Лекція №1Тема. «Техніка мовлення» як навчальна дисципліна.

Мета: зацікавити студентів нормативно спілкуватися, ознайомити з мовознавчою наукою: здобутками та перспективами; ґрунтовно та системно засвоїти норми сучасної української літературної мови, охарактеризувати мову і мовлення в аспекті лінгводидактики; визначити предмет, об’єкт, завдання курсу.Прилади і матеріали: опорні конспекти

План1. “Техніка мовлення” як навчальна дисципліна.2. Основи культури і техніки мовлення.3. Мова і мовлення в житті людини.4. Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності.

Рекомендована література: 1. Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – К.,1990. – С.20-30.2. Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.3. Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22.4. Сучасна українська літературна мова / За ред. Гриценка. С.13-16.5. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. –Львів: Світ, 1990.6. Сопер Поль. Основы искусства речи. – М.: Прогресс, 1992. 7. Вагапова Д.Х. Риторика в интелектуальных играх и тренингах. М.:

Цитадель, 2001. -460 с.8. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. –Тернопіль. 2001.Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні завдання дисципліни?2. Техніка Що таке техніка мовлення?3. Що вивчає навчальна дисципліна «Техніка мовлення»?4. виразного читання – це….?5. Техніка виразного мовлення – це …..?6. Назвіть основні елементи техніки мовлення?7. Які вправи до навчання техніці мовлення запам’ятали?

1.“Техніка мовлення” як навчальна дисципліна.

В умовах національного та соціально-культурного становлення державності, демократизації суспільства, відродження інтелектуального й духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої актуальності набуває культура усного та писемного мовлення – найважливішого засобу спілкування виховання і всебічного розвитку особистості.

Завжди цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час упевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо та вважається необхідною якістю культурної сучасної особистості.

У нових соціально-економічних умовах розвитку державності зростає значення і вимоги до формування соціально-активної, культурної й духовно багатої особистості. Однією із основних умов цього процесу є набуття молоддю навичок і компетентно оперувати мовленнєвими засобами. Не володіючи досконало багатством рідної мови громадянин буде не спроможним розвинути свою думку, оформити діловий документ, грамотно та переконливо представити виробничі інтереси, а від цього будуть знівельовані функції, що покладені на нього суспільством. Тому одним із найголовніших завдань дисципліни «Техніка мовлення» є навчити студентів змістовно, граматично правильно та стилістично вправно висловлювати свої думки.

Техніка мовлення є практичним освоєнням культури усного мовлення. Вона визначає норми артикуляції звуків та використання пауз, сили, темпу та тембру голосу як інтонаційних елементів висловлення. Техніка мовлення ґрунтована на літературній мові, її звуковому і словниковому складі, граматичній будові.

Мета курсу – навчити студентів досконало володіти мовними засобами, спілкуватися з дотриманням норм сучасної української мови та мовленнєвого етикету, сформувати уміння вливати словом та віртуозно відтворювати експресивно-емоційно зміст художніх творів.

Завдання курсу «Техніка мовлення» полягають у тому, щоб:

зацікавити студентів нормативно спілкуватися, розвивати навички впливу за допомогою мовних засобів;

ознайомити з мовознавчою наукою: здобутками та перспективами;

ґрунтовно та системно засвоїти норми сучасної української літературної мови;

цілісно теоретично та практично вивчити рідну мову, що сприятиме виробленню орфографічних і пунктуаційних навичок;

оволодіти нормами мовленнєвого етикету; підвищити рівень культури мовлення майбутніх діловодів;

виробити навички техніки мовлення.

Вивчаючи курс «Техніка мовлення», студенти повинні знати:

визначення основних понять курсу; сучасну мовну ситуацію в Україні; особливості фонетичного, лексичного, морфологічного та

синтаксичного рівнів мови; складові техніки мовлення та уміння їх реалізовувати на

практиці; специфіку опрацювання текстів різних стилів.

Студенти повинні вміти:

характеризувати основні поняття курсу; спілкуватись із дотриманням норм сучасної української

літературної мови; використовувати формули ввічливості; керувати диханням і голосом під час комунікації; вільно оперувати мовними засобами під час

комунікативного акту відповідно до умов і мети спілкування.

2. Основи культури і техніки мовленняТехніка мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови,

наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури і техніки мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Висока культура і техніка мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, синтаксична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи власне мовлення.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речення.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому - це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі науки називають точними. Точність у науці - пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто виявляється на рівні слововживання і пов'язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає художньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня

закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням, що існують між предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна обійтися без предметної логічності, то понятійна логічність є завжди.

Логічність - поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона "відкрита", адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому - це несупе-речливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення.

Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:

- поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний;

- вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займаної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;

- порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;

- зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших фірм;

- порушення хронологічної точності, напр.: У XVII ст. у Львівській області;

- підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;

- розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;

- нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;

- невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості порушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорідних членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, порушень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення - це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчить про правильну мовленнєву поведінку.

Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення - це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення

забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою - це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення - логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності - дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення - це "душа" мовлення, засіб самовираження.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.

Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Не варто „пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим.

Чистота мовлення - це відсутність суржику.Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і

російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. На жаль, суржик - давнє явище. Ще наприкінці ХІХ-ХХ ст. звучало застереження інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як "збитку і згуби слов'янського добра". Характеристики суржику - лише негативні: „мішана й ламана мова", „мовний покруч", „здеградована під тиском русифікації форма українського мовлення", „мовний безлад", „низька мова", „напівмовність", „кровозмісне дитя двомовності", „бур'ян".

Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українські. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40 %. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, хожу, сижу замість нуль, реєстратура, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують

словотворчі закони (англічанка, лікарство, весною замість англійка, ліки, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента замість у продажу, два студенти,). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, прівєтік, добре знає, що це неправильно. Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання.

До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін.

Ставлення до мови, потреба розвивати культуру і техніку мовлення формується передусім в сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за однієї умови - подолання лінощів і бажання наполегливо працювати над своєю особистістю.

Мовна характеристика - невід'ємна частина індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно- чи меншовартість. Володіння культурою мовлення - важлива умова успіху у навчанні, праці, складова психології бізнесу. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання.

Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

• читати художню літературу - джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук -це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;

• не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жаргонізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі - не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

3.Мова і мовлення в житті людиниПоняття про мову і мовлення. Слова «мова» і «мовлення»

багатозначні, іноді вони співвідносяться як синоніми. За уявленнями сучасної лінгвістики, мова зв'язана з мовленням, але не ототожнюється з ним.

Мова - це система знаків, об'єктивне, історично сформоване явище духовного життя суспільства. Знаком прийнято називати «заступників» інших об'єктів. Крім мови, природної знакової системи, існують штучні, наприклад, сигнали світлофора, нотний лист, символічні записи, використовувані в математиці (цифри і символи) та інших науках. На відміну від цих штучних систем, мова здатна передавати повідомлення кожного, нічим не обмеженого змісту, тобто вона універсальний. Жестикуляція і міміка - системи невербального спілкування - додають звуковій мові лише додаткові емоційні і значеннєві відтінки.

Будь-яка система складається з безлічі елементів, що знаходяться у зв'язках один з одним, утворюють одне ціле. Мовні одиниці (знаки) поєднуються в підсистеми і формують рівні (яруси) мови: синтаксичний, морфологічний, лексичний, морфемний, фонемний. Таким чином, мова - це модель ієрархії: більше включає менше як складову частину, менше виявляє свої функції в більшому. Так, найнижчі одиниці мови (фонеми) реалізують себе в одиницях наступного, більш складного рівня, тобто в морфемах і т.д. Мова служить засобом спілкування, пізнання, збереження і передачі національної самосвідомості, традицій культури й історії народу.

Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Мовлення окремого носія мови має особливості вимови, лексики, структури речень. Таким чином, мовлення конкретне й індивідуальне.

Види мовлення: писемне, усне, монологічне, діалогічне.

Виділяють наступні види мови: зовнішня, внутрішня.Думка починає формуватися у внутрішній мові. Її механізм був

досліджений на початку XX століття психологом Л. С. Виготським. Ця мова беззвучна, невимовна, включає образи, відрізняється від зовнішньої ступенем мовної сформованості . Усе духовне життя людини - його міркування, плани, суперечки із самим собою, переробка побаченого і почутого протікають у схованій формі, на розумовому рівні. Внутрішня мова «працює» завжди, крім лише глибокого сну. Переклад внутрішньої мови в зовнішню часто зв'язаний із труднощями. Саме про цей етап породження висловлення говорять: «на язиці крутиться, а сказати не можу».

Зовнішня мова існує в усній і писемній формах. Розходження між ними визначаються:

1.Способами кодування. Усне мовлення - вимовна, звучна, чутна - виражене звуками (акустичним кодом), а писемна - видима, написана - буквами (графічним кодом).

2.Механізмами породження. Писемний текст, як правило, - підготовлений, - записується на чернетках, піддається редагуванню,

удосконалюванню. Усне мовлення не має таких можливостей, воно спонтанне, тобто створюється у момент говоріння, тому вимагає величезного тренування, швидкості вибору слів, автоматизму синтаксичного конструювання.

3.Механізмами сприйняття. Усне мовлення повинне сприйматися відразу, писемне осмислюється при багаторазовому читанні.

4.Граматичними і лексичними особливостями. У писемній мові чіткіше добираються слова, переважає книжна лексика, складні розгорнуті речення, пасивні конструкції. В усній спостерігаються повтори, неповні, прості речення. Відома межа, що регламентує кількість слів звучної мови: від п'яти до дев'яти.

5.Видами норм. Тільки до усного мовлення ставляться орфоепічні вимоги, і тільки до писемного - орфографічні, пунктуаційні та каліграфічні.

6.Виразовими можливостями. Усне мовлення має засоби звукової виразності, відрізняється багатством інтонацій, паузами, логічними наголосами, а також супроводжується жестами і мімікою. Розділові знаки, лапки, шрифтові виділення компенсують менші можливості експресивності писемного тексту.

7.Характером адресата. Усне мовлення залежить від того, як його сприймають, тому що, як правило, комуніканти не тільки чують, але і бачать один одного. Писемна мова звичайно звернена до відсутніх.

Органічний зв'язок між двома видами мови психологи пояснюють наявністю загальної основи - внутрішньої мови. Процес породження висловлювання найчастіше має таку структуру: уявна підготовка фрази - уявлюване проказування з мікрорухами мовного апарату - графічна фіксація думки.

Усне мовлення може бути записане, а писемне - вимовлене. Наприклад, письмовий текст при «озвучуванні» придбає деякі особливості усного мовлення (інтонаційне забарвлення, ритм), але буде характеризуватися як писемна мова в усній формі.

При підготовці й у процесі публічного виступу виникає протиріччя між писемною мовою й усним її виконанням. А. М. Пєшковський, відомий лінгвіст, називав ораторський монолог «підробкою писемної мови під усну». Мовцю перед аудиторією варто доречно поєднувати два види, дві «стихії». Якщо одна з них переможе, виступ буде або звучати занадто суворо, сухо, або занадто вільно, розкуто.

У житті звичайно переважає усне мовлення, тому його вважають первинним. Серед джерел збереження вербальної інформації домінують аудитивні, аудіовізуальні: радіо, телебачення, телефонний зв'язок. Таким чином, усне мовлення сьогодні існує у зовсім нових різновидах.

Усне мовлення має дві форми - монологічну і діалогічну. Монолог являє собою розгорнуте висловлення (елементарна одиниця тексту) однієї особи , завершене у значеннєвому відношенні. Психолого-педагогічною особливістю монологічного мовлення є те, що реакція слухачів угадується,

жести і міміка відіграють меншу роль, ніж при діалозі. Монолог - це найчастіше публічна промова, адресована великій кількості людей. Ораторський монолог діалогічний. Промовець ніби розмовляє з аудиторією, тобто відбувається прихований діалог. Але можливий і відкритий діалог, наприклад, відповіді на питання присутніх.

Діалог - це безпосередній обмін висловленнями між двома чи декількома співрозмовниками. Структурно діалог складається з репліки - стимулу і репліки - реакції, тісно зв'язаних за змістом один з одним. Діалогічне мовлення - первинний, природний вид спілкування. У побутовому діалозі партнери не піклуються про форму і стиль висловлення, відверті. Учасники публічного діалогу враховують присутність аудиторії, будують мовлення літературно.4.Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності. У людини поряд із виробничою, науковою, державною, політичною та іншими існує найпоширеніша - мовленнєва діяльність. Без неї неможлива ніяка інша, вона передує, супроводжує, а іноді формує, складає основу діяльності. Мовленнєва діяльність - це діяльність, що має соціальний характер, у ході якої висловлення формується і використовується для досягнення визначеної мети (спілкування, повідомлення, впливу). Психолог Л. С. Виготський характеризував мовленнєву діяльність як процес матеріалізації думки, тобто перетворення її у слово.

