maket korsak 4 maket korsak 3simya.com.ua/books/korona/korona.pdf · 6 Іван Корсак 1....

Київ 2011

Роман

Іван Корсак

ББК 84.4УКР6

К69

© І. Корсак, 2011© І. Женченко, художнє оформлння, 2011© Видавництво «Ярославів Вал», 2011

ISBN 978-966-2151-70-1

Художник-оформлювач Ігор Женченко

Видавнича рада:

Віктор Ба ра нов, сек ре тар НСПУ, го лов ний ре дак тор жур на -лу «Київ»; Ми хай ло Ва ту ляк, го ло ва Асоціації ви давців ікни го роз пов сюд жу вачів Львівщи ни; Сергій Грабар,письменник; Гри горій Гу сей нов, го лов ний ре дак тор жур на -лу «Кур’єр Крив ба су», ла у ре ат Шев ченківсь кої премії;Дмит ро Іва нов, го лов ний ре дак тор га зе ти «Гарт» (Чернігів),ла у ре ат Шев ченківсь кої премії; Во ло ди мир За горій, пре зи -дент Ліги ук раїнсь ких ме це натів; Світла на Ко ро нен ко, за-с туп ник ди рек то ра ка на лу «Куль ту ра» Національ ноїрадіоком панії Ук раїни; Іван Кор сак, го лов ний ре дак тор га зе ти та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк); Лілія Мак си мен ко, го лов ний ре дак тор ви дав ни цт ва «Ярос лавів Вал»; Ва сильПрос топ чук, го лов ний ре дак тор га зе ти «ВічеAінформ»(Луцьк); Ми хай ло Сла бош пиць кий, ди рек тор ви дав ни цт ва«Ярос лавів Вал».

Історично-пригодницький роман українського письмен-ника Івана Корсака є гарним прикладом для наших пись-менників, а також і читачів, як образно і легко створитиінтригуючу оповідь. Автор, прекрасно знаючи історіюсвоєї держави, знайомить читача з нею, не тільки опові-даючи звичайну пригодницьку схему, але й уміє подативідмінний історичний контекст. Рука обдарованого пись-менника непомітно веде нас через різні періоди історич-них баталій. У цьому романі читач відчує історичні подіїКиївської Русі та Великого князівства Литовського, атакож і прагнення українців на початку двадцятого сто-ліття, процес створення незалежної держави Україна.Тож бажаю милому читачеві прекрасної подорожі поісторичних часах у пошуках самоцвіту.

Вітаутас ЙОҐЕЛА, доктор історичних наук, професор,

м. Вільнюс

Автор висловлює глибоку вдячність за переклад романулитовською Василеві Капкану, чиї публікації і громадська

діяльність однаково пошановані в Литві і Україні. Щире спасибі професорові Вільнюського університету

Вітаутасу Йоґелі за консультування та допомогу.Окрема подяка за вміщені гравюри художникові

Олександрові Дишку, твори якого тішать людей в різних краях — від Маріїнського палацу

до галерей мистецтва багатьох країн.

6


1. ТАЄМНИЧИЙ ВІЗИТЕР

У старовинних замках конче мусять бути приви-ди, скарби та інші дива — то незмінне в усі часи. І хочавін уже декілька тижнів працює за цими товстелезни-ми сивими мурами — на подив, тут ні одного, ні друго-го, ні третього…

Простуючи Замковою площею на роботу, ІванСтепанович мимохідь кинув погляд на вершину В’їзноївежі замку Любарта й аж примружив очі від несподі-ванки. Звечора Луцьк огортав туман, на цю пору вінгеть розвіявся, зате взявся шпаркий морозець, тождерева й будинки, і все навкруг засріблилося інеєм.Десь далеко, потойбіч замку, сходило невиспане сонце іпромені його висвітлили величні контури вежі — вонизасвітилися, засяяли раптово краями усіма несподіва-ними і нереальними відтінками, від тих ледве теплихпроменів почав тихо спадати іній, спадати повільноюсріблястою музикою, виблискуючи і виграючи нальоту; видавалося, що не дрібний пил зі сніжинок отакосідає долу, а велетенське камінне громаддя старовин-ної вежі стало враз напрочуд легким і повільно зніма-ється у світанкову вись. «А диво поряд, ось передочима, — подумав, немов проказуючи сам до себе, ІванСтепанович. — Треба лише встигнути вгледіти його,хоч деколи кинути погляд угору, а то все втопить тойпогляд людина собі під ноги, в усе земне та буденне, в мул, кізяки і болото».

Іванові Степановичу Галицькому, архіваріусу УНР,тутешня міська управа виділила дві не вельми просторікімнатки в замку Любарта — і на тому спасибі, зважаю-чи на військовий час. Він постукав у металеву, кованута важку старовинну браму, та зі скрипом відчинила-ся — й звідти виглянуло одуте, з кудлатою рудою боро-дою обличчя сторожа Федора. Звично на цьому обличчірозпливалася посмішка, завширшки у ту ж таки браму,а тоді Федір проказував завчене, видавалося, ним досуду Божого: «Добридень, пане архіварусе, за вамигодинник можна звіряти». Зараз же на цьому одутомуобличчі чомусь застиг переляк, Федір спершу позадку-вав, мов від якогось лісового страховиська, а тодізамість «добридень» лише пробелькотів:

— Я сьогодні не пив, па… па… пане.Федора вже виганяли кілька разів за пиятику, але

потім приймали знову, шкодуючи аж ніяк не цейзавше розчервонілий писок, а цілісінький виводокйого дітлашні, що під стіл пішки ходила.

Іван Степанович з того розсміявся щиро, аж закаш-лявся, затуляючи хустинкою рота.

— Їй-бо не пив. Навіть учора, — задкував і хрестив-ся розмашисто сторож.

— Та я ж не батюшка, Федоре, з чого це ти хрестиш-ся, — втамував кашель і сміх врешті Галицький.

— І в роті не тримав, — клявся і далі сторож. — А виоце щойно вже проходили через браму, хіба хвилиндесять тому. Я ще й подумав, чого то раніше звичного...

— Виженуть тебе, Федоре, до того ж небавом...— Та то ж ви були, мені не привиділося, і пальто

однаковісіньке, і шапка, і, звиняйте, навіть вуса одинв один...

«Ось тобі ще одне диво старовинного замку, — вер-нувся до недавньої думки Іван Степанович. — Хайнавіть таке пришелепкувате, як цей сторож». І раптом

7

Корона Юрія ІІ

8


тривожний здогад, неймовірний здогад безжальношпигонув: «А якщо справді? Якщо справді пройшовхтось загримований, «один в один» під нього, архіва-ріуса Галицького, скромного службовця? Тоді про-йшов він лише в його кабінет...»

Галицький поспішно, навіть грубо відштовхнув іздороги сторожа, що белькотів і все ще хрестився, імало не впідбіги рвонув до кабінету.

Кабінет зачинений, як звично.Торкнув рукою сейфа — замкнений.Брязкаючи і плутаючись у ключах, він відчиняв

його з останньою надією.На металевій полиці — порожньо, тільки малень-

кий камінець у куточку соромливо і мляво зблиснувна світлі...

