МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького

ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, КУЛЬТУРИ ТА ДУХОВНОСТІ

ПРОГРАМАКураторів для студентів академічних груп

видання четверте, доповнене та перероблене

Львів - 2012

ББК: 74.58УДК: 378

Рекомендовано науково-методичною комісією з виховної роботи у ВНЗ Міністерством аграрної політики та продовольства України для кураторів та студентів ВНЗ аграрного профілю І-ІV рівнів акредитації ( протокол № 2 від 17-18 жовтня 2012 року ).

Рецензенти: Журавльова Л.П . – доктор психологічних наук, професор, проректор з науково-педагогічної, виховної роботи та зв’язків з громадськістю, завідувач кафедри психології та культурології Житомирського національного агроекологічного університету. Завєтний С.О. – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.

Програму підготували: Берко Й.М. - д.б.н, професор, Брик М.В.- д. е. н., професор, Костенко В.Г. - к.філ.н., доцент, Кравців Р.Й. - д.б.н., професор, Хоміцький О.В. - к. філол. н., доцент.

Відповідальний за випуск: проректор з науково-педагогічної роботи, к.е.н., доцент Минів Р.М.

Схвалено вченою радою Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького (протокол № 5 від 11 вересня 2012 року).

Редактор М.М. ТимочкоКомп’ютерний набір Л.А. Іванишин

© Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького

2

Всі права охороняються. Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якій формі без письмової згоди Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького.

ПЕРЕДМОВА

Україна як незалежна і самостійна держава вступила у друге десятиріччя свого існування. За цей ще дуже короткий в історичному вимірі відрізок часу вона стала авторитетним суб’єктом міжнародного права, отримала визнання світовим співтовариством, домоглася певних успіхів у державному будівництві, створенні основ соціально орієнтованої ринкової економіки, реформуванні села, утвердженні демократичних суспільних відносин, розвитку освітньо-наукової, культурної та духовної сфер українського народу.

Водночас залишаються не розв’язаними або вирішуються надто повільно проблеми, які стосуються системи державної влади, технічного прогресу в народному господарстві, матеріальних аспектів життя народу, відродження національних традицій і звичаїв, формування державницької ідеології та інформаційного простору. Болючою раною продовжують залишатися забезпечення функціонування української мови як загальнодержавного засобу спілкування, сприяння українському книгодрукуванню, нейтралізація міжконфесійних конфліктів і створення єдиної Української Помісної православної церкви, культивування високих морально-етичних цінностей у суспільному середовищі та протистояння антидержавним впливам і засиллю низькопробної зарубіжної маскультури, які загрожують духовній єдності нації і безпеці Української держави.

Комплекс цих та інших проблем ставить на порядок денний освітніх закладів надзвичайно важливе і невідкладне завдання – національно-патріотичне виховання молодого покоління українських громадян, основними пріоритетами життя і діяльності яких мали би бути інтереси свого народу та держави.

Відомо, і це підтверджується переконливими прикладами інших держав, що розбудувати і утвердити власну державу, вивести її у коло високорозвинених країн світу можуть лише громадяни, котрі є справжніми патріотами, що сповідують українську національну ідею, відзначаються гармонійним розвитком, високою освіченістю, національною свідомістю і гідністю, широким культурним кругозором, глибокими громадянськими і державницькими переконаннями, є носіями гуманістичної моралі і багатої духовності, здатних до саморозвитку і самовдосконалення, соціально активних і господарськи підприємливих, готових до захисту своєї Батьківщини – України.

Виховання цих благородних рис у студентської молоді повинно здійснюватися через систему найрізноманітніших форм і методів як під час навчального процесу, так і в позанавчальний час. Серед них, як свідчить досвід, ефективною є форма обов’язкових занять виховного спрямування з інтервалом

3

в один-два тижні, які проводять зі студентськими групами їх наставники – викладачі загальноосвітніх, суспільних і спеціальних кафедр.

Виховний вплив таких занять визначається багатьма чинниками, найголовнішим з яких є ідейна зорієнтованість та змістова сутність обраної для них тематики, осмислення і засвоєння якої сприяло б формуванню у студентської молоді рис справжнього громадянина і патріота рідної землі.

Найкращим чином цій меті відповідає спеціальний курс “Основи української державності, культури та духовності”, вивчення якого проводиться винятково на виховних заняттях під керівництвом своїх наставників упродовж навчання у вищому закладі освіти.

Пропонована програма такого курсу, котра протягом декількох років успішно витримала апробацію у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького, складається із двох частин – загальної та спеціальної. Тематика загальної частини, якою розпочинається вивчення курсу, має за мету сприяти студентам-першокурсникам адаптуватися до умов навчання у вищій школі та життя в студентському колективі. З огляду на це, вона зорієнтована на їх ознайомлення зі змістом державних документів про вищу освіту, історією навчального закладу, його структурою, Статутом та Правилами внутрішнього розпорядку, навчально-виховним процесом, а також з їхніми правами та обов’язками.

Крім цього, у загальній частині значну увагу приділено питанням формування культури особистості, гігієні розумової праці, охороні здоров’я, фізичному вдосконаленню, побутовій діяльності, участі в громадській роботі, колективах художньої творчості, організації культурного дозвілля.

Спеціальна частина включає п’ять розділів, кожен з яких розрахований на вивчення його студентами впродовж навчального року і завершується диференційованим заліком.

Перший розділ програми “Етнічні основи українського народу” охоплює коло питань, котрі стосуються походження і формування української народності й нації, її мови, державної символіки України, етнічного складу населення, відомих родоводів й відомих імен українського народу. З цими питаннями тісно пов’язуються родоводи студентів академії, історія їх населених пунктів.

У другому розділі “Українська державність” розглядається в головних рисах історія становлення та утвердження української державності, видатні постаті борців за незалежну Україну, а також найважливіші характеристики сучасної держави України (державні інститути, Збройні Сили, зовнішньо-політична діяльність тощо).

Третій і четвертий розділи, які відповідно мають назви “Матеріальна культура українців” і “Духовна культура українського народу” включають питання, вивчення яких дозволяє всебічному ознайомленню з багатою культурою українського народу, створеною протягом багатьох століть у процесі господарської діяльності та духовного життя.

У п’ятому розділі “Український ідеал” висвітлюються питання історичних основ української національної ідеї, стан політичної структуризації суспільства

4

у незалежній Україні, діяльність різноманітних громадських об’єднань, а також історична місія нашої держави в контексті європейської та світової історії.

Завершує програму шостий розділ , в якому розглядається план дій Україна – ЄС,Стратегія ЄС щодо України, співробітництво та сфери діалогу з ЄС, європейський інструмент сусідства та партнерства, співробітництво з Радою Європи, нормативно-правові акти України з питань Євроінтеграції та питання єроатлантичної інтеграції України.

Звичайно, програма курсу “Основи української державності, культури та духовності” не охоплює всієї різноманітності питань, що стосуються державності України, культури і духовності її великого народу, історія якого сягає поза тисячоліття і губиться в глибині віків. Однак навіть у пропонованому тематичному обсязі вона відбиває найголовніші аспекти і сторони нашої великої культурної та духовної спадщини, вивчення якої студентською молоддю стане надійною запорукою поглиблення її патріотичних почуттів, формування національної самосвідомості і гідності, громадянського і професійного обов’язку як життєво важливої основи виховання молодої генерації будівничих незалежної Української держави.

5

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА1. Освіта. Вища освіта України. Україна і світова наука

1.1. ОсвітаШкола і педагогічна думка княжої доби.Історія нашої писемності. Перший у Європі буквенно-звуковий алфавіт

(Наддніпрянщина, ІV тис. до н.е.). Найдавніші слов’янські азбуки – глаголиця і кирилиця. Писемність в Україні у дохристиянські часи. Просвітницька діяльність Кирила і Мефодія. Язичницькі і християнські школи Київської Русі. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад на кошти князя), школа “княжого вчення” (для підготовки священиків) і світська (приватна) школа домашнього читання (для купецького і ремісничого населення). Характерна риса шкіл – поєднання інтелектуального, музичного і фізичного навчання. Засоби для письма (стиль, писала, береста).

Вплив традиції візантійсько-болгарської церковної освіти на зміст навчання в Київській Русі, віршовані азбуковники, Апостол (ІХ ст.), Псалтир (ХІ ст.). Поширення перекладних підручників і наукових творів. Власні оригінальні вітчизняні твори (“Руська Правда”, медичний трактат “Алімма” (“Мазі”) Євпраксії-Зої, онуки Володимира Мономаха (ХІІ ст.). Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого і його родини та її значення для розвитку вітчизняної культури.

Педагогічна думка Київської Русі (збірники “Златоструй” (ХІІ ст.), “Ізмарагд” (ХІІІ ст.), “Поучення” Володимира Мономаха (ХІІ ст.), її орієнтація на суспільно корисні цінності (патріотизм, єдність Руської землі, моральне удосконалення особистості), розвиток у руслі загальноєвропейського культурного процесу середньовіччя.

Негативний вплив чужоземних загарбників на стан освіти в Україні (монголо-татарська навала, середина ХІІІ-ХІV ст.; польсько-литовської феодальної держави з другої половини ХVI ст.). Окатоличення і полонізація українського народу.

Навчання українців в європейських університетах, починаючи з середини ХІV ст., Юрій Дрогобич (Котермак, бл.1450-1494) – перший вітчизняний доктор медицини, доктор філософії., ректор Болонського університету (1481-1482), автор першої української друкованої книги “Прогностична оцінка поточного 1483 року” (1483), вчений європейського масштабу, зачинатель гуманізму в Україні. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – вчений енциклопедист, “український Демосфен”, “сучасний Ціцерон” (за оцінкою вчених Західної Європи).

Виникнення на межі ХVІ-ХVІІ ст. якісно нових навчальних закладів в Україні на основі національних традицій і поєднання передового європейського досвіду (Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські

6

школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія). Діяльність і роль цих закладів у розвитку національної освіти. Мелетій Смотрицький (бл.1572-1633) – провідний діяч вітчизняної освіти, автор терміну “буквар”, гуманіст, патріот, засновник слов’янської філології. Петро Могила (1596-1647) – засновник Києво-Могилянської академії (1632), першого вищого навчального закладу Східної Європи. Феофан Прокопович (1681-1736) – автор “Риторики” (в десяти томах), філософ, поет.

Традиції національної освіти у козацькі часи. Сприяння розвитку освіти гетьманом І. Мазепою (1644-1709). Головна Січова школа (1754-1758). Початкові школи Запорізької Січі і Слобожанщини.

Антиукраїнська мовна політика урядів Польщі і Росії (закон польського уряду 1696 р. про виключення української мови з адміністративного вжитку, укази російського уряду 1627 і 1628 років про вилучення і спалення українських книг, указ 1721 р. про заборону видання книг українською мовою Києво-Печерській і Чернігівській друкарням, укази 1727, 1728 і 1735 років про вилучення з церков українських друків і заміну їх на московські, 1720 р. – про заборону книгодрукування українською мовою у Києво-Могилянській академії, циркуляр 1863 року про заборону друкування українською мовою релігійних та науково-освітніх творів, Емський указ 1876 року про введення жорстокої цензури на українські книжки, що ввозились з-за кордону, обмеження діяльності недільних шкіл).

Реакційна політика Австрії та Польщі щодо української мови в Галичині й на Буковині. Діячі “Руської трійці” М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866), Я. Головацький (1814-1888) і активізація національно-визвольного руху в Галичині (початок ХІХ ст.). Видання українських підручників (І. Могильницький, Й. Лозинський, А. Добрянський, М. Шашкевич). Створення Наукового товариства імені Т.Шевченка (1873) – першої новітньої Академії наук.

Відкриття Харківського університету (1805) і його освітня діяльність. Внесок у розвиток вітчизняної освіти О. Потебні (1835-1891), М. Костомарова, Б. Грінченка (автор “Словаря української мови”, т.1-4, 1907-1909).

Піднесення національної освіти у період Української Народної Республіки (визнання української мови державною, опрацювання концепції єдиної національної школи міністром освіти уряду УНР, видатним вченим І. Огієнком, видання підручників тощо).

Політика русифікації України урядами УРСР і СРСР. Освітній процес на еміграції. Заснування Українського Вільного

Університету у Відні (1921, тепер діє у Мюнхені), Української Господарської Академії у Подєбрадах (Чехія), Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі (1922-1933), Українського історично-філологічного товариства (Прага, 1923), Українського наукового інституту у Варшаві (1930).

Національна освіта в незалежній Україні. Комплексна національна освітянська програма “Україна ХХІ століття”. “Закон про освіту” (1991) і шляхи реформування освіти.

7

Підпорядкування мети і змісту освіти справі розбудови незалежної Української держави.

1.2. Вища освіта України та Болонський процесВища освіта як соціальний інститут. Закон України “Про освіту”. Закон

України “Про вищу освіту”. Державна національна програма “Освіта (Україна 2002 року (№347/2002) “Про Національну доктрину розвитку освіти”. Положення про державний вищий заклад освіти (Постанова Кабінету Міністрів України № 1074 від 05.09.1996).

Сучасні стратегії України спрямовані на подальший розвиток національної системи вищої освіти, адаптацію її до умов соціально орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію в європейське і світове світні співтовариства.

Основною лінією розвитку вищої освіти у сучасній Європі є Болонський процес – формування єдиного, відкритого європейського простору у сфері вищої освіти. Це передбачає реалізацію багатьох ідей і перетворень. Передусім – побудову багаторівневої системи, запровадження системи кредитів і Додатку до диплома європейського зразка, системи забезпечення якості освіти та симулювання мобільності студентів викладачів у межах Європи, спрощення процедури визнання кваліфікацій, розвиток європейської співпраці у сфері контролю за якістю освіти тощо.

Україна, приєднавшись до Болонського процесу в травні 2005 року, взяла на себе відповідні зобов’язання, значною мірою зумовили напрям і контури освітньої реформи. Наша країна стала частою загальноєвропейської системи вищої освіти так само, як і багато років тому, адже ректором одного з найстаріших університетів Європи – Болонського – був у 1481 році українець з Дрогобича Юрій Котермак, а Острозька та Києво-Могилянська академії були першими освітніми закладами Східної Європи, де началася молодь з різних країн. Адже важливо усвідомлювати, що самоізоляція будь-якого університету від процесів, що відбуваються в європейському освітньому просторі, веде до негативних наслідків у системі ресурсом виживання, але в умовах міждержавної інтеграції він швидко вичерпується. При такій постановці питання нам необхідно вбудовуватися в європейський освітній простір, що народжується, при цьому зберігати власну специфіку, традиції і культуру вищої освіти.

На виконання першочергових завдань, що випливали з передумов входження України до єдиного європейського освітнього простору і тих зобов’язань, взятих нею після набуття у ньому повноправного членства, Міністерством освіти і науки України видано низку наказів: від 23.01.2004 року № 48 “Про проведення педагогічного експерименту з кредитно-модульної системи організації навчального процесу”; від 23.01.2004 року № 49 “Про затвердження програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки на 2004-2005 роки”; від 29.07.2005 року № 454 “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”; від 30.12.2005 року № 774 “Про впровадження кредитно-модульної

8

системи організації навчального процесу”; від 13.07.2007 року № 612 “Про затвердження плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в Європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року”; від 16.10.2009 року № 943 “Про запровадження у вищих навчальних закладах України Європейської кредитно-трансферної системи” тощо. Відповідно до цього у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького (надалі – Університет) з 2006-2007 навчального року процес за всіма напрямками підготовки фахівців здійснюється за кредитно-модульною системою спочатку на підставі Тимчасового положення, а з 2001-2012 навчального року згідно з даним Положенням.

Положення визначає особливості застосування в Університеті кредитно-модульної системи організації навчального процесу на засадах ЕСТS (Європейської кредитно-трансферної системи) і урахуванням набутого досвіду роботи за цією системою впродовж 2006-2011 років (повного циклу навчання студентів за всіма напрямами і спеціальностями) і спрямоване на подальше удосконалення технології організації навчального процесу та адаптацію системи підготовки фахівців в Університеті до вимог Болонського процесу.

1.3. Україна і світова наукаНауковий потенціал України і його світове визнання. Видатні вчені

України: Юрій Дрогобич (Котермак), Григорій Сковорода, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Володимир Вернадський, Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Михайло Максимович, Ілля Мечников, Левко Симиренко, Петро Прокопович, Василь Ремесло, Олександр Богомолець, Олександр Потебня, Володимир Філатов, Євген Патон, Михайло Грушевський, Михайло Туган-Барановський, Володимир Даль (Козак Луганський), Олександр Потебня, Микола Пирогов, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Микола Бердяєв, Дмитро Чижевський, Ігор Сікорський, Сергій Корольов, Віктор Глушков та інші, їх внесок у вітчизняну і світову науку.

Форми інтеграції науки і виробництва. Міжгалузеве співробітництво наукових установ, вищих навчальних закладів і виробничих підрозділів промислового та сільськогосподарського профілю. Регіональні програми науково-технічного співробітництва.

Співпраця українських вчених з науковими осередками зарубіжних країн. Головні напрями розвитку фундаментальної і прикладної наук. Прикладна наука і сучасні технології. Наукова методологія інформатизації в комп’ютеризації виробництва та сфери побуту. Наука і дослідження космосу.

Нові відкриття, технології, методики. Перспективи розвитку науки в Україні. Наша держава і проблеми науково-технічного розвитку у ХХІ столітті.

9

2. Львівський національний університет ветеринарноїмедицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького

2.1. Територія університету та її околиціМісцезнаходження. Зелені насадження на території академії. Храм Святої

Трійці. Палац Туркулів. Вулиці, що прилягають до території університету. Дім студентів (гуртожиток).

2.2. Основні віхи історіїВетеринарна медицина у Львівському університеті (1784-1805). Кафедра

ветеринарної медицини у Львівському ліцеї (1806-1817). Кафедра ветеринарії на медико-хірургічних студіях (1817-1848). Львівська ветеринарна школа (1881-1896). Львівська ветеринарна академія (1897-1922). Львівська академія ветеринарної медицини (1922-1939). Львівський ветеринарний інститут (1939-1941). Львівський державний ветеринарний інститут (липень 1941-лютий 1942). Львівські державні ветеринарні фахові курси (1942-1944). Львівський ветеринарний інститут (1944-1954). Львівський зоотехнічно-ветеринарний інститут (1954-1992). Львівська академія ветеринарної медицини (1992-1994). Львівська академія ветеринарної медицини імені С.З. Ґжицького (1994-1998). Львівська державна академія ветеринарної медицини імені С.З. Ґжицького (від 19 жовтня 1998), Львівська національна академія ветеринарної медицини імені С.З. Ґжицького (від 21 серпня 2003), Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького (від 28 липня 2007).

Ректори університету.Відомі вчені і педагоги університету, їх внесок у науку та підготовку

фахівців для сільськогосподарського виробництва.Академік С.З. Ґжицький – видатний вчений і педагог, ім’я якого носить

університет.

2.3. Структура університету. Статут і Правилавнутрішнього розпорядку

Ректор університету (біографічні відомості, науково-педагогічна та громадська діяльність). Ректорат, його функції. Вчена рада. Навчальна частина. Наукова частина. Господарська частина. Проректори з відповідних видів роботи, їх функції.

Факультет, його статус, структура та органи управління.Факультети університету: ветеринарної медицини, біолого-технологічний,

харчових технологій та екології, економіки та менеджменту, заочної освіти.Декани як керівники факультетів. Деканати.

10

Кафедра як основна структурна одиниця факультету, її завдання та функції. Завідувач кафедри, його функції. Кафедри факультетів. Філіали кафедр.

Інститут післядипломної освіти і перепідготовки кадрів для АПК.Науково-дослідні інститути: біоекологічного моніторингу;

біотехнологічних основ підвищення продуктивності тварин; скотарства, конярства та імуногенетики; фізіології та екоімунології тварин і птиці, менеджменту та інформаційних технологій.

Навчально-науково-виробничий комплекс при Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького.

Рожищенський коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького.

Наукова бібліотека.Навчально-науково-виробничі центри “Комарнівське” і “Давидівське”.Музеї університету. Народний музей історії університету. Музей кафедри

анатомії сільськогосподарських тварин. Музей кафедри патологічної анатомії. Зоологічний музей кафедри біології. Музей підків. Патолого-анатомічний музей кафедри ветеринарно-санітарної і радіологічної експертизи. Музей кормів. Меморіальний музей-кабінет С.З. Ґжицького.

Студентський клуб.Громадські організації. Профком співробітників. Профком студентів.

Колегія студентів. Студентське товариство “Ватра”. Осередок “Молодої Просвіти”. Осередок Союзу українок.

Основні нормативні документи діяльності університету. Статут університету. Правила внутрішнього розпорядку.

2.4. Навчально-виховний процес університету2.4.1. Навчальний процесНормативно-правова база організації навчального процесу. Державний

стандарт освіти. Освітня характеристика. Кваліфікаційна характеристика. Багаторівнева система підготовки фахівців для агропромислового комплексу України. Спеціальності та спеціалізації. Навчальний план з обраної спеціальності. Графік навчального процесу. Навчальні програми та їх методичне забезпечення.

Основні види навчальних занять, їх суть та завдання. Лекція. Лабораторні, практичні і семінарські заняття. Індивідуальне заняття. Консультація. Індивідуальні завдання (курсова робота або проект, дипломна робота або проект). Самостійна робота.

Практична підготовка студентів. Контрольні заходи (поточний і підсумковий контроль). Модульно-рейтингова система навчання та оцінювання знань студента. Семестровий контроль (форми: семестровий іспит, диференційований залік, залік).

Науково-дослідна робота студента.Державна атестація студента.

11

Навчальний час студента і його облікові одиниці: академічна година, навчальний день, тиждень, семестр, рік.

Примітка. Зважаючи на те, що основні види навчальних занять у вищій школі є новими для студентів-першокурсників, наставник під час ознайомлення своїх вихованців із кожним видом занять повинен супроводжувати свою розповідь методичними порадами, наприклад, як слухати і конспектувати лекцію, готуватися до лабораторного заняття, організувати самостійну роботу тощо. За такої умови студенти значно швидше зможуть адаптуватися до навчання у вищій школі й успішно засвоювати програмовий матеріал навчальних дисциплін.

2.4.2. Виховний процесВиховний процес як невід’ємна складова навчального процесу. Концепція

національного виховання і духовного відродження університету – основа виховання патріота і громадянина незалежної України. Організація виховного процесу. Проректор з науково-педагогічної роботи. Рада з виховної роботи університету. Ради з виховної роботи факультетів. Заступники деканів факультетів з виховної роботи. Куратори студентських груп.

Форми і шляхи виховної роботи. Виховна робота у навчальному процесі. Обов’язкові заняття виховного значення з курсу “Основи української державності, культури та духовності”. Виховна робота у позанавчальний час (відзначення державних свят та пам’ятних дат української історії, ювілеїв видатних політичних, громадських та культурних діячів України, святкування Дня університету, відвідування музеїв і театрів, культурно-просвітницька робота в гуртожитках, заняття в колективах народної творчості, спортивних секціях, молодіжних громадських організаціях та ін.).

Куратор академічної групи (лат. curator, від curo – піклуюсь) – це викладач, який за поданням декана факультету призначається наказом ректора за відповідною академічною групою студентів на весь період їхнього навчання і університеті.

Призначається куратор з метою надання студентам допомоги та консультацій з рівних питань, що стосуються підвищення ефективності організації та успішності їхнього навчання в університеті, створення і підтримання в групі здорової і творчої атмосфери, чуйного реагування на звертання студентів щодо отримання порад з проблем їх особистого життя, періодичне інформування студентів про стан навчання та поведінки їхніх дітей тощо.

Однак функції куратора не обмежуються лише піклуванням про навчання студентів. Куратор в університеті – це ще й виховник студентської молоді, бо навчання і виховання, як два крила у птаха, невіддільні одне від другого і є двома взаємопов’язаними і взаємодоповнюючими складовими єдиного навчально-виховного процесу. Звідси випиває ще одна мета роботи куратора – втілення у навчальний процес концепції університету з національного виховання і духовного відродження, формування національної свідомості,

12

високо культурної, духовно багатої, фізично і морально здорової особистості, здатної примножувати могутність і славу Української держави.

На куратора покладаються такі обов’язки:- ознайомлення студентів із нормативно-методичними матеріалами, які

регламентують організацію навчального процесу за кредитно-модульною системою;

- надання рекомендацій студентам щодо формування їх індивідуальних навчальних планів;

- контроль за реалізацією індивідуального навчального плану студента на підставі відомостей по зараховані студенту залікові кредити з подальшим наданням пропозицій щодо продовження навчання студента або його відрахування;

- представлення інтересів студента на відповідних адміністративних рівнях (деканат, навчальна частина, ректорат);

- керування навчальною діяльністю студентів від першого до випускного курсу;

- проводити виховні години, забезпечувати виконання програми курсу “Основи української державності, культури та духовності”;

- організувати і забезпечувати участь студентів у виховних заходах факультету, університету, мста;

- відвідувати студентів за місцем проживання з метою поліпшення їх побутових умов;

- розвивати ініціативу студентів, заохочувати їх вступ у молодіжні організації та органи студентського самоврядування;

- реагувати на випадки безвідповідального ставлення до навчання чи скоєння правопорушень;

- допомагати випускникам у працевлаштуванні.Куратор має право:- відвідувати всі види занять студента згідно з його індивідуальним

навчальним планом;- подавати пропозиції деканові факультету щодо заохочення студента,

переведення його на інший курс або відрахування;- брати участь у засіданнях кафедр та вчених рад факультетів;- вносити пропозиції щодо покращення навчального процесу та

діяльності куратора.

2.4.3. З історії боротьби університету за самостійну Українську державу

Товариство українських студентів ветеринарної медицини у Львові “Ватра”. Героїчна боротьба студентів і випускників у лавах Української Галицької Армії, військових підрозділах Української Повстанської Армії та збройному підпіллі. Університет в репресіях (під владою російських більшовиків, німецьких нацистів, повоєнні сталінські репресії).

Національно-духовне відродження кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років. Зародження товариства “Просвіта”. Студентське братство

13

університету, його патріотична діяльність. Участь братчиків у голодуванні в Києві за проголошення незалежної Української держави (жовтень 1989 року).

Осередок Народного Руху України, його діяльність до проголошення незалежності України.

2.5. Учасники навчально-виховного процесуСтуденти, їх соціальний статус, права та обов’язки. Структура та

соціально-психологічний клімат студентського колективу. Академічна група.Студентське самоврядування. Положення про органи студентського

самоврядування (колегія студентів університету, колегії студентів факультетів, студентські ради гуртожитків). Психологічні аспекти студентського самоврядування.

Науково-педагогічні і наукові працівники, їх функції, права та обов’язки.Допоміжний персонал.

3. Формування культури особистості студента

Соціальне визнання і самовизначення особистості. Культура як соціальний механізм розвитку особистості. Структура духовного світу особистості: раціональна, емоційна, чуттєва та вольова сфери. Складові культури особистості: економічна, моральна, політична, правова, естетична, екологічна, побутова. Концепція гуманітаризації та гуманізації природознавчої, інженерно-технічної та економічної освіти.

Культура поведінки сучасної людини.Індивідуальність, її характер та культура поведінки (взаємозв’язок між

ними). Самовиховання.Етикет і культура спілкування.Мова, мовлення та його етикетний аспект. Стилі мови і мовлення.

Нормативне мовлення і його етикетність. Диглосія і культура мовлення. Культура української мови.

Етикетна поведінка у мовленні. Фонетична сторона усного етикетного мовлення. Невербальні засоби спілкування.