Мовленнєва діяльність складається з мовленнєвих дій (актів), що являють собою підготовку і реалізацію висловлення, цілком, незалежно від його обсягу (це може бути репліка в діалозі, розповідь і т.д.) У лінгвістиці найбільш відома схема мовленнєвого акту, запропонована Р. О. Якобсоном. Вона включає наступні основні компоненти: хто говорить (адресант), хто слухає (адресат), контекст (обстановка, у якій виробляється висловлення, наприклад, офіційні збори, сімейний обід), передана інформація (повідомлення).

Теорія мовленнєвої діяльності враховує перш за все, що комунікація - це не передача інформації, а обмін нею між співрозмовниками. Вони по черзі міняються ролями («я» - комунікатор, «ти» - перципіент), висловлюючись про спільний предмет розмови. Акт мовленнєвої взаємодії, з цього погляду, виглядає у такий спосіб:

Механізм мисленнєво-мовленнєвої діяльності надзвичайно складний і до кінця не вивчений. Виділяють 3 фази мовленнєвого акту: підготовка і виконання висловлення, його сприйняття і розуміння, зворотний зв'язок. Перша фаза складається з етапів:

1)Виникнення ситуації, що спонукає до вираження думок. Наприклад, менеджер готує проект угоди, журналіст бере інтерв'ю й інші.

2)Мотивація. Потреба висловлення, породжувана життєвою ситуацією, поступово усвідомлюється, перетворюється у конкретну мету (мотив), що починає керувати діями автора.

3)Прогнозування (інтенція). Намір вимовити фразу ніби піддається перевірці, зважується, до кого буде звернена мова, з якими інтонаціями, звучністю, швидкістю вона пролунає.

4)Внутрішній план, що визначає зміст і структуру повідомлення.

5)Мовне структурування - це три операції підготовки засобів мови на внутрішньому рівні: вибір слів, визначення порядку слів і словосполучень, засобів зв'язку лексичних одиниць.

У другій фазі виділяють:

1)Прийом звукового сигналу.

2)Аналіз акустичного потоку з погляду фонетики тієї чи іншої мови.

На цьому етапі перципіент починає розуміти слова.

3)Розпізнання значення кожного фонетичного слова - одиниці, що має один словесний наголос (наприклад, ліс, шумить, на столі, з лісу, зробив би).

4)Розшифровка граматичних зв'язків між словами.

5)Включення фрази в контекст, зв'язування з попередніми репліками.

6)Розуміння іншого, додаткового, переносного значення. На цьому рівні сприймаються тропи (метафора, метонімія, іронія й ін.), алюзія (натяк).

7)Оцінка мовної майстерності промовця.

Повний цикл акту мовлення завершується новою дією - свідченням результативності висловлення.

Третій етап - зворотний зв'язок - розуміється широко: це питання; репліки; листи на телестудію після цікавої передачі; голосування на виборах депутатів після довгої передвиборчої агітації за того чи іншого кандидата; відповіді учнів на уроці чи іспиті; натовп покупців біля дверей магазина після вчорашньої телереклами...

Така єдина модель перекодування задуму в мовлення і декодування інформації, реакції на неї.

Культура мовленнєвої діяльності - це культура володіння словом, обмін повідомленнями з найвищою ефективністю; це система знань, умінь і навичок для осмислення ситуацій, породження і сприйняття висловлення. Показниками культури мовленнєвої діяльності є правильна чітка вимова (чи

написання), комунікативна доцільність мови (її точність, виразність і т.д.), структурно - логічна побудова текстів, використання невербальних засобів, об'єктивне розуміння з боку слухача, читача).

Види мовленнєвої діяльності. Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: два з них утворюють текст - говоріння, письмо, а інші - слухання (аудіювання ) і читання - здійснюють сприйняття. Такі складові системи нашого «мовного існування», при цьому їхній розподіл у потоці життя нерівномірний: найменше ми пишемо (якщо це не пов'язано з професійною діяльністю), більше всього слухаємо чи говоримо (це залежить від особистих властивостей людини). За даними американських психологів (Р. Ніколз «Ви слухаєте»), час, що ми, у середньому, присвячуємо різним аспектам комунікації, поділяється на частині:

Процеси говоріння і слухання надзвичайно складні. Розглянемо їх докладніше.

Мовець переслідує різноманітні комунікативні завдання: погодитися чи відмовитися, порадити, попередити, зажадати, попросити, дозволити, засумніватися, подякувати і т.д. У залежності від цього виникають висловлення 3 типів: повідомлення, спонукання, питання.

Свідомість мовця зосереджена на змісті, логіко-композиційному структуруванні тексту, пам'ять видає найбільш придатні лексичні варіанти, інтуїція (кількаразове повторення досвіду в подібних умовах) допомагає граматично правильно побудувати речення й озвучити його відповідно до норм вимови, мовне чуття дозволяє визначити стиль, психологічне орієнтування змушує враховувати реакцію слухачів. Труднощі говоріння полягають у тому, що всі перераховані вище операції потрібно виконувати одночасно.

Аудіювання становить собою процес розуміння, осмислення мовлення. Це комунікативне уміння не менш важливе, ніж говоріння; є умовою ефективності ділового спілкування.

Історик Плутарх радив: «Навчися слухати, і ти можеш витягти користь навіть з тих, хто говорить погано». Гарне слухання полегшує засвоєння інформації, сприяє встановленню контактів між людьми. В умінні слухати виявляється вихованість, повага до іншого людині, тобто культура. Результати обстеження безлічі людей указують, що достатніми навичками аудіювання володіють лише 10% з них. Прослухавши десятихвилинне повідомлення, «середній» слухач розуміє і запам'ятовує тільки половину зі сказаного.

Стиль слухання залежить від характеру, інтересів особистості, статі, віку, фізіологічного стану, службового становища. Чоловіки, на відміну від жінок, схильні слухати самих себе, швидко давати готові відповіді, перебивати, зосереджуватися на змісті бесіди.

Дослідник М. Берклі - Ален виявила «ролі» слухачів: 1) «симулянт» - робить вигляд, що слухає; 2) «залежний слухач» - легко потрапляє під вплив думок і бажань інших; 3) «перебивала» - той, хто невиправдано втручається в

мовлення співрозмовника; 4) «занурений у себе»; 5) «інтелектуал» - сприймає інформацію більше розумом, що заважає емоційним і невербальним аспектами поведінки мовця.

У залежності від особливостей сприйняття тексту виділяють 3 види аудіювання:

1.Глобальне, при якому досить визначити, про що йшлося у висловленні, яка його основна думка.

2.Детальне припускає усвідомлення головних значеннєвих блоків тексту в залежності від установки, що ставить перед собою слухач.

3.Критичне вимагає критичного осмислення сприйнятого на слух.

Розрізняють також 2 способи слухання:

1.Нерефлексивне (пасивне) полягає в умінні не втручатися в чуже мовлення своїми зауваженнями, у здатності уважно мовчати. Цей спосіб вимагає значної фізичної і психологічної напруги, певної дисципліни. Нерефлексивне слухання звичайно використовується у таких ситуаціях, коли один зі співрозмовників глибоко схвильований, бажає висловити своє ставлення до тієї чи іншої події.

2.Рефлексивне (активне) полягає в активному зворотному зв'язку, наданні допомоги у вираженні думок. Цей спосіб особливо доречний, якщо партнер по спілкуванню чекає підтримки, схвалення, якщо необхідно глибоко і точно усвідомити інформацію.

Основними прийомами рефлексивного слухання є:

1)З'ясування, тобто звертання до співрозмовника за уточненнями, щоб одержати додаткові факти, судження. (Наприклад, „Я Вас не зрозумів”, „Чи не повторите ще раз?”, «Що Ви маєте на увазі?»).

2)Перефразовування - «передача» чужого, тільки шо вимовленого висловлення в іншій формі («Як я Вас зрозумів...», «Іншими словами Ви вважаєте...»

3)Резюмування - підведення підсумків почутого («Якщо узагальнити сказане Вами, то ...», «Вашими основними ідеями, як я зрозумів, є...».

4)Підтвердження контакту - запрошення висловлюватися вільно і невимушено. При цьому мовлення супроводжується репліками типу «Це цікаво», «Приємно це чути».

Запорукою успіхів у міжособистісних відносинах є дотримання правил ефективного слухання:

1.Прагніть зрозуміти, глибоко усвідомити позицію опонента, зробити аналіз, висновки. Навчіться знаходити найцінніші дані в отриманій інформації.

2.Намагайтеся за фразами співрозмовника «уловити» його щирі мотиви, емоційний стан, внутрішній світ.

3.Підтримуйте стійку увагу до промови, не допускайте побічних думок. Останні виникають через те , що швидкість мислення в 4 рази перевищує швидкість говоріння, і у слухача залишається «вільний час».

4.Відключайтеся від зовнішніх «перешкод», що відволікають Вас, не намагайтеся слухати й одночасно робити ще 2 - 3 справи.

5.Не робіть вигляд, що зрозуміли, якщо насправді це не так. Можливо, коммунікатор не зробив необхідних пауз між фразами. Оптимальним для слухачів є темп їхнього власного говоріння. Змінити складну ситуацію допоможуть прийоми рефлексивного аудіювання.

6.Логічно плануйте процес слухання. «Уявне випередження» мовлення співрозмовника чи оратора є одним із засобів настроювання на одну хвилю з ним і гарним методом запам'ятовування промови.

7.Установіть зоровий контакт з мовцем . Ваші жести, міміка повинні відбивати стан зацікавленого слухача.

8.Намагайтеся відчувати як оратор , подивіться на речі його очима, спробуйте стати на його місце.

9.Будьте терплячі. Завжди вислухайте співрозмовника до кінця.

10.Не піддавайтеся почуттю гніву чи роздратування, якщо у Вас негативна установка стосовно партнера по спілкуванню або якщо Ви почули «критичні» для Вас слова, що виводять зі стану рівноваги, приміром, «ріст цін», «звільнення», «обмеження заробітної платні».

11.Не відволікайтеся на специфічні особливості мовця (акцент та інше).

12.Обов'язково повторюйте про себе розпорядження і вказівки.

13.Робіть при слуханні відповідні позначки на папері.

14.Не робіть розповсюдженої помилки недосвідчених менеджерів, комерсантів: не говоріть занадто багато самі, а слухайте інших.

Техніка мовлення. Голос людини складає враження на навколишніх, служить інструментом впливу. За характером мовного звучання ми судимо про темперамент, світовідчування мовця. Звукове оформлення мови складає емоційне тло виступу, розмови, що може бути позитивним (приємним) чи негативним (неприємним). Недоліки вимови (крикливість, задишка, хрипота, різкість, гортанність, гугнявість, непарність артикуляції) є «бар'єрами» комунікаційного обміну, «ріжуть вухо». Крім того, помірно звучний голос тонізує нервову систему самого оратора, додає впевненості, створює настрій.

Мовні вади дуже стійкі. З побутового мовлення вони часто «перекочовують» у публічне, у ділове спілкування. Однак офіційна атмосфера, на відміну від невимушеної, вимагає керування голосом, володіння повним стилем вимови, тобто виразного проказування при середньому темпі.

Володіти мовною технікою - це значить домогтися інтонаційної рухливості і виразності, м'якого, вільного, чіткого звучання; уміти користатися нюансами тембру.

Мовний апарат людини, що складається з чотирьох частин: дихальних органів, вібраторів, резонаторів, артикуляторов. Дихальні органи (мускулатура) дозволяють утягувати повітря в легені і виштовхувати назовні. На шляху проходження повітряного струменя через гортань знаходяться голосові зв'язки - вібратори. Це еластичні утворення, розташовані з лівої і правої сторін гортані і витягнуті спереду назад. Передні кінці зв'язок знаходяться під кутом одна до одної. Голос створюється в результаті періодичних коливань цих мовних м'язів, що зближуються і натягуються. Саме в гортані народжується звукова хвиля. Потім вона потрапляє в резонатори (носоглотка, носова і ротова порожнина), що підсилюють і збагачують звучання. Роботу завершують артикулятори: язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння. Вони перетворюють музичний тон (голос) у звуки мовлення рідної мови.

