Зміст

3

Зміст

Україна – поступ

Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Концепційні основи програми національно-державницького виховання………………..8

Українознавство: теорія, методологія, практика

Токар Л. К. Українознавство і проблеми консолідації українського народу………………………………………………….35

Україна – освіта

Антонюк Т. Д. Освітня політика як основний рушійний фактор інноваційного поступу українського суспільства………………….48

Кіріна-Радчук В. М. Етнопедагогіка М.Г. Стельмаховича і формування професійно-комунікативних умінь студентів педучилища засобами пареміографії…………………….56

Архипенко Л. М., Євсєєва Г. П. Деякі проблеми реформування вищої освіти в Україні на сучасному етапі…………………………63

Кухаренко В. М. Комплексний підхід до впровадження дистанційного навчання……………………………………………...77

Савойська С. В. Мовно-освітні проблеми в діяльності сучасних політичних партій України…………………………………………..84

Левицька Н. М. Соціально-правовий статус і матеріальне становище викладачів гуманітарних вищих навчальних закладів Наддніпрянської України (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)……………………………………………………………96

Парамонова Л. А. З історії становлення та розвитку вищої освіти в Криму кінця XIX – початку ХХ століття………………………...106

Губський С. І. Становлення національно-військової освіти в армії УНР періоду Центральної ради та Директорії (1917–1919 рр.): досвід та уроки…………………………………....112

Красножон Н. Г. Фінансове забезпечення загальноосвітньої школи України (1943–1953 рр.)……………………………………………..122

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

4

Україна – культура, матеріальна і духовна

Бурковська Л. В. Житійна література св. Миколи Мірлікійського в пам’ятках писемності Візантії та Київської Русі………………..129

Малютіна І. П. Формування українського шлюбно-сімейного звичаєвого права………………………………………………………..149

Горенко Л. І. Україна та Росія в контексті культурних взаємовідносин XVIII ст. …………………………………………..155

Гавеля Б. Р Політична культура українського народу в контексті польського національного визвольного руху ХІХ століття (історико-культурологічний аспект)………………………………164

Будзар М. М. Простір і час садибної культури України XIX сторіччя (на матеріалі Полтавщини та Чернігівщини)……………………………………………………….175

Сушко В. А. Традиційне вбрання українців Слобожанщини ХІХ – поч. ХХ ст. …………………………………………………...185

Петровський О. М. Діяльність польських військових органів охорони пам'яток мистецтва та культури у зоні бойових дій на західноукраїнських землях (1919 – 1920 рр.): організаційний та політичний аспекти…………………………….192

Борисенко М. В. Побут міських мешканців України в 20–30-х роках ХХ століття. Джерелознавчий аспект………………………………………………………………...201

Гасиджак Л. І. Культура та побут шахтарів Донеччини в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. ………………………………...211

Совінська Н. В. Національно-християнська ідея як складова культурного і духовного відродження України…………………...224

Карпенко С. Д. Походження рослинної жертви для тварин в українській анімалістичній казці: типологічні паралелі………..232

Зеленчук Я. І. Мисливство і рибальство як визначальна складова частина етносоціальної системи Гуцульщини…………………….240

Україна – художня словесність, література

Михайлова Л. В. Жанрові особливості української лірики кінця XVI – першої половини XVII ст. та їх вплив на формування української національної ідеї……………………..252

Кулікова О. В. Тарас Шевченко та література доби бароко………...258 Єрмашов Т. В. Дослідження творчості Т. Шевченка С. Єфремовим

як важливий аспект розвитку наукового українознавства………..266 Долинська С. В. Осмислення первнів українського архетипу на

«матриці» інонаціональних мотивів у поезії Яра Славутича……..272 Кузнецов В. О. До проблеми літературознавчого аналізу

морально-естетичної складової епістолярного тексту (на матеріалі листів Василя Стуса)………………………………....280

Зміст

5

Україна – історія

Топальський В. Л. Джерельна база дослідження військово- інженерної справи Київської Русі………………………………….293

Ідзьо В. С. Відновлення української козацької державності в середині XVII століття через призму європейського світобачення…………………………………………………………299

Федотова О. О. Цензурні обмеження інтелектуального надбання українського народу в дожовтневу добу…………………………..303

Магась В. О. Справа скликання Всеукраїнського з’їзду селян та утворення Української селянської спілки в роки першої революції в Росії……………………………………………311

Мушинський В. І. Будитель національної свідомості та гідності українського народу (Євген Чикаленко)…………………………..318

Гай-Нижник П. П. Міністерство праці Української держави і робітниче законодавство Гетьманату 1918 р. у світлі невідомих документів……………………………………………….325

Солдатенко В. Ф. До оцінки потенційних можливостей і підготовки військових формацій УНР до другого зимового походу……………………………………………………..351

Іващук В. М. Проблема взаємосприйняття у стосунках між галичанами та наддніпрянською політеміграцією на сторінках західноукраїнських видань в 1920 – 1930-х роках…….370

Дояр Л. В. Атеїзація українського народу в регіональному аспекті: Криворіжжя (1920–1930-ті рр.)…………………………………….379

Свистович С. Українська секція Спілки есперантистів радянських республік (СЕРР) у контексті більшовицької ідеї „світової революції”………………………………………………...389

Седляр А. В. Діяльність органів міського самоврядування Волині та Поділля щодо розвитку комунальних підприємств (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)……………………………………...397

Ворончук І. О., Чубик Ю. І. Історія повсякденності як наукова проблема……………………………………………………………..406

Україна – філософія

Скрипка В. Філософія раціоналізму І.Я. Франка……………………418 Герасимова Е. М. Стильова поліфонія інтерпретації прояву

економічного буття в українському інтелектуальному дискурсі………………………………………………………………428

Україна – право

Спінулова В. В. Актуальні питання об’єктного та суб’єктного складу цивільних правовідносин за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» та сучасним цивільним кодексом України………………………………………439