Вибір мовних одиниць у мовленні. Вибір слів і стійких зворотів. Вибір граматичних форм і конструкцій. Займенник у сфері етикетного мовлення. Іменники називання осіб і звернення до них. Вживати чи не вживати “по батькові?” Кличний відмінок.

Стандартні етикетні ситуації. Вітання. Звернення до незнайомої людини. Привернення до себе уваги. Знайомлення. Запрошення. Вибачення. Прохання. Наказ. Порада. Пропозиція. Згода. Відмова. Привітання. Побажання. Тост. Подяка. Розрада. Співчуття. Схвалення. Комплімент. Зауваження. Докір. Висловлення сумніву. Висловлення власного погляду. Прощання. Телефонування. Листування. Особистий підпис.

Мовлення та етикет у сперечанні.

14

Антиетикет у спілкуванні. Інвективна лексика і фраземіка. Невербальні антиетикетні знаки. Табу й евфемізми.

Помилки у мовленні – порушення етикету. Фонетика. Наголошування слів. Найменування літер. Граматика. Лексика і фраземіка. Інші поради та рекомендації.

Поведінка у громадських місцях (крамниці, кафе, їдальні, ресторані, кіно, музеї, бібліотеці, на вечорі відпочинку та ін.), громадському транспорті (трамваї, тролейбусі, поїзді, таксі), на вулиці, на лоні природи тощо.

Культура поведінки у навчальному закладі (у спілкуванні з викладачами, у студентській групі, на лекціях, заняттях, іспитах, на перерві, у практикумах та аудиторіях, бережливе ставлення до громадського майна).

Поведінка у гостях, за столом (сервірування, напої, що і як їсти).Одяг і зовнішній вигляд людини.Етикет дівчини та хлопця.

4. Гігієна праці та побуту, охорона здоров’я і фізичне вдосконалення студентів

Наукові основи розумової діяльності. Раціоналізація роботи з текстовою інформацією (робота над підручником, науковою літературою). Врахування психофізіологічних особливостей. Вплив розумових перевантажень на виникнення інформаційних неврозів. Профілактика психофізіологічних порушень. Бюджет часу студента. Режим дня. Самоконтроль. Гігієна розумової праці. Подолання шкідливих звичок. Охорона здоров’я і медичне обслуговування студентів університету. Фізична культура і форми фізичного вдосконалення.

5. Інформаційне забезпечення навчання та науковоїроботи студентів

Навчальна та наукова інформації. Державна організація нагромадження і поширення навчальної, наукової та технічної інформації в Україні. Використання обчислювальної, комп’ютерної та копіювальної техніки.

Наукова бібліотека університету як центр навчальної та наукової інформації. Довідково-інформаційний фонд бібліотеки. Бібліотечні каталоги. Бібліографія. Довідково-інформаційне обслуговування. Правила користування бібліотекою.

5. Побутова діяльність та дозвілля студентів

Роль побутової діяльності у формуванні навичок самостійного життя та загальної культури студентів. Економічні, правові та морально-етичні форми життя у студентському гуртожитку. Правила внутрішнього розпорядку в гуртожитку. Культура побуту (санітарний та естетичний стан кімнати,

15

поведінка у місцях загального користування). Світлиця гуртожитку як центр просвітницької роботи та культурного дозвілля.

Колективи народної творчості. Вечори відпочинку.Спортивні секції. Спортивні змагання, інші форми спортивного

вдосконалення.

СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ 1. ЕТНІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1.1. Походження і формування української народності й націїПоява найдавніших людей на території України в період стародавнього

кам’яного віку (палеоліт) близько півтора млн. років тому. Основне заняття первісних людей – полювання на диких тварин і збиральництво.

Прихід (близько 40-35 тис. років тому) на зміну пітекантропу й неандертальцю нової людини сучасного фізичного типу – “Нomo sapiens”, або “людина розумна”. Поступ у господарюванні і техніці виготовлення знарядь праці. Суттєві зрушення у сфері соціальних відносин (зміна первісного стада родовою общиною). Виникнення матріархату, а також форм релігійних вірувань (анімізм, магія, тотемізм, фетишизм).

Розвиток людського суспільства в епоху середнього кам’яного віку або мезоліту (IX-VI тис. до н.е.). Удосконалення знарядь праці. Винайдення лука і стріли – першої “механічної” зброї дистанційної дії. Види господарської діяльності: мисливство, розвиток рибальства, початок приручення диких тварин (собаки, свині), зачатки тваринництва і рослинництва.

Епоха неоліту (з VI по ІІІ тис. до н.е.) – завершальна стадія кам’яного віку, якісно новий етап у розвитку людського суспільства. Процес переходу від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих (“неолітична революція”). Зародження і поширення скотарства та рільництва. Виготовлення глиняного посуду – першого штучного матеріалу, створеного людиною. Розквіт родового ладу, основу якого становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці.

Енеоліт, або мідно-кам’яний вік (в межах України – IV-III тис. до н.е.). Поява виробів з міді та золота. Землеробство та скотарство як основне заняття населення. Зародження орного землеробства з використанням тяглової сили бугая. Винайдення колеса і поява колісного транспорту. Зміна матріархату патріархатом, а родової общини сусідською общиною.

Трипільська культура (IV-III тис. до н.е.) енеолітичних хліборобських племен на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор’я. Походження її назви. Дослідження українського археолога В. Хвойки поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

16

Характерні риси високого рівня розвитку трипільської культури. Тривалі племенні поселення до 2 тис. жител. Будівництво дво- триповерхових будинків. В основі суспільного устрою – матріархальні, згодом – патріархальні родові відносини. Невелика сім’я – основна ланка трипільського суспільства. Основне сільськогосподарське заняття трипільців – землеробство (висіви ячменю, проса, пшениці, вирощування садово-городніх культур) та тваринництво (розведення великої і дрібної рогатої худоби, свиней, частково коней). Види ремесел – чинбарство (вичинка шкіри тварин), кушнірство (вичинка хутра із шкур та пошиття хутряних виробів), прядіння, ткацтво. Високий технічний і художній рівень керамічного виробництва. Релігійний культ богині-матері. Можливе існування писемності.

Етнографічні ознаки Трипільської культури: дуже близька і подібна до української (збереження до сьогодні провідних мотивів трипільського орнаменту в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, особливо в українських великодніх писанках; житло трипільців дуже нагадує українську сільську хату XIX ст.; основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство). Населення на місцях поширення трипільської культури – праоснова українського народу. Автохтонність трипільців (за В. Хвойкою) та ідея про “поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців”.

Бронзовий вік (ІІ- поч. І тис. до н.е.). Поширення виробів із бронзи – першого штучного створеного людиною металічного сплаву. Швидкий розвиток скотарства і землеробства. Формування скотарських племені (перший великий суспільний поділ праці). Зрушення в розвитку матеріальної та духовної культур (виникнення монументальної кам’яної антропоморфної скульптури, ускладнення системи релігійних вірувань, зародження майбутнього письма – піктограми).

Залізний вік (з поч. І тис. до н.е.). Освоєння виробництва заліза як чинник подальшого розвитку суспільства. Другий великий суспільний поділ праці (відокремлення ремесла від землеробства). Характерні риси залізного віку в Україні: основа господарства – землеробство, широке застосування залізних знарядь праці, свійське тваринництво, виникнення птахівництва, залізоробне ремесло, зв’язки із сусідніми цивілізаціями).

Культура залізного віку в Україні: пшеворська, зарубенецька, черняхівська (І ст. до н.е. – VII ст. н.е.). Поява зумовленого черняхівською культурою у ІІІ-IV ст. н.е. одного з перших могутніх праукраїнських утворень – Антського державного об’єднання.

Кіммерійці (рубіж ІІ-І тис. до н.е. – VII ст. до н.е.), їх поширення (степове Причорномор’я від Дону до Дністра), особливості господарювання та спосіб життя. Розпад військово-політичного об’єднання кіммерійців (VII ст. до н.е.) під натиском скіфських племен.

Скіфи (VII ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.). Державне об’єднання – Велика Скіфія (від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва). Суспільні групи Скіфії (за Геродотом): царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Автохтонність скіфів-орачів (лісостепова смуга між Дніпром і Дністром)

17

і частини скіфів-хліборобів (Нижнє Подніпров’я), на основі яких формувався український народ. Досягнення скіфів у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі, мистецтві (високоякісні вироби із золота – продукт надзвичайно складної роботи, наприклад, славнозвісна скіфська пектораль). Пошанування культу предків (встановлення статуй на могилах пращурів – “кам’яні баби” тощо).

Раптовий занепад скіфської держави (на межі IV-III ст. до н.е.) і його причини. Державне утворення – Мала Скіфія (Нижнє Подніпров’я і Степовий Крим) та її розквіт у ІІ ст. до н.е.). Остаточне припинення існування скіфської держави (ІІІ ст. н.е.) внаслідок агресії сарматів та інших загарбників.

Сармати (ІІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Державне об’єднання Сарматія як воєнізоване суспільство. Господарство, спосіб життя сарматів та роль на міжнародній арені. Витіснення сарматів готами та гунами.

Виникнення (з VII ст. до н.е.) рабовласницьких античних держав – полісів Північного Причорномор’я (Ольвія, Понтікапей, Феодосія, Херсонес Таврійський та ін.). Характерні особливості суспільного устрою античних держав і остаточне припинення їх існування у ІІІ-IV ст. н.е.

Античний період в історії України і його позитивний вплив на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток місцевого населення причорноморських земель.

Праукраїнські племена VIII-IX ст. полян (сучасна Київщина і Канівщина), древлян (Східна Волинь), сіверян (Дніпровське Лівобережжя), уличів (Південне Подніпров’я), хорватів (Прикарпаття та Закарпаття), волинян (бужан) – Західна Волинь, тиверців (землі над Дністром).

Утворення племінних союзів і перетворення їх на об’єднання державного типу (“князівства”, “землі”).

Активна етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї з головною роллю у ній племен полян. Ранньодержавне утворення полян (VII ст. ). Племінний союз полян на чолі з князем Києм, його братами Щеком і Хоривом та сестрою Либідь, що заснували Київ.

Утворення у VII ст. федерації племен полян, західних сіверян і древлян, названої сучасниками Руссю. Трансформація федеративної форми правління у самодержавну й утворення наприкінці VIII – у першій половині IX ст. стабільного праукраїнського державного об’єднання Руська земля з владою київського князя.

Господарство, суспільні відносини та вірування східних праукраїнських племен.

Розвиток і зміцнення Руської землі, названої в історичній літературі Київською Руссю (вживані інші назви: Русь-Україна, Київська держава, давньоруська держава). Суспільно-політичний устрій, матеріальна і духовна культура Київської Русі та її роль у формуванні української нації.

Михайло Грушевський про автохтонне походження українського народу. Молодша княжа доба (ІХ-ХІІ ст.) і завершення початкового періоду формування українського етносу. Окреслення домінанти української нації з

18

властивою їй ментальністю на базі етнічної ідентичності та єдиної території, мови, держави, господарської системи, культури (з ХІІ ст.).

Ускладнення і гальмування розвитку української нації агресивною політикою сусідніх держав – Литви, Польщі, Туреччини, Угорщини та ін. (ХІ-ХІІ ст. – захоплення Закарпаття Угорщиною; кінець ХІV – перша половина XV ст. – захоплення Польщею Галичини і Західної Волині, Литвою – Західного Полісся, основної частини Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини; з XIV ст. – захоплення Молдавією Північної Буковини, на рубежі XV-XVI ст. – захоплення Туреччиною частини Північного Причорномор’я). XV століття – час окупації основної частини українських земель.

Фактори, що сприяли консолідації української нації (успішна боротьба проти ординців у XIV-XV ст., боротьба за об’єднання розрізнених земель, загарбаних іноземними феодалами).

Утворення центру українського козацтва – Запорізької Січі (кінець XV-XVI ст.). Запорізька Січ – один зі світових історичних феноменів автохтонного походження. Неоціненна роль Запорізької Січі у формуванні національної свідомості українського народу, його консолідації.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) та її значення для розвитку української нації й формулювання вперше в історії української суспільно-політичної думки основних принципів національної державної ідеї. Причини поразки української національної революції (насамперед міжусобна боротьба) та їх критична оцінка з позицій творення і консолідації нації.

Переяславська рада (1654 р.), її негативні наслідки для українського народу та його державності.

Становлення Гетьманщини на Лівобережжі України як окремого державного утворення у формі автономії в складі Московського царства (наприкінці XVII- у XVIII ст.). Діяльність гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика на захист державних інтересів України, прагнення об’єднання усіх українських земель, протидії московській експансії.

Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, що передбачав руйнування основ її державності, фізичне виснаження людських ресурсів, яке вело до поступового знищення українського генотипу, обмеження розвитку української культури (звуження сфери вживання української мови, друкування книг, посилення залежності української церкви від московської патріархії та ін.). Поступове перетворення України в російську колонію.

Намагання гетьманів Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського зберегти автономію України.

Остаточна ліквідація російським царизмом автономного устрою України (1775 р. – зруйнування Запорізької Січі як останньої твердині українських традицій, української державності, 1781 р. – знищення полково-сотенного адміністративного устрою України, 1782 р. – ліквідація Малоросійської колегії як елементу української автономії, 1783 р. – скасування давнього військового

19

устрою, запровадження загального закріпачення селян, секуляризація майна української церкви).

Поширення на всю територію України російських загальноімперських адміністративних законів, поділ територій на губернії тощо.

Оволодіння Російською імперією (внаслідок перемоги над Туреччиною у війнах 1768-1774 та 1787-1791 рр.) Північним Причорномор’ям і включення до її складу так званої Новоросії (однієї з частин української етнічної території). Специфіка негайного заселення і освоєння південноукраїнських земель царською Росією (надання переселенцям значних пільг, зокрема переселенцям-колоністам південно- і західнослов’янського походження – серби, болгари, чехи, словаки і неслов’янського – молдаванам, грекам, вірменам, німцям, французам, швейцарцям, голландцям і багатьом іншим).

Початки національного відродження українського народу наприкінці XVIII- поч. XIX ст. Вихід у світ “Енеїди” Івана Котляревського, творчість Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ’яненка, наукові праці М. Максимовича та І. Срезневського. Трактат “Історія русів”, в якому стверджувалося, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, а українці є окремим, відмінним від росіян народом, що дає право Україні на власну державність. Кирило-Мефодієвське товариство (1846 р.) і його величезний вплив на подальший хід українського відродження. Видатні кирило-мефодіївці: історик Микола Костомаров, письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський, поет Тарас Шевченко.

Український національний рух у 1860 – 1890-ті роки.Провідна роль української інтелігенції у формуванні національної

свідомості рідного народу, пробудженні національної самоповаги.Започаткування колишніми кирило-мефодіївцями першого в Російській

імперії українського часопису “Основа”. Виникнення громад і їх культурно-освітня діяльність серед широких народних мас, спрямована проти антиукраїнської політики царського уряду. Найактивніші діячі громад – Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та ін.

Дії царату проти громадівського руху. Валуєвський циркуляр (1863 р.) та його антиукраїнська спрямованість (напр., “ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може”).

Відновлення громадівського руху на початку 70-х років ХІХ ст. Утворення у Києві таємної “Старої громади” (В. Антонович). Виникнення молодіжних (студентських) громад.

Наукова (через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства) і громадсько-патріотична діяльність громад. Павло Чубинський і його вірш “Ще не вмерла Україна”, що став національним гімном України.

Антиукраїнська політика царського уряду і виданий ним Емський указ (1876 р.), за яким заборонялося українською мовою книгодрукування, постановка вистав, навчання в школах, проведення публічних читань, вимагалося вилучення з бібліотек книжок українською мовою, заборонялося

20

також вживання слова “Україна”, замінюючи його принизливим “Малоросія”. Виступ Михайла Драгоманова на Всесвітньому літературному конгресі (Париж, 1878 р.) про суть Емського указу. Репресивні дії царського уряду проти Михайла Драгоманова за його виступ на конгресі.

Таємне відновлення діяльності українських громад і посилення радикальних ідей серед української інтелігенції. Перша українська політична організація “Братство тарасівців” (Полтава, 1891 р.). Засновники – І. Липа, М. Міхновський, В. Шемет. Політична декларація “Братства тарасівців” – “Вірую в молодих українців” (провідні положення: визнання Російської імперії окупантом України, вимога повної державної незалежності).

Особливості етнічної консолідації в західних областях України у кінці XVIII – першої половини XIX ст. (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Загарбання Галичини (після першого поділу Польщі в 1772 р.) і Буковини (1774 р.) Австрією. Перебування населення західноукраїнських земель під подвійним гнітом австрійської монархії, Польщі та Угорщини.

Перші паростки національного відродження в Галичині. Національна культурно-просвітня діяльність першого покоління будителів – вихідців із середовища греко-католицького духовенства (перемишльський гурток у складі єпископа Михайла Левицького, представників інтелігенції – І. Могильницького, Й. Левицького, І. Снігурського та ін.). Гурток Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького “Руська трійця” (1833-1837), його завдання та діяльність. Видання “Руською трійцею” альманаху “Русалка Дністрова”, провідною ідеєю якого була єдність західноукраїнських земель з усією Україною.

Москвофільство серед частини галицького духовенства та інтелігенції, а також Закарпаття, його негативне значення. Москвофільство сьогодні.

Народовський (українофільський) напрям національного руху як протидія москвофільському, його програмні завдання та діяльність. Створення у 1868 році культурно-освітнього товариства “Просвіта”, його роль у громадському та політичному житті Галичини й Східної України. Буковинське культурно-освітнє товариство “Руська бесіда” (1869). Створення Товариства імені Т. Шевченка (1863) і його трансформація в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка, яке згодом багатолітній голова Михайло Грушевський реформував на зразок національної академії. Структура і багатопрофільна діяльність товариства.

Встановлення тісної співпраці у національному відродженні галицьких і наддніпрянських українців (П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін.).

Політизація національного руху. Створення Русько-української радикальної партії (Львів, 1890) – першої української політичної партії. Праця Ю.Бачинського “Україна irredenta”, в якій вперше була обгрунтована ідея політичної самостійності України. Внутрішньо-партійна боротьба в Русько-українській радикальній партії. Утворення у 1899 році Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП), їх боротьба за незалежну державу українського народу.

21

Поширення незалежницьких ідей в західноукраїнському суспільстві і перетворення Галичини (за висловом Євгена Чикаленка) в “український П’ємонт” (П’ємонт – історична область Італії, яка в середині XIX ст. стала центром національного об’єднання).

Національно-визвольне піднесення українського народу на початку ХХ ст. Національно-патріотична і культурно-просвітницька діяльність письменни-ків і поетів Івана Франка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Павла Грабовського, Олександра Олеся, Осипа Маковея, драматургів Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, акторів Марії Заньковецької, Миколи Садовського, композиторів Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, художників Миколи Симоненка, Миколи Мурашка, Сергія Васильківського, Івана Труша, науковців Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Олександра Барвінського, Дмитра Багалія, Данила Заболотного, Миколи Гамалії та інших, їх вплив на процес формування української нації, мови і культури.

Участь української громадськості у національних, культурних акціях (відкриття у Полтаві влітку 1903 р. пам’ятника класикові нової української літератури І. Котляревському, відзначення в 1903 р. 35-річчя музичної діяльності М. Лисенка, у 1904 р. – 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького, 100-річчя від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), протести проти переслідувань української мови вчених Київського і Харківського університетів, інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст).

Політизація національного життя і виникнення політичних партій: Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП) і їх боротьба проти великодержавної шовіністичної політики уряду Росії, за соціальне і національне визволення.

Послаблення національно-визвольного руху після революції 1905-1907 років. Утворення у 1908 році міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, С. Петлюра, Д. Дорошенко та ін.) та його культурно-освітня діяльність національного спрямування.

Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях. Обмеження політичних прав українців в Австро-Угорській монархії. Національна дискримінація українців з боку польської адміністрації (полонізація українських шкіл та ін.). Наростання українського спротиву (страйки, убивство Мирославом Січинським 12 квітня 1908 року намісника Галичини графа А. Потоцького, боротьба за український університет у Львові, Чернівцях).

Спортивно-протипожежний та стрілецький рух як основа створення української військової сили. Товариства “Сокіл” (1891) та “Січ” (1900), їх діяльність, спрямована на виявлення організованості, національного усвідомлення, плекання духовних і фізичних цінностей. Національно-

22

військовий рух. Таємний військовий гурток “Пласт” (1911). Військове товариство “Січові стрільці” (1913).

Українські січові стрільці (УСС) як свідчення відновлення збройної боротьби за українську державу. Бойові дії УСС. Національно-політична, культурно-освітня та культурно-мистецька діяльність УСС. Пісенна творчість УСС (пісні “Ой у лузі червона калина”, “Зажурились галичанки”, “Ой видно село”, “Човен хитається” та ін.).

Українська національна революція 1917-1921 років. Утворення Української Центральної Ради (3 березня 1917 р.). Український Національний Конгрес (19 квітня 1917р.) і перспектива реалізації ідеї української державності. ІV універсал Центральної Ради і проголошення 9 (22) січня 1918 р. самостійної, незалежної, суверенної Української Народної Республіки (УНР).

Збройна боротьба більшовицьких організацій проти Центральної Ради. Громадянська війна. Українська гетьманська держава. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях. Листопадовий зрив у Львові (1 листопада 1918 року) та утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Акт Злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 року). Українсько-польська війна і створення Української Галицької Армії (УГА). Директорія. Завершення громадянської війни. Втрата Україною державності: причини і наслідки. Союзний договір і утворення Союзу РСР (30 грудня 1922 р.). Остаточна втрата УРСР решток суверенітету.

Національна політика більшовиків в Україні (середина 20-х – початок 30-х років). Українізація та її позитивні наслідки (зростання кількості українців серед службовців держапарату до 54%, 70% ведення діловодства українською мовою, 97% дітей у Східній Україні навчалися рідною мовою (у 1990-1991 навчальному році лише – 47,9%), газет українською мовою 89%, книжок – 77%). Розширення мережі вищих навчальних закладів і технікумів.

Телеграма з Москви уряду УРСР (грудень 1932 р.) про вимогу “припинення українізації”. Переведення усіх шкіл на російську мову навчання. Щорічне скорочення кількості українських шкіл, особливо в русифікованих місцях. Безпідставні звинувачення державних керівників і діячів культури УРСР в “націоналістичному ухилі” та застосування до них репресій з боку московського уряду (самогубство через цькування і жорстокі умови ув’язнення письменника Миколи Хвильового, наркома освіти УРСР Миколи Скрипника, голови Раднаркому УРСР, члена Політбюро ЦК КП(б)У Панаса Любченка, наркома освіти у 20-ті роки Олександра Шумського). Оголошення керівників КП(б)У й уряду УРСР (одночасно й членів комісії з українізації) “ворогами народу” та їх страта. Тотальне загальмування наприкінці 30-х років процесу українізації шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи, всієї української культури.

Репресії проти української інтелігенції (загинули в концтаборах академік АН УРСР геолог Микола Світальський, поет Микола Зеров, розстріляно письменників Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Олексу Влизька і багатьох інших, заарештовано і заслано в концтабори десятки українських письменників – Остапа Вишню, Євгена Плужника, Мирослава Ірчана, Бориса

23

Антоненка-Давидовича та ін.), спеціалістів народного господарства України (звинувачення у “шкідництві”, ідеологічних збоченнях, зокрема, у буржуазному націоналізмі, фабрикація судових процесів, наприклад, “Шахтинська справа” (1928 р.), справа “Промпартії” (1930 р.), “Українського національного центру”, “Спілки визволення України” (СВУ, 1930 р.) та ін.).

Загалом у 1930 роках було ліквідовано майже 80% української інтелігенції. Цей період названо “Розстріляним відродженням”.

Проведення під тиском НКВД “Надзвичайного Собору” Української автокефальної православної церкви (1930 р.) і “саморозпуск” її як “контрреволюційної”, “антирадянської” організації. Початок масового руйнування храмів.

Руйнування радянською владою усталених історичних та національних традицій українського села (колективізація). Голодомор (1932-1933 рр.) як свідомо спланований геноцид радянської влади проти українського народу (понад 7 млн. жертв).

Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки ХХ століття.Національна політика Польщі на окупованих територіях. Наступ на

національні права українців (масовий терор щодо українців: заслано до тюрем понад 100 тис. людей, з них близько 1000 греко-католицьких священиків, заміна назви Західна Україна на “Малопольська Всходня”, заборонено вживання назви “українець”, “український”, натомість вимагалося вживати “русін”, “русінскі”). Пацифікація (антиукраїнські погроми, здійснювані польською владою).

Український визвольний рух. Легальна політична (Українське національне демократичне об’єднання, Українська соціалістична радикальна партія та ін.) і громадська діяльність (“Просвіта”, “Союз українок”, “Рідна школа”, “Сокіл”, “Луг”, “Пласт” тощо). Кооперативний рух. Патріотична діяльність греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Український націоналістичний рух. Діяльність Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (Євген Коновалець, Степан Бандера).

Національно-визвольна боротьба українців Закарпаття. Проголошення державної незалежності Карпатської України (4 березня 1939 р.) на чолі з Президентом Августином Волошиним. Збройні сили Карпатської України – Карпатська Січ. Героїчна боротьба Карпатської України з угорськими агресорами як приклад високої національної свідомості закарпатців, їх єдності з усім українським народом.

Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.). “Радянізація” Західної України (вересень 1939 - червень 1941 рр.). Масові репресії радянської влади серед населення. Депортації, звірства і садизм нелюдів у формі НКВД до в’язнів Стрийської, Дрогобицької, Золочівської, львівських та інших тюрем, їх розстріли. Наслідки “радянізації”: за 1939-1941 роки жертвою репресій став чи не кожен десятий мешканець Західної України; у Галичині населення зменшилося на 700 тис. осіб. Вклад українського народу у перемогу над фашизмом і понесені ним при цьому мільйонні жертви.

24

Українська Повстанська Армія (1942 р.) та її визвольні змагання проти фашизму і більшовизму. Репресії і депортації у Сибір населення Західної України з районів діяльності УПА (заслано понад півтора мільйона осіб). Голод в Україні в перші повоєнні роки (лише офіційно зареєстровано померлих в 1946 році - 282 тис., в 1947 – 528 тис. осіб).

Постанови ЦК КП(б)У 1946-1951 років “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури” (1946 р.) та інші, а також кампанія критики, цькування і звинувачень української інтелігенції, діячів культури і мистецтва (Олександра Довженка, Михайла Вериківського, Бориса Лятошинського, Сергія Маслова, Максима Рильського, Володимира Сосюри і багатьох інших) у націоналізмі, антинародності, викликана цими постановами. Засудження і вилучення з культурного і наукового обігу творів Володимира Винниченка, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Пантелеймона Куліша і багатьох інших діячів національної культури та науки.

Зародження і діяльність у 1960-х роках руху української творчої інтелігенції (“шістдесятники”) за національну свободу і гідність, відродження національної культури та духовності (Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк та ін.).

Дисидентський рух, його основні напрями (самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний), форми протестної діяльності. Українська гельсінська група, заснована 9 листопада 1976 року (М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, О. Тихий та ін.).

Офіційна в СРСР ідеологія інтернаціоналізації (“зближення”) та “злиття” націй, “відмирання національних мов”. Посилення натиску на культуру українського народу, спотворення його історії, свідоме руйнування історико-архітектурних пам’яток, зокрема, культового призначення, скорочення сфери дії української мови у навчанні, видавничій справі, кінематографії, державному і громадському житті, стимулювання процесу денаціоналізації народу, відсутність національної школи.