Усі частини мовного апарату беруть участь у створенні акустичних характеристик: темпу, голосності, висоти, тембру, ясності і чіткості вимови. Темп - швидкість говоріння - може бути швидким, середнім, повільним. Оптимальною умовою легкого сприйняття є середній темп - приблизно 100 - 120 слів у хвилину. Швидкість мовлення залежить від змісту висловлення, емоційного настрою, життєвої ситуації. Уповільнення дозволяє змалювати предмет, підкреслити його важливість, виділити. Голосність - це інтенсивність звучання, велика чи менша сила вимови, що залежить також від ситуації спілкування, словесного змісту. За висотою голос буває високим,

середнім і низької, це залежить від його природи. Українська мова схильна до деякої мінорності, і часто в голосі чуються високі плаксиві нотки, гарною профілактикою проти яких служить зниження тону. Висота звуку повинна змінюватися при вимові, інакше виникає монотонність. Особливе підвищення тону, що супроводжується посиленням словесного наголосу, більшою інтенсивністю наголошеного складу, називають логічним наголосом. Тембр - додаткове артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит, «колір». У кожної людини свій тембр - глухий, тремтячий, дзвінкий, гострий, твердий, оксамитний, металевий і т.п. Ясність і чіткість вимови називаються гарною дикцією. Вона підготовляє мовний апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію всіх звуків. Допомагає виразності слова. Гарна дикція припускає уміння «тримати паузу», різноманітити ритмічну організацію мовлення. Розрізняють фізіологічну (добір подиху), граматичну (розділові знаки), логічну (смислорозрізнювальну ) і психолінгвістичну паузу (підтекст, емоційне забарвлення).

Систему перерахованих фонетичних засобів (висотних, силових, часових) часто називають інтонацією, а також просодикою.

Оратор, співрозмовник, що вміє легко змінювати темп, голосність і висоту мовлення, що володіє гарною дикцією і тембром, може виражати голосом різні почуття і переживання. Це можливо при правильно поставленому мовному диханні. Його основою є діафрагмально-реберний подих, коли вдих і видох відбуваються за рахунок зміни обсягу грудної клітки внаслідок скорочення діафрагми, міжреберних і черевних м'язів. При вимові після короткого вдиху виникає пауза для зміцнення черевного преса, а потім - довгий звуковий видих, під час якого треба вміти раціонально витрачати запас повітря. Розслаблення м'язів, що утримують грудну клітку в розширеному стані, повинне відбуватися поступово, підкоряючись волі мовця. Через ніс вдихають тільки перед початком монологу чи на великих паузах. Неправильний подих породжує недостатню звучність (тобто силу, гнучкість, рухливість), що у свою чергу змінює тембр голосу.

Процес голосоутворення найбільш продуктивний, коли спина пряма, міцна, а руки, плечі, шия, органи артикуляції вільні і не напружені.

Голоси, поставлені самою природою, зустрічаються рідко. Кожна людина може «виховати» голос, тобто розвинути і зміцнити його. Техника мовлення - важливий елемент культури мовленнєвої діяльності - включає роботу над подихом, голосом, дикцією. Технічна сторона звучної мови піддається тренуванню шляхом спеціальних вправ. Їх треба виконувати регулярно, а також звертатися до них, готуючись до ораторського виступу, до зустрічі з людьми, щоб у момент контакту «бути в голосі».

Питання для самостійної роботи:

1.Нормативність і культура українського мовлення.

2. Міжпредметні зв’язки з іншими методиками

3.Аспекти культури мовлення

Лекція №2Тема. Техніка мовлення. Складові техніки мовлення (2 год)Мета: розкрити зміст понять «дихання», «типи дихання»; визначити

гігієнічні правила дихання. Ознайомити студентів з технікою мовлення та її чинники. Сформувати уявлення про дикцію, орфоепічну чистоту мовлення.

Прилади і матеріали: опорні конспектиПлан1. Техніка мовлення, її чинники.2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні

правила дихання.3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого

голосу. Гігієна голосу.4. Орфоепія як основа правильного мовлення.5. Дикція.

Рекомендована література: Основна

1.Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. - К., 2005.

2.Никольская С.Т. Техника речи. - М., 1979.

3.Г.А.Олійник Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителів.- Тернопіль. 2001. -224 с.

4.Станіславський К. Робота актора над собою. - К., 1952.

Додаткова

1.Струганець Л. Теоретичні основи культури мовлення. - Тернопіль, 1997. – 125с.

2. Томан І. Мистецтво говорити. – К., 1990. - 112с.

Запитання для самоконтролю1. Що таке техніка мовлення?

2. Що вивчає навчальна дисципліна «Техніка мовлення»?3. Назвіть основні завдання дисципліни?4. Техніка виразного читання – це….?5. Техніка виразного мовлення – це …..?6. Назвіть основні елементи техніки мовлення?

Основний зміст1. Техніка мовлення, її чинники.

Оволодіти основами теорії і практики виразного читання або досягти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення, є професійним обов'язком кожного вихователя. Проте високому результату словесної дії мають передувати добрі знання техніки мовлення. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна вплинути на слухачів мовленням, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, подразливий або глухуватий хриплий голос, який перетинається частим невиправданим диханням.

Отже, майстерність мовлення, безпосередність словесної дії вимагають від читця, мовця не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої техніки мовлення — комплексу теоретично-практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).

Техніка мовлення складається з таких елементів: 1) дихання — фізіологічної основи мовлення; 2) голосу— головного,інструмента читця; 3) дикції — чіткого вимовляння звуків, слів, виразів; 4) орфоепії — правильної літературної вимови.

Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Зупинимося на розгляді цих елементів.

2. Дихання як складова техніки мовлення. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.

Дихання. Основу розвитку техніки мовлення створює праг вильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відпо-відну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих і т. д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У цьому зв'язку його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний). Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним.

Ключичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише верхня частина легень. У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно було б, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип розрізняти можна за такими оз-наками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого за таким диханням в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним. Його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня час-тина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддимається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Найбільше доцільний комбінований тип дихання. В процесі такого дихання повітрям наповнюються всі ділянки легень. Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, в яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати даний загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.

Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця - вміти керувати своїм диханням. Очевидно, як би він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань. Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання. Вчитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати взагалі і в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Знання про них дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного та учнівського дихання, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання.

Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб за потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання при передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне.

Коли ж передаємо тривожність, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання.

При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання.

Дихання, з одного боку,— акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого — це процес керований, оскільки зв'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.

Завдання першої — виробити вміння керувати роботою м'язів дихального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).

Завдання другої — скоротити вдих і подовжити видих.

Завдання третьої — виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихання вимогам тексту. Вправи необхідно проводити на чистому свіжому повітрі перед їдою або не менше як за годину після неї, при цьому треба витримувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити лише тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні «робочі» ноти голосу. Нагадуємо, суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати великий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас набраного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.

Вправи на вироблення вмінь керувати роботою дихального аппарату. (Додаток 1)

Вправи проводьте 2—3 рази на день протягом кількох тижнів, аж поки не виробиться навик комбінованого (грудно-черевного) дихання. Не забувайте, що видих повинен бути значно довший за вдих.

Вправи на скорочення вдиху і подовження видиху потрібно проводити 2—3 рази на день протягом місяця, а то і більше. Засвоєння їх залежатиме від індивідуальних здібностей того, хто вправлятиметься. Раніше, ніж розпочати ці вправи, треба перевірити місткість робочого повітря в легенях.

3. Голос. Природні якості та постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу.

Голос. Наскільки важливе значення для вчителя має голос, свідчить сам факт: голос — головний його інструмент. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть і красивий від природи голос

ще не здатний без подолання певних труднощів справитися з тими завданнями, що їх ставить перед ним мистецтво живого слова. Такий факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати. Серед педагогів і дітей часто зустрічаємо й такі голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть іноді дратує слухачів. Зрозуміло, що вихователь, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути всі його природні властивості, якості, тобто, як це прийнято називати, поставити його. Про це йтиметься нижче.

Утворення голосу. Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань. В останній розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.

Природні якості і постановка голосу. Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності його звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон (через і все), —звуковий його обсяг; тембр (гучний) — певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів. Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу й від природи забезпечує добру гучність, то не зможе забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть. Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлеиий голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам собою ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова.

Поставити голос — це значить, настільки розвинути, удосконалити його природні якості, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення.

Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає. Сам собою голос у процесі мовлення може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з

технікою мовлення, і постійно дотримуватиметься в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання.

Якості розвиненого голосу. Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків. Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість читцю вільно й легко користуватися тональними змінами в межах півтори і більше октави.

Тембр голосу позбавиться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, тобто характеризуватиметься благозвучністю, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів. Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю, тобто здатністю, як зазначає Г. В. Артоболевський, «володіти так званими важелями тону», легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше).

Гігієна голосу. До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

1. У процесі читання, розповідання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зворушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4—5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки 5-8 повільних і спокійних видихів.

4. Дотримуватися профілактики носоглотки. При найменших неприємних відчуттях сухості в горлі треба його прополоскати відваром

ромашки чи листя евкаліпту. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до + 12 °С.

Найкращий спосіб збереження професійного звучання голосу, як зауважує С. Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10—15 хв) ви прочитаєте протягом 10 хвилин гек за метр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й доброго робочого стану всього організму.

Вправи на розвиток голосу. Процес постановки голосу складний і трудомісткий. Він потребує тривалої індивідуальної роботи під керівництвом досвідченого спеціаліста. Учитель таких можливостей не має. Над розвитком голосу йому необхідна працювати самому. Щоб не допускати прикрих помилок у процесі виконання вправ, бажано врахувати такі зауваження:

1.Насамперед вивчити власний голос, добре його пізнати, що дасть можливість з'ясувати, якій сааме якості голосу приділити більше уваги, яку для цього краще вибрати вправу. Серед числа вправ і порад вибирати доцільно лише ті, які найнеобхідніші і дають змогу працювати над ними без допомоги спеціаліста.

2. Приступати до вправ лише тоді, коли добре засвоєні основні положення мовного апарату і правильне дихання.

3.Дотримуватися певної поступовості вправ у часі: 3—4 хв на початку і поступово збільшувати до 10—12 хв. Проводити їх бажано до сніданку і на свіжому повітрі, якщо ж у приміщенні, то добре провітреному.

4.Перші вправи бажано робити перед дзеркалом з метою одночасного самоконтролю за положенням окремих органів мови.

Наведені нижче вправи розраховані на розвиток діапазону, сили й рухомості голосу. Розвитку інших якостей сприяють вправи на дихання і дикцію. Вправи допоможуть закріпити природне звучання голосу в середньому регістрі, що сприятиме розширенню діапазону за рахунок верхніх і нижніх тонів. У такій же послідовності розвиватиметься сила й рухомість голосу. Виконувати вправи необхідно послідовно й систематично протягом певного часу, аж поки діапазон голосу не досягне 16, а то й більше півтонів добре вироблених розмовних нот і легко піддаватиметься руховим змінам.

Перш ніж розпочати виконувати вправи, слід перевірити свій обсяг розмовного голосу в півтонах, особливо визначити природну нижню («дно»)

і верхню («стеля») ноти, щоб у процесі виконання вправ не допускати напруження, передчасного витискування високих чи низьких нот. Орієнтиром для визначення і закріплення примарого тону (ноти чистого, звучного від природи тону). Р. Черкашин радить брати ноти від «до» до «соль» першої октави; для низьких голосів тон ближчий до «до»; для середніх — до «мі»; для високих «соль» або навіть дещо вище.

5. Дикція.

Дикція. Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію (лат. вимова), тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, більше того, вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.

Хиби вимови бувають різного характеру і виникають вони внаслідок певних органічних (природжених) і неорганічних (неприроджених) вад у побудові мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами.

Недоліки вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й педагогу. Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічних же недоліків вимови не можна позбутися, лише виконуючи вправи. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не становить особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вихователь, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

Виразність і чистота дикції досягаються насамперед, правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з Виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. На таких вправах зупинимося них.

Артикуляція голосних.

А — нелабіалізований, чистий голосний заднього ряду, низького піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, рот настільки широко розкритий, що між зубами можна вставити два пальці, покладені один на одного. Губи активної участі не беруть. Вони притиснені до зубів, не випинаються вперед і не розтягуються в сторони. Язик помітно відтягнений назад. Спинка язика своєю задньою частиною також відтягнена назад до стінки глотки. Дещо відтягнений від нижніх зубів назад і кінчик язика.

М'яке піднебіння зімкнене із задньою стінкою глотки.

О — лабіалізований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення, артикуляція ненапружена. Губи при вимові витягнені вперед і заокруглені, рот напіввідкритий. Язик займає трохи вище положення, ніж при вимові а. Спинка язика спрямована більше до м'якого піднебіння, ніж до задньої стінки глотки. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів силь-ніше, ніж при а. М'яке піднебіння сильно підняте вгору й закриває вхід у носову порожнину.

У — лабіалізований голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові нижня щелепа опущена, але менше, ніж при вимові а, о. Губи відходять від передніх зубів і дуже витягуються вперед, утворюючи між губами й зубами невелику порожнину, довжина якої більша, ніж при вимові о. Віддаль між губами зовсім невелика. Положення язика дуже високе, тіло його спрямоване вгору до м'якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння, а кінчик відтягнений від передніх зубів і загнутий униз та назад більше, ніж при вимові. інших голосних заднього ряду. М'яке піднебіння підтягнене вгору і закриває прохід у носову порожнину.

