НавчальНо-методичНi матерiали: НавчальНа студеНтська газетаТРАВЕНЬ 2013 • №2

Творчість заразлива.Практикуйте її.

Альберт Енштейн

Невигадані історії2

Отец рассказывал, что как-тово время службы в армиидовелось им лететь самоле-

том из одной воинской части в дру-гую. По уставу полагалось передвзлетом погрузить в самолет пара-шюты для всех членов экипажа, а наборту их тогда было пять мужиков.Одному салаге, рядовому Сухарю, ипоручили тащить эти парашюты.Хотя у парня была другая фамилия,но все, от «звездных пагонов» и допростых солдат, знали его именнотак. Уж очень крепко прилипло кнему это прозвище, может, потомучто таскал сухари из столовой, аможет, потому что человеком былчерствым.

Внешне рядовой на сухаря малосмахивал. Он был тучным и непово-ротливым, все его движения каза-лись тяжеловесными, даже ходил он,грузно переваливаясь с ноги на ногу,придерживая короткими пухлымиручками свой раздутый, как шар,живот. От этого его китель был все-гда засаленный и лоснящийся, а пу-говицы на животе часто рассте-гивались. Сухарь производил впе-

чатление покладистого и степенногочеловека, только маленькие шуст-рые бегающие глазки выдавали егоистинную натуру. Из любого дела онпытался извлечь какую-нибудь лич-ную выгоду, или хотя бы как можноменьше себя утруждать.

Так получилось и с парашютами.До самолета тащить их было далеко,поэтому Сухарь за две ходки принесчетыре парашюта, а за пятым идтиполенился.

– А если и вправду аварийная си-туация и пpыгать придется, тогдачто? – спросили его товарищи поэкипажу.

– Тогда я останусь в самолете и по-гибну как герой, – с наиграннымдраматизмом ответил Сухарь, ува-лился на сложенные парашюты, по-слабил ремень и вскоре крепкоуснул.

К ночи самолет прилетел в воин-скую часть и благополучно сел.Солдат все еще сладко спал. Но туткому-то из экипажа пришла в голову

идея над ним подшутить. Все с кри-ками «Срочно! Покидаем самолет!»оттолкнули спящего Сухаря, началинадевать парашюты и прыгать в от-крытый люк. За бортом была тем-нота, которую разрывал ревработающих двигателей. Рядовой нена шутку испугался, в самолетеостался только один парашют истоят над ним Сухарь и капитан:

– Hу что ж, ты сам говоpил... Пpо-щай! – гоpько сказал капитан ивзялся за паpашют.

В ответ он неожиданно получилсильный удаp в лоб подвеpнувшейсяСухарю под pуку железякой и упалбез сознания. В следущее мгновениесалага надел паpашют и, шиpокоpаскинув pуки, плашмя, как учили,выбpосился с двухметpовой высотына асфальт аэpодpома.

В результате у капитана сотрясе-ние головного мозга, а Сухарь отде-лался легким испугом и двумянеделями гаупвахты.

Евгения Коношенко, ГП-418м

– Много ли сегодня молодежи при-ходит в библиотеку?

– К сожалению, раньше читающихшкольников и студентов было намногобольше. Тенденция к чтению среди мо-лодых снизилась. Но, несмотря на ком-пьютеризацию, некоторые дети срадостью регулярно посещают читаль-ный зал и абонемент.

– Не так давно у Вас появился ком-пьютер. Есть ли возможность рабо-тать с ним в читальном зале?

– Безусловно. Если мы не можемнайти информацию и нужный материалв книгах, мы пользуемся интернетом.Правда, многие настолько разленилисьработать с книгами, что сразу прибе-гают к помощи компьютера.

– Все же бывает, что книги невсегда помогают?– Книга помогает всегда, если она

есть. К сожалению, мы не имеем воз-можности приобретать новые издания.