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

6

Україна – природа, екологія, валеологія

Присяжна Т. М. Осмислення проблеми стосунків людини і природного довкілля в українознавчому аспекті………………..455

Жовніренко Л. П. Релігія, освіта, медицина (валеологія): необхідність толерантності…………………………………………463

Україна – ментальність, доля, історична місія

Фігурний Ю. С. Вплив творчості Тараса Шевченка на сучасні українські етнічні, соціокультурні, освітні та державотворчі процеси………………………………………………........................481

Макушинська Г. П. Мудрість українського народу як джерело його самоідентифікації і підґрунтя духовної цілісності………….492

Каріх І. В. Національна ідентичність як чинник гуманітарної безпеки України……………………………………………………..500

Федоренко О. А. Українознавство і геополітика…………………….511 Краснодемська І. Й. Проблема української ментальності

в дослідженнях вчених діаспори (20–60-ті рр. ХХ ст.)…………...523

Україна в міжнародних відносинах

Ясько Р. О. Українське козацтво у відносинах з Кримським ханством та Османською імперією в другій половині XVI – першій половині XVII сторіччя…………………………………….537

Ковальчук Н. В. Технічна допомога Європейського Союзу Україні (1991-2004 рр.)……………………………………………..546

Донченко Є. В. Розвиток українсько-французького політичного діалогу (1991-2005 рр.)……………………………………………...558

Українці у світі

Ключковська І. М., Заячук Ю. Д. Навчальні українознавчі студії в Європі та Північній Америці: еволюція і сьогодення…………..577

Цимбал Б. О. Періодичні видання Об’єднання демократичної української молоді та його видавництво у сфері виховання юнацтва (50-60-ті рр. XX ст.)………………………………………591

Данилюк-Кульчицька О. П. Дослідження побуту і звичаїв сучасних етнічних українців, які мешкають у Словаччині………600

Україна – національні меншини, міжетнічні взаємини

Доценко В. О. Єврейські філантропічні організації України на початку ХХ ст. …………………………………………………..603

Зміст

7

Бібліографія українознавства

Склярова О. М. Роль археографічних досліджень в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у формуванні джерельної бази українознавства (до постановки проблеми)……………………………………………………………611

Рецензії

Висовень О. І. Жанна Д’арк української поезії (Фігурний Ю.С. Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі (До 65-річчя її героїчної смерті). – К., 2007. – 40 с.)……...620

Відомості про авторів…………………………………………………622

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

8

УКРАЇНА – ПОСТУП

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. (Київ)

КОНЦЕПЦІЙНІ ОСНОВИ ПРОГРАМИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОГО ВИХОВАННЯ

Вступ

В основу Концепції та Програми національно-державницького виховання покладено програмові принципи і засади міжнародних конвенцій про дітей та Конституції України. Зокрема:

Положення Конституції України: Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична,

соціальна, правова держава. Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність,

недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Стаття 8. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української

нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї

особистості, якщо при цьому не порушує права і свободи інших людей та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Україна – поступ

9

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання…

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви…

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою…

Стаття 51. Батьки зобов'язані підтримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх… батьків.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження… Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідується за законом.

Стаття 53. Кожен має право на освіту. Стаття 54. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню

наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та Законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Духом Законів Конституції та національного і зарубіжного

педагогічного досвіду зумовлюються такі засади виховання: Теоретичні засади концепції національно-державницького

виховання І.

І.1. Найголовнішим завданням суспільства завжди було, є і буде виховання поколінь гуманістів і патріотів, для яких найвищим ідеалом є єдність особистих та національно-державних інтересів.

І.2. Найвищою метою виховного процесу є формування людської особистості з багатими почуттями, глибокими мислительно-інтелектуальними спроможностями та універсально-широкими інтересами.

І.3. Кожна дитина (людина) – це органічна частка природного соціуму і водночас є окремим самодостатнім світом з властивими лише їй рисами єства, характеру, нахилами й уподобаннями, власним природним покликанням, світосприйняттям, світорозумінням; волею і долею.

І.4. Природний генотип людини формується в лоні матері й кристалізується до трьох (п'яти) років. І постає він, передусім, як тип родовий. Його збагачення здійснюється у процесі виховання від колиски і до завершення життя як типу соціального, етно-культурного, державно-політичного, психічно-духовного; як особистості діяльно-вольової і творчої.

І.5. Виховання починається з колиски за визначальної ролі батьків. Продовжується до завершення життєвого шляху на засадах та засобами народної і академічної педагогіки; з використанням вітчизняного і відповідного його традиціям та суспільним інтересам

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

10

зарубіжного досвіду; за активної ролі державних і громадських органів управління та освітньо-наукових, культурологічних, мистецьких, фізкультурних та оборонно-спортивних інституцій.

ІІ. ІІ.1. Українство – феномен світовий: світовими є український

етнос, його мова, культура, покликання та історична роль і місія. Відповідними змістом і формами мають бути й масштаби,

принципові засади, орієнтири, пріоритети та засоби виховання. ІІ.2. Головним об'єктом (а з часом – то й суб'єктом) виховання є

дитина: її фізичний стан і культурно-мистецький світ, її природні нахили й суспільно-політичні, націо-державні інтереси, її етнопсихологічні особливості та пріоритетні орієнтації, емоційно-інтелектуальні можливості, ідеали та плани, вольова здатність робити свідомий життєвий вибір.

ІІ.3. Людину в її біолого-соціальній, державно-політичній сутності як представника громадянського суспільства формують: батьки (сім'я, рід), природа (екологія), мова, історія, культура, мистецтво, життєвий досвід, дошкільні установи й різні типи середніх та вищих навчальних закладів, тип етно-національних відносин, державного й суспільного люду, конфесійні, фізкультурно-спортивні й патріотично-оборонні організації, особливості Конституції і законів, ЗМІ та характер участі у міжнародному житті.

