СМАК СПІЛОЇ ЧЕРЕШНі. Новела

1.

Теплий травневий суботній день.

Високе ясне небо.

Лагідні промені післяобіднього сонця ледь пробиваються крізь густу крону буйно квітучої черешні, бронзо-ліловими плямами падають на збиту з грубо отесаної дошки-горбиля кришку саморобного столика, відзеркалюються сліпучими бліками від неприбранного після обіду посуду, сонячними зайчиками мерехкотять по стіні і вікнах приземистого на три кімнати, не рахуючи розкішних прихожої та кухні, кам”яного будинку.

Ще не має тої нестерпної спеки, котра приходить в південні міста з середини літа, коли сморід розплавленного асфальту, перемішанного з вихлопними газами автівок, допікає мігренями не тільки мешканців центральної частини міста, а клубочиться туманними пасмами по приміських вуличках, на котрих, особливо перед дощем, чи після громовиці, дух забиває ароматами квітуючих бузку та акацій; в такі дні навкруги так духмяниться медом, що паморочиться в голові і міркуєш: якби-то зкуштувати того пахучого божо-бджолиного витвору, та зась — покрутиш носом вліво-вправо, силкуючись вгадати звідкіль несуться ці дивовижні пахощі, потягнеш на повні груди густо насиченного фіоцинтами повітря, і чимчикуєш далі у своїх справах лінивою ходою, бо дійсно можна сп”яніти від тих весняних ароматів на приміських вуличках південних міст. На одній із таких вуличок під назвою: “Вулиця молодих підпільників” у номері 26, до недавнього часу жило подружжя Стрілецьких - Феодосія і Борис...

2

Феодосія — не молода, пенсійного віку жінка, любителька поїсти, як сама виражалась: “всякої мучної смакоти”, колись струнка і гнучка, як молода вербичка, тепер, від тієї “мучної смакоти”, перетворилась на неповороткий, безформенний дев”яносто кілограмовий суб”єкт. Колись легка хода тепер перетворилась на важкі “качині” перевалювання з ноги на ногу.

Борис же навпаки, мав статуру худорляву, струнку; в ході і поведінці чітко виказувався військовий вишкіл, і не дивно - двадцять п”ять років , як мовиться , від дзвінка до дзвінка, в радянських військах спеціального призначення, залишили свій відбиток не тільки в рухах і поведінці, а і в способі мислення: висловлювався чітко і коротко, наче віддавав команди. По закінчені військової служби Борис забажав оселитись на півдні України. Феодосія погодилась, тож облюбовали невеличке провінційне містечко, купили в передмісті одноповерховий кам”яний будиночок з просторим двориком і старою гіллястою черешнею в центрі. Борису, коли придивлялись і прицінювались, сподобався не так будиночок, як розкішна розлога черешня. Була пора цвітіння — дерево духмянило п”янким ароматом , жужжало

бджолами, як розкритий вулик. Борис зупинився під черешнею, насолоджуючись густим і тягучим, скрапленним медом, повітрям; відчув те легке і приємне заціпеніння в усьому тілі, коли забувається про все на світі і тільки дихаєш, насолоджуючись смаком п”янющих ароматів і фізично відчуваєш приторно-солодкий присмак в роті і паморочиться в голові, що ледь утримуєшся на ногах і тобі вже мариться, що ти стоїш не на землі, а париш десь там за пасмами білих хмаринок у високому небі — в Царстві Божому, - і не хочеться виходити з цього дивного стану душі і тіла, і ти дратуєшся, коли зовнішні подразники змушують опускатись на грішну землю в буденну реальність. На якусь мить Борис навіть забув з якої причини

зайшов у цей двір, йому дивно відчулось, що він колись уже був у цьому дворі, під

3

цією черешнею.

- Боря!!.- в котре гукала Феодосія через відкрите вікно.- Ходи ж розглянемо кімнати...

- Ах!.. Кімнати, - невдоволено відгукнувся Борис.

Коли оглянули всі три кімнати, затримались в просторій світлій кухні.

- Вам, баришня, подобається це бунгало? - запитав грубо і вульгарно.

- А вам, Борисе Федоровичу? -тонка жіноча інтуїція підказувала Феодосії, що Борис чим-то приємно вражений.

− Вам, шановний, - вона обірвала фразу на пів слові, хотіла сказати “ шановний пане”, та вчасно збагнула,знаючи як негативно сприймає Борис цю, в принципі, м”ягку і шановану серед західної інтелігенції форму звернення до чоловіка.

Вишколений військовими статутами та комуно-соціалістичною ідеологією, затурканий “коротким курсом КПРС” в суміші з рішеннями чергових компартійних з”їздів, вірний і принциповий член КПРС, Борис слово “пан” сприймав як образу, йому на душу легко і звично лягало большевицьке “товаріщ”. Феодосія пам”ятала про цю Борисову особливість, тому вчасно схаменулась і замінила “пан” на “товаріщ” :

- А ви, шановний товаріш Борис, не бажаєте скоштувати варенечків з сиром за цим шикарним столиком? - Феодосія ігриво потарабанила пальчиками по кришці вилинялого, як спина бродячого пса, кухонного столика.

- М-да-а,- проспівав Борис.- Не завадило б...

Шутка обоїм сподобалась, посміялись...

Того ж дня зійшлися з хазяїном садиби на ціні і термінах виїзду та заїзду.

Перед виходом із двору Борис зупинився біля черешні, лагідно погладив кострубату

4

кору старого дерева; вже за хвірткою, коли розпрощалися з хазяїном, ще раз оглянувся на черешню: верхівка дерева в косих променях сонця вигравала різнокольоровими веселками, томила око яскравими спалахами.

- Феодосія, тобі не здається, що ми вже бували біля цієї черешні?...

- Ти, Боря, прямо, як у молодицю, закохався у цю черешню. Я зразу помітила.

- Ах, Феодосія, в мене таке відчуття, що цей дворик колись уже був наш.

- Ти , Боря, хоч і салдафон, а великий мрійник... Від сьогоднішнього дня будеш кожної суботи ходити зі мною до церкви. Пора вже замолювати свої комуністичні гріхи.

Феодосія була членом одної із християнських общин і дуже ревно відносилась до відвідуваня церковних богослужінь.

- Я був і залишаюсь чесним комуністом.На моїй совісті не має жодного гріха, - образився Борис.

-Ох, любий мій полковничку, всі згрішили і всі грішні перед Богом і ти в тім числі.

Феодосія легко і не вимушено взяла Бориса під руку, прижалась до нього, як в молоді роки, і вони пішли радіючи з того, що без зайвого клопоту віднайшли хорошу садибу і не дорого сторгувались.

* *

*

Борис і Феодосія, як тільки перебрались жити в нове помешкання, взяли собі за звичку в теплі погожі дні обідати на відкритому повітрі під черешнею за дерев”яним столиком, котрого Борис змайстрував самотужки, як зумів, із дошки-горбиля, що знайшлася в підсобному приміщенні. Такі трапези, особливо в суботні дні, коли стомлені, але натхненні в піднесеному настрої, поверталися із церкви, часто перетворювались на приємні сімейні свята. Феодосія до традиційного українського

5

борщу, в тайні від Бориса, завши готувала щось особливо пікантне : чи то вареники з

неочікуваною для Бориса начинкою, чи коропа запеченого в сметані, чи коржі з маком.

Борис дисципліновано, по-армійськи, без зайвих суперечок, хоч і не був членом общини, кожної суботи супроводжував Феодосію на богослужіння; чинно сідав поруч і спокійно спостерігав за дійством, уважно прислуховувався до проповіді, що звучала з кафедри, а в дома за обідом робив свої коментарі. Борис був не те що переконаним, а заядлим атеїстом; ще в військовому училищі вступив до комуністичної партії, щиро вірив у реальність побудови комунізму в найближчі роки,

що він — цей комунізм, як вигукував на з”їздах тодішній комуністичний лідер, уже ось на горизонті.

Якось, спочиваючи під черешнею в кріслі-качалці, Борис взяв до рук книгу “Дії апостолів” і надто здивувався, коли відкрив для себе цікаву інформацію: виявляється, що ключові принципи побудови комуністичного соціуму запозичені більшовиками з Біблії, книги, яку вони нищили, а все про що в ній написане, називали видумкою.

- Феодосія! - вигукнув потрясаючи в повітрі книгою. - Послухай, що написано: “А всі віруючі були вкупі, і мали все спільне. Вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було”... Це ж фундаментальний принцип комунізму: працюю по можливості - отримую по жадібності... І не Маркс і не Ленін придумали, як нам втлумачували... Вони просто по -школярськи здерли це з Біблії...

Борис раптом осікся, мов хто смикнув за вухо, очі стали мутно-скляні, зіниці розширились, так з ним ставало завжди, коли до нього приходило усвідомлення того, що давно тривожило його душу тяжкими передчуттями неминучого розчарування,-

6

розум давав чітку і ясну відповідь, а змучена цинічною брехнею душа пружилась, як жаба перед удавом, - так не хотілось їй чути здоровий голос розуму.

Феодосія притисла Бориса до своїх грудей, ніжно погладила посипану “тополиним пухом “ голову. Вона знала, якщо Бориса не заспокоїти вчасно, не розслабити раптово збуджені нерви, бути біді: підніметься тиск, розболиться голова , появиться аритмія серця і воно заспотикається, як непідкований лошак на бруківці.

- Викинь з голови і забудь. Все, що було — згнило. Твої хвилювання нічогісінько не варті. Тебе і в ті часи ніхто не хотів чути, то хто почує тепер? Твої товаріщі-комуністи затикали тобою всі дірки: давали тьму доручень, вибирали в члени всіляких парткомів, саджали в президіуми, вручали похвальні листи — бумаги не жаліли, а коли діло доходило до квартири, чи чергового звання, про тебе забували. В очі тобі сипали сріблом, а заочі - тримали за такого собі ідейного дурника... Бо чесність твоя більмом сиділа в їхніх очах... Тож заспокойся.

- Ах, Феодосія, як ти не розумієш... Тепер відомі помилки... ясно, як божий день, що потрібно робити. Достатньо підібрати команду чесних виконавців і все стане так, як у тих апостолів...

- Добре, добре... надармо тільки не нервуй. Для того, щоб вийшло так як у тих апостолів, потрібно щоб виконавці були апостолами. Не перевантажуй себе всякою марнотою, ліпше подрімай поки я обід приготую.. А шукати апостолів серед твоїх комуністів, всерівно, що шукати цнотливу дівчину серед повій.

Розумом Борис розумів, але ж ідея... яка чудна ідея — дай тільки чесних виконавців... Та ба, де їх відшукати?!. Ще в шкільні роки Борис зачитувався творами ранніх утопістів, потім зубрив Маркса, Леніна... Тепер, коли до рук попала Біблія, виявляється, що першим автором і творцем теорії комунізму був Ісус. Перші комуни

7

були створені Його апостолами...” Як же так?- мучив себе запитаннями Борис, - чому

ж ідея Господа не прижилась?..” - і не знаходив відповіді.

У верхів”ї дерева гуляв вітерець-пустун, погойдував рясно квітуючим гіллям, створюючи ілюзію кругового руху — на якусь мить Борису показалось, що він кружиться в каруселі, навіть запоморочилось в голові; закрив очі - сотні різнокольорових світлячків то наближались, то віддалялись, створюючи ілюзію руху; а з верху, від вершини черешні падала в низ дивна мелодія і тонкими срібними струнами прошивала все тіло, і тіло починало вібрірувати, створюючи відчуття бджолиного польоту.

Квітуюче дерево являло собою відкритий бджолиний вулик, в кожному суцвітті працювала бджілка , а ще більше цих невтомних комах літало навкруги, вибираючи вільну квітку, - і все це мерехтіло в сонячних промінях, як в калейдоскопі.

Феодосія накрила столик під черешнею біленькою скатертиною, в центрі поставила каструлю зеленого борщу, тоненькими скибочками нарізала житнього хліба.

- Прошу до столу.

- Дякую, моя мила, - Борис мляво підвівся з крісла і сів до столу. Посмакувавши борщем, відсунув порожню тарілку і задумався.

- Чим зажурився, козаче? - пожартувала Феодосія. - Глянь ось-де на черешню... яка красуня, прямо тобі наречена під вінцем... а бджола що виробляє. .. ти тільки прислухайся - ліпше всякого оркестру виграє. Неймовірну красу створив Бог. Воістину не перевершений Творець. Вінець же Його творіння — людина.

− Не скажи... тут я з тобою посперечаюсь, - енергійно заперечив Борис. - Ти поглянь, що коїться з цією людиною: ненаситність, хамство, невігластво,

8

цинізм і брехня зверху до низу — від президента до рядового підмітайла...

Дурак навчає мудрого, як жити, а злодій судить чесного за злодійство... Тепер подивись на бджолу, — яка витончена досконалість, бездоганна чесність і зворушлива толерантність у відносинах одне до одного... Тож людина на цьому фоні - скоріше боже непорозуміння, чим вінець творіння.

Феодосія замахала руками, немов відганяла настирну муху:

- Прошу, Боря, в суботу не богохульствуй. Ліпше скажи, чи сподобалась тобі сьогоднішня проповідь нашого пастора.

-Проповідь не баришня, щоб подобатись, -процідив крізь зуби Борис.

Феодосія вирішила змінити тему розмови, щоб погасити Борисове збудження.

- Минулої суботи на зборах общини сталися перевибори дияконів і дияконіс. Ти ж знаєш: нами опікувалась дияконіса Танєчка.

- Твоя Танєчка, - буркнув Борис, - проклюкала дюрку в моїй голові своїм: “Чи не надумали, Борисе Федоровичу приймати хрещення? Так справно відвідуєте з Феодосією суботні богослужіння, а Бога в серце не пускаєте.” І звідки їй, темному теляті , знати в чиєму серці Бог, а в чиєму , вибач, біс рогатий...

-Боря, не хвилюйся передчасно. Танєчка просто чудова сестричка, за тебе ж піклується, щоб визволити тебе з кайданів гріха.

Борис аж підскочив, наче бджолою вжалений:

-Та що ви всіх до грішників причисляєте. Ви самі-то не менші грішники...

-Звичайно. Немає ні одного праведного на землі - всі згрішили. Та не про це я хотіла з тобою поговорити, хотіла тебе порадувати: тепер нами буде піклуватись не Танєчка, до якої ти маєш антипатію, а диякон Микола Іванович.

- А й-я-я, - запричитав Борис. - Та цей Микола Іванович не дюрку — яму видовбає. Ліпше нехай вже залишається Танєчка.

9

Феодосія важко зітхнула, прибрала зі столу скатертину і хотіла було залишити

Бориса на самоті, припинивши неприємну для неї розмову, коли клацнула клямка на хвіртці, а з часом почувся із-за хвіртки чоловічий голос:

- Чи дозволяєте зайти?!.

Феодосія спішно підійшла до хвіртки, щоб допомогти відкрити. Клямка мала “секрет” - потрібно було вміти підібрати необхідний кут нахилу язичка, щоб відкрити хвіртку, незнайомець міг довго морочитись, підбираючи той “хитрий” кут. Не один раз Феодосія нагадувала Борису поладнати хвіртку, та Борис все відмахувався жартуючи: “Якщо гість з добром, то ангол хвіртку відкриє.”

Феодосія відкрила хвіртку і зніяковіла від несподіваного гостя: перед нею стояв Микола Іванович.

--От і не чекали... Та не хвилюйтесь... Хоч і не прошений гість — та не страшний. Я на хвилиночку. Тут недалече від вас мешкає наш немічний брат Ярема, я його відвідав і дай, думаю, загляну до Феодосії й Бориса... запитаю, чи не потребується яка допомога... Я тепер ваш диякон.

- Прошу... Прошу... Проходьте... будемо раді.

Борис, розпізнавши в прибулому Миколу Івановича, скочив із крісла, і хутко шмигнув у дім, бормочучи собі під ніс: “про вовка промовка...”

Тим часом Феодосія провела гостя у двір, посадила за столиком під черешнею.

Микола Іванович глянув на верхівку дерева, прислухався до бджолиного гоміну.

-Розкішна черешня у вас... Як гарно квітує. А бджоли що виробляють... Прямо таки симфонію виграють. Не ваші, случаєм? - Зиркнув вправо-вліво, чи не стоїть де в закутку двору улій.

-- Ми не бджолярі, - сказала Феодосія, шукаючи очима Бориса.

-- Так,таки так, - Микола Іванович милувався квітуючим деревом.- Прямо тобі дівка в

10

намисті... А вимахала на яку висоту — що корабельна щогла. Як же ягоду з верхівки

знімаєте?.. Чи горобцям залишаєте?..

Феодосія посміхнулась:

-- Борис, як мавпочка, на самісіньку верхівку забирається... Як дозріє ягода, то обов”язково заходьте, скоштуєте — солодкі, як мед.

-- Тож бджоли й налетіли... А де Борис?

-- Десь тут. Зараз вийде, - і гукнула твердо і вимогливо. - Боря! У нас гості. Вийди привітайся.

Після невеличкої паузи на порозі дому появився Борис з полотенцем на голові. Процідив крізь зуби:

-- А-а... Микола Іванович... Доброго вам дня.

-- Не здоровиться?- запитав Микола Іванович, - розболілась голова?

-- Ой, розболілась клята, - і все глибше входячи в роль страдальця , докорив Феодосії. - Хозяюшка, що ж не пригощаєш дорогого гостя. Подай графинчик з компотом.

Феодосія винесла з літньої кухні графин з компотом, налила два келихи: один подала Миколі Івановичу, другий Борису. Микола Іванович зробив декілька апетитних ковтків:

-- Дуже смачно, - і звернувся до Бориса. - Вам, Борисе Федоровичу, щоб позбутися головної болі, замість компоту краще випити дві-три склянки чистої води... Дієвий спосіб, ліпше всякого аспірину.