– Как часто обновляется фонд? – Увы, но за 23 года моей работы

здесь закупки радикально снизились.Раньше новая литература поставля-лась регулярно, раз в три месяца. Сей-

час – максимум 2 раза в год. В основ-ном, новые книги – это школьные учеб-ники.

– Получаете ли финансовую под-держку от районного совета?

– Средства на новые книги почти невыделяются. Раньше мы подписыва-лись на большее количество познава-тельных журналов. Сегодня такойвозможности нет. В этом мы бессильны.

– А как библиотека своими силамипривлекает внимание молодежи?

– Мы пытаемся заинтересовать посе-тителей подборками тематической ли-тературы. Например, сегодня у насдействуют три выставки. Среди них:«Памяти героев», где представленырассказы о войне, «Годовщине О. Гон-чара», а также выставка «Современнаяукраинская литература», где подобраныкниги И. Роздобудько, Л. Костенко иВ. Шкляра.

Как видим, районная библиотека неможет обеспечить жителей Вольнянскашироким выбором литературы. Но этоне оправдывает тот факт, что молодыелюди перестали интересоваться лите-ратурой.

Галина Субота, ГП-420

Íå÷èòàþùàÿ ìîëîäåæü, èëè Ñóäüáà ðàéîííûõ áèáëèîòåê

ЖИЗНЕННАЯ ПОЗИЦИЯ

Сегодня много говорится о том, что современная молодежь мало читает,будто социальные сети и компьютерные игры заменили им настоящее со-кровище мудрости – книгу. Но как быть, если даже библиотеки не могутпредоставить широкий выбор литературы? Об этом мы решили спроситьработника Вольнянской районной библиотеки Елену Дьяченко.

“Ну, давайте швиденько! Розсідайтесь вже, не копошіться,” –з такою доброзичливою суворістю завжди розпочинала своїрозповіді моя прабабуся. А ми, як галченята, обсядемо її кругом,порозтуляємо ротики і з неприхованим захопленням у блакит-них дитячих оченятах слухаємо.

Дещо схоже на вигадану дитячу казочку, але, насправді, цеодин із найулюбленіших спогадів мого дитинства. Здавалось,що прабабуся знає всі найцікавіші історії у світі, і все про якісьпригоди, переїзди, дивнікраїни. Хто з нас, онучат,тоді знав, що майже всіті казочки – то правда їїжиття. Вона викреслилавсі жахіття з найстрашні-шої історії. Як цікавобуло її слухати. Одні лиш очі видавали її сум, але і це ми помі-тили вже значно пізніше, значно пізніше зрозуміли всю правду…

Зараз їх називають новомодним словом “гастарбайтери”. Всіїм співчувають і щорічно надсилають листівки, вітаючи зі свя-том 9 травня. А тоді, коли вони всіма силами намагались по-вернутись додому, виживали там, де це майже не можливо булозробити, їх зустрічали як “ворогів народу”.

Ця історія про Тимошенко (Онопрієнко) Марію Федорівну –мою прабабусю. Народилась вона на хуторі Сахалин Гуляй-пільського району 25 червня 1925 року. Була найстаршою зп’ятьох дітей. Рано втратила матір. І щоб не втратити ще йбатька, за яким прийшли “поліцаї”, пішла замість нього...

Сама тоді ще не знала куди. Тієї осені їй було лише 16 років.Їм дали один день, щоб попрощатись, зібрати вузлика в дорогуі на світанку прибути на місце збору. Крім неї, було ще близько10 осіб з міста та району, всіх їх посадили до вантажівки і по-везли на залізничну станцію. Прабабуся говорить, що страхутоді не відчувала, сумнівалась лише у тому, чи побачить ще хочраз рідні пейзажі, які проводжала поглядом з кузова машини.

