МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА...

Правый колонтитул • 1 •МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ ВИХОВАННЯ НАПН УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ПРОБЛЕМ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ НАПН УКРАЇНИ І ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКАУКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ ПЕДАГОГІВ ТА СПЕЦІАЛІСТІВ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

ВБО УКРАЇНСЬКИЙ ФОНД «БЛАГОПОЛУЧЧЯ ДІТЕЙ»

Е Н Ц И К Л О П Е Д i Я для фахiвцiв соцiальної сфери

За загальною редакцією професора І. Д. Звєрєвої

«Унiверсум»Київ

•Сiмферополь

2012

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України

Правый колонтитул • 1 •УДК 378.147ББК 65.272 я2 Е 645

Рецензенти:Олексюк О. М. — доктор педагогічних наук, професорКравченко Т. В. — доктор педагогічних наук, професорПлахотнік О. В. — доктор педагогічних наук, професор

Колектив авторів:Алєксєєнко Т. Ф., канд. пед. наук, ст. н. співр., Басюк Т. П., Безпалько О. В., доктор пед. наук, проф., Бех І. Д., доктор психолог. наук, проф., академік НАПН України, Болтівець С. І., доктор психолог. наук, проф., Братусь І. В., канд. пед. наук, Буніна Л. І., канд. пед. наук, доцент, Ваховський Л. Ц., доктор пед. наук, проф., Веретенко Т. Г., канд. пед. наук, проф., Гужва Т. М., Гулевська-Черниш Г. В., Жданович Ю. М., канд. пед. наук, Журавель Т. В., канд. пед. наук, Заверико Н. В., канд. пед. наук, доцент, Звєрєва І. Д., доктор пед. наук, проф., Зимівець Н. В., канд. пед. наук, Караман О. Л., канд. пед. наук, доцент, Кічук Я. В., доктор пед. наук, Кияниця З. П., канд. пед. наук, Ковальчук Л. Г., канд. пед. наук, Кузьмінський В. О., канд. екон. наук, доцент, Лактіонова Г. М., доктор пед. наук, проф., Лавренко О. В., Левченко К. Б., доктор юридич. наук, проф., Лесіна Т. М., канд. пед. наук, доцент, Липський І. А., доктор пед. наук, проф, Лютий В. П., канд. пед. наук, доцент, Лях В. В., Лях Т. Л., канд. пед. наук, доцент, Мардахаєв Л. В., доктор пед. наук, проф., Міщенко Н. І., канд. пед. наук, Мiщик Л. І., доктор пед. наук, проф., Окушко Т. К., канд. пед. наук, ст. н. співр., Омельченко С. О., доктор пед. наук, проф., Песоцька О. П., канд. пед. наук, доцент, Петрович В. С., канд. пед. наук, доцент, Петрочко Ж. В., доктор пед. наук, Пилипенко О. І., канд. пед. наук, доцент, Пінчук І. Н., канд. пед. наук, доцент, Поліщук В. А., доктор пед. наук, проф., Постолюк Г. І., Рижанова А. О., док тор пед. наук, проф., Савченко С. В., доктор пед. наук, проф., Сейко Н. О., доктор пед. наук, проф., Семигіна Т. В., магістр соц. роб., канд. політ. наук, доцент, Сидоров В. М., Терницька С. В., канд. пед. наук, Троценко Н. Є., канд. пед. наук, Харченко С. Я., доктор пед. наук, проф., Цюман Т. П., канд. пед. наук, доцент, Черная К. І., канд. пед. наук, ст. наук. співр.,

Чернуха Н. М., доктор пед. наук, проф., Юрків Я. І., канд. пед. наук

Енциклопедія для фахівців соціальної сфери / За заг. ред. проф. І. Д. Звєрєвої.— Київ, Сiмферополь: Унiверсум, 2012.— 536 с.

ISBN 978-966-8048-55-5

Енциклопедія містить вісім розділів, в яких систематизовано найпоширеніші поняття, терміни й категорії соціальної роботи та соціальної педагогіки, що відображають теоретикометодологічні основи, зміст і напрями соціальної/соціальнопедагогічної роботи, її правові, психологічні, соціокультурні, політичні основи, технології та інновації, а також соціальні інститути та інституції. Зміст термінів, що викладено, розкривається на основі новітніх досягнень соціальної педагогіки, психології, соціології, філософії тощо. У виданні знайшли відображення поняття, які ще не були висвітлені в виданнях подібного характеру, зокрема «альтернативний догляд», «патронаж соціальний», «сімейні групові наради», «технологія соціальна», «франчайзинг» тощо.

Пряма цільова аудиторія — фахівці із соціальної роботи.Видання стане певним пізнавальним ресурсом у професійному самовдосконаленні

практиків соціальної сфери, воно буде у нагоді й тим, хто опановує професії соціального педагога та соціального працівника.

ISBN 978-966-8048-55-5

Гриф «Рекомендовано» надано листом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 1/11–6111 від 03.05.2012

© І. Д. Звєрєва, 2012. Упоряднення

Е 645

Правый колонтитул • 3 •

ПЕРЕДМОВА

Наразі стрімкий розвиток соціальної сфери обумовлюється соціальним замовлен-ням суспільства, що, перш за все, спрямоване на формування засад нової соціальної політики. Сучасна соціальна політика держави та Національна доктрина розвитку освіти визначили низку першочергових завдань школи і педагогічної науки щодо різнобічного розвитку та соціальної адаптації особистості в сприятливих соціальних умовах.

Соціальна робота та соціальна педагогіка як окремі галузі педагогічного знання саме зараз перебувають на етапі активного розвитку теоретичних положень та ана-лізу й систематизації досягнень соціальної та соціально-педагогічної практики. Свідченням цього є розробка методологічних засад соціальної роботи та соціаль-ної педагогіки ; обґрунтування нових парадигм соціального виховання, соціальної підтримки, соціальної допомоги, соціалізації особистості ; формування понятійно-термінологічного апарату цих галузей, розвиток та розробка інноваційних техно-логій соціальної та соціально-педагогічної діяльності. За останні роки як соціальна робота, так й соціальна педагогіка збагатилися численними науковими доробками, серед яких десятки дисертаційних та монографічних досліджень, навчальних та ме-тодичних посібників, сотні публікацій з проблем соціальної роботи та соціально-педагогічнох діяльності в різних сферах соціального середовища та з різними кате-горіями населення.