-- Три склянки простої води ?.. - недовірливо перепитав Борис.

--- Так , так... три склянки простої води, - підтвердив Микола Іванович і став прощатись.

--То що ж так спішно? - занепокоїлась Феодосія. - У нас сьогодні і борщ смачний і

11

голубці з рисом... покуштували б...

--Дякую щиро. Я лиш глянути одним оком як облаштувались... Та я бачу ви, слава нашому Господу, обустроїлись добре... хай Бог благословляє.

І вже біля хвіртки Микола Іванович на хвилинку зупинився і ще раз окинув поглядом знизу до верху рясно квітуючу черешню:

--Розкішне дерево... Чисто тобі наречена перед вінцем...

-- То не забудьте прийти на спілу ягоду, - сказала Феодосія, провожаючи Миколу Івановича до хвіртки.

-- Дякую... Щиро дякую. - І вже за хвірткою добавив, - непримінно зайду.

Брязнула клямка, хвіртка закрилась. Поступово стихли кроки Миколи Івановича. Феодосія затрималась деякий час біля хвіртки, їй показалось, що вона не встигла сказати Миколі Івановичу щось надто важливе, і це не сказане важким комом барахталось в голові і ніяк не сформовувалось у чітку і виразну формуліровку; появилось бажання повернути цього дивного чоловіка, брата по вірі, котрий так неочікувано, наче привід, появився і той же час зник. Щось містично загадкове у всьому цьому вбачалося Феодосії; у мрійно-спокійному смутку вона поверталась до двору.

Під черешнею в кріслі сидів Борис з накритою рушником головою і тихо, як цуценятко, скіглив:

-- Ти уявляєш собі, моя люба, від цього Миколи Івановича і в правду розболілась голова...

Феодосія не відповіла. Раніше Борисові витівки з хворою головою, бувало, веселили її і вона навіть інколи включалась у його гру, тепер же поведінка Бориса визвала роздратування, щось неприємно-приторне спливло з глибин душі і застряло у горлі.

12

---Феодосія, будь ласка,подай анальгінку.

--- Анальгі-інку, - передразнила. - Для чого ж тобі анальгін? Микола Іванович дав тобі слушну пораду: випий три склянки води і пройде всяка хандра.

--Баламут твій Микола Іванович, - Як би так було, як розказує Микола Іванович, то в світі зникли б усі аптеки — люди лікувалися б водою. .

-- Хто вірить — той лікується, невіри, схожі на тебе, кілограмами ковтають пілюлі і передчасно помирають.

--Тіпун тобі, люба, на язик. Від ваших розмов у мене дійсно розболілась голова.

Феодосія відійшла в літню кухню і повернулась з графином води, налила склянку і подала Борису. Борис випив. Феодосія налила другу, і третю — Борис покірно випив. Закрив очі і заснув.

І приснився йому дивний сон. Приснилась йому велетенська, як гелікоптер, бджола. Бджола кружляла над головою, намагаючись вжалити гострим, як шило, жалом. Борис відмахувався із усіх сил, аж спітнів, та бджола ставала все агресивнішою і цілилась жалом прямо в ніс. Борис вкрай виснаженний і обезсиленний опустив руки і зажмурив очі, очікуючи бджолиного удару. І раптом ця бджола уже сидить і гойдається на гиляці, і лапки в неї не бджолині, а курячі, і вже це не бджола, а дияконіса Татьяна — гойдається на гиляці і єхидно посьміхається: “Ну що, Борис Федорович, надумали хреститись?!.”

Два дні Бориса мучила горячка, на третій день температура спала до нормальної. Cуботнього дня пішли до церкви. В перерві між богослужінням до Бориса підійшов Микола Іванович і справився про здоров”є. Борис відповів коротко і сухо:

- Не жалуюсь.

- От і чудово.

13

На цьому розмова закінчилась. А коли заходили в приміщення церкви, Микола

Іванович взяв Бориса під руку і, як би в шутку, шукаючи способу ослабити напруженість у стосунках, дав пораду :

- Вам, як полковнику у відставці, можна безкоштовно у військовому шпиталі пройти гарну діагностику.

- А це для чого?.. Я не хворий.

- І слава Господу, - Микола Іванович лагідно поплескав Бориса по плечу.

Починалась друга частина церковної служби і вони розійшлися по своїх місцях.

* *

*

До дому Борис і Феодосія повертались не спішно, під ручку. На пів дороги до тролейбусної зупинки їх наздогнала дияконіса Татьяна.

- Мої любі... мої хороші, так радісно споглядати на вас. Прямо, як ті молодятка, чимчикуєте взявшись за ручки... Жаль, що не я тепер вами опікуюсь... Та не моя воля. Так вирішила церковна рада. Та ви не хвилюйтесь, я вас, дорогенькі мої, не цураюсь, і нахилившись до Феодосіїного вуха, прошипотіла, - Хіба ж то я можу

залишити Бориса Федоровича на пів шляху до хрещення?!. Я дала собі слово...

Ця річ дуже не сподобалась Борису, хоч і пошепки, у вухо Феодосії говорила Татьяна, та обривки того шипотіння донеслись і до Бориса.

- Благодарствую вам, шановна пані Татьяна, за ваші безкоштовні турботи. Одначе слово ваше можете приклеїти до теплого місця.

Борис говорив з таким ядовитим сарказмом, що Феодосія, відчувши в його голосі нотки наростаючого гніву, підштовхнула Бориса кулаком в плече:

- Боря, ти що?.. шуток не розумієш?.. Танєчка уболіває за тебе, як за брата.

Та Борис уже не міг стримувати свого роздратування, він з молоду не любив,

14

коли в його чисто інтимних стосунках хто-небудь намагався наводити свої порядки, на

такі прояви сторонніх подразників він завжди реагував жорстким відпором.

- Від ваших шуток, шановні пані, вибачте, в животі булькає.

Бориса явно почало “заводити”, зіскочив з крючка той потаємний гачок, котрий стримував його негативні емоції, що зародилися до цієї жінки ще при першій зустрічі, коли Татьяна по простоті своїй душевній, маючи добрі і щирі наміри якомога скорше просвітити Бориса в плані спасіння душі, напустивши на обличчя по-більше замудрої важности, видала йому першу порцію релігійного лікбезу:

- Не годиться вам, Борисе Федоровичу, людині освідченій, знаючій військову дисципліну, і обізнаній у премудростях з”явлення Божого світу, відставати від своєї дружини. В сім”ї - чоловік голова, так би мовити, форватер, а жінка його помічниця. А у вас що ж виходить?.. Задніх пасете... Феодосія прийняла водне хрещення, відкрила серце своє Спасителю нашому Ісусу — при першому воскресінні із мертвих вона буде в Царстві небесному, а ви, любий наш Борисе Федоровиу, із своїми сумнівами попрямуєте прямісінько в озеро вогняне, - і лукаво посміхаючись, добавила заговорщицьки приглушеним голосом. - Не зволікайте... Друге пришестіє нашого Господа для суда Божого може статися кожної секунди... Написано: час бо близький... вже при дверях... Ось ми з вами розмовляємо, а чи встигнемо закінчити розмову?..

Борис пересмикнув плечима, наче за комір впала крапля холодної води; у глибинах підсвідомості хлюпнула, як камінчик в озеро, смутна і ще не ясна, але до тошноти відчутна неприязнь до цієї безхитросної своєю голою простотою жінки. Будучи призначеною общиною церкви дияконісою до Феодосії, Татьяна поставила собі за мету спонукати і Бориса Федоровича прийняти водне хрещення, і тепер при кожній зустрічі з Борисом розмову починала короткою і гострою, як кавказький

15

кинджал фразою: “ Ну що, Борис Федорович,надумали?..” Спочатку Борис делікатно

відповідав: “думаю” , а потім перестав відповідати і тільки невиразно пожимав плечима. Він регулярно відвідував суботні богослужіння виключно заради Феодосії з тої причини, що опасистій, та ще з хворими ногами Феодосії було важко самотужки долати дорогу до церкви. Борис з розумінням відносився до релігійних уподобань Феодосіїї, і якщо і не з великим задоволенням, та все ж таки справно виконував роль супроводжуючого, не маючи ні найменших намірів змінювати свої релігійні принципи. А принципи ці були чіткі і непорушні, як базальтова скеля: ще змолоду в його душу в”їлася одна релігія — релігія всесвітнього комунізму. Начитавшись творів ранніх утопістів, особливо Томаса Мора, а пізніше стратегів і натхненників комунізму — Маркса і Леніна, вже на першому курсі навчання подав заяву до вступу в ряди будівників комунізму. Будучи людиною чесною і порядною, намагався свої чесноти втілювати в повсякденне життя, та марно — в гріховному світі, де відносини будуються на подвійних стандартах, на брехні і хитрощах, на доносах і підлабузництві, залишатись чесним і справедливим дуже складно, в цьому добре переконався Борис, бувши не раз несправедливо битий за своє ж добро. Та все ж таки віри в те, що рано чи пізно світом керуватимуть комуністи — чесні і віддані ідеї люди, здатні за ідею покласти на вівтар своє життя, не зрікся навіть після повного розвалу комуно-соціалістичної системи СРСР. Віра Бориса в можливість втілення цієї абсурдної ідеї в життя, не те що не ослабла, а якби заскорузла, затверділа, як стара краска, і від того стала ще більше сліпою і непохитною. Гасло: “від кожного за здібностями і кожному за потребою” - перетворилось для Бориса в своєрідне закляття. І коли Татьяна в черговий раз заговорщицьки шепотіла Феодосії на вухо свою турботу щодо спасіння Борисової душі, Борис не втримався і грубо втрутився в розмову жінок:

16

-- Шановні пані, даремо шепочетесь... Я один раз в своєму житті надумав і один

раз вихристився в комуніста-ленінця і перехристити мене вже ніхто не зможе. Я не з тих захалявних комуністів , котрі з переляку попалили свої партквитки і хутко перефарбувалися в олігархів та депутатів різних кольорів. Я був і залишаюсь до гробової дошки червоним комуністом. Свій партійний квиток я не знищив і не заховав — він лежить у світлиці на видному місці... Коли помру, то , будь-ласка, покладідь на мої груди.

Феодосія ніжно, як малу дитину, погладила Бориса по спині:

- Не драматизуй... Хіба ж то сестричка Таня тобі зле бажає?!.

Зніяковіла і вкрай пригнічена Татьяна коротко попрощалась і відійшла, залишивши Бориса з Феодосією посеред вулиці.

Уже в дома, коли сіли обідати під черешнею, Борис, сьорбнувши декілька ложок рибної юшки, і набравши повні легені повітря, наче збирався сторчка пірнути у воду, попросив у Феодосії вибачення за свою нестриманість.

- Не переді мною вибачайся, - відповіла Феодосія.- Ні сіло, ні впало — накинувся на бідну сестричку, як шулік на курку.

- Вибач мені, але ця “бідна” сестричка своїм: “надумали чи не надумали” мене замучила...

− Щось по тобі не видно тої муки,- обіжено відповіла Феодосія. - Людина за спасіння твоєї душі піклується, а ти на неї собак спускаєш... Та після такої розмови вона до тебе і на крок не підійде... Тепер нами опікується Микола Іванович... Він призначений до нас дияконом, такий же прискіпливий і принциповий, як і ти — от і порозумієтесь.

− Хрін редьки не солодший, - пробурчав Борис.- Вушлий жук... Татьяна одну дюрку проклюкала, а Микола Іванович три проб”є...

17

− Не фантазуй, - тихо і спокійно сказала Феодосія.- Чи ж ці люди бажають

тобі зла?

До черешні прилетіло дві ворони, одна сіла на товсту гиляку і заходилась клювати молоду кору, друга намагалась примоститись на тоненькому відростку і ніяк не могла втримати рівновагу.

Вороняча метушня вивела Бориса з тимчасової прострації:

- От кому живеться весело і безтурботно... Вкрала шматок сиру і нікому не звітує — ні прокурору, ні Богу; і не кається і не молиться...

Ворона не впоравшись з неподатливою гілкою, тріпонула крилами, прокричала на все вороняче горло: “кря-я!”, випорожнилась на прощання добрячою кляксою і відлетіла геть.

Феодосія посміхнулась:

- От ворона тобі й відповіла.

* *

*

На весну довго чекається, особливо при холодних вітряних днях, а коли вона - оновлена, молоденька й квітуча з п”янящими ароматами квітів і лагідним подихом теплого вітерця, приходить, - не встигаєш досхочу насолодитись її чарами, і вся ця насолода непомітно затухає, а то й зовсім зникає після раптової травневої спеки, коли на високому небі ні хмаринки, а спекотне сонце, як розкочегарена жаровня, вже не просто гріє, а нестерпно пече, і якщо не можеш в цей час пірнути з головою в Чорне море, то шукаєш хоч яке-небудь водоймище, а якщо і цього не маєш, то ховаєшся у густу тінь, - і вже забуваються ще зовсім недавні ті радостні очікування весняних приваб.

Осипались з черешні біло-рожеві пелюстки, а блідо- зелені листочки

18

тільки -но виклюнулись і, ще так недавно величне і духм”яне, атаковане бджолиним

роєм,

дерево тепер принишкло і зніяковіло, соромлячись своєї неприкритої ще кволими

листочками наготи.

Спасаючись від кімнатної духоти, Борис вийшов у двір, сів під черешнею в крісло-качалку. Йому не здоровилось; ні в грудях, ні в животі, ні в спині болі не відчувалось, а все тіло набрякло, потяжіло, стало неповоротке; в душі засіла в”язка і тошнотна, наче хто дьогтю в горло залив, неясність і смута. Феодосія винесла з дому термометер, зміряли температуру - термометер показав норму: трицать шість і п”ять.

- От бачиш! - радісно вигукнув Борис.- Ніякої хвороби... Звичайна хандра від спеки. Під вечір спаде жара і я буду, як свіжо-сквашений огірочок.

Ігриво, як часто бувало в ранні роки подружжя, коли обоє молоді, стрункі та скорі на обоюдні шалості, чкурнув рукою під поділ ситцевого халатика, погладив спітнілі від денної спеки Феодосієні сідниці.

Феодосія ласково потріпала сиві остатки колишньої Борисової шевелюри, чмокнула в лисину:

- Ах... кортить старі бабі скоринки, та не вгризе... Хіба ж то я кажу, що ти хворий... Вік у нас уже такий, що хоч і не хворий, а тіло, як старий віз, - і скрипить і з боку на бік мотиляється. Покійні моя мама, царство їм небесне, коли вже були старі та немочні, любили виражатись прислів”ями.Спитає їх хто, бувало: “Пелагея Петрівна, як се маєте?” - завши відповідала: “Молодість пішла — не попрощалася, старість прийшла — не привіталася.” А коли бували не в настрої, то скажуть сердито: «Старість не приходить з добром; як не з кашлем, то з горбом”.

Борис ожививсь, на лиці проступив рум”янець:

19

− Твоя мама пішла з цього світу в дев”яносто, - нам до такого віку ще як до місяця пішки... Чи пам”ятаєш скільки мені років?.. Чи такий - то я вже

старий і немічний?..

- Чому ж то немічний, - Феодосія присіла Борису на коліна, обняла за плечі. - Ти в мене ще бойова одиниця, бойовий кулемет.

Вона знала як боляче і ревниво Борис сприймає навіть безобідні натяки на його чоловічу слабкість, тому звела розмову на жарт.

Борис від народження мав міцне здоров”я. Його покійна мама розказувала, що в дитячому садочку в періоди вірусних епідемій, коли майже всі дітки температурили і кашляли, маленький Боря не знав, що таке нежить. В дорослому віці, інколи на зимових військових навчаннях, бувало, що простужувався, але достатньо було добратись до домівки, закутатись, як кокон-шовкопряд, в пухову ковдру, напитись гарячого бузинового чаю, добряче пропотіти, - і простуди як і не було. В колі друзів на

свята після чарки горілки, Борис любив пожартувати: “Киньте мене з ранку в ополонку, ввечері витягніть, просушіть, напоїть гарячим бузиновим чаєм, на ніч заверніть разом з Феодосією в пуховик і вранці я буду як нова копійка...” І дійсно, за всі роки сумісного життя Феодосія не пригадувала Бориса серйозно хворим. Однак останнього часу, десь з кінця зими, в Бориса з”явилися признаки кволості; кмітлива мудра Феодосія інтуїтивно, що присуще люблячим жінкам, відчувала, що з Борисовим здоров”єм коїться щось не добре, що йому потрібно ретельно обстежитись в досвідчених лікарів, та як заставити іти в госпіталь на обстеження чоловіка, котрий певен, що він здоровий, як віл, і не потребує ніякої лікарської допомоги.

Борис прихилився до Феодосії, як мале дитя, і заснув. Феодосія тихенько, щоб не розбудити, прикрила Бориса тонкою простинкою і пішла до кухні готувати

20

вечерю.

Паляще сонце повернуло на захід, поволі поповзло косими променями по верхів”ях

дерев, заграло осліплюючими бліками у вікнах приватних будиночків, і

невдовзі сховалося за висотною багатоповерхівкою, що незграбною каланчою вінчала кінець вулиці. На Борисове подвір”я впала густа тінь, повіяло легкою прохолодою.

- Прошу до вечері, - гукнула Феодосія.