Рвучко підійшов до телефона і спересердя, мало необірвавши, крутнув ручку.

— Нуль першого! — видихнув телефоністці.— Командувач гарнізону слухає, — почувся втом-

лений голос.— Біля телефона Аргонавт. Терміново прошу трьох

вершників в замок Любарта. Замок негайно оточити,принаймні сотнею стрільців.

— Прийнято до виконання, — відказав голос, уякого враз пропала втома. Командувач ще кілька міся-ців тому давав підписку про безумовне виконаннязаряджень посадової особи з таким псевдо.

Троє вершників, як вихор, влетіли на подвір’язамку, старший спішився.

— Сотник Петриченко у ваше розпорядження, —представився, здивовано окидаючи поглядом мирнезамкове подвір’я. Нікого не видно, ніхто не стріляє,тільки біля дерев’яної будівлі літнього театру пора-ються двоє, напевне, підсобних робітників. — Замокпо периметру оточує моя сотня.

— Не впустити і не випустити ні душі. До окремогонаказу, — розпорядився Галицький, тішачи себе дум-кою, що пороша зараз вельми доречна.

Ще за півгодини прибули п’ятеро слідчих на помічіз відділу контррозвідки — Галицький, як офіцерРозвідочної управи Головного управління Генераль-ного штабу Армії УНР, право на такий виклик мав.

— Трапилася надзвичайна подія, — стисло, дисти-льованою інтонацією, аби не видавати роздратування,викладав суть Іван Степанович. — Сьогодні вранці,хвилин за десять до мого приходу, з металевої шафи,з-під серйозного замка викрадено особливо вартіснуріч, яка має неперехідну історичну та державну цін-ність, і велику — в грошах. Мусимо перетрясти все тутдо голочки і до ниточки, а знайти. Із замку не вине-суть, бо оточений — якщо тільки не встигли раніше.Майте на увазі, що викрадач надзвичайно кваліфіко-ваний і небезпечний. Він так переодягнувся і загриму-вався під мене, що його не впізнав навіть сторож, з яким щодня бачуся принаймні двічі.

І він коротко описав, як має виглядати пропажа —обшук і пошук почався негайно.

Іван Степанович потрапив до Луцька вже наступно-го дня, як зайняли його 20 грудня 1918 року військаУНР. Скромний архіваріус до сьогоднішнього дня, вінне привертав нічиєї уваги, шелестів собі своїми старо-світськими, вигорілими і пожовтілими паперами,природно, цікавився і розпитував про старовину —кожен може мати якусь пристрасть, тим паче буловідомо, що він — випускник історико-філологічногофакультету Київського університету святого Воло-димира. А тижнів через два прийшли до нього четверохлопчаків, майже парубійків і, переступаючи з ногина ногу та розгублено перезираючись, довго не моглизважитися, кому почати мову.

9


10


— Чим же можу бути корисним молодому коза-цтву? — засміявся з такої нерішучості Іван Степа-нович.

— Ми гімназисти тутешні, з української гімназії, —підохочений іншими озвався найстарший. — Правда,наша гімназія молода, лише перший рік, досі понаддвадцять літ існувала російська, доки у війну не ева-куювали... І то лише два класи перевели українськоюмовою навчання...

— Здалеку щось заходите, козаки, — перебив ІванСтепанович. — Нащо я вам потрібен?

— Дозвольте у замковому підземеллі нам пошукпроводити. Там багато цікавого, і воно не досліджене.Куди ведуть підземні ходи і що бути в них може — невідає ніхто. А ви, нам казали, знаєте старовину, давнідокументи вивчаєте.

— Не в ті двері, хлопці, постукали, — знову перебиввін гімназистів. — Не маю я такого права — дозволятичи ні. А по-друге, хоч ви майже парубки, та вас непустять без учителя, без навчання безпеці і таке інше.То жарти погані.

— А якщо і вчитель погодиться, і все зробимо, якнам скажуть? — щойно такі нерішучі, раптом розхо-робрилися.

— Книжок начиталися про скарби та старовиннізамки, — буркнув Галицький, але добродушно, без ве-ликого докору. Щось відчув він у них таке невловиме,наївно-щире, що не міг словом виказати, знайти якесьвизначення, якусь формулу, щось неясне підказувалайому інтуїція: добре було б помогти цим напівдітла-хам. — Нічого я вам навіть обіцяти не можу, але перепи-таю, хто тут право має таке. Загляньте післязавтра.

Післязавтра хлопці ще до роботи чекали ІванаСтепановича перед брамою В’їзної вежі.

З усіма пересторогами, які назвали в міській упра-ві, гімназисти таки приступили до вивчення підзе-мель. Перші два рази принесли тільки древню пилюгуна щоках та павутиння на одязі, втретє вже очі сяяли,бо давня стріла з геть побитим іржею наконечником їмзнайшлася. Пригасли ті очі, як знову з порожнімируками піднімалися, і зовсім погас вогник азарту, якза кілька разів принесли лише запорошену порожнюпляшку. Іван Степанович покрутив у руках її, витерзлегка й віддав упертим дослідникам:

— Дарую. Німецький шнапс п’ятирічної давності.Певне, німець того й не витримав у час брусиловсько-го прориву, що забагато до цього прикладався.

Вирішили гімназисти сходити востаннє і принеслицього разу йому металевий ящик, майже весь побитийіржею, — як поставили його на стіл, то в Івана Степа-новича аж сорочка прилипла до спини від холодногопоту. «Не дай Бог вибухівка або набої — біда може ста-тися будь-якої миті».

Висваривши гімназистів разом із учителем за легко-важність та випровадивши їх, узявся Галицький роз-дивлятися той підземний трофей. Першою спала гадкавикликати мінерів, але трохи згодом він передумав.Металевий ящик геть понищений, йому не кілька деся-тиліть, а треба вести рахунок хіба на століття, колилюди у хитромудрі вибухівки не вміли ще гратися,пороху ж за такий час давно гаплик. А може, там цінністаровинні рукописи, древні літописи, які кинуть новесвітло на перервану в багатьох місцях і пошматовануукраїнську історію? І йому, що зі студентської лавимріяв про наукову кар’єру, вдасться вписати незнанудосі сторінку в історіографію цього унікального краю,що на розстанях усіх європейських доріг і через те йомуведеться як горохові при дорозі — хто не йде, той скуб-

11


12


не? Адже у цьому краї сходилися культури і цивілізаціїзаходу і сходу, півдня і півночі, тут витворювався рідкісний феномен, незнаний культурний сплав, вякому таїться безліч таємниць-інтриг...

Марна справа відчинити замок, бо з нього лишила-ся лише груда іржі завбільшки з добрячий кулак. ТожГалицький на свій страх і ризик почав легенько фінсь-ким ножем підважувати одну зі сторін цього загадко-вого ящика — метал подавався, як трухляве дерево.

Врешті таки вдалося зняти кришку — Іван Степа-нович аж скривився від розчарування та розпуки: тамбула лише купка ганчір’я, що при найлегшому дотиковірозсипалася. Радше машинально, якось по інерції вінпочав легенько розгрібати те дрантя, ковтаючи образу закрах таких яскравих і, по суті, дитячих надій, як рап-том пальці наштовхнулися на твердий предмет. Обачной поволечки він вийняв його і поставив на стіл.