Е — нелабіалізований голосний переднього, на межі з середнім, ряду обниженого ступеня піднесення. Артикуляція ненапружена. При вимові куточки губ трохи розтягнені в сторони й притиснені до зубів. Положення язика нижче, ніж при вимові інших голосних переднього ряду, спинка язика основною своєю масою просунена наперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, кінчик — відтягнений від нижніх зубів, а корінь — відсунений назад більше, ніж при ви-мові інших голосних переднього ряду. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

И — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція ненапружена. Губи при вимові розтягнені дещо більше, ніж при вимові є й притиснені до зубів. Рот розкритий настільки, що між зубами можна вставити кінчик мізинця. Положення язика вище, ніж при вимові є, але трохи нижче, ніж при І. Передня частина спинки язика опукла, основною

своєю масою просунена вперед. Кінчик язика вільно опущений вниз, а корінь відсунений від задньої стінки глотки значно більше, ніж при є. М'яке піднебіння зімкнене з задньою частиною глотки.

І — нелабіалізований голосний переднього ряду, високого піднесення. Артикуляція напружена, «тобто м'язи мовних органів при його вимові скорочуються й поверхня їх стає твердішою, що відбивається і на тембрі голосного, на його більшій виразності». При вимові губи розтягнені в сторони значно більше, ніж при и та є, і утворюють вузьку щілину. Рот розкритий настільки, що між верхніми й нижніми зубами можна вставити кінчик мізинця. Уся маса язика (передня й середня частини) подається виразно наперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика зібране спереду і має виразно випуклу форму. Віддаль найвищої точки язика від твердого піднебіння невелика. Кінчик язика спадає круто вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. М'яке піднебіння закриває вхід у носову порожнину.

Артикуляція приголосних, Б, М, П — губні. При артикуляції спочатку утворюється зімкнення нижньої губи з верхньою, потім, під натиском повітря, що видихується, відбувається вибух: губи розмикаються — нижня губа натискує на верхню і відштовхується від неї. Нижня щелепа при цьому опускається, язик у роті лежить плоско. При п, б м'яке піднебіння підняте й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв'язки при творенні п ненапру-жені й не дрижать, а при творенні дзвінкого б губи напружені й дрижать. М — губний сонорний. Артикулює-ться як і шумний дзвінкий б, з тією лише різницею, що при його творенні тон переважає над шумом, а м'яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової порожнини.

В — губно-зубний щілинний. При творенні нижня губа зближується з верхньою, але не змикається з нею: між губами залишається вузенька щілина, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.

Ф — губно-зубний. Твориться при зближенні нижньої губи з зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Язик у роті лежить спокійно. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину.

Д, н, т — шумні зімкнені передньоязичні. При творенні їх губи пасивні, кінчик та передня частина язика змикаються з верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв'язки при творенні д, н вібрують. Сонорний н має носове забарвлення, бо м'яке піднебіння опущене і повітря проходить одночасно через ротову й носову порожнини. С, з — шумні щілинні. При вимові губи напіввідкриті й розтягнуті. Зуби розтулені на віддаль 1 — 1,5 мм. За загальною конфігурацією язика с, з дещо подібні до зімкнених т і д.

Істотна різниця полягає в тому, що при їх артикуляції виникає не зімкнення, а щілина. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка торкається іклів та різців. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід до носової порожнини. Голосові зв'язки при творенні с перебувають у напруженому стані, а при творенні з дрижать.

Ц, дз — шумні передньоязичні африкати — складаються з двох елементів (зімкненого й щілинного). При вимові ц утворюється зімкнення типу т, а при вимові дз — типу д, але воно не завершується вибухом, як під час артикуляції звичайних зімкнених, а плавно, без паузи, переходить у щілинний елемент типу с або з. Отже, артикуляція ц відбувається на місці утворення т і с, а дз — на місці утворення д і з. Кінчик язика притискається до нижніх зубів, а передня його частина утворює на зубах і початку альвеол зімкнення, але плавно переходить у щілину.

Ш, ж — шумні щілинні передньоязичні. При артикуляції нижня щелепа дещо подається вперед, губи теж. Зуби зближені на віддаль 1 —1,5 мм. Кінчик язика разом із прилеглою до нього спинкою потовщується і відтягається назад порівняно з артикуляцією с і з. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові с і з. Повітряний струмінь спрямований по каналу на передні різці; розбиваючись об їх краї, він викликає специфічний шум. При вимові ш голосові зв'язки не вібрують, а при вимові ж — вібрують, але струм повітря слабкіший, ніж при ш.

Ч, дж — шумні передньоязичні африкати. Вони починають артякулюватися з елемента зімкнення типу т і д, який плавно переходить у щілинний елемент типу ш, ж. Елементи зімкнення утворюються не на місці звичайних т, д, тобто не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, отже, там, де утворюються шиплячі ш, ж.

Р — передньоязичний, належить до так званих вібрантів (дрижачих). При його творенні рот розкритий, губи пасивні; краї задньої і середньої частини спинки язика впираються у верхні бокові зуби; передня частина язика розплющується для утворення вільних pyx; кінчик разом з передньою спинкою піднімається вгору і торкається твердого піднебіння на задній частині альвеол, де під натиском видихуваного повітря вібрірує.

Й — середньоязичний щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів.

Л — боковий передньоязичний сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного.

Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні горішніх зубів і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика спускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струм.

К — шумний задньоязичний. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика напрямлений униз. Голосові зв'язки розімкнені. Струмінь повітря сильний. Типового для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад,. а кінчик язика тримається за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задпьоязичний зімкнений jr, тільки зімкнення задньої спинки язика з м'яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактно смуга, утворювана при вимовї, трохи вужча від контактної смуги, утворюваної при вимові к.

X — шумний задньоязичний щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м'якога піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Г — фарингальний глотковий або фарингальний (від -зів, глотка). При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв'язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабкіший, ніж при х.

Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків: м'якого приголосного й і наступного голосного (Й+І — К й+е = є; й+у = ю; й+а = я). Артикулюють ся як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів.

Вправи на дикцію. Вправи доцільно розпочинати з артикуляційної гімнастики (розвиток нижньої щелепи, губів, язика). Вона допоможе розвинути мовний апарат, підготувати його до виконання всіх наступних вправ на дикцію. (додаток 2)

Таку гімнастику проробляйте щоденно, протягом двох тижнів. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних. Вправи на розвиток артикуляції голосних і приголосних слід розпочинати з перевірки і вироблення правильної артикуляції кожного звука. Отже, перевірте перед дзеркалом правильність артикуляції кожного звука згідно з наведеними вище описами укладки і руху органів мови і в такій самій послідовності звукоряду. Вимовляйте звуки не поспішаючи, з короткою зупинкою після кожного,

спочатку мовчки, потім (вдруге) пошепки і після чого (втрете) вголос. Ця перевірка є підготовчою вправою. (додаток 3)

4. Орфоепія як основа правильного мовлення.

Орфоепія. Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення вчителя має орфоепія (від — рівний, правильний і — слово, мова), тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну, літературну вимову.

Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова дих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів...». Для того щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції. Необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає. Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говорів.

На жаль, ще не в усіх учителів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин, як-от:

1. Діалектичного оточення. Вимовляють: мать, мона, зара, тоже, рабищ бурак, бзюрка тощо. Замість мабуть, можна, зараз, теж або також, рябий, буряк, бірка.

2. Правопису — як пишуть, так і вимовляють, зокрема сполучення -ться, -жся, -шся, -чся (смієшся, намажся, граєшся, не морочся замість смієц'ц"а, намаз"с"а, граесгс"а, не мороц"с"а), -здн, -стн та ін. (поїздці, невістці замість поїз"ц"і, невіс"ц"ї).

3. Мішанини із сполучення українських і російських слів типу міроприємство, добро пожалувати, білет, конєшно, восімдесят, сємдисят тощо. Замість — заходи, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменаційний), звичайно або природно, вісімдесят, сімдесят.

4. Неуважності, байдужості до окремих норм вимови: м'яко вимовляють шиплячі (щьо, чьасто, щьястя замість що, часто, щастя), не ті наголоси ставлять на словах (одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя тощо замість

одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, вирйзно, статуя). Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови — обов'язок кожного вихователя. Ті, кому властиві певні відхилення від норми, повинні особливо свідомо поставитися до своєї мови, займатися тренуванням, використовуючи відповідну літературу, довідники, словники, а також наслідуючи вимову інших, що добре володіють орфоепічними нормами.

Вимова голосних. Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам: і — він, ріг; и — намисто, тихо, є — електрика, елемент; у — душно, думка; о — молот, голос; а — аварія, слава, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.

Звуки у, а, і в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються варазно, чітко, послідовно відповідають орфографічним у, а, і (зуби — зубчастий, мати — материнський, вікна — віконниці). Що ж до вимови и, є, о, то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію (схильність) наближатися до інших. Наприклад: Ненаголошений и має схильність наближатися до є (жиевий, пиешу, диетина) і особливо перед складом з є та а (блиезенько, виешневий, живе, пиєтати, стиерати, бачиела), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може й повністю збігатися з є (блеизенько, веишневий, жеиве, пеитати, стеирати, бачеила).

2. Ненаголошений є схильний наближатися до и, особливо перед складом з і, у та и (беиріть, меині, неису, веизу, стеипи, вивеизи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на и (биріть, миені, нису, виезу, стиепи, вивиези).

3. Ненаголошений о, особливо перед складом з наголошеним у та і, має схильність наближатися до У (голубка, кожух, зозуля, тобі, собі).

Голосні середні є, о і близький до них і щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний є виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний и загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, певного обнижечня артикуляції, що веде до змішування у вимові наголошених є й и, і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. А в жвавому темпі; не відрізняються і такі слова та словосполучення, як мене — мине, греби — гриби, клени — клини, повела — повила, не велять — не вилять, заплету — за плиту тощо. Вимова ненаголошеного о також до певної міри підлягає тим самим закономірностям, що й и та є.

Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Ні в якому разі. У мовознавчих працях поняття «наближаються» щодо вимови голосних и, є, о в ненаголошеній позиції треба розуміти не як норму вимови, а як схильність, за якою треба стежити, щоб у процесі мовлення не порушувати норм літературної мови.

Отже, вимовляти з наближенням, як це, на жаль, рекомендують окремі автори посібників, не слід. Адже ті, що не володіють літературним мовленням, які не знають орфоепічних норм вимови, правильної артикуляції голосних і приголосних, якраз і вимовляють їх з наближенням. Так і діти вимовляють, приходячи до школи. Для того вони й вивчають, власне, повинні вивчати літературну зимову, щоб знати такі тенденції (схильності) і не допускати неправильної вимови. Таким чином, голосні и, є, о в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших (и до є, є до и, о до у). Проте вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.

Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні (б, г, д, ж, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко (дуб, плуг, завод, ніж, віз, коледж). Дзвінкі приголосні (крім г) перед глухими також римовляються дзвінко (дубки, кладка, книжка, кізка). Звук г у таких позиціях змінюється на х — пишемо нігті, кігті, легкий, а вимовляємо ніхті, кіхті, лєхкий. Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова, пишемо боротьба, Просьба, вокзал, а вимовляємо бородьба, прозьба, вокзал. Африкати дж, дз вимовляються як один неповільний звук: ходжу, броджу, саджу, догоджаю, нагороджений, джміль, кукурудза, гудзик. Якщо д і ж, д і з належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки: відженіть, надзелень, бо — від і женіть, над і зелень.

Губний приголосний в у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий у: брау (брав), піудень (південь). Сполучення хв завжди вимовляється чітко, як два звуки х і в: хвіст, хвіртка, хвиля. Сполучення ться (сміється, учиться), шся (радишся, учишся), жся (уріжся, намажся), чся (не морочся, мучся) вимовляються як цьцьа (сьмьійецьцьаі учицьцьа); сьсьа (радисьсьа, урчзьсьа, намазьсьа) цьсьа (не мороцьсьа, муцьсьа). Дещо по-іншому, їж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень: Д + ж (віджити) вимовляється як джж (віджжити) д + с (звідси) як дзс (звідзси) д + Д (відцентро - як дзц (вїдзцентвий) ровий) Д + ч (відчути) як джч (віджчути) Д + ш (молодший) як джш (молодж- ший) Д Н- ськ (людський) як дзк (Лудзкий) ж + ц (книжці) як зьць (книзьці) 3 + ж (зжати) як жж (жжати) 3 + ч (розчепити) як жч (рожчепити) 3 + ш (зшити, при- шш і жш (шшитит Візщи) привіжши) зд + Ц (поїздці) як зьць (пойізьцьі) + Ц (долотцем, як цц

(долоццем) Плитці цьць (плицьцьї) як чч (депутаччин) як чш (корочший) як цт (багацтво) як цьк (брацький) та ін.