Багатосторонність природно-життєвих зв'язків та багатовекторність суспільних орієнтацій вимагає й універсальності методів та засобів виховання.

ІІ.4. Виховання дитини (громадянина) має бути діяльним, чітко спрямованим на мету, суголосним у теорії і практиці, поорієнтованим на самопізнання й пізнання світу, на його перетворення й самотворення у світлі найвищих гуманістичних та національно-державницьких ідеалів, на розвиток історичної пам'яті, почуттів і понять совісті й честі, особової гідності й національної гордості за свій народ, за приналежність до його держави, мови, культури, традицій і діянь українських світочів-державотворців, освітян, учених, хліборобів, полководців, винахідників, письменників, художників, композиторів, архітекторів, діячів театру й кіно, творців Конституції, філософсько-гуманістичних концепцій, теорій, космологічних та землезнавчих гіпотез і відкриттів, великих аналітиків минулого і сучасного та пророків майбутнього. Усіх тих, хто здійснив вагомий внесок у розвиток світової цивілізації та культури.

ІІ.5. Найбільш ефективним завжди вважалося виховання на прикладах життєдіяльності батьків (історії роду, що органічно поєднується з історією народу), навколишньої природи, розкриття секретів і величі національно-державної мови, культури, міжнародної ролі і місії Батьківщини, видатних здобутків її славних синів і дочок у всіх сферах світового поступу. У тому числі – педагогіки, починаючи від авторів літописів, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона і

Україна – поступ

11

Володимира Мономаха, Ю.Котермака і П.Русина, П.Сагайдачного і Б.Хмельницького, Л.Барановича, Ф.Прокоповича і Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Максимовича і В.Каразіна, Ю.Федьковича і М.Шашкевича, О.Потебні, П.Юркевича і М.Драгоманова, Б.Грінченка, І.Франка і М.Грушевського, К.Ушинського і С.Русової, С.Сірополко, Г.Ващенка і В.Яніва, А.Волошина і О.Шаяна, Д.Чижевського, Ю.Бойка-Блохина, Ю.Шевельова, Є.Федоренка і В.Сухомлинського...

Маємо бачити й усвідомлювати світ, таємниці життя і рух до нього через найголовніші етапи, закономірності, особливості, інтереси, уроки життя та розвитку рідної Батьківщини, органічно пов'язаної зі світовою еволюцією ще з найдавніших епох та формацій, коли вона була активним суб'єктом розвитку світової цивілізації та культури.

ІІІ. ІІІ.1. Першими вчителями дітей є їхні батьки (члени роду). Тому й

виховний процес має починатися з виховної роботи педколективів з батьками: з роз'яснення батькам та усвідомлення ними сутності й ролі матері та батька, природи і прав дитини; розуміння того, яку роль відіграє в житті немовляти (дитини) особистий приклад батьків: і в сімейно-родових стосунках, і в ставленні до їхніх батьків, до історії народу, до рідної природи, мови, культури, нації і держави; до принципів і норм поведінки, праці та побуту; зрештою – до процесу власного навчання й громадянсько-культурного зростання, бажання й уміння виховувати дітей. Від їхньої готовності відповісти на питання: «Чи знаєш ти, як світ створено?.. І що то є – людина?» (Володимир Мономах); «Звідки пішла руська земля і хто в ній першим почав урядувати? Як руська земля постала» («Літопис Аскольда» та «Повість минулих літ»); «Нащо нас мати привела? Чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?»; «Хто ми? чиї, яких батьків діти? Ким, за що закуті?» (Т.Шевченко); та що «коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя»?! А також: що означає – вчитися і вчити?!

Найвищою турботою вихователів є дитина; метою і мірою успіху діяльності педагогів є міра фізично-духовного, ідейно-культурного, політичного розвитку дітей (учнів, студентів) як свідомих носіїв інтересів громадянського суспільства.

Визначальною постаттю навчальних закладів був, є і буде учитель. Найпершою рисою (якістю) кожного вчителя має бути вроджена

любов до дитини та природний нахил до виховання, до синтезу народної і академічної педагогіки.

Народну педагогіку впродовж тисячоліть творили люблячі матері й батьки (бабусі й дідусі), які заради щастя дітей самі проявляли взірці праці й культури (побутової, виробничої, суспільних відносин, ставлення до природи, рослинного і тваринного світу, слави далеких і близьких предків), людяності і громадянського сумління, совісті й честі, уміння матерів берегти і множити культурні традиції, родинний добробут, сім'ю як основу держави, а батьків – мужньо й жертовно захищати і рід, і Батьківщину та славу і будучину своєї етно-нації, держави, мови, культури, активну роль народу у світовому розвитку. А

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

12

всім разом – творити освіту й науку, мистецтво високої гуманістичної правди й краси, незрадливої любові та вірності до національних святинь, і тим самим – до загальнолюдських цінностей.

Великою скарбівнею народної педагогіки стали «Велесова книга», міфологія і фольклор як втілення загальнонародного досвіду, мудрості, моралі й етики поколінь.

Втіленням єдності народної і державницької педагогіки стало «Поучення дітям» Володимира Мономаха – великого князя, політика і філософа, котрий на схилі літ поставився до написання «поучення» як до найважливішої справи життя, як до заповіту і батька, і керівника держави.

Символічно, що дітьми для Володимира Мономаха постають і рідні сини та онуки, і громадяни як діти всієї держави. Не менш вагомо й те, що сам Володимир Мономах був представником Візантійської імператорської родини та батьком членів англійської королівської династії. Отож дивився на світ з вершин і міжнародного досвіду. Однак найголовнішими для Володимира Мономаха були інтереси, сучасне й будучина рідного народу. Саме тому його поучення-заповіт органічно поєднує: особистий досвід багаторічного життя; традиції родинного виховання; найвищу на той час освіту Київської держави й зарубіжні здобутки в системі виховання й навчання.