Далі їх посадили до товарних вагонів і повезли прямо до Ні-меччини. Долівка вагонів була притрушена соломою, на ній іспали. З вагонів ні-кого не випускали,проте зупинялись,щоб дати води тапоїсти, “хоча то ва-жко було назватиїжею, якась юшка,мало схожа на суп та окраєць хліба”. Їхали майже місяць, в до-розі було дуже важко, але всі відчували, що найстрашніше щепопереду.

“Німеччина “привітно” зустріла нас шаленими морозами, по-боями, голодом і пекельною працею. Добре пам’ятаю, що при-були ми за кілька днів до Нового року”, – розповідалапрабабуся. Згадувала: “За розподілом я потрапила на консерв-ний завод у місті Дюссельдорф. Ми консервували овочі, аленайбільше мені запам’ятався шпинат, яким нас годували. Йогосмак я пам’ятаю до сих пір”.

Люди кругом пухли від голоду, дуже багато помирало від не-стерпних умов праці. Увесь час нам було холодно, ніг ми не від-чували взагалі, адже були у кирзових чоботях у воді. Щодоодягу, то на нас були робочі костюми темного кольору і на кож-ному був пришитий свій номерок. Отак, одне життя – один но-мерок, а не стало того життя, буде інше під тим номерком.

Про гігієну і говорити нічого, змінного одягу нам не видавали.Коли всіх тільки-но привезли, то побрили наголо, дівчатам на

голову дали хустинки. Милися ми у найближчих відкритих водо-ймах, і те нам вдавалось рідко. Спали у бараках на багатопо-верхових дерев’яних ліжках. У бараках завжди “гуляв” вітер,було дуже холодно і сиро. За будь-який бунт, невиконання ро-боти або слово наперекір “сміливців” карали нагайкою. Роздя-гали, клали на лавку, прив’язували мотузками руки, ноги і били”.

“Я, – каже бабуся, – також отримала 12 нагайок. Після цьогопрацювала мовчки. Гордість кричала всередині мене, та біль

переконливо наказувавмовчати”.

“А далі було бомбар-дування, нас закрили утемному льосі, маже поколіно у воді. Колизнову відкрили, ми були

ледь живі”.Наступне місце моєї роботи – ниткова фабрика. Там було

трохи легше – нас майже не били, годували все ж погано, а колизовсім не було чого їсти, нас відпускали працювати до бауерів(господарів по-нашому). Увесь тиждень ми трудились на фаб-риці, а після роботи та в неділю – йшли заробляти собі їсти”.

Прабабуся потрапила до хорошої родини Карла та Марії Бауз.Господар був німцем, а господиня – полячкою. У них було двоєдорослих дітей. Син загинув десь у Росії, а дочка, Б’янка, пішлавслід за коханим солдатом і так і не повернулась. “У них я до-помагала по господарству, готувала їсти, а коли все закінчу-вала, то йшла вигулювати собачку. Їм дуже подобалисьукраїнські страви, особливо – борщ, пампушки та вареники звишнями. Господарка навіть носила їх сусідам, щоб похвали-тись. До мене вони ставились дуже добре, давали багато харчівіз собою, відпускали відвідати землячку – Ольгу, яка працювалау сусідньому будинку. Добре пам’ятаю, як вона захворіла і по-мерла. Вже пізніше мені довелось принести сумну звістку у їїродину. Проте мати не вірила. Пройшло потім багато часу, а їїмама не дозволяла відкривати скриню, в яку вона складалапридане для своєї Олечки. Все говорила: “Ось донечка прийде,

я покажу їй нові барвистіхустки…”

Коли оголосили, що війназакінчилась, Карл і Маріяпропонували мені залиши-тись у них, бути їм за дочку.Але я відмовилась, дуже

хотіла додому, побачити як виросли сестри та брат. На про-щання вони подарували мені новеньку валізу та годинник, далибагато доччиного одягу. Прощалися зі мною, як із рідною. Буладесь середина травня, коли ми відправились додому. Ще безлічбід чекали нас дорогою.