З-під зотлілого ганчір’я та пилюги проступали кон-тури виробу, що чимось нагадував церковні корони,які тримають при вінчанні над головами молодих. «І все-таки удача, — змайнула знову радісна думка. —Можливо, єпископська митра, але кого, яких віків?»

Різні здогади спадали на думку — по закінченнюуніверситету він готувався захищати наукову роботу ічимало сторінок історичних документів перечитав тапальцями перебрав. Це митра чи щось інше? Пам’ятказ церкви Івана Богослова, що збудована на території,де постане замок, за часів Ярослава Ізяславовича, десьміж 1115-м і 1180-м роками, чи його синів, ще домон-гольських часів, коли українці не були ні під поль-ською, ні під російською чи угорською або іншоюякоюсь окупацією? Все могло бути, бо церкву з XIIIстоліття вважали соборною, служила вона тривалийчас резиденцією духовної влади й усипальницею

удільних князів. Вселенські патріархи не оминалидорогою цього храму. Луцька єпископія за КирилаТерлець-кого володіла наприкінці тисяча п’ятисотихроків чотирма містечками, 34 селами, двома замками.Десь тут поряд, за декілька десятків кроків, починавсвоє сходження від посади підписарчука майбутній гетьман Іван Виговський, тут липнем 1638-го в собор-ній церкві утверджував православ’я Київський митро-полит Петро Могила... А може, йому неймовірнопощастило, думав Галицький, і митра належитьнавіть до раніших часів. Він був знайомий із працямиВолодимира Антоновича та Андріяна Прахова, які наоснові археологічних розкопок у Володимирі ще 1886 року довели, що у волинський край христи-янство прийшло принаймні за століття до хрещенняРусі Володимиром Великим. Тоді земля ця, по Стир іБуг, входила до Велико-Моравської держави і віруХристову сюди принесли солунські брати Кирило іМефодій, вони ж слов’янську азбуку вдосконалили,якою Святе Письмо ще до них на вкраїнській землібуло писане, заснували тут Апостольську церкву. В сані архієпископа Мефодій очолив архієпархію, всучасному розумінні митрополію, п’ятеро його учнівстали єпископами й учителями різних слов’янськихнародів. І першим єпископом у Володимирі, поза сум-нівами, був один з учнів Мефодія, який мав добрезнати мову, традиції та звичаї тутешнього люду;начебто звали його Степаном. Хоча по смерті Мефодіянімецьке духовенство розгромило архієпархію, тапосіяні зерна вже проростали...

Іван Степанович став обережно носовичком проти-рати по колу цей загадковий предмет: раптом зблис-нув з-під попелястої пилюги жовтавий, не поточенийіржею і невблаганними роками метал, і з’явився

13


14


напис латиницею. Він підніс його ближче до світла ічітко побачив два слова: «Rex Russianus».

Іван Степанович тихо опустився на стілець, такобачно й легенько, мов був той стілець скляним і мігпід ним тріснути й розвалитися. «Rex Russianus»,«Король Русі» — такий напис був на короні остан-нього українського короля Юрія ІІ, внука по матерікороля Юрія І, що в свою чергу був онуком першогоукраїнського короля Данила Галицького.

Він сидів хіба з півгодини, доки приходив до тями,шукаючи і не знаходячи рішення, що робити з коро-лівською короною. Надто цінна то річ, і не стільки умарнославних грошах, хоч і вони тут, мабуть, неймо-вірні, надто цінна вона для історії і науки, аби переда-ти її просто чиновнику в міську управу — мало чого насвіті трапляється, до того ж із незнайомими достатньолюдьми, до того ж у воєнні часи. Командувач гарнізо-ну теж не вельми підходить, бо не відомо куди наранок виступати накажуть... Треба просто у штабДиректорії, якраз післязавтра очікується кур’єр, апівтори доби про це ніхто не має права і знати.

Лихо не стало чекати стільки...Маленький камінець, який несміливо зблиснув на

металевій поличці, — єдине, що лишилося від корони,то був самоцвіт і випав він, певне, через поспіх викра-дача. Іван Степанович не знався на такому добрі, тожпри нагоді здасть його в Київ — і експерти там самівизначать його цінність та ймення.

Тим часом пошуки пропажі тривали, слідчі з контр-розвідки перетрясали всі приміщення, а сотня Петри-ченка стояла в оточенні. Через годину Петриченкодоповідав:

— На територію замку не ввійшла жодна душа. І жодна не вийшла. Про це можна впевнено тверди-ти — по свіжій пороші ні сліду.

— Оточення не знімати. Перезміну стрільців прове-сти особливо уважно і чітко.

Під вечір прийшли стомлені та випацькані, мовсажотруси, слідчі з контррозвідки і тільки рукамирозвели:

— Зеро. Окрім півдесятка паперових корон в літ-ньому театрі, що валяються у комірчині, напевне,шекспірівських королів. Ми навіть цвяхом їх шкря-бали...

Більше доби не знімали оточення, морозячи стріль-ців, дві доби не спочивали слідчі; Іван Степановичпередрімнув хіба півгодини, сидячи в кабінеті навитертому і розхитаному, що від найменшого порухужалібно та ображено поскрипував, старому стільці.


16


2. ТЕЛЕГРАМА У КИЇВ

У приміщенні міського телеграфу до віконцяпідійшла молода, не дорого, але елегантно вдягнутажінка і подала текст телеграми. «Київ Бібікова 24Супруненку Андрію Григоровичу Тітка важко захво-ріла тчк Передайте ліки».

Телеграфіст пробіг очима акуратним почеркомписані рядки і, доки готував квитанцію, знічев’ядокинув:

— Погода ще така, тільки хворість кличе.Жінка на знак згоди лише кивнула і дещо манірно

поправила капелюшок.— Певне, старенька вже тітка? — не вгавав телегра-

фіст, що нудився годинами без діла і радий був хочсловом із кимось перекинутися.

— О, так, вельми поважний вік, — тільки й відказа-ла відвідувачка й озирнулася на двері, очевидно,поспішаючи.

Уже за порогом жінку спинили двоє чоловіків уцивільному.

— Даруйте, пані. Ваші документи.— Ви тільки в молодих жінок їх перевіряєте? —

всміхнулася лише кутиками вуст. — Бодай би пред-ставилися.

Один із чоловіків виймав посвідку, а другий узявдокумента молодої жінки і двічі кинув погляд то на

обличчя її, то на документ. Врешті байдуже, тоном безсмаку і кольору, як переварена вода, буркнув:

— Щасливо.Жінка ображено клацнула замочком сумочки, а

чоловіки, виждавши, доки вона заверне за ріг будин-ку, зайшли до телеграфіста. Повертівши і покрутив-ши невідправлену ще телеграму, знизали плечима.

— Як вона себе поводила? — перепитали у телегра-фіста.

— Та чогось особливого... Хіба поспішала. А може,то просто знервована — все-таки рідня...