Борис потягнувся, так що хруснули суглоби:

− Дивний сон мені нині приснився, послухай... Я в темному підземеллі сиджу на табуретці і міцно тримаюсь за кришку, так міцно, що аж пальці заніміли,.. стеля низька — над самою головою, а на верху, за стелею, звучить чарівна музика, чуються лагідні голоси. Люди так проникливо і радісно про щось розмовляють, що в мене від цікавості дух захопило. .. Мені нестерпно захотілося піднятись на верх до тих людей, але я не можу відірватись від табуретки... Чим сильніше я намагаюсь відірватись, тим сильніше мої пальці стискують табуретку... А на верху звучить така чудна мелодія, що завмирає серце... Чуються розмови неймовірно щасливих людей... Моє бажання попасти на верх стає нестерпним та не можу відірватись від табуретки... Від досади і обіди я задихаюсь і гірко плачу... І коли гарячі сльози потекли по щоках, - руки мої вивільнилися і я тепер уже не в темниці, а на верху, стою біля прозорих скляних дверей. Я бачу велику світлу залу з високими і широкими вікнами, в легких, як

21

пушинка, шторах — не має люстр, а зала наповнена морем ніжного світла...Люди прогулюються парами: чоловіки і жінки, і про щось радісно розмовляють... Я споглядаю через скляні двері — я знаю, що мені ще не дозволено заходити в залу, але я не розчарований, у мене є надія, що скляні двері до цієї неймовірно чудної зали відкриються і для мене...

Борис живо встав з крісла, короткий відпочинок зумовив прилив свіжих сил, а дивний сон, з неймовірними муками боротьби на початку і таким світлим

життєрадісним кінцем, наповнив Борисову душу передчуттям чогось потаємного, з

надією на щось радісне, але поки недосяжне.

- Скажи, Феодосія, що значить цей сон?

Феодосія відповіла не зразу, аж за вечерею, коли сіли вже до столу, сказала:

-Табуретка, Боря, то твої гріхи, за які ти так вчепився, що відірватись не можеш. Вони й не пускають тебе у світлу божу світлицю... Але є й надія... Тебе підведено до дверей, щоб ти на свої очі взрів, де знаходишся, і де можеш бути...

Слідуючого дня Борис зранку мовчки одів армійську форму і поїхав до госпіталя.

Процедура повного медичного обстеження з отриманням всіх необхідних аналізів зайняла біля трьох тижнів.

За цей час ягода дозріла, на верхів”ї, ближче до сонця, плід набув оранжево - жовтого кольору - перша ознака стиглості, все вказувало на те, що ягоду пора знімати.

Минулі роки Борис це робив вчасно: прив”язував до плетиниці мотузку і легко,

по-котячому, влізав на верхівку черешні. Наповнену ягодою плетиницю приймала

22

внизу Феодосія, висипала в ночви, сортувала: яку на закрутку, яку свіженькою до столу, а решту роздарювали сусідам та знайомим.

От і тепер в кабінеті терапевта, котрий неквапливо вивчав зібрані Борисом результати аналізів, Борис думкою був біля черешні, його тривожило не тільки те, що ягода через день-два перезріє — на ягоду почали налітати шпаки та горобці, а кльована ягода не пригодна ні для консервації, ні для їжі.

Терапевт довго і нудно, як казалось Борису, шурхав стетоскопом між лопатками, по правому боку, по лівому - повернув Бориса до себе лицем і довго

прислухався до роботи Борисового серця.

- Можна одягнутись, - сказав мляво, і довго щось занотовував у медичну картку.

На Бориса напала нетерплячка.

- Є серйозні проблеми? - запитав зазираючи через плече терапевта.

- Серйозних не виявлено, а от аналіз вашої крові мені не подобається. Зробимо повторний, углублений, - і подав Борису талончик на здачу крові для повторного аналізу.

- На кров не жалуюсь, - з підкресленим бахвальством прорік Борис, сунув талончик поглибше в кишеню і спішно покинув кабінет. Йому не терпілось якомога скоріше добратись до черешні.

Від зупинки міського транспорту до свого помешкання Борис міг дістатись двома шляхами: традиційним — пройти від зупинки пів кварталу головною вулицею, повернути за рогом довгої, як кишка, хрущовки в безіменний провулочок, що виходив на вулицю Молодих підпільників у самому її початку, а звідсиля уже пряма дорога до дому, виміряна Борисом десятки разів. Другий шлях був на половину коротший, але не цивилізований — потрібно було пройти через двори п”ятиповерхівок, перетнути занедбаний спортивний майданчик і вийти вузенькою стежкою поміж загорожею двух

23

особняків за двадцять кроків від обістя.

Борису хотілось якомога швидше включитись в довгоочікуваний, а від того і надзвичайно приємний процес збору спілої ягоди, смак якої важко передається словами... За звичай, Борис перед тим, як приступити до збору ягоди, вибирав з десяток найспіліших, сполоскував водою, сідав за столик під черешнею і смакував: двома пальчиками, тендітно по-жіночому брав налиту бруштиновим соком ягоду, довго крутив її перед очима, мовби просвічуючи на сонці, потім бережно клав до рота... Смак спілої черешні повертав його в дитинство, коли він з дідусем порався у

садку. Дідусь садовив маленького Бориса на плечі, і Борис доставав з верхушки

дерева найсмачнішу ягоду...Смак дідусевої ягоди залишився в Борисовій пам”яті неперевершеним на все життя...

Борис скорим кроком пройшов поміж домами і вийшов на територію спортмайданчика. Заряжений вірусом нетерпимості, скорочував свій шлях до мінімально-можливого і пішов навкосяк. Майданчик давно ніким не прибирався: скрізь валявся всякий непотріб. І не счувся Борис як зачепився ногою за кусок іржавого дроту і гепнувся ниць на землю. Спочатку почув м”ягкий хруст, наче хто над головою розломив качан капусти, а хвилину потому, коли підвівся і попробував обтрусити забруднену штанину, гострий біль, як шилом, пронизав усе тіло. Ліва рука біля зап”ястя обвисла і не випрямлялась. Маючи за плечима добрий воєнний вишкіл, Борис, довго не роздумуючи, віднайшов кусочок твердого картону, змайстрував на руку шинку і відправився до міського травмпункту.

* *

*

Микола Іванович стурбований тим, що Феодосії й Бориса не було на суботньому

24

богослужінні, вирішив їх відвідати.

На підході до знайомого двору Миколу Івановича вразило цікаве природне явище: сонце вже добігало кінця дня і краєшком чіплялося даху багатоповерхівки, косі промені міліардами мікроскопічних райдуг віддзеркалювалися від восково глянцевих боків переповнених соком ягід — здавалось, що верхів”я черешні обсипане різнокольоровим намистом.Микола Іванович зупинився за декілька кроків від Борисового двору зачарований і розчулений враз нахлинувшими споминами далеких дитячих років. Згадалася покійна бабця Марія, мамина мати, її світлий лік проявлявся

крізь мирихтіння різно-кольорових сонячних полисків.

На Свят- вечір бабця одівалась у білосніжну вишиванку і бурштинове намисто у сім низок. Бабця з дідусем сідали на покуті, малий Миколка і три старших братики сідали навпроти. Мама включала центральну люстру з кришталевими пелюстками і зала враз наповнювалась яскравим світлом. Все навколо: і меблі, і люди змінювали свої образи ; всяка річ ставала виразливішою з чітко обрамленими контурами, людські лиця ставали суворими і лякливими. Маленьке Миколкине серце починало тріпотіти, як у горобчика, і йому дуже хотілось сказати щось приємне і радісне, але він ще не вмів уформовувати бентежні дитячі почуття в чіткі слова і йому ставало сумно і страшно. Страшно не від того, що чогось сильно боїшся, а від того, що не можеш дати пояснення тим миттєвим перетворенням, котрі раптово виникають в дитячій уяві... Так було і того разу. Бабця з дідуньом сіли на покуті. Мама включила люстру. Бурштинове намисто на бабціних грудях враз перетворилось в багатокольорове сяйво. Звичне завши лагідне бабціне лице зникло в мерехкотінні кольорових променів, відступило в глибину простору за стінку у вечірню темряву — восково-глянцеве і суворе, кидало на Миколку колючі погляди. Миколка заплакав. Мама запитала: “ Що з тобою, синок?” Миколка схлипував і мовчав, уткнувшись

25

носиком в теплі мамині долоні, шепотів губами: “Бабцю жалко...”

Через рік, за декілька днів до Свят-вечора, бабці не стало...

Тим часом сонце тихенько сповзло за багатоповерхівку, на черешню впала легка прозора тінь. Микола Іванович важко зітхнув, струшуючи мариво далеких спогадів. Підійшов до хвіртки і постукав,- ніхто не відповів, поклямцав клямкою. Прислухався... В глибині двору почулися важкі шаркаючі кроки, а з часом і Феодосіїн голос:

- Іду....Іду... - відкрила хвіртку.- Це ви, Миколе Івановичу?.. Заходьте. Якраз на

чай встигаєте. Ми з Борисом чаюємо в літній кухні, - і перейшла на шепіт. - У нас горе... Боря травмувався. Підбадьорте його, а то зовсім скис..

З літньої кухні вийшов Борис з рукою на перев”язі.

- Невже травму отримали? - запитав Микола Іванович вітаючись.

- Ах, - Борис з досадою махнув вільною рукою.- Уявляєш?.. Воєнщину пройшов

— ні царапини на тілі, а тут серед білого дня на рівному місці руку поломав.

- Як же так вийшло?..

- Так от вийшло... Не має про що й розказувати...

Сіли за столиком під черешнею. Феодосія поставила на стіл самовар.

- Вам з медом, чи з повідлом?.. Чи трошки з тим і трошки з тим?!.

Почаювали. Після чаю Феодосія принесла миску з ягодою.

Микола Іванович смакував, та нахвалював:

- Дуже соковита і смачна ваша черешня... Інша буває і красива на вид, але з гіркотою, а ваша наче в медовій юшці полоскалась.

− Біда тепер з нашою ягодою, - пожалілась Феодосія. - Пропадає.

− Від чого ж? - здивувався Микола Іванович.- Черва їсть, чи загниває?.. Наче б і дощів не було.Не в дощах справа, - сумно промовив Борис. - Перезріває ягода, а зняти нікому. Феодосія на дерево не полізе, а я ось покалічений...

26

- Що за проблема?!. - спокійно і розважливо сказав Микола Іванович.- Завтра зранку знімем вашу ягоду. Готуйте посуд...Скільки того діла... Лиш би дощ не завадив..

Подякував за угощення і відкланявся.

Феодосія провела Миколу Івановича до хвіртки.

− Не забудьте ж, Миколо Івановичу, взяти з собою кошика, той для себе

візьмете гарної черешні.

- А вже ж...- відгукнувся із-за хвіртки.

* *

Другого дня Микола Іванович пробудився раніше звичного, після молитви снідатити не став, подумав: “ліпше свіжу ягоду покуштую у Феодосіїї”. Пригадалося Феодосіїне: “ не забудьте взяти кошика”. Кошика на хозяйстві Миколи Івановича не було, взяв п”ятилітрове пластмасове відерце. Поклав у відерце робочу одежу, щоб переодягнутись, коли прийдеться влізати на дерево. І все майже було готово — можна виходити з дому, та ноги не слухались, танцювали на місті наче їх путала невидима сила. Озирнувся в один і другий бік: можливо щось призабулось, але ні — все необхідне покладене у відерце... Оглянув відерце з низу до верху і показалось воно йому замалим. “Черешня громадна,- подумав,- наче корабельна щогла, вродила рясно, тож ягоди зніметься не одне відро”... Зайшов у кладовку і поміняв пластикове

відерце на емальоване відро літрів на десять, і в гарному настрої легкою ходою вийшов із дому.

Феодосія з Борисом вже чекали на Миколу Івановича. Фодосія ще звечора приготувала все необхідне: драбинку, щоб легко було влізати на дерево, плетеницю з плоскими боками — з такою зручніше вправлятися на дереві, та мотузку, щоб спускати до низу плетеницю з ягодою.

27

- Про-ошу!.. Про-ошу!.. - проспівала Феодосія, тільки-но Микола Іванович показався у хвіртці. - Присажуйтесь за столиком під черешнею та скоштуєте свіженьких варенечків з сиром... Наберетесь сил, бо не легка праця вам намічається..

- Благодарствую,.. але спочатку праця, а потім їжа.

На східцях ганку сидів Борис в пригніченому настрої, все не міг змиритись із

своєю неміччю, що прийшла так не очікувано і не вчасно, - а чи приходить біда вчасно?!.

Микола Іванович привітався до Бориса:

- Не журись, козаче, рана заживе... Загляне сонце і в наше віконце.

- Вашими устами та мед пити.

Тим часом Феодосія поставила на стіл миску з варениками:

- У що будете вмокати?.. В масло, чи в сметану?

- Ліпше в мед, - сказав Борис.

- Вареники з сиром та ще й з медом — це вже занадто розкішно, - посміхнувся Микола Іванович.

Після короткої трапези Борис дав Миколі Івановичу декілька слушних порад відносно того, як поводитись на дереві:

- Черешня має хрупку деревину, тож на тонке гілля ліпше не ставати, і ще — кора на верхів”ї гладенька і слизька, будьте уважні щоб не послизнутись.

- Усі ці премудрості мені відомі з дитинства, - гордовито відповів Микола Іванович. - У нашого дідунья біля хати росли вишні схожі на вашу черешню. Так що техніку лазаня за ягодою, я засвоїв з пуп”янка.

Микола Іванович переодягнувшись у робочий одяг і спорядившись всим необхідним, вправно вибрався на верхівку дерева і вже через чверть години спустив мотузкою до низу плетеницю наповнену ягодою.

28

Верхівка дерева була рясно обліплена соковитими жовто-рожевими плодами; на нижніх гілках ягода виглядала дрібнішою і менш соковитою — це зразу впало в око Миколі Івановичу і він почав митикувати про те, що гарно було б набрати у своє

відро ягоди з верхів”я. Пізніше, коли історія з відром набула дещо дивної окраски, не

міг Микола Іванович пояснити самому собі звідкіль, з яких глибин підсвідомості

виповзла ця пожадливість. Так буває в нашому житті, що людина інколи не усвідомлено, мимо волі свого світлого розуму, неочікувано для самої себе, приймає дивне, не сумісне з її основоположними принципами, рішеня. Діється все якби по наіттю, - але хто навіює ці наіття?!. Хто би міг дослідити та вчасно розвіяти, звідкіль гукнути того вітру, щоб розігнати, як їдкий дим, ці непрошені наіття?..

Mикола Іванович примітив декілька гілок з крупною ягодою і залишив їх на сам кінець; вирішив зняти з них ягоду в останню плетеницю,щоб з неї й пересипати у своє відро. Так і зробив: подав з нижніх гілок останню плетеницю, почекав коли Борис, орудуючи здоровою рукою, пересипить ягоду в ночови, і поліз на верхівку черешні до залишеної ягоди. Окомір в Миколи Івановича виявився добрим: з залишених гілок ягоди набралось до самого верху плетениці і можна було наповнену ягодою плетеницю спускати мотузкою до низу, як справно робив це від початку, але затримався на якусь мить і прийняв інше рішення, подумав: поки сам злізе на землю, то Борис по інерції пересипить ягоду в ночови і змішає з дрібною, тож вирішив спускатись до низу з плетеницею в руках. І все було б гаразд, як би не дрібничка.

Коли з людиною стається щось не ординарне — чи то сумне, чи й радісне, завжди виявляється, що початком дійства виступає не значна деталь, не варта уваги така собі дрібничка...

До половини дерева Микола Іванович спустився без пригод, легко ступаючи з гілки на гілку, і тут в його поле зору попадає з десяток крупних, як горіхи, ягід.

29

Полуденне сонечко кольоровими бліками вигравало на глянцевих боках налитих соком плодів, в косих сонячних променях ягода здавалась крупнішою і від того ще привабливішою — рука Миколи Івановича інстинктивно потягнулася за ягодою, тіло не втримало рівновагу — плетениця гойднулася і перевернулась до верху дном.

- Ой!.. Ля-Ля... - зойкнув Борис, коли на його голову посипався ягодовий град.- Що за бомбардування! Звами все в порядку, Миколе Івановичу?.. Не поранились?..

Микола Іванович насуплений і вкрай збентежений мовчки зліз на землю і залишився стояти під черешнею — навколо все було вкрите ягодою і не знаходилось місця де поставити ногу; сів навпочіпки і прийнявся підбирати ягоду.

- Не переймайтесь, - заспокоїв Миколу Івановича Борис. - На землі я і сам добре впораюсь. Не велика втрата. Феодосія вимиє і гарного компоту зварить... Сідайте краще в крісло та відпочиньте. Лазити по деревах, я вам скажу, не легка штука. Гадаєте зі мною такого не траплялось?.. Траплялось і не один раз.

Микола Іванович обережно, навшпиньки пробрався до крісла, сів і важко зітхнув;

світлий життєрадісний настрій, з яким прийшов до Феодосії й Бориса, щоб допомогти впоратись з перезріваючою ягодою, враз потух, видихнувся, як порхавка під черевиком, у повітрі потягло чимось ядови-то їдким, до горла підступила нудота. Не ягід було жалко, втрата дійсно, як зауважив Борис, не значна — обідно стало за слабкість духа. “Чи ніколи не їв тої черешні?..- гризли душу муки совісті.- Звідкіль, з яких глибин підсвідомості спливла, як грязне шумовиння в кип”ячій воді, та пожадливість, що почала ятрити душу ще при виході з дому, коли не зміг переступити порога, доки не поміняв відра?..”

Біля ганку Миколі Івановичу впало в око емалеве відро, прикрите кухонним рушничком, - підійшов, підняв за кінчик рушничок і стало важко йому дихати від сорому і обіди — перед ним стояло його відро до верху наповнене відбірною ягодою.

