Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація

Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Україна) Партнери: Norsk Institutt for Strategiske Studier (Norwegian Institute for Strategic Studies),

Національний Університет Києво-Могилянська Академія (кафедра політології), Інститут економіки та прогнозування НАН (м.Київ), Інститут економіки промисловості НАН України (м.Донецьк), Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України (м.Київ), СумДУ (м.Суми), Центр «Системного аналізу та статистики» НТУУ «КПІ» м.Київ, Черкаський обласний інститут післядипломної освіти

педагогічних працівників (м. Черкаси), Белгородский государственный университет (г.Белгород, РФ) Брянский государственный технический университет (г.Брянск, РФ), Международный центр философии образования (г.Новосибирск, РФ),

Новосибирский государственный педагогический университет (г.Новосибирск, РФ), Томский государственный педагогический университет (г.Томск, РФ),

Институт управления (г.Астана, Казахстан), Instytut Historii, Uniwersytet Jagiellonski Krakow (Polska), Instytut Stosunków Międzynarodowych, Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska Przemyśl

(Polska), Education-Philosophy Faculty Pomeranian Academy in Słupsk (Poland).

МАТЕРІАЛИ ТРЕТЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ, НАУКОВЦІВ

"ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ".

СЕКЦІЯ №1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ, СОЦІАЛЬНІ ПОТРЯСІННЯ,

ПРОБЛЕМА ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. Сесії:

1.1. Системність і асистемність сучасного розвитку: менеджмент трансформацій, транзитів та інновацій.

1.2. Сучасна світова криза: класичний цикл чи потенціал інноваційних проривів? 1.3. Проблема рухливості центрів світового розвитку: взаємозалежність діалогу

культур та потенціалу інновацій.

СЕКЦІЯ №2. ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА, МЕНЕДЖМЕНТ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І КРИЗИ.

Сесії: 2.1. Національні ідеї й моделі національного розвитку в умовах глобалізації,

регіоналізації, локалізації світового розвитку. 2.2. Конкуренція, протистояння, консолідація політичних еліт як фактор

інноваційних проривів або випадіння з "вікна можливостей". 2.3. Ефективність сучасних моделей суспільного, політичного й економічного

розвитку (взаємозв'язок традиційного й інноваційного менеджменту). 2.4. Економічні виклики, ризики, можливості як проблема ефективності стратегій

керування на державному й регіональному рівнях. 2.5 Нові економічні реалії - платформа формування політичного світу ХХІ століття.

2.6. Взаємозалежність економічної, політичної, інформаційної культур в умовах суспільства знань.

СЕКЦІЯ №3. МЕНЕДЖМЕНТ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ:

ДІАПАЗОН ПОТЕНЦІАЛУ ЗМІН.

3.1. Інформаційна революція й суспільство знань як ключові пріоритети сучасного успішного розвитку.

3.2. Готовність людського капіталу попереджати сучасні виклики, потрясіння, консолідовано адаптуватися до змін будь-якої складності.

Суми, 2010

2

УДК 351.751; 336.64; 60.5 ББК 65.9; 67.99(2)06; 316.42

Рекомендовано до друку вченою радою СОІППО протокол №8 від 1.04.2010 Рецензент: В.Ф. Живодьор ректор СОІППО, професор кафедри державного

управління та педагогічного менеджменту Почесний Голова Л.В. Пшенична

начальник управління освіти та науки Сумської обласної державної адміністрації

Співголови В.Ф. Живодьор ректор СОІППО, професор кафедри державного

управління та педагогічного менеджменту М.В. Жук (координатор конференції)

к. філос. н. доцент, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та українознавства СОІППО

Stefan Konstanczak Dr.Hab, prof. University of Zielona Gora, Poland Є.Р. Чернишова к.пед.н., доцент, перший проректор Університету

менеджменту освіти, м. Київ Члени оргкомітету В.Н. Шилов д.филос.н., профессор, Белгородский государственный

университет, Российская Федерация С.О.Терепищий Голова «Союзу обдарованої молоді України», к.філос.н Bogna Choinska Dr.ph., Pomeranian Academy in Slupsk, Poland. В.О. Любчак к.ф-м.н., доцент, проректор СумДУ В.И. Аверченков д.тех.н., профессор, Брянский государственный

технический университет, Российская Федерация Технічний секретар П.П. Сінько магістрант СОІППО

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ:

Збірник матеріалів Третьої Міжнародної наукової конференції для студентів,

аспірантів, науковців. – Суми: СОІППО, т.І, Секції №1-2, №3 (сесії 1-2), 2010. – 324 с.

ISBN 978-966-1569-12-5

У збірнику представлені матеріали доповідей учасників міжнародної наукової конференції «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій», що віддзеркалюють наукові, методичні, практичні результати наукових досліджень у галузі міждисциплінарного аналізу проблем специфіки інноваційного розвитку за умов крос-культурних взаємодій. Конференція проводиться за ініціативою Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти у відповідності до Наказу Міністерства освіти і науки України № 1.4/18-292 від 04.02.09 р. з метою обговорення політологічних, соціальних, економічних, філософських, педагогічних, психологічних, інформаційних, культурологічних, євроінтеграційних аспектів сучасного інноваційного розвитку з позицій крос-культурних взаємодій.

ББК 65.9; 67.99(2)06; 316.42

© СОІППО, 2010

3

ЗМІСТ

СЕКЦІЯ №1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ, СОЦІАЛЬНІ ПОТРЯСІННЯ, ПРОБЛЕМА ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ.

Сесія 1.1.

Системність і асистемність сучасного розвитку: менеджмент трансформацій, транзитів та інновацій.

Чорній Н.П., Павалакі М.М. МІСЦЕ АСИМЕТРИЧНИХ ВОЄН У ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОГО СВІТУ……………………………….......

10

Грищенко Н. В. ТРАНСФОРМАЦІЯ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ЗА УМОВ ЛОБАЛІЗАЦІЇ…….....................................................................................…...

12

Найштетик Е.В. МОДЕЛИРОВАНИЕ СОЦИАЛЬНЫХ СТРУКТУР В ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОМ ПЕРИОДЕ.........................................................

15

Сесія 1.2.

Сучасна світова криза: класичний цикл чи потенціал інноваційних проривів?

Бочко І. М. СВІТОВА КРИЗА – КЛАСИЧНИЙ ЦИКЛ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ...............................................................................................

17

Кравченко М. И. ВЛИЯНИЕ ИННОВАЦИЙ НА ЭКОНОМИЧЕСКУЮ КОНЪЮНКТУРУ…......

19

Шаповал А.П. ПОСТИНДУСТРИАЛИЗМ И КРИЗИС……………………………………....…..

22

Лебеденко Н.Г. ІННОВАЦІЙНИЙ ВЕКТОР ПОСТКРИЗОВОГО РОЗВИТКУ (СВІТОВИЙ ДОСВІД).....................................................................................

26

Плинокос Д.Д. ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ………………………............................…….

30

Романенко О. М. СВІТОВА ЕКОНОМІЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ ТА ПОДАЛЬШІ ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ……………………………………………....……..

34

Телетов А. С. ОСНОВНЫЕ АСПЕКТЫ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОГО КРИЗИСА В ПОСТСОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ СТРАНАХ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛЬНЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ………………................

36

Турковська О. В. ВПЛИВ СВІТОВОЇ КРИЗИ НА ПОШУК НОВИХ ДЖЕРЕЛ ЕНЕРГІЇ ВЛИЯНИЕ МИРОВОГО КРИЗИСА НА ПОИСК НОВЫХ ИСТОЧНИКОВ ЭНЕРГИИ…………………………………………………....…..

40

4

Сесія 1.3. Проблема рухливості центрів світового розвитку:

взаємозалежність діалогу культур та потенціалу інновацій Ніженець О. А. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ПОСТМОДЕРНУ НА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В АСПЕКТІ РЕЛІГІЇ………………………….............………...

43

Пригода Л.В., Мальцева Е.С. ПОСТКРИЗИСНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ МИРОВОГО СООБЩЕСТВА.....................................................

47

Секція №2. Політика, економіка, менеджмент в умовах глобалізації і кризи.

Сесія 2.1. Національні ідеї й моделі національного розвитку в умовах глобалізації, регіоналізації, локалізації світового розвитку

Карпук В. В. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ……………….........................….

51

Кучерук Т.Г. ОСОБЛИВОСТІ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ…………………………………………....…………

55

Куницька Ганна ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ТА ЄДНОСТІ В УМОВАХ КРИЗИ…………………………………....................

58

Лісовський П.М. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В КОНТЕКСТІ ДУХОВНОЇ БЕЗПЕКИ: СТРАТЕГІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ В ЕКО-МАЙБУТНЬОМУ…........

62

Троценко В. В. УЧАСТЬ ГРОМАДЯН У ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ 2006–2007 РОКІВ………………………………………………....….

65

Пількевич Т.О. ЦІНИ НА ПРИРОДНИЙ ГАЗ ДЛЯ ПОТРЕБ НАСЕЛЕННЯ...........................

68

Сесія 2.2. Конкуренція, протистояння, консолідація політичних еліт як

фактор інноваційних проривів або випадіння з "вікна можливостей".

Кам’янська А.В. ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ПРИМУСУ В РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ ДІЙ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ МИРУ……………………………...............…….......………

72

Кудінов Д.В. ПРОБЛЕМА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ОЧИМА БОРИСА КАГАРЛИЦЬКОГО……......

76

Рылкина А. П. КОНКУРЕНЦИЯ И ЭЛЕКТОРАЛЬНАЯ КУЛЬТУРА РОССИЙСКОЙ СТУДЕНЧЕСКОЙ МОЛОДЕЖИ…………………………………..........…....….

81

Чуприна Н. В. CПЕЦИФІКА ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ В СИТУАЦІЇ

5

ВАКУУМУ ВЛАДИ…........................................................................................ 84 Шилов В. Н. Межпартийная конкуренция в современной России…………………...…...

86

Мура О. О. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ: РЕАЛІЇ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ..............................................................................................

90

Сесія 2.3. Ефективність сучасних моделей суспільного, політичного й

економічного розвитку (взаємозв'язок традиційного й інноваційного менеджменту).

Бубнов І.В. АНТИКРИЗОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ КОМП’ЮТЕРНОЇ СИСТЕМИ DECISION EXPLORE………………………………………....……..

94

Водоп`янов К.Г. ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СИНЕРГЕТИЧНОГО ПІДХОДУ В УПРАВЛІННІ СОЦІАЛЬНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ…………............

97

Гончарова О.В. РОЛЬ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ…….......

100

Ігнатенко Т.В. СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ БІЗНЕС – ЕФЕКТИВНА МОДЕЛЬ СПІВПРАЦІ БІЗНЕСУ, ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА……………..........….....

104

Крамаренко Л.Д. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПІДСТАВ РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ……………………………………………………………...………….

107

Мацьків М.С. СУТНІСТЬ ТА РОЗВИТОК КОНСАЛТИНГУ У СФЕРІ ФІНАНСОВОГО ІНЖИНІРИНГУ…………………………………………………………...………...

111

Хіміон О.О. ПРАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ ВАРТІСТЮ КОМПАНІЇ……........

114

Барвинский А. ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ ПОТЕНЦИЛ КАК ФАКТОР СОЗДАНИЯ ИННОВАЦИОННОЙ ЭКОНОМИКИ………………………………………...…..

118

Балакірєва О.М., Місютіна В.І. ОСОБЛИВОСТІ ЦІННІСНО-СВІТОГЛЯДНОГО СПРИЙНЯТТЯ РОБОТИ СЕРЕД РІЗНИХ ГРУП ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ............................................................................

121

Бугров Р. В. ИНТЕГРАЦИЯ И ГОСУДАРСТВО: ВОЗМОЖНОСТИ ПРИМЕНЕНИЯ ТЕХНОЛОГИИ ГОСУДАРСТВЕННОГО СТРОИТЕЛЬСТВА ДЛЯ СОЗДАНИЯ НАДНАЦИОНАЛЬНОЙ ВЛАСТИ В ЕС……………………........

126

Войтович М. Г. ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ В УМОВАХ КРИЗИ…………...........................................................................................…

129

Шостак Л.В., Дунай А. ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ………………………………………………………………....……..

132

6

Ключко А. П. УКРАЇНА І СВІТОВА КРИЗА. ХТО КОГО?....................................................

136

Мосейко В. В. ПАРАДИГМА РОССИЙСКОГО СОЦИАЛЬНОГО ГОСУДАРСТВА С СОЦИАЛЬНО ОРИЕНТИРОВАННОЙ РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКОЙ.........

139

Онищук Оксана, Дубовіч І.А. ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ………....….

144

Пінчук Д. М. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ – ОСНОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА…………………………………………………………………......

147

Трегуб О. І. ЕВОЛЮЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПАТРІОТИЗМУ У ФРН……………........

151

Ушакова Ж. С. ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ………………………………......…………….....

155

Сінько П. П. СПОСОБИ МОНЕТИЗАЦІЇ ВІРТУАЛЬНИХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ...........

158

Швирков О. І., Костенко А. М. ЖІНКА І СУЧАСНИЙ БІЗНЕС........................................................................

162

Сесія 2.4.

Економічні виклики, ризики, можливості як проблема ефективності стратегій керування на державному й

регіональному рівнях.

Варгас В.М. ГЛОБАЛЬНОЦЕНТРИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЄЮ….............................................

166

Захарова Е.Н., Керашев А.А. ИННОВАЦИОННЫЕ КЛАСТЕРЫ КАК ИНСТРУМЕНТ АКТИВИЗАЦИИ РАЗВИТИЯ РЕГИОНАЛЬНЫХ ЭКОНОМИЧЕСКИХ СИСТЕМ………..........

169

Астахова И.А. ЗЕМЕЛЬНО-ИМУЩЕСТВЕННЫЙ КОМПЛЕКС КАК ОСНОВНОЙ ОБЪЕКТ СИСТЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ЗЕМЕЛЬНЫМИ РЕСУРСАМИ….......

173

Василишин Х. Р. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПОСЛУГ ЕКОЛОГІЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ…………………………………………………...….

177

Коновалова І. В. ВИКОРИСТАННЯ ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВОГО МЕТОДУ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ......................................................................

181

Ніколаєнко С.П. ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМИ „INTEL®НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО” ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ ОБЛАСТІ...............................................................

184

Рудь О. М. РИТОРИЧНА ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ..........................................................................

187

7

Сесія 2.5. Нові економічні реалії - платформа

формування політичного світу ХХІ століття

Дериглазов І. Є. МОЖЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ В УКРАЇНІ З УРАХУВАННЯМ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТЕНДЕНЦІЙ…….....……

191

Пивоваров Ю. А. ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ В КОНТЕКСТІ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА…………………………………………....…..

194

Tomashyk Roksolana ФОРМУВАННЯ «БОРГОВОЇ МОДЕЛІ» УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ КРИЗОВИХ ЯВИЩ……………………………………....………….

198

Головко Л. О. ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ…..........................................................…

202

Крамаренко Л.Д. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ………………………………………………………...……

206

Кудря Я.В. СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ МАШИНОБУДІВНИМИ КОРПОРАЦІЯМИ: ПІДХОДИ ТРАДИЦІЙНОГО Й ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТ……………….........

208

Кучма Л. О., Сахно О. С. КОНЦЕПЦІЯ «СВІТОВОГО СЕЛА»: ЗМІСТ ТА МІСЦЕ СЕРЕД СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ ГЛОБАЛІЗОВАНОГО СВІТУ…………………...…..

210

Переяслівська Г. А. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ВДОСКОНАЛЕННЯ НОРМУВАННЯ ПРАЦІ………………………………………………………...….

214

Слуцький О. Е. МОРАТОРІЙ НА ДОСТРОКОВЕ ПОВЕРНЕННЯ ДЕПОЗИТІВ, ЯК ЗАСІБ ВІД ПАНІЧНИХ ДІЙ ВКЛАДНИКІВ……………………………..........…........…

217

Яненко Я. В. ЦІННОСТІ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У СУЧАСНІЙ РЕКЛАМІ: ЗДОРОВ'Я, МОЛОДІСТЬ, КРАСА…………………………………………...….

221

Ясир А.М. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПЕРЕХОДІ ДО ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ………………………………………………………...….

225

Сесія 2.6.

Взаємозалежність економічної, політичної, інформаційної культур в умовах суспільства знань

Кулініч О. В. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИМІРЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ.......................................................

228

Меерович М.И. ПРОБЛЕМА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ ЗАКОНІВ РОЗВИТКУ ШТУЧНИХ СИСТЕМ..........................

232

8

Зуйковська А. А. СИНХРОНІЗАЦІЯ ТЕНДЕНЦІЙ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО І ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ ЯК СОЦІЕТАЛЬНА ПОТРЕБА ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ..................................................................................................

236

Боднараш Г. В. ІННОВАЦІЙНІ ФОРМИ РОЗВИТКУ ТРАНЗИТИВНИХ СУСПІЛЬСТВ УКРАЇНИ ТА РУМУНІЇ НА ОСНОВІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КЛІВАЖІВ: ПОРІВНЯЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ……………………...…….........

240

Горпинич О. В. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ НА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА…………..........……

244

Колісніченко Р. М. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ТА АДЕКВАТНА ІДЕОЛОГІЗОВАНІСТЬ ЯК РИСИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ…………...….

247

Корнат А. В. ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВНОГО, ЕКОНОМІЧНОГО ТА ГРОМАДСЬКОГО СЕКТОРІВ У ПРОЦЕСІ АКТИВІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ……................................................................................................

251

Лейва А. А. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА РЕФЛЕКСІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ……………………………………….........…..

255

Рибак О. С. ІДЕЯ „ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПАРАСОЛЬКИ” У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДОКТРИНІ США………………………………………..................................…..

259

Сандригайло І.О. ЗМІСТ ТЕРМІНА «ДІАЛОГ ЦИВІЛІЗАЦІЙ» В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН……………………………………………………………………...…..

262

Франко Н.О. ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ, ПОЛІТИЧНОЇ, ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУР В УМОВАХ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ…….......................................

265

Перлик В.В, Редько Т.О. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ І СТАНОВЛЕННЯ АУДИТУ В УКРАЇНІ.........................................................................................

268

СЕКЦІЯ №3. МЕНЕДЖМЕНТ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ:

ДІАПАЗОН ПОТЕНЦІАЛУ ЗМІН

Сесія 3.1. Інформаційна революція й суспільство знань як ключові

пріоритети сучасного успішного розвитку

Панченко Б.Е. КАРКАСНОЕ ОБЪЕДИНЕНИЕ СВОЙСТВ СУЩНОСТЕЙ И ОБЪЕКТОВ В ЕДИНОЙ МОДЕЛИ ДАННЫХ………………………...……….......................

272

Данілко М.В. ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА РОЗВИТОК СУЧАСНОГО ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ………………………....………….

277

Волкова К. В. СУЧАСНІ ВИМОГИ ДО БАГАТОЗАДАЧНОЇ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ ОЦІНКИ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ ОБ’ЄКТІВ……………………….......…………..

281

9

Нижник Н.Р., Гурковський В.І. ДОСЛІДЖЕННЯ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙН» В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ…………………………………………………………...…………

286

Зензіна Г. О. ІНФОРМАЦІЯ ЯК ЧИННИК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ…...………

290

Максимець В. Є. ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ Й СУСПІЛЬСТВО ЗНАНЬ ЯК КЛЮЧОВІ ПРІОРИТЕТИ СУЧАСНОГО УСПІШНОГО РОЗВИТКУ...............................................................................

293

Манако В.В., Манако Д.В. ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ТА НАУКОВО-ОСВІТНІ ПРОСТОРИ.....

296

Сікорська І.М. ПРОЦЕСИ СТАНОВЛЕННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ…………………………………………...…

300

Сесія 3.2. Готовність людського капіталу попереджати сучасні виклики, потрясіння, консолідовано адаптуватися до змін будь-якої

складності

Чурсін В. П. ГОТОВНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ПОПЕРЕДЖАТИ СУЧАСНІ ВИКЛИКИ, ПОТРЯСЯННЯ, КОНСОЛІДОВАНО АДАПТУВАТИСЯ ДО ЗМІН БУДЬ-ЯКОЇ СКЛАДНОСТІ………………...……

303

Безрукова О. А. СОЦІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК ІНСТРУМЕНТІВ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ ТА ВЗАЄМОДІЇ……………………………………………………………...….

307

Дворніченко Л.Л. ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ У СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ…………………………………………………...……

311

Миленкова Р. В. МЕХАНІЗМИ АДАПТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУСПІЛЬСТВА……....……

314

Попов М. М. ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ ВЗГЛЯДЫ Е.Л. МАРКОВА И ИХ ЗНАЧЕНИЕ ДЛЯ РАЗВИТИЯ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ ХІХ ВЕКА………….....................................................................

317

Барматова С.П. ИНФОРМАЦИОННЫЕ «ВЫЗОВЫ» ПРОСТРАНСТВУ ПОЛИТИКИ В ЭПОХУ СТАНОВЛЕНИЯ ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ.........................................

321

10

1.1. СИСТЕМНІСТЬ І АСИСТЕМНІСТЬ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ: МЕНЕДЖМЕНТ ТРАНСФОРМАЦІЙ, ТРАНЗИТІВ ТА

ІННОВАЦІЙ.

УДК

ЧОРНІЙ Н.П. ПАВАЛАКІ М.М.

МІСЦЕ АСИМЕТРИЧНИХ ВОЄН У ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОГО СВІТУ.

Анотація У даній статті аналізується проблема місця та ролі асиметричних

воєн у контексті сучасних глобалізаційних процесів. Особлива увага акцентується на кореляції соціальних орієнтирів та формуванні гедоністичних принципів функціонування суспільства. У статті здійснена спроба актуалізувати проблематику створення стримуючих, як внутрішньодержавних, так і міждержавних, факторів, які здатні забезпечити стабільне існування світового співтовариства.

Розглядаючи дану проблематику, слід наголосити, що моделі розвитку

глобалізаційних процесів, засвідчують факт формування споживацького суспільства, в якому прагматичний інтерес та користь займають провідне місце порівняно із класичними цінностями суспільства.

Дані тенденції знаходять своє вираження у більшості явищ, які, прямо чи опосередковано, здатні змінювати існуючі соціальні принципи та приносити відповідний прибуток. Це яскраво проявляється на прикладі сучасних воєн, або краще сказати засобів для формування нових ілюзій, стереотипів, та для збагачення окремих осіб.

Починаючи з другої половини XX ст., світова спільнота за допомогою міжнародного законодавства спробувала повернути війну із тотальної сфери до сфери її конвенційного проведення. Водночас, свій внесок у цьому напрямі зробили і військові теоретики теорії «малої професійної армії», починаючи з Геруа та Фуллера і закінчуючи сучасним культом спецназу та найманства.

Часткова демілітаризація держав суперечить мілітаризації соціумів. На спроби роззброєння і обмеження воєнної активності на державному рівні соціуми відповідають нарощуванням воєнної активності на рівні соціальному. Це, насамперед, виявляється в небаченому розгортанні партизанських і повстанських дій у другій половині XX ст. та у феномені глобального тероризму. Нічого випадкового в цьому явищі немає. Воно породжене реакцією геополітичних організмів на те, що завдання, які стоять перед ними, вирішуються частково або зовсім не вирішуються. Свідомо чи несвідомо соціуми, соціальні страти й групи переходять до воєнних методів розв'язання своїх поточних завдань без участі держави й навіть за її протидії [1].

Так, соціолог Гастон Бутуль свого часу висунув цікаву гіпотезу про наявність «імпульсу війни», який неможливо знищити і який за ліквідації в

11

одному місці перекидається в інше. Якщо перевести цю гіпотезу з географічного поняття на соціальний, можна припустити, що «імпульс війни», який витісняється з державного рівня, переміщується в інші прошарки і сектори соціуму.

При цьому відсутність єдиного керівного центру (що є основною умовою здійснення конвенційних і тотальних воєн) компенсує наявність якоїсь ідеї, що об'єднує та регулює дії парамілітарних соціальних структур. Дуже яскравий прояв це мало під час афганської війни, коли десятки польових командирів ворогуючих угруповань вели цілком узгоджені дії, оскільки були об'єднані концептуально. Так само і в чеченському, сомалійському та багатьох інших конфліктах.

Отже, конвенційні й тотальні війни держав та коаліцій поступово замінюють війни нового типу, які ведуть різні соціальні й політичні недержавні угруповання, навіть вступаючи в конфлікт зі своєю державою. Такі типи воєн на сучасному етапі точаться на Близькому Сході, де палестинці та ісламські угруповання, що їх підтримують, протиставляють тотально-воєнним акціям Ізраїлю концептуально-воєнні дії. Такими методами відбулося відновлення Палестинської арабської держави, чого не змогли зробити ні ООН у рамках міжнародного права, ні різні арабські коаліції методами тотальних воєнних дій. Нині точиться боротьба за незалежність Палестини, і оскільки методів боротьби з концептуальними бойовими діями в асиметричній війні не тільки не розроблено, а навіть не намічено, то можливо, через 10 – 15 років цієї мети буде досягнуто [3].

Подібний розвиток подій дає потужний імпульс для дестабілізації міжнародної безпеки у глобальному вимірі, а перехід війни з державного рівня на соціальний викликає небезпеку. У перспективі можливі перманентні зіткнення на вулицях міст, лінії фронтів між різними регіонами всередині держав, звичайні й повсякденні бомбардування і терористичні акти, до недопущення яких залучаються миротворчі державні та міжнародні сили. Тому, ймовірно, що уже найближчим часом на порядок денний висуватиметься теорія асиметричної війни, яку стратегам доведеться розробляти. Щодо сфери воєнного будівництва, то навіть важко уявити ті зміни, до яких може призвести ера асиметричних воєн, особливо враховуючи той неприємний факт, що можливість ведення конвенційних і тотальних війн, як і раніше, зберігається і зберігатиметься ще невизначено довго.

Таким чином, парадокс асиметричної війни полягає в тому, що вона має глобальний, централізований і, водночас, максимально децентралізований характер. Асиметрична війна, яка є нестандартною війною, має і нетрадиційні об'єкти ураження. Головними із них є інституції громадського порядку та державного устрою.

Про стратегію ведення війни Є. Месснер пише: «Ведення війни – мистецтво. Ведення революції – теж мистецтво. Нині виникає нове мистецтво – ведення війни заколоту (асиметричної війни). Стратег майже завжди стоїть перед важкою проблемою вибору цілей дії (проміжних і кінцевих). У цій війні вибір зробити важко через велику кількість цілей та їхню різну питому вагу (психологічні, матеріальні з психологічним відтінком, суто матеріальні). Можна установити таку ієрархію цілей: 1) руйнування моралі

12

ворожого народу; 2) розгром його активної частини (війська, партизанів, народні рухи, що воюють); 3) захоплення або знищення об'єктів психологічної цінності; 4) захоплення або знищення об'єктів матеріальної цінності; 5) ефекти зовнішнього рівня для залучення нових союзників та ура-ження духу союзників ворога». Можна ще додати «захоплення та знищення об'єктів духовної (цивілізаційної) цінності».

Асиметрична війна ввійшла в суспільне життя непомітно і зненацька. Вона набуває глобального загального характеру. її інтегрованість і багатовимірність радикально змінює філософію війни й примушує шукати принципово нових підходів до понять «війна», «безпека», «обороноздатність», «театр війни» тощо. Асиметрична війна – багатоаспектне, багаторівневе й незважаючи на зовнішню хаотичність, цілісне поняття. Як показує аналіз, асиметрична війна не є продовженням політики іншими засобами, вона сама тепер є формою політики [2].

Отже, на нашу думку, настав час переглянути рівень загроз, розробити нові воєнні доктрини та заходи протидії, тобто здійснити своєрідну революцію у військовій справі. Потрібна законодавча й нормативна база, орієнтована на забезпечення обороноздатності держави з урахуванням специфіки асиметричної війни й вимог, що висуваються у зв'язку з цим до забезпечення національної безпеки, включаючи її воєнний аспект. Національна безпека так само нероздільна і цілісна, як і війна. Нині не йдеться про існування окремо воєнної безпеки, інформаційної безпеки, економічної безпеки тощо. Безпека одна – національна, а галузей у неї багато. Необхідні стратегічні концептуальні дії у відповідь та на упередження асиметричної війни з урахуванням її специфіки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Леонов В.В. Асиметрична війна: аспекти і тенденції // Стратегічна панорама – 2005. – № 4. – С. 143–144. 2. Ліхацька Н.М. Філософсько-історичний аспект дослідження проблеми миру // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет – конференції «Простір і час сучасної науки» (м. Київ). – К., 2006. – Ч. ІІ. – С. 59–61. 3. Сенченко М. Теорія і практика війни ХХI столітті // Вісник Книжної палати. – 2006. – № 6. – С. 3–7.

УДК 304.4

Грищенко Ніна Володимирівна

Харківський національний університет внутрішніх справ,

кафедра філософії і політології, канд. філос. наук, доцент

ТРАНСФОРМАЦІЯ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В статті досліджується формування концепції соціальної

держави як держави особливого типу, прослідковується

13

трансформація її моделі від «держави загального добробуту» до « держави можливостей».

В статье исследуется процесс формирования концепции социального государства, прослеживается трансформация его модели от «государства всеобщего благосостояния» к «государству возможностей».

Grishchenko, Nina. Transformation of the social state model under condition of globalization.

This arlicle is devoted to formation of the social state as a special type of the state. Transformation of its “commonwealth model” into “state of possibilities model” is studiet.

В сучасних умовах, коли світове співтовариство об'єктивно відчуває на собі вплив глобалізаційних процесів, особливої актуальності набувають питання, пов'язані із ціннісними орієнтаціями людей. Невід'ємною складовою системи цінностей стверджується впродовж останніх років і цінність соціальної держави.

Перш, ніж вести мову про соціальну державу, слід зауважити, що термін «соціальне» в літературі трактується неоднозначно і вживається в різних словосполученнях: «соціальна структура», «соціальна робота», «соціальна справедливість», «соціальна політика» і т. п. Досить часто «соціальний» є синонімом слова «суспільний» і не несе в собі ніякого смислового навантаження, а є просто зайвим. Що ж стосується словосполучення «соціальна держава», то тут термін «соціальна» характеризує саму сутність держави, свідчить про більш глибокий зміст зв'язків держави і суспільства, держави і людини, засвідчує реальний правовий статус людини і громадянина. Для фіксації даної характеристики держави дослідники використовують також поняття «соціальна правова держава», «держава загального добробуту», «держава допомоги», тощо. При цьому одні автори вважають поняття за синонімічні (М.Копєйчиков, І.Яковюк), інші розглядають державу загального добробуту як модель соціальної держави (від найменш досконалої моделі позитивної держави – через власне «соціальну державу (державу «соціальної безпеки») до соціальної держави загального добробуту: Н.Фурніс, Т.Тилтон, О.Скрипнюк), треті розглядають державу загального добробуту як один із етапів розвитку соціальної держави (В. Гутнік, С. Калашников, А. Сіленко).

Термін «соціальна держава» був введений в 1850 році німецьким вченим Лоренцом фон Штейном для фіксації нової якості держави з її соціальною атрибутикою. До першої третини ХІХ ст. соціальні потреби суспільства задовольнялись інститутами церкви і моралі: благодійні організації, сільські, сусідські общини, гільдії, монастирі, тощо. З розвитком урбанізації попередні зв'язки слабшали, а то і зовсім втрачались. Значну частину відповідальності за забезпечення необхідного рівня життя людей взяла на себе держава. Таким чином, благодійність перестала бути лише фактом віри і співчуття і стала функцією держави. Все це стало основою для зміни ролі держави в системі відношень «держава-людина», що і обумовило становлення нового рівня розвитку держави як соціальної держави.

Ідеологічною основою «соціальної держави» стали погляди англійського економіста Дж. Кейса, який обгрунтував необхідність державного втручання

14

в соціально-економічну сферу з метою запобігання економічних криз, безробіття, підвищення добробуту населення через перерозподіл доходів між різними соціальними групами.

Поява терміна «соціальна держава» стала принциповим моментом усвідомлення змін, що сталися в самій природі держави. Він відобразив перехід від «поліцейської держави», «держави суспільного договору» до держави, що здійснює соціальні функції. Соціальні функції держави – це цілеспрямована діяльність держави на задоволення конкретних потреб. Власне соціальні функції стають притаманними державі лише на певних стадіях розвитку виробничих відносин, коли людина перестає бути знаряддям праці. Для привезеного на плантації із-за океану раба, якого експлуатують за принципом «вижати максимум», навряд чи буде держава США першої половини ХІХ ст. соціальною. Соціальне – не лише те, що має значення, цінність для людини (чи групи людей), але і суспільна форма забезпечення індивідуальних потреб.

У 80-х роках ХІХ ст. поряд із терміном «соціальна держава» з'являється інший термін – «держава добробуту». Ці два терміни виражають одну і ту ж сутність держави і не конкурують один з одним. Першорядним для них виступає наділення громадян соціальними правами, а державу – соціальною відповідальністю.

За умов глобалізації функції соціальної держави поширюються до планетарних масштабів, коли розвинені країни допомагають країнам, що розвиваються , підтримувати гідний рівень життя громадян. Ця теза по-різному обгрунтовується в роботах таких дослідників, як Б. Дікон, Т. Парсонс, Ч. Ендрейн, В. Єременко, С. Калашников та ін. На думку Б. Дікон, соціальна держава за доби глобалізації не може бути побудована в окремих країнах Півночі та Заходу, залишаючи держави Півдня та Сходу з низькими або відсутніми соціальними гарантіями. Він виділяє три причини такого стану речей: 1) припинення холодної війни та падіння комунізму, 2)загроза глобальної міграції, 3) міжнародний характер проблем довкілля. Ці три причини, на його думку, дали поштов до «регулювання капіталізму у світовому масштабі» для найефективнішого перерозподілу та забезпечення. Матеріальні блага «переміщаються» з багатих країн до менш розвинених, а міжнародна політика зміщує акценти з питань військової оборони на соціальні питання і прблеми довкілля [1].

Із середини 90-х років ХІХ ст. модель соціальної держави трансформується. Формуються нові уявлення про соціальну державу як механізм «зняття протирічь» між законами ринку і соціальними цілями. Поняття «соціальна держава» і «держава добробуту» розмежовуються. Остання стала мішенню для критики як з боку неолібералів, так і з боку націонал- демократичних політиків, які усвідомили економічну неможливість реалізації принципу національного добробуту і небезпеку утриманських настроїв у суспільстві. Нова модель «соціальної держави» почала відображати наявність у державі певного набору специфічних цілей, властивостей і функцій, які не можуть бути зведені до гонитви за загальним вирівнюванням у високому рівні життя. На відміну від держави загального добробуту, сучасна соціальна держава прагне відмовитись від своєї патерналістської ролі, зорієнтована на викорінення утриманських настроїв і

15

спрямована на створення сприятливих соціальних умов перш за все через соціально орієнтоване ринкове господарсво. Вона прагне не до максимально можливого перерозподілу прибутків і майна, а передусім проводить таку соціальну політику, що ліквідує правові, адміністративні й економічні бар'єри, які перешкоджають реалізації здібностей особистості, а також формує інститути, що сприяють цьому. Сутністю соціальної держави є її обов'язок сприяти самостійності й відповідальності кожної особистості, де б вона не жила, а також надавати соціальну допомогу тим громадянам, які не зі своєї вини неспроможні відповідати за своє благополуччя. Таким чином, у соціальній державі, на відміну від держави загального добробуту, робиться наголос на відповідальності індивіда за свій добробут. Ряд дослідників називає соціальну державу «державою можливостей»[2].

Таким чином, сучасна соціальна держава – це держава, яка засновується на соціально орієнтованому ринковому господарстві, створює всі можливі умови для реалізації прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім'ї. Погоджуючись з Б. Діконом, можна констатувати, що таку державу за умов глобалізації дійсно неможливо побудувати в окремій (чи окремих) країнах. Але мова повинна йти не про «переміщення матеріальних благ з багатих країн до менш розвинутих», а про надання можливостей малорозвинутим країнам самим стати на шлях благополуччя, сприяти розвиткові їх власної самостійності і соціальної відповідальності.

Література

1. Дікон Б. та ін. Глобальна соціальна політика. – К.: Основи, 1999. – с.20. 2. Сіленко А.О. Соціальна держава: теорія перемін. – Одеса, 2000. 3. Скрипнюк О Принципи соціальної та правової держави: єдність чи конфронтація? // Людина і політика. – 2001 - №1.

НАЙШТЕТИК Е.В.

МОДЕЛИРОВАНИЕ СОЦИАЛЬНЫХ СТРУКТУР В ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОМ ПЕРИОДЕ

Постиндустриальное общество характеризуется перемещением

приоритетов в сферах производства и потребления от товаров и услуг к информации и знаниям, что формирует особую среду жизнедеятельности как человека таки и общества в целом [1]. С развитием информационных технологий интернет сообщества преображаются из протообществ в некие новые социальные структуры, которые не имеют ни географических границ, ни языковых, культурных или иных ограничений. Виртуальные сообщества формируют свои новые морально-этические нормы и культуру. Из виртуальных средств коммуникации и досуга разрастаются реальные индустрии. Виртуальный мир стал платить налоги, а корпорации занимающиеся обслуживанием виртуального мира вошли в сотку крупнейших бизнесов мира. При этом уже сформированные продукты

16

виртуальной культуры переносятся в реальную плоскость. Так мы начинаем все чаще и чаще замечать сленгизмы интернет сообществ в повседневной жизни [2]. Рефлексирующие субъекты виртуального мира заново детерминируют объекты человеческой культуры исходя из характеристик новой среды жизнедеятельности. Дальнейшая диффузия культур реальной и виртуальной неизбежна, из-за естественной интенсификации процессов интеграции.

Уместно привести пример трансформации понятия "аватар" – санскритский термин , подразумевающий воплощение Бога в жизни [3] – которое было транслировано разработчиками медиа продукции (в том числе и интернет ресурсов), как образ пользователя (картинка, трехмерная модель и т.д.), и уже этот смысл дефиниции "аватар" в 1996 году был использован в сценарии для создания самого кассового фильма за всю историю человечества – "Аватар".

Говоря о социальной реальности так называемых "виртуальных миров" прежде всего стоит сказать о плотности социальных связей. Для этого сравним наибольшую плотность населения на Земле в Макао (18.534 / 1 км.2

при средней плотности населения 13,3 на 1 км.2 )[5] и наиболее популярную социальную сеть Facebook, которая насчитывает более 400 млн активных пользователей[6]. Такая концентрация людей и скорость передачи информации провоцирует резкую интенсификацию социальных итераций[7], а значит и принципиально новые условия жизнедеятельности общества. В этой связи исследование и моделирование интернет сообществ представляют собой один из самых важных элементов современного социопрогнозирования и социальной инженерии.

Литература

1. В.Л.Иноземцев. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы / Учебное пособие, Москва: Логос, 2000 – С.141-152 2. А.Б.Кутузов. Модель функционирования терминологического сленгизма в дискурсе сетевых форумов/ Автореферат, Тюмень 2006. 3. Edward Geoffrey Parrinder, Avatar and incarnation (1970, 1997), chapter «Docetism, in Buddhism and Christology», pp. 240ff.; Mercy Amba Oduyoye, H. M. Vroom, One gospel — many cultures: case studies and reflections on cross-cultural theology, Rodopi, 2003, ISBN 978-90-420-0897-7, p. 111 4. Jeri Fink. Cyberseduction: Reality in the Age of Psychotechnology. Prometheus Books, 1999. ISBN 1-57392-743-0 5. Macao Population 2009 estimate Statistics and Census Service, Macao SAR Government. Retrieved 10 November 2009 6. http://www.facebook.com/press/info.php?statistics 7. Robin R. Vallacher and Andrzej Nowak. Dynamical Social Psychology: The Next Iteration / Psychological Inquiry, Vol. 8, No. 2 (1997), pp. 152-160

17

СЕСІЯ 1.2. СУЧАСНА СВІТОВА КРИЗА: КЛАСИЧНИЙ ЦИКЛ ЧИ ПОТЕНЦІАЛ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОРИВІВ?

УДК 316.1:38.1

БОЧКО ІРИНА МИКОЛАЇВНА Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут» Факультет соціології і права

Студентка заочного відділення e-mail: burokrat@ukr.net

СВІТОВА КРИЗА – КЛАСИЧНИЙ ЦИКЛ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ

У статті розглядається проблема сучасної світової кризи.

Досліджується циклічний характер розвитку економіки, економічні кризи та їх негативні наслідки.

Криза є гострою проблемою для всіх країн світу. Поглиблення кризи супроводжується руйнівними наслідками для економіки, політики, соціального життя будь-якої країни.

Фінансово-економічна криза, що розгорнулась з 2008 року, є дійсно світовою. Жодна з країн світу не мала будь-яких шансів уберегти себе від її руйнівних наслідків.

Економічна криза та інфляція справді стали особливостями 20-го століття, які, на жаль, перейшли й у століття 21-ше. Ланцюг фінансово-економічної кризи вже давно відомий, адже її перші симптоми проявилися ще у 1825 році в Англії. Відтоді світ пережив не одне економічне потрясіння більшого чи меншого масштабу. Проте за своїми наслідками криза 1929—1933 років або так звана "велика депресія" не мала рівних. Сучасна фінансово-економічна криза є найпотужнішою після "великої депресії".

Економічна криза завжди визивала цікавість у дослідників. Не є винятком і нинішня криза. Останні часом учені приділяють велику увагу теорії "довгих хвиль" російського економіста Н.Д. Кондратьєва. Вчений, вивчивши економічну динаміку передових капіталістичних країн, встановив наявність малих та великих циклів капіталістичного відтворення. Тривалість великих циклів приблизно 55 років. Цикли мають дві фази - підвищувальну і понижуючу.

Перший цикл із 1787-1792 до 1810-1817 pp. (підвищувальна хвиля) із 1810-1817 до 1844-1851 pp. (понижуюча хвиля). Другий цикл - з 1844-1851 до 1870-1875 pp. (підвищувальна - хвиля) і з 1870-1875 до 1890-1896 pp. (понижуюча хвиля). Третій цикл — з 1890-1896 до 1914-1920 pp. (підвищувальна хвиля) і з 1920 до 1940 pp. (понижуюча хвиля). Відповідно до його розрахунків випливає, що четвертий, великий цикл повинен був початися з кінця 40-х і продовжуватися до початку 70-х років. Очікувалася підвищувальна хвиля, а з початку 70-х до середини 80-х років — понижуюча. Перехід від понижуючої хвилі четвертого циклу до підвищуючої хвилі наступного, п'ятого, великого циклу повинен, за цими розрахунками, відбутися на початку 90-х років, а вища точка підвищувальної хвилі цього п'ятого циклу буде досягнута в першому десятилітті XXI ст. Дослідження

18

Кондратьєва дозволили дати прогноз щодо Великої депресії у Сполучених Штатах Америки 1929 -1933 рр. Сьогоднішня криза теж підпадає під цей прогноз.

Кожен новий цикл є передумовою появи нових технологій. М.Згуровський, аналізуючи цикли Кондратьєва у своїй статті «Болісне одужання через кризу», писав, що пошук виходу з великої депресії 1929—1933 років вдихнув життя у четвертий технологічний уклад: велике машинобудування, цивільну та військову авіацію, високотехнологічне будівництво, промислову енергетику. Наступна системна криза 1971—1975 років підштовхнула до розвитку п’ятий технологічний уклад: мікроелектроніку, комп’ютерну техніку, Інтернет, мобільний зв’язок.

Він також зазначив, що природа теперішньої кризи полягає в тому, що після двадцятирічного піднесення економіки, яке почалося з 1980—1985 років, уже до 2000 року потенціал економічного розвитку п’ятого технологічного укладу було вичерпано. Відчувши це, великий капітал почав перетікати в спекулятивні сфери — в іпотечні та фондові ринки, де без великих зусиль зміг отримувати надвисокі прибутки. Почав наростати величезний віртуальний капітал, який сумарно, у грошовому еквіваленті, дедалі більше відривався від реальних активів, економіки п’ятого технологічного укладу.

Криза характеризується падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарів, зменшенням обсягів торгівлі, падінням цін, як наслідок, падіння рівня заробітної плати та життєвого рівня населення, зростанням безробіття, високими темпами інфляції, масовим знеціненням капіталу, масовим банкрутством підприємств, зростанням соціальної напруженості у суспільстві.

Для економіки будь якої країни притаманна періодичність збільшення та скорочення виробництва, що виникає внаслідок порушення економічної рівноваги. Це дає можливість стверджувати про циклічність її розвитку.

Криза, за своїми соціально-економічними наслідками, являється головною фазою циклу, під час якого економіка кожної держави проходить фази суспільного відтворення.

Будь-яка криза є переходом на якісно новий рівень розвитку, на якому відкриваються і стають досяжними абсолютно нові можливості і до появи нових кризових явищ.

Таким чином, для подолання негативних кризових явищ, зумовлених фінансово-економічною кризою будь-яка держава повинна орієнтуватись не тільки на подолання кризи, а має створити політичні, соціальні та економічні передумови реалізації конкурентних переваг економіки для зміцнення внутрішнього ринку, зміцнити фінансову систему країни та посилити вплив на розвиток соціальної сфери для економічного і соціального процвітання країни, а відтак – стабільного розвитку.

19

УДК 001.895:339.7] (043.2)

КРАВЧЕНКО МАРИНА ИГОРЕВНА УАБД НБУ, гр. БС-83

Suninmyeyes013@yandex.ru

ВЛИЯНИЕ ИННОВАЦИЙ НА ЭКОНОМИЧЕСКУЮ КОНЪЮНКТУРУ

INFLUENCE OF INNOVATIONS ON ECONOMIC CONJUNCTURE

Проанализирована роль технологических инноваций в движении

экономической конъюнктуры, определен вклад Н.Д. Кондратьева в исследование больших циклов, изложена предполагаемая тенденция движения больших циклов в ХХ- начале ХХI вв.( с 3 по 5 циклы),обоснованы факторы являющиеся движущими силами формирования циклов.

The role of technological innovations in movement of an economic conjuncture is analyzed, N.D.Kondratyev's contribution to researching of the big cycles is defined, the prospective tendency of movement of the big cycles in XX - beginning ХХI centuries (from 3 to 5 cycles), is stated , factors of cycles being are proved.

Сегодня можно наблюдать увеличение роли инноваций для достижения успеха в какой-либо деятельности, отмечаются тенденции к выходу конкуренции между компаниями на новый уровень и доминированию глобального характера «соревнований», а международное сотрудничество все больше состоит из обмена технологиями или «ноу-хау».

Изучение инновационных процессов и их влияние на экономику отдельной взятой страны и мира в целом привлекло внимание учёных еще в начале ХХ столетия. Российский экономист Н.Д.Кондратьев (1892-1932) внес весомый вклад в изучение этой проблемы.

Анализируя объективные основы больших циклов конъюнктуры, Н.Д.Кондратьев искал их причины в процессе воспроизводства, в периодическом обновлении основных фондов в результате технологических переворотов, в освоении значительных технических изобретений и открытий. Он отмечал, что направления и интенсивность научно-технических открытий и изобретений являются функцией запросов практической действительности и предшествующего развития науки и техники. Однако для их широкого практического использования нужны экономические условия. Движение длительных колебаний по Кондратьеву происходит по следующему принципу. Перед началом большого цикла накапливается достаточное количество свободных средств - рост банковских резервов, что позволяет кредиторам снижать процентную ставку. Процент по долгосрочным вложениям капитала низок. В течение предшествующего понижательного периода накопилось значительное количество технических новинок (изобретений). При наличии этих условий начинает возрастать инвестирование капитала в крупные сооружения, что вызывает серьёзные изменения в условиях производства (создаются технические возможности для получения прибыли), при этом производство

20

становится рентабельным, а далее, соответственно следует повышательная волна большого цикла экономической конъюнктуры [1]. Этот вывод подтвердился экономической динамикой 20-30-х годов.

Циклы Кондратьева в условиях современных все более участившихся кризисов как нельзя актуальны. Среди современных авторов его наследием занимались Дюпре, Ростоу, Ришонье, Ерохина, Александер, Щеглов и другие. Но несмотря на это, единую динамику циклов в ХХ-ХХI веке так и не удалось выявить до сих пор.

Наиболее вероятная периодизация формируется на основе анализа графика товарных цен, который использовал и сам Кондратьев на ряду с еще одиннадцатью вспомогательными. Ценовые индексы пересчитаны на золото в соответствии с его ценой на Лондонской бирже металлов.

Рисунок 1 – Товарные цены США в пересчете на золото, 1791-2008[4]. Кондратьевым проанализирован период с 1791 по 1920 годы. Что же

касается периода с 1920 года до нашего времени, предлагаем следующий прогноз тенденции на основе которой можно выделить следующие циклы:

3 цикл: повышательная волна с 1891-96гг. до 1914-20гг.; понижательная волна с1914-20гг. до 1934-35гг.(38 лет)

4 цикл: повышательная волна с 1934-35гг. до 1969-70гг.; понижательная волна с 1969-79гг. до 1980-82гг.(46 лет)

5 цикл: повышательная волна с 1980-82гг. до 2000г.; понижательная волна с 2002г. до … (по линейному тренду примерная продолжительность ожидается 36 лет)

В качестве особенностей «повышательных» и «понижательных» волн циклов Кондратьев указывал:

1) «перед началом повышательной волны... наблюдаются значительные изменения в основных условиях хозяйственной жизни общества», а именно: технические инновации, изменения условий денежного обращения, усиление роли новых стран и т.д.

21

2) «периоды повышательных волн... значительно богаче крупными социальными потрясениями», как то войны, революции и реформы[1].

Поэтому меньшее количество инноваций характерно как раз для повышательных волн. Историк экономики Александр Филд пришел к выводу, что наибольшей скорости инновационный процесс в американской истории достигал не в 90-е и даже не в 20-е гг. , а в период между крахом Уолл-стрит в 1929 г. и атакой на Перл-Харбор в 1941 г. То есть как раз в период всемирной депрессии 1929-33 годов [2].

И действительно, в понижательную волну третьего цикла были открыты полиграф, высокоинтенсивный источник света, электронное телевидение, автоматизация оборудования, электронный микроскоп, поляроидное стекло и многие другие изобретения.

Эти открытия существенно изменили общественную жизнь. Что касается понижательной волны 4го цикла, то здесь находим: микропроцессор, орбитальная станция, цифровая запись аудиосигнала, Internet, мобильный телефон, персональный компьютер, электропроводящие полимеры[5].

Кроме того, в вышеупомянутые периоды случились важные инновационные толчки, способствующие реструктуризации мировой экономики. Перед повышательной волной 2го цикла сам Кондратьев выделил в качестве таких толчков увеличение добычи золота, введение золотого денежного обращения в ряде стран и выход на мировой рынок нескольких сильных молодых государств (Австралия, Аргентина, Чили, Канада) [1]. В последующие циклы к таким толчкам можно отнести:

- приобретение нефтью первоочередного экономического значения в следствии усовершенствований в технологических промышленных процессах предыдущих годов (3 цикл)

- развитие ядерной физики как следствия открытия электронного микроскопа, что в последствии привело к открытию ядерного оружия и началу холодной войны (3 цикл)

- усиление экономической роли на мировом рынке ряда стран («азиатские тигры»)(4 цикл)

- изобретения ЭВМ и Интернета(4 цикл) Для понижательной волны характерен более высокий интерес к

инновациям, поколение этого периода больше занято образно говоря вопросом «как сделать что-то новое». Ведь общий спад экономических показателей характерный для понижательной волны стимулирует человечество к поиску новых путей развития.

Сейчас, в понижательной волне, появляются зачатки новых прорывных инноваций. И со сломом старой экономической системы, после мощного кризиса (которым считается современный кризис 2008 года) начнется новая повышательная волна, с новой экономической конфигурацией и тогда и начнут внедряться новые технологии.

К списку разработок, которые сейчас находятся на стадии фундаментальных исследований, но при коммерческом внедрении просто перевернут мир, можно отнести:

1. Термоядерные технологии 2. Нанотехнологии

22

3. Биоинженерия и генетические исследования 4. Поиски так называемых "магических" элементов таблицы

Менделеева [2]. Что касается второй эмпирической закономерности, выведенной

экономистом, то его список социальных потрясений периодов повышательных волн 1 и 2 циклов можно продолжить событиями аналогичных периодов в последующих циклах до нашего времени.

Повышательный период 4 цикла: Вторая мировая война (1939—1945), Индокитайская война (1945—1954), Корейская война (1950—1953), Война во Вьетнаме (1957—1975), Ряд войн за независимость в Африке.

Повышательная волна 5 цикла: Ирано-иракская война (1980—1988), Фолклендская война (1982), Гражданская война в Афганистане (1989—1992), Южноосетинская война (1990—1992), Вооружённый конфликт в Приднестровье (1992), Первая чеченская война (1994—1996), Косовская война (1998—1999), Война НАТО против Югославии (1999), с 20 марта 2003 по настоящее время война в Ираке[3].

Поколение повышательной волны, для которого характерны большой интерес к социальным катаклизмам, войнам, демонстрирует тенденцию к озабоченности вопросом «как поделить», а не «как сделать».

ЛИТЕТРАТУТА

1. Кондратьев Н. Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения / Н. Д. Кондратьев. - К.: Экономика, 2002. – 173 с. 2. Никольский А. Инновации [Электронный ресурс] / А.Никольский. – Режим доступа : http : //worldcrisis.ru/crisis.html 3. Пискунов С. Войны военные конфликты XX века [Электронный ресурс] / C. Пискунов. – Режим доступа : http : //www.hrono.info/sobyt.html 4. Щеглов С.И. Циклы Кондратьева в 20 веке, или Как сбываются экономические прогнозы [Электронный ресурс] / Сергей Щеглов.- Режим доступа : http: //schegloff.livejournal.com.html 5. Хронология изобретений человечества [Электронный ресурс] : электронная энциклопедия. - Режим доступа : http://ru.wikipedia.org. html

ШАПОВАЛ А.П. (г. Хмельницкий)

E-mail: alex.shapoval@mail.ru

ПОСТИНДУСТРИАЛИЗМ И КРИЗИС

Shapoval Alexandr. POSTINDUSTRYALISM AND CRISIS

In theses influence of an economic crisis on the theory

postindustryalism is considered. It is found out that definition of a modern epoch as transitive from industryalism to postindustryalism will come across a problem of identification of a society. And manufacture of the information and knowledge, as basic resources of the postindustrial world, demands definition of social forces which will make and consume them.

23

В тезах розглядається вплив економічної кризи на теорію постіндустріалізму. Виясняється, що визначення сучасної епохи як перехідної від індустріалізму до постіндустріалізму наштовхується на проблему ідентифікації суспільства. Виробництво інформації та знань вимагає визначення соціальних сил, які будуть їх виробляти та споживати.

Последние два десятилетия в философской, экономической и социологической мысли доминировал лейтмотив выхода человека за пределы материального производства и стремление перенести его основные интересы в сферу культуры. Просматривалось острое желание уйти от классовой оценки состояния общества и показать, что современное общество в значительной мере сконцентрировано не на материальном производстве, производстве товаров, а на развитии сектора услуг и информации, на производстве знаний. Теоретическое рассмотрение и обоснование этих идей было представлено в рамках таких течений как постиндустриализм и постмодернизм, которые указывали на то, что с конца 50-х годов - западный мир и с начала 90-х постсовецкий, постсоциалистический мир вступили в период перехода в постиндустриальную эпоху, а в области культуры в эпоху постмодерна. Теоретическое содержание этих течений хорошо представлено в работе Иноземцева В.Л. «Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы» [1; 1-303].

Информация и знания в устах постиндустриалистов и постмодернистов приобрели характер принципиально нового ресурса, неисчерпаемого ресурса, источника нововведений, основы экономического и социального прогресса общества. При этом проблема идентификации самого общества и условий, в которых использовался этот ресурс, всё равно стояла на повестке дня. Как отмечал Жан-Франсуа Лиотар: «… мы не можем знать, что считается знанием, т.е. с какими проблемами развития и распространения знания мы встречаемся сегодня, если ничего не знаем об обществе, в котором оно помещается. И сегодня, как никогда ранее, узнать что-либо об обществе означает, прежде всего, выбрать способ постановки вопроса, который так же является способом получения ответа» [2; 40].

Действительно, проблема постановки правильного вопроса о сущности того общества, в котором мы живём, стала определяющей в наше время. Особенно после прогремевшего очередного экономического кризиса. Что правит этим миром? Куда он движется? На основании чего? Вот далеко не полный перечень вопросов, выяснение которых стало актуальным в наше время. Ответы на них могли бы продвинуть нас в понимании современного общества, его проблем и путей развития.

Вот, например, Ю. Хабермас отмечает, что: « … капиталистическое общество опирается, с одной стороны, на экономический механизм, соподчиняющий действия индивидов, а с другой – на экономическую легитимность, становящуюся основой для политической и юридической практики» [3; 34]. Й.Шумпетер также подчёркивает, что: «… буржуазное общество выступает в исключительно экономическом обличьи» [4; 34].

Кризис высветил неоднозначное положение людей, которые контролируют потоки информации и знаний – важнейшие составляющие

24

постиндустриального мира, по мысли самих постиндустриалистов. Эти люди, которые полностью находятся в данной сфере, и которая стала их способом жизнедеятельности и даже смыслом жизни, считали себя главными в социальной иерархии. Они думали, что от них зависят темпы и характер социального прогресса. Они уже нашли для себя и в большинстве своём заняли места, где бы они могли само реализоваться и внутренне совершенствоваться, за приличную оплату, конечно же. Они мыслили себя за пределами эксплуатации и экономических мотивов. Они думали, что им любые проблемы по плечу. Достаточно только в нужном русле перенаправить информационные и финансовые потоки и кризис исчезнет сам по себе. Все опять, стройными рядами, начнут двигаться к светлому постиндустриальному обществу. Достаточно только написать хорошую программу и система сама начнёт настраивать себя.

А тут вдруг выясняется, что не так всё просто. Кризис, несмотря на гигантские финансовые вливания, никак проходить не собирается. Что у него, оказывается, есть волны, которыми он захлёстывает всё и вся. И, что оперирование информацией, знаниями, словесными формами, контекстами, парадигмами и т. д. даже самыми правильными, значащими или «сакральными» - не решает проблемы. Противоречия мира собственности медленно, но уверенно продвигают его к собственной катастрофе. И не в знаниях вообще дело. Просто пришло время миру собственности платить по счетам. За эксплуатацию, за игнорирование проблем большинства населения, за свою оторванность от реальных проблем и нежелание их решать.

Конечно, гораздо легче представить дело так, будто одна «высшая» социальная группа «прозрела» вдруг и вышла за пределы эксплуатации, антагонизма, неравенства. А те, кто там остался, пребывают в противоречиях с ощущением угнетённости. Задача теперь, мол, и остальных просветить, чтобы и они осознали, что не следует зацикливаться на материальных (т.е. денежных) стимулах и следует работать забесплатно, за идею самосовершенствования и самореализации, например. Только вот, что делать тем, кому негде даже забесплатно поработать – непонятно. А безработица всё увеличивается и увеличивается, особенно во время кризиса. Выясняется, что капиталу выгоднее держать в полуголодном и бездеятельном состоянии резервную армию безработных, нежели чтобы они хоть что-нибудь делали, хоть чем-то были заняты, хоть как-то самореализовывались. Пусть деградируют, воруют, идут в тюрьмы, сходят с ума, «садятся на иглу» - какая разница. Лишь бы не работали. А то куда потом произведённую продукцию девать? Итак, все рынки завалены.

Процесс производства и распределения совокупного общественного продукта контролируется в современном мире как раз такими группами нематериалистически (денежно) ориентированных людей. Проблемы мотивации они уже для себя решили и в силу действия стоимостных отношений, а также разделения труда оказались на вершине социальной иерархии под покровительством капитала. Хоть они и не определяют (по крайней мере, на словах) в качестве своей цели – обогащение, тем не менее, этот новый высший класс технократов получает за свою деятельность именно деньги. В виде заработной платы, дохода от акций и

25

других ценных бумаг, разного рода бонусов, премий, дивидендов, надбавок за «хорошую» работу и т.д., а с ними и власть, положение в обществе, и соответствующий жизненный уровень, уровень потребления и тому подобные уровни. И всё это, в конечном счёте, предстаёт как плата за «оболванивание» убогих и сирых, тех, кто поставлен системой разделения труда на низшие ступени социальной лестницы. Этим «несчастным» мастерски внушили «люди сверху», что они, оказывается, не обладают способностями, необходимыми при использовании высокотехнологических производств. У них нет соответствующего образования, позволяющего развивать такие способности. И при этом, стыдливо умолчали о тех самых материальных (денежных) барьерах на пути обретения данного образования. Что они вообще родились не в тех странах, и поэтому обречены, вечно решать задачи элементарного выживания. И всё это потому, что они ограничили себя, своё мировоззрение, только лишь материальными целями. А вот если бы они ориентировались на нематериальные цели, на самосовершенствование, работали не покладая рук и не спрашивали об оплате, тогда бы и успех пришёл сам собой. И никто не говорит, что в силу закона стоимости, они уже обречены на это своё униженное положение, вырваться из которого им уже не удастся до конца жизни. Поскольку капиталу, на определённых этапах своего развития, в определённых фазах экономического цикла, необходимо определённое количество определённого качества наёмной рабочей силы. Для капитала без разницы будет это тот или иной человек в его неповторимой индивидуальности или особенности, ему важна общественная система, которая бы обеспечивала его существование и развитие. Ему необходимо определённое количество квалифицированных менеджеров (управленцев, технократов), которые бы управляли этой системой. А также определённое количество резервной армии – безработных, смиренно ждущих своей участи и живущих какое-то время, если повезёт, на подачки в виде разнообразных пособий и компенсаций,- эти должны питать систему в нужный момент живым трудом и не дать ей возможности простаивать. На самый верх общественной лестницы прорываются единицы, их рекламируют и показывают по телевизору, о них пишут в газетах и журналах, к ним намеренно приковано общественное мнение. На «дно» падают десятки и сотни, особенно во время кризиса, эти неудачники увеличивают статистику суицидов, их именами пестрят криминальные хроники, о них предпочитают не говорить в «приличных обществах». Тысячи еле-еле сводят концы с концами, из кожи вон лезут, чтобы не опуститься на общественное «дно» и не стать в очередь за бесплатной похлёбкой. Миллионы пребывают в нищете и безысходности. Они рады хоть какому-то заработку и чувствуют себя счастливыми, если удалось сытно поесть. И вся эта гармония общественной пирамиды свидетельствует о том, что капиталистическая система живёт и здравствует по сегодняшний день, облачаясь в тогу «общества равных возможностей».

Литература:

1. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. Москва, «Логос», 2000 г. ст.1-303.

26

2. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. Санкт-Петербург, 1998. ст. 40. 3. Goldman M. What Went Wrong with Perestroika. N.Y.- L., 1992.P. 49. // Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. Москва, «Логос», 2000 г. ст. 34. 4. Goldman M. Lost Opportunity. What Has Made Economic Reform in Russia So Difficult. N.Y. – L., 1996. P. 13. // Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. Москва, «Логос», 2000 г. ст. 34.

УДК.330.341.1: 339.9(043.2)

ЛЕБЕДЕНКО НАТАЛІЯ ГРИГОРІВНА магістрант Національного Авіаційного

Університету,Інституту міжнародних відносин temppochta-usa@mail.ru

ІННОВАЦІЙНИЙ ВЕКТОР ПОСТКРИЗОВОГО РОЗВИТКУ (СВІТОВИЙ ДОСВІД)

ИННОВАЦИОННЫЙ ВЕКТОР ПОСТКРИЗИСНОГО

РАЗВИТИЯ (МИРОВОЙ ОПЫТ)

INNOVATIVE VECTOR OF THE POSTCRISIS DEVELOPMENT (WORLD EXPERIENCE)

Анотація У доповіді розглядається роль інновацій у процесі виходу з

економічної кризи кінця 1990-х рр. (на прикладі Фінляндії та Кореї). Аналізуються ключові напрями сучасних програм відновлення економічної активності деяких розвинених країн – збільшення інвестицій у нові технології, розробки та дослідження. Розглядаються умови підтримки урядами багатьох країн автомобільної індустрії. В контексті проведеного аналізу визначено складові здійснення інноваційного прориву України.

Annotation Role of innovations in economic crisis of 1990’s management is

illustrated by the example of Finland and Korea. Key policy orientations of some developed countries’ modern stimulus packages are analyzed – investing in research and development projects. Conditions of automobile industry government support are examined. In the context of performed analysis high-tech breakthrough forming components are specified for Ukraine.

Слово Слово Слово Слово ““““кризакризакризакриза””””, написане китайською мовою, , написане китайською мовою, , написане китайською мовою, , написане китайською мовою,

складаскладаскладаскладається з двох іться з двох іться з двох іться з двох ієрогліфів: рогліфів: рогліфів: рогліфів:

27

один означаодин означаодин означаодин означає ““““небезпеканебезпеканебезпеканебезпека””””, , , ,

інший інший інший інший –––– ““““слушна нагодаслушна нагодаслушна нагодаслушна нагода””””.... (Д. Кеннеді).

Характерною ознакою розвитку світової економіки є її циклічність,

багатовимірний прояв якої виявляється у коливаннях ринкової кон’юнктури, економічних диспропорціях та фінансових кризах. Саме в контексті розгортання світової фінансової кризи особливої актуальності набуває проблема інноваційного розвитку, оскільки ефективне функціонування економіки може відбуватися лише за умови впровадження новацій та нових технологічних рішень.

Інноваційні конкурентні преваги не тільки розширюють можливості для якісного економічного зростання, а й гарантують високий конкурентний статус країни у глобальній моделі міжнародного поділу праці навіть у періоди рецесій.

Інтегровані у глобальні, ефективні національні інноваційні системи дозволяють диверсифікувати структуру економіки, підвищувати якість життя населення, а отже, – і міжнародну конкурентоспроможність держав. За таких умов розвиток і досконала структура відтворення інновацій є важливим вектором посткризової політики розвинених країн світу [1].

1. Технологічні інновації – найкращий, і можливо, єдиний шлях подолання наслідків економічної кризи, який потребує розширеного державного фінансування [2]. Дане твердження демонструє про-інноваційний досвід Фінляндії та Кореї.

У першій половині 1990-х років зовнішні шоки в комплексі з внутрішньою кризою банківської системи призвели до колапсу споживання та інвестування у Фінляндії. За даних умов більшість державних видатків була скорочена, винятком стало лише збільшення R&D (НДДКР) витрат. Зокрема, антициклічна підтримка TEKES – найбільшого фінського Агентства з фінансування технологій та інновацій – відіграла ключову роль у зменшенні глибини і тривалості спаду в НДДКР бізнесі.

2. Уряд Кореї використав азіатську фінансову кризу як можливість для розвитку інноваційного підприємницького сектору шляхом застосування особливого закону щодо підтримки венчурних фірм (1998 р.).

Результатом реалізації даної політики стало збільшення кількості корпоративних НДДКР лабораторій, де малі та середні підприємства забезпечили 95% зростання (перед кризою в Кореї існувало 100 венчурних фірм, а у 2001 році їх кількість становила 11000) [3].

3. На сучасному етапі ЄС в середньому спрямовує на НДДКР 1,9% ВВП, США – 2,64%, Японія – 3,04% (у ряді європейський країн цей показник є вищим: у Швеції – 3,6%, Фінляндії – 3,1%). ЄС планує у 2010 році збільшити частку витрат на НДДКР країн до 3% ВВП.

Досвід розвинутих країн демонструє, що в країнах з пріоритетністю інноваційного розвитку та підтримкою науки з боку влади і бізнесу, наслідки світової фінансової кризи менш відчутні.

28

4. В період кризи уряди розвинутих країн, зокрема Японії, Німеччини та Великобританії почали використовувати нові механізми стимулювання інноваційної діяльності у підприємницькому секторі.

Зокрема, метою англійського уряду стало збільшення за рахунок приватного бізнесу національних витрат на НДДКР з 1,9% до 2,8%. Цьому мають сприяти такі заходи, як податковий кредит для малих і середніх підприємств, що задіяні у сфері НДДКР, та скасування близько 40 норм, які регулюють діяльність компаній [4, с.90].

5. Криза є каталізатором процесу мобілізації ресурсів компаній щодо систематизації інновацій. Проблеми, пов’язані з сучасною кризою, які виникли у таких компаній, як General Motors, підкреслили важливість інвестування в інновації перед тим, як інвестування перетвориться на необхідність.

Практика свідчить, що компанії, які фокусувалися на інноваційності протягом економічного спаду, наприклад, Amazon.com, IBM, та Procter & Gamble є найбільш конкурентоспроможними [5].

6. Довгостроковим елементом сучасних програм відновлення економічної активності країн ЄС є збільшення інвестицій у нові технології, розробки та дослідження. Особлива увага при цьому приділяється питанням енергоефективності та захисту навколишнього середовища.

7. Антикризові плани передбачають фінансування інвестицій у: � переобладнання нових будівель з метою підвищення

енергоефективності та будівництво нових з дотриманням екологічних вимог; � зменшення викидів двоокису вуглецю; � розширення сфери використання альтернативних джерел енергії,

модернізацію енергетичних мереж. 8. Відповідно до німецького антикризового плану, 3 млрд. євро

спрямовано на інвестиції в енергоефективність, зокрема в переобладнання старих будівель або будівництво нових, що відповідають новим стандартам.

9. Антикризові заходи Франції передбачають збільшення витрат на дослідження та впровадження заходів енергоефективності та екологічності, а також розвиток високотехнологічних секторів, створення “екоміст”. Парламент дозволив видачу податкових кредитів домогосподарствам, які модернізують свої домівки у більш енергоефективні.

10. США розширюють фінансування досліджень у сфері альтернативних джерел енергії: законом передбачено надання енергетичних кредитів на використання альтернативних джерел енергії до 2016 року.

11. У Великобританії розпочато ряд заходів із впровадження енергозберігаючих технологій для осель (6,8 млрд. фунтів). Окрім цього, уряд планує витратити протягом наступних трьох років 50 млрд. фунтів на інвестування в технології зменшення викидів двоокису вуглецю [6, c.53-54].

12. Сума інвестицій голландського уряду в інноваційні інфраструктурні проекти, зокрема, переобладнання нових будівель з метою підвищення їх енергоефективності та будівництво вітряків біля моря, складає 1,45 млрд. євро.

13. Уряди багатьох країн ОЕСР здійснюють підтримку автомобільної індустрії (Франція, Німеччина, Італія, Японія, Португалія, Іспанія, Англія та

29

США), умовою якої є розробка нових екологічних автомобілів або створення умов утилізації старих авто.

14. Для стимулювання попиту споживачів в Німеччині передбачено виплату бонусу в 2500 євро на купівлю нового екологічного автомобіля та 500 млн.євро для проведення наукових досліджень в автомобільній галузі.

15. Великобританія оголосила про надання гарантій з кредитування проектів щодо зменшення викидів двоокису вуглецю (2,3 млрд. євро) [3].

16. Пріоритетність видатків антикризового бюджету деяких країн ОЕСР на інвестиції в освіту, науку, дослідження і розробки, інновації та “зелені” технології демонструє таблиця 1.1.

Таблиця 1.1. Частка видатків на довгострокові заходи у стимулюючих

антикризових пакетах деяких країн ОЕСР, 2009 рік1 [3]

Країна

Наука, дослідження і розробки,

інновації (%)

Освіта (%)

“Зелені” технології

(%)

Канада 800 млн. CAD 0,05

1,9 млрд. CAD 0,12

2,8 млрд. CAD 0,18

Швеція 9 млрд. NOK 0,29

500 млн. NOK 0,016

2 млрд. NOK 0,06

США 16 млрд.USD 0,11

83 млрд.USD 0,58

59 млрд.USD 0,41

Німеччина 1,4 млрд.EUR 0,1

14,5 млрд.EUR 0,6

5,7 млрд.EUR 0,2

11 CAD/7,781 UAH; 1 NOK/1,328 UAH; 1 USD/7,925 UAH; 1 EUR/10,684

UAH [7] 17. В контексті проведеного аналізу інноваційного досвіду розвинутих

країн в період кризи можна стверджувати, що гострота прояву економічної кризи в Україні значною мірою є результатом її суттєвого відставання у процесах технічної модернізації економіки.

Сучасний розвиток потребує якісно нових інноваційних компетенцій. Проте на даному етапі лише 13% національних підприємств є інноваційними. [8]. Практика свідчить, що здійснення високотехнологічного прориву передбачає наступні складові:

• активну та всебічну підтримку державою інноваційно-орієнтованих структур (у КНР найбільші технологічні університети отримують від держави підвищене фінансування з метою створення технопарків, центрів технічного розвитку та інших інноваційних установ);

• розробку альтернативи витоку висококваліфікованих фахівців з країни (інноваційний успіх Ірландії базується на використанні наявних висококваліфікованих кадрів шляхом залучення іноземних інвесторів. З десяти найбільших світових виробників програмного забезпечення сім виробників мають філії чи дочірні фірми в Ірландії);

30

• створення ринкових механізмів, що роблять розвиток науки і впровадження її досягнень економічно вигідними (бум щодо створення технопарків відбувся у США у 80-х рр., коли Конгрес надав університетам право комерційного використання результатів деяких досліджень;

• заохочення прямого співробітництва із закордонними науково-дослідними установами (успіх мають спільні китайсько-українські науково-технологічні парки, перші з яких створені у 2000 р. у провінції Шаньдун);

• залучення іноземних інвестицій для стимулювання розвитку сфери надризикованого венчурного бізнесу (з першого венчурного фонду Силіконової долини інвестовано $3 млн., інвесторами отримано $90 млн.);

• сприяння активному розвитку і функціонуванню малого інноваційного бізнесу [9].

Список використаних джерел

1. Україна і глобальна криза – пріоритет зайнятості і конкурентоспроможності. Доступно з: <http://ukrautoprom.com.ua/index2. php?option=com_docman&task=doc_view&gid=15&Itemid=79> 2. Hu Shaowei. Innovation is best way out of financial crisis. Доступно з: <http://www.chinadaily.com.cn/bizchina/2009-04/06/content_7651289.htm> 3. Policy responses to the economic crisis: Investing in innovation for long-term growth. Доступно з: <http://www.oecd.org/document/22/0,3343, en_2649_ 34269_42913302_1_1_1_37417,00.html> 4. Андрощук Г.О., Еннан Р.Є. Інноваційна політика Європейського Союзу // Наука та інновації. – №5. – 2009. – С.89-93 5. Anthony, Scott. After Lehman: How Innovation Thrives In a Crisis. Доступно з: <http://blogs.hbr.org/anthony/2009/09/how_innovation_thrives _ in_ a_cr.html> 6. Бураковський І.В., Плотніков О.В. Глобальна фінансова криза: уроки для світу та України. — Х. : Фоліо, 2009. — 302с. 7. Національний банк України <http://www.nbu.gov.ua> 8. Криза як шанс для науки. Доступно з: http://vkurse.ua/ua/analytics/ shans-dlya-nauki.html 9. Досвід “високотехнологічних” проривів та можливості його застосування Україною. Доступно з: <http://www.niss.gov.ua/Monitor/ Monitor11/02.htm>

УДК 338

ПЛИНОКОС ДМИТРО ДМИТРОВИЧ

DMYTRO PLYNOKOS Аспірант Кіровоградського

національного технічного університету e-mail: ddplynokos@mail.ru

067 293 2395

ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

ПРИОРИТЕТЫ РАЗВИТИЯ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ УКРАИНЫ В СОВРЕМЕННОЙ ГЛОБАЛЬНОЙ СРЕДЕ

31

PRIORITIES FOR DEVELOPMENT OF EDUCATIONAL SYSTEM OF UKRAINE IN THE MODERN GLOBAL ENVIRONMENT

Анотація: В роботі досліджено сучасні тенденції формування

міжнародного освітнього простору, та зокрема розвитку такого напрямку діяльності, як надання освітніх послуг іноземним студентам. Розглянуто глобальні світові тенденції та участь України в цих процесах.

Аннотация: В работе исследовано современные тенденции формирования международного образовательного пространства, и в частности развитие такого направления деятельности, как предоставление образовательных услуг иностранным студентам. Рассмотрены глобальные мировые тенденции и участие Украины в этих процессах.

Annotation: We investigated the current trends shaping the international educational space, and in particular the development of such activities as the providing of educational services to international students. We consider global world trends and Ukraine's participation in these processes.

Світовий освітній простір розвивається в сучасних умовах під впливом

великих глобалізаційних зрушень та посилення ролі знань в житті суспільства. Ці зміни так чи інакше впливають на роль, функції, форму і способи функціонування систем вищої освіти у всьому світі. Деякі з цих змін створюють нові можливості для освіти, тоді як інші представляють потенційну небезпеку. Процес глобалізації прискорює ці тенденції, оскільки при формуванні конкурентних переваг тієї або іншої країни все більшою мірою ставляться знання. Порівняльні переваги країн все менше визначаються багатством природних ресурсів або дешевою робочою силою і все більше — накопиченим людським капіталом, можливістю розробляти та впроваджувати нові технології, що мають інноваційну складову. Економічне зростання сьогодні є в такій же мірі процесом накопичення знань, як і процесом накопичення капіталу. Разом з тим процес накопичення знань має безпосередній вплив на розвиток освіти і науки, їх місця в сучасній економічній системі країни. Але зростає не тільки роль освіти в межах країни, а й в світі в цілому. ЮНЕСКО опублікувала доповідь про ситуацію з освітою в світі ("Глобальний дайджест освіти"/Global Education Digest). За даними доповіді, в 2005 році людство витратило в цілому на освіту 2,5 трлн. доларів США, що складає 4,4% валового внутрішнього продукту світу.[1]

Однією з глобальних тенденції є розвиток міжнародного освітнього простору, підвищення мобільності студентів і викладачів в світі, формування освітніх та наукових центрів в розвинених країнах.

Особливу зацікавленість та увагу викликає питання навчання іноземних студентів в різних країнах світу. Провідні світові інституції, такі як ЮНЕСКО, ОЕСР питанню навчання іноземних студентів приділяють значну увагу та визначають пріоритетність такого виду діяльності для сучасної системи освіти та окремих навчальних закладів. Також приділяють увагу ступеню

32

інтеграції вузів в світову систему вищої освіти і при укладанні рейтингу THES-QS, глобального рейтингу британської газети Times, який є одним з провідних показників відомості та престижності навчального закладу.

Слід зазначити, що ємність міжнародного ринку освітніх послуг постійно зростає, так кількість іноземних студентів в світі зросла майже в п’ятеро від початку формування ринку (70-ті роки минулого сторіччя), та майже вдвічі за останні 10 років.(табл. 1)[1,2]

Таблиця 1. Кількість іноземних студентів в країнах лідерах (тисяч чоловік)

Країни/ роки 1960 1970 1980 1990 1995 2000 2005 2008

США 53,1 144,7 325,6 419,6 453,8 547,8 590 620 Велика Британія 12,4 24,6 56 80,2 198,8 232,8 318 385

Німеччина 27,1 27,8 61,8 107,1 166 200 260 263

Франція 27,1 34,9 114,2 136,9 138,2 160 236 245

Австралія 5 7,1 17,7 34,4 102,3 150 207 252 Світ в цілому - 600 800 1200 1300 1800 2700 2800 Ми бачимо, що існують певні країни лідери з надання освітніх послуг

іноземним студентам, так 11 країн забезпечують навчання 70% іноземних студентів в світі це – США, Велика Британія, Франція, Австралія, Німеччина, Японія, Канада, ПАР, Росія, Італія.[3]

Але все більшу увагу навчанню іноземних студентів приділять і нові світові лідери, зокрема Китай. Ця країна в останні роки збільшила кількість залучених студентів з 1,2 тис. чоловік в 1978 р. до 223,5 тис. студентів в 2008. При цьому значне зростання спостерігалося в останні роки з 77,7 тис. чоловік в 2003 до 223,5 в 2008, тобто майже втричі за 5 років.[4,5]

В 2007 році індекс глобальної зовнішньої мобільності становив 1,8 %, тобто кожні 2 студента з 100 отримували освіту за кордоном.[3] Але в перспективі ця цифра повинна збільшитися, так в Льовенському комюніке було визначено, що до 2020 принаймні 20% випускників ВНЗ з країн, що приймають участь у Болонському процесі повинні мати період навчання за кордоном.[6]

При цьому надання освітніх послуг стає високоприбутковим джерелом надходжень коштів в економіку країни. Сукупні надходження від надання освітніх послуг іноземним громадянам складають 50-60 млрд. дол.. США.

Перспективи на цьому ринку має і Україна. На сьогоднішній день в Україні навчаються 44 тис. іноземних студентів, переважно це студенти з[7]:

- країн СНД (Росія – 3,8 тис., Туркменістан – 3,8 тис., Молдова 1,2 тис.), - Азії (Китай – 6,3 тис., Індія – 2,8 тис., Малайзія – 1,3 тис., В’єтнам – 1,1

тис.), - Близького Сходу (Йорданія – 2,5 тис., Іран, Сирія – 2 тис.), - Західної Африки (Марокко – 1 тис., Туніс – 0,9 тис.).[7,8]

33

Загальна кількість іноземних студентів, що навчаються в Україні постійно зростає та збільшилась з 18,6 тис. студентів в 2000 році до 44 тис. в 2009, тобто вдвічі за цей період. Це відповідає загальносвітовим тенденціям збільшення кількості іноземних студентів.[7]

Навчання іноземних студентів в ВНЗ України забезпечує виконання декількох стратегічних завдань України на міжнародній арені. Серед них:

1 отримання фінансових надходжень від надання високоінтелектуальних послуг на світовому ринку;

2 розвиток системи освіти України, міжнародне визнання; 3 формування якісного людського капіталу, як для України, так і для

інших країн, підвищення авторитету країни; 4 забезпечення передумов для подальшого інноваційного розвитку

системи освіти України; 5 формування розвиненого полікультурного середовища на території

країни, здатного до інтенсивної інтеграції в світове співтовариство. Запорукою розвитку діяльності з надання освітніх послуг іноземним

громадянам в ВНЗ України є багаторічний досвід підготовки іноземних фахівців в ВНЗ України, визнання досягнень українських наукових шкіл світовим співтовариством, позитивний імідж України в світі, толерантне ставлення до іноземних громадян, сформоване полікультурне середовище на території України.

Для подальшого розвитку цієї діяльності Україні необхідно: 1 Усвідомити необхідність та перспективність розвитку діяльності з

надання освітніх послуг іноземним громадянам. 2 Вивчити досвід країн лідерів з надання освітніх послуг іноземним

громадянам. 3 Розробити стратегію залучення на навчання іноземних громадян в

Україну 4 Розробити та затвердити на державному рівні програму розвитку

міжнародної діяльності системи вищої освіти та навчання іноземних громадян.

5 Провести сплановану маркетингову кампанію в світі для підвищення привабливості освіти в Україні для іноземних громадян.

6 Підвищити привабливість освіти в Україні шляхом надання якісних послуг та інноваційності розвитку системи освіти.

7 Трансформувати модель освіти з метою інтеграції в світовий освітній простір.

Література:

1. The Global Education Digest 2007 Comparing Education Statistics Across the World /[Електронний ресурс].- Режим доступу: www.uis.unesco.org/template/pdf/ged /2007/EN_web2.pdf . 2. OECD Factbook 2009: Economic, Environmental and Social Statistics. - /[Електронний ресурс].- Режим доступу: www.oecd.org/site/0,3407,en_ 21571361_34374092 _1_1_1_1_ 1,00.html - 19k -. 3. The Global Education Digest 2009/[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.uis.unesco.org/ev.php?ID=7628_201&ID2=DO_TOPIC

34

4. Образование в Китае/[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://eduabroad.ru/cn/ 5. В Китае растет число иностранных студентов /[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.newizv.ru/lenta/107471/ 6. Болонський процес 2020 - Європейський простір вищої освіти у новому десятиріччі (Комюніке конференції Європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту, Льовен і Лувен-ла-Ньов, 28-29 квітня 2009 р.) /[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/main. php?query=education/higher 7. В Україні здобувають освіту 44082 іноземці /[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/main.php?query=newstmp /2010_ 1/ 10_02/ 8. Про освіту в Україні/[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mavu.net.ua/Edu/

УДК 316.1:38.1 РОМАНЕНКО ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут» Факультет соціології і права

студентка Email:Lenyysik@ukr.net

СВІТОВА ЕКОНОМІЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ Т А ПОДАЛЬШІ ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Світова економічна криза для багатьох була не передбаченою. Але

вже на сьогоднішній день багато хто не сумнівається в існуванні світової кризи, оскільки світова економічна криза захопила більшість розвинених країн, у тому числі і Україну. І все частіше і частіше ми стали зустрічати таке поняття як «фінансова криза». І воно є важливою глобальною проблемою.

На сьогоднішній день ця проблема поширилась як на економічне, політичне так і на соціальне життя країн. І ми знаємо, що ніяка країна не застрахована від кризи. Навіть постраждали ті, які вважалися найдосконалішими, найсильнішими. На превеликий жаль, сучасна економічна криза відкрила всі проблеми, що були накопичені в українській економіці протягом багатьох років.

В країнах відбувається масове звільнення з робочих місць, безробіття, падіння обсягів виробництва, зневіра людей до банківської системи, втрата довіри і до багато іншого. Усім українцям «болить» за розвиток таких подій. Але криза ж не тільки руйнує, вона формує передумови утвердження нового. У будь-якого явища є свій початок і свій кінець. Так і у кожної кризи є як початок так і завершення. То ж будемо сподіватися, що незабаром все закінчиться і почнеться нове життя.

А для цього потрібно знайти правильні рішення щодо пошуку нових перспектив та подальшого розвитку економіки. По-перше, потрібно повернути довіру людей до банківської системи. По-друге, потрібна хоча б часткова націоналізація комерційних банків та посилання державного контролю за їх діяльністю. По-третє, потрібні зобов`язання банків, яким була

35

надана державна допомога. Потрібно надати допомогу малому та середньому бізнесу. Також важливо приділити увагу підтримці програм професійної підготовки молоді та поширенню програм перепідготовки некваліфікованих працівників. Створення нових робочих місць, надання додаткових повноважень відповідним органам влади для того, щоб контролювати фінанси, обмежити податкові пільги. Треба приділити увагу таким важливим питанням як зайнятість населення, заробітна плата, банківська стабільність, підняття економіки.

Слід розробити та реалізувати на практиці загальнодержавну стратегію подолання кризи економічного розвитку в Україні. Загальнодержавна стратегія подолання кризи економічного розвитку в Україні повинна бути орієнтована не тільки на подолання кризових явищ, економічне зростання, але й на економічне і соціальне процвітання.

Для цього в державі зосереджено великий потенціал. Це значні технологічні, виробничі, природні та людські ресурси: освічені люди нового покоління, виробничий потенціал та науково-технічний, що виступить стартовою основою переходу до зростання, яке створює конкурентну основу економіки.

Але на сьогоднішній день, внаслідок руйнівних дій фінансово-економічної кризи, країна вже не в змозі обійтися без антикризових заходів для того, щоб оновити динаміку росту.

Сьогодні ціллю виступає здійснення невідкладних антикризових заходів, які повинні зміцнити і оздоровити нашу економіку й значно пом'якшити гостроту та складність соціальних наслідків економічної кризи, викликаної некваліфікованими діями уряду.

Економічному розвитку економіки України сприятиме входження до групи країн, де переважає інноваційний шлях розвитку. Вихідними умовами формування ефективної економічної системи, здатної на прискорений розвиток, та сприятливого ділового клімату є утвердження прав приватної власності та забезпечення їх захисту, створення рівних умов конкуренції, розвиток стійких і ефективних фінансових інститутів та інститутів, що здійснюють адміністрування в економіці сьогодення.

Сама проблема стосується не стільки наших дій щодо упередження кризових процесів та виходу з складної ситуації, скільки про наш завтрашній день, перспективи, майбутнє, про систему системних перетворень нашої держави.

Таким чином, ми дійшли висновку, що економічна криза стала досить важливою проблемою для сучасного світу. Хоча, не все так погано, як здавалось би. Головне вчасно переглянути певні пріоритети і виявити нові можливості. Зараз як ніколи важливо вміло володіти інформацією про сучасну економічну кризу, яка є актуальною. Необхідно зрозуміти, що корисного можна взяти з ситуації, яка склалась. Також зрозуміти коли і яке саме рішення прийняти, щоб правильно і вчасно відреагувати на ті чи інші зміни в роботі, економіці, політиці та суспільстві. Отже, по при всі складні наслідки, світову фінансово-економічну кризу можна розглядати як один з серйозних поштовхів для подальшого розвитку економіки.

Хоча криза і має глибокий характер і значною мірою охопила фінансову і економічну сфери нашої держави, проте її можна можна

36

подолати за допомогою великих змін та перетворень в фінансовій та економічній політиці держави. Тому, кризу можна розглядати не тільки як величезні витрати та складні випробування. Це також і прискорення модернізації сучасного світо устрою, підґрунтя для утвердження нового та перспективного.

Ми, жителі нашої прекрасної держави, повинні думати про наш завтрашній день, про наші перспективи, наше майбутнє та про перетворення нашої держави в найкращу.

Таким чином, якщо ми, наші дії та стратегія держави будуть коригуватись відповідним позитивом та відповідними правилами , то зазначений шлях може виявитися ефективним та результативним для кожного з нас.

УДК [316.42+338.24.021.8] : 005.334 (47) «20»

ТЕЛЕТОВ АЛЕКСАНДР СЕРГЕЕВИЧ, Сумской государственный университет,

профессор кафедры маркетинга, доктор экономических наук

ОСНОВНЫЕ АСПЕКТЫ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОГО КРИЗИСА В ПОСТСОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ СТРАНАХ В

УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛЬНЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ

В статье рассмотрены некоторые аспекты кризиса в постсоциалистических странах в условиях глобализации мировой экономики. Современное противостояние политических сил в Украине сравнивается с аналогичным противостоянием Сталин — Троцкий в 20-х годах прошлого столетия в СССР. Предлагается ряд направлений социально-экономической инновационной деятельности.

THE BASICS ASPECTS OF SOCIO-ECONOMIC CRISIS IN THE POSTSOCIALIST COUNTRIES IN CONDITIONS OF GLOBAL TRANSFORMATIONS In the article some aspects of crisis in the postsocialist countries in

conditions of globalisation of economy in the world are considered. The modern opposition of political forces in Ukraine is compared to a similar opposition of Stalin — Trotsky in 20 years of the last century in USSR. A number of trends of social economic innovative activity is offered.

ОСНОВНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ У статті розглянуто деякі аспекти кризи у постсоціалістичних

країнах в умовах глобалізації світової економіки. Сучасне протистояння політичних сил в Україні порівнюється з аналогічним протистоянням Сталін — Троцький у 20-х роках минулого століття

37

в СРСР. Пропонується низка напрямів соціально-економічної інноваційної діяльності.

Современные проблемы, возникающие в условиях глобальной мировой

конкуренции, усугубляются всемирным экономическим кризисом, который наиболее тяжело переносится странами Восточной Европы, бывшими республиками Советского Союза и, в частности, Украиной, экономика которых получила названия сначала транзитивной, а потом трансформационной. Ретроспективный анализ такого положения, изучение современных международных политико-экономических тенденций должны предопределить место этих стран в мировой экономике, иначе им так и не удастся эффективно вписаться в современные процессы международной глобализации.

Проблемы глобализации современной мировой экономики обусловлены желанием государств так называемого «золотого миллиарда» обеспечить для себя стабильное социально-экономическое развитие. Это и использование энергоресурсов в необходимом объёме, и вывоз капитала для производства продукции в странах, не принадлежащим к странам «золотого миллиарда» посредством использования дешевой рабочей силы, и проникновение на их рынки со своими товарами, и появление в последнее время благодаря так называемым болонским соглашениям возможности «выкачивать молодые мозги в Европу» и т.п.

Современные научные исследования всё больше подтверждают периодичность кризисных явлений в мировой экономике [1]. Глобальные кризисы возникают приблизительно через 40 лет (кризис 30-х, 70-х годов прошлого века и 2008—2010 гг. нинешнего) более мелкие — один раз в десятилетие (конец 70-х, 80-х, 90-х годов). Экономические кризисы, не присущие плановой экономике, настойчиво входят в жизнь постсоциалистических государств и влияют на их социально-экономическое состояние гораздо больше чем на страны с традиционно рыночной экономикой (к примеру, дефолт 1998 года снизил курс национальных валют относительно доллара в России втрижды, Украине — вдважды, Польше — в полтора раза). Таким образом, можно утверждать, что кризисные явления в мировой экономике по геометрической интерпритации аналогичны категории сезонность и мода жизненного цикла товара в классическом маркетинге со всеми присущими ей свойствами. Исходя, из этого, казалось, можно предусмотреть ход кризиса и определённым образом защитить отечественную экономику. Однако, произошло другое. Войдя в ВТО и став участником мирового интеграционного процесса глобализации Украина, к примеру, полностью потеряла организационные, юридические и социальные подходы к защите своей экономики. Резко повысившийся в конце 2008-го года курс доллара на сегодня в России уже пришёл в докризисную норму, в Украине же так и остался увеличившимся на 60%.

Что касается политических и социальных аспектов состояния экономики Украины после очередных президентских выборов, то налицо ситуация второй половины 20-х годов прошлого столетия с противостоянием сталинского и троцкистского стилей управления, отраженных на сегодняшнюю дикокапиталистическую почву. Сравним «портреты» этих

38

лидеров между собой, приведенные в первой Малой Советской Энциклопедии [2]. «В стране имеются данные технического порядка, необходимые для ... Путь ... в деревне лежит не через «сферу обращения», в которою вовлекается все крестьянство, а через обобществление производства. Обобществление же производства осуществляется путем поднятия ... роли ... промышленности» (Сталин, Т8, с. 411). «В течение всей своей деятельности стремится стать вождём. Человек блестящих способностей ... Несмотря на все усилия никогда не мог собрать вокруг себя сколько-нибудь значительную группу. Был принуждён искать союзов с другими группировками, которые (курсив мой) ... отличались необыкновенной бесприципностью. Искание союзов было не стремлением к достижению возможно большего единства, а простым сколачиванием блока из самых разнородных элементов. Естественно, что все такие беспринципные блоки, состоящие из самых разнородных элементов, очень быстро рассыпались. Их развалу способствовали и личные черты характера Т. — честолюбие, самовлюблённость и отсутствие уменья вести коллективную работу. Вступая в блок, Т. всегда старается выдвинуть себя на первое место ... Резко выраженная театральность — одна из характерных черт Т., « ... смотрится в историческое зеркало» и любуется при этом собой (Троцкий, Т8, с. 958). Ну чем не политическая характеристика В. Янукович — Ю. Тимошенко.

Оглядываясь на два прошедших десятилетия можно отметить, что попытка подписания нового союзного договора между республиками СССР в августе 1999 года была ничуть не хуже, чем современная объединённая Европа. Аналогичным есть и современный взгляд на предложенную в 1921 году политику нэпа, при котором баланс различных форм собственности был оптимальным. И в настоящее время с целью противодействия мировым тенденциям глобальной конкуренции и выхода из кризиса наиболее экономически стабильные страны из бывших республик Советского Союза (Белорусь, Казахстан, Росийская Федерация) планируют заключение так называемого таможенного союза. В условиях более тяжёлых последствий кризиса для постсоциалистических стран — это взаимовыгодное перспективное решение, которое более выгодно небольшим по площади и населению государствам, что отнюдь не исключает возможность вступать в аналогичные союзы с другими государствами. К сожалению, Украина ещё не выразила по этому поводу соответствующее мнение, хотя уже очевидно, что многие принятые в 2005—2009 годах решения были явно провальными: вступление в ВТО отрицательно сказалось на отечественных товаропроизводителях; односторонний безвизовый режим для Украины превратил её в пристанище шарлотанов, секс-туристов, криминальных элементов; ряд политических решений, в частности ограничения прав русскоязычного населения вопреки международной декларации прав человека и, например, предложения утвердить испанский язык в США в качестве второго государственного или попыток героизации сторонников фашистской идеологии; подписание болонского договора, что стимулирует безвозвратный отъезд талантливой молодёжи зарубеж [3].

То есть, очередным аспектом кризиса есть потеря своей общеобразовательной и общекультурной уникальности. Образование —

39

следующий учитываемый в условиях глобализации фактор. Необоснованнованный и непонятный ряд проведенных реформ резко ухудшил одну из лучших в мире систем образования. Абсолютно необоснованными являются переход на двенадцатилетнее образование и на двенадцатибалльную систему оценивания учеников в средней школе; практически не определена роль профессионально-технических училищ и техникумов; введение уровня «бакалавра» вообще себя не оправдало, так как на них практически нет заказов ни в государственных структурах, ни в бизнесе, непонятен баланс категорий специалист-магистр в высшей школе и многое другое.

Отдельного внимания заслуживает общее снижение количества и качества научных открытий, а также уровня подготовка научных кадров. К примеру, в Украине с одной стороны ощущается политизация научной деятельности, что проявляется и в ярко выраженном пристрастии тех или иных учёных к конкретной политической силе, и в явно выраженном одностороннем финансировании властеориентированых гуманитарных наук, вопреки математическим, техническим, естественным, с другой — в мелкотемьи диссертационных работ (особенно кандидатских), всё усиливающемся их отрыве от прикладного использования, непропорциональной комерциализации обучения в аспирантуре и проведения научных мероприятий.

Последним аспектом современного кризиса можно назвать общую растерянность восточноевропейских государств в результате наростающего противоречия между объединением ряда стран западной части Европы (с наличием признаков конфедерации: единой денежной единицы, вхождения в военный блок НАТО и т. п.) и одновременной информационной масскультурной экспансией Западом восточной её части [4].

Таким образом скорейшему выходу из сегодняшнего социально-экономического кризиса и снижению влияния подобных кризисов в будущем могут способствовать: квалифицированное применение концепции маркетинга к макроэкономическим явлениям; ликвидация антагонистического политического противостояния в одних странах (Украина, Молдавия, Грузия) по аналогии его снятия в других (Россия, Казахстан, Румыния); построение эффективных политических и социально-экономических отношений в соответствии с историческими, этническими и культурными особенностями того или иного государства; стабилизации баланса интересов в отношениях между учащимися и учителями с преподавателями, учёным миром и государством в целом.

Литература

1. Тєлєтов О.С. Маркетингова політика в умовах економічних криз / О.С. Тєлєтов О.С. // Зб. тез доповідей Третьої міжнародної науково-практичної конференції «Маркетинг інновацій і інновації у маркетингу». — Суми. — Мрія. — 2009. — С. 214—21. 2. Малая Советская Энциклопедия. Главный редактор. Н.Л. Мещеряков [в десяти томах] М. — АО «Советская энциклопедия». — 1928—1930. 3. Телетов А.С. Для кого реформируют образование в Украине? / А.С.Телетов // Панорама. — Сумы. — 2005. — №23. — 13—19 июня. 4. Тєлєтов О.С. Соціально-політичні аспекти економічного розвитку

40

України (2008—2015 рр.) / О.С. Тєлєтов // Механізм регулювання економіки. — 2008. — №3 (1). — С. 151—159.

41

ТУРКОВСЬКА ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА Студентка IV курсу

базового напрямку «міжнародні відносини» Національний університет «Львівська політехніка»

turkovska@gmail.com

ВПЛИВ СВІТОВОЇ КРИЗИ НА ПОШУК НОВИХ ДЖЕРЕЛ ЕНЕРГІЇ

ВЛИЯНИЕ МИРОВОГО КРИЗИСА НА ПОИСК

НОВЫХ ИСТОЧНИКОВ ЭНЕРГИИ

INFLUENCE OF WORLD CRISIS ON SEARCHING NEW ENERGY SOURCES

В статті йдеться про те, як світова криза вплинула на

енергетичну сферу і які зміни відбулися за цей період. Наведено основні проблеми економіки, зокрема високі питомі витрати енергоресурсів, енергетична залежність, висока частка використання невідновлювальних джерел енергії. Значну увагу приділено видобуванню природного газу з сланців, як нового джерела енергії, яке спричинило так звану "тиху революцію" на газовому ринку.

В статье говориться о том, как экономический кризис повлиял

на энергетическую отрасль и какие изменения имели место в этот период. Наведены основные проблемы экономики, в частности большие удельные расходы энергоресурсов, энергетическая зависимость, использование невозобновляемых источников энергии. Значительное внимание уделено добыче природного газа из сланцев, как нового источника энергии, которое стало причиной так называемой "тихой революции" на газовом ринке.

Article says about the influence of world crisis on a power sphere and

what changes took place for this period. Given the biggest problems of energetics, in particular high level of energy using, power dependence and high percent of using of nonrenewable energy sources. Considerable attention is spared to the booty of natural gas from shale, as a new energy source which entailed the so-called "quiet revolution" at the gas market.

Глобальна економічна криза здійснила суттєвий вплив на всі галузі

економіки і на енергетичну, зокрема, виявивши ті проблеми, з якими стикався розвиток світової енергетики.

Як основну виділяють проблему перевищення попиту на енергоносії над пропозицією: в середині 1990-их років завершилася чергова хвиля зростання світового енергоспоживання, яка завершилася збільшенням світового

42

енергоспоживання у 5 разів [1], а також велика частка споживання невідновлюваних енергоресурсів, яка сягає 87% [2].

Важливим фактом є те, що ціни на нафту і газ у 2000-их р. зросли в 4-5 разів, що спричинило додаткове навантаження на економіку і стало одним з чинників, який затягує процес економічної кризи.

Більшість компаній були змушені зменшувати використання енергоресурсів у зв’язку з економічною кризою, але в той же час ціни на енергоресурси не зменшувалися, не зважаючи на скорочення попиту.

Якщо зачепити ще й енергетичну безпеку країн, то слід зазначити, що переважна більшість країни імпортує енергоносії і далеко не завжди імпорт надходить з кількох джерел. Це породжує проблему енергетичної залежності, яка в свою чергу здійснює серйозний вплив на прийняття зовнішньополітичних рішень, і в такому випадку вони не завжди відповідають інтересам держави.

Світ черговий раз зіткнувся з проблемою як належним чином забезпечити рівень енергетичної безпеки. Основними завданнями є забезпечення необхідною кількістю енергії, без надмірної шкоди навколишньому середовищу і постачання за прийнятними цінами [1].

Основними енергоресурсами є нафта і газ, їхні поклади постійно зменшуються, це також штовхає держави на пошук альтернативних енергоносіїв: енергія сонця, вітру, води тощо. Але слід зазначити, що зміна енергоресурсу є непростим процесом, який потребує значних капіталовкладень і затрат часу. Хоча більшість розвинених країн і використовує відновлювальні джерела енергії, це не означає, що вони є основним енергоресурсом країни; лише в окремих країнах використання відновлювальних джерел сягає 20 % [3] .

У 2009р. значна увага в світі приділялась горючим сланцям. Вже давно було відомо, що в цих покладах міститься природний газ, але ідея видобутку з сланців газу у значних масштабах довший час не розглядалася. Оскільки ще в 1821 році були спроби видобувати газ, але на той період це було надто складним технологічним процесом [4] . Коли ж все більше і більше почали загострюватися питання енергетичної безпеки у США , розпочалася розвідка сланцевих родовищ, в ході якої виявили чотири величезні сланцеві структури, які містять значні поклади природного газу. Сучасні технології дозволили використати в видобутку газу горизонтальне буріння, що значно спростило процес видобування газу і сприяло його конкурентоспроможності.