Чоловіки між собою перезирнулися.— Що робитимемо?— У нас ще на першому курсі казали: краще пере-

їсти, аніж недоспати.Вже через сотню кроків жінку знову спинили,

цього разу двоє військових патрулів.— Документи, будь ласка.Жінка тільки спантеличено блимнула з-під капе-

люшка.— Чи ви не виспалися сьогодні, щойно ж перевіряли.— Воєнний час, пані. Ми не зобов’язані вам давати

пояснення.Старший патруль довго дивився документа, навіть

до очей підніс його ближче, наче збирався понюхати. — Тут чомусь дата якась розмита, маємо з’ясувати...Він не встиг доказати, що то мав би з’ясовувати, як

дістав блискавичний удар у шию руба долонею — зато-чився й повільно упав, як підрізане дерево. Другийхапнувся було за кобуру, та не встиг, як болісний удару живіт зігнув його навпіл, як складаного ножика.

Візник, що дрімав поруч, стримуючи час від часузастояного коня, лише очима закліпав від такоговидива. Враз жінка скочила до нього, схопила лійці —він лише рота встиг широко розкрити, мов на вимогу

17



зубного лікаря, і кулею вилетів зі свого пригрітогосідала й розтягнувся на бруківці.

Круто розвернувшись, жінка так щедро батогомпочастувала коня, що той зірвався з місця вскач, ажпередні колеса підіймалися. Патрулі схопилися,кинулися було услід, але гуркіт коліс бруківкою всевіддалявся, аж доки і зовсім не стих за поворотом.

Урешті вдалося впіймати іншого візника, рвонулибуло навздогін, та догнали лише на околиці, біля кла-довища. Кінь сумирно похитував головою, відсапую-чись, а дуга охляп лежала на гриві — один гуж нахомуті був перерізаний.

Чоловіки спантеличено перезирнулися.— І що ж то було?— Не повірю, що це мадам. Чоловічисько, ще й

добре муштрований.— Хтозна. Хоч усяке буває...— Не кажімо нікому, бо засміють.— Тут не до смішок. Негайно вертаймося, доповіда-

ти потрібно чимскорше.Хоч державна машина була молодою зовсім, як слід

не відлагоджена і регульована, ще частенько скрипі-ла, а то й зовсім примхливо й негадано пригальмовува-ла, та цього разу вдавалося діяти невідкладно.Контррозвідка взяла під контроль пошту, телеграф,залізницю, налагоджувалися контакти з приватнимивізниками. Терміново пішов запит про київську адре-су, вказану в телеграмі. Відповідь не забарилася: ні-який Супруненко Андрій Григорович там не прожи-ває, ніхто такого не знає, в зазначеному будинку дотого ж навіть квартир ніяких нема, бо то відділеннямісцевого ломбарду.

3. ПІЗНІЙ ГІСТЬ

Іван Степанович повернувся на квартиру геть зне-силеним, наче прачем побитий, давалися взнаки двідоби на ногах, майже без сну — тільки в голові двигті-ло, мов у молотарці, в яку забули покласти снопи.

Нашвидкуруч підвечерявши, хіба для годиться, бострава видавалася без смаку, як нічим не приправленасічка, він збирався чимшвидше дістатися ліжка. Алеомріяний відпочинок знову виявився примарою —ледве постукавши і не чекаючи навіть дозволу, порігпереступив знайомий лікар Кіндрат Володимирович,до якого інколи забігав за пігулками від застуди. «Щоби то мало значити?» — ворухнулася здивована думкав Івана Степановича, бо лікар до нього жодного разудосі ще не заходив.

— Чаю, чогось міцнішого? — перепитав, підсовую-чи стільця.

Той тільки байдуже рукою махнув, якось по-дитя-чому, як маля, коли хлюпається у воді.

Гість довго тримав склянку чаю обома руками,мовби хто збирався виривати її, і все ще вагався пригу-бити. У жовтавому світлі гасової лампи, що час відчасу легенько змигувала і по-змовницькому потріску-вала, його довгий з горбинкою ніс видавався ще гострі-шим, на худому довгастому обличчі з нездоровою жов-тизни шкірою, що від гасової лампи ставала ще жовті-

19


20


шою, був якийсь переляк чи розгубленість, або одне ідруге разом.

Галицький спершу зачекав, доки гість заспокоїть-ся, бо ложечка в склянці, яку той все тримав обомаруками, тихенько видзвонювала. Врешті, не дочекав-шись від нього й слова, тихо сказав:

— Кіндрате Володимировичу, щось стряслося.— Ви тільки не подумайте, що я п’яний, або в

гарячці чи не при своєму розумові, — обережно поста-вив склянку гість, так і не надпивши.

Іван Степанович справді не почув від нього спирт-ного.

— Можливо, щось термінове вельми? — перепитавобережно.

— І не смійтеся, дуже прошу вас, з того, що маюзараз сказати...

Вся ця кумедія починала дратувати Галицького, івін із погано прихованим роздратуванням кинув:

— Та кажіть уже, не тягніть жили.— Я прийшов купити у вас вашу кров, — і він уперше

з якоюсь відчайдушністю подивився у вічі господарю.— З кимось лихо, потрібне переливання? Я не

боюся, Кіндрате Володимировичу, бо двічі на фронтіздавав уже по двісті грамів.

— Я не двісті. Усю, — якось із видихом, з неймовір-ним полегшенням, що найважче позаду, сказав лікар.

— А чого не відразу купити ще й душу? Оптомдешевше, — засміявся Галицький.

— Мені не до пересмішок, — похилив голову лікар.— Щось ви мені мало нагадуєте Мефістофеля, —

плечі в Івана Степановича мимоволі дрібно затряслисявід тамованого сміху — сон і втома враз відійшли.

— У сказаному і крихти жарту.— Як ви собі це уявляєте? Ви що мені — бензин чи

горілку натомість заллєте? — Іван Степанович тепер

сміявся відкрито, залюбки і з облегшенням напругиостанніх двох днів, витирав хустиною очі, відкашлю-вався і знову сміявся.

— Натомість вам поетапно, допустимими порціямибуде зроблене переливання іншої крові, зрозуміло,тільки вашої групи. Не буду хвалитися, але в цьомукраї я єдиний фахівець такого рівня. Досвід сотеньпереливань, зроблених мною на фронті, гарантує без-пеку.

— Ви що, в секту до сатаністів записалися чи дояких відьмацьких ворожбитів, даруйте, на старістьпристали?

— Ліпше вже з ворожбитами мати справу, ніж зцими...

— Так не в одної людини, а в багатьох однаковоїгрупи узяти можна.

— На жаль, потрібна лише ваша. Така умова.— Та хай йому грець, навіщо здалася вам саме моя

кров, не на кашанку ж! — Галицький до гикавкидосміявся і ще не міг заспокоїтися.

Лікар знову взяв склянку обома руками і нахилом,не переводячи духу, мов його три дні годували оселед-цями й оце тільки дали напитися, влив у себе весь чай — і, здається, став спокійнішим.

— Учора пізно ввечері, як оце я до вас, приходитьбез попередження до мене додому незнайома людина.Принаймні досі у місті я її не зустрічав. Чоловік десьвашого зросту і вашої статури, культурний і чемний,гарно мовою володіє, хоч ледве вловимий акцент такичути. Він запропонував те, що я вам зараз тут оповів.А ще він сказав, що за кров він заплатить рівно стіль-ки, скільки ви самі зажадаєте. Це може бути названавами сума на рахунку одного з банків Цюріха, можебути золото або коштовності безпосередньо на руки.