Повчальним є вже сам початок: готуючись в останню дорогу, наголошує великий князь і батько численної родини, я вирішив поділитися своїм багаторічним досвідом. І хай комусь мої поучення не сподобаються, але я мушу поділитися своїм і позитивним, і гірким досвідом, бо він може стати повчальним для всіх. Отже, живіть за правилом: що знаєте – того не забувайте, а чого не знаєте – того вчіться. І в свого роду та народу, і в інших народів (як наш батько – Ярослав Мудрий). До того ж учіться як розуму, так і людяності. А саме: намагайтесь і осягнути, як світ створено, що є людина та що – добро і зло; і зрозуміти, як на цій основі стати людьми, творити благо (дбати про дітей і сиріт, немічних калік і вдів, бути не споглядачами-пустельниками, а активними життєтворцями). І це – на всіх рівнях: як особистого життя, так і загальнонародного, побутово-суспільного і державно-політичного; слухаючись свого як розуму, так і серця, керуючись інтересами як прагматичними, так і етико-естетичними, філософськими та фідеїстичними. Дбаймо про єдність і щастя як кожного зокрема, так і всього народу.

Володимир Мономах не мислив окремо виховання й окремо навчання. Для нього те й те було частиною єдиного процесу – формування особистості – свідомого своєї ролі й долі громадянина-гуманіста рідної держави. Природно, що його педагогіка стала і синтезом грецько-еллінських, візантійських, римських, англійських виховних традицій, і вершиною вітчизняної суспільно-політичної думки, а завдяки цьому – вершиною всієї тогочасної європейської педагогіки.

Україна – поступ

13

Думки про роль людини та значення своєї держави в загальносвітовому процесі визначають і принципи виховання митрополита Іларіона та Кирила Туровського, церковної і військової тогочасної еліти, літописців Київської держави. Переконливі приклади тому – «Літопис Аскольда», «Повість минулих літ» і Галицько-Волинський літопис з їх провідною ідеєю: розкрити поколінням, «як виникла руська земля, хто в ній першим почав урядувати та як руська земля постала». Бо хто не знає свого минулого, той приречений не знати щасливого майбутнього, шляхів до нього.

Для відповіді на питання автори використовують міфологію, Біблію та фольклор, а також інформацію про майже всі зарубіжні країни. Однак в ім'я виховання людини-громадянина Київської держави усе те береться через призму зародження, становлення, розвитку своєї Батьківщини – суб'єкта й об'єкта світового процесу. Тому бачимо розселення і життя племен від сотворіння Світу та поділу країв між синами Ноя, але все те – співвідносно з розвитком племен і держави Київської Русі, завдяки чому світова еволюція розкривається через призму, передусім, власного досвіду та інтересу. Постає цілісність світу.

Бачимо цілісний світ і в ньому – сотні поколінь наших пращурів. Простір і час стають критеріями та принципами бачення життя, а відтак – і власного світосприйняття та патріотизму, а те й інше – причетності до загальнонародних справ. Нарівні «філософії серця» – філософії людяності, демократії і свободи. Ідеал свободи постає в Іларіона як універсальний принцип-вимога навіть у визначенні божественної природи Христа.

Ці домінанти становлять сутність та ідеал вітчизняної педагогіки і наступних епох.

ІІІ.2. Епоха середньовіччя ідеалом і мірою людини та виховання підносила міру віри, набожності, відданості не так світським (життєвим), як церковним канонам, Богові, а не людині. І це навіть при тому, що наукові основи розуміння світу, людини, поступу і благодаті на цьому етапі розробляються, головним чином, у церковних інституціях (монастирях), а релігійний фанатизм ставить поза законом не лише досвідне знання (науку), а й різні модифікації віри, розпалює тотальні конфлікти.

Україна не уникла міжконфесійної боротьби, але в ній переважала толерантність у питаннях індивідуального віросповідання. Найвищого напруження міжконфесійна боротьба сягає у добу національно-визвольних змагань, коли проблема віри стає аналогом проблеми суверенітету й свободи особи, суспільства, держави і її церкви та права, мови, культури, освіти, міжнародної ролі. І віра стає аналогом патріотизму та висоти душі.

З плином часу в системі виховання й навчання світські та церковні компоненти все більше диференціюються. В європейських конвенціях розмежування тих компонентів стає принципом, оскільки: 1) є держави, у тому числі й Україна, в яких панує багатоконфесійність, і

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

14

культивування одного з віровчень може породжувати гострі конфлікти; 2) є віруючі і є атеїсти; нав’язування певних релігійних орієнтацій є порушенням прав людини. Обов’язковим є розрізнення віри, релігії і церкви – кожне з них має свою ментальність і виконує специфічну функцію.

Необхідно з позицій історизму і толерантності висвітлювати взаємовідносини релігійних систем, у тому числі язичництва й християнства, не випускаючи з уваги, що вершинні явища світової культури (еллінської грецької і римської, китайської, індійської, української) породжені язичницькою віро-філософією.

Неприпустимо уроки розкриття релігійної еволюції підміняти проповіддю абсолютних переваг однієї конфесії. Аналогічно: не можна забувати, що кожна держава потребує своєї національної церкви, а народ – утвердження морально-етичного віровчення.

XIV ст. стає рубіжним як у виборі стратегічної орієнтації суспільства, так і в розробці питань педагогіки виховання.