Видобуток сланцевого газу дозволив США у 2008 році суттєво зменшити імпорт природного газу, обмежившись лише Канадою. Це призвело до того, що скраплений газ, який закуповували США з Катару, закупили країни Європи, оскільки він був дешевший ніж російський. А це в свою чергу знизило прибутки «Газпрому». Також в лютому 2010 р. «Газпром» заявив про відкладення розробки Штокманського родовища в Баранцевому морі на три роки, у зв’язку з змінами на світовому газовому ринку [5]. Попередньо планувалося експортувати газ з Штокманського родовища у США і зайняти приблизно 20 % в експорті газу для США.

Отримавши, завдяки технологіям, доступ до покладів, які раніше вважалися недоторканими, у США пішли розмови про те, що країна забезпечена газом до кінця століття. Різко збільшивши видобуток

43

природного газу, США створили на світовому ринку надлишок газу, що призвело до падіння ціни на нього [6].

У США існують проекти, які передбачають суттєво збільшувати видобування природного газу, за рахунок сланцевого, і поступово відмовлятися від використання нафти та вугілля, як енергоресурсів.

Тепер найбільші і найбагатші світові енергетичні компанії планують повторити газову революцію в Європі. Фахівці стверджують, що Європа також володіє величезними покладами сланців. Такі компанії як ExxonMobil, Royal Dutch Shell і BP вже приступили до розвідки покладів сланцю.

Для Європи використання сланцевого газу також має свої переваги. Якщо Європа буде видобувати газ, то це зменшить вартість газу, зробить його більш економічно вигідним, дозволить зменшити імпорт газу. Не варто забувати про те, що видобування власного газу буде дешевшим ще з точки зору його транспортування, а саме його постачання буде значно надійнішим та стабільнішим.

Мінусами сланцевого газу в першу чергу, є питання його рентабельності. На сьогоднішній день існують різні думки щодо реальної вартості такого газу: компанія Chesapeake Energy, яка є основним розробником родовищ в США, заявляє, що затрати на видобування 1000 м3

становлять 99 $, в той же час експерти заявляють, що ці затрати є значно вищими і коливаються в межах 212-283 $ за 1000 м3.

Існують дані, що продуктивність пробурених свердловин різко падає в процесі експлуатації. І якщо ресурс газових свердловин в США становить 30-40 років, то деякі свердловини сланцевого газу можуть вичерпати себе вже через 5 років.

В технології видобування газу зі сланців також використовується вода і хімікати, які можуть потрапити у водойми.

Отже існує безліч думок щодо того, що насправді являє собою сланцевий газ і чи буде збільшуватися його видобування і на скільки. Але можна констатувати факт, що ситуація на газовому ринку серйозно змінилася і зачепила багатьох гравців на газовому ринку. Дослідники стверджують, що у 2008 році видобуток газу в США різко збільшився на 7,5 %, а такий приріст відбувся саме завдяки сланцевому газу. Відбулася так звана «тиха революція», якої ніхто не очікував, оскільки більшість прогнозів експертів були доволі песимістичними в питаннях наявних покладів газу та нафти та швидкості їхнього використання. І виявляється, що поклади сланцевого газу на планеті вимірюються трильйонами кубічних метрів, що значно перевищує кількість природного газу в звичайних родовищах. За оцінками поклади сланцевого газу в США оцінюються у 52 трлн. куб. м (річне споживання 650 млрд. куб. м), а у Європі – 35 трлн. куб. м. Звичайно питання рентабельності природного газу, видобутого зі сланців, залишається відкритим, якщо в значній кількості покладів сланцевого газу ні в кого немає сумнівів, то на питання окупності поки, що експерти не дають однозначної відповіді.

Енергетичні проблеми сьогодні є як ніколи актуальними і для України. Оскільки ціна на газ суттєво знизилася і поставки «Газпрому» впали приблизно на 20 %, більшість європейських країн вимагають перегляду довгострокових контрактів з «Газпромом», цього також може вимагати і

44

Україна. Якщо припустити, що європейські країни також видобуватимуть сланцевий газ, Україна зможе диверсифікувати імпорт енергоносіїв, а також платити меншу ціну за газ, за умови що ціни на сланцевий газ будуть конкурентноспроможними. Компанія ExxonMobil заявляє, що в Україні також знаходяться значні поклади сланцевого газу.

Підсумовуючи, можна сказати, що зараз важко оцінювати різноманітні показники сланцевого газу, але безумовно, що весь світ активно працює над тим як забезпечити енергопостачання і усунути проблеми енергетичної безпеки. Поява сланцевого газу і стала одним з перших результатів такого пошуку.

ЛІТЕРАТУРА 1. Фортов В., Макаров А., Митрова Т. Глобальна енергетична безпека: проблеми і шляхи розв’язання // Вісник НАН України. – 2007. – №8. – С. 40-50. 2. Пабат А. Світова енергетика та глобальна економічна криза // Економіст. – 2009. – №2. – С. 30-32. 3. Горбулін В.П., Кошарна О.П. Енергетична безпека України: розірвати замкнене коло // Національна безпека: український вимір. – 2009. – №3 – С. 18-25. 4. Сланцевый газ: революционный энергоисточник или мыльный пузырь? // http://www.uaenergy.com.ua/c225758200614cc9/0/22 5d674f5d0b645dc225767800430796. 5. Isabel Gorst. Gazprom delays gas field start-up // http://www.ft.com/cms/s/c3c38ee2-12be-11df-9f5f-00144feab49a,Authorised=false.html?_i_location=http%3A%2F%2Fwww.ft.com%2Fcms%2Fs%2F0%2Fc3c38ee2-12be-11df-9f5f. 6. Carola Hoyos. Europe the new frontier in shale gas rush // http://www.ft.com/cms/s/0/fd8b4ec6-2a51-11df-b940-00144feabdc0.html.

СЕСІЯ 1.3. ПРОБЛЕМА РУХЛИВОСТІ ЦЕНТРІВ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ: ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР ТА

ПОТЕНЦІАЛУ ІННОВАЦІЙ.

УДК: 2-4: 316.64 (477) НІЖЕНЕЦЬ ОЛЕКСІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ Сумський дежавний університет, студент

e-mail: aleksnezha@yandex.ru науковий керівник доц.

Козинцева Т.О.

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ПОСТМОДЕРНУ НА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В АСПЕКТІ РЕЛІГІЇ

Сучасний етап характеризується впливом постмодернізму та

глобалізаційних процесів на індивідуальний та суспільний культурно-духовний світогляд, зокрема в релігійному аспекті. Тому необхідно дослідити вплив постмодернізму та глобалізації на релігійні стереотипи та пріоритети в українському суспільстві.

45

ВЛИЯНИЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ И ПОСТМОДЕРНА НА УКРАИНСКОЕ ОБЩЕСТВО В АСПЕКТЕ РЕЛИГИИ

Современный этап характеризуется влиянием постмодернизма

и глобализационных процессов на индивидуальное и общественное культурно-духовное мировоззрение, в частности в религиозном аспекте. Поэтому необходимо исследовать влияние постмодернизма и глобализации на религиозные стереотипы и приоритеты в украинском обществе.

INFLUENCE OF GLOBALIZATION AND POST-MODERNISM ON

UKRAINIAN SOCIETY IN THE ASPECT OF RELIGION

The modern stage is characterized by influence of post-modernism and globalization processes on an individual and public cultural-spiritual outlook, in particular in a religious aspect. Therefore it is necessary to research influence of postmodernism and globalization on religious stereotypes and priorities in Ukrainian society.

В кінці 80-х - початку 90-х років намітилися ознаки зміни духовного

клімату, політичної орієнтації і відповідно теоретичної парадигми. Центральне місце у світоглядній парадигмі займає посмодернізм, побудований на постулаті невизначеності та тісно пов'язаний з ідеєю суб'єктивізації та індивідуалізації постіндустріального суспільства. В центрі такого суспільства знаходиться масова особа як духовна субстанція, що володіє абсолютною свободою в прийнятті і неприйнятті норм культури і цивілізації.

У соціокультурному плані постмодернізм відповідає суспільству споживання і засобів масової інформації, основні характеристики якого виглядають аморфними, розмитими та невизначеними.

Вагому роль сьгодні грає процес глобалізації, яка спричинила інтеграцію в культурному і духовному плані. Для культурної глобалізації характерне зближення ділової і споживчої культури між різними країнами світу і зростання міжнародного спілкування. З одного боку, це наводить до популяризації окремих видів національної культури по всьому світу. З іншого боку, популярні міжнародні культурні явища можуть витісняти національні або перетворювати їх на інтернаціональні.

Закономірним наслідком глобалізації є детериторіалізація релігії. Релігія стає розсіяною над традиційними конфесійними, політичними, культурними кордонами. Йде тенденція до прийняття загальних норм окремими релігіями, особливо це простежується в християнських суспільствах, де набирає силу протестантський світогляд, тому новітні конфесії порівняно легко еволюціонують у бік прийняття глобальних норм.

Глобалізація призвела до наслідків, які впливають на релігійну ситуацію: 1. Мережева організація світових та регіональних комунікацій завдяки

комп`ютеризації та інформатизації. Це означає подолання проблеми простору та часу та віртуалізацію спілкування. Спілкування, неможливе

46

через географічні, соціальні чи інші фактори, знаходить свою альтернативу в ерзац-комунікаціях, як наслідок віртуалізації.

2. Формування масової культури. 3. Швидке розповсюдження нових релігійних форм завдяки їх

мобільності та високій адаптивності, що передбачає орієнтацію на конкретну людину; в результаті окремий індивід має змогу відчути власну значущість у суспільстві та отримує подальші орієнтири в житті та розвитку;

Позначається вплив глобалістських процесів на структуру і співвідношення релігійних організацій в Україні. Так, відповідно до статистики Держкомітету у справах релігії в період 1997-2009 рр. загальна кількість релігійних общин і організацій в Україні збільшилася майже в 2 рази – з 17610 до 31257. Слід зауважити, що динаміка кількісної зміни відрізняється для кожної окремо взятої релігійної організації. Це обумовлено причинами різного характеру, в їх числі і впливом глобалізації на суспільну свідомість українського народу. В Україні залишається величезним вплив на світогляд і духовність населення православних церков, як Московського, так і Київського Патріархату. Причому кількість общин КП зросла в 2,7 рази, тоді як МП – в 1,6 рази. Проте складно однозначно робити висновки про реальну ситуацію в плані кількості прихожан певної церкви. Оскільки в церквах не ведеться контроль за членством, кількість прихожан може як підвищитися, так і впасти, не дивлячись на збільшення кількості общин та культових споруд.

Інша ситуація спостерігається відносно нетрадиційних течій християнства та інших релігій. За вказаний проміжок часу динаміка зростання кількості деяких релігійних общин навіть перевищувала показники домінуючих в Україні церков, що означає наявність у них визначеної і цілком імовірно зростаючої кількості прибічників. Причому не виключений відтік прихожан з традиційних церков і їх перехід в ряди послідовників нових релігійних течій на нашій території. Якщо врахувати ту обставину, що секти мають фіксоване членство, то можна зробити висновок про те, що кількість їх послідовників якщо не збільшується, то залишається стабільним. Серед них слід виділити різноманітні напрямки протестантства:

Всеукраїнський союз об'єднань Євангельських християн-баптистів — 1536 в 1997 р., 2516 на 01.01.2009 г.;

Всеукраїнський союз Хрістіян віри євангельської (п'ятидесятників) — 802/1455;

Церква повного Євангеліє (харизматична) — 99/601; Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) — 25/54; Адвентисти сьомого дня — 526/1030. Як бачимо, кількість основних протестантських конфесій збільшился у 2-

3 рази, що перевищує показники традиційних для України православних церков. Кількість же харизматичних напрямів з 1997 по 2009 рр. збільшилася більш, ніж в 3 рази. Слід зазначити і той факт, що досить значна частина подібних організацій діють без реєстрації своїх статутів. Такі організації використовують різні способи залучення нових членів – від простого поширення інформації до насильницького впливу на свідомість індивіда. Останній метод є досить ефективним у наш час, коли інформаційне і психологічне перевантаження сприяє духовній дезорієнтації і сумнівам

47

людини в істинності норм і постулатів свого суспільства. Цим пояснюється стрімке зростання кількості сект на території України і їх активність в дії на свідомість і психіку людей. Вони легко приживаються там, де раніше була непорушна монополія традиційних для конкретного регіону релігій, які протягом століть виконували стабілізуючу функцію. Але на новому етапі розвитку вони стають контрпродуктивними через свій авторитарний агресивний характер. Їх нездатність чи небажання пристосовуватися до нових умов призводить до зменшення реальної кількості прихожан та їх переходу в ряди нетрадиційних релігійних спрямувань.

Серед інших нетрадиційних течій відзначається різке збільшення організацій свідків Єгови – 570/1050, адвентистів сьомого дня та старообрядництва. Повільнішими темпами, але стабільно зростає кількість таких релігій, як неоязичництво – з 29 до 105. Слід відзначити появу на теренах України релігій, що досі не існували на її території. Це зокрема езотеричні об’єднання (релігійні громади Реріхівського товариства, Асоціації «Живої етики», послідовників О. Блаватської, Д. Андреєва, О. Бердника та П. Іванова), такі неоязичницькі релігії, як. РУНвіра, Рідна Віра, Собор Рідної Віри, Слов’янська релігійна громада, об’єднання синтетичних неорелігій (релігійні громади віри Багаї, Церква об’єднання (муністи), Церква Останнього Заповіту, релігійні громади Зоресвітнього християнства), саєнтологічні рухи (релігійна громада «Наука Розуму», Діанетика – фонд Хаббарда, АСТІКА, «Вогняна квітка»).. Поширенню цих неорелігій сприяє наявність у них таких ознак, як універсалізм, синкретизм, орієнтація на спільний містичний досвід, відкритість для послідовників різних релігій і релігійно-філософських систем, орієнтування передусім на молодь та достатньо освічену частину суспільства, широке використання новітніх засобів пропаганди тощо. Населення України виявилося по суті неготовим до нових соціо-культурнім та духовних викликів глобалізації. Вкрай нестабільна ситуація в суспільстві країни сприяє уразливості українців перед атаками на свідомість і психіку різних чинників. Українське суспільство інтегрується у світову спільносту, тоді як її індивіди піддаються соціальній дезінтеграції, втрачаючи орієнтири і дозволяючи собі бути відомими у вітоглядному і духовному плані. Наше суспільство, перебуваючи в такому духовному хаосі і різноманітності думок і течій, дійсно є зразком постмодерністського хаотичного суспільства.

Виконуючи функцію об'єднання суспільства країни, в епоху глобалізації релігія цю функцію втрачає, адже домінуюча в країні православна церква не хоче поступатися позицією перед новими релігійними течіями, які швидше рушать суспільні зв'язки, чим створюють їх. Сьогодні в Європі обговорюється питання, чи можна вважати християнські цінності тим надбанням, яке слід вважати основою об'єднаного європейського співтовариства, або ж світ вступив в постхристиянський період свого розвитку. Це питання стає актуальним і для України.

Література

1. Академічне релігієзнавство (за ред. А.Колодного). - К., 2000. 2. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. Москва: Интрада, 1998. - 255 с.

48

3. Назаретян А. П. Смыслообразование как глобальная проблема современности: синергетический взгляд. // Вопросы философии. - 2009. - № 5. – С. 3-19. 4. Панарин А.С. Постмодернизм и глобализация: проект освобождения собственников от социальных и национальных обязательств // Вопросы философии. - 2003 - № 3. - С. 16-36. 5. Парахонський Б. О., Сьомін С. В. Нетрадиційні релігійні культи як питання національної безпеки України // Стратегічна панорама. - 2000. - № 1-2. – С. 200-212. 6. Религия и глобализация на просторах Евразии. Под редакцией А. Малашенко и С. Филатова. - М., Неостром, 2005. - 343 с. 7. Паращевін М.. Релігія та релігійність в Україні. К.: 2009 р. – 67 с. 8. Силичев Д.А. Постмодернизм: экономика, политика, культура. уч. пос. М., 1998. - 196 с. 9. Статистичні дані Державного комітету у справах релігій. Релігійні організації в Україні. URL: http://www.old.risu.org.ua/ukr/resourses/statistics/

10. Християнство і проблеми сучасності (за ред. А.Колодного). - К., 2000.

ПРИГОДА Л.В., кандидат экономических наук, доцент, зав. кафедрой финансов и кредита

МАЛЬЦЕВА Е.С., кандидат экономических наук, доцент кафедры финансов и

кредита. Государственное образовательное

учреждение высшего профессионального

образования «Майкопский государственный технологический университет», г. Майкоп, malcevaec@mail.ru

ПОСТКРИЗИСНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ МИРОВОГО СООБЩЕСТВА

Нынешний мировой кризис, перекинувшийся из финансовой

в экономическую, социальную и прочие сферы, показал, что инерционный путь развития неизменно приведёт к состоянию неопределенности и коллапса. Настало время осмысления исторических парадигм и построения интегральной модели экономического развития, при которой рыночная конкурентная экономика будет сочетаться с принципами солидарной ответственности и взаимного доверия.

A present world crisis, thrown from financial in economic, social and

other spheres, showed that over the inertia way of development would unchanging bring to the abeyance and collapse. It is time comprehensions of historical paradigms and construction of integral model of economic

49

development, at which a market competition economy will combine with principles of responsibility and mutual trust.

Нинішня світова криза, що перекинулася з фінансової в

економічну, соціальну і інші сфери, показала, що інерційний шлях розвитку незмінно приведе до стану невизначеності і колапсу. Настав час осмислення історичних парадигм і побудови інтегральної моделі економічного розвитку, при якій ринкова конкурентна економіка поєднуватиметься з принципами солідарної відповідальності і взаємної довіри.

За всю свою историю мировая экономика никогда не находилась так

близко к пределу текущей траектории развития, никогда мировое сообщество так сильно не сотрясало от предчувствий апокалиптического конца глобализированного хозяйства. Отсутствие четких ориентиров развития мирового хозяйства, а также стратегических планов развития мировой цивилизации в настоящий момент не позволяют скоординировать действия всех участников мирового экономического пространства, направленных на смягчение кризиса, предотвращение конфликтов и катастроф, оптимизацию процесса поступательного развития.

Современный мировой финансово-экономический кризис является очередным этапом трансформации экономического и заката индустриального строя, нисходящей фазой пятого Кондратьевского цикла. Ряд учёных ещё в 2006 году прогнозировали неизбежность глобального экономического кризиса, о чем свидетельствовали нарастание паразитизма позднеиндустриального экономического строя и неолиберальной модели глобализации, падение среднегодовых темпов роста мирового ВВП и производительности труда, растущая пропасть между горсткой богатых и большинством бедных стран. Прогноз показал наступление кризисной фазы долгосрочного (кондратьевского) и сверхдолгосрочного (цивилизационного) циклов в динамике мировой экономики. Интересным в этой связи представляется подход президента Ассоциации «Прогнозы и циклы» доктора экономических наук Юрия Яковца. Разработанная под его руководством оригинальная методология интегрального макропрогнозирования, стоящая на четырёх опорах: теории циклов кризисов и инноваций Николая Кондратьева и Йозефа Шумпетера, цивилизационном подходе к прошлому и будущему Питирима Сорокина, Арнольда Тойнби и Фернана Броделя, учении о ноосфере Владимира Вернадского и Никиты Моисеева и балансовом методе макропрогнозирования Василия Леонтьева, значительно отличается от получившей широкое распространение методологии форсайта, больше подходящей для прогнозирования микроэкономики. В отличие от большинства опубликованных долгосрочных прогнозов данная методология базируется на предположении, что «…на рубеже тысячелетий завершится двухсотлетний цикл индустриальной мировой цивилизации, пятисотлений цикл четвёртого поколения локальных цивилизаций, что связано с длительными и глубокими кризисами. Они пронизывают всю структуру цивилизаций и находят выражение в кластере дополняющих друг друга резонирующих кризисов: демографическом,

50

энергоэкологическом, продовольственном, технологическом, геополитическом и социокультурном». Как предполагается, подобные полиморфные потрясения будут продолжаться вплоть до 20-х годов XXI века, т.е. до начала повышательной волны Кондратьевского цикла и дальнейшего инновационного прорыва или, иными словами, эпохальных инноваций.

Как показывает история мирового развития, смена мировых цивилизаций происходит регулярно. Каждые несколько веков одна цивилизация вытесняет другую (рис. 1).

Рис. 1. Эволюция мировых цивилизаций Гуманистическо-ноосферная или иначе интегральная цивилизация, как

представляется, должна базироваться на лучших достижениях всех предшествующих цивилизаций и представлять собой синтез культурных, экономических, правовых, политических и других достижений мирового сообщества, а также создавать условия, при которых рыночная конкурентная экономика будет сочетаться с принципами солидарной ответственности и взаимного доверия между участниками экономических отношений. Однако подобные трансформации предполагают не поверхностную модернизацию в отношениях, а полномасштабную замену приоритетов развития. Переход на новую фазу развития, несомненно, приведет к смене локомотива (авангарда, авторитета, лидера и т.д.), коим, по оценкам многих экономистов и политиков, в ближайшее десятилетие может стать китайская цивилизация, сумевшая объединить достижения капитализма и социализма. Китай – государство, находящееся на подъеме: власть демонстрирует эффективность, промышленность динамично развивается, интеллектуальный потенциал быстро растет. В тоже время, нехватка естественных ресурсов и территорий, избыток населения и недостаточный пока интеллектуальный потенциал создают определенные сложности дальнейшего повышения темпов роста данной территории.

В отношении России прогнозы весьма рознятся. Как известно, для всякого процесса характерны точки бифуркации, своеобразные развилки возможных направлений дальнейшего развития, включающие крутые повороты, при которых равномерный (поступательный, эволюционный) до

раннеиндустриальная

Настоящее время:

интегральная (гуманистическо-ноосферная)

цивилизация

неолитовая раннеклассовая античная средневековая

индустриальная

51

этого участок траектории резко меняет направление. Исходя из оптимистичных прогнозов развития в России, поворот в точке бифуркации будет происходить из-за появления новых факторов (в частности, радикальных инноваций), позволяющих кардинально изменить направление развития. Если на деле будет выбрана и осуществлена стратегия инновационного прорыва, силы науки, бизнеса, образования и государства будут сконцентрированы на освоении и распространении базисных инноваций 6-го технологического уклада, то у России появятся шансы осуществить радикальную инновационную модернизацию ведущих отраслей экономики, опираясь на еще оставшийся интеллектуальный потенциал, добиться лидерства в некоторых инновационных направлениях и повышения конкурентоспособности продукции на внутреннем и внешнем рынках. Осуществление данного сценария требует стратегического мышления и действия, высокого профессионализма научной, деловой и правящей элиты.

Как правило, кризис вызывается сочетанием дестабилизирующих факторов, накопление которых достигает некоторого критического порога. Если к этому моменту способная разрешить кризис инновация появилась, он заканчивается поворотом направления при сохранении более общей парадигмы развития. Подобные инновации являются своеобразным "ответом на кризис" и обычно базируются на результатах предшествующего кризису этапа эволюции, в связи с чем, не могут появиться в докризисный период. Таких инноваций подавляющее большинство и именно они образуют основной механизм прогресса.

Несравнимо меньше число инноваций, которые не связны прямо с текущей фазой развития и с традиционными (общепринятыми на данный момент) устоями науки и техники. Каждый такой "шаг в сторону" - своего рода чудо: толчком к нему может стать случай или контакт с параллельной линией развития.

Следовательно, ядром долгосрочной стратегии развития территорий должен быть инновационный прорыв, который поможет адаптировать развитие человечества к реалиям XXI века при условии отказа от неолиберальных иллюзий о превосходстве рыночного саморегулирования. Применительно к России стратегия инновационного прорыва обоснована в ряде монографий и проектов долгосрочных программ, однако до сих пор эти рекомендации не нашли достаточного отклика со стороны государства. России необходима реальная, а не виртуальная (консервативная) модернизация, обеспечивающая радикальное инновационное обновление, повышение конкурентоспособности технологической базы экономики страны. За последние два десятилетия Россия пережила несколько типов инноваций, среди которых антиинновации (реформы начала 90-х годов прошлого столетия) и псевдоинновации (попытки частичного улучшения давно устаревших технологий). Настало время перехода к базисным инновациям, способным привести к радикальным изменениям на десятилетия, и стать платформой разработки эпохальных инноваций, обеспечивающих прорыв в масштабе столетий.

Становление постиндустриальной, интегральной по своему характеру мировой цивилизации, более дифференцированного поколения локальных

52

цивилизаций, ноосферного энергоэкологического способа производства и потребления, интегрального экономического и социокультурного строя, многополярного мироустройства, базирующегося на диалоге и партнёрстве цивилизаций – вот результат смены мировых цивилизаций, свидетелями которой является ныне живущее поколение.

Литература:

1. Яковец Ю.В. Мир после кризиса: партнерство и инновационный прорыв // Наука и технологии РФ, 11.12.2009 г. 2. Добрынин А.И., Тарасевич Л.С. Экономическая теория / Изд-во: Питер, 2002, 542 с. 3. Кетова Н.П. Макроэкономика / Ростов-на-Дону, изд-во: Феникс, 2004, 379 с. 4. Иноземцев И. Расколотая цивилизация / М.: 1999.

СЕКЦІЯ №2. ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА, МЕНЕДЖМЕНТ В

УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І КРИЗИ.

СЕСІЯ 2.1. НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕЇ Й МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В

УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ, РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ, ЛОКАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ.

УДК 321.01 КАРПУК ВАЛЕНТИНА ВАСИЛІВНА

Національний університет «Львівська політехніка» студентка ІV курсу кафедри міжнародної інформації

valentina-karpuk@yandex.ru

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ИНТЕРПРЕТАЦИИ

НАЦИОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНИТЕТА В ЭПОХУ ГЛОБАЛИЗАЦИИ

SOME ASPECTS OF UNDERSTANDING THE CONCEPT OF NATIONAL SOVEREIGNTY UNDER THE CONDITIONS OF

GLOBALIZATION Анотація Процес глобалізації у сфері політики породив абсолютно різні

оцінки перспектив подальшого розвитку національних держав. У статті аналізуються основні підходи до розуміння поняття національного суверенітету в умовах сучасних глобалізаційних процесів. Особливу увагу звернено на швидкий розвиток націоналізму.

53

Аннотация Процесс глобализации в сфере политики породил совершенно

разные оценки перспектив дальнейшего развития национальных государств. В статье анализируются основные подходы к пониманию понятия национального суверенитета в условиях современных глобализационных процессов. Особое внимание обращено на быстрое развитие национализма.

Annotation The process of globalization in politics caused completely different

views on the prospects of further national states development. The main approaches of understanding the concept of national sovereignty under the conditions of modern global processes are analyzed in the article. Special attention is paid to the rapid development of nationalism.

В політичній науці тема зміни (зникнення) національного суверенітету

розглядається головним чином в рамках вивчення глобалізації і процесу становлення нового світового порядку. Більшість політологів зображують трансформацію суверенітету як процес, що протікає під впливом потужних наднаціональних сил інколи проти волі самих держав, і мало хто звертає увагу, що у більшості випадків суверенітет зменшується добровільно безпосередньо національними державами. В умовах глобалізації виявляється двосторонній характер суверенітету. З однієї сторони спостерігається посилення факторів, які викликають скорочення номенклатури і обсягу суверенних повноважень держав, а з іншої – більшість держав добровільно і усвідомлено обмежують свій суверенітет[1].

Одна з основник характеристик глобалізаційних процесів – збільшення важливості поряд з державами транснаціональних організацій і сил, які діють і функціонують незалежно від держав як акторів світового політичної процесу. Зростання їх ролі сприяє зміні прерогатив національної держави, точніше підриву традиційних пріоритетів державного суверенітету. Весь світ стає єдиним комплексом, частини якого тісно пов'язані один з одним.

Глобалізація звужує поле впливу національних держав, робить його більш слабким, а, на думку деяких вчених, і взагалі не чинним. На державу чиниться тиск з трьох сторін: зверху, зсередини та ззовні [2].

Зверху державний суверенітет підривається наднаціональними організаціями та інституціями. Про це свідчать такі слова колишнього генерального секретаря ООН Б. Бутроса Галі: «Повага до фундаментального суверенітету і цілісності держави має вирішальне значення для загального міжнародного прогресу. Проте час абсолютного і виняткового суверенітету минув. Тому необхідно знайти баланс між потребами міжнародного правління та вимогами все більш взаємозалежного світу» [3].

Тим самим він стверджував право ООН, як наднаціональної структури, на порушення суверенітету держави для благих цілей. Прикладами такого втручання ООН у внутрішні справи інших країн є втручання у формі миротворчих операцій операція «Повернути надію» в Сомалі в 1992-1993, операція «Відновити демократію» у Гаїті в 1994 році, операція в Іраку (1990-

54

1991), а також гуманітарна інтервенція НАТО в Югославії в 1999 році, санкціонована ООН.

Тиск наднаціональних структур на національну державу виявляється також в діяльності МВФ, СОТ, в рамках якої держави повинні вести переговори не тільки один з одним, але і з партіями та іншими інститутами національних громадянських суспільств, Міжнародним Судом в Гаазі. З'являється також таке явище, як добровільна передача національною державою певної частини своєї самостійності наднаціональним структурам, яскравим прикладом якої служить Європейський союз. Загальною рисою таких утворень служить свідоме обмеження національного суверенітету їх учасників заради досягнення економічних вигод, які несуть із собою вільна торгівля і економічна інтеграція. У результаті, такі питання, як зниження цін на нафту, газ, молоко і т.д., вирішуються не урядом будь-якої окремо взятої країни, а на рівнях ОЕСР, ОПЕК, ЄС та інших міжнародних організацій.

Зсередини державний суверенітет піддається руйнуванню з боку внутрішньодержавних структур і структур громадянського суспільства. Це пов'язано, зокрема, з тим, що національна держава, офіційно залишаючись єдиним володарем права на ведення зовнішньої політики, тим не менше позбавляється монополії на нього. Так, регіони і навіть кожне їхнє відомство проводить свою зовнішню політику. Японський економіст Кенічі Омає в зв'язку з цим відзначає, що всередині держав виникають мегаполіси і території (автор називає їх "регіонами-державами"), чия економіка розвивається самостійніше і успішніше за інших частин країни і надає на них сильний економічний вплив (наприклад, Північна Італія, земля Баден-Вюртемберг в Німеччині, Силікон-Веллі і Сан-Франциско в США).

Ззовні підрив національного суверенітету здійснюється діяльністю численних неурядових груп і організацій. У їх число входять Грінпіс, Міжнародна Амністія, Організація по боротьбі за авторські права, релігійні об'єднання та ін Ще більшої шкоди суверенітету держав наноситься транснаціональними акторами: корпораціями, банками, фірмами. Так, наприклад, ТНК відіграють все більшу роль у фіскальній сфері, а також вони регулюють за допомогою внутрішньокорпоративних статутів соціальне управління, політику в галузі зайнятості, умов праці та заробітної плати, тобто все те, що раніше визначалося державним законодавством. До того ж у більшості з транснаціональних акторів немає території, яка потребує захисту, оскільки межі, що відокремлюють їх від навколишнього середовища, носять абстрактний характер і залежать від економічної діяльності та соціальних зв'язків. Уникаючи контролю з боку держави, вони, як позанаціональні актори, не несуть відповідальності за свої дії перед суспільством, тим самим, послаблюючи влада держави і стаючи потужною анонімної влади, підкоряється собі суспільство.

Таким чином, динаміка глобалізації залучає до себе всі без винятку держави нарівні з такими новими акторами як ТНК, фінансовими групами тощо, що підривають роль держави в політиці безпеки, у сферах економіки і комунікацій і тим самим трансформують державний суверенітет.

У підсумку всі дослідники сходяться на тому, що глобалізація звужує компетенцію національної держави. Однак у світовій літературі розгорнулася найгостріша полеміка з приводу оцінки масштабів цього явища. Вчені

55

задаються питанням, наскільки негативно глобалізацій ні процеси впливають на державний суверенітет?

Деякі експерти вважають, що сучасне національне держава вичерпало свої можливості. До прихильникам названої позиції можна віднести голови Соціал-демократичної партії Німеччини О. Лафонтена, професора паризького Інституту політичних досліджень Ф. Моро-Дефарж, вже згадуваного японського економіста К. Омає.

Так О. Лафонтен в одній зі своїх статей вказує на тенденцію до "наростання реальної економічної девальвації національних держав", до "глобалізації економіки", яка "веде також до глобалізації соціальних і екологічних проблем". За допомогою чисто національної політики, вважає він, з викликами, що пред'являються глобалізацією, впоратися не можна. "Ми дійсно живемо в" єдиному світі ", - підкреслює Лафонтен. - Епоха рішень на національному рівні пройшла" [4].

Близьких позицій дотримується Ф. Моро-Дефарж. "До кінця століття, - пише він, - перед кожною державою постала проблема поєднання необхідності модернізації техніко-економічної системи і збереження традиційних цінностей, тобто національної ідентичності". Але й він схиляється в кінцевому рахунку до того, що " епоха "суверенних сутностей" - будь то індивіди або держави - агонізує. Проте кінець "абсолютного держави" (національного) означає не настання світу, а зміна форм насильства і зіткнень. У цих умовах виживання людства буде залежати від нової політики і перегляду ключових концепцій, перш за все концепції держави ".

К. Омає, автор книг "Світ без кордонів" і "Кінець національної держави" і володар найбільш радикальною позицій серед дослідників глобалізації, присвячує одну із своїх робіт перегляду цієї останньої концепції. Держава-нація, вважає Омає, перетворюється на "ностальгічну фікцію": воно, може бути, і зберігає відомий політичний сенс, але повністю девальвується з точки зору економіки [5].

Іншої позиції з приводу положення національної держави в глобалізованому світі дотримується Г. Шмідт, німецький політик, колишній канцлер ФРН, французький історик Г. Робена, відомий неомарксист Самір Амін. Всі вони вважають, що думка про ослаблення національної держави сильно перебільшена, що національна держава продовжує грати не останню роль на міжнародній арені і що поняття суверенітету зберігає свою значимість. Водночас, обговорюючи виникнення такого наднаціонального інституту, як Європейський Союз, у зв'язку з добровільним обмеженням свого суверенітету національними державами, Г. Шмідт підкреслив, що "національну держава не можна замінити Європейським союзом, національна держава ні в якому разі не стане непотрібною, хоча і передала вже в ЄС певну частину своєї самостійності. Якщо кожна людина, - вважає Г. Шмідт, - потребує в своєму маленькому світі, в сім'ї, у близьких, то всі ми потребуємо у великому - в національній державі. "!

Необхідно розкрити ще одну тенденцію: на тлі скорочення обсягу національного суверенітету спостерігається швидкий розвиток націоналізму, який виражається в прагненні навіть найменших народів здобути власний суверенітет. Причина посилення націоналізму – послаблення держави як

56

системи. Парадоксальне на перший погляд пояснення причин сучасного сепаратизму при детальнішому аналізі виявляється заледве не закономірним. Нації – не вічні сутності, а етнополітичні спільності, що складаються найчастіше в рамках держав. Цілком очевидно, що національні проблеми будуть загострюватися в різних країнах та регіонах ще протягом десятиліть. Між іншим у світовій громадській думці, незважаючи на несистематичність і труднощі, все ж формується негативне відношення до зловживання правом нації на самовизначення. Агресивний націоналізм, який розколює держави і створює загрозу світовому порядку, з часом повинен піти на спад. Потрібно підкреслити, що мається на увазі перехід національний проблем у спокійнішу сферу міжнародних відносин, а не зникнення націй і національний відмінностей.

Процеси глобалізації, з одного боку, розмивають класичний національний суверенітет, а з іншого, - сприяють піднесенню національної самосвідомості малих народів, підтримуючи тенденцію до збільшення числа суб'єктів міжнародних відносин. Принцип самовизначення аж до відокремлення, який застосовується до національних меншин багатонаціональних держав, веде до зростання кількості недієздатних державних утворень, що серйозно впливає на проблеми забезпечення як національної, так і міжнародної безпеки.

Список використаної літератури:

1. Гринин Л.Е. Национальный суверенитет и процессы глобализации (вводные замечания) / / Полис (Политические исследования). - 2008. - № 1. - С. 123-133. 2. Циганков П.А.Теорія міжнародних відносин, М., 2003. 3. Нарочницька Є.А. Національний фактор в епоху глобалізації / / Процеси глобалізації: економічні, соціальні та культурні аспекти. - М., 2000. - С. 102 - 155. 4. Лафонтен О. Вызовы на пороге нового тысячелетия / / Социал-демократия в Европе на пороге XXI века. - 1998. - №1. 5. Ohmae K. The Borderless World: Power and Strategy in the Interlinked Economy. N.Y., 1990.

УДК 658:589.152 Кучерук Т.Г. к.е.н., докторант, Науково-дослідний

економічний інститут

ОСОБЛИВОСТІ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ

Дано характеристику особливостей та тенденцій формування

регіональної інноваційної системи, проаналізовано умови використання конкурентних переваг регіону.

ОСОБЕННОСТИ И ТЕНДЕНЦИИ ФОРМИРОВАНИЯ РЕГИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ

57

Дана характеристика особенностей и тенденций формирования региональной инновационной системы, проанализированы условия использования конкурентных преимуществ региона.

Сучасний механізм інноваційного процесу характеризується зростанням

ролі регіональної складової інноваційної системи. Державне регулювання розвитку національної інноваційної системи за такими напрямами, як формування інституційного забезпечення інноваційного розвитку національної економіки, реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності, програмно-цільове фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності, підтримка підприємницької діяльності у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій здійснюється неефективно, дії центральних органів виконавчої влади не координуються, має місце дублювання їх функцій. Знижується рівень технологічного та інноваційного потенціалу національної економіки, втрачаються перспективи забезпечення його розширеного відтворення, знижується конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників [1, с.15].

Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн зайняла у 2009 році у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти — 45, у сфері формування факторів інноваційного розвитку — 52, за оснащеністю сучасними технологіями — 65, у сфері захисту прав інтелектуальної власності — 114 місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України в державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загрози економічній та національній безпеці. Треба визначити, що сучасний рівень платежів і зборів за користування інноваційними ресурсами не забезпечує адекватного відображення реальних витрат суспільства і не створює достатньої фінансової бази для підвищення інноваційної активності суб’єктів господарювання.

Прогресуюча недооцінка інноваційної складової, деформуючи цінові співвідношення, стає гальмом на шляху ресурсозбереження, подолання сировинної орієнтації та структурної перебудови економіки. Втілення в життя інноваційної моделі розвитку економіки вимагає дослідження різноманітних об’єктів та явищ як системи, або складного і багатопланового механізму, що не обмежується відтворенням змін лише у науці, техніці, технології, а об’єднує інвестиційну, фінансово-грошово-кредитну політику, удосконалення організації праці та виробництва. Усі перелічені та інші фактори функціонують у межах певного організаційно-економічного механізму, тісно взаємопов’язані та мають однакову цільову спрямованість [2, с. 91].

Втім, певна фінансова самостійність регіонів, можливість розпоряджатися місцевими ресурсами, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток, створюють необхідну основу та мотиви ефективних дій стосовно формування регіональної інноваційної системи.

Зміщення акцентів інноваційного розвитку на регіональному рівні є кроком на шляху подолання історичної спеціалізації регіонів, яка не завжди сприяє стійкому розвитку народного господарства, оскільки економіки такого роду в

58

більшій мірі піддаються ризикам при зміні кон'юнктури або в кризових ситуаціях [3, с.71]. Отже, регіон – динамічна система, що постійно розвивається, цілі та вектори розвитку якої постійно змінюються, так як на стан регіону впливає безліч чинників внутрішнього та зовнішнього середовища. Регіон як відкрита для обміну система, постійно взаємодіє з внутрішнім середовищем, проте, має орієнтир на збереження цілісності не тільки окремих виробничих комплексів, але й певним чином організованих систем суспільного відтворення.

Формування регіональної інноваційної системи потребує на всіх рівнях (загальнодержавному, регіональному, галузевому) певної участі держави в її становленні та розвиткові. Такий підхід, як показує світовий досвід, забезпечує сприятливі умови залучення приватного капіталу в цю високоризикову сферу, де інтелектуальний продукт перетворюється на об’єкт економічних відносин. Процес формування та використання конкурентних переваг регіону передбачає врахування відповідних передумов, серед яких – кількість і якість основних фондів; фінансове забезпечення інноваційного розвитку; рівень кваліфікації робочої сили; технологічні можливості, які визначаються розвитком фундаментальних технологій; стратегічний менеджмент; ефективність, гнучкість комунікаційної інфраструктури. Отже, необхідна розробка нової концепції регіональної політики, головним змістом якої має стати створення сприятливих умов для регіонального розвитку, підвищення рівня конкурентоспроможності на засадах інноваційної моделі розвитку, підвищення ефективності та відповідальності відносин центру з регіонами та регіонів між собою, формування самостійності та фінансової спроможності громад тощо.

На наш погляд, для оцінки дієздатності зазначених інноваційних механізмів та їх нормативної бази, а також їх адекватності реальним суспільним витратам і потребам можуть бути застосовані такі аналітичні критерії:

- дослідження частки інноваційної ренти у складі доходів державного бюджету;

- оцінка прибутку (доходу) від експлуатації (використання) інноваційного ресурсу;

- оцінка рентних характеристик (насамперед, інноваційної ренти); - оцінка вигоди, втраченої внаслідок недоодержання продукції при

вилученні інноваційного ресурсу. Не менш важливим є проведення системної, комплексної, виробничої,

техніко-технологічної та соціально-культурної (інтелект, спеціалізація) інвентаризації для вироблення наукових нормативів усіх видів витрат, що необхідні для балансового планування та регулювання процесів життєдіяльності [4, с.41]. Зокрема, поглиблення диференціації рівнів розвитку регіонів є одночасно і причиною, і наслідком загострення дезінтеграційних процесів. Проте територіальна близькість суб'єктів інноваційної діяльності сприяє утворенню, сприйняттю та використанню знань, а також формуванню ефективної інноваційної системи [5, с.19]. Саме тому одним із важливих питань у комплексному соціально-економічному розвитку регіону є формування його регіональної інноваційної системи.

59

Формування регіональної інноваційної системи – це об’єктивний процес, якій інтегрує інноваційні процеси на макроекономічному та глобальному рівнях. Результатом такої взаємодії є розвиток окремими країнами тих галузей, в яких вони мають відносні економічні переваги –вищу продуктивність праці та нижчі витрати виробництва. Це дає змогу використовувати регуляторні індикатори стабілізації економіки, враховувати світову кон’юнктуру ресурсів, капіталу, товарів та послуг.

Література: 1. Концепція розвитку національної інноваційної системи. Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р. №680-р. // Економіст. – 2009. - № 6. – С. 15 – 27. 2. Тульчинська С. Функціонування організаційно-економічного механізму інноваційного процесу / С. Тульчинська // Стратегічні пріоритети. – 2008. - № 1. – С. 89 – 95. 3. Макаров М. Особливості формування регіональної інноваційної політики / М. Макаров // Формування ринкових відносин в Україні. - № 3(94). – 2009. – С. 71 – 74. 4. В. Иванченко Об основах планово-регулятивного управления / В. Иванченко, В. Иванченко // Экономист. – 2009. - № 6. – С. 35 – 42. 5. О. Кузьмін Кластери як чинник інноваційного розвитку підприємств і територіальних утворень / О. Кузьмін, В. Жеруха // Економіка України. – 2010. - № 2. – С. 14 – 23.

УДК : 323. 1 (477)

КУНИЦЬКА ГАННА, аспірант ІІ курсу кафедри політології

Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Бортніков В. І.

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ТА ЄДНОСТІ В УМОВАХ КРИЗИ

The transformation of the national idea and unity in conditions of the

crisis Стаття присвячена аналізу теоретичних засад та якісних

характеристик трансформації національної ідеї та єдності України в процесі демократичного будівництва суспільства в умовах кризи.

Предметом аналізу є наукові розвідки вітчизняних та зарубіжних вчених стосовно перебігу трансформаційних процесів в Україні та відмінностей від подібних процесів в інших посткомуністичних країнах Східної Європи.

60

The article is devoted to the analysis of theoretical backgrounds and qualitative characteristics of the transformation of the national idea and unity of Ukraine in the process of democratic formation of the society in the conditions of the crisis.

Scientific data of native and foreign researches in the field of transformation processes development and differences of such processes in the other post-communist countries of the Eastern Europe are being analysed.

Перебіг трансформаційних процесів в Україні в усіх сферах має значні

відмінності від подібних процесів в інших посткомуністичних країнах Східної Європи, таких, як: Польща, Угорщина чи Чеська Республіка. Україна перебувала під тиском радянського режиму набагато довше, ніж центральноєвропейські країни; українське селянство зазнало демографічної катастрофи у результаті інспірованого урядом голоду 1932-1933 років; і, на відміну від згаданих країн, українське сільське господарство було колективізованим у кінці 1920-х років. Крім того, інші країни на своєму шляху перетворень могли прийняти як даність збіжність нації як одиниці національної ідентичності й держави як одиниці політичного управління [1, с. 155].

Проголошення України незалежною державою відкрило широкі можливості для її всебічної реорганізації та якісного оновлення. Однак в силу об'єктивних та суб'єктивних обставин процеси демократичних змін в різних сферах життя суспільства протікали не рівномірно, а то й взагалі були загальмовані. Складність інституційних трансформацій та проблем, з якими зіштовхнулися деякі країни, у тому числі й Україна, в процесі переходу до сталого цивілізаційного розвитку, призвели до пошуку принципово нових рішень та глибоких змін у всіх сферах життя. Стосовно України здається обгрунтованим запровадження терміну «почетвірна трансформація» [5, с.46]. Ця чотирикомпонентна формула включає демократизацію, маркетизацію, державно-інституційне і національно-громадянське будівництво. Останні дві пов'язані в контексті побудови національної держави. Але, зараз гальмом на шляху до консолідованої демократії в Україні є брак національної єдності. На яку , як основну умову переходу до демократії вказував Д. А. Растоу [2 с. 197]. Це суттєве зауваження , оскільки ,як свідчить досвід, саме відсутність трансформації національної ідеї та єдності в Україні стала серйозною перешкодою на шляху суспільно-політичних перетворень.

«На відміну від розвинених країн Заходу, сучасна Україна й досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався би консенсус як всередині політичної еліти, та і на переважної частини її громадян», зауважують В.Горбулін і А Качинський [3, с. 19].

На необхідності розбудови сильної української держави в контексті вироблення національної стратегії йшлося й в книзі «Глобальні трансформації і стратегії розвитку». «Глибоко розділена уздовж багатьох вимірів та параметрів – економічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних, – підкреслюється у виданні, – Україна опинилася у

61

замкненому полі: прискорене будівництво національної держави потребувало консолідованої національної ментальності; швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою, якщо не неможливою без сильної унітарної держави» [2, с. 196].

На проблематику національної ідеї, як складової української держави, на початку ХХ століття, вказував ще В. Липинський у відомій праці «Хам і Яфет», коли аналізував причини падіння уряду гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році. « Нація – це перш за все єдність духовна, культурно-історична. Значить, для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація – єдність духова – родиться завжди від держави – єдності територіально-політичної – а не навпаки. <…> Територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світа», наголошував вчений» [6, с. 65 – 66].

Історичний досвід свідчить, що Україна пережила не одне потрясіння, а найбільш відчутні – це ,починаючи з 1917 року – у форматі єдиного Союзу, коли етноконфесійні проблеми й будь-яке інакомислення вирішувалися силовими методами з метою розірвати генетичний історичний зв'язок з попередніми поколіннями та після падіння інформаційної "залізної завіси" 1991 року – у форматі незалежних держав, коли етноконфесійні проблеми штучно роздувалися, а під альтернативною точкою зору допускалася вседозволеність, коли зневажалися залишки історичної пам'яті періоду тоталітарного режиму. У свою чергу, неспроможність комуністичної ідеології "від кожного по здібностях – кожному по потребах", спричинила досягнення не тільки в області демократії, а й відродження національних ідей. Так як, ідея націоналізму навіть теоретично неможлива без ідеї демократії, тому що демократія ніколи не існувала без націоналізму, і колапс комуністичної системи продемонстрував обґрунтованість такого підходу. На думку Г. Нодія: "Подобається нам це чи ні, націоналізм є та історична чинність, що дозволила об'єднати політичні організми в демократичні моделі правління". Однак дослідження історії націоналізму показали, що такі об’єктивній загальні критерії в реальному житті недосяжні, тому що формування нації завжди супроводжується соціальними потрясіннями. А в державах, утворених після розпаду імперії проявляються авторитарні тенденції, що носять національне забарвлення. Особливо по відношенню до етнічних меншин. І вкрай негативну роль у цих процесах відіграють збанкрутілі політики, які заради повернення до влади використовують інформаційні технології, побудовані на маніпуляціях національною ідеєю [8, с. 205 – 206, 208].

Так як , основною ознакою українського суспільства останніх років стало поглиблення кризових явищ. Криза зачепила всі сфери життєдіяльності та стала тяжким випробуванням для всього українства. Позитивом цього може бути хіба що розуміння, що «система цінностей змінюється лише в кризові періоди життя, до того ж ці зміни стосуються переважно структури цінностей і відображають зміни пріоритетів» [4, с. 59]. Також відомо, що за умов соціально-економічної кризи та ціннісної невизначеності особливого значення набувають родинні, дружні,

62

приятельські стосунки , в яких демонструється високий рівень довіри. Це соціальне мікросередовище виконує вкрай важливу для збереження стабільності суспільства функцію соціально-психологічної та моральної підтримки , пом’якшуючи стреси спричинені кризою, руйнацією традиційного способу життя та трансформацією ціннісно-нормативної системи [9, с. 63]. У процесі глобалізації місце України з системою управління, характерної для посткомуністичних країн, де ведеться боротьба між фінансово-промисловими кланами за допомогою інформаційних воєн, експлуатуючи національні мотиви, де причина не в націоналізмі, а в національній політиці, в великому відриві від країн розвинених демократій з новим рівнем сполучення економічних інтересів. У сучасному світі, будь-які процеси в кожній окремій країні зосереджені на національній єдності як основної складової демократії. Тому, трансформація для нас є неминучою, і має йтися тільки про її характер: або стихійний (як це поки що і відбувається в Україні), або цілеспрямований як свідома державна політика на формування об’єднавчої національної ідеї, що складає в собі найголовніші спільні для всіх регіонів і субкультур країни цінності [7, с. 176] . Отже, трансформаційні процеси в Україні на відміну від подібних процесів в інших посткомуністичних країнах Східної Європи проходять з певними ускладненнями, хоча проголошення України незалежною державою відкрило широкі можливості для її всебічної реорганізації та якісного оновлення. Однак в силу об'єктивних та суб'єктивних обставин при експлуатації національних мотивів, ведеться боротьба між фінансово-промисловими кланами, а саме питання національної ідеї та єдності знаходиться на низькому рівні, що в свою чергу гальмує демократичні процеси України.

Література:

1. Бортніков В. І. Політична участь і демократія: українські реалії: Монографія. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – 524с. 2. Бортніков В., Куницька А. Загальне та особливе демократичного транзиту України // Наукові записки. – 2008. Випуск 3 – с.205 – 216. 3. Горбулін В., Качинський А. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від суспільства ризику до громадянського суспільства // Стратег. Панорама. – 2005 . – № 2. – С. 13 – 26. 4. Злобина О.Модернізація ціннісної системи та засобів до життя /О. Злобина, В.Тихонович // Суспільна криза і життєві стратегії особистості. – К.: Стилос, 2001. – С. 56 – 72. 5. Кузьо Т. Пострадянські перетворення в Україні : теоретико-порівняльний аспект // Українське суспільство на шляху перетворень: зах. інтерпретація / Пер. з англ. – К.: Вид. дім «КМ Академія» , 2004. – С. 45 – 63. 6. Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. – 1992 . – № 6. – С. 63 – 76. 7. Радченко О. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення. Монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 380с. 8. Старіш О. Націоналізм і демократія як посттоталітарні синдроми України // Наукові записки. – 2008. Випуск 3 – с.205 – 216. 9. Шайгородський Ю. Політична міфологія у кризовому суспільстві // «Освіта регіону». – 2009. – №1. – С.61– 65.

63

ЛІСОВСЬКИЙ П.М., к. філос. н., доцент кафедри

теорії держави та права Міжгалузевого інституту управління,

e-mail: syngaipm@i.ua

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В КОНТЕКСТІ ДУХОВНОЇ БЕЗПЕКИ: СТРАТЕГІЯ ІННОВАЦІЙНИХ ЦІННОСТЕЙ В

ЕКО-МАЙБУТНЬОМУ

Сьогодні в Україні необхідний єдиний інформаційний простір, що цілком має виробити концепцію державного будівництва, виходячи із історичних, економічних, політичних та соціальних реалій людського буття. У зв’язку з цим маємо створити стратегію інноваційних цінностей в еко-майбутньому.

Глибока екологічна криза, що охопила сучасну цивілізацію, найдошкульніше вдарила по так званих малих народах, чий традиційний побут і господарський комплекс тісно пов’язаний, більше того, детермінований, якщо не за змістом, то за способом існування, природним ландшафтом. Екологічні катастрофи в ареалах традиційного помешкання “аборигенних етносів” , по суті, стали етнічною катастрофою, оскільки руйнують природний потенціал традиційного промислу, житла, харчування, що цілком призводить до деградації традиційної етнічної духовності.

Історія переповнена (пересичена,пронизана, цілком обтяжена) прикладами нерівноправних національних відносин в межах однієї країни, що конче була причиною національних війн, рухів, які, зрештою, вели до національної консолідації одних,, незважаючи на певні соціальні бар’єри, а отже, і різні чи відмінні соціальні інтереси, і розмежування інших, створення нових національних держав.

Політичні, економічні та соціокультурні реалії сучасності характеризуються якісно новим, абсолютно несхожим на інші епохи феноменом духовної безпеки в трансформаційному державотворенні, який отримав назву єдиного інформаційного простору суспільства, що постає в якості ціннісно-ідеологічної системи технологічних та культурних інновацій. Тут головна увага приділяється особистості та питанню забезпечення її вільного й цілісного розвимтку завдяки розширенню меж свободи у всіх напрямках людської життєдіяльності. Традиційні цінності зберігають для особи онтологічне значення, визначаючи її життєву філософію, а нові постмодерні цінності й счтандарти поведінки сприймаються нею як прагматичні настанови. Заперечуючи необхідність та нагальність загальноцивілізаційних змін, які відбуваються у світі, традиціоналісти підкреслюють, що саме вони загрожують людству втратою власної національно-культурної та релігійної ідентичності. Саме це відображає денаціоналізацію держави та приватизацію національності, етнічність стає одним із символічних центрів, навколо яких формуються гнучкі й вільні від санкцій спільноти, конструюються та утверджуються індивідуальні ідентичності.

Тому сьогодні і в недалекому майбутньому необхідна інтегративна ідея як генеративна цілісність людиноцентризму та людинокосмізму в

64

єдиному інформаційному просторі, що певною мірою вирішить питання консолідації багатонаціональних регіонів України. В силу їхнього україноцентризму (ментальності, історичних та духовних традицій) влада повинна представляти та захищати інтереси народу, політики повинні займатися професійною діяльністю, а не спекулятивно маніпулювати своїми повноваженнями.

При цьому роль національної ідеї є надзвичайно важливою в контексті духовної безпеки. Саме національні цінності, концепція національної безпеки: теорія та практика, певною мірою формують феномен культури нації. На наш погляд, кожна нація (народність, суспільство) повинна мати власну ідеологію. Аргументуючи це твердження, дозволимо послатися на твердження відомого американського психолога Е.Фромма: “Потреба в системі орієнтації внутрішньо притаманна людському існуванню… Фактично, в людині нема рівнозначного (цьому) за потужністю джерела енергії. Людина не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами”. І наступне: “Усі люди- “ідеалісти”, в тому сенсі, що прагнуть дечого з-поза межами фізичного вдволення. Люди відрізняються тільки тим, в які саме ідеали вони вірять” [6,89].

Оскільки ідеологія націоналізму обгрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі й цінності нації як суб’єкта філософсько-історичного процесу. Саме національна ідея є важелем у забезпеченні духовної безпеки, яка формується під впливом певних традицій, шляхетних образів культури як вияву екологічної свідомості, на грунті національної ідеї відбувається національна мобілізація, потенційна людська діяльність. Зміст національної ідеї розкривається у процесі вивчення його ментальності, основаній на духовній спадщині, традиціях культури.

Саме сукупність економічних, соціальних, ідейних передумов сприяла зміні уявлень українців про свою державу і формуванню національної ідеї разом із становленням сучасної української нації від Київської Русі, Галицько-Волинської Руської держави до сучасної держави Україна. Закономірність цього процесу зумовлена давньою історією народу – автохтону своєї землі з часів трипільської культури епохи неоліту та подальших культур і держав на території сучасної України.

Таким чином, послідовна зміна культур та державних утворень пращурів українців, свідчить про наявність досвіду та традицій у формуванні державності та про наявність основних етапів розвитку української національної ідеї. При цьому, відтворення універсальних цінностей у контексті шляхетних образів культури має свій ритм і реалізується через органічне поєднання засвоєного і створеного. Критерієм прогресу шляхетної системи культури виступає не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвиненості і самореалізації відповідної цивілізації, шлях відтворення універсальних людських цінностей і структур, що актуалізують слов’янський етнос як культурний момент еволюції в межах детермінованого дифузного поля.

З огляду на це сьогодні варто враховувати інтереси всіх верств суспільства, усіх народів, що населяють країну, а отже, передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального життя в духовному

65

забезпеченні. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б цілком формувати нові латентні структури свідомості, нову ментальність нації на засадах духовної безпеки.

За проблемами виживання й екологічної кризи стоїть небезпеа духовної кризи, котра безпосередньо загрожує людству. Адже для освіченої людини відповідно міняється картина світу, зростає значимість духовного і, зокрема, морального компонента духовної безпеки, що ініціює шляхетну культуру. У цьому зв’язку є актуальною думка Г.Гегеля, що “неосвічена людина не йде далі безпосереднього споглядання. Її очі відкриті, і вона не бачить того, що лежить біля її ніг. Це тільки суб’єктивне бачення і осягнення. Вона не бачить суті, вона лише приблизно знає, яка річ, та й то не як слід, тому що тільки знання загальних аспектів направляє людину на те, що треба розглядати головним чином” [7, 56].

Цінність концепції духовної безпеки в тому, що вона надає людиноцентристського та космічного змісту нашому існуванню, а саме: змісту, що не може бути знайдений при прихильності до споживацької психології. Бо зміст людського буття складається не в скоренні природи, не в нарощуванні матеріального добробуту, а в етично-моральному вдосконаленні людини. Лише сталий розвиток духовної безпеки виступає якісно новим етапом в історичній еволюції людства, коли науково-технічна революція буде підкріплена еколого-гуманітарною революцією, а моральний закон і нове екологічне мислення буде визначати світовий еволюційний процес. Тільки спрямовуючись до вищих цінностей, суспільство спроможне підтримати себе, зберегти свою сталість і стати генеративом в інформаційному просторі.

Підсумуємо. Безперечно, роль національної ідеї в контексті духовної безпеки в сучасних умовах глобалізації є вирішальною в становленні “демократичної” культури нації. Першості набуває вивчення фінансово-економічних механізмів, встановленню нового світового порядку, де національні суверенітети, тобто держави з чітко означеною національною ідеологією й відносно незалежною державною владою, втрачають свою минувшу функціональність.

На сьогодні в Україні повинна бути чітко сформульована державницька національна ідеологія, хоча існують відповідні політичні партії, що пропагують певні різновиди націоналізму. Українська національна ідея відчуває на собі “брак” національних і загальнолюдських ідеалів і цінностей. Це детермінується до духовної культури маргінального суспільства, яку маємо сьогодні в Україні.

Тому необхідно вирішувати проблему соціалізації як системи українського суспільства в забезпеченні духовної безпеки. Повинні бути створені соціальні умови для розробки єдиної системи цінностей у всьому суспільстві, що сприятиме консолідації та інтеграції громадян країни. Задля досягнення цієї мети необхідно звернути увагу на механізми та інноваційні моделі соціалізації, які б повною мірою відповідали потребам сучасного трансформаційного суспільства.

Література:

1. Шевченко Т. Кобзар. -К.: Наукова думка, 1983. -С.147-148.

66

2. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т.-К., 1993. –720с. 3. Курило В.І. Правові засади охоронної діяльності. К.: Кондор, 2005.-С.149. 4. Кімлічка В. Лібералізм і права меншин.- Х., 2001.- С.26. 5. Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України. Тенденції соціальних змін.-К., 1998.- С.87. 6. Фромм Э. Иметь или быть?-Киев, 1998. –С204-206. 7. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. -Т.2. –М., 1973. -630 с. 8. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – 1 – 11 тт. – К., 1992-1999.- 231 с. 9. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. – К., 1992. – 145 с.

ТРОЦЕНКО В. В. аспірант кафедри політології

Волинського національного університет ім. Лесі українки

УЧАСТЬ ГРОМАДЯН У ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ 2006–2007 РОКІВ

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена аналізу результатів виборів до Верховної Ради України 2006–2007 рр. в контексті загальнополітичних тенденцій та процесів.

АННОТАЦИЯ Статья посвящена анализу результатов выборов до Верховной Ради

Украины 2006–2007 гг. в контексте общеполитических тенденций и процессов.

Вибори до Верховної Ради України у 2006 році вперше проходили за

пропорційною системою виборів. Політичні сили, що прийшли до влади внаслідок «помаранчевої революції», виявилися через низку суб’єктивних обставин нездатними зберегти єдність і згуртованість напередодні парла-ментських виборів. Однак, і за таких умов, надії на краще не покидали людей, про що свідчить доволі висока активність населення під час виборчих перегонів: вибори народних депутатів України 2006 року зібрали 66,59 % політично активних громадян. Для порівняння: на парламентських виборах 1998 року явка була на рівні 71,22 %, у виборах до Верховної Ради України 2002 року взяли участь 69,3 %, на вибори Президента України 2004 року прийшли 77,19 % (повторне голосування другого туру 26 грудня) [1, с. 15].

В цілому вибори були демократичними, пройшли спокійно й організовано, підтвердженням тому – численні відгуки від авторитетних міжнародних установ та організацій. Зокрема, в резолюції Європейського парламенту щодо парламентських виборів в Україні, яка була прийнята 6 квітня 2006 року, йшлося про наступне: «з огляду на те, що висновки Місії міжнародних спостерігачів європейського парламенту, Парламентської асам-блеї Ради Європи, ОБСЄ, НАТО та ОБСЄ/БДІПЛ свідчать, що парламентські вибори 26 березня 2006 року в Україні були вільними та чесними, а також

67

відповідали міжнародним стандартам демократичних виборів …, з огляду на те, що згідно з висновками управління виборчим процесом відбувалося прак-тично без інцидентів та мало демократичний і прозорий характер, хоча певні незручності, спровоковані проблемами з кадровим наповненням виборчих дільниць та надмірною кількістю виборців на деяких дільницях, були у день виборів… Радує той факт, що парламентські вибори та вибори до місцевих рад 26 березня 2006 року були належно проведені у повній відповідності до міжнародних виборчих стандартів…» [2, с. 17]. Щоправда спостерігачі від країн СНД поставилися до організації виборів набагато скептичніше.

Вибори вперше проходили за системою пропорційного представництва і відповідно очікувалося значне підвищення активності політичних партій. Однак кількість політичних партій і блоків, що побажали взяти участь у парламентських перегонах перевищило всі прогнози – 53. Після реєстрації у ЦВК залишилося 45 партій і блоків. Таким чином, у виборах взяла участь 51 партія, об’єднана у 17 блоків, 28 партій йшли на вибори самостійно [1, с. 5]. На зауваження фахівців фактична люстрація десятків тисяч державних службовців, яких викинули на вулиці (проти багатьох було заведено карні справи) спричинила консолідацію опонентів Майдану та електорату В. Януковича, що дозволило Партії Регіонів виступати фаворитами парламентських перегонів [3, с. 340].

За результатами виборів із 45 політичних партій і блоків лише п’ять вийшли переможцями і представлені у парламенті. За офіційними даними, Партію регіонів підтримали 8 млн. 148 тис. 745 виборців (32,14 %), «Блок Юлії Тимошенко» – 5 млн. 652 тис. 876 виборців (22,29 %), блок «Наша Україна» – 3 млн. 539 тис. 140 виборців (13,95 %), Соціалістичну партію – 1 млн. 444 тис. 224 виборці (5,69 %) і Комуністичну партію – 939 тис. 591 виборець (3,66 %).

У парламенті сили розподілилися наступним чином: Партія регіонів отримала 186 депутатських мандатів, БЮТ – 129, «Наша Україна» – 81, СПУ – 33 і КПУ – 21.

Решта учасників виборчого процесу не змогла подолати трьохвідсотковий бар’єр. Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція» отримав 2,93 % голосів виборців, Народний блок Литвина – 2,44 %, Український народний блок Костенка і Плюща – 1,87 %, партія «Віче» – 1,74 %, Громадянський блок Пора-ПРП – 1,47 % [4].

Однією з ознак цих виборів стала чітка диференціація симпатій виборців за регіональною ознакою. Так, виборці Західного регіону віддали голоси в основному за БЮТ та «Нашу Україну» – від 20 до 45 %. Півночі і Центру − в середньому 30−40 % БЮТ і 10−20 % «Нашій Україні». Натомість Південь і Схід голосував в основному за Партію регіонів. Найвищий показник − Донецька область – 73,63 %, м. Севастополь – 64,26 % [1, с. 14]. Перемож-цями в регіонах стали лише три політичні сили: «Блок Юлії Тимошенко» – 13 областей та м. Київ; Партія регіонів – Автономна Республіка Крим, 8 областей та м. Севастополь; Блок «Наша Україна» – 3 області. Симпатії громадян по регіонах розподілилися наступним чином: Партія регіонів отримала більшість голосів в Луганській, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Харківській і Херсонській областях, Автономній республіці Крим і в Севастополі. БЮТ підтримали у 13 областях

68

– Вінницькій, Волинській, Житомирській, Київській, Кіровоградській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій і Чернігівській та в Києві. «Наша Україна» здобула більшість електорату у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській, та Закарпатській.

Вибори показали стрімке падіння на електоральному просторі України привабливості лівої ідеології. Так, якщо на парламентських виборах 1998 і 2002 років ліві в сукупності набирали до третини і більше голосів виборців, то на парламентських виборах 2006 року – лише 12,28 %. Причому, падіння відбулося в основному за рахунок електорату Комуністичної партії, що спричинило усунення її іншими політичними силами на маргінес політичного процесу. За спостереженням фахівців, досвід парламентської діяльності КПУ свідчить про «непослідовність комуністів у головному їх питанні – соціаль-ному захисті населення та про демагогічність і популізм їх гасел та практичної діяльності» [5, с. 21].

Вибори 2006 року наочно продемонстрували існування у політичному житті країни декількох тенденцій. По-перше, відсутність у партіях консолідуючих творчих ідей, здатних об’єднати і згуртувати значні групи електорату. По-друге, фактором, що забезпечує, як правило, електоральний успіх, є не програмні засади партії, а наявність харизматичного лідера. По-третє, відчутність впливу популістських гасел та «театралізованих шоу» на симпатії виборців. По-четверте, вичерпаність мобілізуючого потенціалу комуністичної і націоналістичної ідеології в існуючих формах. По-п’яте, виникнення небезпеки поглиблення партійно-політичного розмежування за регіональною ознакою по лінії Південно-Східний і Західний регіони. По-шосте, відсутність у більшості політичних партій механізму ефективного контролю з боку партійної спільноти і громадськості за процесом формування партійних списків [5, с. 24].

Результати виборів 2006 року, а також наступні за ними події підтвер-дили існування глибоких внутрішніх протиріч у структурі владних відносин, свідчили про невідкладність реформування політичної системи України. Причини кризи полягали у недосконалості політичної системи і, зокрема, Конституції України.

Дострокові парламентські вибори 2007 року мали розв’язати коло проблем, що паралізували владу; вони також повинні були легітимізувати політичну силу (сили), які дозволили б Україні і далі просуватися шляхом реформ. Вибори відбулися 30 вересня 2007 року і були визнані відносно демократичними. Їх характеризувала найнижча порівняно з усіма попередніми парламентськими перегонами явка виборців – 62,38%. Переможцем виборчих перегонів вийшла Партія регіонів, за яку проголосували 8013895 громадян України, тобто 34,37% виборців. Найбільше її прихильників виявилося у Луганський області – 73,53%. На другому місці – «Блок Юлії Тимошенко», з результатом 30, 71% (7162193 голосів). Найбільше голосів за цю політичну силу було віддано на Волині – 57, 59 %. На третьому місці опинився Блок «НАША УКРАЇНА – НАРОДНА САМООБОРОНА» – 14,15% (3301282 голосів). Далі розташувалися Комуністична партія України: 5, 39% (1257291 голосів) та «Блок Литвина»: 3,96% (924538). Інші політичні партії та блоки не подолали застережний

69

бар’єр. Вперше це не змогла зробити Соціалістична партія України, яка набрала лише 2, 86 % голосів виборців, втративши майже мільйон голосів порівняно із попередніми виборами [6]. Головною причиною став перехід лідера партії О. Мороза до коаліції із Партією регіонів.

Отже, результати виборчих перегонів були достатньо прогнозовані й відбивали ті тенденції та процеси, що спостерігалися в останні роки: падіння привабливості для електорату полюсів ідеологічного спектру; неухильне зменшення для електорату привабливості лівих партій; розподіл левової частки голосів виборців між двома-трьома політичними силами центристського спрямування. Неспроможність «помаранчевої» команди реформувати політичну систему призвела до нового загострення політичної кризи в суспільстві.

ЛІТЕРАТУРА

1. Давидович Я. Виступ на засіданні Центральної виборчої комісії при встановленні результатів виборів народних депутатів України 10 квітня 2006 року Я. Давидович // Вибори та демократія. – 2006.– № 1.– С. 5−16. 2. Резолюція Європейського парламенту щодо парламентських виборів в Україні. Неофіційний переклад // Вибори та демократія. – 2006.– № 1.– С. 17−18. 3. Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації: навч. посіб. / Нац. академія держ. упр. при Президентові України, Українське то-во сприяння соціальним інноваціям; Ред. кол.: Е. А. Афонін (голова), Ю. С. Ганжуров, В. В. Лісничий, О.В. Радченко. − К. : Парламентське вид-во, 2008. – 416 с. 4. Переможців названо офіційно // Голос України. – 2006.– 12 квіт. 5. Романюк А. Вплив виборів до Верховної Ради України на партійну систему / А. Романюк // Виборчий процес − 2006 в Україні: політико-правові аспекти та регіональні особливості / Укл. А. С. Романюк, Л. С. Скочиляс. – Л.: ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, 2006.– С. 21−25. 6. Офіційний сайт ЦВК України [Електронний ресурс]: http// www.сvk.gov.ua.

УДК 338.532.42

ПІЛЬКЕВИЧ ТЕТЯНА ОЛЕГІВНА

економіст stoprice@naftogaz.net

ЦІНИ НА ПРИРОДНИЙ ГАЗ ДЛЯ ПОТРЕБ НАСЕЛЕННЯ. Розглянута система ціноутворення на природний газ для потреб

населення України.

ЦЕНЫ НА ПРИРОДНЫЙ ГАЗ ДЛЯ НУЖД НАСЕЛЕНИЯ. Рассмотрена система ценообразования на природный газ для нужд

населения Украины.

PRICES ON NATURAL GAS FOR NECESSITIES OF DOMESTIC CONSUMERS.

70

The system of pricing on natural gas for necessities of domestic consumers has been considered.

Багато проблем із лібералізацією енергетичних ринків виникає у країнах

із перехідною економікою, де заходи з лібералізації не обов’язково передбачають зниження цін на енергоносії. [1., с.293]

В Україні протягом останніх років з метою забезпечення соціального захисту населення на державному рівні стримується підвищення цін на природний газ для населення. За статистикою ООН в Україні за межею бідності знаходиться 78% населення.

Газ власного видобутку реалізується для потреб населення за роздрібними цінами, які підлягають державному регулюванню і встановлюються Національною комісією регулювання електроенергетики України (НКРЕ). Встановлені НКРЕ ціни закупівлі газу у вітчизняних газовидобувних підприємств не відповідають їх економічно обґрунтованому рівню, є значно нижчими ніж ціна імпортованого природного газу, яка визначається на ринкових умовах в залежності від рівнів цін на нафтопродукти. Так, у 2009 році ціна імпортованого природного газу більше ніж в 11 разів перевищувала закупівельну ціну газу власного видобутку.

Впорядкування цін на природний газ для потреб населення до рівня, що має включати інвестиційну складову для нарощування обсягів власного видобутку газу, повинно відбуватись під контролем держави. Одним із пріоритетів Уряду повинно бути збільшення обсягів вуглеводнів власного видобутку.

Необхідність здійснення такого заходу, як одного з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки в економічній сфері, визначена Указом Президента України від 24.10.08 № 965/2008. [2., с.3]

Зазначене стане запорукою забезпеченню зміцнення енергетичної безпеки держави в умовах постійного зростання цін на імпортований природний газ та досягненню стабілізації та збільшення видобутку природного газу в Україні.

Виконання цього завдання потребує забезпечення нарощування приросту розвіданих запасів природного газу, що в свою чергу можливо лише за умови відкриття та введення в експлуатацію нових родовищ, передумовою чого є збільшення обсягів сейсмічних досліджень та здійснення пошуково-розвідувального буріння.

Видобуток природного газу газовидобувними компаніями України протягом 1994-2010 років не компенсувався необхідним приростом нових запасів природного газу через недофінансування галузі, і як наслідок, намітилось зниження обсягів власного видобування газу. Так, за існуючих умов фінансування галузі, нарощування необхідних розвіданих запасів природного газу є проблематичним.

В той же час вартість буріння свердловин однакової глибини за рахунок збільшення ціни труб, цементу, хімреагентів, палива тощо тільки за останні п’ять років зросла більш ніж у 2,2 рази.

Основними причинами недофінансування газовидобувної галузі є встановлення низьких, регульованих цін на природний газ для населення,

71

велике податкове навантаження, недостатні обсяги виділення коштів на проведення геологорозвідувальних робіт з державного бюджету.

На сьогодні перепоною розвитку нафтогазовидобувних підприємств України стає рівень податків (рентні платежі, збір за ГРР, тощо), які стягуються державою, та постійне їх зростання. Доволі часто таке збільшення не має обґрунтування ні економічними, ні соціальними чинниками розвитку економіки України, ні тенденціями, що складаються у світовій економіці. Практично щороку Уряд України збільшував ставки рентних платежів, що сплачують нафтогазовидобувні підприємства за рахунок зменшення прибутку, який вони отримують у зв’язку із доступом та використанням природних ресурсів України, обґрунтовуючи такі кроки необхідністю поповнення державного бюджету та низьким рівнем ставки рентних платежів порівняно з іншими державами світу.

Податки, з точки зору впливу на економіку будь-якої держави, виконують такі основні функції: фіскальну, регулюючу та стимулюючу. Фіскальна функція забезпечує збір державою фінансів, що необхідні для її функціонування, а також регулювання і перерозподілу доходів громадян, організацій підприємств тощо.

Регулююча функція забезпечує як процес перерозподілу доходів та забезпечення соціальної сфери, так і процес контролю за станом економіки держави.

Стимулююча функція насамперед спрямована на забезпечення динамічного розвитку економіки держави через стимулювання розвитку промисловості, збільшення інвестицій, оновлення засобів праці (основних фондів, нематеріальних активів, новітніх технологій виробництва), розвитку науки тощо. Саме побудова системи оподаткування з акцентом на стимулюючій функції податків сприяє розвитку промисловості у кожній державі.

Щодо підприємств нафтогазовидобувної галузі України держава, значною мірою, застосовує саме фіскальний підхід. При цьому повністю ігноруючи стимулюючу функцію податків. Такий підхід дає значний негативний вплив на розвиток галузі на фоні значної моральної та фізичної зношеності основних фондів, технологій тощо.

Починаючи з 2005 року, Уряд України збільшував обсяги рентних платежів, не звертаючи увагу на динаміку видобутку вуглеводнів, їх собівартість та рівень капіталовкладень підприємств, необхідний для підтримання обсягів видобутку.

Встановлення рентних платежів у фіксованих ставках призвело до позиціонування України, як країни з найгіршими фіскальними умовами для видобувних підприємств серед країн світу. З економічної точки зору такі умови є фактично нераціональними щодо ведення бізнесу, а фіскальна політика України по відношенню до видобувних підприємств взагалі виглядає руйнівною на фоні значного виснаження родовищ та ускладнень вилучення. Так, питома вага податків і зборів у структурі ціни природного газу власного видобутку в 2006 році становила майже 47%, в 2009 році - понад 56%, у 2010 році складає майже 64%.

72

Подальше збереження таких підходів в оподаткуванні підприємств газовидобувної галузі України та постійне підвищення податкового навантаження на них призведе до ускладнення їх діяльності.

На сьогодні світовою тенденцією є поступове зменшення податкового навантаження та запровадження стимулів інвестування коштів у розвідку нових покладів вуглеводневої сировини, у тому числі і податкових. Це насамперед пов’язано із скороченням запасів нафти і газу та значними ускладненнями їх видобутку.

Слід наголосити, що відповідно до постанови НКРЕ від 22.01.09 №35 «Про затвердження Порядку формування, розрахунку та затвердження цін на природний газ (у тому числі нафтовий (попутний) газ) для суб'єктів господарювання, що здійснюють його видобуток» ціни повинні забезпечувати суб'єктам господарювання, що здійснюють видобуток природного газу, покриття економічно обґрунтованих витрат виробництва на планований період та отримання прибутку, достатнього для забезпечення виконання інвестиційної програми. [3., с.2]

Розрахунки фінансових показників діяльності газовидобувних підприємств на 2010 рік свідчать про збереження значного дефіциту коштів, та неможливості за рахунок внутрішніх резервів підприємств здійснити нарощування виробничої програми з видобутку природного газу, та забезпечити необхідний приріст запасів газу.

Прийняття рішення щодо затвердження у 2010 році роздрібних цін на природний газ для побутових потреб населення на економічно обґрунтованому рівні, який враховує інвестиційну складову для нарощування газу власного видобутку, посприяє забезпеченню збалансування фінансових потоків газовидобувних підприємств та, відповідно, гарантуванню надійного забезпечення вітчизняних споживачів природним газом.

Фактичний середньозважений рівень ціни реалізації природного газу населенню за 2009 рік становить 596,32 грн. за 1 тис.куб.м з урахуванням 4% цільової надбавки, ПДВ та тарифів на транспортування й постачання. Безпосередньо ціна газу як товару – 327,34 грн. за 1 тис.куб.м без ПДВ. Фактичний середньозважений рівень ціни реалізації природного газу населенню за 2009 рік на 4,2% нижчий ніж середньозважений рівень ціни, визначений НКРЕ при затвердженні роздрібних цін на природний газ для населення з 1 грудня 2008 року.

Фактичний середньозважений рівень ціни реалізації газу населенню за січень - лютий 2010 року становить 574,27 грн. за 1 тис.куб.м з урахуванням цільової надбавки, ПДВ та тарифів на транспортування й постачання, який на 8,4% нижчий ніж середньозважений рівень ціни, визначений НКРЕ.

З метою забезпечення енергетичної безпеки держави ціна на природний газ власного видобутку (як товару), що спрямовується для побутових потреб населення, з урахуванням мінімально необхідних капітальних інвестицій на 2010 рік повинна становити 545,26 грн. за 1 тис.куб.м без ПДВ.

Враховуючи існуючу ситуацію на ринку природного газу, в рамках співпраці України з Міжнародним валютним фондом, передбачено запровадження графіку щоквартального коригування цін на природний газ.

73

Зазначене матиме вирішальне значення для збалансування дефіциту державного бюджету, та відповідно, і стабілізації загальноекономічній ситуації в країні.

Досягнення покладених завдань можливо лише за умови поступового приведення цін на природний газ для споживачів України, в т.ч. населення, до їх економічно обґрунтованих рівнів. Вищенаведені зміни слід провести поетапно у міжопалювальний період, керуючись досвідом країн СНД, для запобігання виникнення соціальної напруги серед населення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бурлака В.Г., Шерстюк Р.В. Трансформація ринків нафти і газу: Монографія / Під ред. Г.Г. Бурлаки. – К.: НАУ, 2005. - 320 с. 2. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 жовтня 2008 року «Про невідкладні заходи з посилення фінансово-бюджетної дисципліни та мінімізації негативного впливу світової фінансової кризи на економіку України» від 24.10.08 № 965/2008 // www.Rada.gov.ua 3. Постанова НКРЕ «Про затвердження Порядку формування, розрахунку та затвердження цін на природний газ (у тому числі нафтовий (попутний) газ) для суб'єктів господарювання, що здійснюють його видобуток» від 22.01.09 № 35 // www.Rada.gov.ua

СЕСІЯ 2.2. КОНКУРЕНЦІЯ, ПРОТИСТОЯННЯ, КОНСОЛІДАЦІЯ

ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ ЯК ФАКТОР ІННОВАЦІЙНИХ ПРОРИВІВ АБО ВИПАДІННЯ З "ВІКНА МОЖЛИВОСТЕЙ".

УДК 323.232 КАМ’ЯНСЬКА АННА ВІКТОРІВНА,

Міжнародний університет фінансів, доцент кафедри

загальнонаукових дисциплін, кандидат політичних наук.

E-mail: avk7a@mail.ru

ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ПРИМУСУ В РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ ДІЙ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ МИРУ

Робота присвячена актуальній проблемі пошуку нових сучасних

засобів миротворчої діяльності. На основі здійсненого аналізу встановлено, що найбільшою перешкодою у реалізації програми дій у сфері культури миру є незбалансованість воєнно-політичного, правового впливу та засобів, спрямованих на трансформацію стереотипів людської поведінки шляхом перетворення культури миру на соціальний імператив. Особливу увагу приділено визначенню завдань, які постають у зв’язку з цим перед державною політикою у сфері освіти.

74

ПРОБЛЕМА ПРЕОДОЛЕНИЯ ПРИНУЖДЕНИЯ В РЕАЛИЗАЦИИ ПРОГРАММЫ ДЕЙСТВИЙ В СФЕРЕ КУЛЬТУРЫ МИРА

Работа посвящена актуальной проблеме поиска новых современных средств миротворческой деятельности. На основе осуществленного анализа установлено, что одним из главных препятствий для реализации программы распространения культуры мира является несбалансированность военно-политического, правового влияния и средств, направленных на трансформацию стереотипов человеческого поведения через преобразование культуры мира в социальный императив. Особое внимание уделено определению задач государственной политики в сфере образования.

PROBLEM OF CONSTRAINT IN IMPLEMENTATION OF THE PROGRAMME OF ACTION ON A CULTURE OF PEACE

The given work is devoted to the actual problem of peacemaking innovations. This paper confirmed the importance of critically revision of modern actions on a culture of peace in Ukraine. As it came out from analysis of conceptual content of culture of peace and measures to support it, the basic hindrances in its implementation concerns correlation of constraint and discourse communication, providing through education, free flow of information and knowledge. That is why special attention was given to the demanding tasks of educational policy.

2010 рік завершує проголошене Генеральною асамблеєю ООН

Міжнародне десятиріччя культури миру та ненасильства в інтересах дітей планети, 2001-2010 [1].

Програма дій ЮНЕСКО у сфері культури миру стала результатом визначення нових параметрів миротворчої діяльності ООН, відповіддю на потребу посилити її соціально-гуманітарний компонент поряд з воєнно-політичним.

Необхідність втілення у життя принципів плюралізму, толерантності, поваги до прав і свобод людини, культурного різномаїття, діалогу та взаєморозуміння між народами, а також забезпечення соціально-економічного розвитку і міжнародної безпеки та ін., об’єднала державних діячів, активістів громадських об’єднань та представників різних наукових галузей усього світу.

З огляду на основні напрями глобального руху за поширення культури миру, його метою є конструювання та підтримка ситуації, яку слідом за Юргеном Габермасом можна визначити як „колективне раціонально-вольове самостримання” [5, 286]. Відповідно до вимог міжнародного законодавства держави ініціюють розробку та здійснення комплексних заходів щодо запобігання будь-яким проявам нетерпимості, підтримуючи свій заклик до суспільства бути толерантним ідеологічними, правовими та силовими засобами.

Тут доречно звернути увагу на питання, яке порушив у своїй роботі „Моральний конфлікт і політична законність” Томас Нагель: „Трапляються випадки, коли примушування іншого зробити те,чого він не хоче робити, є проблематичним не просто тому, що він не хоче цього робити, а тому, що він

75

має певні підстави для свого небажання. Проблематичними є випадки, коли людина, яку піддають примусу, не визнає тієї об’єктивної цінності, виходячи з якої, я виправдовую примус, або коли об’єктивна цінність, до якої я апелюю, суперечить іншій об’єктивній цінності, якій вона підпорядкована і яку я не визнаю...” [4, 379].

Не слід забувати, що інстинкти самозбереження, боротьби, ворожість і страх перед чужим є такими ж природними для людини як і прагнення до свободи. Результати численних антропологічних і етнополітичних досліджень вказують на перманентні прагнення тієї чи іншої частини людства нав’язати свої цінності іншій або підкорити її. Причини величезної кількості воєн у історії людства не вичерпуються виключно потребою фізичного виживання. І досі поширеною серед сучасних держав є стратегія конструювання „уявного колективного ворога” з метою задоволення групових політичних інтересів. У політичній боротьбі широко використовуються соціальні стереотипи і забобони, що нерідко спричиняє внутрішні і зовнішні конфлікти.

Культуру миру неможливо втілити у життя шляхом декларування. Законодавство грає значну, але недостатню роль у протидії нетерпимості на рівні індивідуальної свідомості. Для того, щоб забезпечити визнання необхідності існування і виконання відповідних приписів необхідно створити умови аргументованого дискурсу.

Оскільки найбільш успішно процеси трансформації дійсних стереотипів поведінки людей проходять у молодіжному середовищі, особливе завдання у цій сфері постає перед академічними установами і освітніми закладами. Забезпечення функціонування системи якісної освіти (загальної середньої, вищої та післядипломної), у змісті та навчально-методичному інструментарії якої було б враховано необхідність формування та засвоєння відповідних ціннісних установок і зразків поведінки, сприятиме перетворенню культури миру на соціальний імператив, норму життя та невід’ємну властивість індивідуальної і колективної моральної самосвідомості.

У багатьох країнах розробка освітніх технологій з поширення культури миру знаходиться під спеціальним контролем держави. Особлива увага у цьому контексті приділяється системі вищої освіти, спрямованої на формування фахівця, конкурентоспроможного не лише у вітчизняному, а й у світовому соціокультурному середовищі.

В Україні у контексті загальних світових тенденцій провадиться системна реформа освітньої галузі, позитивним здобутком якої є модернізація національної політики у сфері освіти та інтеграція національної системи освіти у світову.

При цьому слід нагадати, що у межах освітньої реформи наказом Міністерства освіти і науки України «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» 2009 року до переліку нормативних дисциплін гуманітарної та соціально-економічної підготовки для бакалаврів усіх напрямів (спеціальностей) було віднесено 5 дисциплін, причому три з них: українська мова за професійним спрямуванням, історія України, історія української культури. Інші дисципліни циклу гуманітарної та соціально-економічної підготовки, крім вищеназваних, а також іноземної мови та філософії було включено до вибіркової частини змісту освіти.

76

Поряд з тим невирішеним залишилось питання власне забезпечення цього вибору. Йдеться зокрема про обмеження, пов’язане з тим, що для вивчення обраної дисципліни кількість студентів у групі має складати не менше 25 чоловік.

Інша проблема пов’язана з тим, що «кожен студент може скомпонувати для себе набір таких гуманітарних наук, які найбільше відповідають його характеру і бажанням» [3]. Наслідуючи логіку Томаса Нагеля, наслідком такого підходу маємо те, що людина, яка вже визнала «існуючу об’єктивну цінність» отримує можливість подальшого підкріплення своїх установок, а носій іншої системи цінностей знову лишається поза межами впливу.

Справді, наявність вибору будь-яку систему робить неконфліктною і стабільнішою, але слід зауважити, що держава делегувала вищим навчальним закладам свої повноваження у сфері впливу на процес формування ціннісних орієнтацій молоді, від яких залежить формування зразків і норм суспільної поведінки, що визначатимуть характер соціального розвитку у найближчому майбутньому. На вибір студентам пропонуються дисципліни, які повинні готувати молодь до самостійної активної життєдіяльності в умовах мультикультурного світу та сприяти її просоціальному спрямуванню.

Варто зауважити, що протягом останніх років у молодіжному середовищі України фіксується зростання рівня нетерпимості за етнічною та расовою приналежністю та популяризація праворадикальних організацій. Занепокоєння радикалізацією сучасної молоді та діяльністю маргінальних груп суспільства в Україні було висловлене у 2008 році на Глобальному форумі з протидії антисемітизму та расизму [2, 123].

Жорстокість, екстремізм або байдужість до їх проявів та наслідків стає соціальною нормою тоді, коли у молоді відсутні позитивні ціннісні орієнтири. З метою посилення впливу основних соціальних інститутів, подолання соціальної дезорієнтації доцільно переглянути та посилити освітні заходи у сфері культури миру та поєднати їх зі здійсненням відповідної соціальної роботи. Уповноважені органи у справах сім'ї та молоді, громадські об'єднання та організації волонтерів необхідно залучати до розробки і запровадженням широкої соціальної програми зайнятості молоді, її правової освіти, проведення спеціальних соціальних кампаній та роз’яснювальної роботи.

Враховуючи об’єктивні соціальні умови поширення культури миру, особлива роль у цій сфері відводиться збалансованій інформаційній політиці, яка має спрямовуватись на формування позитивного іміджу мультикультурної громади, утвердження принципів плюралізму, солідарності, демократії. Недопущення випадків розміщення у друкованих та електронних засобах масової інформації матеріалів, які містять ознаки розпалювання національної, расової і релігійної ненависті, пропагують інші форми нетерпимості, вимагає вироблення дієвого механізму співпраці держави та громадськості.

77

Література: 1. International Decade for a Culture of Peace and Non-violence for the Children of the World (2001-2010) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www3.unesco.org/iycp/ 2. Бакальчук В.А. Міжетнічна нетерпимість у молодіжному середовищі в Україні. / Бакальчук Владислава Олегівна // Стратегічні пріоритети. – 2009 р. – №2 (11). – С. 117-123. 3. Вакарчук І. Якість освіти вільна траєкторія студента / Іван Вакарчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2009/04/28/3910314 4. Негел Т. Моральний конфлікт і політична законність / Томас Негел // Сучасна політична філософія: Антологія. – К.: Основи,1998. – С. 369-398. 5. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Юрген Хабермас. – Издательство: САНКТ-ПЕТЕРБУРГ, «Наука», 2001. – 380 с.

УДК-316

ПРОБЛЕМА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ОЧИМА БОРИСА КАГАРЛИЦЬКОГО

Автор тез ставить за мету короткий огляд поглядів на

природу глобалізації і механізми її функціонування одного із інтелектуальних лідерів антиглобалістького руху на пострадянському просторі – Б. Кагарлицького.

Автор тезисов ставит целью осуществить короткий обзор

взглядов на природу глобализации и механизмы её функционирования одного из интеллектуальных лидеров антиглобалистского движения на постсоветском пространстве – Б. Кагарлицкого.

Глобалізація (мондіалізм), як феномен розвитку людства, є об’єктом

широкого вивчення вчених-марксистів. Марксистська методологія дозволяє гнучко підходити до проблематики суспільних явищ, породжених глобалізацією, виробити оригінальне бачення цього явища. Марксистська критика при цьому не зводиться лише до засудження капіталістичного розвитку цивілізації на етапі формування єдиного економічного і соціально-культурного простору. Навпаки, марксизм оптимістично дивиться на буржуазний космополітизм, розглядаючи в ньому широку платформу для подальшого суспільно-економічного розвитку. В такому контексті постулат К. Маркса про капіталістичні виробничі відносини як останню антагоністичну форму суспільного процесу виробництва – «антагоністичною не в сенсі

КУДІНОВ ДМИТРО ВАЛЕРІЙОВИЧ, Сумський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти, в.о. доцента кафедри педагогіки та

іноваційних технологій, кандидат історичних наук

78

індивідуального антагонізму, а в смислі антагонізму, який зростає із суспільних умов життя індивідуумів; але такого, що розвивається в надрах буржуазного суспільства виробничі сили створюють разом із тим матеріальні умови для вирішення цього антагонізму» [1, с. 536-537], – набуває оновлення: концентрація і переміщення у світовому масштабі капіталу, світовий розподіл праці і виробництва, подальше відчуження від засобів виробництва безпосередніх виробників в планетарних масштабах, зростаюча диференціація рівня суспільно-економічного розвитку капіталістичного центру і периферії закладають, на думку сучасних теоретиків марксизму, матеріальний базис соціалістичного суспільства, який прийде на зміну капіталізму. Розпад СРСР при такій постановці питання не є свідченням краху ідеї соціалізму. Навпаки – краху ліберальної доктрини. Подальший розвиток громадянського суспільства, створення ним захисних механізмів перед загрозою девіацій капіталізму вказує на глибоку кризу, яку переживає дана модель розвитку суспільства. Зростання антисистемних, антидержавних настроїв пов’язуються із подальшою неможливістю акумулювати капітал, приватизувати додаткову вартість, а, отже, повністю використовувати потенціал людства [2, с. 5].

На пострадянському просторі полеміку із неолібералізмом щодо суперечностей і перспектив глобалізації розвивають марксисти різних політичних і ідеологічних відтінків. Серед них слід віддати належне одному із найбільш авторитетних науковців-марксистів, директору Інституту глобалізації і соціальних рухів (Москва) Б. Кагарлицькому.

Одразу зазначимо, критика неоліберальної глобалізації та її апологетів в творах Б. Кагарлицького має багато в чому прикладний характер. Головний акцент автор робить на дослідженні політичного і громадського руху, спрямованого проти негативних проявів глобалізації, що зовсім не звужує аналізу самої її суті. Б. Кагарлицький робить оригінальні висновки відносно характеру формування світового порядку, які і є об’єктом нашого огляду.

В книзі «Глобалізація і ліві» Б. Кагарлицький дає своє тлумачення предмету свого дослідження. Для нього глобалізація – це «не глобальний обмін інформацією і товарами, а саме соціально-економічна і політична модель «корпоративної глобалізації», яка спирається на неоліберальну ідеологію, демонтує державну ідеологію, мінімілізує соціальні програми, сприяє свободі фінансових спекуляцій і повну свободу дій для транснаціонального капіталу в якості «провідників глобальної модернізації» [3, с. 6-7]. Таке пояснення апріорі вказує на критичне розкриття Б. Кагарлицьким функціонального змісту глобалізації та її наслідків для нижчих верств суспільства. В іншій книзі – «Марксизм: не рекомендовано для навчання» – він дає глобалізації ще менш схвальне пояснення: «вакханалія світового фінансового капіталу, який досягає небувалих розмірів глобальної концентрації й експлуатує ресурси людства в немислимих раніше масштабах» [4, с. 198]. Отже, глобалізація для Б. Кагарлицького – це феномен, який скоріше руйнує, ніж створює.

Витоки глобалізації Б. Кагарлицький (науковець багато в чому повторює тези І. Валерстайна) вбачає у великих географічних відкриттях кінця ХV – XVII ст., коли океани стають шляхами торгівельної експансії. Торговий капітал пересувався в сферу виробництва, дозволяючи наситити ринок

79

товарами європейської індустрії. Експансія капіталізму супроводжувалася змаганням капіталів. Формувалися центри їх накопичення, що суперничали одне з одним. Між іншим, світова конкуренція сприяла формуванню національних держав, тому що саме на державу покладалося забезпечення додаткових ресурсів, захист для свого виробництва, яке вступило у світову гонку капіталів. Зростали технології транспорту, зв’язку та комунікацій. Розквіту набували банки, що забезпечували потреби міжнародної торгівлі і кредиту [4, с. 203-206].

Новаторським у Б. Кагарлицького є зв`язування історичної ретроспективи формування світового ринку із «кондратьєвськими циклами». Вся світова ринкова економіка підлягає, відповідно висновкам російського економіста М. Кондратьєва, фазам зростання і спаду із характерним періодом цих довготривалих коливань в межах приблизно 50-ті років. А-фаза росту і Б-фаза спаду складають «довгу хвилю» [5, с. 191-192]. Але, якщо М. Кондратьєв, використовуючи доступний йому статистичний матеріал, демонструє картину циклічних коливань, починаючі з кінця XVIII ст., то Б. Кагарлицький намагається уявити собі динаміку економічних індикаторів ще раніше – в початкову епоху формування світосистеми.

А-фаза проти строку, виділеного М. Кондратьєвим – 20-40 років – тривала від подорожей Х. Колумбу до середини XVII ст., коли світовий капіталізм почав переживати першу свою кризу, спричиненої відставанням обсягів мануфактурного виробництва від розвитку транспортної сітки. Б-фаза і наступний цикл зростання призвели до тимчасової деглобалізації. «На завершенні Б-фази ми бачимо гіпертрофовану роль фінансового і торгового капіталу та максимальну глобалізацію системи. А на вході до А-фази, ми спостерігаємо зростання ролі держави, скорочення фінансового капіталу і зростання ролі виробничого капіталу. Технологічні новації переміщуються у виробничу сферу» [4, с. 207]. Подібну циклічність можемо простежити і на прикладі історії світової економіки XVIII-ХХ ст.

Отже, глобалізація – зовсім не нове явище. Новим став лише сам термін – глобалізм, що фіксує давно існуючі речі. Однак, в епоху модерну світовий ринок все ж таки охоплював не весь світ. Тривалий час йому були недоступними внутрішні регіони Африки, Азії, Південної й Північної Америки, інші віддалені регіоні планети. Економічний світ капіталізму по-справжньому ставав всезагальним лише двічі – в період імперіалізму (1870-1914 рр.) і після руйнації світової соціалістичної системи [4, с. 203]. Особливістю сучасної глобалізації є те, що «вона являє собою максимальну інтеграцію світового ринку капіталу, при збереженні дезінтегрованності світового ринку праці» [4, с. 207-208]. Під час чергової кризи відбувається швидка викачка капіталу із регіону, найбільш ураженого економічним спадом, при цьому відбувається стагнація ринку праці. Але тривалий час фінанси без інвестування залишатися не можуть. Локальність ринку праці починає протистояти ринку капіталу і, зрештою, змушує капітал повертатися, оскільки депресивний стан ринку праці стримує весь економічний розвиток (Б-фаза).

Прикладом тому може слугувати обвал аргентинського песо в 2001 р., що спровокував найважчу за всю повоєнну історію Аргентини економічну кризу. Тривалий час уряд країни проводив жорстку монетарну політику. Курс песо був прирівняний в односторонньому порядку до долару. Однак

80

накопичення зовнішніх боргів призвело до фінансового обвалу, що, в свою чергу, призвело до банкрутства банківської системи та спаду виробництва. Темп падіння ВВП в 2001 р. склав 6%, а безробіття – 20%. Аби виправити становище уряд Аргентини здійснив тиск на банківську систему. Борги до 100000 $ поверталися вкладникам за старим курсом (песо прив’язувався до долара США як 1:1), а банківські кредити, навпаки, переоцінювали ся в песо за девальвованим курсом (3:1). Девальвація песо зробила дешевим аргентинський експорт, розширила масштаби торгівлі Врешті, активне сальдо торгівельного балансу викликало притік капіталів. Досягнувши економічного дна в 2001-2002 рр., Аргентина, починаючі від 2003 до 2008 рр. демонструвала високі темпи економічного зростання. Зарплати щороку зростали в середньому на 17%, а безробіття зменшилось. Врешті, вжиті кредитно-грошові заходи допомогли економіці Аргентини стабілізуватись [6; 7].

Приклад Аргентини свідчить про крах в умовах глобалізації національних економік. Ті країни, які мають автономний механізм накопичення (de-linking), рано чи пізно піддаються атаці ТНК і міжнародних фінансових груп. Логіка глобалізації полягає в накопиченні капіталу у світовому масштабі. При цьому світовий капітал накопичується в центрі – в країнах «золотого мільярду». Конкуренція між основними центрами накопичення (Велика Тріада – США, Євросоюз, Японія) визначає основні протиріччя між великими державами у міжнародній політиці.

Перетікання капіталу від периферії до центру є стихійним і природним процесом. При цьому чим ліберальнішим стає режим країн периферії, тим більше з них відкачується капітал. Коли приймаються заходи щодо стимулювання інвестиційного клімату в країнах периферії, тим самим створюються умови і для відтоку фінансових та інших ресурсів. Конкуренція між реципієнтами призводить до ще більшого посилення тенденції перерозподілу на користь центру. Лише окремим периферійним країнам вдається отримати більше й оздоровити свою економіку, але в цілому третій світ програє першому. Він перетворюються на нетто-експортеру капіталу.

Центр визначає не тільки скільки і коли вкласти, але й в які саме галузі. В такому випадку держава неодмінно втрачає економічний суверенітет; ідеологія національного розвитку терпіть крах. Зокрема, перед Аргентиною у 2001 р. встав вибір: відключення від світової системи й ізоляція або створення режиму відкритої економіки. Врешті, уряд країни змушений був відмовитися від розбудови національної економіки і піти шляхом відкритого ринку. У зв’язку із цим Б. Кагарлицький виносить питання національного суверенітету за умов глобалізації в політичну площину. «Національна держава, у сучасному сенсі, є продуктом розвитку капіталізму, а не його попередником» [4, с. 197-199, 203]. Загрозою національному суверенітетові сьогодні є «не орди іноземних загарбників, а гори іноземних товарів, юрби напівголодних емігрантів і мафія, що бурхливо інтернаціоналізується» [3, с. 15]. Уряди стають безсилими перед ТНК, міжнародними фінансовими структурами і, зрештою, перед міждержавними та міжнародними інститутами (ЄС, НАФТА, ВТО, МВФ).

Глобалізація кінця ХХ – початку ХХІ ст. протікає під знаком неолібералізму. Уперше про повернення економік до традиційних принципів

81

вільного ринку заговорили у 1970-х рр., що співпало зі зміною «кондратьєвських циклів». Але, по-справжньому широкомасштабний наступ неолібералізму на керований державами ринок почався разом із розвалом СРСР. Він ознаменував крах кейнсініанської системи, відмову від соціальних пріоритетів перед суто ринковими, відкрито заявив про «різні можливості» для країн із капіталістичною економікою. Неолібералізм, на думку Б. Кагарлицького, як ідеологія сучасного капіталізму, є відповіддю буржуазії на зростання соціальної сфери та державного сектору, на появу нових, соціально орієнтованих інститутів. Подальший розвиток споживання прогнозовано може призвести до дестабілізації, оскільки «оплачувати» пристойний рівень життя значної частини землян капіталізм не в змозі – це суперечить логіці видобутку прибутку заради прибутку. Крім того, це загрожує екологічною катастрофою – вичерпанням в короткий термін ресурсів земних надр.