21



— Дивна авантюра... Очевидно, вона пов’язана зчаклунством якоїсь новоявленої секти.

— Чоловік запевнив, що до чаклунів та ворожбитіввін не має ніякого стосунку — ще й перехрестився примені.

— Виганяйте цих мудрагелів умоченою в нужникмітлою, аби не морочили голови людям.

Лікар із сумом і докором подивився з-під лоба наГалицького.

— Погнати я можу. Тільки мене попередили, що увипадку моєї чи вашої відмови висіти мені на найви-щому стовпі головної вулиці нашого міста. І ще проси-ли не сумніватися, що навіть втеча цього не змінить.

— Отакої...— вистукував Галицький пальцями постолу почуту недавно в тутешній кав’ярні мелодію.Без вини винуватий лікар фактично потрапив дозагадкових авантюристів у заручники — і тепер йогожиття під загрозою. Але чому вони не можуть простовбити його і вичавити, як сік із морквини, для чогосьпотрібну їм кров?

— Безумець, що втік з лікарні для душевнохворих,авантюрист або член бузувірської секти — однаковонебезпечно. Він якийсь термін назвав?

— Один тиждень.

4. ЗУСТРІЧ У ЛОМБАРДІ

Михайло Василюк навіть на порозі ломбарду непозбувся відчуття провини, що занудно і млосно, мовпід ніготь загнана скалка, мучила його сумління: вінішов здавати в ломбард старовинний бабусин пер-стень, хоча обіцяв їй ніколи не продавати чи діватидеінде, а тільки передати у спадок дітям чи, навітькраще, онукам. Але він не мав чогось іншого здати,зате мав бути у цьому вельми популярному в нинішнічаси закладі рівно за чверть години до закриття.

Михайло подав у віконце перстень, все ще картаю-чи в душі себе, і навіть образився на літню жіночку-приймальницю, що байдуже буркнула:

— Зараз вийде оцінювач.Чоловік, що мав назвати ціну єдиному сімейному

скарбові, високий і широкоплечий, дещо не по літахповнуватий, в елегантному костюмі, сліпучо-білійсорочці та зі смаком підібраним метеликом, нагадувавартиста оригінального жанру, тільки руками раптомрозвів, і щира посмішка мало не до самісіньких вухрозтяглася обличчям:

— А де ти тут взявся, Михайле?— Григорій?!Михайло аж рота розкрив, мов справді був перед ним

не давній товариш, а фокусник, що ось-ось має негайновже тут, перед ним, витворити негадану чудасію.

23


24


— Ось, приніс, — розгублено показав рукою на при-ймальницю.

— Та я тебе вже півроку, гадай, не бачив, — не пере-ставав тішитися оцінювач, університетський одно-курсник Грицько Сазонов. — Де ти, що робиш, в якушпарину заникався?

Михайло теж не менше був подивований, не очіку-вав випускника історико-філологічного саме в подіб-ному закладі зустріти, із яким студентського кулешуне один казан з’їли.

— На нашій кафедрі роботу шкрябаю. Дошкря-бую, — поправився було.

Григорій стиснув гостя в обіймах так, що аж у пле-чах у того хруснуло, а тоді засміявся:

— Бачив я, якими очима ти мій костюм оцінював —буржуа, мовляв, та й годі. Тепер цим словом лаються,а дарма, Ану показуй, з чим заявився.

Він поволі і довго крутив перстень у руках, а тодіодказав, крутнувши головою:

— Камінь нехитрий, а от візерунок на колечковідоволі оригінальний. Загалом же багато не вартує. А скільки ти хочеш?

Забачивши, як спохмурніло Михайлове обличчя,Григорій раптом запропонував:

— Може, я краще тобі позичу, навіть значно більшусуму?

— Позичають чужі, а віддають свої, — зітхнувМихайло.

Їхню мову перебив поштар, що саме нагодився.— Хто тут Супруненко? Телеграма.— Давай сюди, то для мене.Григорій розписався, а як поштар був уже за двери-

ма, Михайло здивовано перепитав:— Ти хіба прізвище поміняв?— Та ні, то для товариша. Телеграфують, що тітка

виздоровіла й ліків уже не треба. Йому ж мороки

менше, — пояснив Григорій, але якась прикрість таневдоволення змайнули у голосі. — Слухай, в менехвилин за десять робочий день завершується, давайдесь вип’ємо кави.

У напівпорожньому залі, в куточку, їм розмовлятибуло затишно — Григорій таки не стримався шикону-ти, замовив як на ці часи доволі розкішну вечерю.

— А тепер розказуй, як ведеться, над чим головусушиш.

— Які в мене можуть бути новини... Я наче в підвод-ному царстві: десь там, зверху, шторми і тайфуни, пере-вороти і революції, мерехтить, як на екрані дешевень-кого сінематографа, зміна влад, а в мене неймовірна,віковічна тиша та спокій. А ще архівний порох: пишуроботу про Софію Вітовтівну, про унікальну як на жіно-чу тамтої епохи долю — починаючи від випадковоїзакоханості у Василія, сина Дмитра Донського, якогодоля закинула в хороми її батька в Луцьку, так би мови-ти, з доставкою додому, аж до того часу, коли Софія очо-лила оборону Москви від татар і таки зуміла витриматижахливу навалу. Тема дуже цікава, гадаю, через півро-ку завершу, от якби тільки їсти сім’ї стачало — платня,сам розумієш, у мене ще не професорська.

— А що ж тобі там робити після Соловйова таКарамзіна, інших стовпів історіографічних? — крут-нув головою, аж трясонулися щоки, Григорій і, відста-вивши келих, випрямився та згори вниз подивився натовариша, як бувалий півень на мале нетямкуватекурча. — Там же все писане-переписане... Хоча тимене заінтригував на повну котушку — як-не-як, ямосквич у трьох поколіннях, то тільки батька передсвітовою війною в Київ на роботу перевели.

— Писане, Грицю, та не все, — не знітився Михайлопід надто твердим і самовпевненим поглядом. — І дещо не так.

25


26


Михайло поклав виделку, витер серветкою руки тасклав її акуратно вчетверо, і, примруживши одне око,мов цілився з рушниці, кинув знизу вгору насмішку-ватий погляд:

— Давай-но згадаємо дещо з третього курсу.Поїхали: далекого 1382 року московський княжичВасилій, син Дмитра Донського, подався в Орду дома-гатися великокняжого столу. Ординці затрималиВасилія аж на два роки: не відпустимо, мовляв, докиборжок данини ще батьків не віддасте, дрібниці якісь,лише 8000 рублів сріблом. Зрештою княжичу вдалосявтекти в Молдавію, а тоді в Луцьк, чи, точніше, затодішнім йменням — Лучеськ Великий, де знайшовнадійний прихисток у замку Любарта, в тодішньогоправителя цього краю Вітовта. І не лише прихисток. У Вітовта донька підростала, Софія, красуня писана,освічена прекрасно, багатьма європейськими мовамивільно володіла. Василію і Софії — обом по п’ятнад-цять, обоє із знатних родів, тож покохали вони однеодного і згодом одружилися. Рідкісний випадокшлюбу на такому рівні — коли поєдналися по любові,а не за політичним розрахунком.