Горбачовська “перебудова” в українському контексті (1985-1991 рр.). Початки національного відродження, провісником якого стала Спілка

письменників України. Діяльність “неформальних” груп та організацій (Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, “Меморіал” та ін.). Народний Рух України і його діяльність. Становлення багатопартійності. Виборчі кампанії.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.). Всеукраїнський референдум (1 грудня 1991 р.) на підтвердження Акту проголошення незалежності України і його результат як свідчення прагнення українського народу бути господарем у власному домі, як увічнення тисячолітньої історії державотворення в Україні, як знамення її повноправного входження до світового співтовариства. Початок національного відродження українського народу. Труднощі і проблеми державотворення та консолідації української нації в незалежній Україні. “Маніфест української інтелігенції”. Конгрес

25

української інтелігенції (Київ, 11 листопада 1995 року) і невідкладні завдання всього народу щодо розбудови своєї держави, подальшого розвитку української мови, культури та духовності.

1.1.1. Українська мова – форма і буття української націїСлово (Мова) – найуніверсальніша форма Буття і Свідомості людини та

нації. Слово – текст і підтекст, образ і думка, конкретне поняття і символ, ідея і форма, зміст і стиль, відбиток речей – і їх першопочаток, спосіб творення нових понять і речей. (“Ну що б, здавалося , слова …), (Слова та голос – більш нічого.), (А серце б’ється – ожива), (Як їх почує! Знать, од Бога), (І голос той і ті слова), (Ідуть меж люди! (Т.Шевченко)).

Природно-суспільна та універсальна сутність феномену мови (“Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий народ. Коли зникає народна мова, – народу нема більше” (К. Ушинський).

Мова – аналог природного буття, духовної сфери, характеру і долі народу. Особливість (неповторність, єдине у світовій – земній і космічній - цілісності явище) української мови.

Особливості української мови (музично-гармонійна яскравість, семантичне багатство, мелодико-ритмічний поліфонізм, емоційно-філософська глибина, максимальна сконцентрованість та універсалізм злиття змісту і форми). Висловлювання видатних вітчизняних і зарубіжних учених про українську мову.

Обумовленість змістовно-формального універсалізму української мови універсалізмом буття, духу й свідомості всіх матеріально-духовних первнів України (природи, етносу, історії). Різноманітність природних умов України, суспільно- історичні обставини і їх вплив на формування характеру українців, відродження в них історичної пам’яті, самоусвідомленості своєї космічної, національної та гуманістичної особливості.

Українська мова як фактор підтримання буття нації, формування її історичного розвитку, світовідчуття й світорозуміння, культури, ідеалів, філософії, волі, типу людини.

Доля українського народу – доля його мови (гоніння на українську мову, її заборона в часи панування Польщі, російсько-імперського, фашистського та комуно-більшовицького режиму СРСР).

Незнищенність української мови як вияв незнищенності українського народу. Боротьба народу за незалежність і захист своєї мови (Запорізька Січ, Коліївщина, Гетьманщина, громадські об’єднання “Просвіта”, Наукове товариство імені Шевченка, патріотично-просвітня діяльність вчених і письменників Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Петра Могили, Григорія Сковороди, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Житецького, Олександра Потебні, Бориса Грінченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Андрея Шептицького, Івана Огієнка, композитора Миколи Лисенка, корифеїв театру Івана Карпенка-Карого

26

і Марії Заньковецької, славетних співаків Соломії Крушельницької і Олександра Мишуги.

Стан української мови в незалежній Україні. Боротьба національно-патріотичних і демократичних сил України за утвердження державного статусу української мови. “Маніфест української інтелігенції”. Конгрес української інтелігенції і постанова Конгресу (11 листопада 1995 р.). Конституція України, 10 стаття її про державний статус української мови. Проблеми втілення у життя української мови як державної. День української писемності і мови.

1.2. Національна символіка: Прапор і Герб. Гімн УкраїниСиньо-жовтий прапор. Витоки та історія синьо-жовтого прапора. Різновиди символіки в Україні (історичний і сучасний аспекти). Козацький

прапор. Козак із самопалом. Архангел (архистратиг) Михаїл. Золотий лев. Козацькі клейноди.

Прапори Збройних Сил, Військово-повітряних і Військово-морських сил України. Геральдика українських міст.

Символ держави Україна – Тризуб. Походження тризуба. Гімн України (сл. Павла Чубинського, муз. Михайла Вербицького). Історія гімну та біографічні відомості про авторів його слів і музики.

1.3. Історико-етнографічне районування Українита етнографічні групи українського народу

Етнографічні райони України: Наддніпрянщина, Поділля, Полісся і Волинь. Слобожанщина і Полтавщина, Південь (Таврія), Карпати і Прикарпаття. Межі етнографічних районів, основні віхи історії, особливості культури та побуту населення.

Етнографічні групи українців: бойки, гуцули, лемки (західні області України), поліщуки, пінчуки, литвини (Українське Полісся), черкаси (Середня Наддніпрянщина). Територія розселення, основні віхи історії, особливості культури і побуту етнографічних груп українців.

1.4. Населення України та його етнічний складУкраїнці – основне населення держави, один з найбільших народів Європи,

другий за чисельністю слов’янський народ. Закономірності розселення українців у містах і селах (стосовно до всього населення України). Типологічна неоднорідність українського етносу та її складові: а) основний етнічний масив формування українського народу, який загалом збігається з територією його формування і сучасним державним кордоном України, а також суміжні райони компактного проживання українців поза цим кордоном; б) етнічні групи українців, що проживають за межами основного етнічного масиву (діаспора).

Динаміка чисельності та географічне розміщення українського народу, їх причини (історичний і політичний аспекти). Міграційні процеси у межах основного українського масиву як наслідок політичного і національного гноблення народу (примусове або вимушене переселення у Сибір, на Далекий Схід і на американський континент).

27

Демографічні диспропорції в Україні та їх причини (зміна співвідношення між міським і сільським населенням, падіння природного приросту, порушення статевовікової структури, несприятливі екологічні умови, війни, голодомор 30-х років, Чорнобиль, етнічна асиміляція (“русифікація”) тощо. Падіння приросту населення України. Всеукраїнський перепис населення 2001 року та його результати.

Національні меншини в Україні: росіяни, білоруси, поляки, болгари, чехи, євреї, румуни, греки, вірмени, цигани, татари, кримські татари, караїми, гагаузи. Угорці, естонці, албанці, словаки, грузини, інші нацменшини.

Закон України “Про національні меншини” – запорука розвою культури і духовності національних меншин.

1.5. Видатні імена українського народу й родоводи Життя і діяльність князя Кия, княгині Ольги, князів Володимира Великого,

Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Дмитра Вишневецького (Байди), гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, видатних діячів політичної думки, релігії, культури, літератури і мистецтва Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Михайла Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Павла Чубинського, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Марії Заньковецької, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Михайла Павлика, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Євгена Петрушевича, Євгена Коновальця, Богдана Лепкого, Сергія Єфремова, Андрея Шептицького, Івана Огієнка, Йосипа Сліпого, Степана Скрипника (Мстислава І), Августина Волошина, Степана Бандери, Романа Шухевича, Олександра Довженка, Леся Курбаса, Івана Багряного, Уласа Самчука, Соломії Крушельницької, братів Володимира і Степана Гжицьких, Олеся Гончара, Максима Рильського, Андрія Малишка та багатьох інших вчених, письменників, суспільно-політичних і громадських діячів як приклад безмежної любові до України, самовідданої праці на благо українського народу, формування його національної самосвідомості, боротьби за його незалежну державу.

1.6. Видатні особистості – земляки студентаПослуговуючись літературними джерелами і краєзнавчими матеріалами

(довідки та ін.), а також шляхом відвідання краєзнавчих музеїв зібрати відомості й написати реферати про відомих вчених, письменників, поетів, композиторів, громадсько-політичних діячів, котрі є вихідцями із населеного пункту народження студента або району чи області, до яких цей пункт належить.

1.7. Родовід студентаЗ розповідей батьків, родичів, сусідів, вивчаючи церковні метричні книги,

інші джерела, скласти опис родоводу, зокрема включити відомості про

28

характер, особисті риси, спосіб життя, праці, громадської діяльності його поколінь.

1.8. Історія рідного села (селища, містечка, міста)Складається у вигляді реферату на основі вивчення всіх наявних і

доступних джерел про адміністративний пункт народження студента чи проживання (довідники, публікації, краєзнавчий музей тощо).

1.9.Місто Львів – духовне та культурне середовищестудента, місцезнаходження його Alma mater

Місто Львів – важливий індустріальний, науковий, культурний і духовний центр України. Основні віхи історії Львова. Сучасний Львів. Пам’ятники історії і культури. Театри. Музеї. Виставки. Бібліотеки.

29

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Аксіома: Державність – єдиний засіб повної самореалізації людини і нації. Поза державністю людина, мова, культура нація, позбавлені прийдешнього.

2.1. Історія становлення та утвердженняукраїнської державності

Визначення поняття “держава”. Типи держав за формою або устроєм (монархія і республіка), характером влади (демократична, правова, абсолютна й з обмеженими компетенціями), соціальним станом (аристократична, плутократична і демократична), національним складом населення (національна і багатонаціональна).

Історія української державності. Трипільська цивілізація та її наступниці – Березинецька і Черняхівська. Формування державотворчих традицій.

Кіммерійська держава на території північно-чорноморських степів. Скіфська держава на праземлях між Доном і Дунаєм. Мегалітичні споруди наших предків. Кургани. Змійові вали. Грецькі (еліно-скіфські) колонії (Тір, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Танаїс) і їх роль у формуванні майбутніх утворень державного типу. Босфорська держава. Розповсюдження християнства.

Нова ера творення слов’янської державності (з IV ст.н.е.). Слов’янська держава антів (Причорномор’я, від Дністра до Дніпра).

Державно-племінні утворення (“князівства”, “землі”) VII-VIII ст. Держава волинян. Полянський племінний союз (Рос або Рус) на чолі з князем Києм, засновником Києва.

Київська Русь (IX – 40-і роки ХІІІ ст.) – перша могутня держава українського народу. Правління династії Києвичів (князі Аскольд, Дір) та її внесок у розвиток Київської держави. Захоплення влади в Києві новгородським правителем Олегом, що призвело до зміни династій у Київській державі – встановлення замість Києвичів династії Рюриковичів (882 р.).

Населення Київської держави називало себе русами (русинами), а державу – Руссю; з ХІІ ст. – ще й паралельно Україною. Князювання Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964), Святослава (964-972), їх внутрішня та зовнішня політика. Піднесення і розвиток Київської Русі за князя Володимира Великого (980-1015; зміцнення внутрішнього становища держави, захист державних кордонів, адміністративна і військова реформи, грошова система із

30

зображенням тризуба на монетах, прийняття християнства), Ярослава Мудрого (1019-1054; військові походи на захист держави, розбудова Києва та інших міст, розвиток освіти, шкіл, створення бібліотеки, підтримка християнства, започаткування першого писаного зводу законів “Руська Правда”), Володимира Мономаха (1113-1125; відновлення політичної єдності в державі, продовження законодавчої діяльності попередніх князів виданням “Уставу” як суттєвого доповнення “Руської Правди”, гуманізм і педагогічне значення “Повчання”), Мстислава Великого (1125-1132; зміцнення великокнязівської влади, вагома роль держави на міжнародній арені).

Період політичної роздробленості Русі-України (30-і роки ХІІ – 40-і роки ХІІІ ст.), причини та наслідки. Монголо-татарська навала та її катастрофічні наслідки для Русі-України.

Життєвість державницьких традицій українського народу та їх втілення у Галицько-Волинській державі.

Галицько-Волинська держава (ХІІІ – середина ХІV ст.) – безпосередня спадкоємиця Київської Русі. Економічне та політичне життя Галичини з ХІ ст. Об’єднання князем Володимирком (1124-1152) дрібних князівств та утворення Галицького князівства із столицею Галич (1144). Князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187) та його державницька діяльність.

Волинська земля. Князь Роман Мстиславович і утворення Галицько-Волинського князівства, держави, яка на рубежі ХІІ-ХІІІ століть за розмірами не поступалася Священній Римській імперії. Економіка, внутрішня і зовнішня політика Галицько-Волинського князівства за князя Романа (консолідація держави, піднесення її міжнародного авторитету). Занепад княжої влади після смерті Романа Мстиславовича.

Князь Данило Галицький (1238-1264) і відновлення внутрішньої єдності Галицько-Волинської держави. Політичне і духовне піднесення держави за князювання Данила Галицького, перетворення її у велику загальноукраїнську європейську державу. Причини занепаду Галицько-Волинської держави (монголо-татарське ярмо, деструктивна політика боярської олігархії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви).

Запорізька Січ – вільна козацька республіка (ХVI-XVIII ст.). Засновник Січі (50-ті роки XVI ст.) – князь Дмитро Вишневецький (Байда). Організація Січі. Адміністративно-політичний устрій. Форма правління – демократична республіка. Військова структура. Зовнішня політика. Військове мистецтво, побут та звичаї. Духовне життя. Освіта. Кобзарство. Матеріальна підтримка братств, навчальних закладів, просвітницької діяльності церков і монастирів.

Боротьба за українську державність в 1648-1676 роках. Видатні українські гетьмани (Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко).

Україна як державне автономне утворення у складі Московського царства. Політика державницького спрямування гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Полуботка, Данила Апостола). Конституція Пилипа Орлика – одна з перших у Європі конституцій демократичного суспільства.

31

Українська Народна Республіка (1917-1921 рр.). Еволюція її становлення (І,ІІ,ІІІ,ІV Універсали Центральної Ради). Перший Президент України Михайло Грушевський. Причини прорахунків Центральної Ради, в т.ч. і в психології частини борців за волю України (індивідуалістично-егоїстичні тенденції, хибке ототожнення демократії і анархії, уседозволеність, регіоналізм, місництво, вождівство та ін.). Події під Крутами (29 січня 1918 р.), де 300 українських юнаків геройськи загинули у нерівному бою з московсько-більшовицькими завойовниками, захищаючи здобутки української революції. Зародження і усвідомлення потреби встановлення у державі сильної влади.

Гетьманат (1918). Гетьман П.Скоропадський і створена ним держава монархічного типу. Позитивні (консолідація патріотичних сил, дії на розвиток економіки, культури та освіти, створення Української Академії Наук) і негативні (проросійська та псевдодемократична орієнтованість владних структур, німецька окупаційна влада тощо) сторони діяльності Гетьманату.

Директорія В. Винниченка і С. Петлюри – держава нового типу, орієнтована на демократизм. Усвідомлення проблеми доконечної потреби консолідації нації і невдача в її розв’язанні. Непослідовна, іноді хибна позиція інтелігенції в процесах державотворення. Погляди В. Винниченка і С. Петлюри на характер держави. Еволюція поглядів В. Винниченка і його запізніле прозріння у справжній сутності російського більшовизму та інтернаціоналізму.

Позитивний вплив українських державних утворень на розвиток не лише України, а й українства у світі. Створення ЗУНР (1 листопада 1918 р.) і Народної республіки в Зеленому Клині (Далекий Схід) та укладання угод з УНР. Акт Злуки ЗУНР з УНР (22 січня 1919 р.). Прагнення українців на усіх етнічних теренах (Кубань, Вороніжчина, Курщина) до злуки з УНР.

Входження УРСР до складу СРСР (1922 р.). Формальна самостійність України, з одного боку, а з другого – насправді – лише частина єдиної структури імперського типу (СРСР), контрольованої з московського центру. Тотальна денаціоналізація і морально-духовна деградація України.

Сили самозахисту і Руху Опору (ОУН, УПА, дисидентство і ін.) та репресивні дії проти них більшовицького режиму СРСР. Активізація патріотичних сил, всього українського народу у 80-х роках в своєму прагненні до незалежності та утворення власної держави.

Україна. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.). Проголошення Верховною Радою України Акту про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.). Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. на затвердження Акту про державну незалежність України.

2.2. Видатні державотворці та борці за Українськусуверенну державу

КИЙ (поч. VI- кінець VI ст.) – давньоруський князь, засновник Києва. Літописні відомості про Кия, його братів Щека і Хорива та сестру Либідь. Сучасні відомості про Кия як князя племені полян (антів). Напруження стосунків між полянами та Візантійською імперією на Дунаї.

32

Похід на Дунай, встановлення дружніх взаємин із візантійським імператором Юстиніаном. Заснування городка Києвець на Подунав’ї. Конфлікт з місцевим населенням і повернення князя у заснований ним “град” Київ, що став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, головним політичним та соціальним центром утвердження української державності.

АСКОЛЬД (30-ті – початок 80-х років ІХ ст.) – давньокиївський князь. Роль Аскольда (Оскольда) у політичному утвердженні Київської Русі на міжнародній арені (похід на Константинополь, підписання між Візантією і Руссю союзницького договору, що став дипломатичним визнанням останньої). Прийняття Аскольдом і його найближчим оточенням християнства. Зміцнення князем центральної влади. Спротив язичницьких вельмож щодо християнізації Русі Аскольдом. Підступне вбивство князя Аскольда воєводою Олегом. Аскольдова могила в Києві.

ОЛЬГА (близько 890-969) – свята, рівноапостольна, велика княгиня київська, далекоглядна державна діячка. Дії княгині Ольги щодо наведення внутрішнього порядку в державі. Проведення адміністративної та судової реформ. Зовнішня політика княгині Ольги (нав’язування стосунків з двома сильними державами Європи – Візантією і Німеччиною) та її самостійницький курс. Хрещення Ольги у Константинополі (955 р.) і сприяння поширенню християнства на Русі. Розбудова Києва.

Правління княгині Ольги – вирішальний поворот в історії Київської Русі. СВЯТОСЛАВ (942-972) – великий князь київський, талановитий

полководець. Князювання у підлітковому віці в Новгороді. Вплив язичницького середовища на формування його вдачі та переконань. Військові походи Святослава за володіння Чорним морем і прилеглими землями. Військові дії Святослава на Сході за першого етапу князювання (включення до складу Русі в’ятичів над Окою, підкорення племен Північного Кавказу, оволодіння Таманським півостровом і започаткування Тмутараканського князівства, розгром Хозарського каганату та ін.).

Військові походи Святослава на Балкани. Мирний договір з візантійським імператором, за яким київський князь зобов’язувався залишити Болгарію і не прагнути завоювання візантійських володінь у Криму. Вбивство Святослава печенігами по дорозі на Київ.

Історична роль князя Святослава у зміцненні Київської Русі (здійснення адміністративної реформи для консолідації держави, розширення її території від Балкан до Середньої Волги і від Балтійського моря до Каспію та Кавказу, утвердження на міжнародній арені).

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (960-1015) – великий князь київський, хреститель Русі. Несприятлива внутрішня і зовнішня ситуація для Київської держави на початковому етапі князювання Володимира. Дії князя, спрямовані на зміцнення внутрішнього становища держави (військові походи і завершення тривалого періоду формування державної території – від межиріччя Оки й Волги на Сході до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни – на заході, Чудського, Ладозького, Онезького озер – на півночі та Дону, Росі, Сули,

33

Південного Бугу – на півдні. Шлюб Володимира із сестрою візантійських імператорів Анною та його хрещення в Херсонесі. Процес християнізації Русі та значення прийняття християнства.

Боротьба з печенігами і створення оборонних укріплень (т. зв. Змієві Вали) з метою захисту державних кордонів. Адміністративна реформа, поділ держави на уділи. Проведення військової реформи (заміна “племінних” збройних формувань на загальнодержавну систему оборони). Запровадження зводу законів усного звичаєвого права. Будівництво церков (Десятинна церква, Різдва Богородиці, започаткування спорудження Софіївського собору) і відкриття шкіл. Карбування перших у Русі золотих і срібних монет (на деяких із зображенням Тризуба – герба князя). Міжнародний авторитет держави за князювання Володимира Великого. Канонізація церквою великого князя, найвидатнішого державного діяча Київської Русі.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (980-1054) – великий князь київський, державний і культурний діяч. Князювання Ярослава у Ростовській землі та у Новгороді. Міжусобиці між Святополком і вступ на київський престол. Військові дії Ярослава для зміцнення держави, її територіальної цілісності (відвоювання захоплених Польщею червенських міст, остаточна перемога над печенігами та ін.).

Розширення монументального будівництва в Києві (завершення ансамблю Софіївського собору, спорудження Золотих Воріт, будівництво величних Георгіївського та Ірининського соборів), а також в інших містах Русі (Новгороді, Полоцьку, Чернігові). Становлення монастирського життя (Печерський монастир та ін.). Заснування першої на Русі бібліотеки при Софії Київській та її освітня діяльність.

Створення зводу законів “Руська Правда”, який узагальнив правові норми для усіх громадян держави. Міжнародні стосунки між державами Центральної і Східної Європи.

Князювання Ярослава Мудрого – один із блискучих періодів в історії Київської Русі.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125) – великий князь київський, полководець і громадський діяч. Початок політичної діяльності Володимира Мономаха у Ростово-Суздальській землі, згодом князювання у Смоленській землі, на Волині і в Чернігові. Спільні дії із князем Святополком проти половців. Нарада руських князів (потомків Ярослава Мудрого), скликана з ініціативи Володимира Мономаха та досягнута згода про володіння кожним князем спадщиною свого батька (утвердження принципу успадкування князівських столів). Продовження спільних дій руських князів проти половців. Запрошення киянами (після смерті великого князя Святополка) на київський престол Володимира Мономаха (20 квітня 1113 р.). Встановлення міцної централізованої влади в Київській Русі як запоруки її політичної єдності.

Законодавча діяльність князя і його “Устав” як доповнення до зводу законів “Руська Правда”. Сприяння розбудові Києва та його околиць. Твір Володимира Мономаха “Повчання” – своєрідний духовний заповіт нащадкам. Міжнародна політика і забезпечення високого престижу Київської Русі.

34

Володимир Мономах – один з найосвіченіших людей свого часу, розважливий і далекоглядний державний політик, діяльність якого спричинилася до внутрішньої консолідації держави, її високого суспільно-економічного розвитку, зміцнення позицій на міжнародній арені.

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1201-1264) – князь Галицько-Волинської держави, дипломат і полководець. Родовід князя (походив з “Мономахового племені”). Династичні міжусобиці в Галицькій землі у час дитинства Данила. Повноліття Данила і його прагнення утвердитися в Галичі. Загроза для Русі монгольських орд Чингісхана. Битва військ руських князів і половців з монголо-татарами на річці Калці та участь у ній Данила. Оволодіння Данилом київським престолом (1239 р.) і поширення своєї влади на всю територію сучасної України. Нашестя орд Батия на Русь-Україну та дії Данила щодо створення загальноєвропейської коаліції проти монголів і причини її невдачі.

Стосунки Галицько-Волинської держави із Золотою Ордою. Дії Данила на відбудову держави після татаро-монгольської навали (створення мережі оборонних споруд, закладення міста Львова у середині ХІІІ ст., заснування близько 70 міст, розвиток промислів тощо). Зносини з Ватиканом як засобу протидії Золотій Орді. Коронування Данила у 1253 році з надією отримати допомогу із Заходу, яка, однак, не справдилася. Подальша боротьба Данила Галицького за визволення Русі від монгольського ярма.

Князь Данило Галицький – видатна особистість, яка у складній і виснажливій боротьбі з численними ворогами зуміла створити велику й міцну державу, що мала вагомий авторитет у тогочасній Європі.

ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (?-1564) – князь, засновник Запорізької Січі. Рід князів Вишневецьких (прізвище походить від назви родинного замку Вишнівець, що на Тернопільщині). Успішні походи молодого князя (мав тоді понад 20 років) у турецькі володіння. На посту старости міст-фортець Канева і Черкас. Об’єднання князем козаків Придніпров’я, визнання його отаманом (“Байдою”). Створення першої Запорізької Січі (ймовірно 1552 р.) нижче Дніпровських порогів на острові Мала Хортиця. Сміливі військові дії проти кримського ханства та турецьких міст-фортець Причорномор’я на тлі безплідних зв’язків з московським царем Іваном Грозним та польським королем Сигізмундом-Августом. Ідея Дмитра Вишневецького щодо звільнення Молдавії від турецького султана і бажання молдавської знаті визнати його своїм князем. Невдалий похід у Молдавію, полонення та жорстока страта Байди турками.

Героїчна слава князя Дмитра Вишневецького серед українського народу як борця за його свободу, незалежність та православну віру оспівана в народних піснях, думах і легендах.

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ (близько 1570-1622) – гетьман українського реєстрового козацтва. Історичні умови життя українського суспільства в кінці XVI ст. (консолідація українського народу під егідою запорізького козацтва, зростання ролі українського міщанства, шляхти і духівництва у боротьбі за релігійно-духовну (православну) ідентичність, розвиток системи шкільництва та друкарства).

35

Провідна роль у згуртуванні українського народу за свої права та національні інтереси гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича- Сагайдачного. Народження Петра Конашевича-Сагайдачного (Сагайдачний – прізвисько, дане запорожцями) близько 1570 року в с. Кульчицях поблизу міста Самбір на Львівщині у православній дворянській родині. Навчався у братській школі та Острозькому колегіумі (академії). Вчителювання у Києві. Приїзд до Запорізької Січі. Визнання козацьким провідником, обрання гетьманом Війська Запорізького в 1605 році. Військові успіхи Сагайдачного у боротьбі з турецько-татарськими силами і в Північному Причорномор’ї. Похід на Москву для допомоги польському війську королевича Владислава. Відновлення скасованої Берестейською унією православної метрополії на чолі з церковним і громадським діячем, полемістом і просвітителем Іовом Борецьким (1620 р.).

Особиста участь Сагайдачного у створенні колегіуму при Братському Богоявленському монастирі, на основі якого виникла Києво-Могилянська академія. Протидія польської влади в роботі колегіуму і його збройний захист Запорізькою Січчю шляхом запису до “братчиків” особисто гетьмана Петра Сагайдачного разом з усім Військом Запорізьким.

Героїчна битва спільних польських та українських військ під Хотином (1621 р.) проти турецьких полчищ і усунення небезпеки турецького завоювання України. Смертельне поранення Сагайдачного у Хотинській битві і його кончина в Києві 10 квітня 1622 року.

Гетьман Петро Сагайдачний – одна із найвидатніших постатей української історії, який усе життя боровся проти зазіхань чужинців на Україну, зумів поєднати інтереси козацтва, культурно-освітньої верстви та православного духовенства у загальнонаціональні інтереси, постійно закладаючи фундамент української державності. Прославляння імені Сагайдачного в народних піснях та переказах.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1595-1657) – видатний державний діяч, талановитий полководець, славний гетьман України. Його сила – в тісному зв’язку з народом, глибокому розумінні перебігу історичних подій, вмінні збагнути прагнення прогресивних сил, очолити їх боротьбу проти поневолювачів, відстояти право українців на свободу і незалежність.

Початок Визвольної війни українського народу (1648), переможні битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Облога Львова та Замостя. Військова кампанія 1649 року. Зборівський мир. Прийняття турецького протекторату (1650 р.). Молдавський похід. Берестецька битва та угода в Білій Церкві (1651 р.). Битва під Баготом (1652 р.) та Жванцем (1653 р.). Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, правомірність їх підписання і сучасна оцінка.

Богдан Хмельницький і формування української державності. Організація Запорізького війська та його поєднання зі створенням нової системи влади, адміністративного управління та організації судочинства. Командування полками і підпорядкування населення на всій території їх дислокування. Функції сотників у підлеглих їм формуваннях і територіях. Обов’язки

36

козацьких отаманів у містечках і селах. Дипломатичні відносини і договори України з різними державами, спрямовані на зміцнення її незалежності.