Україна недвозначно підтверджує свій одвічний природовизначений курс на єдність з Європою. Система виховання й навчання в епохи Реформації, Гуманізму, Відродження та Просвітництва все очевидніше еволюціонує в напрямку гуманізації та домінування світської освіти. Тому сотні представників молоді вчаться (а багато з них і залишається на професорських чи й ректорських посадах в університетах Італії, Франції, Німеччини, Польщі, Угорщини) в центрально- та західноєвропейських освітньо-наукових закладах, засвоюють найпередовіші гуманістичні виховні концепції (Бекона, Декарта, Кампанелли, Мора, Лейбніца, Коменського, Локка, Гердера, Дідро), але при цьому принципово стоять на ґрунті вітчизняних традицій та інтересів, навіть вибором прізвищ (як Павло Русин) підкреслюють своє українське етно-національне первородство.

Навіть Київська Мазепинсько-Могилянська академія спочатку зациклюється на греко-римських, іудейсько-польських реаліях та образних орієнтаціях, однак під тиском всенародної духовної еволюції переходить спочатку на ґрунт паралелізму (Афіни – Київ, Зевс – Світовид, Геракл – Мамай), а далі – переважно вітчизняної образності та символіки (з культом Києва і Дніпра, Байди і Б.Хмельницького, П.Сагайдачного, П.Дорошенка і козака-запорожця, Морозенка і Богуславки, І.Мазепи й І.Богуна, М.Кривоноса й І.Гонти…).

Відповідно набувають вирішальної ролі і братські та козацькі школи з їх орієнтацією на піднесення ролі родинного виховання та культів природи й мови, народних традицій та образів князя й гетьмана, народних богатирів і лицарів Запорожжя, борців за свою віру й свободу; за Бога, що дбає про благочестя людини, сам трудиться як хлібороб, а Божа Мати йому їсти носить; за своїх Богів, за честь людини й Батьківщини, за конституційні права і свободи.

Закономірно, що в Україні з’являються європейського типу Замойська, Острозька і Київська академії, а на історичну арену виходять філософи й педагоги європейського рівня – К.Транквіліон-

Україна – поступ

15

Ставровецький і Л.Баранович, Ф.Прокопович і ціла школа чернігівських мислеників, зрештою – світового рівня педагог-філософ Г.Сковорода.

Сьогодення переконливо підтвердило фундаментальність і вічність їхніх виховних засад та постулатів. Найперше – про цілісність світу і неповторність кожної людини, переваг мудрості над становими привілеями («а мій жереб з голяками, та Бог мудрості вділив» (Г.Сковорода). Світобудова для Г.Сковороди – це єдність Макросвіту (Природи) і Мікросвіту (Людини) та Слова (Біблії). У світі все пов'язано й взаємозумовлено, а цілісний він – безмежною різноманітністю. Аналогічно й у вселюдстві: тут всі народи й люди є часточками єдиного цілого, але все має і власну сутність, покликання та неповторність.

Людина зумовлюється не лише спадкоємністю Роду та етносу, а й трансцендентно. Оскільки природі не властиві конвеєрність «виробництва», а відтак і знищувальна асиміляція, то кожна людина має риси та якості, як у всіх людей, але кожен індивід має і скомбінований біологічними та родо-соціальними, етнічними чинниками свій характер і свій талант – від народження. А тим самим – і специфічний спосіб життєдіяльності та, відповідно, розуміння, ідеал щастя.

З усього того й імператив: найперше – пізнай себе самого! Бо тільки пізнавши, усвідомлюватимеш і свої можливості, і шлях реалізації їх, і дорогу до людей – до найкращої форми самовираження в ім'я всезагального добра. Там – щастя, бо тільки через інших людина може осягнути і свою сутність, і міру корисності та значущості. Важливо те, що Г.Сковорода, будучи широко освіченою особистістю, у своїй педагогічній діяльності покладався на вершинні філософські набутки греків та римлян, німців, поляків і угорців (бо він бував у багатьох країнах Європи), однак високо шанував геній свого народу, котрий під проводом «отця вольності Богдана» Хмельницького одним з перших створив національно-демократичну Республіку та став найосвіченішим народом Європи.

Оскільки генотип особи кристалізується до 3–5 років, то й виховання має починатися: 1) ще в час підготовки до пологів, народження дитини; 2) з колиски. А роль вихователів можуть на цьому етапі виконати тільки батьки, як і виховного оптимуму можна досягти лише шляхом єдності самопізнання й пізнання світу та творення й самотворення за законами гуманізму. Оскільки особа має розвиватися постійно, то й виховний процес повинен бути безперервним і пожиттєвим. Чи готові ті, що народжують, до такої ролі і місії?.. І чи готові дипломовані вихователі?..

Другим універс-вихователем мають стати Рід і Етнос; третім – Природа; четвертим – саме життя; п'ятим – мова, історія та культура; шостим – суспільство у всіх його іпостасях: виробничо-побутовій, соціально-політичній, державно-правовій, релігійній, морально-етичній та естетичній, військовій.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

16

Нарешті – найбільш професійно запрограмований чинник – освітньо-науковий. Прямим спадкоємцем філософії освіти великого мудреця Г.Сковороди стає Тарас Шевченко. Нагадаємо: автор не лише «Кобзаря», а й Букваря. Великий Педагог, котрий вважав: 1) ядром освіти є виховання; 2) виховання й навчання повинні бути нероздільними (хоча й мають свою специфіку); 3) метою виховання є національна самосвідомість та самоідентифікація.

Тому Великий Кобзар думав і про систему навчання, мислячи її як цілісну структуру пізнавально-виховних предметів, зокрема букваря і лічби (арифметики), географії і космології та історії народу. З огляду на це, Т.Шевченко займався і практичними заходами щодо організації та діяльності народних шкіл. Однак метою навчання для нього було виховання. Саме тому Т.Шевченко глибоко цікавився і традиційними, і новочасними теоріями та концепціями (вітчизняними й зарубіжними) виховання, а формою утвердження власної концепції виховання стали для нього художні твори, зокрема неприхованого педагогічного спрямування (як «Тризна», «Близнюки», «Наймичка», «Прогулянка із задоволенням і не без моралі»), у тому числі й «Журнал» та численні листи.