Далі... А що далі? Розподільчий табір, підозри у шпигунстві,допити. “Свої” нас тримали майже місяць, ставились до нас некраще, ніж на чужині. Слава Всевишньому, відпустили! До рід-ної хати я приїхала десь в середині літа 1945 року. Ніхто могоповернення не чекав, а брат і сестри навіть не впізнали. То йне дивно, поїхала 16-річним дівчиськом, а повернулась в 21 ізцілим життям за спиною”.

Це одна із сторінок життя моєї прабабусі Марії. Після війнивона вийшла заміж, народила двох доньок, виняньчила 5 онуківі 4 правнуків. Я дивуюсь, як після всього пережитого вона змо-гла зберегти в серці любов і ласку.

Ірина Червенко, ГП-418м

Невигадані історії 3

Війна у моїй родині

І щоб не втратити ще й батька, за яким при-йшли “поліцаї”, пішла замість нього...

Отак, одне життя – один номерок, а не сталотого життя, буде інше під тим номерком.

30 травня у стінах ЗНТУ старту-вала міжнародна конференція«Проблеми старіння: європей-

ські підходи», яка об’єднала науковців із 5держав: Великобританії, Німеччини, Швеції,Румунії та України. Організатором заходувиступив Інститут управління та права, асаме кафедри міжнародного туризму та соці-альної роботи.

«Проблема старіння є актуальною як в Ук-раїні, так і в усьому світі. Адже сьогодні спів-відношення працюючих людей з пенсіо-нерами один до одного, – ділиться з нами ор-ганізатор конференції Романенкова ЛюдмилаОлексіївна, – саме зараз, коли ця проблеманабуває актуальності для нас та закордоннихколег, ми вирішили організувати цей захід».

Відкриття конференції розпочалося з уро-

чистих промовректора ЗНТУС.Б. Бєлікова тадиректора ІУПВ.М. Зайцевої.«Тенденції ста-ріння однакові вусіх країнах, різ-ні тільки можли-вості державищодо їх виріше-ння, щодо під-тримки людей уцьому періодіжиття.

Тому важливовикористовуватидосвід наших за-

х і д н и хколег у за-безпеченніактивного довголіття», – зазначаєректор ЗНТУ професор С. Б. Бє-ліков, – «тим більше, що наш уні-верситет завжди відкритий для

міжнародного співробітництва, цяконференція – показник того, щодумки наших вчених становлять ін-терес для іноземних колег».

Ініціативу привітань перехопилизакордонні гості: «Україна дужегостинна держава, у Лондоні сьогоднійде дощ, а у вас яскраво світить сонце. Я

радий, що знаходжусь тут та перекона-ний, що наша робота має бути продук-тивною», – розпочав Девід Джоунстоун(Великобританія).

Позитивний настрій учасників сприявшвидкому налаштуванню на робочий

лад. Першим із доповіддю виступив профе-сор із Німеччини Вольф Бльомерс: «Усі ми,

нічого приховувати, стоїмо на порозіпереходу у фазу старості, як виживатиу цей час, чи потрібно працювати напенсії та як саме змінюється наше сві-тосприйняття – про це важливо ду-мати вже зараз, аби бути ефективнимнадалі».

Науковець спробував розвіяти уяв-лення про людей похилого віку як пропасивних та безпорадних, наголо-шуючи, що серед пенсіонерів у моду

входить активний образ життя. Як доказ, про-фесор навів факти з біографій відомих полі-тичних і релігійних діячів та митців.Наприклад, Йоахим Гаук посів президент-ське крісло у віці 72 років, новий понтифікФранциск був обраний Папою Римським

Студентський телеграф4

Краса не знає віку, а пенсія починається з «медового місяця»– з таких неочікуваних заяв розпочалася конференція у За-порізькому національному технічному університеті, при-свячена проблемам старіння.