Методом тиску на соціальну державу є втеча капіталів. Під приводом дорожнечі робочої сили капітал починає перетікати в країни, де праця коштує дешевше. Це, в свою чергу, провокує зростання соціальної боротьби в країнах центру, населення яких не згодне на скорочення соціальних видатків. Прикладом може служити Німеччина, де в 2003 р. відбувся наймасштабніший за всю післявоєнну історію загальнонаціональний страйк, в якому взяли участь понад 3,5 млн. осіб. При цьому вимоги профспілок стосувалися не вжиття заходів з підвищення рівня життя, а лише індексації зарплат, якої хотів уникнути уряд Г. Шрьодера і закріплення непорушності норм трудового законодавства, які складають гордість німецької соціальної держави [4, с. 213-216].

Власне, наростання невдоволення протиріччями глобалізації різними соціальними групами і є ознакою завершення ери неолібералізму. Банкрутство неолібералізму, на думку Б. Кагарлицького, має наступити не внаслідок наростання антиглобалістського руху (навпаки, в останні роки спостерігається звуження його масштабності, перетікання вуличної боротьби в площину інформаційних атак на неолібералізм), а тому, що фінансовий капітал відірвався від реального сектора [8]. Динаміка криз зростає. Тільки-но світ отямився від рецесії 1997-1998 рр., як почалася нова фінансова криза (2008 р.).

Отже, глобалізація оцінюється Б. Кагарлицьким як в цілому негативне явище. Акцент критики робиться ним на її «антисоціальності», а не на антинаціональних аспектах світового ринку. Глобалізація підриває основи самого суспільства, заважаючи його нормальному відтворенню. В подальшому, за прогнозом Б. Кагарлицького, світосистема повернеться до «ресоціалізації» – збільшення фінансування соціальних програм, науки, освіти і т.д. Але тут можливі два варіанти їх реалізації – «глобалізована міщанська утопія» або фашизм, який виступить в якості регулятора відносин між працею і капіталом.

Перестороги Б. Кагарлицького є вагомими з огляду на складну міжнародну ситуацію і череду соціальних виступів на Заході, де існує ефективне громадянське суспільство, що гостро реагує на зміну соціального балансу. Саме логіка суспільного руху, як відповідь на виклики глобалізації, дозволяє Б. Кагарлицькому вдатися до варіацій на тему глобалізації. Отже,

82

глобалізація явище в цілому руйнівне, негативне, але при цьому ним не заперечуються переваги сучасного світу в плані обміну технологіями, інформаціями, ідеями і ресурсами. Негативне проявляється в планетарному масштабі формули: багаті багатішають, а бідні біднішають. Відбувається подальша диференціація країн центру і периферії. Однак, глобалізація – це явище незворотне. Завдання людства полягає в тому, щоб спрямувати його у вірне річище. Б. Кагарлицький пов`язує цю перспективу із глобалізацією потестного руху, який би стояв на стражі захисту соціальних інтересів низів, а також гуманістичного перетворення суспільства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Маркс К. К критике политической экономии // Маркс К. и Ф. Энгельс. Избранные произведения в трех томах. – М.: Издательство политической литературы, 1980. – Т. І. – С. 534-538. 2. Романовский Н.В. Социология и социологи перед лицом глобальных катаклизмов (по поводу полемики М. Арчер и И. Валлерстайна) // Социологические исследования. – 1998. – № 4. – С. 3-11. 3. Кагарлицкий Б.Ю. Глобализация и левые. – М.: ООО Изд-во «Логос», 2001. – 172 с. 4. Кагарлицкий Б.Ю. Марксизм: не рекомендовано для обучения. – М.: Изд-во Алгоритм, Изд-во Эксмо, 2005. – 480 с. 5. Коротаев А. В., Цирель С. В. Кондратьевские волны в мировой экономической динамике // Системный мониторинг. Глобальное и региональное развитие / Ред. Д. А. Халтурина, А. В. Коротаев. – М.: Либроком/URSS, 2010. – 189-229. 6. Трофимов Г. Аргентинский крах – повторение пройденного? – Режим доступу: http://www.finansy.ru/publ/pinter/022.htm 7. Argentine economic crisis (1999–2002). – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Argentine_economic_crisis_(1999%E2%80%932002) 8. Речь Бориса Кагарлицкого на презентации книги «Глобализация и левые». – Режим доступу: http://www.zverevcenter.ru/texts/kagarlitsky2r.html

УДК 324

РЫЛКИНА АЛЛА ПАВЛОВНА, Белгородский государственный университет, аспирант кафедры

философии. E-mail: rylkinaalla@rambler.ru

КОНКУРЕНЦИЯ И ЭЛЕКТОРАЛЬНАЯ КУЛЬТУРА РОССИЙСКОЙ СТУДЕНЧЕСКОЙ МОЛОДЕЖИ

COMPETITION AND ELECTORAL CULTURE OF THE

RUSSIAN STUDENT'S YOUTH Рассматривается взаимосвязь электоральной и политической

культуры. Анализируется понятие конкуренции, выявляется ее статус в политической культуре российской студенческой

83

молодежи. Делается вывод о том, что для значительной части российского студенчества не характерна установка на честную конкуренцию в избирательном процессе.

The interrelation of electoral and political culture is considered. The concept of a competition is analyzed, its status in electoral culture of the Russian student's youth comes to light. The conclusion that for a considerable part of the Russian students installation on a fair competition in selective process is not characteristic becomes.

Электоральная культура может быть рассмотрена как часть

политической культуры. Несомненна и ее связь с правовой, нравственной и общей культурой индивида.

Обычно, когда говорят об электоральной культуре, внимание обращают на интенсивность участия людей в электоральном процессе, на их мотивации участия или неучастия в выборах органов власти. Однако весьма актуальным и важным является и то, как относятся участники электорального процесса к конкуренции в ходе выборов. Здесь можно отдельно рассмотреть, во-первых, вопрос о том, как (позитивно или негативно) оценивается само наличие конкуренции в избирательном процессе, во-вторых, вопрос о том присутствует ли в электоральной культуре установка на честную конкуренцию. Наличие или отсутствие установки на честную конкурентную борьбу в ходе выборов является важнейшим индикатором качества электоральной и политической культуры в целом. Конкуренцию можно назвать честной, если участники политической борьбы действуют в рамках определенных правил, и к ним предъявляются равные требования по соблюдению этих правил. Разумеется, участники конкурентной борьбы могут быть не равны в плане доступа к тем или иным ресурсам (финансовым, административным, информационным, интеллектуальным и пр.), от которых в значительной мере зависит результат конкурентной борьбы. В любом обществе, заявляющем о своем стремлении к демократии, принимается законодательство, формально выравнивающее этот доступ к ресурсам, но, тем не менее, реально он всегда остается неравным. Но важно соблюдение этого формального равенства, зафиксированного в законодательстве. Демократия здесь заключается в жестком соблюдении формальной процедуры. Это минимальное требование для обеспечения честной конкуренции. Попытки выйти за рамки закона или его избирательное использование и является нечестной конкуренцией.

Если говорить об оценке значимости политической конкуренции, то она в глазах населения России сравнительно невысока. Так, согласно опросу, проведенному в 2006 г., 47% населения считают конкуренцию партий вредной для России (лишь 31% видит в ней определенную пользу)[1, 121]. Можно, однако полагать, что в молодежной, особенно в студенческой среде, оценка роли политической конкуренции будет выше, но останется далекой от демократической нормы.

Большие опасения вызывает недостаточная распространенность в студенческой среде установки на честную политическую борьбу. Нами было проведено пилотажное социологическое исследование в студенческой

84

среде. В ситуации, смоделированной следующим в анкете предположением «Представьте, что Вы председатель избирательной комиссии. По подсчетам голосов побеждает партия, деятельность которой на ваш взгляд, принесет вред стране. Но Вы имеете возможность изменить итог данного голосования так, что победительницей выйдет партия, наиболее достойная, на Ваш, взгляд победы. Ваши действия:…» более половины студентов (около 54%) предпочли вариант активных действий, обеспечивающих победу партии, которой симпатизирует студент. Несомненно, в данном случае это действия, нарушающие выборное законодательство и уголовно наказуемые. Здесь мы имеем дело с риском ради «правового дела». Но в реальном электоральном процессе реальный председатель избирательной комиссии часто обеспечивает «нужный процент» путем подтасовки результатов голосования под давлением органов действующей власти, опасающейся честной конкуренции с политическим противником. Общее и в предполагаемом, и в реальных случаях состоит в том, что они есть продукт такой политической культуры, где нет установки на безусловное соблюдение правил «политической игры», даже и в том случае, если это обрекает тебя на поражение.

Студенты, это не только избиратели, но и будущие организаторы избирательного процесса (члены избирательных комиссий, наблюдатели от партий), кандидаты в депутаты и т.п., поэтому от качества их электоральной культуры будет зависеть и качество электоральных процессов в ближайшие десятилетия. Отсюда воспитание в студентах установки на честную конкурентную борьбу – это залог будущего демократии в России.

С чем связано неразвитость установки на честную конкуренцию в студенческой среде? Здесь можно выделить следующие основные факторы.

Во-первых, отсутствие установки на честную политическую борьбу у современной политической элиты. Отсутствие в политической культуре российских элит установок на честную конкуренцию в борьбе за власть проявляется в использовании «грязных» электоральных технологий, административного ресурса. Административный ресурс используется чаще всего путем избирательного применения законодательства, когда у политического конкурента находят обычно незначительные нарушения процедур регистрации, некоторые отклонения в процессе агитации и на основании этого его исключают из избирательного процесса. В то же время судебные инстанции подобные нарушения у претендента на власть, связанного с действующей властью, или инкубмента оставляют незамеченными. Так властные полномочия используются для "фильтрования" участников политической конкуренции. Весьма сильный властный ресурс – это СМИ. В России, особенно в регионах, почти нет СМИ, независимых от власти. Власть может, как оказать информационную поддержку, так и лишить ее. В связи с этим президент России Д. Медведев выступая на последнем XI съезде партии «Единая Россия» в ноябре 2009 г. был вынужден сделать следующий упрек партии: «К сожалению, некоторые региональные отделения как «Единой России», так и других партий – надо признать это откровенно, этим грешат все партийные структуры – показывают подчас признак такой отсталости, сводят политическую деятельность лишь к аппаратным интригам, к играм. Выборы, призванные

85

быть всенародным волеизъявлением, состязанием идей и программ, в результате этого иногда превращаются в некие истории, когда демократические процедуры путаются с административными» [2].

Во-вторых, изъяны в электоральной культуре России населения в целом и студенчества в частности коррелируют и с дефектами в нравственной и правовой культурах. Отход от честной конкуренции характерен не только для российской политики. Российский капитализм упрекают в отсутствии честной рыночной конкуренции, когда не экономические показатели, а близость к власти определяют успех игроков на рынке. Хотя экономическая конкуренция в правовом отношении отрегулирована несравненно лучше политической [3, 68]. Нет должной конкуренции и в других сферах российского общества. Те же самые опрошенные студенты знают, что как поступление в вуз, так и получение высокооплачиваемой работы было и будет не результатом соревнования знаний и талантов, а результатом использования родительского ресурса. Иными словами в России отсутствует здоровая конкурентная среда в обществе в целом.

Поэтому воспитание у студентов установки на честную конкуренцию в электоральном процессе требует не только соответствующих мероприятий в рамках учебного процесса, но улучшение качества социальной среды в целом.

Литература

1. Кертман Г.Л. Статус партии в российской политической культуре // Полис. – 2007. - № 1. 2. [Электронный ресурс] – Режим доступа: ttp://www.kremlin.ru/transcripts/6066 3. См.: Ахметзянова И.Р. Правовая конструкция недобросовестной конкуренции: пути совершенствования // Власть. – 2007. - № 3.

ЧУПРИНА НІНА ВОЛОДИМИРІВНА НТУУ «КПІ», студентка

nino19@gala.net

CПЕЦИФІКА ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ В СИТУАЦІЇ ВАКУУМУ ВЛАДИ

За індуїстською традицією, яку описав Рене Генон, людська цивілізація

проходить чотири стадії в своєму розвитку. Першою з них є «Сатья-юга», або Золотий вік, яка триває 1728000 років. Вона характеризується царюванням істинних ідеалів, саме коли люди розуміли, що вище духовності й моралі нічого не може бути. Друга стадія розвитку—«Трета-юга»,її називають також Срібний вік, її тривалість 1296000 років. Саме в цей період люди починають підходити потроху від вищих цінностей, й наближаються до світу матеріального, до «світу речизму». В час третьої стадії, яка називається «Двапара-юга», чи Бронзового віку, тривалістю 864000 років відбувається стрімка корозія духовності й моральності, й людство

86

переходить до стадії «Калі-юги»—до Залізного віку, тривалість якого 432000 років. Тут цивілізація людства перебуває в стадії розрухи й повної загибелі. Саме так індуїстська філософія, яка визнана однією із найбагатших світосприйняттєвих практик, трактує наш розвиток. Лише в останню епоху, коли «залізний» вік все більше й більше роз’їдається ржавчиною, яка видається за «найвищі цінності», могла з’явитися сьогоденна політика. Засоби політичного обману досягають свого вдосконалення, убоге видають за вище, гріховне—за праведне.

В сучасну українську політику прийшла м’якотіла інфантильність по відношенню до себе та невиправдана на цьому фоні жорстокість до населення, яка проявляється в ігноруванні «світової економічної кризи» та завуалюванні її взагалі. Це причиняє збитки не лише українському народу, а й інтересам сусідніх та західних країн. Тому, через сучасні політичні ігри страждає все більше й більше людей.

Наші політики «не помічають» кризи, адже вони заклопотані іншим—перерозподілом влади. «Помаранчева революція» в кінці 2004 року відкрила «скриньку Пандори». З того часу Україна знаходиться в стані постійного політичного хаосу.

Для економіки будь-якої країни найтяжчим ударом є політична нестабільність, а в українському випадку політична конфліктність, яка виникла через жадібність до влади й небажання поділитися цією владою з іншими, з народом. Складна політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів і форми їхнього прояву, дієвість засобів регулювання, а й впливає на сприйняття їх населенням та елітами. Але в нашій країні на сучасному етапі не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення політичних конфліктів. По цій причині, а також через відсутність досвіду цивілізованого й справедливого управління конфліктами, переговори і досягнуті компроміси мають короткотривалий характер і не приносять бажаних позитивних результатів. А для розв’язання проблеми дедалі частіше використовують методи апеляції до громади, зокрема, заклики до масових акцій,виступів й протестів, на прикладі «Помаранчевої революції».

Політичний конфлікт є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві.[1]

Зараз з впевненістю можна сказати, що раніше це було протистояння влади й опозиції, а сьогодні головний політичний конфлікт розвивається між вищими посадовими особами української держави.

Актуальною причиною конфлікту всередині державно-адміністративного апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають чіткого розуміння того, до якої владної

87

вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного не має зі службою на користь суспільству й державі. В органи влади приходять представники фінансово-промислових груп і особи, пов’язані з кримінальними угрупованнями, котрі діють у своїх власних інтересах. Усе це спричиняє втрату авторитету державної служби й органів державної влади.

Не маючи досвіду перебування в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в незгасаючому конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних законів. Уплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку, який ми можемо спостерігати будь-де, чи то «бензиновій» політиці, чи в цінах на хліб та молоко й закінчуючи «підвищенням» на дві гривні прожиткового мінімуму—з 605 до 607 гривень на місяць. Все це просто абсурдно, але, як було вище сказано, політикам зараз не до цього.

Результати проведених спеціалістам Рахункової палати аналітичних досліджень, аудиторських перевірок стану державних показників розвитку країни за минулий рік дають всі підстави констатувати, що локальна фінансова криза перейшла в загальну системну кризу. Уражені всі сфери життєдіяльності держави: економічна, фінансова й соціальна, які спричинені саме політичною кризою. Дивіться самі: коли всі країни світу боролися з кризою, наша країна була перетворена на одну велику сцену, де йшов спектакль—«вибори» за участі провідних політиків та керівництва держави.

Українці мають надію, що ця вистава підійшла до свого, такого бажаного всім народом, кінця—7 лютого. Сподіваймося, що зміни підуть на краще, будьмо оптримістами…

Список використаних джерел

http://www.viche.info/journal/1596/

УДК 324 ШИЛОВ ВЛАДИМИР НИКОЛАЕВИЧ, Белгородский государственный университет,

профессор, доктор философских наук, e-mail: shilov@bsu.edu.ru

МЕЖПАРТИЙНАЯ КОНКУРЕНЦИЯ В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ

INTERPARTY COMPETITION IN MODERN RUSSIA

В качестве факторов, обуславливающих невысокий уровень

межпартийной конкуренции в России, рассматриваются патерналистская политическая культура населения, злоупотребление административным ресурсом со стороны партии власти – «Единой России», а главное, отсутствие у оппозиционных партий конкурентоспособных политических программ.

88

As the factors causing low level of a interparty competition in Russia, the paternalistic political culture of the population, abusing an administrative resource from the party in power - «Uniform Russia», and the main thing, absence at opposition parties of competitive political programs are considered.

В стабильных демократических режимах политическая конкуренция

разворачивается преимущественно между партиями. В «дефектных демократиях» межпартийная конкуренция носит по существу «фасадный» характер, в то время как фактически она проходит между различными кланами и группами в органах исполнительной власти.

На сегодняшний день в РФ официально зарегистрированными, как отвечающими закону о партиях, остается 7 партий. По сравнению с Украиной, где на конец 2009 г. таковых было 172, это крайне немного. Но новейшей российской истории был также период партийного «полноводья». В 1999 г. партий только официально зарегистрированных было 132. После принятия в 2001 году закона о политических партиях, который определил более жесткие требования к политическим объединениям, стремящимся получить статус общероссийской партии, количество партий сократилось примерно в 3 раза. В июне 2004 г. их осталось только 47. Закон 2006 г. еще в большей мере ужесточил требования к партиям. Новый закон о партиях предусматривает, что минимальная численность их состава поднимается до 10 тыс. до 50 тыс. Не все партии смогли преодолеть этот барьер.

Новый порядок выборов в федеральные и региональные представительные органы власти (выборы в ГД РФ только по партийным спискам при исключении возможности создавать избирательные блоки и повышение процентного барьера с 5% до 7% и. др.) также ставит целью укрупнение партий, сокращение их числа и повышение их роли в политической жизни России.

Следует отметить, что степень реальной конкуренции между российскими партиями уменьшалась вплоть до недавнего времени: так при выборах депутатов ГД РФ разрыв между партией победительницей и партией, следующей за ней, увеличивался. Если в 2003 г. он составлял между «Единой Россией» и КПРФ 24,96%, то уже в 2007 г. 52,73%. В этом плане будет интересно сравнение с выборами в Верховную Раду Украины в 2007 г. Там разница между двумя наиболее успешными партиями («Партия регионов» (34,37%) и «Блок Юлии Тимошенко» (30,71%)) составляла лишь 3,66%.

Партия «Единая Россия» является победительницей не только на федеральных, но и на всех региональных выборах. Так на выборах, состоявшихся 14 марта 2010 г. в законодательные собрания 8 субъектов федерации она победила везде. Максимальный отрыв от других партий по единому многомандатному округу был в Ямало-ненецком автономном округе - 51, 41% («Единая Россия» - 64,76% и следующая по количеству голосов избирателей ЛДПР - 13,35%), минимальный в Свердловской области 10,1% («Единая Россия» - 31,79%, КПРФ – 21,69%). Но следует иметь в виду, что доля депутатов от партии победительницы будет еще больше, ибо по одномандатным округам побеждают, как правило,

89

представители «Единой России». Так в Воронежской области «Единая Россия» получила 20 мандатов (62,54% голосов избирателей) по единому избирательному округу и все 28 мандатов по одномандатным округам. Таким образом, у партии будет не 62% общего количества мандатов, а 86%. Подобная, но может быть не такая контрастная, картина почти во всех субъектах федерации, участвовавших в выборах.

Политическая элита РФ, как на уровне федерации, так и на уровне, регионов консолидировалась вокруг партии «Единая Россия». Эта партия сконцентрировала вокруг себя все ресурсы – организационно-административные, информационные, финансовые, человеческие и др. В стране у партии «Единая Россия» по существу нет реального конкурента по межпартийной борьбе. Во многом, это связано с преобладающими настроениями общества. Можно сказать, что в России на сегодняшний день сложилась патерналистская демократия [1, 219-212]. При этой модели не только государство, но и даже политические партии воспринимаются, прежде всего, не как институты, способствующие осуществлению воли народа, а как органы помощи населению. Согласно опросу, проведенному в 2006 г. в пользу многопартийности выступили лишь 40% населения, 47% населения считают конкуренцию партий вредной для России (лишь 31% видит в ней пользу) [2, 121]. Большинство населения не видит какого-то смысла в межпартийной полемике в парламенте и вне стен его, считая это пустой говорильней и отклонением от прямых обязанностей партий – решать конкретные проблемы, помогать людям.

Не случайно правящая партия «Единая Россия» повсеместно организует общественные приемные, куда население приходит с просьбами о помощи. У других современных российских политических партий нет ресурсов, сопоставимых с ресурсами партии власти, в оказании «помощи населению». В значительной мере, и поэтому в этом отношении они неконкурентоспособны в борьбе за симпатию избирателя.

Политический процесс в целом в России еще не приобрел нужного технократического характера, когда решающую роль играет процедура, когда предсказуем характер протекания процесса при непредсказуемости его результата. В связи с этим президент России Д. Медведев выступая на последнем XI съезде партии «Единая Россия» в ноябре 2009 г. был вынужден сделать следующий упрек: «К сожалению, некоторые региональные отделения как «Единой России», так и других партий ... сводят политическую деятельность лишь к аппаратным интригам, к играм. Выборы, призванные быть всенародным волеизъявлением, состязанием идей и программ, в результате этого иногда превращаются в некие истории, когда демократические процедуры путаются с административными» [3]. Политическое руководство страны озабочено развитием политической конкуренции, приданию ей честного характера. Как отметил Д.Медведев в своем послании Федеральному Собранию в 2009 г., «мы должны продолжить совместную работу по улучшению качества народного представительства и созданию дополнительных условий для свободной, справедливой и цивилизованной конкуренции между партиями»[4].

При этом было бы наивно надеяться, что с помощью каких-то разовых мероприятий, например изменений в законодательстве можно кардинально

90

и быстро изменить ситуацию. Однако это не значит, что изменения в законодательстве не нужны. Они или уже произведены или запланированы на ближайшее будущее. Был фактически снижен до 5 процентов «барьер» прохождения партий в Государственную Думу. Теперь партии, набравшие более 5 процентов, но менее 7, получают возможность иметь 1-2 депутатов в нижней палате российского парламента. Подобное предполагается распространить и на региональные законодательные собрания. Парламентские партии получили гарантии равного освещения их деятельности в государственных средствах массовой информации. Запланировано эту норму перенести и на региональные парламенты.

Ведётся также межпартийная дискуссия о необходимости перехода к выборам в представительные органы власти всех уровней исключительно по партийным спискам. Эта, казалось бы, чисто техническая процедура, обеспечивает резкое усиление политической конкуренции и увеличение представительства во всех законодательных органах не только партии власти «Единой России», но и других партий. Дело в том, что по одномандатным округам партия «Единая Россия» обычно побеждает. Здесь идет речь не только об использовании административного ресурса, но и о том, что кандидаты, выдвигаемые от партии «Единой России» явно привлекательнее в глазах избирателей, нежели кандидаты от других партий. Если «Единая Россия» имеет возможность выдвинуть в качестве своего кандидата на региональном и муниципальном уровнях руководителя крупной организации, популярного артиста, спортсмена, успешного адвоката, то иные партии, не обладая подобным кадровым резервом, выдвигают часто в качестве своих кандидатов пенсионеров, безработных, студентов, бюджетников. Избиратель же руководствуется не мотивом избрания себе подобного, а стремлением в качестве депутата видеть фигуру, обладающую возможностями помочь и населению избирательному округу и лично ему. Там, где выборы идут по партийным спискам, партия власти также выигрывает, но с меньшим отрывом от других партий.

В целом, можно сказать, задача приданию конкуренции цивилизованного, честного характера вполне выполнима. В этом плане в РФ наметились определенные сдвиги. Если предыдущее выборы в региональные законодательные собрания, состоявшиеся в октябре 2009 г. вызвали массу нареканий со стороны оппозиционных партий в силу массовых фальсификаций со стороны партия «Единая Россия», повсеместно использовавшей административный ресурс, то выборы в марте 2010 г. подобных нареканий уже не вызывали. Это тому способствовали как замечания о стороны президента, так и осознание самой партией власти, что порочная практика злоупотребления административным ресурсом снижает уровень легитимности её власти. Уровень реальной конкуренции вырос: по сравнению с октябрем 2009 оппозиционные партии получили большую долю мест в региональных законодательных собраниях. Это их существенно приободрило.

В плане развития межпартийной конкуренции можно рассматривать и неофициальные предложения использовать ресурс, которым располагает ныне действующий президент Д.Медведев. Логика здесь такова: если партия «Единая Россия» имеет высокий рейтинг во многом за счет своего

91

лидера В.Путина, то если другой лидер - Д.Медведев - возглавит другую партию, то ее рейтинг, а соответственно и успех на выборах будет сопоставимым с тем, что имеет «Единая Россия». Это, считается, придаст межпартийной конкуренции реальный характер. Говорится и о том, что самому Д.Медведеву в силу предстоящих в 2012 г. президентских выборов необходимо опереться на свою партию. [5]. Но скорее всего, Д.Медведев до конца своего первого срока останется беспартийным президентом и не будет претендовать на второй срок президентства.

Главное же средство развития межпартийной конкуренции, придания ей реального характера – эта наличие в стране партий, которые могли бы высказать одновременно реалистичные и популярные идеи. Идеи, которые смогли бы реально конкурировать с идеями, высказываемыми партией власти. На сегодняшний день подобных партий в России нет.

Литература:

1. Шилов В.Н. Перспективы социализма как социальной демократии// Научные ведомости БелГУ. - Серия «История. Политология. Экономика. Информатика». – 2009. – № 9(64). Выпуск 11. 2. Кертман Г.Л. Статус партии в российской политической культуре // Полис. – 2007. - № 1. 3. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.kremlin.ru/transcripts/6066 4. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.kremlin.ru/transcripts/5979 5. Кто придумал модернизацию [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://lenta.ru/articles/2010/02/06/kryshtanovskaya

МУРА ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА

студентка 4 курсу КЕІ КНЕУ ім. Вадима Гетьмана

liskaxx@mail.ru

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ: РЕАЛІЇ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Анотація: Сьогодення змушує країни шукати спільні шляхи та на

основі взаємних інтересів будувати подальшу співпрацю. Не зважаючи на численні перешкоди та проблеми, Україна та Росія, не тільки як сусіди, але й зацікавлені один у одному стратегічні партнери, стоять на шляху євроінтеграції, а тому намагаються розвивати спільні економічні та

політичні відносини.

Annotation: Nowadays many countries are to look for the common ways and establish mutual cooperation on the basis of common interest. Despite numerous

obstacles and problems, Ukraine and Russia, as both neighbors, and strategic partners, interested in one another, are on their way to the European integration.

92

That is why the two countries are doing their best to develop common economic and political relations.

Тривалий час взаємовідносини між двома сусідніми державами були

складними і напруженими. Цьому є багато причин історичного, географічного й політико-економічного характеру.

Після розпаду СРСР Україна отримала незалежність, що сформувало необхідність налагодження міжнародних відносин на засадах добросусідства та співробітництва зі світовою спільнотою, і перш за все — зі своїми найближчими сусідами, а саме колишніми радянськими республіками. Одночасно потрібно було вирішити питання стосовно територіальних, фінансових, економічних, промислових, енергетичних та інших відносин.

Міжнародний договірний процес сприяв вирішенню вище зазначених проблем. Однак на сьогодні перед Україною, як і перед усім світом, постала нова проблема – світова фінансово-економічна криза. Експерти ведуть її відлік від 10 серпня 2007 року. Криза поставила Україну перед колом відносно нових соціально-економічних проблем. Проте деякі аналітики впевнені, що економічна криза в Україні почалася значно раніше, а те, що ми маємо на сьогодні породжено інтернаціональними чинниками політичного характеру, оскільки Україна мало інтегрована у світовий фінансовий ринок країна, що став продуцентом кризових явищ у світовій економіці.

Усе це та багато іншого не впливало позитивно на стабілізацію українсько-російських відносин. Постає логічне питання — навіщо створювати перепони у відносинах зі своїм сусідом, із яким до того ж так багато спільних інтересів, проектів?.. Безумовно, Росія є стратегічно важливим партнером для України у соціально-економічному, науково-технічному й інших напрямках співпраці.

Важливе місце необхідно надати соціальним питанням, які в обох країнах також повинні вирішуватися спільно, тому що існує проблема взаємного регулювання трудової міграції, у тому числі і нелегальної. Таким чином, країни пов’язує не тільки історичне минуле, але й ті загальні проблеми та інтереси, які існують сьогодні. Ще одним прикладом тісного взаємозв'язку є технологічна взаємозалежність українських і російських підприємств ще з радянських часів. Прикладом є авіаційна галузь — українська авіапромисловість тісно пов'язана з російською, серед спільних україно-російських проектів у цій галузі виділимо — Ан-124, Ан-70, Ан-148 та ін. [4].

Важливими є територіальні питання, наприклад, АР Крим. Вітчизняні експерти проаналізували думки великої кількості російських політиків щодо російсько-українських відносин і дійшли висновку, що їх можна поділити на такі групи:

1) ті, які вважають, що Севастополь повинен бути виведений з юрисдикції України і знову стати відповідно до „ історичної, національної, та культурної справедливості ” російським містом;

2) ті, що вважають увесь Кримський півострів історичною російською територією, яка повинна увійти до складу федеративної батьківщини;

93

3) ті, які є прихильниками гасла меж Росії відповідно до меж поширення російської мови у повсякденному спілкуванні, відповідно — Південь і Схід України. У рамках дискусій вирішується питання приналежності Росії Києва та центральних областей України;

4) і нарешті ті, хто вважає, що вся Україна має ввійти в оновлений Слов’янський Союз як братня республіка, поєднана з РФ міцними релігійними, культурними, мовними та історичними зв’язками [3].

Та не зважаючи на такі угрупування, правляча команда жорстко регулює саме офіційне існування масових політичних організацій, не кажучи вже про їх вплив чи участь в управлінні державою. Тому в російському суспільстві домінують саме такі радикальні масові настрої, існують територіальні претензії до сусідніх країн, часто навіть великодержавний шовінізм, активно підтримуваний владними структурами.

Не секрет, що Російська Федерація однією з цілей своєї зовнішньої політики визначила збереження впливу на пострадянські країни, зокрема Україну. Цей вплив забезпечується таким інструментарієм зовнішньої політики, як енергетичні ресурси, іноді використовуються силові методи, як ми бачили у конфлікті Росії з Грузією. Росія намагається позиціонувати себе як впливова регіональна держава, і один з механізмів — показати свій вплив на пострадянський простір [1].

Проте найгострішими на сьогоднішній день є саме газові відносини. Якщо газові переговори Росії та України перейдуть у недружнє русло, Україна отримає позов щодо несвоєчасних платежів у 2006-2008 роках на суму 2,1 млрд. доларів. Нагадаємо, перший раунд газових переговорів двох держав відбувався у Москві 23-24 березня цього року. Українська сторона на чолі з міністром палива та енергетики Бойком Ю. і главою "Нафтогазу України" Бакуліним Є. мала намір знизити ціни на газ. Проте це їй не вдалося, та, крім того, вона отримала претензії щодо недобору російського газу та невиконання газових контрактів. У той же час, у макроекономічних показниках на 2010 рік, спрогнозованих урядом, закладена середньорічна ціна російського газу у розмірі 334 доларів за тисячу кубометрів [2].

Проте є й "світлі" моменти. Наприклад, Україну запросили до митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану в обмін на зниження ціни на російський газ. Наша країна може приєднатися до Єдиного економічного простору у форматі 3+1 (Росія, Білорусь, Казахстан + Україна) з урахуванням вимог Світової організації торгівлі (СОТ).

"Сказати, що Україні погано мати зону вільної торгівлі з Росією, а добре з Європою або навпаки — неправильно. Якщо митний союз розглядати як ЗВТ, то я не бачу проблем", — сказав виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера Устенко О. За його словами, торговий оборот України з Росією і СНД зріс з 25% до 35%, тоді як з Європою простежується зворотня тенденція. "Ми можемо продавати на сусідньому ринку товари з високою доданою вартістю, але мало конкурентоспроможні на світовому ринку", - резюмує експерт [5].

Проте варто звернути увагу на те, що цей союз матиме більше політичні, а ніж економічні перспективи. Вступ України до цього утворення може перекреслити досягнуті результати переговорів про створення зони вільної торгівлі з ЄС.

94

Отже, підводячи підсумки, можна зазначити, що відносини України з Росією є пріоритетним напрямом зовнішньої політики. Адже від ефективності цих відносин багато в чому залежить і реалістичність, і упевнений рух України на шляху до європейської і євроатлантичної інтеграції. Одна з умов ефективної євроінтеграційної стратегії — це забезпечення якщо не дружніх, то взаємовигідних і надійних партнерських відносин зі своїми сусідами. Проте до сьогодні дружнім стосункам час від часу заважають проблеми як економічного, так і політичного плану. Не останнє місце посідає саме енергетичне питання. Проте країни почали йти назустріч одна одній, як приклад - пропозиція України вступити до митного союзу Росії, Білорусі й Казахстану. Однак, на жаль, вище названих і багатьох інших проблем не вирішити відразу.

І останнє. Чому наші відносини були, є і будуть стратегічним партнерством? Тому що є такі питання, які ні Росія, ні Україна не можуть вирішити самостійно. Ці питання, ці проблеми і ці пріоритети можуть вирішуватися тільки в об’єднанні зусиль двох країн. Але такі взаємини не повинні йти урозріз національним інтересам ані в Росії, ані в Україні.

Список літератури:

1. Взаємини України і Росії: конфліктність, конкуренція або партнерство? [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=684/ - Заголовок з екрану 2. Зарицька Ю. Україні загрожує мільярдний газовий штраф [Електронний ресурс] / Ю. Зарицька. - Ежедневная итрернет-газета "Утро.ua". - Режим доступу: http://www.utro.ua/ua/politika/ukraine_ugrozhaet_milliardnyy_gazovyy_shtraf1269440521. - Заголовок з екрану 3. Територіальні «кредити і депозити» Російської Федерації [Електронний ресурс]//Український погляд. - 04.09.2009. - Режим доступу: http://www.ukrpohliad.org/news.php/news/212. - Заголовок з екрану 4. Україна і Росія обговорили злиття авіапромів [Електронний ресурс]// Ежедневная итрернет-газета "Утро.ua". - Режим доступу: http://www.utro.ua/ua/ekonomika/ukraina_i_rossiya_obsudili_sliyanie_aviapromov_4a07d9d9bf732. - Заголовок з екрану 5. Україну запросили до митного союзу Росії, Білорусі й Казахстану [Електронний ресурс]/ Finance.ua про гроші. - 17.02.2010. - Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/~/1/0/all/2010/02/17/187593. - Заголовок з екрану

95

СЕСІЯ 2.3. ЕФЕКТИВНІСТЬ СУЧАСНИХ МОДЕЛЕЙ СУСПІЛЬНОГО,

ПОЛІТИЧНОГО Й ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ (ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ТРАДИЦІЙНОГО Й ІННОВАЦІЙНОГО

МЕНЕДЖМЕНТУ).

БУБНОВ І.В. Сумський державний університет,

доц., канд. техн. наук

АНТИКРИЗОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ КОМП’ЮТЕРНОЇ СИСТЕМИ DECISION EXPLORER

Розглядається практичний приклад використання

комп’ютерної системи Decision Explorer для розробки управлінських рішень направлених для покращення економічного стану підприємства в умовах економічної кризи.

Рассматривается практический пример использования

компьютерной системы Decision Explorer для разработки управленческих решений направленных для улучшения экономического состояния предприятия в условиях экономического кризиса.

Practical example of the use the computer system Decision Explorer is

considered for development of the management decisions directed for improvement of the economic condition of the enterprise in condition of the economic crisis.

Сучасне підприємство перебуває в дуже агресивному і стрімко

мінливому світі: припущені помилки, як правило, не тільки призводять до зниження рентабельності, але і взагалі ставлять під погрозу існування компанії. Це приводить до того, що головним фактором, що визначає стійкість підприємства стосовно негативних проявів зовнішнього середовища, стає ефективний менеджмент. У свою чергу, оптимальні управлінські рішення в загальному випадку повинні базуватися на адекватній інформації, що відповідає вимогам вірогідності і повноти. Таким чином, у сучасному економічному просторі повинна підтримуватися нова інформаційна концепція менеджменту як триєдність нового інструмента роботи — комп'ютера, нової методології керування, що базується на системному підході, теорії і методах прийняття рішень, математичному моделюванні, і впровадженні цього ефективного сплаву в практику менеджменту. Ця методологія керування, що спирається на інтелектуальні інформаційні технології, охоплює всі основні етапи прийняття управлінських рішень: від виявлення проблем, пошуку ідей їхнього вирішення до побудови математичних моделей і одержання оптимального результату [2].

Але при прийнятті управлінських рішень неминуче виникають проблеми,

96

зв'язані з формальним математичним і алгоритмічним описом розв'язуваних задач. Від ступеня формалізації багато в чому залежить ефективність роботи всієї системи, а також рівень автоматизації, обумовлений ступенем участі людини при ухваленні рішення на основі одержуваної інформації. Чим точніший математичний, опис задач, тим вищі можливості комп'ютерної обробки даних.

Важливу роль серед інструментів, які надають допомогу в прийнятті рішень, відіграють комп’ютерні програми. На ринку програмних продуктів існують і користуються попитом системи, призначені для застосування на окремих етапах розробки управлінського рішення. Прикладом таких систем є система Decision Explorer (продукт компанії Banxia Software Ltd, www.banxia.com), призначена для застосування на стадії дослідження проблеми та формування альтернатив [5].

Система Decision Explorer являє собою інструмент побудови та аналізу структурної моделі предметної області, діаграми причинно-наслідкових зв'язків, дерева цілей, тобто дескриптивну нематематичну модель, що описує набір елементів досліджуваної системи та зв'язки між ними.

Основні функції Decision Explorer — обробка якісної інформації про предметну область, аналіз структури досліджуваної системи, а також активізація управлінських рішень.

Робота з Decision Explorer включає дві основні стадії: синтез і аналіз. На першій стадії в процесі мозкового штурму формується візуальна модель, яка відображає сукупність елементів досліджуваної системи та зв'язки між ними. На другій стадії одержаний результат творчості піддається аналізу за допомогою спеціалізованого інструментарію Decision Explorer. Потім отриманий результат обговорюється фахівцями, і вихідна модель коректується.

Програма дозволяє створити свій стиль оформлення за допомогою команди Property - Concept style properties, та змінювати масштаб зображення на екрані командою View-Display scale.

Коли Decision Explorer застосовується на першому етапі процесу прийняття рішення, об'єктом моделювання виступає проблемна ситуація. У цьому випадку елементами моделі є причини та наслідки проблеми.

Практичне застосування програми Decision Explorer на ВАТ «Сумське АТП-15965», де сумісно з фахівцями була сформована проблемна модель та діаграма причинно-наслідкових зв'язків кризової ситуації на цьому підприємстві.

На стадії аналізу ситуації на підприємстві була отримана візуальна модель, яка піддавалася дослідженню за допомогою таких процедур:

за допомогою команд Central і Domain визначалися «ключові» елементи моделі - тобто елементи, які мають найбільшу кількість зв'язків;

за допомогою команди Cluster виявлялися відносно незалежні підсистеми елементів моделі;

команда Map concept будує ієрархію «підлеглих» елементів для виділеної ланки моделі та дозволяє побачити ієрархію «підпорядкованих» ланок даного елемента моделі, при цьому вид і параметри ієрархії були задані в діалоговому вікні Mapping options;

команда Loop виявляє петлі позитивного та негативного зворотного

97

зв’язку між елементами моделі. Застосування команди Central дозволило виявити три ключові ланки

системи причинно-наслідкових зв’язків. Отримана інформація корисна тим, що вона дає можливість сформувати 3 основні завдання антикризового управління підприємством:

збільшення попиту на послуги підприємства; зниження собівартості послуг; підвищення ефективності стратегічного планування та оперативного

регулювання. Застосування команди Cluster дозволило виявити дві відносно неза-

лежні підсистеми чинників, які сприяють погіршенню кризового становища на підприємстві. Це привело до формування на ВАТ «Сумське АТП-15965» двох підсистем антикризового управління:

підсистеми вдосконалювання менеджменту; підсистеми вдосконалювання техніки й технології. Таким чином, для виводу підприємства з кризового стану цінну

підтримку керівництву підприємства може надати комп’ютерна система Decision Explorer. Застосування інструментарію Decision Explorer дозволяє провести детальний аналіз причин і наслідків розглянутої проблемної ситуації, а також виявити ключові елементи проблеми, які вимагають першочергового вирішення. Інструментарій Decision Explorer полегшує процес структурування проблеми, дозволяє сформувати відносно незалежні підсистеми антикризового управління, а також допомагає виявити першочергові задачі, які стоять перед підприємством на поточному етапі розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пушкар О.І., Гіковатий В.М., Євсєєв О.С. Системи підтримки прийняття рішень Навч.посібник – Х.: Вид-во «ІНЖЕК», 2006.- 304 с. 2. Мінаєв Ю.М., Бочарников В.П., О.Ю., Філімонова О.Ю., Гузій М.М. Інформаційні системи в менеджменті: Навч. посібник - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004.- 191 с. 3. Основи інформаційних систем: Навч. посібник / В. Ф. Ситник, Т. А. Писаревська, Н. В. Єрьоміна, О. С. Краєва; За ред. В. Ф. Ситника.- К.: КНЕУ, 2001.- 420 с 4. Твердохліб М.Г. Інформацийне забезпечення менеджменту: Навч. посібник – К.:КНЕУ,2002.-224 с. 5. Трахтенгерц Э.А. Субъективность в компьютерной поддержке управленческих решений.-Синтег, 2001.-256с. 6. Сайт компанії Banxia Software Ltd, www.banxia.com

98

УДК : 141.7.001.76:007

ВОДОП`ЯНОВ К.Г.

Викладач кафедри гуманітарних дисциплін Класичного Приватного

Університету (М. Запоріжжя)

ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СИНЕРГЕТИЧНОГО ПІДХОДУ В УПРАВЛІННІ СОЦІАЛЬНИМИ

ОРГАНІЗАЦІЯМИ

ИННОВАЦИОННЫЙ ПОТЕНЦИАЛ СИНЕРГЕТИЧЕСКОГО ПОДХОДА В УПРАВЛЕНИИ

СОЦИАЛЬНЫМИ ОРГАНИЗАЦИЯМИ

INNOVATIVE POTENTIAL OF SYNERGETIC APPROACH IN SOCIAL ORGANIZATIONS MANAGEMENT

В тезах розглядається, які інновації привносить синергетичний підхід у розуміння механізму управління соціальними організаціями.

В тезисах рассматривается, какие инновации привносит синергетический подход в понимание механизма управления

социальными организациями.

The following thesis is dedicated to the innovations which synergetic approach brings in understanding of the mechanism of social organizations

management.

Удосконалення механізмів управління, їхня адаптація до умов, що постійно змінюються, нових викликів середовища - найважливіші завдання соціального управління. Від їхнього успішного розв'язання залежить підтримка цілісності соціальної системи, її сталий розвиток. Згідно з авторським колективом монографії «Управлінська парадигма 21 століття», зміна управлінської парадигми в її нинішньому вигляді передбачає:

1. освоєння нового стилю мислення, - прогностичного, спрямованого на одержання кінцевого результату з найменшими суспільними витратами;

2. створення організації, що має перспективну генеральну мету розвитку, з якою знайомі всі її члени й мотивовані на ї ї досягнення;

3. постійне вдосконалювання управлінських знань і навичок у випереджальному режимі відносно до вимог існуючого внутрішнього й зовнішнього середовища;

4. надання духовно-творчим та моральним началам визначального значення в системі цілепокладання й методів управлінського впливу [1,35].

99

Цим вимогам, поряд із сучасними управлінськими концепціями (метод організаційного розвитку, управління людськими ресурсами, концепція сталого розвитку й ін.), відповідають основні ідеї й принципи синергетичного підходу до управління. Синергетика орієнтує управління на використання законів самоорганізації з метою найбільш ефективного керуючого впливу. Сутність синергетичного підходу до управління полягає в наступному: « існує безліч шляхів розвитку системи, але необхідно вийти на бажаний аттрактор. Якщо є алгоритм такого виходу, то це зберігає час і значно скорочує матеріальні витрати. Необхідно зуміти «уколоти» середовище в потрібне місце, узгоджене з його власною структурою. Треба не перебудовувати, а ініціювати, виводити соціальні системи на власні механізми розвитку» [2,124]. Основними принципами синергетичної моделі управління стосовно до соціальних систем є професіоналізм, простота управлінських структур, а саме управління будується за логікою «ціль - людські ресурси - автономія й самоорганізація». Тобто, за своєю суттю синергетична модель управління є «м 'якою», оскільки вона побудована на створенні внутрішніх умов для коректування керованої системи в потрібному напрямку.

Розглянемо, які інновації привносить синергетичний підхід у розуміння механізму управління соціальними організаціями:

1. Переосмислення феномену керованості. Класична теорія соціального управління виходить із дихотомії суб 'єкт – об 'єкт управління. Керованість об 'єкта традиційно асоціюється з пасивним підпорядкуванням. Такий підхід на практиці виливається в цілий ряд проблем: від ситуації, коли без вказівок «зверху» підлеглі не виявляють ніякої самостійної ініціативи для вирішення поточних проблем, до прихованої непокори у вигляді затягування термінів виконання або тільки часткової реалізації поставлених завдань з «об 'єктивних» причин . Із виникненням синергетики з 'являється нове розуміння проблеми управління системами, що складно організовані: «воно повинне орієнтуватися не стільки на бажання керуючого, скільки на власні тенденції розвитку цих систем, а також припускати можливість існування зон ( і моментів), вільних від контролю – непередбачених» [3,30]. Із синергетичної точки зору керованість – «це така якість суб 'єкта, що свідчить про його спроможність і готовність до активної підтримки й коректування соціальних норм, а також до активної участі в реалізації цілей організації, співтовариства , суспільства в цілому» [4,36]. Управлінські відносини при синергетичному підході формуються як суб`єктно-суб`єктні . Керованість у них почала розглядатися не як постійна тотальна підконтрольність, а як точкове підпорядкування при безперервному самоврядуванні й самоорганізації. Завдяки такій взаємодії «протилежностей», відбувається постійне коректування вектора розвитку продуктивних для обох сторін ( і системи в цілому) відносин, а

100

наявні протиріччя з фактору дезорганізації перетворюються в джерело соціальної синергії.

2. Нове розуміння співвідношення організації й самоорганізації в управлінні соціальними процесами. У гомеостатичному підході до управління, який зазнав теоретичного оформлення в рамках кібернетики, організація й управління спрямовані на попередження, стримування й усунення будь-яких відхилень, що дезорганізують систему (у тому числі й соціально-конструктивних інновацій). Такий підхід до організації й управління протиставляє їх процесу самоорганізації. У підсумку, теорія соціального управління довгий час недооцінювала позитивну роль самоорганізації . При розробці управлінських технологій самоорганізація часто сприймалася як момент безладдя, спонтанності , що виникає як порушення цілеспрямованого управління та призводить до принципово непередбачених результатів.

Синергетика представляє інший тип співвідношення самоорганізації, організації й управління в соціальних процесах. Самоорганізація (як спонтанне утворення нових структур) і організація (як свідоме впорядкування) виступають як єдині , взаємодоповнюючі форми узгодження діяльності, поведінки й відносин соціальних індивідів і співтовариств. Процес організації спрямований на виявлення нових соціально-конструктивних якостей системи й забезпечує фіксування й добудовування відповідних структур, що самоорганізуються. Організація як процес формує підсистему управління, призначення якої полягає у підтримці процесу розвитку соціальної системи, а також у забезпеченні його спрямованості на задоволення соціальних потреб членів даного співтовариства . Самоорганізація організаційного процесу забезпечує гнучкість і високу адаптивну спроможність структур, що цілеспрямовано створюються . Таким чином, обґрунтовується положення про єдність форм суспільної упорядкованості - самоорганізації й організації, а також соціального управління як засобу їхнього забезпечення.

3. Акцент на нелінійності й незворотності як найважливіших сутнісних властивостях процесу розвитку соціальних систем. Поняття нелінійності прийшло в науку з математики. У синергетиці воно дістало своє світоглядне розширення як «багатоваріантність шляхів еволюції , наявність вибору з альтернативних шляхів і певного темпу еволюції , а також незворотність еволюційних процесів» [5,364-365]. Нелінійність як сутнісна властивість соціальних систем призводить до цілого ряду важливих наслідків для теорії управління: неоднозначність майбутнього, наявність певного спектра можливих «цілей» розвитку системи, особлива роль людини в ситуаціях розгалуження еволюційних шляхів і вибору бажаного , сприятливого й здійсненного шляху розвитку. Також ідея нелінійності містить у собі уявлення про незворотність - таку спрямованість процесів у часі, при якої процес розвитку

101

втрачає можливість повернутися в попередній стан, до вихідної точки організації .

На відміну від ортодоксального підходу, сутність якого полягає в пошуку оптимального шляху розвитку й суворому дотриманні обраного напрямку, синергетика бачить світ таким, що змінюється самим непередбаченим способом. А це, в свою чергу, вимагає майже безперервного коректування діяльності . Крім того, синергетика орієнтує на те, що навіть самі зважені й прораховані управлінські рішення, приватні чи колективні, не обов 'язково, кожного разу, будуть призводити до бажаного й добре передбачуваного результату. Одна з найважливіших вимог, яку пред 'являє синергетична модель управління до організаційної структури - здатність безупинно навчатися й коректувати свою поведінку відповідно до результатів навчання. Нелінійний стиль мислення включає готовність до появи нового як способу самовпливу, самодії. А це означає, що методи пізнання, практики й управління повинні обиратися таким чином, щоб кожен наступний крок вибору самодії не скасовував, а оптимізував попередній, зберігав би складну систему як ціле.

ЛІТЕРАТУРА

1. Иванов В.Н., Иванов А.В., Доронин А.О. Управленческая парадигма 21 века. Т.1. – М.: МГИУ, 2002. – 180с. 2. Пугачева Е.Н., Соловьенко К.Н. Самоорганизация социально-эклономических систем:Учеб пособие. – Иркутск: Изд-во БГУЭП, 2003. -172с. 3. Василькова В .В . Порядок и хаос в развитии социальных систем. – Спб.: Лань, 1999. 480с . 4. Рубцова М.В. Управляемость: теоретико-социологический анализ понятий // Социологические исследования. – 2007. – №12. – С. 32-38. 5. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Основания синергетики: Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. — СПб.: Алетейя, 2002. — 414с.

339.924

ГОНЧАРОВА ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

аспірант 3-го року навчання, асистент кафедри міжнародного менеджменту j_oli@mail.ru

РОЛЬ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Глобалізація - це новий етап світового розвитку суспільства на всіх

його рівнях. В перспективі глобалізація веде до подолання наднаціональних кордонів і формування єдиної всесвітньої ринкової економіки. Науковий аналіз показує, що всі глобалізаційні процеси несуть об'єктивний характер та виникають за результатами економічних та одночасно соціальних змін,

102

викликаних радикальними перетвореннями в технологічній, виробничій та інформаційній сфері.[3,62]

РОЛЬ ТРАНСНАЦИОНАЛЬНЫХ КОРПОРАЦИЙ В ПРОЦЕССЕ ФОРМИРОВАНИЯ ПАРАДИГМЫ ГЛОБАЛЬНОГО

МЕНЕДЖМЕНТА Глобализация – новый этап мирового развития общества на всех его

уровнях. В перспективе глобализация ведет к преодолению национальных границ и формированию единой всемирной рыночной экономики. Научный анализ показывает, что все глобализационные процессы имеют объективный характер и возникают в результате экономических и одновременно социальных изменений, вызванных радикальными преобразованиями в технологической, производственной и информационной сферах.

THE ROLE OF MULTINATIONAL CORPORATIONS IN THE PROCESS OF FORMING THE PARADIGM OF GLOBAL

MANAGEMENT Globalization is the new stage of society development on all its levels. In the

future globalization will lead to overcoming national borders and forming united world market economy. Scientific analysis shows us that all global processes are objective by their nature and appear as a result of economic and in the same time social changes caused by radical transformations in the fields of technology, production and information.

Під впливом глобалізації стрімко розвиваються транснаціональні

корпорації. Переоцінити вплив цих підприємств на світову економіку достатньо важко. За результатами проведених досліджень було встановлено, що в світі нараховується більш 70 тисяч материнських транснаціональних корпорацій, які контролюють близько 700 тисяч дочірніх підприємств та відділень закордоном. На них працюють 73 мільйони співробітників. Загалом транснаціональним корпораціям належить чверть світового валового продукту. Річний обіг цих компаній в 2007 році складав більш 6 трильйонів доларів США. 500 найбільших транснаціональних корпорацій реалізують 80% всієї продукції електроніки та хімії, 95% - фармацевтичної продукції, 76% -машинобудування, 85 компаній з них контролюють 70% усіх закордонних інвестицій. Сто найбільш крупних за розмірами іноземних активів транснаціональних корпорацій володіють через свої філіали 2 трлн. доларів США, контролюючи, за експертними оцінками п'яту частину глобальних іноземних активів.[1,81]

Особливість сучасних ТНК полягає в тому, що ними сповідається в деякому змісті "подвійний стандарт": з одного боку, ТНК зацікавлені в подальшій лібералізації і демократизації світового економічного простору, з іншого, - закони вільного ринку, що діють у глобальному масштабі, не працюють усередині ТНК, де фактично реалізується планове господарство, установлюються внутрішні ціни, обумовлені стратегією корпорації, а не ринком. Дане протиріччя характерне і для процесу глобалізації, рушійною

103

силою якого, з одного боку, є лібералізація й інтернаціоналізація, а, з іншого, - бажання перерозподілу сфер економічного впливу і встановлення нового економічного порядку у світі.

Діяльність транснаціональних корпорацій тісно пов'язана з інтересами держав їхнього походження. Як правило, цілі країн походження провідних транснаціональних компаній мають яскраво виражене національно-егоїстичне фарбування, а саме: забезпечення високого рівня життя своїх громадян і зміцнення сили й авторитету своєї держави на світовій арені. Деякі вчені вважають, що подібна ситуація сприяє розвитку “однобокого” глобалізму винятково у власних інтересах, за даними країн, які ще тільки розвиваються.

Підводячи підсумок, необхідно відмітити, що з кожним новим переходом глобалізації на більш високий рівень свого розвитку, - соціальний, взаємозалежність розвинених і розвиваючихся держав повинна в кінцевому рахунку привести до нового етапу розвитку світового суспільства. Новий етап розвитку світового суспільства повинен орієнтуватися не на економічні перегони, а на соціально-політичну стабільність.

Сучасні транснаціональні корпорації впливають не тільки на міжнародні відносини, а й на стан міжнародної безпеки, тому що вони сприяють розвитку - взаємозалежності різних держав. В умовах соціальної глобалізації агресія країн, пов'язаних між собою системою транснаціональних компаній по відношенню одна до одної, є неможливої чи принаймні невигідної.

Сучасні дослідники проблем міжнародної конкурентоспроможності - від М. Портера (США) до М. Делягіна (Росія) та С. Соколенка (Україна) [4] - відзначають, що ринкова сила виробника, а відтак і конкурентна ефективність використовуваних ним технологій зростають у міру руху від простих до складних та унікальних товарів поточного і перспективного дефіцитного попиту. В умовах глобальної конкуренції існують три об'єктивних рівня конкурентоспроможності: продукції, технологій, новітніх технологічних та організаційно-управлінських принципів. Розробники таких принципів є найбільш впливовими і конкурентоспроможними суб'єктами нової глобальної економіки, які завжди знаходяться на вершині "технологічної піраміди". Національно базовані, але глобальні за характером діяльності корпорації визначають як місце відповідних країн у "технологічній піраміді", так і рівень їх міжнародної конкурентоспроможності.

Конкурентні переваги глобальних корпорацій - технологічних лідерів є наскільки великими і забезпечують такі монопольно високі прибутки, що, з позицій політекономії глобалізму, слід говорити про наявність специфічної "технологічної ренти", на зразок гірничої, аграрної (земельної), інтелектуальної та ін. До того ж у складі новітніх технологічних принципів зростає роль нових принципів управління. Саме вони поступово стають найбільш важливими з погляду забезпечення як національної, так і глобально корпоративної конкурентоспроможності. Особливе місце займають технології стратегічного планування та менеджменту, а також антикризового управління.

Негативним наслідком глобалізації, особливо на стадії формування закритої системи корпоративного глобалізму, є те, що глобальна конкуренція не допускає нові країни на верхній рівень технологічної піраміди. Глобалізм

104

гарантує менш розвиненим країнам тільки одне - технологічну деградацію і падіння глобальної конкурентоспроможності. Сьогодні, як стверджує М. Делягін, Росія та інші колишні відносно розвинені країни постсоціалістичного простору (серед них і Україна) в цілому відкинуті на нижні, четвертий-п'ятий рівні світової технологічної піраміди та конкурентоспроможності. Єдине, на що вони в змозі розраховувати у жорсткій глобальній конкуренції - прориву на третій рівень, а розвинуті країни наразі знаходяться на другому рівні. Тому технологічне відставання можна вважати незворотним, якщо деякі з цих країн не спроможуться створити "технологічне диво", спираючись на конкурентний потенціал та ефективну глобальну інтеграцію.

Монополізація глобальної конкуренції з боку США на рівні вище пірамідальних метатехнологій знищує конкуренцію як таку, перетворюючи її на монопольний глобалізм. У перспективі монопольний глобалізм США базуватиметься не на грошових, а на інтелектуальних ресурсах світу.

У сучасних теоріях і доктринах розвитку дедалі більше уваги приділяється проблемам організаційно-економічної кластеризації. Економісти Заходу переважно аналізують тенденції розвитку мережевих кластерних систем в умовах глобальної економіки. У країнах Східної Європи, особливо пострадянських, з'явились перші солідні монографії, серед них і С. Соколенка, що вийшла друком у 2004 р. [5]. У своїй книзі він індеректно дає певні відповіді на питання про захисні механізми націй-держав проти руйнівного впливу глобальної монопольної неоконкуренції з боку ТНК, які почали впроваджувати стратегії тотальної експансії.

Глибоко конфліктні процеси сучасної економічної інтернаціоналізації, небаченої за своїми масштабами, ударні хвилі глобалізації та регіональної інтеграції вимагають нових глобально орієнтованих національних стратегій і моделей майбутнього розвитку. Глобальна конкурентоспроможність національних економік в умовах сучасного глобалізму дедалі більшою мірою залежить від ефективності їх внутрішньої організації і, зокрема, ступеня інтегрованості внутрішніх регіональних підсистем. Кластеризація саме і є тією формою внутрішньої інтеграції та кооперування, що здатна забезпечити як стійкість, так і синергітичний ефект протидії ударам глобальної конкуренції з боку монопольних ТНК. У сучасних наукових (а не популістських) доктринах антиглобалізму провідне місце починають займати концепції формування системи мережевих кластерів - локальних, регіональних, національних, транскордонних і трансконтинентальних.

Якщо глобальні корпорації перетворюють конкуренцію в тотальну монополізацію, то кластерні економічні системи здатні трансформувати конкуренцію в інтеграційну кооперацію, не руйнуючи конкуренцію як здорову рушійну силу. Мережева національна економіка стає потужним двигуном соціально-економічного зростання і механізмом національної безпеки перед загрозою тотального корпоративного глобалізму. Природна конкуренція за такими параметрами, як ціна та якість товарів, відходить у минуле. їх витісняють тотальний диктат глобальних монополій, силова інтеграція, поглинання або знищення конкурентів. Кластери убезпечують національних виробників не від конкуренції, а від глобальних монополій, тим самим захищаючи власні держави-нації.

105

Глобальна економічна революція XXI століття і перехід до економіки знань вимагають нових стратегічних рішень як на національному, так і міжнародному рівнях. Народне ринкове підприємництво повинно стати основою "нової" економіки.

Список використаної літератури:

1. Паламарчук В. М, Литвиненко О.В. Глобалізація як ознака вичерпаності сучасної моделі суспільного розвитку. - Віче, 2003, № 2, стор. 33-37. 2. Делягин М. Г. Мировой кризис. Общая теория глобализации. М., 2003. - 768 с. 3. Білорус О. Г. Глобалізація і національна стратегія розвитку. К., 2001. - 301 с; Білорус О. Г. та in. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. К., 2001 - с.34-78. 4. Мовсесян А., Либман А. Современные тенденции в развитии и управлении ТНК // «Проблемы теории и практики управления» 2004.-№1. - с.34 5. Балянт Г. Вплив глобалізації на банківську систему України// Вісник ТНЕУ. -2007.-№3.-с. 79-88.

ІГНАТЕНКО ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА. Аспірантка

Інституту економіки та прогнозування НАН України

Tignatenko2004@gmail.com

СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ БІЗНЕС – ЕФЕКТИВНА МОДЕЛЬ СПІВПРАЦІ БІЗНЕСУ, ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА Стаття присвячена аналізу особливостей існуючих моделей

соціально відповідального бізнесу у світі на прикладі американської та європейської моделей та стан впровадження такої моделі в Україні.

Статья посвящена анализу особенностей существующих моделей социально ответственного бизнеса в мире на примере американской и европейской моделей и состояние внедрения такой модели в Украине.

The article is devoted to analyze of peculiarities existing models of social responsible business around the world using American and European experience and a present situation of adaptation it in Ukraine.

Соціально відповідальний бізнес (СВБ) знаходиться на шляху розвитку

в Україні. Проблематика соціальної відповідальності бізнесу є актуальною для України у зв’язку з продовженням трансформації української економіки на мікро – і макрорівнях, євроінтеграційними процесами, збільшенням прозорості українського суспільства. Соціально відповідальний бізнес стає частиною соціального та бізнесового життя, переходячи від простіших до більш розвинених форм і концепцій.

106

Актуальність даної теми посилюється тим, що вітчизняні компанії не пройшли у своєму історичному розвитку необхідних етапів, які у західному суспільстві призвели до усвідомлення важливості філософії соціальної відповідальності, тож є потреба у розробці вітчизняної оптимальної науково обґрунтованої моделі СВБ.

Загальноприйнятого визначення СВБ досі не існує, але є три найголовніші складові цього поняття, що включає в себе економічні, соціальні та екологічні принципи. Дана стаття покликана показати різні підходи та відмінності СВБ у світі. Критерії СВБ важко визначити, тому що вони є умовними. Єдиних стандартів СВБ також не існує, так як життя стрімко змінюється, а разом з ним з’являються нові цілі і завдання як суспільства так і бізнесу. Концепції різняться від національних соціально-економічних пріоритетів до різних типів соціальних дійових осіб, що вимагають дії за цими пріоритетами.[2,15]

Наразі, поширення набули два підходи застосування принципів СВБ. Це так звана «американська» та «європейська» моделі, деякі дослідники виділяють ще «японську» національну модель. Найголовніша відмінність американської моделі – це філантропічний підхід, що базується на широкій підтримці підприємствами благодійних акцій та організацій. Вона доволі проста щодо впровадження в життя та її результати відразу стають наочними.[2, 27]

Провідні американські корпорації США , які займаються розвитком та просуванням концепції СВБ користуються визначенням організації Businness for Social Responsibility, яке дає наступне тлумачення СВБ як «Досягнення комерційного успіху шляхами, які засновані на етичних нормах та повазі до людей, суспільства, навколишнього середовища»[5,16].

Європейська модель спирається на визначення, дане Європейською комісією у сфері соціальної відповідальності, що міститься у документі «Зелена книга: Створюючи умови для соціальної відповідальності бізнесу». «СВБ - це «концепція, у рамках якої компанії на добровільній основі інтегрують соціальну та екологічну політику у бізнес-операції і їх взаємовідносини із партнерськими організаціями та людьми». До найголовніших компонентів СВБ відносяться: корпоративна етика, корпоративна соціальна політика щодо суспільства, політика у сфері охорони навколишнього середовища, принципи і підходи до корпоративного управління, питання дотримання прав людини у відносинах із постачальниками, споживачами та персоналом, політика у відносинах із персоналом[3,4].

Європейська модель пов’язана із досягненням бізнес-цілей і має пряме відношення до генерації прибутку і реалізації продукції. Найпопулярніші об’єкти інвестицій у рамках цієї моделі є - розвиток персоналу компанії; внесок у розвиток муніципальної освіти, де розташовані виробничі потужності; природоохоронна діяльність; розвиток науки, освіти та технологій; благодійні внески за участю працівників компанії; програми, що допомагають налагодити діяльність компанії згідно із світовими галузевими стандартами[].

До зовнішньої складової соціальної відповідальності включають - спонсорство та корпоративну благодійність; сприяння охороні

107

навколишнього середовища через застосування екологічних технологій; взаємодію із місцевою громадою щодо розвитку території; готовність брати участь у запобіганні кризових ситуацій територій; відповідальність перед споживачами товарів і послуг, шляхом випуску якісної продукції[4].

Внутрішня соціальна відповідальність включає - роботу по створенню умов для безпечної праці; забезпечення стабільності заробітної плати і її своєчасна виплата, а також індексація; використання програми додаткового медичного та соціального страхування співробітників та їх сімей; розвиток людських ресурсів, підвищення кваліфікації; надання допомоги працівникам компанії, ветеранам та пенсіонерам[4].

Японська модель має національні особливості. Для Японії характерно сприйняття підприємства як «виробничої сім’ї». Працівник стає членом такої сім’ї, а це означає його відповідальність та права виходять далеко за рамки звичних трудових відносин. У свою чергу, корпорація підтримує його на всьому життєвому шляху – допомагає у придбанні житла, виділяє фінансову допомогу при народженні дитини, для її освіти, надає корпоративні пенсії[6].

Розгорнуте визначення дає Департамент торгівлі і промисловості Великої Британії (DTI): «... підприємства приділяють увагу тому, як покращити свій соціальний вплив, дію на локальний сектор економіки, а також в області охорони навколишнього середовища, свій вплив на суспільство і соціальну згуртованість, права людини і правила охорони навколишнього середовища, справедливе ведення торгівлі і можливі шляхи порушення цієї справедливості. Соціальна відповідальність бізнесу торкається як великих міжнародних корпорацій, так і малі підприємства локального рівня»[2,7].

Україна має унікальний шлях розвитку, відмінний від більшості європейських чи американських компаній. Тому пошук власної концепції стоїть досить гостро, зважаючи на складну соціально-економічну ситуацію в країні. До складнощів треба віднести часто хибне розуміння концепції, а також у бізнес сфері циркулює вузьке розуміння СВБ, яке обмежується лише спонсорськими акціями і благодійністю. Наразі у нас є можливість обрати для себе збалансовану систему взаємовідносин між державою, бізнесом та громадськими організаціями.

Попри складнощі, все ж за останні роки почався процес впровадження принципів СВБ. Перші кроки на цьому шляху роблять переважно компанії з іноземним капіталом і ті, що планують вихід на міжнародний рівень.

За даними соціологічних досліджень більшість громадян та керівників підприємств загалом визначають головним чином лише одну із функцій – благодійність, тоді як це є лише частиною принципів КСВ. Така діяльність сприяє іміджу компанії, і натомість не вимагає суттєвих змін ведення бізнесу. Позитивні приклади все ж з’являються. Корпорація «ІСД» розробила тау звану «вільну угоду» із місцевою владою міста Алчевська. Компанія виступає рівноправним партнером місцевої влади, беручи участь у розробці соціальної інфраструктури. Корпорація вирішила вносити гроші на розбудову міста, так як їх підприємство є єдиним роботодавцем. Податки не дозволяють розв’язувати нагальні питання. Тож була необхідність взаємодії корпорації і влади міста, але це не знімає питання законодавчого

108

оформлення такої ініціативи, а також створення прозорих умов такої участі[2,34].

Цікавим прикладом вирішення проблеми підвищення кваліфікації працівників є створення «Міжкорпоративного університету». Це спільна ініціатива кількох мобільних операторів створити курси на базі державних ВУЗІВ, для обраних студентів. Для компаній це вигідно, так як вони отримують вже вузького спеціаліста, і їм не треба в подальшому його перевчати чи адаптувати. Разом з тим, відбувається модернізація вищої освіти, яка швидко реагує на зміни і потреби суспільства.

Попри позитивні зрушення у цьому напрямку – бізнес і суспільство ще не виробило свого відношення до інноваційної системи відносин як СВБ. Науковцям, політикам, бізнесменам і громадським діячам ще треба буде виробити національну модель СВБ, яка буде включати власні запити і спиратись на міжнародний досвід.

Список використаної літератури

1. Глобальний договір ООН http://www.unglobalcompact.org/Languages/russian/index.html 2. Корпоративная социальная ответсвенность бизнеса. Єкспертная оценка и практика в Украине.-К., 2007.-138с. 3. Соціальна відповідальність бізнесу: розуміння та впровадження.-К., 2005. -45С. 4. Argument for and against social responsibility // персональна сторінка М.Бейкера // http; www.mallerbanker.net – 5. Businness for Social Responsibility. Overview of Corporate social responsibility, 2003.- 215p. 6. Інтернет-сторінка, присвячена розвитку СВБ в Японії http://www.nomura.com

Крамаренко Л.Д.

Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти,

старший викладач

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПІДСТАВ РОЗІРВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

аналізується історичний розвиток законодавства щодо підстав

розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, визначаються етапи та особливості розвитку законодавства про розірвання трудових правовідносин.

анализируется историческое развитие законодательства относительно оснований расторжения трудового договора по инициативе работодателя, определяются этапы и особенности развития законодательства о расторжении трудовых правоотношений.

historical development of legislation is analysed in relation to the grounds of dissolution of labour contract on initiative of employer, the

109

stages and features of development of legislation are determined about dissolution of labour legal relationships.

Перехід до ринкових відносин, зміна напрямів розвитку української

економіки, кардинальні перетворення у відносинах власності, приватизація та роздержавлення спричинили падіння попиту на робочу силу, безробіття, загострення розбіжностей між роботодавцем і працівником. Надзвичайно актуальним нині є дослідження та аналіз процесу історичного становлення і розвитку інституту звільнення працівників з ініціативи роботодавця. Неможливо знайти адекватний сучасним вимогам розбудови правової держави механізм захисту працівників від незаконного звільнення чи удосконалити врешті решт діючий без дослідження його історичних витоків та узагальнення досвіду з цієї проблеми.

Слід зазначити, що історико-правовий аспект припинення трудових правовідносин завжди знаходився в центрі уваги вчених правознавців. Різні аспекти правового регулювання підстав звільнення працівників досліджували такі вчені, як М.Г. Александров, М.Й. Бару, В.В. Жернаков, І.В. Зуб, І.Я. Кисельов, Р.З. Лівшиць, В.І. Прокопенко, О.І. Процевський, В.Г. Ротань, З.К. Симорот, О.В. Смирнов, Б.С. Стичинський, О.В. Ярхо та ін.

Чинне трудове законодавство, що регулює правовідносини у сфері звільнення працівників, в цілому сформоване в пострадянський період та не відповідає в повній мірі конституційній нормі про захист від незаконного звільнення. Незважаючи на наведену конституційну норму, суттєвих змін, які б відповідали новим умовам господарювання та були зорієнтовані на захист інтересів працівника, законодавець так і не прийняв і основоположним актом, що регулює процес звільнення працівників з ініціативи роботодавця, був і є Кодекс законів про працю України, в цілому прийнятий у період "побудови комунізму" [5].

У межах статті висвітлимо аспекти розробки правового регулювання розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, проаналізуємо основні етапи розвитку національного законодавство, що регулює підстави припинення трудових правовідносин.

Перший етап становлення і вдосконалення законодавства про припинення трудових правовідносин, пов’язаний з прийняттям Кодексу законів про працю РРФСР 1918 року [2] і завершується першою кодифікацією трудового законодавства Української СРР. Підстави звільнення працівника були закріплені в статті 46 Кодексу законів про працю РРФСР 1918 року. Такими підставами були: а) повна або часткова ліквідація підприємства, установи чи господарства, а також скасування окремих обов’язків чи робіт; б) зупинення робіт на строк більше одного місяця;) закінчення строку чи виконання роботи, якщо вона носила тимчасовий характер; г) явна непридатність працівника до роботи за наявності спеціальної постанови органів управління підприємством та згоди відповідної профспілкової організації; д) за бажанням працівника.

Другий етап становлення й удосконалення українського законодавства розпочинається від моменту прийняття Кодексу законів про працю УСРР 1922 року, затвердженого Постановою Всеукраїнського Центрального

110

Виконавчого Комітету (ВУЦВК) від 2 грудня 1922 року [5] і завершується 1970 роком, тобто до проведення другої кодифікації трудового законодавства.

Третій етап розвитку законодавства про розірвання трудових правовідносин зумовлений прийняттям 15 липня 1970 року Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю, що були введені в дію 1 січня 1971 року [3], та Кодексу законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року, який був введений з 1 червня 1972 року [5]. Новий Кодекс у цілому відтворив структуру Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю, проте його норми стали конкретнішими, змістовнішими та дещо краще захищали працівників від можливого незаконного звільнення. Отже, третій етап характеризується прийняттям Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю та Кодексу законів про працю Української РСР. У КЗпП УРСР були передбачені не лише основні, а й додаткові підстави розірвання трудового договору з окремими категоріями працівників за певних умов. Нове законодавство значно розширило перелік категорій працівників, яким надається переважне право на залишення на роботі при звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР. Суттєві зміни внесені в законодавство, що регулює правове становище сезонних і тимчасових працівників, у тому числі стосовно звільнення зазначених категорій працівників.

Четвертий етап – внесення наступних змін і доповнень до норм, що регулюють інститут припинення трудових відносин, був пов’язаний з перебудовою, яка розпочалася в СРСР. Законодавець доповнює ст. 40 КЗпП УРСР додатковими підставами розірвання трудового договору: вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) державного або громадського майна, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу; досягнення працівником пенсійного віку при наявності права на повну пенсію по старості. В 1988 році КЗпП УРСР був доповнений новою главою: "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників". Новелою трудового законодавства стали положення про надання пільг і компенсацій вивільнюваним працівникам.

Новий (п’ятий) етап у розвитку законодавства про звільнення працівників з ініціативи роботодавця починається з дня проголошення незалежності України та переходу до ринкової економіки, що знайшло своє юридичне закріплення в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою України 16 липня 1990 року та Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [2]. Закон УРСР "Про внесення змін і доповнень до законів про працю Української РСР при переході до ринкової економіки" був прийнятий 20 березня 1991 року в числі перших законів України [3]. На підставі цього Закону пункт 1 статті 40 був викладений у новій редакції, відповідно до якої власнику або уповноваженому ним органу було надано право розірвати трудовий договір з працівником у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілюванні підприємства, скороченні чисельності або штату працівників.

111

Таким чином, п’ятий етап у розвитку законодавства про звільнення працівників з ініціативи роботодавця характеризується розширенням надання пільг та компенсацій вивільненим працівникам; звуженням кола працівників, з якими може бути розірвано трудовий договір за одноразове грубе порушення трудових обов’язків; збільшенням розміру вихідної допомоги; підвищенням матеріальної відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу, введенням відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові.

Підводячи підсумки, можна зазначити, що хоча трудове законодавство з моменту прийняття Кодексу законів про працю 1918 року зазнало істотних змін, проте, на наш погляд, воно потребує вдосконалення. Така підстава звільнення як розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця внаслідок ліквідації юридичної особи, скорочення чисельності або штату працівників, що існувала в початковій редакції КЗпП УРСР 1971 року, була необґрунтовано змінена. По суті, доповнення до п. 1 ст. 40 КЗпП не внесли змін в її правовий зміст, а лише його збільшили термінологією, оскільки підставою для застосування були і залишилися ліквідація юридичної особи, скорочення чисельності або штату працівників. Крім того, слід звернути увагу, що спочатку прогулом визнавалась відсутність на роботі працівника протягом дня, а вже пізніше період цієї відсутності законодавець обмежив трьома годинами, що лише зменшило трудові гарантії працівників.

Здійснений історико-правовий аналіз дозволив виокремити ті напрями роботи, які потребують удосконалення: при прийнятті нового Трудового кодексу, який би відповідав сучасним вимогам розбудови правової держави, доцільно передбачити відповідний механізм захисту працівників від незаконного звільнення, при цьому необхідно врахувати історичний досвід становлення та розвитку інституту припинення трудових відносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бару М., Гончарова Г. Перебудова і деякі питання трудового права // Радянське право. – 1988. – № 2. – С. 23-27.

2. Венедиктов В.С. Трудове право України в умовах ринкової економіки: проблеми та перспективи // ВНУВС. Право і безпека. – 2006. – Спецвипуск. – С. 7-10

3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.

4. Кодекс законів про працю Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 50. – С. 375.

5. Советское трудовое право / Под ред. Н.Г. Александрова, учебник. – М.: Юрид. лит., 1972. – 576 с.

112

МАЦЬКІВ МАР’ЯНА СТЕПАНІВНА Івано-Франківський інститут менеджменту ТНЕУ

студентка 3 курсу Marjasjaaa@mail.ru

СУТНІСТЬ ТА РОЗВИТОК КОНСАЛТИНГУ У СФЕРІ ФІНАНСОВОГО ІНЖИНІРИНГУ

СУЩНОСТЬ И РАЗВИТИЕ КОНСАЛТИНГА В СФЕРЕ

ФИНАНСОВОГО ИНЖИНИРИНГА

ESSENSE AND DEVELOPMENT CONSULTING IN THE SPHERE OF FINANCIAL ENGINEERING

Анотація. В даній роботі досліджено необхідність застосування

консалтингу у сфері фінансового інжинірингу. Проаналізовано діяльність українських фінансових консалтингових компаній. Запропоновано шляхи вирішення проблем в Україні щодо розвитку ринку консалтингових послуг.

Аннотация. В данной работе исследовано необходимость применения консалтинга в сфере финансового инжиниринга. Проанализирована деятельность украинских финансовых консалтинговых компаний. Предложены пути решения проблем в Украине относительно развития рынка консалтинговых услуг.

Annotation. The necessity of application of consulting in the sphere of the financial engineering was explored in this work. The activity of Ukrainian financial consulting companies was analysed. The ways of solving problems in Ukraine are offered to develop the market of consulting services.

Становлення національної економіки є однією з найважливіших

причин, що уповільнює розвиток фінансового консалтингу. Через нестабільну політичну ситуацію, що склалася в Україні, спостерігається спад ринку консалтингових послуг відносно попередніх років. Причинами стали наступні макроекономічні показники: за даними Держкомстату України, реальний ВВП у січні - вересні 2009 р. зменшився порівняно з січнем – вереснем 2008 р. на 15, 1%; а обсяг інвестицій в основний капітал за 4 квартали 2009 р. скоротився на 43, 7 % в порівнянні з 2008 р. [1]

В даній роботі було поставлено завдання дослідити сутність та роль консалтингу, розглядаючи його в структурі фінансового інжинірингу, виявити проблеми та шляхи розвитку вітчизняного консалтингу на фінансовому ринку.

Проблематика надання та використання послуг як фінансового консалтингу, так і фінансового інжинірингу, майже не знайшла свого відображення у наукових фахових виданнях, тому питання дослідження цих проблем та перспектив їх розвитку є досі актуальним. Серед зарубіжних вчених, що досліджували дану проблематику можна виокремити Ф. Кросмена, Ф. Стіла, Дж. Фіннерті, Р. Колта; серед українських – О. Амоша, О. Абакуменка та інших.

113

В Україні галузь консалтингових послуг є відносно молодою, але доволі перспективною. В українському законодавстві немає ні визначення терміну «консалтинг», ні класифікації консалтингових послуг. Їх згадують лише у Положенні про порядок організації та проведення конкурсів на право виконання консалтингових послуг. У додатку до цього Положення міститься зразок угоди про співпрацю з виконання консалтингових послуг.[2] Важливу інформацію про певні послуги, які також належать до консалтингових, містить Перелік послуг, які можуть надавати аудитори, затверджений рішенням Аудиторської палати України від 27.09.2007 р.[3]

Вважається, що етапом зародження ринку консалтингових послуг в Україні є 1990 рік. Вітчизняний консалтинг виростав і «загартовувався» на радянських доктринах, підходах і методах. В результаті, спостерігається неспроможність українського консультанта влитися в середовище компанії у порівнянні з розвинутими країнами. У 2006-2008рр. почався новий період розвитку консалтингових послуг, завдяки збільшенню реального ВВП та обсягу промислового виробництва порівняно з попередніми роками. Проте, у 2009-на початку 2010рр. спостерігається гальмування розвитку консалтингу.[1]

На сьогодні близько 600 фірм надають весь спектр консалтингових послуг, що й вказує на рівень розвитку ділової культури в Україні. Існує тенденція до вужчої спеціалізації. Наприклад, варто було б розглянути консалтинг у сфері фінансового інжинірингу. За визначенням Дж. Фіннерті: «Фінансовий інжиніринг – це розроблення і реалізація інноваційних фінансових інструментів та/або процесів, а також творчий пошук до вирішення фінансових проблем.» [4, с. 44]

З наведеного вище, можна зробити висновок, що консалтинг у сфері фінансового інжинірингу – це надання послуг професійно-підготовленими спеціалістами щодо поєднання стандартних і розроблення нових фінансових технологій, інновацій та інструментів для здійснення фінансово-кредитних операцій. Головною особливістю якого є функціонування в якості однієї з послуг виробничого призначення, реалізованої не в речовій формі продукту, а в корисному ефекті.

Основними постачальниками фінансового консалтингу в Україні є представництва іноземних консалтингових фірм, іноземні, вітчизняні та спеціалізовані консалтингові фірми. Можна навести приклади деяких компаній, що надають послуги консалтингу у сфері фінансового інжинірингу в Україні на даний час: «Перша Фінансова Компанія» (фінансовий інжиніринг для бізнесу, корпоративне кредитування, безкоштовні фінансові консультації та представництво корпоративних інтересів, фінансові операції з дорогоцінним камінням, купівля-продаж бізнесу, векселів, нерухомості, землі); «Українська інвестиційно-інжинірингова компанія» (розробка і впровадження оптимальних схем фінансування і реалізації інвестиційних проектів, експертиза запланованих моделей); «ТОВ ТрансферБутик»; компанія «АРТА» (фінансовий інжиніринг, аналіз кредитних ризиків емітентів корпоративних облігацій); «Про-консалтинг» та ін. Щодо Західного регіону України, то тут представлено найменша кількість фінансових консалтингових компаній. Наприклад, в м. Івано-Франківськ наявні аудиторська фірма «Альфа аудит ЛТД», «Західна консалтингова група», «Фінексперт» (послуги

114

фінансового консалтингу, експертна оцінка цінних паперів, нематеріальних активів, бізнесу). В м. Львові, «Територія бізнесу» (фінансовий консалтинг, розробка планів інвестиційних проектів); «OVB Алфінанс Україна» (послуги фінансового консалтингу) тощо.

На основі інформації про надання послуг консалтингу у сфері фінансового інжинірингу вище перелічених компаній в Україні, можна виокремити такі основні види фінансового консалтингу:

• здійснення фінансових операції підвищеної складності; • експертна оцінка; • фінансово-економічний аналіз; • посередництво при фінансових операціях; • розробка оптимальних схем фінансування • розробка планів інвестиційних проектів. Існує кілька тенденцій підвищення попиту на послуги фінансового

консалтингу, а саме збільшення кількості прямих іноземних інвестицій в економіку України на 1 січня 2010 р. склало 40 млрд. 025,8 млн. дол., що на 12,4% більше обсягів інвестицій в порівнянні з 2009 р.[1]; зростання конкуренції у різних галузях економіки; наявність фінансової кризи, яка певним чином «стимулює» процес пошуку нових ідей і технологій з метою отримання прибутку.

За даними Кеннеді Інформейшн, попит на консалтингові послуги різко зросте в 2010р. (рис.1) [5].Адже, близько 57,3% інвесторів планують інвестувати до України протягом першого півріччя 2010р. (за даними Міжнародного фонду Блейзера)[6].

Рис. 1. TAS Consulting Market Size and Growth Forecast, 2008-2012 Опираючись на результати дослідження даної роботи, можна

відмітити, що сьогодні ринок консалтингу у сфері фінансового інжинірингу в Україні перебуває на стадії розвитку. Проте, прогрес вітчизняної фінансової консалтингової діяльності пов'язаний з необхідністю зменшення залежності української економіки від іноземних експертів та зниження витрат на зарубіжних високооплачуваних консультантів. Залучення іноземного капіталу в українську економіку сприятиме розвитку ефективних методів реалізації послуг фінансового консалтингу, що допомагатиме підвищенню їх якості й доступності і в кінцевому результаті – підвищить конкурентоспроможність вітчизняних консалтингових компаній та значно зміцнить позиції України на міжнародному рівні.

2008 2009 2010 2011 2012

Mar

ket

Siz

e ($

Bil

lio

ns)

Mar

ket

Gro

wth

Rat

e

115

Крім цього, можна стверджувати, що через кілька років побудова організації відповідно до західних стандартів та автоматизація бізнес-процесів, розвиток ІТ-консалтингу стануть нормою для лідерів економіки. Тим не менше, стануть популярними послуги консалтингу у сфері фінансового інжинірингу, що сьогодні пропонуються незначною кількістю фірм, до яких уже починають придивлятися керівники підприємств.

Для врегулювання проблем на фінансових ринках, які існують, необхідно, по-перше, внести зміни до існуючого законодавства, що чітко визначатиме порядок застосування фінансового інструментарію в рамках фінансового інжинірингу; по-друге, сприяти розвитку фондового ринку; по-третє, запровадити професійну підготовку консультантів у навчальних закладах України; по-четверте, сприяти розвитку компаній, які б спеціалізувалися тільки на наданні послуг фінансового консалтингу.

Список використаних джерел:

1. Державний комітет статистики України: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/ 2. Положення про порядок організації та проведення конкурсів на право виконання консалтингових (консультаційних, аудиторських, юридичних та оціночних) послуг від 21 вересня 1999р. за N 633/3926 3. Перелік послуг, які можуть надавати аудитори (аудиторські фірми) від 27 вересня 2007року за N 182/5 4. Маршал Джон Ф., Бансал Викул К. Финансовая инженерия. – М.:Инфра-М, 1998. – С.44. 5. Consulting Market Trends [Електронний ресурс]: за даними Kennedy Consulting Research&Advisory. – режим доступу: http://www.kennedyinfo.com/ 6. В Україну «підуть» іноземні інвестиції. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrconsulting.com.ua/uk/news/723

ХІМІОН ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА, здобувач кафедри економічної кібернетики

Київського національного університету технологій та дизайну

khelena@voliacable.com

ПРАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ ВАРТІСТЮ КОМПАНІЇ На основі аналізу проявів кризи в Україні визначені основні напрямки

удосконалення системи вартісного управління шляхом відродження довіри в компаніях та суспільстві. Підкреслена необхідність перегляду системи цінностей, що керують людьми при прийнятті управлінських рішень, для створення дійсно цінного продукту.

ПРАКТИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К УПРАВЛЕНИЮ СТОИМОСТЬЮ

КОМПАНИИ На основе анализа проявлений кризиса в Украине определены

основные направления совершенствования системы стоимостного управления путем возрождения доверия в компаниях и обществе.

116

Подчеркнута необходимость пересмотра системы ценностей, которые влияют на принятие управленческих решений и создание действительно ценного продукта.

PRACTICAL BASES OF COMPANY VALUE MANAGING On the basis of recession impact study in Ukraine the main concepts of

value management system development were identified. They involve confidence-building measures and necessity to review the system of values which has an impact on the decision making and valuable product creation.

Функціонування у ринковому середовищі під час кризи обумовлює

необхідність пошуку нових ресурсів для забезпечення стабільного розвитку компаній, їх мобільності, отримання конкурентних переваг на ринку, досягнення поставлених стратегічних цілей.

В умовах глобалізації ринків особливу актуальність набуло питання розвитку та удосконалення ефективності функціонування компаній на основі управління їх вартістю. На перше місце при такому підході ставилося питання підвищення ринкової капіталізації компанії, удосконалення ефективності використання активів, а також максимізації грошових потоків, які даними активами генеруються та будуть генеруватися в майбутньому.

Проте події світової фінансової кризи показали, що в умовах нестабільності унеможливлюється застосування вартісної моделі управління, цільовою функцією якої є ринкова капіталізація. Крім того, проведенні дослідження показують, що фінансовий капітал більше не гарантує стійкості суб‘єкта господарювання, а значне скорочення обсягів кредитування та інвестування змушує компанії шукати не фінансові ресурси для організації своєї роботи та збереження конкурентної переваги.

Зростання обсягів реалізації та скорочення витрат може бути досягнуто лише за рахунок врахування потреб не тільки власників компанії, але і працівників, клієнтів і суспільства в цілому та створення дійсно цінного продукту, що значно розширює обсяги продажу та привертає увагу великої кількості споживачів. Встановлення зв‘язків в компанії, визначення спільних цілей співробітників та компанії, стимулювання розповсюдження знань, дозволяють скоротити витрати та збільшити доходи, удосконалити процес обслуговування клієнтів, забезпечити якість продукції/послуг, що компанією пропонуються. Концентрація на цих конкурентних перевагах та впровадження інновацій в самій компанії дозволяють досягти її економічних цілей.

Враховуючи ці обставини, починаючи з 90-х років, посилився вплив суспільства на компанії, а компанії стали все більше враховувати інтереси суспільства, насамперед, з точки зору захисту навколишнього середовища та безпеки продукції. Такі підходи до управління дозволяють значно розширити коло потенційних споживачів та визначають цінність компанії з точки зору суспільства у цілому. На думку Як Фитц-енца [3, стор.32] порівняно легко підняти бренд, торгівельну марку, авторське право або номер патенту до інтелектуальної власності. Значно складніше знайти метод впровадження цього бренду в людський розум. Основний шлях до цього – завоювання довіри у широкого кола контрагентів.

117

Питання збереження довіри стає дуже актуальним в умовах кризи. На фоні значної зміни суто економічних показників найбільш ваговими проявами фінансової кризи 2008-2009 років в Україні стала криза довіри, яка носить багатоаспектний характер та проявляється у знижені довіри реального сектору економіки до фінансового, відсутності довіри між банками, НБУ та фінансовими установами, вкладниками і банками, боржниками та позикодавцями, працівниками та роботодавцями, виборцями та владою.

Під час економічної кризи менеджмент компаній, насамперед, намагається скоротити видатки на утримання персоналу. Підприємства позбавляються цінних спеціалістів, знання та вміння яких, можливо, не потребуються зараз, проте знадобляться після завершення кризи, скорочують заробітну плату, компенсаційні пакети, витрати на тренінги та підвищення кваліфікації персоналу [2, стор.20-27]. При цьому при вирішенні нагальних проблем, часто не враховується той факт, що криза закінчиться, а лояльність компанії до своїх співробітників в тяжкі часи буде впливати на їх лояльність до компанії в майбутньому.

Що стосується банківського сектору, то в умовах значного збільшення обсягів неплатежів, наявності проблем з погашенням банками зовнішніх запозичень, в жовтні – листопаді 2008 року українські фінансові установи майже повністю припинили кредитування. У 2009 році загальний обсяг кредитів, наданих резидентам України, скоротився на 1,5% у порівнянні з 2008 роком, а фізичним особам – на 14% [6]. Намагання банків зменшити обсяги проблемних активів вилилося в неоднозначну ситуацію: в умовах росту ліквідності ринку ставки за кредитами були значно збільшені, досягнувши 30% річних. В умовах унеможливлення залучення обігових коштів обсяги виробництва значно зменшилися, а робота деяких підприємств повністю припинилася. Такі кроки мали негативний вплив на відношення суб‘єктів господарювання до банківських установ. Так, навмисне введення деяких підприємств в процедуру банкрутства за власною ініціативою компанії або ініціативою пов‘язаних з нею осіб призвело до невиконання позичальниками своїх зобов‘язань, що негативно вплинуло на діяльність банківських установ, спричиняючи необхідність формування додаткового резерву, скорочення прибутковість, погіршуючи їх фінансовий стан.

Ринок фінансових ресурсів також відчув коливання. Реальних угод при значному збільшені процентних ставок не укладалося. Великі банки не виводили свої ресурси на міжбанк та закривали ліміти на дрібні на середні фінансові установи.

Непрозорість механізмів виділення коштів НБУ на рефінансування банківських установ викликала недовіру комерційних банків до головної банківської установи України. Невизначеність валютної політики, ведення мораторію на повернення коштів з депозитних рахунків, що відкриті в проблемних банках, спричинила паніку серед вкладників, втрату довіри щодо надійності вітчизняних фінансових установ та вилучення коштів з банківської системи. Протягом 2009 року обсяги депозитів, що розміщені на рахунках банків, скоротилися на 13%, при цьому обсяги строкових депозитів скоротилися на 22%, депозитів до запитання виросли на 2% [4].

118

Не варто минати увагою і ситуацію, що склалася в Україні в період погіршення епідеміологічної ситуації у зв‘язку з виявленням грипу А/Н1N1. Неосвіченість населення щодо вірусу спричинила паніку та підвищила попит на певні лікарські засоби. Дії багатьох фармацевтичних підприємств, дистриб‘юторів ліків та медичних засобів характеризувалися значним підвищенням цін, створенням штучного дефіциту та розвитку ринку тіньової торгівлі препаратами та засобами, на які встановлювались державні обмеження. В той же час дії виробника препарату проти грипу А/Н1N1 швейцарської компанії "Ф. Хоффманн-Ля Рош Лтд" були вкрай протилежними. Враховуючи соціальний аспект цієї проблеми, ліки поставлялися в Україну по ціні, що становила фактично їх собівартість.

Основними проявами політичної кризи стала криза виконання зобов‘язань влади перед виборцями, що записані в Конституції, та криза довіри виборців до влади. Яскравим прикладом тому є результати виборів президента України в 2010 році. Перший тур виборів показав повну недовіру виборців діючому президентові (5.45% голосів виборців було набрано Ющенко В.А. в 2010 році у порівнянні з 51.99%, в 2004 році) [5]. Крім того, вибори 2010 року показали бажання виборців до змін у країні. Більше 20% голосів було надано за кандидатів, що представляють нові політичні сили. Достатньо великим виявився процент тих, хто не підтримував жодного кандидата – 4.36% в цілому по Україні, в тому числі 8.05% – в м.Києві.

Таким чином, ситуації, що складається в умовах кризи, характеризується повною невизначеністю, а тому і відсутністю готових рецептів в її подоланні. Всі рішення, що приймаються, носять суто суб‘єктивний характер. Тому в таких умовах велике значення має приділятися людському фактору як основному джерелу, що визначає ці наслідки, надає пропозиції та формує управлінські рішення. Вартість, що створюється в компанії, залежить від людських відносин (між покупцем та продавцем, менеджментом та співробітниками, компанією та кредиторами, тощо), а основним джерелом її створення є людський та соціальний капітали.

Потенціал стійкої конкурентоздатності компанії будується на основі відносин до справи (віра, відданість, натхнення), навичок та можливостей співробітників. В ситуації, що склалася, питання збереження цього потенціалу має вирішуватися шляхом відродження довіри в суспільстві та компаніях, а тому потребує впровадження конкретних заходів, які б цьому сприяли. Такі заходи мають носити неординарний характер та можуть бути продуктивними лише за умови повного перегляду системи цінностей, що керують людьми при прийнятті тих чи інших рішень, та передбачають обмеження приватних та минущих інтересів, в тому числі і власних.

Система управління, що застосовується має враховувати, що в теперішній час люди керуються в своїх перевагах не тільки фінансовими міркуваннями, а й іншими мотивами та цінностями. Зазначені цінності визначають відповідні потреби людини: інтелектуальні – ріст та розвиток, соціально-емоційні – любов та взаємовідносини, духовні – відчуття значимості та потреба в залишенні після себе спадщини, внеску в оточуючий світ [1]. Для передачі дійсно цінного продукту (такого, що не може отримати компанії від інших постачальників) необхідно, щоб на перше місце у людини

119

вийшли духовні цінності, які на відміну від матеріальних не зменшуються, а навпаки, чим більше людей оволодівають духовними цінностями, тим більша ймовірність їх прирощення. Звідси і вигоди, що отримує власник або користувач майна, мають бути проаналізовані та політика щодо управління вартістю компанії змінена.

Література: 1. Кови Стивен Р. Семь навыков высокоэффективных людей: Мощные инструменты развития личности/ Пер.с англ. – 2-е изд. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. – 374 с. 2. Они победили. Уроки компаний, преодолевших кризис. – К.: Издательство Алексея Капусты (подразделение «Агентства «Стандарт»), 2008. – 212 с. 3. Фитц-енц Як. Рентабельность инвестиций в персонал: изменение экономической ценности персонала. – М.: Вершина, 2009. – 320 с. 4. http://aub.org.ua 5. http://www.bank.gov.ua 6. http://www.cvk.gov.ua

УДК 805.336. 4/5: 330.341.1 БАРВИНСКИЙ А. Сумский государственный университет

ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ ПОТЕНЦИЛ КАК ФАКТОР СОЗДАНИЯ ИННОВАЦИОННОЙ ЭКОНОМИКИ

В статье рассматриваются некоторые аспекты, связанные с

созданием инновационной экономики. Ссылаясь на опыт тех стран, которые достигли больших вершин в развитии и практическом применении новейших технологий, автор пришел к выводу о том, что одной из основных проблем, стоящих перед Украиной на пути создания инновационной экономики, является проблема формирования предпринимателя нового типа, нацеленного на финансирование научных и опытно-конструкторских работ, способного брать на себя риск по практическому внедрению их результатов.

This article analyses some aspects of innovative economy. Referring to

experience of the countries, which could reach success in their development using modern technologies, the author comes to conclusion, that one of the basic problems of Ukraine for creating innovative economy is to form an entepreneur of a new type, who aims to finance scientific and development researches and also able to take the risk of practical implementation of their results.

С начала 1990-х годов Украина прошла через глубокое кризисное падение и обновляющий рост. Восемь лет (1999 – 2007) экономического подьема (со средним приростом – 7,4%) дали возможность восстановить докризисный уровень доходов и расходов населения и государства. В то же

120

время правительству и представителям деловых кругов так и не удалось подвести технологическую базу под новый цикл развития. Стандарты жизни остались намного ниже, чем европейские. А технологический уровень все еще значительно отстает даже от многих бывших соседей по СССР.

То, что Украина по эффективности производства, институциональному развитию и общему уровню конкурентоспособности отстает не только от развитых стран, но и от многих постсоветских республик, создает риски и опасности. Ведь страна по своему геополитическому положению является своеобразным трансформатором энергий и культур между Востоком и Западом, Севером и Югом. В этой связи перед Украиной стоит задача поиска новых форм и методов адаптации национального экономического и политико-правового пространства к современным требованиям реализации международных экономических отношений с тем, чтобы обеспечить гарантированную защиту национальных интересов, социальную направленность внутренней политики, даже при неблагоприятных условиях развития внутренних и внешних процессов. Важным звеном в реализации такой стратегии является создание конкурентоспособной инновационной экономики [4,31].

Принято считать, что инновационная сфера в значительной мере зависит от состояния и продуктивности науки. Но данное представление принципиально неправильное, а попытки выстроить на нем действенную инновационную систему обречены на неудачу. В действительности проблемой, тормозящей становление национальной инновационной экономики является проблема предпринимательства, точнее низкий уровень предпринимательской активности отечественных субъектов хозяйствования, особенно в сложных наукоемких видах бизнеса.

Если обратиться к истории процветающих в экономическом отношении стран, то можно увидеть, что до второй половины XIX века причины их динамического развития не были обусловлены развитием науки. Техника, обеспечивавшая первоначальное превосходство европейским государствам, развивалась практически отдельно от науки. Ученые воспринимались сродни художникам и поэтам, а иной раз – шутам. Они просто украшали двор монарха или какого-нибудь знатного вельможи.

Но рядом с миром ученых, зачастую отвлеченным от реальной жизни, был и другой мир, мир практиков, рассматривавших возникающие проблемы и противоречия производства через призму решения конкретных задач, призму самоутверждения, призму наживы. Они были изобретателями и предпринимателями в одном лице. Они и обеспечивали технический прогресс в Европе и Америке. Их вполне можно отнести к инноваторам, то есть к тем людям, которые непосредственно занимаются переводом идей в плоскость практических решений.

Ведь вознаграждаются не идеи, а инновации, то есть их практическое воплощение, точнее инноваторы.

Творческое сочетание научного знания, коммерческого расчета и разумной организации руда привело к технологическим прорывам, открывавшим новые возможности для экономического роста. В результате за 110 лет (1870 – 1979), средний доход на душу населения в 16 – ти

121

ведущих странах вырос на 730%, производительность труда – на 1230%, а объем экспорта – на 96500% [3, 45].

Довольно успешно эти страны развиваются и после 1979 года. По общему мнению, их экономика прошла индустриальную стадию и вступила в постиндустриальную. Группа этих стран существенно оторвалась в своем развитии от остального мира. Но и в этой группе есть лидеры, задающие тон в мировой экономике. Речь идет о странах, входящих в элитарный клуб «G-7». Семь членов этого клуба: США, Япония, Германия, Франция, Великобритания, Италия и Канада уже к 1993 году обладали 80,4% мировой компьютерной техники, обеспечивали 90,5% объемов мирового высокотехнологического производства и концентрировали 87% из 3,9 миллионов патентов, зарегистрированных в мире [3, 45].

Таким образом, можно сделать вывод, что предприниматель – это единственный субъект, осознанно работающий в сфере коммерциализации «идей и образов», стремящийся к их материализации и продаже. Если все заканчивается удачно, продажа состоялась – инновация реализована, предприниматель получает плату за риск. Если проект потерпел неудачу (новый продукт не покупается) – инновации нет, хотя нововведение и существует. В таком случае оно остается невостребованным.

Наша действительность показывает: удельный вес предпринимателей-новаторов среди отечественных бизнесменов невелик, подавляющее большинство из них заняты не в новейших отраслях, а в традиционных: торговле, строительстве, финансах, пищевой промышленности [1, 35]. Не удивительно, поэтому, что если в 2000 году доля украинских промышленных предприятий, внедрявших инновации, составляла 14, 8 %, то к 2007 году она уменьшилась до 10%. За это время в полтора раза сократилось количество предприятий, внедрявших новые технологические процессы, и почти в три раза освоивших производство новых видов продукции. Только 6,5% общего объема реализованной промышленной продукции украинских предприятий имеют признаки инновационности, тогда как в ЕС этот показатель равен – 60%, в Японии – 67%, а в США – 78% [2, 61]. Отсюда вывод: у нас отсутствует более-менее работоспособная система коммерциализации знаний, система, основными субъектами которой являются предприниматели.

Подводя итог, скажем: обществу следует преодолеть негативные тенденции, сформировать эффективную инновационную политику. Такая политика, с одной стороны, должна быть направлена на стимулирование разработок новых технологий и развитие перспективных, наукоемких отраслей производства, а с другой стороны, ее действенный вектор должен включать формирование предпринимателя нового типа, стремящегося финансировать научные и опытно-конструкторские исследования и брать на себя риск по практическому внедрению их результатов.

ЛИТЕРАТУРА

1. Бубенко П., Гусєв В. Чому гальмуються інноваційні процеси в Україні. // Економіка України. Науковий журнал. – 2009. – №6. С.30 – 38. 2. Гражевська Е. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному постіндустріальному вимірі. // Економіка України. Науковий журнал. – 2008 - №9. – С.54-63.