30

Феодосія, пам”ятаючи про те, що на нижніх гілках завжди ягода дрібніша, першу ж плетеницю, спущену Миколою Івановичем з верхів”я черешні, відсипала в його відро.

На душі стало так моторошно і гидко, що захотілось тусонути відро ногою, куди

подалі від очей.

Тим часом з літньої кухні почувся співучий Феодосіїн голос:

- Мийте, хлопці, руки!...Будемо обідати.

Феодосія накрила стіл під черешнею, до обіду зварила зеленого борщу, напекла налисників, і все було дуже смачно, але Миколі Івановичу їлося без апетиту, щось дивно неусвідомлене крутило ним в середині, наче в нього вселився непосидючий біс і колотив у голові думками наче шарами в барабані.

Борис і Феодосія в один голос щиро дякували Миколі Івановичу за його безкорисну допомогу.

Микола Іванович мляво жував налисники з абрикосовим повідлом, скоса поглядав на щасливі обличчя Феодосії й Бориса, і цей десонанс настроїв ще більше ятрив душу; хотілось пояснити, розказати, що все це сталося не спроста, є тому серйозна причина, - він проявив слабкість духу і не знайшлося в ньому сил перебороти спалах тої пожадливості...

Феодосія примітила спад настрою в Миколи Івановича, та віднесла це до втоми.

- Добре заморились скокаючи з гілки на гілку?.. Було б раніш сідати до обіду...

− Трошки заморився, але не так, щоб в край,- сухо відповів Микола Іванович і вийшов із-за столу. Подякував за угощення і став прощатись.

− Дякуємо вам, Миколе Івановичу, щиро і до землі кланяємось.- Борис потис Миколі Івановичу руку і обняв за плечі, як рідного брата, і так пішли в

обнімку до хвіртки.

Коли Микола Іванович вже виходив з гобістя , спохватилась Феодосія:

31

- Зачекайте...забули ж відерце з черешнею!..

Микола Іванович неохоче, наче щось примусово зайве нав”язували йому мимо його волі, взяв з рук Феодосії відро з ягодою.

− Для чого ж до самого верху? - сказав грубо і не в інтонацію. - Висипте половину.

- Та скільки ж тої ягоди?!. - запричитала Феодосія.- Ви нам таку добру справу зробили.Ось прийдіть завтра та ще відро візміть, най дружина кампоту на зиму закрутить...

Микола Іванович подякував і пішов уздовж вулиці до зупинки міського транспорту. Відро з ягодою здавалось йому і не зручним і незвично важким.

На зупинці міського транспорту Микола Іванович присів на лавочку. Тролейбус прийшлось чекати довго, у вихідні дні, особливо в другі половині дня, міський транспорт ходить рідко.

Микола Іванович закрив очі, хотілось розслабитись і ні про що не думати, та неспокійні розшарпані і кострубаті думки не давали спокою; в ньому боролось дві сущності: одна вкрадчиво нашіптувала: “вгамуйся, старик, не роби з мухи слона...” друга докоряла нагло і безжалісно, вивертала душу, як старий лейба кожуха, вибиваючи з нього блохи: “ що ж ти, хлоп , вдаєш із себе праведника, інших повчаєш, а що сам то витворяєш?!. Яке гидке тління в душі плекаєш... Сморід наружу вийшов — дихати не дає... Тішиш себе тим, що люди не добре не примітили...Ох примітили…»

Підійшов тролейбус; стояв довго - водій продавав пасажирам талони.

Микола Іванович тупо, наче під гіпнозом, споглядав у відкриті двері тролейбуса і не рухався з місця.

32

Тролейбус лязнув розшарпаними дверями і погуркотів своєю дорогою.

В голові промайнула стрімка думка, викреслила із підсвідомості яскраву смужку надіїї на просте і вірне рішення поставшої проблеми; ще не оформлена в словесну оболонку, запалила в серці Миколи Івановича радісне збудження.

Тим часом тихо згасав теплий весняний день.

Вечоріло. В місті засвітились ліхтарі, шумовий фон став спокійнішим, без різких

всплесків, тільки інколи з ценру доносилось приглушене квакання автомобільних клаксонів.

Микола Іванович взяв у руки відро і рішучим кроком пішов у зворотньому напрямку. Дорога, якою нещодавно проходив, тепер показалась йому не знайомою; у тусклому світлі ліхтарів вулиця наче звузилась, від дерев потяглися довгі тіні, над головою, за ліхтарями нависла темрява, - все це створювало ілюзію тунелю. Микола Іванович огледівся, чи не на іншу вулицю потрапив, заспокоївся, коли підійшов ближче до знайомого двору. Довго вдивлявся у хвіртку не наважуючись постукати, помацав пальцями клямку, попробував відчинити - хвіртка не відкривалась, і не тому, що не зміг підібрати того “хитрого” кута, а тому що була вже закрита на засовку. Обережно поклямцав клямкою. У вікнах будинку горіло світло, але ніхто не виходив, тоді дістав з кишені зв”язку домашніх ключів і міцно постукав залізом об залізо.

На ганок вийшла Феодосія:

- Хто там?..

- Свої!...- відізвався із-за хвіртки.

Феодосія грюкнула засовкою, відкрила хвіртку:

- Видать, щось забули?..

Микола Іванович увійшов у двір, відро з ягодою не став нести у дім, залишив на

33

доріжці перед ганком. Запитав:

- Борис ще не ліг відпочивати?

- Ні... Сунув носа в телевізор.-

− А-а... біда з цими телевізорами... диявольська машина ловити людські душі.

Микола Іванович зупинився в сінцях, роздумуючи з чого почати розмову.

- А що саме забули? - запитала Феодосія. - Чи не годинника, часом?..Боря, тобі не попадався на очі годинник Миколи Івановича?!.

Співучий, з глибинним скрипом, наче контрабас з морозу, Феодосіїн голос геть розвіяв гнітючі роздуми Миколи Івановича; обняв Феодосію за плечі і так відверто по-дитячому подивився в її очі, що Феодосія зніяковіла.

- Ах! Феодосія, як мило і гарно ти сказала: “Видать, щось забули”.. Я дійсно забув ... Тільки не годинника... Я забув попросити у вас прощення і помолитися разом з вами за очищення моєї душі від гидкої скверни...

З кімнати вийшов Борис. Микола Іванович подав йому руку, обняв за плечі і так обоїх тримаючи в обіймах підвів до тафти і посадив рядишком.

- Послухайте мене уважно. Я повернувся до вас, любі мої, в цю пізню годину, щоб сказати вам, що я дійсно забув сказати вам важливу річ... я забув попросити у вас прощення і покаятись...

Феодосія з Борисом вкрай здивовано переглянулись, не розуміючи в чому Микола Іванович повинен перед ними каятись, - вони так вдячні йому за допомогу, більше того, їм докоряла совість в тому, що вони не наважились віддячити Миколі Івановичу за його труд грішми: чоловік потратив цілий день, тяжко натрудився і заробив всього-то відро черешні. І тепер вони здивовано споглядали за дивною поведінкою Миколи

Івановича, не розуміючи до кінця ні суті, ні скритого підтексту в сказаному.

− Слухайте уважно, - продовжував Микола Іванович. - Не перебивайте. Тут

34

така психологічна річ... Я хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли...

Микола Іванович говорив не спішно, чітко вимовляючи кожне слово; почав розмову з далеку, з того як ще вранці, коли стривожився тим, що взяв малу посудину

на ягоду і довго тупцювався на місці — не міг вийти з дому доки не поміняв мале

відерце на десятилітрове відро, і не помітив, як з тим відром запустив у душу біса...

Феодосія з Борисом слухали і дивувалися.

* *

*

35

2.

Микола Іванович отримав на роботі відпустку і поїхав на Київщину провідати

свою стареньку матір, Горпину Андріївну, котра доживала віка самітно, ще в батьківській хаті з широкою лежанкою біля печі. Піч була ще жива - старенька не любила казенного хліба, тому раз на тиждень розтоплювала піч і випікала два-три караваї.

До маминого обістя Микола Іванович добрався надвечір; вулицею хлопчина років з десяти, гнав з пасовиська три корівки і теличку. Миколі Івановичу пригадалось своє дитинство, йому теж доводилось бути пастушком, але на його пам”яті з пашні в село поверталося не три корівки — вулиця не вміщала череду, корови тіснились, терлись боками об ворини, - в такий час пройти по вулиці було не можливо. І то були

не вельми заможні роки, люди ледь оклигали від голодної весни і кожен, хто вижив, за останні свої злидні намагався передовсім обзавестись корівкою. “ А що ж тепер сільській людині перешкоджає тримати не три корівки на всю вулицю, а хоть би й десяток у дворі?..- сумно й тривожно міркував Микола Іванович. - Хто спроможний дати відповідь на це просте запитання?..”

- -

Горпина Андріївна поралась біля шопи, закривала на ніч курочок і не зчулась як відкрилась хвіртка.

На подвір”ї перед ганком, за п”ять саженів від порогу, росла розлога верба на три руки в обхваті, посажена ще прапрадідом Миколи Івановича дідусем Єфремом.

Микола Іванович підійшов до верби, погладив долонею кострубату кору.

36

Згадалося як в далекому сорок сьомому році старша сестричка Антоніна брала його за руку, підводила до дерева і навчала: “ Обніми, Колю, вербичку-сестричку і скажи до неї так: рідненька моя вербичка, дай мені сили, щоб я не охляв і не помер до завтрішнього дня.” Прилаштувавши маленького Миколку, котрий ледь тримався на опухлих від голоду ніжках, Антоніна ставала поруч, обнімала вербу, і так стояли вони довго в обнімку з рятівницею вербою вимолюючи в неї сили, щоб дожити до схід сонця — в їхньому селі тієї весни всі чомусь вмирали вночі, той хто доживав до схід сонця, був певний, що проживе до ночі, - можливо, виснаженним і зачумленним від голоду людям так казалось...

Після молитви до верби Антоніна ножем-сікачем наколуплювала мисочку кори і несла до хати. Горпина Андріївна ту кору дрібнила, ошпарювала окропом, довго варила постійно знімаючи дерев”яною ложкою піну, добавляла крихітку висівок, а в кінці кидала дві закрохмалені картоплини, вишкрібані в закутках погриба, потім цей вербовий кандьор розливала в мисочки і просила з”їдати обов”язково гарячим; тож верба дійсно допомогла їм вижити. Багато цікавого могла б розказати ця верба та, нажаль, - німа.

Горпина попорала курочок і потихеньку, спираючись на паличку, почовгала до ганку — спіткнулась об валізу, кинуту перед східцями; здогадалась: в домі є гість...

Микола Іванович припускав погостювати в мами тиждень — півтора: заготовити старенькі дров на зиму, та сходити на Рось порибалити — знав гарні місця де рибка ловилася в любий день і при всякій погоді, та не судилося. Недармо ще мудрий Соломон сказав: “ У серці людини багато думок, та виповниться тільки задум Господній.”

З дровами Микола Іванович впорався без особливих проблем, а коли поліз на горище за вудочками, Горпина Андріївна гукнула в догонку:

37

− Подивись-но, Колю, на причілок. Як тільки крапне дощ, то у світлиці

весь кут мокрий. Видно шифирина тріснула. Підклади кусочок жесті.

Та кусочком жесті не обійшлось - прогнила стропила, а щоб стропилу полагодити, прийшлось піднімати шифер по всьому причілку. Тож роботи вистачило до кінця відпустки, і про рибалку годі було й думати.

* *

*

По приїзді в дома на кухонному столі Миколу Івновича очікувала записка. Писала дружина, вона працювала медсестрою в лікарні і мала цілодобове чергування, тож спілкування записками в їхніх стосунках було буденною справою.

“З приїздом, любий! - прочитав Микола Іванович, легко розбираючи красивий, із старанно виписаними буквами, знайомий почерк. - Телефонувала жіночка з чудернацьким іменем, та в котрої черешню знімав... Тебе запитувала. Цікаво, невже черешня дала другий урожай?.. Але спочатку підкріпись. Рибка, що не спіймалася в Росі, попалась мені на нашому базарі. Кастрюлька в холодильнику. Смачного. Цілую.”

Микола Іванович посміхнувся — дружина любила пожартувати; йому подобались її дотепні, хоч інколи і дошкульні вислови. Та легкий мажорний настрій змінила тривога. Феодосія не могла його розшукувати без важливої на те причини. Не розбираючи валізу, не знімаючи дорожній одяг, віднайшов у записнику необхідний номер і зателефонував.

В слухавці почувся не знайомий чоловічий голос:

- Алло!.. Вас слушают...

Микола Іванович намірився покласти слухавку, вважаючи що помилився при наборі номера, пробубнів скороговоркою:

− Вибачте, я помилився...

38

- Нєт!..Нєт!... - гукнули в слухавці. - Вам,наверноє, нужен Боріс?

- Так... Борис, абож Феодосія.

- Іх нєт в домє. Что передать?

- Передайте, будь ласка, що телефонував Микола Іванович.

- Хорошо. Пєрєдам... только ані будут нє скоро. Вєрнєє Боріс

Фьодоровіч будєт нє скоро, он в госпіталє, а Феодосія Гавріловна повєзла єму покушать.

- Що сталось? Ускладнення після травми? - Миколі Івановичу пригадався нещасний випадок з Борисом?

- Нєт, другоє... Феодосія Гавріловна вам расскажєт.

- Вибачте, а ви хто будите?

- Я іх син Дмітрій.

Микола Іванович вияснив у Дмитрія в якому відділені госпиталю знаходиться Борис, і в які години дня зручніше його відвідати.

Другого дня спозаранку Микола Іванович зайшов на базар, купив десяток червонобоких яблук, декілька бананів і поїхав до госпиталю. Бориса віднайшов не в палаті, а в глибині пригоспитального парку на лавочці під розкішним платаном, як показалось Миколі Івановичу, в доброму настрої: легка посмішка на худорлявому лиці, широко відкриті, від неочікуваної зустрічі, сірі, з зеленкуватим відтінком очі випромінювали задоволення і якусь меланхолічну безтурботність.

Борис стрімко піднявся на зустріч і щиро з відвертою радістю обняв Миколу Івановича за плечі:

− Дякую за гарну та смачну фрукту. Феодосія мені щоденно доставляє курячий бульон та вареники... Боїться щоб не охляв на казенних харчах. Але я вам скажу, вона має рацію. На обід тут

39

подають, вибачте, таку баланду, що коти відвертаються.

Готують навмисне не смачну їжу, щоб не переїдали та, бува, не ожиріли.

Посміялись... Сіли на лавочку.

Платан ніжно шелестів лопатим листям. Навколо було безлюдно, тільки на протилежному кінці доріжки в тіні дерев дві жіночі фігури в білих халатах пихтіли сигаретами. Микола Іванович, підігруючи ігриво-безтурботному настрою Бориса, запитав:

- Вирішили трішки поледачкувати на госпитальній койці?..Надіюсь серйозних проблем із здоров”єм не маєте?..

Борис витримав паузу:

- Думаю, пустяки... плановий технічний огляд. Доречі, від кого дізнались про моє місце дислокації?

- Син ваш Дмитрій сказав.

- Ах — да...Дмитрій... розумний муж та з гонором, але це не від мене, це від Феодосії, вона в молодості була дуже гонористою баришнею.

- По голосу видається муж поважний.

- Запорізький козак... Живе з сім”єю в Запріжжі.

- В Запоріжжі??. - здивувався Микола Іванович. - По акценту і вимові наче десь із-за Уралля.

− Ви праві, Дмитрій обрусів цілковито і по саму маківку... Але я вам скажу, це проблема не одного Дмитрія... Навіть більше скажу: це проблема української нації. Це тест на її виживання. Ви подивіться, що діється в Києві - на Хрещатику не чути українського слова. - Борис живо підвівся на ноги, підтягнув штани і стрепенувся всим тілом, наче горобець в

40

горячому піску, зрадів, що розмова від проблеми його здоров”я різко повернула в інший бік.

Трапляються в людей підступні хвороби, що пожирають тіло зсередини не визиваючи фізичної болі до часу, коли процес стає вже незворотнім; людина живе звичним активним життям, і коли отримує на руки невтішні, як сталося з Борисом, аналізи,то верх буруть емоції неузгоджені з розумом: факти вказують на наявність проблем із здоров”єм, а свідомість не йме віри. Борис мав на руках повторний аналіз крові, що вказував на серйозні порушення в роботі ендокрінної системи, госпітальні лікарі терміново призначили стаціонарне лікування, а розум пружився, як жаба перед удавом, — не хотілось Борису вірити, що тіло завши здорове і міцне, тепер буквально на очах стає кволим і немічним. “ Чепуха все це, - постійно тлумачилось в голові.- Хандра... як прийшла, так і відійде...” Непосидюща, завши в русі, душа Бориса не хотіла сприймати стрімко наростаючу катастрофу; та й лікарі цьому сприяли дипломатично приховуючи реальний діагноз хвороби. Тож Борис з радістю підтримав нову тему розмови.

