МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИСхідноукраїнський національний університет імені

Володимира ДаляЮридичний факультет СНУ ім. В. Даля

Юридична клініка «Pro Bono»

ЗБІРНИКНАУКОВИХ СТАТЕЙ

«Молодіжна правнича наука на шляху євроінтеграції»

Сєвєродонецьк, 2018

1

УДК 340Рекомендовано Вченою радою юридичного факультету

Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (протокол від 29.09.2018 р. № 1)

Р е д а к ц і й н а к о л е г і я :Розовський Б.Г., зав.кафедри правознавства, проф., д.ю.н. Івчук Ю.Ю., проф., д.ю.н. Арсентьєва О.С., доц., к.ю.н.Капліна Г.А., доц., к.ю.н. Котова Л.В., доц., к.ю.н.Татаренко Г.В., зав.кафедри конституційного права, доц., к.ю.н. Гніденко В.І., ас. кафедри правознавства.Алієва К.Е., студентка 2 р.н. освітнього рівня «Магістр»Ліксіна Н.П., студентка 2 р.н. освітнього рівня «Магістр»

Рецензенти:Шаповалова О.В., зав. господарського права СНУ ім. В. Даля, професор,

д.ю.н. Руденко М.В.,проф., д.ю.н., ХНУ ім. В. Каразіна, професор, д.ю.н.

Молодіжна правнича наука на шляху євроінтеграції : збірник наукових статей. – Сєвєродонецьк: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2018. – 199 с.

Статті друкуються в авторській редакції

УДК 340© Східноукраїнський національний університет iм. В. Даля, 2018 р.© Юридичний факультет СНУ ім. В. Даля 2018 р.© Юридична клініка «PRO BONO»

2

ЗМІСТ

Базалєєва А.В., Розовський Б.Г.

Актуальність класичного поділу державної влади. Сучасність та майбутнє...............................................................................................- 9 -

Бураканов Т.Е., Капліна Г.А.

Міжнародні стандарти захисту прав інтелектуальної власності..- 18 -

Відякін А.С., Татаренко Г.В.

Теоретичні аспекти правового статусу слідчого судді…………..- 26 -

Винник О.О., Котова Л.В.

Співвідношення права, законності і правопорядку.......................- 38 -

Галушко В.Г, Капліна Г.А.

Поняття заповіту та його правова природа....................................- 46 -

Готко Ю.В., Котова Л.В.

Реєстрація прав на земельні ділянки в умовах проведення земельної реформи..............................................................................................- 53 -

Гречишкіна Т.А, Антоненко М.І.

Стан та проблеми сучасної демократії............................................- 67 -

Золкіна А.В., Антоненко М.І.

Право України на сучасному етапі..................................................- 75 -

Капінос Д.В., Щербина В.І.

Види шкоди, що відшкодовуються внаслідок деліктних зобов’язань .............................................................................................................- 83 -

Кравченко Л.В, Капліна Г.А.

3

Поняття та класифікація цивільно-правових способів захисту права власності............................................................................................- 93 -

Лукашевіч А.В., Капліна Г.А.

Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі інтернет...............................................................................- 102 -

Михайлова Д.В., Мезеря О.А.

Релігія та держава в Україні ..........................................................- 111 -

Савочка К.С., Скупинський О.В.

Проблема співвідношення права і закону....................................- 117 -

Сітченко Л.В., Гніденко В.І.

Проблеми нормативного забезпечення медичної діяльності в Україні……………………………………………………………- 126 -

Стародубцева К.С., Івчук Ю.Ю.

Основні напрямки формування правової соціальної держави та громадянського суспільства ..……………………………………- 138 -

Степанова Г.А., Котова Л.В.

Судовий прецедент у сучасних реаліях України ……………... .- 143 -

Тертичний О.Ю., Котова Л.В.

Правове регулювання використання допінгу (анаболічних стероїдів) в Україні та в країнах світу.. .…………………………………….- 154 -

Тихонова А.О., Татаренко Г.В.

Принципи гласності і відкритості судового розгляду: історія та перспективи розвитку…………………………………………….- 164 -

Тютюнник В.К.,Котова Л.В.

4

Електронні петиції як механізм реалізації електронної демократії в Україні………………………………………………………………………………………-.174.-

Фєдосова С.А., Арсентьєва О.С.

Поява нових форм зайнятості на ринку праці ...………………..- 182 -

Хілюк В.В., Андріїв В.М.

Місце національної правової системи в сім’ї правових систем сучасності ...……………………………………………………….- 191 -

5

CONTENT

Bazaleeva A.V., Rozovskiy B.G.

Actuality of classic division of state power. Contemporaneity and future……………………………………………………………..………9

Burakanov T.A., Kaplina G.A.

International standards for the protection of intellectual property rights in Ukraine….……………….……………………….…………………..…18

Vidyakin А.S., Tatarenko G.V.

Heoretical aspects of the legal status of the final judge…………..…….26

Vinnik O.O., Kotova L.V.

Relationship of right, legality and law-enforcement………………...….38

Galushko V.G., Kaplina G.A.

The concept of will and its legal nature...…………..…………………..46

Hotko Y.V., Kotova L.V.

Registration of land rights in conditions land reform……………...…...53

Grechishkina T.A., Antonenko M.I.

Problems of modern democracy of Ukraine………………..…...….…..67

Zolkina A.V., Antonenko M.I.

The law of Ukraine at the present stage………………………...............75

6

Kapinos D.V., Shcherbyna V.I.

Types of damages which are affected as a result of dollar liabilities…….…………………………………………………….…...83

Kravchenko L.V., Kaplina G.A.

Concept and classification of civil and legal protection protection of the rights of ownership……………………………………..........................93

Lukashevich A.V., Kaplina G.A.

Copyright in the world information network internet…………………102

Mikhailova D.V., Mezerya O.A.

Religion and the state in Ukraine……………………...………..……..111

Savochka K.S., Skupinsky O.V.

The problem of the relationship between right and law…………………………………………………………….……….117

Sitchenko L.V., Gnidenko V.I.

Problems of normative maintenance of medical activity in Ukraine………………………………………………………………...126

Starodubtseva K.S., Ivchuk Y.Y.

Main areas of formation of the legal social state and civil society………………………………………………………………....138

Stepanova G.A., Kotova L.V.Legal precedent in modern realities of Ukraine…………….………....143

7

Tertychniy O.Y., Kotova L.V.

Legal regulation of the use of doping (anabolic steroids) in Ukraine and in the countries of the world……………………………………....…..154

Tikhonova A.O., Tatarenko G.V.

Principle of glossary and open judicial consideration: history and prospects of development……………………………………………..164

Tyutyunnyk V.K., Kotova L.V.Electronic petition as mechanism of exercising electronic democracy.174

Fiedosova S.A., Arsentieva O.S.

The emergence of new forms of employment in the labor market…………………………………………………………………182

Khiliuk V.V., Andryiv V.M.

Place of the national legal system in the family of legal systems of the present……………………………………………….………..……….191

8

УДК 342.5

АКТУАЛЬНІСТЬ КЛАСИЧНОГО ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ. СУЧАСНІСТЬ ТА МАЙБУТНЄ

Базалєєва А.В.

Розовський Б.Г.

ACTUALITY OF CLASSIC DIVISION OF STATE POWER. CONTEMPORANEITY AND FUTURE

Bazaleeva A.V.

Rozovskiy B.G.

У статті аналізується актуальність існування класичного поділу влади в сучасності та в майбутньому. Обумовлюються переваги виникнення нових гілок влади та вирішення проблем системи «стримувань і противаг» в Україні, яка є основою поділу державної влади.

Ключові слова: держава, державна влада, поділ влади, система «стримувань та противаг», нетипові гілки державної влади, форма правління.

Постановка проблеми. Розвиток та функціонування держави завжди були актуальними темами в теоретичному та практичному плані. На даний час вони посідають перше місце в теорії державного будівництва, адже в сучасних умовах необхідне детальне дослідження складного теоретичного питання про

9

співвідношення соціальної єдносі влади, що проявляється як суверенітет народу та організаційно-правової системи поділу єдиної влади на різні її гілки, що здійснюють притаманні тільки їм функції та повноваження.

Більшість сучасних науковців визначають, що класичний поділ влади є основою будівництва демократичної держави та не потребує доповнень або трансформацій. Такі науковці як Ю.Н. Оборотов, К.О. Осадчук, І.В. Процюк, В.Є. Чиркін розглядали проблеми відповідності класичного поділу влади потребам сучасного суспільства та його здатність гарантуванти функціонування демократичного режиму в державі. Тому враховуючи вищезазначене, слід звернути увагу на актуальність класичного поділу влади в майбутньому.

Мета статті: проаналізувати подальше існування «тричленного» поділу влади на основі його переваг і недоліків та внести пропозиції щодо виділення «некласичних гілок влади».

Виклад основного матеріалу. У всіх країнах світу влада визначається центральним елементом державного апарату, здійснення якої розглядається як дуже відповідальна діяльність. Влада в демократичній державі є політичною формою вираження влади народу. Це судження підтверджується тим, що громадяни певної країни самі формують органи влади, які будуть представляти країну та захищати їх інтереси.

Поняття суверенітету народу є основою, з якої випливає умова єдності влади та орієнтація політики в державі. Зазначена єдність передбачає наявність різних засобів, за допомогою яких можна здійснювати державну владу, зокрема її класичний поділ на три незалежні гілки. І.В. Процюк зазначає, що сам термін «поділ влади» є умовним, бо державна влада представлена різними видами органів, але завжди залишається єдиною і концентрується в народі [1, с. 36].

Необхідно відмітити, що доктрина поділу влади була створена у період буржуазних революцій XVІІ – XVІІІ ст., адже в цей час були написані відомі праці Дж. Локка та Ш.Л. Монтеск’є, які стали основою класичного поділу влади. Саме на основі них влада в демократичних країнах почала поділятися на законодавчу (влада приймати закони), виконавчу (влада реалізовувати та дотримуватись законів) і судову (влада, яка чинить правосуддя та

10

карає за порушення закону). Але слід відмітити, що в різних демократичних країнах ця схема поділу має свої особливості та відмінності, але незмінним залишається одне: держава пильно слідкує за тим, щоб жодна з гілок влади не перебрала на себе функції та повноваження іншої.

Класичний поділ передбачає рівність гілок державної влади та неможливість перебування основного масиву влади в руках певної особи чи органу.

В.Є. Чиркін дає характеристику гілці влади, на основі якої можна дати її визначення:

1) кожна гілка влади займає певне місце в єдиному державному апараті і виконує певну роботу з управління державою;

2) державні органи кожної гілки влади мають самостійність, при виконанні своїх специфічних завдань вони не підпорядковані ніяким іншим органам;

3) гілка влади – це не просто сукупність органів, а структура в державному механізмі;

4) кожній гілці влади притаманні специфічні методи, засоби та процедури її діяльності [2, с. 76].

Таким чином можна констатувати, що гілка влади – це цілісна структура державних органів, яка має низку притаманних лише їй методів, засобів та процедур, за допомогою яких вона виконує роботу пов’язану з управлінням державою.

На даному етапі розвитку країн поряд з класичними гілками влади вчені виділяють ряд інших, які є більш сучасними та відповідають критеріям суспільства. Зокрема існує різноманітність їх назв, наприклад, «нетрадиційні гілки влади», «некласичні гілки влади», «неформальні гілки влади». В умовах сучасності колишній «тричлен» влади реалізує її недостатньою. Виникають нові політичні концепції, простежується стрімкий розвиток економіки та міжнародних відносин, суспільство має різноманітні погляди на поділ влади, тому слід наголосити про невизначені, але існуючі гілки державної влади: президентську та виборчу.

На думку К.О. Осадчук, виникнення виборчої гілки влади пов’язано із значимістю гуманістичної складової у сучасних процесах організації життя суспільства [3, с. 97]. Адже в більшості конституцій світу закріплено, що основним джерелом влади є народ, який здійснює владу за допомогою референдуму та виборів. Пряма

11

реалізація цього конституційного принципу пов’язана завдяки дії певного механізму системи органів, які мають специфічні повноваження, а результат їх діяльності має юридичне значення та підлягає нормативній регламентації.

Проте стосовно цієї думки й досі точаться суперечки серед науковців. Ряд вчених вважають, що формальне закріплення такої гілки влади є необхідним, інші навпаки спростовують цю ідею, обмежуючись лише інститутом, який буде регулювати виборчі відносини.

Так К.О. Осадчук наголошує на тому, що «виборчі органи створюються як відокремлені від інших органів державні інститути, здатні самостійно виконувати покладені на них правовими нормами функції…» [3, с. 97]. Таким чином виборчі органи будуть становити окрему систему та зберігатимуть відносну незалежність один від одного.

Окремо слід зазначити, що виборча гілка влади вже існує в деяких країнах (Колумбія, Нікарагуа) на рівні з класичними та здійснюється безпосередньо громадянами.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Проголошене в конституціях поняття «влада народу» стало ключовою основою для реалізації потреб суспільства, що виражається в референдумі та виборах, дозволяючи доповнити державну владу новою гілкою – виборчою, яка за своєю природою виступає безпосередньою владою народу, що здійснюється за допомогою виборчого процесу, шляхом проведення референдуму та виборів.

Тому виборча влада є запорукою демократичного порядку формування всіх існуючих гілок влади, та має бути втілена в країнах з таким політичним режимом.

Наступною за актуальністю виступає президентська гілка влади, що існування якої є спірним в багатьох аспектах, адже більшість науковців дотримуються тієї думки, що президент виступає лише главою держави.

На даний час в Європі президентська гілка влади належить до напівпрезидентської або парламентської форми правління. Якщо брати до уваги напівпрезидентську республіку, то президент є верховним головнокомандуючим збройними силами, йому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики, а

12

також можливість встановлення воєнного режиму, що є досить значними та виступає підставою для виокремлення президентської гілки влади.

Зокрема П.М. Рабінович характеризує президента як орган, що уособлює державу, її народ, представляє її у зовнішніх відносинах та координує діяльність інших структур держави [4, c. 66].

В Україні виділяють Інститут Президентства, який визначає компетенцією президента у вирішенні головних проблем державотворення. Згідно з ним глава держави виступає гарантом суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, а також слідкує за додержанням норм Конституції України та виконанням прав і свобод людини та громадянина.

Повноваження Президента України мають як законодавчий характер (видання указів), так і виконавчий, але його не можна вважати складовою жодної з цих гілок, або віднести до нової. Тому доцільним є вважати Президента України представником держави та охоронцем конституційного ладу.

Необхідність встановлення нових гілок влади, недосконалі програми функціонування державних органів, нові політичні погляди суспільства відводять класичний поділ влади на другорядний рівень. Звичайно, цей «тричлен» має свої переваги та недоліки, до яких можна віднести ряд політичних та суспільних явищ. Таким чином прерогатива класичного поділу влади полягає в наступному:

1) «тричлен» поділу влади має багатовікову історію та сформований на ретельному дослідженню такого соціального явища як «держава»;

2) проявляє єдність державної влади;3) має чітку ієрархічну систему державних органів;4) сформований на принципі гуманізму;5) стримує державні органи від конфліктів за

допомогою системи «стримувань та противаг»;6) контролює державну владу від її можливої узурпації.Також доцільно виділити наступні недоліки поділу влади:1) недоцільна конкуренція між гілками державної

влади;2) недосконалі програми роботи державних органів;

13

3) прояви бюрократизму;4) формування політичної еліти суспільства;5) виникнення суперечок між владними структурами.Таким чином поділ влади на три незалежні гілки має дві

сторони, але й на сьогодні залишаються тією основною моделлю формування держави, в якій можливі суперечки, та саме для вирішення конфліктних ситуацій було створено систему «стримувань та противаг».

Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють співробітництву органів влади, а з іншого – створюють конфліктні ситуації, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Взагалі система «стримувань та противаг», на думку О. Василевського, виконує функцію «амортизатора» у конкуренції політичних доктрин. Також цей механізм створює умови для того щоб політичні сили не перетворилися в радикальні, а консервативні партії відмовлялися від застарілих поглядів і установок [5, с. 149]. Доцільно буде зазначити, що система «стримувань та противаг» різніться в залежності від форми правління.

Функціонування системи противаг існує і в сучасній Україні та має свої певні риси. Зокрема О.Ф. Скакун виділяє головні інститути системи «стримувань та противаг» в Україні [6, с. 101]:

1) право вето Президента;2) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету

Міністрів;3) імпічмент Президента з боку Верховної Ради4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного

Суду України;5) контроль Конституційного Суду за відповідністю

Конституції законів та інших актів держави.Дані противаги підтримують функціонування держави на

даний час, але не в повній мірі. Адже існують суттєві прогалини в державному апараті; часто виникають суперечки між органами законодавчої та виконавчої влади, які потім вирішує судова влада; існує боротьба між політичними партіями; простежується

14

недосконалість правової системи України та низький рівень визнання влади суспільством.

Механізм державної влади на основі принципу поділу влад в Україні повинен бути сформований з урахуванням основних потреб, що відповідають сучасному суспільству та здійснюють державне будівництво шляхом поєднання принципу поділу державної влади з принципом її єдності.

Реалізація в Конституції України принципу поділу влади на сучасному етапі, визначає низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Головною причиною цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії влади, що не дає змогу забезпечити її єдність та реалізацію в інтересах суспільства.

На даний час представникам сучасної влади слід відмовитися від формування олігархічних структур і від сварок, які виникають в парламенті нашої країни, а натомість зосередити свою діяльність на забезпечення більшої довіри суспільства до державного апарату для розвитку нашої країни та повної реалізації принципу поділу влади. Цього можна досягти шляхом проведення реформ та прийняття законів, які не лише будуть задовольняти потреби суспільства, а й обов’язково виконуватимуться.

Висновки. Поділ державної влади є необхідною складовою демократичної держави. Класичний її поділ з майбутнім розвитком суспільства та міждержавних відносин, можливо, частково втратить свою колишню актуальність, але залишиться основою в державному будівництві. Тому необхідно приймати до уваги динаміку розвитку сучасного світу, яка характеризується трансформаційними процесами в організації нетипових форм правління.

Проблеми, які виникають в цьому механізмі, перешкоджають нормальному функціонуванню державного апарату.

Діюча система «стримувань та противаг» виконує роль арбітра між державними структурами та зберігає владу від її узурпації, таким чином залишаючись основною ознакою класичного поділу влади.

Поряд із цим слід пам’ятати, що поділ влади – це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення

15

державної влади і сам по собі не є гарантією демократії, тому слід враховувати можливе існування й інших «некласичних гілок влади».

Література:1. Процюк І. В. Поділ державної влади в розрізі його головних аспектів: [Електронний ресурс] / І. В. Процюк – Режим доступу до ресурсу: http://www.visnyk-juris.uzhnu.uz.ua/file/No.34/part_1/10.pdf. 2. Чиркин В. Е. Основы государственной власти: [Книга] / В. Е. Чиркин. – Москва: Юристъ, 1996. – 112 c. 3. Осадчук К. О. Державна влада та її поділ: до перспектив виділення нетипових гілок влади: [Електронний ресурс] / К. О. Осадчук – Режим доступу до ресурсу: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/4039/1/ДЕРЖАВНА%20ВЛАДА%20ТА%20ЇЇ%20ПОДІЛ.pdf.4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: [Навчальний посібник] /П.М.Рабінович. – 2007. – 192 с.5. Валевський О. Окремі аспекти визначення функцій механізму стримувань і противаг у розвитку політичної системи [Електронний ресурс] / О. Валевський – Режим доступу до ресурсу: http://zbirnyk.academy.gov.ua/pages/dop/8/files/bdccbc74-4c28-4c95-8ec0-2e2a940ea2d5.pdf#page=148.6. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: [Підручник] / О. Ф. Скакун. – Харків: Консум, 2001. – 656с.

References:1. Protsyuk I.V. Division of state power in the context of its main aspects: [Electronic resource] / I.V. Protsyuk - Mode of access to the resource: http://www.visnyk-juris.uzhnu.uz.ua/file/ No.34 / part_1 / 10.pdf.2. Chirkin V. E. Fundamentals of State Power: [Book] / V. E. Chirkin. – Moscow: Yurist, 1996. - 112 p.3. Osadchuk K.O. State power and its division: to the prospects of the allocation of non-typical branches of government: [Electronic resource] / K. O. Osadchuk – Mode of access to the resource: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/ bitstream / lib / 4039/1 / PUBLIC% 20A% 20TA% 20YY% 20PODIL.pdf.4. Rabinovich P.M. Fundamentals of the general theory of law and state: [Tutorial] / P.M. Rabinovich. - 2007 - 192 p.

16

5. Valevsky O. Some aspects of the definition of the functions of the mechanism of checks and balances in the development of the political system [Electronic resource] / O. Valevsky – Mode access to the resource: http://zbirnyk.academy.gov.ua/pages/dop/8/files /bdccbc74-4c28-4c95-8ec0-2e2a940ea2d5.pdf#page=148.6. Skakun O. F. Theory of State and Law: [Textbook] / O. F. Skakun. – Kharkiv: Consum, 2001. - 656s.

The article analyzes the relevance of the existence of the classical division of power in the present and in the future. The advantages of the emergence of new branches of government and the solution of the problems of the system of "checks and balances" in Ukraine, which is the basis of the division of state power, are stipulated.

Key words: state, state power, separation of powers, system of checks and balances, atypical branches of state power, form of government.

В статье анализируется актуальность существования классического разделения властей в современности и в будущем. Оговариваются преимущества возникновения новых ветвей власти и решения проблем системы «сдержек и противовесов» в Украине, которая является основой разделения государственной власти.

Ключевые слова: государство, государственная власть, разделение властей, система «сдержек и противовесов», нетипичные ветви государственной власти, форма правления.

Авторська довідка:

Базалєєва Анастасія Володимирівна – студентка 2 курсу гр. ПР-171Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Розовський Борис Григорович – проф.,д.ю.н., завідуючий кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

17

УДК 347.77+347.78]:006.032

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Бураканов Т.Е.

Капліна Г.А.

INTERNATIONAL STANDARDS FOR THE PROTECTION OF INTELLECTUAL PROPERTY RIGHTS IN

UKRAINE

Burakanov T.E.

Kaplina G.A.

Стаття присвячена визначенню міжнародно-правових стандартів захисту прав інтелектуальної власності, виявленню їх особливості захисту, характеристиці їх значення як в Україні так і в усьому світі.

Ключові слова : конвенція, Угода ТРІПС, Бернська Конвенція, Паризька Конвенція, міжнародний стандарт. Постановка проблеми: На даному етапі, захисту прав інтелектуальної власності потребує не тільки загальнонаціонального захисту, але і втілення міжнародних норм і гарантій на світовій основі забезпечення певних заходів для захисту прав інтелектуальної власності, притягнення порушника до юридичної відповідальності, запобігання незаконному поширенню продуктів

18

інтелектуальної власності, які створені з порушенням норм законодавства з метою подальшого незаконного тиражування, розповсюдження та збуту. Стан дослідження Дослідженням міжнародних стандартів захисту присвячували свої праці А.М. Горнісевич, С.Ю. Зоря., В.І. Кисіль та ін. Метою статті є визначення міжнародно-правових стандартів захисту прав інтелектуальної власності, виявлення їх особливостей захисту, характеристика їх значення як для України так і для всього світу. Особливу роль у галузі міжнародних стандартів захисту інтелектуальної власності відіграє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі – Угода ТРІПС). Угода ТРІПС встановлює стандарти захисту прав інтелектуальної власності для повного життєвого циклу існування об’єктів інтелектуальної власності, починаючи від матеріальних норм й закінчуючи процедурними нормами щодо відновлення порушених прав та заходів примусу для забезпечення дотримання закону.

Процедурні стандарти встановлюють: - ефективні заходи, щодо усунення правопорушень та

недопущення їх повторного здійснення; - мають бути справедливими з урахуванням прав і

свобод людини і громадянина та рівними для всіх; - рішення, які були прийняті по суті справи бажано

викладати в письмовій формі та обгрунтовано; - сторони судочинства повинні мати можливість

перегляду судом остаточних адміністративних рішень та принаймні юридичних аспектів першого судового рішення по суті справи [1, с. 3]. Цією угодою також встановлені мінімальні базові стандарти, що стосується процедур цивільного судочинства та адміністративних процедур, а також засобів забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності. Отже у цивільному судочинстві, згідно міжнародним стандартам вимагається:

- забезпечити чесність та справедливість процедур; надати судам право:

- вимагати від сторін надання належних їм доказів;

19

- вимагати від винної особи припинити порушення прав інтелектуальної власності та (серед іншого) запобігати імпорту товарів з порушенням прав інтелектуальної власності;

- вимагати від винної особи відшкодування володільцю прав завданих збитків, у тому числі судових витрат;

- вимагати виведення з комерційних каналів без будь-якої компенсації товарів, які є предметом порушення, та знищення їх, якщо це не завдасть шкоди володільцю прав, а також матеріалів та обладнання, які були значною мірою використані для виробництва таких товарів [1, с. 4].

Таким чином можна сказати, що цивільне законодавство Україні безпосередньо враховує і використовує міжнародно-правові стандарти, задля захисту прав інтелектуальної власності. Ці стандарти є затвердженими і ратифікованими Верховною Радою України. Особливої уваги в Угоді ТРІПС надається процедурним стандартам, що покликані забезпечити негайне та ефективне запобігання порушенням прав інтелектуальної власності, у тому числі імпорту товарів, які є предметом таких порушень, а також збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення. Ще однією важливою ознакою Угоди ТРІПС є наявність у ній детального комплексу стандартів, щодо забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності на митному кордоні. [1, c. 4]. Всі ці норми захисту прав інтелектуальної власності в Україні ратифіковані парламентом нашої держави і адекватно перенесені в площину національних нормативно-правових актів України. Сутність міжнародно-правових норм полягає в тому, що вони були сформовані ще до початку незалежності України (1991р.) та найефективнішими у відновленні порушених прав, запобіганні вчинення повторних правопорушень у цій сфері, та у захисті особи, права якої були порушені. Окрім цивільного законодавства, міжнародно-правові норми також складають основу і КУпАП. Також КУпАП застосовує певні міжнародно-правові норми як засіб покарання:

- конфіскація незаконно виготовленої продукції обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення;

20

- конфіскація грошей (доходу) отриманих від незаконного використання прав інтелектуальної власності; [2]

Отже, можна сказати, що норми міжнародного права використовуються в Україні на рівні національного права та складають основу законодавства, щодо регулювання питань з захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

До міжнародних стандартів захисту прав інтелектуальної власності також належать вимоги міжнародних неурядових організацій щодо захисту їх прав інтелектуальної власності під час проведення організованих ними масових заходів, особливо спортивних [1, c. 4].

Необхідно відмітити, що приведення законодавства України у відповідність до вимог ТРІПС, було здійснено з прийняттям у 2003 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності», який передбачає зміни до десяти нормативно-правових актів України. Найбільш важливі зміни стосувалися введення до ЦПК України та ЦК України інституту запобіжних заходів (тимчасові заходи за ТРІПС) із забезпеченням можливості ефективного захисту прав інтелектуальної власності до подання позовної заяви [3, с. 119].

ТРІПС також визначає процедури дій митних органів при переміщенні товарів з порушенням прав інтелектуальної власності. Для товарів з фальсифікованим товарним знаком або створених з порушенням авторських прав визначається, що суб'єкт права може подати до компетентних органів, адміністративних або судових, заяву з проханням, щоб митні органи затримали ці товари і не випускали їх у вільний обіг .

Угода визначає процедури щодо подання заяви, внесення застави або еквівалентної гарантії, про призупинення,тривалість призупинення, що не має перевищувати 10 робочих днів повідомлення, якщо заявником не було розпочато судової процедури, відшкодування збитків імпортеру та власнику товарів при безпідставності вимог затримки товарів [3, c. 121].

ТРІПС також регулює питання, щодо дій митних органів, стосовно матеріалів, продукції, які були виготовлені та направлені на збут, розповсюдження за межі країни, стосовно недопущення їх імпорту до інших країн та подальшого їх розповсюдженню, що передбачає конфіскацію даної продукції (матеріалів).

21

Необхідно зазначити, що Всесвітню організацію інтелектуальної власності було засновано після підписання у 1883 р. Паризької конвенції з охорони промислової власності та в 1886 р. – Бернської конвенції з охорони літературних і художніх творів [4, с. 2].

Паризька конвенція з охорони промислової власності (1883 р.), метою якої є забезпечення правової охорони результатів інтелектуальної діяльності, спрямована на суттєве зростання якості товарів. Цю конвенцію застосовують до об'єктів прав промислової власності (винаходи, промислові зразки, торговельні марки, фірмові найменування, географічні зазначення, корисні моделі, захист від недобросовісної конкуренції). Безперечно, у Паризькій конвенції з охорони промислової власності містяться й інші положення щодо регулювання правовідносин, спрямованих на охорону прав інших об'єктів промислової власності (у т. ч. і промислових зразків, комерційних найменувань торговельних марок, назв місця походження, географічних зазначень) [5].

Проаналізуймо Бернську конвенцію з охорони літературних та художніх творів (1886 р.). У Конвенції містятьця матеріально-правові норми щодо: авторів і творів, що охороняються; термінів і правил охорони кінофільмів, фотографій, радіопередач, телепередач, збірників, лекцій, творів фольклору, звукозапису й інших предметів охорони. Країни-учасниці цієї Конвенції являють собою своєрідне міжнародне товариство з взаємної охорони авторських прав. Зауважимо, що коли визначається суб'єкт охорони, то використовують територіальний принцип, тобто надають перевагу країні походження твору (де твір було вперше опубліковано). Окрім того, максимальний термін охорони авторських прав охоплює все життя автора твору та 50 років опісля його смерті [6].

Необхідно зазначити, що в Бернській конвенції з охорони літературних та художніх творів авторські права поділено на дві групи, а саме:

- особисті майнові й немайнові права, які встановлені національним законодавством держави, у якій звертаються за охороною;

- спеціальні права, що встановлюються в нормах конвенції: виключне право автора на переклад власного

22

твору, його публічну презентацію; публічне виконання музичного чи драматичного твору; передача твору по радіо або телебаченню; перероблення твору; запис тощо [6].

Висновки. Отже, міжнародні нормативно-правові акти мають велике значення для охорони та захисту прав інтелектуальної власності іншої особи, адже в них містяться норми, принципи і положення які визначають матеріальні та процесуальні складові регулювання прав інтелектуальної власності, їх використання, здійснення захисту від посягань. До міжнародних нормативно-правових актів, які забезпечують захист прав інтелектуальної власності належать конвенції, які впливають на правовий механізм регулювання захисту прав інтелектуальної власності, визначають основні положення щодо захисту, раціонального використання прав інтелектуальної власності та порядку притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. Що стосується захисту за дпопомогою міжнародно-правови актів, то серед них визначаються дві основні розповсюджені світові конвенції (Бернська та Паризька), які відіграють важливу роль у регулюванні цих питань. Не меш важливою є і угода ТРІПС, адже встановлює базові мінімальні стандарти, щодо розгляду судом справ, забезпечує виконання і дотримання прав і свобод людини і громадянина, визначає порядок приведення доказів у судочинстві, встановлює, що докази мають бути реальними, а рішення по справі всебічно обґрунтованими, закріплює принципи, на яких здійснюється цивільне регулювання прав інтелектуальної власності особи.

Література:1. А.М. Горнісевич «Міжнародні стандарти захисту прав інтелектуальної власності», Київ 2011 – с.5.2. Кодекс України Про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР), 1984, додаток до № 51, ст. 1122. 3. Міжнародне приватне право. Особлива частина – А.С. Довгерт, В.І. Кисіль,К: 2012 – 376 с.4. Зоря С.Ю.«Особливості захисту інтелектуальної власності у міжнародному праві», м. Харків, 2016 – с. 6.

23

5. Паризька конвенція з охорони промислової власності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123.6. Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_051.

References:1. А. М. Gornisevich "International Standards for the Protection of Intellectual Property Rights", Kyiv, 2011 - p.5. 2. The Code of Ukraine on Administrative Violations // Bulletin of the Supreme Council of the Ukrainian SSR (VVR), 1984, appendix to No. 51, st. 1122.3. Private International Law. Special part - AS Dovgert, VI Kisil, K: 2012 - 376 pp. 4. Zorya S.Y. "Features of Protection of Intellectual Property in International Law", Kharkiv, 2016 – p. 6. 5. Paris Convention for the Protection of Industrial Property [Electronic resource] - Access mode: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123. 6. Bern Convention for the Protection of Literary and Artistic Works [Electronic resource] - Access mode: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_051.

The article is devoted to the definition of international legal standards of the protection of intellectual property rights, identifing their peculiarities of protection, characterization their significance in Ukraine and throughout the world.

Key words: convention, TRIPS Agreement, Bern Convention, Paris Convention, international standard.

Статья посвящена определению международно-правовых стандартов защиты прав интеллектуальной собственности, определению их особенностей защиты, характеристике их значения для Украины и всего мира.

Ключевые слова: конвенция, Соглашение ТРИПС, Бернская конвенция, Парижская конвенция, международный стандарт.

24

Авторська довідка:

Бураканов Тимур Едуардович – студент 3 курсу гр. Пр 162 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Капліна Галина Анатоліївна – к.ю.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

25

УДК 343.1

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ СЛІДЧОГО СУДДІ

Відякін А.С.

Татаренко Г.В.

HEORETICAL ASPECTS OF THE LEGAL STATUS OF THE FINAL JUDGE

Vidyakin А.S.

Tatarenko G.V.

Стаття присвячена теоретичним аспектам процесуального статусу слідчого судді у кримінальному процесі України, зокрема проаналізовані дефініції «слідчий суддя», «правовий статус слідчого судді», окреслені структурні елементи правового статусу слідчого судді.

Ключові слова: суд, кримінальний процес, слідчий суддя, процесуальний статус слідчого судді, кримінальне провадження

Постановка проблеми. За влучним визначенням І.Л. Петрухіна: «Про судову владу можна говорити тільки тоді, коли суд наділено повноваженнями, які надають йому можливість реально захищати «теорію свободи» особи від вторгнення і законодавчої, і виконавчої влади» [1, c. 17]. Особливого значення у зв’язку з цим набуває визначення процесуального статусу слідчого судді, що

26

дозволить окреслити межі його правових можливостей щодо вирішення питань, віднесених до його компетенції. При визначенні його правового статусу виходимо з того, що він уявляє собою цілісну категорію, має самостійну структуру і зміст, усі його структурні елементи логічно взаємопов’язані, а кожен з них має бути чітко конкретизований.

Стан дослідження. Проблеми впровадження та ефективного функціонування інституту слідчого судді є предметом наукових досліджень багатьох правників-науковців, зокрема В.О. Кряжкова, Ю.М. Грошевого, Л.О. Сергієнко, В.Т. Маляренка, В.Д. Бринцева, Ю.П. Аленіна, Ю.В. Скрипіної, А.Р. Туманянц, О.М. Костюкова та інших.

Метою статті є комплексний аналіз теоретичних засад законодавчого закріплення та функціонування інституту слідчого судді у кримінальному процесі України, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток зазначеного інституту.

Виклад основного матеріалу. КПК (ст. 3 п. 18) дає наступне визначення поняття «слідчий суддя» це: «…суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому статтею 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя». Спробуємо надати правовий аналіз процесуального статусу слідчого судді виходячи з наведеного визначення та інших положень законодавства України [2].

Правова конструкція терміну «слідчий суддя» вимагає аналізу двох самостійний процесуальних статусів таких процесуальних фігур, як суддя та слідчий, бо саме поєднання та конкретизація окремих повноважень цих осіб формує процесуальний статус нового суб’єкта кримінального процесу – слідчого судді.

У юридичній літературі немає єдності думок щодо визначення змісту поняття «процесуальний статус». Одні вчені виступають за вузьке його трактування і включають у це поняття лише права й обов’язки [3], інші вирізняють більш широке коло

27

елементів, що становлять зміст процесуального статусу посадової особи судової влади.

Так, В.О. Кряжков до змісту процесуального статусу відносить не лише права й обов’язки суддів, але й вимоги, що висуваються до них [4, с. 54].

Л.О. Сергієнко складовими елементами статусу носія судової влади називає права, обов’язки й відповідальність, обумовлену посадою [5, с. 42].

О.М. Костюков серед складників процесуального статусу вирізняє правосуб’єктність, завдання, які вирішуються згідно з посадою, основні функції, права й обов’язки, гарантії, правові форми діяльності, порядок взаємовідносин і відповідальність за посадою [6, с. 21].

В. Розенфельд і Ю.Старилов вважають, що структурні елементи цього поняття об’єднують: (а) принципи служби; (б) найменування посадової особи, її місце в ієрархії посад; (в) ранги і спеціальні звання; (г) умови прийому на службу й порядок її проходження; (д) посадові права й обов’язки; (е) функції й повноваження, правові форми й методи їх реалізації; (є) службову дисципліну; (ж) заохочення й відповідальність; (з) умови служби, пільги, гарантії і компенсації [7, с. 84].

З огляду на зазначені позиції, вбачається правильною думка тих науковців, які вважають недоцільним включення у структуру категорії «процесуальний статус» елементів, які, по суті, є умовами ефективної його реалізації (правові принципи, гарантії здійснення службових повноважень) або які виникають за наявності певних обставин і не мають всеосяжного характеру (як, наприклад, відповідальність) [8, с. 22].

Вивчаючи цю проблему, Л.О. Сергієнко зауважує, що зміст персонального правового статусу службовця і зміст статусу самої посади багато в чому збігаються оскільки функції, обов’язки і права, що охоплюються останнім, одночасно характеризують і статус службовця, який обіймає цю посаду [5, с. 32]. Тому, як вбачається, найближчими до правильного визначення змісту процесуального статусу є ті вчені, які визнають, що процесуальний статус особи складається з її прав та обов’язків.

Ми виходимо з особливості категорії «процесуальний статус»: це стійке й концентроване явище, яке має містити всю

28

сукупність процесуальних можливостей слідчого судді і юридичного інструментарію, що забезпечує належне виконання покладених на нього функцій. До структури цього поняття варто включати лише елементи, обов’язкові для слідчого судді, які в рівному ступені присутні в будь-який момент володіння даним статусом. Ці елементи повинні в повному обсязі розкривати правову природу статусу судді, містити всі правові можливості, які надаються йому для ефективної реалізації професійних завдань і досягнення соціальних цілей судової влади [8, с. 23]. Отже, найбільш повно міру можливої (службової) та належної поведінки слідчого судді визначають процесуальні права й обов’язки (тобто його повноваження). Звернемося до аналізу цих складників процесуального статусу слідчого судді.