Розвиток соціальної педагогіки як теорії неможливий без активної соціально-педагогічної практики. Однією з передумов ефективності соціально-педагогічної діяльності та розв’язання соціальних проблем є наявність висококваліфікованих фахівців соціальної сфери, які мають ґрунтовну теоретичну підготовку та володіють різними технологіями соціальної та соціально-педагогічної діяльності.

Все вищезазначене обумовлює необхідність пошуку нових підходів до теоретич-ної підготовки соціальних педагогів / соціальних працівників, фахівців соціальної роботи з урахуванням сучасних тенденцій в практиці.

Пропоноване видання відрізняється від інших інноваційним підходом щодо ви-кладення матеріалу, представлення сучасних надбань в соціальній сфері шляхом синтезу напрацьованих методологічно-концептуальних засад соціальної роботи

• 4 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

та соціальної педагогіки як науки, практики та навчальної дисципліни. Видання під-готовлено з урахування положень Державних стандартів підготовки спеціалістів за спеціальністю «Соціальна педагогіка» та «Соціальна робота». Це й обумовило його структурну побудову. Видання має чітки визначені розділи, що розкривають теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи, зміст і напрями, основи соціальної політики, правові, психологічні, соціокультурні осно-ви соціальної/соціально-педагогічної роботи, інституції, що здійснюють роботу в со-ціальній сфері, висвітлює технології та інновації. Саме такий підхід дає можливість визначити як загальне, та й специфічне в розвитку наукових засад та практичному здійсненні соціальної роботи та соціально-педагогічної діяльності.

Це стало можливим завдяки тому, що до складу авторського колективу увійшли відомі теоретики української школи соціальної педагогіки, російські колегі, пред-ставники вищих навчальних закладів, які викладають курси для спеціальностей «Соці альна педагогіка» та «Соціальна робота» протягом тривалого періоду часу, та практики соціальної сфери, що мають значний досвід в організації соціальної / соціально-педагогічної роботи у соціальній сфері.

Підготовлене видання є енциклопедичним довідником для фахівців соціальної сфери. Воно буде корисним й тим, хто опановує професії соціального педагога та со-ціального працівника.

Авторський колектив

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 7 •

АБІЛІТАЦІЯ (лат. abilitatio; від лат. habilis — зручний, пристосувальний) — комплекс заходів (послуг), спрямованих на формування нових і підсилення вже існуючих ресур-сів соціального, психічного та фізичного розвитку дитини або сім’ї. А. в соціально-педагогічній діяльності — це система заходів, спрямованих на опанування знань і навичок, необхідних для незалежного проживання особистості в соціальному середо-вищі: усвідомлення своїх можливостей та обмежень, соціальних ролей, розуміння прав та обов’язків, уміння здійснювати самообслуговування. Термін найчастіше вико-ристовують стосовно дитини з особливими потребами, а також сім’ї, яка знаходиться в кризовій ситуації. Йдеться про розвиток у дитини тих функцій і здібностей, які в нор-мі з’являються без спеціальних зусиль оточуючих, а в дитини з проблемами можуть виникати тільки в результаті спрямованої роботи спеціалістів, що поєднує педагогіч-ні, психологічні, юридичні, медичні, технічні, соціальні засоби. Цей процес передба-чає навчання дитини з обмеженими можливостями основним соціальним навичкам, пристосування побутових умов до потреб дитини, педагогічну корекцію з метою ви-роблення та підтримки навичок автономного проживання, стереотипів безпечної по-ведінки, опанування навичок захисту власних прав та інтересів, отримання навичок самоаналізу та позитивного сприйняття себе й оточуючих.

Літ.: Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник .— К.: ДЦ ССМ, 2002.— 536 с.; Словарь по социальной педагогике / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Академия, 2002.— 368 с.; Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е. И. Холостовой.— М.: Юристъ, 1997.— 424 с.; Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К.: УДЦССМ, 2000.— 260 с.

Харченко С. Я.

АДАПТАЦІЯ (лат. adapto — пристосовую) — процес взаємодії живих організмів та оточуючого середовища, який призводить до пристосування їх до умов життєдіяльно-сті. Це поняття виникло в ХІХ ст. і спочатку використовувалося лише в біології. Пізніше воно стало застосовуватися не лише до життєдіяльності організмів, але й до особисто-сті та колективної поведінки.

У соціальній психології А. визначають як пристосування індивіда до групових норм і власне соціальної групи. Психологічна А. особистості в суспільстві відбувається за-вдяки таким психологічним механізмам, як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотнього зв’язку тощо. Соціальна А. — процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціаль-ними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння ста-більних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища. Психологічна та соціальна А. знаходяться у взаємозалежності. Без психологічної А., що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби «дає старт» соціальній А., остан-


ня була б просто неможливою. На характері розвитку соціальної А. позначаються індиві-дуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття); характе ристики темпераменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледар-ство). Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну А. людини, оскільки причини, що породжують соціальну А. та визначають її суть, лежать у соціальній сфері.

Процес соціальної А. безперервний, зважаючи на те, що в навколишньому середо-вищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна А. здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвіднести з по-жвавленням соціальної діяльності суспільства, і навпаки, уповільнення явищ соціаль-ної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда.

Соціальна А. особистості — це атрибутивна властивість суб’єктів соціальної життє-діяльності, що реалізується шляхом інтерпретації внутрішніх і зовнішніх інформацій-них моделей соціального буття з погляду їхньої відповідності адаптивним установкам, які не суперечать розумінню оточуючої дійсності та були: а) цілеспрямовано сформо-вані зовні; б) стихійно засвоєні в процесі соціалізації; в) відкриті самостійно.