− Я ніскільки не дивуюсь моїм дітям. У нас з Феодосією є дочка Катя, друга за Дімою...Так от я кажу: вони народились і виросли у військових містечках. А ви знаєте — це всуціль російськомовне середовище... Та біс з ними, з тими містечками... Ось послухайте яка оказія зі мною сталася у вісімдесятих роках в місті Полтаві. На той час я вже командував гарнізоном. І ось випадає потреба виїхати в Полтаву на номерний завод, щоб узгодити декілька параметрів в електронному блоці, що виготовлявся для нашої спец установки. Я сильно потішився такому повороту справи. До цього я ніколи не бував у Полтаві, а наслухався і начитався про це місто всякого, - тож уявляєте мою зацікавленність. Та моя радість дуже швидко стухла. На

41

мене напав страх, я подумав: в Полтаві живуть всуціль одні українціі і розмовляють українською мовою, я ж ні слова на кумекаю... як же буду спілкуватись?... А тут ще й замполіт підкинув свого ляща, каже:”будь в Полтаві обережний. Там кожен другий мазепівець. Візьми з собою писарчука з комендантського взводу, серед них є грамотні хлопці. Поки доберетесь до Полтави, а наш гарнізон стояв в Усурійських краях, то не

тільки українську, а й китайську вивчиш. Я його послухав. Віднайшовся в гарнізоні

сержант, правда, родом не з Полтави, а з Умані, грамотний хлопець, з незакінченною вищою освітою. Одним словом, ми поїхали. - Борис хвилинку помовчав, важко дихав, коли дихання трохи уповільнилось, продовжив спокійніше, без емоцій. - І, як ви думаєте, що ми маємо в Полтаві?.. На вокзалі нас зустрічають вишуканою російською. На заводі всі: від директора до прибиральниці спілкуються російською. Вийшли в місто і там така собі російсько-українська мішанина, - але розуміти можна. Я й запитую сержанта: “Де ж ваші мазепівці?..” Він помовчав, потім озирнувся на ліво - на право тай каже так тихенько, ледь губами шеволить: “ Хто на Колимі, хто в Сибіру.”

Борис став на ноги, пересмикнув плечима і додав:

- Я був шокований і в край здивований.

Микола Іванович теж підвівся і став прощатись. Не можна сказати, що його не цікавила складна і трагічна доля української мови в Україні, з цього приводу він мав свою особисту думку, але розвивати дискусію на цю тему з Борисом здалось Миколі Івановичу не на часі. Він глянув на загострений, з посинілим кінчиком ніс, Бориса, синці під очима і йому захотілось чимось втішити його і дати надію, але не міг підібрати вірного слова, тому сказав своє стандартне:

42

− Все в руках Божих.

− Не скажіть, - різко заперечив Борис. - Ось я візьму і поставлю цю лавочку вверх ніжками. Чи здатний ваш бог заперечити мені?..

− Здатний, - відповів Микола Іванович.

− Яким чином?..

− А тим, що ви всетаки лавочку не перевертаєте, а тільки виказуєте наміри.

− Гаразд.

Борис спішно підійшов до лавочки, посмикав за край дошки, але даремно — ніжки виявились закріпленними. Невдоволений невдачею, ударив з пересердя ногою об ніжку лавочки, похнюпився, втягнув шию в плечі і повільно пішов по доріжці в напрямку лікувальних корпусів . Микола Іванович пішов рядом, обняв Бориса за плечі:

- Не беріть так близько до серця. Ви людина не віруюча і для вас Бог — це щось абстрактне, відсторонене від життя, а для нас, віруючих, Бог постійно поруч. Він всередині нас.

Борис зупинився, пильно подивився в очі Миколи Івановича колючим недобрим поглядом:

- Виходить, що без Бога я й пукнути не можу?!.

Миколу Івановича сіпонуло, наче до тіла торкнулись оголеним електричним проводом, але стримав раптову емоцію, ласково взяв Бориса під руку і повернув назад до лавочки; в напруженному мовчані просиділи деякий час. Борис відчув, що переступив межу тої толерантності і поваги до співрозмовника, котра вирізняє культурну і інтелігентну людину від невігласа і неука; йому стало соромно за проявлену гарячковатість і він шукав способу пом”якшити посталу незручність в стосунках. Цей емоційний, не контрольований розсудком, випад Бориса Микола

43

Іванович сприйняв з розумінням, хотілось декількома словами, коротко і зрозуміло пояснити Борису саму суть пізнання сущності Бога - Творця, Його необмежених влади і сили над створенним Всесвітом, хотілось привести влучну цитату з Біблії, та в голові була абсолютна порожнеча, і тільки одне, як телевізійна реклама, лізло нагло і настирливо: “Не розсипайте перла свої перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, не пошматували й вас...”

Микола Іванович сумно подивився на Бориса, і не знайшов у ньому ніякої агресії.

Борис від погляду Миколи Івановича нахлобучився, як курка перед дощем:

- Вибачте, - сказав тихо сиплим голосом. - Випало з пам”яти, що ви людина щиро віруюча... Після того вечора, коли ви повернулись з відром черешні, я довго не міг заснути. Я думав: як би таку віру і таке сумління мали всі комуністи — був би рай на землі та, нажаль, видно, ще не пора... А нині я хотів сказати слідуюче: припустим, що Бог є, але те, що він керує моїми помислами і бажаннями, - це, вибачте, повне безглуздя.

Микола Іванович ніжно похлопав Бориса по плечу:

- “ Без мене нічого чинити не можете”, каже Ісус, Він же наш Господь і наш Творець.

- Не вірю! - стрепенувся Борис. - По вашому виходить, що Ісус - і тесля, і чудотворець, і Бог-Творець — все в одному, і всьому дає раду.

Борис єхидно хмикнув, йому сподобався каламбур, навіть показалось, що Микола Іванович не має достойної відповіді, і ця обставина підбадьорила його пригнічений настрій, він живо закинув ногу на ногу готуючись до нової дискусії.

Та Микола Іванович не виявив бажання відповідати на черговий Борисів

пасаж, коротко попрощався і пішов по доріжці госпитального парку до виходу в місто.

44

З важким відчуттям досади і гнітючого смутку йшов Микола Іванович вулицями міста, намагаючись знайти відповідь на, здавалось би, просте запитання: ” Чому талановиті, освідчені і розумні люди не сприймають Слово Боже, та більше — стають агресивними безбожниками?.. Чому в мірських справах проявляють і глибину мислення і здатність находити сміливі і розумні рішення в надзвичайно складних

ситуаціях, а в духовні сфері така безпорадність і сліпота?!.” З цього приводу Миколі Івановичу пригадалося із щоденників Льва Толстого: “Єсть ужасные заслонки, замыкающие сердца и сознания людей и мешающие им принять истину, как отворять их? Не знаю, а в этом величайшая мудрость...» «Якщо відомий мислитель, письменник-філософ, автор ряду трактатів на релігійну тематику не зміг віднайти секрету цих “заслонок”, - роздумував Микола Іванович, -то кому тоді під силу?..”

Від важких роздумів в Миколи Івановича розболілось серце, стало важко дихати, примітив на розі вулиць в невеличкому скверику лавочку і присів щоб заспокоїти дихання. Проблема “заслонки” не виходила з голови. З одного боку вона поставала своєрідною ширмою між ним і Борисом, відсторонюючи проблему їхніх стосунків в глибини підсвідомості, зм”ягчала душевну біль, а з іншого — поставав ланцюг запитань без відповіді: “Хто вирішує, коли і кому “закривати”, чи “відкривати”?.. Чому геніальний письменник не знаходить відповіді?..”

День тільки починався.

Сонце ледь виглянуло із-за високих гір, що суцільною грядою тяглися від сходу до заходу розділяючи місто і море.

Повітря після нічної прохолоди ще не встигло прогрітись, було зябко.

Тихо і непомітно , як це часто відбувається в південних містах, осінь

45

прохолодними вранішніми подихами виштовхувала літо подалі на південь за край морів.

Микола Іванович відчув неприємний холод у всьому тілі; почуття незрозумілого жалю й досади наповнювали розтривожену душу. До кінця відпустки залишалося два неповних дні, а термінових діл, що накопичувалися день за днем і все відкладались на подальше, набралось більше десятка, тож ставало шкода марно траченого часу на безплідні, як стало видаватись Миколі Івановичу, дискусії з Борисом.

− Ах!.. Бог йому судья, - махнув рукою і різко підвівся, - Даремно

марнуюсь... Ти йому про Бога , а з його очей чорти лізуть...

Так, спиричаючись сам з собою, Микола Іванович зайшов у свою квартиру, переодівся, дістав з кладовки необхідні інструменти і з головою пірнув у роботу.

*

Зима того року добиралась на південь довго, геть вибилась із свого звичного

графіку і нахабно потіснила весну : і в січні, і в лютому не було ні снігу, ні морозів, так — одна слякоть в перемішку з дошкульними північно - східними вітрами. А в першій декаді березня, коли персикові дерева пустили сік і почала набухати брунька, таке закрутило, що хоч з дому не виходь. Цілий тиждень з неба валив густий мокрий сніг, а потім прийшли жорсткі нічні морози — деревина стала крихкою, гілля на деревах обламувалось. То був дуже трагічний рік для селян, і не тільки — потерпали й міста, особливо передмістя.

Не витримала тої запізнілої сніжної атаки й Борисова черешня — обломилась верхівка дерева і найплодовитіша гілка, та, з якої свого часу Микола Іванович міркував зняти ягоду до свого відерця.

46

І в попередні роки траплялись рясні снігопади, тоді Борис брав в руки багор і зструшував з черешні навали снігу. Тепер же Борис сумно споглядав на цю природну аномалію через лікарняне вікно.

А коли після лікарні вперше зайшов у свій двір, - а сталось це в середині квітня, коли на деревах ще не було листя — тільки сік, наче біла кров, струйками стікав з тріщин в корі, - то йому здалося, що помилився адресою. Але ні — біля ганку поралась Феодосія. Борис з болем на серці споглядав на черешню — перед ним стояло скособочене кострубате дерево, наче однорукий гігант без голови. З того першого дня, коли він бадьорий і енергійний, переповнений життєвою енергією чоловік , зустрівся з цим породистим, величаво квітуючим деревом, воно увійшло в його сутність тим потаємним відчуттям ще не усвідомленної радості й приємності, котре входить в нашу душу при перших зустрічах з дорогою нам людиною. Та все проходить. Як сказав один мудрий чоловік: “ і сьогоднішній день пройде, як пройшов вчорашній, - один тільки Бог незмінний і вічний.”

Після такої не звично довгої і емоційно напруженної розлуки з домом Борис переступав поріг з радістю і хвилюваням, і почуттям неусвідомленної тривоги, наче входив не на довго, як гість — на короткий час. Інтенсивний курс лікування відновив у тілі колишню легкість, блідо-сірий колір лиця змінив легкий румянець — хотілось рухатись, щось робити. Виписка з лікарні припала на п”ятницю, тож Борис, чого раніше не траплялось, заходився допомогати Феодосії приготуватись до суботи. А вже вранці легко зібрались, поснідали і відправились до церкви.

В перерві між вранішнім і денним богослужіннями до Бориса підійшов Микола Іванович і справився про здоров”є.

− Відмінне... на двінадцять балів, - бадьоро відповів Борис .

− І слава Господу, - Микола Іванович довго не відпускав

47

Борисову руку, - виглядаєте чудово, щочки в дівочому рум”янці, значить все добре.

Підійшла Феодосія, привіталась.

-Тепер, сестричка, ти на коні. Поводир твій Божою милістю хворобу здолав,

тож буде кому супроводжувати тебе до церкви.

- Ви собі не уявляєте, Миколо Івановичу, мою радість. Боря не тілько мій поводир, він мій кормилець і охороненець — без нього я той же час помру... без нього я з двору не гідна вийти.

Дзенькнув дзвоник. Закінчилась перерва.

Після служби Феодосія з Борисом повертались до дому в хорошому настрої.

Борис почував себе добре, був збуджений — його зацікавила проповідь пастора: “Людина марно витрачає час і енергію піклуючись про потреби тіла, забуваючи про стан душі. А повинно бути навпаки, Богу потрібна в першу чергу удосконалена душа , а тіло Він годен дати нове. Скажу вам більше, - з пафосом виголошував пастор, - Земля — то є полігон для удосконалення людських душ, а тіло - прах, воно піде в землю...”

І вже прийшли до дому і сіли за обідній стіл, а Борис все залишався під враженням проповіді:

- Скажи мені, Феодосія, тільки чесно....

- Чи я тобі коли неправду казала?!. - образилась Феодосія.

- Пробач, моя мила, але скажи: чи віриш ти в воскресіння із мертвих, про яке так красиво розказував ваш пастор?

− В церкві, Боря, невіруючих не має, окрім таких як ти... Але ж ти не член церкви, а вольний слушатєль по принуждєнію.Добре, тоді скажи мені, чому такий розумний пастор не сказав самого головного — коли це станеться?

48

- Ніхто про це не знає.

- От воно що!.. Тут-то собака й зарита... Бог так хитро-мудро все заплутав і утаємничив, щоб людина не могла толком розібратись...

- Не люблю, Боря, коли ти йорнічаєш, - Феодосія прибрала з столу посуд і вийшла в свою кімнату відпочити.

*

В середині весни, коли наступають теплі погожі дні, коли повним розмахом квітують сади, а повітря, насичене ароматами, стає терпким і густим, наче зволожене медовою патокою — хочеться виїхати з міста в ліс, чи заритись поглибше в гущавину приміської лісосмуги і сісти десь біля струмочка і послухати магічно-заспокійливі сплески води.

Борис по характеру був “жаворонок”, просипався навипередки із сонцем.

Феодосія ще ніжиться під ковдрою, а він вже й зарядку зробить і на кухні попорається.

От і цього разу Борис прокинувся ще до схід сонця, потягнувся, розминаючи застиглі за ніч кістки, але звичної насолоди від цієї процедури, як бувало раніше, не відчув, тіло, особливо в ногах, стало важким і неслухняним, але уваги цьому не придав — з відкритої кватирки потягнуло таким запоморочливо- приторним ароматом, що захотілося ось так нагишом, з під ковдри, горілцем впасти на молоду зелену траву і омитись вранішньою росою.

- Феодо-осія!.. - гукнув запало, по-хлоп”ячому, - Негайно збирайся і чешимо до лісу!..

Звично, одним махом руки відкинув ковдру, смикнув ногами, щоб спустити їх на

49

підлогу і - осікся. Ноги стали наче дерев”яні: невідчутні, не послушні. Борис, ще не усвідомлюючи що сталося, обхватив ноги руками біля колін і насильно скинув з ліжка. Спроба стати на ноги не вдалась - ноги не втримали тіло і Борис ниць впав на підлогу і втратив свідомість...

Феодосія визвала “швидку”. Бориса знову повезли в госпиталь . В госпиталі уважно обстежили, потримали в палаті до кінця дня, а на вечір привезли до дому в інвалідському візочку.

- Доцільніше проводити укріплюючу терапію в домашніх умовах, - сказав головний лікар, - інтенсивних процедур назначати вже не будем — не має сенсу.

З цих пір кожного дня, як тільки над горизонтом вставало сонце, Феодосія вивозила візок з Борисом під черешню, прикривала його немічні ноги теплою

ковдрою, а сама відправлялась на кухню готувати сніданок . Впоравшись з домашніми хлопотами, виносила із світлиці крісло, сідала біля Бориса і читала що-небудь із періодики, чи з класики, інколи Біблію. Борис слухав уважно, але не довго, через сторінку- другу засипав ; його життєва енергія невблаганно згасала з кожним днем.

* *

*

А весна, затримана пізнім снігопадом, намагаючись наздогнати упущене, буйно квітувала в пригородніх садках. У сусідів за парканом розпушився бузок темно-фіолетовими суцвіттями, - від квітуючого бузку тягнуло таким густо-п”янким ароматом, що паморочилось в голові; хотілось скочити на ноги з набридлого візка, дихнути на повні груди, підскочити так високо, щоб ухопитись руками за

гиляку і - погойдатись, як він це робив ще недавно, минулої осені, коли

50

про хворбу ще й гадки не було. Тепер же, знесилений і немічний, сидів узінвалідському візку і слухав Феодосіїні читання.

- Увіходьте тісними ворітьми, - читала Феодосія, - бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, - і нею багато хто ходить...

- Де ж справедливість?!. - вигукнув Борис.- Там Він каже, що легче верблюдові у голчене вухо влізти, а тут нова фішка - “тісні ворота... “ Сумно мені , Феодосія, і дивно.. Мудра книга і багато в ній хорошого написано, та трапляються не зрозумілі речі — ось як ці ворота.. Або ж про душу... ваш пастор розказував, що людина вмирає і якби засипає, і в спокої очікує воскресіння... То щож? Душа в ямі мається тисячі років?!. Бр-р... як не комфортно.

Борис витяг з під ковдри руки, підняв угору, останнім часом руки стали сильно німіти, потрусивши трохи руками, і розігнавши таким чином закляклу кров, натяг ковдру до самого підборіддя і закрив очі. Монолог стомив його. Фодосія обережно опустила спинку візочка в полулежаче положення. Через декілька хвилин Борис міцно заснув.

І приснився йому страшний сон: він піднімається стрімкою кам”янистою стежкою вверх на вершину гори, гора висока і крута, так що рухатись можна тільки як скалолаз — при допомозі рук; стежка вузенька, під ногами слизька галька - один необережний крок і полетиш вниз за камінцями, що один за одним зриваються зпід ніг і котяться до низу з таким гуркотом , що дух запирає від страху. Навколо ні душі... Ціль — піднятися на вершину гори. Вершина гори ховається в білих, як вата, хмарах. Борис піднімається повільно, щоб утримати рівновагу, хапається руками то за гілля чагарника, то прямо в”їдається пальцями в гострі боки гірської породи. Ось він підняв голову щоб подивитись скільки ще лишилось дороги і побачив дивну річ: зверху від вершини, сторчма летіли люди: чоловік і жінка. Чоловік в одежі

51

військового, Борис навіть замітив голубу обвідку на картузі і ця деталь чомусь сильно здивувала його; одежа жінки завернулась і оголила все тіло. Обоє пролетіли мимо Бориса безпорядно розмахуючи в повітрі руками й ногами. Борис подивився їм услід і від страху покрився холодним потом — внизу прірва без дна...