Пенсійний вік поділяється натри фази: «медовий місяць»,

«розчарування» та «переорієнтація»

Президент НімеччиниЙоахим Гаук – 72 роки,

Папа РимськийФранциск – 76 років,

всесвітньовідомий дизайнер Карл Лагерфельд – 79 років

«6 років назад ІУП приєднавсядо ЗНТУ, й такими заходамивін щоразу підтверджує свій

професійний рівень»(Ректор ЗНТУ С.Б. Бєліков)

Старість у радість: як у ЗНТУ

Студентський телеграф 5

у 76, а всесвітньо відомий Карл Ла-герфельд у свої 79 років залишаєтьсянайбільш невтомним дизайнеромсвіту моди.

На думку Вольфа Бльомерса, вік на-вряд чи може виступати основнимкритерієм при виході на пенсію. Лю-дина, яка відчуває себе молодою,може мати значно довшу професійнукар’єру. Сам професор збирається до-жити до ста років, щоб довести, щомолодість душі є універсальним засо-бом від усіх проблем старіння.

Доповідачі із різних країн висту-пали один за одним, висвітлюючипроблеми літніх людей в їхніх країнахта намагаючись знайти шляхи їх вирі-шення.

Під час конференції нам вдалосявіч-на-віч поспілкуватися з представ-никами інших країн та дізнатися якіноземці зустрічають старість і зміню-ють спосіб життя.

Наприклад, для англійців пенсія –це не проблема, а саме час для здій-снення власних бажань та задово-лення своїх духовних потреб. Однак,як і всюди, тут є і свої недоліки тапричини для занепокоєння. Як зізна-ється Девід Джонстоун, англійців по-хилого віку турбують проблемисамотності, духовного спустошення.

Якщо ви лишаєтесь самотньою лю-

диною, то вам матеріально немож-ливо утримувати будинок само-стійно, – говорить Девід, –доводиться змінювати свою оселюна бідну маленьку квартирку. Аякщо ви ще маєте проблеми зі здо-ров’ям, то послуги доглядальницітакож похилій людині не по ки-шені.

Однак, якщо за своє життя ви всеж таки заробили собі на гідну ста-рість, то з легкістю знайдете за-няття до душі.

Англійці віддають перевагу твор-чому дозвіллю: малюванню, фото-графуванню, написанню книг. Неменш популярним є волонтерство.

Питання щодо рівня життя та по-треб «українських пенсіонерів»перед колегами порушили Л.О. Ро-маненкова (кафедра міжнародноготуризму) та Т.А. Єрохіна (кафедрасоціальної роботи).

Під час конференції науковцімали нагоду поставити один од-ному питання, поділитися думкамищодо проблемних тем та досвідомвирішення проблем у власнійкраїни.

Учасники конференції дійшливисновку, що життя на пенсії лишепочинається.

© Редколегія газети “СтудPOL”

Теми доповідей

1. «Старіння та уявлення про по-хилий вік: деякі роздуми «літньогоєвропейського професора». Во-льф Бльомерс (Німеччина).2. «Робота та пенсія. Літні профе-сори, робітники, які вийшли напенсію, та зміна іміджу у похи-лому віці. Відповідь ВольфуБльомерсу». Юрген Вольф (Ні-меччина).3. «Старіння та інвалідність у Ні-меччині. Виклики суспільству».Фрітц Хельмут Виш (Німеч-чина).4. «Жити у літньому віці у Велико-британії». Девід Джоунстоун(Великобританія).5. «Соціальна репрезентація ста-ріння у Румунії». Іон Дафіньо(Румунія).6. «Турбота про літніх людей уШвеції: проблеми та можливо-сті». Ася-БритФальч (Швеція).7. «Похилий вік та психічне здо-ров’я – європейські проблеми».Бенгт Еріксон (Швеція).