Особисті якості Б.Хмельницького – безмежна любов до України, хоробрість, рішучість, послідовність у діях, широкий світогляд, високий рівень освіченості, знання народних прагнень, розуміння загальнодержавних інтересів.

Широке відображення в історичній та художній літературі, у творах мистецтва діяльності Богдана Хмельницького (Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Євген Гребінка, Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Юрій Федькович, Михайло Грушевський, Михайло Старицький, Олександр Лазаревський та ін.).

Відзначення у 1995 році Україною 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького.

ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1627-1698) – полководець і політичний діяч, гетьман України. Несприятлива для України політична ситуація у середині 1660-х років (міжстаршинські міжусобиці, переважання власних інтересів над державними, загальний безлад у суспільстві). Потреба у народному провідникові, який об’єднав би українські землі і вивів народ зі стану зневіри. Поява такого провідника в особі Петра Дорошенка.

Родовід Петра Дорошенка. Особисті риси (висока освіченість, розважливість, хоробрість, дипломатичний хист). Юність Петра, його перебування в особистій гвардії гетьмана Богдана Хмельницького. Виконання відповідальних доручень гетьмана, серед них й дипломатичних у різних країнах.

Обрання гетьманом України (1668), його політична і військова діяльність, основна мета якої полягала в об’єднанні усіх українських земель в єдиній державі. Заходи гетьмана щодо стабілізації внутрішнього становища на Правобережній Україні (відновлення скликання козацьких рад, зміцнення фінансової системи, утвердження козацького типу господарювання та ін.). Підтримка гетьманом дій митрополита Тукальського для створення Українського патріархату.

Зовнішньополітична діяльність гетьмана Дорошенка. Програма дій проти Польщі за звільнення українських земель. Військові дії гетьмана спільно з татарами проти Польщі за возз’єднання українських земель, включаючи західноукраїнські, які завершилися через кволу політику І.Сірка загалом невдачею. Спроба переговорів з Московією про протекторат за умови відповідних гарантій з боку царського уряду та її провал.

Похід на Лівобережну Україну і обрання Козацькою радою Петра Дорошенка гетьманом возз’єднаної Української держави. Дії Московії, Польщі і Кримського ханства спільно з внутріукраїнськими силами проти Петра Дорошенка, котрі призвели до розпаду України на два гетьманства. Зближення з Туреччиною і прийняття турецького протекторату. Виступи проти гетьмана співвітчизників, зокрема уманського полковника Михайла Ханенка, проголошеного гетьманом Правобережжя, і його боротьба з ними. Спроби порозуміння з Польщею та їх неуспіх. Допомога турецького султана Дорошенку під час військового походу польського короля в Україну.

37

Підписання Бучацького мирного договору, який не вирішив головної мети гетьмана. Агресивні військові дії Московії, Польщі, Туреччини на українських землях, котрі спричинили важке становище населення, яке таку політику гетьмана Дорошенка вважало невдалою. Військові дії московського уряду спільно з лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем проти Петра Дорошенка. Капітуляція гетьмана Дорошенка і його відмова від булави. Вимога царського уряду щодо переїзду Дорошенка на проживання до Москви. Останні роки гетьмана у с. Яропольчому під Москвою.

Гетьман Петро Дорошенко – один з небагатьох в українській історії державних діячів, які безмежно любили Україну й хотіли їй добра.

ІВАН МАЗЕПА (1639-1709) – суспільно-політичний діяч, воєначальник, дипломат, гетьман України. Походив з роду Мазеп-Колединських, що мали своє село Мазепинці поблизу Білої Церкви. Навчання в Києво-Могилянській академії, Єзуїтській колегії у Варшаві. Служба при дворі польського короля. Поїздка для студіювання основ фортифікації, гарматної справи та інших наук до Нідерландів, Франції, Німеччини, Італії. Грунтовна і широка освіта І.Мазепи: знання іноземних мов, західної літератури, любов до мистецтва. Інтерес до аналізу політичних ситуацій у світі і шляхів їх розв’язання. Зацікавлення військовою справою, різними видами зброї. Заснування ним власної ливарні гармат. Особисті риси – скромність, культура, товариськість.

Знайомство І.Мазепи із Запорізьким Військом під час приїзду в ранзі королівського посла. Служба у П. Дорошенка та І. Самойловича. Обрання його гетьманом Лівобережної України. Повстання запорожців під проводом Петрика Іваненка (1692-1696рр.). Визволення Правобережної України (1704 р.).

Вміла орієнтація і глибоке розуміння І.Мазепою замислів ворожих держав, що вели змагання за впливи в Україні. Зв’язки і поступові конфлікти з Петром І, причини і наслідки. Союз України і Швеції. Підтримка запорожцями антиросійських дій І. Мазепи. Полтавська битва 8 липня 1709 року. Відступ І. Мазепи і Карла ХІІ. Причини їх поразки. Проголошення Московщиною І. Мазепи зрадником, наказ духовенству ганьбити і проклинати ім’я гетьмана.

Меценатська діяльність І.Мазепи. Облаштування двору на Гончарівці під Батурином, який став справжньою гетьманською столицею. Допомога і опіка над Київською академією. Спорудження нових церков в стилі українського бароко в Києві та інших містах. Будівництво шкіл і друкарень. На його кошти надруковано арабський переклад Євангелія, передано дорогоцінні дари церкві Святого гробу в Єрусалимі, здійснено ряд інших доброчинних акцій.

Постать Івана Мазепи у літературних, мистецьких та музичних творах (“Історія Карла ХІІ” Вольтера, поема “Мазепа” Д. Байрона, драма “Мазепа” Ю. Словацького, опера “Мазепа” П. Чайковського, поема “Мазепа” С. Руданського, музичний твір “Мазепа” Ф. Ліста, картина Я. Матейка, трилогія про Мазепу Б. Лепкого, поема “Мазепа” В. Сосюри, твір “Мазепа” А.Єнсена, поема “Полтава” О.Пушкіна, поема “Войнаровський” К. Рилєєва).

ПИЛИП ОРЛИК (1672-1742) – гетьман України, творець її першої конституції, письменник і мислитель. Родовід Пилипа Орлика. Навчання у Києво-Могилянській академії. Служба в гетьманській канцелярії. Близькість

38

стосунків з гетьманом Іваном Мазепою, його довірена особа. Спільні погляди з гетьманом Мазепою на ідею створення незалежної Української держави.

Обрання Пилипа Орлика гетьманом України (в еміграції) козаками, що опинилися на вигнанні після Полтавської битви, і визнання його гетьманства Туреччиною та Швецією. Прийняття опрацьованих Пилипом Орликом “Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького” (згодом названих “Конституцією Орлика”), документа, що врегульовував стосунки між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій незалежної України після її визволення від московського панування. Основні положення Конституції, що була однією з перших конституцій Європи і видатною подією у масштабах тогочасного світу.

Спільний військовий похід на Правобережну Україну з ненадійними союзниками (татарами) та його поразка. Багаторічна еміграції (Швеція, Німеччина, Греція) і невсипуща діяльність у пошуках союзників для визволення України з-під московського ярма.

Гетьман Пилип Орлик – видатний українець, завзятий мазепинець, невтомний і одержимий борець за незалежну Українську державу до останнього подиху свого життя.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934) – всесвітньовідомий український історик, літературознавець, соціолог, письменник, державний і політичний діяч, перший Президент України. Дитинство і юнацькі роки, навчання у Тифліській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету. Захоплення історією України і перші наукові публікації. Переїзд до Львова і керівництво кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. Викладацька, науково-дослідна, науково-організаційна та політична діяльність львівського періоду життя Михайла Грушевського (започаткування праці над багатотомною “Історією України-Руси”, голова Наукового Товариства імені Шевченка, написання низки книг з історії країни та їх видання різними мовами світу, участь у заснуванні Української національно-демократичної партії, боротьба за український університет).

Переїзд до Києва (1905 р.) і продовження активної наукової та суспільно-політичної діяльності, в якій стає авторитетним лідером серед української національно свідомої громадськості. Арешт Грушевського російським урядом і перебування на засланні в Росії. Повернення до Києва після Лютневої революції 1917 року і обрання його головою Центральної Ради. Діяльність на посту голови Центральної Ради, її позитивні сторони (особиста участь у розробленні і прийнятті чотирьох Універсалів Центральної Ради, останнім з яких проголошена незалежність УНР) та прорахунки (нездатність організувати оборону держави від московсько-більшовицької агресії, неадекватна оцінка політичної ситуації).

Втрата авторитету Центральної Ради серед різних суспільних верств України. Прийняття Малою Радою 29 квітня 1918 року Конституції УНР і обрання Михайла Грушевського Президентом України. Падіння Центральної Ради і обрання гетьманом України Павла Скоропадського.

39

Відхід М. Грушевського від активної політичної діяльності та еміграція за кордон (Прага, Берлін, Відень, Женева). Очолювання Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Лист Грушевського (1929 р.) до ЦК КП(б)У з пропозицією Закордонної делегації УПСР про співробітництво з КП(б)У і як натяк про його бажання повернутися в Україну. Запрошення ЦК КП(б)У Грушевському про переїзд на Батьківщину. Приїзд з Відня до Києва. Обрання його дійсним членом ВУАН, включення в енергійну наукову діяльність. Обрання академіком АН СРСР. Судовий процес над “Союзом визволення України”, відмова Грушевського давати покази проти С. Єфремова. Арешт Грушевського у Москві 21 березня 1931 року під час його відрядження і безпідставне звинувачення в очолюванні “Українського національного центру”. Звільнення з-під варти, проживання в Москві під наглядом НКВД. Перебування на відпочинку в Кисловодську, хвороба та смерть за нез’ясованих досі обставин (не виключено втручання НКВД).

Михайло Грушевський – великий син українського народу, світової слави вчений-історик, видатний громадський і політичний діяч, кульмінацією діяльності якого стало проголошення Української Народної Республіки, яку він очолив як її перший Президент. Увіковічнення пам’яті Михайла Грушевського в незалежній державі Україна.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (1873-1945) – воєначальник, громадсько-політичний діяч, Гетьман Української Держави. Родовід гетьмана. Дитинство і військова освіта. Участь у бойових операціях під час російсько-японської війни, мужність та героїзм, виявлені ним. Швидка військова кар’єра за прихильності імператора Росії Миколи ІІ. Бойові дії Скоропадського на фронтах Першої світової війни. Отримання чину генерал-лейтенанта.

Лютнева революція 1917 року в Росії і неординарне рішення Павла Скоропадського (підтримка українізації підпорядкованих йому бойових частин). Обрання отаманом Вільного українського козацтва. Енергійні дії Скоропадського щодо створення української регулярної армії і спротив цьому керівників Центральної Ради. Відставка Скоропадського (напередодні 1918 р.). Критична оцінка генералом діяльності Центральної Ради як такої, що, очолювана соціалістами, не спроможна до державотворення, і його рішення взяти владу у свої руки (березень 1918 р.). Проголошення Всеукраїнським з’їздом хліборобів 29 квітня 1918 року Павла Скоропадського гетьманом України. Створення Ради Міністрів. Швидке та енергійне наведення порядку в державі, її активне економічне зростання, розроблення аграрної реформи, стабілізація національної валюти тощо.

Культурно-освітня діяльність під патронатом гетьмана (створення Української Академії Наук, двох державних університетів – у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, видання кількох мільйонів українських підручників, заснування українського театру, національного архіву та бібліотеки, початок автокефалії Української православної церкви).

Активна та успішна зовнішньополітична діяльність гетьманської України (дипломатичні зносини з 12 державами світу, поширення консульських установ у 22 державах, визнання Української держави Німеччиною та Радянською

40

Росією, зусилля гетьманського уряду на включення до складу України етнічних земель, що перебували під владою Росії, Польщі та Румунії, договір з Кримом про його входження на правах автономії до України).

Прорахунки політики гетьмана Скоропадського (залежність від Німеччини, проросійська орієнтація і покровительство російським шовіністам, відновлення прав поміщиків на землю, що викликало спротив селян).

Опозиційні дії проти гетьмана більшовиків, українських соціалістичних партій, російських сил, що не хотіли визнавати Україну, поширення повстанського руху населення в різних районах України за поліпшення умов життя. Виступ військ Директорії 15 грудня 1918 року проти гетьмана і зречення Скоропадським влади. Еміграція до Німеччини. Активна політична діяльність за кордоном (керівництво Українським союзом землеробів-державників, сприяння в організації Українського наукового інституту при Берлінському університеті (1925 р.), дієві старання під час Другої світової війни у справі звільнення з німецьких концтаборів А. Мельника, С. Бандери, Я. Стецька та інших українців).

Поранення під час бомбардування станції Платлінг біля Мюнхена, яке стало смертельним (помер 26 квітня 1945 р.).

Павло Скоропадський – непересічна особистість в історії української державності, гетьман Української держави, яку він через свої політичні прорахунки за тодішніх умов не зміг розбудувати.

СИМОН ПЕТЛЮРА (1879-1926) – літератор, громадсько-політичний діяч, активний учасник боротьби за соборність Української держави, Генеральний секретар військових справ Центральної Ради, керівник Збройних сил Директорії.

Навчання С. Петлюри в духовному училищі і семінарії в Полтаві. Членство в Революційній партії. Виїзд на Кубань. Перебування у Львові, співпраця з Іваном Франком. Редагування часописів “Праця”, “Селянин”, дописування в грудні 1905 року до часописів Києва. Проживання і праця в Петербурзі та Москві.

Обрання на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917 року у Києві Головою Генерального Комітету організації національних полків, а на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 року – членом Тимчасової Ради військових справ. Організація до і після укладення Брестського миру С. Петлюрою Слобідського Коша і отримання назви Кошового отамана. Голова управи Київського губернського земства під час Гетьманщини. Ув’язнення С. Петлюри 12 липня 1918 року.

Створення у Києві Директорії 13 листопада 1918 року. Обрання до її складу С.Петлюри, який вийшов з тюрми, рекомендація його на посаду головного отамана. Приїзд С. Петлюри до Білої Церкви, в якій дислокувалися загони Січових Стрільців на чолі з Є. Коновальцем. Заклик до повстання проти П. Скоропадського, формування українських національних загонів під назвою “петлюрівці”.

День Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Відступ Директорії до Вінниці. Обрання С. Петлюри в лютому 1919 р. головою Директорії. Перехід на початку

41

квітня 1919 р. С.Петлюри і Директорії річки Збруч, бойові операції на території ЗУНР. Варшавська угода в квітні 1920 р. і похід на Київ.

Симон Петлюра в своєму листі від 5 травня 1926 року, тобто незадовго до своєї трагічної смерті, писав: “При тому стані національної свідомості нашого народу, його організованості і дисциплінованості, в якому застали його роки 1917-1918, лише скоординованою акцією обох його частин – наддніпрянців і галичан – можна було досягти ідеалу державної самостійності. Цієї скоординованості не було на самому початку боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі…стратегія національної боротьби, як і військової боротьби, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові…таким ворогом була, є і буде Московщина”.

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ (1891-1938) – один з найвидатніших борців за суверенну Українську державу, військовий командир з великими організаційними здібностями, який поєднував у собі принциповість, реалізм з дипломатичною гнучкістю і творчими пошуками.

Навчаючись у Львівському університеті, був секретарем місцевого осередку “Просвіти”, переслідувався за участь у виступах студентів за українізацію навчального закладу.

Під час Першої світової війни, у 1915 році, після битви на горі Маківці в Карпатах, Є.Коновалець організував разом з А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським та іншими активними вояками групу полонених у таборі в Царицині, яка пізніше започаткувала українську військову формацію.

Звільнившись з полону, восени 1917 року виступив у Києві як спів-організатор Галицько-Буковинського куреня, пізніше – куреня Січових Стрільців, який він очолив. Курень відзначився в придушенні більшовицького заворушення і боях проти наступу військ Муравйова в кінці січня 1918 року та інших важливих операціях.

Формування Є. Коновальцем полку Січових Стрільців, який після гетьманського державного перевороту роззброїли німці. Під час гетьманату військове формування у вигляді Окремого загону Січових Стрільців відновлюється і дислокується в Білій Церкві. Підтримка Директорії, участь у протигетьманському повстанні. Реорганізація загону у дивізію, корпус і групу Січових Стрільців.

Виїзд Є. Коновальця весною 1920 року за кордон для створення з інтернованих вояків Української Галицької Армії нової військової формації. Повернення до Львова. З грудня 1922 року – на еміграції. Зміцнення контактів з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Італії, Іспанії та інших країн. Підготовка ґрунту для започаткування діяльності Організації Українських Націоналістів, яка остаточно оформилася в січні-лютому 1929 року на Конгресі у Відні. На конгресі Є. Коновальця обрано першим головою Проводу ОУН.

Діяльність Є. Коновальця на цьому посту була спрямована на активну розбудову організації. Він був ініціатором створення громадських організацій соборницького характеру у Франції, Німеччині та Австрії, намагався винести українське питання на Форум Ліги Націй, а постійні спроби відновити

42

національно-визвольний рух на терені України призвели до його трагічної загибелі, яка була організована московським агентом НКВД в Роттердамі 23 травня 1938 року.

СТЕПАН БАНДЕРА (1909-1959) – активний борець за незалежність України, видатний політичний діяч. З 1927 року член Української Військової Організації, з 1929 року член Організації Українських Націоналістів. З кінця 1932 року виконував обов’язки крайового провідника ОУН і крайового командира УВО.

У червні 1933 року повністю перебирає на себе обидва пости і організовує на теренах Східної Галичини антимонопольну і шкільні акції, організовує замахи на керівника радянського консульства у Львові в 1933 році та польського міністра внутрішніх справ Перацького в 1934 році. Після судових процесів у Варшаві і Львові С. Бандера був засуджений на смертну кару, замінену пізніше, завдяки загальний амністії, на довічне ув’язнення.

Восени 1939 року, внаслідок розвалу Польщі, був звільнений з в’язниці. На еміграції очолив опозиційну фракцію ОУН, яка в 1940-1941 рр. була сформована в окрему організацію. Будучи її провідником, С. Бандера 30 червня 1941 року забезпечив проголошення Акта про відновлення Української держави. За відмову його скасувати був заарештований гітлерівським режимом і сидів у фашистських тюрмах та концентраційних таборах до вересня 1944 року.

У серпні 1952 року відмовився від запропонованої йому посади провідника ОУН через розходження з крайовим проводом цієї організації. У серпні 1953 року С. Бандеру на ІV конференції Закордонних Частин ОУН обрано її провідником. Вбитий кагебістським агентом у Мюнхені 15 жовтня 1959 року.

З ім’ям Степана Бандери пов’язані національно-визвольна боротьба українського народу за суверенну державу і свободу від його поневолювачів, розгортання антикомуністичного руху не тільки в Україні, але й серед інших поневолених імперією народів. Проте ця боротьба не отримала однозначної оцінки в усіх регіонах України. Помилки, допущені в процесі її розгортання, використані ворогами з метою спотвореного тлумачення і тенденційних висновків.

РОМАН ШУХЕВИЧ (псевдонім “Тарас Чупринка”) народився 17.07.1907 – загинув 05.03.1950). Генерал-хорунжий і головний командир Української Повстанської Армії, провідник ОУН на західноукраїнських землях, голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.

Світогляд та ідейно-політичні переконання сформував під впливом визвольних змагань у патріотичній атмосфері родини, Академічної гімназії у Львові і Пласту. Вищу світу здобував у Гданську (Польща) і Львівській політехніці.

В юнацькі роки включився в націоналістичні групи молоді. З 1925 р. член Української військової Організації. Член ОУН від початку її організації в 1929 р. З початку 1930-х рр. до ув’язнення в 1934 р., був бойовим референтом крайової екзекутиви ОУН на західних землях України, прагнув до об’єднання УВО та ОУН, яке було здійснено на празькій конференції 1932 р. після

43

перебування у в’язниці і концентраційному таборі в Березі Картузькій у 1937 р. звільнений на підставі загальної амністії. Здійснював керівництво оборонними акціями проти погромів українців польським окупаційним режимом.

У 1938 р. нелегально перейшов на територію Карпатської України, активно працював у створенні Карпатської Січі, брав участь у боях з чеськими та угорськими військами за національне відродження краю.

Після розпаду Польщі в 1939 р. переїхав до Кракова, включався в діяльність проводу ОУН, беззастережно підтримав політичній курс С. Бандери. Готував ІІІ-й надзвичайний Збір ОУН, який у серпні 1943 року ухвалив нову політичну платформу боротьби ОУН проти німецько-більшовицької окупації України, вніс зміни в програмні засади створення незалежної держави.

З осені 1943 р. Р. Шухевич стає Головним командувачем УПА. В листопаді цього ж року в ранзі головного командувача безстрашної армії та голови проводу ОУН брав участь у підготовці і проведенні І конференції поневолених народів, яка стала визначальним чинником створення в 1946 р. Антибільшовицького блоку народів. В липні 1944 р. ініціював створення на базі ОУН-УПА Української Головної Визвольної Ради. Обраний головою її Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ. Визвольну боротьбу очолював до кінця свого життя. загинув 5 березня 1950 р.

Став символом боротьби свого народу за державну незалежність України.

2.3. Сучасна українська держава2.3.1. Головні напрями розбудови державних інститутів

суверенної УкраїниДекларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року –

основоположні засади побудови сучасної соборної держави. Акт про державну незалежність України, проголошений Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року і його результати. Вибори Президента України.

Визнання України світовим співтовариством. Формування посольств і представництв України за кордоном. Амбасади іноземних держав в Україні.

Законодавча діяльність Верховної Ради. Формування органів виконавчої вертикалі. Кабінет Міністрів. Місцеві органи влади і управління. Представники президента на місцях. Пошуки оптимальної моделі управління на рівні областей, міст, районів, селищ і сіл.

Правове поле України. Верховний Суд України. Народні та апеляційні суди. Генеральна прокуратура та її завдання. Міністерство юстиції і його відомства. Господарські суди. Формування законодавчої бази.

Мережа міністерств, комітетів і відомств в Україні. Податкова і митна служби. Розбудова їх інфраструктури. Зв’язки із зарубіжними структурами.

Головні завдання реформування економіки та утвердження ринкових відносин. Роздержавлення і приватизація. Форми власності і господарювання. Соціальна політика. Охорона здоров’я. Освіта. Культура.

44

Інститути демократії. Політичні партії. Громадські рухи та об’єднання. Профспілкові, молодіжні, жіночі та доброчинні формування. Свобода совісті і віросповідання. Релігійні конфесії. Преса, радіо, телебачення.

Україна – член Ради Європи. Наша держава і країни СНД.Розробка і прийняття нової Конституції України (28 червня 1996 р.).

Конституція суверенної України вперше відбиває і закріплює суспільний та державний устрій, систему та принципи організації і діяльності законодавчої, виконавчої, судової влади, основні права і свободи громадян. Виборча система.

Принципове значення нової Конституції України полягає в тому, що вона не лише декларує права і свободи людини, але й утверджує судові гарантії захисту цих прав. Вона окреслює ключові правові орієнтири і реформування нашого суспільства. Кримінальний, цивільний, земельний та інші кодекси.

2.3.2. Збройні Сили України. Забезпечення надійноїобороноздатності держави

Традиції формування Збройних Сил України (Військо Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Козацько-Гетьманської доби). Українські Січові Стрільці. Збройні Сили Центральної Ради. Армія гетьмана П.Скоропадського. Військові сили Директорії. Українська Галицька Армія. Українська Повстанська Армія. Українська дивізія “Галичина”.

Історичний досвід підтверджує, що попередні невдачі на шляху боротьби за створення незалежної держави в значній мірі були зумовлені тим, що Україна не мала достатньої військової потуги, яка могла би її захистити, тому нині питання про Збройні Сили України відноситься до найголовніших.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) про Збройні Сили, без’ядерний статус і позаблоковість України.

Події 19-21 серпня 1991 року в Москві. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Сформування Збройних Сил України.

Перший міністр оборони суверенної України генерал авіації К.Морозов, Міністерство оборони і Генеральний штаб. Прикарпатський і Одеський військові округи в складі Збройних Сил України, їх трансформація в Західне і Південне оперативні командування.

Наземні війська. Авіація. Аеромобільні війська. Військові частини МВС. Прикордонні війська. Служба безпеки України. Спецчастини. ВМС України. Проблеми поділу Чорноморського флоту.

Без’ядерний статус України. Скорочення стратегічних і загальних озброєнь. Україна і НАТО – партнерство заради миру. Спільні українсько-американські військові навчання. Зв’язки оборонних відомств України і Великобританії, Німеччини та інших країн. Миротворчі функції Збройних Сил України за межами держави.

Патріотичне виховання військовослужбовців. Українська мова в армії. Армія і церква. Основні завдання реформування Збройних Сил України.

2.3.3. Економічне співробітництво України з державами світу

45

Інтеграція України в світове господарство. Проблеми вибору оптимальної моделі розвитку (англо-американської, європейської, євразійської). Правова передумова розвитку ринкової економіки і утвердження світових господарських зв’язків України. Роздержавлення і приватизація форм господарювання. Двосторонні і багатосторонні зв’язки суб’єктів господарської діяльності.

Україна і Рада Європи. Перспективи співробітництва України з Європейським економічним співтовариством, набуття членства у Світовій організації торгівлі. Українська держава у стосунках з Європейським банком реконструкції і розвитку, Світовим банком та Міжнародним валютним фондом. Державний митний комітет і Національний банк України, їх головні функції у зміцненні економічного суверенітету держави.

Економічні зв’язки України з країнами СНД, Чорноморського басейну, державами “великої вісімки” та іншими розвинутими країнами. Інтереси України в розвитку партнерських взаємовідносин з країнами Азії, Африки та Латинської Америки. Регіональні можливості експортного потенціалу України.

Вихід України з кризи, стабілізація економіки, конверсія оборонних галузей, перебудова структури народного господарства. Проблеми переливу міжнародного капіталу та робочої сили. Шляхи виходу України на світовий ринок. Соціальний прогрес суспільства. Завдання підвищення рівня життя народу.

Практична реалізація взятої на озброєння моделі соціального розвитку України – процес тривалий та поетапний. На кожному з нових етапів її подальшого розвитку вимагається чітке окреслення пріоритетів, урахування фінансових, матеріальних і людських ресурсів, настроїв та орієнтації в суспільстві.

2.3.4. Україна в міжнародних організаціяхПредставництво України та її участь у діяльності найголовніших

міжнародних організацій: Організація Об’єднаних Націй (Нью-Йорк), членом якої Україна стала в 1945 р.; Міжнародний Суд в Гаазі; Рада Європи (членство з 1995 р.); Співдружність незалежних держав (СНД), створена в 1991 р.; Міжпарламентська асамблея держав Чорноморського басейну, заснована в 1992 році.

Зв’язки України з Всесвітньою організацією охорони здоров’я, заснованою у 1946 р. (Женева); Міжнародним союзом електрозв’язку (1932 р., Женева); Всесвітньою метеорологічною організацією (1950 р., Женева); Всесвітнім поштовим союзом (1874 р., Берн); Міжнародною організацією з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО, 1946 р., Париж); Міжнародним агентством атомної енергії (МАГАТЕ, 1956 р., Відень).

Підтримка Україною тісних контактів з іншими міжнародними організаціями та об’єднаннями: Міжнародною студентською конфедерацією, Міжнародною федерацією профспілок, Міжнародним кооперативним союзом, Міжнародною федерацією вільних журналістів, Всесвітньою федерацією демократичної молоді та ін.

46

Співпраця політичних партій та осередків України з Антибільшовицьким блоком народів, створеним у 1945 р. (Мюнхен), Інтернаціоналом свободи, створеним у 1946 р. (Рим), Українським рухом для об’єднання Європи, заснованим у 1961 р. (Париж) та рядом інших формувань.