Люди пролетіли і зникли. Через деякий час знизу почувся неприємний звук-ляпас, наче нечиста сила ударила долонею об щось в”язке і вонюче... З темряви випорхнула птаха і закричала: “Покайся!.. Ка-айся!.. Ка-айся!.. “ Птаха кричала так сильно, що в Бориса заболіли вуха, Борис рвонувся в перед, щоб скоріше відійти від цього страхітливого місця, глянув у небо - кінця дороги не видно...Стежка стала ще крутішою і вужчою, ноги підкосилися, з рук відійшла сила, гілля, за яке тримався, стало слизьким, і він зрозумів, що падає вниз у прірву... Ось уже остання гілочка вислизнула з рук і хльостає по щоках так сильно і боляче, що очі ось-ось вискочать

із орбіт... Борис зубами хватає гілочку і зависає над прірвою...

Він висів так довго... наче вічність... Коли сили в зубах не стало, а серце від передчуття страшного падіння вниз зупинилось, - відчув чарівний стан невагомості... Зуби відпустили гиляку, руки вільні — і не має падіння вниз... Глянув у небо, і здивуванню не було меж — з верху наближалась велетенська рука облямлена веселкою... Рука легко, як пушинку, підняла Бориса і посадила на сушу...

З дому вийшла Феодосія, настала пора обідати; глянула на Бориса і перелякалась — їй показалось, що він мертвий: закам”яніле обличчя, зціплені зуби і широко відкриті незрячі очі... Боязно торкнулась долонею Борисового лоба — лоб був мокрий і холодний... Тихо позвала:

− Б о-оря

Борис від дотика Феодосіїної руки стрепенувся, ціпко ухватився обома руками

52

за Феодосіїну руку.

Кляцнула клямка. У двір зайшов Дмитрій з валізою в руках, прямо з вокзалу.

Нещодавно Феодосія зателефонувала йому і сповістила про важкий стан батькового здоров”я. Владнавши на роботі короткострокову відпустку, Дмитрій, негаючись, виїхав. І ось він стоїть біля інвалідського візка і не йме собі віри: у візку, прикритий ковдрою, полулежить виснажений хворобою чоловічок — загострений посинілий ніс і тонка воскова шкура на обличчі навівали неприємний привкус близької смерті, - в тілі, що знаходилось у візку, важко було пізнати батька, ще зовсім недавно такого жвавого, непосидющого, повного сил і енергії... Дмитрій підняв Бориса на руки і поніс, як немовля, в дім, посадив на софу у світлиці.

Поява в домі Дмитрія, заспокоїла Феодосію.

- Діма, мий руки, - сказала звичним співучим голосом, - будемо обідати.

Стіл приставили до софи, так щоб Борису було зручно їсти.

За обідом постала напружена тиша. Дмитрій, вражений побаченим , не міг віднайти необхідний характер поведінки, - знав і розумів,що їде до хворого батька, але не очікував знайти таку немічність і слабкість його тіла.

Борис посьорбав трошки супу і відсунув миску.

- Дмитрій, - запитав неочікувано офіційно і суворо. - скажи мені, тільки чесно, ти віриш у Бога ?.. Ти віриш, що Бог все створив і тебе в тому числі?

Дмитрій не був готовий до серйозної дискусії на релігійну тему, тому звів розмову до легкого жарту:

- Мене творив не один творець, а двоє, і обоє вони ось передімною...

− Ні- ні, Дмитрій, відповідай по-серйозному, як на сповіді. І, доречі, чи сповідувався ти коли-небудь, і якщо так, - то перед ким?

− Не сповідувався і не збираюсь .

53

- Жаль!.. - Борис аж підскочив, намагаючись стати на ноги, але ноги були слабкими і він з досадою опустився на софу. - Я б хотів посповідуватись... Та перед ким?!. — от задача. Можна б перед тобою і Феодосією, але сповідь — дійство святе, а ви обоє не святі...

Борис знесилений поклав руки на стіл і замовк. Сон, що відвідав його під черешнею, все ще не відпускав, тривожив душу надто жорсткою утаємниченістю, - і в тому як він карабкався вузькою кам”янистою стежкою, намагаючись добратись до вершини гори, і люди, що полетіли з вершини в прірву , і пташиний крик, і рука — рятівниця, — все це вказувало на доленосний знак, але де ключ до розгадки?!.

Борису нестерпно хотілось розказати сон і вивільнити свою свідомість від цієї важкої містичної потаємності, і, разом з тим, боявся, що почує у відповідь щось таке, що в щент розіб”є його так міцно сколочену усім філософію буття...

- Ось під черешнею, - знову заговорив Борис, - я чітко і ясно зрозумів просту істину: кожен із нас висить над прірвою і спастись самотужки не може... Потрібно покаятись...... і тоді з неба опуститься рука — рятівниця і чудним образом винесе змучену душу на берег. - Борис, зовсім знесилений, упав на подушку і закрив очі.

Дмитрій і Феодосія по різному сприйняли спалах Борисових емоцій. Феодосії хотілось вірити в щирість сказаних Борисом слів відносно каяття, та чи перший раз вона чує подібні речі, котрі потім виявлялися витонченим сарказмом і глумом над Словом Божим. Прагматичний і скорий на прийняття неадекватних рішень Дмитрій поведінку Бориса зрозумів просто і однозначно: вкрай змучений невиліковною хворобою батько, відчув свій близький кінець і хоче, як це часто стаєтьс в подібних ситуаціях, причаститись, але не знає як це зробити...

Дмитрій нашвидкоруч одівся і вийшов з дому, пройшов до рогу вулиці, нагледів

вільне таксі і попросив доставити його до православного собору.

54

Служниця собору, чемна жіночка невизначеного віку в одежі темно-сірих тонів і блідим, як прісне тісто, обличчям терпеливо вислухала дещо плутану просьбу Дмитрія і попросила зачекати, а сама відійшла в одну з прихрамових будівель. Через декілька хвилин вона повернулась у супроводі малорослого, худощавого, з впалими зіницями чоловіка одітого в темні ризи. Фактура чоловіка з першого ж погляду не сподобалась Дмитрію, йому хотілося бачити статного, в стандартній розкішній бороді, традиційного попа, а перед ним стояв миршавий худенький чоловічок, - навіть чорні ризи, в котрі він був одітий, не сподобались Дмитрію.

- Отець Мефодій, - відрекомендувала служниця і відійшла.

- Бажаєте причаститись? - запитав Отець Мифодій соковитим

колоритним баритоном. Неочікувана красота тембру голоса, що прозвучав, спочатку здивувала Дмитрія, а потім заспокоїла і розвіяла швидкоплинно посталі сумніви, щодо спроможності його власника виконати задуману Дмитрієм місію.

- Одна дуже хвора людина має великі душевні переживання... - Дмитрій

зробив паузу, підшукуючи вірну формуліровку,.. - одним словом, хворий бажає покаятись.

Отець Мефодій витягнув губи в трубочку, наче цнотлива діва , потер тонкими, як карандашики, пальцями:

- Маємо вже чверть на третю годину дня, розумієте?.. до такого дійства людину необхідно правильно підготувати.

- Я заплачу. Скільки коштує ваша послуга?

Отець Мефодій назвав суму, в Дмитрія йокнуло під ложечкою, але він не став гендлярити, був готовий прийняти і більш жорсткі умови, лиш би облегшити

страдання батька.

Отець Мифодій тим часом хутко пройшов до прихрамової будівлі, взяв все

55

необхідне і вони, сівши в таксомотор, що терпеливо очікував біля воріт храму, поїхали на вілицю Мололдих підпільників до невеличкого, але затишного будинку, що притаївся біля ще недавно такої розкішної і могутньої, а тепер геть понівеченої запізнілим снігопадом, черешні.

Відсутність Дмитрія в домі не була помічена. Феодосія поралась на кухні, готувала вечерю, - хотіла приготувати Дмитрію його любимі деруни в сметані, та все. за що бралась, валилося з рук. В голові, як комахи в мурашнику, снували суперечливі думки. Про близьку смерть Бориса не хотілось і думати, але важкі й безрадісні думки настирливо лізли в голову і не було сил їх звідти виштовхати; то раптом душу починала ятрити образа на Бориса. “Не один раз казала, - думалось Феодосії, - не гніви Бога своїм невірством. От і маєш... “ Страх залишитись самотньою, без надійної опори накопичував ворох негативних емоцій, появилось нестримне бажання запитати в Бориса: “Ну що, милий, тепер віриш, що Бог є?.. Ось і покаятись закортіло...Та чи не запізно...” І від цього блюзнірського пожадання, незнанно звідкіля і ким закинутого в підсвідомість знесиленої горем душі, Феодосії стало так важко і гірко, що пропало бажання жити... Відкрила дверцю холодильника і так довго стояла обливаючись сльозою - не могла втямити за чим прийшла до холодильника.

У дворі кляцнула клямка — різкий, як ножем по серцю, звук вивів її з важкої душевної прострації, виглянула у вікно. Від калитки до ганку йшло двоє: Дмитрій і незнайомий чоловік у чорному з кожаним саквояжем в руках. Феодосія закрила холодильник і прислухалась до розмови чоловіків; чоловіки тим часом зайшли вже в

передню. Щось тривожне гострою голочкою кольнуло в серці.

Борис, змучений видінням, та важкою розмовою за обідом, спав на софі у світлиці.

56

Дмитрій на ципочках, щоб не розбудити передчасно батька, пройшов на кухню до Феодосії.

- Хто такий ? - ледь стримуючи хвилювання запитала Феодосія.

- Отець Мефодій із собору Петра і Павла.

- Для чого ти його привіз?..

- Мама, ти ж чула, що батя хоче покаятись...

Феодосія розгубилась: в кожній молитві просила Божого благословіння для Бориса, і як би була рада бачити Бориса упокореним перед Господом; яка велика радість від того була б для неї... Але чи в такий спосіб, та ще невідомому отцю Мефодію повинен сповідуватись Борис?..

- Ні, Діма, так не можна, в нашій церкві є свій пастор.

- Мама, чи пастор вашої церкви більш святіший, від пастора із собору Петра і Павла?.. Чи може у вас боги різні?.. Ти ж сама не один раз казала, що бог один.. До того ж я вже гроші заплатив.

- Які гроші?!. - вигукнула у відчаї Феодосія .

- Мама, у нас не має часу на дискусії... Чи ти не хочеш облегшити його муки?..

Феодосія відступила. “І правда, - подумала, - Бог один..”

Тим часом, поки на кухні велась суперечка, отець Мефодій у прихожій приготувався для виконання обряду: зняв чорні повсякденні ризи і дістав із саквояжу світло — серебристі з золотистими хрестами, одів на шию інкрустований фальшивими бріліантами залізний хрест, розкрив на необхідній сторінці тріодь,

розмашисто — від лоба до пупа, від правого плеча до лівого поклав христа і, не

дочекавшись Дмитрія, зайшов у світлицю.

Борис відкрив очі, пильно вдивляючись в дивну постать, що постала у дверях, примружився, насупив брови, - не міг втямити: чи то йому мариться, чи він

57

продовжує залишатися в ілюзіях недавнього сну. Різко відкинув плед, спустив до долу немічні ноги.

- Ти кто? - при хвилюванні Борис автоматично переходив на російську говірку.

- Я отець Мефодій. По водітельству Духа Святого і по вєленію вашего сердца посланий к вам ...

Зачувши розмову, у світлицю поспішно ввійшли Феодосія й Дмитрій.

- Феодосія,- тримтячим від хвилювання голосом запитав Борис, - ето ти прідумала такую шутку?!.

Феодосія поспіхом, як могла швидко, підійшла до Бориса, обняла його за плечі, притисла до свого тіла:

- Не нервуй. Дмитрій хотів зробити тобі приємне... не встиг попередити.

− Так ето ти, Дмитрій, клоуна строишь?!. - геть рознервувався Борис. - Убирайтесь вон с моїх глаз!

Борис прижався головою до м”ягкого і теплого, як пухова подушка, Феодосієного тіла і заплакав.

Отець Мефодій, оцінивши ситуацію, хутко зібрав свої речі, коротко відкланявся; слідом вийшов і Дмитрій.

- Що ж, - сказав отець Мефодій сідаючи в машину.- Тепер ви знаєте де мене знайти. Коли стражденна душа вгамується, покличите.

Машина заурчала і покотила отця Мефодія по вулиці Молодих підпільників до центру міста.

Дмитрій довго споглядав в далечінь вулиці, до самого перехрестя, за яким

зникла машина. Як чорна хмара за вершину гори, зачепилась за його плечі важка журба, підступний подих смерті скользнув по всьому тілу — відчулось наче чиясь холодна рука торкнулася плеча, він оглянувся — поруч нікого не було, в один і другий

58

бік - пустинна і безлюдна вулиця. Дмитрій повернувся у двір і сів на лавочці під черешнею. Вечоріло, але в домі не включалося світло, з відчинених навстіж дверей, з відкритих у вікнах кватирок виповзала тягуча, як закляклий дьоготь, тиша — йому показалось, що в домі не має живої душі; але він достеменно знав, що в світлиці на софі, під товстим пледом лежить в край змучений хворобою батько, а поруч, ковтаючи гіркі сльози, сидить мама.

Гнітюча тиша ставала нестерпною, Дмитрій піднявся, вийшов із двору на вулицю і пішов навманя, без цілі. Так він пройшов через все місто і вийшов на пустирище, за яким диміло міське сміттєзвалище.

Далеко за містом, за виноградниками колишнього радгоспу, за дрібними селищами, що там-сям причаїлися по неглибоких балках, падало в море сонце. Колонія чаєк, наївшись на звалищі харчових недоїдків, стала на крило,

вишикувалась в ключ і, набравши висоту, полетіла до моря до своїх гнізд на ночліг. Подумалось: “були б крила, - полетів би світ за очі...”

Пізно в ночі Дмитрій повернувся до дому. На ганку його зустріла змучена довгим очікуванням Феодосія. Сказала просто і буденно, і цим не аби як здивувала Дмитрія:

- Я приготувала твою постіль в його кабінеті.

- Спасибо, мама,.. отдихай.

Коли закрились за ним двері, вона, важко переставляючи роспухлі ноги, тихенько почвалала до свого ліжка, тільки-но голова торкнулась подушки, заснула мертвецьким сном.

“ “

Другого дня, після означених вище подій, Микола Іванович провідував свого давнього товариша - інваліда, що проживав наподалік Борисового помешкання; маючи в запасі годину-другу вільного часу, вирішив провідати й Бориса.

59

Зупинився біля хвіртки, оглянувся, - щось насторожило його — появилось відчуття невпевненості, наче помилився адресою. Глянув на вказівник: і вулиця і номер будинку сходяться, і хвіртка з особою клямкою — все так , та всерівно для повної впевненості чогось не доставало. В обрисах обістя, в його структурі, котра закарбувалася в його пам”яті ще з того дня, коли він хвацько з плетеницею в руках збирався на саму верхівку дерева, щось змінилося, та не міг зрозуміти , чого не достає. Ще раз оглянув черешню і тільки тепер помітив, що дерево зазнало значних змін.

На ганок вийшла Феодосія, пригледілась до чоловіка, що стояв за хвірткою.

− Це ви, Миколо Івановичу?!. Заходьте.

Микола Іванович відкрив хвіртку, стрімкою ходою, наче хотів надолужити згаяний

в роздумах час, підійшов до ганку, привітався.

- Не впізнаю вашої черешні, невже обрізали?

- То робота снігопаду.

Микола Іванович зайшов у прихожу:

-Далі не піду, що б не наносити грязі. Я на хвилинку.

-Ні-ні, - захвилювалась Феодосія, - проходьте до світлиці... Боря буде радий,.. тільки-но вранці згадував про вас. А за грязь не переживайте, тут були нещодавно гості, то нанесли цієї грязі...

Микола Іванович увійшов у світлицю й зупинився на порозі, мав намір урочисто в

жартівливій формі виголосити привітання до Бориса, та слово комом застряло в горлі. На софі, обмощений з трьох сторін подушками, сидів скелет маленького

чоловічка, обтягнутий, як деко бубона , тонкою шкіркою, - тільки по очах, котрі, як два голубих діаманта, світилися в запалих глазницях, пізнавався облік Бориса.

− Феодосія! - гукнув Борис гучно і мелодійно, наче вдарив у срібний дзвін. -

60

− Подай гостю крісло.

І стало дуже дивно Миколі Івановичу від контрасту між схудлим до крайності тілом, в якому, здавалось, вже дух не може втриматись, і бадьорим і чистим, насиченим життєстверджучою енергією голосом.

З під бавовняного одіяла, що накривало Борисові ноги, витяглась для привітання рука — кості та шкура. Микола Іванвич підійшов ближче , обережно, не стискуючи, поклав у свої руки Борисову кість і лагідно погладив, як це, за звичай, роблять мами маленьким діткам.

Борис, відчувши занепокоєння Миколи Івановича, посміхнувся, забрав руку і , розтопиривши пальці, покрутив перед очима, і різко прибравши з лиця посмішку , стиснув кулак:

- Була б шкура, а м”ясо наросте... Лікар сказав: якщо доживеш до слідуючої весни — будеш жити довго... Тож головна задача — дожити до слідуючої весни...

Микола Іванович сів у подане Феодосією крісло, довго йорзався, все не міг підібрати зручну позу, німе оципиніння оповило все його тіло, він розумів, що потрібно сказати щось обнадійливе, підтримати віру Бориса в одуження , та не знаходилось що сказати.

Тим часом Борис відкинув одіяло, обхватив ноги біля колін руками і спустив із софи.