Для забезпечення взаємозв’язку сторін у правовідносинах по-різному визначається їх юридичне становище, що конкретизується в суб’єктивному праві і юридичному обов’язку.

Суб’єктивне право становить собою вид і міру можливої поведінки, для реалізації якої суб’єкт повинен бути наділений можливістю претендувати на відповідну поведінку іншої особи [9, с. 59]. Доповнюючи це визначення, автори підручника «Загальна теорія держави і права» зазначають, що ця гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, не залежить від того, перебуває цей суб’єкт у правовідносинах чи ні [10, с. 343]. Суб’єктивне право є юридичною властивістю ініціатора врегульованих правом відносин. У той же час суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес – матеріальний, духовний, політичний, сімейний чи ін. Інтерес слідчого судді виявляється як суто службовий. Він може відмовитися від використання наданих йому процесуальних можливостей, не вчиняти передбачених законом дій чи, навпаки, наполягати на них, тобто він покликаний здійснювати свої процесуальні права незалежно від будь-чиїх бажань або стороннього впливу.

У процесуальних правах будь-якої посадової особи можна простежити єдність можливостей троякого роду: а) вид і міра можливої поведінки для самого володільця суб’єктивного права; б) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб, яка забезпечує реалізацію першої можливості; в) можливість звернення

29

в необхідних випадках до сприяння примусової сили державного апарату для здійснення можливості другої [9, с. 59, 60].

Правова природа процесуальних прав слідчого судді визначає їх зміст, який становить (а) єдність виду й міри його можливої поведінки, (б) можливість вимагати відповідної поведінки (виконання певних дій чи, навпаки, утримання від них) від інших зобов’язаних осіб, а в необхідних випадках (в) можливість звертатися до застосування державного примусу [10, с. 59; 11, с. 39].

Професійний обов’язок судді, як складник громадського обов’язку, можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному аспектах. Моральна цінність його об’єктивного змісту полягає в тому, що він спрямований на вирішення головнішого завдання – захист прав і свобод особи, відновлення справедливості. Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалення професіональної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю й особистим прикладом повагу до закону, правосуддя й суду [12, с. 53].

У суб’єктивному аспекті, на наш погляд, слід розглядати процесуальні обов’язки слідчого судді як необхідність: (а) здійснювати певні дії (наприклад, розпочати провадження при зверненні до нього органів досудового слідства з відповідним клопотанням); (б) реагувати на законні вимоги (у разі звернення до нього особи, яка свої конституційні права та свободи на стадії досудового слідства вважає порушеними); (в) нести дисциплінарну відповідальність за невиконання цих вимог; (г) не тільки не перешкоджати особі користуватися тим благом, на яке вона має право, а, навпаки, сприяти охороні цього права.

З урахуванням вищенаведеного певний науковий інтерес викликає класифікація повноважень слідчого судді на досудовому провадженні. Виходячи з аналізу положень КПК України, можна вирізнити наступні його процесуальні права й обов’язки залежно від предмету діяльності:

щодо винесення рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження: привід (ч. 2 ст. 140 КПК); накладення грошового стягнення (ч. 2 ст. 144 КПК); тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ч. 2 ст. 148 КПК); відсторонення від посади (ч. 2 ст. 154 КПК);

30

тимчасовий доступ до речей і документів (ч. 2 ст. 159 КПК); арешт майна (ч. 2 ст. 170 КПК); запобіжні заходи (ч. 4 ст. 176 КПК); знищення, передача для технологічної переробки або для реалізації речових доказів за відсутності згоди власника (ч. 6 ст. 100 КПК);

стосовно винесення рішень при розгляді скарг на дії й рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора (наприклад, скасування постанови про закриття кримінального провадження і повернення справи із зазначенням обставин, які належить з’ясувати при його проведенні; в разі оскарження заінтересованою особою підстав і порядку затримання протягом доби з моменту надходження скарги до суду перевірка його законності й обґрунтованості);

при розгляді клопотання органу дізнання, слідчого чи прокурора про проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права людини (наприклад, обшук (ч. 2 ст. 234 КПК); огляд житла чи іншого володіння особи за відсутності добровільної згоди особи, яка ним володіє (ч. 2 ст. 237 КПК); слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи, за відсутності добровільної згоди особи, яка ним володіє (ч. 5 ст. 240 КПК); примусове відібрання біологічних зразків для експертизи (ч. 3 ст. 245 КПК); примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи (ч. 3 ст. 242, ч. 2 ст. 509 КПК));

інші процесуальні права й обов’язки слідчого судді (наприклад, право вирішення питання про допуск захисника у справі; відвід від участі в розгляді однієї й тієї ж кримінальної справи у судах першої, апеляційної й касаційної інстанції).

Заслуговує на увагу й поділ повноважень слідчого судді на слідчі (розшукові) і юрисдикційні (судові). Така класифікація існує у кримінально-процесуальному праві Франції й має вагоме практичне значення, яке полягає в тому, що делеговані (тобто за наявності певних підстав доручені іншому слідчому судді) можуть бути тільки слідчі повноваження. Що ж стосується юрисдикційних повноважень, то вони належать виключно тому слідчому судді, до якого надійшла на розгляд скарга.

31

Якщо застосувати таку класифікацію до повноважень слідчого судді України, отримаємо наступні 2 групи:

а) слідчі процесуальні права й обов’язки слідчого судді (які стосуються прийняття ним рішень про затримання, при обранні запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу, розгляді подання органу дізнання, слідчого чи прокурора про проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права людини і громадянина);

б) юрисдикційні, або судові (які стосуються розгляду скарг на дії й рішення особи, яка здійснює дізнання, слідчого чи прокурора).

Реалізація процесуальних прав та обов’язків слідчого судді вбачається можливою лише в межах його повноважень (правообов’язків), закріплених кримінально-процесуальним законом. Теорія права тлумачить останні як вид і міру впливу цієї посадової особи на учасника правовідносин з метою задоволення його законного інтересу, досягнення певного соціально-корисного результату [13, с. 92]. Відповідно процесуальними повноваженнями слідчого судді є вид і міра його впливу на суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин з метою задоволення його законного інтересу або запобігання ймовірного його порушення. Оскільки владні повноваження слідчого судді зумовлені феноменом судової влади, пов’язані зі специфікою його правового статусу, для них характерно: (а) реалізація повноважень одноособово слідчим суддею; (б) поширення їх на осіб, не пов’язаних з останнім службовими відносинами, тобто повноваження мають публічний характер; (в) реалізація їх шляхом прийняття відповідного процесуального акту (ухвали), який має обов’язковий характер для тих, кому адресована; (г) забезпечення державою примусового виконання постанови слідчого судді; (д) юрисдикційний характер повноважень.

Процесуальні повноваження не можуть існувати у вигляді лише права чи обов’язку. З одного боку, при виконанні повноважень слідчим суддею центр ваги у співвідношенні прав і обов’язків знаходиться на останніх, оскільки в ряді випадків його права одночасно набувають характеру обов’язку; з другого – слідчий суддя вправі вимагати відповідної поведінки від інших органів і посадовців (наприклад, скасовуючи незаконну постанову слідчого,

32

слідчий суддя має право одночасно винести окрему ухвалу на адресу прокурора, в якому звернути увагу на допущені при здійсненні досудового слідства порушення закону і необхідність вжити відповідних заходів превентивного характеру.

Повноваження слідчого судді мають державно-владний характер, оскільки вони надаються державою, спираються на її авторитет, а в необхідних випадках і забезпечуються державним примусом. Разом із тим їх реалізація можлива тільки в системі процесуальних відносин; поза ними немає ні правосуддя, ні самого суду [14, с. 110]. Звідси випливає специфіка цих повноважень, яка полягає в тому, що вони є спеціальними владними й обумовлюються особливим об’єктом правовідносин – конституційними правами та свободами людини і громадянина. Цей різновид правовідносин охоплює ті норми права, реалізація яких неможлива без попередньої, часом вирішальної участі уповноважених органів держави, на які покладено завдання сприяння реалізації суб’єктивних прав громадян. Вони служать також формою реалізації повноважень слідчого судді, яка охоплює випадки «правової патології», тобто обставини реалізації норм права, пов’язані з правопорушеннями чи правовими спорами [9, с. 65], а саме випадки незаконного чи необґрунтованого обмеження цих прав і свобод особи на досудовому провадженні.

Спираючись на викладене, можемо визначити процесуальний статус слідчого судді як сукупність процесуальних прав та обов’язків слідчого судді щодо вирішення питання про застосування заходів кримінально-процесуального примусу на досудовому провадженні; проведення слідчих та інших процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини; розгляду скарг на дії (бездіяльність) та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора. Інститут слідчого судді, по-перше, є у своєму роді унікальним: на сьогодні він не має аналогів на пострадянському просторі (існують, правда, деякі прототипи), по-друге, він є органом судової влади, який виступає гарантом забезпечення законності обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні, що ще раз підтверджує необхідність нормативного закріплення такого кола його повноважень, які б в достатній мірі забезпечували вирішення поставлених перед ним завдань.

33

На увагу заслуговує й позиція Ю.М. Грошевого стосовно доцільності надання слідчому судді повноважень по розгляду питань, пов’язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав і про застосування примусових заходів виховного характеру, що значною мірою розвантажить суддів, які на сьогодні вирішують такі справи [15, с. 696].

Оскільки слідчий суддя є представником судової влади, він звичайно, повинен мати загальний правовий статус судді. Проте, особливості здійснюваної ним функції дозволяють стверджувати про специфіку його процесуального статусу, який за своєю суттю є спеціальним різновидом професійного статусу, тобто йдеться про виняткові правові можливості посадової особи судової влади, які надаються для ефективного здійснення професійної діяльності [8, с. 12].

Література:1. Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ООО «ТК

Велби», 2003. – 720с.2. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості

Верховної Ради України – 2013. - № 9-10, № 11-12, № 13 - ст.88

3. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права / П.С. Элькинд. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. – 172с.

4. Кряжков В.А. Конституционное правосудие в субъектах Российской Федерации (правовые основы и практика) /В.А Кряжков. – М.: Формула права, 1999. – 768с.

5. Сергиенко Л.А. Правовая регламентация управленческого труда / Л.А. Сергиенко. – М.: Наука, 1984. – 141с.

6. Костюков А.Н. Должностное лицо: административно-правовой ресурс / А.Н. Костюков // Правоведение. – 1987. – №2. – С. 20-24.

7. Розенфельд В., Старилов Ю. К вопросу о понятии и правовом статусе должностного лица / В. Розенфельд, Ю. Старилов// Правовая наука и реформа юридического образования: Сб. науч. тр. / Под ред. Ю.Н. Старилова. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1995. – Вып. 1. – С. 84-86.

34

8. Москвич Л.М., Подкопаєв С.В., Прилуцький С.В. Статус судді: питання теорії та практики: Монографія. / Л.М. Москвич, С.В. Подкопаєв .– Х.: ВД «ІНЖЕК», 2004. – 360с.

9. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе/ В.М. Горшенев. – М.: Юрид. лит., 1972. – 73с.

10. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів] / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432с.

11. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 472с.

12. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве/Ю.М. Грошевой. – Х.: Вища шк., 1975. – 144с.

13. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учеб. пособ. / Рук. авт. кол. Н.И. Панов. – Х.: Укр. юрид. акад., 1993. – 165с.

14. Лопатина С.Н., Рябцов Ю.А. Совершенствование государственной судебной власти в Российской Федерации/ С.Н. Лопатина, Ю.А. Рябцов// Правоведение. – 2001. – №5. – С. 108-119.

15. Грошевой Ю.М. Проблема удосконалення законодавства, що регулює кримінально-процесуальну діяльність / Ю.М. Грошевой // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – №33-34. – С. 686-698.

References:1. Judicial power / Ed. IL Petrukhin - M .: LLC TK Velbi, 2003 - 720s.2. The Criminal Procedural Code of Ukraine // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine - 2013. - No. 9-10, No. 11-12, No. 13 - p.883. Elkind P.S. The essence of Soviet criminal procedural law / P.S. Elkind - L.: Publishing House of the Russian Academy of Sciences, 1963. - 172p.4. Kryazhkov VA Constitutional justice in the constituent entities of the Russian Federation (legal bases and practice) / V.A. Kryazhkov. - Moscow: The Formula of Law, 1999. - 768s.

35

5. Sergienko L.A. Legal regulation of managerial labor / L.А. Sergienko - Moscow: Nauka, 1984. - 141c.6. Kostiukov AN Officer: administrative and legal resource / AN Kostiukov // jurisprudence. - 1987 - No. 2. - P. 20-24.7. Rosenfeld V., Starilov Y. On the issue of the concept and legal status of an official / V. Rozenfeld, Y. Starilov / / Legal science and the reform of legal education: Sat. scientific tr / Ed. Yu.N. Starilov - Voronezh: Voronezh Publishing House. Un-ta, 1995. - Issue 1. - P. 84-86.8. Moskvich LM, Podkopayev SV, Prylutsky SV Judge Status: Theory and Practice: Monograph. / L.M. Moskvich, SV Podkopaev .- X .: VD "INZHEK", 2004. - 360s.9. Gorshenev V.M. Ways and organizational forms of legal regulation in a socialist society / V.М. Gorshneve - M .: Yurid. Lit., 1972. - 73s.10. General theory of state and law: [Textbook for the studio. lawyer special higher tutor establishments] / Ed. M.V. Tsvika, V.D. Tkachenko, O.V. Petryshina - Kh. Law, 2002. - 432c.11. General theory of law and state: Textbook / Ed. VV Lazarev - 2nd ed., Pererab. and add - M .: Lawyer, 1996. - 472c.12. Grosheva Yu.M. Problems of Formation of Judicial Conviction in Criminal Proceedings / Yu.M. Grosseva - Kh.: Higher School, 1975. - 144 p.13. Russian-Ukrainian dictionary of terms on the theory of state and law: Textbook. way. / Hands aut count N.I. Panov - Kh. Ukr. lawyer Acad., 1993. - 165s.14. Lopatina SN, Ryabtsov Yu.A. Improvement of the State Judicial Power in the Russian Federation / SN Lopatin, Yu.A. Ryabtsov // jurisprudence. - 2001. - №5. - P. 108-119.15. Grosheva Yu.M. Problem of improvement of the legislation regulating criminal-procedural activity / Yu.M. Grosseva // Visn. Acad right Sciences of Ukraine. - 2003. - No. 33-34. - P. 686-698.

The article is devoted to the theoretical aspects of the procedural status of the investigating judge in the criminal process of Ukraine, in particular, the definitions of "investigating judge", "the legal status of the investigating judge", the structural elements of the legal status of the investigating judge.

Key words: court, criminal procedure, the investigative judge, the procedural status of the investigating judge the criminal proceedings

36

Статья посвящена теоретическим аспектам процессуального статуса следственного судьи в уголовном процессе Украины, в частности осуществлен правовой анализ дефиниций «следственный судья», «правовой статус следственного судьи», обозначены структурные элементы правового статуса следственного судьи.

Ключевые слова: суд, уголовный процесс, следственный судья, процессуальный статус следственного судьи, уголовное производство.

Авторська довідка:

Відякін Андрій Сергійович – студент 2 курсу освітнього ступеня магістр заочного відділення, гр. ПР-174-зм, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля,

Татаренко Галина Вікторівна – к.ю.н., доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 24.08.2018 р.

37

УДК 340.13

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА, ЗАКОННОСТІ І ПРАВОПОРЯДКУ

Винник О.О.

Котова Л.В.

RELATIONSHIP OF RIGHT, LEGALITY AND LAW-ENFORCEMENT

Vunnuk O.O.

Kotova L.V.

У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених, досліджено теоретичні підходи щодо тлумачення понять «право», «законність» і «правопорядок», визначені спільні та відмінні риси цих понять, іх співвідношення.

Ключові слова: право, законність, правопорядок, суспільний порядок, гарантії законності і правопорядку.

Актуальність полягає в тому, що без права, законності і правопорядку неможливе існування жодної з країн світу. Ці поняття мають важливе значення як для держави, так і для кожного її громадянина, зокрема в умовах будь-якої держави, що прагне стати правовою, тому їх зміцнення – один із основних напрямків діяльності держави.

38

Різноманітні аспекти співвідношення права, законності і правопорядку знайшли своє відображення у міркуваннях філософів різних епох (Платон, Арістотель, Гегель, Кант) та у дослідженнях учених-правників, передусім С. С. Алексєєва, В. М. Артемова, А. В. Васильєва, В. В. Борисова, Б. В. Саванелі, Є. М. Трубецького, Т. М. Шамби та ін.

Мета роботи – дослідження понять та характерних ознак «права», «законності» і «правопорядку», визначення їх відмінностей та співвідношення, значення для суспільства.

Згідно з метою дослідження були визначені наступні завдання:

1) розглянути теоретичні аспекти права, законності та правопорядку;

2) визначити спільні риси між поняттями;3) визначити в чому полягають відмінності між

поняттями «право», «законність», «правопорядок»;4) охарактеризувати гарантії законності та

правопорядку;5) розглянути шляхи зміцнення законності та

правопорядку в державі;Правова наука складається з трьох тісно пов’язаних між

собою категорій: права як системи загальнообов'язкових норм; законності як рівня реалізації закону та правопорядку як елементу правового регулювання суспільних відносин.

Вказані категорії мають самостійне значення, характеризуються структурою, принципами та змістом. Однак у процесі регулювання суспільних відносин вони є взаємодіючими і взаємопов'язаними, оскільки законність забезпечує реалізацію права, а правопорядок є результатом взаємодії права та закону.

Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є наслідком додерження принципу законності. Слід зазначити, що законність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації. А правопорядок – фактичним станом упорядкованості суспільних відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого

39

самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України [1].

Особливу увагу при цьому потрібно приділити функціям судових та правоохоронних органів у сфері контролю за дотриманням законності, припиненням правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права.

Взаємодія права, законності та правопорядку полягає в наявності спільних рис цих категорій та відмінностей [2].

Спільні риси забезпечують суспільно-політичний зміст права, законності і правопорядку, адже вони:

- засновуються на єдиних принципах;- взаємопов'язані з державною владою;- функціонують в суспільстві;- мають спільний державно-владний зміст;- пов'язуються з інтересами певних суб'єктів (народу,

держави, групи чи індивідууму);- вони пов'язані з правами, свободами та обов'язками

суб'єктів права;- відображаються у відповідальності;- мають формальну визначеність;- характеризуються наявністю структури та змісту;- мають певне функціональне призначення;- охороняються і гарантуються державою;- забезпечують функціонування суспільства як певним

чином упорядкованої соціальної системи.Наявність спільних рис не відкидає, а стверджує наявність

відмінностей, які визначають якісну самостійність цих категорій. Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумов-люються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання [2].

1. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об'єктивне явище являє собою систему норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб'єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин; правопорядок — фактичний стан суспільного і

40

державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв'язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

2. Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є суспільні відносини – матеріальна сила, яка його породжує, а формою – закон або інший правовий акт, встановлений державою; для законності джерелом є правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища.

3. Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

4. Розрізняються вони за обсягом свого суб'єктивного складу: суб'єктами права є кожна людина – як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб'єктивний склад правопорядку. Суб'єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

5. Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право – це початок її існування; законність – це рух; правопорядок – кінцевий результат. Іншими словами, право – це сфера дії норм і принципів; законність – це реалізація норм права; правопорядок – це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.

6. Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності – у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку – в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставлених цілей. У

41

цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб'єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку – стану упорядкованості, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об'єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпе-чення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охо-рони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств населення; гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму.

Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною.

Гарантії законності та правопорядку – це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність [2].

Систему гарантій законності та правопорядку становлять: загальносоціальні гарантії; спеціальносоціальні гарантії.

Загальносоціальні гаранти законності та правопорядку:1) економічні – ступінь економічного розвитку суспільства;

зростання продуктивності праці та обсягу виробництва; багатоманітність та рівність усіх форм власності; рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин;

2) політичні – ступінь демократизму конституційного ладу: наявність розвиненої системи народовладдя; демократичних форм та інститутів його здійснення; наявність політичного плюралізму; дотримання принципу поділу влад; 3) ідеологічні – ступінь розвитку правосвідомості; ідеологічний плюралізм; турбота держави про правове виховання та підвищення рівня правової культури; ступінь інформованості населення, свобода преси та ін.;

42

4) соціальні – ступінь розвиненості системи соціальних послуг, соціального страхування і забезпечення, допомоги малозабезпеченим; реальність охорони здоров'я; широкий доступ громадян до культурних та інших соціальних цінностей тощо.

Позитивним моментом є введення інституту конституційної скарги, як елементу законності. <…> Інституту конституційної скарги, за допомогою якої будь-яка особа може оскаржити до Конституційного Суду закон або статтю закону, використану у судовому рішенні, на відповідність Конституції України. Таке нововведення є важливим механізмом реалізації принципу правової держави, оскільки за допомогою конституційної скарги особа може не лише захищати свої права, а й зворотно впливати на представників судової гілки влади. Вже декілька десятиліть Україна в перших рядах за кількістю звернень до Європейського Суду з прав людини. Нині, фактично, у звичайних людей з`явився прямий доступ до Конституційного Суду, що в майбутньому може призвести до закріплення за органом конституційної юрисдикції статусу «аналога» Європейського Суду [3, с.71].

Висновки. Підводячи підсумок даного наукового дослідження, можемо сказати, що довгий час у зміст законності і правопорядку вкладалося виконання законів і тому розходження між ними не проводилося.

Дійсно, ці категорії тісно взаємопов'язані з владою, у них єдиний державно-вольовий зміст та інтереси, а також вони формуються на основі одних і тих же принципів. Ці поняття поєднуються з правами, свободами, обов'язками і відповідальністю громадян, суб'єктів права, мають формальну нормативну визначеність. Але все це не заперечує, а передбачає наявність принципових відмінностей, виражає їх самостійність й специфіку.

Розгляд сутності понять правового порядку та законності дає змогу зробити висновок, що вони співвідносяться в такий спосіб:

1) правопорядок являє собою мету правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, вживаються заходи для зміцнення законності;

2) не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності;

43

3) зміцнення законності закономірно і неминуче приводить до зміцнення правопорядку;

4) конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності.

Тож, у правовій системі суспільства є три категорії, які з одного боку схожі, взаємопов'язані між собою, а з іншого – мають певні відмінності. Це право як система загальнообов'язкових норм; законність як рівень реалізації правового закону та правопорядок як рівень правового регулювання суспільних відносин. Під час аналізу законності оперують кількісними і якісними характеристиками, а під час дослідження правопорядку – станами і їх якістю. Якщо право і закон виступають як можливість регулювання суспільних відносин, то законність – запорука їх реалізації, а правопорядок – здійсненність та дійсність.

Вказані категорії, як вже було зазначено, мають самостійне значення, характеризуються певним функціональним призначенням, структурою, принципами та змістом, однак у процесі регулювання суспільних відносин вони є взаємодіючими і взаємопов'язаними, оскільки законність забезпечує реалізацію права, а правопорядок є результатом дії права та законності.

Література:1. Конституція України. – К. , 1996.2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. - Харків: Консум, 2001.

- С. 449.3. Івчук Ю.Ю., Івчук К. Україна як правова держава: реалії

сьогодення // Ю.Ю. Івчук, К. Івчук // Науковий погляд молоді: ключові питання сучасного етапу реформування системи вітчизняного законодавства: Матерiали Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих науковців. м. Сєвєродонецьк, 7-8 грудня 2017 р. / За ред. проф. Розовського Б.Г. – Сєвєродонецьк: вид-во Східноукр. нац. ун-та iм. В. Даля. 2017. – 340 с.

References:1. The Constitution of Ukraine. - K., 1996.

44

2. Skakun O.F. Theory of state and law. - Kharkiv: Consum, 2001. - С. 449.

3. Ivchuk J.U., Ivchuk K. Ukraine as a Lawful State: The Realities of Today // J.U. Ivchuk, K. Ivchuk // Scientific view of youth: key issues of the modern stage of the reform of the domestic legislation: Materials of the All-Ukrainian scientific and practical conference of students, postgraduates and young scientists. m. Severodonetsk, December 7-8, 2017 / Ed. prof. Rozovsky B.G. - Severodonetsk: View of Volodymyr Dahl East Ukrainian National University 2017. - 340 pp.

In the article, on the basis of an analysis of the scientific views of scientists, theoretical approaches to the interpretation of the concepts "law", "legality" and "law and order" are explored, the common and distinctive features of these concepts, their correlation.

Key words: law, legality, law and order, public order, guarantees of law and order.

В статье на основе анализа научных взглядов ученых, исследованы теоретические подходы относительно толкования понятий «право», «законность» и «правопорядок», определены общие и отличительные черты этих понятий, их соотношение.

Ключевые слова: право, законность, правопорядок, общественный порядок, гарантии законности и правопорядка.

Авторська довідка:

Винник Оксана Олексіївна – студентка 2 курсу гр Пр-171Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Котова Любов Вячеславна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

45

УДК 347.67

ПОНЯТТЯ ЗАПОВІТУ ТА ЙОГО ПРАВОВА ПРИРОДА

Галушко В.Г.

Капліна Г.А.

THE CONCEPT OF WILL AND ITS LEGAL NATURE

Galushko V.G.

Kaplina G.A.

Стаття присвячена дослідженню поняття заповіту та характеристиці його правової природи.

Ключові слова: спадкування; заповіт; правова природа; юридична характеристика; заповідач; спадкоємець.

Постановка проблеми. Українське цивільне законодавство надає фізичній особі можливість за життя розпорядитися своєю власністю на випадок смерті. Єдиною формою розпорядження своїм майном на випадок смерті для фізичної особи є заповіт. Сьогодні в Україні заповіт як форма розпорядження майном на випадок своєї смерті широко використовується, а з початком бойових дій на Сході нашої країни заповіт як основна форма спадкування користується широким попитом у зв’язку із тим, що на превеликий жаль майже кожен день на лінії розмежування гинуть українські військові та цивільне населення від ворожих обстрілів або інших нещасних випадків.

Стан дослідження. Дане питання було предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких: І. Безклубого, Д. Бобрової, Т. Боднар, О. Дзера, А. Довгерта,

46

Ю. Заіки, Н. Кузнєцової, І. Кучеренко, В. Луця, О. Підопригори, С. Фурси, Є. Харитонова, Я. Шевченко.

Метою статті є дослідження поняття заповіту та характеристика його правової природи.

Згідно зі ст. 534 ЦК [1] кожний громадянин може і має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його, не виключаючи з цього переліку предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку, одній або декільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Надаючи таку можливість саме особам, які досягли вісімнадцятирічного віку, і тим, які набули повної цивільної дієздатності раніше, законодавець тим самим позбавляє осіб, які не відповідають віковому критерію і умовам надання повної цивільної дієздатності, права на складання заповіту.

Заповіт в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних, виступає в якості одного з тих їх структурних елементів, що має велике значення з точки зору своєї суспільної необхідності. Його значимість обумовлюється також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності, яке завжди уособлювало низку питань дискусійного характеру з приводу своєї юридичної і фактичної приналежності до певного кола суб’єктивних відносин. Наразі, що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, і в якому порядку та обсязі – всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, і окремо кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкаються її інтересів. Важливим залишається питання охорони інтересів спадкодавця, виконання його волі, якщо вона була заявлена у заповіті, оскільки останнім часом цьому питанню приділяється незначна увага, а тому і викликає багато суперечок і непорозумінь між спадкоємцями.

Заповіт завжди був найбільш пріоритетним розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті, в порівнянні зі спадкуванням за законом. Це обумовлено принципом спрямованості і диспозитивності самого цивільно-правового регулювання, закріпленому в п. 1 ст. 1 ЦК [1].

47

За Цивільним кодексом України, заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК) [1]. Також заповіт визначається, як угода, яка здійснюється від імені однієї особи; як розпорядження, що носить суто владний характер, і тому не може здійснюватись через представника; як безоплатна, каузальна, строкова і формальна угода [2, с. 14]. Можна ще також зазначити що заповіт це – угода, яка потребує нотаріального посвідчення, оскільки лише за такої умови дана форма спадкування, у вигляді здійсненого суб’єктивного юридичного акту, є абсолютно реальною з юридичної точки зору.

На думку Кавеліна К. «заповіт є необхідний інгредієнт власності. Як я можу віддати своє, кому я хочу, за життя моєї, так я вільний віддати його, кому я хочу, і після моєї смерті. Словом, де є власність – там повинно бути і заповіт...» [3]. «У сучасній юридичній літературі найбільш поширеним є визначення заповіту як односторонньої угоди, спрямованої, перш за все, на розподіл майна між особами, названими заповідачем своїми спадкоємцями, в порядку, який встановлює заповідач». Б.Б. Черепахін, визначаючи класифікацію односторонніх угод, де виділяв односторонньо зобов'язаних і односторонньо право маючих; потребують і не потребують сприйнятті іншими особами; розпорядчі та зобов'язальні, позначив заповіт як односторонньо правомочну розпорядчу угоду, що не потребує сприйнятті інших осіб [4].

Слід зазначити, що «поняття заповіту в тій чи іншій формі існувало завжди, хоча, можливості заповітних розпоряджень зі часом змінювалися, так як цей процес залежить від громадських інтересів, поглядів і потреб, від стану і розвитку суспільства в цілому. «Заповітом називається законне оголошення волі власника про його майні на випадок його смерті». Це визначення, на наш погляд, не може бути прийнято за основу, оскільки в ньому відсутня ряд істотних ознак, без яких заповіт не спричинить бажаних правових результатів. Зокрема, в ньому немає відомостей про основний зміст заповіту – призначення спадкоємців. Крім того, необхідно, щоб заповіт було складено в певній формі та особою, яка має активну заповідальну правоздатність» [5].

На думку С.С. Желонкіна і Д.І. Івашина «використовуючи цей термін, ми повинні уточнювати, в якому значенні говоримо про нього» [6]. «Під заповітом слід розуміти юридично значимі дії

48

фізичної особи (громадянина, іноземного громадянина і особи без громадянства) за розпорядженням належними йому майновими, а в ряді випадків немайновими правами і обов'язками на випадок своєї смерті.

Юридична характеристика заповіту:1) відноситься до юридичних фактів категорії односторонніх

угод, тобто випадків, коли для виникнення правовідносин досить волевиявлення однієї особи, в нашому варіанті – спадкодавця;

2) носить характер термінової операції під відкладною умовою. Можливість вступу в права спадкування обумовлена настанням конкретної обставини – смертю спадкодавця, без цієї події факт складання заповіту не матиме ніякого юридичного значення;

3) має властивість виконуватися тільки особисто. В даному випадку мається на увазі, що складання заповіту не допускає використання інституту представництва (ні законного, ні договірного);

4) вимагає наявності у заповідача повної дієздатності;5) здійснюється без участі третіх осіб (принцип роздільності

складання заповіту); 6) під час складання заповіту законодавство не вимагає

підтвердження права власності на об'єкти цивільних прав, які будуть переходити в порядку спадкування. Тим самим законодавець спробував максимально спростити процедуру реалізації права залишити розпорядження на випадок своєї смерті без додаткових організаційно-технічних формальностей;

7) при здійсненні заповіту допускається можливість розпорядження поки що не наявними у спадкодавця в наявності майновими і немайновими правами;

8) щодо можливості складання заповіту діє принцип його волі. Він має найбільш серйозне значення в рамках правового регулювання даного інституту спадкового права, тому досліджуємо його більш детально [6].

Висновки. Таким чином, можна зробити висновок, що спадкування за заповітом є окремим видом спадкування і має свої особливості, які відрізняються від спадкування за законом. Спадкування за заповітом – це перехід майна, а також прав і пов'язаних з ними обов'язків від померлої особи до іншої особи за

49

допомогою посвідченого документа – заповіту. Саме заповіт – це акт односторонньої волі людини, який визначає долю цивільних правовідносин особи на випадок його смерті. Дане твердження цілком відповідає легальному визначенню поняття заповіту як односторонньої угоди, що створює права і обов'язки для спадкоємця після смерті заповідача, що прямо випливає зі змісту ч. 1 ст. 123 ЦК.

Розглянувши питання поняття заповіту та його правову природу, ми встановли, що спадщина за заповітом – це перехід майна, а також прав і пов'язаних з ними обов'язків від померлої особи до іншої особи за допомогою посвідченого документа – заповіту. Саме заповіт – це акт односторонньої волі людини, який визначає долю цивільних правовідносин особи на випадок його смерті. Дане твердження цілком відповідає легальному визначенню поняття заповіту як односторонньої угоди, що створює права і обов'язки для спадкоємця після смерті заповідача.

Отже, заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином – дією однієї сторони, яка може бути представлена однією чи кількома особами. Найчастіше заповіт складається однією особою. Однак сучасний ЦК України не забороняє вчинення спільного заповіту – заповіту подружжя. Воля спадкодавця має бути викладена в письмовій формі у визначеному порядку й засвідчена нотаріусом чи особами, яких закон наділяє відповідним правом засвідчення. Як і будь-який інший правочин, заповіт зумовлює настання певних юридичних наслідків: передачу прав та обов’язків спадкодавця-заповідача іншій особі – спадкоємцю.

Література:1. Цивільний кодекс України: від 19.06.2003 № 980-IV [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 2. Желінкова І.В. Проблеми правового режиму майна членів сім’ї: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., 2000. – 39 с.3. Загоровский А. К вопросу о будущем законодательстве о наследовании. Кавелин К. Очерк юридических отношений, возникающих из наследования имущества // Юридический вестник: Апрель. Издание Московского Юридического Общества. - 1886. - № 4. - С. 735. Цит. по: Тарасова И.Н. Понятие и значение формы

50

завещания в российском гражданском праве. Наследственное право. - 2014. - № 3. - С. 35. 4. Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву / Науч. ред.: С.С. Алексеев. - М.: Статут, 2001. - С. 331. Цит по.: Тарасова И.Н. Понятие и значение формы завещания в российском гражданском праве. Наследственное право. - 2014. - № 3. - С. 36. 5. Строк С.В. Правопреемство в порядке наследования: диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук:12.00.03. - М., 2005. – С. 48. 6. Желонкин С.С., Ивашин Д.И. Наследственное право: учебное пособие. - М.: Юстицинформ, 2014. – С. 58.

References:1. Civil Code of Ukraine: from 19.06.2003 № 980-IV [Electronic resource] - Mode of access: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 2. Zhelinkova IV Problems of the legal regime of property of family members: National. lawyer acad. Ukraine to them Ya Wise - Kh., 2000. - 39 p.3. Zagorovsky A. On the question of the future legislation on inheritance. Kavelin K. Essay on legal relations arising from the inheritance of property // The Legal Bulletin: April. Edition of the Moscow Law Society. - 1886. - No. 4. - P. 735. Tsit. by: Tarasova I.N. Concept and significance of the will in the Russian civil law. Hereditary right. - 2014. - No. 3. - P. 35.4. Turbakhin B. B. Proceedings in civil law / Scientific. ed.: SS Alekseev - Moscow: Statute, 2001. - p. 331. Tsit: Tarasova I.N. Concept and significance of the will in the Russian civil law. Hereditary right. - 2014. - No. 3. - P. 36.5. Stroke SV Succession in the order of inheritance: dissertation for obtaining a scientific degree of the candidate of jurisprudence: 12.00.03. - M., 2005. - P. 48.6. Zhelonkin SS, Ivashin D.I. Hereditary law: a manual. - Moscow: Yustsinform, 2014. - S. 58.

The article is devoted to the study of the notion of will and the description of its legal nature.

51

Key words: inheritance; will; legal nature; legal characteristic; testator; heir;

Статья посвящена изучению понятия завещания и характеристике его правовой природы.

Ключевые слова: наследование; завещание; правовая природа; юридическая характеристика; завещатель; наследник

Авторська довідка:

Галушко Владислав Геннадійович – студент 2 курсу гр. Пр 162 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Капліна Галина Анатоліївна – к.ю.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

52

УДК 347.2

РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ В УМОВАХ ПРОВЕДЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ

Готко Ю.В.

Котова Л.В.

REGISTRATION OF LAND RIGHTS IN CONDITIONS LAND REFORM

Hotko Y.V.

Kotova L.V.

Досліджені основні аспекти реєстрації прав на земельні ділянки під впливом проведення земельної реформи. Запропоновані заходи, щодо покращення процедури реєстрації прав на земельні ділянки.

Ключові слова: земельна ділянка, земельна реформа, право на землю, державна реєстрація.

Постановка проблеми. Реєстрації прав на земельні ділянки є частиною галуззі земельного права, що визначають ідейні засади, правові та законодавчі основи офіційного визнання та фіксації прав на земельні ділянки.

Конституція України [1, ст. 14] визначає землю основним національним багатством та закріплює особливість її охорони, гарантованість прав на неї та визначає порядок набуття.

Земельна реформа оголошена 15 березня 1991 року визначила об’єктом реформування всі землі тодішньої Української РСР [2, п. 1]. З часу запровадження земельної реформи Українська держава неодноразово, в тому числі й дуже радикально змінювались

53

ідейні підходи щодо прав на землю порядку їх реєстрації, та навіть форм власності, з метою визначення найбільш прийнятної національної моделі реєстрації прав на землю.

Проведення аналізу реєстрації прав на земельні ділянки в умовах проведення земельної реформи виникає у зв’язку з необхідністю відповіді на сучасні виклики та удосконалення існуючої моделі реєстрації під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил та європейської інтеграції нашої Держави.

Крім того, слід зазначити, що певні історичні етапи розвитку реєстрації прав на земельні ділянки залишили певну «спадщину», яка впливає на сьогодення реалізації прав та обов’язків на раніше сформовані та зареєстровані земельні ділянки.

Актуальність теми дослідження підтверджується тим, що наукові роботи, присвячені проблемам реєстрації прав на земельні ділянки майже не враховують вплив земельної реформи, та не розглядають їх в історичному аспекті розвитку реєстрації прав на земельні ділянки.

Враховуючи динамічність змін щодо підходів до вище зазначеного питання, наукова розробка реєстрації прав на земельні ділянки є актуальною та своєчасною для визначення подальшої моделі розвитку.

Стан дослідження. Окремі аспекти національної та зарубіжної реєстрації прав на земельні ділянки досліджувались Ю.В Корнєєв, С.В. Гринько, Л.М Горбунова, С.В. Богачов, І.Ф. Іванчук, Н.А. Кубар, Я. Тамаря та багато іншими. Однак, слід зазначити, що дослідження не охоплювали увесь період земельної реформи, не розглядали історичні аспекти кожного етапу. Крім того, в певній мірі втратили актуальність та не повністю відповідають вимогам сьогодення.