122

3. Коновалов В.М. Инновационная сага. – Москва, - Санкт-Петербург – Киев: Изд-во «Вильямс», 2005. – 224 с. 4. Полунєєв Ю.В. Технологія економічного прориву: конкурентоспроможність країни та визначення стратегічних орієнтирів. // Демографія та соціальна економіка. – 2008. – №2. – С. 29-41

УДК 316.752

БАЛАКІРЄВА ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА, Державна установа

«Інститут економіки та прогнозування НАН України», зав. відділом, канд. соціол. наук

Е-mail: bon@ief.org.ua

МІСЮТІНА ВІКТОРІЯ ІВАНІВНА, Державна установа

«Інститут економіки та прогнозування НАН України», ст. наук. співробітник, канд. соціол. наук

Е-mail: vitavyhrova@mail.ru

ОСОБЛИВОСТІ ЦІННІСНО-СВІТОГЛЯДНОГО СПРИЙНЯТТЯ РОБОТИ СЕРЕД РІЗНИХ ГРУП ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО

НАСЕЛЕННЯ. Результати соціологічних опитувань свідчать про диференціацію

ціннісного змісту роботи серед різних груп населення, про індивідуалізацію цінностей роботи для самозайнятих, про самозахистну психологічну реакцію безробітних, про міжгенераційні світоглядні зміни, а також про наявність в масовій свідомості українців як «соціалістичних», так і «ринкових» трудових ідеологем як елементів конкуруючих нормативно-ціннісних систем.

FEATURES OF THE VALUE AND WORLD OUTLOOK PERCEPTION OF WORK AMONG DIFFERENT GROUPS OF THE

ECONOMICALLY ACTIVE POPULATION. The results of sociological surveys are the evidence of the differentiation of

the work value content among different groups of population, the individualization of work value for self-employed, the defense psychological reaction of unemployed, the changes of world outlook between generations and the presence in the mass consciousness of Ukrainians both "socialist" and "market" labor ideologems as elements of competing legal and value systems.

ОСОБЕННОСТИ ЦЕННОСТНО-МИРОВОЗРЕНЧЕСКОГО ВОСПРИЯТИЯ РАБОТЫ СРЕДИ РАЗНЫХ ГРУПП ЕКОНОМИЧЕСКИ-АКТИВНОГО НАСЕЛЕНИЯ.

Результаты социологических исследований свидетельствуют о

дифференциации ценностного смысла работы среди разных групп населения, об индивидуализации ценностей работы для самозанятых, о

123

самозащитной психологической реакции безработных, о межпоколенческих мировоззренческих изменениях, а также о наличии в массовом сознании украинцев как «социалистических, так и «рыночных» трудовых идеологем как элементов конкурирующих нормативно-ценностных систем.

Навіть у стабільних суспільствах процес розвитку та змін поколінь

зумовлює протидію конкуруючих нормативно-ціннісних систем. Коли ж відбуваються стрімкі перетворення, вони, як правило, супроводжуються суттєвими зрушеннями у масовій свідомості, зміною ціннісних пріоритетів, конфліктом між декларованими цінностями та реальною поведінкою, не дотриманням в суспільстві морально-етичних засад, поширенням не правових практик. З точки зору суспільного розвитку, система цінностей, що визначає світосприйняття більшості людей певного суспільства, може виступати в якості фактора, який сприятиме процесу розвитку суспільства, або, може виступати як деструктивний чинник, який протидіє тим змінам, що відбуваються. Зростання соціальної-економічної нерівності, наслідки фінансово-економічної кризи, нагальна потреба в реформуванні української економіки роблять особливо актуальним аналіз структури цінностей економічно-активного населення, зокрема сприйняття роботи я цінності. Здійснений аналіз базується на даних національних репрезентативних соціологічних опитувань дорослого населення України, проведених Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка за участю Інституту економіки та прогнозування НАН України з метою вивчення системи ціннісних орієнтацій населення в межах міжнародних дослідницьких проектів щодо ціннісних орієнтацій громадян – «Europe Values Study» (EVS) та «World Values Survey» (WVS)1.

Для розуміння процесів економічної активності важливо виявити, які трудові ідеологеми мають поширення в масовій свідомості українців. Ставлення до роботи визначалося за допомогою виявлення ставлення до окремих тверджень, які стосуються роботи, а саме: «Щоб повністю розвити свої таланти, Ви повинні працювати», «Принизливо отримувати гроші, якщо ти їх не заробляєш», «Хто не працює, стає ледарем», «Робота - це обов’язок перед суспільством», «Робота завжди повинна бути на першому місці, навіть якщо залишається менше вільного часу». Як видно з таблиці 1 серед дорослого населення немає домінування трудових ідеологем.

«Ціннісні орієнтації населення – 1996», вибіркова сукупність 2811 респондентів віком від 18 років та старші, та «Ціннісні орієнтації населення - 2006», вибіркова сукупність становила 2032 респондентів від 18 років та старші, що реалізовані в межах міжнародного проекту «World Values Survey». «Ціннісні орієнтації населення - 1999», вибіркова сукупність 1195 респондентів, від 18 та старші, та «Ціннісні орієнтації населення - 2008», вибіркова сукупність 1507 респондентів, від 18 та старші, які були складовою проекту «Europe Values Survey». Керівник досліджень в Україні – О.Балакірєва. Далі для посилань використано: WVS-1996, EVS-1999, WVS-2006, EVS-2008.

124

Таблиця 1 Рівень згоди/незгоди з окремими твердженнями щодо роботи, %

(серед всіх опитаних віком старше 18 років, EVS-2008)

Твердження

Повністю згоден (-на)

Згоден (-на)

Ні те, ні інше

Не згоден (-на)

Повністю не згоден (-на)

Важко відповісти

36 39 10 9 3 3 Щоб повністю розвити свої таланти, Вам необхідно працювати

75 12

26 39 12 14,5 3,5 5 Принизливо отримувати гроші, якщо ти їх не заробляєш

65 18

34 41 9 10 3 3 Хто не працює, стає ледарем 75 13

21 34 17 19 5 4 Робота – це обов’язок перед суспільством 55 24

22 29 16 24 6 3 Робота завжди повинна бути на першому місці, навіть якщо залишається менше вільного часу

51 30

Дещо інша ситуація серед економічно активного населення, крім того,

спостерігається диференціація у поглядах серед різних груп економічно активного населення. Однією із трудових ідеологем є розуміння того, що самовдосконалення та розвиток особистості відбуваються завдяки праці. Погодилися із твердженням «Щоб повністю розвити свої таланти, Вам необхідно працювати» 83% економічної активного населення. Значима відмінність в показниках респондентів зафіксована у соціальних групах які відрізняються рівнем освіти, віком, а також регіоном проживання. Так, погодилися із даним висловом – 77% респондентів, які мають початкову та базову середню освіту, 78% – повну середню освіту, та 87% респондентів із повною вищою освітою. Найбільше респондентів, які погодилися із даним твердженням тих, кому від 18 до 29 років – 86%, та 84% - респондентів вікової групи старше 60 років, які належать до працюючих пенсіонерів. Нерівномірність у розподілі стверджувальних відповідей відмічається в регіональному аспекті. Відмінність у показниках дозволяє визначити три рівня: високий рівень згоди в західному (92%) й центрально-північному (88%) регіонах; середній – в східному (77%); низький - в південному (69%). (Табл. 2).

125

Таблиця 2 Рівень підтримки окремих ціннісно-нормативних тверджень

стосовно роботи, % (сума відповідей «повністю згоден(а)», «згоден(а)», EVS-2008)

Твердження

Групи

Щоб повністю розвити свої таланти, Вам необхідно працювати

Принизливо отримувати гроші, якщо ти їх не заробляєш

Хто не працює, стає ледарем

Робота – це обов’язок перед суспіль-ством

Робота завжди повинна бути на першому місці, навіть якщо залишається менше вільного часу

Все населення

75 65 75 55 51

Економічно-активне населення

83 67 79 53 52

За соціально-трудовим статусом Найманий працівник

83 70 80 56 52

Самозайнятий

83 60 83 34 53

Безробітний 82 57 66 51 54 За рівнем освіти Початкова, Базова середня

77 65 81 48 55

Повна середня

78 66 77 54 51

Професійно технічна

80 65 80 51 51

Базова вища 85 72 82 55 56 Повна вища 87 66 76 53 51 За віком 18-29 86 63 80 45 43 30-44 82 64 74 49 52 45-60 80 72 83 61 55 61+ 84 73 75 67 75 За регіонами Захід 92 74 78 63 66 Центр, Північ 88 70 80 63 60 Схід 77 60 75 42 42 Південь 69 66 85 46 42

126

З твердженням «Принизливо отримувати гроші, якщо ти їх не заробляєш» погодилися 67% економічно активного населення. Даної точки зору притримуються 70% найманих працівник, 60% самозайнятих та 57% безробітних. (Різниця між відповідями самозайнятих та безробітних статистично не значуща). За віком можна визначити дві групи: до 45 років (63-64% висловили згоду) та старші 45 років (72-73% погодилися), які по різному сприймають зв’язок між виконаною роботою та її винагородою. В регіональному аспекті граничні значення висловлені мешканцями західного (74% погодилися) та східного (60% погодилися) регіонами. При певних коливаннях відповіді респондентів з різним рівнем освіти не є статистично значущими.

Погодження із широко відомим твердженням «Хто не працює, стає ледарем» висловили 79% серед економічно активного населення. Рівень згоди з цим твердженням не суттєво коливається в залежності від рівня освіти, віку, регіону, але є значно нижчим серед групи безробітних – 66%, тоді як дану ідеологему підтримують 80% найманих працівників та 83% самозайнятих. (Табл. 2).

За радянські часи поширеною та ідеологічно обґрунтованою ціннісно-моральною нормою було розуміння того, що робота – це обов’язок перед суспільством. Слід відмітити, що на сьогодні 53% економічно активного населення України підтримує дану ідеологему, але якщо серед найманий працівників таких 56%, безробітних – 51%, то серед самозайнятих – лише 34%. Згода з даним твердженням залежить не лише від соціально-трудового статусу респондента, а й від віку та регіону його проживання. Так, суттєві відмінності у відповідях спостерігаються між наймолодшою віковою групою (18-29 років) та найстаршою (61+років) – відповідно, 45% та 67% (що в 1,5 рази більше) тих, хто погоджується, що робота є обов’язком особистості перед суспільством. В регіональному аспекті із даним твердження погодилися – по 63% респондентів в західному, центральному, північному регіонах, 42% в східному та 46% в південному регіонах. Відмітимо, що рівень освіти на розподіл відповідей не має суттєвого впливу (табл. 2).

Погодження із твердженням, що «робота завжди повинна бути на першому місці, навіть якщо залишається менше вільного часу» висловили 53% економічно активного населення України: наймані працівники – 52%, самозайняті – 53% та безробітні – 54% (табл. 2). Узгодженість в оцінках також спостерігається серед груп з різним рівнем освіти, але яскраві відмінності виявлені залежно від віку. Серед молодшої вікової групи (18-29 років) з таким твердженням погодилися 43%, а серед найстаршої (61+ років) – 75%. За цим показником Україна чітко розпадається на дві території – західна та центрально-північна, де 60 – 66% висловили згоду, та східно-південна, де лише 40% ставлять роботу на перше місце.

Таким чином, ціннісно-світоглядне сприйняття роботи відрізняється залежно від соціально-трудового статусу, віку та регіону проживання. Особливості соціально-трудового статусу найбільше виявляються в індивідуалізації цінностей роботи для самозайнятих та самозахистних психологічних реакціях безробітних. Вікові особливості з одного боку свідчать про міжгенераційні світоглядні зміни, які характеризуються посиленням індивідуалізації, з іншого – характеризують вікові особливості

127

високого рівня патерналістських та гедоністичних орієнтирів. Складності в адаптації економічно активної частини населення України до нових умов господарювання обумовлені й трансформацією ціннісних настанов в сфері праці.

Для розробки та впровадження ефективних кроків, спрямованих на формування перспективної структури цінностей роботи, доцільним є проведення спеціальних досліджень серед окремих груп населення (самозайнятих, малих підприємців, безробітних та учнівської молоді), з метою визначення чинників та механізмів впливу на ці процеси, а також проведення постійного моніторингу ціннісних орієнтацій населення України. Окрему увагу доцільно приділити виявленню та поясненню регіональних особливостей, моніторинг яких необхідно розглядати як складову національного моніторингу ціннісних орієнтацій населення та окремих груп.

Список літератури:

1. Магун В.С. Динаміка трудових цінностей російського населення / В.С. Магун // Укр.соціум. – 2008. – №1(24). – С. 23-36; №2(25) – С. 34–51. 2. Балакірєва О.М. Трансформація ціннісних орієнтацій в українському суспільстві / О.М. Балакірєва // Укр.соціум. – 2007. – №2(19) – С. 7–20. 3. Ручка А. Динаміка ціннісних пріоритетів населення України: 1991 – 2000 роки /А.Ручка // Політичний портрет України. – 2001. – № 23. 4.Лапин Н.И. Модернизация базовых ценностей россиян / Н.И. Лапин // Социс – 1996. – №5 – С. 3–23.

УДК 227.7 БУГРОВ РОМАН ВЛАДИМИРОВИЧ.

Доцент, канд. полит. наук ГОУ ВПО "Нижегородский государственный

университет им. Н.И. Лобачевского" Факультет международных отношений

bougrov@mail.ru

ИНТЕГРАЦИЯ И ГОСУДАРСТВО: ВОЗМОЖНОСТИ ПРИМЕНЕНИЯ ТЕХНОЛОГИИ ГОСУДАРСТВЕННОГО

СТРОИТЕЛЬСТВА ДЛЯ СОЗДАНИЯ НАДНАЦИОНАЛЬНОЙ ВЛАСТИ В ЕС

INTEGRATION AND THE STATE: PROBLEMS OF APPLICABILITY OF THE TECHNOLOGY OF STATE-BUILDING TO THE CREATION

OF SUPRANATIONAL POWER IN THE EU This work seeks to answer the following questions. Can we regard the

integration as a continuation of the evolution of the state? Can we use the experience of state-building in modeling the development of the EU? What can be done to make the EU more effective and democratic?

To answer these questions we suggest applying the Hirshmann-Rokkan concept of state building in Europe combined with the model of multilevel governance.

128

One of the main conclusions is that an effective EU will increasingly encroach upon the powers of the state and in this process so called “democratic deficit” is a necessary prerequisite of the building of the EU.

Данная работа призвана ответить на следующие вопросы. Является ли процесс интеграции продолжением эволюции государства? Какой путь должен пройти Европейский Союз, чтобы стать более эффективным и демократичным? Можно ли взять опыт построения государственной системы для моделирования вариантов развития ЕС?

Теоретическая база и основные предположения. Концепция/модель многоуровнего управления (МУУ), разрабатываемая такими исследователями как Г. Маркс, К. Бланк и Л. Хоуг. Поскольку процессы интеграции приводят к образованию укрупненных социально-политических систем, в которых ни один актор самостоятельно не может обладать полной информацией для принятия комплексных решений, и также не обладает достаточными полномочиями для полномасштабных действий, поэтому особый акцент в данной теории делается на изучение проблем регулирования сложных, динамичных и разнообразных социальных систем.i Концепция многоуровнего управления рассматривает интеграционные образования в качестве систем отличных, как от международных организаций, так и от государств.

Базовым предположением для данной концепции служит наличие пересекающихся компетенций между множеством уровней управления и взаимодействие политических сил между этими уровнями. Таким образом, государство, точнее уровень исполнительной власти может считаться только одним из нескольких уровней организации интеграционного процесса. Модель МУУ рассматривает интеграционные образования как цельные системы, где кроме распределения власти по различным уровням и участникам, существуют различные направления политики, где действуют разные схемы регулирования. Следовательно, структура политического контроля не является неизменной во всех направлениях политики.ii Кроме этого, подразумевается, что в такой системе действуют как горизонтально, так и вертикально асимметричные согласовательные механизмы.iii

Сторонники данной модели не утверждают, что государства перестают играть свою ключевую роль в процессе интеграции, но, по их мнению, чтобы понять процесс принятия решений на наднациональном уровне необходимо анализировать и независимую роль акторов европейского уровня. Кроме этого, субнациональные акторы давно перестали действовать только на своей территории, и также активно участвуют в общеевропейских процессах. Создавая ассоциации, государства никак не монополизируют, а скорее распределяют связи между национальными и наднациональными акторами. Основным отличием данной модели является то, что она видит интеграционный политический процесс как взаимодействие независимых политических акторов на различных уровнях, что отчасти отражает принцип субсидиарности.iv Таким образом, теория МУУ утверждает, что компетенции постепенно перемещаются от государства, как на наднациональный уровень, так и на субнациональный уровень.

129

Необходимо отметить, что модель многуровнего управления на прямую не противостоит суверенитету государства. Наоборот, в ней государство само строит систему, которая поможет сохраниться государству как таковому.v Система управления, основанная на этой модели, ещё формируется, и только начинает обретать некие институционные рамки. Сторонники данного подхода утверждают, что система взаимосвязей, которую описывает концепция МУУ, появилась в конце 1980-х, начале 1990-х годов в наиболее развитых интеграционных блоках. По мнению Дж. Ругги, предметом изучения концепции МУУ являются «посмодернистские международные политические формы», например, ЕС, особенностью которых являются подвижность, постоянство неопределенности и множественность форм власти.vi В тоже время в рамках данной теории, кроме общей тенденции, ведущей к постепенному размыванию границ между различными (наднациональным, национальным и локальным) уровнями управления, не выдвигается четких предположений о дальнейшей динамике интеграционных процессов. Таким образом, основное достоинство данной модели состоит в попытке выделить сложность, неопределенность, как главные характерные черты современных интеграционных объединений. Кроме вышеуказанных положений, предлагается для объяснения процесса укрепление общеевропейской политической системы взять в качестве предположения идею о том, что политические системы должны развиваться по определенным закономерностям. Поэтому для объяснения процессов формирования политической системы ЕС может быть применена такая же модель как и применительно к государству. В данном исследовании предлагается взять за основу модель Хершман-Роккана (Hirshmann-Rokkan).vii Ключевые понятия этой модели «выход», «лояльность», «предел/граница». Принятая модель Хершман-Роккана прямо указывает на следование динамических процессов при формировании наднационального уровня власти в ЕС логике развития национальных государств в Европе. Показано, что вопрос эффективности ЕС и его «демократичности» связан напрямую с историческими предпосылками развития государств Европы. Доказано, что если ЕС необходима роль регулятора, как в рамках ЕС, так и за его пределами, необходима репликация функций государства на уровне ЕС, что для современных государств Европы не является приоритетом. Региональный уровень управления в ЕС находиться в стадии формирования, что не позволяет придавать ему значение равное государственному уровню или уровню ЕС. Тем не менее, необходимо воспринимать развитие регионального компонента в системе ЕС как неизбежную тенденцию, которая в дальнейшем сможет сбалансировать наднациональный уровень управления.

Kooiman J. (ed), Modern Governance: New Government-Society Interactions. – London, 1993, p.4. Marks G., et al, Governance in the EU. – L., 1996, p4. Christiansen T., Reconstructing European Space: From Territorial Politics to Multilevel Governance, in K-E., Jorgensen, Reflective Approaches to European Governance.- Basingstoke, 1997, p.65.

130

Marks G., Hooghe L., Blank K., Integration Theory, Subsidiarity and the Internationalisation of Issues: The Implication for Legitimacy / EUI Working Paper RSC No. 95/7, Р. 7. Ibid., Р.25. Ruggie J., Constructing the World Polity: Essays on International Institutionalization. – L., 1998, p.173 Bartolini S., Restructuring Europe – L. 2005

ВОЙТОВИЧ М. Г.

Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут»

студентка VI курсу факультету соціології mawer31@ukr.net

ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ В УМОВАХ КРИЗИ

У тезисах піднята проблема підбору персоналу як важливого

елементу ефективного функціонування сучасних організацій, наведені способи та методи пошуку та відбору персоналу в кризових умовах

Значні зміни, наявність кризової ситуації в соціальній, економічній, політичній сферах України одночасно як розширюють можливості, так і створюють серйозні обмеження для кожної людини, стабільності її існування і зростання. Ці проблеми та негативні явища суттєво впливають на діяльність та функціонування компаній. Саме тому постає актуальне питання ефективного управління персоналом в період кризи. Антикризове управління персоналом в таких умовах покликане врахувати цілий спектр питань адаптації співробітника до зовнішніх і внутрішніх умов функціонування і розвитку організації.

Економічна ситуація змушує все більше компаній заявляти про скорочення витрат. Управління персоналом як функція, що традиційно вважається центром витрат, а не прибутку, стало одним з перших претендентів на значне скорочення бюджету.

Найбільш болючою точкою в управлінні персоналом став підбір та найм. Компанії почали переглядати стратегії розвитку. Більшість приступили до оптимізації чисельності персоналу, скорочуючи найменш ефективних працівників і розподіляючи додаткове навантаження між співробітниками, що залишилися. Досить часто скорочення набувають масового характеру, в силу чого проводити нові набори ризикують не багато компаній.

У силу вищенаведених передумов кількість вакансій різко скорочується, внаслідок чого компанії поступово переводять функцію підбору із зовнішніх підрядників на внутрішні ресурси. Таким чином, зменшують витрати на послуги кадрових агентств.

Тим не менш, ситуація кризи позитивно складається для роботодавців. З одного боку, зросла кількість претендентів, що знаходяться у пошуках роботи. Співробітники служб персоналу відзначають притік резюме, на провідних сайтах по роботі різко змінилося співвідношення вакансій і резюме.

131

З іншого боку, у роботодавця з'явилася можливість вибирати з більшого числа претендентів. Наслідком цього стало зниження рівня матеріальних побажань працівників. Зросли вимоги роботодавців до професіоналізму кандидата, але в той же час і до професіоналізму рекрутера. Просто підбір персоналу поступився місцем ретельному відбору.

За останні кілька років вітчизняний ринок праці постійно змінюється під впливом бізнесу, що розвивається. Попит на фахівців то зростає стрімкими темпами, то, як сьогодні, під впливом кризи різко знижується. У зв'язку з цим виникають питання: чи залишаються тими ж способи підбору персоналу, де легше знайти фахівця потрібного профілю, як під час кризи спланувати підбір персоналу і пов’язані з цим витрати? Багато методів пошуку співробітників, що активно використовувалися п'ять років тому, актуальні й сьогодні. Як і раніше, велику увагу приділяють особистим рекомендаціям, а також дають оголошення про відкриті вакансії. Великі корпорації звертаються до послуг рекрутерів та державної служби зайнятості. Змінюються більшою мірою не способи пошуку персоналу, а ресурси, якими при цьому користуються.

Наприклад, раніше часто потенційний співробітник приходив до відділу кадрів і пропонував свої послуги. Цей ще радянський метод був у минулому найпоширенішим, але зараз втратив свої позиції навіть в невеликих населених пунктах.

Для деяких позицій зовсім втратив актуальність спосіб підбору персоналу через стандартні оголошення. На відміну від цих методів, сьогодні дуже поширений пошук через Інтернет. Його плюси очевидні: при мінімальних фінансових вкладеннях керівник отримує оперативну інформацію про стан ринку праці щодо тієї чи іншої позиції. Відповідні сайти зазвичай дають можливість не тільки розмістити в мережі заявку компанії, але і відразу переглянути резюме за заданими параметрами. Трудомісткість і тимчасові витрати при такому способі пошуку значно нижче, ніж при будь-якому іншому.

Зміни торкнулися і параметрів відбору претендентів. У попередні роки роботодавці прагнутли підібрати співробітників через знайомих. Фахівця іноді брали навіть з іншої галузі, але обов'язково «свого». Зараз більше уваги приділяється професіоналізму. Від працівника вимагають підтвердження своєї кваліфікації на прикладі реалізованих проектів у попередніх компаніях.

В основному зміни в галузі пошуку і підбору персоналу обгрунтовані жорсткими термінами, в які сьогодні доводиться вирішувати кадрові проблеми, а також строгими стандартами професійних вимог, що пред'являються до кандидата. Як і раніше, при підборі дуже важливо правильно розставити акценти, визначити цілі та вимоги, намітити адекватне фінансування. Зрозуміло, топ-менеджера і прибиральницю не можна шукати з застосуванням одних і тих же технічних засобів. Таким чином, рівень персоналу є визначальним фактором при виборі способу рекрутингу.

Провідних топ-менеджерів зовсім недавно також було прийнято залучати з числа знайомих. Але в наш час більша частина запитів на підбір топ-складу заснована на бажанні запросити на роботу людину зі своєї галузі, який добре орієнтується в даному сегменті ринку. Критерії відбору

132

посилилися. Ринок стає все більш насиченим, конкурентність найвища. Сьогодні розвинені управлінські навички вже не можуть служити заміною досвіду у відповідній сфері бізнесу.

Інтернет в даному випадку хоч і використовується, але не є провідним ресурсом. Частіше застосовується прямий пошук кандидатів, тобто вербування конкретного фахівця в іншій компанії. Висококваліфіковані фахівці завжди користувалися попитом на кадровому ринку. Для їх пошуку 5 років тому використовували оголошення. При цьому найчастіше готові були розглядати кандидатів з профільною освітою, яким необхідно навчання в конкретному напрямку. Сьогодні вимоги посилилися - вузька спеціалізація знаходиться на пріоритетних позиціях. Знаходять таких співробітників часто прямим пошуком, за сприяння кадрових агентств і через Інтернет. Але можливі й інші, менш поширені методи пошуку. Деякі компанії працюють з вузами, залучаючи випускників, а також даючи можливість стажуватися студентам 3-5 курсів. «Ця практика застосовувалася у великих фірмах і кілька років тому, але на даний момент вона знайшла набагато більшого поширення. Також у серйозних компаній з'являються власні навчальні заклади, що готують кадри цілеспрямовано.

Інколи керівники фірм рекрутують фахівців на всіляких ярмарках вакансій та професійних виставках. Той же метод використовують і кадрові агентства. Менеджерів середньої ланки шукають різними способами: від прямого пошуку до розміщення оголошень в Інтернеті. Вибір залежить від галузі або переваг керівництва конкретної компанії.

Лінійний персонал також знаходять старими методами. Застосовують різні бази даних, оголошення в газетах. Сьогодні кандидати активно представляють себе, особливо популярні розсилка резюме роботодавцям по електронній пошті, розміщення їх на сайтах з відкритим доступом.

Некваліфіковану працю теж знаходить свій попит на ринку праці. Тепер комп'ютерна грамотність населення зростає, тому вантажників, комірників, прибиральниць теж можна знайти через Інтернет. Хоча такий метод пошуку не надто популярний, і більший відгук до цих пір знаходять оголошення про вакансії у ЗМІ.

На посадах нижчого рівня часто працюють люди без будь-якого досвіду роботи: молодь, студенти, а також люди пенсійного віку, з обмеженими можливостями, зацікавлені в неповному робочому дні і т.д. У зв'язку з таким станом справ некваліфікований персонал іноді шукають через всілякі асоціації.

Таким чином, способи підбору персоналу не стільки змінюються, скільки удосконалюються, роблячи пошук найбільш зручним для роботодавців і здобувачів. Абсолютним лідером серед ресурсів для рекрутингу сьогодні є Інтернет, який ще 5 років тому використовували з цією метою тільки фахівці IT-профілю. Також важливу роль відіграють кадрові центри та агентства, що застосовують різні методи пошуку і оперативно реагують на потреби ринку.

Література

1. Бачурин А. Управление персоналом организации. // Экономист. 2005. 4. С. 28-31.

133

2. Верхоглазенко В. Система управления персоналом // Консультант директора. - 2004. - 4. - С. 23-34 3. Галенко В.П., Страхова О.А., Файбушевич С.И. Управление персоналом и эффективность предприятий: Учеб. пособие. - СПб.: СПбУЭФ, 2005. 4. Дуракова И.Б. Управление персоналом: отбор и найм: Исследование зарубежного опыта. - М.: Центр, 2005. 5. Комаров Е. И. Управление персоналом - залог высокой прибыли // Управление персоналом.- 2005.- 1. - С. 38-41.

УДК 338.24

ДУНАЙ АЛЛА, студентка 3-го курсу

фінансового факультету Волинського інституту ім. В. Липинського МАУП

ШОСТАК Л.В.,к.е.н. доцент кафедри економіки і підприємництва та інноваційної діяльності Волинського національного

університету ім. Лесі Українки

ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ

Розглянуто вплив глобалізаційних чинників на національні економіки

країн світу. Визначено проблемо, які існують в інноваційній сфері економіки України. Досліджено місце України за європейським інноваційним рейтингом. Запропоновано основні напрямки активізації наукової та дослідницької роботи.

Influence of globalization factors on the national economies of the world

countries has been considered. The problems which exist in the innovative sphere of economy of Ukraine, have been determined. The place of Ukraine has been explored by the European innovative rating. Basic directions of activation of the advanced and research study have been offered in the article.

Проблема інноваційного розвитку економіки України на сучасному етапі

стоїть дуже гостро, оскільки лише володіння передовими технологіями, реалізація стратегії технологічного лідерства здатні вивести країну з периферії в центр світового господарства. Тому надзвичайно важливими є формування та реалізація конкретних заходів інноваційної політики держави, враховуючи вплив процесів глобалізації світогосподарських зв’язків.

Питання інноваційного розвитку економіки України є предметом дослідження багатьох вітчизняних вчених та науковців. Так, Ж. Поплавська вивчає значення інтелектуального капіталу як основного елемента у становленні інноваційної економіки та постіндустріального суспільства [4]; Л. Федулова досліджує становище та перспективи інноваційного розвитку економіки України на основі їх глибокого технологічного аналізу [5];

134

О. Шнипко обґрунтовує необхідність швидкої модернізації економіки України задля забезпечення гідного місця в міжнародному глобалізаційному просторі. Проте, ця проблема потребує детальнішого вивчення, особливо у контексті активної розробки та обговорення національної інноваційної стратегії на 2010 – 2020 роки.

Закон України “Про інноваційну діяльність” визначає інновації як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [1].

Але тим не менше інновації можуть мати принципово різні економічні та конкурентні наслідки і не кожна інновація є перспективною для певної країни за певних обставин у контексті глобальної конкурентної боротьби. Виходячи з цього, В. Новицький виділяє два типи інновацій: базові та адаптивні, або ситуативно-похідні [3]. Так, в Україні інноваційна активність підприємств полягає в основному у закупівлі машин та обладнання для нових виробництв, при цьому, як свідчать дослідження трансферу технологій до України на основі ліцензійних угод [6, 7], майже всі ліцензійні технології не належать до останніх досягнень і надходять до України в середньому з 10-річним запізненням. А на придбання і впровадження власне нових технологій, патентів, ліцензій витрачається найменше коштів. Така структура інноваційних витрат вітчизняних підприємств частково сприяє закріпленню технологічної відсталості економіки.

Тобто для економіки України характерним є впровадження ситуативно-похідних інновацій, які, хоч і підвищують ефективність діяльності конкретних підприємств, проте не покращують інноваційний розвиток галузей економіки вцілому. На відміну від них базові інновації пов’язані з фундаментальними проривами в науково-технологічній сфері, істотно поліпшують якість виробничого процесу, забезпечують технологічне лідерство. Тому основним завданням України на сучасному етапі є розробка та впровадження саме базових інновацій, які забезпечили б інноваційний прорив високотехнологічних виробництв на світових ринках. І всестороння підтримка з боку уряду повинна надаватися в першу чергу розвитку таких технологічних інновацій.

В основу кожної системи покладені певні фундаментальні закони, на основі яких ця система функціонує. Основу глобалізму складає закон глобальної (тотальної) монополізації світової економіки і політики з боку наймогутніших держав, глобальних ТНК і глобальних міжнародних організацій (СОТ, МВФ, Світового банку).

Головний глобальний конфлікт сучасності полягає в тому, що світ розділився, дезінтегрувався на частини, кожна з яких належить до різних: одна до постіндустріальної, друга до індустріальної, а третя до доіндустріальної, яка характеризується відсталістю й бідністю.

У сучасній глобалізованій економіці характерною рисою інновацій є їх здатність створювати попит самих на себе, роблячи споживача зорієнтованим на нову потребу, яка видавалася вже задоволеною.

135

Тобто створювати новий попит на продукцію, яка абсолютно новим, набагато вигіднішим способом задовольняє дану потребу. Прикладом можуть слугувати “інноваційні революції” у сфері зберігання, обробки та передавання інформації як наслідок прогресу у галузі комп’ютерних технологіій: перехід від аналогових до цифрових відео- та фотоносіїв, створення цифрових технологій тощо.

Крім того, інновації створюють інновації, тобто сучасний технологічний розвиток характеризується не лише визначальною роллю передових знань та інформації, але й використанням їх для створення “ноу-хау” та застосування виробництва та передачі інформації в процесі встановлення зв’язку між інноваціями та використанням інновацій.

У таких характеристиках інновацій міститься ще одна їх особливість, яка є надзвичайно важливою в сучасних умовах розвитку світової економіки. Конкуренція, як наслідок виходу країни на світовий ринок в умовах глобалізації, стрімко зростає.

Підприємства, які вводять інновації, отримують стійкі порівняльні переваги, а подекуди і монопольне становище на світовому ринку, допоки на арені не з’являться ще кращі передові технології. Три найважливіші процеси, які характеризують сучасну парадигму економічного зростання, – а це глобалізація, конкуренція та інновації, – здійснюють значний взаємовплив один на одного.

Відтак зростання інноваційної активності, підвищення ефективності і конкурентоспроможності економіки України у глобалізованому середовищі неможливе без підвищення взаємозв’язків між освітою, наукою, технікою, державними інституціями, виробництвом та ринком. У ланцюзі “вузи – дослідження – виробництво” вирішальним етапом повинно бути сприяння зростанню інновацій. Формування єдиної системи в країні, в якій поетапно поєднувалися б фінансування, підтримка та розвиток наукових досліджень, підготовка кадрів для здійснення НДДКР, захист, обслуговування та промоція нових технологій, а згодом їх впровадження у виробництво та просування на ринок – ось першочергове завдання інноваційної політики держави [3].

Тут добрим прикладом може слугувати досвід США, де дуже високий ступінь інтеграції науково-дослідних лабораторій, університетів та підприємств, завдяки чому інновації дуже швидко проходять тестування, випробовування і впроваджуються в дію. В Україні часто наукові дослідження і розробки не впроваджуються в дію вітчизняними підприємствами, наука часто виявляється “відірваною” від виробництва, а фінансування НДДКР відбувається неефективно і в надзвичайно малих обсягах порівняно з технологічно розвиненими державами [4].

Вплив глобалізації економічного середовища на інноваційний розвиток країни проявляється і в можливостях інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності. Створення сприятливих умов для ефективної діяльності інноваційних підприємств за допомогою розвитку інноваційної інфраструктури, зокрема установ, які займаються фінансовою та страховою діяльністю, адже доступ до швидких та дешевих кредитних ресурсів, страхове забезпечення, вільний переказ коштів в будь-яку країну дозволить підприємствам вільніше впроваджувати нові

136

технології у виробництво, проводити власні НДДКР, імпортувати передові технологічні досягнення, що у свою чергу сприятиме підвищенню конкурентоспроможності у глобалізованій економіці.

Отже, узагальнюючи результати проведеного дослідження, зазначимо, що основні напрями ефективної інноваційної політики України в умовах глобалізації світового господарства повинні включати:

1) сприяння розвитку конкуренції; 2) врахування умов глобального середовища розвитку національної

економіки; 3) створення стабільного нормативно-правового поля у сфері

регулювання економічної активності в країні; 4) забезпечення стабільної та передбачуваної фіскальної політики ; 5) гарантування захисту прав власності, зокрема прав

інтелектуальної власності; 6) збільшення витрат на НДДКР; 7) підтримка імпорту нових технологій; 8) створення ефективного ланцюга реалізації інновацій, який

передбачає взаємодію та співпрацю усіх основних агентів технологічного поступу;

9) пошук та всебічна підтримка розвитку обдарованих та талановитих молодих кадрів, надання прямої державної підтримки формуванню людського капіталу;

10) створення дієвої інноваційної інфраструктури.

Список літератури:

1. Закон України “Про інноваційну діяльність” №40-IV від 4 липня 2002 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2002. – № 36. – Ст.266. 2. Космидайло І. Проблеми інноваційного розвитку в Україні та шляхи їх вирішення / І. Космидайло // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 2(68). – С. 20 – 27. 3. Новицький В. Імперативи інноваційного розвитку / В.Новицький // Економіка України. – 2007. – № 2. – С. 45-52. 4. Тельнов А. С., Гончарук В. В. Проблеми інноваційного розвитку української економіки // Вісник Хмельницького національного університету 2009, № 3, Федулова Л. Перспективи інноваційного розвитку промисловості України / Л. Федулова // Економіка і прогнозування. – 2006. – № 2. – С. 58 – 76. 5. Шнипко О. Україна перед викликами глобального конкурентного простору / О. Шнипко // Вісник НБУ. – 2008. – № 10. – С. 8 – 14. 6. Якубовський М. Інфрастуктура – фактор прискорення інноваційного розвитку промисловості / М.Якубовський, В.Щукін // Економіка України. . – 2007. – № 2. – С. 27-38.

137

УДК 339.727: 338.124. КЛЮЧКО АННА ПЕТРІВНА.

Студентка IV курсу Волинського інституту

ім. В.Липинського МАУП Bumby777@mail.ru

УКРАЇНА І СВІТОВА КРИЗА. ХТО КОГО? УКРАИНА И МИРОВОЙ КРИЗИС. КТО КОГО?

UKRAINE AND THE WORLD CRISIS. Who whom?

Світова фінансова криза розпочалась у 2007 році з обвалу ринку

іпотечних кредитів у США. Обвал ринку нерухомості, стрімке зростання кількості неповернених кредитів, банкрутство кредитних фондів, списання світовими банками сотень мільярдів доларів збитків, обвал фондових ринків, ріст цін на енергоносії, прискорення темпів світової інфляції та зниження темпів росту світової економіки – всі ці події є взаємопов’язані і відбулися за період менше 1 року. Фактично, надзвичайно тісна взаємопов’язаність та переплетеність фінансових систем призвела до того, що криза на американському ринку переросла у кризу світової економіки. На момент настання світової фінансової кризи економіка України була на підйомі. І дійсно, з 2000 р. до третього кварталу 2008 р. економіка країни зростала в середньому на 7,5% на рік. Фіскальна політика залишалася досить поміркованою - дефіцит бюджету не перевищував 1,5% ВВП (за винятком 2004 р., коли проходили президентські вибори), а розмір зовнішнього державного боргу скорочувався. Потужний зовнішній попит, якому сприяло стрімке зростання в країнах з економікою, що розвивається, стимулював експорт, обсяги якого росли рекордними темпами - на 50% у річн. обчисленні за перші три квартали 2008 р. З іншого боку, через значне збільшення імпорту, сальдо поточного рахунку платіжного балансу залишалося від'ємним з 2006 р. Однак дефіцит рахунку поточних операцій повністю фінансувався за рахунок значних надходжень іноземного капіталу. У 2005-2008 рр. чисті прямі іноземні інвестиції в Україну в середньому складали $8 млрд. на рік. Це дозволило Національному банку України накопичувати валютні резерви, які наприкінці вересня 2008 р. сягнули $37 млрд.

Сьогоднішні умови розвитку вітчизняної економіки істотно відрізняються від тих, які існували у 1998 році, коли Україна також зазнала впливу потужної світової фінансової кризи. Проте сучасні реалії не покращують, а погіршують характеристики стійкості національної системи до фінансових шоків. Так, якщо у 1997—1998 роках рівень корпоративних боргів був низьким і корпоративний сектор не був настільки залежним від зовнішнього фінансування, то на сьогодні, національна фінансова система стала більш залежною від зовнішніх потоків капіталу.

Окремі ділові видання називають основною причиною кризи української економіки кризу світову. Це — правда, але не вся. Адже українська економіка має низку «системних хвороб».

З огляду на велику частку транснаціональних фінансових корпорацій у

138

банківському секторі України, негативний вплив світової фінансової кризи може поширюватись опосередковано — якщо материнські компанії зазнаватимуть збитків та матимуть проблеми з ліквідністю.

У цьому аспекті слід зазначити, що процеси інвестування та розвитку вітчизняних виробництв — більше залежні від кредитування, ніж від фондового ринку. 16% інвестицій в основний капітал фінансується за рахунок кредитів. І найбільш залежними секторами є сільське господарство, будівництво, переробна промисловість, зокрема хімічна та нафтохімічна, харчова промисловість, виробництво коксу і продуктів нафтопереробки. Гривня втратила більше 50% своєї вартості відносно долара США, що було однією з найсильніших девальвацій у світі. До причин такої девальвації можна віднести наступні чинники.

По-перше, передкризова вразливість економіки України до зовнішніх економічних потрясінь (поєднання великого дефіциту РПО, значних виплат за зовнішніми забов'язаннями та недоліків банківського сектора) була серйозніша, ніж в багатьох інших країнах. А недоліки банківського сектора, включаючи рівень негативно класифікованих активів, були одними з найсерйозніших у світі. Всі ці чинники змусили багатьох учасників ринку побоюватись, що валютний курс не вдасться втримати. Це викликало значне збільшення попиту, в тому числі і спекулятивного, на іноземну валюту. Такий раптовий дисбаланс між пропозицією та попитом на іноземну валюту спричинив суттєвий девальваційний тиск на гривню. По-друге, неадекватна монетарна політика (недостатня прозорість та послідовність у проведенні валютних аукціонів та операцій з рефінансування банків, а також слабкий контроль за використанням наданих коштів) підірвали впевненість громадськості у здатності центрального банку забезпечити стабільність валютного курсу. Ця недостатня довіра суттєво посилила нестабільність на валютному ринку. НБУ здійснював валютні інтервенції та вжив адміністративних заходів, намагаючись відновити ринкову рівновагу. Беручи до уваги наявні макроекономічні дисбаланси, НБУ не перешкоджав змінам валютного курсу, а намагався згладити процес девальвації шляхом продажу своїх міжнародних резервів. Однак непередбачуваність та недостатня прозорість цих інтервенцій завадили припиненню спекуляцій як на міжбанківському, так і на готівковому ринках. По суті, НБУ не зміг чітко роз'яснити основні умови своїх валютних інтервенцій, включаючи часові рамки, курс та обсяг інтервенцій, а також процес вибору банків для продажу валюти. Все це поглибило недовіру до політики НБУ та банківської системи в цілому. Водночас, суттєве погіршення ліквідності декількох великих комерційних банків ще більше посилило цю недовіру. НБУ також надав підтримку комерційним банкам шляхом вливання мільярдів гривень додаткової ліквідності через канал рефінансування. Однак, непрозора політика рефінансування та слабкий контроль за використанням коштів завадили відновити довіру до НБУ. Тим часом, значна частина коштів, наданих в рамках рефінансування, вірогідно, була виведена з країни, посилюючи тиск на валютний курс. По-третє, нестабільна політична ситуація та суперечливі заяви влади про майбутній валютний курс не сприяли відновленню довіри громадськості до національної валюти. По-четверте, вже багато років в Україні спостерігалася висока інфляція, в той

139

час як валютний курс залишався практично незмінним. Рано чи пізно ця втрата конкурентоспроможності мала бути відновлена шляхом відповідних змін валютного курсу, оскільки численні економічні дослідження підтверджують дію паритету купівельної спроможності у середньостроковій перспектив.

Аби запобігти банківській кризі, НБУ доцільно прийняти низку рішень, які встановлюють принципи рефінансування комерційних банків з проблемами короткострокової ліквідності під час проявів ознак фінансової кризи. Для запобігання валютній кризі необхідно виробити комплекс заходів, які не дозволять валютним спекулянтам розхитувати курс. При цьому НБУ має й надалі проводити політику збільшення волатильності курсу задля зниження ризиків розбалансування платіжного балансу.

З огляду на обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів в умовах погіршення доступу до зовнішніх кредитів підприємці мають зробити нелегкий вибір: або зупинити виробництво і втратити ринки, тримаючи високі ціни в розрахунку на тимчасові труднощі, або знизити ціни, тим самим відновивши попит на свою продукцію і зберігши споживача. Другий шлях — це шлях тих виробників, які дбають про майбутнє, розширюючи виробництво й заробляючи на «обороті», а перший — шлях спекулянтів, що отримують у короткостроковому періоді надприбутки і виходять з виробництва. Уряд у цьому плані може взяти на себе зобов’язання провести консультації стосовно підписання меморандумів з інвесторами, представниками великого бізнесу про зниження цін на товари та послуги. Лише спільна робота уряду та Нацбанку, підтримана Верховною Радою, а також безпосередньо бізнесом, дозволить успішно пройти тест на зрілість української економіки в умовах світової фінансової кризи. Незважаючи на заяви багатьох експертів, що світова фінансова криза не вплинула на економіку нашої державі, насправді криза призвела до відчутних наслідків. По-перше, українські банки зіштовхнулися із кризою ліквідності через обмеження доступу до закордонних кредитів, які кілька останніх років були основним джерелом збільшення обсягів кредитування. По-друге, криза в житловому будівництві, викликана значним скороченням іпотечного кредитування банками та побоюванням щодо повторення американської іпотечної кризи в Україні. По-третє, ріст цін на енергоносії надзвичайно серйозно впливає на всю економіку України, оскільки автоматично призводить до зростання цін на більшість товарів та послуг, вироблених в Україні. І по-четверте, через досить значний рівень інтегрованості економіки України в загальносвітову економіку, зростання рівня світової інфляції суттєво вплинули на ріст інфляції в Україні. Професор Анатолій Гальчинський пише: «Якою буде руйнівна сила кризи, як довго вона триватиме і яким стане те «нове», про яке йдеться, ми поки що не знаємо і знати не можемо. Економічна наука, яка зазвичай «оспівує» лише існуючу практику, демонструє у цьому сенсі ще більшу безпорадність, ніж державні сановники та офіційні інституції, що своїми «антикризовими» заходами прагнуть лише одного — повернення назад, відтворення минулого. Однак саме таке прагнення є утопією. Повернення вже просто неможливе».

На думку відомого науковця, слід виходити з того, що світова

140

економічна криза за всіма своїми ознаками лише розгортається. Жодна з країн, зокрема й Україна, не має будь-яких шансів уберегтися від її руйнівних наслідків. До того ж нинішня криза — це криза не лише геоекономічного, а й геополітичного устрою світу, який сформувався останніми десятиліттями. У січні 2010 року в Україні пройшли чергові президентські вибори. Протягом цього періоду відсутність політичної стабільності негативно вплинула на процес прийняття рішень, завадила процесу економічного відновлення та посилила економічний спад. Для пом'якшення цих ризиків, які залишатимуться високими протягом усього періоду відродження світової економіки, яке ще має нестійкий характер, уряд повинен вживати заходів, спрямованих на відновлення довіри інвесторів, а також відновлення довіри до макроекономічної політики в країні в цілому. Існує три основні компоненти такої стабілізаційної політики:·

обачлива фіскальна політика; збалансована грошово-кредитна політика; ефективний нагляд у банківському секторі.

Крім того, певним страховим полісом для України є Євро-2012. Якщо запланований комплекс робіт буде виконано, то ми гарантовано матимемо значний приплив капіталу каналами прямих іноземних інвестицій, середньо- та довгострокових кредитів. Адже така подія у світовому масштабі розглядається інвесторами як іміджева з невисоким рівнем ризику фінансування.

Список використаної літератури:

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991 N 29 ст. 377 2. М. Пацера. Світова фінансова криза та її наслідки для банківської системи України.// Вісник НБУ. – 2009 - №1. – С. 28-33 3. Паливода К., Гайдуцький П. «Чи загрожує Україні іпотечна криза?» // Дзеркало тижня, № 12 (691), 29 березня – 05 квітня 2008 4. Прогнози на 2010-й: услід за торжеством демократії наступить траур за економікою? - // УНІАН Економіка. - http://economics.unian.net/ukr/ 5. Українська національна іпотечна асоціація, http://www.unia.com.ua

УДК 330.342.146:316.334.3

МОСЕЙКО ВИКТОРИЯ ВЛАДИМИРОВНА Томский государственный

педагогический университет Старший преподаватель

кафедры экономики и методики преподавания экономики

moseiko@sibmail.com

ПАРАДИГМА РОССИЙСКОГО СОЦИАЛЬНОГО ГОСУДАРСТВА С СОЦИАЛЬНО ОРИЕНТИРОВАННОЙ

РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКОЙ Аннотация: В работе анализируются институты частной

собственности, достойной заработной платы, социального страхования

141

и публичных благ в промышленно-развитых странах и России. На основании этого проводится соответствие общих признаков российского социального государства моделям Бевериджа, Бисмарка и шведской модели.

PARADIGM OF THE RUSSIAN SOCIAL STATE WITH SOCIALLY

FOCUSED MARKET ECONOMY Annotation: In this work a private property institutions, a worthy wages,

social insurance and the public blessings in the industrially-developed countries and Russia are analyzed. On the basis of this conformity of the general signs of the Russian social state to models of Beveridzha, Bismarck and the Swedish model is spent.

ПАРАДИГМА РОСІЙСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ З СОЦІАЛЬНО

ОРІЄНТОВАНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ Анотація: У роботі аналізуються інститути приватної власності,

гідної заробітної плати, соціального страхування і публічних благ в промислово-розвинених країнах і Росії. На підставі цього проводиться відповідність загальних ознак російської соціальної держави моделям Беверіджа, Бісмарка і шведської моделі.

При первейшем рассмотрении не приходится сомневаться в том, что

российское государство является социальным с социально ориентированной и рыночной экономикой. Однако более тщательный анализ обнаруживает массу проблем, проявляющихся через низкие значения уровня и качества жизни российских граждан. Учитывая различия в практике современных социальных государств с социально ориентированными экономиками выделяют несколько моделей: модель Бевериджа, модель Бисмарка и шведскую модель.

В силу придания основным законом России статуса социального государства и в целях использования успешной зарубежной практики, целесообразно эксплицировать те признаки, по которым российскую переходную модель можно было бы соотнести с уже существующими в мировой практике. В этой связи представляет интерес идея В. Роика, в соответствии с которой основу социального государства составляют институты частной собственности, достойной заработной платы, социального страхования и публичных благ. В результате проведенного сравнительного анализа по четырем указанным выше элементам между РФ и промышленно-развитыми странами (ПРС) обнаружилось следующее.

Детальный анализ института частной собственности выявляет наличие качественно противоположных характеристик по таким исследуемым параметрам, как легализация, регистрация, защита. Полагаем, что это отчасти связано с тем временным периодом, когда в РФ институт частной собственности отсутствовал и признавался чуждым сформированной социалистической системой. В силу неразвитости частнособственнических российских отношений данный аспект мы убрали из дальнейшего анализа.

142

Институт достойной заработной платы. Понятие «достойный» в словаре Ожегова трактуется через слова заслуженный, справедливый,полагаем, что «достойный» означает такой уровень заработной платы, который, с одной стороны, был бы сопоставим со средними заработками в регионе и стране и, с другой стороны, был способен удовлетворять потребности среднестатистического индивида, проживающего в данном регионе в данный момент времени. Средняя заработная плата в России значительно превышает прожиточный минимум, который традиционно является порогом бедности. Но при этом прожиточный минимум является весьма заниженной величиной и для России характерен чрезвычайно большой разрыв в размере доходов по группам населения.

В международной практике выработано несколько подходов к определению достойной заработной платы: 60 % от чистых заработков (Совет Европы), 68 % от валовых средних заработков (Совет Европы в 1980 гг.); 60 % от среднего вознаграждения за труд в рамках страны (ЕВРОСТАТ); 2/3 от средних заработков (ОЭСР).

В ПРС институт социального страхования имеет принципиальное значение и занимает, либо доминирующее положение (Германия), либо является одним из основных наравне с другими институтами социальной защиты (например, Великобритания). В России, к сожалению, этот институт все еще не получил должного развития. Так, эксперты в сфере социального страхования среди недостатков существующей в России системы социального страхования отмечают следующие: низкие уровни страховой защиты и преобладание перераспределительных подходов и механизмов в ущерб страховым.

Представляется, что основными отличительными характеристиками при анализе института публичных благ являются доля расходов и способы финансирования. Итак, по первому признаку РФ показывает весьма низкие уровни расходов, что не соответствует параметрам ни одной из развитых стран мира. По второму признаку следует отметить, что большинство общественных благ в России еще до недавнего времени обеспечивались за счет налоговых поступлений, теперь финансирование носит смешанный характер.

Соответствие 4-х анализируемых элементов в РФ принципам моделей Бисмарка, Бевериджа, шведской модели представлено в таблице 1.

Таблица 1 – Соответствие 4-х анализируемых элементов в РФ принципам моделей Бисмарка, Бевериджа, шведской модели.

Модель

Бисмарка Модель Бевериджа

Шведская модель

Институт ч/с - - - Институт достойной з/пл + Институт социального страхования

+ + +

Институт публичных благ + +

143

Каждый из рассматриваемых институтов имеет, как сходные, так и отличительные признаки, что не позволяет отнести российскую модель ни к одной из известных.

Так, институт социального страхования в России вобрал в себя черты трех указанных моделей и не имеет явно выраженной принадлежности к одной из них. К тому же существуют и уникальные характеристики российской системы социального страхования, не свойственные ни одной из моделей, среди них: уплата страховых взносов только работодателями, не привлекая к этому работников и тесная связь социального страхования с социальным обеспечением, которая, по сути, является основным недостатком современной системы социального страхования.

Сложившийся в России институт оплаты труда в большей степени соответствует модели англосаксонского типа, характеризующейся минимальным участием государства.

Институт публичных благ России отличает низкое его финансирование, по сравнению со странами развитыми. Но по отдельным параметрам мы наблюдаем склонность к заимствованию элементов из разных моделей. Так, налоговое финансирование публичных благ, распространение принципов равного и бесплатного доступа для всех в российской модели сближает этот институт с институтами из моделей Бевериджа и шведского капитализма.

Таким образом, по выбранным для анализа параметрам российская действительность в большей степени соответствует идеям, положенным в основу функционирования модели Бевериджа. Однако полного соответствия, конечно, нет. Это подтверждается фактом активного использования компонентов, характерных для двух других моделей. И на сегодняшний момент времени, мы полагаем, что российский вариант развивается в неком особенном русле, вобравшем в себя характеристики всех известных традиций. В этой связи общая парадигма развития, должна строиться, во-первых, на уже оформившихся идеях функционирования концепта российской социальной экономики с использованием наиболее очевидных успешных элДля деяких позицій зовсім втратив актуальність спосіб підбору персоналу через стандартні оголошення. На відміну від цих методів, сьогодні дуже поширений пошук через Інтернет. Його плюси очевидні: при мінімальних фінансових вкладеннях керівник отримує оперативну інформацію про стан ринку праці щодо тієї чи іншої позиції. Відповідні сайти зазвичай дають можливість не тільки розмістити в мережі заявку компанії, але і відразу переглянути резюме за заданими параметрами. Трудомісткість і тимчасові витрати при такому способі пошуку значно нижче, ніж при будь-якому іншому.

Зміни торкнулися і параметрів відбору претендентів. У попередні роки роботодавці прагнутли підібрати співробітників через знайомих. Фахівця іноді брали навіть з іншої галузі, але обов'язково «свого». Зараз більше уваги приділяється професіоналізму. Від працівника вимагають підтвердження своєї кваліфікації на прикладі реалізованих проектів у попередніх компаніях.

В основному зміни в галузі пошуку і підбору персоналу обгрунтовані жорсткими термінами, в які сьогодні доводиться вирішувати кадрові

144

проблеми, а також строгими стандартами професійних вимог, що пред'являються до кандидата. Як і раніше, при підборі дуже важливо правильно розставити акценти, визначити цілі та вимоги, намітити адекватне фінансування. Зрозуміло, топ-менеджера і прибиральницю не можна шукати з застосуванням одних і тих же технічних засобів. Таким чином, рівень персоналу є визначальним фактором при виборі способу рекрутингу.

Провідних топ-менеджерів зовсім недавно також було прийнято залучати з числа знайомих. Але в наш час більша частина запитів на підбір топ-складу заснована на бажанні запросити на роботу людину зі своєї галузі, який добре орієнтується в даному сегменті ринку. Критерії відбору посилилися. Ринок стає все більш насиченим, конкурентність найвища. Сьогодні розвинені управлінські навички вже не можуть служити заміною досвіду у відповідній сфері бізнесу.

Інтернет в даному випадку хоч і використовується, але не є провідним ресурсом. Частіше застосовується прямий пошук кандидатів, тобто вербування конкретного фахівця в іншій компанії. Висококваліфіковані фахівці завжди користувалися попитом на кадровому ринку. Для їх пошуку 5 років тому використовували оголошення. При цьому найчастіше готові були розглядати кандидатів з профільною освітою, яким необхідно навчання в конкретному напрямку. Сьогодні вимоги посилилися - вузька спеціалізація знаходиться на пріоритетних позиціях. Знаходять таких співробітників часто прямим пошуком, за сприяння кадрових агентств і через Інтернет. Але можливі й інші, менш поширені методи пошуку. Деякі компанії працюють з вузами, залучаючи випускників, а також даючи можливість стажуватися студентам 3-5 курсів. «Ця практика застосовувалася у великих фірмах і кілька років тому, але на даний момент вона знайшла набагато більшого поширення. Також у серйозних компаній з'являються власні навчальні заклади, що готують кадри цілеспрямовано.

Інколи керівники фірм рекрутують фахівців на всіляких ярмарках вакансій та професійних виставках. Той же метод використовують і кадрові агентства. Менеджерів середньої ланки шукають різними способами: від прямого пошуку до розміщення оголошень в Інтернеті. Вибір залежить від галузі або переваг керівництва конкретної компанії.

Лінійний персонал також знаходять старими методами. Застосовують різні бази даних, оголошення в газетах. Сьогодні кандидати активно представляють себе, особливо популярні розсилка резюме роботодавцям по електронній пошті, розміщення їх на сайтах з відкритим доступом.

Некваліфіковану працю теж знаходить свій попит на ринку праці. Тепер комп'ютерна грамотність населення зростає, тому вантажників, комірників, прибиральниць теж можна знайти через Інтернет. Хоча такий метод пошуку не надто популярний, і більший відгук до цих пір знаходять оголошення про вакансії у ЗМІ.

На посадах нижчого рівня часто працюють люди без будь-якого досвіду роботи: молодь, студенти, а також люди пенсійного віку, з обмеженими можливостями, зацікавлені в неповному робочому дні і т.д. У зв'язку з таким станом справ некваліфікований персонал іноді шукають через всілякі асоціації.

145

Таким чином, способи підбору персоналу не стільки змінюються, скільки удосконалюються, роблячи пошук найбільш зручним для роботодавців і здобувачів. Абсолютним лідером серед ресурсів для рекрутингу сьогодні є Інтернет, який ще 5 років тому використовували з цією метою тільки фахівці IT-профілю. Також важливу роль відіграють кадрові центри та агентства, що застосовують різні методи пошуку і оперативно реагують на потреби ринку.

Література

1. Бачурин А. Управление персоналом организации. // Экономист. 2005. 4. С. 28-31. 2. Верхоглазенко В. Система управления персоналом // Консультант директора. - 2004. - 4. - С. 23-34 3. Галенко В.П., Страхова О.А., Файбушевич С.И. Управление персоналом и эффективность предприятий: Учеб. пособие. - СПб.: СПбУЭФ, 2005. 4. Дуракова И.Б. Управление персоналом: отбор и найм: Исследование зарубежного опыта. - М.: Центр, 2005. 5. Комаров Е. И. Управление персоналом - залог высокой прибыли // Управление персоналом.- 2005.- 1. - С. 38-41.

УДК [ 327:341.17]:061.1ЄС

ОКСАНА ОНИЩУК, аспірант (здобувач)

факультету міжнародних Львівського національного університету відносин імені

Івана Франка. Науковий консультант

ДУБОВІЧ І.А., кандидат географічних наук,

спеціаліст з міжнародного права, доцент кафедри екологічної економіки

Національного лісотехнічного університету України

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Розглядаються основні етапи формування Європейського Союзу, його

склад і структура. Аналізується процедура вступу нових держав-членів та особливості політико-правової системи ЄС.

Ключові слова: Європейський Союз, міжнародний договір, міжнародне співробітництво, європейська інтеграція.

Рассматриваются основные этапы формирования Европейского Союза, его состав и структура. Анализируется процедура вступления новых государств-членов и также особенности политико-правовой системы ЕС.

Ключевые слова: Европейского Союза, международный договор, международное сотрудничество, европейская интеграция.

У ході історичного розвитку людства виникає об’єктивна необхідність в об’єднанні зусиль держав з метою налагодження ефективного співробітництва у найбільш пріоритетних сферах суспільного життя та вироблення відповідного механізму співпраці шляхом узгодження,

146

підписання та виконання усіх необхідних політико-правових документів. Логічним наслідком проведення такої політики постало, наприклад, підписання у 1992 році Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу (ЄС), що свідчило про початок нового етапу.

Створення ЄС − одне з найбільш визначних подій ХХ століття. Побудова ЄС розпочалась в 1950 р. XX ст.‚ коли були створені три Європейські співтовариства: Європейське співтовариство вугілля та сталі (СЄСВ), Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), Європейське економічне співтовариство.

Ім’я Жан Монне ввійшло в історію сучасної Європи, як головного «архітектора» чи «батька-засновника» Європейських Співтовариств. Європа, створена з суверенних держав − писав Ж.Монне, − «сама по собі не здатна, при всій добрій волі її керівництва, приймати розумні рішення, необхідні для загального блага. Проте, все робиться можливим, якщо право приймати рішення, дістають інститути, покликані піклуватись про загальні інтереси в рамках єдиних правил та на основній волі більшості».

Першим конкретним кроком побудови федеративної Європи став Парижський договір 1951 р.

Європейський Союз поставив перед собою п’ять загальних цілей: 1) сприяти соціально-економічному прогресу шляхом створення

простору без внутрішніх кордонів, посилення економічної й соціальної згуртованості, заснування економічного та валютного союзу;

2) утверджувати свою ідентичність на міжнародній арені через здійснення Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та в перспективі спільної оборонної політики;

3) посилити захист прав та інтересів громадян його держав-членів за рахунок впровадження громадянства Союзу;

4) розвивати тісне співробітництво в галузі правосуддя й внутрішніх справ;

5) забезпечувати повною мірою дотримання «acquis communautaire» (тобто правовий доробок) ЄС разом з Європейськими договорами та всім правовим масивом, що базується на них, а також визначені політичні цілі та пристосовувати своє внутрішньодержавне право до права ЄС .

Склад ЄС, подібно самій організації формувався також поетапно. З моменту створення ЄС збільшився в чотири рази і це не межа. Першочерговими учасниками були шість країн Західної Європи (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція). В такому складі три Європейські співтовариства функціонували в 50-60 рр. ХХ ст. Перше розширення Європейського Cпівтовариства відбулось в 1970 р; в 1973 р. до них приєднались Великобританія, Данія, Ірландія. В 80 рр. кількісний склад держав-членів зріс з 9 до 12. В 1981 р. вступила Греція, в 1986 р. – Іспанія та Португалія.

В 2004 р. відбулось масштабне розширення ЄС на Схід. З 1 червня 2004 р. членами ЄС стали зразу 10 держав, в тому числі 3 республіки колишнього Радянського Союзу (Латвія, Литва, Естонія), 5 східноєвропейських держав з колишнього соціалістичного табору (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія) та дві невеличкі острівні держави в Середземному морі (Кіпр – грецька частина та Мальта). Масштабне розширення Євросоюзу у 2004 р.

147

мало передусім політичний, а не суто економічний характер. В 2005 р. підписаний договір про приєднання до ЄС ще двох східноєвропейський держав – Болгарія та Румунія. Цей документ вступив в силу 1 січня 2007 р. Таким чином, з 2007 р. кількість держав-членів ЄС досягла 27. Проте, це не останнє розширення складу даної організації. В даний час ще три держави офіційно визнані державами-кандидатами та розпочали переговори про свій вступ в Союз. Це Хорватія, Македонія, а також Туреччина, це можливо відбудеться не раніше 2015 р.

Зазначимо, що керівництво ще ряду країн (Україна, Молдова, Грузія, Туреччина та ін.) в різні роки висловили побажання бачити свої держави членами ЄС.

Швидкі зміни, які відбуваються у світі, вимагають опрацювання нових перспектив розвитку євроінтеграційних процесів. У середині 90-х років стало загальним усвідомлення необхідності перегляду Маастрихтського договору з метою істотного реформування інституціональної системи ЄС. 2 жовтня 1997 р. Амстердамський договір про зміну договору про ЄС, договорів, які заснували Європейські співтовариства, та пов’язаних із ними актів був остаточно схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Договір поставив у центр уваги Союзу питання про права та свободи людини, надав його політиці згідно з вимогами часу культурний та соціальні виміри, інтегрував Шенгенські угоди у правову систему Союзу.

Відповідно цей документ має назву Ніцький договір (це офіційна назва), його було підписано 26 лютого 2001 р.

В кінці 2001 р. положення договору були доповнені та уточнені новим документом – «Декларацією про майбутнє Європейського Союзу», більш відома як «Лаакенська декларація». Саме в Лаакенській декларації вперше була проголошена можливість підготовки для Союзу єдиного конституційного документу. Конституція внесла основні зміни в правову систему ЄС.

1 грудня 2009 р. набрав чинність Лісабонський договір – новий основний документ ЄС, який ратифікували всі 27 держав ЄС. Мета документа – спростити процедуру прийняття рішень у ЄС і збільшити його політичний вплив у світі.

З вищенаведеного можна зробити деякі висновки. Усвідомлюючи той факт, що євроінтеграційний процес постає доволі складним та тривалим, а також враховуючи ті внутрішні зміни, які відбулися та продовжують відбуватися останнім часом в ЄС та Україні, вважається, що ґрунтовного наукового аналізу потребують усі напрямки цього процесу, у тому числі проблемні питання налагодження співробітництва між Україною та ЄС у пріоритетних сферах та перспективи виведення такого співробітництва на якісно новий рівень з урахуванням нових реалій сьогодення. Слід підкреслити, що спостерігається відсутність системних адміністративно-правових та організаційних досліджень основних засад співробітництва України та ЄС в сучасних умовах, особливо за умов розширення ЄС та з урахуванням реалізації адміністративної та конституційної реформ в Україні. Визнаючи вирішальний вплив усіх змін, що відбуваються в Україні та ЄС останнім часом, на ефективність співробітництва, вважаємо, що дослідження основних засад політики розширення ЄС, адміністративно-

148

правових та організаційних засад діяльності органів державної влади України у сфері європейської інтеграції та співробітництва з ЄС, пріоритетних напрямків співробітництва України та ЄС набувають особливого значення у зв’язку з необхідністю поглиблення інтеграційних процесів та набуття Україною статусу держави-члена ЄС у майбутньому.

Oksana Onyshchyk Lviv Ivan Franko National Unsversity vul.Universitetska1, Lviv 79000, Ukraine Basic stages of the European Union formation, its composition,

structure, entrance procedure of new member-states, political and legal peculiarities of the European Union are considered.Key words: The European Union, international agreement, international cooperation, European integration.

ПІНЧУК ДІАНА МИКОЛАЇВНА старший викладач кафедри

державного управління та педагогічного менеджменту.

Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ - ОСНОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Стаття присвячена проблемі місцевого самоврядування як важливого

інституту громадянського суспільства. В ній проаналізовано суперечності, які є рушійною силою розвитку громадянського суспільства, в основі якого є найважливіший елемент – місцеве самоврядування.

Статья посвящена проблеме местного самоуправления как важного

института гражданского общества. В ней анализируются противоречия, которые являются движущей силой развития гражданского общества, основу котрого составляет важный элемент – местное самоуправление.

The article is devoted to the problem of local self-government as an

important institution of civil society. It is analyzed the contradictions that are the motive forсe of the development of civil society, which is the most important element - local self-government.

Загальною ознакою для більшості країн в третьому тисячолітті став

пошук шляхів соціально-економічної, політичної, правової й духовної трансформації. Одним з пріоритетів національних інтересів України є розвиток громадянського суспільства і його демократичних інститутів. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають фундаментальні наукові дослідження теорії громадянського суспільства, його структури, правового статусу окремих інститутів.

149

Зростаючі тенденції глобалізації актуалізують питання розвитку основоположних конституційних цінностей, правового забезпечення розбудови громадянського суспільства, пошук балансу між свободою й публічною владою, потребу в гармонічному поєднанні яких значною мірою може задовольнити місцеве самоврядування. Невід'ємною складовою справжнього громадянського суспільства є повнокровне місцеве самоврядування. Відновлення і зміцнення місцевого самоврядування за роки незалежності нашої держави стало одним з найвагоміших результатів українського державотворення.

За таких умов виникає необхідність суттєвого вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування з метою задоволення зростаючих потреб людини, територіальних громад і суспільства в цілому щодо організації місцевого управління, злагодженого функціонування всіх інститутів громадянського суспільства, що є головною передумову демократичних трансформацій, створення ефективної системи забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина.

Поглиблене вивчення місцевого самоврядування як одного з найважливіших елементів розвитку громадянського суспільства спостерігається переважно з боку соціологічних, економічних і політологічних наук. І хоча за останні роки кількість робіт правознавців значно зросла, більшості з них притаманний дескриптивний рівень аналізу, що в підсумку не знімає, а, навпаки, загострює проблему концептуалізації комплексного дослідження громадянського суспільства й місцевого самоврядування [1, c. 83]. Розгляд останнього як інституту громадянського суспільства започатковано в роботах О.В. Батанова, О.В. Петришина, В.В Речицького, В.М. Селіванова, Ю.М. Тодики, однак складність і багатогранність проблем вимагає продовження наукових пошуків у цій сфері.

Усе більшу підтримку серед науковців отримує думка, що однією з основних дійових інституцій, здатних потужно впливати на процес формування громадянського суспільства, є місцеве самоврядування, яке має широкий набір організаційних форм залучення населення до управління громадськими справами. Саме на рівні місцевого самоврядування виявляється одна з найважливіших форм екзистенції, людського буття, яка знаходить свій прояв у громадянській самодіяльності, самовираженні особистостей і їх територіальній організації. В цьому аспекті муніципальна влада, первинним і активним суб'єктом якої виступають жителі певної території у рамках якої реалізується комплекс важливих устремлінь людини, служить найважливішим чинником становлення й відтворення громадянського суспільства [4, c. 198].

Важливим є закріплення на конституційному рівні також розвитку в чинному законодавстві статусу територіальної громади як первинного суб'єкта місцевого самоврядування. Формування дійових, активних територіальних громад - головний чинник демократизації суспільства і ствердження незалежності народу від свавілля державної влади. А для цього важливо, щоб громади створювали належні владні інституції, які реально, а не формально, будуть їм підзвітні й підконтрольні. Іншими словами, громада має протистояти тим негативним процесам деспотизму, авторитаризму, корумпованості, які на загальнодержавному й місцевому

150

рівнях легко знаходять для себе відповідний грунт. Як зазначає В. Мамонова, побудова громадянського суспільства, що здійснюється нині в нашій країні, неможлива без формування активної громадської позиції населення, трансформування його з простої сукупності жителів на певній території у спільноту, яка має схожі інтереси, здатна об'єднати ресурси для досягнення загальної мети розвитку територіальної громади [2, c. 15].

Сенс місцевого самоврядування полягає ще й у тому, щоб якомога більше людей зацікавити справами суспільства. Сила громади залежить від активності її членів. На рівні територіальних громад як раз і можлива найбільш ефективна (наочна) реалізація принципу народовладдя. Статус громадянина демократичної держави зумовлюється насамперед силою і значенням громади в політичному житті країни, а не самою державною владою.

З погляду О.Ю. Тодики, місцеве самоврядування відіграє особливу роль у становленні громадянського суспільства в Україні, будучи при цьому одночасно й механізмом його формування, і його невід'ємною частиною. Залучення членів місцевого співтовариства у процес прийняття суспільно значущих рішень - один з важливих механізмів реального здійснення народовладдя [5, c. 52].

Одним з основних специфічних аспектів характеристики громадянського суспільства є те, що переважна більшість його інститутів формуються й функціонують на засадах самоврядування. Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності, вільно формують певні інститути для спільного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних (зокрема, правових) норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають загальні рішення і самі їх виконують. Їх самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю прояву ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш відповідного з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення [3, c. 147]. Особливо широкі можливості в Україні громадянське суспільство має на рівні підзаконної правотворчості - органів місцевого самоврядування, політичних партій, підприємств, трудових колективів та ін. Місце й роль місцевого самоврядування як інституту громадянського суспільства виражаються в особливостях і специфіці регулювання суспільних відносин на рівні місцевого самоврядування.

Процеси розвитку місцевого самоврядування і громадянського суспільства взаємопов'язані. Місцеве самоврядування є найефективнішою легальною формою участі громадян у вирішенні питань місцевого значення. Вимогливість до себе й до органів публічної влади, уміння використовувати весь потенціал місцевого самоврядування сприятимуть формуванню в Україні основних складників громадянського суспільства. Ставлення до об'єктів комунальної власності, коштів місцевих бюджетів, як до своїх власних, раціональне використання цього ресурсу зможе деякою мірою змінити ситуацію в боротьбі з бідністю - основним ворогом громадянського суспільства. Малозабезпечені (бідні) громадяни не можуть бути потужною політичною силою. Партії бідних і бездомних у європейських країнах не можуть отримати владу на виборах, оскільки їм важко об'єднатися, їх не

151

хвилюють проблеми суспільства, яке, у свою чергу, теж мало цікавиться цією категорією людей. У розвинених країнах відсоток таких людей нечисленний, а тому не в змозі суттєво впливати на життя суспільства. В Україні ж до категорії бідних належить переважна більшість населення (за різними оцінками 60-75%).

Сила місцевого самоврядування полягає передовсім у тому, що воно ініціює рух України до демократії “знизу ”. Через нього громадяни приходять до розуміння того, що демократія - це особиста участь кожного у справах і турботах свого соціуму, а не набір формальних виборчих процедур. Не варто забувати також про те, що абстрактне демократичне право на свободу реалізується в тому числі й у конкретному праві на місцеве самоврядування. Почуття відповідальності за загальну справу, як правило, досить сильно змінює людей. Навіть найпасивніших із них воно поступово перетворює на соціально активних особистостей, справжніх господарів своєї долі. Коли кількість таких людей серед населення перевищує певну критичну позначку, тоді вже можна вести мову про наявність громадянського суспільства в країні [4, c. 52].

Світовий досвід свідчить про те, що для досягнення сучасних стандартів соціального управління необхідно здійснити перехід від вертикальної структури бюрократичного адміністрування до горизонтальної системи управління, що базується на чіткому визначені функцій, взаємних прав та обов’язків держави, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання, інших інститутів громадянського суспільства. Недостатня розвиненість структури громадянського суспільства, слабкість громадських організацій, політичних партій, профспілок компенсуються формуванням корпоративних груп зі своїми чітко вираженими замкнутими інтересами, виникненням напівлегальних центрів вироблення і прийняття рішень, які впливають на стан розвитку суспільства в цілому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бажинов М.А. Гражданское общество и местное самоуправление: опыт концептуального анализа // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 12. Политические науки. 2002. № 4, С. 82-90. 2. Мамонова В. Залучення громадськості до участі в управлінні місцевими справами // Аспекти самоврядування. - 2004. - № 5 (26). - С 15-18. 3. Петришин О. Громадянське суспільство - підґрунтя формування правової держави в Україні // Вісн. Акад. прав. наук України, 2003. - № 2-3. - С. 142-161. 4. Поживанов М.О. Українські вектори місцевого самоврядування. – К.: Альтерпрес, 2004. – 368 с. 5. Тодика О.Ю. Проблеми реалізації органами місцевого самоврядування своїх повноважень в аспекті здійснення народовладдя // Держ. будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2004. – Вип. 7. – С. 49-61.

152

УДК ТРЕГУБ ОКСАНА ІВАНІВНА Національний Університет

«Києво-Могилянська Академія» otregub@gmail.com

ЕВОЛЮЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПАТРІОТИЗМУ У ФРН

THE EVOLUTION OF CONSTITUTIONAL PATRIOTISM IN FEDERAL REPUBLIC OF GERMANY.

Speaker: Tregub Oksana Ivanivna, National University “Kyiv-Mohyla Academy” political science department postgraduate student.

Supervisor: Kyselyov Sergiy Olegovych, сandidate of science, National University “Kyiv-Mohyla Academy” political science department senior lecturer.

The aim of the report is to introduce the challenges and stages of

constitutional patriotism formation process in Germany. The report focuses on consistent evolution of the notion of constitutional patriotism from the idea of patriotic feelings in constitutional state and the friendship with the state in the middle of XX century to the idea of the constitutional patriotism as the only permitted form of political identification in West Germany (Federal Republic of Germany) at the end of the XX century. As well the investigation of the impact of the constitutional patriotism on the German unification process is conducted in the report. Although, constitutional patriotism is described as a progressive theory that is based on the postnational democratic values, it possesses weak points. The most obvious one is impossibility of the constitutional patriotism to be the only incitement to unite nation in one state.

Ні конституціоналізм, а ні патріотизм не є винаходами німців. Проте конституційний патріотизм, як теорія відмінна від ліберального націоналізму, традиційного республіканського патріотизму та космополітизму, була детально розроблена у повоєнній Західній Німеччині [7: 15]. Виникнення конституційного патріотизму в ФРН безпосередньо пов’язане з пережитим націонал-соціалізмом та його наслідками. По-перше, після поразки у другій світовій війні німці усвідомили масштаб скоєної трагедії, а, по-друге, дискредитовані нацизмом усі ідентитети національної ідентичності вимагали пошуку нових засад національної ідентичності та єдності. Відповідно до К. Ясперса, демократична політична ідентичність та правильна соціальна інтеграція у повоєнній Німеччині можуть бути досягнуті лише за умови, якщо німці візьмуть на себе повну колективну відповідальність за нацизм. Для К. Ясперса навіть негативне минуле може слугувати національній єдності, а у випадку Німеччини, не надання належної уваги минулому зробить вкрай важкою соціальну єдність, якщо взагалі уможливить її [4: 10-14].

Облаштування повоєнного суспільства було одним з основних завдань німецьких науковців, більшість з яких намагались винайти нові засади німецької єдності. Питання конституційного патріотизму у той час ще не набуло своєї актуальності, адже досвід провалу Веймарівської республіки і конституції непокоїв переважну частину науковців. Зокрема, К. Шмітт переймався питанням охорони конституції від ворогів демократії. Серед батьків німецького конституційного патріотизму варто зазначити

153

Д. Штернбергера та Ю. Хабермаса. Ідею конституційного патріотизму запропонував Д. Штернбергер у 1970-х роках. Його теорія поступово еволюціонувала від ідеї патріотичних почуттів у конституційній державі (1950-ті) та дружби з державою (1960-ті) до конституційного патріотизму (1970-ті). Д. Штернбергер розглядав конституційний патріотизм через повагу, в першу чергу, до законів і свобод, а не до державних інститутів як таких. Конституційний патріотизм не мав нічого спільного з традиційним патріотизмом і розглядався, як своєрідне повернення до донаціонального патріотизму. Свою теорію конституційного патріотизму Д. Штернберг пов’язав з вченням Арістотеля, що було донаціональним. Як зауважував дослідник, аж до кінця ХVIII століття усі види патріотизму зводились до конституційного патріотизму, що полягав у повазі до законів та свобод. Трагічна історія Веймарівської республіки і конституції, що з власного життєвого досвіду були знайомі Д. Штернбергу, вплинули на його трактування конституційного патріотизму. Зокрема, він приділяв увагу друзям та ворогам конституції, що пов’язало конституційний патріотизм з ідеєю «військової демократії», розробленою у 1938 році К. Лоевенштейном [7: 23]. Так, К. Лоевенштейн наполягав, що демократії, з їхнім демократичним фундаменталізмом, законослухняною сліпотою та перебільшеним формалізмом верховенства права, не спроможні захистити себе від фашизму [5: 424]. А тому демократії повинні знайти законний шлях боротьби з антидемократичними силами, зокрема, шляхом заборони діяльності певних партій, що несуть загрозу демократії. Ідея військової демократії знайшла своє застосування у повоєнній ФРН. Вона була використана федеративним конституційним судом для заборони нацистської соціалістичної партії рейху та комуністичної партії у 1950-х роках, а також під час впровадження кримінальної відповідальності за заперечення голокосту у 1985 році. Згідно з Й. Гроссом, основний закон ФРН намагається недопустити існування жодної загрози та блокує підривну діяльність альтернативних політик з метою захисту системи від кризи [8: 52]. Таким чином, становлення демократії у ФРН відбувалось у прямій залежності від намірів захистити демократію і нову політичну систему від усіляких загроз, а отже, закладалась суперечливість, відповідно до якої демократичні цінності захищались недемократичними методами.

Окрім захисту конституції та демократії, роль конституційного патріотизму, відповідно до Д. Штернбергера, полягала у забезпеченні політичної стабільності і миру, а також у прихильності громадян до існуючого політичного режиму та гордості за демократичні досягнення держави. Варто також зазначити, що теорія конституційного патріотизму Д. Штернбергера поширювалась не лише на ФРН, а й на німців зі Східної Німеччини, які, відповідно до конституції, продовжували бути громадянами ФРН.

Ю. Хабермас вперше звернувся до теми конституційного патріотизму під час історичного диспуту 1986 року, зауваживши, що конституційний патріотизм є єдиною дозволеною формою політичної ідентифікації Західної Німеччини. Саме вдосконалена Ю. Хабермасом ідея конститційного патріотизму набула популярності. Ідея Ю. Хабермаса полягала у тому, що конституційний патріотизм повинен виконувати функцію конструювання посттрадиційної ідентичності. Суть цієї ідеї полягає у тому, що громадяни

154

повинні критично переосмислити традиції та групові ідентичності на користь загальнолюдських, універсальних цінностей та не поєднувати їх з традиційними соціальними очікуваннями. Виникнення посттрадиційних цінностей найбільш вірогідне за умови кризи національних традицій та культури, історичної перервності та відчуття гострої амбівалентності. Саме ці умови цілком задовільняла Західна Німеччина у повоєнний час, де патріотизм сконцентрувався навколо законів, свобод та демократичних процесів. Як зазначає й сам Ю. Хабермас, наш патріотизм не може приховати того факту, що німецька демократія коріниться в почуттях та мотивах громадян, принаймні молодого покоління, після Освенціму та в усвідомленні шоку від цієї моральної катастрофи [1: 152]. Пам’ять про голокост, пов’язана з важливістю публічної комунікації, стає основою для демократичної свідомості та демократичної ідентичності, що нерозривно пов’язана з німецькою ідентичністю голокосту та зі сприйняттям минулого у ФРН [2: 3-13]. Таким чином, саме національна катастрофа другої світової війни дала німцям поштовх до конституційного посттрадиційного патріотизму.

На відміну від Д. Штернбергера, Ю. Хабермас зосередив свою теорію конституційного патріотизму не навколо демократії, що потребує захисту, а навколо громадської сфери, яка надає простір для публічного дискурсу. Таким чином, військову демократію логічно замінює процес відкритої комунікації між вільними та рівними громадянами. Такий конституційний патріотизм, що набув форми комунікації між громадянами став вкрай важливим, на думку Ю. Хабермаса, у процесі об’єднання Німеччини. Напередодні воз’єднання ФРН та НДР він замислився над проблемою, перед якою постав конституційний патріотизм з початком процесу об’єднання. Ю. Хабермас висловлював занепокоєння з приводу того, що ФРН може використати свою економічну силу для аншлюзу НДР. Саме термін «аншлюз», що має негативне забарвлення у зв’язку з приєднанням А. Гітлером Австрії до Німеччини, використовувався Ю. Хабермасом для критики швидкого приєднання НДР до ФРН. На думку науковця, процес об’єднання мусив супроводжуватись наданням громадянам НДР права самовизначення, шляхом відкритої публічної дискусії. Швидке, необговорене приєднання загрожувало не лише кризою ідентичності для східних німців у об’єднаній ФРН, а й анулюванням республіканської свідомості громадян Західної Німеччини, що ще не повністю вкорінилась, а лише набула ознак звички.

Пережитий досвід об’єднання довів, що побоювання Ю. Хабермаса виправдались. Монетарний союз набув форм економічного імперіалізму, а уряд Г. Коля, проігнорувавши сферу громадської комунікації і самовизначення, не дав змоги процесу об’єднання розвинути власну демократичну динаміку [3: 41]. Таким чином, Ю. Хабермас звинуватив уряд у мисленні ХІХ століття, що призвело до дистабілізації ситуації у НДР. Об’єднавчий процес мав іти не шляхом рішень, прийнятих політичною елітою у своїх кабінетах, а через демократичні процеси публічного обговорення та прийняття рішень, що й гарантувала 146 стаття конституції. Натомість, приєднання НДР до ФРН на основі 23 статті основного закону анексувало НДР. За таких умов лише референдум з приводу об’єднання та

155

конституції об’єднаної Німеччини міг надати процесу повної легітимності та поширити конституційний патріотизм і республіканську свідомість на усю Німеччину. Варто також зазначити, що Ю. Хабермас дещо зневажливо поставився до революцій у НДР та в Східній Європі, назвавши їх «наздоганяючими Захід», що не взмозі пролити світло на старі проблеми [6: 109]. Конституційний патріотизм ФРН мав для Ю. Хабермаса вирішальне значення, а запропоновані ним публічні обговорення та прийняття рішень, мали на меті демократичним шляхом переконати східних німців у досконалості та правильності західнонімецької конституції та конституційного патріотизму. На думку Я-В. Мюллера, за таких умов референдум мав на меті не внесення кардинальних змін до конституції, а підтвердження її принципів на загальнодержавному рівні, що дозволяло залучити до процесу законотворчості як західних, так і східних німців[6: 112]. Незгода Ю. Хабермаса зі швидким, економічно керованим, процесом об’єднання була пов’язана ще й з побоюваннями, що такі рішучі і непродумані дії уряду не лише зведуть на нівець усі досягнення конституційного патріотизму, а й спровокують повернення до традиційних націоналізму та ідентичності та повернуть ФРН до антипросвітництва. Як зазначав Ю. Хабермас, девальвація нашої найкращої та найтендітнішої інтелектуальної традиції є однією з найнебезпечніших спадщин, що НДР може принести з собою в об’єднану ФРН [3: 37].

Отже, Ю. Хабермас розгядав два можливі шляхи об’єднання Німеччини. Перший шлях був технократичним, адміністративно керованим та спрямованим тими неоконсервативними елітами, що розпочали у 1980-х роках історичні дебати з метою повернення нормальності в історико-політичне життя Німеччини, шляхом повернення до традиційного націоналізму. Цей шлях є небезпечним, оскільки погрожує поверненням до скомпроментованих традиційних ідентитетів національної ідентичності та нівелюванням здобутків конституційного патріотизму. На противагу до керованого згори технократичного шляху, існує ще й спонтанний та саморегульований чинник політичної культури, «що не може бути винайденим чи маніпульованим адміністративними засобами» [3: 47]. Як показала історія об’єднання, уряд ФРН надав перевагу швидкому об’єднанню згори, знівелювавши застереження Ю. Хабермаса, що й стало причиною поглиблення кризи національної ідентичності об’єднаної ФРН.

Ідея конституційного патріотизму, що розвинулась у ФРН, пройшла шлях від ідеї патріотичних почуттів у конституційній державі та дружби з державою до конституційного патріотизму, що спроможний об’єднати Німеччину на основі посттрадиційних ідентитетів національної ідентичності. Сама ідея такого конституційного патріотизму є доволі прогресивною, адже пропонує вибудовувати щоденні практики національного життя на постнаціональних демократичних цінностях. Проте, одразу постає питання готовності держави відмовитись від традиційних ідентитетів національної ідентичності, що живлять націю почуттям спільності і солідарності на користь сухих юридичних норм. Це питання ще належить вирішити ФРН, яка нещодавно стала на шлях національної єдності.

156

ЛІТЕРАТУРА: 1. Habermas J. Die nachholende Revolution. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1990. – 223 p. 2. Habermas J. Historical Consciousness and Post-Traditional Identity: The Federal Republic`s Orientation to the West. // Acta Sociologica. – 1988. - Vol. 31. – №. 1. – 3-13 p. 3. Habermas J. The Past as Future. – Lincoln: University of Nebraska Press, 1994. – 192 p. 4. Jaspers K. Die Schuldfrage: Ein Beitrag zur deutschen Frage. – Zurich: Artemis, 1946. – 234 p. 5. Loewenstein K. Militant Democracy and Fundamental Rights I. // American Political Science Review. – 1937. – Vol. 31. – 417-432 p. 6. Muller J-W. Another Country. German Intellectuals, Unification and National Identity. – New Haven and London: Yale University Press, 2000. – 310p. 7. Muller J-W. Constitutional Patriotism. – Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2007. – 177p. 8. Verheyen D. The German Question. A Cultural, Historical and Geopolitical Exploration. – Oxford, San Francisco, Boulder: Westview Press, 1991. – 228 p.

УДК 325.4(477) . (043) УШАКОВА ЖАННА СЕРГІЇВНА Маріупольський державний гуманітарний

університет. Аспірант e-mail: ja19a@ukr.net

ДЕРЖАВНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

State regional policy of Ukraine in the condition of integration process Janna Ushakova, Mariupol state university of humanities. The article is

devoted to research formation and development of the state regional policy of Ukraine, its strategic value and a role in political process.

Проаналізовані актуальність, передумови формування та розвитку державної політики України, її стратегічне значення і роль в загальнополітичному процесі.

Зважена регіональна політика є запорукою стабільного розвитку всієї держави. Відсутність такої політики веде до дезінтеграції країни, а це є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку.

В процесі поглиблення ринкових реформ в Україні все більшої ваги набуває питання єднання українських регіонів, як основного чинника подальшого становлення державності та посилення економічної могутності України.

Стабільний і збалансований розвиток регіонів є обов’язковою умовою високих темпів економічного підвищення рівня життя в країні. Ефективність функціональної системи „центр - регіони” є одним із критеріїв рівня розвитку в державі ринкових відносин і готовності держави до інтеграції в систему світогосподарських зв’язків.

157

Проблеми регіонального розвитку розглянуто в працях: Ю. Гладкого, Н. Ларіної, А. Кісельникова, А. Чистобаєва, В. Лексина, О. Андрєєвої, С. Романюка, С. Максименко та ін. Проте питання трансформації регіональних економічних систем потребують проведення подальших досліджень, тому що постійно змінюються внутрішні та зовнішні фактори функціонування регіональних господарських систем.

Регіональна політика держави розглядається, як система дій, спрямованих на підтримку здійснення місцевого самоврядування в кожному регіоні країни при безумовному врахуванні загальнодержавних інтересів. Поняття „Регіональна політика держави” включає в себе поняття „місцеве самоврядування” та „державна регіональна політика”. Якщо місцеве самоврядування ставить на перше місце інтереси місцевої громади, то державна регіональна політика повинна забезпечити безумовне виконання у регіонах державного законодавства та тих інтересів, які держава має у даному конкретному регіоні. Основною метою регіональної політики держави є дотримання балансу інтересів центру держави і регіонів шляхом формування раціональних бюджетних взаємовідносин між державними і місцевими бюджетами.

Несистемність державної регіональної політики стала однією з важливих причин стримування комплексного соціально-економічного розвитку та стабільності в державі, ускладнення умов для зміцнення позицій України у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.

Загальновідомі складнощі та проблеми регіонального розвитку, становлення місцевого самоврядування та вдосконалення відносин "центр-регіони" значною мірою пов'язані із недосконалою правовою та інституційною базою розробки та реалізації державної регіональної політики, невизначеністю її предмету, відсутністю чіткого розподілу функцій та координації діяльності державних органів управління різного рівня у сфері територіального розвитку.

Особливістю формування державної регіональної політики в Україні з моменту набуття незалежності є недостатня увага до цієї проблеми з боку владних структур в перші роки становлення держави та несистемність та фрагментарність здійснення державної політики в цій сфері в подальшому. Тому, державі необхідна якісно нова регіональна політика з повним розумінням всіх складових цього явища. Таким чином, державна регіональна політика повинна бачити кожний регіон у всій складності його історичного шляху, формування етносу, місця в територіальному поділі праці. Державна програма розвитку має включати комплекс заходів, спрямованих на реальну, а не задекларовану підтримку економічних та соціальних змін, ініційованих місцевою владою, за умови, що їм не буде перешкоджати втручання центру чи вищих регіональних структур.

Інтеграція в європейські структури потребує розробки і реалізації такої моделі відносин центру з регіонами, яка відповідала б принципам регіональної політики Європейського Союзу. Країни ЄС мають свій величезний досвід у вирішенні проблем регулювання регіонального розвитку, подолання соціально-економічних диспропорцій регіонів, підтримки

158

депресивних територій. Для України важливо сприйняти цей досвід та використати у власних умовах. Але цей процес має відбуватися поступово. Для цього необхідно: упровадження існуючих у ЄС підходів і процедур програмування, фінансування, застосування стимулюючих інструментів підтримки розвитку регіонів, адаптація українського законодавства з питань регіональної політики до відповідного законодавства Європейського Співтовариства. Це стає особливо актуальним у зв’язку з наближенням кордонів ЄС до України.

Процес створення законодавчої бази з проблем регіональної політики фактично розпочався лише після 1996 року з моменту прийняття Конституції України. Нормативно-правову базу формування та реалізації регіональної політики становить: Конституція України (28.06.96), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (№ 280/97-ВР від 21.05.97), Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (№ 586-XIV від 09.04.99), Закон України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" (№ 1602-III від 23.03.2000).

На початку 2001 року з’явилося реальне підґрунтя для створення мережі агенцій регіонального розвитку в Україні і 9 липня 2001 року цю ідею було реалізовано. Асоціація агенцій регіонального розвитку України об’єднала 43 агенції регіонального розвитку (АРР) із усієї України. Цьому сприяло прийняття Постанов Кабінету Міністрів України “Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 30.06.1999 р. №1394.

Відповідно до європейських норм розвитку регіональної політики в 2001 році були здійснені певні кроки щодо вдосконалення існуючої нормативно-правової бази:

- вперше за роки незалежності України на державному рівні визначені основні засади державної регіональної політики на довгостроковий період (Указ Президента України від 25.05.01р. № 341/2001 "Про Концепцію державної регіональної політики"), що є законодавчим підґрунтям для започаткування якісних змін у формуванні ефективної державної регіональної політики;

- розроблено проект Закону України "Про засади стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій", прийняття якого Верховною Радою України створить відповідну нормативно-правову базу щодо запровадження механізму надання цілеспрямованої державної підтримки соціально-економічного розвитку регіонів з метою досягнення найбільшої ефективності використання наявних фінансових, матеріальних, людських та інших ресурсів, підвищення життєвого рівня населення.

Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року була затверджена постановою Уряду від 21 липня 2006 р. № 1001. Її основною метою є створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку на сучасній технологічній основі, високої продуктивністі виробництва та зайнятості населення. Державну стратегію розроблено відповідно до вимог Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів”.

159

Згідно з європейським досвідом новим напрямом для України у підвищенні конкурентоспроможності регіонів може стати маркетинг регіонів і створення їх іміджу.

За період ринкових перетворень в Україні відбулися певні позитивні зрушення щодо підвищення ролі регіонів, децентралізації і регіоналізації управління макроекономічними процесами, була зроблена спроба вдосконалити нормативно-правову базу з цього питання. Разом з тим, потребують вирішення багато економічних, правових, організаційних і соціальних проблем, що є бар'єрами на шляху інтеграції України у світову систему господарювання.

Література

1. Ларина Н.И., Кисельников А.А. Региональная политика в странах рыночной экономики. – М.,1998. – С.4.

2. Лексин В., Андреева Е., Ситников А., Швецов А. Региональная политика России: концепции, проблемы, решения. // Российский экономический журнал. – 1993. – №9. – С.51.

3. Романюк С.А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: Регіональні дослідження. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 112 с.

4. Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України: (проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід) / С.Максименко, Є Кіш, Л.Лендьел та інші. За ред. І.Студенникова. - К.: Логос, 2000. - 72 с.

5. Петренко В.П., Шкутяк З.В., Керницький А.М. Про вдосконалення функцій і структур державного управління. // Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми. Ч.2. – Львів,1998. – С.92-97.

6. Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента України від 25.05.2001 №341/2001.

7. Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів : (проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). - К.: Вид-во "Міленіум", 2001. - 244с.

СІНЬКО ПОЛІНА ПЕТРІВНА,

Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, магістрант

Symu_P@ukr.net науковий керівник к.ф.н.

Жук М.В.. СПОСОБИ МОНЕТИЗАЦІЇ ВІРТУАЛЬНИХ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ

Представлені найпоширеніші способи запровадження платних послуг

для користувачів віртуальних соціальних мереж та тенденції їхнього розвитку. Розглянуто і проаналізовано шляхи отримання прибутку від соціальних послуг та технологій віртуальних соціальних мереж.

THE WAYS OF THE MONETIZATION OF VIRTUAL SOCIAL NETWORKS

The most popular ways of introduction of paid services for the users of virtual social networks and the tendencies of its development are presented. The

160

ways of profit earning from the social services and technologies of social networks are analyzed.

В Інтернет соціальна мережа – це програмний сервіс, майданчик для

взаємодії людей (індивідів, користувачів) у групі або в групах. Теоретично як соціальну мережу можна розглядати будь-яке онлайнове співтовариство, учасники якого беруть участь, наприклад, у обговореннях на форумі. Соціальні мережі в їхньому сучасному вигляді мають цілий ряд додаткових можливостей порівняно зі створеними раніше інструментами спілкування користувачів.

Головною особливістю віртуальних соціальних мереж є надання послуг нового покоління, а саме інструментів пошуку потрібних контактів і встановлення зв'язків між людьми. За допомогою цих інструментів соціальної мережі кожен її користувач може створити свій віртуальний портрет – сформувати профіль, у якому вказати докладно дані про себе, свій досвід роботи, захоплення, інтереси й цілі. Наявність профілю вже дозволяє використати механізми пошуку однодумців, одновірців, колег, людей, спілкування з якими необхідне в роботі й навчанні [4].

Традиційно віртуальні соціальні мережі, як і Інтернет в цілому, надають користувачам можливість безкоштовного користування ресурсам, послугами. Багаточисленні дослідження, зокрема компанії eMarketer демонструють, що 76% віртуальних соціальних мереж збиткові [7]. Безперебійна та якісна їх робота потребує великої кількості ресурсів, таких як висококваліфікований персонал, сервери та центри зберігання даних, високо вартісна розробка тощо. З цієї причини для створення конкурентноспроможної віртуальної мережі необхідне залучення інвестицій. Основним способом монетизації (отримання прибутку) таких проектів є продаж вже діючих та популярних віртуальних соціальних мереж. Успішним прикладом реалізації запропонованої схеми монетизації є купівля корпорацією Microsoft 1,6% акцій другої за популярністю в світі віртуальної соціальної мережі Facebook за 240 мільйонів доларів США, таким чином оцінивши вартість цього проекту у 15 мільярдів доларів США [6].

Провідні дослідники в галузі інформаційних технологій та маркетингу Іванський В.П. [1], Кошик Е. [2], Тім О’Рейлі [5], Бейкер В. [6] спільні в думці, що розміщення реклами є найбільш поширеною моделлю монетизації сучасних інтернет-проектів, і віртуальних соціальних мереж в особливості. Запорукою ефективності розміщення реклами у віртуальних соціальних мережах є доступ їх адміністраторів до таких важливих джерел інформації про користувачів мереж, як профіль користувача та його поведінка.

Профілі користувачів містять інформацію, надану добровільно та самостійно, що дозволяє адміністраторам сайтів таргетувати рекламу за віком, статтю, рівнем доходу, професії користувача тощо. Ефективність такої «спрямованої» реклами у порівнянні з масовою буде вища, оскільки аудиторія, вочевидь, зацікавлена в її отриманні. Компанія Synovate у 2009 році провела дослідження серед числа користувачів віртуальних соціальних мереж на предмет того, чи цікавлять їх рекламні повідомлення, розміщені на сайтах мереж. Стало відомо, що в цілому в Україні, так само як і в світі, 53% всіх користувачів соціальних мереж цікавляться рекламними

161

повідомленнями на сайті. Особливо ці показники високі у США (66%), Сербії (65%) та Росії (64%) [7].

Концепція віртуальних соціальних мереж, що полягає у спілкуванні людей, пов'язаних спільними інтересами, захопленнями, сферою діяльності, сприяють отриманню прибутку розробниками цих проектів завдяки впровадженню й наступних способів монетизації віртуальних соціальних мереж. Запровадження сервісу рекомендацій, що передбачає добровільне розповсюдження користувачем мережі серед кола своїх контактів рекомендацій певного товару або послуги. Такий сервіс Маrket Lodge у віртуальній мережі Facebook дозволяє користувачам отримувати 10% від вартості рекламованого товару.

Створення брендованих спільнот в мережі, що полягає у висвітленні життя комерційних компаній, спілкуванні співробітників цих компаній, клієнтів, обговорення продукції, її оцінка користувачами – наступний спосіб монетизації віртуальних соціальних мереж. Такий вид реклами є добровільним до споживання, а отже більш спрямованим та дієвим. Дані дослідження eMarketer свідчать, що з одного боку 31% респондентів звертає увагу на рекламу у брендованих спільнотах, а з іншого 26% респондентів, що цей вид реклами є дієвим. Таким чином, робити висновок про високу ефективність реклами у брендованих спільнотах не варто, не дивлячись на те що у таких розвинених країнах як Великобританія, Німечинна та Японія як ефективну рекламу у брендованих спільнотах сприймають 69%, 61% та 67% користувачів віртуальних соціальних мереж відповідно.

Віртуальні соціальні мережі є певного роду можливість створення свого віртуального «Я», завдяки якому користувачі можуть не лише творити, спілкуватися, а й ділитися своїми надбаннями з багатомільйонною аудиторією, що є елементом самоствердження, що А. Маслоу розглядав як найвищу потребу людини. Одним з інструментів реалізації даної потреби користувачів є запровадження у віртуальних соціальних мережах способів для виділення користувачів серед інших. Платні сервіси такого типу – другий за популярністю спосіб монетизації віртуальних соціальних мереж. Користувач платних сервісів отримує можливість візуального або іншого виділення власного профілю серед числа інших користувачів, отримує можливість підвищити свій рейтинг, тощо [3]. Вартість таких послуг має бути невисокою та доступною для більшості користувачів мережі, а також такою, яку легко сплатити, наприклад оплата через відправку смс-повідомлення.

Сучасні тенденції розвитку соціальних мереж поступово зменшують різниці між мережами для спілкування та комерційними мережами. Так, 89% віртуальних соціальних мереж для пошуку людей та спілкування пропонують своїм користувачам платні сервіси з розміщення приватних або комерційних оголошень, реклами, тощо. Монетизація віртуальних соціальних мереж у такий спосіб може передбачати посередництво між користувачами-продавцями та користувачами-покупцями. Такий механізм вимагає виплати винагороди віртуальній мережі за надану можливість розміщення оголошення, реклами або безпосередню участь у пошуку покупця. Висока популярність та велика численність користувачів віртуальних соціальних мереж робить такий спосіб отримання прибутку для мережі стабільним.