еліксир молодості шукали

Кумири молоді6

Впервые Василий одел перчатки,когда ему едва исполнилось тримесяца. С раннего возраста он

определился со своим будущим и при-ступил к тренировкам. В шестилетнемвозрасте он твердо заявил, что станетОлимпийским чемпионом и потихонькудвигался к мечте, побеждая на местныхи областных соревнованиях.

Наверное, тяжело представить силь-ного боксера с маленьким весом и не-большим ростом. Но Ломаченко с еговесом в 57 кг и ростом 168 см доказывали доказывает всем другую точку зрения.Без сомнений, стать на ноги ему помоготец, который и является его тренером.У Василия сложный характер победи-теля и для него нужен такой же сильныйнаставник: если бы не папа, неизвестнокем бы стал парень в будущем.

Будем честными, о наших олимпийскихбоксерах заговорили после победы вЛондоне. Но многие и не догадываются,что Ломаченко до этого завоевал золотона Олимпиаде в Пекине (2008 год) и се-ребро на Чемпионате мира (2007 год,кстати, победа россиянина была спор-ной). Как известно, мужчины не плачут,но в тот день плакали все представителисильного пола, которые смотрели про-игрыш Василия в финале чемпионатамира. Он не просто плакал, он рыдал и

находился в состоянии паники. Каза-лось, второе место тоже не плохо, но недля прирожденного победителя. Уже втечение 4 лет его боялись все сопер-ники, которым он вручал вымпелы сукраинским гербом. Кстати, в 2009 годуего признали самым техничным боксе-ром в мире (независимо от весовой ка-тегории). Таким достижением могутпохвастаться немногие.

Действительно, переломным момен-

том в популярности Ломаченко стала по-следняя Олимпиада в Англии. ВсяУкраина с гордостью наблюдала за ребя-тами из национальной сборной. Они нещадили никого и просто наповал побеж-дали своих соперников. Они называлисебя казаками и даже сделали себе со-ответствующие стрижки, в конце боя тан-цевали гопак. Так двигались к поста-вленной цели – завоеванию медалей.Василий был лидером и тут нечего скры-вать. Он больше всех проводил временина тренировках (6-8 часов), а на рингевыкладывался не на сто, а на двестипроцентов. Он получил заслуженное зо-лото, завоевал популярность и уваже-ние. Наша молодежь говорит, что егоможно не любить, но не уважать невоз-можно, и это действительно так.

Сейчас боксера приглашают на раз-личные шоу, мероприятия, предлагаютсниматься в рекламе. Как бы там нибыло, он остался все тем же обычнымпарнем, но в то же время героем и лиде-ром. Он открыл собственную секциюбокса и обучает всех желающих зани-маться спортом. Василий подумываетпойти в профессиональный спорт, гдеможно завоевать не только большуюславу, популярность, деньги, но и полу-чить серьезную травму. Если раньше го-ворили только о кандидатурах братьевКличко в этом виде спорта, то возможноуже через пару лет Ломаченко станетеще одной легендой мирового бокса иподнимет флаг Украины в знак очеред-ной профессиональной победы. Будемждать его подвигов. Василий Ломаченко– национальная гордость и, бесспорно,будущее украинского спорта!

Роман Руденко, ГП-410

Василий Ломаченко– будущее украинского бокса!

Студентська творчість 7

Однажды утром в жаркой пу-стыне, где утро и день одина-ково знойные, родился кактус.

Он стал десятым ребенком в большойсемье. Все дети в этой семье получалижелезное воспитание. Им полагаласьлишь капелька влаги в неделю. Такоевоспитание давало свои плоды – кактусывырастали выносливыми и молчали-выми. Они умели терпеть, не задаваялишних вопросов.

Десятый ребенок был другим. Он зада-вал вопросы. Сначала своей матери ибратьям, а затем, так и не дождавшисьих ответа, всем, кого видел вокруг. "Ин-тересно, можно ли утонуть в песках?” –думал кактус. “А небо – это тоже песок?Но почему оно другого цвета? Почемуоно так редко плачет, ведь его слезыдают нам столько свежести!?”