Наголос. Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий. Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській — на передостанньому складі. У нашій мові він може виступити на передостанньому (учитель, Микола, читання), на третьому від кінця (гарнесенько, прикріплений), на четвертому від кінця (перебільшувати, товпитися, підпорядковувати), на п'ятому від кінця (Лаврентійовича, надломлюватимусь) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться, нагороджуватимуться). Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (хороше — хороший — хорошіти; учитель — учителі — учителювати).

Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення (мука — мука; обід — обід; дорога — дорога), в інших — граматичне (голови — голови; жінки —жінки; пізнаю — пізнаю; здибатися — здибатися).

Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу.

Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адрес, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, міліметр, сантиметр, кілометр, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять та ін.

Їх слід вимовляти: вірші, віршів, навчання, завдання, читання, запитання, монолог, оцінка, адреса, дочка, шофер, предмет, глядач, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, м'який, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості, що вкладаються в ряд певних загальних правил.

Лекція №3Тема. Засоби логіко-емоційної виразності читання (ЗЛЕВЧ)

Мета: розкрити сутність поняття засобів логіко-емоційної виразності. Визначити місце засобів логіко-емоційної виразності в загальній системі виразного мовлення. Сформувати знання про інтонації як мовленнєве явище. Довести студентам важливість значення засобів логіко-емоційної виразності мовлення для професійної підготовки діловода.

План1.Поняття засобів логіко-емоційної виразності. Інтонація як мовне

явище.2. Підготовка художнього твору до читання та використання в ній

засобів логіко-емоційної виразності 3. Використання логіко-емоційних засобів у читанні творів різних

жанрів

Запитання для самоконтролю1. Що таке інтонація?2. Що таке пауза?3. Що таке логічний наголос?Список рекомендованих джерел

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. — Львів: Світ, 1990. – 230 с.

2. Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: навч. посіб. / Н.П. Волкова. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

3. Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: Навч. посіб./ Ю.П. Єлісовенко. — К.: “Ділова Україна”, 2002. — 155 с.

4. Капська А. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: Навч. посібник / А. Капська. — К.: Вища школа, 1990. – 253 с.

2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібник / Л.І. Мацько, О.М. Мацько. — К.: Вища школа, 2003. – 125 с.

3. Олійник Г. Виразне читання: Основи теорії: Навч. посібник / Г. Олійник. — К.: Вища школа, 1995. – 345 с.

4. Пасинок В.Г. Основи культури мовлення: навч. посіб./ В.Г. Пасинок. – Х.: ХНУ ім.. В.Н. Каразіна, 2001.- 228 с.

1.Поняття засобів логіко-емоційної виразності. Інтонація як мовне явище

Основні поняття:

Засоби логіко-емоційної виразності читання сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.

Інтонація (від лат. голосно вимовляю) — ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий бік мовлення в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання а також тембру голосу.

Пауза - перерва, зупинка між мовленнєвими відрізками.Логічний наголос - слова, що за змістом і почуттям виділяються й

забарвлюються артикуляційними способами у мовленнєвих відрізках.Мелодика і тембр мовлення - послідовні зміни висоти тону, а також

кількість, інтенсивність та послідовність виникнення гармонійних обертонів, що супроводжують основний тон звуку.

Темп мови - час звучання, тобто різні види тривалості звучання мовленнєвих відрізків.

Художній твір — це відображення в письмовій формі думок і почуттів автора в оцінці ним факторів об'єктивної дійсності, і завдання читця — глибоко сприйняти ті думки і почуття, пережити їх і передати слухачам. Методичні рекомендації.

1. Засоби логіко-емоційної виразності читанняМовлення охоплює процес безпосередньої дії мови як усної, так і

писемної.

Треба розуміти, що під поняттям «засоби логіко – емоційної виразності читання» сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності без осмислення і врахування яких, неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення. До таких компонентів належать:

1. Паузи ( синтаксичні, логічні, психологічні, віршовані, фізіологічні).

2. Змістова та емоційна функція логічно наголошених слів. 3. Мелодика та її основні ходи (зміни ). 4. Видозміни темпу читання. 5. Невербальні засоби виразності ( поза, жести, міміка ). Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно

виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, режиму й голосового тембру).

Важливу роль і процесі мовлення відіграє інтонація. Вона набуває, насамперед, виняткового значення у передачі змісту висловлювання, його найтонших відтінків, є своєрідним засобом трансформації смислових взаємозв'язків мовних елементів в межах розповіді, розкриває суб'єктивне

ставлення мовця до предмета висловлюваної думки, до співрозмовника, до фактів навколишньої дійсності.

Складові частини інтонації, які сприяють оформленню смислу висловлювання та його емоційно – вольових відтінків, – пауза, темп, мелодика, логічні наголоси. Оволодіти цими засобами інтонації складно, але необхідно. Вміти чітко, виразно висловлювати свою думку – це також і вміти чітко мислити.

Паузи – це один з найважливіших елементів інтонації. Паузи – це не нулі в усній мові, а своєрідні комунікативні одиниці, що несуть відповідне навантаження: членують мовний потік на синтаксичні відрізки, речення, словосполучення, слова.

Паузами називаємо зупинки між мовними тактами, окремими словами відповідно до змісту тексту, до почуттів, виражених у ньому, та до закладеної в нього ідеї. Прийнято поділяти паузи на синтаксичні, логічні, психологічні, віршовані та фізіологічні.

До категорії логічних пауз у теоретичній літературі відносять паузи, які членують мову за допомогою інтонації (інтонаційна роль членування), а в певних випадках і ті, що членують мову за допомогою розділових знаків (синтаксична роль членування ). Для читця професіонала такий поділ логічної паузи не має практичного значення. Він читає твори напам'ять і спирається при цьому на логіку, а не на розділові знаки.

Крапка, знак питання, знак оклику завжди відповідають паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлювання із закінченим змістом. Інші розділові знаки теж відповідають обов'язковій паузі.

На розділовий знак – кома треба найбільше зважати. Вона, як і інші розділові знаки, здебільшого збігається з паузою.

Але трапляється й так, що за правилами пунктуації кома ставиться, а паузи у цьому місті н слід. Це буває в таких випадках :

1. Перед звертанням, якщ о воно стоїть у середі або в кінці речення : Розкажіть мені (,) бабусю, казку. 1 Коли кома взята у дужки, це означає, що вона втратила синтаксичну

роль Отже, паузи робити не слід 2.Після вигуків, якщо вони тісно пов'язані з наступним звертанням: Ой

(, )у лузі червона калина. 3. Перед вставними словами і після них, а також після однакових слів у

тому разі, коли вони пов'язані з усім реченням і мають характер вставних: Думає (, ) як закінчити свій танець. 4.Перед короткими порівняльними зворотами, в основному такими, що

складаються з одного слова, зі сполучниками мов, як, ніби : Хитра (,) як лисиця. 5.При жвавому темпі перед підрядними реченнями та

дієприслівниковими зворотами, якщо вони за змістом тісно пов'язані з тим словом, яке стоїть перед комою : Розкажіть (, ) як за горою сонечко сідає.

6.Між двома словами, що повторюються: Падай (,) падай, дощику...

7.Після сполучників і, та, якщо вони стоять перед дієприкметниковими чи дієприслівниковими зворотами :

Діти прийшли до замку (, ) і, прослухавши коментарі екскурсовода, почали розглядати експонати.

Логічна пауза набуває особливого значення у власній мові та при читанні твору напам'ять. Адже саме в цих випадках розділові знаки як орієнтири для розстановки пауз відсутні, і читець має спиратись тільки на зміст, осмислений при підготовці до уроку.

Неправильне вживання логічної паузи або цілковите ігнорування призводить:

• до того, що зміст речення втрачає конкретну виразність; • до змін у змісті тексту; • до перетворення змісту фрази на цілковитий абсурд. Для того щоб навчитися правильно визначати логічну паузу в тих

випадках, коли розділові знаки допомогти в цьому не можуть, слід запам'ятати, що пауза при відсутності розділових знаків робиться :

1.Між поширеними групами підмета та присудка : Випускні іспити | розпочались у травні. 2.У реченнях з багатьма другорядними членами – для виділення

обставин з відповідними словами : Розбійницю таку | не так судить годиться... 3.Перед сполучником і, та, що з'єднують поширені частини речень

або цілі речення : Ось випаде дощик | і почне безжалісно змивати осінню красу

зажуреного каштана. 4.При зворотному порядку слів у фразі: І от ми з вами у Львові! Навколо нас | просторі дитячі майданчики будуються | нові | казкові. 5.Між словами чи словосполученнями, які виражають логічний

підмет і логічний присудок і злиднюються без допомоги узгодження : Перед хатою – подвір'я, а на подвір'ї | діти. 6.Між групами пояснювальних слів. Пауза їх розділяє для того,

щоб якійсь групі надати особливого відтінку й самотності: З кінотеатру йшли додому | вдвох | Роман та Андрійко. Мета психологічної паузи – зосереджувати увагу слухачів на якомусь

слові чи групі слів, надаючи їм особливого значення. Чимало існує різновидів психологічної паузи :

1.Пауза настороженості : робиться після слів ах; те; це; чш ; стій (ні кроку) і т. п :

Чш ! || Тихіше! || Заснуло тільки немовля. 2.Пауза роздумів : Як і зовуть... || Дитя моє ! || Я була багата... || Не лай мене...

3.Пауза недомовленості: Озирається і раз, і вдруге, і втретє – не має... || 4.Пауза пригадування: – Де я могла його бачити ?.. || - згадувала Оля. 5.Пауза напруження. Робиться у несподіваному місці, щоб

напружити увагу слухачів, перед сприйманням слів, яким надається особливого значення: Раптом чує він: | хтось по саду летить, так навпростець і пробирається.

6.Пауза відшукуванні відповіді: - Тепер яблуко твоє. Лізь і зривай ! - Ні, дідусю... || Нехай завтра. 7.Паузи емоційного підсилення : -Олю ! || Олю !|| Не біжи туди! Зачекай! 8.Пауза стримування почуттєвих реакцій : -Підлога буде чиста, доню... || А душа ? Буває ще віршова пауза – це така зупинка, яку читець робить вкінці

віршового рядка при перенесенні одного й того ж мовного такту в наступний рядок [54].

Наприклад: Ой на дворі студенейко, вітер снігом віє. || Когут хижу підмітає, | курка муку сіє. || За віконцем зимонойка, | вітер снігом віє, | а курочка з когутиком | в хаті крильця гріють. || Таким чином, віршову паузу не можна робити формально. Вона має

бути осмисленою і змістовною. Для цього треба знаходити такі емоційно – образні нюанси змісту, які б дали змогу перетворити цю паузу в психологічну.

Виділяють ще фізіологічну паузу, яка допомагає передати фізичний стан персонажа: втому, задишку, переляк тощо. Синтаксично вона позначається трикрапкою чи дефісом :

Тс - с - с ! Не заважай, – таємниче прошепотів хлопчик.

Гм -м-м... Нічого не чую!

Фізіологічні паузи підказують нам графічні знаки. Така пауза практикується при перевтілюванні читця у дійову особу. При виконанні байки чи якихось інших творів така пауза буває просто необхідною. Треба тільки твердо при цьому пам'ятати, що, на відміну від психологічної,

фізіологічною паузою виражається стан персонажів, а ні в якому разі не читця [ 56 ].

Логічні наголоси є наступним компонентом засобів логіко – емоційної виразності читання. Логічним називається такий наголос, яким виділяються основні слова, за допомогою яких виражається зміст у складі всієї фрази.

Так, джерелом формування інформативно – змістовних вмінь є усвідомлення того факту, що у кожному реченні є важливі для вираження думки слова, які треба виділяти більшою силою голосу, оскільки вони несуть нову інформацію про предмет мовлення : з'ясовують, що відбулося з предметом, який він є, чому саме.

Під час читання нарису « Січень», уявлення про головне слово в реченні дещо поширюємо : залежно від того, що ми хочемо підкреслити, найважливішим словом може бути майже кожне з тих, що є в реченні. Наприклад : Тепер січень усюди господар.( тепер, а не раніше);

Тепер січень усюди господар. ( січень, а не якийсь інший місяць);

Тепер січень усюди господар. ( усюди, а не в якомусь іншому місці); Тепер січень усюди господар. ( панує один).

На цьому ж тексті студенти вправляються самостійно, виконуючи такі завдання:

а)у реченні Риба вглиб зимувати пішла виділити кожне слово і пояснити як змінюється зміст цієї фрази ;

б)речення Жаби під корчі позабивалися прочитати так, щоб слухачі зрозуміли, що саме жаби, а не риби й не раки позабивалися під корчі; прочитати так, щоб підкреслити, що жаби позабиралися під корчі, а не під каміння і не в очерет.

Мелодика є одним з основних засобів відтворення логіко-емоційного змісту тексту під час читання. Якщо паузи вказують на зупинки, зумовлені змістом, а логічні наголоси - безпосередньо на зміст і почуття, то мелодика їх відтворює.