Ядром педагогічних роздумів Т.Шевченка стає ідея єдності людини, сім'ї, природи, мови й культури, держави, суверенітету й свободи, і все це – як складові всеінтегруючої національної ідеї. Аналогічно до позиції Володимира Мономаха, Т.Шевченко мислить виховання і як сферу широкого родинного впливу (особливо – ролі матері), і як систему державної філософії та політики; бачить і роль міжнародного досвіду, але домінантою виховання вважає єдність гуманізму й патріотизму, а орієнтиром – інтереси нації («коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя»; «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»; «не питайте, не шукайте того, що немає і на небі, а не тільки у чужому краї»; «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»). А оскільки нація – це її характер («нація без власного характеру – то кисіль і дуже несмачний»), то й сутність людини найповніше виражається в мірі національності характеру індивіда, через що покликанням виховання і навчання і є: вчити мистецтву самопізнання та творення себе і світу, бажання і здатність жити в суспільстві за законами гармонії («обніміться, брати мої, молю вас, благаю»). Закономірно, що процес самопізнання має бути активним, насиченим моделюванням життя та аналітичним підходом до дійсності, шуканням істин, що досягається лише синтезом емоцій та роздумів, почуттєвої та інтелектуальної сфер. Зрештою – синтезом Букваря і Лічби (арифметики, математики), географії і космології, історії народу (його досвіду й уроків життєдіяльності, вироблення ідеалів та етичних норм, етнопсихічних рис і традицій), а також – утвердженням кредо: виховувати – як жити, а жити – як виховувати («ми просто йшли: у нас нема зерна неправди за собою»). А вершиною виховної діяльності слід вважати людину мудрої і мужньої вдачі, совісті й честі та сили волі, готової в ім'я ідеалів пожертвувати

Україна – поступ

17

кар'єрою, а то й життям; здатної упродовж всього життя зберігати «політ орла і серце чистої голубки» («Тризна»), як те робили її батьки й козаки-запорожці, Залізняк і Гонта, Гус і Гамалія, декабристи, славетніші з гетьманів і полковників; ті, котрі свідомо боролися за національно-державницьку демократію і свободу.

Відомий творчий імператив Т.Шевченка: Возвеличу малих отих Рабів німих! Я на сторожі коло них Поставлю Слово…

Бо рушієм історичного поступу може бути лише свідомий своєї долі та місії народ, а Слово тому, що «Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люде», бо воно має і суспільно-творчу, і трансцендентну сутність.

Не тільки універсальним талантом пояснюється прагнення Т.Шевченка бачити й зображувати світ через призму єдності слова й музики, живопису і театрального дійства, природної інтуїції і набутого знання, справжнього матеріального буття і вигаданих, уявних образів, а і його педагогічною концепцією.

Закономірно, що Володимир Мономах, Пилип Орлик, Григорій Сковорода і Тарас Шевченко виробили всеєвропейського рівня теорію і практику виховання як фундамент життя і розвитку громадянського суспільства.

IV. IV.1. XVII ст. породило ідеологію, теорію і філософію наукового

націоналізму. З його багатьох різновидів Україна обирає та культивує концепцію республікансько-демократичного, гуманістичного, еволюційного змісту, репрезентовану в теорії Й.Г.Гердером, а на практиці зумовлену національно-визвольною боротьбою народу, способом життя та особливостями ментальності нації.

Тип життя й суспільства завжди визнавав тип (ідеал і його втілення) людини. Інноваційну сутність і життя, і людини, й освіти в Україні визначив революційно-демократичний, визвольний рух.

Закономірно, що принципова еволюція свідомості – від підлеглості сусідам до відродження власної, тепер суверенної держави – визначила і «новий орган» української освіти. Найперше – в родині, на ґрунті філософсько-психологічних змін розуміння життя та творення питомих засад виховання. Головним виразником нового типу свідомості, а відтак і буття, стає фольклор, історичні пісні та народні думи, а на цій основі – козацькі літописи Самовидця, Грабянки, Величка – правдиві картини буття і боротьби народу, формування активних борців за щасливу долю. Від національно-демократичної, гуманістичної пісні і казки, легенди і драми до національної педагогіки формування характерів – такий шлях від козацьких і братських шкіл до наукової педагогіки Київської академії на цьому етапі.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

18

Природно, що вершинною, за умов творення нового типу суспільства й держави, стає творчість Григорія Сковороди та Івана Котляревського з їхнім ідеалом свободи та борця за неї: «де общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять»! Забудь в ім'я пам'яті про їхнє щастя як мету життя.

XVIII і ХІХ століття стрясають революції, що зумовлюють злиття теорії і практики перебудови цивілізаційно-культурних концепцій, а все те впливає і на характер еволюції педагогіки виховання. Домінує визнання: вершинною єдністю людей є нація1. Тому критерії і суспільно-політичного життя, і виховання мають бути етно-національно-державницькі.

Особливістю цього періоду стає все органічніше з'єднання ідеалів суспільних верств, нації і держави, з одного боку, та виховних ідеалів традиційно-народної й академічної педагогіки – з іншого. Це бачимо в революційній Франції та революційній Італії, лідер якої Д.Мацціні рішуче наголошував: якщо ми хочемо бути впливовим суб'єктом у співдружності вільних народів, то, найперше, маємо стати нацією, інакше ми будемо зневажуваними байстрюками вселюдства, неспроможними збагатити інших наслідками власної праці і творчості. Аналогічне спостерігаємо в Україні: тут відновлюються традиції виховання часу національно-визвольної боротьби, а виразниками його стають університети: Харківський, Київський, Львівський.

Нагадаємо: українська філософія й педагогіка завжди принципово стояли на ґрунті канонізації еволюційних форм і суспільного життя, мислення і творчості, а відтак – і виховання.