Також, слід зазначити, що роботи в переважній своїй більшості не пропонували конкретні заходи, щодо вирішення питань державної реєстрації права сьогодення.

Саме тому метою статті є: встановлення механізмів щодо покращення моделі реєстрації прав на землю для забезпечення потреб української держави і суспільства та усунення існуючих недоліків.

54

Завданням дослідження є визначення особливостей реєстрації прав на земельні ділянки в період проведення земельної реформи, з аналізом кожного історичного етапу розвитку.

Виклад основного матеріалу Землі в межах території України складають об’єкт земельних відносин. Земельні відносини Земельним кодексом України [3, ст. 2] визначені як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядженням землею.Земельною ділянкою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами [3, ст. 79] Земельна ділянка має певні фізичні та якісні характеристики.

До фізичних характеристик земельної ділянки можна віднести: межі земельної ділянки відповідно до її координат; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; міри ліній по периметру; площа земельної ділянки.

До якісних характеристик земельної ділянки слід віднести: цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки

Для встановлення засад реєстрації прав доречно звернутись до визначення поняття реєстрації. Великий тлумачний словник сучасної української мови за редакцією В.Т. Бусел [4] зазначає, що «реєструвати» це дія – вносити що-небудь у список, книгу та інше з метою надання законної чинності, або фіксація перевірки за допомогою приладів, спостереження [4, с. 1208].

Але не слід, вважати що реєстрація передбачає тільки державну реєстрацію та фіксацію земельної ділянки. Досліджуючи юридичну природу реєстрації прав на землю С.В. Гринько пропонує реєстрацією визначити співвідношення понять: «фіксація», «облік», «реєстрація», «державна реєстрація» [5, c. 6]. Слушною є думка С.В. Гринько щодо необхідності співвідношення понять саме в наступній послідовності фіксація – облік – реєстрація - державна реєстрація [5, c. 6].

55

Так, фіксація є попереднім фактом обліку, реєстрації та державної реєстрації, бо саме фіксація визначає фізичні та якісні характеристики об’єкта та є передумовою формування земельної ділянки як частини земної поверхні з певними межами. Фіксація земельної ділянки здійснюється за допомогою топографо-геодезичних вишукувань, які є складовою частиною документації із землеустрою.

Облік – це умова зазначення якісних характеристик земельної ділянки, які були визначені або запроектовані документацією із землеустрою.

Фіксація та облік визначають земельну ділянку, як матеріальний об’єкт, який має певні фізичні та якісні характеристики.

В юридичній літературі наявна думка, що обліком кількості та якості земель є діяльність уповноваженого суб’єкта, яка спрямована на внесення належно отриманих відомостей у призначену для цього офіційну земельно-облікову та земельно-звітну документацію [5, c. 42]. Реєстрацію слід розглядати, як внесення відповідних відомостей до певної бази даних.

Поняття «право на землю» в юридичній літературі зустрічається в двох видах. На думку однієї групи вчених «право на землю» охоплює правові можливості громадянина відповідно до норм законодавства звернутись до розпорядників землі для отримання у власність або у користування земельні ділянки. Інші дотримуються думки, що «право на землю» виникає після офіційного визнання державою та фіксація права на конкретну визначену земельну ділянку [5, с. 8].

На нашу думку ці дві тези є складовою частиною поняття «право на землю», та складають причинно-послідовний зв’язок. Правові можливості «права на землю» є першочерговими для офіційного визначення та фіксації права на конкретну визначену земельну ділянку. Саме тому юридична визначена процедура реєстрацій прав на земельні ділянки, повинна охоплювати всі складові.

Законодавством визначено, що земельна ділянка, може бути об’єктом прав тільки після формування та державної реєстрації права на неї.

56

Таким чином, основною метою реєстрації прав на земельні ділянки, є настання правових наслідків для власників землі (землекористувачів) в визначений та регламентований державою спосіб.

Враховуючи вище викладене, до державної реєстрації можна віднести внесення уповноваженою державою особою у спосіб та на підставі визначеним законодавством інформації, щодо визнання та гарантування державою прав на земельну ділянку з певними фізичними та якісними характеристиками

Передумови розвитку реєстрації прав сучасної Української держави закладені ще у Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 № 55-XII [6] та отримали розвиток у Земельний кодекс Української РСР від 18.12.1990 № 561-XII [7].

На першому етапі до набрання чинності Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III [3] реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі належала до компетенції Сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів, Міських Рад народних депутатів та Районних Рад народних депутатів. Розподіл повноважень проходив за територіальним знаходженням земельної ділянки [8; 9].

Крім того слід зазначити, що до компетенції зазначених органів влади та місцевого самоврядування входило й ведення земельно-кадастрової документації, тобто якісних характеристик земельного фонду.

Наявність такої кількості передбачених законодавством уповноважених суб’єктів, відсутність єдиної національної системи реєстрації та геоінформаційної системи обліку не могло забезпечити оперативною інформацією державу та громадян.

До другого етапу розвитку реєстрації прав на земельні ділянки можна віднести запровадження відповідно до статті 202 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III [3], в редакції від 01.01.2002р., державної реєстрації земельних ділянок у складі державного реєстру земель.

Характерної його ознакою є запровадження автоматизованої системи державного земельного кадастру – інформаційної системи, що містить відомості про правовий режим земель, державну реєстрацію земельних ділянок, кадастрове зонування, кадастрові

57

зйомки, бонітування ґрунтів, економічну оцінку земель, грошову оцінку земельних ділянок, облік кількості та якості земель [10, п. 1.2].

Крім того слід відзначити введення ще одного вторинного документа – Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку і формується за допомогою автоматизованої системи державного земельного кадастру.

Цей період обумовлений тим, що держава визначала єдиний централізований орган реєстрації прав на земельні ділянки. Реєстрація прав на земельні ділянки поперемінно виконувалась Держкомземом України та йому підпорядкованим державним підприємством Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України.

Третій етап сучасного розвитку реєстрації земель української держави розпочався зі змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV [11], в редакції від 01.01.2013р., яким визначено орган державної реєстрації прав, утворений Міністерством юстиції України. В подальшому у реєстрації прав на земельні ділянки знов повернулись до принципу декількох суб’єктів реєстрації.

Так, статтею 6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV, в редакції від 01.01.2016 [11] встановлено, що організаційну систему державної реєстрації прав становлять:

1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи;

2) суб’єкти державної реєстрації прав:виконавчі органи сільських, селищних та міських рад,

Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації;акредитовані суб’єкти;

3) державні реєстратори прав на нерухоме майноНа цей, раз слід зазначити, визначалась єдина національна

реєстраційна система, що виключала недоліки першого етапу реєстрації.

Зазначений етап характерний тим, що розділів реєстрацію фізичних та якісних характеристик земельної ділянки від прав на

58

неї. Так, реєстрація фізичних та якісних характеристик земельної у Державному земельному кадастрі була покладена на структурні підрозділи Держгеокадастру України, в той час, як реєстрація прав на суб’єкти визначені статтею 6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [11].

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі [3, ст. 79-1].

Інформація щодо реєстрації прав на земельні ділянки надходить в подальшому в порядку інформаційної взаємодії між кадастрами та інформаційними системами відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно [12, ст. 21].

Правила, регулюючі системи реєстрації землі в Європейському союзі, дуже тісно пов'язані з законами, що регулюють права власності та прав на нерухомість в кожній країні. Ці права кореняться в традиції кожної системи, яка пояснює тим що законодавство Співтовариства не передбачає Систему власності в кожній державі.

Міжнародний дослід з питання реєстрації питання на земельні ділянки є дуже різним. Однак у кожній юрисдикції земельний кадастр є офіційною організацією, відповідальною за експлуатацію системи реєстрації земель від імені держави. Для кожної території може бути тільки один офіційний земельний кадастр.

З цього приводу доречна думка викладена у роботі Я. Тамаря, що ведення системи реєстрації прав на нерухомість повинна бути на основі записів про земельні ділянки та реєстрацію прав на земельні ділянки та нерухоме майно необхідно здійснювати в одному реєстрі прав на основі кадастрових карт однією установою та бути самоокупною адміністративною послугою [13, с. 68].

Висновки. Наявність певної безсистемності в проведенні земельної реформи, відсутність чіткого плану її проведення, недосконалість програмного забезпечення ведення Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав, заклали основи проблемних питань реєстрації прав на земельні ділянки.

При передачі повноважень з питань реєстрації прав та відповідної архівної документації від сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів, міських Рад

59

народних депутатів та районних Рад народних депутатів до територіальних органів Держкомзему України, Книг записів (реєстрації) та другі примірники державних актів, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) нерідко траплялись випадки передачі не в повному обсязі, або виявлялися факти неналежного ведення зазначених документів, що в свою чергу впливало на якість формування державного реєстру земель.

Доречи, така ж сама ситуація виникала й при передачі повноважень від ДП «Центр державного земельного кадастру» територіальних органів Держкомзему України.

Запровадження окремої реєстрації фізичних та якісних характеристик земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, та реєстрації прав на них у Державному реєстрі прав, на мою думку, внесли певну плутанину.

Це визвано тим, що Національна кадастрова система, яка була запущена 01.01.2013 відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр» [12] та Порядок ведення Державного земельного кадастру [14], не містили відомості про всі земельні ділянки та інформації щодо виникнення прав.

Фонд документації із землеустрою та архівні екземпляри правовстановлюючих документів, які з значними зусиллями були зібрані та систематизовані Держкомземом/Держземагентством, так й залишись у його архіві. Робота щодо верифікації державних актів та приведення їх до електронного вигляду, так й не була завершена.

Крім того, залишається значна кількість правовстановлюючих документів на земельні ділянки, які не мають кадастрових номерів, та можуть бути занесені за заявницьким принципом власниками та користувачами земельних ділянок.

Також слід зазначити, що інформаційний обмін в порядку інформаційної взаємодії між Державним земельним кадастром та Державним реєстром речових прав має певні недоліки.

А саме, якщо один із співвласників земельної ділянки, право на яке посвідчено відповідним державним актом та зареєстровано у державному реєстрі земель, звернеться за реєстрацією у Державному реєстрі речових прав та його право буде там реєстровано, то в результаті інформаційного обміну в Державному земельному кадастрі в Поземельній книзі відповідної земельної

60

ділянки, відкриється новий розділ в якому буде зазначена інформація тільки про одного з співвласників, який звернувся за реєстрацією у Державному реєстрі речових прав. Крім того, внесення змін у цільове призначення земельної ділянки, або виправлення помилки у кадастровому номері земельної ділянки, потребують звернення власника або користувача земельної ділянки до суб’єктів державної реєстрації прав

З моменту оприлюднення на вимогу статті 36 Закону України «Про Державний земельний кадастр» [12] на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, відомостей Державного земельного кадастру про: кадастрові номери земельних ділянок; межі земельних ділянок; розподіл земель між власниками і користувачами (форма власності, вид речового права), в сукупності з зазначеними вище обставинами, дали змогу не чистим на руку ділкам здійснювати схеми по рейдерському захопленню земельних ділянок.

Останні заходи, щодо інформаційної взаємодії між органами реєстрації та органами Держгеокадастру передбачені статтею 10 Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [11] на мою думку є неповними, та роблять з органів державної реєстрації прав посередника між державним реєстром речових прав та земельним реєстром земель, в якому реєстрували права до 01.01.2013.

Враховуючи вище викладене, беручи до уваги міжнародний досвід, можна дійти до думки, що запровадження реєстрації прав на земельні ділянки, як складової частини Державного земельного кадастру, є необхідним для встановлення системи реєстрації прав на земельні ділянки, яка буде відповідати вимогам сьогодення та евроінтеграційним прагненням України.

Формування нової системи державної реєстрації прав на нерухомість в системі державного земельного кадастру має забезпечити спрощення процедури переходу прав на землю, і зведення в єдиний реєстр інформації про права на земельну ділянку і нерухоме майно.

61

Література:1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 №

254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 14.

2. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» від 18.12.1990 № 563-XII [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/563-12.

3. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України.. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2768-14

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод і допов.) / Уклад і голов. Ред. В.Т. Бучел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

5. Гринько С.В. Правові аспекти реєстрації прав на землю: Монографія. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004, - 172 с

6. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 №55-XII [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/55-12

7. Земельний кодекс Української РСР від 18.12.1990 №561-XII [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України.. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/561-12/ed19901218

8. Наказ Державного комітетам по земельним ресурсам від № 28 від 15.04.93 Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0031-93/ed19990504

9. Наказ Державного комітетам по земельним ресурсам № 43 від 04.05.99 Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної

62

власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0354-99/ed19990504

10. Наказ Державного комітету України по земельних ресурсах від 02.07.2003 №174 Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0641-03

11. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України.. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1952-15/ed20180307

12. Закон України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 № 3613-VI [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України.. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3613-17

13. Тамаря Я. Зарубіжний досвід державної реєстрації речових прав на нерухоме майно /Тамаря Я// Національний юридичний журнал: Теорія та практика. – 2016. – 66с.

14. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1051-2012-%D0%BF

References:1. The Constitution of Ukraine: Law of Ukraine dated June 28,

1996 No. 254k / 96-VR // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine. - 1996. - No. 30. - Art. 14

2. Resolution of the Supreme Soviet of the Ukrainian SSR "On Land Reform" of 18.12.1990 No. 563-XII [Electronic resource] // Site of the Verkhovna Rada of Ukraine. - Mode of access: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/563-12.

63

3. Land Code of Ukraine dated 25.10.2001 No. 2768-III [Electronic resource] // The site of the Verkhovna Rada of Ukraine .. - Access mode: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2768-14

4. Great explanatory dictionary of the modern Ukrainian language (from the addendum and dopov.) / Structure and heads. Ed. VT Buchel - K .; Irpin: Perun University, 2005 - 1728 pp.

5. Grin'ko S.V. Legal aspects of the registration of rights to land: Monograph. - K .: Publishing and printing center "Kyiv University", 2004, - 172 p

6. Declaration on State Sovereignty of Ukraine dated July 16, 1990 No. 55-XII [Electronic resource] // Site of Verkhovna Rada of Ukraine. - Mode of access: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/55-12

7. Land Code of the RSFSR dated 18.12.1990 №561-XII [Electronic resource] // The site of the Verkhovna Rada of Ukraine .. - Access mode: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/561-12/ ed19901218

8. Order of the State Committee for Land Resources No. 28 of 15.04.93 On Approval of the Instruction on the Procedure for the Formation, Issuance, Registration and Storage of State Acts for Land Ownership and the Right to Use Continuous Land, Contracts for the Right to Temporary Use of Land (including under the terms of lease) [Electronic resource] // Site of Verkhovna Rada of Ukraine. - Access mode: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0031-93/ed19990504

9. Order of the State Committee for Land Resources No. 43 of 04.05.99 On Approval of the Instruction on the Procedure for the Formation, Issuance, Registration and Storage of State Acts for the Right of Private Ownership to Land, the right of collective ownership of land, ownership of land and the right of permanent use of land , contracts for the right of temporary use of land (including on lease terms) and land lease agreements. Electronic resource] // Site of Verkhovna Rada of Ukraine. - Mode of access: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0354-99/ed19990504

10. Order of the State Committee of Ukraine for Land Resources of 02.07.2003 No. 174 On Approval of the Provisional Procedure

64

for the State Register of Land [Electronic resource] // Site of the Verkhovna Rada of Ukraine. - Mode of access: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0641-03

11. The Law of Ukraine "On the State Registration of Real Rights to Real Estate and their Encumbrances" of 01.07.2004 № 1952-IV [Electronic resource] // Site of The Verkhovna Rada of Ukraine .. - Access mode: http://zakon3.rada.gov .ua / laws / show / 1952-15 / ed20180307

12. The Law of Ukraine "On State Land Cadastre" dated 07.07.2011 № 3613-VI [Electronic resource] // The site of the Verkhovna Rada of Ukraine .. - Access mode: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ 3613-17

13. Tamara Ya. Foreign experience of state registration of real rights to real estate / Tamara I // National legal magazine: Theory and practice. - 2016 - 66s.

14. Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated October 17, 2012 No. 1051 "On Approval of the Procedure for the State Land Cadastre" [Electronic resource] // Site of the Verkhovna Rada of Ukraine. - Access mode: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1051-2012-%D0%BF

The main aspects of registration of rights to land plots under the influence of land reform were research. Requested measures to improve procedures for registration of rights to land plots.

Key words: land, land reform, land right, state registration.

Исследованы основные аспекты регистрации прав на земельные участки под воздействием проведения земельной реформы. Предложенные меры по улучшению процедуры регистрации прав на земельные участки.

Ключевые слова: земельный участок, земельная реформа, право на землю, государственная регистрация.

Авторська довідка:

65

Готко Юрій Віталійович – студент 2 курсу освітнього ступеня магістр гр. ПР-174 ЗМ, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Котова Любов Вячеславна – к.ю.н. доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

66

УДК 340

СТАН ТА ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Гречишкіна Т.А.

Антоненко М.І.

PROBLEMS OF MODERN DEMOCRACY OF UKRAINE

Grechishkina T.A.

Antonenko M.I.

«Демократія управління народу, за допомогою і для народу»Авраам Лінкольн

У статті аналізуються проблеми сучасної демократії України та пропонуються шляхи їх вирішення.

Ключові слова: демократія, консолідація, демократична держава.

Постановка проблеми. На даному етапі розвитку Української держави рівень демократії є низьким, оскільки українське суспільство протягом останніх 70 років фактично не мало передумов для розвитку демократичних процесів – не було сформованого громадянського суспільства, демократично налаштованої національної еліти, та усвідомлення себе як нації. І, на думку певного кола вчених, український посткомунізм – є не переходом до демократії, а наслідком еволюції колишньої радянської системи. І саме це впливає на сутнісні риси та тенденції розвитку української демократії та держави у цілому.

Стан дослідження. Наукове дослідження та аналіз демократичних процесів в Україні доволі часто були об’єктом у

67

наукових працях вчених-юристів їм займались такі вчені як В.М. Мартиненко, А.Д. Кондратюк та ін.

А.Д. Кондратюк вважає, що за для розвитку демократичних процесів в Україні необхідно удосконалити механізми безпосередньої участі громадян в управлінні держави [1]. В.М. Мартиненко зазначає про те що для вирішення наявних проблем демократичного режиму в Україні необхідно зосередитись на формуванні нової системи, а не на вдосконаленні старої [2; с. 17].

Мета статті полягає в аналізі основних проблем сучасної демократії, причин її злетів і падінь в ХХІ ст.

Завдання: 1) дослідити наукові праці з даної тематики; 2) визначити проблеми демократії в Україні.

Виклад основного матеріалу. У сучасному світі демократичні процеси впливають на всі сфери життя людей. Значною мірою ці процеси впливають на складові політичного життя. Демократія – це політичний режим, за допомогою якого державна влада здійснюється громадянами. У чинній редакції Конституції закріплені права людини, які визначають право здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і місцевого самоврядування.

Україна вже досить довго перетерплює суперечливі і складні зміни в сфері демократії. Стосовно демократичних процесів України думки науковців розходяться. А.Д. Кондратюк вважає що політична ситуація, яка існує на сьогоднішній день, демонструє, що демократія знаходиться на дуже низькому рівні і є дуже вразливою перед авторитаризмом і тоталітаризмом [1]. На його думку, розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми: 1) посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави; 2) руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради України і місцевих рад депутатами; 3) відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм; 4) непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади; 5) ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень; 6) фактична

68

відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня перед своїми виборцями; 7) стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія. Він вважає, що рішенням цих проблем може стати посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно-політичних процесах. Подальший розвиток демократії в Україні обумовлює, перш за все, необхідність удосконалення конституційних засад реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами [1]. В.М. Мартиненко в свою чергу вважає, що треба сформувати нову систему демократичного врядування, а не вдосконалювати стару системи авторитарного врядування. На його думку, це є головною причиною, що в науковому обігу ми зустрічаємо вживання понять «демократичне врядування», «публічне управління», «публічне адміністрування», «демократичне державне управління» як рівнозначних і взаємно замінних [2, с. 16]. І тому в умовах демократизації державного управління перед наукою постає дуже важлива і складна проблема розробки теорії демократичного врядування на принципово інших методологічних засадах. На його думку перше, чим повинна зайнятись наука на шляху формування такої теорії в сучасних складних умовах переходу від авторитаризму до демократії, – це виробити адекватний формуванню та розвитку демократичних процесів понятійний апарат, відсутність якого породжує немало проблем на шляху формування та розвитку сучасної теорії і практики демократичного врядування [2, с. 17]. Також він вважає за необхідне перехід від теорії і практики авторитарно зумовленого державного управління, в основі якого лежать владні суб’єкт-об’єктні відносини між державою і суспільством, до теорії і практики демократично самоорганізованого суспільства, в основі якого лежать партнерські суб’єкт-суб’єктні відносини між владою (державою) і громадськістю (суспільством) на різних рівнях їх соціальної структуризації. Децентралізація влади і формування системи партнерських відносин між владою і громадськістю через розвиток процесів самоорганізації та самоврядування громадян і складають сутність процесу демократизації державного управління, основним завданням якого є перетворення державного управління в публічну,

69

прозору, відкриту і доступну для організованої громадськості діяльності [2; с. 17].

На нашу думку, В.М. Мартиненко і А.Д. Кондратюк пропонують ефективні шляхи вирішення проблем, але ми вважаємо шлях, який пропонує А.Д. Кондратюк щодо посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно-політичних процесах і удосконалення конституційних засад реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами, більш продуктивним і змістовним вирішенням проблеми.

Для того щоб успішно завершити демократичні перетворення, необхідно від перехідного етапу демократії перейти до етапу її консолідації. Тобто після установлення визначеного типу демократії і конституційного закріплення її основних інститутів і принципів, демократичний режим у нашій країні повинен зміцнитися настільки, щоб не тільки забезпечити своє виживання, але і набути здатність активного опору можливим кризовим явищам. Важко сказати, наскільки далеко Україна просунулась по шляху консолідації. З одного боку, можна з впевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії визначеного типу. За двадцять сім років незалежного розвитку наша країна пройшла ряд важливих перетворень на цьому шляху: у нас є необхідні для функціонування демократії політичні інститути, прийнята демократична Конституція, регулярно проводяться парламентські і президентські вибори, Україна стала членом міжнародного демократичного співтовариства. До того ж, на відміну від молодих демократій держав Латинської Америки, над Україної ніколи не висіла загроза антидемократичного перевороту і приходу до влади військових. Іншими словами, імовірність впевненого руху України в зворотною від демократії сторону вкрай низька.

Але, з іншого боку, важко сказати, що інститути демократії є стабільними. Суспільство упевнено, що в Україні, принаймні, два рази підряд у результаті виборів відбудеться мирна і демократична передача влади від однієї групи еліт іншій. А тому є підстави вважати, що боротьба за голоси виборців проходить не на рівних умовах.

Для того, щоб консолідація демократичного режиму відбулась необхідно, щоб демократія стала єдиною для всіх. Це стає можливим, по-перше, коли жодна з політичних груп не

70

намагатиметься скинути демократичний режим; по-друге частина населення буде переконана в тому, що будь-які політичні зміни обов'язково повинні здійснюватися в рамках установлених демократичних процедур; і, нарешті, коли всі учасники політичного процесу будуть розуміти, що внутрішні конфлікти можуть бути вирішені тільки відповідно до встановлених норм, а їхнє порушення є неефективним і призведе до негативних наслідків.

Зміцнюючись, демократія глибоко укореняється в політичних інститутах, громадському житті і суспільній свідомості. Відомі дослідники перехідних процесів Х. Лінц. і А. Степан зазначають: «Говорячи про консолідацію демократії, ми не маємо на увазі ні лібералізованих недемократичних режимів, ні псевдодемократій, ні змішаних демократичних режимів, у яких окремі демократичні інститути співіснують з недемократичними, неконтрольованими демократичною державою, інститутами. Тільки демократії можуть стати консолідованими демократіями». На жаль, це поки не про Україну [3].

Про складний стан демократії в Україні свідчать показники основних перехідних процесів. Згідно з оглядами «Фрідом Хаус», Україна має стабільні показники волі і залишається в категорії частково вільних країн. Верховенство права залишається стабільним, але знаходиться на недостатньому рівні для країни, які прагнуть до демократії. Інтеграція до європейської міжнародної правової системи потребує прийняття та втілення міжнародних стандартів правосуддя та законодавства. До таких стандартів відносяться ідеї правової держави, верховенства права та верховенства закону. Найвагомішим показником демократичного розвитку держави у сучасних державах є принцип верховенства права [4, c. 78].

На даний час, у світовому демократичному співтоваристві вже визначені вимоги, дотримання яких дозволяє тому чи іншому політичному курсу називатись «демократичним». В. Даль висунув ряд вимог, які б змогли конкретизувати поняття сучасної демократії:

- контроль обраних представників за урядовими рішеннями;

- проведення чесних, що виключають усякий примус, виборів;

71

- забезпечення права громадян виражати свої погляди по всьому спектрі політичних проблем;

- гарантування права громадян на пошук альтернативної інформації, джерела якої захищені законом;

- право громадян виражати свою думку, не побоюючись переслідування по політичних мотивах;

- право громадян створювати відносно незалежні асоціації й організації, включаючи політичні партії й угруповання за інтересами. За дотриманням цих вимог стежить ряд авторитетних міжнародних організацій, а демократичні уряди намагаються реально враховувати їх при виробленні своєї політики [5].

Таким чином, демократична політична система розглядається зараз як режим, що дає громадянам можливість регулярної і конституційної зміни уряду, якщо вони вирішать це зробити достатньою більшістю і на основі інформації, отриманої з альтернативних джерел [5].

Висновки. Отже, роблячи висновок вищесказаного, ми можемо сказати, що Україна вже досить довгий час стоїть на етапі до визначеного типу демократії, але нажаль стан інститутів демократії в Україні на сьогодні не є стабільним, про що свідчать показники основних перехідних процесів. Згідно з оглядами «Фрідом Хаус», Україна має стабільні показники волі і залишається в категорії частково вільних країн.

Існують різні думки вчених щодо проблем демократичних процесів в Україні, але всі вони констатують факт того, що розвиток демократії на сьогоднішній день знаходиться на дуже низькому рівні і це гальмує процеси в інших сферах людського життя.

З одного боку, можна з впевненістю констатувати факт побудови в Україні демократії визначеного типу. Але, з іншого боку, важко сказати, що інститути демократії є стабільними. Україна вже досить довгий час стоїть на етапі консолідації, але нажаль, стан інститутів демократії в Україні на сьогодні не є стабільним, про що свідчать показники основних перехідних процесів.

У кінці хочеться вернутись до висловлювання, Президента Авраама Лінкольна, який сказав, що: «Демократія управління

72

народу, за допомогою і для народу» і дуже хочеться, щоб держава, яка стоїть на шляху демократії, не забувала це.

Література:1. Кондратюк А. Д. Проблеми розвитку демократії в Україні

[Електронний ресурс] / А. Д. Кондратюк - Режим доступу до ресурсу: http://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/13792/2/VseukrStud_20121v2_Kondratiuk_A-Problemy_rozvytku_demokratii_162.pdf.

2. Мартиненко В. Демократичне врядування: проблеми теорії і практики / Василь Мартиненко. // публічне управління. – 2014. – С. 16–22.

3. Хилько М. Політична культура населення України: аналіз розвитку громадянських якостей / Максим Хилько. // політичний менеджмент. – 2007. – №1. – С. 115–126.

4. Татаренко Г. В. Індекс верховенства права як міжнародний стандарт правосуддя // Г.В. Татаренко // Правові засоби забезпечення та захисту прав людини: вітчизняний та зарубіжний досвід: Матерiали Міжнародної науково-практичної конференції науковців, юристів-практиків, молодих вчених, аспірантів, студентів. – 13-14 квітня 2017 р. – Сєвєродонецьк: вид-во СНУ ім.В.Даля, 2017. – 246 с.

5. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - X., 2009. - С. 77-78.

References:1. Kondratyuk A. D Problems of the development of democracy in Ukraine [Electronic resource] / A. D Kondratyuk Access mode to the resource: http://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/13792/2/VseukrStud_20121v2_Kondratiuk_A-Problemy_rozvytku_demokratii_162 .pdf.2. Martynenko V. Democratic governance: problems of theory and practice / Vasily Martynenko. // public management. - 2014. - P. 16-22.

73

3. Khilko N. Political Culture of the Population of Ukraine: Analysis of the Development of Civil Characteristics / Maxim Khilko. // political management. - 2007. - №1. - P. 115-126.4. Tatarenko G.V Index of rule of law as an international standard of justice // G.V. Tatarenko // Legal means of protection and protection of human rights: domestic and foreign experience: Materials of the International scientific and practical conference of scientists, lawyers-practitioners, young scientists, graduate students, students. - April 13-14, 2017 - Severodonetsk: A of Volodymyr Dahl East Ukrainian National University, 2017. - 246 p.5. General theory of state and law: Textbook for students of legal higher educational institutions / Ed. MV Zvika, O. V. Petryshina. - X., 2009. - P. 77-78.

The article analyzes the problems of modern democracy of Ukraine and suggested ways of their solution.

Key words: democracy, consolidation, democratic state.

В статье анализируются проблемы современной демократии Украины и предлагаются пути их решения.

Ключевые слова: демократия, консолидация, демократическое государство

Авторська довідка:

Гречишкіна Тетяна Олексіївна – студентка 2 курсу гр. ПР-172д юридичного фауцльтету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Антоненко Михайло Іванович – к.і.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 25.08.2018 р.

74

УДК 340.1

ПРАВО УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Золкіна А.В.

Антоненко М.І.

THE LAW OF UKRAINE AT THE PRESENT STAGE

Zolkina A.V.

Antonenko M.I.

У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених, досліджено теоретичні підходи щодо тлумачення поняття «право України». В роботі проаналізовано етапи розвитку правової системи України. На прикладі реформ за останні два роки розглянуто зміни в національній системі права України. А також, висвітлено ставлення населення країни до роботи державних органів влади та реформування правової системи України.

Ключові слова: правова система, національна правова система, синергетика, синергетичний підхід, самоорганізація, порівняльне правознавство.

Становлення правового інституту України почало свій розвиток ще задовго до проголошення незалежності. Звісно, існують різні думки, щодо так званої точки започаткування Українського права в цілому і початку його розвитку. Деякі вчені вважають, що цією самою точкою відліку є Правда Ярослава Мудрого, для когось це відома Конституція Пилипа Орлика, яка датується ще 1710

75

роком, а хтось навпаки вважає, що розвиток права Української держави розпочався разом з її незалежністю. Виходячи із теми статті необхідно розглянути цей розвиток вже після 1991 року, а також, слід більш детально зупинитися на подіях останніх років, тобто на сучасному етапі. Подана тема була предметом дослідження багатьох вчених, таких як Р. Давід, К. Цвайгерт, Р.Г. Баранцев, В.Є. Войцехович, І.С. Кривцова, І.Р. Пригожин, С.С. Сливка, Г. Хакен тощо. Саме тому метою статті є розгляд етапів розвитку права України та його сучасний стан. А також аналіз змін в національній системі права України за останні роки.

О.Ф. Скакун визначає правову систему як комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання. Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої країни [1, с. 237].

Розвиток права України умовно поділяється на три великих етапи. Перший датується ХІ – ХІІ століттям нашої ери. Розвиток Київської держави та рівня права в ній призвів до виникнення так званої Правди Ярослава Мудрого, а саме «Руської правди». Вона містила в собі норми кримінального, спадкового, торгового та процесуального законодавства і була головним джерелом правових, соціальних та економічних відносин Давньої Русі. Правду Ярослава Мудрого називають найдавнішим пам’ятником слов’янського права. У тому чи іншому вигляді вона увійшла до складу або послужила одним із джерел пізніших судних грамот, таких як Псковська судна грамота, Двінська уставна грамота, Судебник Казимира 1468, Судебник 1497 і 1550 рр.

Другий етап ХVII – XVIII століття. Розпочинається зі створенням гетьманських статей. А також, однією з головних причин було видання Конституції Пилипа Орлика, що сприяла створенню демократичних засад державності в Україні – незалежний судовий трибунал, розподіл влади, приватна власність та інше. За оцінкою українських істориків вона є однією з перших європейських конституцій нового часу. І саме ці документи стали основою для позиціювання України як демократичної, самобутньої країни.

76

ХХ – ХХІ століття – третій (сучасний) етап. Вважається, що з прийняттям Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України, розпочинає своє формування сучасна правова система України. Деякими дослідниками було запропоновано поділити процес формування на два етапи: попередній – до прийняття Конституції (1990 – 1996 р.) і сучасний – після 28 червня 1996 року. Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи України, ліквідацією деформацій радянського періоду, прийняттям великої кількості законодавчих актів, пов’язаних, насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства. Сучасний етап розпочався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової системи [2].

Відомо і зрозуміло, що зміна стану національної правової системи України відбувається самоорганізовано. Національна правова система України просувається поетапно по самостійно визначеному шляху розвитку. Для забезпечення сприятливих обставин під час цього розвитку використовують синергетику. При цьому береться до уваги інформація про умови існування національної правової системи України і характеристика кожного її складового елемента станом на сьогодні, а також визначається ціль, заради досягнення якої здійснюються певні зміни [3, с. 610].

Однією з характерних рис української національної правової системи є її незбалансованість за рахунок того, що варіанти її поведінки, як правило, визначаються різновидами співпраці з іншими державами, однак, кожна нація має власний менталітет. В Конституції України визначається, що в державі діє принцип права (ст. 8) [4, с. 4]. На сучасному етапі розвитку правової системи України складається така ситуація, коли все виконується за певними правилами, чітко визначеними у законах, кодексах, постановах Кабінету Міністрів України, указах Президента України тощо. Законодавство України постійно оновлюється, але швидкість введення в дію нових постанов доволі мала, що не завжди відповідає потребам суспільства.

77

Урядом проводяться різноманітні реформи, які повинні діяти не лише для певних верств населення, а й для суспільства в цілому, тобто такі зміни мають бути відчутними серед населення. Згідно останніх соціальних опитувань можна побачити, що реформи не є достатньо відчутними для населення і в певної кількості, навіть, викликають обурення. Одним з факторів впливу є недостатній рівень правової обізнаності населення. Зміни у правовій системі можна спробувати побачити лише на прикладі реформування останніх років (2015-2017). До прикладу, візьмемо програму популяризації України у світі, реформу системи національної безпеки і оборони, реформу освіти, програму енергонезалежності та реформу енергетики. Якщо подивитися на оцінку перебігу реформ в Україні та дій влади у різних сферах, можна побачити, що за 10-бальною шкалою від 1 до 10, де «1» означає, що реформ майже або зовсім немає, а «10» – що вони йдуть максимально успішно, жодна з програм не набирає, навіть, половини. На думку опитуваних, найбільшу оцінку (4 біли) отримує програма популяризації України у світі; майже не відстає реформа системи національної безпеки і оборони – 3,85; реформа освіти – 3,31; програма енергонезалежності та реформа енергетики – 3,02. «Найнижче» місце займає судова реформа – 2,77 [5, с. 67]. При цьому, якщо проаналізувати результати опитування на тему «Як впливають реформи та дії влади в різних сферах на особисте становище населення?», можна побачити наступне:

Назва програми реформи

Позитивне ставлення (% опитуваних)

Негативне ставлення (% опитуваних)

Не впливають (% опитуваних)

Важко відповісти(% опитуваних)

Програма популяризації України у світі 26,3 18,5 54,6 0,6Реформа системи національної безпеки і оборони

25,4 21,7 52,2 0,7

Реформа освіти 13,6 31,4 54,4 0,6Програма енергонезалежності та реформа енергетики

11,8 34,0 53,2 1,0

78

Згідно цієї таблиці можна зробити висновки, що половина населення не бачить або не відчуває впливу реформ на собі [5, с. 69].

Стосовно розвитку українського права як суспільного явища необхідно звернути увагу на наступні характерні риси, тенденції, суперечності, притаманні йому сьогодні. Сутність українського права залежить, головним чином, від сутності нинішньої української держави. Якщо спробувати розкрити її сутність у стислій дефініції, можна запропонувати таке: українська держава – це організація політичної влади більшості населення, яка, керуючи суспільством в його інтересах, забезпечує поступовий перехід до створення умов, потрібних для повного й безперешкодного здійснення основних прав людини, прав націй, народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості, солідарності. Отже, з точки зору загальноісторичної соціально змістовної типології держав Україна належить до типу перехідних держав, зорієнтованих на соціальну демократію.

Сучасну правову систему України слід відносити до відповідного перехідного типу. Тобто йдеться про так зване «об’єктивне» юридичне право, право як система формально обов’язкових правил поведінки загального характеру, що є встановлені або санкціоновані державою, зорієнтовані на соціальну демократію і виражають волю більшості населення країни, а отже забезпечуються державою [6].

Висновки. Отже, національна правова система України на сучасному етапі не є досконалою через її відносно малий час існування та недостатню компетенцію і рівень розвитку певних державних органів. Необхідно налагодити хід розвитку національної правової системи України, узгодити ритми її еволюції. Вона має декілька шляхів подальшого розвитку. Певні зовнішні та внутрішні причини обумовлюють можливий подальший вибір кожного елемента правової системи. До цього підштовхують певні фактори. І якщо зовнішні фактори діють своєрідно, вибір національної правової системи України викликаний і внутрішніми причинами також. До таких можна віднести волю народу, рівень економічного розвитку, політичні тенденції тощо. Так як владою чітко не визначається шлях розвитку політичної системи країни якихось точних прогнозів зробити неможливо.

79

Також можна стверджувати, що є необхідним для розвитку національної правової системи України. По-перше, це припинення ведення бойових дій на Сході України і остаточне вирішення конфлікту. По-друге, необхідно корупцію звести нанівець або принаймні знизити її до мінімуму. А також, важливим є розвиток судової влади, досягнення компетентності працівників державних органів. Необхідні реформи в медицині та пенсійні реформі тощо. Отже, є ще доволі багато роботи, виконання якої допоможе подальшому розвитку національної правової системи України.

Література:1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підруч. / О.Ф. Скакун //

2001, – 656с.2. Правова система України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.wikiwand.com/uk/ 3. Маїк І.С. Аналіз розвитку національної правової системи

України крізь призму синергетичного підходу у порівняльному правознавстві / І.С. Маїк // Форум права. – 2012. – №4. – с. 610-616 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12micupp.pdf

4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. - ст.141.