2.3.5. Миротворча діяльність УкраїниУкраїна – одна із співзасновників ООН. Народи створили “об’єднання за

кращий світ”. Кращий світ – стабільний розвиток усіх націй. Утвердження принципів рівноправного партнерства, взаємної поваги.

Основні засади зовнішньополітичного курсу незалежної України базуються на схвалених у липні 1993 року Верховною Радою основних напрямів її зовнішньої політики. Динамізм, прагматизм і гнучкість – характерні риси зовнішньополітичного курсу України.

Україна – перша держава світу, яка добровільно і в односторонньому порядку взяла на себе зобов’язання ліквідувати ядерну зброю, розташовану на її території (третій ядерний потенціал світу).

Рішення Верховної Ради України щодо статусу без’ядерної держави і його відповідність вищим інтересам як нашої держави, так і людства в цілому.

Розширення договірно-правової бази двостороннього співробітництва з країнами світу, підписання на міждержавному рівні хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва; угоди про дружбу і співробітництво між Україною і Канадою, Польщею, Угорщиною та іншими державами.

Розблокування політичного та економічного діалогу між Україною і Росією. Активізація і розширення роботи по зміцненню договірно-правової бази взаємовідносин. Переговорний процес по Чорноморському флоту, міждержавні договори.

Вступ незалежної України до Ради Європи – визнання її демократичного вибору, твердого наміру здійснювати розбудову демократичної держави з урахуванням європейського досвіду та усвідомлення Україною повної відповідальності, що несе членство в РЄ і ратифікація Європейської Конвенції про права людини.

Україна і проблема безпеки в Європі. Україна першою з країн СНД підписала програму “Партнерство заради миру” з НАТО, Договір про партнерство і співробітництво з ЄС, стала учасницею Конференції з Пакту стабільності в Європі, а також виступила з ініціативами щодо зміцнення безпеки і співробітництва в Центрально-Східній Європі, Чорноморському регіоні.

Україна – один із значних контрибуторів своїх військових контингентів до Збройних Сил ООН. Участь у миротворчій місії в колишній Югославії, Анголі та інших країнах.

47

РОЗДІЛ 3. МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

3.1. Традиційні види господарської діяльності українців3.1.1. РільництвоРільництво (хліборобство). Українці – нація зі стародавньою

високорозвиненою рільничою культурою (VІ-IV тисячоліття до н.е.). Системи рільництва (вирубно-вогнева, перелогова, трипільна (дво-, чотирипільна, багатопільна). Хліборобство – провідна галузь рільництва. Тяглові знаряддя обробітку грунту (рало, український плуг). Зернові культури. Народний сільськогосподарський календар і сівба культур. Прикмети, обряди і звичаї, пов’язані з сівбою. Знаряддя обробітку землі (борона і її види), догляду за рослинами (мотика, сапа), збирання врожаю (серп, коса), молотьби (ціп), віяння тощо. Переробка зерна (вітряні, водяні, наплавні млини, жорна). Олійні культури.

Хліборобські обряди та трудові традиції.Сучасна рільнича культура, її позитивні і негативні сторони (надмірна

хімізація с-г виробництва, забруднення грунтів і продуктів харчування нітратами та ін.). Актуальність відродження корисних елементів традиційних способів обробітку землі, шанобливого ставлення наших предків до неї, як своєї “годувальниці”, “святої матінки”.

3.1.2. Скотарство і птахівництвоПороди великої рогатої худоби і їх розведення в Україні (українська сіра

степова з ІІ тисячоліття до н.е.), червона степова, білоголова українська, симентальська, лебединська, бура карпатська, українська м’ясна, волинська м’ясна та ін.). Конярство. Породи коней (степова українська, гуцульська та ін.). Вівчарство. Породи овець, що розводились в Україні (місцева з різновидами: чорна решетилівська і сіра сокольська, тонкорунні мериноси та ін.). Породи свиней (українська степова біла, степова ряба, миргородська, полтавська м’ясна тощо). Способи утримання худоби і догляду за нею. Птахівництво. Породи свійських птахів в Україні.

Історична взаємозалежність розвитку хліборобства і тваринництва.Використання традицій народного скотарства і птахівництва в сучасному

тваринництві.

3.1.3. Городництво. Садівництво

48

Городництво. Традиційні культури городництва (капуста, огірки, цибуля, часник, морква, ріпа та ін.). Баштанництво (степові райони). Новітні культури: помідори, баклажани (перша половина ХІХ ст.), соняшник, кукурудза.

Садівництво. Види культивованих дерев (яблуня, груша, вишня та ін.). Сорти, виведені українцями (антонівка, боровинка тощо). Видатний український селекціонер Л.П. Симиренко і його всесвітньовідомий сорт яблук (ренет П. Симиренка, названий так на честь батька). Рівень культури садівництва українців і її вплив на розвиток садівництва в інших державах (Росія, США тощо).

3.2. Допоміжні види господарської діяльності3.2.1. Рибальство і мисливствоРибальство. Снасті (вудки, підсаки, ості, переміти, кармаки, ятери, верші

тощо) і способи рибальства. Види риб в ріках України.Мисливство. Об’єкти мисливства (зайці, лисиці, кози, сарни, олені, лосі,

вепри, ведмеді, рись, бобри, перепели, куріпки, дрофи). Засоби полювання (ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні, слупи, западниці, вогнепальна зброя). Способи полювання. Охорона диких тварин. Правила полювання.

3.2.2. БджільництвоКоротка історія бджільництва в Україні. Основні типи вуликів періоду

“домашнього” бджільництва (борті, колоди, дублянки (пні), сапеткові) та ареали їх використання.

Рамковий вулик – революція у пасічництві. Видатний український вчений П.І. Прокопович – автор першого у світі рамкового вулика (1814 р.). Життя, наукова і суспільно-корисна діяльність П.І. Прокоповича.

3.3. Традиційні народні ремесла3.3.1. Обробка вовни і волокна (ткацтво)Ткацтво – один з найдавніших (ІІІ тисячоліття до н.е.) і найважливіших

видів господарської діяльності та мистецької культури українців. Способи обробки вовни. Прийоми прядіння тонкорунної вовни і рослинного волокна. Способи валяння і збивання сукна.

Обробка волокна. Вимочування льону і конопель. Сушіння і тіпання. Прядіння. Фарбування тканини. Ткацькі верстати. Техніка ткання. Розмаїття тканих виробів.

Килимарство. Райони поширення килимарства і його художня специфіка у цих районах.

3.3.2. Деревообробні промисли і ремеслаСпособи обробки дерева (випалювання, видовбування, вирізування),

(бондарство, стельмаство, теслярство, столярство, різьбярство, плетіння з кори дерев, лозоплетіння, плетіння з соломи). Художній такт і висока культура українських ремісників.

3.3.3. Гончарство і гутництво

49

Гончарство – один з найдавніших видів ремісничого виробництва. Основні і найбільші центри гончарного промислу в Україні. Технологія виробництва керамічних виробів (фарбування і обробка глини; виготовлення виробів на гончарному крузі; просушування і випалювання посуду; орнаментація і розмальовування посуду). Основні групи керамічних виробів: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки – кахлі, будівельні матеріали (черепиця, плоска цегла).

Райони України за особливостями художньо-декоративного оздоблювання кераміки: 1) північні (сіра кераміка); 2) південно-східні (кераміка із зеленою і золотистою поливою, а також безполивний розпис жовтою глиною); 3) Полтавщина (червоні миски з широким “фляндрованим” розписом); 4) Поділля (красота орнаменту, кольористість, витонченість); 5) Карпати (Косів, Пістинь) – висока техніка гравірування; 6) Галичина (Сокальщина), гаварецька кераміка та її унікальність (Золочівщина); 7) Закарпаття (Хустщина і Виноградівщина).

Гутництво (виготовлення скла). Райони поширення гутництва в Україні, асортимент і особливості виробів.

3.3.4. Обробка шкіри і рогу, металів та каменюОбробка шкіри – одне з найдавніших занять українців (дохристиянські

часи). Технологія вичинки овечих (кушнірство), волових та конячих (лимарство) шкур. Вироби зі шкіри та рогу.

Обробка металів (червоного, бурого залізняка і болотяних руд), особливості технології. Ковальство і його роль у сільському побуті та праці (кування коней, виготовлення сільськогосподарського реманенту тощо). Лиття з кольорових металів.

Обробка каменю на території України (основні райони), види використовування каменів (гірських порід), вироби з них та їх призначення.

Екскурсія в Музей етнографії і художнього промислу НАН України (Львів, пр.Свободи,15). Екскурсія у музей підків академії.

3.4. Народна архітектураПервинна форма давнього українського житла (землянки і напівземлянки).

Однокамерні житла (друга половина І тисячоліття – ХІІ ст.). Багатокамерні типи житла (з Х ст.). Зональні типи українського житла: а)північний (однокамерний зі стебкою і кліттю); б)центрально-правобережний (каркасно-глиносолом’яне житло); в)центрально-лівобережний (хати в “шули” та зрубні); г)південний (хати з каменю, глини, вапняку, чепепашника); д)західний (різноманітність варіантів: будівлі Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Закарпаття).

Традиційний інтер’єр українського житла. Конструктивні особливості житла, його декоративно-художнє оздоблення. Господарський двір. Обряди, пов’язані з будівництвом хати. Еволюція українського житла.

Екскурсія в Музей народної архітектури й побуту (Львів, вул.Чернеча Гора,1).

50

3.5. Національне вбранняФормування традиційного одягу українців. Генетичний зв’язок

українського народного одягу з традиціями Київської Русі. Основні елементи українського народного одягу. Особливості вбрання українського жіноцтва та чоловіків.

Одяг і соціальне розшарування суспільства. Локальні особливості народного одягу (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Карпати, Закарпаття, Поділля).

Сучасний костюм і його еволюція.Екскурсія в Музей етнографії і художнього промислу НАН України (Львів,

пр. Свободи, 15).

3.6. Українська вишивка. РушникиІсторичні витоки української вишивки (доба неоліту, трипільська

культура). Різноманітність вишивок з орнаментом, технікою виконання та гамою барв. Групи вишивок за орнаментом: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні). Відображення у групах вишивок символіки стародавніх вірувань, культів. Техніка вишивання і гама барв вишивок різних районів України. Вишивки Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Полісся, Волині, Чернігівщини, Київщини, Поділля, Тернопільщини, Буковини, Гуцульщини, Закарпаття, Півдня України.

Рушники – старовинні обереги дому, родини. Обряди, пов’язані з використанням рушників (шлюб, прикрашання образів, зустріч дорогих гостей тощо). Види рушників за кольором та орнаментом: “подільські”, “поліські”, “київські”, “гуцульські” “галицькі”, “буковинські” та ін.

Екскурсія в Музей етнографії і художнього промислу НАН України (Львів, пр.Свободи,15).

3.7. Національна кухняЇжа – важливий компонент матеріальної культури українського народу.

Символічні функції їжі в часи язичництва. Проявлення у харчуванні українців синтезу ознак християнства і язичництва після хрещення України-Русі. Їжа українців у добу Київської Русі.

Землеробство і тваринництво як провідні галузі господарства, котрі зумовлювали характер їжі українців. Продукти рослинництва і тваринництва, що споживались українцями. Найдавніші способи заготівлі продуктів харчування на зиму. Дві групи їжі та печива українців за часом вживання та престижністю: щоденна і святкова. Щоденне харчування українців за видами страв. Хліб і вироби із хлібного тіста. Варені страви із борошна (вареники, затірка, локшина, вівсяний кисіль, кваша, лемішка та ін.). Каша та її різновиди. Страви із картоплі. Український борщ і його різновиди. Страви з інших овочів (квасоля, горох, біб).

Святкова і обрядова їжа. Страви і печиво на сімейні урочистості (уродини, хрестини, весілля, похорони і поминки). Їжа на календарні свята: а)різдвяно-

51

новорічні (Святий вечір, Різдво, Новий рік, Хрещення) і б)Великдень, свято Петра і Павла, Спаса.

Традиційні страви української кухні в сучасному харчуванні українців, у відзначенні сімейних і календарних свят.

РОЗДІЛ 4. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

4.1. Релігія. Церква, віра і духовність українцівРелігія (з латинської мови – в’язати) – це зв’язок і зустріч людини з Богом,

форма свідомості, яка поділяє світ на природний та надприродний. Вона спонукає її вшановувати Бога, визнавати, що Він є Творцем світу і підтверджувати свою віру ділами. Людина має природну релігійність, бо їй властиве вроджене почуття – змагання до ідеалу. Людина, як створена особа, має обов’язки супроти Свого Творця та інших людей, які відкриваються в крилатому латинському вислові: ”Ora et labora” – “Молись й працюй”. Релігія закликає людину смиритися перед Богом, як Батьком усіх людей, і побачити в іншій людині свого брата, чи сестру, тобто собі рівного. Релігія заперечує пихатість, гордість поодиноких людей і народів та закликає всіх жити в гармонії. Релігія є основою найвищої моралі, якою вона займається протягом усього існування. Релігія – це зв’язок земного і небесного, матеріального і духовного, тлінного і нетлінного, скінченого і безконечного. Традиційними рисами українців є: віра в Бога, в Боже Провидіння, пошана до старших, лагідна вдача, щирість, гостинність, працелюбність, духовний аристократизм (не визнавання над собою жодного володаря окрім Господа Бога), гуманне ставлення навіть до ворогів, перевага духовного над фізіологічним у родинному житті, любов до своєї Батьківщини і народу.

Основою дохристиянського вірування українського народу було обожнювання сил природи, віра в духів. Язичницьке вірування в Київській Русі мало пантеон божеств таких як Хорc і Дажбог (уособлювали сонце); Симаргл (бог землі, підземного царства); Стрибог (бог вітрів); Мокош (покровителька родючості); Перун (дружинно-князівський бог війни та зброї, що уособлював бога грому і блискавки), Велес (бог, що опікувався худобою), Лада (богиня краси і любові), Марена (богиня смерті), Сварог (бог неба), Дивбог (бог страху).

Християнство – світова наднаціональна релігія, яка зародилась на початку І ст. н.е. Християнство є релігією любові. Церква – це спільнота християн, які вірять у Бога у Пресвятій Трійці та приймають у житті сім Cвятих Таїнств. До ХІ ст. християнство було єдиним. З часом розпочався процес розділення римської та константинопольської Церков, який завершився у 1054 р. і західна Церква отримала назву католицької (вселенської), а східна – православної. У XVI ст. в результаті великого церковного розколу у Західній Європі в процесі

52

реформації від католицизму відокремився ряд протестантських Церков. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я, католицизм, протестантизм. Християн у світі близько 1 млрд. 800 млн., з яких 1 млрд. католиків, 600 млн. протестантів і 200 млн. православних.

У 988 р. Русь-Україна за князя Володимира Великого стає християнською державою, прийнявши віру у візантійському, східному обряді. Київська Церква в Україні розвивається й зазнає поділу в ХVІ ст. Першими церквами в Київській Русі, ще до хрещення, були храми святих Іллі та Миколая, а першими єпархіями – Тьмутороканська і Перемишльська ще з ІХ ст. Після смерті князя Володимира Великого в 1015 році у самому Києві нараховувалось близько 400 християнських храмів.

До головних конфесій (з латинської мови – віросповідань) в Україні належать: православні, греко-католицькі, римо-католицькі та протестантські Церкви. До православних конфесій в Україні належать: УПЦ КП (Українська православна Церква Київського Патріархату), УПЦ МП (Українська православна Церква Московського Патріархату), УАПЦ (Українська Автокефальна православна Церква ). Католицизм в Україні представлений УГКЦ (Українська греко-католицька Церква), яка несе свій початок від Берестейської Унії в 1596 році, внаслідок якої була узаконена єдність тодішньої більшої частини православної Церкви в Україні з Римським Апостольським Престолом при умові збереження літургійної окремішності та самоуправи, а також РКЦ (Римо-католицька Церква). УГКЦ стала основою збереження української мови і традиції в церковному та суспільному житті і могутнім заслоном перед русифікацією та полонізацією. УГКЦ була офіційно ліквідована Радянською владою в 1946 р., а відродилася в Україні в 1989 р. Православних і греко-католиків, які належать до одного східного обряду, з римо-католиками єднають: святі Таїнства (хрещення, миропомазання, сповідь-покаяння, Євхаристія – Причастя, єлеопомазання-маслосвяття-соборування, священство і подружжя-шлюб), свята Літургія – Служба Божа, Богослужіння, молитви, правди віри, Заповіді Божі, наука Отців Церкви, святе Передання, церковне мистецтво (ікони, образи), вшанування Богородиці. Протестантів з перечисленими вище конфесіями єднає лише свята Тайна хрещення і спогад про Причастя, Заповіді Божі, Святе Письмо та наука Ісуса Христа Богочоловіка. Видатними діячами Української Церкви були: митрополити Іларіон, Клим Смолятич, Петро Могила, Андрей Шептицький, патріархи Йосиф Сліпий та Мстислав Скрипник, які вірно служили Богу, Церкві і народу.

Духовність – це стиль релігійного життя, гармонійна дія богословських і моральних чеснот в особі, яка спричиняє гідну відповідь людини дарам Божої благодаті. Духовність повинна відродити шляхетність, допомогти кожному стати людиною, а нації – нацією. Осторонь такої важливої справи не може бути вища школа, яка повинна забезпечити наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу змістом християнської моралі та національної духовності, який би допомагав формувати свідомих українців, для яких первинними є Бог і Україна, спонукав би студентів у співпраці з Богом вирости корисними своєму народові.

53

Найвидатнішими церковними спорудами міста Львова є храми: св. Миколая з ХIII ст., П’ятницька церква з ХV ст., церква і монастир св. Онуфрія з ХVІ ст. у стилі ренесансу, вірменський собор з ХІV ст. у вірменсько-орієнтальному стилі, латинський собор Успіння Матері Божої з ХІV ст. в готичному стилі, Успенська церква з вежею Корнякта з ХV-ХVІ ст. у стилі ренесансу та Архікатедральний собор св. Юра з ХVIII ст. у стилі бароко (рококо). У крипті собору св. Юра спочивають Глави УГКЦ, кардинали: Сильвестр Сембратович, патріарх Йосиф Сліпий, Мирослав-Іван Любачівський; митрополити Андрей Шептицький та Володимир Стернюк. На території нашого університету знаходиться церква Пресвятої Трійці.

4.2. Громадський побут і звичаєвістьСільська територіальна община як традиційна форма громадського побуту

українців. Генезис і функціонування громади. Колективна взаємодопомога у громаді та її форми (толока, супряга на відробіток, спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха тощо). Специфічні форми самоврядування громади (загальний схід, або віче). Адміністративні особи громади: староста села (війт), соцькі, десяцькі, наглядачі хлібних гамазеїв, об’їждчики полів та ін.

Церква. Її роль у громадському житті. Ходіння на богомоління. Базари і ярмарки як форми громадського дозвілля.

Правила поведінки і норми взаємовідносин людей у громаді. Значення громади в охороні та передачі традицій.

Зміни у громадському побуті протягом ХХ ст. Особливості громадського побуту сучасного села.

4.3. Український народний характерСкладнощі наукового вивчення проблеми національного характеру

“українця”. Відсутність остаточної характеристики національного типу українців. Деякі з основних рис психічного укладу українця: емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, естетизм українського народного життя і обрядовості, артистизм української вдачі, індивідуалізм та прагнення до “свободи” у різних розуміннях цього слова, неспокій і рухливість (прагнення до нових форм, тенденції до психічної еволюції), виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, чесність, щирість, привітність, гостинність, кмітливість.

Природа України (степ, море, ліс, гори) як один з найбільш важливих факторів розвитку українського національного характеру. Інші важливі фактори історичного плану – княжа доба і доба бароко, їх вплив на формування духовного світу українців.

4.4. Сім’я і родинне вихованняСім’я – могутній соціальний феномен, святиня людського духу, родинної

солідарності, невсипуща хранителька моральних чеснот, національних звичаїв і традицій, пам’яті предків, невтомна плекальниця родоводу, совісті, честі

54

минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Високоорганізована, національно свідома українська сім’я – духовний храм України-Матері.

Історія української родини. Матріархат. Перехід від матріархату до патріархату і виникнення моногамної сім’ї. Особливості утворення подружніх пар в добу Київської Русі. Подружня вірність українських жінок. Велика сім’я або рід: звичаї, традиції, господарювання (Х-ХVII ст.), турбота про виховання дітей (родинна педагогіка). Опікувальні божества родини – Рід і Рожаниця як уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Одухотвореність родинно-побутової культури українців. Вірування в охоронців домівки і майна – домовика (Чура і Щура), міфічних істот, що сприяють любові, формуванню молодої сім’ї (Русалка, Чурило, Журило, Ярило, Купала, Ладо та ін.).

Причини і шляхи трансформації великої сім’ї в малу (батьки та неодружені діти). Звичаєве право в малій сім’ї (право спадковості, майнові відносини). Соціальний контроль громади за укладом сім’ї, моральною поведінкою подружжя, міцністю шлюбу.

Сучасна українська сім’я. Процеси рівноправ’я внутрісімейних взаємин у сільській і міській сім’ях.

Відродження системи традиційних сімейних зв’язків із врахуванням сучасних соціально-економічних і культурних особливостей – найважливіший чинник зміцнення шлюбу і гармонізації сім’ї.

4.5. Шлюбно-весільні звичаїШлюб як історично зумовлена, санкціонована та регульована суспільством

форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов’язки стосовно один до одного й дітей. Види шлюбів в історичному аспекті: дуально-родовий (груповий), парний, моногамний.

Пріоритет у шлюбно-сімейних звичаях українців цінностей сімейного життя. Вплив громадської думки на утвердження сім’ї. Процедура укладання шлюбу в Україні впродовж ХVI-ХIХ ст. Нерівні шлюби та їх наслідки (приймацтво). Різноваріантність шлюбів в Україні: за згодою (шлюбним договором), уходом, уводом, на віру.

Трансформація шлюбних звичаїв у ХХ ст. та її причини (соціально-економічні перетворення у суспільстві, його демократизація, світоглядні уявлення людей, моральні засади тощо). Критерії мотивації шлюбу в сучасної молоді.

Весільна обрядовість та її структура. Сватання. Умовини. Заручини. Дівич-вечір. Весільний поїзд. Власне весілля: запросини, викуп за наречену (ворітна, весільний пропій), розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, розподіл короваю, посаг у домі молодого, обряди закінчування весілля. Післявесільні обряди.

Особливості сучасної весільної обрядовості в різних регіонах України.

4.6. Родинні свята: народження (уродини), хрестини, іменини

55

Особливості обрядів, пов’язаних з появою на світ нового члена сім’ї. Зв’язок родильної обрядності українців з язичницькими віруваннями. Ритуальні дії, що визначали спрямування майбутньої долі народженого чи народженої, їх розумових здібностей та працьовитості. Сучасна обрядовість при народженні дитини. Хрестини та їх сутність. Особливості обряду хрестин в Україні в минулому і тепер. Похрестини.

Іменини – свята вшанування іменинника і його святого заступника. Характерні риси обрядовості при святкування іменин.

4.7. Похоронна та поминальна обрядовістьОсобливості обрядів похорон і поминок. Поминання через дев’ять днів

(дев’ятини), сорок (сороковини) і через рік (роковини). Громадські колективні поминки (через тиждень після Великодня, в окремих районах – на Зелені свята). Догляд за могилами та кладовищами (цвинтарями). Доглянуті цвинтарі і могили – ознака високої культури народу.

4.8. Українська етнопедагогікаНародна педагогіка як галузь емпіричних знань і досвіду, що

відображаються в домінуючих серед людей морально-етичних ідеалах, поглядах на зміст, мету й принципи формування особистості, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання і навчання дітей та молоді. Джерела народної педагогіки (рідна мова, народна творчість, традиції, обряди, свята, образотворче, музичне, танцювально-хореографічне мистецтво тощо).

Навчально-виховний арсенал і потенційні можливості української етнопедагогіки. Основні компоненти етнопедагогіки: народна фамілогія, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна деонтологія.

Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. Скарби української етнопедагогіки та їх використання у духовному і культурному вихованні молоді.

4.9. Традиційні уявлення і вірування українцівТрадиційні уявлення і вірування (естетичні погляди, етичні переконання,

релігійні вірування, уявлення, знання) як важливий чинник суспільної свідомості. Синкретичне поєднання християнських релігійних уявлень з язичницькими віруваннями – характерна особливість традиційних уявлень і вірувань українців.

Анімістичні вірування (одухотворення явищ природи) та їх відображення в українській демонології. Образи української демонології: духи природи (польовик, водяник, русалка та ін.), хатні духи (домовик), духи демони (чорт, перелісник та ін.).

Фетишизм (віра у надприродні властивості самих предметів неживої природи). Потемізм (сукупність релігійних уявлень і вірувань про існування надприродних зв’язків між певною родовою групою людей і певним видом

56

рослин чи тварин) і його відображення в українському казкарстві, повір’ях та обрядах.

Вірування у різні прикмети, силу чарів та замовлянь, добру та лиху годину, щасливе і нещасливе місце, легкі і тяжкі дні тижня тощо. Комплекс вірувань і ритуалів, приурочуваних до християнських свят – Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят.

Українська міфологія, її національний колорит і художньо образна своєрідність. Міфи про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про скінченність і загибель світу (есхатологічні) та ін. Культ землі, вогню і води. Дуалізм традиційних уявлень українців, виражених у двох протилежних началах – добра і зла.

4.10. Народні знанняНародні знання як результат спостережень людей над природою і

оточуючим середовищем, набуток з життєвого і виробничого досвіду.Знання українців у галузі астрономії (знання зоряного неба,

закономірностей руху окремих сузір’їв, Сонця, Місяця, визначення днів літнього і зимового сонцестояння, пір року, часу доби, користування місячно-сонячним календарем тощо), метеорології (завбачення погоди, різні прикмети, що пов’язані зі зміною фізичних явищ в атмосфері, з виглядом Сонця, Місяця, хмар, з поведінкою тварин і рослин), математики (народні способи лічби, вимірювання земельних ділянок, відстаней до недоступних предметів, одиниці міри і маси), ботаніки і зоології (найменування рослин і тварин, знання їх еколого-біологічних, лікувальних, індикаційних, господарських та інших властивостей), медицини і ветеринарії (лікування ліками рослинного і тваринного походження, методи лікування, догляд за тваринами та їх лікування, профілактика захворювань).

4.11. Усна народна творчістьУсна народна творчість (фольклор) чи не єдиний засіб узагальнення

протягом тисячоліть життєвого досвіду українського народу, втілення народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів, відображення його естетики, етики, історії, філософії, психології, дидактики тощо. Витоки та еволюція українського фольклору. Народна творчість українців – пряма спадкоємниця уснопоетичних надбань Київської Русі.

Характерні особливості усної народної творчості (усна форма творення і побутування, роль пам’яті у збереженні та відтворенні фольклору, варіантність, колективність, традиційність).

Жанрова система українського фольклору. Прозовий фольклор і його різновиди: власне художня проза (казки героїко-фантастичні, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки) і документальна, або неказкова проза (легенди, перекази, народні оповідання).

57

Цикл найкоротших жанрів усної народної творчості: приказки і прислів’я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.

Поетичний (пісенний фольклор): пісні, голосіння, думи. Українська пісенність. Обрядові пісні: трудові пісні, колядки, щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, весільні, ігрові, хороводні пісні, замовляння, дитячі пісні. Народні голосіння. Думи. Балади та історичні пісні. Ліричні пісні: пісні про кохання, пісні родинного життя, суспільно-побутові пісні (козацькі, чумацькі, наймитські, заробітчанські, емігрантські, рекрутські, солдатські).