Т.Шевченко, закликавши: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!», підніс на гребінь громадської свідомості і другу її гілку – революційну. Але невтомно наголошував: революції – не самоціль, а лише наслідок еволюції соціально-економічних, державно-політичних, культурно-мистецьких, морально-етичних процесів та назрілих внутрішніх перемін у бутті й свідомості усіх верств народу за історичної необхідності змін кореневої системи способу життя. До того ж – в ім’я творення (а не руйнування) вищих цінностей матеріальної і духовної культури, зокрема – в ім’я ідейно-психологічної єдності нації («обніміться, брати мої, молю вас, благаю», а Бог хай пошле однодумність, гуманізм і любов).

Закономірно, що ідеали революційно-гуманістичної методології виховання підносять педагоги харківської романтичної школи та поборники виховання засобами національної мови – Г.Квітка-Основ'яненко і О.Потебня, О.Срезнєвський і Є.Гребінка, А.Метлинський і П.Гулак-Артемовський. А ініціатором розвитку Харківського університету на засобах національно й демократично спрямованої педагогіки підготовки кадрів став легендарний В.Каразін.

1 Див.: Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000; Кононенко П. Національна

ідея, нація, націоналізм. – К., 2004; 2006.

Україна – поступ

19

Не випадково, що університетові оголошував догану за підготовку відданих не імперії, а народові кадрів сам імператор. Однак нова інтелігенція думала і діяла у протилежному напрямку: її ідеалом було не зміцнення імперії, а національно-демократичне відродження, свобода. Носіями нової ідеології національного виховання у західних областях України були М.Шашкевич та Ю.Федькович, а згодом О.Кобилянська, В.Стефаник, О.Кониський, О.Огоновський, В.Гнатюк.

На рівень європейського мислення підносять концепції народно-демократичної педагогіки М.Максимович і М.Костомаров, П.Куліш і П.Житецький, П.Юркевич, М.Драгоманов і Б.Грінченко. А вершиною концепційного підходу до проблем виховання стає творчість І.Франка й Лесі Українки, М.Грушевського та В.Антоновича, С.Русової та К.Ушинського, І.Огієнка, І.Стешенка, С.Єфремова, В.Вернадського, геніїв театру, корифеїв, лідерів «Братства Тарасівців», А.Міхновського, С.Крушельницької.

IV.2. Як свого часу фольклор і «Велесова книга», «Літопис Аскольда», «Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис», «Поучення дітям» Володимира Мономаха, козацькі літописи Самовидця, Величка, Грабянки, «Густинський літопис», філософія Г.Сковороди, К.Транквіліона-Ставровецького, Л.Барановича, «Конституція» П.Орлика, «Історія русів», так на новому етапі творами інтегрального змісту та впливу стали «Кобзар» Т.Шевченка та створена під його впливом «Книга буття українського народу» М.Костомарова. Ці твори синтезують історію і думи та устремління української нації, її буття, характер і долю, волю принципово змінити світ.

«Лежить в могилі Україна», та «ще не вмерла!». «І не вмре!» (І.Франко), «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!» (П.Чубинський) – ось філософія нового суспільного світогляду, а це визначає і засадничі пріоритети новочасної педагогіки виховання. Перший з них – це необхідність нового типу свідомості. Бо навіть Україна для нас – «terra incognita» (невідома земля). Ми – в стані споглядання і сну, а треба боротися за своє право і за свою долю! «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» (І.Франко). Пора ставати господарями власної Землі і Долі, а для цього необхідно змінювати спосіб життя, почуття і мислення, гартувати в собі волю володарів Духа, ставати Каменярами – руїнниками тюремних мурів і соціальної та національної неволі, рабської психіки.

Історичним явищем української нації стає поява нового типу еліти. Раніше неповна (без своєї інтелігенції, зокрема політичної), нація об’єднує нині активні сили усіх теренів України, висуває теоретиків і практиків національно-державного розвитку, цілі всенародні рухи і партії. Найбільш динамічною силою поступу стає вихована в дусі нових ідеалів молодь.

Це – наслідок великої традиції. Молодь пішла в Європу в ХV ст. Нову еліту готувала Острозька академія. Чи не всіх гетьманів, полковників, митрополитів і єпископів підготувала Київська

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

20

Мазепинсько-Могилянська академія. На новому етапі тогочасну еліту готують університети, тож народ дістає синтез розуму й серця, ідеологів нового національно-державного відродження.

Надзвичайно важливо, що 2-га половина ХІХ – початок ХХ ст. – це час синтезу не лише суспільно-гуманітарних та природничих наук, а й національно-патріотичної ідеології та життєвої практики. Принципово важливими у цьому плані були твори-відкриття М.Максимовича й П.Куліша, М.Костомарова й В.Антоновича, П.Юркевича і О.Потебні, М.Драгоманова і Б.Грінченка, В.Хвойки й Ф.Вовка, Д.Яворницького й М.Остроградського, І.Пулюя, С.Подолинського і Л.Симиренка, М.Кибальчича, А.Міхновського, І.Франка і М.Грушевського: у них знайшли органічний синтез археологія і антропологія, лінгвістика й історія, математика і філософія, географія і культурологія, землезнавство й теорія права, філософія і релігієзнавство, археологія і футурологія.

На межі ХІХ–ХХ ст. у Європі розгортається криза гуманістичного світорозуміння: протиставляються епоха села (романтизму) і міста (урбанізму), науки і культури, поступу і деградації, на зміну філософії оптимізму приходить декаданс, а причиною неминучого апокаліпсису оголошується людина: «Боже, який це брудний потік! І треба бути морем, щоб, увібравши його в себе, не забруднитися» (Ф.Ніцше). А тому гряде епоха Великого Хама та повної деградації цивілізації і культури, повернення до печерного способу життя, «Конання Європи» (О.Шпенглер). Запановують концепції нігілізму й антигуманізму, зречення морально-етичних критеріїв життя та, відповідно, теорії вседозволеності і зречення боротьби за ідеали: «Ісуса зріксь Петро – і правильно вчинив» (Ш.Бодлер). Якщо одні культивують образ людини-аутсайдера, то футуристи – «людину на мотоциклі», охоплену жагою нищення, можливістю скористатися кулеметом для очищення людності… від цієї самої людності (Марінетті). Запановує філософія екзистенціалізму.