5. Якименко Ю. Україна 2017-2018: нові реалії, старі проблеми (аналітичні оцінки) / Ю. Якименко (курівник проекту), А. Биченко, В. Голуб, В. Замятін та ін. // Київ, 2018 – 142с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://razumkov.org.ua/uploads/article/2018_Pidsumky_ukr_eng.pdf

6. Право України на сучасному етапі [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://studopedia.com.ua/1_322420_pravo-ukrayini-na-suchasnomu-etapI.html

References:1. Skakun O.F. The theory of state and law: textbook / O.F. Skakun //

2001, – 656p.2. The legal system of Ukraine. –[Electronic resource ] Access mode:

http://www.wikiwand.com/uk3. Mayik I.S. Analysis of the development of the national legal system

of Ukraine through the prism of the synergetic approach in 80

comparative law / I.S. Mayik // Forum of law. – 2012. –№4 – p. 610-616 [Electronic resource]. – Access mode: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12micupp.pdf

4. The Constitution of Ukraine // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine (VRU). - 1996. - No. 30. - Art.141.

5. Yakimenko Y. Ukraine 2017-2018: new realities, old problems (analytical assessments) / Y. Yakimenko (project keeper), A. Bychenko, V. Golub, V. Zamyatin and others. // Kiev, 2018 – 142p. [Electronic resource]. - Access mode: http://razumkov.org.ua/uploads/article/2018_Pidsumky_ukr_eng.pdf

6. Law of Ukraine at the present stage [Electronic resource] - Mode of access: http://studopedia.com.ua/1_322420_pravo-ukrayini-na-suchasnomu-etapI.html

In the article on the basis of the analysis of scientific views of scientists, the theoretical approaches to the interpretation of the concept of "law of Ukraine" are researched. The article analyzes the stages of development of the legal system of Ukraine. On the example of the reforms over the past two years, changes in the national system of law of Ukraine have been considered. Also, the attitude of the population of the country to the work of state authorities and reform of the legal system of Ukraine are highlighted.

Key words: legal system, national legal system, synergetic, synergetic approach, self-organization, comparative law.

В статье на основе анализа научных взглядов ученых, исследованы теоретические подходы к толкованию понятия «право Украины». В работе проанализированы этапы развития правовой системы Украины. На примере реформ за последние два года рассмотрены изменения в национальной системе права Украины. А также, освещены отношение населения страны к работе государственных органов власти и реформирования правовой системы Украины.

Ключевые слова: правовая система, национальная правовая система, синергетика, синергетический подход, самоорганизация, сравнительное правоведение.

Авторська довідка:81

Золкіна Анастасія Володимирівна – студентка 2 курсу гр. ПР-172д юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Антоненко Михайло Іванович – к.і.н., доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 28.08.2018 р.

82

УДК 347.4

ВИДИ ШКОДИ, ЩО ВІДШКОДОВУЮТЬСЯ ВНАСЛІДОК ДЕЛІКТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Капінос Д.В.

Щербина В.М.

TYPES OF DAMAGES WHICH ARE AFFECTED AS A RESULT OF DOLLAR LIABILITIES

Kapinos D.V.

Shcherbyna V.M.

В процесі реалізації різноманітних, складніших відносин майновим та особистим немайновим благам їх учасників може бути заподіяна шкода.

Ключові слова: Деліктні зобов’язання; Шкода; Суб’єкт шкоди; Протиправне діяння; Відшкодування шкоди.

Постановка проблеми. Надзвичайно часто виникає проблема здійснення правового захисту порушених внаслідок завдання шкоди прав та інтересів потерпілого. Постає завдання ліквідації наслідків таких порушень (пошкодження чи знищення майна, ушкодження здоров'я, моральні втрати тощо). Виконання такого завдання забезпечується компенсаційною функцією інституту з відшкодування шкоди. Завдяки останній потерпілому

83

забезпечується юридична можливість надання замість втрат, що виникли внаслідок завдання шкоди, інших матеріальних благ відповідно до закону або на підставі рішення суду.

Стан дослідження. Ця проблема була предметом дослідження багатьох вчених як: І.Б. Новицький, К.М. Варшавського, К.А. Флейшиц, О.О. Красавчікова, Ю.X. Калмикова, В.Т. Смірнова, А.О. Собчака, В.О. Тархова.

Метою дослідження є аналіз теоретичних підходів до поняття «деліктне зобов’язання», та його видів.

Однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків відповідно до ЦК є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання із заподіяння шкоди – це цивільне правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) вправі вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди у повному обсязі, а інша сторона (завдавач) зобов'язана відшкодувати шкоду, заподіяну його діями [1, с. 24]. Аналіз юридичної літератури свідчить, що традиційно, юридична відповідальність розглядається як різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Таким чином, цивільно-правова відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, а тому на неї поширюються загальні положення про юридичну відповідальність, але вона має й такі особливості, які змушують розглядати її як самостійну правову категорію. Єдність категорії цивільно-правової відповідальності не виключає існування певних її різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин [2, c. 257].

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо відшкодовувати шкоду в натурі неможливо або це не відповідає інтересам потерпілого, то збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. Цивільний кодекс України передбачає, що юридична або фізична особа

84

відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівникам під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Порівнюючи із загальними умовами успішної відповідальності, цей вид спеціального факту наділений певними особливостями.

Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що особа повинна вчиняти не просто протиправне діяння (діло або бездіяльність), а вчиняти його за таких умов:

1) коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини;

2) коли шкода завдається безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов’язків.

Основною ознакою є те, що працівник (службовець) виконує роботу, доручену йому згідно із зазначеними розпорядчими актами, незалежно від того, має вона одноразовий, тимчасовий чи постійний характер.

Певними особливостями у цьому спеціальному делікті наділена шкода, а точніше шкода, що завдається працівником внаслідок виконання ним трудових обов’язків. Її слід відмежовувати від шкоди, яку працівник завдав третім особам внаслідок виконання покладених на нього трудових обов’язків.

Безпосереднім заподіювачем шкоди за ЦК України вважається:

- працівник (службовець);- підрядник;- учасник (член) підприємницького товариства чи

кооперативу [3, ст. 1172].Однак відповідальність за шкоду, завдану внаслідок

виконання відповідних обов’язків, законодавець покладає відповідно на:

1) юридичну або фізичну особу, при цьому законодавець має насамперед на увазі фізичну особу – підприємця наділену правом найму працівників за трудовим договором (контрактом), з якою він перебуває у трудових (службових) відносинах;

2) замовника за цивільно-правовим договором підряду;3) підприємницькі товариства, кооперативи, учасником

(членом) яких він є.

85

Наступним із спеціальних деліктів за заподіяння шкоди є відповідальності за шкоду заподіяну органами державної влади, правоохоронними та судовими органами.

Відповідно до Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями органів дізнання [4, ст. 56], визначається Цивільним кодексом України статті 1173 – 1175 та спеціальним законом.

Найбільш суттєвою відмінністю цього виду спеціального делікту є суб’єктивний склад заподіюваних шкоди. До них, зокрема, належать: органи державної влади, тобто колегіальні та одноособові органи, наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами для здійснення функцій і завдань держави. Йдеться про органи всіх гілок державної влади: законодавчої (Верховна Рада України), судової (Верховний суд, Вищий господарський Суд України, місцеві та апеляційні суди тощо) та установчої (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації тощо);

Органи місцевого самоврядування, тобто виборні та інші органи територіальних громад, що наділені повноваженнями вирішувати питання місцевого значення (сільські, селищні, міські, районні в містах, районні, обласні ради народних депутатів, їх виконавчі комітети та голови тощо);

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи, органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи. Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі внаслідок прийняття органом державної влади, або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів [3, ст. 1174-1175] заподіював шкоди та відповідач за завдану шкоду в цьому деліктному зобов’язанні не зберігається.

Окрім специфіки суб’єкта, певними особливостями за цим деліктом наділені також і загальні умови деліктної відповідальності.

86

Що стосується такої умови як протиправність діяння, то насамперед слід підкреслити, що у цьому делікті варто говорити не стільки про протиправність, скільки про незаконність рішень, дій або бездіяльності відповідних органів. Сутність цього розмежування полягає в тому, що дані органи та їх посадові чи службові особи, на відміну від інших суб’єктів, мають здійснювати свою діяльність не на принципі заборони (дозволене все, що не заборонено законом), а на принципі дозволу (дозволено лише те, що дозволено законом чи іншими підзаконними актами). Тому незаконними будуть не лише рішення, дії чи бездіяльність органу державної влади, органу місцевого самоврядування та їх посадових та службових осіб, які прямо заборонені в законі, але й ті, що вчинені без відповідних повноважень, з їх перевищенням чи зловживаннями [5, с. 43].

Іншою особливістю цього делікту є те, що законодавець до окремого виду протиправного діяння відносить також і прийняття органом державної влади, органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був висунутий незаконним і скасований.

При цьому можливість відшкодування шкоди, заподіяної даним різновидом делікту, не залежить ні від органу, що прийняв його, ні від різновиду нормативно-правового акта. Основними критеріями є те, щоб цей нормативно-правовий акт був визнаний незаконним, тобто таким, що суперечить чинному законодавству, та скасованим, тобто таким, щоб внаслідок незаконності була припинена його дія.

Другою відповідальністю за шкоду, є шкода заподіяна малолітніми і неповнолітніми особами. Малолітніми визначаються особи, які не досягли 14 років. Ці особи не зважаючи на те, що наділені часткою цивільною дієздатністю, визнаються повністю неделіктоздатними, але шкода завдана ними підлягає відшкодуванню. Відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи. Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх осіб функцій опікуна .

Протиправність діяння полягає в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них згідно із законом чи договором обов’язок здійснювати виховання та нагляд за

87

малолітнім. Що стосується батьків, то відповідальність буде покладена на обох незалежно від того, проживають вони разом чи окремо.

У разі, коли батьки були позбавлені батьківських прав, обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще протягом трьох років після позбавлення батьківських прав.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття [3, ст. 1178, 1183]. Однак із цього загального правила законодавець робить єдиний виняток, який зводиться до того, що ця особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років, проте лише за повної сукупності таких умов:

- ця шкода завдана життю або здоров'ю потерпілого;- малолітня особа, після досягнення нею повноліття, має

достатні для цього відшкодування кошти;- батьки (усиновлювачі), опікуни чи інші фізичні особи, які

на правових підставах здійснювали виховання малолітньої особи, на яких був покладений обов'язок щодо відшкодування шкоди, завданої малолітнім, є неплатоспроможними або померли.

Що відносно відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою, то згідно ЦК України неповнолітніми визнають фізичних осіб віком від 14 до 18 років. Незважаючи на те, що дані особи наділені неповною цивільною дієздатністю, вони визнаються повністю деліктоздатними, а значить, такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність [6, с. 124].

Однак, незважаючи на те, що в цьому віці особи вже досягли певного психічного рівня та мають певний життєвий досвід, щоб оцінювати свої вчинки та нести за них відповідальність, вони, у переважній більшості випадків, не мають достатньої кількості майна, коштів чи інших матеріальних ресурсів, яких було б достатньо для відшкодування завданої ними шкоди. Враховуючи ці обставини, законодавець, окрім визнання за неповнолітнім здатності нести відповідальність за завдану ним шкоду самостійно на

88

загальних підставах, встановлює, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується субсидіарно її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а у випадку, якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цим закладом [3, ст. 1179].

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами, момент припинення відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, який здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, залежить від досягнення ним повноліття та певних інших обставин.

В цивільному кодексі України визначається ще один вид шкоди – моральна шкода, вона полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Виникнення такої шкоди тісно пов'язане і з обставинами справи, і з самою особою, оскільки різні протиправні дії чи бездіяльність тягнуть за собою неоднакові негативні наслідки емоційно-психологічного характеру для різних потерпілих залежно від їхнього темпераменту, психологічних особливостей тощо. Наявність моральної шкоди є фактом конкретного випадку. Відповідно, вчинення лише протиправного діяння стосовно особи свідчить про можливість, але не обов'язковість виникнення моральної шкоди. Судова практика виходить із того, що об'єктивними обставинами, які підтверджують негативний емоційний стан потерпілого, є, зокрема, неможливість продовження активного суспільного життя, втрата певної роботи, вимушена зміна чи обмеження у виборі професії, погіршення або позбавлення реалізації фізичною особою своїх звичок та бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми тощо [7, с. 505].

Хоча законодавство й визначає, що спосіб компенсування моральної шкоди відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб, але вже існуюча практика доводить, що ще тривалий

89

час грошова форма відшкодування буде пріорітетною. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення.

У Цивільному кодексі ідеться про відшкодування моральної шкоди незалежно від вини того, хто її завдав, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок.

Однак вищезазначений припис фактично нівелюється подальшим змістом самого ЦК, оскільки всі статті гл. 82, де йдеться про відшкодування шкоди незалежно від вини того, хто завдав шкоду, використовують термін «шкода», а не «майнова» чи «моральна» шкода [3, ст. 1173-1176, 1187]. Це означає, що диспозиції зазначених статей також охоплюють і моральну шкоду, впроваджуючи правило про безвиновну відповідальність за її завдання і в цих випадках. Останнє є абсолютно правильним з огляду на те, що і моральна, і майнова шкода є складовими багатоаспектного поняття «шкода», а отже, мають підпорядковуватися єдиним принципам їх відшкодування.

Висновки. Підводячи підсумок даного наукового дослідження, можна сказати що зобов’язання з заподіяння шкоди є цивільним правовідношенням, де сторона потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди у повному обсязі, а інша сторона завдавач зобов'язана відшкодувати шкоду, заподіяну його діями.

Закон передбачає два способи залагодження майнової шкоди: 1) відшкодування в натурі, це передати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ; 2) повне відшкодування завданих збитків.

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо відшкодовувати шкоду в натурі неможливо або це не відповідає інтересам потерпілого, то збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Також у цивільному кодексі України визначається ще один вид шкоди – моральна шкода, вона полягає у фізичному болю та

90

стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Законодавство визначає, що спосіб компенсування моральної шкоди відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб, але вже існуюча практика доводить, що ще тривалий час грошова форма відшкодування буде пріоритетною.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення.

Література:1. Красавчиков О.А. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности М.: Юрид. лит. , 1966. - 200 c 2. Капліна Г.А., Елларян А.С. Договірна та недоговірна (деліктна) відповідальність: порівняльно-правовий аналіз / Г.А. Капліна, А.С. Елларян // Актуальні проблеми права теорія і практика збірник наукових праць. - 2015. - №30 – с. 321 3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) - 2003. - NN 40-44, ст.3564. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) - 1996. - № 30, ст. 1415. Малеина М.Н. Компенсация за неимущественный вред. – К.: Імпреза, 2004. – 1246. Флейшиц, Е. А. Обязательства из причинения вреда и из неосновательного обогащения [Текст] / К. А. Флейшиц. — М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1951. — С. 2397. Цивільне право України. Кн.2. - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. – С. 630

References:1. Krasavchikov O.A. Compensation for damage caused by a source of increased danger M .: Yurid. Lit , 1966. - 200 c2. Kaplina GA, Ellaryan AS Contractual and delinquent (tort) responsibility: comparative legal analysis // G. A. Kaplina, A. S. Ellaryan

91

// Current problems of law: theory and practice. Collection of scientific worksю – 2015. - №30: - 321 pp.3. The Civil Code of Ukraine // Information from the Verkhovna Rada of Ukraine (VVR), 2003, NN 40-44, p.3564. The Constitution of Ukraine // Information from the Verkhovna Rada of Ukraine (VVR), 1996, No. 30, Art. 1415. Maleina MN Compensation for non-pecuniary damage. - K .: Impreza, 2004. - 1246. Fleyshits, EA Obligations of causing harm and unjustified enrichment [Text] / K. A. Fleichits. - M.: Gos. Izd-y Jr. Lit., 1951. - P. 2397. Civil law of Ukraine. Kn.2 - Dzere O. V. - Kuznetsov N. S. - P. 630

In the process of realization of various, more complex relations, property and personal non-property benefits of their participants may be harmed.

Key words: delinquency obligations; Damage; Subject of harm; Misdemeanor Reparation.

В процессе реализации различных, сложных отношений имущественным и личным неимущественным благам их участников может быть причинен вред.

Ключевые слова: Деликтные обязательства; ущерб; Субъект ущерба; Противоправное деяние; Возмещение ущерба.

Авторська довідка:

Капінос Дмитро Васильович – студент 2 курсу гр Пр 162 Д, юридичного фауцльтету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Щербина Василій Михайлович – проф., д.ю.н., Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

92

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

УДК 347.122

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Кравченко Л.В.

Капліна Г.А.

CONCEPT AND CLASSIFICATION OF CIVIL AND LEGAL PROTECTION PROTECTION OF THE RIGHTS OF

OWNERSHIP

Kravchenko L.V

Kaplina G.A.

Останніми роками питання про захист права власності набуло важливого теоретичного і практичного значення. Аналіз сучасної судової практики свідчить, що немає єдиної позиції судових органів з вирішення спорів, пов’язаних з порушенням права власності. Суди загальної юрисдикції і господарські суди, розглядаючи спори, пов’язані із захистом порушених прав, неоднозначно застосовують норми чинного законодавства, тому невизначеність судових органів в питанні одноманітного застосування положень цивільного права до спорів даної категорії призводить до порушення конституційних прав власників.

Ключові слова: захист права власності, способи захисту права власності, зобов’язально-правові способи захисту права власності, речово-правові способи захисту права власності.

93

Постановка проблеми: Проблема захисту та охорони права власності є актуальною через те що порушення права власності є доволі частим правопорушенням оскільки за даними Державного реєстру судових рішень у період з 01.01.2017 по 31.12.2017 у судах першої інстанції щодо правопорушень права власності було винесено 44805 судових рішень та вироків.

Стан дослідження: Ця проблема була предметом дослідження багатьох вчених як: О. В. Дзера, В. П. Ємельянов, І.О. Дзера, С.Є. Донцов, В.В. Джунь, С.Е. Демський, І.П. Домбровський, Г.В. Єременко, О.С. Йоффе, І.С. Канзафарова, О.М. Клименко, В.М. Коссак.

Мета дослідження: Розглянути теоретичні проблеми, класифікації способів захисту права власності та поняття способів захисту цього права.

Цивільно-правові способи захисту цивільних прав досить різні за своїм змістом і умовами застосування. Одні з них захищають права власності, інші – виражені не безпосередньо. Але сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.

В літературі є різні погляди на класифікацію способів захисту права власності, які висловлюють вчені, кожен по різному. Поділ цивільно-правових способів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-правові є найбільш поширеним. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту спрямовані на захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.

Багато авторів вважають, що речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Класифікацію способів захисту права власності вчені представляють узявши за основу класичний поділ способів захисту права власності.

94

О.В. Дзера представив класифікацію способів захисту права власності з урахуванням традиційного (класичного) поділу.

1) Речово-правові способи: основні: віндикаційний позов; негаторний позов; допоміжні: позов про визнання права власності; позов про виключення майна з опису; позови про захист прав співвласників у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

2) Зобов’язально-правові способи: договірні: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей наданих у користування за договором; не договірні: способи захисту права власності у делікатних зобов’язаннях; повернення без підстав отриманого чи збереженого майна.

3) Спеціальні способи захисту: позови про визнання угоди недійсною; способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів, визнанням незаконним правового акта, що порушує право власності [1, с. 510]

Як ми бачимо класифікація О.В. Дзери майже не відрізняється від змісту класичної класифікації способів захисту права власності. Але він в особливих випадках добавив третій вид законодавчо закріплених способів захисту права власності.

Також ще є дещо спрощена класифікація, яку запропонував В.П. Ємельянов.

Способи захисту права власності він поділяє на дві групи загальні та спеціальні.

До загальних способів належать: 1) витребування майна з чужого незаконного володіння; 2) вимоги власника або іншого законного власника про

усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча ці порушення і не були пов’язані з позбавленням володіння;

3) позови про визнання права власності.Спеціальні способи включають: 1) способи захисту від правомірного чи неправомірного

втручання державних органів чи інших організацій; 2) способи захисту у разі несприятливого збігу

об’єктивних обставин; 3) зобов’язально-правові способи;

95

4) захист права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою [2, с. 160].

Поділ засобів захисту права власності на речові і зобовязальні є зрозумілим і простим. Але сьогодні він може і не охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний позов та негаторний позов.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту – позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов’язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов’язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до яких входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту [3 c. 761-762].

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).

Згідно зі ст. 364 ЦК України кожний з співвласників спільної часткової власності має право вимагати виділу в натурі своєї частки зі спільного майна. Якщо згоди про спосіб виділу не буде досягнуто, то за позовом співвласника йому може бути виділена частка в натурі, за винятком випадків неподільності речі, яку не можна

96

поділити без втрати її цільового призначення. А якщо це неможливо, то співвласникові, який бажає виділу, за його згодою, присуджується грошова компенсація. Суд також може припинити право такої особи на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників за підставами, передбаченими ст. 365 ЦК України.

Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог статей 69, 70, 71 Сімейного кодексу України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх та непрацездатних дітей або інтереси одного з подружжя, інші обставини, передбачені законом.

Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його цільового призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ст. 71 СК). Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паш) у господарських товариствах, майна фермерських та особистих селянських господарств).

У разі відчуження частки у спільному майні стороннім особам законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гаранти. На випадок продажу частки у праві спільної власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право переважної купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною для продажу і на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів.

Відповідно до ст. 364 ЦК України продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу.

Продавець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності

97

відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця - стосовно будинку чи 10 днів – стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Строк позовної давності за такими вимогами встановлений у один рік [3].

Виходячи з цього можна зробити такий висновок. До спеціального способу захисту права власності можна віднести: позови про визнання угоди недійсною; способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів. Усі ці способи можливо застосувати лише в рамках позовного провадження, тоді, коли є наявний спір про право.

Щодо несудових засобів захисту права власності можливо віднести договір про поділ спільного майна подружжя. Цей договір передбачає, що особи, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі можуть встановити поділ спільної сумісної власності. Або особи можуть в цьому договорі встановити порядок використання майна. Крім того в сімейному праві передбачено, що подружжя може зареєструвати в нотаріальному порядку шлюбний договір, в якому встановити об'єкти майна, що не є спільною сумісною власністю подружжя.

Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій) [4, с. 16].

Запропонований перелік способів не є вичерпним і кожен з них випливає з конкретних правовідносин. Разом з тим,

98

класифікація способів захисту і порядок їх застосування буде залежати у кожному окремому випадку від характеру правопорушення і сутності порушеного права власності.

Висновки. Підсумовуючи вищевикладене, робимо такий висновок, що основний напрям цивільно-правового захисту права власності полягає у застосуванні речово-правових способів, що включають в себе: витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном і визнання незаконним правового акта, що порушує право власності, а також зобов'язально-правові способи захисту, що виражаються через: способи захисту права власності у договірних зобов’язаннях та способи захисту права власності у недоговірних зобов’язаннях.

Термін «способи захисту права власності» можна використовувати при оспорюванні чи при порушенні права власності. Способи захисту права власності реалізовуються через конкретні засоби, так як специфіка полягає у застосуванні юридичних норм, які відновлюють майнове становище потерпілого власника.

Таким чином розглянуті класифікації надають можливість проаналізувати основні способи захисту права власності, а також їх співвідношення та взаємодію між собою. Все це дає нам змогу зрозуміти особливості певних категорій справ, на основі яких виникає бажання для подальших наукових досліджень та пошуку більш ефективних механізмів захисту прав власності.

Література:1. Право власності в Україні: навч. посіб. / О. Дзера, Н. Кузнєцова, О. Підопригора та ін. за заг. ред. О. Дзери, Н. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 816 с. 2. Емельянов В. П. Гражданское право Украины : практич. пособие / В. И. Емельянов. – изд. 2-е, исп. и доп. – Х. : НПКФ "Консум", 1996. – 236 с.3. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика. - 4-те вид., стереотипне. - К. : Юрінкорм Інтер, 2014. - 976 с.4. Цивільне право України. У 6-ти т.: Курс лекцій. Т.1/ [Ред. Шишка Р.Б. Кройтор В.А.] – Харків.: Еспада, 2008. – 561 с.

99

References:1. Ownership in Ukraine: Teachers. manual / O. Dzer, N. Kuznetsova, O. Podoprigora and others. per community Ed. O. Dzery, N. Kuznetsova. - K .: Yurincom Inter, 2000. - 816 pp.2. Emelyanov V.P. Civil law of Ukraine: practical. allowance / VI Emelyanov. - ed. 2nd, verse and add - Kh.: NPKF "Konsum", 1996. - 236 p.3. Civil law of Ukraine. General part: textbook / ed. O. V. Dzery, N. S. Kuznetsova, R. A. Maidanika. - 4th type, stereotyped. - K.: Yurinkorm Inter, 2014. - 976 p.4. Civil law of Ukraine. In 6 th .: A course of lectures. T.1 / [Ed. Shishka R. B. Kreutor V.A.] - Kharkiv .: Espada, 2008. - 561 pp.

In recent years, the question of the protection of property rights has become important theoretical and practical significance. An analysis of modern judicial practice shows that there is no single position of the judicial authorities in resolving disputes related to violation of property rights. Courts of general jurisdiction and economic courts, considering disputes related to the protection of violated rights, ambiguously apply the rules of the current legislation, therefore uncertainty of the judicial authorities in the issue of uniform application of the provisions of civil law to the disputes of this category leads to violation of the constitutional rights of owners.

Key words: Protection of property rights, ways to protect property rights, obligatory legal ways of protecting property rights, legal and legal ways of protecting property rights.

В последние годы вопрос о защите права собственности приобрело важное теоретическое и практическое значение. Анализ современной судебной практики свидетельствует, что нет единой позиции судебных органов по разрешению споров, связанных с нарушением права собственности. Суды общей юрисдикции и хозяйственные суды, рассматривая споры, связанные с защитой нарушенных прав, неоднозначно применяют нормы действующего

100

законодательства, поэтому неопределенность судебных органов в вопросе единообразного применения положений гражданского права к спорам данной категории приводит к нарушению конституционных прав собственников.

Ключові слова: Защита права собственности, способы защиты права собственности, обязательственно-правовые способы защиты права собственности, вещественно-правовые способы защиты права собственности.

Авторська довідка:

Кравченко Людмила Вікторівна – студентка 3 курсу гр Пр 162 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Капліна Галина Анатоліївна – к.ю.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

101

УДК 347.78:04.738.5

АВТОРСЬКЕ ПРАВО У СФЕРІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Лукашевіч А.В.

Капліна Г.А.

COPYRIGHT IN THE WORLD INFORMATION NETWORK INTERNET

Lukashevich A.V.

Kaplina G.A.

Розвиток цивілізації без науково-технічного і соціального прогресу є неможливим. Люди своєю творчою діяльністю значною мірою впливають на швидкість цього розвитку. Інтелектуальний потенціал нації на сьогоднішній час є найважливішим чинником впливовості держав на міжнародній арені. Економічні зв’язки, пропаганда, прибуток тим більше, чим більше в цій державі розвинуті галузі науки, чим краще сформована система середньої та вищої освіти. Право інтелектуальної власності та інститут авторського права є однією з найважливіших ланок у цій системі. Сьогодні, у зв’язку зі стрімким науковим розвитком людина може займатися творчою діяльністю не тільки у матеріальному світі, а й у віртуальному, за допомогою ресурсів, що знаходяться в інформаційній мережі Інтернет, яка з’явилась відносно нещодавно і стала невід’ємною частиною життя кожної людини. У зв'язку з появою цифрових технологій відбулися глобальні зміни у виробництві і поширенні інтелектуальних продуктів: копіювання і

102

поширення здешевились настільки, що стали доступні будь-якому користувачеві. Основною проблемою в цьому процесі стає те, що традиційні підходи охорон прав автора виявляються неспроможними запобігти їх порушенню. Це пов’язано зі зникненням потреби в матеріальному екземплярі та у глибинній розбіжності думок про місце і роль авторських прав в Інтернеті та в уявленні про те, що саме повинно бути захищене.

Ключові слова: авторське право, об'єкт авторського права, право інтелектуальної власності, Інтернет, інтернет-технології, веб-сайт, цифрова епоха, цифрові технології, правовласник.

Постановка проблеми. Розвиток цифрових та Інтернет-технологій викликав істотні зміни сфери обороту інтелектуальних продуктів, що породило безліч конфліктів з приводу авторських прав і відповідальності за порушення законодавства про інтелектуальні права. Він також призводить до трансформації понять інтелектуального продукту та інтелектуальної власності. У зв'язку з цим відчувається недостатня розвиненість міжнародного права і українського законодавства, яке оперує поняттями доцифрової епохи.

Виникає конфлікт між правовласниками і користувачами. В основі цього конфлікту лежить істотне здешевлення технології копіювання і поширення інформації. Якщо раніше правовласники могли отримувати прибутки від створення і продажу матеріальних носіїв, а авторське право було спрямоване, головним чином, на захист інтересів одного підприємця від посягань іншого, то в цифрову епоху користувачі отримали можливість дешево копіювати інформацію і обмінюватися нею між собою на великих відстанях і в великих обсягах.

Стан дослідження. Вказана проблема була предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких: О.В. Пастухов, Д.М. Бойко, Д.В. Грибанова, М.В. Гури, Р.В. Дроб’язко, В.І. Жукова, В.О. Жарова, А. Беатьє та В. Еспінель.

Метою статті є аналіз соціально-економічних механізмів охорони авторського права в цифрову епоху, виділення найважливіших понять у системі авторського права, визначення нових, для авторського права обставин та обставин, що зазнали змін

103

з появою мережі Інтернет та причини нелегального поширення об’єктів авторського права в Інтернеті.

У зв’язку з появою Інтернету та його швидкому розповсюдженню, в авторському праві виникли нові течії, які спрямовані на обмеження користувачів у вільному обміні інформацією. Це є закономірною реакцією на повсюдне порушення прав автора в мережі. Ряд причин, у зв’язку з якими обмін нелегальним контентом став поширеним явищем в Інтернеті, є характерними для користувачів українського Інтернету, інші є відображенням соціальних відносин, що складаються в Інтернеті.

Специфічно українські причини широкого поширення нелегального контенту в Інтернеті мають економічну основу і пов'язані з високою вартістю легальних продуктів, що не відповідає їхній якості, логістичними проблемами, що обмежують доступ до легальних творів. Поряд з цим, в Україні існують інфраструктурні обмеження, викликані недостатнім розвитком високошвидкісного доступу в Інтернет і нерозвиненістю платіжних систем.

Друга група причин пов'язана із соціальною організацією мереж користувачів Інтернету, заснованої не на ринкових принципах, а на принципах взаємності та добровільного обміну.

Особливістю сучасного етапу розвитку авторського права є зміна форми вираження творів і переведення їх у цифрову площину.

Право володіти власністю та право вільно поширювати інформацію – два конституційних права, які в рівній мірі має захищати держава. З питань забезпечення і поєднання цих двох бажань людини і виникають численні суперечки, які загострилися останнім часом.

Механізми, створені для цього правом і економікою, стали стрімко застарівати і перестали влаштовувати всі сторони. Спроби прив'язати старі правові концепції до нових відносин провалюються і викликають конфлікти. Потрібно з'ясувати, що виникло нового або радикально змінилося з приходом цифрових і мережевих технологій, а що залишилося незмінним [1, с. 512].

Новими з приходом Інтернету та цифрових технологій можна вважати наступні обставини:

1) стрімко зменшується значення понять матеріального примірника і копії творів, на яких єдино будувалося авторське право

104

як правова наука і як галузь економіки. вартість створення електронних копій «примірника» прагне до нуля;

2) для регулювання введено поняття «доведення твору до загального відома таким чином, що будь-яка особа може отримати доступ до твору», причому важливим в ньому є доступ, який стає, деякою мірою, більш важливим поняттям, ніж копіювання;

3) існуюче інформаційний простір стало ще більш високо інтегрований і транскордонним з приходом поняття хмарних технологій, що в праві на даний момент досліджується в недостатній мірі;

4) виникають нові особливості, пов'язані з ідентифікацією особистості, формою угод, колективною творчістю, державним керуванням, фінансовими розрахунками та ін. Далеко не всім ще можна дати опис і оцінку, однак варто зауважити, що вони істотні за своєю сутністю і змінюють всі правові сфери;

5) якщо раніше видавець за допомогою авторського права боровся з видавцем недобросовісним, то тепер видавець бореться з користувачами;

6) раніше неможливо було проконтролювати те, як використовується продана копія, скільки разів вона буде прослухано або прочитана, тепер правовласник отримав технічну можливість це контролювати;

7) виникає нове поняття провайдера як особливого суб'єкта, у якого важлива місія в забезпеченні доступу до інформації та з приводу відповідальності якого йдуть запеклі суперечки.

Разом з тим, слід зазначити, що незмінними залишаються багато чинників:

1) прагнення автора визнавати результати своєї інтелектуальної діяльності цінними і бажання контролювати доступ до творів і отримувати прибуток від їх використання.

2) не змінюється також роль видавництв (студій та інших посередників), які створюють пропозицію на ринку. Все, що було раніше, наприклад, паперові книги, видавництва і музичні лейбли, зберігається.

3) по-іншому починає працювати механізм просування творів на ринку. цей механізм не завжди прозорий для правовласників, які звикли працювати в традиційних форматах. Так, дійсно, і користувачам, і деяким авторам складно буває перейти від

105

паперової книги до електронної, від платівки до комп'ютерного файлу.

Оскільки в Законі України «Про авторське право і суміжні права» була закріплена концепція охорони саме форми твору, то логічно виникає питання, чи підлягають охороні твори, розміщені в Інтернеті? Адже це вже не матеріальний носій, це таке вираження, що не є стабільним, важко довести навіть його існування взагалі. Твори, зафіксовані в електронній формі і розміщені в мережі, можуть бути сприйняті необмеженим колом користувачів у будь – який час.

Проблема полягає в тому, що більшість правовласників не мають можливості відстежувати розповсюдження і використання об‘єктів авторського права в Інтернеті, а традиційні способи захисту не є ефективними в новому цифровому середовищі. Тому питання як форм існування об‘єктів авторського права в мережі, так і особливостей їх захисту в сучасних умовах є надзвичайно актуальним.

Головними критеріями охороноздатності творів є, по – перше, їх оригінальність, по-друге, об‘єктивна форма вираження. Стосовно першого показника законодавство не вдається в пояснення, говорячи про оригінальність лише стосовно назви твору та тих об‘єктів, що нею не наділені. Другий критерій означає, що твір може бути виражений у будь-якій об‘єктивній формі, а можливі способи його фіксації не деталізуються. Це підтверджує той факт, що твори в цифровій формі, в тому числі, ті що циркулюють в мережі, охороняються авторським правом

На нашу думку особливим та найважливішим об‘єктом авторського права в мережі Інтернет є «WEB-сайт». Але не всі погоджуються з тим, що веб-сайт становить собою складений твір. Наприклад Р. Еннан дотримується думки, що Інтернет-сайт близький до літературного твору, оскільки Інтернет-сторінка являє собою файл з текстовою інформацією, не зашифрованою у компільований файл. Ураховуючи те, що в основі Інтернет-сторінки знаходиться комп‘ютерна програма, яка відповідно до ст. 18 Закону охороняється як літературний твір, можна зазначити, що Інтернет-сайт також належить до галузі літератури.

О.М. Пастухов зазначає, що за своєю фізичною та юридичною природою «веб-сайти» близькі до баз даних, оскільки

106

розміщені на них тексти зазвичай містять посилання на інші інформаційні ресурси на тому самому або іншому сайті [2].

Більшість суджень зводяться до того, що розробники Інтернет-сторінок здійснюють творчу працю і веб-сайт є твором. На підтвердження цього слугує і Лист державного департаменту інтелектуальної власності (нині – Державна служба інтелектуальної власності) «Про веб-сайт як об'єкт авторського права» від 22.01.2007 N 16-14/231 , де вказано, що відсутність у законодавстві про авторське право визначення відповідних понять не може бути перепоною у правовій охороні "веб-сайту", "веб-сторінки", "веб-порталу" як об'єктів авторського права, якщо вони є творами, тобто, результатами творчої діяльності людини. Тому спектр думок щодо правової природи веб-сайту надзвичайно великий.

Виходячи з вищенаведеного, можна сказати, що Інтернет-сайт – це окремий комплексний об‘єкт авторського права.

Висновки. У статті нами були окреслені основні контури проблематики, пов'язаної з регулюванням авторського права в цифрову епоху. У зв'язку з появою цифрових технологій відбулися глобальні зміни у виробництві і поширенні інтелектуальних продуктів: копіювання і поширення здешевились настільки, що стали доступні будь-якому користувачеві. Дешевизна і легкість створення копій творів призвели до стрімкого зростання обороту авторських творів, обміну ними між користувачами.

Одночасно відбувається і трансформація понять «Інтелектуальний продукт» і «інтелектуальна власність». Основною проблемою в цьому процесі стає те, що традиційні підходи виявляються неспроможними зі зникненням потреби в матеріальному екземплярі. У дискусії про місце і роль авторських прав в Інтернеті помітно глибинна розбіжність в уявленні про те, що повинно бути захищене.

Одна сторона розглядає результати інтелектуальної праці як матеріальні продукти і прирівнює їх оборот до обороту будь-яких інших фізичних об'єктів побоюючись за свої доходи в результаті широкого використання дешевих технологій копіювання – вони прагнуть захистити свої твори будь-якими способами.

З протилежного боку знаходяться ті, хто розуміє цінність абстрактної ідеї, яка виражається в тих чи інших результатах творчої діяльності (книзі, музичному творі і т.д.). Вільний обіг ідей

107

є необхідною умовою прогресу, розширення ринку інтелектуальних продуктів, і Інтернет в цьому сенсі створює нові можливості для виробництва і поширення інноваційних продуктів. Можливо, для більшої зручності розуміння та правозастосування можливо також зробити кодифікацію актів стосовних інтелектуальної власності, на сьогодні існує інкорпорація Державного департаменту інтелектуальної власності, Інституту інтелектуальної власності і права «Законодавство України про інтелектуальну власність» [3, c.77].

Тому актуальність і проблемність захисту об‘єктів авторського права в мережі зростає із зростанням кількості користувачів Інтернету. В наш час з розвитком новітніх технологій застосування відомих режимів правової охорони авторських прав викликає питання.

Література:1. Дроб’язко В.С., Дроб’язко Р.В. Право інтелектуальної власності: Навчальний посібник. –К.: Юрінком Інтер, 2004. –512 с.2. «Про веб-сайт як об'єкт авторського права» Лист державного департаменту інтелектуальної власності // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 22.01.2007 N 16-14/231 3. Котова Л.В., Елларян А.С. Проблеми захисту авторського права в мережі інтернет // Л.В. Котова, А.С. Елларян // Молодь і наука: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку права в Україні: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих науковців ; м. Сєвєродонецьк, 18-19 травня 2017 р. / За ред. проф. Розовського Б.Г. — Сєвєродонецьк: вид-во СНУ iм. В. Даля. 2017. – 236 с.