Его мать сердилась и ворчала: "Тыспрашиваешь слишком много... для как-туса. Ты должен молчать и терпеть...,как все мы!"

Но кактус не хотел терпеть. Неперено-симая холодность, исходившая от егогордо молчавших, таких неуязвимых со-братьев, томила и жгла его сердце. И онразговаривал с солнцем и песками, вет-ром и редким дождем, а ночами – с дале-кими звездами. Все они пели ему своипесни о земных и небесных мирах, ожизни других...

"Другие! Вот бы увидеть их!" – мечталкактус.

Пески рассказали ему о людях. Этобыли увлекательные истории: веселые ипечальные, тревожные и даже страшные.

"Люди! Как они выглядят? Вот бы до-тронуться до них иглами", – вздыхал меч-татель.

"Ха-ха-ха, – смеялись звезды, – люди

не любят колючих. Они убегают от того,кто делает им больно... Им нужно све-тить, тогда они тоже светятся и остаютсяс тобой... навсегда", – так говорилизвезды.

"Пески рассказывают, что люди знаютвсе на свете. Они не молчат, как мы...", –размышлял кактус.

"Да, они не молчат... Если безмолв-ствует их язык, то говорят их глаза,сердце и душа", – говорили кактусузвезды.

"Душа! Что это? Есть ли это у нас, как-тусов?!" – спрашивал кактус.

И вот однажды случилось чудо. Кактусувидел людей и расслышал их слова:"Что за создание, пустыня! Суровоецарство однообразия и безмолвия! Онаприветствует лишь колючками растений,да и то, если расценивать это как привет-ствие. Сравнимы ли благоухающиецветы лугов с этими уродливыми..."

Кактус понял, что говорят о нем. Онвпервые узнал, что некрасив и уродлив.Ему захотелось плакать. И на нем дей-ствительно выступили капли слез, просо-

чившиеся через частые иглы. "Смотри-ка, плачущий кактус! – заметил один излюдей и прикоснулся к нему. – Его иглысовсем не колются, это, наверно, какой-то новый вид неколючих кактусов. Инте-ресно, много их тут?", – посмотрели людивокруг себя. В стороне росли другие как-тусы. Люди подошли к ним, нагнулись итут же одернули руки – острые иглыбольно поранили их пальцы! "Да, видно,он один здесь такой, нежный!", – гово-рили люди, возвращаясь к удивитель-

ному кактусу.Кактус чуть не умер от счастья,

когда увидел вновь приближаю-щихся к нему людей. По мере того,как они приближались, лица их оза-рялись неописуемым восторгом:"Смотри! Чудо красоты! Белоснеж-ное чудо! Сокровище! Благоуханиевсех цветов земли не сравнится сего чарующим ароматом. Боже, неснится ли это нам!" – и люди за-мерли перед кактусом в безмолвномвосхищении.

"О чем это они? Да, люди оченьстранные: то они называют меняуродом, то замирают перед чем-то

во мне в восхищении", – удивлялся как-тус. А прекрасный цветок – чудо красоты,неумолимо рос и рос из него. Все про-странство вокруг благоухало. И дивныйсвет исходил от белоснежного чуда, рож-денного кактусом.

Была ночь. Небо, усыпанное звездами,как бы раскрыло свои объятия волшеб-ному цветку кактуса. При звездном мер-цании он выглядел божественнопрекрасно. Звезды говорили кактусу: "Те-перь ты увидел душу... Твой цветок от-крыл ее в людях... Ты счастлив".

Богдан Герасименко, ГП-419

Зоологія – наука і цікава, й непроста.От у Вови на уроці знову тягнетьсярука.– Що хотів? – питає вчитель.Вовка враз всім видає:– Знайшов я дохлих мух учора,Два самця й дві самки є.– Ну а як же ти дізнався, Де жіночий/чоловічий рід?– Дуже просто – здогадався,Бо неоднакові на вид.Їм упоратись несилаІз набором людських вад:Дві приклеїлись до пива, –А дві інші – до дзеркал!