162

Популярні віртуальні соціальні мережі, такі як Twitter, МойМир, Одноклассники пропонують своїм користувачам віртуальні товари. Найпоширенішим видом віртуальних товарів є подарунки, якими користувачі можуть обмінюватися, доступ до певних ресурсів. Зазначені мережі надають дану послугу безкоштовно, але деякі мережі, такі як FaceBook, Вконтакте, надають ці послуги на платній основі, що є оригінальним способом отримання прибутку.

Вище були розглянуті найбільш популярні способи монетизації віртуальних соціальних мереж. Стрімкий розвиток віртуальних технологій та сервісів дає підстави вважати, що наступні, менш розповсюдженні способи монетизації, стануть популярними у найближчий час. Політична реклама у віртуальних соціальних мережах може стати найбільш дорогим способом реклами в Інтернет, оскільки адміністрації віртуальних соціальних мереж володіють інформацією про політичні погляди своїх користувачів, а отже ціна на рекламу серед числа користувачів з певними (необхідними) політичними поглядами буде високою.

Масова частка рекламних повідомлень у загальному числі повідомлень, що отримують користувачі віртуальних соціальних мереж зростає з кожним днем, тому не менш ефективним способом додаткової монетизації віртуальних соціальних мереж у найближчий час може стати платна послуга відмови від надходження рекламних повідомлень. Провідні аналітики ринку реклами стверджують, що це може бути однією з найдорожчих послуг, яку можуть надавати віртуальні соціальні мережі своїм користувачам наряду з такими, як реєстрація у мережі та видалення власного профілю.

Список використаних джерел:

1. Иванский В.П. Теоретические проблемы правовой защиты частной жизни в связи с использованием информационных технологий: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.01. - М., 2008. - С. 12. 2. Кошик, Авинаш Веб-аналитика: анализ информации о посетителях веб-сайтов. : Пер. с англ. – М.: ООО «И.Д. Вильямс», 2009. – 464 с.: ил. – Парал. тит. англ. 3. Лайон Д. ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПРОБЛЕМИ ТА ІЛЮЗІЇ //Сучасна зарубіжна соціальна філософія. - К., 1996. - С.362-380. 4. Омельченко Т.Г. ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНИХ СЕРВІСІВ ВЕБ 2.0 ДЛЯ ПРОЕКТУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ // Вісник академіїпедагогічних наук. – 2009. - №1 (7) – С. 24-37. 5. Тим О’Рейли «Что такое Веб 2.0» // Компьютерра online. - 2005. - №214 – С. 34-37 6. Baker, W. (2010). Achieving success through social capital. San Francisco: Jossey-Bass. 7. http://www.eMarketer.com

163

УДК 316

ШВИРКОВ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ Сумський державний університет

старший викладач кафедри філософії кандидат філософських наук e-mail: aishvyrkov@rambler.ru

КОСТЕНКО АНДРІАНА МИКОЛАЇВНА Сумський державний університет керівник проблемної лабораторії

«Центр соціально-гуманітарних аспектіврегіональних досліджень»

e-mail: kostenkopr@ukr.net

ЖІНКА І СУЧАСНИЙ БІЗНЕС

Анотація Розглянуто принципово нові можливості, що відкривають перед

жінками, бажаючими започаткувати власний бізнес, сучасні технології, зокрема Інтернет. Розглянуто також, як саме може змінитися бізнес, правила його ведення, якщо в ньому утвориться достатньо великий сегмент, контрольований жінками.

Аннотация

Рассмотрены принципиально новые возможности, которые открывают перед женщинами, желающими начать собственное дело, современные технологии, в частности Интернет. Рассмотрено также, как именно может измениться бизнес, правила его ведения, если в нем образуется достаточно большой сегмент, контролируемый женщинами.

Summary Principally new possibilities, which modern technologies, in particular

Internet open before woman, wanting start the own business are considered. It is considered, how exactly the business its rules may change if rather big segment controlled by woman is formed inside it.

Бізнес сьогодні – це високо конкурентне середовище, що потребує від

людини сильної волі, високих енерго- та розумових затрат, та й просто немалої фізичної сили та витривалості. Особливо це стосується малого та середнього бізнесу, де конкуренція особливо жорстка. І, безумовно, ця сфера є максимально недружньою для жінки. По суті, портрет типової бізнес-активної людини співпадає з гендерним мускулінним типом.

Зрозуміло, що це обумовлено головним чином тим, що першими, хто «окупував» сферу бізнесу були чоловіки. І саме вони задали та й продовжують задавати тон в цій сфері діяльності. Це не добре і не погано. Це так би мовити, історичний факт. Але це не означає, що так має бути завжди.

Які ж передумови змін? Тобто, які передумови можуть бути для того, щоб жінка дійсно стала грати більш вагому роль, щоб кількість жінок у бізнесі

164

(мається на увазі жінок – власниць бізнесу) суттєво зросла, а «вхід» і просування у бізнесі не були для них настільки затратною та травматичною справою? Нарешті, які у всього цього будуть наслідки?

Щодо передумов. Дуже легко їх визначити, якщо подивитися на проблему з більш загальних позицій. Які взагалі умови підвищення «конкурентоспроможності» та взагалі, можливостей жінки у суспільстві? Основну передумову можна вказати апріорі: у суспільстві має бути практично нівельовано суспільну значимість фізичної сили. Бо саме фізична сила головним чином відрізняє чоловіка та жінку (в контексті нашого розгляду, звичайно).

Таке нівелювання, очевидно, досягається лише у випадку, коли суспільство досягає певного рівня багатства (а також його справедливого розподілення), розвитку техніки та технології. Якісні зміни у цій сфері щільно корелюють, або навіть створюють передумови для таких змін у свідомості членів суспільства, коли перевага в фізичній силі, витривалості, тощо перестає бути вирішальною. Як раз історія виникнення та розвитку феміністичних ідей, а потім ідей гендерної рівності добре це ілюструє, бо як відомо, фемінізм виник наприкінці 18 століття, однак втілення цих ідей у життя, їх реальний вплив на суспільство почався лише з середини 20 століття, коли західноєвропейське суспільство досягло досить високого рівня економічного та технічного розвитку.

Таким чином, підвищення ролі жінок у бізнесі безпосередньо залежить від матеріального розвитку суспільства. Досить високий такий рівень позбавляє жінку необхідності розвивати у собі мускулінні якості та риси, тобто якості та риси, які сьогодні є визначальними для досягнення успіху у бізнесі і дозволяє їй досягти цього успіху перш за все завдяки розуму.

Які сфери сьогодні найбільш дружні для жінки, що вирішила започаткувати власний бізнес? Враховуючи ті обмеження, що накладає на жінку «чоловічий» бізнес, для цього треба визначити, в яких сферах бізнесу ці обмеження найслабкіші, тобто, в яких сферах від «кандидатів» не вимагається тягати каміння та вміти багато пити спиртних напоїв. Перше, що спадає на думку – царина новітніх технологій. Воно ж і найголовніше. Як здається, цей найсучасніший вид діяльності не достатньо освоєний жінками. Хоча багато хто з них цілком спроможний його освоїти. Всупереч абсолютно хибній але досі ще поширеної думці, ніби у жінок схильність до логічного мислення, аналізу розвинена гірше, ніж у чоловіків, більшість жінок цілком успішно можуть конкурувати з чоловіками в царині програмування та інформаційних технологій. Інша справа, що самим жінкам ця справа може не дуже подобатися. Але це можна легко пояснити. Хоча б тим, що й сфера високих технологій давно вже також окупована чоловіками, а відтак і «заточена» під них, під їхній розум, їхню психологію. Але якщо в цій сфері таки з’явиться певна «критична» маса жінок, вона обов’язково почне швидко видозмінюватися, стане більш схильним, дружнім для жінки середовищем, більшою мірою «заточеним» під жінку. Можливо в цьому випадку ми зможемо побачити яким дивовижним чином перетвориться Інтернет, та й взагалі світ цифрових технологій. Можливо з’являться абсолютно нові мови програмування, абсолютно нові принципи організації віртуального світу. Але для цього, повторюємо, треба, щоб накопичилася певна критична маса жінок

165

у цій сфері. Причому жінок-власниць інтернет-бізнесу, оскільки саме в цьому випадку (тобто, коли жінка є власницею) жінка матиме значно більшу свободу маневру, ініціативи для того, щоб цю сферу змінити.

Олвін Тоффлер ще в «Третій хвилі» писав, що країнам, що розвиваються, не має сенсу будувати в себе великі сталеплавильні, хімічні та інші подібні виробництва, оскільки всі вони – породження індустріальної епохи, яка йде в минуле. Значно розумніше й перспективніше розвивати сучасні технології, оскільки за ними майбутнє [2]. І як раз саме ці технології абсолютно індиферентні до фізичної сили та витривалості. Отже, якщо наші жінки дійсно спробують окупувати хоча б якусь частину цієї сфери, вони не лише значно покращать своє становище, а ще й опиняться на гребені хвилі, що несе у майбутнє і в цьому випадку перед ними відкриються ще більші перспективи. Єдине, що від них вимагається – бути активнішими, не боятися діяти, освоювати нові технології, тим більше, що в цих технологіях, якщо вникнути, не так вже багато дійсно складного.

Прикладів, коли люди, далекі від світу хай-тек технологій досягали успіху, зайнявшись, наприклад, інтернет-бізнесом, більше, ніж достатньо. Часто це просто домогосподарки чи взагалі пенсіонери. По суті, щоб долучитися до світової інтернет-спільноти треба просто мати комп’ютер та доступ до Інтернету. Навіть незнання англійської мови на сьогодні не є скільки-небудь суттєвим бар’єром, оскільки сучасне програмне забезпечення допомагає легко такий бар’єр долати (наприклад, завдяки електронному перекладачеві пошукової системи Googl). Сьогодні для того щоб стати цілком вправним користувачем можливостей інтернет-технологій не треба навіть розбиратися у програмуванні.

Для жінок, що займають традиційну нішу домашнього господарства така діяльність буде абсолютно не обтяжливою, не кажучи вже про те, що різниця в курсах валют та можливість віртуального виходу за кордони власної держави можуть призвести до того, що вони швидко почнуть заробляти більше, ніж їхні чоловіки, за інерцією задіяні в традиційних виробництвах індустріальної епохи.

Є сенс започаткувати курси з підготовки жінок до самостійної бізнес-діяльності в Інтернеті на базі університетів. Реалізувати такі проекти також не складно, оскільки вся необхідна база в університетах давно вже є.

Взагалі, кошти, потрібні для реалізації такого роду програм порівняно невеликі – перш за все завдяки розвиненості відповідних технологій, віртуалізації та автоматизації багатьох операцій. Це вам не будівництво великих заводів на Уралі чи в Сибірі.

В цьому контексті цікавим є досвід Фінляндії, що є на сьогодні одним з флагманів будівництва та розвитку інформаційного суспільства та держави добробуту (див. книжку з аналогічною назвою М. Кастельса та П. Хімманена [1]).

Інформаційна ера надає жінці величезні можливості для самореалізації, в тому числі в бізнесі. Навіть в таких країнах, як Україна, що подекуди деградувала вже до феодалізму. Можливо це перш за все завдяки тому, що інформаційні технології легко «перетікають» через державні кордони та невибагливі до традиційної інфраструктури (наприклад, дорогам), їхня ж власна інфраструктура, наприклад, необхідна для функціонування

166

Інтернету, легко створюється: не проблема просвердлити у стіні дірку та просунути кабель. Більше того, у нас вона давно вже є.

З прикладами реалізації державних програм, спрямованих на залучення широких мас населення до використання можливостей Мережі, можна ознайомитися в тій самій книзі М. Кастельса та П. Хіманена [1].

Як саме зміниться бізнес, якщо в ньому суттєво зміниться кількість жінок? Гадаємо, що перш за все впаде конкурентне напруження. Як відомо з психології, «хлопці конкурують, дівчата співпрацюють». Не дивлячись на поширену думку про те, що конкуренція підвищує якість товарів та знижує ціни, це буде абсолютно позитивним моментом. Справа в тому, що в «чоловічому» бізнесі конкуренція часто має дуже жорсткий характер, причому настільки, що це може приводити до руйнування бізнесу як такого. По суті, часто-густо все зводиться до звичайної війни на знищення. Можна стверджувати, що конкуренція у чоловічому світі дуже часто переходить межі розумного та пристойності взагалі і перетворюється з конкуренції ідей на конкуренцію кулаків, з інструменту вдосконалення на інструмент тотального знищення.

Навпаки, конкуренція в бізнесі за наявністю великої кількості жінок-підприємниць матиме, імовірно, значно м’якіші форми (а отже, більш позитивні та конструктивні). Можливо, вона взагалі зникне як така. Що конкретно ми таким чином отримаємо, сказати важко. Гадаємо, що навіть жінки самі не зможуть це спрогнозувати. Хоча б тому, що в них досі не було відповідного позитивного досвіду.

Отже, можна зробити такий висновок. Все більше проникнення жінок у бізнес, взагалі підвищення суспільної

ролі жінок є процесом абсолютно об’єктивним, таким, що обумовлений всім ходом розвитку людства. Його не можна зупинити, можна лише прискорити або загальмувати, і саме від жінок залежить, який з цих двох варіантів зреалізується.

Немає сенсу витрачати зусилля на ті сфери діяльності, в яких традиційно «владарювали» чоловіки, оскільки вже створені та створюються такі галузі, де жінка, якщо вона захоче, зможе реалізувати свій потенціал, причому так, як вона того захоче.

Література

1. Кастельс М., Хімманен П. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель/Пер. з англ. – К.: Видавництво «Ваклер» у формі ТОВ, 2006. – 256 с. 2. Тоффлер О. Третья волна/Пер. с англ. – М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. – 784 с.

167

СЕСІЯ 2.4. ЕКОНОМІЧНІ ВИКЛИКИ, РИЗИКИ, МОЖЛИВОСТІ ЯК ПРОБЛЕМА ЕФЕКТИВНОСТІ СТРАТЕГІЙ КЕРУВАННЯ НА

ДЕРЖАВНОМУ Й РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ.

УДК 336.748.12:330.831.84(477)

ВАРГАС В.М.

здобувач, Львівська комерційна академія, м.Львів, varvir@list.ru

ГЛОБАЛЬНОЦЕНТРИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЄЮ

Досліджується глобальноцентричний погляд на монетарну політику,

формулюються напрямки антиінфляційної політики України Глобальноцентричний взгляд на государственное регулирование

инфляцией Исследуется глобальноцентричний взгляд на монетарную политику,

формулируются направления антиинфляционной политики Украины Глобальноцентричний погляд на монетарну політику сьогодні лише

формується, адже традиційне визначення монетарних макромоделей не спроможне пояснити ряд монетарних процесів глобального та національного рівнів.

Домінування глобальних факторів над національними в системі реалізації монетарної політики здебільшого спостерігається у кризові моменти функціонування міжнародної валютної системи. Такі явища, як прискорення інфляції внаслідок збільшення запасів монетарного золота у світі з початку ХХ століття; концентрація золотих резерві в одних та виникнення рецесії в інших країнах у 1930-х роках; прискорення інфляції у світі в процесі розвалу Бреттон-Вудської системи, що відобразило невідповідність монетарного курсу ФРС зобов’язанням США стосовно операцій і золотом тощо. Іншим індикатором важливості глобальних факторів для монетарної політики тієї чи іншої країни стали такі події, як криза ліквідності під час боргової кризи країн третього світу на початку 1980-х років та спроби міжнародного врегулювання проблем різко зростаючого, а згодом спадаючого тренду курсу долара США (домовленості Лувр-Плаза).

Глобальноцентричний підхід щодо інфляції був запропонований К.Боріо та Е.Флардо. Послуговуючись неокенсіанською методологією, вони доводять домінування зв’язку між інфляції у розвинутих країнах із глобальним ВВП-розривом, а не національним. Цим підкреслюється те, що національні детермінанти інфляційних процесів поступаються в ієрархії глобальним кондиціям попиту, якими є відхилення глобального фактичного ВВП від фактичного в країні [4, с.40-41].

Проте дослідники з Банку Англії зазначають про незначну залежність між національною інфляцією та глобальними кондиціями попиту. Однак, дослідження взаємозв’язку національного рівня інфляції від певного

168

глобального стали основою для теоретичного припущення, що глобальні фактори можуть бути суттєвішими при визначенні динаміки макроекономічних параметрів, ніж національні.

На нашу думку саме глобальні чинники поклали основу дестабілізації світової економіки під час глобальної економічної кризи 2007-2008рр. як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються. Серед яких глобальне зростання сфери фінансових послуг, тобто відбувся „відрив” фінансового сектору від реальної економіки, що призвело до „перекапіталізації” світової економіки. Так, за даними ”Global Europe Anticipation Bulletin” за останні 30 років темпи зростання вартості світових фінансових активів істотно перевищували темпи розвитку світової економіки. У 2007 році обсяги світового ВВП становили 55 трлн.дол. США, а сукупна вартість світових фінансових активів сягнула 195 трл.дол. За прогнозами сукупний обсяг світових фінансових активів у 2010 році може збільшитися до 200 трл.дол. Для порівняння: в 1980-му цей показник становив 12 трл.дол. США, а в 1993-му – 53 трл.дол. США[5, с.29].

В свою чергу, глобальна економіка вимагає глобальної відповідності ринків, яка була втрачена, що і призвело до глобальної економічної кризи. Ключову роль у цьому процесі будуть відігравати міжнародні організації і наднаціональні органи регулювання.

Так, на думку експертів Європейського центрального банку, в умовах світової фінансової нестабільності різко знижується здатність країн, що розвиваються, самостійно управляти національними фінансовими системами. Роль урядів і державних регуляторів у забезпеченні фінансової стабільності до певної міри обмежена, оскільки вони лише формують ринкову основу, розробляють нормативи й вимоги до діяльності фінансових інститутів, забезпечують необхідні умови для їх ефективного функціонування та контроль їхньої діяльності. З огляду на це істотно посилюється роль міжнародних і наднаціональних органів регулювання в забезпеченні фінансової стабільності [5, с.34].

Таким чином, з урахуванням існуючих реалій, державне регулювання повинно бути направлене на формування чіткої антиінфляційної політики, яка б включала в себе:

- стимулювання інституційними та інвестиційними засобами вітчизняний АПК:

Адже сільське господарство та житлове будівництво залишаються дезінфляційними сегментами економіки. Сільське господарство є однією з найбільш розвинених галузей економіки багатьох країн, серед яких США та Німеччина займають лідируючі позиції. Україні для входу до них необхідно здійснити аграрні перетворення використовуючи при цьому зарубіжний досвід. Зокрема, запровадити сільськогосподарський кооператив, який поширений у США та Німеччині і державі належить лише регулююча роль. У агробізнесі цих країн практично не залишилось державного сектору.

Проте Україні для практичної реалізації світового досвіду необхідно удосконалити нормативно-правову базу, розширювати інвестиційні програми у аграрній сфері, а також і у харчовій. Адже зростання цін під час світової кризи 2008р. частково пояснюється зростанням цін на продовольство. Така тенденція буде зберігатись і надалі, на нашу думку.

169

Тому Україні необхідно орієнтуватись на дані сфери, а не на металургію. Враховуючи те, що наш метал стає все більш неконкурентоспроможним, оскільки країни-імпортери (зокрема Китай, Росія) реструктурували свою металургію. Пріоритетними галузями для України є аграрна та харчова, на реструктуризацію яких необхідно менше затрат ніж у металургійній сфері.

- залучення приватного сектору до інвестицій шляхом створення сприятливого інвестиційного середовища, яке є одним із найгірших у світі, згідно міжнародних рейтингів. Адже у результаті слабкої бюджетної політики України протягом останніх трьох років запозичення, спрямовувались не на інвестиційний розвиток країни, а на соціальні потреби. Україні слід звернути увагу на капітальне інвестування, як це роблять уряди США, країни Європейського Союзу, Російської Федерації. Для цього необхідно організувати систему моніторингу та регулювання інвестиційних проектів, яким надаватиметься державна підтримка. Дана система повинна визначити і сформулювати сталі критерії та вимоги до інвестиційних програм та проектів, що дасть змогу державі планувати фінансування інвестицій на середнью та довгу перспективу;

- розвиток інновацій (основу якого мають скласти кластерні мережі). У розвинених державах використання кластерного підходу в управлінні економікою вже має певну історію. Так, повністю кластеризовані фінська і скандинавська промисловість, в США більше половини підприємств працюють по моделі виробництва — підприємства кластера знаходяться в одному регіоні і максимально використовують його природний, кадровий і інтеграційний потенціал. Ключові промислові кластери в Німеччині (хімія, машинобудування) і Франції (виробництво продуктів харчування, косметики) були сформувані в 50—60-ті роки минулого сторіччя. У шотландській моделі кластера, ядром спільного виробництва стало крупне підприємство, що об’єднує навколо себе малі і середні фірми, італійська модель передбачає гнучку і рівноправну співпрацю підприємств малого, середнього і крупного бізнесу. Чимало прикладів нарощування дослідницьких і підприємницьких потужностей при створенні інноваційних територій.

В цілому досвід країн показує, що кластерний підхід служить основою для діалогу між представниками науки, підприємницького сектора і держави, дозволяє підвищити ефективність їх взаємодії в інноваційному процесі.

Аналогічні перебудови проводять в Росії, де кластерні технології все частіше використовують при розробці регіональних стратегій розвитку. Як приклади російських кластерів можна привести авіакосмічні кластери у Москві та Самарі, інформаційно-телекомунікаційний кластер в Москві, харчові кластери в Москві, Санкт-Петербурзі і Білгородській області, суднобудівельний кластер в Санкт-Петербурзі та ін [1].

В Україні формування галузевих і регіональних кластерів слід починати з регіонів, де розміщено взаємопов’язані галузі та виробництва, зокрема Донецький регіон у якому доцільно створити металургійний кластер, Харківський регіон – машинобудівний кластер, м.Київ – біотехнологічний кластер. Саме ці регіони повинні стати центрами інноваційного розвитку.

170

Література 1. Бутенко А.І., Лазарєва Є.В. Феномен кластера у формуванні інноваційної моделі економіки регіону// Інвестиції: практика і досвід. – 2009. –№2. – с. 25-28 2. Гальчинський А. З інфляцією на «ви»//Дзеркало тижня. – 2008.- №14(693) 12-18 квітня/ Режим доступу: http://www.dt.ua/2000/2020/62668/ 3. Запатріна І.В. Розвиток системи державного капітального інвестування в Україні// Фінанси України. -2009. -№4. -.53-64 4. Козюк В. Глобальноцентричний погляд на монетарну політику// Вісник НБУ. – 2008. -№11. – с.40-46 5. Науменкова С.В., Міщенко С.В. Проблеми подолання негативного впливу глобальних диспропорцій та формування нового геофінансового механізму// Фінанси України. - 2009.- №3. –с.23-36

УДК 332.146.(470.621) ЗАХАРОВА Е.Н., д.э.н., зав.каф.экономики и управления

Адыгейского государственного университета, г.Майкоп, e-mail: zahar-e@yandex.ru

КЕРАШЕВ А.А., д.э.н., декан экономического факультета

Адыгейского государственного университета, г.Майкоп, e-mail:kerashev@mail.ru

ИННОВАЦИОННЫЕ КЛАСТЕРЫ КАК ИНСТРУМЕНТ АКТИВИЗАЦИИ РАЗВИТИЯ РЕГИОНАЛЬНЫХ

ЭКОНОМИЧЕСКИХ СИСТЕМ

Innovative clusters as the tool of intensifying the development of regional economic systems

В работе рассматривается специальный инструмент

пространственной активизации региональной экономической системы – инновационный кластер, позволяющий интегрировать наиболее ценные научно-образовательные, природные и человеческие факторы регионального хозяйственного процесса; предложены принципы и механизм его создания.

The work examines the special tool of spatial intensifying the activity of the

regional economic system, namely the innovative cluster, allowing integration of the most valuable scientific-educational, natural and human factors of the regional economic process. The authors propose principles and the mechanism of its creation.

У роботі розглядається спеціальний інструмент просторової

активізації регіональної економічної системи - інноваційний кластер, що дозволяє інтегрувати найбільш цінні науково-освітні, природні та людські

171

фактори регіонального господарського процесу; запропоновані принципи і механізм його створення

Мировая практика функционирования наиболее преуспевающих

экономических систем показывает, что высокую конкурентоспособность и стабильный экономический рост обеспечивают, прежде всего, факторы, стимулирующие распространение инновационных технологий. Учитывая то обстоятельство, что современные конкурентные преимущества практически полностью обеспечиваются за счет преимуществ в технологиях производства, управления, организации продвижения товаров, успешное развитие конкурентоспособности региона возможно посредством формирования инновационных кластеров

В связи с этим адаптация указанных инструментов к задачам стратегии структурной реорганизации позволяет предложить специальный инструмент пространственной активизации региональной экономической системы – инновационный кластер, позволяющий интегрировать наиболее ценные научно-образовательные, природные и человеческие факторы регионального хозяйственного процесса в локальном субрегиональном пространстве развития, обеспечив такую интеграцию специализированным комплексом территориальной социально-экономической инфраструктуры. Приведем необходимые аргументы и дополнительные разъяснения.

Ниже под инновационным кластером предлагаем понимать группу территориально локализованных активных в инновационном отношении индивидуальных субъектов и организаций, действующих в определенных секторах регионального хозяйства и дополняющих друг друга (научно-образовательные, финансово-инвестиционные, инфраструктурные, инновационные и др.)

Функционирование инновационного кластера позволяет использовать преимущества двух способов координации экономической системы - внутрифирменной иерархии и рыночного механизма, что дает возможность более быстро и эффективно распределять новые знания, научные открытия и изобретения.

При этом в практических целях возможно условное ранжирование участников по двум группам – ядро инновационного кластера и соответствующая ему поддерживающая инфраструктура. Ядро кластера должен образовать производственный сектор, то есть те агенты кластера, от продуктивности деятельности которых во многом зависит устойчивое региональное развитие. В свою очередь, к инфраструктурной поддержке, наиболее гибкому элементу инновационного кластера, следует отнести:

- административный сектор, участвующий в функционировании предприятий кластера формами государственной поддержки, объем и количество которых может существенно изменяться в зависимости от условий развития территориально локализованного комплекса;

- финансовый сектор, состав участников которого должен определяться потребностями в финансировании в зависимости от этапа (фазы) жизненного цикла предприятия и т.д.

Кроме этого, особое значение при формировании инфраструктурной компоненты кластера следует отвести современным информационным

172

технологиям, использование которых в деятельности предприятий и иных участников кластера способно локализовать их не в рамках определенной территории, а, что является более эффективным с точки зрения повышения оперативности принятия управленческих решений, в рамках определенного информационного поля.

Инновационно-активный кластер целесообразно формировать на основе следующих принципов: конкурентно-кооперационного и концентрационного, принципов функционального, стратегического и инфраструктурного единства.

Представляется очевидным, что в условиях различного уровня развития российских регионов необходимо некоторое зонирование кластеров: определение приоритетных точек роста региональной экономики и последовательное «наращивание» кластерной модели региона посредством создания «второстепенных» кластеров, имеющих не столь важное, часто традиционное, влияние на развитие системы регионального хозяйства.

Механизм создания инновационного кластера предполагает необходимым и целесообразным в качестве первоначального этапа осуществить исследование текущей стратегии социально-экономического развития региона в контексте межрегиональных и внешнеэкономических связей. На данном этапе должны быть проанализированы приоритетные направления развития хозяйственного комплекса региона с учетом факторов, определяющих его конкурентоспособность как на локальном (межрегиональном или мегарегиональном) уровне, так и на международном (с одной стороны, ближайшее окружение региона в рамках соседних государств, с другой, – страны, предприятия которых могут стать потенциальными инвесторами в данном регионе).

Следующий этап предполагает определение отраслевых приоритетов развития региона, а также инновационных приоритетов региональной экономики в контексте формирования контуров развития региональной инновационной системы и существующих элементов национальной инновационной системы. Необходимо определение базовых параметров и системы ключевых индикаторов развития инновационного кластера региона с целью выбора приоритетных механизмов и конкретных мер государственной (региональной) поддержки предприятий в рамках инновационного кластера. Представляется целесообразным формирование инновационного кластера на принципах мультиотраслевой и полисферной его организации, поэтому необходима разработка универсальных критериев успешности агентов кластера, а также системы индикаторов, на основе которых должен осуществляться отбор предприятий.

Первоочередными мероприятиями создания инновационного кластера региона должны стать формирование (или же модификация существующих) институтов инновационной инфраструктуры в рамках инновационного кластера региона. Кроме того, ввиду наличия крайне дифференцированной структуры предприятий региона по показателям интенсивного развития необходимо выявление малых и средних инновационно-активных хозяйствующих субъектов, внедряющих современные передовые технологии.

173

Реализация концепции кластерно-ориентированной модели инновационного развития в рамках регионального хозяйства позволит интегрировать передовые предприятия различных сфер и отраслей народного хозяйства в единый контур, в границах которого будет создан некий «прорывной элемент», или полюс роста регионального хозяйства. Кроме того, на основе агентов инновационного кластера и с их непосредственным участием возможна реализация инвестиционных мегапроектов, направленных на коренную модернизацию структуры регионального хозяйства.

В рамках реализации идеи формирования инновационного кластера необходимо создание системы бизнес-инкубаторов на территории региона, которые бы интегрировали малые и средние предприятия различных отраслей и сфер экономики региона. При этом важнейшим условием участия предприятий малого и среднего бизнеса в предлагаемой инновационной системе целесообразно определить необходимость использования передовых инновационным образом ориентированных технологий как базисного, так и улучшающего типов, в основной деятельности, независимо от отраслевой принадлежности компании.

Предприятия, функционирующие в составе кластера, будут иметь больше возможностей для привлечения венчурного капитала, что в свою очередь способствует более интенсивному развитию, особенно для предприятий малого и среднего бизнеса.

На основе обобщения ведущего мирового опыта в сфере кластероформирования, по нашему мнению, на региональном уровне должны быть реализованы следующие конкретные мероприятия:

- разработка долгосрочной концепции развития инновационного и иных кластеров региона;

- согласование и инкорпорирование долгосрочной концепции развития кластеров в общерегиональную стратегию развития;

- создание необходимой и адекватной, с одной стороны, имеющимся ресурсным ограничениям и, с другой, – требованиям, определяемым рыночной конъюнктурой, инновационной инфраструктуры;

- использование прямых и косвенных мер государственной поддержки в создании объектов институциональной инфраструктуры;

- активное позиционирование инновационного кластера на межрегиональном и национальном уровнях;

- внедрение новейших информационных и телекоммуникационных технологий в деятельность субъектов инфраструктуры.

В конечном итоге, создание инновационного кластера может привести к активному привлечению в экономику региона институциональных инвесторов (фонды поддержки инноваций, венчурные фонды, банковские структуры), следствием чего должен стать синергетический эффект, выражающийся в распространении инструментов взаимодействия с субъектами кластера на предприятия и организации других сфер и отраслей экономики региона.

Предложенный инновационный кластер отличается многообразием структурной организации и диверсификацией своей функциональной направленности. Отметим, что кластеры, обладая высоким потенциалом

174

диффузии новых технологий, знаний, социальных инициатив и т.п., активизируют деятельность субъектов региональной системы далеко за пределами собственных границ кластерной организации.

УДК 332.54

АСТАХОВА И.А.,

старший преподаватель кафедры землеустройства

Майкопского государственного технологического университета,

г. Майкоп, e-mail: irene-77@mail.ru

ЗЕМЕЛЬНО-ИМУЩЕСТВЕННЫЙ КОМПЛЕКС КАК ОСНОВНОЙ ОБЪЕКТ СИСТЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ЗЕМЕЛЬНЫМИ

РЕСУРСАМИ

THE LAND-PROPERTY COMPLEX AS THE BASIC OBJECT OF A CONTROL SYSTEM OF LAND RESOURCES

В работе показаны два подхода к понятию «земельно-

имущественный комплекс», рассмотрены группы характеристик объектов недвижимости в структуре земельно-имущественного комплекса; показаны уровни системной организации земельно-имущественных комплексов, приведены причины сложности учета объектов земельно-имущественного комплекса и регистрации прав на них.

The work shows two approaches to concept “a land-property complex”. The

authors examine groups of characteristics of objects of the real estate in structure of a land-property complex and levels of the system organization of land-property complexes. The reasons of complication of the account of land-property objects and registration of the rights to them are given.

Анализ практики управления земельными ресурсами региона

показывает, что основная доля объектов земельной собственности представляет собой не просто земельные участки, находящиеся на праве частной собственности, а земельно-имущественные комплексы со сложной системой вещных и обязательственных прав и обременений.

С позиций системного подхода формирование объектов недвижимости как базового понятия в системе земельных отношений может быть осуществлено на основе четких и логически обоснованных понятий некоторого целостного объекта учета, регистрации прав и единого налогообложения, обладающего размерными и экономическими параметрами, позволяющими индивидуализировать такой объект в системе земельно-имущественных отношений. Таким объектом может быть земельно-имущественный комплекс (ЗИК) как целостная совокупность разнородных объектов, прочно связанных с землей, образованная на

175

основе прав владения, распоряжения и пользования такими вещами для организации определенного вида хозяйственной деятельности или получения материальных благ.

В современной экономической литературе можно выделить два подхода к понятию «земельно-имущественный комплекс» [2]:

1. социально-правовой, при котором земельно-имущественный комплекс (ЗИК) рассматривается как совокупность понятия «земля» как необходимого условия существования нации и государства и понятия «имущество» как объекта имущественных прав и обязанностей различных субъектов прав по отношению к законодательно зафиксированному объекту недвижимости;

2. экономический, определяющий ЗИК как совокупность земельных и других связанных с ними ресурсов в многообразии форм собственности и управления с учетом уникальности земли как природного ресурса и базиса существования человечества, производительных сил общества.

В обоих случаях ЗИК рассматривается как система имущественных элементов и отношений между ними, складывающихся в процессах использования и накопления общественно-полезных свойств этих элементов.

Структура земельно-имущественного комплекса предполагает, что каждый объект недвижимости представлен следующими четырьмя группами характеристик:

1) физические характеристики, позволяющие однозначно отделить этот объект от других объектов на любой момент времени (местоположение, размеры, границы и др.);

2) характеристики правового статуса, включающие описание субъекта права, основание возникновения, содержание и объем прав на объект недвижимости;

3) характеристики ценности объекта в общепризнанном эквиваленте (стоимости) для обеспечения объективности при взимании налогов;

4) специальные характеристики объема в присущих данному типу объектов выражениях (например, тип и толщина плодородного слоя земельного участка, градостроительные характеристики здания и др.).

Указанные группы характеристик объектов недвижимости взаимосвязаны и влияют одна на другую. Состав элементов и границы ЗИК оцениваются с позиции самодостаточности выполнения его хозяйственной функции. Например, земельный участок с жилым домом, коммуникациями и элементами благоустройства представляет собой земельно-имущественный комплекс функционального единства объектов, относящихся к недвижимости и их системности.

В практике управления экономикой Российской Федерации вышеуказанные признаки выделения земельно-имущественного комплекса как управляемой системы относятся к нижнему уровню иерархии и соответствуют в физическом смысле границам земельного участка (или определенной совокупности земельных участков, выделенной из общего их состава по каким-либо признакам), используемого хозяйствующим субъектом в своей деятельности. В экономическом смысле это

176

соответствует экономическим границам хозяйствующего субъекта при наличии земельного участка (земельных участков) в составе его средств. Например, в производственной сфере границы ЗИК соответствуют границам предприятия, в жилищно-коммунальной сфере города – границам обслуживаемого данной дирекцией единого заказчика территории земельного участка, в жилищно-коммунальной сфере городского поселка или сельского поселения – границам их земель[2].

Объединенные по территориальному и функциональному признаку земельно-имущественные комплексы первого уровня представляют собой следующий – более высокий уровень системной организации. Примерами такого рода объектов могут служить производственная зона, образованная несколькими предприятиями, связанными единой инфраструктурой; район жилой застройки, имеющий общую социальную инфраструктуру. Объединение ЗИК этого уровня формирует ЗИК следующего уровня иерархии и так далее до ЗИК субъекта Федерации и страны в целом. На каждом уровне иерархии системы управления ЗИК осуществляются функции управления его элементами, находящимися под юрисдикцией данного уровня, и функции регулирования элементов, находящихся под юрисдикцией нижестоящих уровней.

На уровне субъекта Федерации объектом управления и регулирования являются ЗИК, расположенные на его территории или за его пределами, находящиеся в государственной субфедеральной собственности. Значительная часть субфедеральных и муниципальных ЗИК и их элементов находится на балансе отраслевых структурных аппаратов управления субъекта Федерации и муниципалитетов на их территории: управлений, комитетов и департаментов образования, здравоохранения, культуры и др.

Все земельно-имущественные отношения, в конечном счете, локализируются вокруг первичного объекта недвижимости – земельного участка, который вследствие этого и выступает основным объектом государственного учета по полной совокупности вышеуказанных характеристик.

Необходимо отметить, что одна из важнейших проблем – надлежащее формирование объектов оценки в системе вещных и обязательственных прав на земельно-имущественные комплексы – очень плохо формализована. Это обусловлено рядом причин, к важнейшим из которых можно отнести следующие:

1. Правовое регулирование процессов возникновения и прекращения прав на урбанизированные земельные участки с учетом всех обременений, а также соответствующих процедур, находится на стыке гражданского, земельного, градостроительного и смежного с ними законодательств.

2. Земельное законодательство находится в совместном ведении Российской Федерации и субъектов РФ. Многие нормативные правовые акты федерального уровня и местное законодательство плохо стыкуются между собой, а процедуры приведения их в соответствие или отмены сложны и длительны.

3. К настоящему времени еще не создан нормальный, цивилизованный земельный рынок со всеми необходимыми его институтами и инструментами. В результате этого величина "рыночной стоимости",

177

формируемая и определяемая в условиях неполноценного и ограниченного рынка, оказывается сильно смещенной и больше похожа на компромисс между администрацией и хозяйствующим субъектом.

4. Имеющиеся методики по оценке рыночной стоимости земельных участков идеализированы, а заимствования из нормативной базы и реальной практики развитых стран лишь запутывают практикующих оценщиков и повышают риски получения недостоверных и ненадлежащих результатов оценки.

В настоящее время системы учета земли и иной недвижимости разделены, что существенно увеличивает сложность учета объектов ЗИК и регистрации прав на них. Сведения об объектах недвижимости содержатся в базах данных систем государственного земельного кадастра, технического учета объектов градостроительной деятельности, а также водного, лесного и других природно-ресурсных кадастров.

В отличие от земельных участков постановка на государственный кадастровый учет объектов недвижимого имущества не урегулирована специальными законами. В настоящее время отсутствуют нормативные правовые акты, которые бы регламентировали данный вид деятельности. Необходимость присвоения объектам недвижимого имущества уникальных кадастровых номеров упоминается в ст. 1 Федерального закона "О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним", где отмечается, что кадастровый номер - уникальный, не повторяющийся во времени и на территории Российской Федерации номер объекта недвижимости, который присваивается ему при осуществлении кадастрового и технического учета (инвентаризации) в соответствии с процедурой, установленной законодательством РФ, и сохраняется, пока данный объект недвижимости существует как единый объект зарегистрированного права.

Отсутствие единого информационного ресурса о недвижимости, земле и территории на которой она находится, делает дорогостоящим и затруднительным создание региональных информационных систем о недвижимом имуществе и территории, информационных систем обеспечения градостроительной деятельности, корпоративных геоинформационных систем. Именно эти проблемы призван решить Федеральный закон "О государственном кадастре недвижимости", принятый в 2007 году.

Литература:

1. Дукачева Е. Т. Муниципальное управление имущественным комплексом территории. – М.: Логос, 2002. 2. Кравцов В. И. Земельно-имущественный комплекс как территориально-организованная экономическая система // Вестник ОГУ. – 2006, № 4. – С. 136.

178

УДК 504:368.17(477) ВАСИЛИШИН ХРИСТИНА РОМАНІВНА,

аспірант, науковий керівник доц. Дубовіч І.А. Національний лісотехнічний університет України

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПОСЛУГ ЕКОЛОГІЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ

Розглядається поняття, економічна сутність і правове регулювання

екологічного страхування. Аналізуються головні проблеми та перспективи розвитку ринку послуг екологічного страхування.

Ключові слова: екологічне страхування, екологічний аудит, техногенні аварії, об'єкт страхування, довкілля.

СОВРЕМЕННЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ РЫНКА УСЛУГ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО СТРАХОВАНИЯ В УКРАИНЕ

Рассматривается понятие, экономическая сущность и правовое регулирование экологического страхования. Анализируются ключевые проблемы и перспективы развития рынка услуг экологического страхования.

Ключевые слова: экологическое страхование, экологический аудит, техногенные аварии, объект страхование, окружающая среда.

MODERN PROBLEMS OF ENVIRONMENTAL INSURANCE SERVICES MARKET DEVELOPMENT IN UKRAINE

A concept, economic essence and system of legal regulation of environmental insurance are studied. The key problems and the ways of environmental insurance market improvement in Ukraine are analyzed.

Keywords: environmental insurance, environmental audit, insurance object, technological catastrophes, environment.

У сучасних умовах зростання кількості техногенних аварій та

екологічних катастроф в Україні підвищується необхідність розвитку дієвих фінансово-економічних механізмів та державної системи управління у сфері регулювання природоохоронної діяльності. До таких механізмів можна віднести екологічне страхування, яке покриває ризик аварійного забруднення навколишнього природного середовища, обумовлений як діяльністю підприємства, установи, організації – джерела підвищеної небезпеки для навколишнього природного середовища, так і незалежними від нього причинами, а також створює умови та забезпечує економічне стимулювання попередження аварійного забруднення довкілля.

Щоб дослідити ключові проблеми розвитку ринку послуг екологічного страхування, потрібно насамперед проаналізувати поняття, сутність та сучасний стан екологічного страхування в Україні.

Екологічне страхування, як один із факторів екологічної стабілізації, з'явилося наприкінці 70-х років минулого століття внаслідок загострення екологічних проблем в окремих країнах та в цілому світі. Зокрема, воно було

179

започатковане в Японії для страхування відповідальності внаслідок аварійного розливу нафти. Згодом екологічне страхування знайшло широке застосування в багатьох інших розвинутих країнах – США, Англії, Франції, Італії, Нідерландах, Швейцарії.

У наукових джерелах зустрічаємо різні підходи щодо тлумачення поняття “екологічне страхування”:

1. Страхування цивільної відповідальності підприємств, установ і організацій за шкоду завдану інтересам третіх осіб внаслідок аварійного забруднення навколишнього природного середовища діяльністю, що створює підвищену екологічну небезпеку [1].

2. Механізм захисту екологічних прав громадян, захисту майнових інтересів суб’єктів підприємницької діяльності, що створюють небезпеку для навколишнього природного середовища.

3. Механізм захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій, спрямований на здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків забруднення навколишнього природного середовища і відшкодування пов'язаних з таким забрудненням витрат тощо [3].

Сутність екологічного страхування виражається у його функціях. Виконуючи важливу компенсаційну функцію, екологічне страхування є ланкою фінансової системи нашої держави. Крім фінансової, екологічне страхування виконує не менш важливі інші функції: превентивну (використання частини сум страхових платежів з метою запобігання настанню ризику заподіяння шкоди джерелами підвищеної екологічної небезпеки); соціальну (виділення страховою організацією частини коштів страхових резервів для підвищення рівня соціального захисту населення); контрольну (перевірка страховою організацією додержання страхувальниками умов страхового договору, пов'язаних із запобіганням техногенно-екологічним інцидентам); інформаційну (проведення екологічного аудиту та інших заходів з метою визначення фінансово-економічного стану того або іншого підприємства, кваліфікації його кадрів, шкоди, що може бути заподіяна підприємством, стану додержання на ньому вимог екологічної безпеки і доведення цієї інформації до відома страхувальників, страховиків та інших заінтересованих суб'єктів (наприклад, екологічних громадських організацій) [4].

В Україні екологічне страхування регулюється Конституцією України (від 28.06.1996 р.), Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” (від 25.06.1991 р.), “Про страхування” (від 07.03.1996 р., “Про природно-заповідний фонд України” (від 16.06.1992 р.), “Про пестициди та агрохімікати” (від 02.03.1995 р.), “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” (від 08.02.1995 р.), “Про відходи” (від 05.03.1998 р.), “Про перевезення небезпечних вантажів” (від 06.04.2000 р.), “Про угоди про розподіл продукції” (від 14.09.1999 р.) та ін.

В наш час, в Україні ще не визначені механізми страхування екологічних ризиків, зокрема, Законом України “Про страхування” (ст. 7) до переліку видів обов'язкового страхування не включено екологічне страхування. До цього часу немає окремого закону “Про екологічне страхування”. Однак Кабінетом Міністрів України розроблено проект Закону України “Про

180

екологічне страхування” (від 21.05.2002 р.). В цьому проекті передбачені відносини у сфері екологічного страхування і спрямований на відшкодування шкоди, заподіяної юридичним і фізичним особам внаслідок аварійного забруднення довкілля. Відповідно до цього законопроекту під екологічним страхуванням розуміється один з видів обов’язкового страхування, що передбачає страхування відповідальності суб’єктів господарювання, діяльність яких становить підвищену екологічну небезпеку, у разі заподіяння ними шкоди третім особам внаслідок аварійного забруднення довкілля.

Отже, однією з головних проблем впровадження екологічного страхування є законодавча неврегульованість даного питання. Вона призводить до виникнення ще однієї проблеми, а саме відсутності механізму контролю за укладанням договорів екологічного страхування, які є обов’язковими.

Інші проблеми розвитку екологічного страхування в Україні пов’язані безпосередньо з об’єктами страхування, тобто, що являють небезпеку для людини й навколишнього природного середовища.

По-перше, це слабке фінансове становище багатьох підприємств. Екологічне страхування не є дешевим видом страхування, а звідси, підприємства не можуть укласти договори страхування у зв'язку з відсутністю коштів. Це навіть при умові, що затрати на таке страхування йдуть на валові витрати підприємств.

З іншого боку, підприємства, що мають кошти чомусь не розуміють необхідності такого страхування і надають перевагу сплаті штрафних санкцій за наднормативні викиди у навколишнє природне середовище.

Значною проблемою для запровадження та розвитку екологічного страхування є відсутність достатніх статистичних даних, щодо забруднення підприємствами довкілля, збитків заподіяних навколишньому середовищу та третім особам. Це не пов'язано на жаль з відсутністю самих аварійних забруднень навколишнього середовища.

Ще одна проблема розвитку екологічного страхування пов’язана з оцінкою ризику при укладанні договору страхування. Складність у визначенні умов страхування та ризиків, що страхуються, зумовлена тим, що ризики, які призводять до забруднення навколишнього середовища, в наш час ніхто не в змозі точно оцінити і адекватно відобразити в якісних показниках.

На сьогодні методологія оцінки екологічної небезпеки того чи іншого виробництва, яка б відповідала вимогам екологічного страхування відсутня. Саме тому внаслідок все зростаючого тиску на довкілля гостро постає питання створення універсальної методології оцінки збитків довкіллю.

Очевидно, що серцевиною такої методології повинен стати екологічний аудит. Його завдання – відповісти на два питання. Яка вірогідність екологічної аварії на конкретному об’єкті, що включений до системи екологічного страхування? Яка величина збитків, які можуть бути спричинені реципієнтам в результаті екологічної аварії?

Однією з причин недостатнього розвитку і поширення екологічного страхування в нашій країні є відсутність підготовлених, висококваліфікованих кадрів. Саме тому, на фоні загального зростання темпів надання страхових послуг, у нашій країні екологічне страхування характеризується низькими темпами розвитку. Так, у 2008 р. страхові платежі за обов’язковими видами

181

страхування, що належать до екологічних видів страхування становили лише 134,7 тис.грн., що становить 0,6 відсотка від загальної суми страхових платежів, отриманих страховими організаціями в 2008 році [2].

Як бачимо, проблем щодо розвитку екологічного страхування в Україні є багато. Насамперед, це проблеми правового, еколого-економічного, інформаційного та іншого характеру. Таким чином, для практичної реалізації екологічного страхування на державному рівні необхідно прийняти Закон України “Про екологічне страхування” та встановити:

– перелік екологічно-небезпечних об'єктів України для включення їх в страхове поле з обов'язкового і добровільного страхування екологічних ризиків;

– імовірність аварій на об'єктах, важкість екологічних наслідків і можливий збиток, внаслідок аварійного забруднення довкілля;

– ставки страхових платежів для кожного об'єкту за видами ризиків; – страхові суми, на які буде застраховано майно, життя і здоров'я

реципієнтів; – суми страхового покриття при настанні страхової події; – показники фінансової стабільності операцій екологічного страхування

тощо. З вищенаведеного можна зробити деякі висновки. Створення системи

екологічного страхування в Україні сприятиме скороченню бюджетних витрат на ліквідацію аварійних і надзвичайних ситуацій, підвищить матеріальну відповідальність підприємств і зацікавленість місцевих органів влади в мінімізації негативного впливу на довкілля, забезпечить цільове використання коштів, спрямованих на ліквідацію і запобігання екологічному забрудненню, посилить контроль за потенційно небезпечними видами діяльності й підвищить вимоги екобезпеки. Саме тому необхідно дальше розвивати і вдосконалювати науково-методичне забезпечення і законодавчу базу екологічного страхування.

Список використаної літератури

1. Галушкіна Т.П. Економіка природокористування. Навчальний посібник. – Харків: Бурун Книга, 2009. – 480 с. 2. Державна комісія із регулювання ринків фінансових послуг. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dfp.gov.ua. 3. Екологічне страхування. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ueic.com.ua/services/ecologi. 4. Решетник Л. Екологічне страхування як одна з форм відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права громадян на безпечне для їх життя та здоров’я довкілля. // Право України. – 2002. – №6. – С.78-81.

182

УДК 35.071

КОНОВАЛОВА ІРИНА ВАСИЛІВНА, аспірант Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії

державного управління при Президентові України, uek uek@kharkivoda.gov.ua

ВИКОРИСТАННЯ ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВОГО МЕТОДУ В

ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ПРОГРАМНО-ЦЕЛЕВОГО МЕТОДА В

ГОСУДАРСТВЕННОМ УПРАВЛЕНИИ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИМ РАЗВИТИЕМ

Досліджено сутнісні характеристики програмно-цільового методу

та роль цільових програм у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку.

Исследовано сущностные характеристики програмно-целевого метода и роль целевых программ в обеспечении устойчивого соціально-экономического развития.

Програмно-цільовий метод (далі - ПЦМ) є важливим інструментом

здійснення державної політики розвитку країни та її окремих регіонів. Призначення ПЦМ полягає в обґрунтуванні концентрації ресурсів для

вирішення комплексних проблем, забезпечення координації видів діяльності та заходів, що здійснюються окремими відомствами і різними рівнями управління, підвищення ефективності виконання прийнятих рішень. Програмно-цільовий метод є однією з основних форм комплексного, системного підходу до процесів управління об'єктами, процесами, відносинами різної природи та змісту. ПЦМ є способом вирішення великих і складних завдань за допомогою вироблення та здійснення системи, програмних мір, орієнтованих на цілі, досягнення яких забезпечує розв’язання проблем, що виникли. Основний наголос програмно-цільового методу в державному управлінні зроблено на обов’язковості досягнення максимально можливого та соціально вагомого ефекту в результаті використання коштів, сплачених платниками податків.

Д. Стеченко вважає, що «програмно-цільовий метод в управлінні регіональним розвитком – це система науково-методичних заходів, яка забезпечує розв’язання проблем міжгалузевого та міжрегіонального характеру шляхом ув’язування цілей з ресурсами [5]».

З подання американських вчених та політиків для визначення такої частини бюджетного процесу, як спрямування фінансових коштів на вирішення певного соціально-економічного завдання став використовуватись термін «програма» [2]. В радянській літературі 70-х років, присвяченій питанням програмного планування та управління, з тими або іншими модифікаціями наводилися визначення програми як взаємоузгодженого комплексу заходів різноманітного характеру, що

183

спрямовані на досягнення однієї або декількох цілей плану [1]. З 80-х років ХХ століття у політико-управлінському лексиконі

затвердився термін «цільова комплексна програма», під якою розуміли «директивний і адресний документ, що становить собою пов'язаний по ресурсах, виконавцям і строкам здійснення комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, об'єднаний загальною метою».

Треба відзначити, що даний термін не дуже вдалий. Прикметники «цільова» і «комплексна» характеризують атрибутивні, іманентні властивості будь-якої програми, а не тільки даного класу. Не цільових і не комплексних програм просто не буває. Будь-яка програма в явному або прихованому вигляді містить мету та якийсь набір (комплекс) засобів її здійснення.

Втім, на сьогодні програма вважається комплексною, якщо вона об'єднує декілька програм споріднених напрямів відповідної галузі та передбачає їх фінансування за кількома кодами функціональної класифікації видатків місцевого бюджету. Програма має статус державної, якщо охоплює всю територію держави або значну кількість її регіонів, має довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади [4]. Державні цільові програми поділяються на програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

Головними ознаками цільових програм, що обумовлюють можливості їхнього застосування для розв'язання певних проблем соціально-економічного розвитку, є:

• наявність чітко позначеної мети (або цілей), на досягнення якої (яких) спрямовані всі заходи програми;

• комплексний характер, що виражається у значній кількості виконавців та програми та в множині заходів, здійснюваних задля досягнення поставленої мети;

• визначення і формальне закріплення відповідальності та місця в механізмі реалізації програми всіх її учасників, незалежно від інституціонального характеру (комерційні структури різного типу, об’єднання громадян або державні установи та організації);

• повнота й безумовна достатність заходів, передбачених для досягнення поставленої мети;

• узгодженість усіх заходів щодо строків здійснення і ресурсів. Слід зазначити, що особлива роль цільових програм в умовах ринкової

економіки визначається також тим, що ринок не завжди дозволяє повною мірою мобілізувати додаткові фінансові та матеріальні ресурси для розвитку регіонів. Успішно вирішуючи завдання використання ресурсів, він досить погано справляється із завданнями їхнього відтворення, які вимагають більшої тривалості інвестиційного циклу. Тому все, що пов'язане з доданням ринковій економіці соціальної орієнтації в умовах дискретності великих соціально-економічних проблем, природно “припадає” на бюджетні програми [3]. На етапі виходу із кризи особливо важливого значення набуває антиінерційний потенціал програмно-цільового методу, його здатність мобілізувати ресурси на вирішення таких проблем, які ще не ввійшли в структуру інтересів сформованих ланок економіки й тому не можуть бути вирішені в рамках їхнього традиційного функціонування.

184

Причинами формування регіональних цільових програм, що виходять за рамки однієї галузі чи сфери повноважень органів державного управління та органів місцевого самоврядування, можуть бути чинники, які діють окремо або у певних сполученнях. До найважливіших з них слід віднести:

• глибину місцевої проблеми, що потребує складної і багатосторонньої взаємодії суб’єктів управління суміжних галузей;

• важливість поставленого завдання регіонального розвитку, яке має суттєві соціально-економічні наслідки для кількох територіальних громад або для багатьох сфер державної політики;

• брак матеріальних, кадрових ресурсів або часу на вирішення проблеми, що має велике значення;

• високий рівень взаємозв’язків проміжних або кінцевих результатів декількох програм, які виконуються у різних напрямах регіональної політики, так само, як і необхідність збалансованого використання дефіцитних ресурсів або ретельної координації діяльності;

• необхідність формування спеціальних підпрограм забезпечення чи реалізації в інших напрямах регіонального розвитку, будівництва нових об'єктів, створення нових місцевих виробничо-господарських систем.

Узагальнюючи наукові підходи різних авторів та практичний досвід застосування програмно-цільового методу, можна констатувати, що програмно-цільовий метод належить до найбільш сучасних способів управління соціально-економічним розвитком. Використання цього методу підсилює цільову спрямованість державного управління, забезпечує комплексність і безперервність соціально-економічних процесів при досягненні поставлених цілей суспільного розвитку і являє собою систему елементів механізму регіонального управління, яка спрямована на реалізацію довгострокових цілей соціально-економічного розвитку країни та її регіонів на основі використання наявних ресурсів та узгодження інтересів суб’єктів соціально-економічних процесів.

Література

1. Бєсєдін В.Ф. Прогнозування і розробка програм: метод. посіб. / В.Ф. Бєсєдін та інші; за ред В.Ф. Бєсєдіна. - К., 2000. – 468 с. 2. Лебедева Е.А. Программно-целевой подход к научным исследованиям в США / Е.А.Лебедева, П.А. Недотко. – М., 1980. - С. 39-40. 3. Любовний В.Я. Целевые программы развития регионов: рекомендации по совершенствованию разработки, финансирования и реализации / В.Я. Любовный, И.Ф. Зайцев и др. [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://vasilievaa.narod.ru/mu/stat_rab/books/mpsf/ index-2.html. 4. Про державні цільові програми: Закон України від 18.03.2004 р. №1621/IV // ВВР України. - 2004. - №25. – ст. 352 5. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком / Д.М. Стеченко. — К.: Вища школа, 2000. – 224 с..

185

НІКОЛАЄНКО С.П., cтарший викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін та українознавства Сумського обласного

інституту післядипломної педагогічної освіти, координатор програми Intel у Сумській області

ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГРАМИ „INTEL®НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО” ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ ОБЛАСТІ

Сучасний етап розвитку педагогічних технологій обумовлений багатьма чинниками, серед яких можна виділити наступні: швидке зростання суми знань, потрібних сучасній людині; широке розповсюдження професійно-орієнтованих інформаційних систем та наявність глобальної інформаційно-комунікаційної мережі. Класно-урочна форма навчання набула якісно нових рис, в першу чергу – це застосування особистісно-орієнтованих педагогічних технологій та доповнення сучасними формами дистанційного навчання.

Таким чином, сьогодні є необхідність в осмисленні тих змін, які відбуваються в педагогічних технологіях та, відповідно до цього, загальних схем застосування інформаційних технологій у навчальному процесі. Ознайомлення з основними тенденціями розвитку систем освіти у світі, їх аналіз та адаптування до потреб нашого суспільства допоможе краще зрозуміти роль нових технологій у практиці навчання.

Системи освіти в будь-якій країні покликані сприяти реалізації основних задач соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, тому що саме школа і вищий навчальний заклад готують людину до активної діяльності в різних сферах економічного, культурного, політичного життя суспільства. Здатність освітньої установи досить гнучко реагувати на запити суспільства, зберігаючи при цьому накопичений позитивний досвід, має дуже велике значення.

Отже, головний стратегічний напрям розвитку систем освіти в різних країнах лежить на шляху вирішення проблеми особистісно-орієнтованого напряму – тобто такої освіти, в якій особистість учня, студента була б у центрі уваги педагога, психолога, у якій пізнавальна діяльність, а не викладання, була б провідною в тандемі вчитель-учень. Коли вчитель при підготовці до уроків буде вимальовувати схему пізнавальних дій учнів, а не тільки план особистої розповіді – можна говорити про особистісно-орієнтований напрям гуманістичного навчання.

Одним із таких напрямів розвитку систем освіти в нашій країні є впровадження в шкільну практику проектної технології навчання учнів. Багато українських шкіл долучилися до цього процесу, є чимало позитивних відгуків з боку вчителів та учнів. В основу методу проектів покладена ідея, що складає суть поняття “проект”, його прагматична спрямованість на результат. Щоб домогтися результату, необхідно навчити дітей самостійно мислити, знаходити і вирішувати проблеми, залучаючи для цієї мети знання з різних областей, здатність прогнозувати результати і можливі наслідки

186

інших варіантів рішення, уміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки. Метод проектів завжди орієнтований на самостійну творчу діяльність учнів, на розвиток критичного мислення та вмінь самостійно конструювати свої знання й орієнтуватися в інформаційному просторі. Навчальне проектування та дослідження дозволяють привнести діяльнісну компоненту в зміст освіти, формувати ключові життєві та предметні компетентності та здатність до самонавчання і саморозвитку учнів.

Сформувати здатність учнів до проектної та дослідницької діяльності означає:

• Навчити аналізувати різноманітні ситуації, що містять проблеми, виокремлювати проблему та конкретизувати її.

• Навчити застосовувати технологію проектування для пошуку рішення проблеми.

• Навчити проводити дослідження для розв'язання пізнавальних проблем.

• Сформувати рефлексивні уміння і критичне мислення для оцінювання якості та ефективності знайденого рішення.

Для успішної самостійної роботи учнів необхідно створити спеціальні умови:

Освітнє середовище – дидактичні умови, партнерські стосунки у тандемі учитель-учень, психолого-педагогічна підтримка, внутрішні та зовнішні комунікації і багато іншого;

Забезпечення – інформаційне, матеріально-технічне, кадрове, технологічне, навчально-методичне, адміністративне;

Система оцінювання – публічне представлення результатів, пріоритет рефлексії та самооцінки, критеріальне оцінювання, метод Портфоліо.

Учителю проектного навчання необхідний певний рівень науково-методичної підготовки, володіння технологією проектування і технологією здійснення проектного навчання. Йому поки що ніхто не пропонував готового матеріалу для роботи з учнями методом проектів. Навчальний проект як дидактичний матеріал педагог розробляє сам.

Необхідна допомога, підтримка, супровід інноваційної проектної діяльності вчителя надійшла від програми Іntel® "Навчання для майбутнього" - наймасштабнішої спільної ініціативи Міністерства освіти і науки України та корпорації Іntel щодо навчання вчителів ефективному застосуванню інформаційно-комунікаційних та новітніх педагогічних технологій в навчально-виховному процесі з метою підготовки учнів до економіки знань та надання їм навичок ХХІ ст., що нині є одним з важливих напрямків навчальної діяльності Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. впровадження Програма має міжнародний сертифікат, відповідає світовим освітнім стандартам, впроваджується у понад 50 країнах світу (у тому числі у 12 країнах Євросоюзу), адаптована до вимог Державних освітніх стандартів України та має гриф Міністерства освіти і науки України (2010 р.), що дозволяє беззастережно включити її до програм курсів підвищення кваліфікації.

Програма складається з 12 модулів 64 годинного очного навчання на інтерактивному тренінгу та завдань для 20 годин самостійної роботи. У ході цього курсу вчителі працюють над навчальним проектом з свого предмета, у

187

якому особлива увага приділяється пізнавальним інтересам та потребам учнів, які, в свою чергу, проводять власні дослідження в рамках розробленого проекту. Учителі також опановують проектно-дослідницькі, інтерактивні, розвиваючі методики, роботу з мультимедіа та Інтернет-ресурсами, створюють методичні та дидактичні матеріали, презентації, публікації, веб-сторінки як від імені учнів, так і від власного імені за допомогою пакета програм Microsoft Office. Основна увага приділяється педагогічним аспектам інтеграції компютерних технологій до практики вітчизняної школи. У результаті проходження тренінгу вчитель має розроблене протфоліо проекту, готове до застосування на уроці.

Освітяни Сумської області стали учасниками Програми у 2004 році відповідно до наказу МОН України від 22.09.2004 р. і продовжили участь в ній відповідно до наказів МОН України від 18.02.2005 р. № 106 та від 24.03.2009 р. № 271. За період 2004-2009 року кількість педагогічних працівників Сумщини, які пройшли навчання за Програмою, сягнула майже 3000 осіб, що складає 25% від загальної кількості педагогів.

Сумський ОІППО став організацією-координатором впровадження Програми в області. Він пропонує та забезпечує:

• навчання за Програмою на курсах підвищення кваліфікації (очна, очно-дистанційна форма, експрес-курси);

• участь у роботі науково-практичних конференцій, семінарів, майстер-класів;

• публікація методичних розробок, статей в обласній педагогічній пресі та в збірниках конференцій;

• отримання та обмін інформацією через веб-сайт інституту. Варто відзначити ефективність навчання сучасним ІКТ слухачів очної

форми навчання, які за бажанням беруть участь у роботі 100-годинного інтегрованого тренінгу за програмою Microsoft "Партнерство в навчанні", що дає змогу спершу здобути початкові навички роботи з комп'ютером, та вдосконалити їх, створюючи електронне портфоліо навчального проекту у Програмі Іntel® "Навчання для майбутнього".

Доцільним з огляду на вимоги часу видається запровадження з 2008-2009 н.р. підготовки за Програмою керівників загальноосвітніх навчальних закладів області. Серед розроблених ними портфоліо є проекти високої якості, які склали основу банку управлінських проектів Сумщини.

Позитивним є досвід впровадження Програми на проблемних курсах вчителів громадянської освіти, краєзнавства і для обласної творчої групи вчителів хімії та розробка ними банку проектів відповідної тематики для поширення серед педагогів Сумщини перспективного досвіду проектної діяльності. Перспективність Програми полягає і в тому, що інформаційні технології можна використовувати як для очного так і для дистанційного навчання, в умовах як міської так і сільської школи. Вони дають можливість реалізовувати світові тенденції в освіті, можливості виходу в єдиний світовий інформаційний простір. Застосування комп'ютерних технологій дозволяє підвищити рівень самоосвіти, мотивації навчальної діяльності, дає абсолютно нові можливості для творчості, отримання і закріплення різних професійних навичок та відповідає соціальному замовленню держави.

188

Використання системи мультимедіа, що дозволяє об'єднати можливості комп'ютера і знання вчителя, надає можливості створення електронних підручників, які відрізняються від традиційних більш яскравим унаочненням матеріалу (з використанням звуку та відео), мобільним доступом інформації, компактністю (його об'єм дозволяє повністю розміститися на одному диску). Такий новий шкільний посібник викликає в учнів значний інтерес до навчання і бажання вивчати предмет в більш поглибленій формі, що, поза сумнівом позначається на рівні їх знань. Упроваджуючи нові технології в навчальний процес, ми даємо можливість учневі не лише краще вивчити шкільний предмет, але і навчитися вільно володіти комп'ютером. Завдання з предметів у комп'ютерному варіанті, дозволяють розвинути творчі здібності учня, поглянути на предмет з іншого боку і проявити себе в новій діяльності. Безперечні плюси впровадження новітніх інформаційних технологій дозволяють зробити новий крок до майбутнього, де комп'ютер буде засобом реалізації своїх можливостей і талантів.

На жаль, поки наше суспільство ще стикається з проблемою браку кваліфікованих кадрів, яких потрібно виховувати із студентської лави. Гострою стає проблема неволодіння комп'ютером самих викладачів. Необхідна перепідготовка вчителів відповідно до нових вимог до вчення. Об'єднати досвід і знання педагога з можливостями комп'ютера - головне завдання переходу на новий рівень освіти в сучасних умовах.

У сучасних умовах, коли комп'ютер відіграє все більш важливу роль у суспільстві, широке впровадження інформаційних технологій у навчальний процес дозволяє забезпечити майбутнє нашої держави освіченим поколінням, здатним розробляти і втілювати нові ідеї у всі сфери науки і життя.

РУДЬ ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА, кандидат філологічних наук,

доцент, декан факультету перепідготовки

Сумського обласного інституту післядипломної

педагогічної освіти

РИТОРИЧНА ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ

РИТОРИЧЕСКАЯ ПОДГОТОВКА БУДУЩИХ

ПЕДАГОГОВ ВЫСШЕЙ ШКОЛЫ

У статті розглядаються особливості риторичної підготовки педагогів вищих навчальних закладів в умовах магістратури.

В статье рассматриваются особенности риторической подготовки

педагогов высших учебных заведений в условиях магистратуры.

189

Сьогодні в Україні відбувається процес реформування системи вищої освіти. Перед вищою школою ставиться завдання підготовки не просто вузькопрофесійного спеціаліста, а різнобічного професіонала, особистості, яка володіє високим рівнем професійної культури, здатна до різних сфер діяльності. Особливо нагальним є питання формування загальної гуманітарної культури студентів, яка є невід’ємною складовою професійної культури, важливим компонентом якої у свою чергу є риторична культура. Не випадково в останні роки з’являється велика кількість наукових досліджень, в яких автори (С.Ф. Іванова, Н.А. Купина, В, Н. Маров, Т.В. Матвєєва, А. К. Михальська, Є.А. Юніна та ін.) наголошують на необхідності формування в українському суспільстві мовленнєвої культуру, якість якої та сформованість комунікативних умінь людей можуть слугувати показником рівня культурного розвитку і морального клімату суспільства в цілому [1].

Професійна діяльність викладача вищої школи знаходиться в зоні підвищеної мовленнєвої активності. Від рівня його професійної культури, в тому числі і риторичної, залежить ефективність навчально-виховного процесу, конкурентоспроможність майбутнього спеціаліста. Таким чином, риторична підготовка магістрів зі спеціальності «Педагогіка вищої школи» набуває особливої актуальності, оскільки вона має спрямовуватися на формування особистості, яка володіє системою спеціальних знань і професійних дій, вміє самостійно приймати рішення і прогнозувати їх можливі наслідки, має високий рівень риторичної культури.

У вищому навчальному закладі риторика забезпечує розв’язання проблеми формування комунікативної компетентності майбутнього педагога, оскільки дозволяє продемонструвати специфіку застосування правил риторики в реальній мовленнєвій практиці, визначити теоретичні і практичні аспекти оволодіння професійним мовленням.

Риторика – це галузь людської культури, яка містить у собі мистецтво, науку і практику переконливого й ефективного мовлення в різних жанрах педагогічного спілкування. У системі підготовки магістрів - майбутніх педагогів вищої школи риторика як навчальна дисципліна передбачає засвоєння основ класичної та сучасної риторики як науки про мисленнєво-мовленнєву діяльність, спрямовану на переконання, вплив, на досягнення цілей у процесі мовної комунікації, а також вироблення у студентів уміння й навиків аналізувати та продукувати тексти різного типу відповідно до мети, призначення й умов спілкування в процесі їхньої майбутньої роботи.

Антична й вітчизняна риторика, інвенція, диспозиція, елокуція, акція й меморія, види красномовства – це коло питань, яким визначається зміст риторики як навчальної дисципліни. Мета викладання дисципліни – формування риторичної особистості громадянина України. Необхідно підвищити рівень риторичної культури, досягти оптимального використання засобів мовлення і виражальних можливостей мови у відповідності до ситуації спілкування, виробити свідоме ставлення до мовних фактів, явищ. Важливими завданнями викладання риторики у вищому навчальному закладі має стати розвиток мовленнєвих умінь і навичок студентів до публічних виступів перед різними аудиторіями з певними темами; забезпечення студентів результативною системою знань про побудову

190

комунікативно адекватного тексту; усвідомлення місця і ролі цієї інтегративної дисципліни в системі вищої освіти.

Вивчення риторики передбачає два напрями: вивчення теоретичних основ риторики; практичне оволодіння основами текстотворення.

У лекційному курсі магістранти ознайомлюються з теоретичними відомостями щодо становлення і розвитку риторичної думки як в Україні, так і в інших країнах світу, а також із теорією красномовства, в якій узагальнені певні прийоми. Їх використання сприяє успішності ораторської промови і дозволяє вплинути на почуття слухачів або спонукати їх до конкретних дій. Розглядаються риторичні закони, поняття, тропи і фігури мовлення та правила їх застосування. Лекція забезпечує розкриття можливостей використання конкретних знань у майбутніх професійній діяльності студентів.

З метою активізації пізнавальної діяльності студентів на теоретичному етапі застосовуються методи створення проблемних ситуацій, постановки запитань дискусійного характеру з наступним обговоренням їх, включення в лекцію заздалегідь підготовлених виступів студентів тощо.

Упродовж навчання студенти мають не лише оволодіти відповідною сумою знань, а й навчитися самостійно опановувати знання, оволодіти вміннями застосовувати теоретичні знання на практиці у контексті майбутньої професійної діяльності. У практичному курсі студенти формують професійні вміння та навички, вивчають і аналізують фрагменти з промов видатних педагогів, учених, письменників, оволодівають низкою прийомів: як працювати риторові над своїм мовленням, як готувати промову, будувати, виголошувати її, як зацікавити слухача і самому стати зацікавленим слухачем.

Важливим завданням підготовки майбутніх педагогів у вищому закладі освіти є формування в них професійно значущих умінь. Риторичні вміння як інтегративна властивість особистості є професійно необхідними для майбутніх викладачів. Ці вміння виявляються в ефективному володінні усним переконуючим мовленням у монологічних, діалогічних і полілогічних формах спілкування.

Як показує досвід, значної уваги набуває формування у майбутніх педагогів умінь полемічної майстерності, теорії й практики аргументації виступу, логічної культури мислення, вмінь вийти із конфліктної ситуації без порушення правил комунікативної культури, дотримуючись своєї позиції.

Магістранти потребують серйозної ораторської підготовки, оскільки не завжди володіють умінням вести демократичну дискусію, полеміку. У процесі реалізації курсу студенти виконують різні професійно направлені вправи, які сприяють розвиткові й зміцненню риторичних навичок, умінь і здібностей: підготовчі вправи формують вміння визначати назву виступу, формулювати мету, головну думку, моделювати аудиторію, добирати й опрацьовувати матеріал; творчі вправи спрямовані на формування у студентів уміння й навички композиційно правильно вибудовувати текст виступу; тренувальні вправи - на вироблення навичок правильного дихання, дикції, інтонації; аналітичні вправи розвивають мислення, формують уміння й навички риторичного аналізу тексту чи його частин і аналізу публічного виступу [2].

191

Важливою формою риторичного самовдосконалення є самостійна робота магістрантів – навчальна діяльність, яка планується, виконується за завданням, під методичним керівництвом і контролем викладача, але без його прямої участі [3]. Досвідом підтверджено, що самостійна робота студентів є важливим підґрунтям для формування професійних педагогічних умінь майбутнього вчителя, оскільки самостійність забезпечує більш повне, глибоке і творче засвоєння як спеціальних, відповідних профілю підготовки, так і психолого-педагогічних знань [1]. Самостійна робота студента формує навички самостійної діяльності, виробляє здатність самостійно приймати відповідальні рішення, знаходити оптимальний вихід зі складних ситуацій.

Вищим рівнем самостійної роботи магістрантів, як зазначає Н.Голуб [1], є науково-дослідницька робота, виконання якої сприяє формуванню творчого потенціалу спеціаліста, його наукових інтересів за допомогою виконання проміжних науково-дослідницьких робіт з комплексної тематики.

Індивідуальна робота є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для якнайповнішої реалізації творчих можливостей магістрантів через індивідуально-спрямований розвиток його здібностей, науково-дослідну роботу та творчу діяльність. Перевага цієї форми навчання очевидна, оскільки викладач працює одночасно лише з 3-4 студентами, які час від часу за окремим графіком звітують про перебіг своєї самостійної, науково-дослідної роботи. Контроль за цим перебігом є систематичним і творчим.

Підсумковий контроль здійснюється під час активної участі студентів у науково-практичних конференціях (у Сумському ОІППО проходить дві щорічні науково-практичні конференції для магістрантів, студенти беруть активну участь у всеукраїнських і міжнародних конференціях, які проходять на базі інституту), а також під час стажування, тому що саме в реальних умовах можна дослідити рівень сформованості риторичних умінь.

Результатом вивчення риторики майбутніми педагогами вищих навчальних закладів мають стати: усвідомлення почуття мовної компетенції, впевненість в індивідуальному слововживанні; чуття мови, її стилістичних і виражальних можливостей; розуміння стилю і норми мовленнєвої поведінки; виховання смаку, хорошого тону у спілкуванні з іншими людьми. Риторика в сучасному вищому навчальному закладі має повернути студента до активної мовленнєвотворчої діяльності з метою формування його особистості і професійної компетентності.

Література

1. Голуб Н. Самостійна робота студентів з риторики: Навчально-методичний посібник. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 232 с.

2. Голуб Н. Система вправ з риторики для студентів педагогічних спеціальностей // Дивослово. – 2007. - №12. – С.21-25.

3. Колотілова Н.А. Риторика. Навч. посібник – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 232 с.

4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 311 с.

5. Орлов О.М. Профессионально ориентированная риторика: содержание

192

и методика обучения: Дис. … д-ра пед. наук: Саратов, 2003. – 529 с.

6. Сагач Г. Риторика. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000. – 568 с.

СЕСІЯ 2.5 НОВІ ЕКОНОМІЧНІ РЕАЛІЇ - ПЛАТФОРМА ФОРМУВАННЯ

ПОЛІТИЧНОГО СВІТУ ХХІ СТОЛІТТЯ. УДК 353.352.07

ДЕРИГЛАЗОВ ІГОР ЄГОРОВИЧ аспірант Українського державного

університету фінансів та міжнародної торгівлі,

магістр державного управління, scoutmaster@ukr.net

МОЖЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ В УКРАЇНІ З УРАХУВАННЯМ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

В роботі розглядаються питання міграції науково – технічних

фахівців, науковців, студентів. Досліджуються економічні, соціокультурні фактори впливу на міграційну ситуацію в регіонах та в Україні у цілому. Обґрунтовується необхідність ефективного регулювання інтелектуальної міграції на державному та локальних рівнях.

В работе рассмотрены вопросы миграции научно – технических специалистов, ученых и студентов. Исследуются экономические, социокультурные факторы, влияющие на миграционную ситуацию в регионах и в Украине. Обосновывается необходимость эффективного регулирования интеллектуальной миграции на государственном и локальном уровнях.

In the work we examined the problem of migration of scientific and technical specialists and students. We examined economic, social and cultural factors which influence the migratory situation in Ukraine and its regions. We base the necessity of effective regulation of intellectual migration on the level of the country and regions.

Трансформаційні процеси в економіці України та побудова відкритої інноваційної економічної системи вимагають особливої уваги до сучасних тенденцій і наслідків міжнародного руху трудових ресурсів. Особливо міграції висококваліфікованих фахівців, науковців, студентів.

В умовах глобалізації світової економіки, надлишок робочої сили в Україні, якій сформувався в наслідок деформації внутрішнього ринку праці та можливості збільшення її експорту в меншій мірі треба розглядати як конкурентну перевагу. Оскільки масовий, зростаючий виїзд громадян України на заробітки за кордон, щорічне природне скорочення населення майже на 600 тисяч осіб, не може не викликати занепокоєння та відчуття небезпеки. Таке становище з людськими ресурсами позбавляє економічну сферу України значної і найактивнішої частини трудових ресурсів.

193

Окрім цього на конкурентоспроможність національної економіки впливає відтік висококваліфікованих кадрів та рівень і характер інтелектуальної міграції.

Вивчення масштабів міграції науково – технічних фахівців, науковців, студентів, міграційних потоків, вирішення проблем регулювання руху висококваліфікованих кадрів актуалізує дослідження ефективного керування інтелектуальною міграцією на національному рівні як однієї із форм впливу на економіку України.

З метою оцінки впливу економічних, політичних, соціокультурних факторів на міграційну ситуацію в Харківській області та Україні в цілому; визначення чинників, що впливають на міграційну ситуацію; зрізу міграційної ситуації та факторів, що впливають на міграційну ситуацію як на локальному, так і на загальнонаціональному рівнях, в березні-травні 2009 р. в Харківський області було проведене соціологічне дослідження за темою «Вдосконалення державної міграційної політики та підвищення ефективності механізму міждержавного обміну робочою силою».

Трудова міграція в проведеному дослідженні розглядалася як соціально-економічний та політичний феномен, що поєднав у собі бажання потенційних мігрантів покращити власний матеріальний стан шляхом пошуку роботи за межами ареалу приватного проживання [5]. При цьому аналіз міграційної ситуації здійснювався за такими блоками: причини міграції; рівень міграційних потоків; соціально-професійні та фінансово-економічні профілі емігрантів та іммігрантів; напрямки вдосконалення міграційної політики [2].

Розглядаючи професійні групи, які найбільш представлені серед емігрантів можна зробити наступні висновки. По-перше, найбільш значна група емігрантів – це колишні кваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники (ІТП) підприємств, які по тим чи іншим причинам вимушені шукати інший заробіток (ІТП – 48,5%, кваліфіковані робітники – 42,4%, безробітні – 39,4%). По-друге, проблематичною з точки зору отримання життєво необхідного прибутку залишається бюджетна сфера (39,4%). Значною мірою представлені і некваліфіковані працівники (21,2%).

В свою чергу, кваліфікаційна мапа іммігранта репрезентована наступним чином (мал.1)

мал. 1 Професійні групи, які найбільш представлені серед іммігрантів

Н еквал іф ік ов ан і п рац івн ики

К вал іф ік о в ан і роб ітн и ки

ІТП

Р об ітники бю дж етно ї сф ери

Б езр об ітн і

С оц іал ьно н еад ап тован і о соб и

0 1 0 2 0 3 0 4 0 5 0

2 7 ,3 %

5 1 ,5 %

2 4 ,2 %

2 7 ,3 %

6 ,1 %

1 5 ,2 %

194

Серед іммігрантів виділяються два кластери. До першого експерти відносять групу некваліфікованих працівників (51,5%), до другого – ІТП (27,3%), безробітних (27,3%), кваліфікованих робітників (24,2%) та частково соціально неадаптованих осіб (15,2%) Якщо ж порівняти професійні групи серед емігрантів та іммігрантів, то можна зробити висновок, що Україна і, зокрема, Харківська область не приваблює висококваліфікованих спеціалістів, тоді як за кордон виїжджають переважно висококласні спеціалісти. Це є підтвердженням того, що під час становлення і розвитку нових видів міграції населення (інтелектуальна міграція) Україна є країною-донором освічених та висококваліфікованих кадрів.

Серед причин такого становища фахівці виділяють: кризові явища в економіці, спад виробництва,, скорочення робочих місць, відсутність сприятливих умов для інвестицій, перерозподіл робочої сили та ін. За прогнозами така ситуація в Україні збережеться до 2016 року [1].

Розглядаючи еміграційні процеси в ретроспективі необхідно вказати, що протягом 1991 – 2008 рр. Україну залишило 626 докторів наук. З 1996 по 2008 роки 1212 кандидатів наук виїхали за кордон.

Зростання інтелектуальної міграції тісно пов’язано з глобалізацією та розвитком інформаційних технологій.

Індикатором глобалізацій них тенденцій в науці є інтеграція вчених в світове наукове співтовариство, яке постійно зростає. Збільшується міжнародне співавторство, участь науковців в міжнародних проектах.

Обсяги наукової діяльності, яка здійснюється за кордоном або спільно із закордонними колегами постійно зростають. Це потребує збільшення закордонних контактів, що досягається шляхом міжнародної міграції.

Завдяки розвитку інформаційних технологій з’являються нові, швидкі способи отримання наукових матеріалів. Відпрацьовуються нові механізми координації роботи, створюються віртуальні наукові колективи –„collaboratories” [6].

Таким чином розвиток інформаційно – комунікативних технологій сприяє росту закордонних колективів, з’являються можливості проведення досліджень в наукових центрах інших країн. Це також активізує міграції вчених.

Українські науковці беруть участь у міжнародних конференціях, семінарах та інших заходах в межах міжнародної співпраці. У 2007 році наукові працівники з України взяли участь у 10645–ти подібних заходах [4]. Українськими вченими широко практикується проведення наукових досліджень за кордоном. В той же час така форма міжнародної співпраці як викладання у закордонних навчальних закладах не є досить поширеною.

Інтелектуальна міграція – це не тільки міграція вчених. Набуває розмаху студентська міграція. За останні 30-ть років кількість іноземних студентів в світі зросла в 4,5 рази (600 тис. осіб в 1975 році) і зростає швидше ніж загальна кількість студентів.

Заходи міграційної політики, які використовують уряди держав для залучення іноземних спеціалістів:

Використання гнучких систем квотування для в’їзду дефіцитних категорій фахівців на тимчасові роботи;

195

Здійснення спеціальних програм, які стимулюють в’їзд фахівців (надання дозволу на проживання);

Спрощення процедури найма конкретних груп висококваліфікованих спеціалістів;

Надання іноземним випускникам працювати в країні перебування після закінчення навчання.

Сучасний рух науковців, студентів, висококваліфікованих кадрів спрямований головним чином до розвинутих країн з країн, які розвиваються. Стратегічним завданням державної міграційної політики є надання інтелектуальній міграції циркуляційного характеру. Наприклад, для китайських вчених, які повернулись по програмі «1000 талантів», а також для західних вчених створюються сприятливі умови. На переїзд та облаштування заплановано 1млн.юаней така ж сума на заробітну плату [3].

Регулювання інтелектуальної міграції в Україні має спиратися на використання і розвиток людського потенціалу країни та передбачити формування парадигми нової якості життя.

Список використаної літератури 1. Бідак В. Міграційні ризики трудоресурсного забезпечення регіонального ринку інтелектуальної праці /В.Бідак // Україна: аспекти праці. – 2010. - №2. – С.35-40. 2. Завгородня Т.П. Методи соціологічних опитувань для визначення інформації, необхідної для моделювання потенційної міграції населення / Т.П. Завгородня, О.Р.Овчиннікова // Соціально-економічні проблеми реформування українського суспільства: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., 14 квіт. 2005 р.– Житомир, 2005.– с. 222-226. 3. Колмановский И. Китай скупает западных ученых. Ресурс доступа. www. snob.ru/selected/entry/ 4. Майданік І. Інтелектуальна міграція в Україні у контексті міжнародної наукової співпраці / І. Майданік / Україна: аспекти праці. – 2009. - №5. – С. 34-38. 5. Рыбаковский Л. Л. Исследование миграции в России // Социология в России. М., 1998. – 436 с. 6. Цапенко И. П. Международная миграция учених и студентов: возможности государственного управления /И. П. Цапенко/ Вопросы государственного и муниципального управления. – 2007. - №2-3. – С. 37-58

ПИВОВАРОВ Ю. А.,

здобувач кафедри політології Волинського національного університету

імені Лесі Українки Е-mail: yurii-france@bigmir.net

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ В КОНТЕКСТІ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Анотація Стаття присвячена аналізу проблем, пов’язаних із чинниками, що

обумовлюють диспропорції регіонального розвитку та пошуку шляхів до консолідації українського суспільства.

196

Аннотация Статья посвящена анализу проблем, связанных с факторами,

которые обусловливают диспропорции регионального развития и поиску путей которые вдут к консолидации украинского общества.

Оптимізація територіального розвитку регіонів країни залишається для

багатьох країн, в тому числі й України, критичним фактором забезпечення інтеграції держави, фундаментальним засадничим принципом його демократичного поступу. Сучасна Україна має складну регіональну інфраструктуру: регіони країни відрізняються не лише рівнем та спрямуванням економічного розвитку, а також суспільними настроями, зовнішньополітичними орієнтаціями, відношенням до релігійних конфесій тощо. Ці відмінності так чи інакше відбиваються на консолідації українського суспільства, створюють передумови для його дезінтеграції. Нові виклики для єдності держави несуть процеси глобалізації, які спричиняють «розмивання» державного суверенітету і стимулюють політизацію територіальних ідентичностей. Проблемою здійснення регіональної політики присвячено багато праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, таких як З. Варналій, М. Долішній, В. Павлов, С. Романюк та ін. [1; 2; 3; 4].

Разом з тим залишаються проблеми у науковому обґрунтуванні і практичної реалізації, пов’язані з регіональною асиметрією, структурними та іншими диспропорціями в економічній та соціальній сферах суспільного життя, недосконалістю механізмів реалізації та відсутністю чіткої системи інструментів державного впливу на процеси, що відбуваються в регіонах. Так, частка валового регіонального продукту, який виробляється на відповідних територіях, у загальнодержавному обсязі ВВП у період 2007–2008 рр. коливалась від 0,73–0,97 % (відповідно м. Севастополь та Чернівецька обл.), до 19,68–12,39 % (м. Київ та Донецька обл. відповідно), хоча середній відсоток має бути на рівні 3, 7 %. При цьому розподіл областей у межах, що розраховано, відбувається нерівномірно: більшість (14 регіонів) тяжіє до 2 %, по три регіони (АРК , Київська та Полтавська обл.) – до 3 та 4 % (Запорізька, Львівська, Одеська обл.), Харківська обл. – 6,15 %, Дніпропетровська – 9,55 %. Протягом 2009 р., напевне, ситуація залишилась незмінною [5, с. 62.].

В цьому контексті надзвичайно важливою є проблема ліквідації диспропорцій у соціально-економічному та культурному розвитку регіонів, досягнення оптимального співвідношення у розподілі ресурсів (в тому числі й владних) між центром та регіонами, вироблення державної стратегії збалансованого територіального розвитку. Тут однаково недоречні, як надцентралізація владних повноважень, так і прояви автаркії або сепаратистських тенденцій. Проте за висновками фахівців Національного інституту стратегічних досліджень в Україні спостерігається високий рівень централізації управління в Україні. Посадові особи органів місцевого самоврядування та службовці місцевих державних адміністрацій сьогодні становлять лише близько 52 % загальної чисельності працівників, зайнятих у сфері державного управління. Натомість чисельність апарату та, відповідно, адміністративні витрати на утримання центральних органів влади, є необґрунтовано великими [6, с. 76]. За цих умов надзвичайно важливим є

197

вивчення засадничих чинників регіональних розбіжностей, пошук шляхів для конструктивної співпраці по вісі «центр-регіони». Зокрема, у своєму зверненні до Верховної Ради України 16 травня 2008 Президент України В. Ющенко заявив:«Розбалансованість державного апарату, анахронічний характер відносин «центр – регіони» становлять загрозу для країни та її громадян. ...Український народ має потужний ресурс єдності. Його опорою є принцип унітарності. Наш орієнтир – більше прав і відповідальності для місцевих громад і регіонів» [6, с. 73].

На думку автора, вирішення проблеми консолідації українського суспільства слід шукати не лише на шляху вдосконалення відносин між центром та регіонами, а й по векторах – «регіон-регіон». Без налагодження конструктивної співпраці між регіональними спільнотами, яка б передбачала сукупність зв’язків в сфері економіки, науки і культури, спорту, охорони здоров’я, екології та ін., годі сподіватися на подолання стереотипів та упереджень, зростання рівня взаєморозуміння та толерантності між жителями різних регіонів.

В Україні, яка знаходиться на перетині Сходу та Заходу і має таку складну історію, спостерігається відчутна ціннісна диференціація, яка в той чи іншій спосіб відбивається на політичних установках і політичної участі громадян. Одне й теж явище або подію, представники різних регіонів сприймають по-різному. Проте в багатьох випадках простежується їх солідарна оцінка. Особливо коли йдеться про ефективність влади, відношення до корупції або економічний розвиток. Так, наприклад, на питання: Назвіть найбільш серйозні суспільно-політичні проблеми країни, що потребують першочергового вирішення, більшість або значна кількість громадян, незалежно від місця проживання були солідарні у своїх оцінках: «Байдужість влади до думки громадян» – 56,6%; «Корупція у вищих ешелонах влади» – 47,8%; «Нездатність влади забезпечити виконання законів» – 38% [7].

Уявлення про регіональні преференції, які дозволяють зробити комплексну оцінку діям влади, дають відповіді на питання: Події в Україні розвиваються у правильному чи неправильному напрямі? (регіональний розподіл) (табл. 1).

Таблиця 1 Питання Захід Центр Південь Схід

У правильному напрямі 33.5 21.4 11.3 8.0 У неправильному напрямі 37.4 52.2 65.9 66.5 Важко відповісти / не відповіли

29.1 26.4 22.8 25.5

Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 11

по 17 квітня 2008 р. Опитано 2019 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах

України. Теоретична похибка вибірки – 2,3%. Джерело: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=118

198

Видно, що більшість громадян України незалежно від регіональної належності негативно оцінювали соціально-економічний курс влади, оскільки навіть у Західному регіоні людей, які вважали, що події України розвиваються у неправильному розвитку було більше, ніж тих, хто вважав навпаки. Це пов’язано, насамперед, з падінням життєвого рівня, суспільно-політичними негараздами, інфляційними процесами, відсутністю впевненості у завтрашньому дні більшості громадян.

Стає вочевидь, що попри політичні симпатії та антипатії за відмінностях у ціннісних орієнтаціях, більшість людей все ж віддають превагу стабільності та добробуту. Напевно саме тут слід шукати шляхів до порозуміння та інтеграції регіональних спільнот в єдину політичну націю. Це находить підтвердження у результатах соціологічних досліджень (табл. 2).

Який з п’ятьох зазначених чинників найбільше об’єднує або може згуртувати народ України в єдину спільноту?

Таблиця 2 Чинники Захід Центр Південь Схід Україн

а Знання і розуміння української культури і мови

20.3 7.5 4.3 3.3 8.1

Спільна східнослов’янска культурна й історична спадщина

10.0 12.4 15.9 9.3 11.5

Спільні політичні принципи й ідеї

7.9 19.5 6.3 8.3 11.6

Рівні права і співіснування в рамках однієї держави (України)

19.3 26.1 33.2 33.0 28.2

Прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян України

38.0 25.5 34.9 38.1 33.4

Важко відповісти

4.5 9.0 5.3 7.7 7.3

Дослідження проведене соціологічною службою Центру

Разумкова з 20 по 27 грудня 2005 року в усіх регіонах України. Опитано 2009 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Джерело: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=284 Отже, вочевидь потребують подальших зусиль діяльність органів влади

у напрямі децентралізація державної регіональної політики та зміцнення інституту місцевого самоврядування. Нагального вирішення потребує проблема створення такої моделі відносин держави з регіонами, яка б

199

дозволяла кожному регіону повноцінно використовувати наявні ресурси та конкурентні переваги, узгоджувати інтереси регіонів, забезпечувати їх співпрацю і стабільний розвиток. А на державу покладається зобов’язання виступати в ролі координатора регіональних, міжрегіональних і загальнодержавних інтересів, гаранта реалізації європейських принципів рівних прав і відповідальності регіонів і центру.

Література

1. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети :монографія / [З. С. Варналій, В. Є. Воротін, В. С. Куйбіда та ін.] ; за ред. З. С. Варналія.– К. : НІСД, 2007. – 768 с. 2. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети: монографія / М. І. Долішній. – К. : Наукова думка, 2006. – 512 с. 3. Павлов В. І. Політика раціонального розвитку в умовах ринкової трансформації (теоретико-методологічні аспекти та механізми реалізації) / В. І. Павлов. – Луцьк : Надстир’я, 2000. – 580 с. 4. Романюк С. А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: Регіональні дослідження : монографія / С. А. Романюк. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 112 с. 5. Мамонова В. C. Державна регіональна політика: Проблеми формування правової бази / В. С. Мамонова // Публічне управління: теорія та практика. Зб. наук. праць Асоціації докторів наук з державного управління. [Електронний ресурс]. – Х. : Вид-во «ДокНаукДержУпр», 210. – № 1. –С. 59–67. 6. Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. Біла книга державної політики / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К.: НІСД, 2008. – 186 с. 7. Центр Разумкова // http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=152

УДК 339.7 ROKSOLANA TOMASHYK, getter of scientist degree Lviv Academy of Commerce e-mail: satmik1@rambler.ru

FORMATION OF UKRAINIAN “DEBT MODEL” IN THE CONTEST OF WORLD FINANCIAL CRISIS

The article investigates the issue of public debt in Ukraine. The main problems and risks of debt financing in the economy are considered. The efficient solutions to the problem of public debt and the stages of forming an effective "debt model” for Ukraine are proposed.

ФОРМУВАННЯ «БОРГОВОЇ МОДЕЛІ» УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ

РОЗВИТКУ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У статті проведено дослідження проблеми державної заборгованості

України. Розглядаються основні проблеми та ризики боргового фінансування економіки. Пропонуються ефективні способи вирішення проблеми державної заборгованості та етапи формування ефективної «боргової моделі» для України.

200

ФОРМИРОВАНИЕ «ДОЛГОВОЙ МОДЕЛИ» УКРАИНЫ В КОНТЕКСТЕ РАЗВИТИЯ КРИЗИСНЫХ ЯВЛЕНИЙ

В статье проведенные исследование проблемы государственной задолженности Украины. Рассматриваются основные проблемы и риски долгового финансирования экономики. Предлагаются эффективные способы решения проблемы государственной задолженности и этапы формирования эффективной «долговой модели» для Украины.

Nowadays almost all countries share the debt-economic system and foreign

debt became a feature of the global economy and important aspects of financial globalization.

One of the most important channels of financial resources that provide economy is external borrowing. If the volume and structure of external financial flows contribute to balance on the monetary and credit market, meet the strategic objectives and innovative model of economic development, the external borrowing becomes a powerful lever for long-term economic growth. Instead, the excessive growth of external debt and its irrational distribution are accompanied by the accumulation of a number of imbalances in the important sectors of economy. Borrowing policy becomes a source of financial risks and increasing vulnerability to external economic shocks.

According to the ranking countries in terms of external debt Ukraine took place 37 (101.7 billion dollars U.S. as 31.12.2008r.). First is the USA (13.750 trillion dollars U.S.), the second - United Kingdom (9.041 trillion dollars U.S.). Fig. 1 shows ranking of countries from 18 to 37 place. So ahead of Ukraine on more debt are both highly developed countries (USA, UK, Germany, France, Netherlands, Japan, Switzerland and Austria) and those of developing countries (Romania, Kazakhstan).

Fig. 1. Top countries by total external debt in 2008

201

The hypothesis that the formation of excessive external debt in developing countries, primarily caused by involving foreign loans to domestic investment process in conditions of insufficiency of domestic savings, in practice often does not work. In survey, R. Dornbusch investigated that, among Latin American countries in 70-s till 80-s only Chile directed external resources to finance domestic investment. In Brazil, the rapid growth of external debt is the result of budget deficits and inadequate exchange rate policy. In Argentina foreign debt accumulation was aroused with reassessment of exchange rate and uncontrolled capital outflows. Thus, according to Dornbusch, the main factors of external debt accumulation in developing countries, is the state budget deficit, which mainly has a consumer nature, and "escape" of the national capital abroad [2, p. 260].

With a program of macroeconomic modeling EViews (Econometric Views) we made statistical Hodrik-Prescott filter for the external debt of Ukraine (2000-2008 quarterly data). According to the results obtained in the period from 4 quarter of 2003 to 2 quarter of 2007 we observed a clear tendency to glut the economy with external borrowings, the peak of this phenomenon occurred in the January 2007 (Fig. 2).

But starting the 2 quarter of 2007 and till now Ukraine's economy lacks foreign funding, this is due to the global financial crisis and the "flight" of capital, especially from the banking system. Trend component of external debt shows the optimal rate of external debt accumulation during average development and economic growth.

Thus, analyzing the situation of the external debt on quantitative parameters, we can say that Ukraine has excessive debt load, which threatens the deepening crisis and worsening overall economic situation in the country.

Fig. 2. The external debt of Ukraine in 2000-2008 (million dollars U.S.) Note: used Hodrik-Prescott filter. In Ukraine, significant risks over external financing are: currency devaluation,

worsening trade conditions for the national economy that is extremely important in

202

the contest of the global financial crisis; growth of interest rates on loans; reducing demand for non-government debt.

Non investive consumption leads to a deeper economic disequilibria and deregulation of the economy. IMF scientists believe that a significant amount of debt in low-income limits the state's capacity to enforce the social package of services such as education. Also, significant amounts of borrowing reduce economic growth and slowdown the accumulation of human capital [3, p. 3-4]. Long-term effects of public debt related to its effect on capital accumulation and consumption of future generations is a long-term economic growth.

According to the IMF research, the positive impact of foreign loans and investment on economic growth is realized at the expense supplement their domestic savings reduce of capital cost, financial sector development. Internal loans under certain conditions can promote efficient use of domestic savings. Offering investors a wide range of domestic financial instruments, country can mobilize not involved in this economic revolution savings of economic agents. The impact of debt becomes negative at 160-170% of exports and 35-40% of GDP.

Conducted research to summarize and offer the following recommendations to solve the problem of "debt overhang" in Ukraine:

- In case of further inefficient use of funds derived from loans must stop the implementation of government borrowing abroad, as this situation will contribute to further deterioration of GDP and budget balance due to growth of debt payments and maintenance of national forest.

- To simplify a tax charges, to reform the tax burden, introduce a tax on wealth and property, which will increase the budget revenues;

- Attain a surplus state budget will facilitate the debt burden of the state. The proposed reduction in budget deficit should harmonize the process of external borrowing in the Ukrainian economy on several ways at once;

- Funds received from the increasing public debt to invest in production capacity, the introduction of science, which will increase exports, improve the trade balance and increase revenues;

- Replenish international reserves to a level sufficient to meet the needs of residents of Ukraine in foreign currency, spent on servicing external debt;

- Stabilize the economic situation to improve legislation on investment and public debt, improving the investment climate to encourage management of the country credit rating, which will increase foreign direct investments and growing confidence of foreign investors in the Ukrainian economy;

- Create the necessary economic and legislative conditions for the suspension of "escape" the capital in Ukraine;

- In government debt management should be given preference to long-term loans over short-term;

- It is important to carry out constant monitoring of capacity to pay; - In case of debt restructuring scheme to use debt - shares of domestic

enterprises, which contribute to production growth; - To establish and adhere to certain state and limiting volumes, including

external borrowing during the year; - Objective of the government debt management in the coming years should

be the development of domestic government bonds.

203

Literature: 1. Catherine Pattillo, Hélène Poirson, Luca Ricci. What Are the Channels Through Which External Debt Affects Growth? // IMF Working Paper. – January 2004. 2. Krugman, Paul, 1988, “Financing vs. Forgiving a Debt Overhang,” Journal of Development Economics, Vol. 29, pp. 253-268. 3. Reinhart, Carmen, Kenneth S. Rogoff, and Miguel A. Savastano, 2003, “Debt Intolerance,” unpublished (Washington: International Monetary Fund), pp. 1-74.

ГОЛОВКО ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА, Київський національний університет

ім. Т. Шевченка, аспірантка, ludagol10@online.ua

ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

ИНВЕСТИЦИОННЫЕ ПРОБЛЕМЫ КОРПОРАТИВНОГО

СЕКТОРА ЭКОНОМИКИ УКРАИНЫ

INVESTMENT PROBLEMS OF CORPORATIVE SECTOR OF UKRAINE’S ECONOMY

У тезах розглянуто особливості процесів інвестування в

корпоративний сектор економіки України. Проаналізовано економіко-правовий аспект формування інвестиційного клімату. Визначено основні його фактори. Досліджено проблеми корпоративного сектору економіки України та запропоновано шляхи їх вирішення.

В тезах рассмотрены особенности процессов инвестирования в

корпоративный сектор экономики Украины. Проведен анализ економико-правовго аспекта формирования инвестиционного климата. Установлены основные его факторы. Исследованы проблемы корпоративного сектора экономики Украины и предложены пути и решения.

The article considers the features of investment procedures into corporative

sector of Ukraine’s economy. The economic and legal aspect of the investment climate creation is analyzed, it’s main factors are defined. The problems of corporative sector of Ukraine’s economy are investigated and the ways of investment climate improvement are offered.

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що в Україні

сьогоднішнього дня гостро стоїть питання підвищення конкурентноздатності вітчизняного виробництва до світового рівня у зв’язку з розвитком процесів глобалізації, входження країни в систему міжнародного поділу праці та інтеграційні спільноти.

204

Корпоративна система, яка потенційно здатна мобілізувати колосальні фінансові ресурси з різних джерел та спрямувати їх на модернізацію виробництва, реалізацію різних інноваційних проектів, включаючи створення потужних інтегрованих та диверсифікованих виробничо-господарських комплексів має велику перспективу в економіці. Проте особливості становлення інституту корпоративної власності в Україні не привели до залучення необхідних грошових потоків до корпорації. Грошові кошти при "сертифікатній" приватизації відігравали незначну роль, та й призначалися вони не для накопичення капіталу корпорації, а для розрахунків з державою. Від держави створені в результаті приватизації корпорації не отримали фінансової підтримки, і це зрозуміло, тому що вони придбали майно у власність.