Гумористично-сатирична пісенність як відображення невід’ємної риси вдачі українця. Коломийки і частівки. Дитячий фольклор і його різновиди:

а) пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові пісні, забавлянки тощо); б) власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки, ігри та ігрові пісні тощо).

Народна драма. Український вертеп як найвище досягнення української народної драми.

Життєвість усної народної творчості.

4.12. Звичаї та обрядиЗвичаї та обряди як одна з найдавніших форм духовної культури

українського народу. Визначення понять “звичаї” та “обряди”. Ритуали і обрядовість. Родинна і календарно-побутова обрядовість. Історичний розвиток календарно-побутової обрядовості.

4.12.1. Обрядовість зимового циклуНародні звичаї та обряди, які пов’язані з відзначенням дня Введення у

храм Пресвятої Богородиці, дня пам’яті великомучениці Катерини, апостола Андрія Первозванного, Миколи Чудотворця, святої Анни.

Обрядові дійства, пов’язані з Різдвяними святами (Святий вечір. Різдво. Коляда. Вертеп).

Вечір під Новий рік, або Щедрий вечір. Маланка. Новий рік, або свято Василя. Голодна кутя, або другий Святвечір. Богоявлення, або Водохрещ.

4.12.2. Обрядовість весняного циклуСтрітення. “Всеїдний” тиждень. Масляна (М’ясниці). Сиропустна неділя.

“Явдохи”. “Сорок святих”. Хрестя. “Теплого Олекси”. Заклинання весни. Перше квітня – день обманів. Благовіщення. Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки). Перша борозна і початок сівби. Великий піст. Вербна неділя. Білий тиждень. Великдень. Великодній понеділок. Третій день Великодня.

4.12.3 .Літні звичаї та обрядиРадуниця і Проводи. Красна гірка. Ляля. Лада і Ладо. “Вулиця”. День

Святого Юрія. День Святого Миколи Чудотворця. Зелені свята (Завивання

58

вінків. Клечальна субота. Клечальна неділя. Поминання мертвих). Свято Івана Купала. Свято Петра і Павла. Зажинки. Жнива. Обжинки.

4.12.4. Осінні звичаї та обрядиДень пророка Іллі. Маковія. Спаса. Перша Пречиста. Головосіка. Семена.

Друга Пречиста. Воздвиження Чесного Хреста. Свято Покрови. Святого Дмитра. День Архистратига Михайла. Третя Пречиста.

4.13. Народне образотворче мистецтвоХарактерні риси українського образотворчого мистецтва (декоративність,

конструктивність, орнаментальність). Народне пластичне мистецтво. Регіональні особливості архітектурної пластики (зовнішній декор житлових споруд, їх інтер’єру).

Художня обробка виробів з каменю, золота, шкіри, металу (ковальське ремесло), скла, глини (керамічний посуд).

Живопис і графіка в народному мистецтві. Смислове значення кольорів у художній виразності народного образотворчого мистецтва. Стінопис, особливості його композиції, стилізації, технології, символіка елементів його орнаменту.

Мальовки. Петриківський розпис. Мистецтво всесвітньо відомої майстрині народного мистецтва Катерини Білокур.

Розписи меблів і посуду (неполив’яна і полив’яна кераміка). Писанкарство і символіка писанки.

Семантика народних художніх образів.

4.14. Українське професійне мистецтво(основні поняття і загальні риси)

4.14.1 . АрхітектураАрхітектура як мистецтво створення (проектування і будівництво)

будівель, споруд та їх комплексів. Основні типи архітектури за призначенням: житлова, суспільно-громадська (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміністративні тощо) і промислова (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Садово-паркове мистецтво як складова архітектури. Поняття про архітектурний стиль і його види: романський стиль, готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн, конструктивізм тощо.

Архітектура Київської Русі. Кам’яне будівництво в Києві. Церква Богородиці Десятинної (989-996рр.) – перший кам’яний храм Київської Русі. Розквіт архітектури за часів Ярослава Мудрого (Собор св. Софії, 1017-1037 рр.). Культові та громадські споруди у центрах феодальних князівств. Єдиний архітектурний стиль Київської Русі кінця ХІІ ст.

Архітектура ХІІІ-ХVІ ст. Розквіт архітектури на західноукраїнських землях (архітектура Галича). Оборонна забудова (фортеця Тустань, Кременецький замок, Хотинська фортеця, замки в Острозі, Перемишлі, Старому Селі (1584-1589), Бережанах (1534-1554 рр.), Олеську (ХІV-XVII ст.).

59

Ренесанс в українській архітектурі. Стародавній Львів і розквіт ренесансного стилю в його архітектурі. Визначні пам’ятки ренесансу у Львові: Успенська церква, Чорна кам’яниця та ін.

Українське бароко – яскравий вияв естетичних рис української архітектури (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Пам’ятки українського бароко (Бернардинський і Домініканський костьоли у Львові, собор Почаївської лаври, костьол Єзуїтської колегії у Самборі, ансамбль св. Юра у Львові, Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку, Андріївська церква (шедевр світового значення) і Маріїнський палац (перлина барокового стилю) у Києві.

Культурна діяльність гетьмана Івана Мазепи та її значення для розквіту українського (козацького) бароко.

Українська національна архітектурна школа ХVIII ст. (І. Зарудний, І. Григорович-Барський, С. Ковнір). Києво-Печерська лавра – класичний взірець українського бароко.

Храми Лівобережної України, зведені на честь козацьких перемог (Микольський собор у Ніжині, Вознесенський собор у Переяславі та ін.).

Дерев’яні церкви – шедеври української народної архітектури. Школи дерев’яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддністрянська, слобожанська. Характерні особливості архітектури храмів, зведення майстрами цих шкіл.

Класицизм в українській архітектурі (друга половина ХVІІ – початок ХХ ст.). Основні компоненти архітектури класицизму. Провідний напрям

класицизму – містобудівництво. Міста (Дніпропетровськ, Маріуполь, Миколаїв, Херсон, Одеса та ін.), палаци (Кирила Розумовського, братів Галаганів та ін.), паркові ансамблі (“Софіївка” в Умані, “Олександрія” у Білій Церкві) як пам’ятки забудови і зодчества на принципах класицизму.

Класицизм у будівництві житлових, адміністративних, освітніх, культурних та інших споруд Києва (університет, театр), Одеси, Полтави (театр), Львова (житлові будинки в історичному центрі міста, Український національний драматичний театр імені М. Заньковецької, Державний університет “Львівська політехніка”, Наукова бібліотека імені В. Стефаника). Порушення стильової єдності архітектури міст з другої половини ХІХ ст. та її причини.

Архітектурні пам’ятники стилю неокласицизму та “віденського бароко” у Львові (університет ім. І. Франка, Музей етнографії і художніх промислів, будинок залізничного вокзалу). Стиль “Французького відродження” у забудові Києва (філармонія, Український драматичний театр ім. І. Франка, оперний театр).

Архітектура ХХ ст. Стиль модерн, його характерні особливості. Український модерн – національний різновид модерну.

Видатний український архітектор В. Кричевський (1872-1952) і його творча діяльність. В. Кричевський – автор проекту і художнього оформлення Канівського музею-заповідника “Могила Т.Г. Шевченка” (1936-1938 рр., співавтор проекту – учень митця П. Костирко). Інші видатні українські

60

архітектори: К. Жуков (1873-1940), Д. Дяченко (1887-1942), С. Тимошенко (1881-1950), П. Костирко (1897-1982) та їх вклад у розвиток національної архітектури.

Стиль українського модерну у повоєнній забудові Хрещатика столиці України. Забудова та реконструкція міст і сіл України в радянський час за типовими проектами як причина втрат художньої виразності архітектурних споруд та їх національної своєрідності.

Зарубіжні архітектори українського походження (С. Тимошенко, Р. Жук, Т. Геврик) та їх роль у збереженні багатовікових традицій українського зодчества.

4.14.2. СкульптураВизначення скульптури як виду образотворчого мистецтва. Головний

об’єкт зображення у скульптурі. Основні види скульптури: кругла (статуї, скульптурні групи та ін.) та рельєф (плоскісно-скорочене зображення, переважно на площині, яка творить для нього тло). Види скульптури за своїм призначенням (монументальна, монументально-декоративна, станкова).

Скульптура періоду неоліту і міді в Україні. Трипільська культура (IV-ІІІ тис. до н.е.) – одне з видатних, світового рівня, культурних явищ. Особливості скульптури Трипілля (керамічні жіночі статуетки, символіка орнаментальних прикрас, антропоморфні стели).

Скульптура кіммерійців (VІІІ-VІІ ст. до н.е.) і скіфів (VІІ-І ст. до н.е.). Скіфська кам’яна скульптура, її характерні особливості та призначення. Ювелірне мистецтво скіфів.

Скульптура грецьких міст-колоній Північного Причорномор’я.Скульптура слов’янських земель (І тис.н.е.). Чотириликий Збруцький ідол

– найвідоміший твір монументальної пластики давніх слов’ян. Скульптура княжої доби України-Русі. Мистецтво плоского рельєфу – єдиний вид скульптури у храмових спорудах. Саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.) – унікальна пам’ятка скульптури. Сюжетні шиферні рельєфи сакральних споруд Києва. Різьблена білокам’яна архітектура князівства періоду феодального дроблення Київської Русі (ХІІ-ХІІІ ст.). Дрібна пластика із металу і каменю (нагрудні хрестики, нагрудні ікони, змієвики).

Українська скульптура ХІV-ХV ст. Період готики. Вплив історичних і політичних умов на розвиток скульптури в Україні. Зміщення центру духовного життя на терени Галичини і Волині. Пам’ятники скульптури ІV-V ст. в колекціях Національного музею у Львові, Львівській картинній галереї та в музеї Олеський замок.

Українська скульптура періоду ренесансу (ХVI-XVII ст.). Піднесення економічного, політичного і культурного життя України як важливий чинник розширення якісного діапазону скульптури (об’ємна і рельєфна пластика, скульптура декоративно-орнаментальна, сакральна і світська, зародження ренесансного скульптурного портрету).

61

Монументальна пластика, її використання у екстер’єрах та інтер’єрах церковних, громадських і міщанських споруд (будинок Корнякта, Чорна кам’яниця на площі Ринок у Львові). Успенський ансамбль у Львові (вежа Корнякта, Успенська церква і Каплиця Трьох Святителів) – найяскравіший зразок ренесансної архітектури в Україні. Тематична різьба каплиць Кампіанів і Боїмів (м. Львів) як відображення гуманістичних уявлень про людину, її духовність та гідність.

Пам’ятки епітафійного та надгробного характеру періоду ренесансу.Іконостасна різьба у храмах східного обряду (Успенська церква, церква св.

П’ятниці у Львові, Святодухівська церква в м. Рогатині) та вівтарна у римо-католицьких.

Українська скульптура періоду бароко і рококо, її характерні особливості. Видатний український скульптор світового рівня Пінзель (автор трьох пам’ятних статуй на фасаді собору св. Юра у Львові, кам’яних фігур на фасаді ратуші у Бучачі та ін.).

Українська скульптура ХІХ ст. (період класицизму і реалізму).Представники класицизму І. Мартос, Гартман Вітвер, Антон Шімзер та

інші, їх твори. Скульптори М. Микешин (автор проекту пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві), Л. Позен (автор пам’ятників І. Котляревському і

М. Гоголю у Полтаві) та їх вклад у розвиток реалізму в монументальній скульптурі. Творчий доробок провідного львівського скульптора П. Війтовича.

Українська скульптура ХХ ст. Творчість скульпторів Ф. Балавенського (1864-1943). Авангардні тенденції в українській скульптурі (М. Паращук,

І. Кавалерідзе, Жозефіна Діндо).Реалістичний напрям у скульптурі наприкінці 20-х років (роботи І. Севери).О. Архипенко (1887-1964) – один із творців мистецтва авангардизму,

найвидатніший скульптор ХХ століття.Сучасні скульптори м. Львова, їх творчість. Автори пам’ятників Іванові

Франку, Тарасові Шевченку, Маркіяну Шашкевичу, Данилу Галицькому, Михайлу Грушевському, Івану Підкові.

4.14.3. ЖивописВизначення живопису як одного з основних видів образотворчого

мистецтва. Види живопису за призначенням та особливостями художнього виконання (монументальний, декоративний, станковий), їх сутність. Жанри живопису (побутовий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний).

Поняття про компоненти живопису – колір, колорит, перспективу, світлотінь, композицію, а також техніку живопису (фарби олійні, клейові, воскові, акварель, гуаш, пастель, мозаїка, смальта, фреска, темпера).

Живопис княжої доби (Х-ХІІ ст.). Розквіт монументально-декоративного живопису, його особливості на прикладі мозаїк і фресок Софіївського собору, Печерського монастиря, Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. Іконопис Київської Русі.

62

Живопис ХІV – першої половини ХVII ст., його характерні особливості (дотримання традицій монументального розпису Київської Русі, поступовий перехід від середньовічної умовності до утвердження гуманістичних ідеалів).

Живопис другої половини ХVII-XVIII ст.Перевага іконостасу над монументальним живописом. Жовківський

художній осередок і його талановиті українські митці – Юрій Шимонович, Іван Рудкович, Йов Кондзелевич та Василь Петрахович.

Живопис ХІХ-ХХ ст. Різноманітність жанрів станкового живопису у першій половині ХІХ ст. (портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий). В.Тропінін (1776-1857) – видатний представник українського реалістичного портретного живопису. В. Штернберг (1818-1845) – зачинатель нової української школи пейзажного і побутового живопису. Творчість Т. Шевченка як художника. Видатні українські художники М. Пимоненко, В. Орловський, С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді, О. Сластіон, Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк.

Художники національного модерну: О. Богомазов (1880-1930), М. Бойчук (1882-1939), К. Малевич (1878-1935) та їх помітний внесок у розвиток світового авангарду.

Новаторський стиль у творчості П. Холодного (1876-1930), О. Новаківського (1872-1935). Творчість українських художників другої половини ХХ ст.: Т. Яблонська, В. Зарецький, А. Горська, О. Заливаха та ін.

Творчість сучасних художників м. Львова. Художники української діаспори та їх мистецькі надбання (Г. Новаківська, М. Левицький, С. Лада, Ю. Соловій, Х. Дохват, С. Гординський).

Визначальний напрям розвитку українського живопису – утвердження національної самобутності у поєднанні зі світовим мистецьким досвідом.

Екскурсії в музеї та картинну галерею Львова.

4.14.4. ГрафікаГрафіка як вид образотворчого мистецтва. Визначення графіки за технікою

виконання (рисунок, малюнок, друкована графіка). Жанрові різновиди графіки: станкова, книжкова, журнальна і газетна, ужиткова, плакат, книжкова ілюстрація як найпоширеніший вид графічного мистецтва. Гравюра і її різновиди (ксилографія, ліногравюра, гравюра на металі). Офорт. Літографія. Офсет.

Історичні корені української графіки. Українська барокова графіка та її представники – О. Тарасевич (бл.1650-1710), І. Щирський (бл.1650-1714). Гравюра І. Щирського “Тріумфальне знамено”. Т. Шевченко – графік. Л. Жемчужніков (1828-1912) і його серія офортів “Живописна Україна”.

Графіка нової доби. Олена Кульчицька (1877-1967) та її творчість. Графічна спадщина О. Сорохтея, М. Бутовича, В. Єрмилова, В. Мироненка, С. Гебус-Баранецької, Ю. Кратохвилі-Відимської та ін.

Книжкова графіка в Україні та її історія. Найважливіші пам’ятки староукраїнського книжкового малярства: “Ізборник Святослава” (1037),

63

“Остромирове Євангеліє” (1056-1057), Бучацьке Євангеліє (ХІІІ ст.), “Київський псалтир” (1397), “Пересопницьке Євангеліє” (1556-1561).

Початок українського книгодрукування (1483). Книги, видані Юрієм Дрогобичем (Котермаком) та Святополком Фіолем. Видання у Львові І. Федоровичем (Федоровим) “Апостола” і “Букваря” (1574). Заснування І. Федоровичем в Острозі друкарні і вихід у світ “Псалтиря”, “Нового завіту” (1580) та “Острозької Біблії” (1581).

Редакційно-видавнича діяльність Острозького літературно-наукового гуртка, Балабанівського гуртка, гуртка Києво-Печерського монастиря (початок ХVII ст.). Видання друкарні Львівського братства, Києво-Печерської лаври (ХVІІ ст.), Почаєвської лаври (ХVІІІ ст.).

Українська графіка ХХ ст. Г. Нарбут – видатний український графік, його творчість. Графічна шевченкіана та її творці (К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сластіон, І. Їжакевич, В. Касіян, М. Дерегус та ін.).

Творчість українських графіків В. Кричевського, І. Бурячка, О. Нелепинської-Бойчук, О. Довгаля, О. Адамовича, А. Базилевича, О. Данченка, Ф. Коновалюка, В. Литвиненка, Г. Якутовича та ін.

Українська філателія, її творці. Філателія українського зарубіжжя (Я. Гніздовський та ін.).

Творчість сучасних графіків м. Львова.Екскурсія у художньо-меморіальний музей О. Кульчицької.

4.14.5. ЛітератураВизначення літератури в широкому значенні. Література художня –

різновид мистецтва, особливої форми суспільної свідомості, що зображує дійсність у художніх образах, які створюються за допомогою мови.

Головний предмет художньої літератури – людина у багатогранності її життєвих проявів, духовності, характеру, творчості.

Основні роди літератури: епос, лірика, драма. Основні літературні напрями – класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм.

Давня українська література.Започаткування української літератури за часів формування Київської Русі.

Вплив хрещення Русі на розвиток її літератури і зв’язок з культурою античності. Перекладна література візантійського і болгарського походження. Апокрифи – неканонізовані перекази на біблійні теми. Види державної оригінальної літератури (проповіді священиків у вигляді “поучення”, “послання”, “слова”). Житійна література (розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою, наприклад, про княгиню Ольгу, князя Володимира та ін.).

Літописання. Найдавніший твір цього виду літератури – “Повість минулих літ”, в якому відображено основні риси давньоруського етносу, ідеї патріотизму та єдності Київської Русі. Літописи Київський (ХІІ ст.) та Галицько-Волинський (ХІІІ ст.).

64

Літературна спадщина Київської Русі, її самобутність та місце у світовій культурі. Унікальне явище світової літератури – “Слово о полку Ігоревім” (прибл.1187р.). Творчість письменників-полемістів кінця ХVI – початку

ХVІІ ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній, Іван Вишенський та ін.).“Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного” (1622)

Касіяна Саковича як приклад поєднання художніх традицій Київської Русі та нового ренесансного світовідчуття і реформаційних тенденцій.

Організаторсько-учительська проза другої половини ХVII ст. (Лазар Баранович, Іоаникій Гулятовський, Антін Радивиловський, Дмитро Туптало), її значення для розвитку ідей громадянського гуманізму, патріотизму, піднесення і возвеличення рідної мови. Літописи Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін.

“Історія русів” (60-і роки ХVІІІ ст.) – визначний твір невідомого автора, яким утверджувалася ідея державної самостійності українського народу, твір, що став могутнім поштовхом національно-духовного відродження.

Творчість Григорія Сковороди – вершина давньої української літератури. Основні напрями спадщини поета-патріота: ідеї істинності життя, палке прагнення бачити в Україні людей “із світлим розумом і гарячим серцем” (Благодарний Еродій”), прославлення борців за волю (Б. Хмельницький у поезії “Про свободу”), філософський монізм, “сродна” праця.

Нова українська література (ХІХ ст.). “Енеїда” І. Котляревського (1798) – початок якісно нової доби в історії українського письменництва. “Наталка Полтавка” та інші твори І.Котляревського з елементами сентименталізму. Г. Квітка-Основ’яненко і його “Конотопська відьма” як один із перших творів світової так званої химерної прози.

Альманах “Русалка Дністрова”, виданий 1836 року “Руською трійцею” (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Його головна ідея – єдність західноукраїнських земель з усією Україною.

Творчість Т.Шевченка – геніального українського поета, художника, мислителя, що став символом нації, її пророком. Збірка поезій Т. Шевченка “Кобзар” (1840) та її епохальне значення для української літератури. Твори Т. Шевченка, в яких оспівується боротьба українського народу за правду, славу, національно-політичне визволення (“Гайдамаки”, “Великий льох”, “Іржавець” та ін.). Політичні поеми поета “Сон” і “Кавказ”. Лірика Т. Шевченка. Образ жінки-матері в поемі “Наймичка”. Прозові і драматичні твори Т. Шевченка.

Національний світогляд поета і його символи: слава (національні традиції), слово (національна культура), правда (загальнолюдські вимоги). Т. Шевченко – поет, що “став велетнем у царстві людської культури” (І. Франко), підніс українську літературу на світовий рівень.

Жанр байки в українській літературі ХІХ ст. (П. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов).

Творчість Пантелеймона Куліша (1819-1897) – поета, прозаїка, журналіста, видавця, літературного критика, мовознавця, етнографа, перекладача Біблії, творів В. Шекспіра, інших зарубіжних авторів. Поема П. Куліша “Україна” та історичний роман “Чорна рада”.

65

Творчість Марка Вовчка (“Народні оповідання”, повісті “Інститутка” та “Маруся”), О. Стороженка (історична поема “Марко Проклятий”), А. Свидницького (автор першого українського соціального роману “Люборацькі”), С. Руданського (дотепні “Співомовки”, ліричні пісні, напр., “Повій, вітре, на Вкраїну”, поеми “Мазепа”, “Павло Полуботок”, “Іван Скоропада”, переклади “Слова о полку Ігоревім”, “Іліади” Гомера), І. Нечуя-Левицького (“Бурлачка”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, повість “Неоднаковими стежками”, яку І. Франко назвав “колосальним, всеобіймаючим оком України”), Панаса Мирного (соціально-психологічні романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”, повість “Лихі люди”), Юрія Федьковича, якого називають “Буковинським кобзарем” за активну діяльність у справі національного пробудження Буковини (поема “Лук’ян Кобилиця”), балада “Довбуш”, поезії на “жовнірську” тематику – “Рекрут”, “Святий вечір” та ін.).

Драматургія М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича – яскравий феномен в українській літературі.

Українська проза 70-90-х років, її творці: письменники О. Кониський (повість “Семен Жук і його родичі”), Олена Пчілка, Б. Грінченко, Н. Кобринська (оповідання “Ядзя і Катруся” про проблеми галицького села, “Виборець” – про пробудження народної свідомості), Т. Бордуляк (збірка “Оповідання з галицького села”, переклади творів світової класики – Софокла, Данте та ін.), О. Маковей, А. Чайківський.

Відображення національних і філософсько-психологічних проблем у творчості П. Грабовського та В. Самійленка.

І. Франко (1856-1916) – універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик, організатор літературного життя.

Творчість І. Франка, її самобутність і спорідненість з європейською та світовою літературою (див. праці міжнародного симпозіуму (Львів, 11-15.ІХ.1986) “Іван Франко і світова культура”). Поетичні збірки І. Франка “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Мій ізмарагд”, “Із днів журби” – класичні зразки громадсько-політичної, філософської та інтимної лірики. Поеми “Панські жарти”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”, “Мойсей”. Численні оповідання і твори з робітничого життя (“Борислав сміється”). Драматичні твори (“Украдене щастя”), літературознавчі, етнографічні, мовознавчі, історичні, економічні та інші праці І. Франка.

Новаторські тенденції української літератури на переломі ХІХ-ХХ століть. Творчість Лесі Українки – унікальне явище в українській і світовій культурі. Поетичні збірки Лесі Українки “На крилах пісень”, “Думи і мрії”, “Відгуки”, їх соціальний і національно-визвольний пафос. Драматичні поеми “Кассандра”, “Осіння казка”, “В катакомбах” та інші, що пройняті мотивами прометеїзму, протесту проти соціального і національного гноблення. Твори “Бояриня”, “Оргія” як приклад найповнішого втілення у творчості поетеси ідеї національного визволення. Лірика Лесі Українки.

Самобутньо-національна форма вияву імпресіонізму в українській літературі (творчість М. Коцюбинського – “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “Фата

66

моргана”, повість-балада “Тіні забутих предків”, світової слави новели “Сон”, “На острові”, імпресіоністично-лірична проза С. Васильченка, Г. Косинки,

А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка, Г. Михайличенка).О. Кобилянська та її значний внесок у розвиток нової соціально-

психологічної школи в українській літературі (твори малої прози “Природа”, “Некультурна”, “До світла”, соціально-психологічна повість “Земля”, лірико-романтична повість “В неділю рано зілля копала…”, повісті про жінок-інтелігенток “Ніоба”, “Через кладку”, “За ситуаціями”, роман “Апостол черні”).

Модерністський напрям в українському літературному процесі 20-х років ХХ ст. (творчість М. Вороного, галицьких письменників П. Карман-ського, Б. Лепкого, О. Луцького, В. Пачовського, С. Твердохліба, М. Яцківа та ін.). Експресіонізм у творчості В. Стефаника, А. Головка, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Куліша.

Літературна творчість “неокласиків” М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, М. Рильського як приклад поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератур.

Масові репресії 30-х років, що знищили ціле покоління діячів національної культури (“Розстріляне відродження”).

П. Тичина – найвидатніший представник поезії 20-х років (збірки “Сонячні кларнети”, триптих “Дума про трьох вітрів”, “Золотий гомін”, “Скорботна мати”).

Творчість західноукраїнського поета-імажиніста Богдана-Ігоря Антонича (збірки “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”).

Творчість письменників і поетів повоєнного періоду, зокрема О. Гончара (роман світового визнання “Собор”, що перший у радянській літературі порушив питання про збереження духовної спадщини українського народу).

Здобутки української літератури 60-х років (творчість “шістдесятників” – М. Вінграновського, Є. Гуцала, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, І. Світличного, В. Симоненка та ін.). Поезія Ліни Костенко. Поезія Дмитра Павличка.

Творчість літераторів-політв’язнів радянських таборів: Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого та ін.

Історична романістика Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва та ін.Творчість діячів української еміграції (Н. Лівицька-Холодна, П. Холодний,

Ю. Липа, В. Дядик, А. Книжанівський та ін.). Поезія Олени Теліги, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської та ін. Василь Барка – найвідоміший представник українського авангарду (поетичні збірки “Апостоли”, “Білий світ”, “Океан”, романи “Рай”, “Жовтий князь”).

Творчість Івана Багряного, що один з перших викрив злочинну суть сталінізму у романах “Звіролови” (1944р., перевиданий у 1946-1947 роках, під назвою “Тигролови”), “Сад Гетсиманський”. Романи Уласа Самчука “Волинь” і “Марія”. Поезії Богдана Бойчука (“Третя осінь”), Юрія Тарнавського (“Без нічого”) та Богдана Рубчака (“Крило Ікарове”).

4.14.6. Музика

67

Визначення музики як виду мистецтва. Основні елементи й виражальні засоби музики (мелодія, гармонія, лад, ритм, тембр, темп). Види музики за способом виконання (вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна). Народна (пісенний фольклор, танці, інструментарій) та професійна (камерна, симфонічна, вокально-хорова, театральна) музика.

Народні основи української музики. Музичне життя Київської Русі. Пісня та її роль у музичній культурі народу.

Календарно-обрядові пісні. Колядки. Щедрівки. Веснянки. Весільні, лірично-побутові, колискові, соціально-побутові, історичні пісні. Думи. Коломийки. Троїсті музики.