− Саме головне — вернути ногам силу... Я герой, коли на ногах... Іначе, Миколо Івановичу , вам знову доведеться лізти на черешню. Ви звернули увагу на черешню? — вона стала значно нижчою.

- Да, - кивнув головою Микола Іванович, - Спочатку не признав, подумав, що помилився адресою...

− Як чудно, що ви зайшли. Я вже поклав Феодосії завдання розшукати

61

вас. Мені конче необхідно порадитись з вами.

Борисів оптимізм заспокоїв Миколу Івановича.

- Скажіть мені, тільки чесно, - продовжував Борис. - Чи правда, що нехрещений не спасеться, що йому пряма дорога в прірву, - навіть коли його чесноти перевищать чесноти папи Римського?!.

Микола Іванович замислився, не очікував такого дивного запитання. Хотілось дати грунтовне пояснення, сказати, що чесноти папи не є і не можуть бути однозначним еталоном, тому що і папа, як і кожна людина у цьому світі, є грішний... Але як про все це сказати коротко і зрозуміло?..

Борис, не дочекавшись відповіді, раптом розсміявся розкотисто і щиро:

− Мій син Дмитрій, ось на днях вирішив мене похрестити. Знайшов якогось бродячого попа, зговорився з ним... Та хоч піп був би як піп — з

бородою до пупа, та зростом під стелю, а то привів щось таке миршаве, безбороде... та бог з ними, з тими попами... Ви скажіть мені, чи може спастись нехрещений?

- Може, - відповів Микола Іванович і додав,- але перше потрібно покаятись.

− Аг-а!.. Пока-аятись!.. - Борис зайорзав сідницями, покрутив головою, наче хотів вилізти із сорочки. - Ось я днями лежав під черешнею і чорна сова

пролітала і тоже кричала: “ Покайся!.. Покайся!..”

Борис став важко дихати; відкритим ротом, як риба кинута на берег, хапав повітря і не міг проковтнути. Знесилений упав горілцем на подушку, очі закотились під лоба.

Микола Іванович хутко налив з карафи, що стояла на столі, склянку води і підніс Борису до рота. Борис зробив ковток і йому стало легше, спазми горла відпустили, відкрив очі і, пильно вдивляючись в обличчя Миколи Івановича, наче не міг

62

розпізнати, поманив пальцем. Коли Микола Іванович нахилився ближче, тихо попросив:

- Похрести мене... Тільки зроби це зараз... Ти вірний християнин... Я тобі вірю...Я не люблю попів та всіляких пастирів...

Микола Іванович взяв Борисову руку у свої долоні, відчув як заворушились під тонкою шкіркою кісточки його схудлої кісті,- йому стало моторошно і разом з тим радісно від того , що цей страдалець, земне життя якого трималося на волосині, намагається знайти в собі сили зупинитися над прірвою, щоб спасти свою душу. Яку завгодно просьбу, любу, саму неочікувану забаганку, міг очікувати Микола Іванович від Бориса, тільки не бажання похреститися. Упакований, як мішок просом, ще з ранньої юності ідеями марксизма — ленінізма, ще вчора непохитний і, здавалось, вічний атеїст і безбожник — раптом із сльозами на очах шукає Божого благословіння. Микола Іванович ніжно гладив Борисову руку, силкуючись вибудувати порядок подальших дій і поведінки, - чітко розумів, що саме зараз, у ці хвилини вирішується доля душі, котра судорожно б”ється в конвульсіях, намагаючись вирватись із кровожадної пащі гріха, і від його, Миколи Івановича, слова, чи навіть інтонації,

залежить — зачепиться ця душа за рятівний круг, чи пролетить мимо, - хто може розрадити?.. Микола Іванович відчув фізичну біль у скронях, його обдало жаром,

холодний піт крупинками, як вранішня роса на зеленій траві, покрив лоба і крильці носа.

Обряд хрещення для дорослої людини — то є вирішальний злам у її житті: процес смерті і народження - народжується нова людина. Душа очищується Духом

Святим — народжується нова, звільнена від гріховної пожадливості, сутность, котра формує нове ставлення до навколишньої реальності, до гріха, - а так і формує новий характер людини...

63

Виконувати обряд хрещення призвані рукоположені церковні служителі. Микола Іванович не мав рукоположення, тому не міг виконати обряд, але як пояснити Борису?.. Як не загасити на мить спалахнувшу іскру надії?..

- Сьогодні, Боря, твій доленосний день. Ти прийняв рішення не на смерть, а на життя вічне. На небі велика радість — тішаться Божі Анголи тим, що віднайшлася ще одна заблудша вівця, котра так довго ходила в лабірінтах темряви, а тепер вийшла на світло. - Микола Іванович говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово, і дивним образом відмітив, що слова льються з його уст самі по собі — струменять живим словесним струмочком, як вода із джерельця...

Увійшла Феодосія запросити до обіду.

- Феодосія!..- радісно вигукнув Борис, - я похристився!..

− Так,- укріпив Борисову радість Микола Іванович. - Але дійство ще не закінчене. Я повинен завтра вранці прийти з пастором, щоб вручити свідоцтво... Ти згоден, Боря?

- Згоден, - відповів Борис, витираючи сльозу рукавом сорочки.

“ “

“

Другого дня о десятій годині ранку Микола Іванович, пастор общини Владіслав і присвітер Олександр зайшли у двір Бориса.

На ганку гостей зустріла Феодосія:

- Прошу, заходьте до світлиці.

У світлиці в кріслі сидів Борис — нарядний: в білосніжній сорочці, блакитній краватці і, що більше всього порадувало прибулих, в хорошому настрої.

Чемно привітались рукопотисканнями.

64

Микола Іванович, як і домовились, виголосив коротеньку промову: похвалив Бориса за мужність і сміливість, сказав, що його рішення прийняти хрещення є доленосним і найважливішим від усіх, які коли- небудь приймались ним до цього часу.

- Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може, - закінчив Микола Іванович віршем із Євангелії.

- А ось як апостол Павло каже про це, - перебрав дійство до своїх рук пастор Владислав; відкрив Біблію і зачитав, - “Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його...” Так що, брат Борис, наш Господь готує тобі замість немічного і хворого тіла, тіло нове, котре не відає ніяких хвороб.

Борис слухав уважно; радістю і надхненням пломеніли його очі.

Пастор Владіслав простягнув над головою Бориса руки і благословив.

-Тепер точно проживу сто років!.. - вигукнув розчулений Борис.

- Не тільки сто, а сто раз по сто і більше — в Царстві Небесному отримаємо життя вічне, - додав присвітер Олександр.

Коли ж стали прощатись - всі в піднесенному настрої, збуджені від приємного хвилювання, - Борис , ухватившись обома руками, як клешнями, за руку

пастора, раптом вигукнув:

- Ні-ні-і!.. Хлопці, діла не буде. Ви зфальшивили!..

Німа сцена.

Микола Іванович зупинився у дверях, хотів щось заперечити Борису, та не

міг прмовити слово від несподіванного нападу гикавки. Присвітер Олександ, підштовхуючи Миколу Івановича на вихід, процідив скрізь зуби:

− Ого-о!.. Заявочка... Я так і думав, що цим діло закінчиться...

65

Борис , не відпускаючи руки пастора, зазирав йому у вічі:

- Ви мене похрестили ?!.

- Так, брат Борис, від нині ти хрещений.

- А воду забули?.. Чому у воду не занурили? - і відкинувши руку

Владислава, повернувся в бік Феодосії, що стояла поруч геть розгублена.- Феодосія!.. Набери у ванну води.

Владислав, молодий прогресивний не обтяжений церковними канонами, пастор, щоб заспокоїти цю стражденну душу, внутрішнє був готовий виконати бажання Бориса зануритись у ванну, але разом з тим якась потаємна сила стримувала його спонтанні ємоції співчуття і жалю і не дозволяла спрощувати святу Божу справу.

Пастор Владислав обняв Бориса за плечі:

-Брат Борис, вода — важливий елемент в процесі хрещення, але не головний. Наш мудрий Бог в першу чергу дивиться на серце людини, і якщо воно щире і відверте, то Він з радістю приймає його і омиває цілющою водою... Хіба розбійника на хресті занурювали у воду?.. Але ж Господь йому сказав: “ти будеш зі Мною сьогодні в раю.” То ж не сумнівайся — Господь благословив і твоє хрещення.

Після цих слів Борис заспокоївся.

Всі взялись за руки і помолились.

* *

*

Після хрещення Борису стало легше, хвороба відступила, навіть в ногах появилась сила — хоч і з паличкою, але став потихеньку пересуватись по кімнаті.

В середу зранку Борис відчув такий приплив фізичних сил, що сам, без

66

сторонньої помочі, вийшов у двір, опираючись на палочку, прогулявся до хвіртки, хвилину відпочив і повернувся назад, сів на лавочку під черешнею.

Феодосія, стоя на ганку, споглядала за Борисом — щаслива і втішена поліпшенням здоров”я чоловіка; думалось їй на радощах, що криза минула і діло пішло на поправку.

- Феодосія! - гукнув Борис,- на суботу збирайся до церкви. Микола Іванович обіцяв нас підвезти.

- Дай, Боже, здоров”я нашому Миколі Івановичу. Він у нас як опікун.

Феодосія зійшла з ганку і сіла поруч з Борисом.

Хорошо і любо їм було в той день.

А вже слідуючого дня, в четвер, Борису знову стало зле: пробудився, відкрив очі, відкинув одіяло і одним махом скинув з ліжка ноги, - та стати на ноги не

зміг. Довго пружився щоб піднятись , та сила з ніг знову відійшла. Поборсавшись так біля ліжка з годину, упав на спину, як пташка з підбитим крилом, і гірко заплакав.

Цього дня Борис з ліжка вже не піднявся; не стало сил перебратись у візок, щоб виїхати на свіже повітря. А слідуючого дня, в пятницю, хвороба знову відпустила, але встати з ліжка не зміг — полулежав на підмощенних подушках.

Феодосія принесла сніданок в ліжко; їв мляво, поквецяв ложкою вівсянку і

відсторонив миску:

- Пізніше поїм, а зараз не мішай... Мене у двір зовуть, а ноги не пускають...

Феодосія виглянула у вікно - у дворі було пусто.

Вийшла на кухню, сіла за кухонний столик і доїла Борисову вівсянку. Так

залишилась сидіти, розмірковуючи: хто б то міг кликати Бориса ?.. Тривога і занепокоєність , а разом з тим апатія й байдужість до всього, що діялось останнього часу навколо неї, наповнювало її дущу, не давало зосередитись на чомусь

67

конкретному.

Пам”ять повернула її в ранню юність: вони тільки-но познайомились, обоє молоді, красиві; Борис повів її у міський парк на гойдалки. Борис розкачував так високо, що в неї запирало дух, а на самому верху, коли від страху починали труситись коліна, і вона невільно падала всим тілом на його груди, він пристрастно виспівував її на вухо: “Фоодо-осія !.. Феодо-осія! .. “ Йому дуже подобалось її ім”я. - Феодосія!!. Феодо-осія!!. - хриплим, геть ослаблим голосом звав Борис.

Довго не могла втямити звідкиль чується цей голос, - наче знайомий і такий не свій, зовсім чужий...

Вийшла з кухні. Борис полулежав на подушках і незворушно дивився на вхідні двері. Кволим рухом пальця попросив підійти ближче і, коли підійшла і наклонилась, сказав тихо, але чітко і внятно:

- Подай парадний мундир... За мною прийшли генерали...

Феодосія оглянулась, ні у дворі, ні в домі, крім кота, що терся об ноги, нікого не було.

− Боря, відпочивай спокійно,.. в домі нікого не має.

− Як же ти не бачиш... Двоє стоять біля дверей... Один в білом

другий в чорному... Ось вони вже забирають мене...

Борисові руки піднялись до верху і потяглись у бік дверей, він захропів, у грудях забульколо, весь стрепенувся, наче вдарений струмом . ..

Безворушні руки впали на одіяло...

Дух відлетів з немічного тіла...

“ “

“

68

Епілог.

З цвинтаря повертались двоє: Адвентист і Песиміст.

− І ще одна душа заснула крепким сном, - сказав Адвентист.

− Чи на довго? - запитав Песиміст.

- До дня першого воскресіння, - відповів Адвентист.

- Коли це станеться? - запитав Песиміст.

Адвентист подумав і відповів словами з Євангелії:

- А про день той і годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син,- лише Отець...

- Думаю, ця душа не дочекається свого воскресіння, - сумно підсумував Песиміст.

- Чому ж так безнадійно?!.- здивувався Адвентист.

- Черва кістки поїсть, поки той день настане...

Адвнтист не відповів. Деякий час ішли мовчки, кожен думав про своє. Коли вийшли на лужок вкритий соковитим зеленим різнотрав”ям, сіли відпочити біля каменя-валуна, обросшого сивим мохом.

Адвентист відкрив сумочку і дістав малоформатну в шкіряному оправленні Біблію; полиставши, віднайшов текст від пророка Єзекеіля і зачитав:

“Так говорить Господь Бог: “Ось Я повідчиняю ваші гроби, і позводжу вас із ваших гробів...”

На лужок прилетів метелик, попорхав по зеленій траві і сів на суцьвіття

кульбаби поруч з Песимістом. Песиміст зняв з голови картуз і хутко накрив метелика;

коли подумав взяти метелика в руки, метелик випорхнув з під картуза і відлетів.

− Так і душа небіжчика випорхнула з тіла і відлетіла, - сказав

69

Писеміст, провожаючи поглядом політ метелика.

- Куди ж-то вона гола й голодна?.. - з”єхиднічав Адвентист. - Чи подалась в космічні мандри?!..

- Від Бога прийшла, до Бога й відійшла, - відповів Песиміст і, подумавши, додав, - а, можливо, й до Люцифера...”

- Як же?!. - вигукнув Адвентист. - Хіба ти не знаєш, що небіжчик за декілька днів перед цим прийняв хрещення?!.-

- Потопаючий за соломинку хапається, але чи спасає соломинка?!. Не вірю я у ці, вибач, вибрики...

Адвентист дещо збентежився : погодитись з твердженням Песиміста не міг, а гідної відповіді не знаходив.

− По твоєму виходить, що покаяння розбійника на хресті то є “вибрик” і не більше?..

− В деякій мірі так,- відповів Песиміст. - Бо коли висиш на хресті, то не великий маєш вибір... Ось ти коли прийняв хрещення?

− Ще в юності, - гордо відповів Адвентист.

- Чудово, а тепер відповідь, тільки відверто, чи готовий ти зараз же, цієї ось хвилини увійти в Царство Небесне?!.

Адвентист завагався з віповідю, йому пригадались недавні сумління совісті.

- То-то же,.. - резюмірував Песиміст. - Кожен несе свого хреста, та чи кожен готовий поставити свого хреста поряд з хрестом Ісусовим...

Адвентист, оправившись після деякого хвилювання, полистав Біблію і зачитав:

− І бачив я престола та тих, хто сидів на них, - і суд їм був даний, - і душі святих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже, які не вклонилися звірині, ані образові її, і не прийняли

70

знамена на чола свої та на руку свою. І вони ожили, і

царювали з Христом тисячу років. А інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років. Це перше воскресіння. Блаженний і святий, той хто має частку в

першому воскресінні...

Песиміст поправив примяту при ловлі метелика одіж, надів картуз і пішов навпростець через поле в бік лязгаючого залізом, гуркаючого потужними двигунами і квакающого мелодійними клаксонами автівок мегаполіса...Через декілька кроків зупинився і запитав, не маючи надію на відповідь:

- Чи знаєш для чого Бог створив людину?..

- Як же ти не розумієш! - скочив на ноги Адвентист. - Щоб Бога славити!..

- Ні-і!..- весело засміявся Песиміст.- Щоб мучити гріхами... Не дармо Він усіх зробив грішниками... ?.. Пам”ятаєш, як написано: “нема праведного ані одного, бо всі згрішили і позбавлені Божої слави...”

Адвентист вже не чув Песиміста; обтрусив сміття, що пристало до одежі, коли сидів на траві, і вийшов на вузеньку стежку, що змійкою стелилася в густому різнотрав”ї поміж купиння, наритого кротами, розмірковував: “ мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже...”

Через десяток-другий кроків Адвентист зупинився і помолився за Писеміста: “Господи, відкрий йому очі і прочисти вуха, щоб він міг бачити і чути сяйво Заповідей

Твоїх...”

“ “

71

Другого року після смерті Бориса на півдні України видався рясний урожай на фрукту, особливо на ягоду. Уже з середини червня всі площі біля базарів, виходи і входи в переходах і навіть тротуари центральних вулиць міста спозаранку щільно засилялись різного віку і стану жінками й чоловіками з відрами та кошиками наповненими ранніми сортами черешні й полуниці.

Одного недільного дня Микола Іванович, скуповучись з дружиною на фруктовому базарі, зупинився біля плетениці з черешнею.

− Вранішня? - запитав в хозяйки плетениці, молодої татарочки.

Татарочка покліпала кароокими очима, силкуючись втямити про що йдеться:

- Очєнь... очень сладкая, как мйод.

Дружина Миколи Івановича теж “поклала” око на черешню в плетениці.

- Цю візьмемо, - сказала твердо і беззаперечно, як це вміють робити жінки, коли їм припадає нагода показати свою зверхність над чоловіком.

Наповнена ягодою плетениця нагадала Миколі Івановичу той сонячний ранок, коли він з подібною плетеницею в руках спритно піднімався на верхушку Борисової черешні. Пригадалась Феодосія. З тих пір, як Бориса не стало, він не відвідував її, - нею опікувались жіночки з общини...