Результатом соціальної А. є адаптованість особистості — ступінь її пристосу-вання до умов життя і діяльності. Адаптованість може бути: внутрішньою, що вияв-ляється у формі перебудови функціональних структур і систем особистості при певній трансформації середовища її життя і діяльності (у цьому випадку зовнішні форми по-ведінки й діяльності особистості змінюються відповідно до зовнішніх вимог середови-ща — тобто відбувається повна, генералізована А. особистості); зовнішньою (поведін-ковою, пристосувальною), коли особистість внутрішньо змістовно не перебудовується і зберігає себе, свою самостійність (у результаті має місце інструментальна А. особи-стості); змішаною, при якій особистість частково перебудовується і підлаштовується до середовища, його цінностей, норм і водночас зберігає своє Я, свою самостійність.

Будь-яка А., у тому числі й соціальна,— це складова соціалізуючого процесу, яку необхідно розглядати в діалектичній єдності двох діяльностей: зовнішньої — матеріально-духовної, яка спрямована переважно на зміну умов зовнішнього сере-довища, та внутрішньої — суб’єктивно-психічної, спрямованої, перш за все, на пере-творення внутріш нього світу суб’єкта. Тому важливий компонент соціальної А. — це узгодженість оцінок, особистих можливостей і прагнень індивіда з цілями та цінностя-ми соціального середовища.

Значну роль у процесі соціальної А. відіграє адаптаційний потенціал людини. Це рівень можливостей особистості входити в нові умови соціального середови-ща, а також у ті, що постійно змінюються. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особисто сті, тобто тими вміннями та навичками пристосування, яких індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Соціальна А. може здійснюватися у формі акомодації (повного підпорядкування ви-могам середовища без їхнього критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпо-рядкування вимогам середовища) і асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм і цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними).

Розрізняють активну та пасивну А. У процесі активної А. індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток і зміни, долати труднощі й перешкоди, удосконалювати суспільні процеси. При пасивній А. індивід не прагне до


змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі. Через це при зустрічі індивіда з певними об’єктивними труднощами, хво-робами, екстремальними ситуаціями як результат низької А. може формуватися соці-альна дезадаптація, що виявляється в різних формах девіантної поведінки.

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях.— К.: Центр навчальної літера-тури, 2003.— 138 с.; Ромм М. В. Адаптация личности в социуме: теоретико-методологический аспект: Монография.— Новосибирск: Наука, 2002.— 275 с.; Розум С. И. Психология социализа-ции и социальной адаптации человека.— СПб.: Речь, 2006.— 356 с.; Соціальна робота: Корот-кий енциклопедичний словник.— К.: ДЦ ССМ, 2002.— 536 с.; Крысько В. Г. Словарь-справочник по социальной психологии.— Спб.: Питер, 2003.— 416 с.

Безпалько О. В.

АДИКЦІЯ (англ. аddiction — схильність, пагубна звичка, пристрасть) — у загальному розумінні залежність — це прагнення покластися на когось чи щось з метою отримання задоволення або адаптації, залежність від деяких предметів, ре-човин чи видів діяльності. Залежність поділяють на нормальну та надмірну. Усі люди мають вроджену схильність до формування залежності від таких життєво необхідних об’єктів, як повітря, вода, їжа. Більшість людей протягом життя мають стійку здорову прихильність до батьків, друзів, дружини, чоловіка. Схильність до надмірної залежно-сті породжує залежну поведінку, тісно пов’язану як зі зловживанням особистістю ки-мось або чимось, так і з порушенням її потреб. У сучасній літературі, говорячи про за-лежну поведінку, часто використовують термін «адиктивна поведінка», уведений В. Міллером для визначення зловживання різними речовинами, які змінюють психіч-ний стан, включаючи алкоголь, наркотики й тютюн, до того, як від них сформується фізична залежність. Перевага терміна «адиктивна поведінка» полягає в його інтернаці-ональній транскрипції, а також у можливості ідентифікувати особистість з подібними звичками як «адикта» або «адиктивну особистість».

Значний внесок у вивчення адиктивної поведінки внесли зарубіжні (Р. Браун, Х. Мілкман, С. Сандервірт, Д. Пайнз) і російські (О. Личко, В. Битенський, Ц. Королен-ко, А. Єгоров, Є. Змановська, В. Рибаков, В. Менделевич, А. Худяков) дослідники. Зараз в Україні проблеми адиктивної поведінки досліджують Н. Максимова, С. Толстоухова, Н. Пихтіна, Г. Золотова та інші.

Залежна (адиктивна) поведінка має багато різновидів, диференційованих переваж-но за об’єктом А. У реальному житті більш поширені такі об’єкти залежності: а) пси-хоактивні речовини (легальні й нелегальні наркотики), б) їжа, в) гра; г) секс; ґ) релігія та релігійні культи. Відповідно до названих об’єктів Є. Змановська виділяє такі форми залежної поведінки: а) хімічна залежність (куріння, алкоголь, залежність від ліків, нар-команія, токсикоманія); б) порушення харчової поведінки (переїдання, голодування, відмова від їжі); в) гемблінг — ігрова залежність (азартні ігри, комп’ютерна залежність); г) сексуальні А. (зоофілія, фетишизм, пігмаліонізм, трансвестизм, ексгібіціонізм, вуайє-ризм, некрофілія, садомазохізм); ґ) релігійна деструктивна поведінка (релігійний фа-натизм, залученість до секти).

Вибір особистістю конкретного об’єкта залежності визначається його специфічним впливом на організм людини. Люди мають індивідуальну схильність до тих чи інших об’єктів А.


Популярність алкоголю пов’язана із широким спектром його дії: він може з однако-вим успіхом використовуватися для збудження, зігрівання, розслаблення, лікування простудних захворювань, підвищення впевненості й розкутості.

Різні форми А. мають тенденцію сполучатися або переходити одна в одну, що дово-дить єдність механізмів їх функціонування. Наприклад, курець із багаторічним стажем може відчувати постійне бажання їсти, коли відмовляється від цигарок, а людина, за-лежна від важких наркотиків, для «підтримки ремісії» переходить на вживання легких наркотиків або алкоголю.