У мовних тактах найвиразніше мелодичні зміни позначаються на логічних наголосах. Кожен з них у фразі має свій логічний наголос -головне щодо змісту слова. Мелодика ж наділяє це слово найрізноманітнішими відтінками наших почуттів : звеличенням чи приниженням, схваленням чи засудженням, любов'ю чи ненавистю, повагою чи зневагою тощо. Таким чином, кожен мовний такт - це окремий мелодично оформлений малюнок. І чим більше у фразі таких малюнків, тим багатша і складніша мелодика. А звідси й правило: щоб не помилитися у визначенні загальної мелодики фрази, яка складається з кількох мовних тактів, слід встановити її в кожному

мовному такті зокрема, але єдності з загальним тоном, зовнішнім і внутрішнім змістом фрази.

Усі мелодичні зміни основного тону, що сприймається на слух, передаємо відносними поняттями: підвищено (позначається стрілочкою спрямованою вверх над логічно виділеним словом ( ) ) ;

пониження ( позначається стрілочкою, спрямованою вниз над логічно виділеним словом ( ) ) і монотон, (однотон ) (позначається стрілочкою в горизонтальному положенні над логічно виділеним словом ( )). Наприклад:

Міміка допомагає нам краще зрозуміти співрозмовника, розібратися, що він відчуває. Так, підняті брови, широко розкриті очі, опущені вниз кінчики губ, привідкритий рот є свідченням з здивованості; сум відображають зведені брови, злегка опущені кутики губ.

Для кожного важливо вміти «розшифровувати», «зрозуміти» міміку співрозмовника.

Щоб міміка була виразною, систематично слід промовляти перед дзеркалом кілька різноманітних по емоційності (сумні, веселі, смішні, трагічні) фрази. Слідкувати за тим, як змінюється міміка і чи передає вона відповідну емоцію.

Багато може сказати і жестикуляція співрозмовника.

Ми навіть і не уявляємо, скільки різноманітних жестів використовує людина про спілкуванні, як часто супроводжує ними своє мовлення. Ось що дивно. Мовленню вчать з дитинства, а жести засвоюються природним шляхом, і хоча ніхто наперед не пояснює їх значення, співрозмовники правильно розуміють і використовують їх. Напевно, пояснюється це тим, що жест використовується частіше не сам по собі, а супроводжує слово, іноді уточнює його. Жест не лише уточнює думку, оживляє її, айв поєднанні зі словами посилює її емоційне звучання, сприяє кращому сприйняттю висловленого. Та жестами слід користуватися обережно, вони повинні відповідати суті висловленої думки.

Інтонація – невід'ємна риса звукової мови. У сукупності з іншими ознаками мовлення (поза, жести, міміка), інтонація виконує важливі функції, служить засобом комунікації. Практичне засвоєння учнями таких важливих компонентів інтонації, як паузи, мелодика темп, логічні наголоси, поза, жести, міміка, є запорукою осмислення учнями нашого мовлення, усвідомлення виразності рідної мови.

2. Підготовка художнього твору до читання та використання в ній засобів логіко-емоційної виразності

Оволодіння технікою мовлення та засобами інтонаційної виразності є важливою передумовою до успішного читання художнього твору, але цього

недостатньо. Для правильного вибору прийомів та засобів необхідно провести копіткий аналіз тексту, осмислити його, визначити мету читання.

У підготовці твору до виразного читання виділяються такі основні напрями, як літературознавчий і виконавський аналіз тексту

1. Аналіз тексту Твір уважно прочитується, визначається його жанр, тема («про що

йдеться») та ідея (головна думка). Це необхідно для правильного розуміння задуму автора і подальшого визначення мети читання. Адже, не зрозумівши глибинного змісту твору, неможливо «озвучити» його правильно: «Основне зерно мистецтва художнього слова і весь сенс його міститься не в дикції, не в голосі і навіть не в грамотному розборі фрази чи частини твору, а в умінні правильно трактувати цей твір, тобто, пізнаючи ідею автора, насичувати її своїм, кровним, активним дієвим відношенням» (9, 86).

Ідея твору розкривається через систему образів, серед яких найважливіше значення мають дійові особи: саме через них автор передає свої думки, почуття, світосприймання, ставлення до дійсності. Конфлікт між дійовими особами є серцевиною твору: зрозумівши мотиви дій героїв, ми наблизимося до розкриття ідеї. Саме тому необхідно максимально ясно уявити собі кожного героя (його зовнішність, вік, характер, манеру поведінки, навіть попередній досвід життя), що допоможе зрозуміти мотиви його вчинків, висловлювань, стосунків з іншими дійовими особами, місце і значення в творі. Тільки за умови правильного виконання цього аналізу можна знайти вірні засоби для передачі («малювання голосом») конкретних образів.

2. Визначення мети читання Осмисливши художній твір – його ідею, систему образів, обставини,

де проходить дія, – можна визначити мету читаний. Для чого читається твір? Чим схвилювати, зацікавити слухачів, які викликати емоції? Головну мету звичайно називають «надзавданням» [89], або виконавським завданням. Вона кристалізується поступово, в процесі дійового аналізу, тому що кожний епізод працює на неї, конкретизує, підкріплює.

Кожна частина сюжету, що має логічну завершеність, відокремлюється логічною паузою. Це дає слухачеві можливість краще зрозуміти і відчути прочитане, а виконавцеві – настроїтись на подальше читання.

Аналізуючи кожну частину, тексту, треба вирішити такі завдання: —зрозуміти і розкрити внутрішню логіку подій чи опису (підтекст –

те, про що прямо в тексті не говориться, що відчувається за словами як особлива емоційна оцінка, яка визначає сутність думки автора), вибрати тональну емоційну характери стику;

—визначити головну думку частини, дати їй умовну назву (можна для цього вибрати цитату з тексту).

Заключна фраза часто несе особливий підтекст. Тому читати її треба досить уповільнено, вагомо, після неї робити велику паузу, щоб дати можливість слухачам пережити прочитане, подумати над ним.

Такий аналіз допомагає сформулювати мету читання, або виконавське завдання, для кожної частини тексту.

3. Аналіз сюжету і композиції твору Елементи сюжету – це експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація,

розв'язка, кінцівка, епілог (експозиції та епілогу в маленькому творі може й не бути).

Мета експозиції – привернути увагу слухача, підготувати до сприйняття на ступних подій. Вона потребує розповідних інтонацій.

Часто твори починаються відразу Із зав'язки, яка вводить до початку дії (конфлікту). В цій частині з'являються герої – дійові особи, створюються перші враження про них, від чого залежить ступінь подальшого розуміння тексту.

Розвиток дії веде до найвищої, найбільш напруженої точки розповіді – кульмінації, в якій найяскравіше виявляється ідея твору; після цього моменту в дії настає злам Виділення кульмінації під час читання (темпом, силою голосу, мелодикою, паузами) обов'язкове.

Розв'язка – найчастіше заключна частина Вона вносить розрядку в дію, підводить підсумок подій (розставляє все по своїх місцях).

4. Аналіз лексичних особливостей тексту Мова художнього твору теж потребує спеціальної уваги, а саме

необхідно: 1) уточнити тлумачення слів, значення яких неясне, вибрати способи їх

пояснення дитині; 2)перевірити наголос у словах, вимова яких викликає сумнів (особливо

у віршованих рядках, де помилковий наголос може зламати ритм); 3)виявити всі художні особливості мови автора («розшифрувати»

метафори, проаналізувати уособлення, порівняння, підкреслити випадки звукопису тощо);

4)визначити стилістичні особливості мови героїв твору 5. Розмітка тексту для читання Наступний етап роботи – робоча розмітка тексту спеціальними

знаками (створення партитури), яка вимагає глибокого проникнення у зміст та емоційний характер кожної фрази. Знаками виділяють паузи, головні слова (логічний наголос), повороти мелодики, зміни темпу.

6. Вправляння у читанні тексту. Слід зазначити, що підготовка до читання ліричних творів істотно

відрізняється, адже вони не мають сюжету, невеликі за обсягом, але вагомі за змістом і своєрідні за формою. Головне в них – почуття ліричного героя, емоційна оцінка фактів життя або їх філософське осмислення, а в підтексті – чуттєвий стан автора. Тому до завдання виконавця входить осмислити глибинний зміст твору і через нього визначити настрій, з яким його треба читати.

При аналізі велику допомогу може надавати історична довідка про час і оточення поета, події, умови, за яких народився твір. Ці відомості, цікаві і важливі для виконавця, не завжди доречно подавати дітям, але, закладені у

підтекст, вони являють собою основу створення ліричного образу, правильного розуміння і сприймання тексту твору.

Аналізу підлягають такі якості виконання: 1)техніка читання; 2)рівень володіння інтонаційними засобами мовлення; 3)ступінь досягнення мети читання (розуміння змісту). Для запису зауважень пропонуємо розділити сторінку на 2 частини

(«Техніка читання» та «Інтонаційні засоби»), в, яких позначати як очевидні достоїнства, знахідки (+), так і недоліки (–).

3 Використання логіко-емоційних засобів у читанні творів різних жанрів

Прислів'я – один із видів усної народної творчості. Можна виділити такі особливості прислів'їв: узагальнення народного досвіду, повчальність, стислість і ємкість висловленої думки, влучність і поетичність, використання в прямому і переносному значеннях.

Практичні вправи і завдання 1)Проаналізуйте прислів'я і прочитайте відповідно до позначок і

рекомендацій. Добрий початок – | половина діла. (Розповідна, спокійно.) Не біда,| як є хліб і вода! (Оклична, бадьоро.) Землю поважай – | вона дасть урожай. (Спокійно, лагідно.) Де таке бачено, | щоб родила нива ледачому? (Запитально,

насмішкувато.) 2)Проаналізуйте зміст прислів'їв («Первоцвіт») і визначте їх підтекст. З

якими різними почуттями можна прочитати кожне з них? Лінивого й ноги не носять. Носить голову тільки для шапки. Хоч би три дні не їсти, аби з печі не злізти. Це було за царя Горошка, як було людей трошки. Жодний ще вченим з неба не впав. З осла не буде коня. Хто співає, той журбу проганяє. 3)Проаналізуйте зміст і підготуйтесь до читання прислів'їв. Визначте

паузи, логічний наголос, особливості інтонації та емоційного забарвлення. Умій сказати, умій змовчати. Давши слово – держись, а не давши – кріпись. Слово – не горобець, вилетить – не піймаєш.

ЛЕКЦІЯ № 4 Тема. Екстралінгвістичні засоби комунікації (2 год)Мета: : розкрити сутність поняття засобів логіко-емоційної виразності.

Визначити місце засобів логіко-емоційної виразності в загальній системі виразного читання. Сформувати знання про інтонації як мовленнєве явище.

Довести студентам важливість значення засобів логіко-емоційної виразності читання для професійної підготовки діловода.

Прилади і матеріали: опорні конспектиПлан

1. Екстралінгвістичні засоби комунікації2. Невербальні засоби спілкування, їх різновиди.3. Відстань між комунікантами.4. Поза та погляд мовця.5. Міміка. Вміння керувати мімікою.6. Симптоми.7. Пантоміміка (жести, їх різновиди та характеристика).8. Предметні знаки етикетного спілкування.

Список літератури

1. Введенська Л.А., Павлова А.Г. Культура та мистецтво мови. Сучасна риторика. - Ростов-на-Дону: Фенікс, 1995.

2. Горяніна В.А. Психологія спілкування. Навчальний посібник для студентів вузів. - М.: Академія, 2004.

3. Кузін Ф.А. Культура ділового спілкування: Практичний посібник для бізнесменів. - М.: Визв-89, 2000.

4. Лабунська В.А. Невербальна поведінка. - Ростов-на-Дону, 1986.

5. Піз А. Мова рухів тіла. - Нижній Новгород: Ай Кью, 1992.

6.Столяренко Л.Д. Психологія та етика ділових відносин. - Ростов-на-Дону: Фенікс, 2003.

1. Екстралінгвістичні засоби комунікаціїЕкстралінгвістичними (позамовними) засобами комунікації є паузи,

покашлювання, сміх, позіхання, плач, просодичними — характеристика голосу, темп, тембр, висота, гучність, наголошування, акцент мовлення. Кожен із цих компонентів посвоєму впливає на сприйняття проголошуваної інформації й особистості, яка цю інформацію доносить. Значний комунікативний потенціал має голос як інструмент спілкування, джерело інформації, засіб впливу. Він наділений унікальними можливостями щодо передавання інформації, сигналів, не обмежених словесним змістом.

Людський голос є продуктом діяльності голосового апарату: голосових щілин (зв'язок), гортані, легень, порожнини рота (з усіма її складниками). Він здатний відтворювати всі звуки: тонові (голосні) і шумові. До 60—90% правильних суджень про людину, її внутрішній стан ґрунтується на вмінні розшифровувати характеристики голосу і манери говорити.