Стратегічні інвестори з’явилися пізніше, проте у більшості випадків ціни на контрольний пакет акцій було занижено, до того ж нові власники не виконували і продовжують не виконувати своїх інвестиційних зобов’язань. Як наслідок підприємства корпоративної форми власності відчувають гострий дефіцит інвестицій для технічного оновлення виробництва. Їх притік вигідний у плані розвитку підприємництва, використання передових технологій, ефективного менеджменту, ділових зовнішніх зв’язків.

Загальні процеси ринкової трансформації у колишніх країнах соціалістичного табору висунули немало вагомих задач, які потребують свого вирішення. Серед них важливе місце посідає проблема розвитку ринкової інфраструктури. Праці українських вчених-економістів засвідчують ряд проблем, які виникли у процесі трансформації відносин власності в незалежній Україні.

Українські вчені (А. Гриценко [1], Ю. Кіндзерський [2], В. Будкін [3]) звертають увагу на те, що для України характерним є фактичне злиття інституту власності з інститутом влади. На їх думку, політичне лідерство дає невід’ємне право розпоряджатися усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету. Політична боротьба в Україні використовується виключно в цілях підвищення статусу її учасників у владній ієрархії для забезпечення подальшого перерозподілу на користь переможців раніше приватизованого державного майна, можливості одержання ренти від використання цього майна іншими, реприватизації майна політичних опонентів на користь сторонніх (як правило, зарубіжних) суб’єктів, незаінтересованих у здобутті влади, з метою послаблення та усунення цих опонентів.

Ю. Кіндзерський доводить, що в Україні ефективність використання власності до та після приватизації не змінилася, оскільки не змінилася сама природа цієї власності. Приватизація лише юридично закріпила колишню державну власність за представниками номенклатури та директорату, що була до цього фактично вже розподілена між ними. Тому в ході приватизації відбувся не стільки обмін влади на власність, скільки злиття бізнес-еліти та політичної еліти, зміцнення майнового стану осіб, які перебувають при владі, державно-бюрократична власність перетворилася у приватно-бюрократичну [2, с. 8-11].

В. Будкін звертає увагу на те, що адміністративний ресурс суттєво впливає також і на інші форми власності, а саме: квазікооперативну

205

власність; власність учасників малого та середнього бізнесу; муніципальну власність; власність іноземних господарюючих суб’єктів, які одностайно відзначають залежність свого бізнесу від владних структур [3, с. 44].

Вкрай обмежена роль зовнішніх джерел фінансування корпоративних інвестицій пояснюється недостатнім розвитком фінансового ринку. Без розвиненого вторинного ринку корпоративних цінних паперів економіка позбавлена орієнтирів реального ціноутворення й тому українські корпорації оцінюються надто дешево. Випуск акцій в Україні наразі використовується більш як інструмент переділу й консолідації власності, а не як справді ринковий інструмент залучення капіталу.

Проте існує і ціла низка інших чинників низької інвестиційної привабливості підприємств корпоративного сектору економіки. В Україні юридично права власності на капітал специфіковані ще надто слабо. До того ж питання відповідальності керівників акціонерних товариств взагалі не врегульовані на законодавчому рівні і, як наслідок, інвестори практично мало захищені від свавілля найманих менеджерів. Юридична незабезпеченість прав акціонерів є негативним явищем, тому що для інвесторів є вкрай необхідні гарантії забезпечення їх прав, а також дотримання цивілізованих стандартів корпоративного управління, транспарентність корпоративних відносин, інформація про дійсний економічний стан господарства.

Реформи, які були здійснені в державах колишньої планової економіки, довели, що децентралізована ринкова економіка з реальним приватним сектором є необхідною, але недостатньою умовою для демократизації. Без повної специфікації прав власності реальний демократичний устрій неможливий.

В дослідженнях вітчизняних вчених також знаходимо аналіз впливу специфікації прав власності на становлення ринкової інфраструктури перехідної економіки. Як зазначає економіст А.Є. Шаститко, специфікація прав власності як процес знаходить своє відображення в наборі правил, які суттєво залежать від: конкретного ресурсу й історичних умов визначення суб’єкта, що володіє таким виключним правом; об’єкта (по відношенню до якого відповідний склад правомочностей може бути реалізований); механізму наділення правами та їх передачею [4, с. 154]. Р.В.Манн звертає увагу на те, що, незважаючи на значні темпи формування українського ринку нерухомості, цей процес ускладнюється нерозвиненою інформаційною структурою (відсутністю єдиної інформаційної бази, а також програмних продуктів для роботи в даній сфері) [5, с. 15].

І. Спасибо-Фатєєва доводить, що не сприяв капіталопотокам в акціонерні товариства України і той факт, що процеси продажу пакетів акцій іноземним інвесторам супроводжувалися протягом 90-х років минулого і початку нового століття такою метушнею при постійній зміні законодавства і державних гарантій, що це не дозволило іноземним інвесторам переконатися в безпеці та прибутковості вкладення інвестицій в українську економіку [6, с. 46].

О.О. Кобзиста звертає увагу на проблемних місцях участі в акціонерному капіталі установ банківської сфери національної економіки. Банківські заклади як учасники акціонерних відносин відносяться до категорії так званих інституціональних інвесторів. Як показує світовий досвід, банки

206

виказують свою роль на ринку корпоративних цінних паперів шляхом вкладення коштів в корпоративні акції і облігації, здійснюючи розширення (андеррайтинг) цінних паперів, брокерську і дилерську діяльність. В Україні банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торгівельною діяльністю. Але інвестиційні операції банків на ринку корпоративних цінних паперів обмежені нормативами інвестування, які встановлюються НБУ. Так історично склалося, що бажання банків ставати акціонерами вітчизняних підприємств поки що досить-таки обмежене. І закономірним наслідком цього стало те, що участь банків в акціонерному капіталі корпоративного сектора на сьогодні становить мінімальний рівень [7, див. с.16-17].

Другою перешкодою для залучення банківського капіталу у корпоративний сектор економіки, на нашу думку, є надто висока і аж ніяк не співставима з рівнем рентабельності у реальному секторі економіки ціна банківського кредитування.

Таким чином до основних чинників низької інвестиційної привабливості підприємств корпоративного сектора економіки слід віднести: непрозорість структури власності; відсутність гарантій із захисту прав власності; політична нестабільність; деформований механізм визначення реальної вартості корпоративних цінних паперів; високий рівень корупції; недостатній розвиток фінансового ринку тощо. Саме тому одним із завдань реформ в Україні має стати вдосконалення законодавства з питань регулювання корпоративної форми власності.

Література.

1. Институциональная архитектоника и динамика экономических преобразований / Артемова Т.И., Архиереев С.И., Гриценко А.А. [и др.] ; под ред. А.А. Гриценко. – Х.: Форт, 2008. – 928 с. 2. Кіндзерський Ю. Інситуціональні аспекти відтворення у контексті структурних трансформацій / Ю. Кіндзерський // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 4-13. 3. Будкін В. Постсоціалістична трансформація власності / В. Будкін // Економіка України. – 2007. – № 2. – С. 39-44. 4. Шаститко А.Е. Новая институциональная экономическая теория / Андрей Евгеньевич Шаститко. – М.: ТЕИС, 2002. – 591 с. 5. Манн Р.В. Особливості діагностування стану і перспектив розвитку ринку нерухомості / Р.В. Манн // Економіка та держава. – 2007. – № 9. – С. 15-16. 6. Спасибо-Фатєєва І. Корпоративна власність / І. Спасибо-Фатєєва // Науково-практичні коментарі. – 2006. – № 10. – С. 45-59. 7. Кобзиста О.О. Роль банків у формуванні акціонерного капіталу України / О.О. Кобзиста // Формування ринкових відносин в Україні. – 2004. – № 5(36). – С. 15-20.

207

КРАМАРЕНКО Л.Д. Сумський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти, старший викладач

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ

Аналізується соціальна природа основних форм захисту трудових прав громадян, характеризуються поняття та види форм захисту трудових прав працівників, розглядається самозахист як одна із форм реалізації трудових прав громадян. Анализируется социальная природа основных форм защиты трудовых прав граждан, характеризуются понятие и виды форм защиты трудовых прав работников, рассматривается самозащита как одна из форм реализации трудовых прав граждан.

Social nature of basic forms of defence of labour rights for citizens is analysed, a concept and types of forms of defence of labour rights for workers is characterized, a self-defence as one of forms of realization of labour rights for citizens is examined.

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність матеріально- правових заходів, організаційних і процесуальних форм, засобів припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав громадян і відшкодування заподіяної внаслідок таких порушень шкоди.

Загальнотеоретичним і практичним проблемам форм захисту трудових прав працівників присвячені праці учених-правознавців: Н.Б.Болотіної, Г.І. Чанишевої, Г.А. Свердлика, Є.Л. Страунінга. Різноманітні аспекти удосконалення нормативно-правового забезпечення розглядаються у публікаціях П.Д. Пилипенка, Б.С. Стичинського, В.І. Прокопенка, І.А. Вєтухової та в інших. У межах статті висвітлимо соціальну природу основних форм захисту трудових прав громадян, проаналізуємо поняття та види форм захисту трудових прав працівників, розглянемо самозахист як одну із форм реалізації трудових прав громадян. Форму захисту трудових прав працівників можна визначити як діяльність уповноважених органів або дії працівника чи роботодавця по захисту трудових прав і законних інтересів, які виявляються у застосуванні передбачених законодавством засобів і заходів, спрямованих на припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав і відшкодування заподіяної шкоди [1]. Що стосується класифікації форм захисту прав, то, наприклад, представни-ки науки цивільного права виділяють такі основні форми захисту цивільних прав: юрисдикційну і неюрисдикційну.

208

Юрисдикційна форма захисту є діяльністю уповноважених державою органів по захисту порушених прав оспорюваних сугестивних прав. Суть виражається в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушені неправомірними діями, звертаються за захистом до державного чи іншого компетентного органу, які уповноважені вжити необхідні заходи для поновлення порушеного права, припинення правопорушення. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний (судовий) і спеціальний (адміністративний) порядок захисту порушених прав.

Неюрисдикційна форма захисту охоплює собою дії працівників по захисту трудових прав і законних інтересів, які здійснюються ними самостійно, не звертаючись за допомогою до державних та інших компетентних органів (органів з розгляду індивідуальних трудових спорів, органів з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю).

Свердлик Г. А. і Страунінг Є.Л. виділяють такі форми захисту цивільних прав як судова, адміністративна і самозахист [4].

Також заслуговує на увагу класифікація форм захисту прав пра-цівників професора Снігірьової І.О., яка виділяє наступні форми захисту: інди-відуальний захист - самозахист; колективний захист – через профспілки, колективні договори, угоди; державний захист [6]. До останньої форми захисту відноситься державний контроль і нагляд за додержанням законодавства про працю і судовий захист трудових прав працівників.

Самозахист трудових прав з позиції теорії - це форма захисту, що допускається тоді, коли потерпілий має можливості правомірного впливу на порушника, не звертаючись за допомогою до судових чи інших правоохоронних органів. Самозахист допускається за такими умовами: - порушення права чи можливість його порушення; - необхідність припинення (попередження) порушення; - використання засобів, що відповідають характеру і змісту правопорушення. Дана форма захисту повинна відповідати таким вимогам, як:

- відповідність засобів самозахисту скоєним роботодавцем порушенням трудових прав, тобто заподіяні несприятливі наслідки та засоби самозахисту повинні бути адекватні один одному;

- скоєння діянь (дій чи бездіяльність) у відповідь на дійсне чи уявне пору-шення роботодавцем трудових прав;

- додержання меж самозахисту трудових прав в засобах, необхідних для припинення скоєних роботодавцем порушень.

Самозахист працівником своїх трудових прав здійснюється відповідними засобами:

- відмова від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, зокрема, від праці зі шкідливими і (чи) небезпечними умовами праці, якщо їх ви конання не передбачено трудовим договором (ст.31 КЗпП);

- відмова від роботи, яка безпосередньо загрожує життю чи здоров'ю працівника, за виключенням випадків, коли виконання такої роботи передбачено договором, укладеним з працівником (ч.5 ст.153 КЗпП і ст.6

209

Закону України «Про охорону праці»); - розірвання трудового договору працівником за власним бажанням, якщо

власник чи уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч.З ст. 38 КЗпП). Перелік можливих засобів самозахисту не є вичерпним. Таким чином, важливу роль у забезпеченні законності у трудових

правовідносинах відіграють органи правосуддя. Позитивну роль у посиленні захисту прав працівників відіграло б створення спеціалізованих трудових судів для вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів. Діюча у цей час система і процесуальна форма судового захисту в галузі трудових правовідносин значно відстає від вимог оперативності, якості розгляду трудових спорів, при вирішенні яких в повному обсязі повинні враховуватися і находити своє втілення всі основоположні принципи трудового права, без чого неможливий реальний захист прав та інтересів учасників трудових правовідносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: "Укр. Енцикл.", 2004. Т.6. - С. 147. 2. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. -К.: Вікар, 2004. - С. 97. 3. Свердлик Г. А., Страунинг З.Л. Защита и самозащита гражданских прав: Учебное пособие. - М: Лекс-книга, 2002. - С. 37. 4. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Монографія. - Одеса: Юрид. літ-ра, 2001. - С. 66. 5. Снигирева И.О. Защита трудовых прав работников // Государство и право на рубеже веков: Материалы Всеросс. конф.; 2-4 февр. 2000 г. - М., 2001. - С. 190.

УДК 330

КУДРЯ ЯРОСЛАВ ВАЛЕРІЙОВИЧ, асистент кафедри економіки підприємства та інвестицій Навчально-наукового інституту економіки і менеджменту

Національного університету “Львівська політехніка”, swiss.inc.com@gmail.com

СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ МАШИНОБУДІВНИМИ КОРПОРАЦІЯМИ: ПІДХОДИ ТРАДИЦІЙНОГО Й

ІННОВАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТ СУБЪЕКТЫ И ОБЪЕКТЫ ПРОЦЕССА ФОРМИРОВАНИЯ СИСТЕМ УПРАВЛЕНИЯ МАШИНОСТРОИТЕЛЬНЫМИ КОРПОРАЦИЯМИ:

ПОДХОДЫ ТРАДИЦИОННОГО И ИННОВАЦИОННОГО МЕНЕДЖМЕНТ

SUBJECTS AND OBJECTS OF THE PROCESS OF FORMING MACHINE TOOL CONTROL SYSTEMS CORPORATIONS: TRADITIONAL

APPROACHES AND INNOVATION MANAGEMENT) У тезах автором встановлено, доведено і підкреслено актуальність

теми доповіді. Запропоновано інноваційне означення для економічної категорії “учасники корпоративних (акціонерних) відносин корпорацій в

210

машинобудуванні”. Визначено класичну сутність об’єктів процесу формування систем управління машинобудівними корпораціями.

Ключові слова: інноваційний підхід, класичний підхід, суб’єкти, учасники корпоративних відносин, об’єкти, корпоративний менеджмент, корпоративне управління, корпорація, машинобудування.

В тезисах автором установлено, доказано и подчеркнуто актуальность темы доклада. Предложено инновационное определение для экономической категории “участники корпоративных (акционерных) отношений корпораций в машиностроении”. Определена классическая сущность объектов процесса формирования систем управления машиностроительными корпорациями.

Ключевые слова: инновационный подход, классический подход, субъекты, участники корпоративных отношений, объекты, корпоративный менеджмент, корпоративное управление, корпорация, машиностроение.

In this work the author found, proved and emphasized the relevance of the theme report. A definition of innovation for the economic category of corporate members (JSC) relations in engineering corporations. Defined the essence of the classic objects of the process of forming machine tool control systems manufacturers.

Key words: innovative approach, the classical approach, subjects, members of corporate relations, facilities, corporate management, corporate governance, corporation, engineering.

Ключовими елементами системи корпоративного управління є його суб’єкти і об’єкти [2, с. 53]. Як свідчать результати аналізу доробок [1 – 3], спостерігається неоднозначність у їх визначенні і трактуванні, що й визначає актуальність теми. Так, згідно з класичним тлумаченням суб’єктами корпоративного управління є акціонери, держава, фінансові посередники, менеджери і працівники корпоративних підприємств [2, с. 54].

Учасники акціонерних відносин корпорацій в машинобудуванні (КМБ) є сукупністю окремих фізичних і (або) юридичних осіб, що пропагують налагодження взаємовигідних соціально-економічних коопераційних взаємин, їх класів, видів й груп, які виступають результатами еволюції лише такого роду виробничо-господарської співробітництва між ними на підприємствах; цей узагальнений перелік, який розділяє названих на прямих та опосередкованих, є необхідною основою для формування і розвитку ринково адекватних організаційних структур, інших систем менеджменту діяльністю й механізмів управління КМБ. При цьому економічні категорії “учасники акціонерних відносин корпорацій в машинобудуванні” і “учасники корпоративних відносин КМБ” є синонімічними (інноваційне тлумачення).

Постачальники, споживачі, конкуренти й інші учасники корпоративних відносин КМБ, що відносяться до зовнішнього середовища виробничо-господарської діяльності підприємств і впливають на їх функціонування та розвиток, є об’єктами корпоративного управління [2, с. 64].

Таким чином, результати аналізу доробок [1 – 3] і власних досліджень автора у роботі дозволяють стверджувати, що учасниками корпоративних відносин КМБ є їх зовнішні й внутрішні партнери (контрагенти), які як правило пов’язані та взаємодіють між собою в процесі функціонування і розвитку підприємств на системно-функціональних засадах. Тому подальші розвідки можуть стосуватись, наприклад, роз’яснення процесу формування

211

систем управління КМБ з позиції функціонального підходу до менеджменту підприємствами, що у такому випадку передбачає охарактеризування в першу чергу: а) їх технологій корпоративного управління; б) їх методів корпоративного управління; в) особливостей і специфіки прийняття у них управлінських рішень тощо.

Список використаної літератури 1. Гриньова В. М. Організаційно-економічні основи формування системи корпоративного управління в Україні : [монографія] / Гриньова В. М., Попов О. Є. – Х. : ХДЕУ, 2003. – 324 с.; 2. Система корпоративного управління: формування та оцінювання на засадах економічних індикаторів (на прикладі машинобудування) : [монографія] / [Кузьмін О. Є., Дідик А. М., Мельник О. Г., Мукан О. В.]; за заг. ред. О. Є. Кузьміна. – Львів : Тріада плюс, 2008. – 369 с.; 3. Ділове планування розвитку корпоративного сектора економіки України : [монографія] / Піцур Я. С., Горинь М. О., Сенишин О. С. – Львів : Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2008. – 288 с.

КУЧМА ЛЕСЯ ОЛЕКСІЇВНА,

Національний університет «Львівська політехніка»,

асистент кафедри політології, кандидат політичних наук, e-mail: lesua3@yandex.ru

САХНО ОЛЕКСАНДРА СТЕПАНІВНА,

Національний університет «Львівська політехніка»,

студентка 4 курсу спеціальності «Міжнародні відносини»,

напрямок «Міжнародна інформація», e-mail: ooolesia@gmail.com

КОНЦЕПЦІЯ «СВІТОВОГО СЕЛА»: ЗМІСТ ТА МІСЦЕ СЕРЕД СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ ГЛОБАЛІЗОВАНОГО СВІТУ

THE CONCEPT OF "GLOBAL VILLAGE": CONTENT AND

PLACE AMONG THE SCENARIOS OF DEVELOPMENT OF GLOBAL WORLD

Розглянуто різноманітні трактування поняття «глобалізація». Увага

акцентована на сценаріях розвитку глобалізованого світу та потенційних наслідках глобалізації. Головну увагу приділено концепції «глобального села» та досліджено питання, чи справді світ «зменшився», а також наведено аргументи, які заперечують твердження про те, що людство живе у «глобальному селі».

Рассмотрены различные интерпретации понятия «глобализация».

Внимание акцентировано на сценариях развития глобализованного мира и потенциальных последствиях глобализации. Наибольшее внимание уделено концепции «глобальной деревни» и иисследован вопрос, действительно ли мир «уменьшылся», а также приведены аргументы,

212

которые опровергают тезис о том, что человечество живет в «глобальной деревне».

This article discusses the various interpretations of the term "globalization".

An attention is paid to scenarios of development of a global world and the potential consequences of globalization. The main attention is paid to the concept of "global village". It’s explored the question whether the world has become "smaller", and showed arguments of scientists, that refute the claim that humanity lives in a "global village".

«Глобалізація» є ключовим поняттям, що характеризує процеси

світового розвитку на початку XXI ст., його суть дослідники розшифровують як різке розширення та ускладнення взаємозв’язків та взаємозалежностей народів та держав. Поняттям «глобалізація» позначається ціла низка явищ і процесів: інтернаціоналізація господарського життя; взаємодія цивілізацій; взаємозалежність національних економік: взаємопроникнення ринків та формування єдиного ринкового простору; вільне переміщення товарів, послуг, технологій, капіталів і людей; поява транснаціональних систем і форм господарювання; уніфікація світової економіки; гомогенізація світу; прихильність до універсальних цінностей, принципів і норм поведінки; зближення стилю життя людей; зростаюча стандартизація споживання; універсалізація культури тощо. Часто глобалізацію ототожнюють з появою і зростанням кількості глобальних проблем [1].

Дослідники по-різному трактують потенційні наслідки глобалізації. Цікаве трактування сценаріїв розвитку глобалізованого світу пропонує Р. Робертсон. Перший сценарій передбачає формування «світового села», де кожен житель через новітні засоби масової комунікації може стати очевидцем подій світової важливості чи тих, що відбулись у далеких країнах. За таких умов існує загальнопланетарний консенсус щодо основоположних цінностей та ідей. Другий сценарій – мондіалістський – прогнозує уніфікацію національних держав під впливом певного «світового уряду». За третім сценарієм розвитку світ в майбутньому стане схожим на «мозаїку» відкритих суверенних національних держав, які включені у процес інтенсивного економічного, політичного та культурного обміну. Четвертий сценарій передбачає перетворення світу у «мозаїку» закритих обмежених спільнот, які можуть бути рівноправними та унікальними у своїй інституційній та культурній впорядкованості чи ієрархічними з однією керівною спільнотою. Саме цей сценарій найбільше приваблює увагу дослідників процесів світового розвитку [3].

Сьогодні не виключена можливість реалізації будь-якого з перелічених сценаріїв. Водночас надзвичайно часто можемо почути твердження про те, що у процесі глобалізації світ перетворився на «глобальне село».

Вживаючи термін “global village” (світове село), ми зосереджуємо свою увагу на одному, технологічному, аспекті глобалізації – стрімкому розвиткові сучасних комунікаційних технологій планетарного охоплення. Завдяки цим технологіям наша Планета швидко стає «невеличким селом», мешканці якого пов’язані всесвітньою комп’ютерною павутиною і ходять один до

213

одного в гості, роблять покупки, відвідують наукові семінари, не полишаючи власної домівки [6].

«Глобальне село» (англ. Global Village) - соціологічний і філософський термін, яким користуються, щоб вказати на те, що сучасне людство за умов надвисоких швидкостей пересування людини та інформаційних технологій живе на планеті «без кордонів»: увесь світ стає для індивіда настільки близьким і доступним, неначе село, в якому він народився та виріс. Термін уперше вжито 1962 р. канадським дослідником Маршаллом Маклюеном (англ. Marshall McLuhan) у праці «Галактика Гутенберга» (англ. The Gutenberg Galaxy), де описано, як масмедіа долають просторові та часові бар'єри, уможливлюючи спілкування людей у небачених досі масштабах. У цьому сенсі Земна куля завдяки ЗМІ перетворюється на віртуальне «глобальне село» [2].

Маклюен ввів фразу "глобальне село", передусім, щоб описати вплив радіо в 1920-і р.р., в результаті чого ми здобули можливість та досвід швидшого отримання інформації та вступу в тісніший контакт один з одним [7]. М. Маклюен вибрав вираз "глобальне село", щоб підкреслити, що ЗМІ здатні швидко інтегрувати планету, а події, що виникають в одній частині світу можуть спостерігатися в інших регіонах у режимі реального часу.

Сьогодні ж гіпотеза «глобального села», проголошена колись відомим вченим, стала реальністю, тому що цифрові технології суттєво вплинули на наш світ. Завдяки їм час і відстань більше не є перешкодою для спілкування у реальному часі. Втім ця єдність у «глобальному селі» руйнується, коли справа доходить до проблеми єдиної мови комунікації. Універсальної мови спілкування в світі не існує. Хоча англійська мова де-факто й здобула статус міжнародної політики і мови бізнесу і, відповідно, всесвітньої комп’ютерної мережі, але жодна глобальна організація не може довести твердження про те, що «багато іноземців говорять по-англійськи» і спростувати факти, що 75% населення планети взагалі не говорять англійською; ймовірність купівлі на сторінці в мережі, оформленій рідною мовою покупця, в 4 рази вищa; люди здійснюють пошук інформації в мережі, в першу чергу, на рідній мові [4].

Тому, ми вважаємо, що М. Маклюен мав рацію, коли стверджував, що світ перетворюється на «глобальне село», але наявність різних мов досі залишається істотним бар'єром при роботі людей та фірм на глобальному ринку.

Спростовуючи, ідею М. Маклюена окремі дослідники стверджують, що «глобальне село» ХХІ ст. не таке вже й глобальне. Як показують дослідження, сучасні електронні засоби спілкування використовуються найчастіше для діалогу з людьми, що і без того живуть неподалік один від одного, хоча сьогодні простіше й дешевше спілкуватися з людиною, яка фізично знаходяться на іншому кінці планети. Саме цей факт став підставою говорити про «зменшення» нашого світу, про те, що відстані не є перешкодою. Інтернет, - стверджують «сучасно мислячі люди», - зруйнував кордони і зробив світ «глобальним селом», в якому не істотні географічні відстані.

Але ця «життєва» мудрість виявляється помилкою. Ізраїльські вчені Якоб Гольденберг (Jacob Goldenberg) та Моше Леві (Moshe Levy) відстоюють

214

точку зору, що «у нашому, сучасному, цифровому світі географічні відстані роблять вплив на комунікації чи не сильніший, ніж будь-коли досі». Провівши спеціальне дослідження, Гольденберг і Леві відзначили, що незважаючи на те, що відправити електронною поштою лист людині десь на іншому континенті так само просто і швидко, як і сусіду по кімнаті, люди продовжують спілкуються, в першу чергу, зі своїми близькими та сусідами. Вчені проаналізували характер обміну повідомленнями між зареєстрованими користувачами соціальної мережі Facebook. Всі вони вказували в своїх профілях поштові коди, що дозволило приблизно встановити фактичні місця проживання добровольців. Завданням було порівняти реальну відстань між відправником і адресатом електронних листів з частотою обміну посланнями між ними. Залежність виявилася зворотною: чим ближче ми живемо, тим частіше пишемо один одному листи та інші повідомлення. Люди віртуально спілкуються з тими, з ким знайомі у реальному житті.

На думку Гольденберга і Леві, ілюзія «глобального села» пов'язана не тільки зі швидкістю передачі інформації. Таким чином, йдеться про те, що комунікативний процес набагато складніше явище, ніж видається, і перед «глобальним селом» стоять проблеми, про які ми поки що й не підозрюємо [5].

Підсумовуючи вважаємо, що поняття «глобальне село» та його змістове наповнення потрібно досліджувати й надалі, адже наведені приклади свідчать про неоднозначність процесів інтеграції світу у єдине ціле — «глобальне село».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Воронов І. Глобалізація і політика: Реалії і перспективи соціальних трансформацій: Монографія / Воронов Ігор. – К.: Ґенеза, 2004. – 288 с. 2. Глобальне село // Вікіпедія: — Вільна енциклопедія. [Електронний ресурс] – Реж. дост. до рес.: http://uk.wikipedia.org/wiki/% D0%93%0%BB%D0%BE%D0B1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5_%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE 3. Мировая политика и международные отношения: Учеб. пособ. / [Под ред. С. Ланцова, В. Ачкасова]. – СПб.: Питер, 2008. – 448 c. – (Серия “Учебное пособие”). 4. Многоязычный маркетинг, SEO и глобальная деревня [Електронний ресурс] – Реж. дост. до рес.: http://www.adme.ru/status/mnogoyazychnyj-marketing-seo-i-globalnaya-derevnya-l-91373/ 5. Письма другу: Конец «глобальной деревне»? [Електронний ресурс] – Режим доступу до джерела: http://www.popmech.ru/article/5585-pisma-drugu/ 6. Семотюк О. Мас-медіа у процесах глобалізації: стан і перспективи. [Електронний ресурс] / Орест Семотюк. – Режим доступу до джерела: http://www.ji.lviv.ua/n19texts/semotuk2.htm 7. Eric McLuhan The source of the term "Global Village” [Електронний ресурс] – Реж. дост. до рес.: http://www.chass.utoronto.ca/mcluhan-studies/v1_iss2/1_2art2.htm

215

УДК 331.015.1

ПЕРЕЯСЛІВСЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА Аспірантка ПВНЗ «Європейський університет»,

м. Київ 08.00.04 «Управління економікою підприємств»

e-mail: baranova.g@vinnitsa.bankbb.com

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ВДОСКОНАЛЕННЯ НОРМУВАННЯ ПРАЦІ

У роботі представлені заходи щодо вдосконалення нормування праці

на підприємстві. На думку автора, нормування праці виступає необхідною складовою удосконалення планування трудової діяльності підприємств, організації та управління діяльністю підприємств, що діють в умовах ринку, та акцентує увагу на необхідності покращення стану системи нормування праці.

Intercommunication between labour fixing and its planning is set in the article. An author comes to conclusion, that labour fixing is the necessary constituent of improvement of planning of labour activity of enterprises, organization and management of enterprises, which operate in the conditions of market activity, and accents attention on the necessity of improvement of the state of the labour fixing system.

Світовий і вітчизняний досвід переконують у тому, що без

нормативного регулювання робочого часу за тривалістю, рівнем напруженості (інтенсивності) неможливе конкурентне, ефективне виробництво.

Недоліки в нормуванні праці призводять до того, що відносини між роботодавцями і найманими працівниками втрачають будь-яку об’єктивну основу, не дають змоги останнім переконливо довести, що їхня заробітна плата є справді заробленою ними, а не «подачкою», яку роботодавець будь-коли може зменшити з власного бажання.

Недооцінка нормування праці та інших ресурсів швидко призведе до банкрутства багатьох підприємств і значного збільшення безробіття. Не варто чекати остаточної катастрофи, а слід негайно відновлювати процеси нормування праці, включаючи норми трудових затрат у механізм господарювання з тим, щоб забезпечити належну організацію виробництва, об’єктивний облік витрат і результатів, оптимальне співвідношення між мірою праці та її оплатою, високу продуктивність праці.

Заходи, що мають бути спрямовані на вдосконалення нормування праці, умовно можна розподілити на дві групи [4, с. 163].

Перша — це заходи, пов’язані з посиленням державного впливу на використання ресурсів праці, з коригуванням курсу економічних реформ, внесенням змін до цінової, податкової, фінансово-кредитної політики з метою створення механізму заінтересованості суб’єктів господарювання в ресурсозбереженні, реструктуризації елементів ціни, зниженні її витратної складової.

216

Друга група заходів безпосередньо пов’язана з удосконаленням нормативного, організаційного, кадрового, фінансового, інформаційного забезпечення розширення сфери нормування праці й підвищення якості нормування.

З-поміж заходів першої групи чільне місце належить також удосконаленню системи оподаткування. Дефіциту пропозицій науковців і практиків щодо перегляду системи оподаткування нині не спостерігається. Проте більшість із них стосується зменшення ставок оподаткування й кількості податків. Це й насправді є дуже важливим. Проте зменшення ставок оподаткування, на наш погляд, не є панацеєю від усіх негараздів.

До спрямованих на поліпшення нормування праці першочергових заходів, що включені до другої групи, слід віднести:

• удосконалення нормативно-правової бази, котре регулює соціально-трудові відносини;

• створення системи розроблення й відновлення міжгалузевих, галузевих нормативів трудових затрат, складовими якої є підсистеми фінансового, організаційного, кадрового забезпечення;

• удосконалення організації нормування праці на рівні підприємств; • розроблення автоматизованих систем нормування праці; • відновлення методичної бази розроблення нормативів із праці; • реалізація заходів з підготовки й підвищення кваліфікації фахівців з

нормування праці; • формування нового уявлення про роль нормування праці за сучасних

умов, зміна психології керівників, для яких нормування праці традиційно було і залишається лише засобом підрахунку «можливого» рівня заробітної плати;

• підвищення ролі соціального партнерства в удосконаленні нормування праці.

Якість нормування праці безпосередньо залежить від організаційних форм управління процесом визначення норм трудових затрат. На підприємствах різних галузей України користуються такими трьома формами управління нормуванням: централізованою, децентралізованою і змішаною.

Централізованою називають таку форму, коли управління нормуванням, відповідальність за якість норм і кадри нормувальників сконцентровано в одному центрі (відділі, бюро, лабораторії, групі). Найчастіше централізована форма управління нормуванням праці застосовується на таких підприємствах, де є централізована підготовка виробництва, зокрема конструкторська, технологічна та інструментальна. Вона виправдовує себе на малих і середніх за кількістю працівників підприємствах з вузькою номенклатурою продукції.

Централізована форма має чимало переваг: вона сприяє широкому використанню обчислювальної техніки, забезпечує єдність методики нормування, вирівнювання напруженості норм, підвищення продуктивності праці нормувальників, їхню захищеність від некваліфікованого втручання в нормування деяких надто «ініціативних» лінійних керівників.

Головними недоліками централізованої форми управління нормуванням є певна відірваність від виробничих цехів, не завжди своєчасне реагування на їхні потреби в уточненні або перегляді норм і виправленні

217

помилок нормувальників чи технологів, обмежені можливості здобути точну інформацію про фактичні затрати робочого часу, ефективність його використання, наявність і обсяги понаднормових робіт [1, с.65, 4, с.174].

Децентралізована форма управління нормуванням праці передбачає наявність кількох автономних центрів нормування. Вона виправдовує себе лише на великих, добре структурованих підприємствах (об’єднаннях), коли окремі виробничі підрозділі мають замкнутий цикл і виробляють готову продукцію. За цих умов нормувальні підрозділи мають тісніші контакти з безпосередніми виробниками, оперативніше реагують на їхні запити і потреби, але при цьому іноді страждає якість норм, бо бракує єдиного організаційного й методичною центру. Негативні наслідки може також мати залежність нормувальників від адміністрації цехів і дільниць, для яких «місцевий» інтерес важить більше ніж інтереси всього підприємства в цілому.

Змішаною є така форма управління нормуванням праці, коли разом з єдиним організаційно-методичним центром у великих цехах створюються бюро організації й нормування праці. Між центром і цеховими бюро функції розподіляються в такий спосіб. Наприклад, відділ організації праці і заробітної плати здійснює загальне й методичне керівництво, установлює норми на нову продукцію, а цехові бюро виконують усю поточну роботу з організаційно-нормативного обслуговування виробничого процесу: запроваджують нові норми, переглядають застарілі, вносять оперативні зміни до чинних норм, проводять облік рівня виконання норм, облік трудомісткості, аналізують ефективність використання робочого часу тощо. За умов кваліфікованого управління змішана форма поєднує переваги централізованої й децентралізованої, і є позбавленою багатьох недоліків обох названих форм [2, с.236].

Важливу роль в удосконаленні нормування праці має відігравати соціальне партнерство на виробничому рівні. У колективних договорах підприємств, які закріплюють домовленості сторін соціального партнерства, мають відображатися:

• взаємні зобов’язання адміністрації і трудового колективу з удосконалення нормування праці, створення сприятливих умов для дотримання робітниками і службовцями чинних норм трудових затрат;

• форми і методи роботи з підвищення якості норм трудових затрат — запровадження нової системи організації праці, календарних планів заміни (перегляду) чинних норм або заводської системи управління трудомісткістю продукції і под.;

• порядок розробки, установлення і застосування науково обґрунтованих норм, які забезпечують найраціональніше використання технічної бази виробництва, робочого часу, збереження здоров’я виконавців, рівнонапруженість виконання трудових функцій;

• характер участі робітників і службовців в управлінні нормуванням праці;

• порядок перегляду і заміни норм трудових затрат, який би не припускав зниження норм часу (обслуговування, чисельності тощо) без відповідної зміни організаційно-технічних умов виробництва;

• нормативна база нормування на підприємстві.

218

Складовою заходів, спрямованих на повсюдне поліпшення рівня нормування праці має стати перегляд моральних і етичних уявлень про норми праці, їхню роль і місце в механізмі господарювання. Незадовільний стан нормування праці суспільство має розглядати як ненормальне явище і засуджувати так само, як воно засуджує неуцтво, свавілля, беззаконня тощо. Водночас усіма засобами слід пропагувати надбання тих підприємств і їхніх менеджерів, де соціально-трудові відносини регламентуються досконалими нормами трудових затрат, де панує справедливий розподіл результатів виробництва і має місце взірцева організація праці [3, с.82].

Отже, без докорінного вдосконалення нормування праці марно чекати позитивних змін у економічній діяльності підприємств і організацій. Необхідно усвідомити, що брак належного нормування праці унеможливлює створення ефективного механізму мотивації трудової діяльності.

Список використаної літератури:

1. Богиня Д. П., Грішнова О. А. Основи економіки праці. – К.: Знання-прес, 2000. 2. Вітвіцький В.В. Основи формування нормативних систем в агропромисловому виробництві України. – К.: Центр “Агропромпраця”, 2006. – 333 с. 3. Зубкова А., Суетина Л. Нормирование труда в рыночных условиях//Человек и труд. – 2000. - №2. – с.81- 85. 4. Колот А.М. Мотивація персоналу. Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – с.69.

УДК 336.719

СЛУЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ЕДУАРДОВИЧ, магістрант Сумського обласного інституту

післядипломної педагогічної освіти

МОРАТОРІЙ НА ДОСТРОКОВЕ ПОВЕРНЕННЯ ДЕПОЗИТІВ, ЯК ЗАСІБ ВІД ПАНІЧНИХ ДІЙ ВКЛАДНИКІВ.

У статті розглянуте застосування Національним банком України

мораторію на дострокове повернення депозитів та події, що передували його введенню у 2004 та 2008 роках.

В статье рассмотрено применение Национальным банком Украины

моратория на досрочное возвращение депозитов и события, предшествовавшие его введению в 2004 и 2008 годах.

The article reviewed the application of the National Bank of Ukraine moratorium on early repayment of deposits and the events that preceded its introduction in 2004 and 2008.

Так склалося, що в уяві громадян України термін «мораторій» нерозривно пов'язаний з банківською системою. І тому є певні причини.

Вперше це слово пролунало у 2004 році у Постанові Правління Національного банку України №576 від 30.11.2004 року «Про тимчасові заходи щодо діяльності банків». Ось що передувало її появі.

219

Підґрунтям кризи 2004 року були політичні події. Під час масових акцій протесту, 26 листопада (через п'ять днів після другого туру виборів президента України) в.о. голови НБУ Арсеній Яценюк заявив, що українська банківська система працює як добрий швейцарський годинник. [12]. Але на нараді, що відбулась 29.11.2004 Президент України Леонід Кучма сказав наступне: «Ще декілька днів - і фінансова система може взагалі розсипатися, як картковий будиночок. І відповідальність на себе ні Президент, ні уряд за це не можуть узяти, тому що уряд працювати не може в нормальному режимі» [10]. Звичайно, після таких слів населення кинулося «рятувати» свої вклади.

На екстреній прес-конференції, скликаній НБУ спільно з АУБ і представниками найбільших банків 30.11.2004 Арсеній Яценюк повідомив «Відтік коштів з банків за листопад вже склав 1,6%». За його словами, відтік вкладів сформувався, в першу чергу, в східних областях через сепаратистські заяви деяких місцевих керівників [11].

Щоб не допустити реальної кризи, НБУ в терміновому порядку прийняв постанову №576, що містила ряд рішень відносно обмежень у розпорядженні клієнтами банків власним коштами. Одне з них (п. 7.5.) пройшло майже непоміченим широким загалом: п. 7.5. «… кошти перераховуються їх одержувачу на наступний день з моменту надання платіжного доручення» [4] (порушення пункту 8.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»: Банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження) [2].

Великий резонанс викликав п. 7.7. вказаної постанови: «Заборонити банкам дострокову виплату юридичним та фізичним особам коштів за депозитними договорами, строк виконання зобов’язань за якими ще не настав, за умови виплати відсотків згідно з цими договорами.» [4] Таким чином, НБУ фактично заборонив дострокове зняття депозитів клієнтами банків. В частині фізичних осіб цей пункт вступає в протиріччя з Цивільним кодексом України (стаття 1060 «Види банківських вкладів»: «2. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.»[1]).

Весь час дії мораторію офіційний курс долара коливався навколо відмітки 5,30 грн.

Після проведення третього туру виборів постанову було відмінено (29.12.2004 року в частині мораторію на дострокове розірвання строкових депозитних договорів та 12.01.2005 повністю).

На відміну від 2004 року, причиною кризи ліквідності банків, що почалась у 2008 році є не політичні, а економічні чинники. Проблеми накопичувались з початку 2008 року. Переломним моментом стала паніка навколо Промінвестбанку, викликана рейдерською атакою наприкінці вересня. Люди почали масово розривати депозити. Деякі банки виявились до цього не готовими; з'явилися чутки про їх банкрутство.

На тлі цієї паніки різко зростає готівковий курс долара США. (на початку вересня – 4,71 грн., кінець жовтня – 6,82 грн., зростання до 8,52 грн.

220

наприкінці року). Офіційний курс також підтверджує знецінення гривні (станом на 01.09.2008 – 4,8462, станом на 01.01.2009 – 7,70 гривні за 1 долар США).

Для забезпечення збереження ліквідності банківської системи Національним Банком були здійснені певні заходи, одним з яких було прийняття 11.10.2008 Постанови №319 «Про додаткові заходи щодо діяльності банків». Цим документом НБУ, як і у 2004 році обмежив деякі права власників коштів по розпорядженню останніми, а саме зобов’язав банки (пункти 2.3 та 2.4 постанови):

«2.3. Приймати до виконання платіжні доручення на переказ коштів відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у межах залишку на рахунку на час їх отримання та перераховувати їх одержувачу:

- у межах одного відділення/філії - у день отримання платіжного документа, що надійшов протягом операційного часу банку;

- у межах одного банку - до двох операційних днів; - міжбанківський переказ - до трьох операційних днів. (в редакції від

16.10.2008). 2.4. Виконувати свої зобов'язання за всіма типами договорів із

залучення коштів у будь-якій валюті лише в разі настання строку завершення зобов'язань, незалежно від категорії контрагентів.» [7].

Перший заступник Голови Правління НБУ Анатолій Шаповалов: «Потрібно підкреслити, що постанова обмежує дострокове зняття депозитів. Якщо термін депозиту закінчився, то тоді немає питань. Паніку, практично на 90%, створює лише психологічний чинник. Щоб заспокоїти людей і, щоб банки нормально працювали, було прийнято таке рішення». За його словами, відтік депозитів з 1 жовтня 2008 року (до прийняття постанови) з банківської системи склав 6,2 млрд. грн. або 2,7% від суми строкових банківських внесків [13].

Таким чином, НБУ скористався перевіреними у 2004 році методами. В цю Постанову майже щотижня вносились зміни, проте жодне з них

не послабило умови роботи банків з вкладниками та власниками поточних рахунків.

Постанова №319 втратила чинність на підставі Постанови Правління НБУ №413 від 04.12.2008.

Але мораторій залишився завдяки п’ятому абзац другого розділу Постанови №413:

- уживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення позитивної динаміки зростання обсягів депозитів (передусім у національній валюті України) з метою недопущення дострокового повернення коштів, розміщених вкладниками [8].

Та листу Національного банку України керівникам комерційних банків від 06.12.2008 № 22-310/946-17250:

Національний банк України занепокоєний тим, що в результаті дострокових виплат депозитів ліквідність окремих банків залишається під загрозою.

Звертаємо вашу увагу на те, що постановою Правління Національного банку України №413 від 05 грудня 2008 року (абзац 5 пункту

221

2) банкам заборонено робити дострокове повернення депозитів, так як вони вкладені у довгострокові кредити та інші активи [3].

Лише 12.05.2009 мораторій було відмінено. Мораторій 2004 року діяв менше місяця, на відміну від останнього

(більше 7 місяців). Різний термін пояснюється різними причинами запровадження. Якщо у 2004 році це була паніка на тлі політичної кризи, то 2008 року це була системна проблема, поглиблена світовою фінансовою кризою.

Як можна побачити, мораторій на дострокове повернення вкладів виконує свою роль запобіжника руйнування банківської системи країни, але його застосування порушує Цивільний кодекс України. Враховуючи наявність відповідної умови у ЦК, можна передбачити, що це не останній мораторій, тому, що банки надають довгострокові кредити фактично під кошти до запитання. Тож, на мій погляд, необхідно внести зміни до статті 1060 ЦК в яких передбачити:

- або повне вилучення обов’язків банку щодо дострокового повернення коштів з депозитів;

- або пряму заборону на дострокове розірвання договорів за винятком деяких випадків (наприклад, серйозні проблеми зі здоров’ям, незапланована операція тощо).

Це забезпечить більшу ліквідність банківської системи за рахунок відповідності за строками активів залученим коштам. На початку це може призвести до незначного відтоку довгострокових коштів, але тоді і банки повинні будуть зменшити довгострокове кредитування. Поступово вкладники навчаться розраховувати власні довгострокові потреби і у банків з’явиться можливість у довгостроковому кредитуванні без ризику залишитися у будь-яку мить без ресурсів.

Б ІБЛ ІОГРАФ ІЯ 1. Цивільний кодекс України. – Х.: Одисей, 2007. – 386 с. 2. Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р. № 2346-Ш. 3. Лист Національного банку України № 22-310/946-17250 від 06.12.2008 4. Постанова Правління Національного банку України №576 від 30.11.2004 року «Про тимчасові заходи щодо діяльності банків». 5. Постанова Правління Національного банку України №692 від 29.12.2004 року «Про окремі питання діяльності банків». 6. Постанова Правління Національного банку України №6 від 12.01.2005 року «Про визнання такими, що втратили чинність, окремих постанов Правління Національного банку України». 7. Постанова Правління Національного банку України №319 від 11.10.2008 «Про додаткові заходи щодо діяльності банків». 8. Постанова Правління Національного банку України №413 від 04.12.2008 «Про окремі питання діяльності банків». 9. Постанова Правління Національного банку України №282 від 12.05.2009 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 04.12.2008 №413 «Про окремі питання діяльності банків»».

Інтернет джерела: 10. Ведомости - Банки как карточный домик Президент Украины предупредил о возможном финансовом кризисе Светлана Петрова, Ринат

222

Сагдиев, Илья Хренников, Александр Борейко http://www.vedomosti.ru/newspaper/article/2004/11/30/84132 11. НБУ готов рефинансировать все банки/01.12.2004/Новости/Finance.ua http://news.finance.ua/ru/~/1/0/all/2004/12/01/56336 12. Яценюк: НБУ полностью контролирует ситуацию в банковской системе/26.11.2004/Новости/Finance.ua http://news.finance.ua/ru/~/1/0/ua/2004/11/26/56185 13. Новости Украины NEWSru.ua:НБУ запретил досрочно выдавать депозиты http://rus.newsru.ua/finance/13oct2008/bank.html

ЯНЕНКО ЯРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ здобувач кафедри прикладної соціології Харківського національного університету

ім. В. Н. Каразіна e-mail: yaya@narod.ru

ЦІННОСТІ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ У СУЧАСНІЙ РЕКЛАМІ: ЗДОРОВ'Я, МОЛОДІСТЬ, КРАСА

У статті проаналізовано тенденції відбору та використання

суспільних цінностей у сучасній рекламі. Досліджено досвід країн Європи, де на державному рівні розглядається проблема нав'язування рекламою суспільству жорстких стандартів краси. Визначено причини активного використання рекламодавцями цінностей здоров'я, молодості та краси.

Актуальность работы обусловлена активным влиянием рекламы на

украинское общество, которому при этом навязываются потребительские ценности, стереотипы и модели поведения. В результате этого постепенно происходит трансформация традиционных социальных ценностей и культурных образований.

Целью работы является анализ ценностей, которые используются в современной рекламе. В данной статье рассматриваются такие ценности, как “здоровье”, “молодость” и “красота”.

По мнению Ж. Липовецки, “для современной западной моды основная ценность состоит не в безукоризненном следовании трендам и брендам, покроям и моделям, а в готовности предъявить миру подтянутое, стройное молодое тело” [1].

Мы можем наблюдать, как коммерциализация современного общества отводит человеку незавидную роль пассивного потребителя, который подвержен влиянию транснациональных корпораций и вынужден делать выбор в пользу разрекламированной продукции. В то же время рекламой навязывается некий стандарт современного потребителя, основные черты которого можно определить как “здоровье, молодость, красота”. Массированная атака СМИ придает этому стандарту практически культовый статус.

К потребителям, не соответствующим заданным параметрам, с помощью рекламы формируется отношение как к неудачникам, как к

223

“нецелевой аудитории”. Человек старается постоянно оставаться молодым, красивым, здоровым, и ради этого готов верить рекламе, обещающей помочь ему в этом. В итоге растет потребление соответствующих товаров и услуг (косметика, лекарственные препараты, биологически активные добавки и т.п.).

Боязнь не соответствовать “стандарту” заставляет потреблять все активнее, чему способствует реклама, в которой, как пишет В. Бурлачук, “тиражируется образ модного современного тела без запаха, без морщин, без перхоти, без жировых отложений, без болезней” [2, с.33]. В связи с этим уже практически на любой возраст может быть спроецирована реклама образа жизни с доминированием “молодежных” элементов.

В украинском социуме существует значительная группа потребителей старше тридцати лет, которые ведут образ жизни, во многом спровоцированный рекламой. Сейчас модно выглядеть молодо, и данная маркетинговая идея воплощается в жизнь, заставляя более возрастную аудиторию быть в курсе всех новинок, так или иначе отражающих современный молодежный образ жизни

Как отмечают Ю. Вишневский и В. Шапко, теперь “молодость предстает менее жестко очерченным явлением. Молодыми считаются и те, кто ведет молодежный образ жизни, но уже “вышел” из молодежного возраста” [3, с.28].

Понятие “молодость” превратилось в самостоятельную ценность, которую обязательно учитывают при формировании предложений в сфере товаров и услуг. Идея молодости превратилась в источник дохода как для рекламной индустрии, так и для производителей модной одежды и косметологических средств, владельцев салонов красоты и фитнес-клубов – все они во многом делают ставку на молодежный маркетинг.

Отсюда берут свое начало и жесткие стандарты красоты, ежедневно навязываемые рекламой. Идеальная внешность моделей, их откровенная худоба (выдаваемая за нормальные пропорции женского тела) формируют у значительного числа женщин комплекс собственной неполноценности, несоответствия “рекламным стандартам”. Это заставляет женщин сидеть на различных диетах, тратить большие суммы денег на косметологов, а порою и на пластических хирургов.

Например, данные международного исследования “Вся правда о красоте”, проведенного компанией-производителем бренда “Dove” [4], свидетельствуют, что только 2% опрошенных женщин назвали себя красивыми, более половины женщин недовольны своим весом, а более четверти опрошенных задумывались о том, чтобы прибегнуть к услугам косметической хирургии с целью улучшить свой внешний вид.

Респонденты данного исследования считают, что в современном обществе красота определяется очень жестко, т.к. установлен недостижимый стандарт, который и пропагандируется в масс-медийной рекламе. Больше половины женщин считают, что стандарт красоты, установленный СМИ и рекламой, нереалистичен и является для большинства женщин недостижимым. Но существует давление общественного мнения, в итоге к внешности женщины предъявляются повышенные требования, и вывод, который делают респонденты – в

224

современном обществе успешной может быть прежде всего физически привлекательная женщина, у нее больше возможностей в жизни. Наряду с этим, 75% опрошенных считает, что СМИ должны изображать женщин с разной степенью физической привлекательности – разного возраста, роста, веса, фигуры.

Ж. Липовецки пишет об обратном эффекте от рекламы, в которой используются мотивы “вечной молодости”: “Женщина хочет стать чуть лучше с помощью косметики, но едва ли она станет реагировать на недостижимый идеал – скорее, наоборот, он вызовет в ней тоску по тому, что утрачено безвозвратно. Этот навязанный идеал юности из сказки будет ее раздражать. В лучшем случае оставит равнодушной” [5].

Необходимо отметить и обратную тенденцию в рекламе мировых брендов, ориентированных на женскую аудиторию: вместо юных красоток в рекламе все чаще используются известные актрисы и топ-модели эпохи 90-х гг. ХХ в., возраст которых 30-40 лет, а в ряде случаев и значительно больше (например, Шэрон Стоун, Джейн Фонда и др.). Вызвано данное явление тем, что корпорации, работающие в индустрии красоты (мода, косметика и т.д.) в последнее десятилетие значительно расширили свою аудиторию именно за счет женщин в возрасте, выпуская специально ориентированные на данную аудиторию модные коллекции, кремы против морщин и т.п.

К сожалению, стремление к безупречной фигуре может закончиться серьезными нарушениями здоровья (анорексия, булимия). За рубежом уже имеются примеры моделей, чье стремление к идеальной внешности завершилось истощением организма и смертью. Однако здравому смыслу противостоит мощная психологическая атака – в рекламе продолжают использоваться образы слишком худых женщин, а в витринах модных магазинов манекены, демонстрирующие одежду, слишком маленького размера. Все это побуждает женщин постоянно худеть, стремясь к идеалу и “вечной молодости”.

Депутаты Европарламента призывают рекламистов отказаться от показов слишком худых женщин в рекламе, отмечая при этом, что идеальные фигуры, которые используются в рекламе, могут затронуть чувствительных женщин и мужчин, особенно тинэйджеров, и привести к таким пищевым расстройствам, как анорексический невроз и нейрогенная булимия. В европейских странах врачи, обеспокоенные здоровьем женщин, также призывают правительства обратить внимание на данную проблему [6].

Начало ХХI в. иногда называют эпохой “гламура”, когда мода стала занимать значимое место в сознании аудитории, а женщины стали тратить значительную часть своих доходов на продукцию модных брендов, приобретая одежду, аксессуары, косметику класса “premium”.

Активная пропаганда “гламурного” образа жизни, ориентированная преимущественно на молодежь, приводит к непреодолимой тяге к атрибутам роскошной жизни. Этому способствует и характерное для отечественной культуры потребления сильное стремление к украшательству, одной из причин чего является тот факт, что слишком

225

долго, для целых поколений советских женщин, западные “соблазны” были попросту недоступны.

В рекламе “гламурность” противопоставляется естественности, т.к. природное тело человека выступает источником дурных запахов, выделений и т.п., преодолеть которые предлагается с помощью торговых марок, эксплуатирующих в своей рекламе данную тему.

Следует отметить, что в последние годы транснациональные бренды проводят и рекламные кампании с социально ответственным смыслом. Значимый пример – “Dove” с “Кампанией за истинную красоту” и слоганом “Поговорите со своей дочерью до того, как индустрия красоты сделает это”. Противопоставление реальной человеческой красоты гламурному украшательству не просто шло вразрез с идеями кампаний конкурирующих торговых марок, оно нашло отклик среди общественных движений, а сама кампания получила ряд специальных призов на рекламных конкурсах. Именно из-за изобилия на ТВ-экранах и страницах глянцевых журналах приукрашенных женских образов реклама “Dove” с показом реальных женщин и несовершенных тел вызывала доверие потребителей [7].

По мнению М. Уэльбека, современный человек беззащитен перед физическим увяданием, перед страхом надвигающейся смерти, и причина заключается в том, что современное общество – это общество без Бога, а его место пытаются занять всевозможные новые религии, провозглашающие свою связь с древними восточными верованиями, с передовой наукой, с Внеземным Разумом [8, с.74-80]. Именно этим, несмотря на активную рекламу “вечной молодости”, объясняется высокий процент депрессии в странах Европы среди людей экономически обеспеченных, пользующихся всеми достижениями науки и техники.

Как мы можем наблюдать, рекламодатели пока что не торопятся массово отказываться от использования в рекламе чрезмерно худых моделей. Причина – опасение, что это может негативно повлиять на продажи.

Демонстрация в рекламе худых моделей заставляет потребителей лучше относиться к рекламируемым брендам, хотя и понижает при этом самооценку аудитории. Большинство женщин привлекает реклама тех товаров, где используются суперстройные модели, хотя после просмотра данной рекламы потребители чувствуют себя хуже психологически, осознав все недостатки собственной внешности.

Литература:

1. Горбашова А. Бег на месте: интервью с Жилем Липовецки // http://www.profile.ru/items/?item=22772 2. Бурлачук В. Власть и тело: история любви // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – №2. – С.24-37. 3. Вишневский Ю. Р., Шапко В. Т. Парадоксальный молодой человек // Социологические исследования. – 2006. – №6. – С.26-36. 4. Всемирное исследование “Dove”: “Вся правда о красоте” // http://www.dove.com.ua 5. Чернышева В. Анатомия роскоши: интервью с Жилем Липовецки // http://www.ng.ru/saturday/2007-04-27/18_anatomy.html

226

6. Манекенам приказано потолстеть // http://www.economtorg.ru /news/?id=73 7. http://www.dove.com.ua 8. Уэльбек М. Мир как супермаркет. – М.: Ad Marginem, 2004. - 160 с.

УДК 330.341.1 ЯСИР А.М.

аспірант Класичного приватного університету, м. Запоріжжя yasuranton3@mail.ru

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПЕРЕХОДІ ДО ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Анотація: У тезах розглядаються роль держави у переході України

до інноваційного розвитку економіки, принципи державної інноваційної політики. Розглянуті завдання державної стратегії інноваційного розвитку країни, основні цілі інноваційного розвитку України.

Annotation: In theses consider the role of government in Ukraine transition to innovate development of economy, principles of state policy innovation. The problems of state strategy of innovate development of country, the main objectives of innovation development of Ukraine are considered.

Сучасний стан економіки України свідчить про нагальну необхідність зміни моделі економічного розвитку країни. Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи іншу економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання.

Питання вибору моделі економічного розвитку України є дуже важливим в наш час, тому що від того, яка концепція реалізовуватиметься у процесі трансформації, наскільки вона буде системною, залежить той тип ринкової економіки, до якого прийде країна. Найбільш ефективним для економіки нашої держави буде прийняття інноваційної моделі економічного розвитку, перехід до стратегії економіки, що базується на знаннях. В її основі лежать інтелектуальні ресурси, інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво матеріальних та духовних благ. В розвинених країнах частка секторів економіки з інтенсивним використанням інтелектуального капіталу сьогодні складає понад 50% і ця цифра постійно зростає. Проте без активної підтримки держави перехід до інноваційного розвитку економіки неможливий. Саме цим пояснюється актуальність даної теми.

Питанню інноваційного шляху розвитку економіки України присвячуються численні роботи вітчизняних науковців Лапко О.О., Гальчинський А.С., Геєць В.М., Яковець Ю.В., які досить повно і ґрунтовно розглядають сутність інноваційної моделі розвитку економіки.

Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки — найхарактерніша прикмета сучасного етапу в розвинутих країнах. Реалізація економічних

227

цілей суспільства пов'язана з інноваційним типом розвитку, в основі якого закладений безперервний і цілеспрямований процес пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які дають змогу не тільки підвищити ефективність функціонування суспільного виробництва, а принципово змінити способи його розвитку. [1, c. 41]

Інновації, особливо у промисловості, — суттєвий елемент підвищення ефективності економіки.

Державі належить провідна роль у процесі переходу України до інноваційної моделі розвитку. Основними принципами державної інноваційної політики, перш за все, повинні стати:

− орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України; − визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку; − формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної

діяльності; − створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного

науково-технічного та інноваційного потенціалу; − забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-

кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності; − ефективне використання ринкових механізмів для сприяння

інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

− здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

− фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

− сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури; − інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності; − підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності. [2, с. 149] Державне регулювання інноваційної діяльності повинно здійснюватися

шляхом: − визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності

державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів; − формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих

інноваційних програм; − створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для

підтримки і стимулювання інноваційної діяльності; − захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності; − фінансової підтримки виконання інноваційних проектів; − стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних

установ, що кредитують виконання інноваційних проектів; − встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної

діяльності; − підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної

інфраструктури. Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку

України, повинна бути спрямована на виконання трьох головних завдань:

228

− безпосереднє здійснення заходів національного та регіонального рівня, які сприятимуть підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

− заохочення здійснення суб’єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з метою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань;

− заохочення попиту суб’єктів національної економіки на інноваційні продукти, технології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення.

Згідно з Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України головними цілями інноваційного розвитку України є:

− підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України;

− збереження, ефективне використання та розвиток національного науково-технологічного потенціалу;

− технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва; − збільшення експортного потенціалу; − збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів; − створення достатньої кількості робочих місць; − відродження творчої діяльності в науково-технологічній сфері; − розвиток людини, захист її здоров’я та середовища проживання,

створення умов для високопродуктивної творчої праці. [3] Відтак інноваційний розвиток України повинен базуватися на: − здійсненні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної

політики, спрямованої на активізацію нововведень, як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;

− створенні сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпечення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснення інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

− застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохоченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;

− послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з метою підвищення питомої ваги складних, наукоємних продуктів в особистому та виробничому споживанні;

− створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

− диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забезпеченні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих підприємств та об’єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-

229

виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтеграції, в тому числі - на міжнародному рівні;

− забезпеченні тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджаючому розвиткові науково-технологічної сфери;

− конверсії “тіньових” капіталів та залученні “тіньового” сектор до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів підприємств для інноваційної діяльності;

− пріоритетному розвиткові людського капіталу як основи майбутнього постіндустріального суспільства.

Література:

1. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. — К.: ІЕП НАНУ, 2007. – 205 с. 2. Гальчинський А.С, Геєць В.М, Семиноженко В. Україна: наука та інноваційний розвиток. — К.: Оранта, 2004. – 166 с. 3. http://www.niss.gov.ua

СЕСІЯ 2.6. ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ, ПОЛІТИЧНОЇ, ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУР В УМОВАХ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ.

УДК 35.072.3 КУЛІНІЧ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ,

к.н.держ.упр., Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного

управління при Президентові України, ст. викладач кафедри соціальної і гуманітарної політики, mpho@ukr.net

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИМІРЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К ИЗМЕРЕНИЮ ЭФФЕКТИВНОСТИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ МОЛОДЕЖНОЙ

ПОЛИТИКИ

METHODOLOGICAL APPROACH FOR MEASUREMENT OF PUBLIC YOUTH POLICY EFFICIENCY

Розглянуто підходи до вимірювання ефективності державної

молодіжної політики в контексті її складових – результативності, дієвості, економічності та соціальної значущості.

Рассмотрены подходы к измерению эффективности государственной молодежной политике в контексте ее составляющих – результативности, действенности, экономичности и социальной значимости.

Investigating of approach for measurement of public youth policy efficiency in context of efficiency’s constituents - potency, effectiveness, economy and social

230

importance. Практичне використання результатів аналізу ефективності державно-

управлінських відносин є важливою умовою побудови задекларованої в Конституції України демократичної, соціальної, правової держави. Не є виключенням і така галузь, як молодіжна політика, інтегральною характеристикою стану здійснення якої, як раз, і можна вважати її ефективність.

Оскільки здійснення молодіжної політики залежить не тільки від органів державного управління, а й від інших суб’єктів - органів місцевого самоврядування, громадських організацій та ін., то інтегральна ефективність, на основі універсального принципу суперпозиції, у кожному вказаному вище випадку, може бути визначена як сума ефективності здійснення молодіжної політики усіма суб’єктами з урахуванням синергетичного ефекту.

Категорія ефективності вивчається в рамках багатьох наукових дисциплін і найбільш детально розроблена в економічній теорії, де під нею розуміється співвідношення між отриманими результатами виробництва та витратами. Надалі ця категорія отримала розвиток у теорії управління, де в її зміст як обов'язковий елемент було додано досягнення мети. Згодом наука державного управління, змінила суто механістичне розуміння ефективності через формальне досягнення мети, запровадивши поняття «соціальна ефективність» і розглядаючи будь-які зміни в суспільстві через задоволення очікувань, потреб та інтересів громадян. Розвиваючи даний підхід, запропонуємо власне бачення визначення ефективності державної молодіжної політики (далі - ДМП).

З визначення державного управління як «цілеспрямованого організаційного та регулюючого впливу держави на стан і розвиток суспільних процесів» [1, с. 32] слідує висновок, що державне управляння передбачає досягнення очікуваних результатів. Отже ДМП як пріоритетний і специфічний напрямок діяльності держави повинна мати не лише чітко визначені цілі та завдання, а й практично вимірювані результати.

У вітчизняній і закордонній науковій літературі «результативність» (effectiveness) визначається як ступінь реалізації запланованої діяльності або міра досягнення запланованих результатів. Результативність (R) може мати значення від 0 до 100 % і має розраховуватися за такою формулою:

R = ∑ xn·rn/сn 100 % , де xn – коефіцієнт вагомості конкретного результату (обчислюється за

методом експертних оцінок). При цьому ∑хn = 1; rn – кількісний показник отриманого результату; сn – кількісний показник запланованого результату. n – кількість цілей визначених для розв’язання певної проблеми в

рамках ДМП. Суто формально, результативна складова ефективності ДМП може бути

визначена лише за умов чіткого визначення очікуваних підсумків реалізації відповідних державних програм. На жаль, у більшості чинних програм з молодіжної політики відсутні кількісні та якісні показники результатів виконання. У цьому випадку перед дослідниками ефективності постає

231

додаткове завдання: на основі аналізу певної програми сформулювати результати, яких вона передбачає досягти.

Але використання для характеристики державно управлінської діяльності категорії «результативність» у відриві від інших показників має серйозні обмеження. Результати дій не показують, наскільки успішною була політика. «Як багато зроблено» відрізняється від «наскільки добре працює політика». В той же час один і той же результат може бути досягнутий шляхом виконання різних сукупностей завдань та функцій за допомогою використання різного обсягу ресурсів.

Економічність державної молодіжної політики (economy) означає намагання отримати певні фіксовані результати з найменшими витратами ресурсів (або у найдешевший спосіб). Це можна зрозуміти, як мінімізацію втрат на одиницю корисного результату. Отже економічність (Е), розраховується за наступною формулою:

E = (∑kn - ∑pn ) / ∑kn·100 % , де n – кількість запланованих результатів щодо розв’язання суспільних

проблем в рамках ДМП; kn – вартісне вираження усіх видів ресурсів (кошти, обладнання,

робочий час державних службовців), витрачених задля отримання n-го результату;

рn – грошовий еквівалент втрат, пов’язаних з неоптимальним використанням зазначених ресурсів;

Втрати розраховуються на основі порівняння з науково та економічно обґрунтованими показниками термінів виконання певних управлінських дій, вартості робіт та послуг тощо. Економічність також може приймати значення від 0 до 100 %.

Намагання зменшити втрати не повинне зводитись лише до скорочення видатків. Як зазначив дослідник проблем ефективності державного управління В. Цвєтков, «соціально-економічний розвиток можна забезпечити лише при зростаючому використанні управлінських ресурсів [3, с.46] ». Отже наступною складовою ефективності ДМП є дієвість (potency), як здатність забезпечити розв’язання існуючих суспільних проблем.

Дієвість (D) характеризується відношенням наявного ресурсного забезпечення (бюджетні кошти, передбачені на реалізацію завдань молодіжної політики, збалансованість організаційної структури ОДУ, відповідальних за роботу з молоддю, штатна укомплектованість, професійна компетентність працівників, забезпеченість приміщеннями, оргтехнікою, засобами зв’язку і та ін.) до обсягу ресурсів, необхідних для розв’язання зазначених проблем, і розраховується наступним чином:

D = ∑ ym·km/hm 100 % , де m – кількість видів ресурсів; ym – коефіцієнт вагомості даного виду ресурсів (обчислюється за

методом експертних оцінок). При цьому ∑ ym = 1; km – певний ресурс, який мається в розпорядження органу державного

управління; hm – відповідний ресурс, необхідний для розв’язання проблеми. Потрібні фінансові ресурси визначаються на основі чинної вартості робіт

та послуг, необхідних для розв’язання проблеми, матеріально-технічне та

232

кадрове забезпечення обґрунтовується складністю поставлених завдань і т.п. Дієвість завжди позитивна і може бути, навіть, більше 100 %.

Деякі дослідники розглядають замість дієвості педагогічну складову ефективності, від якої залежить організація та результати підготовки та підвищення кваліфікації кадрів [2]. Хоча, на нашу думку, такий підхід значно звужує перелік факторів потенційного впливу на інтегральну ефективність здійснення державної політики.

Найбільші складнощі аналізу ефективності державної молодіжної політики пов’язані з визначенням соціальної значущості - міри досягнення позитивних, а також запобігання негативним, з соціальної точки зору, змінам у суспільстві. Соціальна значущість має відображати адекватність проголошених цілей докорінним потребам суспільства, глибину врахування в управлінських рішеннях і діях законних прав та інтересів молодих людей, законність і своєчасність прийнятих рішень, рівень довіри до органів влади.

При дослідженні соціальної значущості важливе місце посідає питання про сутність показників і критеріїв ефективності. Проблемою в цьому випадку може бути відокремлення ефекту реалізації ДМП від наслідків інших впливів.

Існують два підходи до визначення показників соціальної значущості. Перший базується на узагальненні кількісних індикаторів, які характеризують результати ДМП й, по можливості, соціальний ефект. Другий використовує якісні показники, засновані на критерії задоволеності. Результати отримані обома варіантами мають корелювати між собою. Тому, виходячи з діалектики об'єктивного та суб'єктивного, пропонуємо застосовувати у даному випадку комплексний підхід кількісно-якісної характеристики результатів управлінської діяльності.

На нашу думку, для оцінки соціальної значущості ДМП необхідно використовувати три групи цільових індикаторів: перша група показників повинна характеризувати внесок молоді в соціально-економічний розвиток суспільства; друга група показників має характеризувати зміни в становищі молоді; третю групу показників складають результати комплексної та незалежної оцінки результатів виконання державних (регіональних, місцевих) програм у сфері молодіжної політики.

В якості єдиного комплексного показника можна використовувати Індекс розвитку молоді, розроблений Департаментом ЮНЕСКО по Латинській Америці [4], який вже використовується для оцінки рівня розвитку людського потенціалу молодого покоління по трьох основних напрямках (тривалість життя й здоров'я, освіта і рівень життя) в Бразилії, Російській Федерації та Азербайджані.

Якісні показники соціальної ефективності можуть бути визначені шляхом соціологічного опитування молодих громадян та експертних оцінок і мають характеризувати рівень задоволення:

• молоді - своїм положенням в існуючій системі соціальних відносин і рівнем забезпечення прав;

• органів державного управління - ступенем безконфліктності відносин з різними соціальними групами молоді та її участі в рішенні завдань державотворення;

• структур громадянського суспільства - рівнем участі молоді в діяльності суспільних інститутів.

233

Таким чином, соціальна значущість ДМП (S) визначається за формулою: S = ½·[f(∆I) + ⅓∑ Zмол, оду, го] ,

де f(∆I) – виражена у відсотках функція від динаміки Індексу розвитку молоді за період, що оцінюється;

Z – виражений у відсотках рівень задоволеності. Значення f мають бути попередньо розраховані для різних значень

зміни індексу. Підкреслимо, що соціальна значущість, наприклад, при неправильному визначенні цілей молодіжної політики, може сягати від’ємних значень.

У підсумку зазначимо, що даний підхід дозволяє шукати оптимальний баланс між різними складовими ефективності та здійснювати порівняння ефективності реалізації ДМП стосовно різних категорій молоді, чи в різних територіально-адміністративних одиницях.

Література:

1. Мельник А.Ф. Державне управління: навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Расіна, Л.Ю. Гордієнко; за ред. А.Ф. Мельник. – 2-е вид., випр. і доп. – К. : Знання, 2004. – 342 с. – (Вища школа ХХІ століття). 2. Метьолкіна Н.Б. Шляхи підвищення ефективності державної молодіжної політики в Україні / Н.Б. Метьолкіна // Державне будівництво [Електронне видання]. – 2006. – № 1. – Режим доступу до журн. : http//www.kbuapa.kharkov.ua. 3. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) / В.В. Цвєтков. – Х. : Право, 1996. –192 с. 4. Youth programme [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa. eu/youth/archive/program/index_en.html

МЕЕРОВИЧ М.И. Руководитель лаборатории

«ТРИЗ-педагогика Украины» mark_lara@mail.ru

ПРОБЛЕМА ЭВОЛЮЦИИ ОБЩЕСТВА

В КОНТЕКСТЕ ЗАКОНОВ РАЗВИТИЯ ИСКУССТВЕННЫХ СИСТЕМ Чтобы обеспечивать постоянное экономическое развитие, общество должно повышать интеллектуализацию работников. Это неизбежно ведет общество

к коренному изменению социальных институтов и смене экономических формаций на более справедливые с точки зрения большинства его членов.

ПРОБЛЕМА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ ЗАКОНІВ РОЗВИТКУ ШТУЧНИХ СИСТЕМ

Для забезпечення постійного економічного розвитку суспільство повинно підвищувати інтелектуалізацію своїх робітників, що неминуче призводить суспільство до корінних змін соціальних інститутів й зміни економічних формацій на більш справедливі з точки зору більшості його членів.

PROBLEM OF EVOLUTION HE SOCIETY IN THE CONTEXT OF LAWS OF DEVELOPMENT OF ARTIFICIAL SYSTEMS

234

To provide constant economic development, the society should raise intellectualization of the workers. It inevitably conducts a society to a basic

change of social institutes and change of economic formations with more fair from the point of view of the majority of its members.

В середине ХХ в. несколько групп ученых независимо друг от друга назвали образование и воспитание проблемой № 1, которая будет определять развитие стран в XXI веке [1]. Прогноз подтвердился: из 4 показателей, по которым ПР ООН оценивает ИЧР страны, два связаны с образованием – это уровень грамотности населения и валовой охват населения обучением. Появление этих показателей связано с тем, что в постиндустриальную эпоху на смену основному капиталу приходит человеческий, который в обществе, основанном на знании, играет ведущую роль в новых отраслях производства.

Интересно, что никто из футурологов не попытался спрогнозировать, к чему может привести рост уровня грамотности населения… Эти последствия очень четко в это же время (1963 г.) предсказали фантасты Аркадий и Борис Стругацкие [8]. Возможно, ученым просто нехватило воображения…

Проблема «Общество» оказалась на 9 месте и рассматривалась в контексте: демографический взрыв, анализ взаимоотношений между людьми и т.п. В середине ХХ века футурологам и в голову не приходило, что всего через несколько лет под сомнение в праве на жизнь будет поставлена основа основ современного общества – свободный рынок.

О значении нравственных норм в экономике говорил еще Аристотель, противопоставляя ее хрематистике — отрасли деятельности человека, связанной с извлечением выгоды. В конце XIX века нравственный критерий в оценку экономики ввел Т. Веблен, противопоставив «бизнес» и «индустрию» и заложив тем самым основы институционализма. По «дихотомии Веблена», бизнес ориентирован на получение прибыли и представляют регрессивную силу. Напротив, индустрия, движимая инженерами в соответствии с техническим прогрессом и инстинктами мастерства, является силой прогрессивной [2].

Причины неэффективности рынков начали искать в 1969г. Дж. Миррлис и В. Викри (Нобелевская премия по экономике, 1996г.) и обнаружили «асимметричность» информации. В 1970г., начав разработку теории «асимметричности», Дж. Акерлоф, а затем М. Спенс и Дж. Стиглиц пришли к выводу о необходимости большего вмешательства государства в экономику (Нобелевская премия 2001г.). Ведущей причиной голода в бедных странах назвал рыночную экономику Амартия Сен (Нобелевская премия, 1998г.). Кризис, начавшийся в 2008г., подтвердил: крупный капитал в современных условиях менее эффективный собственник, чем государство.

А какая же модель должна прийти взамен? Исследуя эволюцию рыночной экономики, институционалисты обнаружили, что на действия объективных экономических законов накладываются этические, психологи-ческие, юридические факторы [2, 7]. Взаимопереплетение этих факторов создает институты («институциональную среду»), которые в качестве

235

стимулов оказывают такое влияние на экономический рост, что инвестиции обеспечивают эффективность экономического развития лишь на 20 процентов. Ведущим же фактором является социальная политика и нравст-венно-психологическая обстановка в обществе [3]. Таким образом, если в основе политики лежит экономика, то в основе экономики – психология.

Какова же значимость системных связей между элементами системы «общество»: государство, экономика, социальные институты и образование? То есть – как влияет изменение одного элемента на изменение других?

В качестве методологической базы используем функционально-

системный подход (ФСП) и теорию развития искусственных систем (ТРИС), в соответствии с которой человек создает каждую искусственную систему с целью удовлетворить возникающую потребность. Развитие искусственных систем, по ТРИС, происходит в направлении повышения уровня их идеальности с позиций человека – создателя и пользователя этих систем [5].

Каждый из элементов системы «общество» создавался для выполнения определенного вида деятельности и за период существования общества изменялся сам, вызывая, по линии системных связей, изменения других элементов, в том числе и самого общества.

Как же происходит развитие этих систем? Развитие экономики идет по пути повышения производительности труда за счет совершенствования технологий, а расширение ассортимента при возникновении новых потребностей – за счет создания новых технологий. По мере накопления определенного объема новых знаний и появления «критического» количества людей, способных воплотить эти знания в технологии, происходит смена экономических формаций. В целом это приводит к росту интеллектуализации основного продукта производства, создающего богатство государства на разных этапах его развития – от продуктов питания до идей и технологий.

ОБЩЕСТВО

Государство

Система образования

Экономика

Социальные институты

236

Но совершенствование технологий требует повышения уровня

интеллектуализации работников, а эта потребность может быть удовлетворена только за счет развития системы образования.

Изменение основной функции системы образования на различных этапах развития экономики

Потребность изменить мотивацию, чтобы повысить производительность

труда работника, вынуждает общество повышать уровень его свободы и интеллектуализации, что в конце концов приведет к необходимости производства человека как творческой личности. Но интеллектуализация человека по цепочке причинно-следственных связей неизбежно приводит к коренному изменению социальных институтов на всех уровнях – от общественно-экономических до бытовых [4, 5].

Создав общество как искусственную систему, человечество тем самым определило и направление его развития – в сторону повышения уровня идеальности этой системы с точки зрения его создателя и потребителя. Общество, состоящее в своей основе из высоконравственных людей, функционирует наиболее эффективным образом, т.е. является наименее энергозатратным. Социальные институты современного рынка, построенные на высшей степени рациональности, на вычислении чистой выгоды, разрушительны для личности и стали тормозом на пути развития экономики.

Вложения в человека – с точки зрения и экономической, и социальной – оказываются самыми рентабельными! Поэтому все большую поддержку находят проекты оздоровления мировой экономической и политической ситуации, связанные с большей опорой на нравственные и социальные

Сельско-хозяйственный – производство

продуктов питания.

Сельско-хозяйственный – производство

продуктов питания.

Сельско-хозяйственный – производство

продуктов питания.

Сельско-хозяйственный – производство

продуктов питания.

Промыш- ленный –

производство машин и

механизмов

Информа-ционный –

производство идей и

технологий

Человеко-творческий –

«производство» человека

как творческой личности

Этапы развития экономики

Интеллектуализация продукта производства

Сельско- хозяйственный

этап

Человеко-творческий этап

Информа- ционный этап

Промыш-ленный этап

Формирование навыков профессио-нальных

исполнителей

Формирование профессио-нальных

навыков узких специалистов

Способность к самореализации

в быстро изменяющемся

мире

Полное раскрытие своих способностей и реализация своих возможностей

Повышение уровня идеальности системы «человек - социум»

237

ценности, социальную и экономическую справедливость за счет повышения демократизации властных структур государства и передачи им функций управления экономикой.

А практическим механизмом реализации таких проектов может выступать только система образования, развитие которой, в соответствии с ТРИС, идет от простой передачи знаний к технологиям, формирующим качества творческой личности непосредственно в учебном процессе. Такую технологию более 20 лет разрабатывает и внедряет в систему образования лаборатория «ТРИЗ-педагогика Украины» [5, 6].

Л И Т Е Р А Т У Р А

1. Байнхауэр Х., Шмакке Э. Мир в 2000 году. М., Прогресс. 1973г. С.13.

2. Вольчик В.В. Эволюция институтов постиндустриальной экономики в контексте дихотомии Веблена //Экон. вестн. РГУ. 2008 Том 6, №2 С.53-65.

3. Гундаров И. Есть модель выхода из кризиса// http://www.stoletie.ru/ obschestvo /igor_gundarov_jest_model_vyhoda_iz_krizisa_2009-07-10.htm 4. Кайтуков В. Эволюция диктата. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/kaituk/02.php 5. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Технология творческого мышления. Минск, ХАРВЕСТ – Москва, АСТ. 2000, 2003. – 430с. 6. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Законы развития искусственных систем //Успехи современного естествознания, №5, 2004, Пр. №1. С.241-243. 7. Розмаинский И., Холодилин К. История экономического анализа на Западе // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Econom/rozm/intro.php 8. Стругацкий Аркадий, Стругацкий Борис. Трудно быть богом. М., Профиздат, 1990. – 304 с. (С. 116-117.)

УДК 32.001: 316.42:303.024.3

ЗУЙКОВСЬКА АЛІНА АЛЬБЕРТІВНА Національний університет „Києво-

Могилянська Академія” аспірантка кафедра політології

alinazuikovska@gmail.com

Синхронізація тенденцій соціокультурного і політичного розвитку як соціетальна потреба перехідних суспільств

Дана робота присвячена проблемі взаємовпливу соціокультурної і

політичної сфер життя суспільства. Відтворено трансформацію соціетальних імпульсів в контексті демократичного політичного ладу і позначено проблему формування критеріїв відбору політичних практик для імплементації в перехідних суспільствах.

Sociocultural and Political Development Synchronization As The Societal Demand of Transitive Societies

238

The problem of social, cultural and political spheres interference is analyzed in the paper. The author describes the societal impulse transformation in the context of democracy and defines the problem of criteria formation of political practices selection for the implementation in transitive societies.

Ефективність політичної системи, і як наслідок, конструктивність

державної політики залежить від того, наскільки формат політичної системи дозволяє оперативно реагувати на запити суспільства і наскільки адекватними є засоби їх задоволення. Прийнято вважати, що чутливість політичної системи до суспільних потреб - ознака, що набуває особливої важливості на рівні прийняття політичних рішень, - найкраще втілена в ідеї демократичного політичного ладу.

Вибір шляху суспільного розвитку за зразком західних демократій обумовлює два запити до вітчизняної політичної науки. Якщо в процесі міжкультурного діалогу запозичуються певні патерни організації політичного життя, то необхідним є, по-перше, постійне спостереження тенденцій змін цих патернів у контексті того середовища, звідки вони походять і, по-друге, вивчення соціокультурних засад їх необхідності. Ключовою вимогою у даному випадку є розуміння принципів синхронізації темпів і характеру упорядкування політичного життя з характером розвитку культури суспільства. Засади політичного життя мають відповідати властивим спільноті закономірностям її еволюції і саморозвитку, тому мають бути тими умовами, які сприятимуть реалізації її соціокультурного потенціалу.

Проблема синхронізації соціокультурного і політичного розвитку в контексті перехідних суспільств відноситься до рівня соціетальних потреб спільноти2. Специфіка соціетальних потреб полягає у породженні імпульсів, що спонукають суспільну систему організовувати внутрішні процеси і ресурси для відтворення її зразку і самоствердження як такої [3, 115].

Для того, щоб зберегти інтегративні властивості, система диверсифікує імпульс загрози цілісності, що надходить від оточуючого її середовища, і перетворює його на множинність потреб. За рахунок внутрішньо системної диференціації суспільства - існування соціальної, культурної, політичної і економічної сфер [2], імпульс проходить макрорівневу класифікацію, розподіляючись у різних доменах суспільного буття. Потрапляючи на структурні макрорівні суспільства він існує у якості функціональних вимог, звідки, через процеси соціалізації поширюється на мікрорівень, перетворюючись на форму потреб особистості. Прагнучи задовольнити нестаток, особистість мобілізує свій вольовий потенціал. У даній фазі існування соціетального імпульсу тип політичного ладу набуває ключового значення.

Через різні форми громадянської активності і політичної участі потреби агрегуються в інтерес і стають доробком групи. Агрегація дає імпульсу-потребі більший соціальний масштаб. Позначившись як інтереси різних соціальних груп, вони вступають у конкуренту боротьбу між собою, що

2 Зокрема в праці Рональда Інглґарта «Постмодерн: цінності, що змінюються і змінюють суспільства» у даному контексті використовується поняття соціетальної мети. [1, 7]. Саме поняття соціетальності було розроблено Т. Парсонсом і набуло подальшого розвитку у працях російських соціологів - Г.Осіпова, М. Лапіна, О. Шкаратана.

239

відображається у формуванні декількох (небагатьох) і тому ключових цілей (втілених у політичних програмах), які стають альтернативами у прийнятті політичного рішення, одна з яких реалізується у державній політиці. Логіка перетворення соціетального імпульсу на функціональну вимогу макрорівня, з вимоги на індивідуальну потребу, з потреби на груповий інтерес, а з інтересу на програму політичних дій, яка у тому чи іншому вигляді втілюється у пріоритетних напрямах державної політики лежить в основі більшості моделей сучасних демократій.

Демократичний політичний лад сприяє формуванню чутливості політичної системи до запитів спільноти, інституційно уможливлюючи оперативність використання соціокультурного потенціалу для розвитку суспільства в цілому. Тому, для перехідних суспільств, які розвивають власні політичні структури і процеси, ознаки демократичності набувають значення критеріїв ефективності політичної системи: чим більш багатогранним є громадянське суспільство і більш конкурентоспроможною система політичного представництва в суспільстві, чим більш демократичним (відкритим і прозорим) є процес прийняття політичних рішень, тим інтенсивнішим буде діалог між суспільством і державними органами влади; тим якісніше відбуватиметься мобілізація соціокультурних потреб спільноти, відтак оптимальнішою буде політична система, і отже, тим більш самодостатньою і здатною до саморозвитку буде суспільна система в цілому.

Необхідність визначати пріоритети політичного розвитку відповідно до потреб спільноти призвела до імплементації даної схеми політичного ладу (її обгрнутування на рівні політичної науки, ідеалізації у програмах політичних партій і подальшою реалізацією у нормативно-правових формах). Прагнення відповідати вимогам і стандартам країн розвинених демократій, всередині перехідних суспільств було реалізовано через фіксацію визначеного типу політичного життя у статичному вимірі - ідеалі демократичного устрою.

У той же час, вивчення соціокультурних трансформації в країнах розвиненої демократії, дозволяє висловлювати думку про зміни засад демократичного ладу політичного життя, зокрема це стосується: 1) розширення сфери індивідуальної свободи особистості, що втілюється у відносності ціннісних пріоритетів і супроводжується послабленням залежності індивіда від соціальних норм, відчуття групової ідентичності [6, 238]. Як наслідок - підвищення гетерогенності громадянського суспільства, фрагментація ідеологічного простору, затвердження толерантності як принципу співіснування і умови плюралізму в політичному житті; 2) підвищення ролі сучасних комунікаційних технологій в діалозі між владою і суспільством, збільшенням політичної компетентності і впевненості громадян щодо впливу на процес управління [4, 932]; 3) зниженням авторитету політичних партій, поширення популярності форм прямої демократії, персоніфікація виборчих кампаній, що обумовлює зростання автономності індивідуального суб’єкту політики [4, 930; 5, 144 ]; 4) зниження рівня соціального розшарування, що втілюється у цінності соціальної рівності, і супроводжується зміною засад формування соціальної бази політичної сили, професіоналізації діяльності груп інтересів щодо

240

стратегії включення в процес політичного управління і реалізації конкретних потреб [4, 922, 931].

Ідея мобілізації соціокультурних потреб під дією соціетального імпульсу залишається константною, тоді як механізми її реалізації змінюються. Передусім це стосується ролі і видів ЗМІ в політичному житті, форм масової політичної участі, партійної ідентичності, зміни мотиваційної структури особистості (авторитарної/ліберальної), пошуку адекватних способів самовираження в політиці.

В українському ж суспільстві актуалізовані механізми національної ідентичності, розбудови партійної системи і громадянського суспільства, популяризації роз’яснення прав і свобод громадян, їх залучення до прийняття політичних рішень та багато інших заходів демократизації. У даному випадку, соціетальною потребою спільноти виступає прагнення до онтологічної безпеки - відчуття членами спільноти певного ступеня стабільності в соціальному житті, впевненості в його відносній усталеності[2]. На відміну від постматеріальних цінностей, це обумовлює абсолютизацію критеріїв соціальності на системному рівні, унормування соціально-політичного життя, посилення залежності індивіда від політичних і соціальних норм.

Нерідко в умовах інтенсивних крос-культурних взаємодій, матеріальні і постматеріальні тенденції соціокультурного розвитку здатні накладатися одна на одну, що в українському контексті породжує невизначеність як на рівні особистості (передусім, щодо способів її самовираження в політиці) так і на рівні структур - ставлячи під питання інтегральні здатності і традиційні механізми саморегуляції політичного життя, штовхаючи політичну систему у фазу перманентних біфуркацій.

Однак річ у тому, що ідеалізація політичної практики, а тим більше формату політичного життя, передбачає її об’єктивізацію - перенесення унікального досвіду спільноти у статичний вимір. Зміна певних політичних структур, способів взаємодії в політиці, орієнтує на пошук критеріїв підтвердження факту цієї зміни, однак, знайти їх (у даному випадку «демократію») за ідеалізованими параметрами, неможливо, оскільки реалії політичного життя динамічно змінюються. Зміна як факт обумовлює одночасну зміну критерію підтвердження факту-зміни, тому досягти тотожності не представляється можливим. Утім, питання відповідності і невідповідності певним стандартам обґрунтовує необхідність постійного уточнення і розробки ідеалу політичного ладу на ґрунті матеріалу «зовнішнього» походження і наповнює актуальністю проблему розробки критеріїв відбору політичних практик, які, у свою чергу, мають базуватися на закономірностях розвитку вихідної культури, і сприяти формуванню нових пріоритетів її розвитку.

Література: 1. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // ПОЛИС. - 1997. - № 4. - С. 6-33. 2. Гидденс Э.Социология. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/ Sociolog/gidd/index.php 3. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения // Американская социологическая мысль.- М.- 1996.- http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/par2.html

241

4. Социология. Основы общей теории. Учебник для вузов / Отв. ред. Академик РАН Г.В. Осипов, дейтвительный член РАЕН Л.Н. Москвичев. - М.: Норма, 2003. - 912 c. 5. Dalton R. Citizen Attitudes and Political Behavior // Comparative Political Studies. - 2000. - # 33. - P. 912 - 940. 6. Dalton R., Burklin W., Drummond A. Public Opinion and Direct Democracy // Journal of Democracy. - 2001. - #4, Vol.12. - P.141-153. 7. Flanagan Sc. C., Lee A-R.The New Politics, Culture Wars, and The Authoritarian- Libertarian Value Change in Advanced Industrial Democracies // Comparative Political Studies. - 2003. - # 36. - P. 235-270.

УДК БОДНАРАШ ГЕОРГІЙ ВІКТОРОВИЧ Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича georgiu-bodnarash@rambler.ru

ІННОВАЦІЙНІ ФОРМИ РОЗВИТКУ ТРАНЗИТИВНИХ СУСПІЛЬСТВ УКРАЇНИ ТА РУМУНІЇ НА ОСНОВІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КЛІВАЖІВ: ПОРІВНЯЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Анотації

Відповідно до концепції кліважів С.Роккана у кожному суспільстві існують „заморожені розколи”, проте, у умовах транзивиного періоду, в українському та румунському суспільствах, класичні суспільно-політичні розмежування отримують нові форми. Дослідження нових розмежувань допоможе виявити основні тенденції їх розвитку, правильної їх інтерпретації та ефективному управлінню суспільного розвитку.

Innovative forms of development of transitional societies of

Ukraine and Romania are on the basis of social and political сleavages: comparative studios

Annotation

Exploring political processes in a post socialistic countries needs transformation of paradigm of Rokkan for its adaptation to social and political and historical realities of this region. The most important moment which it follows to take into account, it four decades the real socialism, with all consequences. After the so-called effect of “freezing”, social, historical and economic terms, in what сleavages could develop, after disintegration of communism, were different.

Инновационные формы развития переходных обществ Украины и Румынии на основе общественно-политических

кливажoв: сравнительные исследования

Аннотации

242

В соответствии с концепцией кливажов С.Роккана в каждом обществе существуют „замороженные расколы”, однако, в условиях транзивиного периода, в украинском и румынском обществах, классические общественно-политические разграничения получают новые формы.

Парадигма чотирьох кліважів С.Роккана та розвинена Д.Міллером

полягає у існуванні чотирьох основних кліважів: кліваж церква – держава: кліваж цент – периферія; кліваж місто – село; кліваж власники (капіталісти) – робітники [1, р.57]. Основною категорією є розмежування.

Д.Сілер, досліджуючи політичні процеси країн Вишеградської групи, вказує, що дослідження цього випадку потребує оновлення парадигми С.Роккана для її адаптації до соціо-політичних та історичних реалій цього регіону. Найголовніший момент, який слід брати до уваги, це чотири десятиріччя реального соціалізму, з усіма наслідками, що вплинули на політичний, соціальний, економічний та не в останню чергу, – ментальний розвитoк. Саме тому підкреслює дослідник, “вихід із соціалістичної системи не робиться простим начерком пера. Це відбувається через таку ж глибоку революцію, як та, що породила попередній режим” [1, р.58].

Ми вважаємо, що не може йти мова про відсутність кліважів у політичних системах транзитивних суспільств України та Румунії як намагається акредитувати теорія табула раса. Оскільки комунізм модифікував у великій мірі східно-європейське суспільство, то внаслідок, змінив і існуючі докомуністичні кліважі, але не зміг згладжувати їх остаточно і безповоротно. Частина цих кліважів збереглися та стали очевидними під час процесів транзиції. Незважаючи на суттєві відмінності східно - та західно-європейських суспільств, теорії застосовані на західно-європейскі суспільства можна застосувати й на східно-європейські з деякими модифікаціями.

М.С.Ліпсет та С.Роккан ідентифікували кристалізацію чотирьох кліважів в періодах, розмежовані національною, індустріальною революціями та встановлених загальним виборчим правом. Якщо у більшості досліджуваних державах (Велика Британія, Нідерланди, Франція або Норвегія) ці фази успішно пройшли впродовж століття, то в Україні та Румунії, всі три відбулись одночасно впродовж декількох десятиріч, а згодом були одночасно зупинені разом зі становленням комуністичного режиму. Після так званого ефекту “замороження” спричиненого комунізмом, соціальні, історичні та економічні умови, в яких кліважі могли розвинутися, після розпаду комунізму, були різними. В цьому контексті можна помітити два феномени: по-перше, в колишній комуністичній зоні може існувати певний декалаж між кліважем та появою політичних партій, або можливо, щоб останні взагалі не з’явились на його основі. по-друге, в цьому ж просторі може проявитися своєрідний феномен: з’явилися партії, що проголосили псевдо залежність від певного кліважу та, не маючи нічого спільного з його соціальними ознаками, спробували його модифікувати.

В українському та румунському суспільствах не зникли всі кліважі запропоновані C.Рокканом. В період комунізму тільки класовий кліваж зник, а решта (релігійний, етнічний та місто-село) продовжували, хоч і менш

243

активно, розподіл суспільства. Окрім того, що тоталітаризм зменшував вплив кліважів на структурування суспільства, він також породив нові кліважі.

В цьому контексті можна констатувати існування трьох типів кліважів в постсоціалістичних суспільствах України та Румунії:

1. Кліважі, що існували в докомуністичній добі та пережили її; 2. Кліважі, що виникли в комуністичний період або породжені ним; 3. Кліважі, що з’явились у посткомуністичний період [3, p.22]. Докомуністичним кліважем є кліваж типу місто-село. Політична сцена

ЦСЄ структурувалась на основі цього кліважу в період всього демократичного життя. Наприклад, в Румунії, навіть в період цензового виборчого права, партії та голоси виборців розподілялись на два табори основані кліважем схожим на місто-село: сторона урбанізованих і буржуазних прогресистів згуртувалися головним чином навколо Ліберальної Партії, а сторона консерваторів та традиціоналістів, що були за феодальну систему, сконцентрувалися, очевидно, навколо Консервативної Партії.

Другим класичним кліважем можна вважати цент-периферію. Згідно з теорією С.Роккана, саме культурна гетерогенність розподіляє на базі багатовимірних кліважів політичний спектр, який дозволяє появи етно-регіональних політичних партій [2, p.96]. Одним з найяскравіших прикладів периферійної партії можна назвати Румунську-Національну Партію Трансільванії, що існувала від часів Австро-Угорської Імперії.

Після впровадження комунізму в країнах ЦСЄ та зусилля партійної номенклатури до соціальної нівеляції, етно-національна диференціація в цих державах не зникла. Україну та Румунії також можна венети до цих держав.

Після 1989 р. перша форма кліважу центр-периферія відображується в процесі формування опозиції Столиця-Провінція: Столиця як рецептор, концентратор багатьох фондів та носій квазі-мажоритарних механізмів урядування, а провінція, як фінансово дефаворизований та невпливовий суб’єкт в процесі прийняття рішень. Єдиною партіями такого походження з важливим впливом на політичне життя була Ліга Трансільванія-Банат.

В Україні, перша форма кліважу центр-периферія, що відображувалася опозицією формату Столиця-Провінція отримала іншого забарвлення. Східноукраїнський регіон породивши одну з найвпливовіших політичних партій – Партію Регіонів не виступає фінансово дефоваризованим, а навпаки впливовим в процесі прийняття рішень через систему кланів. Партія використовує регіональний бренд та ідеологію адже це наріжний камінь політичної конкурентоспроможності сучасної поліичної системи України. Вона має суттєву підтримку громадян, незважаючи на вульгаризоване тлумачення змісту регіональної ідеї як такої. В Україні економічний регіоналізм, в окремих його проявах на сході країни, усвідомлюється економічним політичним центром як прагнення російських еліт асимілювати українців, а відтак нерідко асоціюється з величезними просторами Росії і розуміється як початкове зло, як супутник російського імперіалізму.

Друга форма кліважу центр-периферія виникла в результаті опозиції між мажоритарно-домінантною та мінорітарною культурами. Це найочевидніший соціально-культурний кліваж, який відповідає теоретично всім критеріям парадигми С.Бартоліні та П.Мейра: існування конфлікту,

244

усвідомлення приналежності до певної групи (“ми” і “вони”) та організаційне відображення цього конфлікту. Цей кліваж породив одразу після 1989 р. Демократичний Союз Угорців Румунії (ДСУР) як представника мінорітарної культури та Національну Партію Румун Трансільванії, не зважаючи на те, що остання представляє мажоритарно-домінуючу культуру.

В Україні, цей кліваж породив Партію „Свобода” як представника мінорітарної культури та Національну Партію Татар Криму, як представника мінорі тарної культури.

Отже, як бачимо, старі соціальні дільники не тільки спромоглись вижити впродовж комунізму, а й виявились здатними регенеруватися та виробити нові кліважі в політичній системі. Хоча комунізму, у свою чергу, вдалося запровадити нові конфліктні ситуації в суспільстві, що стають очевидними під час трансформаційних процесів.

В Румунії, наступний класичний кліваж капіталісти-робітники відповідає всім критеріям теорії Роксана. В українському суспільстві реформування системи здійснювалося повільно, тому кліваж капіталісти-робітники отримав форму кліважу капіталісти+бюрократи-робітники.

Посткомуністичні кліважі Вайл запропонував три кліважі, властиві посткомуністичному

суспільстві. Перший з них стосується економічної транзиції та співставляє максималістів та мінімалістів. Максималістами є прихильники швидких і тотальних (максимальних) реформ, в той час, коли мінімалісти надають перевагу поступовим реформам без “шокової терапії”.

Наступним кліважем є авторитарно-демократичний. Він співставляє прихильників демократизації, політичної модернізації, європейських цінностей. традиціоналістам або тим, що борються за збереження національної специфіки. Останні виступають проти надання прав національними меншинам і не вважають європейську інтеграцію національним пріоритетом. Прикладом такої партії є бути Партія “Велика Румунія”.

Одним з перших кліважів, що розвинувся після подій 1989 р., був комуніст-антикомуніст, що розмежовує опозиціонерів та критиків режиму від наслідників структури та культури, вироблених комуністичним режимом. Вайл підняв проблему стійкості цього кліважу, що є важливим для дослідження появи партій в усіх посткомуністичних державах.

Для українського суспільства доцільніше буде інтерпретувати вищезазначені форми кліважів як своєрідну форму розмежувань між проєвропейськими та антиєвропейськими політичними силами. До проєвропейських сил можна віднести БЮТ, Нашу Україну, Європейську платформу та решта програмних та електоральних партій.

Проте, в умовах розвитку сучасного політичного аналізу варто розширити параметри дослідження за рахунок нового виміру, нової неідеологічної вісі – матеріалізм-постматеріалізм розробленого на основі досліджень Інглехарта.

Отже, можна констатувати, що важливими перешкодами для дослідження демократичних трансформацій в транзитивних суспільствах України та Румунії є нетривалий часовий період транзиції (всього 20 р.), під

245

час якого політичні феномени можуть бути досліджені, та відсутність стійкості кліважів.

Список літератури: 1. Нuiu I. Apariţia partidelor // Sfera politicii. – 2000. – № 84. – P. 58-59. 2. Romaşcanu E. Partide etnice şi partide regionale. România vs. democraţii stabile // Journal for the study of religions & ideologies. – 2004. – № 9.– P. 94-108. 3. Vaida O. Clivaje politice în România post-comunistă // Sfera politicii. – 2006. – № 123-124. – P. 21-27.

ГОРПИНИЧ ОЛЬГА ВАЛЕРІЇВНА Академія праці та соціальних відносин

Федерації профспілок України доцент кафедри соціології та соціального управління,

кандидат філософських наук olga220570@mail.ru

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ НА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА

Горпинич О.В. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ НА ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У тезах аналізується ситуація щодо становлення громадянського

суспільства у сучасних умовах трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні. На підставі аналізу сучасної наукової літератури окреслено специфіку взаємодії соціокультурних трансформацій та формування громадянського суспільства, вплив глобалізації на цій процес. Горпинич О.В. ВЛИЯНИЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ И СОЦИОКУЛЬТУРНЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ НА ФОРМИРОВАНИЕ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА В тезисах анализируется ситуация становления гражданского

общества в современных трансформационных условиях, которые происходят в Украине. На основе анализа современной научной литературы выделено специфику взаимодействия социокультурных трансформаций и становления гражданского общества, влияние глобализации на этот процесс. Gorpinich O.V. CLUFFUENCE GLOBALIZATION AND SOCICULTURAL TRANSFORMATIONAL OF CIVIL SOCIETY

At thesis analyses situation establishment civil society under present-day transformational conditions which take place in Ukraine. There is showed on the

246

ground of modern scientific literature an interrelationship specificity socially cultural transformation in the making civil society, influence globalization on this process.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових верств, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих. Соціальна структура України відчуває на собі вплив глобальних цивілізаційних змін та стратифікаційних процесів, які відбуваються в світі. Однак, внаслідок специфіки сучасної ситуації та особливостей історичного розвитку, в країні соціокультурні трансформації, які відбуваються, відмінні від змін в інших країнах.