Форми адиктивної поведінки мають принципово схожі психологічні механізми. У зв’язку із цим виділяють такі загальні ознаки адиктивної поведінки:

1. Залежна поведінка виявляється в стійкому прагненні особистості до зміни пси-хофізичного стану. Будь-який об’єкт залежності (алкоголь, наркотик, гра та ін.) дозво-ляє адикту випробовувати значущі для нього переживання, до яких він прагне, але не може досягти самостійно.

2. Формування А. супроводжує зниження контролю особистості над прагненням до об’єкта залежності. Це прагнення особистість переживає як імпульсивно-категоричне, непереборне, ненасичуване. Зовнішньо це може виглядати як боротьба із самим со-бою, а частіше — як втрата самоконтролю спочатку над своєю поведінкою, а потім і над своїм життям.

3. Адиктивна поведінка — безперервний процес формування й розвитку залежно-сті. А. нерідко має нешкідливий початок, індивідуальний перебіг із посиленням залеж-ності та результат.

4. Циклічність залежної поведінки має фази: наявність внутрішньої готовності до адитивної поведінки; посилення бажання та напруги; очікування й активний пошук об’єкта А.; отримання об’єкта й досягнення специфічних переживань; розслаблення; стадія відносного спокою (ремісія).

5. Адиктивна поведінка не обов’язково призводить до захворювання або смер-ті, але закономірно викликає міжособистісні зміни та соціальну дезадаптацію. Ви-являються типові соціально-психологічні зміни, які супроводжують формування А. Первинне значення має формування адиктивної установки — сукупності ког-нітивних, емоційних і поведінкових особливостей, які створюють адиктивне став-лення до життя.

Адиктивна установка полягає в появі надцінного емоційного ставлення до об’єкта А. (наприклад, у турботі про постійний запас сигарет, алкоголю, наркотиків); інтелекту-альному виправданні А.: «усі курять», «алкоголь знімає стрес»; формуванні «мислення за бажанням», унаслідок чого знижується критичність до негативних наслідків адик-тивної поведінки та адиктивного оточення («усе нормально», «я можу себе контролю-вати», «наркомани, алкоголіки — хороші люди»); розвитку недовіри до всіх інших, зо-крема й до спеціалістів, які намагаються надати адикту медико-соціальну допомогу; прояві анозогнозії — заперечення хвороби або її тяжкості («я не алкоголік», «якщо захочу, кину пити»). Адиктивна установка неминуче призводить до того, що об’єкт залежності стає метою існування, а вживання — способом життя. Життєвий простір звужено до ситуації отримання об’єкта, минулі моральні цінності, інтереси, відноси-ни перестають бути значущими. Бажання «злитися» з об’єктом настільки домінує, що людина здатна подолати будь-які перешкоди на шляху до нього, виявляючи неабияку винахідливість і завзятість, брехня стає незмінним супутником адиктивної поведінки.


Критичність до себе і своєї поведінки суттєво знижується, поведінка стає захисно-агресивною, наростають ознаки соціальної дезадаптації.

Визначають такі психологічні особливості осіб з адиктивними формами поведінки (Б. Сегал): знижена переносимість труднощів повсякденного життя, поруч із гарною переносимістю кризових ситуацій; прихований комплекс неповноцінності і зовнішній прояв переваги; зовнішня соціабельність, поєднана зі страхом перед стій-кими емоційними контактами; бажання казати неправду; прагнення звинувачувати інших, знаючи, що вони не винні; схильність уникати відповідальності в прийнятті рі-шень; стереотипність, повторюваність поведінки; залежність; тривожність.

А. не що інше як багаторівневий розлад, фіксований на використанні якого-небудь об’єкта з метою компенсації емоційного дисбалансу та міжособистісних відносин, які не задовольняють людину. Це виявляється в різних формах, становить серйозну соці-альну проблему й регулюється переважно моральними та медичними нормами.

Літ.: Егоров А. Ю. Нейропсихология девиантного поведения.— СПб.: Речь, 2006.— 224 с.; Змановская Е. В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): учебное пособие для студентов вузов.— М.: Академия, 2008.— 288 с.; Змановская Е. В. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие / Е. В Змановская, В. Ю. Рыбников— СПб.: Питер, 2010.— 352 с.; Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения: учебное пособие.— СПб.: Речь, 2008.— 445 с.; Федосенко Е. В. Помощь подростку: полное практическое руководство для пси-хологов, педагогов и родителей.— СПб.: Речь, 2009.— 320 с.

Песоцька О. П.

АКСІОЛОГІЯ (грец. axia — цінність і logos — вчення) — філософська дисципліна, яка досліджує цінності як смислотворчі засади людського буття, що задають направле-ність і вмотивованість діяльності та вчинкам людини. Перше розгорнуте вчення про цінності розробили в середині ХІХ ст. німецький філософ Р. Лотце і його учень В. Він-дельбанд. Сам термін А. був уведений у науковий обіг французьким філософом П. Лапі в 1902 р. На сучасному етапі аксіологічні питання є предметом всебічного ґрунтовно-го розгляду й аналізу багатьох учених у різних сферах науки (В. Бакіров, В. Блюмкін, П. Ігнатенко, М. Каган, А. Кірьякова, Н. Кузнєцов, А. Миронов, А. Павліченко, С. П’янзін, М. Розов, Л. Столович та ін.).

Аксіологічна проблематика розроблялась ще античними філософами Платоном, Аристотелем, які вважали, що орієнтиром для системи цінностей є ідея вищого Блага. В епоху середньовіччя під впливом метафізичних установок християнства, які затвер-дились у свідомості й поведінці людей, кардинально змінювались і ціннісні уявлен-ня та орієнтації. Найвищою й абсолютною цінністю стають слова і доля Ісуса Христа, який був персоніфікованим ідеалом божественної мудрості, незбагненної за своєю суттю і здатної творити буття. У ХVІ — ХІХ ст. формується нова метафізична парадигма, у центрі якої опиняється вже не Бог, а сама людина. Віднині на перший план виходить віра в науку, а не в космічну справедливість або божественну приреченість, надія на силу знання, а не на мудрість генія чи милість Бога. Концептуальні й структурні пе-ретворення в метафізиці, яка займалась обґрунтуванням цінностей, започаткували Х. Вольф, І. Кант, спробу переосмислити метафізику та її складові робили Г. Гегель, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах, А. Шопенгауер, К. Маркс. Теоретичні трансформації призвели до того, що на початку ХХ ст. сфера цінностей виокремлюється в самостійну царину, яка відрізняється від сфер буття й пізнання.