— Нівроку, серйозне відкриття, — Григорій таксамо дивився згори вниз, тільки ще руки на грудяхсклав, мов із нього, з натури, бюст саме зараз ліпитизібралися. — Якби я був на захисті твоїм опонентом,ой, нагоріло б тобі...

Михайло мовби й не чув насмішкуватого тону цьогозадираки, дивився мимо Григорія на молоденького ітонкого, мов бичілно від батога, скрипаля в куточку,що награвав так тихо, наче у нього чомусь бракувалосили. Михайло дивився і вів собі далі, мовби зовсім нез Григорієм оце розмовляв.

— Багато води відтоді втекло у Стирі, що біжитьпопід замком Любарта, та й у Москві-ріці так само.Вітовт скликає перший з’їзд монархів Європи, про-

образ майбутньої європейської спільноти, а доньканароджує діток, бавить онуків. Отож момент пер-ший — моральний. Лучанка Софія Вітовтівна — дру-жина Великого князя Московського Василія І, мамаВеликого князя Московського Василія ІІ, певний часфактично править Московською державою, ріднабабуся государя всія Русі Івана ІІІ...

— Чекай, чекай, приятелю, ти куди це ведеш? —зверхність та іронію у Григорія наче вітром здуло. —Нарешті починаю впізнавати автохтонного малороса іздогадуватися...

— Тяжкувато буде тобі здогадатися, — дививсяМихайло так само на скрипаля, що виводив смичкомвельми старанно, наче школяр, який на гарну оцінку зусіх сил хоче виконати задану вправу. — І ось чому.Розбираючи господарчі документи маєтностейЛуцько-Острозької єпископії Кирила Терлецького, янатрапив на два листи зовсім не господарського харак-теру — і в мене шпари в руки зайшли, наче з морозу.Не відаю, яким рипом ті листи туди втрапили, але тобули листи Софії Вітовтівни до батька після їх зустрі-чі в 1427-му. Два роки уже вдова, при малолітньомусинові, якому присягнуло Московське царство, фак-тична правителька держави Софія задумала значніреформи і радилася з батьком.

— О, то вже інші пиріжки, — посерйознішавГригорій. — Радий, що роботу готуєш не халявну,пишучи-переписуючи чуже. Давай по пару грамів, а тострава схолоне.

Вони постукалися келихами, і якийсь час Григорійтільки сопів, пораючись над тарілкою, — відчувалося,що зайва вага таки йому не на користь. Скрипаль всеще сумлінно трудився над заданою йому вправою, хочбули у його мелодії якась дивовижна цнотливість та

27


28


дитяча наївність, які навряд чи матиме досвідчениймузика, та й він сам, коли виросте і змужніє.

— А щодо реформ, — озвався Григорій, не встиг-нувши навіть ковтнути, — то сьогодні вони у стократбільше потрібні, аніж навіть у ті часи. Ти хоч деколивиринаєш із глибин своїх наукових на грішну поверх-ню та газети хоч раз в тиждень читаєш?

— Читаю, — мляво і знехотя відказав Михайло. —Але з таким апетитом, як би їв страву без солі...

— Отож-бо, а якби деколи бодай появлявся у поважних товариствах, то зустрічалися б ми не разна півроку. Я, для прикладу, входжу в монархістськетовариство і не криюся з цим, хоч яка чергова владавходить у Київ і які прапори на Хрещатику вішає.

— Постоли сплели твоїй монархічній ідеї. Керен-ський хряснув трон, а більшовики сім’ю Романовихрозстріляли.

Уперше в очах Григорія змайнув якийсь незрозумі-лий хижий блиск.

— Керенський — балаболка, червоні страшніші.Але й те минеться, як тяжка форма корости, тількичухатися доведеться вельми довго. А Романовими всена брехні і крутійстві будовано. Розумієш, цій країніпотрібен стальний кулак, інакше вона розповзеться,як зігнилий лантух. І друге. Зараз земля кругомгорить, усі з усіма чубляться. Але хто реально воює?Кулемети, гармати та солдати з гвинтівками? Ні.Воюють насправді гроші. Зараз вони в Колчака, весьзолотий запас Росії, більше півтисячі тонн. І підКолчаком увесь Сибір уже, й Урал, до Волги стрімкодоходить. А там, дасть Бог, і до Москви недалеко.

— Прекрасна ідея, — покивав головою Михайло,досолюючи страву, бо досі ще не зродився кухар йомупересолити. — І головне — перспективна. Почистимотрішки старе імперське корито, підмалюємо і вважа-тимемо модерним лінкорном.

— Не підмальована, а оновлена держава, — щирообразився Григорій. — Ти не гірше мене обізнаний, щонатворила попередня династія. Клялися: Святая Русь!А в тій святій живцем замуровували митрополитів, якот Арсенія Мацієвича. Та яка ж вона, зрештою, Русь, цетут, де ми чарку з тобою п’ємо, Русь споконвічна.Навіщо було красти на посміховисько бодай трішкиосвіченого люду чуже ім’я, коли своє звучить куди пре-красніше — Московське царство! Монархи коронують-ся шапкою Мономаха... Кумедію замість коронаціїламали, і годі, бо в будь-якому університеті, звісно, ненашому, скажуть, що насправді та шапка є дарункоммоголо-татарського хана Узбека і аж ніяк не від кон-стантинопольського імператора Костянтина Володи-мирові Мономаху. Бо тому Володимирові у час смертіцього імператора лише два рочки було і київський пре-стол хіба міг приснитися. Трьохсотліття дому Рома-нових, якого дому? Перший Романов насправді носивпрізвище Кішкін, Петро І насправді був сином німець-кого аптекаря, в Катерини ІІ — ні краплі російськоїкрові, а в останнього імператора — Миколи ІІ — ажодна сто двадцять восьма її частинка. Нащо ж нам брех-лива і вигадана батьківщина, коли маємо свою, рідну йпрекрасну? Ось тому, пане Михайле, потрібні новадинастія і новий трон. І тоді Росія засяє новим світлом,властиво своїм.

— А далі? — раптом рвучко і швидко перепитавМихайло.

— Московське царство в межах колишньої імперії1914 року. І п’яді більше не хочемо.

— Оригінально. Як мовив один дід у нас у селі: лізпо лєстніце, а впав із драбини.

— А ти, думаєш, оригінальний? У нас кожен інтелі-гент, тобі подібний, має бути лише демократом —інакше в неповноцінні запишуть.

29


Князь Володимир, засновник першого замку в Лучеську

30


І Григорій засміявся, щиро й від душі, в нього ажметелик на сорочці вверх-вниз повзати з того почав:

— З тебе могорич, як переможемо… Бо то на халявупершопочатки нової історії двох континентів дізнав-ся. Нотуй, для чергової наукової роботи знадобиться.Ти ж, судячи з усього, історик не липовий, якщо листибозна-якої давності вполював. Ану обіцяй, що накри-єш поляну?