Трансформація – це процес набуття суспільством нових рис, що відповідають вимогам часу; це дія або процес зміни форми, виду, природи або характеру суспільства чи окремої структури. Вона означає перетворення сутнісних компонентів структури, соціуму, всіх сторін та сфер суспільного життя. Трансформація не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регресивними. Головне в трансформації – саме перетворення форм та змісту суспільного життя, його інституціональної сфери, норм, цінностей, ментальності та інших соціокультурних сторін соціуму [2].

Громадянське суспільство має певну соціальну і громадсько-політичну структуру, його життєдіяльність зумовлена рівнем розвитку продуктивних сил, формами і відносинами власності, суспільними поділами праці, якістю людського потенціалу, рівними правами і свободами всіх громадян; воно існує поряд з державою, є її матеріальною базою і знаходиться з нею у тісному суперечливому взаємозв’язку.

Трансформація суспільства здійснюється різними темпами і має суттєві відмінності залежно від регіону, місцевості, розміру населеного пункту. Соціальна структура суспільства відзначається значною нестабільністю як на рівні процесів, що відбуваються в соціальних групах і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця в ієрархії соціальної структури. Відбувається активний процес розмиття традиційних соціальних груп з одночасним становленням нових видів інтеграції за формами власності, рівнем доходів, належністю до структур влади.

Під терміном «глобалізація» розуміється взаємозв’язок процесів інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового порядку, зміни й ослаблення функцій національної держави, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень як нових політичних акторів, формування спільної системи цінностей і принципів між групових відносин. Під глобалізацією слід розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, в якій безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, вільно поширюються ідеї і пересуваються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів та шліфуючи механізми їхньої взаємодії. Глобалізація передбачає всеохоплюючий процес взаємодії і взаємовпливу практично всіх держав світу, хоча справа не тільки в об’ємі, але і в якості, формах і змісті такого взаємовпливу. Глобалізація має високий ступінь і глибину взаємопроникнення норм, ідей, правил співпраці, конкретних

247

стандартів спілкування, проте можлива на високому рівні розвитку цивілізації, так як формує спільні цілі і довготермінові інтереси людства на основі усвідомлення єдності світу перед зростаючою загрозою його виживання [1].

Сучасна глобалізація характеризується трансформацією суспільних інститутів, зміною соціо-культурного середовища.

Одним із найбільш суттєвих проявів процесів глобалізації, посилення їх впливу на розвиток сучасного світу стало поступове формування “глобального громадянського суспільства”. Коли йдеться про глобальне громадянське суспільство, то насамперед маються на увазі саме ті інституції, які існують поза межами окремих національних суспільств, політик, економік. Переважно це стосується неурядових організацій, як міжнародних, так і тих, чия діяльність фактично має транскордонний характер. Зараз відбувається становлення епохи єдиного, взаємозалежного та взаємопов’язаного світу, у якому, глобальні системи не тільки зміцнюють фрагменти цілого, але й глибоко їх перетворюють. Фактично виникає глобальне суспільство, в рамках якого існуючі національно-державні організації виконують функції більш-менш самостійних субструктур. Таке глобальне суспільство можна назвати мега-суспільством. Найбільш інтенсивно процеси глобалізації розвиваються за напрямками: розвиток світових комунікаційних мереж, інформатика, фінансові інститути, засоби масової інформації, міжнародне співробітництво у сферах захисту прав людини, гуманітарна та природо — захисна діяльність тощо [4].

Основні ознаки громадянського суспільства: громадянське суспільство – це суспільна самоорганізація, що відображає сферу недержавних (приватних) відносин; джерелом її розвитку є взаємодія індивідуальних і колективних потреб та інтересів; вона детермінується реалізацією свободи особистості; вона є сферою формування особистості, основним чинником формування суспільних відносин і соціальних цінностей. Отже, громадянське суспільство – це форма суспільної самоорганізації, що відображає сферу недержавних (приватних) відносин, зумовлених взаємодією індивідуальних і колективних потреб та інтересів, які детермінуються реалізацією свободи особистості й впливають на формування суспільних відносин і соціальних цінностей [3, с. 4].

В Україні проблеми формування, структурування, функціонування громадянського суспільства, його взаємодії з державою в останні часи стали предметом всебічного наукового аналізу. Нинішнє українське суспільство – надто молоде соціальне утворення, становлення основних характеристик якого ще не здійснене і перебуває на стадії існування альтернатив. Зміни соціальної структури свідчать, що за своєю природою ці процеси можуть розглядатися як глибока трансформація суспільства.

В умовах глобалізації досягнути високого рівня життя неможливо без забезпечення інтеграційних процесів із “глобальним громадянським суспільством”. При цьому інтеграційні зусилля слід спрямовувати до більш досконалих соціально-культурних систем, тому формування громадянського суспільства є одним із пріоритетних завдань українського державотворення

248

на сучасному етапі і одним з найважливіших аспектів політичних та соціальних трансформацій у нашій країні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Воронкова В.Г. Філософія глобалізації: соціоантропологічні, соціоекономічні та соціокультурні виміри: [Монографія] / В.Г.Воронкова. – Запоріжжя: Видавництво ЗДІА, 2010. – 272 с. 2. Катаєв С.Л. Сучасне українське суспільство: [Навч. посібник] / Станіслав Львович Катаєв – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 200 с. 3. Скворець В.О. Громадянське суспільство і детермінанти оптимізації його розвитку в Україні : автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / В.О. Скворець.— Запоріжжя, 2007. — 17 с. 4. Хуснутдінов О.Я. Аспекти глобалізаціїї свідомості українського суспільства / О.Я.Хуснутдінов // Практична філософія. – 2001. — № 2. – C. 221 – 224.

КОЛІСНІЧЕНКО РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ аспірант Національного педагогічного

університету імені М.П. Драгоманова ronikol@rambler.ru

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ТА АДЕКВАТНА ІДЕОЛОГІЗОВАНІСТЬ ЯК РИСИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ У тезах здійснюється аналіз раціональності та адекватної

ідеологізованості як рис демократичної електоральної культури суспільства, а також стану та необхідних напрямків формування електоральної культури в Україні у визначеному контексті.

RATIONALITY AND ADEQUATE IDEOLOGIZATION AS LINES OF DEMOCRATIC ELECTORAL CULTURE

In theses is conducted the analysis of rationality and adequate ideologization as lines of democratic electoral culture of society, and also state and necessary directions of forming of electoral culture in Ukraine in a certain context.

Одним із показників рівня політичної компетентності особистості є

ступінь розвитку її електоральної культури, що, зокрема, може виявлятися у раціональності чи ірраціональності поведінки виборця під час голосування.

Серед основних гіпотез мотивації електорального вибору виділяються: соціологічна, за якою вибір здійснюється під впливом проявів солідарності виборців з їх соціальною групою (класовою, національною, конфесійною, віковою тощо); соціопсихологічна, де електоральний вибір формується в більшій мірі залежно від вкорінених (наприклад у сім’ї) виборчих симпатій та психологічної прихильності до певної політичної сили чи кандидата; політико-комунікативна, згідно котрої визначальний вплив на вибір громадян здійснюється агітацією та іміджем політичної сили чи лідера, що формується переважно засобами масової інформації; раціонального вибору, за якою виборці керуються власним інтересом та вигодою [3].

249

Загальновідомо, що концепція раціональності (від лат. rationalis – розумний) являє собою філософське вчення, що, зокрема, використовує тезу про всезагальність мірок розуму для затвердження пріоритетності мислення по відношенню до почуттів та емпіричної сфери [5, 539].

Залежно від ступеня раціональності електоральна культура поділяється на раціональну, носії якої характеризуються здатністю до аналітичного сприйняття кандидатів, їх діяльності і програм, підтримкою політиків, котрі неухильно виконують соціальні норми та мають настанови на конкретні справи, а також ірраціональну, яка відрізняється перевагою емоцій, почуттів та міфів над логічними обґрунтуваннями вибору кандидатів [2].

Саме раціональний підхід є основним мотивом при виборі кандидата носієм демократичної електоральної культури, завдяки чому створюються передумови для відповідності дій виборців їх особистим політичним інтересам та забезпечується необхідний рівень зацікавленості політиків у задоволенні потреб більшості громадян під час прийняття значущих політичних рішень. Це пояснює приналежність демократичної електоральної культури залежно від чіткості усвідомлення власних електоральних інтересів і поглядів до чіткої, а залежно від ступеня раціональності - до раціональної.

Беручи до уваги те, що громадяни не рідко демонструють невдоволеність конкретними діями політичних лідерів та політичних партій і блоків, на користь яких ними було здійснено волевиявлення, виділяємо наступні рівні оцінок виборцями практичної діяльності підтримуваних ними політиків та політичних сил: «відмінний», що відзначається повною підтримкою усієї діяльності політика чи політичної партії (блоку партій); «добрий», який передбачає підтримку більшості таких дій; «незадовільний», котрий характеризується негативним ставлення до більшої частини дій політичного діяча чи політичної команди та «вкрай незадовільний», носіям якого притаманне негативне ставлення до усієї діяльності колишнього кандидата.

Одним з проявів раціональності електоральної культури є об’єктивне оцінювання виборцями практичних дій політичних лідерів і об’єднань протягом усієї їх каденції та адекватна реакція на результати такого оцінювання, що виявляється у підтримці чи не підтримці цих кандидатів на наступних виборах. Так, «відмінний» та «добрий» рівень оцінки діяльності політика є свідченням його достатнього професіоналізму і ефективної реалізації інтересів виборців, в результаті чого останні мають підтримати такого кандидата на чергових виборах. В разі ж «незадовільного», а тим більше «вкрай незадовільного» характеру оцінки дій політичного діяча, раціональність електоральної культури виявляється у підтримці виборцями іншого кандидата. Така якість демократичної електоральної культури є вагомою мотивацією політиків до практичного виконання своїх виборчих програм.

Політична ідеологія (від грец. idea – поняття і logos - учення) являє собою систему концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики [4, 226]. Невід’ємною ознакою демократичного суспільства

250

є адекватність та збалансованість ступеня його ідеологізованості: з одного боку не можна допускати надмірної ідеологізації суспільної свідомості, з іншої сторони відсутність ідеологій веде до дезорієнтації та невизначеності суспільства щодо стратегічних напрямків розвитку.

За ступенем ідеологізованості електоральна культура поділяється на надмірно ідеологізовану, що характеризується безумовною підтримкою прихильників певних ідеологічних течій, ідеологізовану, носії якої мають чіткі ідеологічні погляди і адекватно обирають кандидатів залежно від партійно-ідеологічних уподобань, та неідеологізовану, представники котрої основну увагу зосереджують не на партійній ідеології, а на особистих рисах політиків, що сприяє значному обмеженню можливостей виборців ефективно впливати на формування органів державної влади та місцевого самоврядування [2].

Враховуючи, що раціональна електоральна культура відрізняється домінуванням свідомого обґрунтування електорального вибору над емоційним [2], а також те, що за ступенем ідеологізованості демократична електоральна культура виступає ідеологізованою та характеризується перевагою в системі критеріїв оцінки політичних лідерів партійно-ідеологічної платформи кандидата над його особистими рисами, чим забезпечується належний вплив з боку виборців на формування органів влади [3], носії демократичної електоральної культури мають оцінювати кандидатів за критеріями, що по мірі зменшення їх значення розташовуються наступним чином: 1) результати попередньої політичної діяльності, що першочергово висвітлюють рівень компетентності, а також значення досягнень політика у сфері реалізації інтересів суспільства, що дає можливість визначити рівень готовності кандидата до вирішення нагальних суспільних проблем та реального захисту інтересів виборців; 2) ідеологічна орієнтація та політична програма, аналіз якої дозволяє спрогнозувати основні напрямки діяльності кандидата в разі обрання; 3) партійна приналежність, врахування котрої сприяє чіткому окресленню ідеологічних поглядів кандидата та стратегії його майбутньої співпраці з окремими політичними силами; 4) ступінь застосування політиком прийомів політичного маніпулювання та фальсифікації результатів виборів (масове ігнорування виборцями політичних діячів, що зловживають маніпулятивними та фальсифікаційними технологіями значно звужує масштаби використання таких технологій); 5) особисті якості кандидата: ораторські здібності, зовнішній вигляд, фізичні данні тощо.

Основні критерії оцінювання політичних партій та блоків мають співпадати з критеріями оцінки політичних діячів, залишаючи на останньому місці особисті якості партійних лідерів.

Визначений розподіл значення критеріїв оцінювання спрямований на виявлення реальних можливостей кандидатів і політичних сил та представлення у владних структурах найбільш дієвих політиків.

Проте, рівень поширення раціональної електоральної культури в Україні не є достатнім, що підтверджується даними соціологічних досліджень. Так, за результатами опитування, проведеного компанією Research & Branding Group встановлено, що найбільша кількість респондентів (53%) хотіли б бачити Президентом України насамперед сильного лідера, 52% віддали б перевагу компетентному та відповідальному

251

політику і лише 41% опитаних найбільше цінують доведену ефективність роботи та здатність вирішувати проблеми [1].

Як бачимо, для більшості громадян основним критерієм оцінки і вибору кандидатів є їх особисті лідерські якості, значення яких у свідомості виборців значно переважає важливість результатів попередньої діяльності політиків, що дає підстави відносити таких виборців до представників ірраціональної електоральної культури.

За даними Центру Разумкова на запитання «Яку систему виборів до Парламенту Ви вважаєте найкращою для України?» найбільша частина опитаних (33,2%) віддали перевагу мажоритарній виборчій системі, 26% виявилися прихильниками змішаної системи виборів (коли частина депутатів обирається за партійними списками, а частина по територіальних округах) і тільки 15,4% схиляються до необхідності збереження пропорційної системи виборів народних депутатів [6]. З викладеного випливає, що для значної частини виборців (33,2%) особисті риси кандидатів є важливішим критерієм оцінювання політиків у порівнянні з їх партійно-ідеологічною спрямованістю, чим доводиться приналежність таких виборців до носіїв неідеологізованої електоральної культури.

У той же час, частина електорату (переважно пенсійного віку), не зважаючи на історично доведену неможливість побудови в Україні комунізму, стабільно та безумовно продовжує віддавати голоси за представників Комуністичної партії, що дає підстави відносити таких виборців до носіїв надмірно ідеологізованої електоральної культури.

Наявний стан розвитку електоральної культури сучасного українського суспільства зумовлений історичними обставинами, низькою політичною обізнаністю населення, його ментальними особливостями та надмірною поширеністю стереотипів, що не рідко продукуються за допомогою ЗМІ.

Таким чином, постає необхідність проведення інформаціно-просвітницької діяльності серед виборців, особливо в молодіжному середовищі, з метою формування раціональної ідеологізованої демократичної електоральної культури.

За умов об’єднання зусиль ЗМІ, навчальних закладів, органів влади, політичних партій та громадських організації досягнення поставленої мети сприятиме підвищенню ефективності формування і діяльності владних структур та захисту інтересів громад як на місцевому, так і на загальнодержавному рівнях.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Ідеальний президент України: відповідальний лідер, здатний вирішувати проблеми. - http://www.pravda.com.ua/news/2009/04/15/3883038/ 2. Колісніченко Р. М. Поняття, структура, типологія та функції електоральної культури молоді // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. – К.: «ІНТАС», 2009. – Вип. 44. – С. 272 – 299 3. Кочубей Лариса. Проблеми дослідження електорального простору // Політичний менеджмент. – 2005. - №2 (11). – С. 108-117 4. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

252

5. Філософський енциклопедичний словник [Текст]: словник / НАНУ, Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди; Ред. кол. В.І Шинкарук (гол), Є.К. Бистрицький, М.О. Булатов та ін. – К.: Абрис, 2001. – 742 с. 6. Яку систему виборів до Парламенту Ви вважаєте найкращою для України? (динаміка, 2001-2007). - http://www.razumkov.org.ua/ukr/ poll.php?poll_id=99

УДК 352.07 КОРНАТ АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ Львівський регіональний інститут

державного управління Національної академії державного управління

при Президентові України, аспірант кафедри політичних наук та філософії,

akornat@ukr.net

ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВНОГО, ЕКОНОМІЧНОГО ТА ГРОМАДСЬКОГО СЕКТОРІВ У ПРОЦЕСІ АКТИВІЗАЦІЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ Аналізується проблема активізації діяльності членів територіальної

громади крізь призму визначальної ролі державного, економічного та громадського секторів, які через спільну діяльність можуть стимулювати громадян самостійно вирішувати питання місцевого значення. Ці спільні дії сприятимуть децентралізації державного управління, коли пріоритетна та важлива роль належатиме думкам та внескам простих громадян.

Взаимодействие государственного, экономического и гражданского секторов у процессе активизации деятельности

территориального сообщества Анализируется проблема активизации деятельности членов

территориального сообщества сквозь призму особенной роли государственного, экономического и гражданского секторов, совместная деятельность каких может стимулировать граждан самостоятельно решать вопросы местного значения. Эти совместные действия приведут к децентрализации государственного управления, при котором приоритетную и важную роль играют мысли и вклады простых граждан.

Cooperation of the state, economic and civil sectors in the process of activation of activity of the territorial community It’s analyzed the problem of activation of activity of the members of territorial

community through the main role of state, economic and civil sectors, which in cooperation can stimulate citizens by themselves to solve the local problems. This common actions leads to the decentralization of the state governance, and the main role fulfils to the intentions and payments of the citizens.

253

У незалежній Україні триває юридичне закріплення статусу територіальної громади як основи місцевого самоврядування. Дослідники, зокрема, стверджують, що громади сіл, селищ, міст потребують удосконалення свого конституційно-правового статусу, зміцнення фінансово-матеріальної основи життєдіяльності та реальної здатності самостійно вирішувати питання місцевого значення [2, с. 3]. У цьому процесі саме органи місцевого самоврядування історично трактуються як традиційний засіб позбавлення від політичного та правового відчуження громадян, забезпечення ефективної участі населення у вирішенні місцевих справ, що сприяє розвитку політичної культури й політичної активності населення [3, с. 4-5]. Про це йдеться й у Європейській Хартії місцевого самоврядування, де зазначено, що саме органи місцевого самоврядування забезпечують ефективність й близьке до громадянина управління та безпосередню участь людини у державних справах, що є одним з головних демократичних принципів.

Сьогодні у європейському законодавстві зазначається, що громадяни мають право бути вислуханими щодо всіх важливих проектів їх майбутнього громадського життя. Громадяни є основою місцевої демократії. Таке своє значення вони повинні підтверджувати володінням всією сукупністю інформації щодо проектів міського управління. Цього стану можна досягнути лише через встановлення процедур консультацій громади із владою, надання відкритого доступу до всіх офіційних документів, опублікування інформації, визнання та підвищення ролі громадських організацій, у наближенні місцевого самоврядування до населення.

У цьому контексті буде цікавою класифікація форм та методів залучення громадян до вирішення місцевих проблем. Йдеться про 4 рівні, на яких реалізуються методи забезпечення конструктивної участі населення у місцевому самоврядуванні:

• інформаційний зв′язок (надання інформації громадянам через засоби масової інформації). Окремі дослідники стверджують у цьому випадку лише про односторонній інформаційний потік [4, с. 69-71];

• зворотній зв′язок з громадянами (отримання інформації від громадян шляхом звернень людей у письмовій або усній формі);

• діалог з громадянами (проведення дискусій та налагодження двостороннього зв′язку з мешканцями певної території у формі повідомлень у пресі, прес-конференцій, оприлюднення через засоби масової інформації офіційних заяв, вибіркових опитувань та аналізу звернень громадян тощо);

• спільна відповідальність (розробка конкретних рекомендацій через проведення референдумів, роботу дорадчих та наглядових комісій, комітетів тощо) [7, с. 21-22].

Таким чином, тільки чітка інформація, ефективний діалог та спільна відповідальність за прийняті рішення сприятиме не тільки більш результативній діяльності самих органів місцевого управління, але й активізуватиме громадян у їх діяльності по задоволенню власних потреб.

Вчені зазначають, що все частіше громадськість виявляє бажання взяти на себе відповідальність за організацію місцевого життя, отримувати якісні послуги. Йдеться про творення «здорової громадської опозиції», яка б здійснювала своєрідний тиск на органи місцевого самоврядування,

254

контролювала б діяльність посадових осіб та вносила пропозиції щодо соціально-економічного та культурного розвитку відповідних територій [4, с. 68]. У цьому випадку можемо згадати й сьогоденні прагнення до відродження української історичної спадщини та національних традицій, які поряд із реальним творенням самодостатніх територіальних громад, перетворюються у найважливіші важелі розвитку сучасного місцевого самоврядування в демократичній європейській державі.

Цікавою, на наш погляд, є позиція окремих дослідників, які для ефективної моделі сучасного місцевого самоврядування, а у нашому випадку, й для активізації громадян – членів відповідної територіальної громади, пропонують використовувати механізми управління, які адаптовані зі сфери бізнесу. Наприклад, Х. Хачатурян стверджує, що у сучасному державному управлінні вже достатньо широко використовуються такі технології, як реінженіринг, бенчмейкінг, контроллінг тощо, які повинні проникати й у практику муніципального управління, таким чином, активізуючи діяльність окремих частин громади [6, с. 92]. У цьому випадку згадується таке поняття як «бізнес-проект території», розробка та реалізація якого має важливе значення в умовах сьогоденного скрутного фінансового та матеріального становища громади. Бізнес-проект може стати дієвим інструментом у руках державної та муніципальної управлінської еліти, яка використовуватиме його у процесі управління соціально-економічним розвитком громади, її фінансовим забезпеченням, у процесі узгодження та координації інтересів місцевих органів влади та бізнесструктур. Особливо важливим є й розгляд соціальної направленості такого проекту через створення спеціальних фондів, фондів соціального страхування тощо. Таким чином, соціальні послуги будуть наближатися до їх конкретного отримувача, формуватиметься мережа соціального партнерства. Переговори з різними групами населення сприятимуть спрямованості соціальної політики державних та муніципальних управлінських органів на досягнення соціального добробуту громадян. Останні ж розумітимуть власну відповідальність за свій добробут, яка поєдуватиметься з колективною відповідальністю суспільства за соціальний добробут кожної людини.

У процесі активізації діяльності громад важливе значення має налагодження ефективних взаємодій між державними органами і органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями. Звичайно, найчастіше неурядові організації мають невеликий управлінський апарат, незначний поточний бюджет, який, зазвичай, складається з пожертв приватних осіб та компаній. Втім, у західних країнах, зокрема у Німеччині, існують приклади часткового фінансування неурядових організацій (федеральних та регіональних спілок, об′єднань, місцевих ініціатив, груп самодопомоги тощо) муніципальними бюджетами. У Нідерландах, наприклад, неурядові організації отримують суттєву урядову фінансову підтримку. Це аргументують тим, що уряд не ставить собі за мету жорстко підпорядковувати ці організації чи диктувати їм свої умови, а займає конструктивну та далекоглядну позицію залучення широкої мережі добровільних об′єднань громадян до розв′язанння багатьох економічних, природоохоронних, виховних, гуманітарних, соціальних та інших проблем, які хвилюють все суспільство [1, с. 34]. У Канаді у 2000 р. федеральним

255

урядом розпочата п′ятирічна програма «Ініціатива розвитку добровільного сектору». Дана ініціатива спрямована на зміцнення потенціалу «третього» сектору Канади та розширення його стосунків з державним сектором. У контексті досліджуваної нами проблематики, особливо важливим є те, що кінцевою метою цієї програми вважається залучення через «третій» сектор громадськості до процесів вироблення політики для вдосконалення надаваних громадянам Урядом Канади державних програм та послуг [1, с. 35]. Таким чином, йдеться про систему активізації взаємодій громадян (у формах зустрічей, нарад і консультації, круглих столів та ініціатив), спільно вироблену урядовцями, бізнесменами та представниками «третього» сектору. Її реалізація сприяє збору та розповсюдженню інформації, організації зворотнього зв′язку, проведенню досліджень та експертних оцінювань, розробці та відпрацюванню механізмів постійної дієвої співпраці, створенню мереж альянсів, коаліцій між представниками державного, економічного та громадського секторів, залученню до діалогу підприємців та промисловців для обговорення конкретних проблем громади.

Отже, взаємна співпраця органів державної влади та місцевого самоврядування, недержавних організацій та бізнесу творить потенціал децентралізації державного управління, за якого пріоритетна й важлива роль належить думкам та внескам простих громадян. Значення має й те, що органи самоврядування і недержавні організації надають громадянам прямі послуги, які часто є більш високої якості, ніж ті, що надаються населенню центральним урядом та його органами [5, с. 99-100]. Саме тому необхідними є обопільна згода та взаємодія влади і громади як рівноправних партнерів, реальне втілення процедур і стандартів відкритої публічної політики, що творять підгрунтя системи ефективного управління, без якого неможливі демократичні перетворення, економічне зростання та людський розвиток в Україні.

Використана література 1. Громадські організації та органи державного управління: питання взаємовідносин / [За заг. ред. Нижник Н. Р. та Олуйко В. М.]. – Хмельницький: Вид-во ХУУП. – 236 с. 2. Гураль П. Ф. Територіальна громада в Україні: історико-правове дослідження / П. Ф. Гураль. – Львів: ЛьвДУВС «Край», 2008. – 468 с. 3. Залучення громадян до участі у місцевому самоврядуванні: Навч.-методич. посібн. / [А. О. Чемерис, М. Д. Лесечко, П. М. Рудніцька, А. О. Каляєв та ін. / За заг. ред. А. О. Чемериса]. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005. – 96 с. 4. Куценко Ю. Участь громадян у місцевому самоврядуванні: пошук і варіанти / Куценко Ю. // Управління сучасним містом. – 2002. – №7–9. – С. 69-71. 5. Рубцов В. П. Індикатори та моніторинг у муніципальному управлінні: Наук.-теорет. посібн. / Рубцов В. П. – К.: Гнозис, 2002. – 148 с. 6. Хачатурян Х. В. Модель самоуправления для Украины ХХІ в.: Учебн. пособ. / Х. В. Хачатурян. – Изд-во КиМУ, 2008. – 126 с. 7. Хоменець Р. Участь населення у вирішенні питань місцевого значення / Хоменець Р. // Право України. – 2000. – №7. – С. 21-22.

256

ЛЕЙВА АЛЬБИНА АЛЕКСАНДРОВНА Государственный университет информатики

и искусственного интеллекта (Украина, Донецк)

albina_leyva@telenet.dn.ua

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА РЕФЛЕКСІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

У статті узагальнені результати, які демонструють відсутність соціокультурної направленості малого та середнього бізнесу, також представлені результати опиту підприємців та дани рекомендації по виявлення наслідків і визначенню методів подолання кризи в діяльності малого і середнього бізнесу.

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ РЕФЛЕКСИЯ ОРГАНИЗАЦИИ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА В УКРАИНЕ

В статье обобщены результаты работы, которые показывают отсутсвие социокультурной направленности малого и среднего бизнеса, представлены результаты социологического опроса предпринимателей и даны рекомендации по выявлению последствий и определению мер преодоления кризиса в деятельности малого и среднего бизнеса.

SOCIAL-ECONOMIC REFLECTION OF ORGANIZATION BUSINESS IN UKRAINE

In the article the results of the work shows that small and middle business hadn’t sociocultural aspect and sociological questioning and propose of recommendation are generalized on determination of consequences and exposure of measures of overcoming of crisis in activity of small and middle business.

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ РЕФЛЕКСИЯ ОРГАНИЗАЦИИ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА В УКРАИНЕ

Данная работа посвящена исследованию особенностей социокультурного контекста становления и развития предпринимательства в Украине. На основе переосмысления присутствующих в научной традиции теоретических и методологических подходов, методик исследования предпринимательства, дополнен, разработан и применен интеграционный социокультурный подход к изучению социокультурного контекста малого предпринимательства на микроуровне, который базируется на принципах: активной личности, антропосоциетального соответствия, взаимодействия культуры и социальности.

Проблематика "социальной группы предпринимателей" предстает перед нами как проблема естественно предсуществующего "начала" социологической концепции, первоосновы явления и источника представлений, которые не надо преобразовывать - их достаточно просто использовать. Фактическое сущность этой "группы" оказывается под вопросом, ее присутствие ускользает от эмпирической фиксации: конституирующий критерий "новых комбинаций факторов производства"

257

("самозанятые" - 11,5% всего работающего населения - тоже рассматриваются как элемент бизнес-слоя) в деятельности "предпринимателей" не соблюдается, не действуют и выделенные "потенциалы" (слишком велика внутригрупповая дисперсия экономического потенциала. Более того, "предприниматели" ввиду своей малочисленности и труднодоступности не "попадают в выборку", не становятся объектом социологического исследования.

Предпринимательство, на мой взгляд, не столько хозяйственное явление, сколько мобилизующая идеологическая схема... Она содержи набор рационализирующих схем, относящихся как к индивидуальному действию, так и к общественному развитию... Она включает относительно замкнутую систему ценностных ориентиров: независимость, самореализацию, стремление к индивидуальному успеху в осязаемых материальных формах.

Украина - чистое поле для бизнеса. Если не соваться в металлургию, газ и энергетику еще можно работать тысячам и десяткам тысяч предпринимателей. Всем хватит места.

Можем отметить специфические черты генезиса малого предпринимательства, а именно: становление предпринимательства, его активизация были вызваны политическими методами, а не эволюционным путем, исторической обусловленностью факторов и событий, имманентно развивающихся в обществе. Развитие среднего и малого бизнеса происходило усилиями субъектов хозяйствования, т.е. можно сказать, снизу. Для многих людей предпринимательская деятельность носила вынужденный характер как одна из возможностей получения дополнительного дохода и независимости.

Основные социокультурные среды, оказывающие влияние на развитие малого предпринимательства следующие: национальный характер, менталитет, религия, социально-исторические особенности генезиса. В своей работе я хочу подчеркнуть семейную направленность украинского предпринимательства, что является благоприятной основой для развития малого предпринимательства.

На данный момент люди не просто бояться рисков при открытии нового бизнеса, но и закрывают уже начатое дело. Рассмотрим основные причины такой тенденции в стране. Для этого провели анкетирование 700 мелких и средних предпринимателей г. Донецка.

В проведенном исследовании все малые и средние предприятия г. Донецка были разделены на группы по сферам деятельности. Структура деятельности субъектов малого и среднего предпринимательства представлена на рис. 1

258

Рис. 1 Структура деятельности малых и средних предприятий г. Донецка

Таким образом, 20,77% предприятий занимается предоставлением

услуг и реализацией продукции в строительстве, 15,96% предоставляют услуги различного характера, 10,04% заняты в сфере техники, технологии и мобильной связи. От 4,42% до 8,48% малых и средних предприятий г. Донецка функционируют в сфере недвижимости, медицины, торговли, перевозок, авто, производстве и реализации мебели, СМИ, рекламе, полиграфии. Наименьший удельный вес предприятий малого и среднего бизнеса находится в металлургии (2,67%), пищевой промышленности (1,18%), машиностроении (0,58%) и нефтяной промышленности (0,52%).

Влияние кризиса на деятельность малых предприятий г. Донецка: – на 12% предприятий-респондентов кризис не повлиял; – на остальные (88%) повлиял следующим образом: 1. Изменение объемов производства (реализации продукции,

предоставляемых услуг): уменьшились – 86,25%, не изменились – 13,75%. 2. Изменение уровня заработной платы: снизился – 72,22%, не

изменился – 27,78%. 3. Оптимизация численности персонала: проводилась – 35%, не

проводилась – 60,33%, режим работы 2/3 – 4,67%. 4. Проблемы с банковским обслуживанием – 42,73%. Мониторинг по мерам преодоления кризисных явлений на

предприятиях города Донецка показал, что большинством респондентов были предложены следующие меры:

1. Снижение налогов – 94%; 2. Стабилизация политико-экономической ситуации –87 %; 3. Предоставление кредитов предприятиям на более выгодных

условиях – 81%; 4. Поддержка местных товаропроизводителей – 68%; 5. Усовершенствование законодательства, регулирующего

предпринимательскую деятельность – 56%; 6. Не мешать – 32%; 7. Борьба с коррупцией – 18%; 8. Передача крупными предприятиями второстепенных функций на

выполнение малым – 11%.

259

В результате проведенных исследований для городско исполнительной власти можно предложить следующие меры преодоления кризисных явлений на малых и средних предприятиях г.Донецка:

1. Предусмотреть возможность предоставления налоговых каникул начинающим предпринимателям и социально-значимым проектам.

2. Разработка программ инвестиционного развития предприятий города при условии обеспечения налоговых льгот.

3. Предоставление государственной помощи малому бизнесу с помощью льготного кредитования из городского фонда на развитие малого бизнеса.

4. Помощь городской власти в проблемах расширения рынков сбыта. Я считаю, кризисные явления в экономике страны определили

необходимость поиска направлений выхода из создавшейся ситуации. Так как средний и малый бизнес является наиболее гибким, динамично развивающимся сектором экономики, было принято своевременное и актуальное решение о мониторинге последствий и мер по преодолению кризиса именно на предприятиях указанного сектора. Путем опроса мнения руководителей предприятий малого среднего бизнеса города Донецка были во-первых выявлены наиболее существенные последствия экономического кризиса; во-вторых, сформулированы и обобщены меры по их преодолению. Следует отметит, что практическая реализация предложенных мероприятий возможно на различных уровнях управления – общегосударственном, областном, государственном. Также предложенные мероприятия будут способствовать не только преодолению кризисных явлений и их последствий, но также обеспечат более эффективную, устойчивую работу субъектов малого и среднего бизнеса в посткризисный период.

Также по результатам работы могу подвести итог, что предпринимательская деятельность не несет общественной направленности: в среде предпринимателей не актуальны идеи патриотизма, служения обществу, а сама активность чаще всего носит вынужденный характер. Малое предпринимательство только находится на пути завоевания социокультурных позиций своей легитимности в массовом сознании украинцев и формирования специфических социокультурных особенностей.

Список использованной литературы:

1. Закон Украины «О государственной поддержке малого предпринимательства» от 19.10.2000 г. № 2063-III 2. Бляхман Л.С. Предпринимательство - основа социально-экономического развития общества. М.: "Международные отношения", 2003. - 583 с. 3. Бусленко Н.П. Моделирование сложных систем. - М.: Наука, 2000. - 388 с. 4. Вацева С.А. Системный анализ в экономике и организации производства /Под общей редакцией С.А. Вацева и В.И. Войсовой/ - Л.: Политехника, 2001. - 310 с. 5. Кунц Г., С. О'Доннел. Управление: системный и ситуационный анализ управленческий функций. - М.: Прогресс, 2001. - 457 с.

260

6. Томилов В.В. Маркетинг и интрапренерство в системе предпринимательства. – К.: Лебедь, 2007. - 365 с.

УДК РИБАК ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ Чернівецький Національний університет

ім. Юрія Федьковича студент кафедри політології та

державного управління alessandro_18@mail.ru

ІДЕЯ „ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПАРАСОЛЬКИ” У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДОКТРИНІ США

У статті розглянуто залежність між одноосібним пануванням США у сучасній системі міжнародних відносин і стратегічне значення контролю

цієї країни над всіма складовими світових інформаційних потоків.

THE IDEA OF „INFORMATION UMBRELLA” FOREIGN POLICY DOCTRINE IN THE USA

The article reveals dependence between the USA domination in the modern system of international relations and the strategic importance of that it's control

over all parts of the world's information flows. Виклики сучасного розвитку міжнародних відносин змушують змінювати

ядерний арсенал як засіб підтримки авторитету держави на міжнародній політичній арені на більш сучасний – інформаційний. Відомий італійський політолог Н. Макіавеллі зазначав, що будь-які дії держави щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.

Ідея „інформаційної парасольки” зараз замінює ідею „ядерної парасольки” і вважається одним із стратегічних напрямків впливу США (за визначенням Збігнєва Бжезинського сучасний світ є однополюсним) на нейтральні держави, а також на держави певного блоку. Здійснюється це з метою поширення сфери впливу у певному регіоні на довгостроковий період.

На практичному рівні реалізація вищезазначеної ідеї, зі сторони США, відбувається у комплексному або ж відокремленому застосуванні інформаційної експансії, інформаційної інтервенції чи інформаційного тиску на суб’єкта міжнародних відносин. Держава - гегемон завжди повинна діяти превентивно, тобто починати будь-які дії лише в тому випадку, коли вважає, що майбутній конфлікт неминучий, і основна мета якого - запобігти агресивним діям супротивника по відношенню до себе. Даний аспект латентного протистояння на міжнародній арені завжди оцінюється вищим як політичним, так і військовим керівництвом Сполучених Штатів Америки.

Інформаційне забезпечення останніх військових кампаній США в Югославії, Іраку, Афганістані стало наочним прикладом інформаційної експансії. Початку військових дій завжди передували потужні інформаційні кампанії, метою яких, насамперед, була дискредитація супротивника,

261

створення образу ворога. Основна суть (як свідчить досвід операцій в Іраку та Югославії) полягає в демонстрації переваг американської зброї, приховування власних втрат, перебільшенні шкоди, завданої ворожої армії, військово-промисловим об’єктам і засобам комунікації, в тому числі теле-та радіостанцій противника. При цьому таку інформацію поширюють через контрольовані військовими прес-центри. Дослідники відзначають, що „на початку кампанії завжди потрібні великі ресурси, щоб встигнути швидко сформувати в суспільній свідомості потрібний стереотип. А зламати інформаційний стереотип практично неможливо ”.

Так, ситуацію з сербами в Косово почали розкручувати з кадрів, знятих в 1992 році англійською компанією ІТN. Саме на них посилався Б. Клінтон, у своїх передвиборних промовах. Ці кадри демонстрували, як усім здалося, концентраційний табір, оскільки людину показували за колючим дротом. Як виявилося пізніше, навколо табору взагалі не було колючого дроту. Проте журналісти знайшли в таборі будинок, в якому було віконце з дротом, і зняли зсередини албанця. Потім визначили дві цільові аудиторії для впливу на американське населення: жінок і євреїв. (Дослідження встановили, що саме на ці групи найкраще спрямовувати таку інформацію, щоб створити враження появи в Європі „нових нацистів”). В результаті цієї інформаційної кампанії з’явилися „погані серби” і „хороші албанці”. Тобто засоби комунікації при здійснення інформаційних операцій, в даному випадку, вплинули на міжрегіональні протиріччя та розпалили міжетнічну і міжнаціональну підозрілість й боротьбу.

Інформаційна інтервенція - це тенденційна інформація, коли розповсюджується через системи зв’язку суб’єктивні факти та суб’єктивна інформації, які впливають на суспільну думку і прийняття рішень в іншій державі. В рамках інформаційної інтервенції здійснюють маніпулювання інформацією для досягнення мети.[1]

Спеціалісти свідчать, що навіть незначне проникнення інформації з метою забезпечення військової операції веде до значних матеріальних наслідків і до забезпечення інтересів більш розвинутої країни. Крім того, масований вплив інформації на громадську думку приводить до спокійного ставлення до агресивних кроків і навіть воєнних дій.

Слід зазначити, що подібне маніпулювання інформацією практикується дуже часто. Наприклад, першу війну в Перській Затоці, обслуговували спеціальні фірми, що займаються public relations. Перед ними було поставлено завдання: виправдати участь США у військових діях. На слуханнях у Конгресі якась кувейтська дівчинка з подробицями розповідала, як іракські солдати виносили грудних дітей і клали їх на бетон в одній з лікарень. Розповідь справила потрібне враження. Але, як виявилося пізніше, дівчинка, яку спеціально підготували до виступу, навчивши її на декількох уроках акторської майстерності, не була на місці подій, оскільки була дочкою посла Кувейту в США і належала до королівської сім’ї.

Окремим міні-прикладом інформаційної інтервенції, але локального масштабу, може бути застосування військовими станції голосової дезінформації, що розробляються в даний час в США, які дозволять входити в радіомережі об’єкта впливу і змодельованих комп’ютерними засобами голосом командира підрозділу (частини) противника віддавати накази і

262

розпорядження підлеглим їм військам, тим самим порушуючи управління військами.

Інформаційний тиск - один із видів інформаційних загроз, який застосовується для розв’язання міжнародних проблем, для попередження міжнародних конфліктів або для того, аби змусити державу, що порушує міжнародні правила, увійти в міжнародне правове поле. [1]

Інформаційний тиск застосовується як прийом превентивної дипломатії. Інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики є складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів сучасного міжнародного співробітництва.

Інформаційно-аналітичне забезпечення відображає реагування міжнародного співтовариства на політичні процеси у системі, на зміну економічної :итуації, забезпечує адекватний вплив на небажані зміни. Від інформаційного забезпечення залежить якість урядових рішень, передбачення і випередження подій, трийняття спільних рішень із глобальних проблем міжнародного товариства. Достовірність інформації, неточність, можуть породжувати серйозні проблеми в міжнародних відносинах.

На сьогоднішній час експертами із Вашингтон вдало застосовується інформаційний тиск на Анкару періодичними погрозами визнати Геноцид вірмен Вашингтон довів вірменську сторону до того, що в реальність такої перспективи вірить все менша кількість людей, але турецькій стороні від цього легше не стає[2]

Адже кожен раз, коли в Конгресі США починається рогляд проекту резолюції про визнання Геноциду вірмен далеко не випадковість. Безумовно, це є чітким попередженням владі Туреччини щодо можливих наслідків спроб торпедування процесу нормалізації відносин з Вірменією під тиском Азербайджану. Досить було прем’єр-міністру Туреччини виступити у Вашингтоні у неконструктивному руслі з нормалізації відносин з Вірменією і карабахському врегулюванню, як на наступний день у всіх східних регіонах країни почалися масові виступи курдів, для придушення яких влада була вимушена використовувати важку військову техніку, бойові вертольоти.

У США існують різні проекти „Глобальної інформаційної інфраструктури”. Але, на нашу думку, найбільш прискіпливої уваги потребує проект „Ешелон”. Це глобальна розвідувальна мережа, розроблена в США і здатна перехоплювати потік інформації в багатьох діапазонах частот. Спеціальні потужні комп’ютери дозволяють фільтрувати за ключовими словами всю перехоплену інформацію, обробляти і зберігати в базах даних.

Як вважають експерти, „Ешелон” здатний перехоплювати також будь-які міжнародні дзвінки, факси, радіопередачі, а також електронну пошту. При цьому система використовує спеціальний набір ключових слів і фраз для „вилову повідомлень” на різноманітні теми. Наприклад, у вересні 2000 р. стало відомо, що комісія Європейського Союзу, яка розслідує діяльність системи глобального контролю інформації „Ешелон”, викликала для слухань голову Агентства Національної безпеки США. До складу комісії входить 36 чоловік.

Протягом наступних 8 місяців Європейська комісія повинна була встановити чи порушує права громадян на особисте життя, а також

263

виробити ряд рекомендацій щодо запобігання можливості таких дій. В результаті, Європейський Союз вже зараз виробив нові правила для шифрування інформації, але система Ешелон може в будь-який момент застосована для інформаційного тиску на тих же самих стратегічних партнерів офіційного Вашингтона, у випадку коли їхні дії будуть суперечити національним інтересам США.

Таким чином, можна констатувати факт, що існує залежність між одноосібним пануванням США у сучасній системі міжнародних відносин і контролем цієї країни над всіма складовими світових інформаційних потоків. Інформаційне домінування Сполучених Штатів Америки завершує та доповнює економічну й політичну зверхність, без яких в епоху глобалізації є неможливим закріпити та зберегти статус єдиного світового лідера.

Список використаної літератури

1. Семків Ю. Радчик Г. Правові основи розвитку інформаційного суспільства та безпека людини при використанні інформаційних технологій. Навчальний посібник - Тернопіль: Інфотехцентр, 2007. – 123 с. 2. Новый виток давления США и истеричные «брыкания» Турции// http://www.yerkramas.org/2010/02/10/novyj-vitok-davleniya-ssha-i-isterichnye-brykaniya-turcii/ 3. Kunczik M. Images of Nations and International Public Relation. ― Bonn. ― 1990.

УДК 130.2:316.42.001.11(045) SANDRIGAILO I.O.

Sumy State Pedagogical University

dwrsik@mail.ru THE TERM «DIALOGUE OF CIVILIZATION» IN A THEORY OF

INTERNATIONAL RELATIONS In the article opens up dialogue of civilizations, describes possible meaning

of the phrase, gives international organizations that are directly or indirectly pursuing the idea, including the Foundation for Dialogue among Civilizations.

САНДРИГАЙЛО І.О. Сумський державний

педагогічний університет dwrsik@mail.ru

ЗМІСТ ТЕРМІНА «ДІАЛОГ ЦИВІЛІЗАЦІЙ» В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У статті розкривається зміст поняття «діалог цивілізацій», описуються різні міжнародні організації з питань діалогу цивілізацій, розглядаються основні положення програми Діалог Цивілізацій.

САНДРЫГАЙЛО И.А. Сумской государственный

Педагогический университет dwrsik@mail.ru

СОДЕРЖАНИЕ ТЕРМИНА «ДИАЛОГ ЦИВИЛИЗАЦИЙ» В ТЕОРИИ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЙ

264

В статье раскрывается понятие «диалог цивилизаций», описываются различные международные организации по вопросам диалога цивилизаций, рассматриваются основные положения программы Диалог Цивилизаций.

How can civilizations dialogue? – this is what is often asked. Is dialogue not something that happens between two people, or else a small group of people? But civilizations? These seem to be big and complex entities which have evolved in history over a long period of time. Moreover, civilizations are not uniform things, but exhibit many different strands, different cultural, religious, and linguistic strata. How can such entities dialogue? And who can presume or is entitled to speak for them?

The Dialogue among Civilizations is a theory in international relations. The theory in its current form was first introduced by Mohammad Khatami, former President of Iran. He originally introduced the idea of Dialogue among Civilizations as a response to Samuel P. Huntington’s theory of Clash of Civilizations.

The term "Dialogue among Civilizations" became famous after the United Nations adopted a resolution to name the year 2001 as the year of Dialogue among Civilizations.

There are currently several international organizations that are directly or indirectly pursuing the idea, including the Foundation for Dialogue among Civilizations, Alliance of Civilizations, Centre for Dialogue and Institute for Interreligious Dialogue.

These are weighty objections which should not be taken lightly. But let us attempt to delineate a possible meaning of the phrase. First of all, one should note that “dialogue of civilizations” stands as a corrective and antidote to another phrase which has become very popular in recent times: that of the so-called «clash of civilizations». We have powerful recent examples of such clashes (especially between the Islamic world and the West). But again, civilizations as such do not clash; it is the political and leaders, and sometimes segments of the people, who clash. They may clash for many reasons (political, economic, religious); but one reason is very prominent – ignorance. Someone has described the clash of civilizations as a «clash of ignorance». Many times, people living in one civilization are totally ignorant about the ideas, beliefs and customs prevailing in other places. And since they are ignorant, they tend to suspect and perhaps even demonize other people, thereby providing a strong motivation for clashes.

As an antidote to corrective clashes, one thing that the “dialogue of civilizations” is trying to do is to combat and overcome ignorance. This is largely an educational effort, an attempt to familiarize people living in one part of the world with customs, living conditions, and real-life problems of people in other parts of the world. No dialogue of civilizations can possibly succeed or even get off the ground unless efforts are made to cultivate mutual familiarity among people and ultimately a sense of sympathy.

So, dialogue of civilizations means first of all an educational attempt to remove (or at least lower) the barriers separating different civilizations or different ways of life, barriers often responsible for clashes of ignorance. But there is another meaning attached to the phrase. Here we have to focus on «dialogue of civilization».

265

What does a dialogue among civilizations mean? One could argue that in the world there are two groups of civilizations – one which perceives diversity as a threat and the other which sees it as an opportunity and an integral component for growth.

Here are some excerpts from the vision of the Foundation for Dialogue among Civilizations.

The act of dialogue among cultures and civilizations faces multiple theoretical and practical questions.

Fundamental questions regarding civilization and culture, and the intellectual and scientific preoccupations in this regard should not be underestimated.

However, to emphasize that the main objective for this initiative of dialogue among cultures and civilizations is in fact to initiate a new paradigm in international relations and those among human beings in our contemporary world. This necessity will be clearer when we compare it with the other paradigms which currently form the basis of international relations.

We cannot invite people and governments to the paradigm of dialogue of cultures and civilizations without learning lessons from history, without thoroughly investigating the reasons behind major world disasters in the twentieth century and their continuation in the current one, and without passing judgment on the existing dominant paradigm which is based on a dialogue of power and glorification of might.

Dialogue among civilizations, viewed from an ethical perspective, is in fact an invitation to discard what might be termed the power oriented will, in favour of a love oriented one. In this case, the result of dialogue will be empathy and compassion. And the interlocutors will primarily be thinkers, leaders, artists and all benevolent intellectuals who are the true representatives of their respective cultures and civilizations.

Relying on shared principles, objectives, and threats in order to find shared solutions is a major step towards changing the existing situation and isolating the extremists who, by sanctifying violence and force, have spoilt the world for all its inhabitants regardless of their culture or civilization.

Here are some excerpts from the mission of the Foundation for Dialogue among Civilizations:

• the foundation aims to build upon the successes of the United Nations year and further implement the recommendations of the relevant UN resolutions.

• the Foundation believes that dialogue among civilizations is conducive to mutual understanding, tolerance, peaceful coexistence and international cooperation and security.

Strategic objectives of the Foundation for Dialogue Among Civilizations include:

• promoting and facilitating the peaceful resolution of conflicts and disputes; • reconciling tensions between cultures, countries and religions; • promoting and facilitating the much needed dialogue between Muslim

societies and other societies around the world; • contributing to academic research and enriching the wider debate around

peace in the world. Activities

266

The Foundation for Dialogue Among Civilizations will fulfill its objectives through:

• the organization of diverse cultural, artistic, and scientific events including debates, symposia and seminars designed to encourage exchange between cultures and civilizations in the spirit of the Foundation;

• maintaining, and when needed, initiating regular communication with experts in the field as well as with all other foundations or associations with similar or complementary objectives;

• the publication of articles and reports resulting from research carried out by the Foundation’s committees and debates at its workshops.

The Foundation welcomes proposals of cooperation, contribution and support by individuals and institutions with transparent activities in favour of dialogue, reconciliation and peace.

Clearly, the culture of dialogue cannot eliminate all conflicts with a magical van. Many conflicts are fostered by horrible real-life conditions, especially by the glaring asymmetries or inequalities of wealth and military power. Only by tackling these asymmetries can the culture of violence be reduced. Moreover, people as well as individuals have the right of self-defense, that is, the right to resist oppression, exploitation, and victimization. Hence, the people most urgently in need of education, in need of being trained in the culture of dialogue are the powerful rather than the powerless, the victimizers rather than the victims. Given the immense lure of power and wealth, the road to a culture of dialogue is bound to be long and difficult and often punctuated by struggle. However, there is a difference between struggling for power and domination or struggling for the advancement of a culture of dialogue.

1. Вострякова Ю.В. Проблемы познания в диалоговом пространстве современной культуры / Ю.В. Вострякова // Философско-методологические проблемы науки и техники. – Самара, 1998. – С. 78-81. 2. Гранин Ю.Д. «Глобализация» или «вестернизация»? / Ю.Д. Гранин // Вопросы философии. – 2008. – №2. – С. 3-13. 3. Тер-Минасова С. Г. Война и мир языков и культур: вопросы теории и практики: учебн. пособие / С.Г.Тер-Минасова / – М. : АСТ : Астрель; Хранитель, 2007. – 286 с. 4. Шульга М.О. Формула злагоди – діалог культур / М.О. Шульга // Віче. – 1997. – № 1. – С. 33.

ФРАНКО НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА Національно технічний університет України «КПІ»

natalya_franko@mail.ru

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ, ПОЛІТИЧНОЇ, ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУР В УМОВАХ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ

Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного

суспільства та його наступної фази - суспільства знань - починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й

267

життя людей та спосіб облаштування сучасного світу. Тому наразі так важливо виявити та дослідити взаємозалежність та взаємопов‘язанність економічної, політичної, інформаційної культур в умовах сучасного суспільства знань.

Information revolution and as a result of it - information society and its next phase - the knowledge society - are beginning to change fundamentally not only the global and national economy, and also the way of life and improvement of the modern world. So now it is important to identify and explore interdependence of the economic, political, information cultures in the modern society of knowledge.

Наша країна, у силу своєї історії, потенціалу, економічної та політичної

систем, може і повинна бути одним з лідерів світового співтовариства. Щоб цього досягти, потрібно правильно вибрати курс, вловити і використовувати тенденції, що визначають хід розвитку цивілізації. Ми увійшли в нове століття, зовсім не схоже на індустріальний світ XX століття, де міць країни визначалася мільйонами тонн вугілля, чавуну і сталі, кількістю вироблених верстатів і прокатних станів. Прийшли інші часи, перед людством відкрилися небачені можливості, і нині ми повною мірою усвідомлюємо: хто володіє інформацією - володіє світом.

Головною рушійною силою прогресу стають знання і технології обміну інформацією. Новий світ - це світ комп'ютерів та Інтернету, світ стільникових телефонів і факсів, світ мереж зв'язку і телебачення, світ високих технологій, від масштабів та ефективності використання яких безпосередньо залежить добробут народів і держав. Виграють ті, хто робить ставку на виробництво знань та інформації.

На відміну від колишніх часів, знання перестали бути привілеєм обраних. Потужність і багатство держави визначається не тією сумою знань, яка «мертвим вантажем» лежить десь у надрах фундаментальної науки. Вони визначаються можливостями максимально широкого оволодіння та використання цих знань і, отже, швидкістю їх розповсюдження або, інакше кажучи, дієздатністю мережі комунікацій. Чим вище темпи виробництва та розповсюдження знань, чим швидше вони втілюються в технології, в корисні винаходи, тим вище темпи економічного зростання.

Інформаційне суспільство - це, перш за все, інформаційна економіка, економіка, заснована на знаннях. Ми ніколи не зможемо вирішити поставлені перед країною завдання, якщо не вчинимо прорив в економічному розвитку, що спирається на ті переваги, які надають нам технологічні можливості XXI століття. Проте ставити перед собою вузьку завдання підтримки одного тільки інформаційного сектора - значить заздалегідь прирікати себе на неуспіх. Потрібно загальна корекція економічної політики.

Для розвитку нової економіки необхідно забезпечити попит на інформаційно-комунікаційні технології. Але інформаційні потреби можуть бути значущими лише в суспільстві з високим рівнем добробуту, де більшість громадян може без шкоди своєму матеріальному становищу користуватися новими технологіями та продуктами інформаційного сектору в повсякденному житті.

Це виводить на перший план загальну реформу політики доходів, завданнями якої стають планомірне підвищення рівня оплати праці в країні і

268

забезпечення зростання сукупного грошового попиту. Поки ж ринковий попит на продукти інформаційного сектора економіки буде залишатися недостатнім, слід доповнити його попитом, що пред'являються державою. Щоб показати людям реальні блага інформаційного суспільства, мало однієї пропаганди. Інформаційне суспільство отримає достатній імпульс для розвитку тільки за умови швидкого і успішного залучення співгромадян до його переваг.

Сучасні технології необхідно зробити більш доступними. На базі мереж загальноосвітніх шкіл і поштових відділень зв'язку - найбільш поширених і загальнодоступних - належить активно створювати пункти колективного доступу в Інтернет. Паралельно повинна йти робота з підключення до мережі Інтернет житлових будинків. Державі слід стимулювати зниження тарифів у цій області.

Наука і школа - ключові сфери з точки зору входження в інформаційне суспільство. Без збереження передових позицій вітчизняної науки наша країна не зможе стати одним з лідерів глобального інформаційного суспільства і буде змушена задовольнятися копіюванням іноземних зразків.

Симптоматично, що ряд провідних дослідників, сформулювали теорію постіндустріального суспільства, як, наприклад, Д.Белл, в даний час виступає в якості прихильників концепції інформаційного суспільства. Для самого Белла концепція інформаційного суспільства стала своєрідним новим етапом розвитку теорії постіндустріального суспільства.

Як вважає професор У.Мартін, під інформаційним суспільством розуміється «розвинене постіндустріальне суспільство», що виникло передусім на Заході. На його думку, не випадковий той факт, що інформаційне суспільство затверджується перш за все в тих країнах, - в Японії, США і Західній Європі, - в яких в 60-х - 70-х роках сформувалася постіндустріальне суспільство.

Докорінною відмінністю інформаційного суспільства від індустріального є те, що автомати самостійно починають видобувати і використовувати знання (інформацію) без участі людини. При індустріалізації йде автоматизація ручної праці і, як наслідок - підвищується рівень життя людей. Інформаційне суспільство передбачає автоматизацію розумової праці, який раніше міг виконувати тільки людина. Наприклад, тільки люди й інші високоорганізовані живі істоти могли пізнавати одне одного. Сьогодні цю функцію можуть виконують біометричні автомати, причому вони це роблять краще, ніж пересічна людина.

Інформаційне суспільство створює якісно нові можливості для підвищення ефективності держави і, одночасно, пред'являє до неї нові вимоги. Мова йде про створення повноцінної системи «електронного уряду», що дозволяє налагодити процес надання органами влади публічних послуг населенню й бізнесу, розширити участь громадян у процесах керування країною. «Електронний уряд» - це не просто нові технології, - це нова система державного управління. Впровадження системи «електронного уряду» підвищить обізнаність людей про діяльність органів влади різних рівнів, забезпечить більш глибоку і надійну зворотний зв'язок між владою і суспільством.

269

Завдяки «електронному уряду» демократичні процеси отримають потужний імпульс. Створення інформаційної основи розвитку демократії знизить бар'єри між владою і суспільством, владою і особистістю. Інтерактивна взаємодія органів влади між собою зробить їх роботу незрівнянно більш ефективною. По корупції, що вразила нашу бюрократичну машину, буде завдано найпотужніший удар.

Інформація повинна бути відкрита для всіх і надаватися постійно з гарантією достовірності та повноти. При цьому основна суспільно значима інформація повинна надаватися населенню безкоштовно.

В умовах інформаційного суспільства по-новому звучать питання взаємодії держави і засобів масової інформації.

Ми повинні передбачити систему заходів з розвитку та забезпечення доступності електронних ЗМІ, в тому числі в Інтернеті, щоб підтримувати єдність інформаційного простору країни. Паралельно повинні бути вжиті заходи, спрямовані на запобігання та протидію монополізації ЗМІ на будь-якому рівні.

Чим вища інформаційна культура країни та її громадян, а особливо політиків та економістів, тим вища ймовірність держави бути впливовим членом економічного та політичного світового співтовариства.

Література 1. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Вид. центр "Академія", 2005. – 400 с. 2. Маліцький Б.А. Перспективні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку України. – К., 2006. – 208 с. 3. Попович О.С. Науково-технологічна та інноваційна політика: основні механізми формування та реалізації. – К., 2005. – 248 с. 4. Управління інноваціями в сучасній організації / Під ред. В.А.Євтушевського. – К.: Нічлава, 2006. – 359 с.

ПЕРЛИК В.В., старший викладач кафедри державного управління та педагогічного менеджменту

Сумського ОІППО,

РЕДЬКО Т.О., студентка групи

"Адміністративний менеджмент"

Сумського ОІППО

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ І СТАНОВЛЕННЯ АУДИТУ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена історичним аспектам розвитку і становлення

аудиту в Україні, нормативно-правовій та законодавчій базі, що стосується питань аудиторської діяльності. Сьогодення будь-яких великих компаній важко уявити без послуг професійного аудиту, що обумовлено інтенсивним розвитком ринкових відносин в Україні та інтеграцію у систему міжнародних економічних відносин. Аудиторська діяльність в Україні представлена широким спектром професійних послуг. А оскільки саме це приваблює закордонних інвесторів, послугами аудиторських компаній користується все більше українських підприємств,

270

що призводить до зростання ринку аудиторських послуг. Постановка проблеми. З розвитком комп’ютерної техніки і сучасних

інформаційних технологій за останні десятиріччя посилилася тенденція зростання обсягів фінансово – економічної інформації, доступної для використання різними категоріями користувачів – акціонерами, інвесторами, кредитними і страховими організаціями тощо. Водночас зросла потреба у забезпеченні належної достовірності та якості фінансово – економічної інформації, яка потрапляє на ринок і може розглядатися як специфічний товар. Своєрідним "сертифікатом якості" для такої інформації є висновок незалежних аудиторів, який набагато збільшує її достовірність і, відповідно , вартість. Отже, аудит бере безпосередню участь у процесі виробництва та створення нової вартості. [2, с. 13]

Мета статті – дослідити історичні аспекти розвитку і становлення аудиту в Україні, нормативно-правові та законодавчі акти, що стосуються питань аудиторської діяльності.

Виклад основного матеріалу. У Радянському Союзі бухгалтерський облік було організовано на високому рівні. Зокрема багато уваги приділялося розробці та вдосконаленню методології ведення бухгалтерського обліку для всіх галузей народного господарства з урахуванням галузевої специфіки ведення обліку. Було розроблено загально прийняті зразки первинних документів. Це зумовлено тим фактом, що держава була єдиним власником майна, а тому існувала потреба у створенні єдиної та чіткої системи облікового контролю.

Самостійний початок розвитку аудиту в Україні припадає на 1991 рік, після набуття незалежності Україною.

Офіційне визнання обов’язкового аудиту відбулося в 1993 р., у зв’язку з прийняттям Закону України "Про аудиторську діяльність", у якому визначені правові засади здійснення аудиторської діяльності в Україні, що спрямовані на створення системи незалежного контролю з метою захисту інтересів власника. Відповідно до даного закону у тому ж році була створена Аудиторська палата України (АПУ), яка функціонує як незалежний самостійний орган на засадах самоврядування. Також у 1993 році згідно того ж Закону України "Про аудиторську діяльність" була створена Спілка аудиторів України (СПА), яка займається питаннями розвитку аудиторської діяльності в Україні.

Розвиток аудиту в Україні налічує три етапи: Перший – 1987 – 1992 рр. - створення перших аудиторських структур. Другий – 1993 – 1998 рр. - формування нормативно – правової бази

аудиту в Україні. Третій – 1999 р. – дотепер – діяльність аудиту на новій нормативно-

правовій базі. [4, с. 27] 18 квітня 2003 року Аудиторською палатою України було прийнято в

якості національних Міжнародні стандарти аудиту. За цей час з мало відомого терміну аудит перетворився на невід’ємний елемент ринкових відносин.

Очевидно сьогодні в Україні вже не залишилося людей, які б не чули слова "аудит" у всіх його реальних і нереальних іпостасях. Можна досить

271

впевнено сказати, що незалежний аудит як професія відбувся. Переживши з 1993 р. злети і падіння, аудит поступово завойовує власну нішу в сфері фінансового контролю сучасного підприємництва в досить твердій конкуренції з фіскальним контролем у всіх його проявах. З урахуванням світової інтеграції і глобалізації час ставить перед українським аудитом досить конкретні задачі, на рішенні яких і варто зосередитися аудиторській громадськості.

Після перших боязких кроків на початку 90 – х років аудит в Україні став заявляти про себе усе голосніше, займаючи важливе місце в сфері фінансового контролю за діяльністю суб’єктів господарювання. Це особливо значимо в умовах становлення законодавчої і нормативної бази, реформування власності і системи оподаткування.

Як відомо, аудит у нашій країні одержав розвиток із прийняттям Закону України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р. № 3125-ХІІ. Відповідно до нього проводилася сертифікація аудиторів, затверджувалися аудиторські фірми і видавалися ліцензії і сертифікати на цей винятковий вид діяльності.

Критерієм високої якості роботи аудиторської фірми чи аудитора в цей період була гарантія правильності податкових розрахунків і своєчасності сплати в їхній бюджет. Орієнтиром же податкових інспекцій було виконання плану по штрафних санкціях. На цьому ґрунті між даними інститутами виникла нездорова конкуренція. Підприємства, з одного боку, були зобов’язані в досить стиснутий термін здійснювати платний аудит, аудит з іншого боку-не звільнялися від планових перевірок податковими органами.

У результаті численних звертань підприємств у Верховну Раду України з приводу скасування обов’язкового платного аудиту аудиторськими фірмами, а також зусиллями досить впливового у вищому законодавчому органі країни промислового лобі сфера дії ст. 10 Закону була обмежена (постанова Верховної Ради України "Про внесення змін у пункт 7 постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в чинність Закону України "Про аудиторську діяльність" від 26 березня 1996 р. №110/96-ВР). У коло суб’єктів, що піддаються обов’язковому аудиту, входять банки, довірчі товариства, валютні і фондові біржі, інвестиційні фонди і компанії, кредитні союзи, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії й інші небанківські фінансові установи. [1, с. 103]

Радикальні зміни в податковому законодавстві, недостатньо чіткі і суперечливі тлумачення норм податкового права фахівцями податкових органів різного рівня змушували шукати компроміс між ціною аудита і вигодою, отриманою в результаті консультацій і перевірок аудиторськими фірмами. Аудит був затребуваний уже за підсумками фінансово-господарської діяльності підприємств за 1996 рік.

У малих підприємств виникла потреба не тільки в одержанні епізодичних консультацій по бухгалтерському і податковому обліку, але й у його відновленні чи супроводі.

Розвиток інвестиційних процесів в Україні обумовило необхідність посилення контролю за цільовим використанням коштів. Мова йде про контроль з боку як інвесторів за використанням вкладених ними коштів, так і держави – у випадку використання коштів Державного інноваційного фонду

272

України. При цьому аудиторські фірми покликані захищати, насамперед, інтереси власників і не повинні трансформуватися в органи державного контролю [3, с. 203].

Особливо високий попит на аудиторські послуги у випадку реорганізації (злиття, придбання, поділу, виділення, перетворення) підприємств через виникнення складних обліково-податкових проблем.

Рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 19 березня 1997 р. затверджені вимоги щодо аудиторської перевірки відкритих акціонерних товариств і підприємств-емітентів облігацій (крім комерційних банків, інституціональних інвесторів). У них визначений зразковий перелік питань, на підставі яких незалежні аудиторські фірми повинні підтвердити повноту і вірогідність бухгалтерської звітності названих суб’єктів, що хазяюють, і сформулювати на цій основі висновки про їх реальний фінансовий стан.

Згідно ст. 22 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1994 р. № 1201-ХІХ зі змінами і доповненнями) аудит бухгалтерської звітності і фінансового стану емітента при реєстрації випуску цінних паперів є обов’язковим. При наданні регулярної інформації про емітента (не рідше одного разу в рік) обов’язкове підтвердження аудиторською фірмою річного балансу і складання довідки про фінансовий стан.

Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку України, використовуючи надане їй право на розробку і затвердження нормативних документів, що регулюють ринок цінних паперів в Україні, ввела обов’язкове підтвердження бухгалтерського балансу підприємства і звіту про його фінансові результати при реєстрації про емісію цінних паперів.

Відповідно до Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит проводиться з метою визначення вірогідності звітності суб’єктів господарювання, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству і встановленим нормативам. Згідно ст. 8 Закону це повинно бути відзначене в аудиторському висновку.

З прийняттям Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні" і положень (стандартів) бухгалтерського обліку в українських аудиторів з’явилася надія, що, нарешті, припиняться дискусії про право їхньої професії на існування, що розпочалися після прийняття Закону України "Про аудиторську діяльність". Полемічний запал повинний націлюватися на визначення статусу, місця і ролі аудитора.

Висновки. В Україні аудит існує всього дванадцять років – це вкрай незначний строк для визначення суспільством його значення та мети за сучасної ринкової економіки. Тому він потребує широкої реклами, насамперед, серед потенційних замовників, з одного боку, та серед громадськості з іншого. Аудиторська спільнота має постійно роз’яснювати, що аудит – це не тільки підтвердження звітності за вимогами Державної комісії цінних паперів та фондового ринку України. Це і контрольно-правове супроводження діяльності, і консультування з питань правового та договірного забезпечення, і розробка системи внутрішнього аудиту, і бізнес-планування, і науково-методичні розробки з питань економіки, управління та права, і робота з персоналом (навчання, підвищення кваліфікації тощо).

273

ЛІТЕРАТУРА 1. Бодюк А.В. Методологічні та нормативно-правові аспекти аудиту підприємницької діяльності: Монографія. – К.: Кондор, 2005. – 356 с. 2. Гончарук Я.А., Рудницький В.С. Аудит: Навчальний посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 443 с. 3. Давидов Г.М. Аудит: Навчальний посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. – 363 с. 4. Дорош Н.І. Аудит: методологія і організація. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. – 402 с.

СЕКЦІЯ №3. МЕНЕДЖМЕНТ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ:

ДІАПАЗОН ПОТЕНЦІАЛУ ЗМІН.

Сесія 3.1. ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ Й СУСПІЛЬСТВО ЗНАНЬ ЯК

КЛЮЧОВІ ПРІОРИТЕТИ СУЧАСНОГО УСПІШНОГО РОЗВИТКУ. УДК 004.652

ПАНЧЕНКО Б.Е.

Институт кибернетики им. В.М. Глушкова НАНУ

докторант, к.ф.-м.н.

КАРКАСНОЕ ОБЪЕДИНЕНИЕ СВОЙСТВ СУЩНОСТЕЙ И ОБЪЕКТОВ В ЕДИНОЙ МОДЕЛИ ДАННЫХ

Проблема объединения в рамках единой модели свойств,

присущих реляционной и объектно-ориентированной схемам базы данных (ООБД) является актуальной на протяжении вот уже нескольких десятилетий [1,2]. Возникает вопрос о построении новой модели данных, одновременно обладающей SQL и OQL полнотой [3] и позволяющей автоматизированно проектировать информационные системы, имеющие объединенные свойства. В работе рассматривается каркасная модель данных [4,5,6] как еще одна платформа для такого объединения. И как базис для разработки таких CASE-средств.

Идея, позволяющая ожидать позитивный результат такого объединения, была высказана Дейтом - домены из реляционной модели могут рассматриваться как объектные классы. Дейт утверждает [1], что "в реляционной модели не существует ничто, что может ограничить скалярные значения, существующие в доменах, … простыми формами… Эти скалярные значения могут быть настолько сложными, насколько мы пожелаем".

В [4] указывалось, что под сущностью (объектом, фактом и т.п., тут в дальнейшем – сущностью-объектом) в произвольной предметной

274

области (ПО) понимается расширяемая совокупность атрибутов, объединенных единым уникальным в рамках этой ПО многоместным предикатом. А под атрибутом сущности-объекта понимается некое абстрактное множество, объединенное одноместной частью этого уникального для ПО многоместного предиката. Там же описано одно из принципиальных свойств каркасной модели - фиксированная структура единого для каждого атрибута идентификатора, являющегося следствием многоместного предиката. Такой подход к декомпозиции ПО дает возможность каждую сущность-объект рассматривать как отдельный класс со своим фиксированным подклассом ID, каждый экземпляр которого, во-первых, имеет строго фиксированную предопределенную порождающим предикатом структуру, а во-вторых, уникально определяет экземпляр атрибута. При работе с SQL-запросами такая БД форматируется как реляционно-табличная – все группы атрибутов-столбцов в строгом соответствии со своими ID могут быть объединены в отношения. При выполнении же OQL-запроса может использоваться механизм индексирования базы по структуре ID, что значительно повышает скорость выполнения запроса.

В работе рассматривается классическая [7] задача о «неожиданном» дополнении сущности-объекта новым атрибутом, то есть по сути, о модификация схемы БД [4]. Автор [7] для этой проблемы определил красноречивую рубрику «смерть обоим», указывая на невозможность корректного моделирования ситуации ни в рамках классической реляционной модели [8], ни известным алгоритмом ООБД [9]. Для каркасной же концепции подобные модификации являются естественным и корректным процессом, формально описанным теоремой об непротиворечивом росте каркаса [6].

Для проектирования хранилищ данных с объединенными свойствами предложен способ каркасного размещения данных с учетом их предварительной этимологической сепарации. Он заключается в том, что всю совокупность сущностей-объектов произвольной ПО автоматизировано распределяют на пять групп: атомарных, составных и слабых сущностей-объектов, артефактов, т.е. сущностей-копий, данные от которых условно размещаются в хранилище, а также группу неопределенных сущностей-объектов, семантика которых подлежит дальнейшему уточнению.

Для автоматизированного вычленения замаскированной структуры сущности-объекта используются логические и математические критерии, построенные в соответствии с закономерностями, выявленными в ПО с помощью каркасной модели данных. В основе этих критериев - единый обобщенный фактор - происхождение содержания сущности-объекта, т.е. этимология ее содержания (в дальнейшем – просто „этимология”). При этом используется гипотеза [4] о том, что все иные факторы, характеризующие

275

семантику любой сущности-объекта в ПО, функционально зависят от этимологии. Этимология, в свою очередь, описывается математической логикой предикатов и в виде структурированного строкового идентификатора имеет следующую общую схему:

k

i

m

k

mmmXXXX ++++ ...321

321

где каждое звено k

i

m

kX - отделенный идентификатор факта

происхождения i-й сущности-объекта, ki – номер звена идентификатора i-й сущности-объекта (подстрочный индекс), mk – номер соответствующей порождающей сущности-объекта из базовой совокупности сущностей-объектов - объединенной группы атомарных и слабых сущностей-объектов (надстрочный индекс), причем каждое mk может получить какое либо значение только из множества }...,,...,,2,1{ 0 NN , где N0 - общее количество

атомарных сущностей-объектов, N – суммарное количество атомарных и слабых сущностей, i – номер произвольной сущности-объекта в ПО.

Причем, каждое звено k

i

m

kX в этимологии сущности-объекта означает ее

связь с иными сущностями-объектами, которые принимали участие в ее происхождении. И в случае полной совокупности связей

)}12(...,),1(,...,,...,,2,1{ 0 −+=NNNNi . Знак „плюс” в общем виде схемы этимологии

означает строковое объединение. Для атомарных сущностей этимология - это лишь одно звено Xi, в котором m=i (т.е. атомарная сущность порождает сама себя). Атомарные сущности-объекты получают в общей совокупности первые номера, т.е. для них i=1,N0. Для слабых сущностей-объектов в вышеупомянутой строковой сумме каждому номеру ki звено k

i

m

kX

соответствует строго. Это означает, что последовательность звеньев строго соответствует последовательности зависимостей каждого следующего звена от предыдущего, что в свою очередь соответствует последовательности синтеза каждой предыдущей слабой сущностью-объектом (вплоть до старшей атомарной) следующей слабой сущности-объекта. Для составных сущностей-объектов в их этимологии место каждого звена k

i

m

kX не строгое, т.е. последовательность звеньев не имеет значения.

Тем не менее, суммарная совокупность звеньев строго отвечает совокупности формирующих сущностей-объектов.

Идентификатор, построенный описанным образом, для реляционной модели данных используется как минимально достаточный суррогатный ключ таблицы, которая объединяет все свойства конкретной сущности-объекта. А ее атрибуты - это аргументы образующего многоместного предиката.

Для предварительной этимологической сепарации данных в работе предложено несколько алгоритмов. Это алгоритм, основанный на использовании словаря сущностей-объектов, который размещен в общедоступных сетях и постоянно пополняется; алгоритм, основанный на функциональных зависимостях между данными от сущностей-объектов, которые позволяют сопоставить сущности-объекты между собой; алгоритм отслеживания повторных связей сущностей-объектов в бинарных парах; алгоритм статистического

276

анализа детерминированных или многозначных зависимостей, а также алгоритм последовательных модификаций каркаса-шаблона связей.

Для дальнейшего проектирования схемы хранилища на базовой совокупности сущностей-объектов формируется множество масок - частичных копий (артефактов), каждая из которых является носителем ограниченной группы атрибутов родительской сущности-объекта, которая отвечает лишь за одну ее конкретную роль. Каждой маске присваивается идентификатор, соответствующий структуре этимологии ее сущности-объекта. Осуществляя сочетание декартовых перемножений масок между собой по принципу “все на все”, получают каркас связей. Т.е., полную совокупность составных сущностей-объектов [4]. После чего из полученных таблиц отбрасываются семантически не совместные. Например, результат перемножения двух слабых сущностей-объектов, у которых общий предок и которые из-за ограничений конкретной ПО не могут образовывать связь.

Общее количество S(t) полученных таким образом таблиц для реляционной модели хранилища с учетом множества масок каждой сущности-объекта и зависимости количества сущностей-объектов от номера промежутка времени актуальности структуры хранилища, определяется выражением:

12)!)((!

)!()( )(

)(

1

−=−

= ∑=

tNN

tNN

KKtNNK

tNNtS

где K – текущая арность связей групп доменов-масок, а NN(t) – общее число масок, которое зависит от t - номера промежутка времени актуальности структуры хранилища, на протяжении которого эта структура не претерпевает модификации. Общее же количество масок определяются формулой:

∑ ∑= =

=

)(

1

),(

1

),,,()(

tN

i

tiM

j

tjitNN α

где, в свою очередь, α(i,j,t) – признаки актуальности маски, формальный массив целых чисел, каждое из которых определяется совокупностью индексов (i,j,t) и в пределах способа проектирования принимается равным 0, что символизирует аннулирование маски, или 1, что символизирует актуальность маски; i – номер сущности-объекта; N(t) – общее количество сущностей-объектов на промежутке времени t; M(i,t) - количество масок каждой i-й сущности-объекта на промежутке времени t, а j - индекс, символизирующий номер маски i-й сущности-объекта, суммарное количество которых для одной сущности-объекта формирует внутренняя сумма.

В работе показано, что количество масок произвольной сущности-объекта не может быть любым или отделенным от количества масок других сущностей-объектов этой ПО. При образовании бинарных, тернарных или связей более высокой арности со стороны каждой задействованной в этой связи сущности-объекта должно быть „предоставлено” соответствующую маску. А это, в свою очередь, означает, что маски актуализируются или аннулируются синхронизировано с актуализацией или аннулированием

277

соответствующих связей, т.е. ролей, в которых те или иные группы сущностей-объектов принимают участие. Это взаимное соответствие масок существенно упрощает построение каркасной модели ПО.

Таким образом, формируется логическая и физическая схемы данных, которые эквивалентны одна другой. Для реляционных хранилищ это позволяет использовать реляционные возможности в физически распределенном хранилище данных, разнесенном на разные серверы.

Как указывалось в [6], структура идентификаторов, строго соответствующая булеану связей сущностей-объектов, обеспечивает полную модифицируемость схемы хранилища. Там же показано, что любые агрегированные сущности-объекты (то есть составные) замаскированные под атомарные, продуцируются конечным набором атомарных. Такой подход к моделированию объектов обобщает процедуру проектирования схемы ООБД [9], где любому искомому существительному (объекту) ставится в соответствие только атомарный предикат (неструктурированный ID), вне зависимости от семантики ПО (т.е., этимологических взаимосвязей). Поэтому каркасная модель значительно расширяет возможности ООБД. Составные сущности-объекты являют собой по сути пост-связные многоместные предикаты. А слабые сущности-объекты – цепочки иерархически-зависимых многоместных предикатов. Каркас же единой процедурой [4,5,6] моделирует и тот, и иной тип.

Список литературы

1. Дейт К.Дж., Введение в системы баз данных, 8-е издание.: Пер. с англ. — М.: "Вильямc", 2005. — 1328 с.: ил. 2. Д. Чемберлин, Анатомия объектно-реляционных баз данных// СУБД, - Москва, 1998. - № 01-02. – C. 65-76 3. Ульман Д.Д., Уидом Д., Основы реляционных баз данных. – М.: 2006 – 374с. 4. Панченко Б.Е., О синтезе универсальной логической модели данных // Вестник СумГУ, - серия «Техн.» - вып. 2, - Сумы, 2009. – с. 60-66 5. Панченко Б.Е., Теорема о полноте и единственности реляционного каркаса// Вестник СНАУ, - серия «Механиз. и автоматиз. произв. проц.», - Сумы, СНАУ. – 2009. – No 1 (20). - C. 67-76 6. Панченко Б.Е.,. Писанко И.Н, Свойства реляционного каркаса на множестве семантически атомарных предикатов// Кибернетика и системный анализ, - Киев, 2009. – No 6. – C. 120-129 7. Пржиялковский В., Что объектам здорово, то реляциям смерть, и наоборот, и еще пол-оборота//Персональный сайт автора, - Москва, 1998, - http://open.oracle.tu2.ru/OR.html 8. Codd E.F., The Relational Model For Database Management, Version 2, Reading Mass. – New York: Addison-Wesley Publishing Co, 1990. – 538p 9. Г. Буч, Объектно-ориентированный анализ и проектирование с примерами приложений на С++. – М.: 2001- 560 с.

278

М.В.ДАНІЛКО, аспірант,

ДВНЗ «Київський національний економічниій університет імені Вадима Гетьмана», Danilko@email.ua

ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА РОЗВИТОК

СУЧАСНОГО ТУРИСТИЧНОГО БІЗНЕСУ Стаття присвячена можливостям та перспективам використання

Інтернет-технологій в галузі туризму. Надаються приклади використання глобальної мережі Інтернет в туристичному бізнесі. Проаналізовано вплив Інтернет-технологій на розвиток міжнародного туризму.

Розвиток сучасних інформаційних технологій значно впливає на методи

та форми підприємств як на сферу промислового виробництва так і на сферу послуг. Використання глобальної мережі Інтернет на сучасному етапі займає одне з головних місць у питаннях обміну інформацією. Сучасний Інтернет в життєдіяльності туристичного підприємства є життєвою артерією та є могутнім комунікаційним каналом, що значно прискорює управління інформацією. Основним клієнтом туристичної фірми є прогресивний клієнт, клієнт який надає фірмі максимальний прибуток через що слід зазначити, що користувачами мережі Інтернет є найпрогресивніші громадяни країн. Взаємозв’язок туристичних операторів та туристичних агенцій, туристичних операторів з готелями по всьому світі, туристичних агенцій з клієнтами, бронювання туристичних продуктів, авіабілетів, все це відбувається в туристичнобу бізнесі завдяки Інтернет. Туристична індустрія сучасного вигляду, з тією великою кількістю суб’єктів туристиної галузі просто не зможе існувати без глобальної мережі Інтернет.

Туризм в Інтернеті є однією з найбільш розвинутих галузей. В мережі Інтернет існує велика конкуренція між суб’єктами туристичної індустрії з використанням самих різноманітних засобів боротьби, починаючи з агресивної реклами і закінчуючи звичайними надбавками за туристичні послуги.

Значний внесок в розвиток концепції інформаційного суспільства внесли такі науковці, як Маклюзен М., Тоффлер А., Пайор М., Постер М., Шиллер Г. Всі науковці зазначали значну роль впливу інформації на суспільство. Розглядаючи соціальні зміни, автори теорій інформаційного суспільства наводять приклади перших змін, що стосуються бізнес-діяльнсоті виникнення нових технологій спілкування. Комп’ютеризація повсякденного життя не лише підтверджує гіпотезу про формування інформаційного суспільства, але й зазначає віртуальну реальність в якості симуляції реальних речей та вчинків [1].

Сучасний туристичний продукт став більш прогресивним, індивідуальним, привабливим та доступним для споживача завдяки новому інформаційному середовищі. Розміщують інформацію в мережі Інтернет про свою діяльність як туристичні оператори так і великі туристичні агенції. Туристичні компанії активно використовують комп’ютерні системи

279

бронювання та резервування авіатранспорту, залізничного сполучення, номерів в готелях різних країн. Середовище сучасної туристичної фірми наскрізь пронизане складною системою комунікацій. Наявність сайту сучасної туристичної компанії є елементом досконалої інформаційної політики фірми. Позиціонування компанії в глобальній мережі складає позитивний імідж компанії серед клієнтів та партнерів та є свідоцтвом успішності компанії в своєму середовищі. Туристична компанія в Інтернеті –це динамічність , інтерактивність та оперативність. Веб-сайт компанії в наш час стає не лише візитною карткою але й тонким маркетинговим інструментом, значним інформаційним засобом що дозволяє виявити інтереси цільової аудиторії, закріпити імідж фірми, просувати торговельну марку.

Інтернет, як величезне місце по зберіганню інформації, величезний електронний супермаркет і місце проведення вільного часу приковує інтерес суспільства. Точно визначити кількісні параметри мережі сьогодні та в майбутньому- задача майже неможлива, тому багато спеціалістів почали підраховувати окрім загальної кількості користувачів Інтернет так і описання демографісного портрету користувача, його соціально-економічних характеристик (статі, віку, рівня доходів, освіти, країни перебування, місця народження).

Туристичний продукт є найбільш потрібний по запитам в пошукових ситемах Інтернету. На Заході є звичайним отримання довідкової інформації про країну, бронюванння туру, інформації про перевізників тощо.

Індустрія туризму в повному обсязі висвітлена в глобальній мережі Інтернет. Лідери туристичного бізнесу зрозуміли, прийняли Інтернет і адаптувалися в ньому. Туристичні компанії відрізняються між собою не лише змістом але й характером управління. В одним випадках вони керуються постачальниками туристичних послуг, в інших-посредниками. Відомі готельні корпорації, такі як «Шератон», «Марріотт», «Хілтон», а також великі туристичні компанії, керують своїми сайтами самостійно. Он-лайн бронювання замовлень та керування інформацією складають велику роль в функціональності сайту туристичної компанії.Заощаджується багато часу як у туристичної компанії не обслуговуючи клієнта фізично, так і у клієнта. І від того, на скільки буде інноваційно розвинений сайт, залежить значна частина загального успіху туристичної компанії.

Одночасно з туристичними сторінками міжнародних корпорацій і незалежних приватних туристичних компаній, в Інтернеті набувають обертів мегасайти туристичної інформації, керовані посередниками. Ці новоутворення являють собою віртуальні магазини, що пропонують можливість культурного досугу та культурних урочистостей.. Привабливість сайту збільшується за рахунок позитивної атмосфери на сайтах. Вона спонукає клієнтів Інтернету до мандрівки в той чи інший готель тощо. Не дивлячись на незрілість таких мегасайтів, як наприклад Mikrosoft Expedia, Travelocity, Asia Travel, український аналог закордонних сайтів- «Отпуск», доля продажу на їх сторінках складає левову доля від загального продажу туристичних послуг в режимі реального часу. Переваги мегасайтів полягають в корисній інформації, яку бачать користувачі. На додаток до комерційної інформації на сайтах міститяться корисні поради мандрівникам, інформація

280

про погоду, курси валют, плани карт тощо. Користувач Інтернету знайде на них найбільший спектр інформації про всі послуги компаній та готелей зібраних в одному місці. Користувачу не потрібно заходити на окремі сайти. Вся інформацій ласкаво розміщена на одному сайті посередника, якому в свою чергу платять кошти тіж великі туристичні компанії.Інтернет поступово займає все більший сегмент туристичного ринку. Туристичні компанії, авіакомпанії, готелі обєднуються в Мережі та пропонують можливість онлайн бронювання. В свою чергу туристи все частіше шукають інформацію про готелі та місця відпочинку та самостійно бронюють всі необхідні послуги.

Згідно спостережень Всесвітньої Туристичної Організації на самостійному бронюванні авіаквитків можна заощадити близько 9%, а на повному комплексі туристичних послуг до 20% відносно вартості туристичного пакету в туристичній компанії. Ці факти значно бентежать туристичну індустрію посередників, що заробляють гроші на створенні туристичного продукту (авіабілет, готель, трансфер, екскурсії) в одній туристичній путівці та змушені шукати нові шляхи розвитку [2].

Розвиток комерційної функції Інтернету викликав гарячі дебати стосовно майбутнього традиційних посередників туристичної індустрії. Навіщо клієнту звертатися до туристичного оператора або туристичної агенції, якщо можна знайти та замовити всі туристичні пропозиції самостійно. Що чекає на ці фірми в майбутньому світі переплетеному комунікаційними мережами?

В часи виникнення мережі Інтернет з метою реалізації туристичного продукту більшість спеціалістів ввжали, що ланцюги основних туристичних агенцій стануть лідерами з продажу туристичних послуг в режимі реального часу. Але, лише за вийнятком «Амерікан Експрес» , вони схоже не змогли в повному обсязі використати нові можливості та були потрясені віртуальними магазинами. Революцію з продажу в режимі онлайн туристичних послуг створили такі компанії як Люфтганза та ТУИ, остання вийшла на ринок України в 2009 році, придбавши контрольний пакет акцій ТзОВ «Вояж-Київ», власника ТМ «Галопом по Європам» одного з найбільших українських туристичних посередників обслуговуючих більш ніж 75 країн світу.

Світовою тенденцією є те, що нові невеликі туристичні фірми одразу починають продавати свої послуги через мережу Інтернет. Таким чином вступаючи в конкуренцію із старими туристичними фірмами а іноді навіть встають на шляху крупних туристичних операторів.

Відповіддю турагентів на загрозу інтернетизації стало її відхилення. Вони наполягають на тому, що ланцюг «клієнт-турагент-туроператор-кінцевий постачальник» не зникне і в Інтернеті, не дивлячись на розмаїття широкодоступної інформації на мегасайтах тощо. Також великим фактом думки турфірм є те, що не дивлячись на різномаїття інформації в Інтернеті та можливість бронювання в режимі реального часу, при купівлі туристичної послуги більшості людей необхідна елементарна консультація спеціаліста. Інтернет може надати безліч інформації, але лише в консультаційних цілях, та не може надати «людських» рекомендацій. Інтернет не замінить живе спілкування. Другим аспектом є те, що навіть знайшовши місце відпочинку, не кожна людина буде пресилати гроші на інший кінець світу, адже природньо мати якісь гарантії, а не папірець з Інтернету.

281

Інтернет дозволяє наздогнати багато недоліків, що мають місце в звичайній рекламній діяльності де клієнт керує ситуацією, клієнти самі вибирають інформацію яка їм цікава . Пасивна аудиторія стає активним учасником рекламної кампанії. Клієнт сам звертається за інформацією, а не навпаки.Режим доступу до сайтів компаній носить інтерактивний характер. Двосторонній обмін інформацією в формі діалогу посилює інливідуальний підхід до клієнта. Потенційний турист зв’язується з туристичними фірмами для отримання більш повної інформації, домовлення про знижки В свою чергу, компаніям легко знайти потенційних клієнтів, щоб виявити нові запити або сповістити про нові туристичні продукти. Коп’ютер запам’ятовує інформацію отриману від клієнта, обробляє її та формулює відповіді з урахуванням індивідульних вподобань та смаків туриста.

Інформаційні технології Інтернет, що активно використовуються в Західних країнах переходять і в нашу державу. З кожним роком все більше українців звертаються за допомогою в глобальну мережу Інтернет. Турагенти за допомогою світової комп’ютерної мережі знаходять роздрібних клієнтів та шукають головних туристичних операторів. Туроператори в свою чергу активно використовують інформаційні технології з метою збільшення мережі агентів та економії витрат на зв’язок із ними. Кінцеві постачальники використовую мережу Інтернет для реклами туристичних послуг.

Якщо клієнти звертаються до Інтернет для отримання корисної інформації, то продавці туристичних послуг для того, щоб заявити про себе в Інтернеті.

Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що туристичний сегмент в мережі Інтернет в останній час характеризується великим розмаїттям і динамікою росту. За останні роки з’явилась велика кількість спеціалізованих туристичних порталів і сайтів туристичних компаній що збільшують інформативність туристів. Для туристичних операторів- це канал звязку з агентами, для туристичних агентів-це канал виходу на клієнтів. В наш, час наявність сайту в туристичній фірмі є обовязковим елементом ведення успішного турбізнесу, важливим елементом PR-політики, знаком високої конкурентоспроможності.Сайт туристичної компанії має бути якісним, професійним, зручним у використанні та мати досконалі властивості, необхіді для партнерів фірми, клієнтів та постачальників послуг.

Література:

1. Быков И.А. Новые книги по социальным наукам. Аннотация к книге Уэбстера Ф. «Теории информационного общества». Режим доступа: http://www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2008/01/31/0000320147/013-Bykov.pdf 2.www.world-tourism.org/ Сайт Всесвітньої Туристичної Організації

282

УДК 658: 330. 13. 001. 76 ВОЛКОВА КРИСТИНА ВИКТОРОВНА Одесский Национальный Университет им.

И. И. Мечникова, аспирантка Kristina.volkova@gmail.com

СОВРЕМЕННЫЕ ТРЕБОВАНИЯ К МНОГОЗАДАЧНОЙ СИСТЕМЕ ПОКАЗАТЕЛЕЙ ОЦЕНКИ НЕМАТЕРИАЛЬНЫХ ОБЪЕКТОВ

СУЧАСНІ ВИМОГИ ДО БАГАТОЗАДАЧНОЇ СИСТЕМИ ПОКАЗНИКІВ

ОЦІНКИ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ ОБ’ЄКТІВ

CONTEMPORARY REQUIREMENTS TO MULTI-TASK INDICATOR SYSTEM FOR INTANGIBLE ASSETS ESTIMATION.

Аннотация: В статье приводится анализ базовых категорий

методов оценки нематериальных объектов3, их достоинств и недостатков, на основании которых автором формулируются основные требования к многозадачной системе показателей оценки.

Summary: The paper analyzes basic categories of estimation techniques applied to intangible assets, gives an overview of their merits and demerits, based on which author formulates the main requirements towards the multi-purpose system of indicators of intangible assets estimation.

Анотація: У статті наводиться аналіз основних категорій методів оцінки нематеріальних об’єктів, їх позитивних сторін та недоліків, на базі яких автором формулюються основні вимоги до багатозадачної системи показників оцінки.

Введение: Современный этап развития управленческой науки характеризуется растущей популярностью ресурсной теории стратегического менеджмента, фокусирующейся на создании экономической ренты, стержневых компетенциях и способностях организации к самообучению. В свете этих тенденций традиционный бухгалтерский учёт, использующий ретроспективные методы оценки, постепенно теряет способность своевременно предоставлять качественную и практически полезную информацию для принятия управленческих решений. Изменение требований, предъявляемых к качеству и содержанию информации, во многом объясняется высокой динамичностью современной бизнес среды, в условиях которой вовремя полученная и грамотно структурированная информация зачастую становится залогом конкурентного преимущества. Это свидетельствует о возрастающей роли нематериальных активов в современной экономике, которая в научных кругах трактуется как информационная экономика или экономика знаний.

Исходя из этого, на приоритетные роли выходит управленческий подход к оценке нематериальных объектов, рассматривающий их как

3 В данной статье под нематериальными объектами следует понимать всю совокупность нематериальных активов (см. Классификацию, предложенную Удовиченко О. М. Понятие, классификация, измерение и оценка нематериальных активов (объектов) компании: подходы к проблеме. Научные доклады № 13(R) – 2007. СПб.: НИИ менеджмента СПбГУ, 2007

283

многоаспектное понятие и предполагающий многокритериальную систему оценки эффективности деятельности компании.4

Ключевые слова и понятия: нематериальные объекты, финансовые и многокритериальные системы измерения, методы прямого измерения интеллектуального капитала, методы дохода/возврата на активы, методы рыночной капитализации, методы системы показателей эффективности, многозадачная система показателей оценки нематериальных объектов.

Анализ последних исследований: Тема методов оценки нематериальных объектов является высоко актуальной уже в течение нескольких десятилетий. Изучению методов оценки посвящены работы следующих отечественных и зарубежных авторов: К.-Э. Свейби, Р. Пети и Дж. Гурти, Р. Каплана и Д. Нортона, Дж. Руса, С. Спайка и Л. Фернсрома, Р. Рейли, Р. Швайса, А. Н. Козырева, О. М. Удовиченко. На сегодняшний день, несмотря на большое количество разработанных подходов, не существует единой общепринятой теоретической модели оценки нематериальных объектов.

Результаты исследований: Существующие на сегодняшний день около 40 методик измерения и оценки нематериальных активов можно условно разделить на два основных блока: финансовые и многокритериальные (балансовые) системы измерения, которые в свою очередь делятся на четыре основные категории, базирующиеся на классификации, предложенной Люти и Вильямсом5 (см. Рис.1 Методики оценки нематериальных активов). Ниже приведено краткое описание и анализ достоинств и недостатков каждой категории методов.

К категории методов прямого измерения интеллектуального капитала (Direct Intellectual Capital Methods — DIC) принято относить методы, основанные на идентификации и денежной оценке отдельных объектов. После оценки всех активов выявляется итоговая ценность нематериальных объектов, либо путем арифметического сложения, либо более сложными расчетами, учитывающими синергетические эффекты. Часто при оценке отдельных объектов используется затратный подход.

К основным недостаткам методов данной категории относится достаточно узкий круг объектов применения, т.к. четкое выделение объекта измерения и оценки возможно лишь для части нематериальных объектов, наиболее полно отвечающей их бухгалтерскому определению (наличие четких юридических границ, отчуждаемость, способность приносить экономические выгоды в будущем). Остальная же часть нематериальных объектов, не отвечающая приведенным требованиям, оценивается в этом случае в совокупности, что не дает достаточной структурированной информации о степени ее влияния на результаты деятельности компании.

4 Волкова К. В., К проблеме оценки нематериальных активов. Материалы 4ой международной научно-практической конференции: Современные технологии управления предприятием и возможности использования информационных систем: состояние, проблемы, перспективы, Одесса, 2008

5 Sveiby K.-E., Methods of Measuring Intangible Assets, 2007 http://www.sveiby.com/articles/IntangibleMethods.htm

284

Финансовые

Многокритериальные (балансовые) системы измерения: системы измерения:

Рис. 1. Методики оценки нематериальных объектов Методы дохода/возврата на активы (Return on Assets Methods —

ROA) предполагают, что доходность материальных активов внутри отрасли относительно неизменна, поэтому разницу в доходности активов различных компаний можно объяснить наличием у них специфических нематериальных

Цели оценки: 1. Выделение совокупной цены приобретения

бизнеса для целей финансового учета и учета налога на прибыль

2. Оценка стоимости бизнеса перед его приобретением

3. Приобретение отдельных нематериальных активов

4. Формирование капитала за счет долгового финансирования

5. Анализ при реорганизации и банкротстве 6. Установление надлежащих ставок роялти для

лицензий на нематериальные активы 7. Установление справедливой межфирменной

трансфертной цены 8. Налоговое планирование и соблюдение

требований в области уплаты налога на прибыль

9. Поддержка при ведении судебных разбирательств и урегулировании споров

10. Формирование и ликвидация бизнеса Методы оценки: 1. Методы рыночной капитализации:

а. Финансовый метод оценки интеллектуального капитала (FiMIAM)

б. Investor Assigned market value (IAMV) в. Market-to-Book value г. The Invisible Balance Sheet д. Q –теория инвестиций Тобина (Tobin’s q –

ratio)

2. Методы дохода/возврата на активы: а. Calculated Intangible Value (CIV) б. Экономическая добавленная стоимость

(Economic Value Added (EVA)) в. Value Added Intellectual Coefficient (VAIC)

3. Методы прямого измерения интеллектуального капитала: а. Финансовый метод оценки

интеллектуального капитала (FiMIAM) б. Intellectual Asset Valuation в. Total Value Creation (TVC) г. Inclusive Valuation Methodology (IVM) д. Accounting for the Future (AFTF) е. Technology Broker ж. Citation-Weighted Patents

Цели оценки: 1. Корпоративное управление Методы оценки: 1. Методы системы показателей эффективности: а. National Intellectual Capital Index б. Topplinjen Business IQ в. MAGIC г. Danish guidelines д. IC-dVAL е. IC Rating ж. Value chain Scoreboard з. Meritum guidelines и. Knowledge audit cycle к. Value Creation Index л. IC-Index м. Holistic Accounts н. Skandia Navigator о. Intangible Assets Monitor п. Сбалансированная система показателей

эффективности (Balanced Scorecard)

2. Методы прямого измерения интеллектуального капитала: а. Финансовый метод оценки

интеллектуального капитала (FiMIAM) б. Оценка интеллектуальных

активов(Intellectual Asset Valuation) в. Total Value Creation (TVC) г. Inclusive Valuation Methodology (IVM) д. Accounting for the Future (AFTF) е. Technology Broker ж. Citation-Weighted Patents з. HR statement и. Human Resource Costing&Accounting (HRCA)

Методики оценки нематериальных активов

285

объектов, а вычислив эту дополнительную доходность, можно определить их стоимость. При применении этих методов оценивается практически вся совокупность нематериальных объектов, однако полученная итоговая величина вряд ли может быть использована для управления ими, поскольку не содержит детализацию по видам объектов. Более того, сама эта величина сильно зависит от примененного коэффициента капитализации, который можно выявить далеко не для всех видов нематериальных объектов.

Методы рыночной капитализации (Market Capitalization Methods — MCM) позволяют рассчитать ценность нематериальных объектов компании как разность между рыночной капитализацией компании и собственным капиталом. Они могут применяться для сравнительного анализа компаний одной отрасли и являются достаточно иллюстративными при оценке финансовой стоимости нематериальных активов – достаточно важная и востребованная информация для высшего управленческого звена. Однако данный метод применим только к компаниям, котирующим свои акции на открытом рынке, а получаемый в результате показатель ценности, относится ко всей совокупности нематериальных объектов — т.е. малопригоден как для целей управления объектами, так и для продажи отдельных активов и бизнеса в целом. Данная категория методов имеет и еще один существенный недостаток – используя подход к оценке нематериальных объектов путем выявления разницы между рыночной и расчетной ценностью компании, выявляется не ценность самих нематериальных объектов, а ценность знания представителей внешнего окружения (рынка) об особенностях компании.

Методы системы показателей эффективности (Scorecard Methods — SC) не предполагают получение денежной оценки, поэтому не могут применяться для оценки актива с целью продажи. Однако они более продуктивны для целей управления различными нематериальными объектами, поскольку позволяют охарактеризовать их с разных точек зрения. В защиту данных методов измерения также может служить довод о том, что в отличие от финансовых и физических активов, нематериальные объекты обладают различной ценностью для разных компаний и разных видов бизнеса. К недостаткам методов данной категории следует отнести тот факт, что, хорошо отражая специфику деятельности конкретной компании, они с трудом поддаются стандартизации и, как правило, требуют значительных средств на внедрение и поддержку6. Еще одним недостатком подобных методов является контекстный характер показателей и необходимость их индивидуальной настройки под каждую организацию, что затрудняет возможность дальнейшего сравнения полученных результатов для разных компаний. Помимо этого, новизна этих методов достаточно тяжело воспринимается афилированными лицами и менеджерами, привыкшим к финансовой точке зрения на все процессы.

Выводы: Анализ приведенных выше недостатков существующих методик, позволяет сформулировать основные требования к многозадачной системе показателей оценки нематериальных 6 О.М.Удовиченко. Понятие, классификация, измерение и оценка нематериальных активов (объектов) компании: подходы к проблеме. Научные доклады № 13(R) – 2007. СПб.: НИИ менеджмента СПбГУ, 2007

286

объектов. Становится очевидным, что такая сиcтема оценки должна носить

многокритериальный характер, позволяющий получить всестороннее представление об объектах оценки. При этом должен достигаться охват всех категорий нематериальных объектов, стимулироваться отход от статических ретроспективных методов оценки в пользу динамических, а также минимизироваться степень субъективности используемых методов.

Одним их важнейших требований к подобной системе является необходимость учета специфики организации (формы собственности, категории (коммерческие/некоммерческие/общественные), степени инновационности и специализации компании).

Необходимо структурирование используемых методов на основании целей оценки, специфики организации, категории нематериальных объектов и функций управления, исходя из чего, появится возможность комбинирования финансовых и нефинансовых показателей сообразно нуждам оценки.