Однією з найбільш важливих проблем А., що зароджувалась, стала проблема спів-відношення самого феномена цінності з його підставою (джерелом). У залежності від вирішення означеної проблеми сформувалися основні типи вчень про цінності:

1) Аксіологічний психологізм (В. Вундт, Ф. Брентано, А. Мейнонг) — джерелом цін-ностей вважається суб’єктивний світ людини: її цілі, почуття, воля, потреби й установ-ки, а сама цінність розуміється як будь-який значущий для людини предмет. Слабкою стороною аксіологічного психологізму була невирішеність питання про загальнозна-чущі (об’єктивні) цінності.

2) Аксіологічний нормативізм (М. Вебер, В. Дільтей, О. Шпенглер) — джерело цінно-стей вбачається в соціокультурній життєдіяльності людства, а самі цінності ототожню-ються з нормами, правилами, оцінками й нормативними переконаннями, які існують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Представники цього вчення також зі-ткнулися з труднощами (співвідношення вищого й нижчого, загального й одиничного, історична застарілість нормативності).

3) Аксіологічний трансценденталізм (Г. Лотце, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) — джерело цінностей усвідомлюється на рівні єдності культури, що історично склалася, з її загаль-нозначущими передумовами й унікальними характеристиками. Цінності при такому розумінні розглядаються як система загальних принципів, безумовних норм, ідеалів, які підносяться не тільки над одиничними подіями та нормами, а й над буттям у ціло-му. Вони не є ні об’єктивними, ні суб’єктивними, а є трансцендентальними, тобто існу-ють як ідеальні, «чисті» сутності й орієнтують людей на досягнення вищих цілей. При такому підході сфера цінностей стає раціонально незбагненною та містичною.

4) Аксіологічний онтологізм (М. Шеллер, Н. Гартман) — формується в контексті кри-тичного ставлення до трьох попередніх концептуальних позицій. Це вчення відрізняє неприйняття містики й спіритуалізму, перехід від «вертикального» бачення ціннісного світу до «горизонтального». Пошук єдиного блага, абсолютних ідеалів визнається без-перспективним, а орієнтиром для обґрунтування системи цінностей стає повсякденне буття індивідів у світі. Важливими характеристиками аксіологічної парадигми стають плюралізм і проективність.

На сучасному етапі формується новий підхід до проблеми цінностей, нова аксіоло-гічна концепція, яка одержала назву «конструктивна аксіологія». Досить глибоке об-ґрунтування конструктивного ставлення до цінностей зробив М. Розов. На його думку, сьогодні людство починає усвідомлювати, що єдиної для всіх, незмінної системи цін-ностей не існує, і тому вчення про вічну, незмінну, об’єктивну ієрархію цінностей, яке розробляється класичною філософською аксіологією, не адекватне ситуації в сучасно-му світі. Людство вступає в нову історичну епоху, у якій неможлива тотальна перемога тих чи інших ідей і яка потребує ціннісної свідомості як особливої глобальної етики. Саме ціннісна свідомість є широким і гнучким простором для діалогу різних світогля-дів, культур і традицій, вона максимально плюралістична у сфері релігійних, соціаль-них, культурних, національних та інших цінностей і є результатом компромісу.

У сучасних умовах існує загальноцивілізаційне замовлення на конструктивну А., яка б займалась критикою, корекцією й конструюванням ціннісних засад способу життя й со-ціальних рішень. Проблема формування ціннісної свідомості людей повинна стати од-нією з найбільш важливих і пріоритетних для системи освіти й виховання підростаючих поколінь. Саме в процесі освіти й виховання можуть бути створені сприятливі умови для формування людини, спроможної до раціонального освоєння сфери цінностей.


В А. також існують різні точки зору щодо визначення провідних аксіологічних кате-горій і, перш за все, категорії «цінність». Найбільш поширеним у наукових досліджен-нях є розуміння цінності як значущості предметів і явищ навколишнього світу для лю-дини, їх здатності задовольняти її матеріальні й духовні потреби. При цьому цінність як значущість виявляється в момент взаємодії суб’єкта та об’єкта. Інший варіант ви-значення передбачає розгляд цінностей у якості вищих суспільних ідеалів. З цієї точки зору цінність вже є не засіб, а мета, належне, те, що повинне бути. З потребами людей цінності-ідеали пов’язані лише генетично. Прибічники третього підходу об’єднують два попередні й розглядають цінність як значущість і ідеал одночасно.

Предметом особливої уваги А. є проблема класифікації цінностей. Відомою й роз-повсюдженою є традиційна класифікація, згідно з якою цінності поділяються на мате-ріальні, що існують у формі речей (одяг, продукти харчування, техніка, картини тощо) і духовні (моральні, релігійні, художні, політичні). Матеріальні цінності, які іноді нази-вають благами, задовольняють тілесне буття людини, духовні ж роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти. На жаль, таке розділення не вра-ховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопов’язані і їх неможливо чітко роз’єднувати.

Обґрунтовується й певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокрем-люють провідні і залежні від них. З огляду на це виокремлюють цінності-цілі, які є най-загальнішими життєвими орієнтирами, і цінності-засоби, що втілюють у собі певну си-туативну мету. Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою.

Останнім часом розвивається так звана прикладна А., яка обґрунтовує використан-ня поняття «цінність» практично у всіх сферах людського пізнання й діяльності, у тому числі і в соціальній роботі. Від усвідомлення й розуміння фахівцями аксіологічних ас-пектів соціальної роботи багато в чому залежить її ефективність.