Задавався цим питанням Дуже часто пан Пилип:Яка мова найскладніша – Чи китайська, чи іврит?Підказала пані Ганя:– Українська мова, може?– Та хіба ж вона складна? – Запитав Пилип тривожно. – Наша мова найгарніша,Боронь її Боже!– А половина українців Її вивчити не може.

Аліна Шамота, ГП-418с

Ця гумореска з України,Зі звичайної родини.Батько з сином були в дусіЩоб зробить сюрприз матусі.І, купивши вже картинуБатько сказав своєму сину:«Подзвони ти у дзвінок,Візьми в сусідів молоток».Повернувся син з сльозами:«Вони мені його не дали.Сказали може зіпсуватись,Тож довелося повертатись».«Який жаднюга, шкода дати,Прийдеться свій нам зіпсувати!»

Катерина Хрущ, ГП-418м

Цветок кактуса

Гумрески

Навчально-методичні матеріали: студенська газета “студпол”

E-mail: studpol@ukr.netСайт: studpol.at.uaВКонтакте: vk.com/studpol

Укладачі: в.л. Погребна, с.а. Панченко,о.Ю. Пода, Н.в. островська, о.в. ЮфереваРецензент: в.П. БєломорецьВідповідальні за випуск: Б. герасименко,Є. коношенко, а. чувакова.Редколегія: м. герговська, Є. коношенко,г. Парамонова, т. Фоміна, к. Хрущ, І. чер-венко, а. чувакова, в. Широкова.

Відповідальна за обкладику: т. ФомінаКомп’ютерна верстка: Б. герасименко

затверджено на засіданні кафедри журналістикиПротокол № 10

від 27 травня 2013

Телефон кафедри: 76-98-463

8 Творчий осередок

Девочка по имени Счастливый СлучайВыгуливает по парку собачку Последний Шанс.Пес облезший, хромой и отнюдь не лучший,Ночью спать не дает: играет с котом в преферанс.Девочка держит в руках поводок упрямо,Шанс ускользает, все норовит сбежать.Что тут юлить? Безусловно, права была мама,Когда говорила мыть лапы и не пускать в кроватьЭтого зверя: «Кто знает, какой характер?Был ли привит от блох и плохих вестей?Нет ли у этой псины глазной катаракты?И не облает ли дорогих гостей?»Шанс даже ухом не вел, уплетал котлеты,Что удавалось стащить со стола в обед,Знал, что деньки коротки, его песня спета,Ближе, чем Случай ведь – никого и нет.День изо дня – вдвоем: поводок и рукиНамертво сплетены, не разъединить.То ли от счастья, то ли от праздной скуки,Им бы и хлеб, и сон на двоих делить.Девочка иногда: «Как меня измучилТвой полунОчный шорох и преферанс!»Он вдруг взъерошив шерсть: «Ты – Последний Случай,Я твой навеки верный Счастливый Шанс!».

Оксана Куянцева

Спіймай мене на горячому,Бо я ненавиджу телебачення,а дивлюсь.Як у густому знев'ірі, бува, молюсь,ще сподіваючись на побаченняз Ним.

Зарадь моєму глибокому диву,Знайди крізь зсипаних слів людину,Звільни.

Як я знімаю волося з потилиці,вдягаю пацанські шмотки(вільні),але чекаю не літа, ховаючи вилиці,Мене цікавлять лише спільні фотки,та ще обійми.

Привчилась звертати шию до вітру,Холодні руки - до змерзлої душі.Спіймай на втечі від гнівного світута збережи.

Єлизавета Любогощинська, ГПз-410

Шановне студентство, вітаємо з успішним завершенням навчального року.До нових зустрічей!