Важными характеристиками системы подобного рода являются адаптивность и «встраиваемость» в бизнес – процессы организации, а также непосредственно в процесс создания корпоративных знаний, что позволит увеличить точность прогнозов относительно дальнейшего развития трудно идентифицируемых нематериальных объектов.

Определяющую роль при выборе методики оценки играет ее цель, а также категория пользователей ее результатов. Как показывает практика, потребность в структурированной аналитической информации о состоянии нематериальных объектов испытывает достаточно обширный круг пользователей, охватывающий все уровни организации от топ-менеджмента, до менеджеров функциональных подразделений, акционеров, инвесторов и прочих аффилированных лиц. Поэтому к первоочередным требованиям относится и простота расчета – эмпирическая проверка полученной системы оценки должна производиться на основе данных стандартной финансовой отчетности компании.7 Следует также стремиться к максимально удобной и понятной для всех категорий пользователей форме внешнего отчета.

Дальнейшие разработки в сфере создания многозадачной комплексной системы оценки нематериальных объектов должны проводиться с учетом сформировавшихся на сегодняшний день требований, определяющих направления исследования, нуждающиеся в особом внимании ученых.

Список использованных источников:

1. Herman A. van den Berg. Models of Intellectual Capital Valuation: A Comparative Evaluation//Working papers Queen’s University Kingston, 2003

7 Шумаев Н. В. , Материалы по предзащите кандидатской диссертации на тему: «Интеллектуальный капитал: вклад в результаты деятельности компаний», МГУ им. М. В. Ломоносова, Москва, 2007.

287

2. Sveiby K.-E., Methods of Measuring Intangible Assets, 2007 http://www.sveiby.com/articles/IntangibleMethods.htm 3. Удовиченко О. М., Понятие, классификация, измерение и оценка нематериальных активов (объектов) компании: подходы к проблеме, Научные доклады № 13(R) – 2007. СПб.: НИИ менеджмента СПбГУ 2007 4. Волкова К. В., К проблеме оценки нематериальных активов. Материалы 4ой международной научно-практической конференции: Современные технологии управления предприятием и возможности использования информационных систем: состояние, проблемы, перспективы, Одесса, 2008 5. Шумаев Н. В., Материалы по предзащите кандидатской диссертации на тему: «Интеллектуальный капитал: вклад в результаты деятельности компаний», МГУ им. М. В. Ломоносова, Москва, 2007.

УДК 351.82 НИЖНИК Н.Р.,

доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових

наук України, Інститут законодавства Верховної Ради

України, м.Київ

ГУРКОВСЬКИЙ В.І., кандидат наук з державного

управління, науковий консультант Науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук України, м.Київ vladgur@bigmir.net

067 502 69 00, 044-222-83-23

ДОСЛІДЖЕННЯ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙН» В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Анотація ДОСЛІДЖЕННЯ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙН» В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У статті здійснено аналіз українських і зарубіжних науково-

практичних джерел щодо еволюції наукової думки щодо «інформаційної зброї» та окреслено сучасний стан дослідження інформаційного протиборства в глобальному інформаційному суспільстві, визначено місце глобалізації в еволюції розвитку інформаційних війн, виявлено роль інформаційних технологій у процесі ведення інформаційних війн.

Ключові слова: державне управління, глобалізація, глобальне інформаційне суспільство, інформаційна війна, інформаційна зброя, інформаційні технології

ИССЛЕДОВАНИЕ «ИНФОРМАЦИОННЫХ ВОЙН»

В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ В статье осуществлен системный обзор украинских и зарубежных

научно-практических источников относительно эволюции научной мысли относительно «информационного оружия» и очерчены современное состояние исследования информационного противоборства в глобальном информационном обществе, определено место глобализации в эволюции развития информационных войн, выявлена роль информационных технологий в процессе ведения информационных войн. Ключевые слова: государственное управление, глобализация, глобальное информационное общество, информационная война, информационное оружие, информационные технологии

288

RESEARCH "INFORMATION WARFARE" IN A GLOBALIZING The article made a systematic review of Ukrainian and foreign scientific

sources on the evolution of scientific thought on the "information weapon" and outlined the current state of research information in conflict global information society, defined place in the evolution of global information wars, found the role of information technology in the process of information wars.

Keywords: governance, globalization, global information society, information war, information weapons, information technologies

Актуальність. Сьогодні найбільш перспективною технологічною

платформою для подальшого розвитку інфраструктур масової інформації та комунікації – як на глобальному, так і на локальному рівнях – вважається саме Інтернет і пов’язані з ним нові види медіа-сервісів. Уже сьогодні всесвітня мережа є інтегральною складовою більшості аспектів людського життя, але завдяки розповсюдженню та вдосконаленню ІКТ її вплив на глобальний політичний, економічний, гуманітарний розвиток продовжує швидко зростати.

Інформаційні війни, медіа-тероризм стали породженням інформаційної глобалізації та все більше викликають тривогу і занепокоєння і потребують детального з’ясування їх можливих наслідків.

Перешкоди на шляху гарантування інтересів національної безпеки України можуть бути усунені або ослаблені зусиллями держави після їх адекватної оцінки і наукового аналізу з точки зору наукової галузі «Державне управління».

Мета публікації полягає в дослідженні теоретико-методологічних засад «інформаційної зброї» в умовах глобального інформаційного суспільства, розкритті сучасних тенденцій прояву інформаційних війн, здійсненні аналізу українських і зарубіжних науково-практичних джерел щодо еволюції наукової думки щодо «інформаційної зброї» та окреслити сучасний стан дослідження інформаційного протиборства в глобальному інформаційному суспільстві

Одними з перших це намагалися зробити такі видатні історики, політологи, теоретики проблем війни та миру, як З.Бжезінський, Д.Волкогонов, Дж.Джоулвен, Г.Кіссінджер, Дж.Кеннан, Дж.Мак-Конелл, Дж.Робертсон, Х.Солана, С.Хантінгтон та ін. Їхні праці про сутність і витоки збройних конфліктів, причини їх виникнення і дотепер залишаються найгрунтовнішими та фактологічно найбільш наповненими.

На сучасному етапі відбувається інтенсивне формування російської школи вивчення інформаційної війни. До неї належать насамперед провідні фахівці К.Арцибазов, О.Арбатов, Є.Рогов, В.Семенов, а також вчені Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації, фахівці Інституту політичного та воєнного аналізу Росії Ю.Морозов, В.Глушков.

Сьогодні відбувається перехід до аналізу позитивних процесів, що універсалізують життя людей, формують у них відчуття спільності світу, в якому вони живуть. Позитивне сприйняття глобалізації полягає в тім, щоб сприяти конституюванню всепланетної спільності і співробітництву людей заради загальної безпеки. На теоретичному рівні позитивні аспекти глобалізації ні в кого не викликають заперечень. На практичному рівні

289

спостерігаємо, що за допомогою інформаційної сфери деякі країни прагнуть зміцнити своє гегемоністське становище у світі.

Інформаційні технології не могли не вплинути на таку сферу міжнародних відносин як інформаційне протистояння, створивши якісно новий рівень ведення інформаційних воєн. У ЗМІ дедалі частіше з'являються публікації, в яких розглядають такі поняття, як „інформаційна безпека", „інформаційно-психологічна боротьба", „інформаційна зброя", які відображають об'єктивно існуючі в світі тенденції зміщення способів і методів забезпечення своїх інтересів сторонами, що протиборствують, в якісно іншу, відмінну від традиційного розуміння сферу „воєнних дій", а саме - в інформаційно-психологічну. Ці тенденції повинні визначати сьогодні відповідні пріоритетні напрямки вдосконалення та розвитку державного управління національною інформаційною безпекою, що забезпечують відповідність їхнього рівня сучасним реаліям глобального інформаційного суспільства та ефективне розв'язання завдань національної безпеки.

Тому, для науки державного управління з огляду на необхідність гарантування захисту національних інтересів та захищеності інформаційного суверенітету країни, розвиток наукової думки щодо наукового осмислення зазначеної наукової проблеми є пріоритетним.

Яскравим сучасним прикладом застосування інформаційної зброї можна навести повідомлення 13 березня 2010 року в ефірі загальнонаціональної грузинської телекомпанії "Імеді" в прайм-тайм, після якого у населення цієї крани почалася паніка. Як передає радіо "Свобода", диктор повідомив, що невідомі розстріляли мітинг опозиції, опозиційні лідери сформували комітет національного порятунку. Крім того, в ефірі повідомили, що в Цхінвалі скоєно замах на життя президента Південної Осетії Едуарда Кокойти, а російські війська вторглися в Грузію, атакують і бомблять Тбілісі. Також диктор сказав, що Президент Грузії Михайло Саакашвілі убитий. І лише в кінці півгодинного сюжету ведуча пояснила, що ця була імітація або моделювання можливого розвитку подій. Тим не менш, у країні почалася паніка, населення прикордонних з Південною Осетією районів покинуло будинки, десятки людей госпіталізовано з діагнозом "інфаркт" [ 1 ].

За думкою фахівців мета цієї провокації - швидше за все, тримати населення Грузії в постійному страху перед російською воєнною загрозою, нагадати, що Грузія - осаджена фортеця, і лише Саакашвілі - можливий рятівник нації. Для грузинського президента це особливо важливо в момент, коли російське керівництво веде переговори з лідерами грузинської опозиції. Інакше кажучи, це спроба піарними засобами підкріпити авторитет Саакашвілі, представити його героєм і мучеником і єдиним можливим спасителем і правителем Грузії [ 2 ].

Інформаційну війну можна визначити як комплекс заходів інформаційного забезпечення, інформаційної протидії та інформаційного захисту, які проводять за єдиним задумом і планом з метою захоплення та утримання інформаційної переваги над супротивником.

Поширення інформаційних воєн пояснюється неможливістю в сучасних умовах ведення фронтальних агресивних бойових дій, застосування зброї масового ураження. Тому інформаційні війни забезпечують досягнення політичних цілей завдяки проведенню глобальних (стратегічних)

290

психологічних операцій з метою формування позитивного ставлення міжнародної спільноти до таких дій, завдяки здійсненню психологічної обробки регіону конфлікту, якій піддаються військовослужбовці і населення противника та суміжних держав. Психологічній обробці піддаються і власні війська з метою підняття бойового духу, а також формування у них образу визволителів, носіїв демократичних цінностей тощо [ 3, с.11 ].

Слід звернути увагу на явище, що несе загрозу людству та змінило систему сучасних міжнародних відносин. Йдеться про міжнародний «кібертероризм», який за допомогою сучасних телекомунікації продукує “терористичну свідомість”, дає можливість терористичним групам завдяки мас-медіа маніпулювати масовою свідомістю. Медіа-інформаційний тероризм став різновидом інформаційного тероризму. Тому руйнація інформаційної інфраструктури розглядається фахівцями як рівнозначна завданню по країні ракетно-ядерного удару.

В сучасних умовах інформаційної глобалізації стрімкий розвиток комп’ютерних технологій призвів до всепроникаючого впливу інформації в усі сфери суспільного життя. Інформатизація суспільства змінила сутність економіки, відбулася її віртуалізація, тобто одночасне співіснування в одному просторі паралельних економічних світів. Інформаційно-пропагандистські акції деяких країн, які присутні в українському інформаційному просторі останнім часом, демонструють заангажованість та упередженість щодо ситуації в українському суспільстві. Проте, відкритість інформаційного простору України нажаль носить однобічний характер: з Заходу в Україну вони не зустрічають перешкод, а з України в інші частини світу ці потоки практично відсутні. Тому в інформаційне поле країни вільно проникають повідомлення, коментарі та ідеї, які відбивають національні інтереси інших держав та суспільств. Такий стан речей певним чином деформує цінності суспільства, його соціальні орієнтації і Україна стає скоріше об’єктом, ніж суб’єктом інформаційної глобалізації.

За результатами аналізу змісту наукових праць представників сучасної української науки та проведений моніторинг публікацій в друкованих, електронних ЗМІ засвідчив, що сьогодні вже не природні ресурси, а інтелект та інформація стали провідними ресурсами економічного розвитку та панування. Тобто, чим більшими інформаційними можливостями володітиме країна, тим вірогіднішою стає можливість досягнення стратегічних переваг у майбутній системі міжнародних відносин.

Висновки. Питання просування та закріплення українських національних інтересів за межами власної держави має практичне значення, насамперед, з точки зору дослідження механізмів державного управління та розробки науково обґрунтованої стратегії та тактики забезпечення національної інформаційної безпеки та розвитку інформаційного суспільства.

Зазначимо, що перешкоди на шляху гарантування інтересів національної безпеки України в умовах трансформативних перетворень можуть бути усунені або ослаблені зусиллями держави після їх адекватної оцінки і наукового аналізу.

Через новизну, складність і певну унікальність проблематики досі немає достатньо диференційованих наукових досліджень щодо сутності

291

«інформаційного проиборства», не вистачає науково обгрунтованих методичних заад дослідження різних розробок цього напряму.

Тому питання просування та закріплення українських національних інтересів за межами власної держави має неабияке науково-прикладне значення, насамперед, з точки зору дослідження механізмів державного управління та розробки науково обґрунтованої стратегії та тактики нейтралізації інформаційної зброї та протидії інформаційно-психологічному впливу з боку зарубіжних країн.

Література: 1. http://news.yandex.ua/yandsearch?cl4url 2. http://www.rus-obr.ru/opinions/5989 3. Данилішина К. О. Американський чинник в процесі інформаційної глобалізації: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук; спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / , К.О. Данилішина. – Одеса, 2004. - 20, [11]с. 4. Нижник Н.Р. Національна безпека України. /Н.Р.Нижник, Г.П.Ситник, В.Т.Білоус. – К.: «Преса України». 2000. 5.Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 384 с.

УДК 316. 774 + 378. 147. 1] : 004. 9

ЗЕНЗІНА ГАННА ОЛЕКСІЇВНА Студентка 2-го курсу Видавничої

справи та редагування Інституту журналістики КНУ

ім. Т. Шевченка e-mail: zenzina_anna@mail.ru

ІНФОРМАЦІЯ ЯК ЧИННИК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ INFORMATION AS FACTOR OF SOCIOCULTURAL DEVELOPMENT У статті подано основні риси розвитку інформаційного простору

та інформаційно-комунікаційних технологій. Визначено роль інформації у розвитку суспільства, її впливу на соціокультурні потреби та освітні процеси за допомогою певних каналів та засобів. Зазначено переваги та недоліки інформованого суспільства, яке потребує медіаосвіти та правової бази для регулювання інформаційного простору.

In the article there are given the basic lines of development of informative

space and informatively communication technologies. There was defined the role of information in development of society, its influence, on sociocultural necessities and educational processes by the certain ductings and facilities. There are marked Advantages and disadvantages of the informed society which needs mediaeducation and legal base for adjusting of informative space.

Сьогодні потужність кожної держави визначається здатністю органічно

і своєчасно вписатися в глобальний інформаційний простір, активно створювати і використовувати інформаційні ресурси і знання - головний чинник благополуччя в інформаційному столітті. [1, 128]

292

В умовах кардинальних змін засобів виробництва, світогляду людей, міждержавних, культурних та суспільних відносин визначальним чинником стає саме рівень розвитку інформаційного простору, який стає зв’язуючою ланкою між економікою, політикою, культурою, національною безпекою. [1, 137]

Інформацій простір визначається як середовище, в якому існує, обертається, створюється, поширюється та споживається інформація на соціокультурному та національному рівнях. Тож, національний інформаційний простір надзвичайно важливе, передусім політичне, поняття, яке у вартісній шкалі практичних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. [2, 292]

Коли йдеться про інформаційний простір держави, то її межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національну територію, акваторію та повітряний простір. Саме у цих сферах діють засоби масової інформації та інформаційно-комунікаційні технології, які й покликані повідомляти суспільству про події у світі та на Україні, формувати громадську думку, регулювати освітні процеси і є важливим елементом процесу інтеграції держави у світове інформаційне співтовариство. Це невід’ємна частина процесу демократизації суспільства і подолання бідності.

За допомогою інформаційно-комунікаційних технологій та ЗМІ можна посприяти вдосконаленню демократичного управління шляхом вільного обміну інформацією та надання засобів ведення політичних дебатів та діалогів, а також економічному зростанню завдяки щонайширшому доступу до знань, електронної торгівлі, ринкової інформації, інвестиційних можливостей і пошуку робочих місць.

Будь-яка інформація, що транслюється аудіо-, радіо-, телеканалими та передається за допомогою Інтернету тим чи іншим чином несе заряд естетичного, а нерідко й антиестетичного впливу, оскільки спрямоване на максимальне збудження емоцій, почуттів, образно-асоціативного мислення у будь-якій людині різного статусу та віку. Особливо відчутно ЗМІ впливають на школярів та студентів, що за відсутністю медіаосвіти потерпають від засилля неякісної та непотрібної інформації з Інтернету та телебачення. Тому у багатьох розвинутих країнах світу, а саме у Австралії, Канаді, США, Франції ті ін. сформувався специфічний напрям медіосвіти або медіа- культури, що має на меті допомогти школярам, студентам та навіть дорослим зорієнтуватись у всеосяжному полікультурному потоці інформації, сформувати вміння аналізувати і розуміти медіа тексти чи медіа повідомлення. [4, 3]

Основною проблемою для споживача інформації є її добір. Окрема людина, колектив, установа здатні сприйняти і переробити невелику частку того масиву повідомлень, які виникають щосекунди. Тому необхідно визначити певний мінімум корисної інформації, без якої споживач не може існувати у цьому світі.

Потреба в інформації визначається соціальною роллю людини, її обов’язками та способом життя. На основі потреб формуються інформаційні інтереси в одержанні саме тої інформації, яка необхідна для виконання соціокультурних ролей і завдань.

293

Потреби, інтереси і мотиви визначають цінність інформації, що є основою вибору між окремими повідомленнями і каналами передачі новин. Тобто інформація є ефективною тоді, коли відображає прогресивні суспільні тенденції і сприяє діяльності соціальних сил. [3, 51]

У 1989 Році Рада Європи на основі документів ЮНЕСКО ухвалила «Резолюцію з медіа освіти і нових технологій», в якій визнано вирішальну роль культурного теле-, радіо- та кіно досвіду дітей і рекомендовано розпочинати обов’язкову медіа освіту якомога раніше, охоплюючи весь період навчання в школі та університету. [4,3] На жаль, не в усіх освітніх закладах проводять медіаосвіту, а з появою Інтернету та всебічного його використання в різних сферах життя важко сказати про ефективність такої медіа освіти, якщо немає відповідних умов та коштів. Та Україна поступово йде до того детермінуючого узгодження напрямів і принципів реформування вітчизняного медіа простору із загальними тенденціями розвитку освіти в умовах інформаційного суспільства.

Відкрите суспільство з власним інформаційним простором неминуче тяжіє до виходу у світовий інформаційний простір, в свою чергу, будучи складовою частиною світового інформаційного простору, національний зберігає свою повну функціональну автономність і притаманну йому національну самобутність. [3, 49]

Завдяки проведеній за роки незалежності законотворчої роботи в Україні здебільшого створено правове поле інформаційної діяльності, яка здійснюється на основі законодавства України про інформацію, пресу, телебачення і радіомовлення, охорону державних таємниць та ін.

Список використаної літератури

1. Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій. Наукове видання. – Суми: СОІППО, 2008. – 194 с. 2. В. Карпенко Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 рр. – К. : Інститут журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, Нора-Друк, 2003. – 350 с. 3. А. Москаленко Теорія журналістики. Навчальний посібник. – К.: Експрес-об’ява, 1998. – 336 с. 4. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів України: Медіа культура. Художня культура України. Зарубіжна художня культура / Уклад. Л.М. Масол, Н.Є Миропольська. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 48 с.

294

МАКСИМЕЦЬ В. Є. асистент

Національний університет «Львівська політехніка» E-mail: MaksymetsVira@ukr.net

ІНФОРМАЦІЙНА РЕВОЛЮЦІЯ Й СУСПІЛЬСТВО ЗНАНЬ ЯК КЛЮЧОВІ ПРІОРИТЕТИ СУЧАСНОГО

УСПІШНОГО РОЗВИТКУ Стає все очевиднішим, що останні десятиріччя ХХ століття стали

переломним рубежем у розвитку світової цивілізації. Глибока модернізація охопила основні сфери життєдіяльності суспільства і держави. Завершується індустріальний період еволюції цивілізації і розпочинається новий – інформаційний, специфічною особливістю якого є опосередкування діяльності людей в основних сферах громадського життя розвинутою інфраструктурою.

Розмірковуючи про нове сторіччя, ми найчастіше говоримо про перехід людства до постіндустріального або інформаційного суспільства. Для його характеристики використовують також термін «суспільство знань». Тож наголошується, що йдеться про новий щабель суспільно-економічного розвитку, в якому знання й інформаційно-комунікаційні технології стрімко змінюють характер життя.

Феномен глобальної інформаційної революції породжений розвитком декількох історичних процесів. По-перше, переходом людей до розумової праці, що було пов’язано із створенням персональних технічних і програмних засобів і глобальних мереж інтелектуального виробництва, розповсюдженням і присвоєнням знань та інформації, формування і «розмноженням» числа загальнодоступних баз даних по всім сферам діяльності людини («асоційована пам'ять», «колективний інтелект» людства). По-друге, формуванням нового, інформаційного суспільства, в якому головною і визначальною фігурою стає професіонал, який отримав програмну підготовку і озброєний найновішою технікою перероблення інформації. По-третє, розвиваються гігантські «машини» колективного перероблення інформації. По-четверте, відбувається розвиток мобільної інтелектуальної власності і процес глобалізації економіки як конфліктного виявлення зростаючої глобальної інтелектуальної трансформації.

Отримання нових знань є кінцевою метою використання інформації. З іншої сторони, знання являються і активним інструментом отримання нової вихідної інформації. На думку Дж. Ходжосона, інформація – це сукупність даних, які вже інтерпретовані, які мають певний смисл, а знання – це продукт використання інформації. На думку М. Кастельса і Д. Белла, знання – це сукупність організованих висловлювань про факти чи ідеї, систематизовану інформацію, організовані дані, які передаються; знання є своєрідним наслідком інформації, яка

освоюється, в основі якої пошук істини про складні багатогранні явища сучасної дійсності [3]. Саме тому знання, що формуються, є активним джерелом, тобто причиною нової інформації. Посилення інтелектуального і творчого потенціалу людей дозволяє активізувати процес перероблення

295

інформаційних масивів знань про природу і суспільство, які в кінцевому випадку слід перетворити, як відмічає

В. Г. Кремень, на продуктивну силу. Американський соціолог Р. Кроуфорд, називаючи сучасне суспільство «суспільством знань», прослідковує такий еволюційний ланцюжок трансформації категорій «інформація» і «знання»: нове знання приводить до виникнення нової технології, яка викликає породження нових економічних змін; за ними слідує впровадження соціально-політичних перетворень з метою формування нової парадигми, що визначає новий погляд на світ. Найважливішим принципом методології інформаційного аналізу соціально-економічних явищ є багаторівневий аналіз даних явищ з позицій інтегрального багаторівневого підходу.

На мою думку, інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази – суспільства, що ґрунтується на знаннях, починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з головних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, ділових кіл і практично всіх освічених людей.

Проблема стає більш актуальною ще й тому, що інформаційна революція почала суттєво впливати на структуру і характер розвитку світової економіки. Знання перетворилися на найважливіший фактор економічного і суспільного розвитку. Для групи розвинених країн, які входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), темпи базового довгострокового зростання економіки залежать від підтримки і розширення глобальної бази знань, що стало можливим в умовах інформаційного суспільства. Сьогодні ці країни розбудовують свої економіки, які ґрунтуються на знаннях, створюючи мільйони робочих місць, пов'язаних з використанням новітніх знань по групах несподівано відкритих нових напрямів і дисциплін.

Процес глобалізації прискорює ці тенденції. Переваги національних економік уже меншою мірою визначаються багатством природних ресурсів або дешевою робочою силою і дедалі більше – конкурентним застосуванням знань та науковими інноваціями. Суспільний прогрес сьогодні визначається насамперед процесом накопичення знань, що в результаті забезпечує нагромадження капіталу. В країнах ОЕСР обсяги капіталовкладень у нематеріальні активи, що формують національні бази знань, зокрема в професійну підготовку кадрів, наукові дослідження, патентування та ліцензування, програмне забезпечення для обчислювальних систем, маркетинг, дорівнюють, а інколи й перевищують капіталовкладення в основні фонди.

На жаль, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, ще не повною мірою використовують усі переваги й потенційні вигоди, які надає інформаційне суспільство. Генерування і використання знань, інвестиції в науку та освіту задля забезпечення сталого розвитку і підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться.

Наприкінці ХХ століття розвинені країни світу поставили собі за мету прискорити перехід від постіндустріального до нового етапу розвитку

296

людства — інформаційного суспільства, основними ресурсами якого є знання та інформація.

Інтенсивність розвитку і глобальне поширення електронних мережевих комунікацій, їх вплив на культурні, соціальні, економічні і політичні зміни в суспільстві дають підстави оцінювати останні як такі, що мають революційний, епохальний характер, відкривають нову еру в історії людської цивілізації. Коли прихильники постіндустріальної теорії наголошують на радикалізації технічних нововведень, то завжди, як приклад, нагадують про розвиток інформаційних технологій. Аналізуючи період 1940-1970 років, вони відзначають, що зміна поколінь комп’ютерної техніки і перехід від одного технологічного вирішення до іншого, досконалішого, відбувається із зростаючою швидкістю: розгортання інформаційної революції не тільки від трьох до шести разів вище від темпів розвитку технологій використання енергії, але й має тенденцію до постійного прискорення.

Ще однією ознакою прискорення технічного прогресу є швидке скорочення часу між винаходом нового процесу і початком його використання в масовому виробництві: якщо людству потрібно було 112 років для освоєння фотографії і 56 років для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, транзистора й інтегральної мікросхеми складають 15,5 і 3 роки [3].

Інформаційно-комунікативну революцію футурологи пророкували ще в 1960 – 1970 роки. Так, А. Тоффлер у книзі «Третя хвиля» прирівняв за значущістю наслідки винаходу нових інформаційних і комунікативних технологій до таких епохальних процесів, як Неолітична (Аграрна) Революція й Індустріальна Революція [5].

Однак, якщо для здійснення аграрної революції потрібно було тисячу років, а промислова революція тривала понад сто років, то інформаційна революція бурхливо розвивається буквально в останні десятиліття. Аналіз стратегічних показників, що з’являються в пресі, і фактів реального життя свідчить, що характерною рисою цього періоду став безпрецедентний за темпами розвиток, насамперед у країнах – лідерах світового господарства, сучасних інформаційних технологій, що включають нові засоби зв’язку й опрацювання інформації та комунікації. У цьому контексті закономірно постають питання, що стосуються реальних масштабів і основних факторів зазначеного процесу.

Як відзначив Л. Туроу, знання стає новим джерелом багатства, чого ніколи не було раніше [6]. Погоджуюсь з Д. Беллом, що поділ населення на приналежних і не приналежних до вищого соціального прошарку – носія знань, статус якого визначається не майновим станом, а інтелектуальним потенціалом, здатністю генерувати нове знання, перетворюється на одну з найгостріших проблем західного світу [1]. З розвитком інформаційної економіки виникла об’єктивна можливість соціальної переорієнтації і гуманізації виробництва та переходу від його техногенного до антропотехногенного типу, при якому панівним способом життєзабезпечення стає використання інтелектуальних здібностей людини. Людина, людський фактор з рядового, хоч і важливого елемента індустріальної економіки, стає найважливішим фактором економіки інформаційної. Стало остаточно зрозуміло, що людина і її праця – вихідне економіки.

297

На мою думку інформаційна революція впливає на різні сфери життєдіяльності суспільства – економічну, соціальну, політичну, культурну. Ми навіть не помітили, наскільки нові інформаційні технології змінили і нас самих, і наші умови життя. Чим більший обсяг інформації використовується, тим більше цікавить тільки інформація про світ, але не досвід безпосереднього спілкування з ним.

Література:

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. – М., Академия, 1999. – С. 288. 2. Вайнштейн Г. Интернет как фактор общественных трансформаций // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. - №7. – С. 22. 3. Кастельс М. Галактика Интернет: Размышления об Интернете, бизнесе и обществе. – Екатеринбург: Y – Фактория, 2004. 4. Тоффлер Э. Революционное багатство. – М.: АСТ: АТ Москва: Профиздат, 2008. 5. Toffler A. The third wave. N.Y., 1980. – P. 46 - 58. 6. Thurow L. Creating Wealth. The New Rules for Individuals. Companies and Countries in a Knowledge-Based Economy. N.Y., 1999. – P. ХV.

УДК 007.51 МАНАКО В.В.

аспірант; МАНАКО Д.В.

Аспірант. Міжнародний науково-навчальний центр

інформаційних технологій та систем НАН та МОН України

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ТА НАУКОВО-ОСВІТНІ ПРОСТОРИ

Представлений погляд на розвиток інформаційного суспільства

та електронних науково-освітніх просторів, які складають основу для підтримки безперервного навчання

Представлен некоторый взгляд на развитие информационного

общества и электронных научно-образовательных пространств, которые являются основой для поддержки непрерывного обучения

Інформаційне суспільство стає реальністю, розширюються міжнародні

ініціативи щодо розгляду та оцінювання країн та їх інформаційної готовності країн до життя і активної участі в подальшій розбудові суспільства і інтенсифікації процесів інформатизації. Глобалізація і розвиток інформаційного суспільства нерозривні, вони створюють умови для розвитку нових економік, національних інформаційних інфраструктур, становлення галузей з виробництва і розподілу інформації; розширення спектру інформаційних послуг; створення широкої мережі інформаційних засобів на споживчому рівні. Далеко не останню роль в країнах відіграють національні

298

моделі розвитку та національні культурні особливості, часто саме вони багато в чому визначають попит в країні на ті або інші інформаційні технології, послуги та ресурси, обумовлюють ринок праці, і , в наслідок цього, основні напрямки розвитку інформаційних просторів та їх трансформацій в електронні інформаційні простори. В свою чергу, національні інформаційні простори поєднуються у глобальні, які надають користувачам ресурси, сервіси та різні засоби комунікацій. Ступінь «чистоти» глобального електронного інформаційного простору цілком залежить від загальної інформаційної культури створювачів та користувачів задля забезпечення життєдіяльності та розвитку суспільства у цілому. Потрібно відмітити що інформаційне середовище швидко формує у людей нові звички, стереотипи поведінки, культурні запити і нові цінності. Формуються нові електронні мережеві співтовариства, які виробляють, постачають та використовують інформаційні ресурси і тим самим сприяють вертикальному та горизонтальному розвитку електронного інформаційного простору. У період, коли світовою спільнотою сформована концепція інформаційного суспільства та суспільства, заснованого на знаннях, реалізуються принципи побудови такого суспільства на практиці, наука, освіта, знання, інформація і комунікація стають головною рушійною силою суспільного прогресу.

Стрімкий розвиток області інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) значно впливають дію на темпи виробництва і використання нових знань, на інноваційний характер розвитку економіки, на всі аспекти життя людини, відкриваючи принципово нові можливості для досягнення більш високого рівня якості життя. Знання стають основною конкурентною перевагою, зауважимо, що знання в електронному світі можуть бути представленими у вигляді електронного контенту і повинно вирішувати проблеми їх актуалізації, генерації, довготривалого зберігання, класифікації та довготривалого пошуку. Але проблема не лише в тому, аби отримати знання, а в тому, що вони застаріють років через п'ять-вісім, а в майбутньому цей термін може різко зменшитися. І це говорить про те, що людство приречені на довічну безперервну освіту. Не здобуття знання дає конкурентоспроможність, а уміння генерувати їх. На жаль, найбільша проблема освіти полягає в тому, що людей учать споживати знання, користуватися ними, а не генерувати їх. Проте, необхідно пам'ятати, що сучасні інновації не можуть бути зведені лише до створення нових наукових знань, вони ініціюють процеси, що включають різні комбінації дій над знаннями, а також над результатами цих комбінацій, виражених в новому знанні, технології, продукті або послузі.

Якість освітньої послуги характеризує її здатність задовольнити потреби і чекання конкретного споживача. Освітня послуга — це і результат багатопланового процесу взаємодії учасників освітнього процесу (учнів, викладачів, методистів тощо) при якому учні отримують нові знання, уміння і навички (тобто реальний результат процесу навчання). Однією з особливостей освітньої послуги є динамічність якості, потреба в його постійному поліпшенні і адаптації до потреб учнів в цілому, типових груп користувачів та кожного індивідууму окремо. Якість освітньої послуги це не лише високий професіоналізм педагогів, урахування міжнародних і національних стандартів і рекомендацій в області освіти і інформаційних

299

технологій для навчання, навиків і тренування, але і педагогічна майстерність створювати науково-методичний профіль майбутнього навчання, його дидактичне підґрунтя. Швидкі темпи розвитку навчання та базі електронних інформаційних просторів, роблять актуальною проблему створення науково-технічних засад розвитку електронних науково-освітніх просторів, які входять до складу глобальних електронних інформаційних просторів..

Інформаційне суспільство і його подальша стадія суспільство знань характеризуються трансформаціями, які за швидкістю і своїм масштабам значно перевершують змінам, що відбулися в період промислових революцій. Використання технологій (інтелектуальних, педагогічних, інформаційних, управлінських і так далі) фундаментально змінює не лише способи навчання, створення, передачі і здобуття знань індивідуумами, організаціями, співтовариствами і інфраструктурами на всіх рівнях від локального до загальнонаціонального і глобального, але і висуває завдання здобуття нового, дуже важливого для подальшого розвитку знання: «Що таке сучасний науково-освітній простір, як вів створюється і розвивається, які закони розвитку йому притаманні». Вирішення проблем формування національного науково-освітнього простору вимагає нових підходів, прийняття відповідних нормативних актів, глибокої демократизації освітньої і наукової діяльності, плідної співпраці вищих учбових закладів всіх форм власності, удосконалення і розширення можливостей традиційних форм, розвитку нових перспективних форм навчання, забезпечення матеріальної і інформаційної підтримки науки, освіти шляхом впровадження технологій електронного навчання. Основне призначення науково-освітніх просторів – це створення умов для реалізації всіх процесів, пов'язаних з: навчанням і здобуттям знань в сучасних умовах; розширенням доступу до навчання більшої кількості людей; діставанням можливості спільного використання знань; розвитком творчої діяльності виучуваних, які відкриваються в рамках функціонування просторів, завдяки використанню нових ІКТ; забезпеченням безперервної освіти; оптимізацією і динамізмом підготовки педагогічних кадрів, і їх використання відповідно до потреб суспільства і держави.

На теперішній час йде процес створення електронного науково-освітнього простору і на передній план виходять питання його наповнення програмно-технічними засобами, спеціалізованими середовищами та мережевим освітнім ресурсом. Яким він буде, чи не виявляться величезні бюджетні вкладення в глобальні мережі марною тратою грошей - залежить вже не від постачальників телекомунікаційних послуг, а від ступеню науково-технічної обґрунтованості впроваджених рішень. Цілеспрямований розвиток сучасного науково-освітнього середовища – каркаса глобального науково-освітнього простору, повинний базуватися на комплексній реалізації існуючих стратегічних моделей побудови інформаційного суспільства, створенні підходів і моделей розвитку економіки знань, а також здійсненні планів і принципів дій розвитку інформаційного суспільства в масштабах держави з урахуванням кращих примірників світового досвіду.

Коротко зупинимось на розгляді сучасних на сучасних системах підтримки електронного навчання, так званих системах типу LMS (Learning Management System), які суттєво впливають на розвиток електронних

300

освітніх просторів в організаціях. Розробка їх є дуже популярною, проте, загальновизнаної класифікації ще немає. Умовно їх можна класифікувати на дві категорії: розроблені на базі міжнародних стандартів і ті, що не відповідні їм. Основна увага приділяється саме вирішенню технічних проблем доставки інформації, інтероперабельності, масштабованості і тощо. Був проведений комплексний аналіз, на основі якого зроблений висновок щодо мотивації використання тих чи інших систем. До їх загальних недоліків можна віднести наступні: багато систем не відповідають пізнавальній архітектурі обробки інформації, що породжує проблеми зручності використання системи, високий рівень інформаційного навантаження, конфлікти в прийомі-передачі інформації при використанні комунікаційних сервісів; конфлікт при виборі можливих мультимедійних засобів для засвоєння інформації багатозадачний вхід/вихід.

Дослідження, які проводяться на базі Міжнародного Центру, показують, що домінантою в розробці нових поколінь систем повинен лежати системний підхід до організації людино-машинної взаємодії, заснований на приблизній моделі обробки інформації людиною, заснованою на процесорі ідеальної людини. Разом з обов'язковим використанням ІТ-стандартів, необхідно враховувати всі рекомендації в області ергономіки програмного забезпечення мультимедійних, призначених для користувача інтерфейсів. Перспективні системи повинні комплексно підтримувати: нові форми людино-машинної взаємодії, реалізовані на базі перспективні технології когнітивної підтримки користувачів; інтеграцію перспективних рішень в області підтримки комунікацій і засобів спільної розробки ресурсів; нові технології вирішення завдань навчання, значно розширювати можливості для підтримки виконання практичних робіт і оцінювання учбових результатів (не лише тестування); інформацію про результати безперервного самоудосконалення знань і умінь учня («електронний паспорт»); інформаційно-дидактичний базис безперервного навчання; технології вибору найбільш зручної траєкторії навчання на основі підбору найбільш відповідної моделі учня.

Зробимо деякі висновки. Розвиток інформаційного суспільна обумовлює створення та розвиток електронних інформаційних просторів. Електронний науково-освітній простір можна вважати його підпростором, який, в свою чергу складається з електронних науково-освітніх просторів відповідних установ. В основі надання освітніх послуг лежать середовища надання освітніх послуг, які створюються на основі використання систем управління навчанням. Розвиток безперервного навчання неможливий без розвитку таких просторів. і розробки перспективної науково-технічної бази. Реалізація науково-обгрунтованих рішень на базі системного та процесного підходів, їх поєднання перспективними дидактичними теоріями є першим кроком до гарантування задоволення потреб різних категорій груп користувачів електронних науково-освітніх просторів.

301

УДК:339.77.327 СІКОРСЬКА І.М. Донецький державний університет управління

зав. міжнародного відділу

ПРОЦЕСИ СТАНОВЛЕННЯ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ

У тезах розглядаються процеси становлення міжкультурної

комунікації на теренах європейського простору. Аналізуються певні стратегічні заходи, які використовуються в деяких європейських країнах щодо налагодження ефективного міжкультурного діалогу.

В тезисах рассматриваются процессы становления межкультурной коммуникации на европейском просторе. Анализируются определенные стратегии, применяемые в некоторых европейских странах с целью построения эффективного межкультурного диалога.

The abstracts present the processes of development of intercultural communication within the European area. Certain strategic actions applied for constituting effective intercultural dialogue are analyzed.

Сучасне Європейське суспільство розвивається шляхом розширення

взаємодії культур різних європейських країн, яке здійснюється завдяки культурним обмінам та прямим контактам між державними інституціями, соціальними групами, суспільними організаціями, окремими людьми. Основним засобом досягнення взаєморозуміння представників різних культур в цілому і європейських у тому числі слугує комунікація, в ході якої вони проявляють себе та свої якості, обмінюються цінностями, нормами поведінки, знаннями, тощо.

Як відомо, такий науковий напрям, як «міжкультурна комунікація» виник у США і це було покликано практичним інтересами американських політиків, бізнесменів, дипломатів, які гостро відчували необхідність в поясненні причин конфліктних ситуацій, що виникають при взаємодії з представниками різних культур.

На європейському континенті становлення міжкультурної комунікації відбувалося трохи пізніше, ніж у США, і було викликано зовсім іншими причинами. Першою знаковою подією цього процесу стало проведення в 1966 р. у Берліні наукового симпозіуму "Інтернаціональна й міжкультурна комунікація між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються", організатори якого прагнули "представити німецькій науці новий напрямок, що має у тому числі й практичну цінність, і надати таким чином нові імпульси для досліджень" [1, с.11]. Однак ця ініціатива не одержала широкого резонансу й не виправдала очікувань організаторів. Лише через десятиліття у Європі став пробуджуватися інтерес до питань міжкультурної комунікації, оскільки формування європейського співтовариства відкрило кордони багатьох держав для вільного переміщення людей, капіталів і товарів.

302

Європейські столиці й великі міста стали інтенсивно міняти свій вигляд завдяки появі в них представників різних культур та їхньому активному включенню до життєдіяльнoсті цих міст. Саме практичне життя актуалізувало проблему взаємного спілкування носіїв різних культур. На цьому тлі поступово став поглиблюватися інтерес європейських учених до проблеми міжкультурного спілкування.

Найбільшу активність у цьому напрямку виявили викладачі іноземних мов, які за родом діяльності були змушені звертатися до країнознавчих аспектів та взаємодії культур. Звертають на себе увагу мовні стратегії, що здійснюються на європейському культурному просторі та сприяють налагодженню міжкультурного діалогу. Як засіб розуміння і спілкування мовні стратегії забезпечують двосторонні і багатосторонні діалог і співробітництво в контексті реалізації національних інтересів на європейському напрямі. Освоєння, впровадження та реалізація мовних стратегій є однією з основних умов ефективної реалізації європейського курсу на сприяння міжкультурному діалогу. Мовні стратегії забезпечують не лише зовнішній діалог, але й проникнення в суть проблеми, тенденцій її розгортання у відповідності із загальнокультурними традиціями і сучасним станом економічного, політичного і соціокультурного розвитку народів європейського континенту. Крім того, мовні стратегії є одним з головних засобів налагодження міжкультурного діалогу, досягнення толерантності і взаєморозуміння, подолання суперечностей та конфліктів, які час від часу виникають у країнах європейської спільноти [2]. У свою чергу проблемами крос-культурної комунікації зайнялися психологи відомих європейських університетів, які проявляли інтерес насамперед до питань ціннісних орієнтацій, етнокультурної ідентичності, відчуття чужерiдності в іноземному культурному середовищі.

Таким чином, теоретичний напрямок досліджень в сфері крос-культурної комунікації є активним і успішно розвивається. На теперішній момент у західній крос-культурній психології існує вже вироблена схема і стандарти крос-культурного дослідження, які довели свою ефективність на практиці в ході значної кількості практичних проектів дослідження культури та міжкультурних розбіжностей. Методологічні засади вивчення даної проблематики широко обговорюється європейською академічною спільнотою, створюються нові методики вивчення різних культурних систем. Однак, вони ще потребують уточнення, зокрема, геополітичні характеристики сучасної Європи, соціокультурні, етнічні та конфесійні особливості, які складуються в контексті міграційних потоків останніх десятиріч поняття міжкультурного діалогу та основних принципів його утвердження та роль мовних стратегій у налагодженні міжкультурного діалогу [3].

Наприклад, сучасні дослідження в Німеччині практично одержали розвиток наприкінці 1980-х років. З цього часу там стали проводитися дослідження, пов’язані із проблемами акультурації, міграції іноземних робітників, взаємин між іноземними й німецькими робітниками. В різних роботах німецьких дослідників залежно від мети дослідження на перший план висувалися аспекти сприйняття, поведінки та язикових відмінностей.

303

Інші західноєвропейські університети на рубежі 1980-х років за прикладом США почали займатися дослідженнями в цьому напрямку та ввели учбові курси в освітні програми. Також на основі американського досвіду викладання міжкультурної комунікації були розроблені навчальні програми, що ґрунтувалися на матеріалах фольклористики, етнології й лінгвістики.

Однак, слід визнати, що в Європі міжкультурна комунікація як навчальна дисципліна викладається лише в найбільших університетах, причому спрямованість і конкретний зміст учбових курсів визначаються спеціалізацією факультету, в рамках якого створена відповідна кафедра. У той же час сучасні процеси глобалізації і європейської інтеграції створюють сприятливі умови й роблять актуальної мультикультурну проблематику в багатьох європейських країнах. На основі цього виникає та активно розвивається інтерес до проблем міжкультурної комунікації та необхідність її вивчення. Такий інтерес можна розглядати як сприятливу перспективу на найближче майбутнє для утвердження міжкультурної комунікації у якості академічної та навчальної дисципліни у багатьох університетах європейських країн. Вивчення крос-культурної комунікації та її проблемних областей є на даний момент надзвичайно перспективним напрямком досліджень. Крос-культурні контакти на теренах європейського простору стають частішими, більш тривалими, і в їх контексті здійcнюється практична діяльність. Така ситуація вимагає вирішення поставлених практичних завдань щодо питань культурної адаптації..

Міжкультурна компетентність, в свою чергу, сприяє виробленню практичних навичок спілкування із представниками інших культур, дозволяє мінімізувати можливість ображання почуттів представників інших культур та максимізувати співробітництво та взаєморозуміння.

Культурологічні проблеми та розробка проблематики крос-культурної комунікації є зараз насправді однією з актуальних академічних задач у багатьох європейських університетах, оскільки взаємодія між різними культурними регіонами входить у спектр глобальних проблем сучасності.

Європейський світ сьогодні став принципово іншим, ніж півстоліття тому. Незважаючи на протиріччя і, навіть, конфлікти, що інколи сколихують єдиний європейський простір, він характеризується цілісністю та взаємозв’язками, відкритістю до діалогу й прозорістю у розгортанні внутрішніх і зовнішніх процесів, толерантністю у сприйнятті інших (не європейських) народів і культур та діалогічним способом життя [4].

Сучасна Європа пронизана інтеграційними процесами. Вона є полем розмаїття культур, стиком міжнаціональних інтересів, дискурсом корінних народів та народів-мігрантів і, як така, потребує ефективного міжкультурного діалогу, що може бути здійсненим лише завдяки мовним стратегіям, сучасним європейським інтегративним процесам, що інтенсифікують взаємодію народів і культур; створенню унікальної атмосфери співіснування в єдиному європейському просторі культурних, етнічних, конфесійних суперечностей.

Дослідження цієї проблеми є важливим завданням сучасної філософії освіти, адже лише розуміння потреб одне одного, переведене на мову

304

освітніх технологій і виховання, може забезпечити той необхідний клімат, в якому розгортається співпраця, а не протистояння.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Садохин А.П. Введение в межкультурную коммуникацию: учеб.пособие /А.П.Садохин. – М.: Издательство «Омега-Л», 2009. – С.11 2. Скубашевська Т.С. Мовні стратегії у формуванні міжкультурного діалогу у європейському просторі (соціально-філософський аналіз): Дис... канд. філос. наук: 09.00.10 / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К., 2005. — 168 c. 3. Мальцева К.С.Міжкультурні непорозуміння і проблема міжкультурного перекладу: Дис...канд. філос. наук: 09.00.04 / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія".— К., 2002.- 172 c. 4. European Federation for Intercultural Learning (2005), Common Values for Humankind?, Strasbourg: European Youth Center

СЕСІЯ 3.2. ГОТОВНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ПОПЕРЕДЖАТИ

СУЧАСНІ ВИКЛИКИ, ПОТРЯСІННЯ, КОНСОЛІДОВАНО АДАПТУВАТИСЯ ДО ЗМІН БУДЬ-ЯКОЇ СКЛАДНОСТІ.

УДК 304:339:351 ЧУРСІН ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ.

Аспірант кафедри регіонального управління та місцевого самоврядування Харківського

регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при

Президентові України. Молодший позаштатний науковий співробітник.

Електронна адреса: member.71@mail.ru

ГОТОВНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ПОПЕРЕДЖАТИ СУЧАСНІ ВИКЛИКИ, ПОТРЯСЯННЯ, КОНСОЛІДОВАНО АДАПТУВАТИСЯ ДО ЗМІН БУДЬ-ЯКОЇ СКЛАДНОСТІ

В роботі розглянуто соціально-економічну категорію «людський капітал» та його вплив на цивілізаційний процес. Окреслено причини виникнення теперішньої світової кризи та її можливі наслідки для світового співтовариства. Визначено необхідність зміни загальної парадигми всесвітньо-історичного розвитку. Зроблено висновок про причини неготовності людського капіталу попереджати сучасні виклики та потрясіння.

ГОТОВНОСТЬ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО КАПИТАЛА ПРЕДУПРЕЖДАТЬ СОВРЕМЕНЫЕ ВЫЗОВЫ, ПОТРЯСЕНИЯ, КОНСОЛИДИРОВАННО

АДАПТИРОВАТЬСЯ К ИЗМЕНЕНИЯМ ЛЮБОЙ СЛОЖНОСТИ В работе рассмотрено социально-экономическую категорию

«человеческий капитал» и его влияние на цивилизационный процесс. Очерчено причини возникновения нынешнего мирового кризиса и его

305

возможные последствия для мирового сообщества. Определено необходимость изменения общей парадигмы всемирно-исторического развития. Сделано вывод о причинах неготовности человеческого капитала предупреждать современные вызовы и потрясения

Вважалося, що на рубежі XX і XXI століть світова наукова думка

сформувала принципово новий погляд на цивілізаційний прогрес, висунувши на перший план не нагромадження матеріальних благ, а розвиток людського потенціалу при збереженні навколишнього середовища. Спосіб виробництва і передачі знань і, власне, саму людину – її інтелектуальний потенціал, стали вважати самим цінним ресурсом постіндустріального суспільства, набагато ціннішим, ніж природне або накопичене багатство, адже саме він став визначати темпи економічного розвитку і науково-технічного прогресу.

У сучасних умовах середній період оновлення технологій і техніки скоротився до 4-5 років, а в найбільш розвинених галузях - до 2-3 років, причому необхідність оновлення диктується не стільки фізичним, скільки моральним старінням. Відповідно зросли терміни підготовки кваліфікованих працівників до 12-14 і більше років. Більшість розвинених держав світу уважно ставляться до інвестування в розвиток людини як особистості, оскільки ці інвестиції забезпечують довгостроковий виробничий ефект. Відбувається посиленням ролі освіти в економічному розвитку та створюється позитивний імідж освіченості, професіоналізму, високій кваліфікації. Щоб забезпечити високу конкурентоздатність у сучасному світі, розвинені країни світу витрачають на наукові дослідження, розвиток освіти, охорону здоров'я, професійну підготовку кадрів понад 3 % свого ВВП. Відповідно тому значна частина національного багатства постіндустріальних країн представлена сьогодні саме людським капіталом. Наприклад, за розрахунками Всесвітнього банку, в складі національного багатства США його частка сягає до 76 %.

Згідно теорії людського капіталу, людський капітал в умовах ринку - це індивід і його здібності до праці. Оскільки здібності до праці мають властивість накопичуватися, то соціальні складові (демографічні, характеристики фізичного і психічного здоров'я, освіта і виховання, культура) також мають капітальну природу, бо вони визначають ступінь затребуваності індивіда на ринку праці. Величина вкладень (інвестицій) в людський капітал, тобто в забезпечення здоров'я, освіту і культуру, прямо впливає на зростання продуктивності праці і одержанні доходів працівником. У свою чергу це веде до зростання суспільного багатства, тобто економічному зростанню і підвищенню конкурентоспроможності країни.

Однією із складових людського капіталу є інтелект нації (сукупність здібностей і творчих надбань людей, їх освітньо-кваліфікаційний рівень), без якого унеможливлюється поступ науки, освіти, культури, створення нової техніки та запровадження ефективних форм організації виробництва. А інтелектуальний потенціал суспільства є джерелом формування інтелектуальної еліти як ядра нації - головного носія і генератора нових знань, рушійної сили науково-технічного та суспільного прогресу [4].

Проте, спостерігається парадоксальна картина: із зростанням загальносвітового людського капіталу збільшується і кількість викликів та

306

потрясінь у сучасному світі, які можна охарактеризувати як глобальні проблеми людства та розділити на три основні групи:

1) інтернаціональні, світові проблеми, пов’язані зі сферою міжнародних відносин, які відображають властиві її суперечності й об’єктивні необхідні перетворення (проблема збереження миру);

2) глобальні проблеми у сфері взаємодії людини і природи (енергетична, сировинна, продовольча, охорона навколишнього середовища тощо);

3) глобальні проблеми взаємин людини і суспільства (проблеми зростання народонаселення тощо).

Іншими словами, людина, перетворившись на «могутню геологічну силу», суттєвим чином впливає на планетарні біохімічні кругообіги та в глобальних масштабах змінює вид планети, відповідно загострюючи глобальну конфліктність, що переростає в кризу цивілізації [6, с. 644-647].

Причиною даного явища є те, що тривалий час формування світового господарства відбувалося під прапором глобалізації, яка на початку XXI століття вкрай загострила конкуренцію на світовому ринку, сприяючи успіху сильних, а слабких роблячи ще слабкішими. Користуючись реальною перевагою у сфері економіки знань (а звідси й перевагою індустріальною, військовою та політичною), країни західного ареалу стягують на себе велику частину стратегічних світових ресурсів, що дозволило їм підтримувати власний високий рівень життя за рахунок відносного зубожіння інших країн. Весь цей процес відбувається в руслі неоліберальної парадигми і скеровується на користь лідерів глобальної економіки.

Глобалізаційні процеси призвели не лише до майнової нерівності між цілими націями – вони впроваджують нерівність ціннісну. Вищий клас, і, зокрема, інтелектуали-професіонали нових галузей сервісної сфери в усіх країнах світу, навчаються сповідувати цінності, характерні для західноєвропейських традицій, а не для власного історично-культурного середовища. Саме завдяки цій обставині вони мають змогу вести професійну діяльність із застосуванням «останнього слова науки» і жити саме за західними стандартами комфорту. В сучасному світі «американський спосіб життя» пропагується у вигляді єдино можливого, хоча він і не є абсолютно правильним хоча б через екологічні міркування, якщо вже не казати про необхідність збереження культурно-аксіологічного розмаїття світу [5, с. 7].

Проте на початку ХХI століття віра у глобалізацію була підірвана через: 1) кризу долара як світової резервної валюти; 2) кризу довіри до глобального топ-менеджменту; 3) кризу "перевиробництва" і "надспоживання" у більшості країн «золотого мільярду»; 4) дисбаланс у світовій економіці, пов'язаний із надвисоким рівнем глобального спекулятивного капіталу; 5) цивілізаційну кризу. При цьому ряд дослідників не безпідставно вважають, що теперішня світова криза є тільки черговим витком глобалізації, який веде до реформування нової глобальної світової економічної системи – системи глобалізму [1, с. 3-4]. «Однополярна» глобалізація скоріш за все буде переорієнтована на багатополярну модель, яка формуватиме нові умови жорсткої конкуренції. Природно, це ляже на плечі національних держав, яким доведеться перебудовуватися.

307

Вже сьогодні американському сценарію глобалізації почали протистояти носії власних варіантів глобалізації – Європейський Союз, Російська Федерація та Китай. Культурологи, що переймаються проблемами майбутнього, не випадково пишуть про початок «конфлікту цивілізацій» Саме цивілізаційні, історичні особливості світових культур починають зараз відігравати все помітнішу роль на міжнародній арені [5, с. 7]. Враховуючи, що роль ООН та Ради Безпеки ООН істотно обмежена протиріччями між різними країнами, можна очікувати ескалацію напруження в багатьох точках світу. Скрізь можуть розпочатися війни з будь-якого приводу [1, с. 3-7].

Шляхи вирішення проблем, породжених глобалізацією, ще потрібно буде знайти, окреслити. Але вже сьогодні зрозуміло, що «глобалізація з людським обличчям», яку змогла б підтримати більшість народів і країн світового співтовариства, можлива лише за умови зміни загальної парадигми всесвітньо-історичного розвитку і створення нової моделі життєустрою та світопорядку. Необхідно, в першу чергу, відмовитися від застарілого способу організації планетарного співтовариства [5, с. 3, 9] та подолати глибоку кризу суспільної моралі та культури, і, відповідно, свідомості. Адже, на початку XXI століття, можна відверто заявити, що сучасна цивілізація, побудована на принципах раціоналізму, продукує низьку якість людського капіталу, в першу чергу управлінської глобальної еліти, про кризу свідомості якої писав А. Фурсов: "Неадекватность систем образования и науки современному миру, обращенность во вчерашний день, деинтеллектуализация образования, а, следовательно, социальной жизни в целом – все это создает общество, в котором и верхи, и низы не способны не только справиться с проблемами эпохи, но даже увидеть их" [1, с.6].

Крім того, сьогодні в світі спостерігається дисфункція однієї з найважливіших середовищних мегасистем - системи довіри та вимальовується картина розпаду антропоцентричних інформаційних інфраструктур не здатних адекватно справлятися з переробкою надпотоків інформації. На рівень довіри, яка поглиблює існуючі розбіжності, в першу чергу, між елітою та масами, суттєвим чином впливає інформаційний дуалізм точної та помилковою інформації (дезінформації). Не безпідставно вважається, що більшість економічних кризи мають інформаційну природу.

Тому розвиток загальної довіри, що є свого роду каталізатором економічної та політичної активності, постає фундаментальною проблемою, адже на основі довіри формується здатність до співробітництва, партнерства, асоціювання, виникає згода, порозуміння, діалог між соціальними суб'єктами, а дефіцит довіри впливає на дефіцит соціального капіталу [3].

Висновок: на сьогоднішній день людський капітал світової спільноти через невідповідність систем освіти та науки вимогам сучасності, викривлення інформації та низький рівень довіри між різними соціальними групами, не здатен повноцінно попереджати сучасні глобальні проблеми, що і обумовлює виникнення криз та глобальних проблем на планеті.

Така ситуація має місце через цілеспрямовані дії осіб, що мають на меті встановлення панування над світом, та мобілізують підпорядкований їм людський капітал не на попередження проблем на планеті, а на провокування останніх [1, с.3-7; 2]. Певним доказом даної версії може

308

слугувати вислів екс-голови Єврокомії Р. Проді на засіданні Європейського парламенту: «Всі розуміють, що ми будуємо дещо, що відкриває нам дорогу до світового панування. Це не звичайний торговий союз чи політичне утворення. Мабуть, не всі усвідомлюють, що національним державам, кожній нарізно, потрібно буде доводити своє право на існування у новому світі» [5, с.7].

Література: 1. Білорус О.Г. Сучасна світова фінансово-економічна криза як прояв тотальної кризи системи глобалізму / О.Г. Білорус // Економічний часопис - XXI.- 2008. – №11 - 12. – С. 3-7. 2. Калахан А. Світова економічна криза. Частина І. Чому? [Електронний ресурс] / Народна правда / 28.10.2008 5:30 — Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/politics/490713f945cfa/view_print/ 3. Косарєв О.Й., Герасимчук Ю.С., Рибак О.М. Довіра, як ключовий фактор взаємодії й розвитку авіакомпаній у глобальній економіці мереж / [Електронний ресурс] / О.Й. Косарєв, Ю. С. Герасимчук, О.М. Рибак // Ін-т екон. та менедж. НАУ України.– Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/PSPE/2009_2/Rybak_209.htm 4. Мехедова Т.М. Людський капітал: концепція, напрямки розвитку [Електронний ресурс] / Т.М. Мехедова // Всеукраїнська експертна марежа — 2006. – № 9. – С. 23. – Режим доступу: http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11380 5. Толстоухов А. Україна і виклики постіндустріальної доби / А. Толстоухов // Політичний менеджмент. . – 2003. – №3. – С. 3 – 13. 6. Філософія історії.: Підруч. для вищ. шк.. / [Бойченко І.В., Горлач М.І., Данільян О.Г. та ін..]; під ред.. Л.К. Суржан, А.М. Нєвєжина - Х.: Прапор, 2006. – 656 с.

УДК 364.467+159.947.24 БЕЗРУКОВА ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА

Запорізький національний технічний університет, доцент кафедри політології та права, кандидат соціологічних наук, доцент

Е-mail: bezrukova_olga@inbox.ru

СОЦІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК ІНСТРУМЕНТІВ

СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ ТА ВЗАЄМОДІЇ

СОЦИАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ОТВЕТСТВЕННОСТИ И БЕЗОТВЕТСТВЕННОСТИ КАК ИНСТРУМЕНТОВ СОЦИАЛЬНОГО ДЕЙСТВИЯ И ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ

SOCIAL SPECIALITIES OF RESPONSIBILITY AND

IRRESPOSIBILITY LIKE THE TOOL OF THE SOCIAL ACTION AND INTERACTION

Феномен відповідальності та форми її прояву та безвідповідальності як певного рівня стану суспільства розглядаються в соціальному контексті. Основну увагу приділено такому вивченню відповідальності, яке

309

безпосередньо пов’язане з ситуацією взаємодії, взаємозалежності індивідів в суспільстві.

Феномен ответственности и формы ее проявления и безответственности как определенного уровня состояния общества рассматриваются в социальном контексте. Основное внимание уделяется такому изучению ответственности, которое непосредственно связано с ситуацией взаимодействия, взаимозависимости индивидов в обществе.

The responsibility phenomenon and the form of its manifestations and irresponsibility like a special level of the society state are described in a social context. The basic attention is devoted to such a studying of the responsibility which is directly concerned with the situation of the interaction, interdependency of individuals in society.

Відповідальність розглядається як суб'єктивний обов'язок відповідати за поступки і дії, а також їх наслідки. Відповідальність - певний рівень негативних наслідків для суб'єкта у разі порушення ним встановлених вимог. Відповідальність в науковій літературі в більшості випадків трактується лише як підзвітність і осудність і має перш за все правовий сенс. В зарубіжній теорії і практиці, разом з відзначеними значеннями, феномен відповідальності включає значно більше значень – готовність до відповіді, можливість відповідати, розумність, точність, визначеність, залежність і інші.

В період соціальних змін і трансформації соціальних норм, слід переглянути сформовані уявлення про значущість і зміст соціальної відповідальності саме на підставі соціологічної традиції.

Відповідальність може бути суб'єктивною оцінкою того, що не вимагає ставлення відповідальності. Відповідальність виникає як феномен за певних умов, коли потрібна або присутня залежність однієї людини (або декількох осіб) від іншого (інших). Ця залежність може бути не прямою або опосередкованою, що пов'язує діяльність людини з успіхом, безпекою, життєздатністю іншої людини. Відповідальність потрібна тоді, коли від поведінки однієї людини залежить благо іншої людини.

Відповідальність - соціальна якість, оскільки не буває без ситуації взаємодії, взаємозалежності. Можна говорити про загальну відповідальність в контексті загальних взаємозв'язків. Але, чим більш абстрактно ми розглядаємо сутність відповідальності, тим більш беззмістовним є конкретний її прояв.

Людина бере на себе відповідальність сама або її накладають на людину ззовні. Але у будь-якому випадку відповідальність - це соціальне ставлення. Коли людина без явного примушення ззовні бере відповідальність на себе, все одно - це відчуття є результатом попередньої дії на конкретну людину соціального оточення, агентів соціалізації. Відповідальність формується в суспільстві, для суспільства та за допомогою суспільства.

Подібно аномії, можна спостерігати ситуації вакууму відповідальності. Соціальна безвідповідальність – це стан суспільства (або іншого типу співтовариства), яке характеризується слабкістю або відсутністю відповідальності у більшості членів даного співтовариства. Дане явище треба відрізняти від безвідповідальності перед соціумом, яке існує, коли людина або група осіб проявляють безвідповідальність по відношенню до

310

суспільства (або іншого типу співтовариства). У такому разі можна говорити про два типи соціальної безвідповідальності: екзогенної і ендогенної, що виявляється зовні або усередині співтовариства, які розрізняються по вектору своєї дії (або бездіяльності).

Безвідповідальність виникає тоді, коли бездіяльність існує там, де необхідна дія. Не будь-яка бездіяльність є проявом безвідповідальності, хоча вона і характеризується відсутністю адекватної ситуації діяльністю.

Існують різні форми конституювання відповідальності як феномену: добровільна, нав'язана (роллю, статусом, обставинами), відповідальність спонукувана очікуваннями інших.

Відповідальність в одному випадку може виглядати безвідповідальністю в іншому. Відповідальність по відношенню до себе, до своєї самореалізації, по відношенню до свого життя може обернутися безвідповідальністю по відношенню до інших, до свого соціального оточення. І навпаки, слідуючи почуттю обов'язку і відповідальності, людина може виявитися безвідповідальною по відношенню до своєї долі, свого майбутнього. Безвідповідальність може розглядатися як асоціальна дія, а відповідальність як просоціальне.

Життєздатність системи зберігається, якщо безвідповідальність одних компенсується додатковими зусиллями інших. Інший бере на себе зобов'язання безвідповідального, виступаючи як «рятівник», як той, хто більше ніж інші зацікавлений в збереженні життєздатності організації або позитивному результаті сумісної дії. Здатність соціуму компенсувати безвідповідальність одних за рахунок додаткової активності інших, тобто вирішувати проблему в ситуації соціальної взаємодії додає соціологічного характеру явищу відповідальності.

Обмін відповідальностями іноді пов'язаний з жертвою. Делегування відповідальності означає добровільний обмін ресурсами: відповідальність міняється на свободу. Наділення відповідальністю супроводжується наділенням свободою, позбавлення відповідальності спонукає до свавілля.

Безвідповідальність є пусткою соціального, оскільки людина занурюється у вакуум асоціальності. Безвідповідальність розриває узи соціального. Але таке подолання залежності робить людину безкорисною для соціуму, соціального оточення. А значить, позбавляє людину прихильності до соціуму. Відповідальність - це така залежність від соціуму, яка наповнює значенням життя людини і робить її важливою ланкою в ланцюзі соціального відтворювання і збереження життєздатності.

Одним з видів соціально орієнтованої відповідальності є відповідальність перед метою (цілями) дії і взаємодії. Цілераціональна діяльність неможлива без цільової відповідальності. Вона служить мобілізаційним, енергетичним ресурсом дії, забезпечуючи включення волі, наполегливості в досягненні мети. Не сама по собі мета, а відповідальність перед нею, перед досягненням її є важливим чинником забезпечення діяльності і спонукальним мотивом.

Іншим видом соціально орієнтованої відповідальності є відповідальність перед цінностями (цінністю) людини, (спільності) і його діяльністю. Цінніснораціональна діяльність, позначена М.Вебером як особливий різновид діяльності, для якої важливими є не цілі самі по собі, а засоби їх

311

досягнення, важливим є процес, що базується на прийнятій системі цінностей. Обидва види відповідальності: ціннісноорієнтована і цілеорієнтована взаємопов'язані, але і відносно самостійні. Тому можуть виникати ситуації, коли обидва види відповідальності суперечать один одному, змагаються один з одним, спонукаючи в людині (співтоваристві) амбівалентні прагнення, відчуття, думки, оцінки. Може виникнути така ситуація, при якій відповідальність перед метою приводить до безвідповідальності по відношенню до цінностей. Цільова відповідальність частіше відповідає технократичній парадигмі, соціоінженерному підходу і іншим, раціоналістичним методологіям.

Але можуть виникати і ситуації, за яких відповідальність перед цінностями вступає в суперечність з відповідальністю перед цілями. Ціннісна відповідальність найбільш близько відповідає моральній відповідальності, тобто такій, яка спонукає і актуалізується комплексом етичних вимог. Вирішення можливих протиріч між двома вказаними вище типами відповідальності може відбутися на принципах, які спираються на твердження: «мета не повинна бути дискредитований непридатними засобами».

Можна погодитися з тими вченими, які вважають сучасне суспільство програмованим, з високим рівнем соціальної рефлексії. Тобто люди в більшій мірі, ніж раніше усвідомлюють цілі соціальних перетворень, краще прагнуть розробляти програми на перспективу і направляти їх в необхідне русло. Завдяки цій якості змінюється характер відповідальності, вона стає більш усвідомленою. Доводиться вибирати з пріоритетів, за що бути відповідальним в першу чергу: за результати безпосередньої активності або за віддалені наслідки. За найближче оточення або за співтовариство більшого масштабу. Система пріоритетів відповідальності залежить від світогляду матеріальних можливостей, життєвої позиції і багатьох інших якостей і критеріїв. Вибравши одну позицію відповідальності, людина може принести в жертву іншу. В цілому її моральність відповідає на виклик відповідальності. Тобто вона володіє рівнем моральної свідомості середньої людини, не філософа, не гуманіста, який мислить абстракціями людства. Її не можна назвати безвідповідальною. Безвідповідальним виглядає результат дії, викликаний реальними обставинами практичної дії. Немає підстав поставити у вину конкретній людині безвідповідальність її дій. Заклики підвищити відповідальність потрапляють у пустку. Немає конкретного адресата цих закликів. Люди і так виконують свої обов'язки з більшим або меншим ступенем сумлінності, але в цілому відповідають вимогам нормативної поведінки. Щоб бути по справжньому відповідальним з позиції вимог сучасності, треба вийти за рамки нормативної поведінки, добровільно узяти на себе відповідальність, яка за масштабом перевершуює конкретний рівень обов'язків окремої людини.

Література: 1. Блумер Г. Общество как символическая интеракция / Г. Блумер // Современная зарубежная социальная психология. - М.: Издательство Московского университета, 1984.- С. 173-179. 2. Йонас Г. Принцип відповідальності / Ганс Йонас - К.: Лібра, 2001. - 400 с. 3. Муздыбаев К. Психология ответственности / К. Муздыбаев. - М., Наука, 1983. - 240 с.

312

УДК: 37.048.4 ДВОРНІЧЕНКО ЛАРИСА ЛЕОНІДІВНА, Сумський Державний педагогічний

університет ім.А.С.Макаренка, викладач кафедри практичної психології;

Здобувач кафедри філософії ХНПУ імені Г.С. Сковороди.

ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ У СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ.

Тези присвячені актуальній проблемі сучасності – філософії професійної орієнтації особистості в реаліях інформаційного суспільства. Розглянуті основні тенденції системи безперервної освіти в сучасному українському освітньому середовищі. Особлива увага приділяється аналізу змін у системі професійної орієнтації особистості .

ПРОФЕСИОНАЛЬНАЯ ОРИЕНТАЦИЯ ЛИЧНОСТИ В СТРАТЕГИИ НЕПРЕРЫВНОГО ОБРАЗОВАНИЯ.

Тезисы посвящены актуальной проблеме современности – философии профессиональной ориентации личности в реалиях информационного общества. Рассмотрены основные тенденции системы непрерывного образования в современной украинской образовательной среде. Особенное внимание уделено анализу изменений в системе профессиональной ориентации личности.

PERSON'S PROFESSIONAL ORIENTATION IN STRATEGY OF

UNINTERRUPTED EDUCATION. Thesis is devoted to the contemporary issue of the day – philosophy of

person's professional orientation in reality of information-oriented society. Main tendencies of uninterrupted educational system in contemporary Ukrainian informative environment have been viewed. Special attention is given to analysis of changes in the system of person's professional orientation.

Сучасне суспільство переживає складний етап глобалізації суспільних

процесів, що обумовлено розвитком інформаційних і комунікативних технологій, які забезпечують вільний доступ до знань накопичених людством. Унікальним механізмом виживання людини у світі інноваційних технологій, і пов’язаних з цим сучасних ризиків стає безперервна освіта. Концепція безперервної освіти виходить з того, що професійні навички будь якого спеціаліста в умовах суспільства знань неможливо сформувати один раз на все життя. У зв’язку з чим радянська формула «освіта на все життя» в сучасному світі змінюється формулою «освіта протягом життя», що в свою чергу перетворює освіту в одну з головних галузей людської діяльності. Однак, на думку багатьох вчених (В.Андрущенко, В.Бех, В.Кремень, М.Култаєва, М.Михальченко та ін.), наряду з цим успіхом виникає всесвітня криза освіти. Це пов’язано з тим, що традиційна модель освіти, спрямована на передачу необхідних знань, умінь, навичок втрачає свою перспективність.

313

Безперервна освіта – явище досить складне. На сучасному етапі свого розвитку вона не являє собою цілісну систему, фактично має місце конгломерат різних форм та видів навчання, які або дублюють один одного, або залишають «білі плями» в освітньому процесі. Вітчизняні дослідники безперервної освіти (В.Андрущенко, І.Зюзюн, В.Кремень, М.Култаєва, В.Лозовий, О.Романовський, та ін.), акцентують увагу на необхідності зміни стратегічних, глобальних цілей освіти, перестановки акценту зі знань спеціаліста на розвиток його людських, особистісних якостей. “Важливішими цілями створення системи неперервної освіти ”, - пише І.А.Зюзюн,- “є по-перше, творча діяльність спеціаліста, здатність до гнучкої її переорієнтації згідно зі змінами в системі інститутів сучасного суспільства. І, по-друге, формування особистісних якостей людини, які визначають не лише її суто професійні характеристики, але й модель мислення, рівень культури, інтелектуальний розвиток ”[6,8]. Будь яка освітня парадигма ґрунтується на певному баченні сутності людини, законів її розвитку та особливостей підготовки до життя.

Розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя визначений як провідний напрямок державної освітянської політики в Національній доктрині розвитку освіти. Процеси реформування сучасної національної української освіти її інтеграція у європейський простір поставили велику кількість питань пов’язаних зі змінами у професійній підготовки особистості.

Як відомо, кваліфікована тривала праця за професією, є основою життя людини. Саме тому головний стратегічний напрям розвитку системи професійної освіти в різних країнах світу сьогодні полягає у вирішенні проблеми професійної орієнтації.

У сучасному філософсько-педагогічному дискурсі професійна орієнтація осмислюється як діяльність з «визначення фахових нахилів окремої особистості, їх співставлення з актуальними потребами соціального середовища і здійснення усвідомленого вибору тієї чи іншої професійної освіти і подальшої професійної діяльності» [4, с.7]. І разом з цим профорієнтація розглядається як необхідна умова інтелектуального, творчого і морального розвитку молодої людини. Особлива увага приділяється здатності школи, професійного училища, вищого навчального закладу гнучко реагувати на потреби суспільства. Отже, профорієнтаційна діяльність повинна розглядатися з трьох сторін. По-перше це задоволення потреби особистості у реалізації її професійних інтересів, бажання самореалізації у тій чи іншій про діяльності. По-друге це урахування індивідуально – особистісних особливостей, відповідності можливостей і вимог професії, і трете – це особливості соціально-економічних умов конкретного ринкового середовища.

Історія розвитку суспільства це ще й історія розвитку життєвих цінностей людей. Робота як цінність у радянські часи була завжди на одному з перших місць, це було пов’язано і з ідеологією суспільної значимості праці, з потребою спочатку розбудови нової держави, а потім її відновлення у післявоєнні роки. У засобах масової інформації формувався образ працівника, передовика виробництва, для якого самореалізація пов’язана з самовідданою працею, а не заробітком як таким.

314

Сучасність має свою систему цінностей де на перший план вийшов матеріальний прибуток, а цінність праці та цікавої роботи пересунулась на четверте місце[4, с.9], де немає чіткого зв’язку між роботою і грішми, де відбулась зміна «героїв праці» «ідолами споживання». Все це ускладнює процес професійного самовизначення особистості. І як наслідок, розуміння значення праці у житті особистості її орієнтації у світі професій наступає досить пізно.

Зазвичай, в індивідуальному житті розрізняли три етапи профорієнтації особистості: по-перше – це стихійний процес самовизначення особистості, який відбувається у дитинстві та юнацькі роки під впливом родичів, вчителів, без усвідомленої мети сформувати фахові уподобань.

По-друге – це етап цілеспрямованих профорієнтаційних заходів, що відбуваються у загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів, а також у рамках культурно-ознайомчих та виробничих практик. Все це надає інформацію яка допомагає зробити свідомий вибір професії.

Третій етап професійного орієнтування проводиться у рамках конкретної організації, де працює індивід. Однак за умов глобалізації, розгортання інформаційних технологій, виникає потреба у четвертому етапі – професійній переорієнтації, що пов’язано зі зміною місця роботи, необхідністю підвищення кваліфікації, або з розумінням неправильного вибору попередньої професії, тобто переучуванням.

Окремо слід зупинитися на змінах, що відбуваються на ринку праці, пов’язаних з процесами глобалізації і як наслідок з загостренням міжнародної конкуренції. В умовах безробіття, людина змушена повторювати окремі стадії профорієнтації у зв’язку з адаптацією до нової професії та новій професійній спілки.

Однак, хотілося відзначити, що особистість розвивається не тільки під впливом зовнішнього світу. Велику роль відіграють тенденції саморозвитку та самоосвіти, коли властивості особистості формуються з потреб самої особистості, спрямованих на досягнення певного рівня самореалізації. Слід зазначити, що в суспільстві знань самоосвіта не тільки відіграє важливу роль стаючи засобом що вирішує протиріччя між безперервністю процесу швидкого зростання наукового знання і необхідністю відповідного рівня освіченості і кваліфікації особистості, але й набуває особливого значення у зв’язку з можливостями та перспективами, що надають інформаційно-телекомунікативні технології особистості для процесу самостійного оволодіння знаннями. Професійна самоосвіта стає не тільки професійною, а й соціальною необхідністю, що дозволяє адаптуватися людині у світі інновацій та високих технологій. Як підкреслює В.П.Андрущенко, людина майбутнього – це “інтелектуально розвинена особистість, базовими компонентами духовного мира якої стануть саме фундаментальні знання і здібність до самоосвіти в контексті постійно зростаючої інформації ”[1,346].

Отже, розвиток стратегії безперервної освіти, навчання протягом життя, реформування професійного навчання та створення нової системи професійної орієнтації особистості визначені як провідні напрямки державної освітньої політики у Національній доктрині розвитку освіти.

315

Література: 1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю. – К.: Знання України, 2005. – 804 с. 2. Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та перспективі / В.В. Лях, В.С. Пазенок, Я.В.Любивий, К.Ю. Райда, В.К. Федорченко, О.М.Йосипенко, О.М. Соболь, Н.А.Фоменко, О.П.Будя, Ю.О. Безукладников. – К.: ”XXI столття: діалог культур”, 2009. – 404 с. 3. Култаєва М.Д., Прокопенко І.Ф., Радіонова І.О., Троцко ГВ. / за головною редакцією Култаєвої М.Д. Соціологія глобалізації. Навчальний посібник. – Харків: ХНПУ імені Г.С.Сковороди, 2008.- 207с. 4. Москалик Г.Ф. Філософські засади професійної орієнтації особистості в загальноосвітній школі в системі ринкових трансформацій. Автореф. дис…. канд. філос. наук / Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Міністерство освіти і науки України. – К.,2009. – 19 с. 5. Пряжникова Е.Ю. Профориентация: Учеб. Пособие для студ высш учеб заведений / Е.Ю. Пряжникова, Н.С. Пряжников. – М.: Издательский центр «Академия», 2005. – 496 с. 6. Творча особистість у системі неперервної освіти: Матеріали Міжнародної наукової конференції 16-17 травня 2000 року. / За редакцією С.О.Сисоєвої і О.Г.Романовського. – Харків: ХДПУ, 2000.- 436с

УДК 378.14:81’243

МИЛЕНКОВА РИММА ВОЛОДИМИРІВНА ДВНЗ «Українська академія

банківської справи НБУ» доцент кафедри іноземних мов

кандидат педагогічних наук

МЕХАНІЗМИ АДАПТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУСПІЛЬСТВА

Матеріал присвячено проблемі пошуку педагогічних орієнтирів у

формуванні сучасної особистості. Необхідним вбачається розвиток механізмів адаптації, таких, як духовно-інформаційна мобільність та

інноваційна культура.

PERSONALITY’S ADAPTATION FRAMEWORK UNDER CONDITIONS OF INNOVATIVE TRANSFORMATIONS.

The thesis is devoted to the problem of finding pedagogical reference points for forming an up-to-date personality. Development of adaptation frameworks as spiritual and informational mobility and innovative culture seems to be necessary.

МЕХАНИЗМЫ АДАПТАЦИИ ЛИЧНОСТИ В УСЛОВИЯХ

ИННОВАЦИОННЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ ОБЩЕСТВА. Материал посвящен проблеме поиска педагогических ориентиров формирования современной личности. Как необходимость

рассматривается развитие механизмов адаптации, таких, как духовно-информационная мобильность и инновационная культура.

316

Соціально-економічні умови початку тисячоліття спричинили значні зміни ціннісно-духовної парадигми суспільства, що вимагає не тільки глибокого переосмислення та виявлення тенденцій, але також пошуку шляхів підготовки нового покоління до життя в світі, який являє собою швидкозмінну інформаційну систему.

Зі втратою позицій релігії як інституту управління вихованням особистості, зі зростанням впливу матеріальних цінностей та прагматичних ідеалів у суспільстві, з постійним інформаційним перевантаженням людства, втрата життєвих орієнтирів стає небезпечною ознакою сьогодення.

Окреслена проблема є цікавою не тільки з боку філософії суспільства, вона набуває суто практичної актуальності в сучасній педагогіці. Адже нинішні учні, студенти всього через декілька років створять той прошарок держави, який визначатиме її розвиток. Тому одним із найважливіших завдань освіти є створення нової парадигми підготовки успішної людини, і одним з провідних напрямів є , безсумнівно, формування механізмів адаптації особистості в умовах інноваційних трансформацій суспільства.

Зазначимо, що адаптацію ми розуміємо як процес перебудови динамічного стереотипу особистості [1, с.12] відповідно до вимог інформаційного суспільства. Психічна адаптація особистості є засобом саморегуляції, який забезпечує адаптацію соціальну, професійну та інші її види.

У контексті дослідження процесів адаптації привертають увагу наукові пошуки С. Вовканича, який пропонує до застосування красномовну абревіатуру ДІМ (ДІМ особистості, ДІМ нації) для позначення такої якості, як духовно-інформаційна мобільність [2, с. 23-25]. ДІМ розглядається як універсальний механізм природної (а не насильно привнесеної) моделі соціалізації позитивних здобутків глобалізації, які акумулюють прогресивні новації людства без втрати етнічної, культурної, мовної, релігійної та іншої ідентичності, з набуттям статусу суб’єкта загально цивілізаційного розвитку.

Система духовної інформаційної мобільності нації реалізується у вертикальній (передавання знань з поколінь у покоління) та горизонтальній (творення нових знань, досвіду) формах, у яких на практиці конкретизуються певні вектори руху традиційної та нової інформації (знань, досвіду) у суспільстві, її зміст, а також віддзеркалюються цінність, новизна переданої чи здобутої (запозиченої чи власної) інформації, тобто потенціал різних новацій та традицій, що забезпечують поєднання модерності та тяглості розвитку [2, с. 25].

Отже, сформувалася потреба розвитку особистості в двох напрямах. Перший – інформаційно-аналітичний, забезпечує такі якості, як свідоме ставлення до підбору та опрацювання інформації, інтелект, концентрацію та розподіл уваги, пам'ять, узагальненість мислення, здатність аналізувати великі масиви даних, до опрацювання узагальненої інформації. Другий – духовно-ціннісний, передбачає особливе ставлення до світу, який пізнається – аксіологічне, тобто забарвлене позитивом («це цінність»).

Одним із шляхів побудови такого складного особистісного новоутворення ми вважаємо розвиток інноваційної культури суспільства. На наш погляд, саме культура здатна заповнити той ціннісний вакуум, який наявний нині у суспільстві. Дане судження ґрунтується на уявленні про

317

культуру як про складноорганізовану цілісність, яка формується двома типами різноспрямованих процесів. Це вектор креативності (змін, оновлень, творчості) культури і вектор структурування (упорядкування, нормативності, традиціоналізації). Суть упорядкувальних інтенцій культури – стереотипізація можливих всередині неї форм активності (діяльності, спілкування, мислення) а також стандартизація і хабітуалізація її наявних змістів. Основною структурою в цьому випадку виступає культурна традиція як універсальний інформаційно-регулювальний механізм, який забезпечує інтеграцію нового в культуру, тобто перетворення інновації в норму, традицію.

Креативні процеси культури, навпаки, спрямовані на дестереотипізацію діяльності, спілкування, мислення, дестандартизацію наявних змістів, деструктурацію та деінституціоналізацію вже утворених цілісностей. Основною структурою виступає процесуальність творчості, тобто продукування креаційних інновацій, а також введення в культуру інновацій-запозичень.

Співвідношення цих векторів дає можливість відрізняти культури „інноваційного” та „традиційного” типів, з різною специфікою способів введення інформації в культуру. Інноваційна культура передбачає привнесення до інформаційної культури аксіологічного компоненту та підготовки особистості до впровадження інновацій.

Інноваційна культура [3] відіграє у розвитку особистості роль 1) розвивальну (яка реалізується у пізнавально-перетворювальному ставленні до власної особистості – на рівні самоосвіти та самовиховання, прагнення до ціложиттєвого самовдосконалення; у творчому ставленні до професійної діяльності – на рівні готовності до постійного підвищення власного професіоналізму, використання нових сучасних підходів у роботі, прагнення досягти найвищих результатів завдяки впровадженню інноваційних технологій); 2) регулятивну (завдяки якій здійснюється оцінка, прогностика, відбір змісту, форм та методів упровадження інновацій); 3) соціокультурну (яка забезпечує сталий розвиток суспільства на інноваційних засадах, з урахуванням основних норм та цінностей загальної й національної культури).

Розвиток інноваційної культури як механізму адаптації передбачає формування в особистості самосприйняття суб’єкта життєвого шляху (Я-концепції, яка складається з уявлення про себе, як про а) суб’єкт пізнання, б) суб’єкт діяльності, в) суб’єкт рефлексії). Процедура формування інноваційної культури передбачає керування підчас педагогічного впливу загальною спрямованістю особистості; допомогу у визначенні життєвого шляху; забезпечення особистості цінностями та засобами самоосвіти й самовдосконалення протягом життя; тренування емоційної витривалості, гнучкості світосприйняття; рефлексивного ставлення до власної позиції в умовах інноваційних трансформацій суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Акмеологический словарь / Под общ. редакцией А.Ф.Деркача. – М. : Издательство РАГС, 2006. – 161 с.

318

2. Вовканич С. Аксіологія знання в переході до інноваційної моделі розвитку / С.Й.Вовканич // Наука та наукознавство. – 2005, № 4. – С. 18 – 36. 3. Козлова О.Г., Інноваційна культура: сутнісні характеристики : монографія / О. Г. Козлова, Р. В. Миленкова. – Суми : Вид-во СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2007. – 140 с.

ПОПОВ МАКСИМ МИКОЛАЙОВИЧ

РВНЗ «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта) аспірант кафедри педагогіки

maks.popov@mail.ru

ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ ВЗГЛЯДЫ Е.Л. МАРКОВА И ИХ ЗНАЧЕНИЕ ДЛЯ РАЗВИТИЯ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ ВО

ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ ХІХ ВЕКА Аннотация. В статье раскрываются общественно-политические

взгляды Е.Л. Маркова, его отношение к процессу европеизации Российской империи в том числе и реформированию системы образования на европейский манер.

Анотація. В статті розкривається суспільно-політичні погляди Є.Л. Маркова, його відношення до процесу європеїзації Російської імперії, в тому числі реформуванню системи освіти на європейській манер.

Виклад основного матеріалу. Мировоззрение, общественно-политические и религиозные взгляды нашли отражение в творчестве Е.Л.Маркова, которое исторически совпало с набиравшим силу в 1840-1890-ые годы в России либерализмом. «Идеологи земского либерализма - К.К. Арсеньев, В.А. Гольцев, С.А. Муромцев, - отмечает Н.М. Азаркин, боролись за расширение прав земских органов, против бюрократизма абсолютистского государства» [1], к представителям этого движения можно отнести и Е.Л. Маркова в литературном творчестве которого идеи либерализма получили свое наиболее полное и последовательное отражение, таким образом оценивая идеологию писателя в целом, будет вполне справедливым говорить, о том своеобразном «дрейфе», которое осуществлял писатель от либерализма к консерватизму и обратно. Эту особенность некоторой эклектичности своих взглядов осознавал сам Марков. Он наделил ею героя повести «На своей борозде» Николая Лаврентьева и обратил следующую характеристику и к своему герою, и к себе самому: «Я во многих своих взглядах и действиях либеральнее всякого либерала, а во многих других взглядах и действиях консервативнее всякого присяжного «охранителя основ»...» [3].

Литературное наследие Е.Л.Маркова развивали среди читательской аудитории второй половины XIX века такие основные положения русского либерализма, как:

- позитивность процесса европеизации России в отношении реформирования системы образования и повышения уровня просвещенности всех сословий;

319

- значимость русификации как решения проблемы образования национальных меньшин;

- отношение к дворянству как наиболее образованному сословию, за которым сохранялась главенствующая роль в управлении всеми процессами в государстве.

Вместе с тем, Марков был убежденным монархистом: - необходимость сохранения самодержавия на окраинах Империи, в том

числе и в сфере образования; - рассматривал земства как средство практического осуществления

необходимого для государства единения царя с народом. Охарактеризуем некоторые компоненты либеральной идеологии

Е.Л.Маркова, которые выражены в литературно-публицистическом наследии.

Увлеченность Е.Л. Маркова Западной идеологией нашла своё отражение в первых циклах его путевых очерков: «О русском люде и русском быте» (1865) и «С чужой стороны»(1869), в которых он сравнивает культуру русского народа и европейцев, показывает ограниченность русского люда их безграмотность и неспособность самоуправлению.

Анализируя публикации Е.Л. Маркова можно сделать вывод, что ему импонировала демократичность и правовой порядок европейских стран. Он не принимал славянофильских взглядов на Россию как особое, самобытное государство, требующее отдельных, внеевропейских тенденций в своем развитии [4].

В своей книге «Феномен русского европейца» современный историк и философ культуры В.К. Кантор исследует социокультурное явление «европейства», имевшее (и имеющее) место в различных странах Западной Европы. В этом смысле для автора книги есть смысл говорить о «французских европейцах», «английских европейцах» и т.д. «Европейцев» отличал (отличает) реалистический и исторический взгляд, на судьбу своей- страны и Запада, исключающий «утопические упования на возможность существования где-то некоего идеального мироустройства» [2] и ориентированный на живую действительность. Основополагающими идеями этого явления В.К. Кантор считает преодоление националистической закрытости каждой данной культуры, основанное на единой религии христианства осознание равноправия самобытных культур, а также глубокое чувство личностного достоинства, определяющее самоощущение «европейца». Именно эти идеи отрицания национальной закрытости Е.Л. Марков использовал как ключевой принцип реформирования просвещения.

На наш взгляд, западная направленность Е.Л. Маркова в своих основных, наиболее характерных чертах совпадало с «идеологией русского европеизма», описанной в книге В.К. Кантора. В своем литературном творчестве либеральный дворянин Е.Л.Марков отстаивал европейскую ценность свободной личности, не принимал любых форм принуждения, любого насилия над человеком. Он позиционировал себя в качестве интеллектуала, способного к критическому и самостоятельному взгляду на жизнь и превыше всего ценящего эту способность в других людях. «...Я не поступал и, слава Богу, не намерен поступать в лакеи ни к какой школе, ни к какой партии, ни к какому авторитету. Мне дороже всего относиться к миру, к

320

людям, к событиям с полною свободою мысли...» пишет он в статье «На своей борозде» опубликованной в журнале «Русский вестник» [3]. Е.Л.Марков неоднократно апеллировал к «темной стороне» жизни русского народа, указывал на его «ленивый» и непродуктивный труд, пьянство, отсталый быт, невежество, исторически неразвитое гражданское чувство. Однако подобная критичность взгляда писателя на «свое», русское, не затмевала его глубокого патриотизма, не провозглашаемого писателем громким, лозунговым стилем, но неизменно выражаемого в свойственной автору «облегченно» - иронической манере.

Е.Л.Марков открыто выражал свои «европейские» предпочтения: понятие цивилизованности народа было для него напрямую связано со степенью, качеством усвоения тех ценностей, которые были рождены в лоне личностной европейской культуры. Выражение Е.Л. Маркова «народ, перешедший в Европу» [5], использованное в книге «Очерки Крыма», следовало понимать как высшую оценку цивилизованности нации.

Посещая разные уголки России и зарубежья, Е.Л. Марков был внимателен к любым признакам «европейской цивилизации», т.е. наилучшего, с его точки зрения, наиболее разумного и эстетичного устройства общественно-политической жизни, которое выражается:

- в четкой системе управления государством; - в эффективном и общедоступном образовании для всех слоев

населения; - в заботе государства о жизни каждого гражданина. Е.Л. Марков осознавал свою причастность и к русскому, и к

европейскому культурному пространству; интегрирую в себе эти культуры. Именно поэтому он испытывал то чувство некоего аристократического равенства по отношению к высшим достижениям культуры европейской, это проявлялось в ценностном отношении к достижениям русской культуры, её обособленности и самобытности, которое получило яркое выражение в текстах его произведений.

Система взглядов, свойственная «русским европейцам», нашла свое воплощение в мировоззрении Е.Л. Маркова и обусловила такие вполне «достойные», прогрессивные моменты литературной проблематики, как:

- осознание равенства национальных культур; - понимание исторической сложности европейского пути; - внимание к реальным потребностям и нуждам своего народа; - актуализацию вопросов просвещения и образования в России. Понимание необходимости европеизации России сочеталось у

Е.Л. Маркова с требованием неспешного, вдумчивого, а главное - самостоятельного мышления в отношении политических и социальных преобразований в государстве. Не идеализация Запада в противовес «отсталой» России, не разъединение и противопоставление, а объединение русского государства и европейских стран в поиске, создании лучших способов общественного и государственного устройства – в этом основная линия его литературного творчества

Анализируя работы Е.Л. Маркова можно сделать вывод, что в отношении к государству и власти не принимал революционных настроений. Е.Л. Марков никогда не критиковал существующий в России

321

государственный строй. Его поражала степень развитости гражданского общества в республиканской Швейцарии, в Соединенных Штатах Америки, но сам писатель всегда был лоялен по отношению к русскому монархизму.

Его политические взгляды соответствовали основным постулатам дворянского либерализма, сформулированным К.Д. Кавелиным и Б.Н. Чичериным в 1860-ые годы. Е.Л.Марков также был убежден, что:

- только монархия является наиболее эффективной формой устройства государства;

- отрицал революционные движения; - в отношении решения вопросов реформации общественно-

политической жизни, таких как просвещение, образование, то «только через правительство у нас можно действовать и достигнуть каких-нибудь результатов» [1];

- организатором жизни общества является государство: оно побуждает служить национальным интересам;

- просвещенному и легитимному самодержавию не противоречат требования «законности» и «гласности», которые должны лежать в основании общественно-политического устройства.

Задача Российского самодержавия, считает Е.Л. Марков, – «деятельно идти со своими реформами впереди – общества» [4]; задача общества, принимая во внимание свои сословные возможности и ограничения, «почувствовать уважение к себе» [4] и, объединившись, с энтузиазмом взяться за реализацию и усовершенствование тех начинаний, которые «идут» сверху, из столиц в провинции. Постепенно ослабляя государственную бюрократию и усиливая местное самоуправление, всерьез радеющее об общественном благе, единственно возможно, по мнению Е.Л. Маркова, способствовать естественному перерождению «общественного организма», т.е. он считал, что реформирование общественно-политической жизни за счет усиления самоуправления на местах будет способствовать прогрессу развития всех сфер жизни Империи в том числе и просвещению.

Е.Л. Маркова отрицал революционные преобразования, т.к. революционный радикализм был не приемлем для него, как сказал сам Е.Л. Марков в беседе с Л.Н. Толстым: «он глубоко возмущал его нравственное чувство». Е.Л.Марков категорически отвергал идею революционного насилия.

Литература:

1. Азаркин Н.М. История политических учений./ Н.М. Азаркин, – М., 2002. – 834с. 2. Кантор В.К. М. Катков и крушение эстетики либерализма/В.К. Кантор // Вопр. литературы, 1973, № 5. С. 173 – 212 3.Марков Е.Л. На своей борозде/Е.Л. Марков // Русский вестник, 1896, № 1,3, 5-12. 4. Марков Е.Л. О русском люде и русском быте. Путевые мечты // Марков Е.Л. Собр. соч. в 2-х т. СПб., 1877. С.283 - 359. 5. Марков Е.Л. Очерки Крыма/Е.Л. Марков. – Спб.-М., 1902. – 326с.

322

БАРМАТОВА С.П. Профессор социогуманитарного

факультета Международного Соломонова университета (г. Киев), директор «Аналитического центра

изучения общества», кандидат социологических наук

ИНФОРМАЦИОННЫЕ «ВЫЗОВЫ» ПРОСТРАНСТВУ ПОЛИТИКИ В ЭПОХУ СТАНОВЛЕНИЯ ОБЩЕСТВА ЗНАНИЙ

Взгляд на современность в эпоху глобализации кардинальным образом

меняется. Мир стал открытым и очень хрупким. Открытость, проницаемость мира, разделенного на протяжении многих столетий на «становые территории», где государства являлись охранителями собственной безопасности и безопасности своих граждан, сегодня является очевидной проблемой.

Важно осознать, что «переход к постсовременности кладет конец … дроблению жизненного мира и непосредственно являет коммуникацию, производство и жизнь как одно сложное целое, как открытое поле конфликта. Теоретики и практики науки давно обращали внимание на этот узел противоречий, но сегодня вся рабочая сила (представляющая материальный и а-материальный, умственный и физический труд) вовлечена в борьбу за языковые смыслы и против колонизации коммуникативной общности капиталом. Все элементы разложения и эксплуатации навязываются нам посредством языковых и коммуникативных систем производства: их разрушение на словах необходимо не менее, чем их разрушение на деле» (Хардт, Негри, 2004: 372). В современном мире, считают М. Хардт и А. Негри, «знание и коммуникация должны конструировать жизнь путем борьбы» (Хардт, Негри, 2004: 372).

В то же время, по мнению Э. Тоффлера, автора концепции «третьей волны» (Тоффлер, 1999), согласно которой: «первая волна» человеческой цивилизации отождествляется с традиционным обществом, «вторая волна» - с индустриальным, промышленным обществом, «третья волна» - с развитием информации и знаний, которые становятся основополагающими факторами становления новой человеческой цивилизации, стадия «третьей волны» находится в самом начале, и цивилизация на ее основе еще не сформировалась, следовательно, какие-то выводы делать рано.

То же касается и вопроса актуальности для современного мира последствий информационно-технологической модернизации или «информационной революции» и становления информационного общества, формирование которого, по мнению многих исследователей, провозглашает начало нового состояния социальной реальности.

Такой точки зрения придерживаются, например, Й. Мансуда, Дж. Нейсбит, Д. Лайон и другие ученые, которые поясняют информационное общество как новую фазу в историческом развитии общества, создание нового социального образца, который является результатом «второй индустриальной революции» (революции микроэлектронных технологий) и

323

формирование которого связано с развитием глобального явления общецивилизационного характера. Этим глобальным явлением является, по мнению ученых, информатизация и ее наивысшее, наиболее динамичное проявление - «информационная революция».

Э. Гидденс же в своих работах полностью разрушает тезис о том, что становлению информационного общества предшествовал «информационный бум», информационная революция, и говорит о том, что, по сути, информационным современное общество было еще «с момента возникновения»: «… обычно предполагают, - пишет ученый, - что мы только вступаем в новую эпоху информации, на самом деле современное общество было «информационным» с самого начала» (Giddens, 1987: 27).

По мнению ученого, все государства в своей основе – «информационные общества», поскольку государственная власть подразумевает рефлексивный сбор, хранение и управление информацией, которая необходима для администрирования.

Эти, по сути, противоположные взгляды на одни и те же социальные процессы дают представление как о сложности самих социальных явлений, характерных для сегодняшнего мира, так и сложности научного сопровождения их.

Политика XXI в., оперирующая не только с объективной реальностью, но и с миром виртуального как порождения информационной эпохи, в значительной мере характеризуется сложностью, неопределенностью, схоластичностью, индетерминизмом в плоскостях разлома политического замысла и системного результата.

Кардинально меняется субъект политики: человек эпохи Модерн – «экономический» и «политический» – уступает место человеку эпохи Постмодерн – «информационному», ставшему субстатом прогресса постиндустриального, информационного общества. В целом структура современного миропорядка определяется состоянием ресурсов (потенциалов), и в первую очередь – информационных, обеспечивающих генерализированные средства коммуникативной системы как основы феномена власти. Отсюда с очевидностью следует, что проблема стабильности развития, устойчивости политической системы в ее информационном обосновании включена в контекст социологических проблем универсального характера, среди которых – овладение результатами информационной революции и подчинение их идее гармонического мироустройства.

Изменения, происходящие в политическом пространстве сопряжены, по мнению ученых, с множественными изменениями самих условиях существования общества, и во многом объясняются именно изменением его базового социального капитала – современное общество больше не является обществом средств производства, но обществом, базирующимся на информации и коммуникации.

В этом обществе утверждается новая среда обитания, новые социальные и моральные ценности, новый образ жизни и новые принципы управления. В этом обществе меняется сама движущая сила социальных изменений. Ею становится информационная среда обитания, информационные технологии, позволяющие эффективно реагировать на

324

вызовы цивилизации – высокотехнологической и рыночной. Определился новый характер источников развития общества – на первый план вместо источников экономических все больше стали выходить культурные и коммуникационные. Это отражается на дизайне политического пространства и, соответственно, в теоретических концепциях, эти изменения исследующих.

Но быстрота изменений, происходящих в нем, и быстрота реакции на эти изменения со стороны науки в современном мире зачастую не совпадают. Тем более, что, как отмечал К. Манхейм, политика состоит из двух взаимозависимых, но достаточно разных по своей природе процессов – процесса управления государственной системой (рутинная рационализированная сфера) и процесса политической деятельности (неопределенная «иррациональная среда), и это приводит к тому, что изменения имеют разную скорость в пространстве этих процессов. И если на уровне системном (уровне управления) политическое пространство в первую очередь реагирует на макросдвиги – например, на становление сетевой структуры общества или формирование глобального сетевого общества, то на уровне политической деятельности эти изменения связаны с более быстрым и более эффективным внедрением информационных технологий в политические взаимодействия, и – как следствие – развитием института PR, политического маркетинга и т.д.

Т.е. политическое пространство в современный период развития общества находится под прессом множественных «вызовов» (и – в первую очередь – информационных), последствиями которых становятся как глобальные институциональные изменения, так и локальные сдвиги, тем более в обществах, находящихся в транзитивном состоянии. По мнению современных ученых, к таким «вызовам» сегодня относятся даже такие «традиционные» для политического пространства явления, как развитие демократии, гражданского общества, а также становление информационного общества и виртуального пространства Интернет.

Литература

1. Хардт М., Негри А. 2004. Империя/ Пер. с англ.; Под ред. Г.В. Каменской, М.С. Фетисова. – М.: Праксис. 2. Тоффлер Э. 1999. Третья волна. – М. 3. Giddens Anthony. 1987. Social Theory and Modern Sociology. Cambridge: Polity.

325

Наукове видання

МАТЕРІАЛИ ТРЕТЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

ДЛЯ СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ, НАУКОВЦІВ

"ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЗА УМОВ КРОС-КУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОДІЙ".

т.І, Секції №1-2, №3 (сесії 1-2)

Статті друкуються в авторській редакції. Матеріали зверстано з електронних носіїв, наданих авторами публікацій. Відповідальність за зміст статей та матеріалів несуть автори публікацій.

Відповідальний за випуск Жук М.В. Комп’ютерна верстка Крюк Ю.Є.

Видавець: ПП Вінниченко М.Д. м.Суми, вул Газ. Правди 9/10. Свідоцтво про державну реєстрацію видавців, виготівників,

розповсюджувачів серія ДК №2314 від 14.10.2005 р.

Підписано до друку 14.04.2010 р. Формат 60х84/16. Гарн. Ariel. Папір офсет. Друк різогр.

Тираж 110 прим.

Віддруковано в РВВ СОІППО 40007 м.Суми, вул Р.Корсакова, 5

326