Літ.: Бакиров В. С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора.— Харьков: Вища школа, 1988.— 150 с.; Каган М. С. Философская теория ценности.— СПб.: Петрополис, 1997.— 205 с.; Кузнецов Н. С. Человек: потребности и ценности. Закончится ли спор Иисуса Христа с Великим Инквизитором? — Свердловск: Урал. ун-т, 1992.— 152 с.; Розов Н. С. Ценнос-ти в проблемном мире: философские основания и социальные приложения конструктивной аксиологии.— Новосибирск: Новосибирский ун-т, 1998.— 292 с.; Шохин В. К. Классическая фи-лософия ценностей: предыстория, проблемы, результаты // Альфа и Омега.— М., 1998.— № 4 (18).— С. 283–308.

Ваховський Л. Ц.

АЛЬТРУЇЗМ (фр. аltuisme, з лат. alter — інший) — безкорисливе прагнення до діяль-ності на благо інших, на противагу егоїзму. Як правило, поняття А. використовується для визначення властивості особистості жертвувати своїми вигодами заради загаль-ного блага.

Термін А. було запроваджено Огюстом Контом для пояснення інтеграції соціаль-них елементів у системі. У теорії О. Конта А. визначається як самостверджувальна турбота про благо інших, яка не обов’язково супроводжується втратами для альтру-їста, у зв’язку із чим ним був уведений принцип «revile pour outrе» — жити для інших. У центрі поняття А. знаходиться ідея безкорисливості й непрагматично орієнтованої діяльності людини, що не передбачає винагороди. У науковому доробку багатьох мис-лителів (Ж.-Ж. Руссо, Й. Гете, Л. Толстой, Е. Фромм) поняття А. пов’язується з формуван-


ням (шляхом виховання) здатності особистості протистояти власному егоїзму заради інтересів людей. Г. Спенсер розглядав А. як адаптивну якість особистості, яка виникає в неї в процесі природної еволюції. У психоаналітичній теорії З. Фрейда прояви А. ви-значені як невротична компенсація потягів протилежної спрямованості — первісного егоїзму, який було витіснено. У теорії Ф. Добржанського альтруїстичні почуття прого-лошувалися генетично запрограмованими в кожного індивіда.

У ХІХ — поч. ХХ ст. А. критикувався з боку християнських концепцій моральності. Християнські вчені, переважно православні, вважали, що новоєвропейський А. не-прийнятний як такий, бо догоджає людині, а не Богові й виконанню його заповідей. А. заперечувався М. Бердяєвим як вчення буржуазно-демократичної моралі; марксиз-мом — як ілюзія та ідеологічний засіб для виправдання капіталістичної експлуатації; Ф. Ніцше — як вираження «моралі рабів».

Можна простежити кілька підходів до визначення поняття А.:1) Психологічний — А. розглядається як система ціннісних орієнтацій особистості,

за якої центральним мотивом і критерієм моральної оцінки є інтереси іншої людини чи спільноти; при цьому встановлено, що «відчуття щастя» (задоволеність собою і жит-тям) позитивно корелює з альтруїстичними вчинками особистості, що отримало назву «парадокса А.».

2) Біологічний — окреслення поведінки організму, що зменшує його шанси (або ж його потомства) на виживання на користь інших особин того самого виду.

3) Соціологічний — А. розглядається як один з основних механізмів пояснення со-ціальної поведінки людини; теорія соціального обміну пояснює А. як спрямування з боку «соціальної економіки».

4) Соціобіологічний — ставиться питання про філогенетичне коріння самовідда-ної поведінки у тваринному світі або «родовід А.»; про альтруїстичну стратегію пове-дінки особини як такої, що забезпечує виживання всього виду.

5) Педагогічний — дає можливість визначати А. як одну з гуманістичних якостей особистості, що може бути сформована в процесі навчання й виховання.

6) Теологічний — виводить поняття А. з гріхопадіння, при чому наростаюче почут-тя провини спонукає людину до вчинення альтруїстичних вчинків.

З поняттям А. тісно пов’язане поняття альтруїстичної поведінки й альтруїстичної діяльності. Альтруїстичною називають поведінку, спрямовану на благо іншої особи чи спільноти, не пов’язану з якимись зовнішніми заохоченнями. Альтруїстична поведін-ка, у свою чергу, тісно пов’язана з просоціальною поведінкою, яку визначають як фор-му поведінки, здійснюваної в інтересах певного соціального об’єкта (особи, колективу, групи). Альтруїстична поведінка може розглядатися як частковий вияв просоціальної. Західна теорія емпатичного альтруїзму пояснює людський альтруїзм у термінах розді-леного страждання. Згідно із цією теорією, ми допомагаємо тим людям, які цього по-требують, щоб позбавитися від власних страждань, викликаних співпереживанням. Таким чином пов’язуються А. і соціальна емпатія — як механізм соціального сприй-няття (соціальної перпеції), який втілює емоційне співпереживання іншій людині.

Альтруїстичні дії пов’язані зі соціальними нормами, які диктують особистості алго-ритм певної поведінки, визначені життєві зобов’язання: взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. Норма взаємності при цьому є моральним кодом і перед-бачає, що люди, передовсім, виявляють здатність до надання допомоги, а не завдання шкоди. Щодо норм справедливості, то ними перевіряється благо і брак блага в кож-


ному окремому соціумі і кожному окремому соціальному випадку. Стосовно норми соціальної відповідальності, то вона передбачає, що люди, наділені альтруїстичними рисами, мають надавати допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь вигоди.

Соціальні характеристики А. дають можливість окреслити й пояснити його, виходя-чи з таких положень:

1) А. є наслідком емоційної реакції емпатії, яка визначається як афективний зв’язок з іншою людиною та здатність приєднуватися до емоційного життя іншої людини, роз-діляючи її переживання.

2) А. виникає внаслідок впливу на суб’єкта моральних норм, прийнятих у суспіль-стві (у вигляді очікувань інших людей стосовно його можливої поведінки).

3) А. спонукається певними особистісними нормами у вигляді самоочікувань суб’єкта або ж засвоєних ним соціальних норм чи ціннісних орієнтацій.