І концепції людини та новочасної педагогіки також по-своєму мостили дорогу до Першої світової війни, а далі – й до люмпенізації суспільства, його інтелігенції, а згодом – і до фашизму (у його багатьох різновидах). Перша світова війна породжує психологію «втраченого покоління» – людей без віри у можливість поступу, бо виховати покоління оптимістичних життєтворців уже неможливо: «людина – це хижа тварюка» (Гейдеггер) за своєю природною сутністю, і вона є причиною всіх бід на планеті.

У цьому вируючому потоці антилюдяних концепцій Україна постає винятком з пануючої парадигми: вона живе вірою в людину і «в силу духа» та високу місію відродженої нації і держави: бо «Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання», а тому – і в те, що прийде час, Україно,

І ти огнистим видом засяєш у народів вольнім колі. Струснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі,

Україна – поступ

21

І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

Величезну, а часом і вирішальну, роль у цьому відіграє національно-державницька теорія і практика життя та виховання. Як зазначав у «Відкритому листі» до міністра СипМіна М.Міхновський, український народ має повстати на безкомпромісну боротьбу, бо не лише поляки чи росіяни, а й інші поневолювачі посягали не тільки на мову, вони «наполягали на душу нації», на її моральне «Я». А перемогти українська нація має за самим законом природи, бо чужинці-колонізатори «огиджують саму душу нації»1. А найвищим ідеалом вихованого українства завжди був і є морально-етичний.

І у вихованні – найперше – етичного світогляду, патріотизму та гуманізму є історична роль інтелігенції.

IV.3. Дотепер не перевелися «історики-новатори» і горе-теоретики, що, не потрудившись належним чином над вивченням вітчизняної спадщини, а тому досі сповідуючи методу однолінійного опису подій, нав'язують думку про відсутність тяглості в українській історії. Це не дивно, коли врахувати їхню «традицію» окремо бачити історію народу й окремо – генезис (а то й лише окремі питання розвитку) його мови та культури, освіти й науки, держави і права, суспільства й релігії.

Насправді ж, в українському світі величезну роль в його еволюції відігравали і нові віяння, і традиції. Так було й на межі ХІХ–ХХ ст.: коли І.Котляревський, Т.Шевченко черпали знання, мотиви, образи, ідеї від багатьох світочів попередніх епох, – так новочасні керманичі суспільного руху відштовхувались і від еволюційно-революційних традицій Київської великокняжої держави та Гетьманщини, і від пророчої перспективи, окресленої Т.Шевченком; в теорії – Й.Г.Гердером, а в практиці зумовлену національно-визвольною боротьбою народу, способом життя та особливостями ментальності нації.

Закономірно, що всемогутнім засобом виховання постає історія, її уроки: від богатирів народного походження (билини) – до князів Київської держави і від героїв боротьби з монголо-татарами – до лицарів національно-визвольної боротьби: козака Мамая і Байди, Б.Хмельницького й І.Богуна, М.Кривоноса й І.Мазепи, а згодом – М.Залізняка, І.Гонти та інших народних героїв.

Історія органічно пов’язана з географією (природою): універсальна українська природа зумовила універсальність українських характерів, сформувала не лише емоції (душевний світ, потяг до різних сфер мистецтва), інтелект (жадобу пізнати світ, а відтак і себе в світі, таємниці буття і свідомості, покликання людини), а й долю та ставлення до всесвіту і вселюдства, до їхніх проблем; до категорій простору й часу як категорій свідомості і долі – адже всі кордони України – відкриті; надра – наповнені життєвими благами, і

1 Міхновський М. Самостійна Україна… – К., 2007.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХVІІІ

22

всі прагнули ними володіти. А Україна – на перехресті магістралей світового поступу, – тож всі доторкалися до її сутності і її ролі у світобудові та взаєминах народів.

Освіта, наука, культура, конфесії, звичайно – економічні потоки пропливали через Україну, тому вона ніколи не була ізольованою або на узбочині цивілізації та культури. На новому етапі постала проблема духовності природи. Людина, – писав Ч.Дарвін, – має спілкуватися з довкіллям. Хто не взаємодіє з природою, той бідніє спочатку емоційно, згодом – інтелектуально, а зрештою – деградує морально. Тому вся система виховання, – наполягали Т.Шевченко, П.Чубинський, І.Франко, брати Симиренки, К.Ушинський, С.Русова, – має базуватися на всебічному врахуванні фактора природи.

XVII й ХІХ ст. стрясають революції, що зумовлюють злиття теорії і практики перебудови цивілізаційно-культурних концепцій, а все те впливає і на характер еволюції педагогіки виховання. Закономірно, що ідеали революційно-гуманістичної методології виховання підносять славетні М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, які прагнули виховувати не лише студентів, а й (подібно до Володимира Мономаха!) все суспільство, вдаються до розкриття правдивості історії народу і її уроків та перспектив, зокрема – і в усьому загальнослов’янському світі. Для В.Антоновича, В.Хвойки, Ф.Вовка, Д.Яворницького предметом виховання етнонаціональної свідомості стають матеріали археології та антропології, при тому – у часопросторі від трипільської культури до ХХ ст. Це формує усвідомлення причетності до всесвітньої еволюції та ролі народу і власної держави у міжнародних відносинах. Зокрема – великокняжої Київської і Галицько-Волинської держав та Гетьманщини в історії розвитку європейського світу з його ідеалами демократії, гуманізму, свободи та прав людини («Руська правда», Конституція Пилипа Орлика, «Кни