Залежно від звучання слово вчителя може сприйматись порізному, виражати найрізноманітніші відтінки у ставленні, поведінці, оцінках,

почуттях. Наприклад, словом “так” можна виразити схвалення, задоволення, радість, роздратування, гнів, осуд тощо.

Швидкість мовлення свідчить про темперамент людини. Якщо у людини надто швидкий темп мовлення, це означає, що вона або імпульсивна, жвава, впевнена у собі, або несмілива, невпевнена. Спокійна й повільна мова є ознакою вдумливості, поміркованості. Якщо темп поступово уповільнюється, це сигналізує, що людина втомилася, замислилася, втратила впевненість. Для досягнення переконливості сказаного, ефективного впливу на інших доцільно сповільнити свою мову, яка, однак, має звучати в межах природного діапазону свого голосу, в іншому разі можливий ефект нещирості.

Основними акустичними засобами передавання невербальної інформації є тембр голосу (амплітудно-частотний склад голосу), мелодика мови (зміна висоти голосу в часі), енергетичні характеристики голосу (сила), темпоритмічні засоби мови.

У комунікативній взаємодії багато залежить від тону мови, інтонації (сукупності звукових засобів, що організують мову), інтонаційної виразності мовлення (вираження почуттів і емоцій за допомогою голосу), ритміко-мелодійних аспектів мови (мелодії, ритму, інтенсивності, темпу, тембру, фразових і логічних наголосів). Інтонація виражає думки і почуття, супроводжуючи слово, а іноді — всупереч йому. Будучи не цілком контрольованим свідомістю “звуковим жестом”, вона часто несе достовірнішу інформацію про емоційний стан співрозмовника, ніж інші комунікативні засоби. Своєю енергетикою, іншими чинниками вона адресується підсвідомості, підкірковим структурам мозку.

Основними функціями інтонації є: доповнення, заміщення, передбачення мовного висловлення, регулювання мовного потоку, акцентування на повідомленні, економія мовного висловлення.

Інтонаційне багатство мовлення залежить від лексичного наповнення, синтаксичної побудови тексту. Інтонаційний спектр утворюють питальна, спонукальна, розповідна інтонація; інтонація запитання, відповіді, підтвердження, згоди, сумніву, заперечення, роздуму, беззастережної впевненості, інтимності, ласкавості, фамільярності, інтонація офіційності, оскарження, осуду, звинувачення тощо. Нерідко вона закладена в семантиці слова (пошепки, закричав, захекатись, збліднути, злякатись, байдуже, весело та ін.). Інтонація у деяких словах поліфункціональна, про що свідчать варіанти вимови слів: “Що?” (“Коли?”) — зі здивуванням, з острахом, погрозою, із зацікавленням; слова “Х-ха!” — з презирством, посмішкою, байдуже, зі здивуванням, із захопленням тощо. Інтонаційне багатство організовує і динаміку тексту, яка залежить від порядку слів, зв'язків на рівні складного синтаксичного цілого і від темпу мовлення.

Засобами інтонаційної виразності є темп мовлення, паузи, логічні наголоси, вибір яких залежить від різних обставин.

Індивідуальними звичками людини, її характером, настроєм, темпераментом обумовлюється темп мовлення — швидкість вимови складів,

слів, фраз. Позначається на ньому і мета, вікові та індивідуальні особливості аудиторії, специфіка навчального матеріалу, складність його змісту. Обираючи темп мовлення, вчитель має враховувати, що учням потрібно встигнути усвідомити інформацію (зіставити нове зі своїми знаннями і життєвим досвідом), запам'ятати основні положення, нові поняття. За експериментальними даними, оптимальним щодо цього є середній темп мовлення, виклад складного матеріалу вимагає порівняно уповільненого темпу мовлення, матеріалу, пов'язаного з життєвими асоціаціями, фактами, чуттєвим досвідом учнів, — порівняно прискореного темпу. Однак наслідком швидкого вимовляння є нерозбірливість слів. Погано сприймається і надто повільний темп, бо текст звучить не фразами, а окремими словами.

Мовлення діловода має здійснюватися у темпі, який оточуючі можуть сприймати без зусиль і напруги мислення. Добре, якщо вчитель володіє різними темпами, уникаючи одноманітності викладення матеріалу впродовж уроку. Однак не можна ділити фрази на окремі слова, оскільки це руйнує мелодійну єдність мовного такту. Слід ураховувати й те, що мимовільна увага і правильне зіставлення учнями смислових акцентів забезпечуються контрастами (прискоренням — уповільненням) темпу. Для вмілого використання темпу мовлення необхідно добре володіти артикуляцією. Якщо він затинається, ковтає слова або говорить надто швидко, аудиторії важко зрозуміти зміст сказаного ним.

Загострити увагу до найістотніших положень матеріалу можуть одна-дві фрази на іншу тему, вимовлені у швидкому темпі, пауза — тимчасова зупинка, перерва у мовленні, яка сприяє смисловому уточненню змісту, розділяє мовленнєвий потік на частини, відіграючи значну роль у сприйманні та засвоєнні матеріалу. Мовлення виступаючого без пауз сприймається аудиторією приблизно так, як мовлення в швидкому темпі, проте надмірна їх кількість уповільнює його темп, знижує ефективність сприймання матеріалу.

Пауза може упорядкувати вислів, привернути увагу до найважливішої інформації. Доцільне щодо цього застосування логічних пауз (дають змогу обдумати наступну фразу) та організаційних (допомагають зосередитися, перейти від одного етапу спілкування до іншого, стимулюють мимовільну увагу).

Тривалі лекції, виступи, промови втомлюють, іноді дратують аудиторію, навіть можуть засмутити і розізлити так, що слухачі перестають слухати, починають протестувати. У такій ситуації можуть прислужитися правила театральної педагогіки: тримати паузу для контролювання уваги слухачів стільки, скільки це можливо.

Паузи є цінним компонентом у побутових розмовах. Вони свідчать про повагу до співрозмовника, уміння зосередитись на предметі розмови (зауваживши, що промова викликає протест, слід зупинитися, змінити її тему або припинити розмову взагалі). Нерідко пауза засвідчує відставання думки від мови або й її відсутність у конкретній ситуації.

Кожна людина має потребу “виговоритись”, щоб повідомити певну інформацію, побачити реакцію співрозмовника на неї, прийняти адекватне

рішення. Тому під час спілкування варто частіше ставити запитання співрозмовникам, стимулювати у них бажання висловитися, розкритися, самореалізуватись у слові.

Між окремими словами можна робити незначні паузи, а між реченнями, фразами, окремими думками — триваліші інтервали, даючи змогу слухачам зосередитись. Важливо при цьому уникати зайвих звуків, невизначеності, заповнення пауз словами-паразитами.

На смислову структуру мовлення впливають і наголоси — виділення складу в слові, слова силою голосу, підвищенням тону; логічні наголоси — виділення в мові (реченнях) слів, які несуть більше смислове навантаження (підкреслюють смисл того, про що йдеться), силою голосу, підвищенням тону. Правильне використання логічних наголосів робить мовлення зрозумілим, точним, надмірна кількість їх збіднює мовлення, спричинює перекручення думки. Тому в роботі з текстом учитель, крім розв'язання інших завдань, повинен розвивати навички логічного наголошення слів.

Сприйняття, розуміння інтерпретації змісту висловлювань залежить від використання мовних тактів — цілісних за значенням і об'єднаних інтонаційно відрізків тексту (промови). Між мовними тактами робиться пауза. Читання за мовними тактами не тільки увиразнює фразу, а й спонукає до аналізу її змісту.2. Невербальні засоби спілкування

Мовлення - не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомоги інших засобів - жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях. Усе це невербальні (несловесні) засоби.

Невербальні засоби спілкування - це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Один з найвідоміших фахівців з питань спілкування А. Піз стверджує, що за допомоги слів передається всього 7% інформації, тоді як звуковими засобами - 38%, а за допомоги міміки, жестів і поз - 55 %40. Без сумніву, вербальні і невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співбесідниками. Між вербальними і невербальними засобами спілкування наявний своєрідний розподіл функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними - ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Вміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.

На думку американських вчених, для формування першого враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин41.

У наукових дослідженнях є різні класифікації невербальних засобів, які схематично можна представити так (див. с. 158).

Кінетичні невербальні засоби є найважливішими у спілкуванні. Серед них важлива роль відводиться міміці.

Міміка - це експресивні рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу.

Міміка репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство. В. А. Лабунська розробила схему мімічних кодів емоційних станів (див. с. 159).

З мімікою тісно пов'язаний візуальний контакт, тобто погляд, що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.

Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою - лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей - то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми.

Погляд має завжди відповідати типові спілкувальної ситуації. Неабияке значення у спілкуванні відіграють жести.

Жести - це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини

За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:1. Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини

висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

2. Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки.

Увага! Етикетна компетенція!Показувати пальцем на людей неввічливо.4. Зображувальними жестами відтворюють предмети, тварин, інших

людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються в тих випадках, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

5. Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями - "прошу слова". До жестів-символів належать умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Наведемо поширені жести і їх тлумачення:o пальці рук зціплені - знак розчарування і бажання співрозмовника

приховати своє негативне ставлення;прикривання рота рукою - слухач розуміє, що ви говорите неправду;o почухування і потирання вуха - співрозмовник наслухався і хоче

висловитися;

o потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками -особа не налаштована розмовляти в цей момент;

o людина відводить очі - підтвердження того, що вона щось приховує;o схрещення рук на грудях - людина нервує, краще розмову закінчити

чи перейти на іншу тему;o схрещення рук і тримання пальців у кулаці - людина налаштована

вкрай вороже;o відтягування комірця - людина гнівається або дуже схвильована:o вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий

підтримує підборіддя - негативне або критичне ставлення до почутого;руки за головою - впевненість, перевага над співрозмовником;o потирання ока - людина говорить неправду;o тримання рук за спиною - впевненість у собі.Поза теж має комунікативний сенс і репрезентує не тільки душевний

стан людини, але й її наміри, налаштованість на розмову.Поза - це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина.

Вирізняють "закриті" й "відкриті" пози. Відомо, що людина, зацікавлена в спілкуванні, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься в його сторону, повернеться до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати - то відійде назад, стоятиме напівобернувшись. Людина, яка хоче заявити про себе, буде стояти прямо і вся буде напружена, якщо не потрібно підкреслювати свій статус - займе спокійну невимушену позу.І насамкінець, хода людини, тобто стиль пересування, теж належить до важливих невербальних засобів спілкування. За ходою можна впізнати емоційний стан співрозмовника - гнів, страждання, гордість, щастя.

Хода тяжка, коли людина гнівається, легка - радіє, в'яла, пригнічена - страждає. Найбільша довжина кроку, коли людина почувається гордо.

Окрему систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність. Радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом, гнів і страх - також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому передають м'яким і приглушеним голосом.

Темп мовлення теж відтворює певний стан людини: швидкий - переживання і стривоженість; повільний - пригнічення, горе, зарозумілість чи втому.

До такесичних засобів спілкування відносять і динамічні дотики у формі потиску руки, поплескування по плечах, поцілунку. Доведено, що динамічні дотики є не лише сентиментальною дрібницею спілкування, а й біологічно необхідним засобом стимуляції. Вони зумовлені багатьма чинниками: професійним статусом партнерів, віком, статтю, характером їх знайомства.

Такий такесичний засіб як поплескування по плечу можливий за умови близьких стосунків партнерів спілкування.

Потиск руки може бути трьох типів: домінантним (рука зверху, долоня розвернута вниз), покірним (рука знизу, долоня розвернута вверх) та рівноправним.

Екстралінгвістична система - це наявність під час спілкування пауз, а також різних вкраплень у голос - сміху, плачу, покашлювання, зітхання. Ці засоби доповнюють словесні висловлювання.

3.Відстань між комунікантами

Спілкування завжди просторово організоване. Американський антрополог Б. Холл увів термін "проксеміка", що означає "близькість". Вчені виокремлюють чотири дистанції між учасниками спілку вального акту:

o інтимна (від 0 до 45 см) - спілкування з дітьми, дружиною, коханими, коханими, найближчими друзями;

o особиста (від 45 до 120 см) - спілкування під час зустрічей, на вечірках, у кулуарах конференцій тощо;

o соціальна (суспільна) (від 120 до 400 см) - міжособистісне спілкування з малознайомими людьми;

o громадська (відкрита) (від 400 до 750 см) виступ лектора перед аудиторією.

Проксеміка - це не тільки відстань між спілкувальниками, а й конфігурація, яку вони творять. Якщо спілкувальники сидять навпроти, вони частіше конфліктують. За звичайної розмови доцільно розташовуватися під кутом один до одного. Під час ділової зустрічі сідають з одної сторони столу. Незалежна позиція визначається у розташуванні по діагоналі.