Виділяють три головні види А.: біологічний А. (неусвідомлене виявлення вродже-ного інстинкту продовження роду, соціальний вияв якого спостерігається в турбо-ті про потомство); емпатійний А. (ґрунтується на суб’єктивному почутті симпатії та співпереживання до іншого); моральний А. (ґрунтується на знанні морально-етичних норм і правил поведінки та дотриманні їх).

Головними характерними рисами А. як якості особистості є такі:1) Цей феномен дає можливість виокремити внутрішній мотиваційний фон люд-

ських вчинків.2) За допомогою А. можна виявити спрямованість діяльності особистості та її мо-

ральної свідомості, відокремивши випадки, коли за позірною альтруїстичністю дії при-ховується прагнення до корисливості.

3) А. як емоційний стан дає можливість вносити корективи в емоційно-вольову сферу особистості та характеризувати її.

У сфері соціальної роботи й соціально-педагогічної діяльності А. визначають як одну з професійних якостей, які мають бути притаманні працівникові соціальної сфе-ри, а також як принцип соціальної роботи.

Літ.: Альтруизм // Философский энциклопедический словарь.— М.: Советская энциклопедия, 1983.— С. 21; Соціальна робота / Соціальна педагогіка (понятійно-термінологічний словник) / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Етносфера,1994.— 119 с.; Антилогова Л. Н. Альтруизм и его роль в профессиональной деятельности социального работника // Социальная работа в Сибири / Отв. ред. Н. И. Морозова.— Кемерово: КГУ, 2004.— С. 35–45.; Эфроимсон В. П. Родословная альтруизма (Этика с позиций эволюционной генетики человека) [Электронний ресурс] / ViVOS VOCO! — ЗОВУ ЖИВЫХ! — Режим доступа: www/ URL: http://vivovoco.rsl.ru/VV/PAPERS/ECCE/VV_EH12W.HTM — [б. д.] — Загл. с экрана. Немов Р. С., Алтунина И. Р. Социальная психология: учебное пособие.— СПб: Питер, 2008.— 427 с.

Сейко Н. А.

АНДРАГОГІКА (грец. άνρός — доросла людина і άγωγή — керівництво, вихован-ня) — вікова та педагогічна галузь психолого-педагогічних досліджень теоретичних і практичних проблем освіти і виховання дорослих людей. У спеціальній літературі вико-ристовуються також синонімічні до А. терміни: «педагогіка дорослих», «фахове удоско-налення» та ін. Вживання терміну А. для назви особливого розділу педагогіки німецьким істориком освіти К. Каппом у книзі про педагогічні погляди Платона (1833) викликало


заперечення Й. Гербарта, що вбачав у такому визначені А. небезпеку «узаконення ві-чного неповноліття». Наприкінці ХІХ ст. специфічність педагогічних знань, пов’язаних із проблематикою освіти дорослих, була визнана в педагогічній теорії, незалежно від термінологічного оформлення. Систематизація А. припадає на ІІ пол. ХХ ст., коли зна-чно розширилась сфера формальної й неформальної освіти дорослих, яка потребува-ла спеціальних досліджень в інтересах підвищення ефективності навчального процесу, осмислення традиційної педагогічної проблематики у світлі ідей безперервної освіти. Значних масштабів набули дослідження з А. в Німеччині: Г. Гротгоф, Ф. Пьоггелер, І. Вірт, а також у Нідерландах, Бельгії, Швейцарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Великій Британії, Росії, Естонії, Чехії. На початку 80-х рр. ХХ ст. андрагогічні дослідження активізувалися в Китаї. Одним з перших теоретиків української А. був М. Галущинський, який дослідив цілі й методи виховання народу, значення народної освіти й національного виховання, місію «Просвіти» та інших культурно-освітніх товариств у цьому процесі. М. Галущин-ський здійснював навчання директорів середніх шкіл, заснував вищі загальноосвітні курси для дорослих селян, проводив просвітницьку роботу, яка сприяла формуванню громадських діячів серед широких верств населення. Крім практичної просвітницької діяльності, яка була знана й поширена в Україні з давніх часів, М. Галущинський дослідив і розкрив особливості навчання дорослих («Народна освіта й виховання народу. Мето-ди і цілі», «Учителі народної освіти»), вивчав закономірності духовно-інтелектуального самовдоско налення носіїв і творців фахових знань («Культурноосвітні анкети пред-ставників української інтелігенції у Львові»). Значних успіхів досягла в андрагогічній діяльності Х. Алчевська. З 1946 р. в Яґеллонському університеті (м. Краків, Польща) діє кафедра просвіти і культури дорослих, заснована педагогом М. Семенським і психоло-гом Ф. Хенріком, та дослідний підрозділ суспільної педагогіки та андрагогіки Педагогіч-ного інституту цього університету. На початку 70-х рр. ХХ ст. термін «андрагогіка» був уведений до наукового обігу у США викладачем Бостонського університету Малколмом Ноулзом, який у 1970 році опублікував книгу «Андрагогіка проти педагогіки», а в 1973 — «Дорослий учень. Забутий — покинутий», що містили виклад його теорії навчання до-рослих. У колишньому СРСР власне андрагогічні дослідження не проводились. В Укра-їні термін А. зберігся завдяки вживанню його українськими педагогами В. З. Смалем, С. У. Гончаренком. В українській педагогічній культурі найближчими до нього є поняття просвіти, якому притаманне широке значення процесу, ступеня й сукупності суспільно-національного самоусвідомлення. Звідси випливає розуміння просвітництва як поши-рення культури серед усіх дорослих людей, які об’єднуються засобами цієї культури в суспільство. У зв’язку із цим цілком доречним є методологічний підхід, що розглядає педагогіку як теорію і методику освіти, яка є практикою застосування педагогічних за-кономірностей, а А. як теорію і методику просвіти, що є практикою особистісного зрос-тання дорослих, об’єднаних духовно-інтелектуальною культурою власного народу. Ненастанне наукове вироблення ідеалів фахової досконалості, що втілюється у кваліфі-каційних стандартах як стадіях набуття відповідної фахової висоти, сприяє переходу до системного вивищення фахової кваліфікації спеціалістів.