References:1. Drobyazko V.S., Drobyazko R.V. Intellectual Property Rights: A Manual. -K .: Yurinkom Inter, 2004. -512 p.2. "About the Web site as an object of copyright" Letter of the State Department of Intellectual Property // Bulletin of the Supreme Council of Ukraine. – 22.01.2007 N 16-14/2313. Kotova L.V., Ellaryan A.С. Problems of copyright protection in the Internet // L.V. Kotova, A. S. Ellaryan // Youth and science: the current state, problems and prospects of the development of law in

108

Ukraine: materials of the All-Ukrainian scientific and practical conference of students, postgraduates and young scientists; m. Severodonetsk, May 18-19, 2017 / Ed. prof. Rozovsky B.G. - Severodonetsk: View of Volodymyr Dahl East Ukrainian National University 2017. - 236 p

The development of civilization without scientific, technical and social progress is impossible. People with their creative activity greatly influence the speed of this development. The intellectual potential of the nation for today is the most important factor in the influence of states on the international arena. Economic links, propaganda, profit the more, the more developed branches of science in this state, the better the system of secondary and higher education is formed. The right of intellectual property and the institution of copyright are one of the most important links in this system. Today, due to the rapid scientific development, a person can engage in creative activity not only in the material world, but also in virtual, with the help of resources located in the Internet information network, which appeared relatively recently and has become an integral part of everyone's life. In connection with the advent of digital technologies, global changes in the production and distribution of intelligent products have occurred: copying and distribution have become so cheap that they become available to any user. The main problem in this process is that the traditional approaches to protecting the author's rights prove to be untenable to prevent their violation. This is due to the disappearance of the need for a physical copy and the deep divergence of opinions about the place and role of copyright on the Internet and in the idea of what exactly should be protected.

Key words: copyright, object of copyright, intellectual property law, Internet, Internet technologies, website, digital era, digital technologies, copyright holder.

Развитие цивилизации без научно-технического и социального прогресса невозможно. Люди своей творческой деятельностью в значительной степени влияют на скорость этого развития. Интеллектуальный потенциал нации на сегодняшнее время является важнейшим фактором влияния государств на

109

международной арене. Экономические связи, пропаганда, прибыль тем больше, чем больше в этом государстве развитые отрасли науки, чем лучше сформирована система среднего и высшего образования. Право интеллектуальной собственности и институт авторского права является одной из важнейших звеньев в этой системе. Сегодня, в связи со стремительным научным развитием человек может заниматься творческой деятельностью не только в материальном мире, но и в виртуальном, с помощью ресурсов, находящихся в информационной сети Интернет, которая появилась относительно недавно и стала неотъемлемой частью жизни каждого человека. В связи с появлением цифровых технологий произошли глобальные изменения в производстве и распространении интеллектуальных продуктов: копирование и распространение удешевились настолько, что стали доступны любому пользователю. Основной проблемой в этом процессе становится то, что традиционные подходы охран прав автора оказываются несостоятельными предотвратить их нарушению. Это связано с исчезновением потребности в материальном экземпляре и в глубинной расхождения мнений о месте и роли авторских прав в Интернете и в представлении о том, что именно должно быть защищено.

Ключевые слова: авторское право, объект авторского права, право интеллектуальной собственности, Интернет, интернет-технологии, веб-сайт, цифровая эпоха, цифровые технологии, правообладатель.

Авторська довідка:

Лукашевіч Андрій Віталійович – студент 3 курсу гр. Пр 161 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Капліна Галина Анатоліївна – к.ю.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.110

УДК 261.7(477)

РЕЛІГІЯ ТА ДЕРЖАВА В УКРАЇНІ

Михайлова Д.В.

Мезеря О.А.

RELIGION AND THE STATE IN UKRAINE

Mikhailova D.V.

Mezerya O.A.

У статті аналізується актуальність взаємодії релігії і держави в Україні. Розглядаються вплив держави на релігійні організації, церкву, проблеми взаєиодії релігії і права, висвітлюється модель державно-церковних відносин в Україні.

Ключові слова: світська держава, екуменічний рух, свобода релігії, свобода совісті, міжцерковні конфлікти.

Постановка проблеми. На сьoгoднішній день взаємодія релігії і права в Україні досліджується багатьма науковцями. Наголошуємо на тoму, що демократизація суспільства, яка відбувається в Україні з початку 90-х років ХХ ст., зумовила зростання духовної свободи людини і як наслідок збільшення кількості діючих y країні релігійних організацій та посиленні впливу релігійних стрyктyр на державно-правові процеси.

В Україні почала зростати кількість церков, їх цифра досягла 23 тисяч. Церкви вийшли на нoвий рівень функціонування. Це є певним свідченням забезпечення в Україні права на свoбоду совісті.

111

Україна є світською державою, тобто державою, в якій церква є відокремленою від держави.

В сфері релігії існує багато проблем, які потребують вирішення. В Україні виникають міжконфесійні конфлікти, щo виникають з причини впливy закордонних релігійних центрів на вірyючих різних церков України.

Бaгaтo науковців ведуть дискусії щодо того, чи зможе держава впливати на церкву і вирішувати міжцерковні конфлікти в пoдальшому. Саме цим питанням займались такі науковці: Олійник А.Ю., Oрлова Т.В., В.І. Лубський, Кравчук М.В., Рабінович П.М. та ін. Тoму враховуючи вищезазначене, слід звернути увагу на взаємодію держави та церкви.

Мета статті: дoслідити взаємодію релігії та держави в Україні, визначити проблеми їх співвідношення.

Виклад основного матеріалу. Частина 2 статті 35 Конституції України закріплює, щo церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а шкoла - від церкви. Жoдна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова [1].

Таким чинoм, Україна є світською державою. Світська держава – це держава, в якій церква та релігійні об’єднання відділені від неї та не втручаються в сферу діяльності державних oрганів, маючи власну сферу діяльності, куди не втручається держава [2, c. 45].

Не допускається будь-який примус на рахунок власного визначення громадянином свoгo ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах та церемоніях. Церква і релігійні організації в Україні відoкремлені від держави, а школа від церкви.

З утвердженням незалежності в Україні змінилась модель державно-церкoвних відносин. Реaльні можливoсті для відокремлення церкви та держави відкрив закон “Про свободу совісті та релігійні організації” [3].

Зaвданнями цьогo закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; визначення обoв'язків релігійних організацій перед державою і суспільством.

112

Свобoдa совісті – право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії [4, c. 101].

Свобoдa релігії є правом кожної людини жити за своєю релігією і вірою, виконувати заповіді своєї релігії без перешкод.

Певним свідченням забезпечення в Україні права на свободу совісті є кількість релігійних організацій. В Україні ця цифра досягла 23 тисяч. Релігійні організації видають приблизно 120 гaзeт та журналів.

Важливим є тe, щo відмінені статті Цивільного та Кримінального кодексів, які обмежували права віруючих та релігійних об’єднань.

Алe у цій сфері існують деякі проблеми, найнебезпечнішими з них є міжцерковні конфлікти. Найнебезпечнішими є конфлікти між православними церквами, тому що існує твердження, що нібито частина УПЦ, якa орієнтована на Московський Патріархат, є єдиною правонаступницею Київської митрополії. Це не так, тому що прaвoнаступницею Київської митрополії може бути Українська Грекo-Католицька церква, Польська Православна тощо.Такoж чaсто міжцерковні конфлікти виникають на ґрунті претензій на володіння культовими будівлями.

Підкреслюємо, що діяльність деяких новітніх релігійних організацій характеризується масовими порушеннями закону у різних країнах світу. Деякі такі організації принижують особистість, є спрямованими нa підрив державного суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності України, практикують фінансові зловживання та ухилення від сплати податків тoщо.

Слід зазначити, щo українська держава підтримує екуменічний рух (рух за співпрацю та взаємодію між християнами різних конфесій) як в Україні, тaк і в світі. До цього руху вже приєднуються буддійські, ісламські організації та громади певних етнічних релігій.

Акцeнтується увага на тoму, що державна влада здатна шукати підтримку у релігійних діячів та в релігійних організаціях під час передвиборних перегонів [5].

Взaгaлі, рoзвиток пoдій у церковно-релігійній сфері свідчив про рух державно-конфесійних відносин до паритетних, на партнерських засадах. З урахуванням всіх проблем, що існували та

113

існують у сфері діяльності релігійних організацій, держава та церква рухались до зваженого вирішення – з урaхуванням інтересів обох сторін, прав громадян на свободу вірoсповідання та потрeбу забезпечення суспільної злагоди.

Наголошуємо на тoму, що практично жодна політична структура не буде мати успіху, якщо вона спробує ігнорувати найглибші переконання та вірування громадян.

Зазначено, шo держава не повинна втручатись у здійснювану у межах закону діяльність релігійних організацій. Державі ні як не впливає на фінансову діяльність рeлігійних організацій, але чітко визначає права релігійних організацій, які пов'язaні зі свободою віросповідання.

У сфері релігії існує багaто проблем, які потребують вирішення. Потребують вирішення питання викладання в навчальних закладах релігієзнавчих дисциплін, сoціальної роботи церкви, взаємодії релігійних oрганізацій і армії тощо.

Висновки. Отже, українськa державa ствoрює належні умови для відродження діяльності церкви та реалізації прав віруючих.

Слід зазначити, щo Україна є світською державою. Але, незважаючи на це, держава має значний вплив на релігію. В країні кожeн має правo на свободу світогляду і віросповідання. Для громадян України стаття 35 Конституції України,що вказує на те,що Україна є світською державою забезпечується Законом "Про свободу совісті та релігійні організації".

Наголошуємо на тому, що релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки та ін., хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівне право з усіма іншими грoмадянами брати участь в політичному житті.

Жoдна релігія нe мoже бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань бути увільнений від своїх обов'язків пeрeд державою абo відмовитись від виконання конституційних обов'язків, законів.

Література:

114

1.Конституція України //Відомості Верховної Ради України. -1996. -Ст. 35;2.Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права : Навч. посіб./ Кравчук М.В. - К.: Професіонал ,2004р. - 398 с.;3.Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 988-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991.- № 25, статті 5,7,17,21,25,29;4.Лешан В.Ю. Основи релігієзнавства / Лешан В. Ю.. - Чернівці: Рута, 2005. - 304 с.;5.Співвідношення права та релігії як специфічних чинників соціально-нормативного регулювання суспільних відносин / О.В. Маніліч // Право і суспільство. - 2012. - № 6. - С. 20-26.;6.Місце релігійних норм у правовій системі держави / О.В. Маніліч // Право і суспільство. - 2012. -№ 4. - С. 43-47.

References:1.Constitution of Ukraine // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine. -1996. -St 35;2.Kravchuk M.V. Problems of the theory of state and law: Teach. manual / Kravchuk MV - K .: Professional, 2004. - 398 s .;3. The Law of Ukraine "On Freedom of Conscience and Religious Organizations" dated April 23, 1991 No. 988-XII // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine. - 1991.- № 25, articles 5,7,17,21,25,29;4.Leshan V.Yu. Fundamentals of Religious Studies / Leshan V. Yu .. - Chernivtsi: Ruta, 2005. - 304 s .;5.Sorpore right and religion as specific factors of social and normative regulation of social relations / O. V. Manilich // Law and Society. - 2012. - No. 6. - P. 20-26.6.The place of religious norms in the legal system of the state / O. V. Manilich // Law and Society. - 2012.-No. 4. - P. 43-47.

The article analyzes the urgency of the interaction of religion and state in Ukraine. The influence of the state on religious organizations, the church, problems of the relationship between religion and law is considered, the model of state-church relations in Ukraine is highlighted.

115

Key words: secular state, ecumenical movement, freedom of religion, freedom of conscience, inter-church conflicts.

В статье анализируется актуальность взаимодействия религии и государства в Украини.Розглядаються влияние государства на религиозные организации, церковь, проблемы взаеиодии религии и права, освещается модель государственно-церковных отношений в Украине.

Ключевые слова: светское государство, экуменическое движение, свобода религии, свобода совести, межцерковные конфликты.

Авторська довідка:

Михайлова Дар'я Володимирівна – студентка 2 курсу гр. ПР-172Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мезеря Олександр Анатолійович – к.ю.н., заступник декана, доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції: 30.08.2018 р.

116

УДК 340.1

ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ

Савочка К.С.

Скупинський О.В.

THE PROBLEM OF THE RELATIONSHIP BETWEEN RIGHT AND LAW

Savochka K.S.

Skupinsky O.V.

У статті на основі аналізу наукових поглядів, досліджено

теоретичні підходи щодо тлумачення поняття “право”, “закон”, співвідношення цих понять та проблематику їх співвідношення.

Ключові слова: право, закон, правовий закон, неправовий закон, держава, суспільство.

Проблема співвідношення права і закону існують від початку правової науки особливо це питання було актуальним в період становлення правових держав. Сьогодні це питання є актуальним в теорії права. Причина полягає в ототожнюванні поняття “право” і “закон”. Ця проблема має не стільки теоретичне, скільки прикладне, практичне значення, бо полягає в тому, щоб чітко вирішити, чи всі закони, які приймаються державою є правом.

Зрозуміло, ця значимість обумовлена передусім характером і особливостями самої проблеми, суть якої коротко зводиться до того, що не нормативні акти – закони виходять (видаються чи

117

санкціонуються) від відповідних правотворчих державних структур і є правовими законами. Існують закони, відповідні правовим критеріям, які треба, з погляду авторів - прибічників даних суджень, вважати правовими. Тут право і закон повною мірою збігається. Але є і закони, котрі не відповідають правовим критеріям і, отже, з правом, не збігаються.

Проблема співвідношення права і закону ставилась ще в стародавні часи такими вченими як: Аристотель, Демокріт, Епікур, Платон, Сократ, Цицерон і досі залишається центральною у праворозумінні. Саме тому метою статті є висвітлення проблеми співвідношення даниих понять , їх взаємоз'язок та практичне значення.

Зміст з'язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об'єктивно виникає в суспільстві. Коли говориться про відповідність закону праву, під останнім розуміється передусім так зване, «природне право» - мораль, свобода, справедливість, рівність. Саме воно (як ідеал) і служить критерієм для оцінки діючого позитивного права, закону [1, с. 330].

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов’язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитивне право» [2].

Закон, на відміну від права, яке з´являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується законодавцями свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відображати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: ,,те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі’’[3, с. 151]. Ось чому в політиці розрізняють закони правові та неправові, авторитарні, які є тільки законодавчо оформленим свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття законів є

118

предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов’язаної із змаганнями різних політичних сил за державну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як сили дотримання встановленого порядку й справедливості буде залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об’єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту [3, с. 152].

Існують різні точки зору на співвідношення права і закону.Одна з них зводиться до тотожності права і закону.

Основний аргумент її прихильників: право здобуває життєвість, лише стаючи законом, отже, поза законом право бути не може.

Інша точка зору полягає в твердженні, що право не можна зводити лише до норм, оскільки воно включає і природне право, що не обов'язково фіксується в законах.

Третя точка зору наполягає на тому, що, оскільки право - це продукт суспільства, а закон – продукт держави, право не буває неправим, тоді як закон може бути і правим, і неправим, і залежить, перш за все, від державної влади.

Розмежування права і закону має глибокий гуманістичний сенс, оскільки дозволяє констатувати, що право як зміст закону виступає критерієм його якості. Завдяки праву ми маємо можливість відрізняти закони правові від неправових, справедливі від несправедливих, гуманні від антигуманних.

Основою і джерелом юридичного закону служить право. І саме тому дія закону має загальний характер, поширюється на кожного.

Право виступає ,,духом’’ закону, його глибинною суттю. Саме право, за допомогою закону, сприяє встановленню і охороні правопорядку. Ще І.А. Ільїн відзначав, що через правопорядок здійснюється ,,взаємне духовне визнання’’ права і закону [4].

Історичний досвід людства підтверджує: дієвість закону грунтується на авторитеті права, а авторитет права – на законі, що діє.

Право реалізується через юридичні закони і державну владу. Так, наприклад, основні принципи правової держави - ,,панування закону у всіх сферах суспільного життя’’ і ,,зв'язаність законом

119

самої держави і його органів’’ – означають, що є держава, яка санкціонується правом, а також є право, яке існує тільки в законах, що мають, у свою чергу, правовий характер. Держава через державну владу, яка носить публічно-правовий характер, за допомогою юридичних законів створює правові умови для своїх громадян, забезпечує правопорядок в суспільстві.

Від розстановки дозволеності і заборон вирішальним чином залежить порядок, характер, інтенсивність правового регулювання. Без зміни в цій області неможливо побудувати правову державу, де буде поєднана сила права з силою закону [4].

Отже, право і закон – це близькі, але не тотожні поняття. Проте було б неправильно протиставляти їх одне одному, вважати що юридичні норми можуть існувати без вираження у законі та інших санкціонованих державою формах. Право має завжди форму вираження: основною з цих форм є закон.

У контексті даної проблеми під ,,законом’’ слід розуміти не закон у строгому, спеціальному розумінні (як акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а всі офіційні джерела юридичних норм (законів, укази, постанови, юридичні прецеденти, санкціоновані звичаї та ін) [5, с. 193].

При розрізненні права і закону під ,,законом’’ слід мати на увазі не закон в строгому, спеціальному розумінні (як особливий нормативний правовий акт – акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а всі офіційні джерела юридичних норм, джерела діючого, позитивного права (нормативні правові акти, звичаєве право, прецеденти і т.д.).

Концепцій, пов'язаних з розрізненням права і закону, існує безліч. Однак, можна позначити два принципові підходи.

1. Право є творіння державної влади та правом слід вважати всі офіційні джерела норм незалежно від їх змісту. Активним прихильником цього підходу в Росії був відомий правознавець і теоретик права Г. Ф. Шершеневич (1863-1912), який вважав державну владу джерелом всіх норм права.

2. Закон, навіть прийнятий належним суб'єктом та в належній процедурній формі, може не мати правового змісту, бути неправовим законом і виражати політичне свавілля. Держава при цьому не тільки не розглядається як творця або джерела права, але, навпаки, само представляється повсюдно пов'язаним або,

120

принаймні, значно обмеженим у своїх діях правом. Держава не стільки встановлює, скільки формулює або виводить право шляхом законотворчої діяльності з об'єктивно існуючої економічної, соціально-політичної та іншої дійсності. Держава в цьому підході представляється виключно творцем законів, але не права [6, с. 157].

При розрізненні права і закону звертають увагу на один бік проблеми – на можливість неправового змісту у правової форми (закону). Однак правомірне й інше питання: а чи може взагалі право існувати поза якої-небудь форми об'єктивності. На це питання слід відповісти негативно: не може бути права до і поза своєї форми (закону). Адже те, що називають ,,природним правом’’, насправді являє собою природно-соціальні начала, які повинні визначати зміст юридичних приписів, а правом у власному розумінні (з точки зору сучасних уявлень про властивості права) не є. Тим більше що, як справедливо зауважує професор B.C. Нерсесянц, розрізнення природного права і позитивного права – лише одна з багатьох можливих версій співвідношення права і закону [5, с. 238]. В даний час суть проблеми розрізнення права і закону полягає не в протиставленні природного права позитивному, а у встановленні відповідності між змістом і формою самого позитивного права.

З цих позицій можна намітити пункти, з яких слід виходити в характеристиці співвідношення права і закону:

1. Право і закон, слід розрізняти. Закон (офіційні джерела норм) – це форма вираження, об’єктивного права зовні, а право-єдність форми та змісту (правил поведінки).

2. Не може бути права до і поза закону (своєї форми). Форма - спосіб життя права, його існування. Як зауважує проф. Мушинський: ,,Всі сучасні системи права одягнені в мундир законодавства [5, с. 240].

3. Закон може мати неправове зміст, бути, з цієї точки зору, порожній, беззмістовною формою - ,,неправовим законом’’. (Правовий зміст у закону чи неправовий - це визначається як на основі загальних природно-правових почав, так і виходячи з конкретно-історичних умов існування даного суспільства) [5, с. 240].

Таким чином, проблема співвідношення права і закону завжди мала і має навіть не стільки теоретичне, скільки практичне значення. Адже суть цієї проблеми полягає в тому, щоб чітко

121

вирішити, чи всі закони, які приймаються державою є правом. Бажання ототожнювати право і закон завжди мало місце та відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визнається лише те, що зведено в закон: поза законом права немає і бути не може.

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Право – це реальне соціальне явище, своєрідний ефективний накопичувач пізнавального соціального досвіду, продукт культурно-історичного життя суспільства, його нормативно-ціннісна система. Поза суспільством, у природі, право не існує.

Важливим питанням у теорії держави і права є проблема розуміння соціальної сутності, призначення та цінності права.

Щодо соціальної сутності права в юридичній літературі зазначається, що у розгляді цього питання слід ураховувати два аспекти:

1) те, що будь-яке право виступає насамперед регулятором (формальний бік);

2) те, чиї саме інтереси цей регулятор обслуговує (змістовний бік).

В Україні проблема класифікації нормативно-правових актів, у тому числі законів, розглядається поки що тільки на доктринальному рівні. У Конституції України застосовується єдиний термін -, закон’’. Запровадження ж окремого статусу поза Конституцією для тих чи інших законів у поточному законодавстві є безпідставним і таким, що суперечить Конституції. Без конституційного закріплення статусу того чи іншого виду закону він не може існувати в законодавстві України.

Створення закону як правового і відношення до нього в значній мірі залежать від загальної і правової культури суспільства і, передусім, законодавця, від розвитку і впливу юридичної науки на законотворчість. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат – створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний

122

неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому - конституція країни втілює прийняті в цій державі уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція - це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується [6 c. 153-154].

Висновки. Узагальнюючи вищесказане, можна дати визначення правового закону. Правовий закон є адекватне відображення сутнісних характеристик права, тобто загальнообов'язкову систему норм загальної рівності, свободи і справедливості. Слід підкреслити, що це саме сутнісне визначення правового закону, що не зачіпає правовий зміст. Дане визначення носить загальний характер і поширюється на всі типи і системи позитивного права, щоправда, лише в тій мірі й остільки, в якій і оскільки останні відповідають об'єктивній природі і вимогам права і дійсно відображають право, а не свавілля [6, c. 160].

Таким чином, співвідношення права і закону виявляється складним процесом. Правовий закон як воля характеризується процесом переходу потреб, інтересів, цілей в об’єктивність шляхом практичної діяльності при реалізації відповідної правової свідомості, правової політики, правових принципів і норм у дійсність. Соціальна цінність правового закону полягає у вихованні і формуванні правових поглядів, людських вчинків та поведінки, в підтриманні законності і правопорядку.

Сутності закону властивий постійний розвиток, який зумовлений змінами суспільного життя. Розвиток закону, як джерела права, є опосередкованим, відбувається через зміну спрямованості його мети і змістовного призначення. Зміст правового закону повинен відображати його правову сутність, що має безпосереднє значення для практики законотворчості.

З нашої точки зору, питання про проблеми співвідношення права і закону на сьогоднішній день є відкритим, це обумовлено плюралізмом поглядів, теорій і ідей про грані співвідношення права

123

і закону. Ця проблема буде стояти перед людством завжди. Було б наївно стверджувати й очікувати, що коли-небудь всі закони будуть правовими. Але суспільні відносини з плином часу змінюються, і форма і зміст - ці невід'ємні характеристики права - також повинні змінюватися.

Література:1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. / О.Ф. Скакун // Посібник. - Х., 2009. - 520 с.2.Право і закон [Електронний ресурс]. // Електронна бібліотека Князева. - Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/filosofiya/part5/024.htm3. Смольков О.А. Філософія. / Смольков О.А. // Навч. посібник. - Л.: Магнолія Плюс, 2007. - 460 c.4. Співвідношення права і закону [Електронний ресурс]. // Вільна енциклопедія Студопедія. - Режим доступу: https://studopedia.su/16_97154_spivvidnoshennya-prava-i-zakonu.html5. Протасов В.Н. Теорія права і держави. Проблеми теорії права і держави: Питання і відповіді. / В.Н. Протасов // Навч. посібник. - М.: Новий Юрист, 1999. - 746 с. 6. Протасов В.Н. Теорія держави і права. / В.Н. Протасов // Курс лекцій. - М.: Юрайт, 2014. - 191 с.

References:1.Skakun O.F. Theory of State and Law. / O.F. Skakun // Manual. - Kh., 2009 - 520 p.2.Right and Law [Electronic resource]. // The electronic library of Knyazev. - Access mode: http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/filosofiya/part5/024.htm 3.Smol'kov O.A. Philosophy. / Smol'kov O.A. / / Teach. manual. - L.: Magnolia Plus, 2007. - 460 c. 4.Value of law and law [Electronic resource]. // Free Encyclopedia Studios. - Access mode: https://studopedia.su/16_97154_spivvidnoshennya-prava-i-zakonu.html5. Protasov VN Theory of Law and State. Problems of the theory of law and state: Questions and answers. / V.N. Protasov // Teaching. manual - M .: New Lawyer, 1999. - 746 p.

124

6. Protasov V.N. Theory of State and Law. / V.N. Protasov / Course of lectures. - M .: Yurait, 2014. - 191 p.

In the article on the basis of the analysis of scientific views, the theoretical approaches to the interpretation of the concept of "right", "law", the relation of these concepts and the problems of their correlation are researched.

Key words: right, law, legal law, non-law, state, society.

В статье на основе анализа научных взглядов, исследованы теоретические подходы к толкованию понятия "право", "закон", соотношение этих понятий и проблематику их соотношение.

Ключевые слова: право, закон, правовой закон, неправовой закон, государство, общество.

Авторська довідка:

Савочка Катерина Сергіївна — студентка 2 курсу гр ПР 171Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Скупинський Олег Володимирович – к.ю.н., доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції: 30.08.2018 р.

125

УДК 347.13

ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Сітченко Л.В.

Гніденко В.І.

PROBLEMS OF NORMATIVE MAINTENANCE OF MEDICAL ACTIVITY IN UKRAINE

Sitchenko L.V.

Gnidenko V.I.

Стаття присвячена аналізу проблем медичного права на основі наукових поглядів та сучасних норм медичного права. Окрема увага приділена змінам які були запроваджені медичною реформою, а також проблемам що виникають у зв’язку з нею. Була здійснена спроба надання рекомендацій щодо їх вирішення та висновки з аналізованих наукових праць які стосувались дослідження проблеми медичного права.

Ключові слова: медична допомога, охорона здоров’я, медична реформа, декларація про надання медичних послуг, трансформація системи охорони здоров’я, безоплатна первинна медична допомога.

Постановка проблеми. В останній час питання нормативного забезпечення медичної діяльності є досить актуальним оскільки сфера охорони здоров’я знаходиться у процесі реформування, що привертає до неї інтерес багатьох науковців,

126

через потребу наукового дослідження введених у дію змін задля аналізу їх практичного використання. Окрім цього до сфери охорони здоров’я підвищилась увага суспільства, політиків та ЗМІ, через те що головним об’єктом медичної реформи є застаріла система фінансування охорони здоров’я, що призвело до певних політичних ігор, а також до виникнення міфів про медичну реформу, тому на даний час існує необхідність у визначені справжніх проблем медичного права.

Право на медичні послуги входить до основних соціальних прав людини та дістає закріплення як у міжнародному так і в національному праві.

Головним джерелом національного права що регулює суспільні відносини у сфері здійснення медичної діяльності є Конституція України 49 стаття якої надає право громадянам на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Нормативне регулювання цих прав закріплене в Основах законодавства про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, та в інших нормативно правових актах.

Стан дослідження. Оскільки до 90-х років минулого століття правове регулювання стосувалось лише незаконної лікарської практики та лікарської практики [1], то і до того часу глибоких досліджень юридична наука у сфері медичного права не мала. Тільки після набуття Україною незалежності та розвитку нормативної бази інституту медичного права почав зростати інтерес науковців до даної сфери.

Вивченням проблем нормативного забезпечення медичного права займались такі науковці як: З. Гладун, В. Москаленко, М. Герасименко та інші. З. Гладун до головних проблем медичного права відносить недостатню впорядкованість медичних правовідносин [2, с. 13]. У свою чергу В. Москаленко зазначає про розбіжності між національним правом та нормами закріпленими міжнародним правом [3, с. 4]. Низка вчених, зокрема Н. Болотіна до проблем медичного права відносять відсутність основного регулятора медичних правовідносин та наполягають на розробці та прийнятті Медичного кодексу [4, с. 120-121].

Саме тому метою статті є: дослідження та аналіз нормативного забезпечення медичної діяльності та виявлення

127

прогалин та колізій у ньому. Відповідно до мети були сформульовані наступні завдання:

1. визначити стан нормативно-правового регулювання медичної діяльністю;

2. проаналізувати наукові роботи з відповідної тематики;3. дослідження змін що відбулись у наслідок медичної

реформи.Виклад основного матеріалу. З набуттям Україною

незалежності та відходом від соціалістичного політичного ладу розпочалось реформування найважливіших сфер державного і суспільного життя, серед яких і охорона здоров’я. Розробка чинного законодавства про охорону здоров’я в Україні розпочалася у 1991-1992 рр. і фактично реформування медичної діяльності триває і досі.

Важливим документом є Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року (далі - Основи) – нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров'я [5]. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров'я, принципи охорони здоров'я, визначає структуру права на охорону здоров'я й обов'язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров'я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров'я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров'я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров'я та є своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров'я.

На нашу думку, для аналізу нормативно-правової бази необхідно, виділити наступні групи законів у сфері охорони здоров’я що регулюють:

а) надання медичної допомоги регулюють: Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних

128

матеріалів людині", Закон України "Про донорство крові та її компонентів", Закон України "Про психіатричну допомогу", Закон України "Про імплантацію електрокардіостимуляторів", Закон України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", Закон України "Про заборону репродуктивного клонування";

б) правовий статус пацієнтів визначає: "Основи законодавства України про охорону здоров'я", Закон України "Про захист прав споживачів", також можемо зазначити що до цього існував проект Закону “Про права пацієнтів в Україні” що систематизувував та значно розширював права пацієнтів, однак він був відкликаний і тому права пацієнтів розширені не були і тому, на нашу думку при розробці Медичного кодексу варто приділити увагу деталізації та розширенню прав пацієнтів;

в) правовий статус медичних і фармацевтичних працівників врегульований тільки Основами а також частково статтями Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", ст. 27-29 Закону України "Про психіатричну допомогу" тощо, і в підзаконних актах, що на нашу думку є теж не припустимим оскільки для забезпечення принципу юридичної рівності проблему регламентації правового статусу медичних і фармацевтичних працівників; необхідне існування певного Закону що детально закріплює це питання;

г) фінансування охорони здоров'я закріплюється Основами, Бюджетним Кодексом України, Законом України “Про державні фінансові гарантії щодо надання медичних послуг та лікарських засобів” від 19.10.2017

ґ) інші нормативно-правові акти що регулюють окремі питання медичної діяльності Законі України "Про лікарські засоби", Закон України "Про рекламу” у якому визначений порядок реклами лікарських засобів, однак на нашу думку доцільно було б прийняти Закон України “Про рекламу у сфері охорони здоров’я” для урахування всіх особливостей рекламованої продукції, а також для захисту споживачів від недобросовісної реклами.

З вище сказаного можемо зробити висновок що в існуючу нормативну базу необхідно внести доповнення та розробити та впровадити низку Законів України.

129

На нашу думку основними проблемами нормативного забезпечення медичного права є низький інтерес законодавців до удосконалення та осучаснення медичних норм, що призводить до наступної проблеми застаріла нормативно-правова база у сфері медичної діяльності. Тому ми вважаємо за необхідне створення та прийняття Медичного кодексу у якому необхідно реалізувати вимоги міжнародних стандартів з прав людини, щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме він у подальшому стане міцною опорою медичного права України – галузі права, що починає невпинно встановлюватись і розвиватись й у нашій державі.

На нашу думку, Медичний кодекс повинен включати норми, які врегулювали б суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги, а всі інші відносини у сфері охорони здоров’я повинні регламентуватись у інших нормативно-правових актах. Кодекс повинен бути спрямований на детальне і всебічне регулювання цих суспільних відносин і необхідно виключити або скоротити до мінімуму можливість наявності тих напрямів медичної діяльності, які б не знайшли регулювання у цьому акті. Не виключаємо також ситуації, коли виникне потреба врегулювати деякі аспекти надання медичної допомоги в окремих законах, оскільки кодекс повинен містити норми, що регулюють найбільш важливі та істотні питання організації і здійснення такої допомоги.

Недостатнє правове забезпечення медичного права спричиняє юридичну невизначеність навіть таких розповсюджених як «медична допомога» та « медична послуга». Більшість науковців розмежовують поняття «медична послуга» та «медична допомога», як правило, за критерієм оплатності, проте існує і позиція щодо їх ототожнення [6 , с. 3].

Питання щодо правової сутності поняття «медична допомога» було предметом розгляду Конституційного Cуду України (далі – КСУ), проте визначення поняття дано так і не було. У пункті 3 мотивувальної частини рішення КСУ зазначив, що у визначеннях науковців, наданих КСУ «медична допомога» і «медична послуга» трактуються і як синоніми, і як антоніми, і як частина одна одної [7].

Ми вважаємо що медична допомога є ширшим поняттям, ніж медична послуга, оскільки медична послуга може надаватись як у рамках медичних послуг так і поза ними. Так у ст. 37 Основ

130

Законодавства України про охорону здоров’я закріплюється перелік осіб що повинні надавати першу медичну допомогу в невідкладних та надзвичайних ситуаціях. Аналізуючи дану норму можемо дійти висновку що у цьому випадку надається медична допомога, а не послуга.

З приводу змін у нормативному забезпеченні медичного права можемо зазначити що вони розпочались з 19 жовтня 2017 року Верховною Радою, шляхом ухвалення Закону «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» та Закону України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» [8].

Крім цього паралельно законодавцем були внесенні зміни до Бюджетного кодексу України та до Основ законодавства про охорону здоров’я. Слід заначити, що крім прийняття нових законів та внесення змін до вже діючих, був зроблений значний крок вперед, який свідчить про глобальність медичного реформування, адже були ухваленні низка постанов Кабінетом Міністрів України які розширюють нормативне забезпечення запровадженої реформи.

Реформування системи охорони здоров’я спричинило багато дискусій з цього проводу, як і у медичній сфері та і у правовому полі, та викликало появу як прихильників так противників запровадження цієї реформи.

Проте, можемо стверджувати, що реформування медичної діяльності в Україні є вкрай необхідним. Цю тезу яскраво ілюструє те, що аналіз існуючої до цього часу системи виявив розбіжності які «виникають між об’ємом потреб населення в медичних послугах та спроможністю держави їх задовольнити на підвалинах доступності, якості, рівності, якості, справедливості» [9]. Держава фактично гарантує надання безоплатної медичної допомоги без будь-яких обмежень усім громадянам України, проте забезпечити все населення безоплатними медичними послугами не в змозі навіть економічно розвинуті країни. І як наслідок це призводить до зменшення рівня доступності медичної допомоги, погіршення якості здійснюваних медичних послуг, погіршення рівня захворюваності у громадян України, зростання корупції в системі охорони здоров’я.

На думку авторів реформи вирішення проблеми фінансування закладі охорони здоров’я закріплене в Законі України

131

«Про державні фінансові гарантії щодо надання медичних послуг та лікарських засобів» ї воно включає наступні компоненти:

1. гарантований пакет медичних послуг що повністю оплачує держава;

2. введення персоналізованих виплат за кожну окрему людину;

3. єдину тарифікацію медичних послуг; 4. стандартизацію медичних послуг [10]. На даний момент, ми вже можемо прослідкувати перші

зміни, які відбулися у раках проведення реформи. Зокрема у первинній ланці надання медичної допомоги розпочався і на разі триває процес укладення декларацій між пацієнтами та лікарями (терапевтами, сімейними лікарями, педіатрами), з 2019 року розпочнеться реформування вторинного рівня (спеціалізованої допомоги) і з 2020 року реформування високоспеціалізованої допомоги.

Послуги первинного рівня будуть надаватись безкоштовно відповідно до затвердженого переліку послуг, а вторинного та високоспеціалізованого будуть оплачуватись за кошти державної страховки, фінансуватись яка буде з бюджету. Отже, можемо стверджувати, що основою реформи є саме зміна моделі фінансування.

Згідно моделі фінансування, що наразі знаходиться в процесі імплементації, лікарні можуть отримувати фінансування двома шляхами:

1. державні субвенції, 2. кошти від Національної служби здоров’я України (далі -

НСЗУ). НСЗУ – є центральним органом виконавчої влади, діяльність

якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров’я, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення [11] .

Для того щоб отримувати кошти від НСЗУ медичним закладам потрібно здійснити реорганізацію з бюджетних установ на комунальні некомерційні підприємства пройти так звану «автономізацію», адже тільки вони зможуть укласти договір з НСЗУ.

132

Також, слід зазначити, що медичні заклади мають підключитись до електронної системи обліку інформації. Станом на 30 червня 2018 року укладено 10 823 736 декларацій між пацієнтам та лікарями [12] до системи підключено 1272 закладів охорони здоров’я, що за даними Державної служби статистики становить 69% від їх загальної кількості [13]. На нашу думку це обмежує право пацієнтів в вільному виборі лікарні та лікаря, оскільки вони не мають змоги укласти декларації з лікарями якщо медичні заклади в яких працюють не підключені до електронної системи охорони здоров’я.

За словами представників Міністерства охорони здоров’я НСЗУ має стати державним страховиком, що буде оплачувати гарантований пакет медичних послуг громадянам. Та нажаль, цей варіант не є панацеєю, оскільки він тягне за собою створення нової проблеми, яка полягає в тому що держава вводить ринкові відносин та конкуренцію між закладами охорони здоров’я, проте не дає розвиватись ринку послуг медичного страхування, та зберігає державну монополію. Крім того виникає ще одна проблема правового характеру, яка полягає в тому, що нововведення фактично порушують 49 статтю Конституції України в якій йдеться про те що держава гарантує надання медичних послуг безоплатно.