Українська професійна музика. Перші професійні об’єднання (братства) народних музикантів (Кам’янець-Подільський, 1571 р.; Львів, 1580 р.). Найдавніші в Україні спеціалізовані навчальні заклади: Січова співацька школа (остання третина ХVІІ ст. – 1709, 1734-1775 р.). Глухівська співацька школа (з 1738 р. до 60-х років ХVІІІ ст.). Києво-Могилянська академія та її внесок у розвиток вітчизняної музичної культури.

Видатні українські композитори Максим Березовський (1745-1777). Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артемій Ведель (1767-1808), їх творчість і доля.

Меценатська діяльність українських поміщиків Д. Ширая, гетьмана К. Розумовського, Галаганів, Тарнавських (ХVІІІ – перша половина ХІХ

ст.) та їх сприяння розвитку музичної культури.Українська музика ХІХ ст. Відкриття оперних театрів в Одесі (1809) і

Києві (1867). С. Гулак-Артемовський (1813-1875) – творець першої національної української опери “Запорожець за Дунаєм” (1862).

Творчість композиторів П. Ніщинського (1832-1896) і П. Сокальського (1832-1887). М. Лисенко (1842-1912) – видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики, педагог, засновник професійної школи. Творчість композитора і його внесок у розвиток національної музичної культури. Композитори К. Стеценко (1882-1922) і М. Леонтович (1872-1921) – видатні творці духовної музики.

Українське етнографічне музикознавство (Ф. Колесса, К. Квітка, П. Демуцький та ін.).Музична культура Західної України. Творчість і громадська діяльність

композиторів І. Лаврінського, С. Воробкевича, М. Вербицького (автор музики гімну “Ще не вмерла Україна” на слова П. Чубинського), В. Матюка, А. Вахнянина, О. Нижанківського, Д. Січинського, В. Барвінського, С. Людкевича. Музично-театральна культура Львова.

Стрілецькі пісні, їх автори (Роман Купчинський та ін.). Пісня “Ой у лузі червона калина” (1915) – найпопулярніша пісня січових стрільців, пісня-символ духовної єдності українського народу.

Новаторські пошуки в українській музиці 20-30 років (Б. Лятошинський, М. Вериківський, Б. Кудрик, Р. Сімович, Я. Калішевський, Б. Левицький,

П. Козицький, Н. Городовенко, Г. Верьовка, Ф. Соболь).

68

Ідеологічний контроль за творчістю композиторів з боку тоталітарного режиму СРСР і його негативний вплив на розвиток національної музичної культури.

Музичний процес 50-60-х років ХХ ст. Професійні хорові колективи “Думка”, “Трембіта”, Український народний хор (керівник Г. Верьовка).

Хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука та ін.Естрадна пісня, її виконавці (Н. Яремчук, В. Зінкевич та ін.). Українська

авторська пісня. Творчість В. Івасюка (1949-1979). Зарубіжні українські композитори, їх музична і громадсько-просвітницька діяльність та внесок у розвиток національної музичної культури (О. Кошиць, М. Фоменко, А. Руд-ницький, І. Соневицький, Є. Станкович, В. Сильвестров).

Відвідання концертів у Львівській філармонії, прослуховування оперних вистав у Львівському театрі опери і балету імені Соломії Крушельницької.

4.14.7. ТеатрВизначення театру як виду мистецтва. Витоки національного театру

(відзначення землеробських свят, виконання обрядів, свято Івана Купала, скоморохи тощо). Декларації – віршовані твори кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Збірка різдвяних віршів Памви Беринди (Львів,1591). Панегіричні твори на честь видатних українських полководців і діячів культури – Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Могили, Богдана Хмельницького, Івана Підкови.

Українська шкільна драма (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський). Вертеп і вертепна вистава.Український професійний театр. Аматорські вистави як основа виникнення

професійного театру. П’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник”. Драматургія Г. Квітки-Основ’яненка. Видатні актори театру М. Щепкін (1788-1863) і К. Соленик (1811-1851).

Репресивні заходи уряду царської Росії проти українського театру (Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р.).

Корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, їх творча спадщина та громадсько-просвітницька

діяльність. Видатна українська актриса М. Заньковецька (1854-1934).Виникнення українського професійного театру в Галичині (1864 р.,Львів).

І. Франко і національний театр. Видатна українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Театр М. Садовського, його діяльність і внесок в українське театральне мистецтво.

Утворення Державного драматичного, Державного народного і “Молодого театру” (Київ, 1918) – новий етап у розвитку українського театру. Творча діяльність П. Саксаганського.

Лесь Курбас (1887-1937) – видатний режисер-реформатор українського театру, митець європейської освіченості, в’язень і смертник Соловецького табору особливого призначення (“СЛОН”). Театр “Березіль”, його митці і вистави.

69

Видатні українські актори і режисери В. Василько, Г. Юра, М. Крушель-ницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко та ін.

Театральне життя Львова.Українські театри зарубіжжя (Канада, США, Південна Америка,

Австралія).Відвідання вистав львівських театрів.

4.14.8. КіномистецтвоКіномистецтво як синтетичний вид художньої творчості. Жанри

кіномистецтва: кінодрама, кіноповість, кінокомедія, кіноновела, музична комедія, художньо-документальний, науково-популярний та мультипліка-ційний.

Історія українського кіномистецтва. О. Довженко – видатний, світової слави, український кінорежисер, письменник, патріот. Творча спадщина О. Довженка. Кінофільм “Земля” – один з дванадцяти найкращих фільмів світу (Всесвітній конкурс кінофільмів, Брюсель,1958). Трагізм життя і творчості митця в умовах тоталітарного режиму СРСР. “Щоденник” О. Довженка.

Українські кіномитці (Д. Демуцький, І. Савченко, І. Івченко, А. Бучма, Ю. Ільєнко, І.Миколайчук, С. Параджанов). Фільми “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вавілон ХХ” та ін.

70

РОЗДІЛ 5. УКРАЇНСЬКИЙ ІДЕАЛ

5.1. Історичні основи української національної ідеї.Світогляд українського народу

Суть української національної ідеї – єдність народу, його внутрішній зв’язок, історичний характер, власні традиції, своє становлення і розвиток, свої доля та призначення, що роблять їх предметом свідомості, впливають на світогляд.

Передумова зародження української національної ідеї – процеси формування української нації. Антиукраїнські репресії та утиски з боку російського царизму, австрійсько-польської, румунської та угорської адміністрації Галичини. Культурне відродження у ХІХ столітті.

Українська національна ідея у науковій творчості і політичній діяльності М. Грушевського. Її формування під впливом поглядів В. Антоновича,

М. Драгоманова. Ідеї народництва та феодалізму. Примат соціальних інтересів над проблемами державно-національного характеру. Споріднення цих поглядів з так званою “народницькою школою”. “Братство Тарасівців” (1892), зміцнення контактів Наддніпрянщини з Галичиною. Культурні постулати “Товариства українських поступовців”.

Погляди М. Міхновського на українську національну ідею. Заснування Революційної української партії. Заклики до боротьби за самостійну Українську державу (1899). Народна українська партія. Демократична радикальна партія та її програма.

Пошуки української національної ідеї В. Липинським. Зміст підходів від “етнічного” розуміння нації на “політичне” і “державне”. “Українська трудова держава” і її оцінка. Відродження і могутність України. Місце України серед інших держав світу.

Українська демократична революція 1917-1921 років і національна ідея. Злука УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року – втілення національної ідеї в реальну дійсність. Причини втрати державності.

71

Реальна спроба ще одного втілення в життя національної ідеї і відродження своєї держави в наш час. Сучасні процеси державотворення. Помаранчева революція і її значення. Врахування прорахунків минулого і нові помилки. Від розбудови держави – до утворення громадянського суспільства.

5.2. Український націоналізм, його корені та сутністьПраця М. Міхновського “Самостійна Україна” – ідеологічна платформа і

програма українського націоналізму новітнього часу. Суть поняття “націоналізм”. Взаємозалежність категорій “національне” і “націоналістичне”. Націоналізм і шовінізм.

Інтегральний націоналізм Д. Донцова, його боротьба проти москво-фільства й впливу комуністичних ідей на західноукраїнських землях у 20-30 роках ХХ століття. Дух войовничості й активності у виховній роботі з молоддю. Ідеалістичний волюнтаризм і практичний ідеалізм. Вплив ідей Д.Донцова на ідеологічну платформу ОУН.

Розвиток ідей українського націоналізму в діяльності та боротьбі ОУН. Створення ОУН (1929 р.). Пропагандистські засади організації: героїзація української історії, плекання своєрідного культу боротьби, самопожертвування, національний героїзм. Проголошення у Львові 30 червня 1941 року Державного правління, а згодом Української Національної Ради в Києві – втілення в життя основоположних засад націоналізму. Формування Української Повстанської Армії в 1942 році. Боротьба за утворення Української самостійної соборної держави – головна мета ОУН-УПА. Ідеї українського націоналізму в документах Української Головної Визвольної Ради (1944).

Проголошення незалежності України та сучасний український націоналізм. Програмні засади Державної Самостійності України (ДСУ). Конгрес Українських Націоналістів (КУН) і проблеми державотворення. Народний Рух України: “Свобода”, “Пора”. Інші національно-демократичні організації.

Український націоналізм – не ворог інших національностей, а відсіч шовіністам-колонізаторам, публічний виступ проти русифікації, відстоювання українських національних інтересів, активна популяризація історії України, її культури, традицій, боротьба за зміцнення своєї держави.

Найхарактерніші ознаки сучасного націоналізму. Стратегія і тактика націоналізму. Національна гідність – складова частина націоналізму. Український націоналізм і демократія. Права нації і права людини.

5.3. Дисидентський рух в Україні другої половини 60-х – кінця 80-х років

Політична ситуація в Україні після кремлівського перевороту 1964 року. Початок репресій над представниками інтелігенції. Поява дисидентства. Зародження опозиційного руху. Зміст культурно-освітніх, ідеологічних і політичних домагань дисидентів, їх переслідування, фабрикування справ, “перевиховання”.

Арешти і судові процеси над Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Борисом Антоненком-Давидовичем, Василем Стусом, Василем

72

Симоненком та іншими дисидентами у Києві. “Шістдесятництво” в західних областях України. Судові процеси у Львові над Михайлом і Богданом Горинями, Іваном Гелем, Михайлом Осадчим, Мирославою Зваричевською, В’ячеславом Чорноволом, Іваном Кандибою, Іриною та Ігорем Калинцями.

Репресії над дисидентами з боку каральних органів держави зумовлюють посилення хвилі супротиву. Дисидентський рух набирає більш чіткого ідеологічного та політичного забарвлення. Зароджуються осередки “Самвидаву”, які дають широким верствам населення об’єктивну інформацію про стан справ, котрі офіційно не висвітлювалися в засобах масової інформації. Важливу роль в цих питаннях відіграє “Український вісник”, редагований В’ячеславом Чорноволом, праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Три хвилі репресій в Україні. Запровадження організаційних форм опозиції. Створення і діяльність Української Гельсінської групи 9 листопада 1976 року, формування 7 липня 1988 року Української Гельсінської Спілки, яка накреслила програму демократичних перетворень в Україні.

Рух “Неформалів” і його вплив на підвищення національної свідомості широких верств населення. Поява і організаційне оформлення Народного Руху України на Установчому з’їзді в Києві 8-10 вересня 1989 року. Ця подія знаменувала собою початок фактичного об’єднання двох суспільно-політичних течій з різним на той період ставленням до державних та політичних інституцій: власне прихильників Руху та більш радикальних опозиційних сил.

5.4. Політичні партії в сучасній Україні та їх роль у процесах державотворення

Перспективи демократичних перетворень і формування громадянського суспільства в незалежній Україні в значній мірі залежать від політичних партій та їх ролі у процесах державотворення. Історія становлення української багатопартійності має свої особливості та специфіку. З огляду на це сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати через призму відповідних періодів її становлення.

Перший період – від утворення перших сучасних українських партій восени 1989 року до узаконення самостійного статусу України 1 грудня 1991 року. Протягом цього періоду програми партій характеризувалися загальнодекларативними гаслами, апелюванням до всього народу України, щоб не обмежувати зону ідеологічного впливу. Документи різних політичних структур визначали велику кількість загальнодемократичних засад, мало орієнтували громадськість на специфіку і розв’язання конкретних завдань. 3 12 партій, що існували на даному етапі, 11 обстоювали ідеї суверенітету, парламентської демократії, приватної власності. Виняток становила лише Комуністична партія України.

Таким чином, Демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Українська республіканська партія, Соціал-демократична партія України, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об’єднана

73

соціал-демократична партія, Партія зелених, а також Народний Рух були одностайні у боротьбі за “суверенітет”, “демократію”, “ринок”, “плюралізм” і проти комуністичної ідеології. Вони були недостатньо політично компетентними, не залученими до механізмів державної влади, між ними почалося тертя, посилювалися протиборства лідерів.

Другий період – від грудня 1991 року до початку 1993 року. На цьому етапі розпочався процес відповідного одержавлення партій. Значна частина партійних структур і громадсько-політичних організацій за різних соціально-економічних ситуацій стала на підтримку Президента і всього або частини уряду, заявила про свою участь у державотворенні. Створення Конгресу національно-демократичних сил. Одночасно сформувалася опозиція до Президента, помітною стала поляризація партій: праві (національно-радикальні організації) і ліві (соціалісти, комуністи та частина представників селянської партії).

Третій період – 1993-1994 рр., який характеризується перенесенням центру ваги на підготовку до виборів у Верховну Раду і Президента України. Певна невизначеність серед партій проглядається і в питаннях підтримки політичного курсу та практичних кроків Президента України.

Четвертий період – 1995-2001 рр. Відбувається процес дальшого дроблення партій, створення нових, формування відповідних блоків. Помітною силою цього періоду стає політичний блок “Наша Україна”, очолюваний Віктором Ющенком.

Станом на 1 грудня 2001 року в Україні зареєстровано 130 партій та громадсько-політичних формувань. Загальна чисельність зареєстрованих партій об’єднує понад 400 тисяч членів. Малочисельні політичні партії згуртовуються на основі таких головних ідеологічних та політико-економічних концепцій:

- соціал-демократичні;- ліберальні;- консервативні (націоналістичні, націонал-демократичні і християнсько-

демократичні);- комуністичні та соціалістичні.Активізація діяльності і створення нових політичний партій напередодні

виборів Президента України (2004), Верховної Ради України (2006). Формування парламентської коаліції і блоків партій, їх ідеологічна орієнтація і політична спрямованість. Політична боротьба перед позачерговими виборами до Верховної Ради (2007).

5.5. Жіночий, молодіжний, інші громадські рухи в Україні

Дальше зміцнення політичної структури суспільства, утвердження інститутів демократії в Україні передбачають розгортання роботи в питаннях активізації діяльності жіночого, молодіжного та інших громадських рухів. Ця робота повинна спиратися на досягнутий культурно-освітній рівень, народні традиції, набутий досвід, запити різних прошарків населення. В її організації

74

належну допомогу надають господарники, бізнесмени, навчальні заклади, установи культури, церковні громади.

За останні роки в громадсько-політичному житті нашої країни щораз більшу роль відіграє Союз українок, інші жіночі об’єднання. Осередки цього об’єднання формуються на рівні областей, міст, районів та інших населених пунктів. Їх низові ланки і філії створюються на підприємствах, в установах і навчальних закладах. Практичними кроками в їх діяльності є проведення акцій патріотичного, виховного характеру. Вони передбачають вшанування знаменних дат і видатних постатей нашої історії, сучасності, проведення зустрічей з цікавими особистостями, надання допомоги тим, хто знаходиться у важких умовах, організацію шефства над військовими частинами, Військово-Морськими Силами України та інші змістовні форми роботи.

Жінки України щораз більше проявляють себе у благодійництві та милосерді. З цією метою створено жіноче християнське об’єднання “Милосердя”, яке очолює Ірина Калинець. Його філії утворені в містах, районах, виробничих колективах, установах освіти та культури. Вістря благодійництва спрямовано на матеріальну і моральну підтримку багатодітних сімей, перестарілих, інвалідів, хворих. У церквах замовляються молебні за єдність народу, любов і злагоду між людьми, мир і дружбу.

Великі потенційні можливості закладені в молодіжному русі України. Його початок бере відлік з того часу, коли студентська та інша патріотична молодь України восени 1990 року заявила про своє голодування, спорудила наметове містечко на майдані Незалежності в Києві і вимагала відставки Прем’єр-міністра В. Масола.

Сьогодні потенційні можливості юнаків і дівчат втілюються в діяльність молодіжних організацій, об’єднаних в СУС, “Пласт”, “Пам’ять”, “Спадщина”, “Пора”. Створюються колегії студентів, студентські наукові гуртки, різноманітні колективи художньої самодіяльності, фізкультури і спорту. Проте арсенал їх вимагає поповнення, а зміст роботи – вдосконалення. Частина молоді знаходиться поза їх впливом. Значно активізувати належить роботу студентської молоді.

Допомогу у зміцненні держави, вихованні молоді, розв’язанні завдань духовного відродження можуть надати інші формування: робітничі, профспілкові, культурологічні.

5.6. Історична місія УкраїниНарод України тисячоліттями живе на своїй землі, захищає її кров’ю

найкращих синів і дочок, творить власну матеріальну і духовну культуру, забезпечує розвиток продуктивних сил, досягнень науково-технічного прогресу, вносить належний вклад у світову цивілізацію, виконує неповторну місію.

Специфічна особливість історичної місії українського народу полягає в тому, що доля визначила йому жити і діяти на межі двох великих культур: південно-західної Азії і східної римо-візантійської Європи. Це зумовлює відповідний тягар, який несе Україна впродовж віків у стимулюванні нищівних

75

наступів кочівних народів. Ті жахливі спустошення, що зруйнували давню римсько-візантійську імперію, брали свій початок від плюндрування України.

Видатним досягненням історичної місії України була могутня Київська Русь, яка в часи князювання Володимира Великого рознесла світло Христової віри на Сході Європи. Помітним був її вплив на країни світу в інших питаннях. Цю місію гідно продовжувала її спадкоємниця – Галицько-Волинська держава.

Унікальна демократична республіка Запорізька Січ. Місія захисту християнських народів Європи від експансії Османської імперії. Історична роль Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Конституція Пилипа Орлика – перша демократична Конституція Європи (1710).

Культурно-національний рух в Україні кінця ХVІІІ-ХІХ століть. Історична місія Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки, інших сподвижників українського національного духу.

Боротьба українського народу за своє політичне, національне та соціальне визволення в ХХ ст. Історична місія Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.

Роль України в перемозі над гітлерівським фашизмом у Другій світовій війні. Україна – співзасновник Організації Об’єднаних Націй.

Боротьба УПА за незалежність України.Місія українського дисидентського руху. Розвал СРСР. Україна –

суверенна держава.Стратегічним завданням України є збереження і зміцнення своєї

незалежності, перетворення в могутню, багату і авторитетну державу світу. Відповідальність України за своє геополітичне місце в Європі.

76

РОЗДІЛ 6 . ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ

6.1. Все про ЄСЩо таке Європейський Союз. Хронологія відносин Україна – ЄС.

Відносини між Україною та Європейським Союзом на сучасному етапі: загальний огляд. Відносини Україна-ЄС (інформаційна довідка). Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами.

6.2. План дій Україна – ЄС План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства.

Спільний звіт щодо стану виконання Плану дій Україна – ЄС. Інформація про виконання у 2008 році Плану дій Україна – ЄС.

6.3. Стратегія ЄС щодо УкраїниЄвропейська політика сусідства: перспективи для України. Європейська

політика сусідства: перспективи для України.Схвалення Спільної стратегії ЄС щодо України. Спільна стратегія Європейського союзу щодо України. Повідомлення Європейської Комісії для Ради ЄС та Європейського Парламенту про посилення європейської політики сусідства КМУ. Повідомлення Європейської Комісії для Ради ЄС та Європейського Парламенту про посилення європейської політики сусідства Загальна оцінка КМУ.

6.4. Співробітництво з ЄС Порядок денний асоціації Україна-ЄС. Угода про асоціацію, включаючи

створення ЗВТ. Про порядок денний асоціації Україна - ЄС . Східне партнерство. Програми та агентства ЄС. Стратегічний перегляд Європейської політики сусідства, співвідношення ЄПС та “Східного партнерства” з точки зору інтересів України. Позиція України щодо Європейської політики сусідства.Зовнішня торгівля між Україною та Європейським Союзом: поточний стан. Загальна інформація стосовно переговорів щодо укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС Cаміт Україна – ЄС. Рада з питань співробітництва між Україною та ЄС Загальна інформація щодо Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС.

6.5. Сфери діалогу з ЄС

77

Політичний діалог, співробітництво з питань зовнішньої політики та безпеки.Торгівельно-економічне співробітництво. Переговорний процес щодо створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС. Діалог між Україною та ЄС щодо політики у сфері підприємництва. Юстиція свобода і безпека.

6.6. Європейський інструмент сусідства та партнерстваЄвропейський інструмент сусідства та партнерства. ЄІСП: Стратегія ЄС

щодо України на період 2007-2013 р.р. Національна індикативна програма для України. Інформаційна довідка щодо впровадження в Україні програм прикордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства та партнерства 2007 - 2013 років.Інформаційна довідка щодо співробітництва з ЄС в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства. Інформаційна довідка щодо європейського інструменту сусідства та партнерства.

6.7. Співробітництво з Радою ЄвропиЗагальна інформація про РЄ. Історія Організації. Структура Ради Європи.

Членство України у раді Європи. Вступ України до ради Європи. Виконання зобов’язань України перед радою Європи. Впівробітництво України з радою Європи. Участь у заходах Ради Європи. План дій РЄ для України на 2008-2011 рр.

6.8. Нормативно-правові акти України з питань ЄвроінтеграціїЗакон України від 18.03.04 №1629 “Про Загальнодержавну програму

адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Закон України від 21.11.02 №228-IV “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Указ Президента України від 14.09.00 № 1072/2000 “Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу. Указ Президента України від 21.08.04 № 965/2004 “Питання організації виконання Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Розпорядження Президента України від 27.06.99 №151/99-рп “Про Перелік центральних органів виконавчої влади, відповідальних за здійснення завдань, визначених Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу". Указ Президента України від 09.02.99 № 145/99 “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади”. Указ Президента України від 11.06.98 №615/98 “Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.10.04 № 1365 “Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Постанова Кабінету Міністрів від 16.08.99 № 1496 “Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”.

6.9 Інформування громадськостіКонцепція Державної цільової програми інформування громадськості з

питань європейської інтеграції України на 2008-2011 роки (Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. N 569-р). Державна цільова програма інформування громадськості з питань європейської

78

інтеграції України на 2008-2011 роки (Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 р. N 594).

6.10 Єроатлантична інтеграція УкраїниЦивільний вимір діяльності НАТО в Україні .Північноатлантичний

договір. Історія і хронологія взаємовідносин Україна-НАТО. Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО . НАТО як організація колективної безпеки. Стратегічна концепція Альянсу. Як функціонує НАТО? План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Країни-члени НАТО. Країни-партнери НАТО. Країни-учасниці Середземноморського діалогу. Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП)

Український історичний календар

1 січня 1909 Народився Провідник ОУН Степан Бандера3 січня 1919 Українська Національна Рада ухвалила постанову про

з’єднання ЗУНР і УНР у Києві6 січня 1938 Народився поет Василь Стус15 січня 1882 Народився митрополит Іларіон (проф. Іван Огієнко) 1992 Президія ВР України ухвалила Указ про Державний

Гімн України (затверджено музичну редакцію, автором якої є Михайло Вербицький)

21 січня 1919 Всенародні Збори в Хусті ухвалили приєднати Закарпаття до УНР

22 січня День Соборності України22 січня 1918 Центральна Рада проголосила ІV Універсалом

самостійність України22 січня 1919 Директорія УНР проголосила на Софіївській площі в

Києві Злуку всіх українських земель в одній Українській державі

27 січня 1860 Вийшов друком повний “Кобзар” Тараса Шевченка28 січня 1879 Помер Павло Чубинський – етнограф, поет, автор вірша

“Ще не вмерла Україна”, а нині Державного гімну України

1929 Розпочався перший Конгрес Українських Націоналістів у Відні, на якому створено ОУН під проводом Є Коновальця

1992 Верховна Рада України ухвалила постанову про Державний синьо-жовтий прапор України

9 лютого 1918 Підписано Берестейську угоду, за якою Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнали Україну Самостійною Державою

79

10 лютого 1900 Створено першу в Україні політичну партію – Революційну українську партію (РУП)

1940 Створено Революційний Провід ОУН під керівництвом Степана Бандери

17 лютого 1892 Народився митрополит УГКЦ кардинал Йосиф Сліпий19 лютого 1969 Помер ген.-пор. Армії УНР Микола Капустянський –

провідний член ОУН1992 Верховна Рада України затвердила Тризуб як малий

герб України21 лютого 1942 Нацисти розстріляли поетесу Олену Телігу

Міжнародний День рідної мови5 березня 1950 Загинув Головнокомандувач УПА генерал хорунжий

Роман Шухевич (Тарас Чупринка)9 березня 1814 Народився Тарас Шевченко, український поет22 березня 1842 Народився Микола Лисенко, український композитор,

піаніст, фольклорист, громадський діяч28 березня 1897 Народився провідний діяч ОУН Микола Сціборський30 березня 1973 Помер ідеолог українського націоналізму Дмитро

Донцов31 березня 1873 Народився Микола Міхновський10 квітня 1622 Помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

1898 Народився Степан Скрипник, Блаженніший Патріарх УАПЦ – Мстислав

1931 Поляки замордували голову КЕ ОУН Степана Охримовича

20 квітня 1891 Народився генерал Юрко Тютюнник, командир ІІІ Зимового походу армії УНР

27 квітня 1972 Загинув український композитор Володимир Івасюк28 квітня 1916 Бій січових Стрільців із російськими військами на горі

Маківці29 квітня 1648 Б. Хмельницького проголошено гетьманом України

1918 Чорноморський військовий флот підняв українські прапори. Свято моря

2 травня 1848 Створено в Галичині Головну Руську Раду5 травня 1900 Кирило Трильовський заснував товариство “Січ”

1904 Народився провідний член ОУН, поет Богдан Кравців1915 Утворено у Відні Загальну Українську Раду

10 травня 1879 Народився Симон Петлюра – Головний Отаман і Голова Дирекції УНР

12 травня День Матері22 травня День перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій

горі поблизу Канева18-25 травня 1917 Відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд у

Києві

80

25 травня 1944 Загинув у Парижі від руки агента Москви Головний Отаман військ УНР і Голова Директорії С. Петлюра

3 червня 1863 Народився д-р Євген Петрушевич, президент ЗУНР7 червня 1843 Помер український поет Маркіян Шашкевич14 червня 1891 Народився полковник Євген Коновалець, провідник

ОУН1931 Помер Вячеслав Липинський, історик, ідеолог

консерватизму23 червня 1917 Першим Універсалом Центральної Ради проголошено

автономію України28 червня 1996 Верховна Рада ухвалила Конституцію України.