Дружина вже й ягоду пересипала у своє відро, розрахувалася з хозяйкою, а Микола Іванович все стояв у роздумах...

− Чого стоїш насуплений, наче цв”яха проковтнув?.. Не подобається черешня?

- Та ні, черешня чудова.

- То ж бери відро в руки і підемо компот варити.

А коли зайшли вже у квартиру, дружина у звичній своїй манері веселої жартівниці ігриво підштовхнула Миколу Івановича :

72

- Пам”ятаєш, як ти одного пізнього вечора приніс повне відро черешні ?.. Ой смачна була... Смачнішої я ще не їла... Доречі, як почувається та жіночка з чудернацьким іменем?.. Ти розказував, що після смерті чоловіка вона упала у важку дипресію.

- Нею опікуються сестри з церкви...

- А ти сам з тих пір її не провідував?!.

- В наші церкві не прийнято чоловікам провідувати самітніх жінок.

- Ой ля-ля!.. яка цнотливість. Прямо тобі анголи божі, тільки крилишек не достає.. А якщо самітній жінці потрібно дров нарубати, то це теж роблять сестри з церкви?..

- В такому разі ідуть двоє.

- То ти не зміг підібрати собі пари?!. - в інтонації жінки почулося таке щире здивування і такий витонченний сарказм, що Микола Іванович зніяковів, йому стало соромно за проявлену байдужість; щоб хоч трохи відбілити себе в очах дружини, а заодно і приструнити її кепкування, вдався до провокаційної пропозиції:

- Ось я й запрошую тебе до себе в пару... Разом і провідаємо.

Дружина хвилинку подумала і, на здивування й радість Миколи Івановича, погодилась. Тож вирішили слідуючого вихідного дня провідати Феодосію.

“ “

*

На стук у хвіртку з дому вийшла не знайома жінка в домашньому халаті, з розпущеною косою — струнка, молода й красива.

Микола Іванович привітався.

− Прошу, заходьте, - відповіла молодиця, відкриваючи хвіртку. - Ви, напевно

73

,до Феодосії Гаврилівної?

- Так, ми хочемо її провідати.

- Проходьте до світлиці.

Коли зайшли в дім, Микола Іванвич відмітив, що з тих пір в домі майже ніщо не змінилося: на тому ж місті, біля вікна, стояла софа, на якій доживав останні свої дні Борис, поруч стояв стіл, покритий тою ж самою чистенькою скатертиною в рожевих мальвах на краях; на столі в літровій стікляній банці красувався букет півоній.

- Присядьте на хвилинку. Я маму трошки приведу в порядок. Я Катя - її дочка. А вас, вибачте, як представити?

- Я диякон з церкви, зі мною моя дружина Антоніна, - доповів Микола Іванович.

Катя схвально кивнула головою, вибачилась і вийшла в сусідню кімнату.

Через деякий час вона повернулась, присіла на край софи біля Миколи Івановича:

− Мама сьогодні почувається хорошо... в доброму гуморі, - сказала Катя і заходилась впорядковувати свою зачіску: розкішну каштанову косу зібрала в одне пасмо, зробила скрутку і зав”язала в вузол на потилиці, відкривши тонку, витончену, як у лебідки, шию. Микола Іванович відмітив надзвичайну схожість рис її обличчя з обличчям її батька, покійного Бориса. - В мами дуже хворі ноги, вона не може ходити... Ви пройдіть до неї в спальню. - Катя, закінчила поратись з косою. Перед

входом у спальню додала, як би по-між ділом, як щось не особливо значуще, другорядне, - Якщо мама вас не признає, то не дивуйтесь... У мами трапляються провали в пам”яті.

Микола Іванович з дружиною увійшли в простору світлу кімнату. Справа

74

від входу на полуторному ліжку, застеленому барвистим покривалом, сиділа Феодосія в ківтчастій блузі і бавовняному сарафані.

Дивні зміни в обличчі Феодосії, кинулись в вічі Миколі Івановичу; завши стримано-мудре з питливим поглядом широко відкритих голубих очей, - тепер розпливлось в бридливій, відчуженій від навколишнього середовища посмішці, пусті і неспокійні очі дивились не на присутніх, а за їх спини, за межі кімнатного простору.

Микола Іванович привітався.

- Ти хто? - запитала Феодосія.

- Я твій бувший диякон... Пам”ятаєш, коли в Бориса сталася травма руки, я знімав черешню...

Феодосія задумалась, довго розглажувала на колінах складки сарафана; подивилась на Миколу Івановича з-під лоба і запитала в”їдливо з підвохом:

− Кого привів з собою?

− Це моя дружина, Антоніна.

Феодосія розсміялась голосно і з насолодою; так сміються діти, абож недоумкуваті.

- Так у тебе дві жінки?.. Вчора ти приходив з рижою і горбатою і казав, що вона твоя жінка... Ох ти й бриху-ун!..

Феодосія раптом затихла і знітилась, казалось до неї повернувся розсудок і вона, усвідомлюючи свій стан, шукала способу вибачення за неадекватну поведінку.

Дружина Миколи Івановича збентежена баченим і почутим, тихенько вийшла з

кімнати.

Микола Іванович обережно присів на один із стільців, що стояли навпроти Феодосіїного ліжка.

Феодосія різко підняла голову, стрепенулась, наче від переляку.

75

- Ти знаєш Бориса? - запитала просто і не вимушено, наче з нею нічого не відбувалося ще хвилину потому. - Борис мені листа прислав... Ось почитай, -дістала з-під подушки товстий зошит і подала Миколі Івановичу. - Скажу тобі по секрету: тут були два генерали і забрали Бориса на службу... Він і мене кличе,.. каже щоб я зібрала речі і їхала до нього. Але в мене не має грошей на маршрутку... Ти можеш мені купити квиток на маршрутку?..

- Можу, - відповів Микола Іванович.

- Тебе прислав Борис?..

- Так...- відповів Микола Іванович.

Феодосія заплакала. Впала ниць на подушку, тіло її деякий час здригалося від всхлипувань, потім вона затихла і лежала спокійно.

Микола Іванович полистав сторінки зошита, то був давнішній Борисів конспект із роботи Леніна “Крок в перед, два кроки назад”. Борис вже хотів закрити зошит , але його зацікавило слово” церква” , що майнуло на останніх сторінках.

= Люба жіночка спуталась з якоюсь церквою, а мені головна біль — кожної суботи води її до тої церкви, - неспішно читав Микола Іванович чіткий, з нахилом у право, Борисів почерк.- Вони моляться, співають псалми, а я сиджу болванчиком. Збираються люди різні: і молоді, і старі, цікаві і недуже. Жутко докучає одна екзальтірована дама. Від її: “Ну, що Б.Ф., надумали?”, сильно нудить. Правда, їхній

піп, чи, як вони його називають, пастор, інколи виголошує цікаві проповіді. =

= Дивну думку почув сьогодні від одного хлопа, кажись його зовуть Микола Іванович. “Ми живемо задля того, щоб увесь час удосконалювати Бога, адже Бог — у кожному із нас.”

76

Запитую: Якщо Бог у кожному із нас, то чому ми такі зачухані, нещасні, брехливі і злодійкуваті?

Відповідь громоздка, але цікава: “ Біда наша в нетерпимості, нам хочеться щоб і чоловік чи жінка були милими і люблящими, і діти розумними та слухняними, щоб в домі був достаток, а серед людей повага, і щоб тіло не боліло й душа не сумувала — ми хочемо мати рай на землі в логові сатани... Наше сьогоднішнє терпіння повернеться дарами радості в Царстві Божому. Найважливіша задача для людини спасти свою душу і не позбутися вічного життя.”

Легко сказати: “спасти душу”, а як це зробити?.. Можливо ці люди, до котрих так прилипла Феодосія, котрі постійно моляться і співають дивні псалми, на вірному шляху, а ми, такі мудрі і розумні, - залишимося в дурнях?.. =

= Шокований поведінкою Миколи Івановича. Тепер чітко і ясно розумію біблейське: “ праведний сім разів упаде і сім разів підніметься...” Хотів би мати в собі таке сумління совісті і таку здатність до самобічування... Поправді кажучи, я тільки зараз зрозумів глибинну суть його поведінки з тою черешнею... Молодець... Заставив мене добре попресувати свої мозги... =

= Відкрив для себе цікаву річ: духовна література витісняє з голови комуністичне сміття. Стаю добрішим, пропадає звичка уїдливо підкусувати співрозмовника. На днях попався до рук Айванхов: “Той хто намагається уникнути зусиль і труднощів, обов”язково зустріне ще більші труднощі. Перед лицем труднощів і навіть горя і тяжких хвороб намагайтесь запевнити себе, що від цього зла може статись щось

добре і все влаштується. Щастя без горя не буває.. Тепер я знаю, чому це до мене прийшло і я не буду сердитись, я не прошу захистити мене від цього.”

Чи дійсно це працює?.. Хотілося б попробувати, але для цього потрібно бути

77

християнином... От і приїхали... Доречі, Феодосія відносно християнина десь відкопала вельми забавні запитання і відповіді:

- Чи легко бути християнином?

− Легко, якщо ти вмер для гріха.

− Чому ж тоді в житті так важко постійно проявляти упокоренність і самозречення?

− Тому що назвавши себе християнином, не вмер для гріха.

Я й кажу: Феодосія, дивна у вас релігія. Хочеш бути настоящим християнином — поскоріше вмирай... Вона довго щось тлумачила про друге народження чи то з води, чи то з гори... Я нічого не втямив. Вона, не розумна киця, обідилась. Прийшлось вибачатись... ==

= Минулої суботи цікаво подискутували з М.І. Після служби в церкві, Феодосія запросила М.І. разом пообідати. Обід за розмовами затягнувся до пізнього вечора. М.І., виявляється, не такий простий як представляється — хорошо ерудований, легко управляється з Біблією. Викидає тези, котрі спонукають до глибоких роздумів:

“Чим ближче наближаємось до Бога, тим вужчою стає дорога, - це рівнозначно сходженню на вершину гори. У підніжжя гори ми ще можемо допускати жарти і кроки наші не такі зважені; чим ближче до вершини, тим більшого значення набуває кожен наш рух і перший не вірний крок може стати роковим — тож будьмо уважними і відповідальними в своїх помислах і бажаннях...Багато людей вірують у Бога, та мало таких, кому вірить Бог!!?”

Запитую: “ А ви, М.І., себе до яких причисляєте?.. Задумався... Я потаємно тішився, думалось: підловив розумника на гачок, от і посіпайся... Однако відповідь була короткою і простою: “Не ми вирішуєм. Визначає Бог. Наша задача удосконалювати свій дух і надіятись.”

78

Тож якщо така щиро набожна людина не причисляє себе до спасенних, а тільки надіється, то скільки зусиль і сліпої віри потребується для нас смертних??.

Під кінець розмови, уже із-за хвіртки, кинув мені наніч, щоб добряче покрутився під одіялом: “Кожна доросла людина повсяк час повинна бути готова до двух речей: зустрічі з Ісусом, і до зустрічі години своєї смерті... ??? =

Остання запись зроблена кривими буквами і нерівними рядками, що ледь розбирався зміст написаного.

= Ясно, як божий день, - кінець мій близький... і, що дивно, - не страшно. Обідно тільки від того, що життя фукнуло, мов пастух батогом тьохнув... Але по при все це в душі тріпочеться призрак надії... А на що надіятись?.. На що може надіятись душа замкнута в немічне тіло... на чудо?!. Можливо хто-небудь принесе бутиль цілющої води?!. Доречі, потрібно сказати Феодосії, щоб запросила Миколу Івановича, щось перестав нас відвідувати. Конче хочеться вивідати в нього: чи дійсно він вірить в Бога... Якщо Бог є, то чим підтвердити його присутність?.. Останнього часу стали снитись такі страшні сни, що боюсь засипати. Та сон дозволу не питає.. Ось і зараз

вже клюю носом... На сьогодні досить. Рука стає неслухняною. Як мовиться, до зустрічі в ефірі... а може вже й на тому світі??. “

Микола Іванович закрив зошит, поклав на край ліжка. Почуття досади і жалю наповнили його душу. Жалко було цих добрих і щирих людей, з котрими встиг зблизитись, як з рідними; гризла душу досада від того, що не все зроблено, що можна

було зробити, що допускав беспечність там, де потрібно було максимально сконцентрувати увагу і проявити заботу.

Феодосія, уткнувшись лицем в подушку, тихо спала. Микола Іванович вийшов у

79

двір.. Дружина й Катя сиділи за столиком під черешнею.

− Ну, що?!. - звернулась Катя до Миколи Івановича, як тільки він появився на ганку. - Мама вас крепко заморила?.. Ще ніхто із відвідувачів так довго не вислуховував її фантазіїї.

− Чи давно з нею це сталося? - запитав у відповідь.

− Через місяць після смерті тата.

Микола Іванович дістав із сумочки блокнот, відірвав листок, записав номер свого мобільника і подав Каті.

- Зателефонуйте , якшо потребується допомога.

Катя подякувала і попросила Миколу Івановича присісти за столик, а сама хутко пройшла до літньої кухні, через скорий час повернулась з мискою черешні в руках.

- Пригощайтесь. На днях приїздив Дмитрій, мій старший брат, і зняв усю ягоду. Тепер я варю компоти. Мама дуже полюбляє компоти з черешні.

Їли черешню мовчки, кожен під враженням своїх емоцій; кожен думав про одне і теж, але по-своєму, - кожен намагався зберегти і не розрушити певну логічну

конструкцію, що зибко і нестійко сформувалась в його уяві.

Катя переконувала себе в тому, що з розумом в мами все гаразд, що це просто тимчасові прояви провалів пам”яті і скоро все наладиться, тому всіляко намагалась не торкатись цієї теми.

Микола Іванович інтуїтивно розумів Катіну тривогу і делікатно уникав розмов про Феодосієну хворобу. Його турбувало інше: чому така богобоязлива, чесна і

порядна людина позбавлена розуму?.. Невже тільки з причини пристрастей до смачної їжі?.. Але ж кожен із нас має земне тіло, котре постійно спонукає до гріха... Згадалося Павлове: “знаю-бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо

80

бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу...” “Якщо Божий апостол не міг приборкати своє тіло, то що робити нам, смертним?!.” - розмірковував Микола Іванович, намагаючись знайти пояснення трагічній долі Феодосії..

Дружина Миколи Івановича, смакуючи ягоду, невільно екстраполювала те, що скоїлось з Феодосією , на свої відносини з Миколою Івановичем, на суперечки в духовній сфері, що часто виникали між ними, і раділа від того, що устояла, не піддалась на неодноразові делікатні пропозиції Миколи Івановича прийняти його віру, “бо ось маємо й результат — хоч молись, хоч хрестись, а від долі не втечеш... Чи мало молилась та славила Бога Феодосія, а де тепер її розум?!.”

Микола Іванович поклав до рота ягоду, покачав з зуба на зуб не наважуючись розкусити, нарешті розкусив, - і не відчув того смаку, котрий закарбувався в пам”яті в ще в той день, коли вони троє: Борис, Феодосія і він сиділи за цим столиком і смакували свіже-зірвану ягоду... Ягода медовою патокою танула в роті і не можна було її наїстися до наситу... Тепер же в роті відчувся присмак приторної гіркоти.

- Антоніна!..- звернувся до дружини, - не находиш, що ягода

нинішнього урожаю з гірчинкою?.. Не той смак...

Дружина з подивом глянула на Миколу Івановича:

- В кожному роті - свій смак. У твоєму, видно, з гірчинкою, а, як на мене, то ягода просто медова..

Микола Іванович не став заперечувати.

Подякували Каті за угощення і стали прощатись. Вже за хвірткою Микола Іванович

ще раз наказав Каті, щоб вона обов”язково зателефонувала при потребі.

“ * “

81

Добігав кінця довгий літній день.

На місто тихо наповзали вечірні сумерки; замирає людська метушня перед годиною спокою.

В невеличкій квартирі п”ятиповерхівки-хрущовки, обставленої скромно, але з витонченим смаком людей інтелігентних й освідчених, двоє: чоловік і жінка готувалися до сну. Вони мали за правило: влаштувавшись в ліжко, перед сном прочитати декілька віршів з Біблії.

Чоловік відкрив Книгу і прочитав: “Хто дбатиме зберегти свою душу, - той погубить її, а коли хто погубить,- той оживить її. Кажу вам: удвох будуть ночі тієї на одному ліжкові: один візьметься, а другий полишиться...”

Чоловік задумався.

Жінка стрепенулась і запитала з тривогою і занепокоєнням в голосі:

− Як же?!. Виходить хтось один із нас... А як же другий?!.

Жінка заплакала.

Чоловік пригорнув жінку до себе, лагідно погладив лице, витираючи долонею

сльозу:

- Я не залишу тебе.

- Але ж Він сказав, що забере тільки одного...

- Він мудріший від нас усіх. Він зробить так, щоб нам було добре.

Чоловік подумав і добавив:

- Якщо ми того забажаємо...

Чоловік поклав Книгу на тумбочку, закрив очі і той же час заснув міцним сном.

Жінка ж деякий час ще шебуршилась під ковдрою, перевертаючись з боку на бік; та й вона невдовзі заснула.

В кімнаті стало тихо.

82

Двоє, впоравшись зо всіма турботами, які можна було здолати за один день,

спокійно відпочивали на ліжку, набираючись сил і енергії для слідуючого дня.

В кімнаті було тихо і трохи моторошно.

Тільки годинник розмірено і чітко відтікував секунди безупинного і незмінного часу, - сьогодні такого ж як учора — і як незлічені віки по тому.

Василь Мельник

Сімферополь. 2011-12