Висновки. Підводячи підсумок проведеного аналізу можемо зазначити що аналіз нормативного забезпечення медичного права виявив наступні проблеми:

1. низький інтерес законодавця до удосконалення інституту медичного права, проте можемо зазначити що у зв’язку з медичною реформою інтерес законодавця до медичного права почав зростати;

2. відсутність основного регулятора медичних правовідносин, тобто Медичного кодексу у якому б регулювались найбільш важливі та істотні питання відносин у сфері надання медичної допомоги;

3. недостатня впорядкованість та досконалість існуючої нормативної бази медичного права, що призводить до прогалин у праві, ;

4. відсутність нормативно правового акту який би мав максимально повний перелік прав та обов’язків пацієнта та лікаря та визначав їх статус, для вирішення цієї проблеми

133

необхідно приділити увагу цьому питанню при розробці Медичного кодексу України, або при розробці та ухваленні спеціального закону, наприклад «Про правовий статус пацієнта та суб’єктів з надання медичних послуг»;

5. гарантування державою необмеженого обсягу безкоштовних медичних послуг, які фактично Україна не може надати громадянам, на нашу думку цю проблему зможе вирішити заміна моделі фінансування яка вже відбувається;

6. наявність колізій у законодавстві що забезпечує здійснення медичної діяльності, так впроваджувана медична реформа має протиріччя з Конституцією України у частині оплатності медичних послуг, і тому вважаємо за необхідне внесення змін до ст. 49 Конституції України та викласти її у наступній редакції: «Держава створює умови для якісного, ефективного і доступного для кожного громадянина медичного обслуговування. У закладах охорони здоров’я державної та комунальної форм власності медичні послуги надаються безоплатно в межах гарантованого пакету послуг; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності».

Література:1. В.Д. Волков, Л.Н. Дешко, Заблоцкий В.П. и др.

Медицинское право Украины: Учебное пособие // Донецк: ДонНу, 2005. — 268 с

2. Гладун З.С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я: Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 8–16.

3. Москаленко В.Ф. Нормативно-правова база – основа діяльності медичних установ і закладів // Законодавство України про охорону здоров’я. – К.: Юрінком Інтер, 2000 – С. 3–7.

4. Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України. – 1999. – № 7. – С. 116–121.

134

5. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 року №2801–XІІ //Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№4. – Ст.19.

6. Штерн К.В. Медицинская услуга с позиций определения понятия медицинской помощи // Правовое регулирование медицинской деятельности. – 2007, № 4. – С. 3–6.

7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) вiд 29.05.2002 № 10-рп/2002. – Електронний ресурс: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-02

8. Верховна Рада ухвалила проект закону «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» // Офіційний веб-сайт Міністерства охорони здоров’я. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20171019_a.html.

9. Аналіз чинної системи правового регулювання медичної діяльності в Україні. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://academy.gov.ua/pages/dop/135/files/a9ee50ab-7192-464d-bd66-61bf158db897.pdf

10. Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення».// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2018. № 5. ст.31.

11. Положення про Національну службу здоров’я України. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1101[Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1101-2017-%D0%BF

12. “eHealth” – Національна електронна система охорони здоров’я [Електронний ресурс]: Режим доступу: https://portal.ehealth.gov.ua/

13. Державна служба статистики. Офіційний сайт. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

References135

1. V.D. Volkov, L.N. Deshko, Zablotskyi V.P. y dr. Medytsynskoe pravo Ukrayny: Uchebnoe posobye // Donetsk: DonNu, 2005. — 268 s2. Hladun Z.S. Zakonodavstvo Ukrainy pro okhoronu zdorovia: poniattia, zmist, problemy i perspektyvy // Zakonodavstvo Ukrainy pro okhoronu zdorovia: Zbirnyk normatyvnykh aktiv. – K.: Yurinkom Inter, 2000. – S. 8–16.3. Moskalenko V.F. Normatyvno-pravova baza – osnova diialnosti medychnykh ustanov i zakladiv // Zakonodavstvo Ukrainy pro okhoronu zdorovia. – K.: Yurinkom Inter, 2000 – S. 3–7.4. Bolotina N. Medychne pravo u systemi prava Ukrainy // Pravo Ukrainy. – 1999. – № 7. – S. 116–121.5. Osnovy zakonodavstva Ukrainy pro okhoronu zdorovia: Zakon Ukrainy vid 19 lystopada 1992 roku №2801–XII //Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. – 1993. –№4. – St.19.6. Shtern K.V. Medytsynskaia usluha s pozytsyi opredelenyia poniatyia medytsynskoi pomoshchy // Pravovoe rehulyrovanye medytsynskoi deiatelnosty. – 2007, № 4. – S. 3–6.7. Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy u spravi za konstytutsiinym podanniam 53 narodnykh deputativ Ukrainy shchodo ofitsiinoho tlumachennia polozhennia chastyny tretoi statti 49 Konstytutsii Ukrainy «u derzhavnykh i komunalnykh zakladakh okhorony zdorovia medychna dopomoha nadaietsia bezoplatno» (sprava pro bezoplatnu medychnu dopomohu) vid 29.05.2002 № 10-rp/2002. – Elektronnyi resurs: Rezhym dostupu: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-028. Verkhovna Rada ukhvalyla proekt zakonu «Pro derzhavni finansovi harantii nadannia medychnykh posluh ta likarskykh zasobiv» // Ofitsiinyi veb-sait Ministerstva okhorony zdorovia. [Elektronnyi resurs]: Rezhym dostupu: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20171019_a.html.9. Analiz chynnoi systemy pravovoho rehuliuvannia medychnoi diialnosti v Ukraini. [Elektronnyi resurs]: Rezhym dostupu: http://academy.gov.ua/pages/dop/135/files/a9ee50ab-7192-464d-bd66-61bf158db897.pdf10. Zakon Ukrainy «Pro derzhavni finansovi harantii medychnoho obsluhovuvannia naselennia».// Vidomosti Verkhovnoi Rady (VVR), 2018. № 5. st.31.

136

11. Polozhennia pro Natsionalnu sluzhbu zdorovia Ukrainy. Zatverdzheno postanovoiu Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 27 hrudnia 2017 r. № 1101[Elektronnyi resurs]: Rezhym dostupu: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1101-2017-%D0%BF12. “eHealth” – Natsionalna elektronna systema okhorony zdorovia [Elektronnyi resurs]: Rezhym dostupu: https://portal.ehealth.gov.ua/13. Derzhavna sluzhba statystyky. Ofitsiinyi sait. [Elektronnyi resurs]: Rezhym dostupu: http://www.ukrstat.gov.ua/

The article is devoted to the search of problems of medical law on the basis of scientific views and modern norms of medical law. Particular attention was paid to the changes introduced by the medical reform, as well. as the problems that arise in this regard. An attempt was made to present recommendations for their solution on the basis of the conclusions of the analyzed scientific works devoted to the problems of medical law.

Key words: medical aid, health care, medical reform, contract for medical services, transformation of health care system, safe primary health care.

Статья посвящена анализу проблем медицинского права на основе научных взглядов и современных норм медицинского права. Особое внимание уделено изменениям которые были введены медицинской реформой, а также проблемам возникающих в связи с ней. Была осуществима попытка предоставления рекомендаций по их решению и выводы из рассматриваемых научных работ касающиеся исследования проблемы медицинского права

Ключевые слова: медицинская помощь, здравоохранение, медицинская реформа, право на предоставление медицинских услуг, трансформация системы здравоохранения, бесплатная первичная медицинская помощь.

Авторська довідка:

Сітченко Леонід Валерійович – студент 3 курсу гр. ПР-162д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

137

Гніденко Вікторія Ігорівна – асистент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

УДК 340

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА

Стародубцева К.С.

Івчук Ю.Ю.

MAIN AREAS OF FORMATION OF THE LEGAL SOCIAL STATE AND CIVIL SOCIETY

Starodubtseva K.S.

Ivchuk Y.Y.

У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених, досліджено теоретичні підходи щодо формування головних напрямків формування правової соціальної держави та громадянського суспільства. Підкреслюється, що ці поняття взаємопов’язані та їх розвиток залежить від стану кожного з них.

Ключові слова: правова держава, соціальна держава, громадянське суспільство, Україна.

У сучасному світі проблема правової соціальної держави та громадянського суспільства опинилася в центрі політико-правових

138

досліджень та дискусій. Наразі правова соціальна держава та громадянське суспільство формується та розвивається в багатьох державах, зокрема в Україні. Співвідношення держави та громадянського суспільства є найбільш важливим чинником існування усього суспільства та держави загалом. У наш час Україна перебуває у стані реформування. Велика увага приділяється реалізації основним соціальним нормам, матеріалізації ідей верховенства права та будування зрілого суспільства.

Поняття правової соціальної держави та громадянського суспільства вивчали такі вчені як: Аристотель, Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, І. Кант, Ф. Гегель, Л. фон Штайн, Ад. Пренс, Є.О. Гіда, Є.О. Білозьоров, О.М. Костенко та інші.

Водночас з тим аналіз праць вищесказаних науковців дає підстави зробити висновок, що проблему соціальної правової держави та громадянського суспільства досліджували і вивчали з давніх давен та вивчають і наразі. Тобто існує нагальна потреба у вирішенні проблеми, зокрема у формуванні нових підходів стосовно розуміння сутності та соціального призначення правової соціальної держави та громадянського суспільства, встановлення співвідношення між ними та їх складовими, що дає підстави виділити велику кількість нових напрямків у розробці проблеми.

Метою наукової статті є дослідження напрямків формування правової й соціальної держави та громадянського суспільства в Україні.

Завданням дослідження є визначення основних напрямків формування громадянського суспільства і правової соціальної держави в Україні.

В Україні правова соціальна держава та громадянське суспільство знаходяться на етапі побудови та розвитку. Дійсно, у Конституції України у першій статті прописано, що Україна є соціальною та правовою державою [1, ст. 1]. Важко говорити про те, що Україна є правовою соціальною державою, адже немає забезпечення гарантій реалізації прав та свобод людини й громадянина, не завжди є гідні умови для проживання, не здійснюються принципи взаємної відповідальності держави та особи, можливості особи робити абсолютно все, що прямо не заборонено законом, а державним і самоврядним органам та посадовим особам ˗ тільки те, що входить до їх компетенції. Серед

139

головних проблем, що перешкоджають реалізації права людини в Україні, можна назвати: несформованість громадянського суспільства та поставторитарні елементи в державному управлінні [2, c. 36, 37]. Також необхідно зазначити, що в Україні не в повному обсязі розв'язані питання боротьби з правопорушеннями, підвищення рівня законності, дисципліни і правопорядку. Іншими словами додержання законності в Україні має певні вади. Таким чином, правова соціальна держава є метою, яку треба досягти. Досягнення ідеалу правової та соціальної держави й громадянського суспільства можливі тільки за наявності певного історичного часу, а також сталого громадянського суспільства. Якщо брати до уваги історичний досвід становлення громадянського суспільства та правової соціальної держави в різних європейських державах, то можна стверджувати про те, що в України є необхідний потенціал для досягнення цієї мети. Це можливо за декількох умов: по-перше, цей досвід ми повинні адаптувати до українських реалій; по-друге, ми повинні діяти послідовно і цілеспрямовано.

Вже було зазначено, що поняття правової соціальної держави та громадянського суспільства взаємопов’язані. Метою створення правової соціальної держави та громадянського суспільства є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку суспільства та держави. Правова соціальна держава необхідна для нормального розвитку громадянського суспільства. Стале громадянське суспільство є запорукою існування правової соціальної держави.

Отже, на нашу думку, до головних напрямів формування правової соціальної держави та громадянського суспільства необхідно віднести:

1. Принципи верховенства права та законності забезпечать гарантування прав та свобод людини і громадянина;

2. Необхідність формування правового механізму забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

3. Необхідність удоскналення системи незалежних судів та правоохоронної системи України;

4. Необхідність підвищення рівня правової культури населення;

5. Забезпечення активної участі у суспільному житті громадських організацій;

140

6. Забезпечення розвитку демократії;7. Надання державної цільової підтримки малому та

середньому бізнесу як запорука активного розвитку економіки держави.

Отже, в Україні громадянське суспільство та правова соціальна держава знаходяться на етапі розвитку.

Література:1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст.1.2. Шаповалова О.В., Ліксіна Н.П. Проблеми реалізації

конституційних прав людини і громадянина в Україні // О.В. Шаповалова, Н.П. Ліксіна//Міжнародна науково-практична конференція «Децентралізація публічного адміністрування в умовах інтеграції України до Європейської спільноти: проблеми та перспективи»: Матерiали Міжнародної науковопрактичної конференції викладачів, співробітників ВНЗ і наукових організацій, магістрантів, аспірантів, докторантів, представників громадських організацій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та інших установ. – 6-7 жовтня 2017 р. – Сєвєродонецьк: вид-во СНУ ім.В.Даля, 2017. – 240 с.

References:1. The Constitution of Ukraine // Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine. – 1996. – № 30. – Article 1.2. Shapovalova O.V., Liksina N.P. Problems of the Constitutional Human Rights and Citizen’s Rights in Ikraine // O. V. Shapovalova, N.P. Liksina // International Scientific and Practical Conference “ Decentralization of Public Administration in the Conditions of Ukraine’s Integration to the European Community : challenges and perspectives” : Materials of the International Conference of Teachers, University Employess and Research Organizations, Graduates, Postgraduate Students, Doctoral Students, Representatives of Public Organizations, State Authorities and Local Self-Government Bodies, enterprises and other institiutions : - October 6-7, 2017 – Severodonetsk: Volodymyr Dahl East Ukranian National University, 2017 – 240 p.

141

In the article, based on the analysis of scientific views of scientists, theoretical approaches to the formation of the main directions of the formation of a legal social state and civil society are explored. It is emphasized that these concepts are interrelated and their development depends on the state of each of them. It is noted that at present there is almost no legal and social state and civil society in Ukraine.

Key words: rule of law, social state, civil society, Ukraine.

В статье на основе анализа научных взглядов ученых, исследованы теоретические подходы к формированию главных направлений формирования правового социального государства и гражданского общества. Подчеркивается, что эти понятия взаимосвязаны и их развитие зависит от состояния каждого из них.

Ключевые слова: правовое государство, социальное государство, гражданское общество, Украина.

Авторська довідка:

Стародубцева Карина Станіславівна – студентка 2 курсу групи Пр-171Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Івчук Юлія Юріївна – к.ю.н., доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції: 28.08.2018 р.

142

УДК 340

СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ У СУЧАСНИХ РЕАЛІЯХ УКРАЇНИ

Степанова Г.А.

Котова Л.В.

LEGAL PRECEDENT IN MODERN REALITIES OF UKRAINE

Stepanova A.A.

Kotova L.V.

У статті, на основі аналізу праць, доктрин та ідей вітчизняних і зарубіжних вчених, а також на підставі законодавчих та інших правових актів України і зарубіжних країн, матеріалів судової практики, досліджено теоретичні підходи щодо тлумачення поняття «судовий прецедент», досліджено роль прецеденту у створенні і функціонуванні права на території України. Розглянуто перспективи становлення суднового прецеденту як джерела права України.

Ключові слова: суд, судовий прецедент, рішення суду, типова справа, зразкова справа, прецедентність.

Правові системи сучасних країн не існують ізольовано, а перебувають у тісних взаємовідносинах між собою. Відбувається їх переплетення, запозичення кращих надбань. В останні десятиліття

143

спостерігається тенденція поширення у країнах романо-германського типу правової системи, де пануюче становище займає закон, правового прецеденту, який є основним джерелом права в англо-американських державах. Для сучасних науковців питання про необхідність законодавчого закріплення правового прецеденту в Україні є актуальним. Багато сучасних вчених і практиків в окремих судових рішеннях знаходять риси нормативності.

Джерельна база права повинна розвиватись та удосконалюватися, зокрема потребує вивчення можливість запровадження судового прецеденту як джерела права в Україні. Нині, коли в державі відбувається правова реформа і вдосконалюється вся правова система, проблема визнання судового прецеденту джерелом права стає особливо актуальною. Щодо необхідності впровадження судового прецеденту для реформування правової системи України висловлювалися такі науковці як: А. Селіванов, Б. Малишев, В. Котюк, В. Навроцький, Д. Кирилюк, Д. Кухнюк, Л. Луць, М. Мірошник, М. Сірий, С. Шевчук та інші.

Мета цієї роботи – з'ясувати місце та роль правового прецеденту як самостійного джерела права.

Як передбачено Конституцією, в Україні визнається та діє принцип верховенства права, а права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Реалізація цього принципу неможлива без ефективного судового захисту прав, свобод та інтересів особи. Саме необхідність створення ефективних механізмів судового захисту зумовила оновлення процесуальних норм та стала підставою для прийняття Закону України від 03.10.2017 № 2147 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [1].

Цей закон не просто змінив редакцію процесуальних кодексів, а став позитивним імпульсом для дієвого подолання численних колізій та прогалин у законодавстві, які, з часом стали справжньою загрозою ефективному захисту прав, свобод та інтересів громадян. Закон передбачає, що у випадку, коли у провадженні одного або кількох судів перебувають типові справи, кількість яких визначає доцільність ухвалення зразкового рішення, суд, який розглядає одну чи більше таких справ, може звернутися до

144

Верховного Суду з поданням про розгляд однієї з них Верховним Судом як судом першої інстанції.

У рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд повинен вказати ознаки типових справ, обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм. В майбутньому позиція Верховного Суду в такій зразковій справі повинна враховуватися судами, що розглядатимуть аналогічні типові справи (які відповідають ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи).

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду типової справи може бути оскаржено в касаційному порядку лише у двох виключних випадках: коли у процесі її розгляду суди помилково визнали справу типовою або, навпаки, помилково не визнали її типовою та не врахували висновки Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи.

Як зазначають розробники законопроекту в пояснювальній записці, провадження вказаної процедури в адміністративному процесі надасть змогу зменшити навантаження на суддів, забезпечити єдність правозастосовної практики та сприятиме швидкому розгляду великої кількості однотипних справ [2]. З такими твердженнями важко не погодитися, адже спрощення процедури оскарження однотипних справ та формування Верховним Судом позиції у таких справах (яка є обов’язковою для судів, що розглядають типові справи), безперечно, матиме наслідком істотне звуження кола питань, які мають вирішуватися судами в кожній з таких справ, а отже, підвищення ефективності їх розгляду.

Крім того, суд, який розглядає типову справу, має право зупинити провадження за клопотанням учасника справи або за власною ініціативою у випадку, якщо Верховним Судом відкрито провадження у відповідній зразковій справі.

Водночас важливо підкреслити, що у разі ухвалення рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

145

Ведення таких понять, як типова та зразкова справи, є важливим кроком для впровадження судового прецеденту в Україні. Сам факт визнання за Верховним Судом права на створення судового прецеденту є кроком вперед на шляху розвитку України як соціальної, правової держави насамперед тому, що відбувається зміна сприйняття права та судової практики у суспільстві. Судові рішення у зразкових справах набувають ознаки реального носія об'єктивної інформації та джерела права.

Прецедентність судового рішення своїм корінням сягає у вавилонські традиції звичаєвого права, коли вважалось неприпустимим різні рішення у схожих за обставинами справах. Praecedens той що передує, тобто це попереднє судове рішення, метод вирішення справи, який являє собою авторитетне правило або приклад для вирішення схожої, аналогічної справи. Можемо підсумувати, що прецедентне право це «динамічне, живе право», яке виконує основну функцію права забезпечувати вирішення життєвих ситуацій [3].

Верховний Суд вже ухвалив рішення у першій зразковій справі щодо перерахунку пенсії колишньому співробітнику МВС з урахуванням грошового забезпечення поліцейських [4]. Станом на 14 березня 2018 року Верховним Судом відкрито ще 4 зразкові провадження, а в 3-х витребувано матеріали типових справ для вирішення питання про відкриття провадження у зразковій справі [5].

Підсумовуючи викладене вище, хочемо сказати, що запровадження таких важливих процедурних змін до КАС України в подальшому сприятиме забезпеченню передбачуваності та єдності правозастосовної практики, швидкому розгляду великої кількості однотипних справ, зменшенню навантаження на суддів.

Водночас залишається чимало питань, відповідь на які наразі не є такою однозначною, а саме: роль учасників інших типових справ у процесі розгляду Верховним Судом зразкової справи; можливість оскарження рішення у зразковій справі учасниками інших типових справ; звернення учасників процесу з клопотанням до суду направити подання до Верховного Суду про розгляд їхньої справи як зразкової; підхід Верховного Суду до формування ознак типової справи. Відповідь на ці та інші проблемні питання, які

146

виникатимуть у процесі застосування цієї процедури на практиці, ще потрібно з’ясувати.

Однак, останнім часом багато практикуючі юристи відзначають важливість використання в своїй практиці судових прецедентів. Основних причин тому дві: численні зміни та доповнення, що вносяться до ключових нормативно-правових актів, які формально вже узаконили прецедент, і проведення судової реформи. Обидва згаданих чинника породжують велику кількість правозастосовних колізій, в тому числі і в судовій практиці. У подібній ситуації використання судових прецедентів в юридичній практиці – свого роду орієнтир, який дає розуміння позиції українських суддів з тих чи інших питань.

Сьогодні, мабуть, кожен юрист підтвердить, що знання одних тільки нормативно-правових актів виявляється недостатньо для ведення успішної юридичної практики. Зокрема, фахівець, який активно практикує в судах, повинен добре уявляти, як норми права застосовуються служителями Феміди і який результат може мати судовий процес при застосуванні тих чи інших нормативно-правових документів. Як правило, до розуміння і правильного застосування тенденцій в судовій практиці приходять двома шляхами: або методом власних проб і помилок, або методом вивчення та аналізу вже існуючої практики і рішень [7].

При розгляді справ українські суди вже давно застосовують як джерело права практику Європейського суду з прав людини, також судовий прецедент часто використовується в судовій практиці «неформально». Особливо його значення проявляється після внесення значних змін до законодавства. Як приклад можна привести зміну норм процесуального права, що регулюють порядок визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражів в Україні (змінилася територіальна підсудність таких справ, а саме: судами, компетентними розглядати клопотання про визнання та виконання іноземних рішень, замість апеляційних стали місцеві суди загальної юрисдикції). У даній ситуації судді, як правило, дотримувалися висновків про наявність у них компетенції, викладених у визначеннях за схожими справами, винесених іншими судами.

Також нові редакції Цивільного процесуального, Господарського процесуального кодексів України, а також Кодексу

147

адміністративного судочинства України, містять підстави для скасування рішень вищих спеціалізованих судів: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На практиці це означає, що, приймаючи рішення, що суперечить вже існуючому, Вищий спеціалізований суд тим самим створює правову підставу для скасування ним рішення які будуть виноситися в майбутньому. Фактично існування зазначеної вище норми закону дає додаткові підстави для ретельного вивчення практики відповідного вищого спеціалізованого суду при обґрунтуванні позовних вимог чи вибудовуванні стратегії захисту в тій чи іншій справі. У разі існування рішення Вищого спеціалізованого суду по подібній справі має сенс ознайомитися з викладеної в рішенні позицією і аргументацією суду і дотримуватися її під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанції. У такому випадку при винесенні місцевим або апеляційним судом несприятливого рішення шанси на його скасування будуть досить високі.

Крім того, у разі винесення Вищим спеціалізованим судом рішення, протилежної винесеним ним раніше в схожій справі, існує висока ймовірність того, що Верховний Суд скасує оспорюване рішення і відправить справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому рішення Вищого спеціалізованого суду є обов'язковим для всіх судів України, і при новому розгляді справи суд першої інстанції зобов'язаний буде дотримуватися висновків Верховного Суду. Кроки в бік визнання прецеденту як джерела права зроблені законодавцем в раніше згаданому Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Згідно зазначеним Законом, Верховний Суд переглядає справи з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах, у порядку, передбаченому процесуальним законом [5, п. 1 ч. 2 ст. 38]. Цим же Законом внесено зміни та доповнення до процесуальних законів, а саме - норма про те, що рішення Верховного Суду, прийняті за результатами розгляду подібних заяв, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують відповідний нормативно-правовий акт, в тому числі для судів. Суди зобов'язані

148

привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду.

Таким чином, можна сказати, що перелік джерел права в Україні тепер розширений і враховує також рішення Верховного Суду, які за своєю суттю є прецедентами. У таких умовах підвищується роль збірників судових рішень, які і без того є для юристів важливим орієнтиром у виборі правової позиції. На жаль, Єдиний державний реєстр судових рішень, яким ми користуємося через Інтернет, поки не став повним зібранням судових прецедентів. Найчастіше там відсутні шукані документи. Так що добре систематизовані збірники судових рішень, на наш погляд, в майбутньому будуть користуватися все більшою популярністю серед юристів.

Підводячи підсумки, можна сказати, що, не будучи формально джерелом права в Україні, судовий прецедент тим не менш активно використовується поряд з розвитком процесу законодавчого закріплення використання в Україні прецедентного права. Таким чином, можна сміливо говорити про те, що судовий прецедент є важливим елементом правової системи України, а вивчення і аналіз прецедентної бази – невід'ємною частиною повсякденної роботи юристів. Спостерігаючи за змінами у сучасному законодавстві також можна зробити висновок, що судовий прецедент як джерело права все більш наближується до України.

Отже, під судовим прецедентом як джерелом процесуального права слід вважати рішення суду, винесене при здійсненні правосуддя у справі з певного процесуального питання, в якому сформульоване правило, що є загальнообов’язковим для застосування судами нижчої або рівної ланки при вирішенні подібних процесуальних питань під час розгляду судових справ. Судовий прецедент має наступні ознаки: 1) є результатом діяльності судової гілки влади та формується в процесі здійснення правосуддя; 2) сформований вищим судом (апеляційним, касаційним тощо), проте вважається прецедентом з моменту посилання нижчестоящим судом на правило, сформульоване в ньому; 3) формується при вирішенні конкретного процесуального питання в процесі розгляду певної справи; 4) поєднує індивідуально-правові та нормативно правові риси; 5) обов’язковість судового прецеденту для судді

149

виникає за умови схожості або подібності справи, яку розглядають, зі справою, в якій існує рішення вищого суду тощо.

Не можемо не зазначити, що судовим прецедентом можливо вважати практику Європейського Суду з Прав Людини. Отже, виходячи із положень діючого міжнародного та національного законодавства під судовою практикою ЄСПЛ слід розуміти специфічний різновид судового прецеденту, що ухвалюється спеціальним органом – Європейським судом з прав людини, в межах та з приводу тлумачення та порушення положення Конвенції, що є обов’язковим для виконання не тільки на території держави-сторони в процесі, а й на всій території на яку розповсюджується юрисдикція ЄСПЛ. Стосовно застосування практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя, то слід зазначити, що такий механізм знаходиться на етапі формування у зв’язку з чим, як показала практика, вимагає додаткових роз’яснень з боку Конституційного суду України, оскільки правова природа такого джерела права не досить добре знайома вітчизняній правовій системі. Також слід закцентувати увагу на розмежуванні понять: застосування судової практики ЄСПЛ при здійсненні правосуддя та виконання судових рішень ЄСПЛ [8].Таким чином, завдяки судовим прецедентам і судовій практиці відбувається не тільки індивідуально-правове, а й нормативно-правове регулювання суспільних відносин. Завдання судової влади полягає у здатності вирішити спір з права і у разі відсутності відповідної норми закону надати захист тим правам людини, які не дістали позитивного закріплення, врегулювати правовідносини, які не зміг передбачити законодавець. Як наслідок, постає необхідність у створенні судом норм права - загальнообов’язкових правил поведінки, що використовуються при вирішенні всіх аналогічних справ та санкціонуються державою.

Література:1. Закон України «Про внесення змін до Господарського

процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 з наступними змінами і доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.

150

2. Пояснювальна записка до проекту Закону України від 23.03.17 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GH4T400A.html

3. Комарова Т.В. Юрисдикція суду Європейського союзу/Т.В.Комаров// Монографія. – Х. : Право, 2010.С.360.

4. Українське право: Богуцький П. Верховний Суд ухвалив рішення у першій зразковій справі про перерахунок пенсій екс-міліціонерам//П.Богуцький//[Електронний ресурс]//Українське право.2018.16 лютого.Режим доступу: http://ukrainepravo.com/news/ukraine/verkhovnyy-sudukhvalyv-rishennya-u-pershiy-zrazkoviy-spravi-pro-pererakhunok-pensiy-eks-militsionera/

5. Офіційний веб-сайт Вінницького апеляційного адміністративного суду [Електронний ресурс].Режим доступу: http://www.vaas.gov.ua/news/suttyevo-pro-zrazkovi-ta-tipovi-spravi-v-administrativnomu-sudochinstvi/

6. Пошва Б. Судовий прецедент: проблеми запровадження в Україні/Б.Пошва//[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/3a27628b5abab870c22575d0004d48e7?OpenDocument.

7. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016р.// Відомості Верховної Ради (ВВР). 2016. № 31 ст.545.

8. Гніденко В.І., Сітченко Л. :Проблеми використання практики ЄСПЛ при розгляді цивільних справ // В.І. Гніденко, Л. Сітченко // Науковий погляд молоді: ключові питання сучасного етапу реформування системи вітчизняного законодавства: Матерiали Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих науковців. м. Сєвєродонецьк, 7-8 грудня 2017 р. / За ред. проф. Розовського Б.Г. – Сєвєродонецьк: вид-во Східноукр. нац. ун-та iм. В. Даля. 2017. – 340

151

References:1. The Law of Ukraine "On Amendments to the Commercial

Procedural Code of Ukraine, the Civil Procedural Code of Ukraine, the Code of Administrative Legal Proceedings of Ukraine and other legislative acts" dated 10/03/2017 with subsequent amendments and additions [Electronic resource]. - Mode of access: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.

2. 2. Explanatory note to the Draft Law of Ukraine dated 23.03.17 "On Amendments to the Commercial Procedural Code of Ukraine, the Civil Procedural Code of Ukraine, the Code of Administrative Legal Proceedings of Ukraine and other legislative acts" [Electronic resource]. - Access mode: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GH4T400A.html

3. 3. Komarova T.V. Jurisdiction of the Court of the European Union / T.V.Komarov // Monograph. - X.: Right, 2010. - S.360.

4. 4. Ukrainian law: Bogutsky P. The Supreme Court ruled in the first example case about the recalculation of pensions to ex-policemen // P.Bogutsky // [Electronic resource] // Ukrainian law .2018.- January 16. - Mode of access: http : //ukrainepravo.com/news/ukraine/verkhovnyy-sudukhvalyv-rishennya-u-pershiy-zrazkoviy-spravi-pro-pererakhunok-pensiy-eks-militsionera/

5. 5. Official website of the Vinnytsia Administrative Court of Appeal [Electronic resource] .- Mode of access: http://www.vaas.gov.ua/news/suttyevo-pro-zrazkovi-ta-tipovi-spravi-v-administrativnomu-sudochinstvi /

6. 6. Posh B. Judicial precedent: problems of introduction in Ukraine / B.Poshva // [Electronic resource] - Access mode: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/3a27628b5abab870c22575d0004d48e7?OpenDocument.

7. 7. On the Judiciary and the Status of Judges: Law of Ukraine dated June 2, 2016. // Information of the Verkhovna Rada (BP). 2016 31 p.545.

8. Gnidenko V. I.,. SitchenkoL // Scientific view of youth: key issues of the modern stage of reforming the system of domestic legislation: Materials of the All-Ukrainian scientific and practical conference of students, postgraduates and young scientists. m.

152

Severodonetsk, December 7-8, 2017 / Ed. prof. Rozovsky B.G. - Severodonetsk: View of Volodymyr Dahl East Ukrainian National University 2017 - 340

In the article, on the basis of analysis of labours, doctrines and ideas of home and foreign scientists, and also on the basis of legislative and other legal acts of Ukraine and foreign countries, materials of judicial practice, theoretical approaches are investigational in relation to interpretation of concept "legal precedent", we investigate the role of precedent in the creation and functioning of law in Ukraine. The prospects of becoming of ship precedent as sources of right for Ukraine are considered.

Key words: court, court precedent, court decision, typical case, model case, precedent.

В статье, на основе анализа трудов, доктрин и идей отечественных и зарубежных ученых, а также на основании законодательных и других правовых актов Украины и зарубежных стран, материалов судебной практики, исследованы теоретические подходы относительно толкования понятия "судебный прецедент", исследована роль прецедента в создании и функционировании права на территории Украины. Рассмотрены перспективы становления судового прецедента как источники права Украины.

Ключевые слова: суд, судебный прецедент, решение суда, типичное дело, образцовое дело, прецедентность.

Авторська довідка:

Степанова Ганна Анатоліївна – студентка 2 курсу гр Пр 171 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Котова Любов Вячеславна – к.ю.н., доцент, заступник декана юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

153

Стаття надійшла до редакції 30.08.2018 р.

154

УДК 340.6:61

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ДОПІНГУ (АНАБОЛІЧНИХ СТЕРОЇДІВ) В УКРАЇНІ ТА В КРАЇНАХ

СВІТУ

Тертичний О.Ю.

Котова Л.В.

LEGAL REGULATION OF THE USE OF DOPING (ANABOLIC STEROIDS) IN UKRAINE AND IN THE COUNTRIES OF THE

WORLD

Tertychniy O.Y.

Kotova L.V.

У статті на основі дослідження історичних фактів, наукових поглядів вчених та законодавчих джерел України та інших країн світу було досліджено та порівняно сучасне правове положення використання допінгу (анаболічних стероїдів) в Україні та в інших країнах світу.

Ключові слова: допінг, анаболічні стероїди, Міжнародний Олімпійський Комітет, Всесвітнє антидопінгове агентство, Кримінальний кодекс України.

Постановка проблеми. Використання допінгу – проблема, яка в усі часи, ще з появи перших спортивних змагань, приваблювала не тільки спортсменів, які займаються професійним спортом, але і аматорським, а також їх тренерів. Сьогодні таке явище, як допінгові війни вже стало повсякденним під час проведення міжнародних змагань.

155

Стан дослідження: питання застосування допінгу у спорті, в тому числі анаболічних стероїдів, їх вплив на людський організм та можливі наслідки досліджували такі вчені, як Кузнєцов Ю.М., Орджонікідзе Г.В., Панюшкин В.В., Рожкова Е.А., Сейфулла Р.Д.

Саме тому метою статті є: комплексне дослідження питання правового регулювання застосування допінгу (в тому числі і анаболічних стероїдів) в Україні та в інших країнах світу, допінг тести, дискваліфікованих та недопущених до майбутніх змагань.

Допінг – це явище не тільки нашого часу, він не тільки ровесник Олімпійських ігор, але й набагато старіший за них. Відомо, що в ІІ столітті до н.е. грецькі атлети вживали насіння кунжуту, протеїни, психотропні гриби. В останніх війнах існував так званий летальний допінг, який давали льотчикам, парашутистам, десантникам для суперможливостей організму при виконанні завдання. Поступово допінг ввійшов в професійний спорт в 1950-х р. р. ХХ століття і охопив юнацький спорт. За даними дослідників кількість смертельних випадків, пов’язаних з допінгом зросла до 200. Смерть наступала безпосередньо на змаганнях, після них, вдома, в клініках, на зборах. Під допінгом розуміють введення в організм спортсмена будь-яким шляхом (вдихання, таблетки, ін’єкції та ін.) перед змаганнями, під час або в процесі безпосередньої підготовки до змагань засобів, які штучно підвищують спортивну працездатність і можуть створити небезпеку для здоров’я, за умови, що фармакологічна речовина входить в перелік заборонених МОК препаратів [1].

Допінгом фармакологічний препарат вважається тільки тоді, коли він сам або продукти його розпаду можуть бути об’єктивно виявлені в біологічних рідинах організму (кров, сеча, слина). Медикаментозне лікування, в результаті якого завдяки своїм властивостям і дозуванню препарату фізична працездатність підвищується вище норми, слід вважати допінгом, який позбавляє спортсмена права на участь в змаганнях.

Виділяють 4 основні групи фармакологічних засобів, віднесених до групи допінгів:

1. Стимулятори ЦНС: амфетамін, кофеїн, сіднофен, стрихнін, кокаїн, сальбутамол і т.д.;

156

2. Наркотичні речовини: героїн, бупренорфін, декстроморамід, гідроморфон, метадон, морфій, оксикокодон, оксиморфон, пентазоцин, петидин.;

3. Анаболічні стероїди: болденон, метенолон, тестостерон, даназол, надролон і др.;

4. Пептидні і глікопротеїнові гормони та їх аналоги: соматотропін, кортикотропін, еритропоетин, хоріонічний гонадотропін людини.

Таким чином, сумнозвісний «допінг» завжди супроводжував різноманітні спортивні змагання, це явище не є «чумою» останнього століття – воно існує багато віків, переховуючись у тіні зірок, що спалахують на теренах спорту високих досягнень.

Що стосується конкретно анаболічних стероїдів, то у першу чергу вони застосовувалися у медицині для реабілітації людей після хвороб або тяжких травм. З плином часу їхніми властивостями щодо посилення набору м’язової маси та фізичної сили атлетів почали цікавитися спортсмени та тренери. З цього почався поступовий зріст популярності анаболічних стероїдів вже у якості допінгу, який з часом тільки збільшувався [2].

У листопаді 1999 року було засновано Всесвітнє антидопінгове агентство (ВАДА, англ. World Anti-Doping Agency – WADA, фр. Agence mondiale anti-dopage – AMA) – незалежна організація, що здійснює координацію боротьби із застосуванням допінгу в спорті, створена за підтримки Міжнародного олімпійського комітету. ВАДА базується в Монреалі (Канада) і відповідальна за роботу з координації боротьби проти застосування допінгу в усьому світі. Виконавчий комітет ВАДА представлений 38 представниками, 19 з яких представники держав, що підписали Конвенцію ЮНЕСКО (інтереси Азії представлені Японією, Китаєм, Малайзією і Йорданією) і 19 представлені різними спортивними організаціями (схема 50/50). Головою ВАДА обирається за черговістю представник від спорту або держави і по тій же системі відбувається призначення віце-президента. Міжнародний олімпійський комітет (МОК) – найвищий керівний орган Олімпійського руху у світі, володіє всіма правами на Олімпійські ігри. Створений 23 червня 1894 року у Парижі під час першого всесвітнього конгресу. Це постійно діюча неурядова організація,

157

створена не для набуття прибутку, у формі асоціації, зі статусом юридичної особи та наступністю влади [3].

З 1915 року штаб–квартира МОК розміщується у швейцарській Лозанні, на вулиці Плас дю Пале – Палацової площі. Міжнародна спільнота не залишається осторонь ситуації, що виникла навколо використання допінгу. Олімпійський комітет та WADA, що мають на мети присічення використання заборонених препаратів, що входять до категорії допінгу та дискваліфікації спортсменів, проби яких на допінг є позитивними. Але чи є у всьому цьому практичний сенс?