На багатолюдних заходах зазвичай ставлять на столах картки з прізвищами запрошених.

Отже, щоб успішно здійснювати професійну діяльність, треба знати і вміти розпізнавати (читати) невербальні засоби спілкування.

4. Поза

Поза - це положення тіла. Людське тіло здатне прийняти близько 1000 стійких різних положень. Поза показує, як дана людина сприймає свій статус по відношенню до статусу інших присутніх осіб. Особи з більш високим статусом приймають більш невимушену позу. В іншому випадку можуть виникати конфліктні ситуації.

Одним з перших на роль пози людини як одного із невербальних засобів спілкування вказав психолог А. Шефлен. У подальших дослідженнях, проведених В. Шюбцем, було виявлено, що головне смислове зміст пози полягає в розміщенні індивідом свого тіла по відношенню до

співрозмовника. Це розміщення свідчить або й закритості, або про розташування до спілкування.

Поза, при якій людина перехрещує руки і ноги, називається закритою. Перехрещені на грудях руки є модифікованим варіантом перешкоди, яку людина виставляє між собою і своїм співрозмовником. Закрита поза сприймається як пози недовір'я, незгоди, протидії, критики. Більше того, приблизно третина інформації, сприйнятої з такої пози, не засвоюється співрозмовником. Найбільш простим способом виведення пози є пропозиція щось потримати або подивитися.

Відкритої вважається поза, в якій руки і ноги не перехрещені, корпус тіла спрямований у бік співрозмовника, а долоні і стопи розгорнуті до партнера по спілкуванню. Це - поза довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту.

Якщо людина зацікавлена в спілкуванні, він буде орієнтуватися на співрозмовника і нахилятися в його сторону, а якщо не дуже зацікавлений, навпаки, орієнтуватися в сторону і відкидатися назад. Людина, що бажає заявити про себе, буде триматися прямо, в напруженому стані, з прямою спиною; людина ж, якому не потрібно підкреслювати свій статус і положення, буде розслаблений, спокійний, перебувати у вільній невимушеній позі.

Кращий спосіб домогтися взаєморозуміння зі співрозмовником - це скопіювати його позу і жести.

5. Жести

Жести - це різноманітні рухи руками і головою. Мова жестів - це найдавніший спосіб досягнення взаєморозуміння. У різні історичні епохи і в різних народів були свої загальноприйняті способи жестикуляції. В даний час навіть робляться спроби створити словники жестів.

Про ту інформації, яку несе жестикуляція, відомо досить багато. Перш за все, важлива кількість жестикуляції. У різних народів виробилися і увійшли в природні форми вираження почуттів різні культурні норми сили і частотності жестикуляції. Дослідження М. Аргайла, в яких вивчалися частота і сила жестикуляції в різних культурах, показали, що протягом однієї години фіни жестикулювали 1 раз, французи - 20, італійці - 80, мексиканці - 180.

Взагалі ж інтенсивність жестикуляції зростає разом із зростанням емоційної збудженості людини, а також при бажанні досягти більш повного розуміння між партнерами, особливо якщо воно ускладнено.

Конкретний зміст окремих жестів різний у різних культурах. Однак, у всіх культурах є подібні жести, серед яких можна виділити:

ü Комунікативні (жести привітання, прощання, привернення уваги, заборони, стверджувальні, заперечні, питальні і т.д.)

ü Модальні, тобто виражають оцінку і ставлення (жести схвалення, задоволення, довіри і недовіри і т.п.)

ü Описові жести, які мають сенс тільки в контексті мовного висловлювання.

Наведемо кілька прикладів:

Прикривання рота і чухання носа. Прикривання рота відображає наявність у співрозмовника двох суперечливих бажань: висловитися і залишитися не почутим. Якщо людина в процесі спілкування доторкається до рота або прикриває його долонею, це означає, що він з якоїсь причини «стримує» власне висловлювання. У цьому випадку менеджер може допомогти співрозмовнику розговоритися, задавши йому запитання або звернувши увагу на його позу за допомогою твердження: «Я бачу, ви не у всьому згодні зі мною». Аналогічну інформацію про клієнта несе жест дотику до носа. Клієнт, який чухає або погладжує власний ніс, швидше за все в даний момент знаходиться в опозиції по відношенню до висловлення менеджера.

Дотик до вуха. Почісування вуха є полегшеним варіантом «затикання» вух і означає, що людина не хоче чути того, про що йому говорить співрозмовник. Така реакція можлива, якщо співрозмовнику стало нудно вас слухати або він не згоден з одним з ваших тверджень.

Підпирання долонею підборіддя. Людина підпирає голову або підборіддя, якщо йому нудно, нецікаво і він бореться зі своїм бажанням заснути.

Погладжування підборіддя. Цей жест свідчить про те, що співрозмовник перебуває в стадії роздумів і розглядає можливі для себе варіанти.

Жести емоційного дискомфорту. Численні жести - збирання неіснуючих ворсинок, знімання та одягання кільця, чухання шиї, «приведення у порядок» одягу, вертіння ручки або сигарети - вказують на те, що співрозмовник потребує підтримки. У такому стані він не готовий у повному обсязі сприймати інформацію.

Жести нетерпіння. Якщо людина постукує пальцями по столу, совається на стільці, притупують ногами або поглядає на годинник, то тим самим він сигналить оточуючим про те, що його терпіння закінчується.

Найбільш часто вживані руху голови - це ствердно кивнув головою і негативне похитування головою. Дослідження, проведені з сліпоглухонімими

від народження людьми показують, що вони також користуються цими жестами, і це дає привід вважати, що ці жести є вродженими.

Виділяють три основні положення голови. Перше - пряма голова. Це положення характерно для людини, нейтрально ставиться до того, що він чує. Друге - голова, нахилена в сторону, що говорить про те, що у людини пробудився інтерес (те, що люди, як і тварини, нахиляють голову, коли стають чимось зацікавленими, першим помітив ще Чарльз Дарвін). І, нарешті, третє - коли голова нахилена вниз, значить, ставлення людини негативне і навіть засуджує. У такому випадку слід чимось зацікавити співрозмовника, щоб змусити його підняти голову.

Існують і мікрожести: рух очей, почервоніння щік, збільшення кількості спалахів, посмикування губ і т.д.

6. Міміка

Міміка - рухи м'язів обличчя, і це головний показник почуттів. Дослідження показали, що при нерухомому або невидимому обличчі співрозмовника втрачається до 10-15% інформації. У літературі зазначається більше 20 000 описів виразу обличчя. Головною характеристикою міміки є її цілісність і динамічність. Це означає, що в мімічних виразів обличчя шести основних емоційних станів (гнів, радість, страх, смуток, здивування, відраза) всі рухи м'язів обличчя скоординовані. І хоча кожна міна є конфігурацією всього обличчя, основне інформативне навантаження несуть брови і губи.

7. Візуальний контакт

Візуальний контакт є виключно важливим елементом спілкування. Дивитися на мовця означає не тільки зацікавленість, але й допомагає нам зосередити увагу на тому, що нам говорять. Спілкуються люди зазвичай дивляться в очі один одному не більше 10 секунд. Якщо на нас дивляться мало, ми маємо підстави вважати, що до нас або до того, що ми говоримо, відносяться погано, а якщо дуже багато, це може сприйматися як виклик або ж гарне до нас ставлення. Крім того, відмічено, що коли людина бреше або намагається приховати інформацію, його очі зустрічаються з очима партнера менш 1 / 3 часу розмови.

Почасти довгота погляду людини залежить від того, до якої нації він належить. Жителі південної Європи мають високу частоту погляду, що може здатися образливим для інших, а японці при бесіді дивляться скоріше на шию, ніж на обличчя. Слід завжди брати до уваги цей важливий факт.

Американськими психологами Р. Екслайном і Л. Вінтерс було доведено, що погляд пов'язаний з процесом формування висловлювання. Коли тільки людина формує думку, він частіше дивиться в бік, «у простір», коли думка повністю готова - на співрозмовника. Те, хто в даний момент

говорить, менше дивиться на партнера - тільки щоб перевірити його реакцію і зацікавленість. Хто слухає в свою чергу більше дивиться в сторону мовця.

За своєю специфікою погляд може бути:

1) Діловий - коли погляд фіксується в районі чола співрозмовника, це передбачає створення серйозної атмосфери ділового партнерства.

2) Соціальний - погляд концентрується у трикутнику між очима і ротом, це сприяє створенню атмосфери невимушеного світського спілкування.

3) Інтимний - погляд спрямований не в очі співрозмовника, а нижче особи - до рівня грудей. Такий погляд говорить про велику зацікавленість один одним у спілкуванні.

4) Погляд скоса використовується для передачі інтересу чи ворожості. Якщо він супроводжується злегка піднятими бровами чи посмішкою, він означає зацікавленість. Якщо ж він супроводжується нахмуреним чолом чи опущеними куточками рота, це свідчить про критичний або підозрілому відношенні до співрозмовника.

За допомогою очей передаються самі точні сигнали про стан людини, тому що вони займають центральне положення в людському організмі, а зіниці поводяться цілком незалежно - розширення і звуження зіниць не піддається свідомому контролю. При денному світлі зіниці можуть звужуватися і розширюватися залежно від того, як змінюється ставлення і настрій людини. Якщо людина збуджена або зацікавлений чимось, або перебуває у піднесеному настрої, його зіниці розширюються в 4 рази в порівнянні з нормальним станом. Сердитий, похмурий настрій змушує зіниці звужуватися.

Експерименти, проведені з досвідченими гравцями картковими показали, що мало хто з гравців вигравав, якщо їхні суперники носили темні окуляри. Наприклад, якщо б при грі в покер у суперника випало 4 туза, його зіниці швидко б розширилися, що було б підсвідомо відмічено іншими гравцями, і вони зрозуміли б, що не варто піднімати ставку. Темні окуляри суперника приховували сигнали, що подаються зіницями, і в результаті гравці програвали частіше звичайного.

Китайські торговці перлами в давнину теж стежили за розширенням зіниць своїх покупців під час обговорення ціни.

Було відмічено, що Арістотель Онассіс одягав темні окуляри при переговорах про ділові угоди для того, щоб його очі не видавали його думок.

«Щоб навчитися« технології погляду »і ефективно застосовувати її для поліпшення характеру спілкування з іншими людьми, потрібно близько 30 днів постійної посиленої практики». [1]

Особа є головним джерелом інформації про психологічний стан людини. Проте в деяких ситуаціях він може бути менш інформативне. Це пов'язано з тим, що мімічні вирази обличчя свідомо контролюються у багато разів краще, ніж рухи тіла. За певних обставин, коли людина хоче приховати свої почуття або передає завідомо неправдиву інформацію, особа стає малоінформаціонним, а тіло - головним джерелом інформації для партнера. Тому в спілкуванні важливо знати, яку інформацію можна отримати, якщо перенести фокус спостереження з обличчя людини на його тіло і його руху. Висновок

Невербальне спілкування виступає одним із засобів репрезентації особистістю свого "Я", міжособистісного впливу та регулювання відносин, створює образ партнера по спілкуванню, виступає в ролі уточнення, випередження вербального повідомлення. Для нього характерна відсутність членороздільної звукової мови - це головне, що підкреслюється в більшості досліджень з проблеми цього спілкування. У багатьох наукових роботах існує деяка плутанина в поняттях "невербальне спілкування", "невербальна комунікація", "невербальна поведінка" найчастіше використовуються як синоніми. Нам видається важливим диференціювати ці поняття і уточнити контекст, в якому передбачається подальше їх вживання.

Поняття "невербальне спілкування" є більш широким, ніж "невербальна комунікація". Ми дотримуємося визначення, запропонованого В.А. Лабунської, згідно з яким, «невербальне спілкування - це такий вид спілкування, для якого є характерним використання невербальної поведінки і невербальної комунікації в якості головного засобу передачі інформації, організації взаємодії, формування образу і поняття про партнера, здійснення впливу на іншу людину. Невербальна комунікація - це система символів, знаків, що використовуються для передачі повідомлення і призначена для більш повного його розуміння, яка в деякій мірі незалежна від психологічних і соціально-психологічних якостей особистості, яка має досить чіткий коло значень і може бути описана як специфічна знакова система " .

У невербальному поведінці традиційно виділяється експресивна і перцептивна сторони. Експресія, або зовнішнє вираження емоцій, є невід'ємним компонентом невербальної поведінки. Саме фактори емоційної природи, не настільки значуща, що йдеться, а як це робиться.

Є причиною труднощів у встановленні нормальних відносин між індивідом і групою або комунікатором і реципієнтом. Поняття перцепції характеризує процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню. Адекватне сприйняття партнера дозволяє більш гнучко реагувати на зміни ситуації спілкування, зрозуміти його справжні цілі і наміри, передбачити можливі наслідки переданої інформації. Ці якості стають незамінними для тих, чия професійна діяльність пов'язана з людьми.