— Обіцяю, — слухняно відказав Михайло, і вонище раз постукалися келихами.

— І ще одне. Якщо нашу ідею сприймеш бодайчастково та захочеш нам помагати, то це тобі десь запи-шеться. Дуже скоро нам потрібно буде багато освіченихкадрів — від урядовців тутешніх до ректорів універси-тетів, — Григорій довго дивився в очі товаришеві, таквдивлявся, як видивляються крізь укриту ласівцямивіконну шибку: а що ж там діється за вікном.

...Пізнього вечора, а точніше — вже ночі, Михайловиконував побажання товариша нотувати новітнюісторію: писав донесення в розвідуправу УНР, куди ікому посилалася телеграма з Луцька про нещаснутітку, якій потребувалися ліки.

Він довго й ретельно писав, перечитував написане,а на завершення так само ретельно й неспішно порвавтого аркуша з рапортом; тоді ще довше дивився, якпалахкотить у грубці папір з його творінням. Тут звич-ним донесенням ніяк не обійтися, треба доповідатиусно. Йти чи не йти в подвійні агенти, які ризики і якіпереваги, яка легенда, моделі можливої поведінки, щонасамперед слід до уваги брати і ще чималенько тако-го, що вимагало копіткого аналізу і максимальногопередбачення.

31


32


5. ПОДОРОЖ У ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Мабуть із півгодини сидів Іван Степанович у себев кабінеті, пірнувши в думки з головою: за два днізав’язалося стільки вузликів, що їх йому ніяк нерозв’язати, якби навіть нігті позривав.

Хто міг так спритно викрасти старовинний скарб,загримувавшись під нього самого? І кому, яким сата-ністам, потрібна саме його кров і для якого чаклун-ства? Хто та загадкова жінка (і чи жінка?), що залюб-ки накопала патрулів, та як ще вона може триматизв’язок із Києвом? Змінений текст телеграми і корот-ке донесення про зустріч Михайла Василюка у кав’яр-ні дещо прояснили ситуацію. Однак далеко не все.

Він би й іще якийсь час тягнув ниточку здогадів,яку життя, мов пустотливий кіт із клубка, нашамота-ло і наплутало, але в двері постукали.

— Прошу!Переступивши поріг, віддав честь єдиний досі його

постійний помічник тут, молодший архіваріус ПетроГрицанчук, хлопчак ще насправді, що й третьогокурсу не встиг закінчити.

— Учителя історії з української гімназії запрошено.Іван Степанович хотів разом із ним подивитися

замкове підземелля, де гімназисти ходили і знайшлиіржею поточений ящик. Скарб із землі вийшов і в землюміг знову піти, в яку-небудь нову хитромудру схованку

— не полетіла ж корона на крилах, бо замок оточилинадійно і в самому замку до ниточки перетрясли.

— Якісь новини у місті? — перепитав помічника. —Чи нічого не трапилося, може, чутки які?

— Все спокійно, новин — нуль. Хіба на кладовищівідбувається щось незрозуміле — якісь зловмисникипограбували свіжу могилу, труп невідь-де дівся,навіть ями не закопали...

«Справді, якась бузувірська секта, схоже, у містіабо околицях діє, — ворухнулася думка. — В лихийчас таке добро об’являється».

Прихопивши гасового ліхтаря, вони втрьох спуска-лися в підземелля. Історикові Володимиру Олександ-ровичу, що йшов з ліхтарем першим, високому і худо-му, доводилося час від часу мало не вдвоє згинатися ікланятись під невисоким склепінням — тільки пилю-ка і порох спурхували з-під взуття, та ще від жовтаво-го світла хилиталися та шугали загадкові і лякливітіні. Тут нечасто, вочевидь, у попередні віки ступалалюдська нога, відлуння від найменшого звуку зрива-лося і котилося, перекочувалося і гуляло поміжкам’яними стелями, густо затканими, особливо покутках, запилюженим павутинням.

Усі йшли мовчки, обережно і високо піднімаючиноги, аби не перечепитися, і лише історик, мов сам досебе, зрідка міг докинути упівголоса:

— Здається, тут ліворуч... А тут повертали знову...На якусь мить учитель приспинився й, обернув-

шись до Галицького та його молодого помічника, осві-тив їхні обличчя — вони видавалася від тьмяного імерехтливого світла жовтими, як у мерців.

— Тут ми перепочивали. А забіякуватий Микола,мабуть, від страху, навіть за ріг попросився до вітру,дотерпіти вже не міг.

33


34


І тільки один раз історик, вкотре кланяючись низь-кому склепінню, поскаржився своїм супутникам:

— Тут би не школярська потребувалася, отака при-мітивна й аматорська мандрівка, тут вартує провестипрофесійне й ґрунтовне археологічне дослідження,кошти державі знайти потрібно... Ці підземні ходи,що оборонців виводили в час небезпеки далеко відзамку, ще таємниць бережуть ого-го...

І те «ого-го-о» покотилося собі лункими ходами,переломлювалося й відбивалося, гоготіло і дробилося,аж віковічне павутиння заворушилося.

Вони завернули праворуч, і промінь світла раптомвихопив із цупкої темені якийсь силует, він спершуледве вирізнявся на тлі темної стіни, а коли хитнувсяліхтар, бо історик наступив на трухляву дошку, тосилует той вирізнився чітко — й усі враз остовпіли.

Людський скелет стояв під стіною, навдивовижупрямовисно стояв, у повен зріст, мовби мав здатність зпороху земного знятися сам по собі; мало того, піднятакістка одної руки заворушилася і захиталася так, якначе скелет вітав непрошених прибульців чи якмахають рукою крізь вікно вагона пасажири тим, хтозустрічає їх на пероні — навіть щелепа черепа заходилавгору-вниз, мов він мав от-от голосно розреготатися.

Історик тихо та здивовано підгикнув і почав повіль-но опускатися долу, як згортають складаний метале-вий метр; Іван Степанович з того жаху не міг зразувтямити навіть, що би то діялося перед ним, тількивстиг з обезсиленої руки вчителя підхопити ліхтаря.

Скелет ще кілька разів хитнув зловісно черепом тазап’ястям і заціпенів. Але й навіть тепер він, уже неру-хомий, з піднятими у дивному вітанні струхлявілимикістками руки, з безсило обвислою щелепою, немов смі-явся над нажаханими до смерті підземними мандрівни-

ками, пошукачами існуючих і неіснуючих скарбів; вінсміявся беззвучно й знущально, лише одними порожні-ми заглибинами очей, в яких тіні від мерехтливого ліх-таря злегка змигували, і видавалося від того, що черепкепкує й підморгує непрошеним візитерам — ну чого їмще треба, тут тільки він — володар усього підземногосвіту, древніх усіх таємниць; їм, в яких раптовий морозстягнув шкіру від потойбічного жаху і суглоби звелоправцем, нащо їм у царство тіней, мерців та забуття, тойого тут усе, немов промовляв скелет, що чатував надпроходом, тут він — безроздільний господар таємничо-го підземелля, всіх загадок, всіх минулих поснованихпавутиною давніх віків.