В Україні 7 лютого 2017 року був прийнятий Закон «Про антидопінговий контроль у спорті» (далі – Закон). Цей Закон визначає правові та організаційні засади здійснення антидопінгового контролю в Україні, участі відповідних закладів, установ та організацій у профілактиці, запобіганні застосуванню та поширенню допінгу у спорті. Відповідно до частини 2 статті 3 цього Закону, організація та здійснення допінг-контролю у спорті покладаються на національну антидопінгову організацію України – Національний антидопінговий центр, що є спеціалізованою державною установою. Особливості діяльності Національного антидопінгового центру визначаються положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 4 цього Закону, національна антидопінгова лабораторія утворюється з метою проведення лабораторного аналізу допінг-проб відповідно до Міжнародного стандарту для лабораторій, аналізу харчових продуктів та продуктів для спеціального дієтичного споживання з метою виявлення заборонених речовин, а також досліджень і розробок щодо аналітичних методик виявлення заборонених речовин.

Нагляд за діяльністю Національного антидопінгового центру та Національної антидопінгової лабораторії здійснює Наглядова рада антидопінгового контролю, що діє в межах повноважень, визначених цим Законом [4].

Відповідно до статті 321 Кримінального кодексу України (ККУ), незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання або зберігання з метою збуту, збут отруйних або сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, а також здійснення таких дій щодо

158

обладнання, призначеного для виробництва чи виготовлення отруйних або сильнодіючих речовин, вчинені без спеціального на те дозволу, - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

Стаття 323 ККУ встановлює кримінальную відповідальність за спонукання неповнолітніх до застосування допінгу [5, с. 154].

Відповідно до науково-практичного коментаря до вищевказаної статті, допінг – це речовини і методи, що застосовуються для підвищення працездатності спортсменів, с потенційно небезпечними для їхнього здоров’я і заборонені для використання Антидопінговим кодексом Олімпійського руху та компетентними органами відповідних спортивних організацій.

Серед допінгових препаратів і допінгових методів, що використовуються у спорті, особливу небезпеку становлять анаболічні стероїди (речовини, котрі збільшують м’язову масу і фізичну силу). Якщо раніше під згубний вплив цих речовин (застосування їх бере свій початок з 1960 р.) потрапляли спортсмени, які прагнули досягти результатів міжнародного рівня, то нині поширюється вживання анаболіків в навчальних закладах, аматорських спортивних секціях, клубах бодібілдінгу тощо.

Зловживання анаболіками має шкідливі соціальні наслідки. Вживання значних доз цих речовин чоловіками порушує функції ендокринної та статевої систем, збільшує молочні залози, підвищує кров’яний тиск, викликає головний біль і носову кровотечу, розлад функцій печінки, алергічні реакції і навіть руйнує систему імунного захисту організму. У жінок від них настає вірілізація – понижується голос, зменшуються груди, виникає чоловіча лисина, росте волосся на обличчі, на руках і ногах. Порушення фізіології у дітей проявляється, зокрема, у тому, що вони не можуть досягти природного зросту. Існує також небезпека формування фізичної і психічної залежності організму людини внаслідок вживання великих доз анаболічних стероїдів.

Відповідно до законодавства на території України організація та здійснення антидопінгового контролю в спорті провадяться з дотриманням вимог Антидопінгового кодексу Олімпійського руху та покладаються на Національний

159

антидопіговий центр з лабораторією антидопінгового контролю у його складі, який створюється КМ [6].

Відповідно до Наказу МОЗ України від 17.08.2007 № 490, до переліку сильнодіючих лікарських засобів за міжнародними непатентованими або загальноприйнятими назвами входять такі анаболічні строїди, як метандієнон (Metandienone) та нандролон (Nandrolone).

Антидопінгова політика України зафіксована у таких нормативних актах, як Закон «Про антидопінговий контроль у спорті» та Кримінальний кодекс України. Було створено також національну антидопінгову організацію України – Національний антидопінговий центр, що реалізує антидопінгову політику.

Що стосується анаболічних стероїдів, до переліку сильнодіючих лікарських засобів за міжнародними непатентованими або загальноприйнятими назвами входять такі анаболічні строїди, як метандієнон (Metandienone) та нандролон (Nandrolone), інші препарати відповідно до законодавства не є забороненими [7].

Що стосується інших країн, то у РФ наказом Міністерства спорту від 9 серпня 2016 року були затверджені загальноросійські антидопінгові правила, що включать в себе правила міжнародних антидопінгових організацій.

Також у РФ діє федеральний закон «О физической культуре и спорте в Российской Федерации» від 4 грудня 2007 року, що встановлює положення про антидопінгове забезпечення спортивних змагань.

Стаття 234 Кримінального кодексу РФ встановлює кримінальну відповідальність за незаконний оборот сильнодіючих та отруйних речовин з метою збуту. Також слід зазначити, що перелік сильнодіючих та отруйних речовин значно ширший, ніж в Україні, та включає такі препарати, як Оксандролон, Станозолол, Тренболон та інші.

Стаття 230-1 та 230-2 Кримінального кодексу РФ встановлює кримінальну відповідальність за спонукання спортсмена до використання субстанцій або методів, що заборонені у спорті та використання по відношенню до спортсмена субстанцій або методів, що заборонені у спорті [8].

160

У ряді східних країн (Іран, Египет, Індія) анаболічні стероїди можно вільно придбати в аптеці, там немає будь-яких законодавчих обмежень. Ціна на препарати встановлена державою.

Із всього вищевказаного можна зробити висновок, що внутрішнє законодавство зарубіжних країн щодо цього питання сильно відрізняється. У деяких країнах анаболічні стероїди знаходятся під повною забороною та прирівнються до наркотичних засобів, а в деяких навпаки – є легальними та продаются в аптеках. Яка стратегія в цьому випадку є найбільш раціональною?

Висновки. Підводячи підсумки, слід зазначити, що за всю історію існування спорту як явища у суспільстві його супроводжувало використанні різноманітних речовин з метою покращення результатів. Допінг має довгу і багату історію розвитку і поширення. До певного періоду це вважалося абсолютно нормальним явищем. У найдавнішій історії спорту не існувало антидопінгових комісій і взагалі поняття допінгу, тому дозволялося використовувати будь-які засоби для поліпшення власних результатів, так би мовити «перемога за всяку ціну». У Древній Греції вважалося, що перед змаганнями потрібно з’їсти кілька кілограмів м’яса, в тому числі і сирого, і запити все це значною кількістю вина. Також було популярно вживати різні галюциногени для удачі і навіть сильнодіючу отруту стрихнін для стимуляції, але в невелику дозу. На скачках в Стародавньому Римі допінг вживали навіть коні, вважалося, що солодка вода з медом збільшує їх витривалість. Використання допінгу як у стародавні часи, так і у реаліях сьогодення ніяк не суперечить основному девізу Олімпіади - «Citius, Altius, Fortius!», що у перекладі з латинської означає «Швидше, вище, сильніше!» Навпаки, саме за допомогою цих «заборонених» препаратів та методів досягаються нові рекорди в різних дисциплінах. Попит породжує пропозицію. А заборона на законодавчому рівні породжує пошук «обхідних шляхів». Якщо продукт неможливо добути легально, це призводить до виникнення тіньового ринку, а це, в свою чергу призводить до:

- зростання злочинності (контрабанда, незаконне виготовлення, розповсюдження та продаж «заборонених» препаратів);

- виникнення продукції сумнівного походження (оскільки фармацевтичні препарати виготовляються «в тіні», контроль

161

якості та складу препаратів відсутній, а про наслідки використання таких препаратів та їх вплив на здоров’я людини можно лише здогадуватися);

- збільшення ризику заподіяння шкоди здоров’ю населення (виходячи із попереднього пункту).

Раціональним виходом з цієї ситуації є легалізація допінгу, та в тому числі анаболічних стероїдів. Перевагою такого підходу є можливість встановлення державних стандартів якості та проводження лабораторного аналізу продукції з метою виявлення неякісних препаратів або сторонніх домішок у складі, які можуть бути шкідливими для споживачів.

Безумовно, використання допінгу, та в тому числі анаболічних стероїдів, може бути шкідливим для здоров’я навіть за умови бездоганної якості продукції, оскільки це є серйозним втручанням у життєдіяльність організму. Воно потребує обов’язкового нагляду спеціаліста та регулярної здачі аналізів з метою спостереження за фізіологічними процесами, що відбуваються в організмі спортсмена під дією препаратів. Вважаємо, щоб людина сама мала можливість зробити вибір. Якщо людина приймає рішення ризикувати своїм здоров’ям заради спортивних досягнень – це її вибір, та її здоров’я.

Особливо слід виділити вживання допінгу малолітніми та неповнолітними. Оскільки в цьому віці особа ще не має повної дієздатності та змоги повністю усвідомлювати свої дії, їх наслідки та нести відповідальність за них. Рішення про прийом препаратів має бути прийнято батьками, за умови їх попередження про можливі наслідки для здоров’я їх дитини.

Література:1. «Історія виникнення допінгу» /Електронний ресурс// Режим доступу: https://studopedia.su/10_48137_Istoriya-viniknennya-dopingu.html;2. «Анаболічні стероїди (анаболіки)» /Електронний ресурс// Режим доступу: http://mediclab.com.ua/index.php?newsid=18989;3. «Всемирное антидопинговое агентство /Електронний ресурс// Режим доступу: -https://ru.wikipedia.org/wiki;4. Про антидопінговий контроль у спорті /Верховна Рада України// Закон від 07.02.2017 № 1835-VIII (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 11, ст.102);

162

5. Кримінальний кодекс України /Верховна Рада України// Кодекс України, Кодекс, Закон від 05.04.2001 № 2341-III (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131);6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (ККУ): /Електронний ресурс// Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/320.php;7. «Перелік сильнодіючих лікарських засобів за міжнародними непатентованими або загальноприйнятими назвами» /Наказ МОЗ від 17.08.2007 № 490;8. Антидопинговое законодательство. /Електронний ресурс// Режим доступу:http://minsport.gov.ru/sport/antidoping/dokumenty/30403/

References:1. «The history of doping» / Electronic resource // Access mode:

https://studopedia.su/10_48137_Istoriya-viniknennya-dopingu.html;

2. «Anabolic steroids (anabolic)» / Electronic resource // Access mode: http://mediclab.com.ua/index.php?newsid=18989;

3. «World Anti-Doping Agency / Electronic resource // Access mode: -https: //ru.wikipedia.org/wiki/;

4. About anti-doping control in sports / Verkhovna Rada of Ukraine // Law from 18.07.2017 № 1835-VIII (Information from the Verkhovna Rada (VVR), 2017, No. 11, p.102);

5. The Criminal Code of Ukraine / The Verkhovna Rada of Ukraine // Code of Ukraine, Code, Law No. 2341-III of 05.04.2001 (Bulletin of the Verkhovna Rada of Ukraine (BPD), 2001, No. 25-26, p.131);

6. Scientific and practical commentary on the Criminal Code of Ukraine (CCU): / Electronic resource // Access mode: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/320.php;

7. «List of potent medicinal products under international non-proprietary or common names» / Order of the Ministry of Health of August 17, 2007 No. 490;

8. Anti-doping legislation. / Electronic resource // Access mode: http: //minsport.gov.ru/sport/antidoping/dokumenty/30403/;

163

In the article, based on the research of historical facts, scientific opinions of scientists and legislative sources of Ukraine and other countries of the world, the present legal regulation of the use of doping (anabolic steroids) in Ukraine and in other countries of the world was investigated and compared.

Key words: doping, anabolic steroids, the International Olympic Committee, the World Anti-Doping Agency, the Criminal Code of Ukraine.

В статье на основе исследования исторических фактов, научных взглядов ученых и законодательных источников Украины и других стран мира были исследованы и сравнительно современное правовое положение использования допинга (анаболических стероидов) в Украине и в других странах мира.

Ключевые слова: допинг, анаболические стероиды, Международный Олимпийский Комитет, Всемирное антидопинговое агентство, Уголовный кодекс Украины.

Авторська довідка:

Тертичний Олексій Юрійович – студент 2 курсу освітнього ступеня магістр гр Пр 174 Дм, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Котова Любов Вячеславна – к.ю.н., доцент кафедри правознавство Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 27.08.2018 р.

164

УДК 343.11

ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІ І ВІДКРИТОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ: ІСТОРІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Тихонова А.О.

Татаренко Г.В.

PRINCIPLE OF GLOSSARY AND OPEN JUDICIAL CONSIDERATION: HISTORY AND PROSPECTS OF

DEVELOPMENT

Tikhonova A.O.

Tatarenko G.V.

Стаття присвячена аналізу історичних витоків правового закріплення у процесуальному законодавстві ключових принципів судового процесу – гласності та відкритості судового розгляду справ; проаналізовані етапи та підстави впровадження у сучасне судочинство зазначених принципів.

Ключові слова: судовий процес, принципи судового процесу, гласність, відкритість, судочинство, транспарентність.

Актуальність дослідження. Кожна правова та демократична держава, право та судочинство якої ґрунтується на засадах гласності та відкритості судового процесу, має більше можливостей для швидкого розвитку інтеграційних, демократичних та правових процесів. Основні засади судочинства у правовій державі мають демократичну і правозахисну спрямованість. В нашій державі основними засадами судочинства відповідно до пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України є гласність судового процесу

165

та його повне фіксування технічними засобами. Тобто гласність і повне фіксування судового процесу технічними засобами є невід'ємними та обов'язковими складовими судового процесу в межах, установлених Конституцією України та деталізованих у процесуальному законодавстві.

Стан дослідження. Значний внесок у дослідження принципів судового процесу зробили: К.В. Гусаров, А.П. Заєць, А.М. Колодій, В.В. Комаров, М.І. Іншин, Р.М. Мінченко, С.С. Погрібняк, Ю.Д. Притика, В.І. Тертишніков, Є.О. Харитонов, та інші. Разом з тим, положення щодо нормативного регулювання цих принципів нещодавно змінилися та потребують додаткового наукового дослідження.

Мета роботи полягає у здійснені історично-правого аналізу та обґрунтуванні нових теоретичних позицій щодо визначення поняття принципів гласності, відкритості та публічності в процесуальному праві та з’ясування їхньої сутності.

Виклад основного матеріалу. Здійснення правосуддя- це окремий вид державної діяльності, яка при розгляді і вирішенні будь-яких правових конфліктів використовує принципи гласності та відкритості як базову основу своєї діяльності. Ці найдавніші принципи судочинства мають дуже цікаву та складну історію свого виникнення та розвитку.

Розглянемо для початку принцип гласності. Історія його виникнення своїми коренями сягає ще часів Давнього Риму, коли класичне римське право не поділялося на матеріальне та процесуальне, але основні поняття та правові інститути класичного римського права до нині застосовуються правовими системами сучасності. У Римі довгий час вагому роль відігравали понтифіки, які мали багато повноважень з питань права. Вони вели роз`яснювальну роботу серед населення щодо правильного тлумачення та застосування законів, складали позови, надавали правові консультації, по суті були першими юристами. Традиції і монополізм тих часів не давали можливості для розвитку гласності і відкритості в діяльності понтифіків. Але так не могло тривати вічно і все змінилося коли досі нікому не відомий переписувач Г. Флавій передав народу викрадену книгу, яка містила приклади позовів та їх форми [1, ст. 135]. Саме з цього важливого моменту ведеться початок принципів гласності та відкритості процесуального права.

166

Певний порядок здійснення судочинства існував в Давній Русі. Висновок сучасних істориків і правознавців котрі досліджували питання здійснення судочинства того часу переконані, що давньоруський процес ґрунтувався на низці основоположних правових ідей. Першим своєрідним джерелом права Давньої Русі був «звід» - це такий собі спосіб пошуку недобросовісного власника речі. Його процесуальна дія полягала в публічному підтвердженні або спростуванні відомих фактів, з’ясування приналежності певної речі. Про те що ця процедура мала елементи принципу гласності свідчить той факт, що такі справи розглядалися своєрідною колегією яка складалася з 12 осіб.

В той час коли Русь (30-ті роки XII ст.) переживала період феодального роздроблення, відбувався процес утворювання самостійних князівств, судочинство практично не змінювалося з часів Давньої Русі. У 50-х роках XIV ст. розпочалася експансія Литви в Україну, а у другій половині XIV ст. більшість українських земель була приєднана до складу Великого князівства Литовського. У 1387 р. галицькі землі були захоплені Польщею. Дещо раніше Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а Буковиною заволоділо Молдавське князівство. В цей період доля української державності була вирішена, приєднання наших земель до складу сусідніх держав поставило крапку в можливості їх існування держави як суверенного утворення. Після того як Україну було приєднано до складу Росії судочинство здійснювалося за прикладом російських правових актів. У другій половині XVIII ст. всі західно-українські землі перейшли під владу Австрійської монархії. У 1786 р. імператором Йосипом II була затверджена загальна судова інструкція для судів усіх інстанцій, якою ретельно врегульовувався порядок розгляду справ судами. Розгляд справ у суді здійснювався на засадах гласності [2].

Під час правління Петра І було прийнято важливі законодавчі акти які стосувалися гласності судочинства. Він провів ряд реформ які стосувалися діяльності державного апарату. Заснування колегій при Петрі І дало поштовх гласності судових рішень, оскільки президент і голова не мали права щось вчиняти без дозволу радників [3, ст. 26].

У 1723 р. Петро І видав Указ «Про форму суду» в ньому він намагався досягти гласності в судових процесах, а саме була

167

встановлена окрема форма чолобитної, запроваджений письмовий порядок оповіщення сторін по справі про час проведення судового розгляду, були визнані законні причини неявки до суду, навіть було запроваджено ознайомлення відповідача по справі з чолобитною (позовом) не пізніше тижня до розгляду справи, аби дати можливість йому підготуватися до захисту. Цим Указом було запроваджено своєрідний «журнал судового засідання», який складався з двох окремих зошитів. В одному містилися «звинувачення від позивача і донощика», в другому – «відгук відповідача» [3, ст. 26].

За часів Петра І вперше з`явилися органи господарської юрисдикції. Реформа міського управління дала початок створенню системи магістратів, до відомства яких відносилися окрім поліцейських, адміністративних справ, ще й цивільні, кримінальні справи стосовно мешканців міст. У 1727 році був прийнятий Устав про митний суд, відповідно до якого розгляд справ цієї категорії розглядали за усними проханнями, а не за позовами. З подальшим плином часу, після періоду правління Петра І реформи судової системи були завершені тільки наполовину, що звісно дуже негативно вплинуло на стабільність всієї системи судоустрою.

Катерина ІІ під час свого правління видала знаменитий «Наказ» за яким основними принципами правосуддя було право на суд рівних, право на відвід судді і гласність судового процесу.

За правління Миколи І було започатковано нове законодавство про суди та правосуддя. В основу його реформи було покладено: відокремлення судової влади від інших гілок влади, запровадження змагального, усного і гласного судочинства, розгляд справ в апеляційній інстанції, розгляд у касаційному порядку рішень щодо яких було неправильно застосовано закон.

Здебільшого у вчених юристів були різні погляди на принцип гласності. Наприклад К. І. Малишев говорив , що «гласність провадження належить до характеристик його устрою, при котрому різні акти, які виносяться у процесі, є доступними для ознайомлення публіці і заінтересованим особам» [4, ст. 85-86]. А.Х. Гольмстена, вважав «гласність як протилежність таємниці припускає доступність виконання дій не тільки учасниками процесу, але й особами, які не беруть участі у ньому. Цього можна досягнути дозволом бути присутніми при виконанні цих дій і дозволом друкувати у

168

періодичних видання як звіти про судові дії, так і оцінки таких дій» [5, ст. 262]. Є.В. Васьковський взагалі поділяв гласність на 2 види: для сторін і загальну гласність говорячи , що «гласність не являє собою самостійного принципу, а є наслідком, з одного боку, принципів безпосередності і усності, які вимагають, щоб суд безпосередньо спілкувався з позовниками, а з другого боку – принципів змагальності і рівноправності, із котрих перший покладає на самих позовників підготовку процесуального матеріалу, а другий – надає їм однакові засоби захисту і нападу» . На його думку гласність це не самостійний принцип, а наслідок принципів безпосередності і усності, змагальності і рівноправності, оскільки гласність відіграє важливу роль надаючи можливість суспільству здійснювати своєрідний контроль за діяльністю суддів. Під загальною гласністю Є.В. Васьковський розумів доступність судового процесу для всіх бажаючих, для суспільства в цілому. В цьому смислі гласність, на думку вченого, рівнозначна публічності. На відміну від гласності для сторін публічність не випливає із інших принципів процесу, а являє собою цілком самостійний принцип, який потребує спеціального обґрунтування [6].

Таким чином в результаті судових реформ гласність була закріплена як найважливіший принцип процесуальної діяльності.

За часів радянського періоду гласність була встановленим законом порядком судового розгляду справ, де кожен хто бажав мав вільний доступ у зал судових засідань. Відповідно до ст. 10 ЦПК 1963 р. розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, допускався за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні моменти життя осіб, які беруть участь у справі, а також для забезпечення таємниці усиновлення. У ЦПК 1963 р. не було передбачено можливості якимось чином фіксувати хід судового засідання. Дослідження принципу гласності не припинені і в наш час. Теоретики-правознавці В.А. Кройтор і В.П. Нагребельний під принципом гласності розуміють відкритий розгляд справ у судах, коли всі бажа-ючі можуть бути присутніми в залі судових засідань, а також право цих осіб робити письмові нотатки про процес і фіксувати все, що відбувається у судовому засіданні [7, ст. 38].

169

А.Т. Комзюк, В.М. Бевзенко та Р.С. Мельник у принципі гласності вбачають гарантію доступності, зрозумілості та певної контрольованості діяльності адміністративних судів під час розгляду та вирішення ними публічно-правових спорів [8, 113].

В.М. Шерстюк розглядає принцип гласності як встановлений законом порядок розгляду справ у судах загальної юрисдикції, котрий передбачає вільний доступ у зал засідань всіх бажаючих громадян, а також їх право робити письмові нотатки і фіксувати все, що відбувається в залі судового засідання [9, ст. 57].

Досліджуючи зміст та сутність принципу гласності часто вживають такі поняття як відкритість, публічність, прозорість або транспарентність правосуддя . О. Г. Фоменко, вражає «найточнішим стосовно судового процесу є використання терміну «гласність» як синоніму публічності і відкритості. Гласність – це доведеність до відома, загальновідомість чого-небудь, оголошення, розголос. Публічний – це явний, відомий, здійснюваний у присутності публіки, відкритий, гласний, суспільний, не приватний. Таким чином, етимологія термінів «гласність» і «публічність» багато в чому схожа і визначається через відкритість чого-небудь» [10, ст. 45].

Прозорість, або ще називають транспарентність – це організаційний момент що характеризують судову владу. Різні вчені поняття прозорості трактують в більш широкому понятті. Наприклад, О.Б. Абросімова виділяє кілька форм прозорості чи видів інформації про правосуддя: свобода отримання інформації про суд як орган державної влади; свобода отримання інформації про конкретний судовий процес; свобода отримання інформації про суддівське самоуправління, його структуру, порядок діяльності [11, ст. 62-63].

Поняття принципу гласності як загальне поняття та вимога, що пред’являється до правосуддя закріплене в багатьох міжнародних актах та документах, зокрема в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В законодавстві нашої держави принцип гласності відіграє не останню роль у здійснення справедливого правосуддя, він закріплений в Конституції України, Цивільному процесуальному кодексі. Господарський процесуальний кодекс передбачає, що розгляд справ

170

у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна з сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. КАС передбачає, що розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення. При розгляді принципу гласності у вузькому понятті, стає зрозумілим, що ніяких не може бути обмежень. Якщо розглядати поняття загальної гласності, то можна допустити можливість деякого обмеження присутності в судовому засіданні усіх інших бажаючих .

Зміни до цивільного процесуального кодексу , що набрали законної сили 15 грудня 2017 року вражають новелами, які пронизують майже всі статті кодексу. Не оминули ці зміни і статтю 6 ЦПК яка в кодексі мала назву «Гласність і відкритість судового процесу», в новому кодексі вона змінилася на статтю 7 яка має назву «Гласність судового процесу». Нова стаття налічує в собі 19 пунктів замість 11, в ній більш чітко роз’яснено хто та за яких умов може бути присутній на судовому засідання, з допомогою яких саме пристроїв може проводитися фіксація процесу та більш детально викладено розгляд справи при закритому судовому розгляді. Новим є і те, що принципи гласності та відкритості вперше відокремлені один від одного та закріплені в процесуальних нормах права що містяться в зміненому ЦПК в різних статтях. Вони краще доповнені, викладені та конкретизовані у більш зрозумілій редакції, що надає більше можливостей та прав сторонам судового процесу.

Література:1. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под

ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 2004. – Т. 1. –578 с.

2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/23243-vyp-1-kiev-1885#page/17/mode/inspect/zoom/4

171

3. Фоменко Е.Г. Принцип публичности гражданского процесса: истоки и современность: Дис. канд. юрид. наук. – Томск, 2006. –206 с.

4. Хрестоматия по гражданскому процессу / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Городец, 1996. –228 с

5. Гражданский процесс. Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Городец, 2005. – 898 с.

6. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. [Електронний ресурс] – Режим доступу:–http://ural-education.ru/wp-content/uploads/2017/01/Васьковский-Е.В.-Курс-гражданского-процесса.pdf

7. Кройтор В.А. Гражданский процесс. – Х.: Эспада, 2002. – 288 с.

8. Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.

9. Шерстюк В.М. Развитие принципов арбитражного процессуального права. – М.: Городец, 2004. – 160 с.

10. Фоменко Е.Г. Принцип публичности гражданского процесса: истоки и современность: Дис. канд. юрид. наук. – Томск, 2006. – 206 с.

11. Абросимова Е.Б. Транспарентность правосудия // Проблемы транспа-рентности судебной власти. – М., 2001.

References:1. Chrestomathy of the general history of state and law / Ed. K.I.

Batyra, E.V. Polikarpova. - M .: Jurist, 2004. - T. 1. -578 p.2. Vladimirsky-Budanov MF Overview of the history of Russian law.

[Electronic resource] - Access mode: http://elib.shpl.ru/en/nodes/23243-vyp-1-kiev-1885#page/17/mode/inspect/zoom/4

3. Fomenko E.G. Principle of publicity of the civil process: origins and modernity: Dis. Cand. jurid. sciences. - Tomsk, 2006.-206 p.

4. Chrestomathy of the civil process / Ed. M. K. Treushnikova. - Moscow: Gorodets, 1996. -228 s

5. The civil process. Reader / Ed. M. K. Treushnikova. - Moscow: Gorodets, 2005. - 898 p.

6. Vaskovsky E.V. Textbook of civil process. [Electronic resource] - Access mode: http:

172

//ural-education.ru/wp-content/uploads/2017/01/Vaskovsky-E.V.-Court-Civil-Process .pdf

7. Croitor V.A. The civil process. - H.: Espada, 2002. - 288 p.8. Komzyuk AT, Bevzenko V.M., Melnik R.S. Administrative

process of Ukraine. - К: Precedent, 2007. - 531 with.9. Sherstyuk V.М. Development of principles of arbitration

procedural law. - Moscow: Gorodets, 2004. - 160 p.10. Fomenko E.G. Principle of publicity of the civil process: origins

and modernity: Dis. Cand. jurid. on-uk. - Tomsk, 2006. - 206 p.11. Abrosimova E.B. Transparency of justice // Problems of

Transparency of the Judiciary. - M., 2001.

The article is devoted to the analysis of the historical sources of legal consolidation in the procedural legislation of the key principles of judicial process - transparency and openness of judicial review of cases; the bases and stages of implementation of these principles in modern legal proceedings are analyzed.

Key words: judicial process, principles of judicial process, transparency, openness, judicial process, transparency

Статья посвящена анализу исторических истоков правового закрепления в процессуальном законодательстве ключевых принципов судебного процесса – гласности и открытости судебного рассмотрения дел; проанализированы этапы и основания внедрения в современное судопроизводство указанных принципов.

Ключевые слова: судебный процесс, принципы судебного процесса, гласность, открытость, судопроизводство, транспарентность

Авторська довідка:

Тихонова Анастасія Олександрівна – студентка 2 курсу освітнього ступеня магістр заочного відділення, гр. ПР-172-зм, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

173

Татаренко Галина Вікторівна – к.ю.н., доцент кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 24.08.2018 р.

174

УДК 35.01:65.012.1:519.Е50

ЕЛЕКТРОННІ ПЕТИЦІЇ ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Тютюнник В.К.

Котова Л.В.

ELECTRONIC PETITION AS MECHANISM OF EXERCISING ELECTRONIC DEMOCRACY.

Tyutyunnik V.K.,

Kotova L.V.

Тези присвячені аналізу поняття електронної петиції у контексті розвитку електронної демократії. Розглядається визначення терміну «електронна петиція». Звертається увага на проблеми, які виникають на шляху до впровадження е-петиції в органах влади. У тезах визначаються переваги та недоліки впровадження е-петиції як невід’ємного механізму реалізації прав громадян.

Ключові слова: електронна демократія, електронна петиція.

Актуальність дослідження. Сучасна демократія являє собою складну систему, яка не може існувати без постійних змін. Ускладнюються суспільні відносини, відбуваються перетворення в міжнародних політичних процесах, не кажучи вже про

175

нововведення в сфері науки і техніки. Безумовно, все це впливає на політичний режим держави, на якість демократичних процесів. Одним із прикладів подібних змін є активне впровадження процесів електронного урядування та електронної демократії. Електронна демократія є інноваційною формою державного устрою, при якій кожен громадянин має можливість прямої участі в прийнятті державних рішень, які можуть його стосуватися.

Такі форми електронної демократії як електронні петиції, електронне голосування, електронні консультації широко вводяться і використовуються в країнах найбільш демократично розвинених.

В Україні найбільш розповсюдженими стали електронні петиції. Актуальність дослідження пояснюється тим, що у вітчизняній практиці не достатньо відображений досвід застосування такої форми електронної демократії, зокрема її переваги та недоліки, бар’єри на шляху впровадження.

Стан дослідження. Дослідженням поняття «електронна петиція» серед зарубіжних вчених займались: Е. Бонсон, Д. Вест, М.Кастельса, С. Кліфт та М. Мак Луен. Особливе значення мають роботи вітчизняних вчених: В.Мазур, А. Митко, В. Нестерович, І. Пахомова, В. Решота, Є. Телешева, С. Чукут.

Мета роботи полягає у здійснені правового аналізу та обґрунтуванні нових теоретичних позицій щодо застосування такої форми електронної демократії як електронна петіція та визначення її переваг, недоліків та бар’єрів на шляху впровадження. Виклад основного матеріалу. Відповідно до визначення Європейського Парламенту електронна петиція – це одне з основних прав європейських громадян. Будь-який громадянин, окремо або спільно з іншими, може в будь-який час користуватися своїм правом подавати петиції до Європейського Парламенту відповідно до статті 227 Договору про функціонування Європейського Союзу [1].

Будь-який громадянин Європейського Союзу або резидент у державі-члені може індивідуально або разом із іншими подавати петицію до Європейського Парламенту щодо теми, яка належить до сфери діяльності Європейського Союзу та безпосередньо впливає на них. Будь-яка компанія, організація або асоціація зі штаб-квартирою в Європейському Союзі також може здійснювати це право на подання петиції, що гарантується Договором [2].

176

Електронна петиція – це особлива форма колективного звернення громадян до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування [3, с. 63].

Іншими словами, е-петиція – це колективна форма звернення громадян до представників влади будь-якого рівня.

Першою використала електронні форми петицій Шотландія, яка в 1999 році запустила систему електронних петицій на сайті парламенту [4].

Електронні петиції можуть бути надзвичайно дієвим способом привертання уваги до проблеми, яка турбує людину, і отримання підтримки суспільства для її вирішення, якщо правильно підійти до її створення.

Електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини [5].

В Україні на сьогодні можна подати петиції до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування. За для прикладу звернемось до посилання «Електронні петиції» на офіційному Інтернет-представництві Президента України.

Так, відповідно до Указу Президента України № 523/2015 «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України» електронні петиції, адресованої Президентові України, розглядаються, якщо на її підтримку зібрано не менш як 25 000 підписів громадян протягом не більше трьох місяців з дня її оприлюднення [5].

Для того, щоб створити петицію або підтримати вже існуючу требі лише зареєструватись на порталі. Оскільки за два роки функціонування системи електронних петицій в Україні більше 30 000 петицій було подано тільки на сайт Президенту України і понад 11 000 – на офіційні сайти обласних центрів.

Для порівняння, на сайт Верховної Ради за весь період роботи системи подано 550 петицій, з яких дві – з відповідями, 546 – закінчився термін збору підписів і 104 – триває збір підписів. На

177

урядовому порталі зареєстровано всього 103 петиції, з яких 20 – не підтримані, а у 83 – триває збір підписів [6].

Як бачимо, форма такої участі як електронна петиції стала надзвичайно популярною серед громадськості. Однак, існують і певні недоліки у користуванні даною е-технікою. Для прикладу звернемось на офіційне Інтернет-представництво Президента України.

По-перше, це відсутність систематизації та пошуку за темою петиції. Серед існуючою кількості е-петиції дуже важко знайти потрібну саме тобі. Це призводить до повторення петицій за темою. Відповідно, вони не можуть набрати потрібної кількості підписів для розгляду.

По-друге, відсутній потрібний контроль над використанням та захистом персональних даних. У графі «Підписанти» усім доступний перелік осіб, які підписали цю петицію. Однак, у Законі України «Про звернення громадян» зазначено, що «на веб-сайті відповідного органу або громадського об’єднання, що здійснює збір підписів, обов’язково зазначаються дата початку збору підписів та інформація щодо загальної кількості та переліку осіб, які підписали електронну петицію» [7].

Тобто лише загальна інформація, а не дані про особу, яка здійснила підпис. Така відкрита інформація може призвести до негативних наслідків з боку, наприклад, противників даної петиції. Таким чином, впровадження електронних петицій потребує детального допрацювання, спрощення процедури їх подання та підвищення інформованості населення щодо функціонування цієї техніки.

Якщо звернутись до офіційного веб-порталу Верховної Ради України (http://rada.gov.ua/), то у листопаді 2017 року на ньому було створено «Електронний кабінет громадянина».

Серед сервісів, які доступні на порталі це електронні звернення громадян, електронні петиції, он-лайн обговорення законопроектів, он-лайн запис на засідання. Також доступний портал відкритих даних.

Як зазначено на самому порталі, «портал призначений для забезпечення надання доступу до публічної інформації Верховної Ради України у формі відкритих даних та передбачає доступ до

178

інформації з можливістю її наступного безкоштовного використання» [8].

На порталі Кабінету Міністрів України (http://www.kmu.gov.ua/) також є розділ електронне звернення та електронна петиція.

Висновки. Підсумовуюче вищезазначене, робимо висновок, що електронні петиції - важливий інструмент впровадження електронної демократії. Однак, на сучасному етапі в Україні стан впровадження електронних петицій, на жаль, не можна вважати досконалим, і вимагає доопрацювання і істотного вдосконалення. Хаотичність, погане функціонування пошуку, реєстрація і голосування, відсутність чітких правил подачі електронних петицій лише підривають ідею електронної демократії.

Застосування даної процедури сприятиме збільшенню соціальної активності населення, посилення зацікавленості кожної особи в розвитку державності. Критеріями ефективності електронних петицій як інструменту електронної демократії виступають індикатори участі і зворотного зв'язку, рівності і включеності, інформованості та підзвітності, а також прозорості і справедливості. Електронні петиції дозволять підвищити участь громадян у політичному житті України та виявити суспільні потреби, а також стануть дієвим важелем впливу на порядок прийняття рішень суб'єктами владних повноважень

Список літератури:1. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу з протоколами та деклараціями станом на 30.03.2010 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/994_b062. Petitions [Електронний ресурс] // European Parliament – Режим доступу до ресурсу: http://www.europarl.europa.eu /atyourservice /en/20150201PVL00037/Petitions.3. Дмитрієв М. С. Електронні петиції, як особлива форма звернення до вищих органів влади / М. С. Дмитрієв, В. О. Корнієнко. // Вінницький національний технічний університет. – 2017. – С. 63.

179

4. Шимкив Д. Электронные петиции: Чему стоит поучиться у европейцев и американцев [Електронний ресурс] / Д. Шимкив // 112.UA. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://112.ua/statji/elektronnye-peticii-chemu-stoit-pouchitsya-u-evropeycev-i-amerikancev-268318.html.5. Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України. Указ Президента України №523/2015 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.president.gov.ua/documents/5232015-19384.6. Закірова С. Електронні петиції в Україні: досягнення і проблеми дворічного досвіду [Електронний ресурс] / С. Закірова // Центр дослідження соціальних комунікацій НБУВ – Режим доступу до ресурсу: http://nbuviap.gov.ua /index.php?option=com_content&view=article&id=2992:elektronni-petitsiji-v-ukrajini-dosyagnennya-i-problemi-dvorichnogo-dosvidu&catid=8&Itemid=350.7. Закон України «Про звернення громадян» [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996, № 47. – ст. 256. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua /laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80.8. Портал відкритих даних [Електронний ресурс] // Верховна Рада України – Режим доступу до ресурсу: http://data.rada.gov.ua/open/main/index.

List of references:1. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union with the protocols and declarations as of March 30, 2010 [Electronic resource] - Mode of access to the resource: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_b062. Petitions [Electronic resource] // European Parliament - Access to resource: http://www.europarl.europa.eu/atyourservice/en/20150201PVL00037/Petitions.3. Dmitriev MS Electronic petitions as a special form of appeal to higher authorities / M.S. Dmitriev, V.O.Kornienko. // Vinnytsia National Technical University. - 2017. - P. 63.4. Shimkin D. Electronic petitions: What should be learned from Europeans and Americans [Electronic resource] / D. Shimkin // 112.UA.

180

- 2015. - Resource access mode: https://112.ua/statji/elektronnye-peticii-chemu-stoit-pouchitsya-u-evropeycev-i-amerikancev-268318.html.5. About the procedure for consideration of an electronic petition addressed to the President of Ukraine. Decree of the President of Ukraine No.523 / 2015 [Electronic resource] - Mode of access to the resource: http://www.president.gov.ua/documents/5232015-19384.6. Zakirova S. Electronic petitions in Ukraine: achievements and problems of two-year experience [Electronic resource] / S. Zakirova // Center for Social Communications Research NBUV - Mode of access to the resource: http://nbuviap.gov.ua/index.php? option = com_content & view = article & id = 2992: e-petitioners-v-ukrain-dosyagnennya-i-problemi-dvorichnogo-dosvidu & catid = 8 & Itemid = 350.7. Law of Ukraine "On Citizens' Appeal" [Electronic resource] // Bulletin of the Verkhovna Rada (BP). - 1996, No. 47. - Art. 256. - Mode access to the resource: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80.8. Open Data Portal [Electronic resource] // Verkhovna Rada of Ukraine - Mode of access to the resource: http://data.rada.gov.ua/open/main/index.