День Конституції України30 червня 1941 У Львові проголошено Акт відновлення Державності

України8 липня 1659 Гетьман Іван Виговський розгромив російські війська

під Конотопом11 липня 1944 Створено Українську Головну Визвольну Раду

1945 У Лефортовській в’язниці в Москві помер о. Августин Волошин – президент Карпатської України

16 липня 1990 Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України

18 липня 1863 Валуєвський указ російського уряду про заборону української мови

25 липня 1942 У Києві загинув Дмитро Мирон (Орлик), провідний діяч ОУН

27 липня 1865 Народився митрополит УГКЦ Андрей Шептицький1 серпня 1913 Померла українська поетеса Леся Українка4 серпня 1914 У Львові засновано Союз Визволення України

1919 Загинув полк. Дмитро Вітовський, військовий комісар ЗУНР

14 серпня 988 Хрещення Руси-України21 серпня 1627 У Києві вийшов друком перший словник української

мови Памви Беринди 1925 Помер поет і письменник Осип Маковей24 серпня 1991 Акт про Незалежність України27 серпня 1856 Народився видатний український письменник, поет Іван

Франко 1920 Відбувся З’їзд українців-військовиків у Празі, де було

утворено Українську Військову Організацію – УВО, яку очолив Євген Коновалець

27 серпня 1992 Відбулося перепоховання мощей Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого у соборі Святого Юрія у Львові

30 серпня 1883 Народився ідеолог націоналізму Дмитро Донцов 2003 Загинув Іван Гавдида “Лісовий” – заступник Голови

Проводу ОУН

81

4 вересня 1865 У концтаборі загинув український поет Василь Стус7 вересня 1805 Народився письменник Олекса Стороженко 1921 Закатована більшовиками українська розвідниця Віра

Бабенко 1984 Помер Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий9 вересня 1769 Народився український письменник Михайло

Коцюбинський 1945 Загинув Яків Бусол, член Проводу ОУН, теоретик

визвольно-революційної боротьби20 вересня 1947 Загинув на Закерзонні Ярослав Старух (Стяг)22 вересня 1835 Народився мовознавець Олександр Потебня 1918 У Києві відкрито український університет28 вересня 1866 Народився Президент УНР професор Михайло

Грушевський2-9 жовтня 1621 Битва і перемога військ Петра Сагайдачного над

турками під Хотином12 жовтня 1957 Московський агент КНБ убив провідного націоналіста

д-ра Лева Ребета14 жовтня 1942 Свято УПА. За наказом ОУН утворено 1-й відділ УПА

під командуванням Сергія Качинського (Остапа)14 жовтня День українського козацтва15 жовтня 1959 Московський агент КГБ Б. убив голову Проводу ОУН

Степана Бандеру18 жовтня 1918 Проголошення ЗУНР і створення Української

Національної Ради у Львові29 жовтня 1794 Помер український філософ Григорій Сковорода

1914 Перемога Українських Січових Стрільців на горі Ключ1 листопада 1918 Листопадовий чин. Проголошення Західноукраїн-

ської Народної Республіки (ЗУНР)1944 Помер у Львові митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

3 листопада 1921 Початок Другого зимового походу армії УНР10 листопада 1708 Зруйнування російськими військами Батурина20 листопада 1917 Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсал,

створення УНР21 листопада 1921 Більшовики розстріляли під Базаром 359 українських

вояків учасників Другого Зимового походу 24 листопада День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій27 листопада 1937 Большевики розстріляли митрополита УАПЦ Василя

Липківського1 грудня 1717 Народився Юрій Кониський, єпископ Могилівський,

визначний український письменник, поет, проповідник 1883 Народився письменник Микола Хвильовий

1991 Всеукраїнський референдум підтвердив Акт проголошення Незалежності України

2 грудня 1919 Почався Перший Зимовий похід військ УНР

82

6 грудня День Збройних сил України8 грудня 1868 У Львові засновано Товариство “Просвіта”12 грудня 1764 Катерина ІІ скасувала Гетьманщину в Україні25 грудня 1597 Народився Петро Могила, архімандрит, митрополит

Київський, фундатор вищої школи в Україні, Києво-Могилянського колегіуму

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антоненко-Давидович Б.А. Як ми говоримо / Б.А. Антоненко-Давидович. - К.: Либідь, 1991. - 256 с.

2. Бабич Н.Д. Історія української літературної мови: практ. курс / Н.Д. Бабич. - Львів: Світ, 1993. - 374 с.

3. Благій В. Львівська академія ветеринарної медицини в 1897-1914 рр.: історія становлення / В. Благій. - Львів, 2002. - 160 с.

4. Божко Н.М. Дослідження української ментальності як частина виховання національної еліти / Н.М. Божко // Наука і методика. - 2007. - № 11. - С.152-158.

5. Давиденко В.М. Самостійна робота студентів важливий фактор освіти / В.М. Давиденко // Наука і методика. - 2009. - № 2. - С. 151-154.

6. Джура О. Духовне відродження як утвердження християнських ідеалів і цінностей / О. Джура // Вища освіта України. - 2009. - № 3. - С. 72-74.

7. Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Ґжицького. - Львів, 2008. - 40 с.

8. Науковий вісник Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Ґжицького: матеріали міжнародної науково-практичної конференції” Виклики глобалізації та виховання у вищій школі в контексті Болонського процесу”. - Львів, 2011. - Т. 13, № 3(49). - 358 с.

9. Клименко О. Основні напрями діяльності бібліотек вишів Міністерства культури України на сучасному етапі / Оксана Клименко, Надія Бачинська // Бібліотечний вісник. - 2011. - № 4. - С. 38-45

10.Положення про організацію навчального процесу / за ред.. В.М. Гунчака - Львів: ЛКТ Львівського університету ветеринарної медицини та біотехно-логій ім. С.З. Ґжицького. - 2011. - 36 с.

11.Пашова Т.М. Засоби комп’ютерної підтримки фахівців в аграрному секторі / Т.М. Пашова., Н.К. Васильєва, Б.Є. Роман // Наука і методика. - 2007. - № - С.52-56.

83

12. Шрайберг Я. Електронна інформація, бібліотеки і суспільство: що нам чекати від нового десятиліття інформаційного століття? / Я. Шрайберг // Вища школа. - 2011. - № 10. - С. 96-125 с.

Список рекомендованої літератури:СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ 1. ЕТНІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ1. Боднарук І. Молитва до України: збірник статей / Іван Боднарук. - Львів:

Сполом, 2000. - 574 с.2. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник / О.Д. Бойко. - К.: Академвидав,

2007. - 687 с.3. Вуйцик В.С. Зустріч зі Львовом: Путівник / В.С. Вуйцик, Р.М. Липка; худож.

О.І Дмитрієв, Б.Р. Пікулицький. - Львів : Каменяр, 1987. - 175 с.4. Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі / Ф. Д. Заставний. - Львів: Світ,

1993. - 174 с.5. Європейська та українська культура в нарисах: навч. посібник. - Київ: Центр

навчальної літератури, 2003. - 319 с.6. Історія української культури / за ред. І. Крип’якевича. - К.: Либідь, 1994.

- 650 с.7. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти /

В.А. Греченко, І. В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. - К.: Літера ЛТД, 2006. - 480 с.

8. Квасниця І.Ю. Історико-природничі нариси з краєзнавства: Львівська область: навчально-методичний посібник / І.Ю. Квасниця, І.О. Глічов, І.І. Федик. - Львів : Укрсервіс-ТОВ, 1994. - 235 с.

9. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: навч. посібник / В.Ф.Остафійчук. - 4-те вид., випр. - К.: Знання-Прес, 2008. – 424 с.

10. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого / О. Пастернак; за ред. Б.З. Якимовича; художнє оформлення О.В. Коваля. - К.: Веселка, 1991. - 47 с.

11. Різдво в нашому домі / упорядник М. Падура. - 2-ге вид., доп. - Львів, 2006.

84

- 416 с.12.Сергійчук В.І. Національна символіка України / В.І. Сергійчук; худож.

оформлення Л.В. Демчишина. - К.: Веселка, 1992. - 109 с.13. Степанів О. Путівник Львова /О. Степанів - перевидання з 1943 р.,

стереотип. - Львів: Фенікс, 1992. - 144 с.14.Хоменко В.Я. Українська і світова культура: підручник / В.Я. Хоменко.

- К.: Україна, 2002. - 329 с.15. Шаповал Ю.Г. Україна Людей: особистість у контексті національного

чину / Ю.Г. Шаповал. - Львів, 2001. - 276 с.

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

1. Антонович В.Б. Коротка історія Козаччини / В.Б. Антонович. - К.: Україна, 1991. - 158 с.

2. Борець Ю. ОУН і УПА в боротьбі за Українську державу /Ю. Борець. - Львів, 2002. - 62 с.

3. Гетьмани України: історичні портрети. - К., 1991. - 213 с. 4. Головацький І. Дмитро Вітовський – організатор листопадового чину /

І. Головацький. - Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005. - 63 с.5. Греченко В.А. Історія України: модульний курс [Текст]: навч. посібник /

В.А. Греченко. - Харків: Торсінг плюс, 2009. - 384 с. 6. Дужий П. Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин / П. Дужий. - Львів:

Галицька видавнича спілка, 1998. - 256 с.7. Єнсен А. Мазепа: історичні картини / А. Єнсен. - К.: Український

письменник, 1991. - 205 с.8. Історія українського війська (1917-1995). - Львів: Світ, 1996. - 840 с.9. Колос Б. Управління державою ІІІ тисячоліття, або стратегія і тактика

побудови української національної держави / Б. Колос. - Львів: Ініціатива, 2004. - 976 с.

10. Котляр М.Ф. Данило Галицький / М.Ф. Котляр. - К.: Наукова думка, 1979. - 185 с.

11. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство / І. Крип’якевич. - Львів, 1999. - 220 с.

12.Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик / Б.Крупницький. - К.: Дніпро, 1991. - 78 с.

13. Літопис нескореної України: документи, матеріали, спогади. - Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. - 664 с.

85

14. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. - К.: Український письменник, 1993. - 413 с.

15.Слюсаренко А.Г. Новітня історія України (1900-2000): підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин [ та ін.]. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Вища школа, 2002. - 719 с.

16. Основи демократії. - К.: Ай Бі, 2002. - 684 с.17. Смолій В.А. Б. Хмельницький : хроніка життя та діяльності / В.А. Смолій,

В.С. Степанков. - К.: Наук. думка, 1994. - 260 с.18. Тищенко В. Лаконічна Україна. Тести і відповіді з історії народу і держави

від давніших часів до початку ХХІ століття / В.Тищенко. - 4-те, вид., перероб. і доп. - Львів: Сполом, 2007. - 318 с.

19. Шаповал Ю.Г. І в Україні святилось те слово…: наукові праці / Ю.Г.Шаповал. - Львів: ПАІС, 2003. - 680 с.

20. Шморгун О.О. Україна: шлях відродження (економіка, політика, культура) / Олександр Шморгун. - К., 1994. - 208 с.

РОЗДІЛ 3. МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

1. Болтарович З. Українська народна медицина / З. Болтарович. - К.: Абрис, 1994. - 319 с.

2. Гавриленко В.О. Українська сфрагістика / В.О. Гавриленко. - К.: Наукова думка. - 1977. - 165 с.

3. Горленко В.Ф. Народна землеробна техніка українців / В.Ф. Горленко, І.Д. Бойко, О.С. Куницький. - К. : Наукова думка, 1971. - 163 с.

4 Данилюк А.Г. Українська хата / А.Г. Данилюк. - К.: Наукова думка, 1991. - 112 с.

5. Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР: альбом. - К.: Мистецтво, 1976. - 662 с.

6. Кара-Василевська Т.В. Українська вишивка / Т.В. Кара-Василевська, А.Д. Чорноморець. - К.: Либідь, 2002. - 159 с.

7. Ковальчук О.В. Українське народознавство / О.В. Ковальчук. - К.: Освіта, 1992. - 176 с.

8. Культура і побут населення України. - К.: Либідь, 1991. - 230 с.9. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян / Сост. М.А. Маркевич.

- К.: Час, 1991. - 192 с.10. Петегирич В. Правічна великодна писанка / В. Петегирич // Літопис

Червоної Калини. - 1992. - № 6-7. - С. 52–53.

86

РОЗДІЛ 4. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. Булашев. - К.: Довіра, 1992. - 414 с.

2. Ви, зорі-зориці...: українська народна магічна поезія. - К.: Молодь, 1991. - 336 с.

3. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис / Олекса Воропай. - К.: Оберіг, 1993. - 587 с.

4. Історія української культури / за ред. І.Крип’якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга 1. / С. Климник. - К.: АТ Обереги, 1994. - 393 с.

6. Лесик О.В. Замки та монастирі України / О.В. Лесик. - Львів : Світ, 1993. - 172 с.

7. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: антологія 1917-1933 (поезія, проза, драма, есей) / Юрій Лавріненко. - К.: Смолоскип, 2002. - 983 с.

8. Релігієзнавство: навч. посібник / В.В. Дячок, Ю.С. Земський, В.В. Чупира, В. І. Яременко. - Львів: Новий Світ. - 2007. - 236 с.

9. Різдво у нашому домі / упорядник М. Падура. - 2-ге вид., доп. - Львів, 2006. - 415 с.

10. Різдв’яні свята в Україні: етнографічний нарис з доданням українських народних пісень. - К.: Музична Україна, 1992. - 152 с.

11. Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї / В.К. Сапіга. - К.: Знання України, 1993. - 112 с.

12. Свєнціцька В.Т. Спадщина віків: українське малярство XIV-XVIII ст. у музейних колекціях Львова / В.Т. Свенціцька, О.Ф. Сидор. - Львів: Каменяр, 1990. - 72 с. : іл.

87

13.Скуратівський В. Святвечір: у 2-х кн. / В. Скуратівський. - К.: Перлина, 1994. - 288 с.

14.Яновський М.В. Срібна пряжка: розповіді про народних митців / М.В. Яновський. - Ужгород: Карпати, 1980. - 216 с.

15. Яців Р.М. Львівська графіка / Р. М. Яців. - К.: Наукова думка, 1992. - 117 с.

РОЗДІЛ 5. УКРАЇНСЬКИЙ ІДЕАЛ

1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України 1884-1939 / Марта Богачевська-Хом’як. - К.: Либідь, 1995. - С. 424

2. Боднарук І. Молитва до України / Іван Боднарук. - Львів: Сполом, 2000. - 576 с.

3. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. - К.: Веселка, 1992. - 551 с.

4. Грушевський М. На порозі Нової України: гадки і мрії / Михайло Грушевський. - К.: Наукова Думка, 1991. - 128 с.

5. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / Михайло Грушевський. - К.: Знання України, 1991. - 240 с.

6. Драгоманов М. П. Вибране / М.П. Драгоманов. - К.: Либідь, 1991. - 688 с.7. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї / Дмитро Донцов.

- К.: Знання України, 1991. - 48 с.8. Жіночий рух в Україні: історія і сучасність. - К.: ІСДО, 1994. - 280 с.9. Задеснянський Р. Національно-політичні погляди М. Драгоманова, їх вплив

та значення / Р. Задеснянський. - Торонто, 1980. - 181 с.10. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: у 2-х частинах. - К.:

Либідь, 1994. 11. Климишин М. В поході до волі. - Т. 1: спомини / Микола Климишин.

- Торонто, 1975. - 429 с. 12. Литвин М. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. - Львів: інститут

українознавства НАНУ; Видавнича фірма “Олір”, 1995. - 368 с.13. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-

1918 рр. / Р. Млиновецький. - Торонто: Чужина, 1973. - 670 с.14. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття /

І.Нагаєвський. - К.: Український письменник, 1994. - 413 с.

88

15.Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України / С.Л. Рудницький. - Львів : Світ, 1994. - 416 с.

16. Смолій В.А. Як і коли почала формуватися українська нація / В.А. Смолій, О.І. Гурій. - К.: Наук. думка, 1991. - 112 с.

17. Шаповал Ю.Г. “Літературно-Науковий Вісник” (1898-1932рр.): Творення державницької ідеології українства / Ю.Г. Шаповал. - Львів, 2000. - 352 с.

18. Шмотрун О. Україна: шлях відродження (економіка, політика, культура).О. Шмотрун. - К., 1994. - 208 с.

РОЗДІЛ 6. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ

1.Александров О. С. Україна - НАТО: нові умови та реалії співробітництва : аналіт. доп. / Александров О. С. ; [за ред. О. В. Литвтненка ] ; Нац. ін-т стратег. дослідж. – К. : НІСД, 2011. – 229 с. 2.Бочаров В. В. Євроінтеграційні орієнтири стратегічного партнерства України і Республіки Польща / В. В. Бочаров // Сучасна українська політика. - 2011. - Спецвип. Україна як суб"єкт сучасних цивілізаційних процесів. - С. 277-284. 3. Бучик, В. Спільна безпекова політика Європейського Союзу в теоріях європейської інтеграції / В. Бучик // Державне управління та місцеве самоврядування. - 2011. - Вып.2. - С. 33-42. 4. Вибрані основоположні документи НАТО та Україна - НАТО. - Київ, 2006. - 95 с. 5.Врадій О. Політична консолідація ЄС у контексті євроінтеграційних перспектив України / О. Врадій // Сучасна українська політика. - 2011. - Вып.24. - С. 260-268. 6.Гуменюк А. Г. Нова угода між Україною та Європейським Союзом у контексті асоціативних відносин Союзу / А. Г. Гуменюк , В. Б. Дальський // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки. - 2011. - № 26. - С. 9-17. 7. Денисенко К. Ю. Геополітичні контури Європи: місце України / К. Ю. Денисенко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вып.97, ч. 2. - С. 157-160. 8. Джердж С. Ф. Рекомендації українській стороні до формування ініціатив та пропозицій у перемовинах із НАТО у світлі 20-річчя співробітництва України з альянсом / С. Ф. Джердж // Економічний часопис - ХХІ. - 2012. - №3/4. - С. 31-34. 9. Зімін В. С. Європейський вектор зовнішньої політики України / В. С. Зімін // Гілея. - 2012. - Вып.58 (№ 3). - С. 636-641.

89

10. Калениченко Р. А. Стабілізуючий вплив європейської інтеграції на державний розвиток України / Р. А. Калениченко, О.Ф. Деменко // Проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вып.4. - С. 247-258. 11.Ковтун О. Ю. Зовнішня політика України у контексті європейської інтеграції на сучасному етапі / О. Ю. Ковтун // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вып.97, ч. 2. - С. 120-125. 12.Кравчук І. В. Інституційні питання імплементації угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом / І. В. Кравчук , О. В. Снігир // Стратегічні пріоритети. - 2012. - № 1. - С. 9-17. 13.Майбутнє Європейського Союзу та перспективи європейської інтеграції України : матеріали V Міжнар.студент. наук.-практ. конф., [28 трав. 2010 р., Київ) / упоряд. В. Г. Лавриненко]. – К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2010. - 95 с. 14. Мальський М. З. Теорія міжнародних відносин : підручник / М. З. Мальський, М. М. Мацях. – Київ : Знання ; Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. - 406 с. 15. Моцок В. І. Міжнародна інтеграція та глобалізація у світовій політиці : навч.-метод. комплекс / В. І. Моцок. - Чернівці, 2011. - 99 с. 16. Окремі аспекти відносин Україна - НАТО: коротко про головне : інформаційне видання. - Київ, 2006. - 25 с. 17. План дій щодо членства в НАТО / О. В. Семіков, В. М. Фурашев ]. - Київ, 2008. - 15 с. – У надзаг. : Нац. центр з питань євроатлант. інтеграції України, Т-во "Знання" України, Н.-д. центр прав. інф-ки Акад. прав. наук України. - (Серія науково-просвітницьких видань "Євроатлантичний курс України"). 18. Резнікова О. О. Особливості організаційного та інституційного забезпечення інтеграційних процесів у ЄС на сучасному етапі / О. О. Резнікова // Стратегічні пріоритети. - 2012. - №1. - С. 32-35. 19.Саміт ЄС - Україна: названо умови підписання Угоди про асоціацію // Євробюлетень. - 2011. - №12. - С. 14-15. 20.Сербіна Н. Ф. Особливості політичного й економічного співробітництва Європейського Союзу та України на сучасному етапі / Н. Ф. Сербіна, Т. Корнійчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вып.94, ч. 2. - С. 72-81. 21.Тодовор І. Я. Европейська інтеграція України у вимірі її сучасного зовнішньополітичного курсу / І. Я. Тодовор, А. Хоменко // Грані історії. - 2011. - №3/4. - С. 221-230. 22. Умови вступу України до НАТО. - Київ, 2007. - 19 с. - (Серія науково-просвітницьких видань "Євроатлантичний курс України"). 23. Ураїна - Європейський Союз: зібрання міжнародних договорів та інших документів (1991-2009) / [ уклад.: Т. Є. Крикун та ін.] ; Координац.бюро Європ. та Євроатлант. інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України, М-во закордон.справ України . – К. : Юстиніан, 2010. - 607 с. : табл. 24.Халаджи В. В. Польсько-шведська ініціатива "Східне

90

партнерство" - засади формування, основні принципи та можливості, які вона відкриває для України / В. В. Халаджи // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вып.97, ч. 2. - С. 174-179. 25.Хилько О. Л. Сучасні концептуальні підходи в забезпеченні європейської безпеки / О. Л. Хилько // Держава і право. - 2011. - Вып. 52. - С. 583-591. 26.Шпакович, О. Наближаємо європерспективу, дбаємо про національні інтереси / О. Шпакович, О. Святун // Віче. - 2012. - №4. - С. 28-30.

ЗМІСТСтор.

Передмова………………………………………………………….. 3Загальна частина………………………………………………….. 61. Освіта. Вища освіта України. Україна і світова наука………… 6

1.1. Освіта…………………………………………………………. 61.2. Вища освіта України та Болонський процес….……………. 81.3. Україна і світова наука………………………………………. 9

2. Львівський університет ветеринарної медицинита біотехнологій імені С.З. Ґжицького……………………... 10

2.1. Територія університету та його околиці…………………….. 102.2. Основні віхи історії університету……………………………. 102.3. Структура університету. Статут і Правила

внутрішнього розпорядку…………………………………….. 102.4. Навчально-виховний процес університету…………………. 112.4.1. Навчальний процес…………………………………………. 112.4.2. Виховний процес……………………………………………. 122.4.3. З історії боротьби університету за самостійну

Українську державу…………………………………………… 132.5. Учасники навчально-виховного процесу……………………. 14

3. Формування культури особистості студента…………………….. 144. Гігієна праці та побуту, охорона здоров’я та фізичне

вдосконалення студентів………………………………………….. 155. Інформаційне забезпечення навчання та наукової

роботи студентів…………………………………………………… 156. Побутова діяльність та дозвілля студентів……………………….. 15Спеціальна частина…………………………………………………. 16Розділ 1. Етнічні основи українського народу………………………. 16

1.1. Походження та формування українськоїнародності і нації………………………………………………… 16

91

1.1.1. Українська мова – форма і буття української нації……………………………………………………………….. 25

1.2. Національна символіка: Прапор і Герб. Гімн України…………………………………………………….. 27

1.3. Історико-етнографічне районування України таетнографічні групи українського народу………………………. 27

1.4. Населення України та його етнічний склад…………………… 271.5. Видатні імена й родоводи українського народу………………. 281.6. Видатні особистості – земляки студента………………………. 281.7. Родовід студента………………………………………………… 281.8. Історія рідного села (селища, містечка, міста)………………… 281.9. Місто Львів – духовне та культурне середовище

студента, місцезнаходження його Alma mater…………………. 29

Розділ 2. Українська державність…………………….…………….. 302.1. Історія становлення та утвердження української

державності………………………………………………………. 302.2. Видатні державотворці та борці за Українську

суверенну державу………………………………………………. 322.3. Сучасна Українська держава…………………………………… 442.3.1. Головні напрямки розбудови державних

інститутів суверенної України…………………………………... 442.3.2. Збройні Сили України. Забезпечення надійної

обороноздатності держави………………………………………. 452.3.3. Економічне співробітництво України з

державами світу………………………………….……………….. 452.3.4. Україна в міжнародних організаціях…………………………. 462.3.5. Миротворча діяльність України………………………………. 46

Розділ 3. Матеріальна культура українців…………………………. 483.1. Традиційні види господарської діяльності

українців…………………………………………….……………... 483.1.1. Рільництво………………………………………………………. 483.1.2. Скотарство і птахівництво……………………………………… 483.1.3. Городництво. Садівництво……………………………………… 483.2. Допоміжні види господарської діяльності………………………. 493.2.1. Рибальство і мисливство………………………………………… 493.2.2. Бджільництво…………………………………………………….. 493.3. Традиційні народні ремесла………………………….…………… 493.3.1. Обробка вовни і волокна (ткацтво)…………………………….. 493.3.2. Деревообробні промисли і ремесла…………………………….. 493.3.3. Гончарство і гутництво………………………………………….. 493.3.4. Обробка шкіри і рогу, металів та каменю……………………… 503.4. Народна архітектура………………………………………………. 503.5. Національне вбрання…………………………………...………….. 503.6. Українська вишивка. Рушники…………………………………… 51

92

3.7. Національна кухня…………………………………………………. 51Розділ 4. Духовна культура українського народу………………….. 52

4.1. Релігія. Церква, віра і духовність українців……………………… 524.2. Громадський побут і звичаєвість…………………………………. 544.3. Український народний характер………………………………….. 544.4. Сім’я і родинне виховання………………………………………… 544.5. Шлюбно-весільні звичаї…………………………………………… 554.6. Родинні свята: народження (родини), хрестини,

іменини………………………………………………………………. 554.7. Похоронна та поминальна обрядовість…………………………… 564.8. Українська етнопедагогіка……………………………..………….. 564.9. Традиційні уявлення і вірування українців……………………….. 564.10. Народні знання…………………………………………………….. 574.11. Усна народна творчість…………………………………………… 574.12. Звичаї та обряди…………………………………………………… 584.12.1. Обрядовість зимового циклу……………………….…………… 584.12.2. Обрядовість весняного циклу…………………………………… 584.12.3. Літні звичаї та обряди…………………………………………….584.12.4. Осінні звичаї та обряди………………………………………….. 584.13. Народне образотворче мистецтво…………………….……………584.14. Українське професійне мистецтво…………………………………594.14.1. Архітектура………………………………………………………..594.13.2. Скульптура………………………………………………………...614.13.3. Живопис………………………………………………………….624.13.4. Графіка……………………………………………….…………..634.13.5. Література………………………………………………………….644.13.6. Музика……………………………………………….…………...674.13.7. Театр………………………………………………………………694.13.8. Кіномистецтво…………………………………………………….69

Розділ 5. Український ідеал………………………………….…………..715.1. Історичні основи української національної ідеї.

Світогляд української народу……………………………………….715.2. Український націоналізм, його корені та сутність………………..715.3. Дисидентський рух в Україні другої половини 60-х –

кінця 80-х років………………………………………………………..725.4. Політичні партії в сучасній Україні та їх роль у

процесах державотворення……………………………………………735.5. Жіночий, молодіжний, інші громадські рухи в Україні…………….745.6. Історична місія України……………………………………………….75

Розділ 6. Эвроінтеграція України………………………………….……...776.1. Все про ЄС…………………………………………..………………....776.2. План дій України-ЄС………………………………………………….776.3. Стратегія ЄС щодо України…..………………………………………776.4. Співробітництво з ЄС…………………………………...…………….776.5. Сфери діалогу з ЄС……………………………………………………77

93

6.6. Європейський інструмент сусідства та партнерства..………………776.7. Співробітництво з Радою Європи…………………………………….786.8. Нормативно-правові акти України з питань Євроінтеграції……….786.9. Інформування громадськості з ЄС……………………………………786.10. Євроатлантична інтеграція…………………………………………..78

Український історичний календар………………………………………...79Список використаної літератури…………………………………………..83Список рекомендованої літератури………………………….……………..84

Розділ І. Етнічні основи українського народу……………………………84Розділ ІІ. Українська державність…………..……………………………85Розділ ІІІ. Матеріальна культура українського народу………………...86Розділ ІV. Духовна культура українського народу………………………87Розділ V. Український ідеал………………………..……………………….88Розділ VІ. Євроінтеграція України...........................................................89ЗМІСТ…………………………………………………………………………..91

94