А. покликана з’ясовувати психолого-педагогічні закономірності, соціальні й психологіч-ні чинники ефективності освіти, навчання та виховання дорослих, розробляти методичні системи навчально-виховної роботи з окремими особами і групами у віці від 18–20 років до глибокої старості, враховуючи своєрідність педагогічної ситуації: сформованість осо-бистості в дорослих, наявність у них життєвого досвіду, культурні, освітні, професійні запи-


ти, переважання самоосвіти та самовиховання тощо. Розрізняють загальну й порівняльну, а також особливі А.: виробничу, військову, геронтологічну та ін. У цих галузях вивчається зв’язок між фізичним станом, здоров’ям людини і її трудовою та громадською активністю; сприйняття навчальної інформації; орієнтація на різноманітні джерела її отримання; роль бібліотек, музеїв, лекторіїв, навчальних радіо- і телепередач тощо. Нині діє відділ А. в Інсти-туті педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України, кафедра А. Одеського регіонального інституту державного управління Національної ака-демії державного управління при Президентові України.Літ.: Ющишин І. Михайло Галущинський — український андрагог // Шлях виховання й навчан-ня: Педагогічно-методичний місячник.— Львів, жовтень 1931.— Ч. 8; Архипова С. П. Основи андрагогіки.— Черкаси-Ужгород, 2002.

Болтівець С. І.

АРТПЕДАГОГІКА — галузь наукового знання, яка ґрунтується на синтезі педагогіки й мистецтва, забезпечує розробку теорії та практики педагогічного корекційно спря-мованого процесу художнього розвитку дітей, частіше — з вадами розвитку; формує основи художньої культури особистості через мистецтво й художньо-творчу діяль-ність. Суть артпедагогіки полягає у вихованні, навчанні та розвитку засобами мисте-цтва осіб з обмеженими можливостями; формуванні в них основ художньої культури й оволодінні практичними навичками різних видів художньої діяльності. Основні функ-ції артпедагогіки: культурологічна (зумовлена об’єктивним зв’язком особистості з культурою як системою цінностей, розвитком людини на основі засвоєння художньої культури та становлення її творцем); освітня (спрямована на розвиток особистості та пізнання дійсності через мистецтво; забезпечує засвоєння знань у галузі мистецтва та практичних навичок художньо-творчої діяльності); виховна (формує морально-естетичні, комунікативно-рефлексивні основи особистості; сприяє її соціокультурній адаптації за допомогою мистецтва); корекційна (сприяє профілактиці, корекції й ком-пенсації недоліків і вад розвитку). Артпедагогіка як галузь наукового знання дозволяє розглядати в рамках спеціальної освіти не лише художнє виховання, а й усі компо-ненти корекційно-розвиваючого процесу (розвиток, виховання, навчання, корекцію) засобами мистецтва та формувати основи художньої культури дитини з вадами й про-блемами розвитку.

Літ.: Артпедагогика и арттерапия в специальном образовании: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений / Е. А. Медведева [и др.].— М.: Академия, 2001.— 248 с.; Харченко С. Я. Соціально-педагогічні технології: Навч.— метод. посіб. для студентів вищих навчальних закла-дів / С. Я. Харченко, Н. П. Краснова, Л. П. Харченко.— Луганськ: Альма-матер, 2005.— 552 с.

Заверико Н. В.

ВАЖКОВИХОВУВАНІСТЬ — стан підлітка, породжений неприйняттям запропоно-ваних установок; вияв негативних якостей у поведінці людини; поведінка, яка виходить за межі соціальної норми внаслідок неправильного вибору шляхів самоствердження.

В. — основна передумова відхилень у поведінці особистості; поняття, що пояснює труднощі, з якими стикаються педагоги, соціальні педагоги, батьки, організовуючи й здійснюючи виховний процес. Поняття В. похідне від терміна «важковиховувані діти». «Важковиховувані» — це такі категорії дітей, у яких під впливом несприятливих со-ціальних, психолого-педагогічних і медико-біологічних чинників відбуваються пору-


шення моральних ставлень до навчання, норм поведінки, зниження або втрата почут-тя відповідальності за власні вчинки.

Незважаючи на значну кількість наукових досліджень загальних аспектів пробле-ми «важковиховуваних» дітей, сьогодні серед учених і практиків немає єдиної думки щодо правомірності вживання термінів «важковиховуваність», «важковиховуваний», не визначено міру «важковиховуваності», не вироблено критеріїв «важковиховува-них». Нерідко цих дітей називають афективними, акцентуйованими, недисциплінова-ними, педагогічно занедбаними.

Виділяють такі групи важковиховуваних дітей і підлітків: з нерівномірним розви-тком психіки (акцентуація характеру, емоційна нестійкість); педагогічно занедбані (не-сформованість особистісних структур, низький рівень розвитку моральних уявлень і соціально схвалюваних навичок поведінки); ті, що перебувають у неправильних взаємо стосунках з оточуючими.

Значна частина важковиховуваних дітей стає в майбутньому на шлях скоєння пра-вопорушень і злочинів. Щоб запобігти цьому, необхідно своєчасно виявити дітей з най-першими симптомами неблагополуччя в моральному розвитку й поведінці та вжити своєчасних заходів щодо запобігання подальшої соціальної деформації особистості.

Подолання В. можна здійснити різними шляхами: забезпечення індивідуального підходу; формування позитивних взаємин важковиховуваних дітей з колективом кла-су, позитивних стосунків між дітьми і батьками; реалізація принципу паралельної дії; перевиховання в процесі занять спортом; формування довіри у важковиховуваних ді-тей до вчителів, вихователів, перевиховання в умовах спецшколи тощо. Процес подо-лання В. містить кілька етапів:

1. Діагностичний — визначає взаємовідносини між суб’єктом, об’єктом і навко-лишнім середовищем, характеристику відхилень від норми, причини педагогічної не-сприйнятливості.

2. Прогностичний — формування мети перевиховання на основі діагностичних відомостей і визначення завдань прогнозу; виявлення причин небажаної поведінки й пошук оптимального варіанту перевиховання; визнач

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА...

Documents