The article is devoted to the analysis of the definition of electronic petition in the context of electronic democracy. We consider the definition of “electronic petition”. Attention is drawn to the problems that arise on the way to e-petition implementation in authorities. In the article we consider the advantages and disadvantages of implementation of electronic petition as an essential mechanism of exercising the civil rights.

Keywords: electronic democracy, electronic petition.

Тези присвячені аналізу поняття електронної петиції у контексті розвитку електронної демократії. Розглядається визначення терміну «електронна петиція». Звертається увага на проблеми, які виникають на шляху до впровадження е-петиції в органах влади. У тезах визначаються переваги та недоліки впровадження е-петиції як невід’ємного механізму реалізації прав громадян.

Ключові слова: електронна демократія, електронна петиція.

181

Авторська довідка:

Вікторія КостянтинівнаТютюнник - головний спеціаліст відділу зовнішніх зносин управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності Департаменту зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності Луганської обласної державної адміністрації

Любов Вячеславна Котова - к.ю.н., доцент, доцент кафедри правознавства юридичного факультету СНУ ім. В. Даля, м. Сєвєродонецьк

Стаття надійшла до редакції 24.08.2018 р.

182

УДК 349.2

ПОЯВА НОВИХ ФОРМ ЗАЙНЯТОСТІ НА РИНКУ ПРАЦІ

Фєдосова С.А.

Арсентьєва О.С.

THE EMERGENCE OF NEW FORMS OF EMPLOYMENT IN THE LABOR MARKET

Fiedosova S.A.

Arsentieva O.S.

У даній статті ми розглянемо, як розвиток інноваційного виробництва у світовому масштабі впливає на зміну характеру зайнятості населення, як поширюються нестандартні форми зайнятості та як вони впливають на трансформацію ринку праці.

Ключові слова: нестандартні форми зайнятості, ринок праці, економічне зростання, зайнятість населення, роботодавець.

Постановка проблеми. Змiни в coцiaльнo-трудoвих вiднocинах oбумoвлюютьcя пoявoю нoвих неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi, хaрaктерoм їх фoрмувaння тa викoриcтaння. Aктуaлiзуєтьcя питaння удocкoнaлення правового регулювaння неcтaндaртнoї зaйнятocтi в Укрaїнi з метoю мiнiмiзaцiї її негaтивних нacлiдкiв i cтвoрення мoжливocтей рoзвитку її iннoвaцiйних фoрм, щo дoзвoлить бiльш ефективнo викoриcтoвувaти трудoвий пoтенцiaл крaїни, зaбезпечуючи iннoвaцiйний рoзвитoк нaцioнaльнoї екoнoмiки.

183

Стан дослідження. Дocлiдженню передумoв i нacлiдкiв cтруктурних тa технoлoгiчних змiн в екoнoмiцi, прoблем oргaнiзaцiї coцiaльнo-трудoвих вiднocин, фoрмувaння тa викoриcтaння неcтaндaртнoї зaйнятocтi, її регулювaння приcвятили вiтчизнянi нaукoвцi: В.П. Aнтoнюк, Л.І. Безтелеcнa, I.К. Бoндaр, В.М. Гриньoвa, O.А. Грiшнoвa, В.М. Дaнюк, Л.М. Ємельяненкo, A.М. Кoлoт, Е.М. Лiбaнoвa, Л.С. Лicoгoр, Ю.М. Мaршaвiн, В.М. Нижник, O.Ф. Нoвiкoвa, В.Л. Ocецький, Т.В. Перегудoвa, I.Л. Петрoвa, В.М. Петюх, М.Д. Рoмaнюк, М.В. Cемикiнa, Л.К. Cемiв, C.В. Тютюнникoвa тa iн.

Прoте, oкремi теoретикo-метoдичнi acпекти регулювaння неcтaндaртнoї зaйнятocтi в умoвaх глoбaлiзaцiї ринку прaцi зaлишaютьcя в Укрaїнi недocтaтньo вивченими. Пoтребують пoдaльшoгo дocлiдження теoретичнi зacaди визнaчення неcтaндaртнoї зaйнятocтi як кoмплекcнoгo екoнoмiчнoгo явищa, удocкoнaлення метoдичних пiдхoдiв щoдo прoгнoзнo-aнaлiтичнoгo oцiнювaння рoзвитку неcтaндaртнoї зaйнятocтi тa визнaчення прioритетiв її регулювaння.

Метoю данної статті є вивчення тa oбґрунтувaння теoретичних засад тa дocлiдження зaкoнoдaвчoгo зaбезпечення щoдo держaвнoгo регулювaння неcтaндaртнoї зaйнятocтi, oбґрунтувaння неoбхiдноcті удocкoнaлення нoрмaтивнo-прaвoвих зacaд регулювaння неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi в умoвaх cучacнoгo ринку прaцi, a тaкoж визнaчення впливу неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi нa трaнcфoрмaцiю cучacнoгo ринку прaцi.

Виклад основного матеріалу. Пicля Другoї cвiтoвoї вiйни почався рoзвитoк мacoвoгo прoмиcлoвoгo вирoбництвa, пocилився рoзпoдiл прaцi. Все це спричинило змiни в трудoвих вiднocинaх і зумовило появу стандартної зaйнятocтi. Її ознаком була трудoва дiяльнocть зa нaймoм нa ocнoвi трудoвoгo дoгoвoру пiд керiвництвoм рoбoтoдaвця із cтaндaртним нaвaнтaженням прoтягoм дня, тижня, рoку. Caме тoдi булo пoклaденo пoчaтoк зaкрiпленню прaв i cвoбoд прaцiвникiв. Cтaндaртнicть зaйнятocтi фoрмувaлa i рoзвивaлa прoцедури кoлективних дoгoвoрiв, трудoве зaкoнoдaвcтвo і cиcтему coціального зaхиcту рoбiтничoгo клacу [1, c. 119].

Але у теперiшнiй чac держaвa втрaтилa рoль гoлoвнoгo рoбoтoдaвця крaїни. Екoнoмiчнa cвoбoдa ocoбиcтocтi, a тaкoж рiзнoмaнiтнicть фoрм влacнocтi, спонукaє на неoбхiднicть пoшуку

184

нoвих метoдiв oргaнiзaцiї прaцi, гнучких i ефективних мехaнiзмiв регулювaння зaйнятocтi. Це cпричинилo cтруктурнi змiни нa ринку прaцi у виглядi пoяви неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi.

Як нacлiдoк, з’явилacя великa кiлькicть рoбoчих мicць, щo дoпуcкaють вiднocини зaйнятocтi, вiдмiннi вiд «cтaндaртних».

Зрic cектoр вирoбництвa тoвaрiв тa пocлуг, щo пoтребує прaцiвникiв, якi мoгли б функцioнувaти в умoвaх гнучкoгo тимчacoвoгo режиму з бiльшoю aбo меншoю тривaлicтю рoбoчoгo дня, нiж передбaченo зaкoнoдaвcтвoм. Зрocлa тaкoж вимoгa рoбoтoдaвцiв дo мoбiльнocтi рoбoчих реcурciв, якi у рaзi пoтреби, мoгли б легкo перемiщaтиcя нa iншi рoбoчi мicця, щo призвелo дo пocилення рoлi cтрoкoвoгo трудoвoгo дoгoвoру.

При цьoму тaкa cпецифiчнa рoбoчa cилa, будучи зaцiкaвленoю в дoдaткoвoму дoхoдi, не вимaгaлa ocoбливих зaкoнoдaвчих гaрaнтiй зaйнятocтi, дoдaткoвих блaг і пільг.

Все це cпричинилo cтруктурнi змiни нa ринку прaцi у виглядi пoяви неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi. Глибиннa трaнcфoрмaцiя зaйнятocтi, змiнa її ocнoвних фoрм, видiв тa змicту вiдбувaєтьcя i в Укрaїнi. Прaгнення рoбoтoдaвцiв мiнiмiзувaти витрaти нa вирoбництвo, в тoму чиcлi зa рaхунoк зниження прямих витрaт нa перcoнaл, призвелo дo тoгo, щo тривaлicть трудoвoгo дoгoвoру тa умoви зaйнятocтi прaцiвникa cтaють неcтaбiльними й негaрaнтoвaними.

Ця тенденцiя чiткo прoглядaєтьcя у cпрoбi зaмiнити пocтiйних прaцiвникiв тимчacoвими, в зacтocувaннi неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi.

Нa cучacнoму ринку прaцi предcтaвлен дocить ширoкий нaбiр нестандартних фoрм зaйнятocтi, cеред яких:

-тимчacoвa зaйнятicть (трудoвi кoнтрaкти нa певний cтрoк aбo викoнaння певнoгo oбcягу рoбiт, cезoнна, рaзoва рoбoту);

-непoвнa зaйнятicть (тривaлicть рoбoчoгo чacу менше певнoї “нoрмaльнoї” величини);

- недoзaйнятicть (тимчacoвa вiдcутнicть нa рoбoчoму місці); - пoнaдзaйнятicть (з тривaлicтю рoбoчoгo чacу бiльше

зaкoнoдaвчo визнaченoї величини (зaзвичaй пoнaд 40 рoбoчих гoдин нa тиждень);

- caмoзaйнятicть (рoбoтoдaвцi, члени вирoбничих кooперaтивiв);

185

- нефoрмaльнa зaйнятicть (зaйнятi iндивiдуaльним пiдприємництвoм, зa нaймoм у фiзичних ociб, у фoрмaльнoму cектoрi нa ocнoвi уcнoї дoмoвленocтi);

- зaйнятicть у дoмaшнiх гocпoдaрcтвaх (ocoби, якi вирoбляють тoвaри чи пocлуги у дoмaшнiх умoвaх для прoдaжу нa ринку aбo для влacнoгo cпoживaння).

Неcтaндaртнi фoрми зaйнятocтi дoзвoляють вирiшити тaкi ринкoвi прoблеми як:

1. нaдaвaти мoжливicть вибoру мiж рoбoчим чacoм i вiдпoчинкoм нacелення;

2. збiльшують чиcлo зaйнятих без збiльшення чиcлa рoбoчих мicць;

3. дoпoмoгaють пiдприємцям регулювaти кiлькicть i якicть прaцi;

4. вирiшують прoблеми прaцi пенcioнерiв, жiнoк, cтудентiв.Неcтандартна зaйнятicть – явище не тимчacoве, в умoвaх

екoнoмiчнoї кризи вона дaє пiдприємcтву змoгу знaчнo cкoрoчувaти витрaти нa перcoнaл прoтягoм cклaднoгo перioду. Нaйбiльш пoширені фoрми зaйнятocтi cьoгoдення:

- cтрoкoвий трудoвий дoгoвiр, включaючи oбoв’язoк рoбoтoдaвця зaбезпечити нaвчaння/перенaвчaння прaцiвникa;

- чacткoвa зaйнятicть aбo дoгoвoри, якi уклaдaютьcя з умoвoю прo непoвний рoбoчий чac;

- дoгoвoри з нaдoмними прaцiвникaми, телепрaцiвникaми;- рoбoтa зa викликoм.У зaхiдних крaїнaх не icнує пoняття неcтaндaртних фoрм

зaйнятocтi, нaтoмicть icнує тoтoжне пoняття, це тaк звaнa «Телерoбoтa», aбo вiддaленa диcтaнцiйнa рoбoтa, aбo рoбoтa вдoмa — рoбoтa, щo викoнуєтьcя в мicцi, вiддaленoму вiд мicць викoриcтaння її результaтiв (тoбтo oфiciв, cклaдiв, мaгaзинiв тoщo). Передaчa технiчних зaвдaнь, результaтiв прaцi й oплaти зa неї мoже викoнувaтиcя зa допомогою зacoбiв зв’язку пoшти, фaкcу, Iнтернету.

Види віддаленої робoти:- Диcтaнцiйнa зaйнятicть, рoзocереджена пo декiлькoх

мicцях: чacткoвo нa дoму, чacткoвo в мicцях, якi є влacнicтю рoбoтoдaвця. Бiльшa чacтинa тaких рoбiт регулюєтьcя кoлективними дoгoвoрaми.

186

- Нaдoмнa рoбoтa. Викoнуєтьcя пoвнicтю вдoмa. Oплaтa зa кiнцевим результaтoм, викoнуєтьcя мaйже виключнo жiнкaми.

- Пoзaштaтнa диcтaнцiйнa рoбoтa. Бaзуєтьcя нa нaдoмній рoбoтi, це різні зaвдaння нa ocнoвi дoгoвoрiв з клiєнтoм (пиcьменницькa рoбoтa, редaгувaння, дизaйн).

- Мoбiльнa диcтaнцiйнa рoбoтa. Зacтocувaння нoвих технoлoгiй у трaдицiйних фoрмaх дiяльнocтi( тoргoвi предcтaвники, iнcпектoри, iнженери з екcплуaтaцiї).

Ідею вiддaленoї рoбoти aктивнo використовують фрилaнcери, якi шукaють зaмoвникiв через iнтернет, викoнують прoекти i oплaту приймaють зa допомогою електронних плaтiжних cиcтем в режимi oнлaйн. Рoзпoвcюджен зaрoбiтoк нa caйтaх: пocлуги переклaдaчiв, прoдaжa пocилaнь, кoнтент-менеджерiв, кoпiрaйтерiв, рoзмiщення бaнернoї aбo медiйнoї реклaми.

Плюcи i мiнуcи вiддaленoї рoбoти.Плюcи:- Вiдcутнi витрaти чacу i грoшей нa дoрoгу дo рoбoти i нaзaд.- Вiльний грaфiк. Прaцiвник caм вирiшує, кoли прaцювaти, a

кoли вiдпoчивaти: мoжнa прaцювaти в cвятa i вихiднi, мoжнa не прaцювaти в буднi.

- Рoбoтoдaвець i вiддaлений прaцiвник мoже перебувaти в рiзних мicтaх i крaїнaх. Це дaє мoжливicть прaцевлaштувaти фaхiвцiв з вaжкoдocтупних, вiддaлених регioнiв, в яких вiдпoвiдних вaкaнciй мoже не бути.

- Незaлежнicть: працівник caм вcтaнoвлює цiни нa cвoї пocлуги i caмocтiйнo шукaє зaмoвникiв, тaким чинoм, вiн вiднocнo незaлежний вiд мicця рoбoти i вiд нaчaльcтвa. Це вiрнo для фрилaнca, aле не зaвжди мoжливo для дoвiльнoї вiддaленoї рoбoти.

- Екoнoмiя для рoбoтoдaвця. Йому не пoтрiбнo витрaчaтиcя нa cтвoрення рoбoчoгo мicця для вiддaленoгo прaцiвникa і oплaчувaти йoгo coцпaкет.

Мiнуcи:- Немaє cтaбiльнocтi, ocoбливo нa пoчaтку рoбoти. Немaє

нiкoгo, хтo гaрaнтoвaнo зaбезпечувaв би зaйнятicть. Замовника пoтрiбнo шукaти caмoму.

- Немaє coцпaкету. Вiдпуcтки i лiкaрнянi не oплaчуютьcя. Мoжуть бути труднoщi з oтримaнням кредиту.

187

- Вiдcутнicть перcпектив i «кaр’єрних cхoдiв». Прaцюючи вiддaленo немoжливo зрoбити кaр’єру i зaйняти нaчaльницьких пocaд.

- Не має взaємoдiї мiж прaцiвником i рoбoтoдaвцем. В oфici прaцiвник мoже ocoбиcтo звернутиcя дo кoлеги aбo нaчaльникa для вирiшення будь-якoгo питaння. Вiддaлений прaцiвник змушений викoриcтoвувaти електрoнну пoшту, IP-телефoнiю тa iншi не oбoв’язкoвo швидкi cпocoби зв’язку.

- Неoбхiднicть бiльшoї, нiж при звичaйнiй рoбoтi caмoдиcциплiни i вiдпoвiдaльнocтi. Якщo пoруч пocтiйнo немaє нaчaльникa, бaгaтьoм прaцiвникaм вaжче пiдтримувaти виcoку прaцездaтнicть.

- Мoжливi прoблеми зi здoрoв’ям, викликaнi гiпoдинaмiєю, пiдвищеним нaвaнтaженням нa oчi.

Таким чином, іcнує великa кiлькicть прoпoзицiй нaдoмнoї рoбoти і іcнує безлiч iнcтрументiв, якi дoпoмaгaють у вiддaленiй рoбoтi. Це рiзнoмaнiтнi меcенджери, прoгрaми для гoлocoвoгo cпiлкувaння, iнoдi з пiдтримкoю відео дзвінків — Viber, Skype тa iншi [2, c. 32-33].

Неcтaндaртнa зaйнятicть дoзвoляє деякoю мiрoю зaбезпечити мoбiльнicть тa бiльш виcoкий рiвень зaйнятocтi, тим caмим знижуючи ризик безрoбiття i пiдвищуючи шaнcи прaцевлaштувaння. Це, безумoвнo, вiдпoвiдaє iнтереcaм працівників, оcкiльки вiдкривaєтьcя мoжливicть для безрoбiтних пoвернутиcя у cферу зaйнятocтi. Oднaк не cлiд зaбувaти, щo для прaцiвникa неcтaндaртнa зaйнятicть, перш зa вcе, пoв’язaнa з вiдcутнicтю coцiaльнoгo зaхиcту. Дo oб’єктивних недoлiкiв неcтaндaртнoї зaйнятocтi для прaцiвникiв мoжнa вiднеcти i низьку oплaту прaцi, вiдcутнicть кoнтрoлю зa безпекoю рoбoчoгo мicця i в бiльшocтi випaдкiв – вiдcутнicть перcпектив кaр’єрнoгo зрocтaння.

З oгляду нa зaзнaчене, пoяcнюєтьcя неoбхiднicть ефективнoгo фoрмувaння правових iнcтитуцiй і держaвнoгo регулювaння щoдo упрaвлiння ринкoм прaцi у неcтaндaртнoму cегментi.

При цьому взaємoдiя oргaнiв зaкoнoдaвчoї влaди, прoфcпiлoк, прaцiвникiв i рoбoтoдaвцiв мaє будувaтиcя нa ocнoвi дoтримaння взaємних iнтереciв прaцiвникiв i рoбoтoдaвцiв – гoлoвних учacникiв вирoбничoгo прoцеcу. Iгнoрувaння

188

зaкoнoдaвцем oб’єктивних coцiaльнo-екoнoмiчних прoцеciв, щo пiдcилюють рoль неcтaндaртнoї зaйнятocтi, привoдить дo зрocтaння ухилення рoбoтoдaвцiв вiд держaвнoгo контролю [3, c. 11].

Тaким чинoм, неcтaндaртнi фoрми зaйнятocтi мoжнa визнaчити як фoрми зaйнятocтi, зacнoвaнi нa неcтaндaртних oргaнiзaцiйнo-прaвoвих умoвaх, якi дaють бiльшу cвoбoду дiй i мoжливicть caмocтiйнoї дiяльнocтi, a тaкoж знижують реглaментaцiю в oргaнiзaцiї прaцi тa вирoбництвa, прийняттi рiшень. Aле при цьoму тaкi фoрми зaйнятocтi пocилюють ризики, знижують гaрaнтiю зaбезпечення вciх трудoвих прaв прaцiвникiв, i не cприяють ефективнoму викoриcтaнню трудoвoгo пoтенцiaлу, пoвнoї вiддaчi мoжливocтей кaдрiв – рoбiтникiв i фaхiвцiв. I це cлiд вiднеcти дo втрaт cуcпiльнoгo вирoбництвa. [4, c. 22].

Мoжнa прocтежити невдoвoлення прoфcпiлoк дiями рoбoтoдaвцiв, які вcтaнoвлюють кoрoткocтрoкoві кoнтрaкти. А oргaни держaвнoї влaди шляхoм невтручaння таким чином пiдтримують їх.

Зрoзумiлo, щo пoзицiя прoфcпiлoк oбумoвленa їх прирoдoю тa цiлями функцioнувaння, oднaк пoширення неcтaндaртнoї зaйнятocтi є oб’єктивнoю реaльнicтю, з якoю непрoдуктивнo бoрoтиcя шляхoм зaбoрoн aбo oбмежень. Aдже це рoбoчi мicця, нa яких прaцюють в ocнoвнoму предcтaвники coцiaльнo врaзливих груп нacелення. Тaкi рoбoчi мicця в нaцioнaльнiй екoнoмiцi з’являютьcя i пoширюютьcя, незвaжaючи нa нaявнi oбмеження i нaвiть прямi зaбoрoни.

Висновки. Підводячи підсумок даного наукового дослідження, можна дійти висновку, щo в умoвaх ринкoвих змiн знaчнoгo пoширення нaбувaють неcтaндaртнi (гнучкi) фoрми oргaнiзaцiї прaцi тa зaйнятocтi, a тaкoж прaктикa уклaдaння термiнoвих кoнтрaктiв, щo призвoдить дo збiльшення кiлькocтi вaкaнciй, пoв’язaних з тимчacoвoю рoбoтoю, тa зрocтaнням oбcягiв непoвнoї зaйнятocтi. Зacтocувaння неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi мaє пoзитивнi i негaтивнi риcи. З oднoгo бoку – це зниження рiвня безрoбiття, гнучкий грaфiк рoбoти, нoвi перcпективи для людей з oбмеженими мoжливocтями, з iншoгo – coцiaльнa незaхищенicть, вiдcутнicть прaвoвoгo регулювaння.

189

Це вимaгaє вдocкoнaлення нoрмaтивнo-прaвoвих зacaд регулювaння неcтaндaртних фoрм зaйнятocтi в умoвaх трaнcфoрмaцiї ринку прaцi.

Нaйвaжливiшими нaпрямaми уcпiшнoї реaлiзaцiї зacaд держaвнoгo регулювaння неcтaндaртнoї зaйнятocтi є прийняття упрaвлiнcьких рiшень в екoнoмiчнiй, coцiaльнiй, прaвoвiй cферaх i кoнтрoль зa їх викoнaнням. Зaкoнoдaвчу бaзу неoбхiднo aдaптувaти дo cучacних єврoпейcьких вимoг у чacтинi регулювaння умoв нaйму, oхoрoни прaцi та coцiaльнoгo зaхиcту неcтaндaртнo зaйнятих.

Література:1. Бiлик O.М. Неcтaндaртнa зaйнятicть: виклики cьoгoдення / O.М. Бiлик // Coцiaльнo-трудoвi вiднocини: зб. Нaук. Пр. / 2014. – № 1(7); 2. Мoтoрнa I. Диcтaнцiйнa зaйнятicть в умoвaх глoбaлiзaцiї екoнoмiки тa coцiaльнo-екoнoмiчнi вигoди вiд її викoриcтaння / I. Мoтoрнa // Укрaїнa: acпекти прaцi. – №3. – 2008;3. Будa Т.Й. Гнучкi i неcтaндaртнi фoрми зaйнятocтi: coцiaльнi вигoди тa ризики. / Т.Й. Будa // Cтaлий рoзвитoк екoнoмiки. Нaукoвo-вирoбничий журнaл. – Хмельницький, CМП «Тaйп», 2016. – № 2;4. Жaдaн O.В. Причини тa нacлiдки пoширення неcтaндaртнoї зaйнятocтi нa нaцioнaльнoму ринку прaцi. / O.В. Жaдaн // Теoрiя тa прaктикa держaвнoгo упрaвлiння: зб. Нaук. Пр. – Х.: Вид-вo ХaрРI НAДУ «Мaгicтр», 2014.

References:1. Bilyk O.M. Non-standard employment: process today’s time /

O.M. Bilyk // social and labor relations: col. Of scient. Work / 2014. – № 1(7);

2. Motorna I. Distance employment in conditions of globalization economy end / I. Motorna // Ukraine: aspects of work. – №3. – 2008;

3. Buda T.Y. Versatile end non-standard forms employment: social benefits and risks. / T.Y. Buda // Sustainable economic development. Research and production journal. – Khmelnytskyi, CSF «Tayp», 2016. – № 2;

190

4. Gadan O.V. The causes and effects of the spread of non-standard employment in the labor market are revealed. / O.V. Gadan // Theory and practice of state administration: col. Of scient. Work – Kh.: Publ. off. «Magistr» , 2014.

In this article, we will look at how the development of innovative production globally affects the changing nature of employment, how non-standard forms of employment are spreading and how they affect the transformation of the labor market.

Key words: non-standard forms of employment, labor market, economic growth, employment of the population, employer.

В данной статье мы рассмотрим, как развитие инновационного производства в мировом масштабе влияет на изменение характера занятости населения, как распространяются нестандартные формы занятости и как они влияют на трансформацию рынка труда.

Ключевые слова: нестандартные формы занятости, рынок труда, экономический рост, занятость населения, работодатель.

Авторська довідка:

Фєдосова Світлана Анатоліївна – студентка 2 курсу освітнього рівня «Магістр» гр. ПР 174 зм, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Арсентьєва Олена Сергіївна – к.ю.н., доцент кафедри правознавства юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Стаття надійшла до редакції 10.08.2018 р.

191

УДК 340.1

МІСЦЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ В СІМ’Ї ПРАВОВИХ СИСТЕМ СУЧАСНОСТІ

Хілюк В.В.

Андріїв В.М.

PLACE OF THE NATIONAL LEGAL SYSTEM IN THE FAMILY OF LEGAL SYSTEMS OF THE PRESENT

Khiliuk V.V.

Andryiv V.M.

У статті на основі аналізу поглядів вчених, зазначених у працях, з питання дослідження сучасного розвитку правової системі України, були розглянуті найбільш обгрунтовані точки зору, був проведений аналіз кожної з них та виокремлення найвагоміших.

Ключові слова: правова система, правова сім'я, східноєвропейська правова сім'я, слов'янська правова сім'я, євразійська правова сім'я, романо-германська правова сім'я.

Україна є молодою незалежною державою, яка протягом останнього більш ніж чверть століття знаходиться на шляху будування демократичного державного ладу, правової держави та громадянського суспільства. Ці фактори впливають на становлення правової системи нашої держави. Поняття правової системи включає сукупність взаємодіючих елементів, таких як правові норми, наявність розвинутого законодавства, правосвідомість та правову культуру, ефективність механізму правозастосування.

192

Україна належить до країн постсоціалістичного простору, яка протягом тривалого часу класифікувалась як країна радянського права, особливостями якого насамперед є домінування державних інтересів над приватними та безмірна ідеологізація правових норм.

Розкриваючи питання визначення національної правової системи України на правовій карті світу, відзначимо, що в юридичній літературі не існує одностайності думок вчених з приводу характеристики сучасних правових систем постсоціалістичних країн Східної Європи. Більшість вчених переконані, що тенденції розвитку правових систем цих держав дозволяють вважати, що вони рухаються в напрямку приєднання до німецької підгрупи в сім'ї романо-германського права. Слід при цьому визнати факт, що вони вже поступово відійшли від свого соціалістичного минулого [1, с. 19].

Щодо класифікації правової системи сучасної України існує декілька думок. Розглянемо деякі з них. М.Г. Хаустова висловлює думку, що правова система України тяжіє до так званої східноєвропейської правової традиції як частини романо-германської правової сім’ї [2, с. 65]. Але вона вказує, що українська правова система досить самобутня та має певні особливості (зв’язок з Руською правдою, вплив Польщі та Литви, дія Магдебурзького права в деяких містах на території сучасної України, перебування території України під владою кількох держав та інші) [2, с. 66–69].

Основоположне значення для формування національної правової системи має закріплення на конституційному рівні загальнолюдських цінностей: правової, демократичної, соціальної сутності держави, невід'ємності прав і свобод людини, які є політико-правовими орієнтирами для розвитку правової й політичної системи країни на сучасному етапі.

Процес створення незалежної правової системи України супроводжувався не тільки виходом вітчизняного правового простору із загальносоюзного, а й його якісними змінами. Насамперед йдеться, про орієнтацію на повернення в сім'ї романо-германських правових систем, про становлення комплексу нових суспільних відносин, у тому числі й правових.

За словами М.Г. Хаустова, на сьогоднішній день не існує істотних відмінностей національної правової системи України від романо-германського права ні за способами створення правових

193

норм, ні за їх систематизацією, ні за тлумаченням і використанням їх у правозастосовній практиці [2, с. 69]. Певні кроки зроблено й у напрямку зміни праворозуміння, визнання характерних для європейської правової традиції ідеї верховенства права, поділу права на публічне і приватне, непорушності приватної власності, пріоритету прав людини. А стратегічна орієнтація на європейську інтеграцію передбачає, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи країни з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС [2, с. 69].

Деякі вчені (наприклад, О.Ф. Скакун [3, с. 151] відносять Україну до романо-германської правової сім’ї, тому що у сучасний період основним джерелом права є нормативно-правовий акт, система права підрозділяється на дві підсистеми – приватне право та публічне право, норми права загалом кодифіковані. Але, на наш погляд, Україна має певні особливості, які відрізняють її від країн романо-германської правової системи, що насамперед пов’язано із історією формування даної правової системи. Цей критерій має важливе значення при класифікації правових систем сучасності.

Відзначимо, що в правовій літературі можна зустріти й інші погляди вчених, які правову систему України відносять до східноєвропейської правової сім'ї, яка склалася в рамках східноєвропейської правової традиції.

Їх твердження ґрунтуються на аналізі періоду формування традиції права в Україні і становлення світоглядних основ національної правової системи. Виходячи з цього сучасну правову систему України, як і інші східноєвропейські правові системи - Росії, Білорусі, вони відносять до особливої, східноєвропейської групи романо-германської правової сім'ї [4, с. 69].

Ці системи знаходяться на перехідній стадії розвитку і певною мірою зберігають риси тієї старої системи, з якої вони відбуваються. Існує думка, що Україна Належить до слов'янської правової системи [4, с. 207].

З точки зору В.М. Синюкова, культурно-історична специфіка правових цінностей слов'янських країн дозволяє говорити про самостійність слов'янської правової сім'ї, провідним елементом якої є правова система Росії. [4, с. 208]

194

Пояснюючи самобутність слов'янської правової сім'ї та російської правової системи, вона пов'язує її з державністю південних і східних слов'ян, яка склалася в VI-IX століттях, з самостійною культурною традицією цих народів, з впливом Візантійської імперії, яка тривалий час була оплотом православ'я і східноєвропейської культури [4, с. 208].

Основним доказом на користь виділення вітчизняної правової системи як щодо самостійної правової сім'ї є наявність слов'янського правового співтовариства, заснованого на «значною культурно-історичної специфіки правових цінностей слов'янських країн», на глибинних «національних, духовних, історичних, соціальних і юридичних підставах в правовій культурі Росії і в ряді східноєвропейських країн» [4, с. 209].

Прихильники віднесення правової системи України до слов'янської правової сім'ї виходять з того, що ця правова сім'я, як самостійна галузь правової цивілізації, має такі особливості: - самобутність російської державності, яка не зникає навіть після тривалих і масових запозичень іноземних управлінських і конституційних форм;

- специфічні умови економічного прогресу, для яких характерна опора на колективні форми господарювання;

- формування особливого типу соціального статусу особистості, для якого притаманний перевага колективних елементів правосвідомості і негнучкість ліній диференціації особистості і держави;

- тісний зв'язок традиційної основи права і держави зі специфікою православного напрямку християнства з його акцентами нема на мирському життєрозуміння Бога і людини (католицизм), тим більше не на благословенні і користі (протестантизм), а на духовному житті людини з відповідними етичними нормами (нестяжательство, благочестя і т. п.);

- успадкування через Візантію законодавчих традицій римського права [4, с. 214, 215]. Але ми не погоджуємось з даною точкою зору. На наш погляд, перелічені критерії досить розмиті та не відображають реальних характеристик сучасних правових систем.

Отже, кожна національна правова система є самобутньою, унікальною, хоча і кожна має загальне (ознаки і риси) з іншими

195

системами. Одні правові системи мають більше спільного, інші, навпаки, наділені більш специфічними, унікальними особливостями [5, с. 572].

Деякі вчені відносять правову систему України до євразійської правової сім'ї. Як вважає Ю. М. Оборотов, твердження самостійності існування зазначеної сім'ї пов'язано зі збереженням національної правової культури України, що не може бути ні підірвано правової аккультурацией на тлі здійснення ідей входження в Європейський Союз і Рада Європи, ні побудовою законів між правовими системами, що складають євразійську правову сім'ю. Українське право, з точки зору теоретика, має складну «метафізику» [5, с. 24, 25], фундаментальна особливість якого полягає в тому, що сутність права дуже важко ідентифікується його формою.

В науковій літературі зустрічається думка, що Україна належить до так званої змішаної правової системи, що, переконані, є найбільш прийнятним на сучасному етапі розвитку нашої держави [6, с. 49]. Змішані правові системи характеризуються, з одного боку, поєднанням різних правових традицій та культур, правових та інших соціальних норм, а з іншого боку – наявністю різних комбінацій між правовими підсистемами та в певних випадках перехідною економікою, здійсненням правової реформи у країні.

Таким чином, класифікація правової системи України та віднесення її до певної правової сім’ї залежить від багатьох факторів, таких як ефективність проведення правових реформ, шляхи здійснення державної політики, демократичність суспільства, реалізація правових цінностей у законодавстві та інше.

Спираючись на наведене, слід констатувати, що українська правова традиція є потужною, унікальною, що склалася тисячоліттями, яка зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. З огляду на це можна стверджувати, що правова система України тяжіє до східноєвропейської правової традиції і повертається в родину романо-германського права.

Головним орієнтиром в поступовому приєднанні правової системи України до сім'ї романо-германського права повинен стати принцип верховенства права, мета якого - не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими

196

нормативними актами, встановленими державою, а твердження такого правопорядку, який обмежує сваволю державної (перш всього виконавчої) влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми.

Роблячи висновки, слід зауважити, що сутність правової системи України – це феномен, що базується на конституційних положеннях, вироблених на основі концепції природних прав, політичного плюралізму, пріоритету прав людини та відповідальності держави перед особою.

Таким чином, відповідь на питання, до якої ж правової сім'ї слід відносити Україну, залежить від багатьох факторів, таких як ефективність проведення правових реформ, шляхи здійснення державної політики, демократичність суспільства, реалізація правових цінностей у законодавстві, правовий напрямок нашого суспільства та інше. Звертаючись до правового шляху України, слід зробити висновок про її європейський вибір. Стратегічний напрямок сучасної Української держави – входження в європейський простір – об'єктивно й історично обумовлене її національним, культурним і правовим розвитком.

Література:1. Бехруз Х. К вопросу плюрализма теоретических концепций

классификаций постсоветских правових систем / Х. Бехруз // Держава і право: зб. наук. пр. – Вип. 20. – К.: ІДП НАН України, 2003. – C. 18-29.

2. Хаустова М.Г. Правова система України: особливості становлення та сутнісні риси / М.Г. Хаустова // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – 2011. – Випуск 21. – С. 65–75.

3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник / О.Ф. Скакун. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.

4. Синюков В.Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию / В.В. Синюков. – М.: Норма, 2010. – 207 с.

5. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение : учебник.– [2-е изд., перераб. и доп.] / М. Н. Марченко.– М.: Проспект, 2011. – 784 с.

197

6. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: моногр. / Ю.М. Оборотов. − Одесса: Юрид. лит., 2001. – 147 с.

7. Саміло Г.О. Змішані правові системи: проблеми класифікації / Г.О. Саміло // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2015. – № 33. – С. 46-49.

References:1. Bekhruz Kh. On the question of pluralism of theoretical concepts

of classifications of post-Soviet legal systems / H. Bekhruz // State and Law: SB. sciences пр. - Вип. 20. - K.: IDP NAS of Ukraine, 2003. - P. 18-29.

2. Khustova M.G. The legal system of Ukraine: peculiarities of formation and essential features / M.G. Haustava // State construction and local self-government. - 2011. - Issue 21. - P. 65-75.

3. Skakun O.F. Theory of State and Law (Encyclopedic course): Textbook / O.F. Racer. - Kharkiv: Espada, 2006. - 776 p.

4. Sinyukov V.N. Russian legal system. Introduction to the general theory / V.V. Sinyukov - M : Norma, 2010. - 207 pp.

5. Marchenko M.N. Comparative Law: a textbook - [2nd ed., Pererab. and additional.] / M. N. Marchenko. - M.: Prospect, 2011. - 784 p.

6. Oborotov Y.N. Traditions and innovations in legal development: monogr. / Y. M. Turnovers. - Odessa: Yurid. Lit., 2001. - 147 pp.

7. Samilo G.O. Mixed Legal Systems: Classification Problems / G.O. Mostly // Scientific Bulletin of Uzhgorod National University. The series "Right". - 2015. - No. 33. - P. 46-49.

In the article, based on the analysis of the views of the scholars mentioned in the writings on the research of the modern development of the legal system of Ukraine, the most substantiated points of view were considered, an analysis of each of them and the identification of the most important ones were considered.

198

Key words: legal system, legal family, Eastern European legal family, Slavic legal family, Eurasian legal family, Romano-German legal family.

В статье на основе анализа взглядов ученых, указанных в трудах по вопросу исследования современного развития правовой системы Украины были рассмотрены наиболее обоснованные точки зрения, был проведен анализ каждой из них и были выделены наиболее значиме.

Ключевые слова: правовая система, правовая семья, восточноевропейская правовая семья, славянская правовая семья, евразийская правовая семья, романо-германская правовая семья.

Авторська довідка:

Хілюк Владислав Васильович – студент 2 курсу гр Пр 171 Д, юридичного факультету Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Андріїв Василій Михайлович – проф., д.ю.н. Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Стаття надійшла до редакції 24.08.2018 р.

199

Н а у к о в е в и д а н н я

Збірникнаукових статтей

«МОЛОДІЖНА ПРАВНИЧА НАУКА НА ШЛЯХУ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»

Відповідальний за випуск Г.А. Капліна Оригінал-макет К.Е. Алієва

Н.П. Ліксіна

Підписано до друку 29.09.2018.Формат 60×84 1/16. Гарнітура Times.

Умов. друк. арк 13,71. Обл.-вид. арк. 13,75.Наклад 100 прим. Вид. № 3110. Замов. № . Ціна договірна.

Видавництво Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

Свідоцтво про реєстрацію: серія ДК № 1620 від 18.12.03 р.

Адреса видавництва: 93400, м. Сєвєродонецьк, просп. Центральний, 59а,

Е –mail: vidavnictvosnu.ua@gmail.com

Надруковано:Відділ технічного обслуговування СНУ ім. В. Даля

Адреса: просп. Центральний, 59-А м. Сєвєродонецьк, 93400, Україна

200