36


6. ПЕРШИЙ ГОНОРАР

Ч ерез два дні у ломбарді Григорій зустрівМихайла Василюка без особливого здивування, протез приязною посмішкою, що тлустим кружальцем роз-бігалася повнуватим і по-дитячому рожевуватим йогообличчям.

— А, вчені мужі із захмар’я Олімпу... Проходь.Вони одразу ж перейшли до справи у тісному зака-

пелку Григорія, де й розминутися важко, хіба на паль-чиках якось витягуватися.

— Отже, будеш нам помагати? Хоч трішки, впівто-на, впівноти вловив ідею?

— Та я не по ідею прийшов, а по кусень хліба, —зітхнув тяжкувато Михайло, мов до цього засапавсякріпко, а оце віддихався щойно. — Я — позаполітич-ний щур, архівний, якому деколи сниться професорсь-ка мантія. Мені підзаробити чимось, аби не околіти,доки ще ту мантію не пошили.

— Нам якраз бракує фахівця твого ключа, —м’який та добродушний тон Григорія враз затвер-дів. — Невідкладно маємо видати книгу і дві популяр-ні брошури. Люд московський, якому тут жити суди-лося, має врешті відчути, що він не викинутий непо-требом на сміття, не забуте всіма байстря і не приблу-да, бо кордони Московського царства далеченько іщена захід, з царством Польським, звичайно, включно.

А гонорар, Михайлику, у нас принаймні вдвічі біль-ший, аніж у будь-якому тутешньому видавництві.

— Грицю, не за тим я прийшов, — чомусь тихо, мовбоявся, що їх підслухають, відказав Михайло. — Я такого не зможу, то не моє, бо не все втямив у наба-лаканому тобою і не з усім згоден. Така писанина буденещирою, лукавство світитиметься, як грішне тілокрізь марлеву одежину. Мені, якщо можеш, дай щосьпростіше — навантажити чи розвантажити, отаке собіпринеси-подай...

— А щоб твого діда кобила вбрикнула, — Григорійпо тому смачно лайнувся, як бувалий вуркаган, звивертами та вихилясами і, відхилившись на спинкустільця, взявся розглядати товариша, мов ото впершейого побачив, навіть голову сорокою цікавою перехи-лив. — Ти ж інтелігент, без п’яти хвилин учений,«принеси-подай» я не насмілюся навіть запропонува-ти. Та й не маю чогось такого...

— Як подумаєш, то знайдеш, — буркнув Михайло,мов то з нехоті та лінощів йому відмовляють.

— Тебе що, сюди в ломбард — чужі ношені ганчір-ки і бабусині весільні обручки оцінювати?

— Крий Боже, помилуй мене, — простогнав гість. —І не тямлю, і на біду чужу не матиму серця дивитися —сюди від добра рідко приходять.

— Ти мене втомив витребеньками... Невже тобікраще, як міським хлопчакам, за копійки листівкирозклеювати?

— Вже тепліше, — кивнув Михайло, але без види-мої охоти. — Кваліфікації стачить. А ще?

— Де ти вирвався на мою голову! — скипів Гри-горій, і повновиде лице його аж зашарілося, як відсороміцького слівця у дівчини, що вперше прийшлана сільські вечорниці.

37


38


— За нема і суду нема, — мукав і м’явся гість.— На! — ляснув пачкою якихось листівок розгніва-

ний господар. — Хоч з’їж, хоч розклей!«Москва обновленная засияет!» — ковзнув оком

Михайло по верху листівки і сидів далі незрушно, мовзважував подумки кожен гріш, у який обійдетьсяйому новий клопіт.

— Отам за спиною, у куточку, клей — і йди з очей, бодо гріха доведеш. А завтра — по розрахунок, — Гри-горій знову полагіднішав, і знайома посмішка з малень-кої тлустої цятки розпливалася у велику і масну.

Михайло на новій роботі спершу почувався ніяково,здавалося, на нього всі дивитимуться, тим паче,можуть трапитися знайомі. Але небавом ту ніяковістьяк злизало, він не потрібен насправді нікому; перехо-жі собі човгалися мимо нього, приклеївши погляди дотротуару, у звичних щоденних мороках, візникивигадливо закликали тих же заморочених пішоходівзекономити підошви, життя текло узвичаєним буден-ним річищем. Розбурханий Київ був увесь тимилистівками обклеєний, чорно-білими й кольоровими;низ ліхтарів і двері під’їздів, стіни будинків і навітьстовбури каштанів — все рясніло й рябіло трудаминащадків сивого Ґутенберґа.

Мабуть, близько двох десятків встиг Михайло тихлистівок розклеїти, а тоді, роззирнувшись сторожко йобачно, шмигонув пустотливою мишею в двері най-ближчого магазину. Добру чверть години він діловитоокидав поглядом, здивовано піднімаючи брови назахмарні ціни жіночих суконь, які йому не було длякого купляти, прискіпливо приглядався до блузок,навіть пальцями мацав та язиком інколи прицмокувавіз виглядом бувалого і вельми досвідченого знавця.Ціни справді були на розлогому вельми привіллі, роз-

машисто гуляли і гонорово, тож Михайло почувався,як у дитинстві, на саморобній гойдалці під дідовоюгрушею: то опускався вниз — і аж в душі підсмоктува-ло, то здіймався вгору — і тоді дух забивало від зачу-дування й переляку.

Так само врешті, як миша, вислизнув Михайло змагазину й, озирнувшись та не помітивши чогось підо-зрілого, шихнув решту листівок в ящик для сміття.

Наступного дня, як зайшов у ломбард, Григоріязастав веселого і смішливого.

— Ось твій гонорар, — кинув гроші на стіл, і ті ковз-нулися, як по льоду, через всю його поверхню. — Тутза двадцять дві листівки. А решту, двадцять вісім, щоти вкинув у кошик, наші люди вже самі розклеїли.

Щоки в Михайла нараз зашарілися, немов був вінзанадто близько від шпаркого багаття, що жвавопотріскувало і витанцьовувало, вививалось і хилита-лося червоними язиками полум’я.


40


7. ЗВИВИСТІ ДОРОГИ КОРОНИ

Б ілий скелет навпроти темної стіни все ще зну-щально сміявся своєю обвислою щелепою — Іван Сте-панович встиг лише підхопити ліхтаря, а його поміч-ник Петро Грицанчук попідруки підтримав ошелеше-ного історика. Заціпеніння, яке тривало якусь мить,видавалося цілою вічністю, такою тягучою, безкінеч-ною і болісною, в якій вистуджувалася і гусла кров.

Раптом Грицанчук здригнувся, як здригаєтьсялюдина з тяжкого і жахітливого сну.

— А дайте мені ліхтаря, — докинув до Галицькоготоном, яким наказують молодшому за званням.

Петро нагнувся і тим ліхтарем став собі присвічува-ти, мов загубив у цьому порохові щось вельми дрібне.

— Усі чудеса часто просто банальні, — сухо, навітьображено мовив Петро. — Хтось підпер скелет достіни, а нитку від трухлявої дошки, на яку наступили,простягнув до кісток руки та щелепи. От вони й захи-талися...

Іван Степанович не мав сили навіть розсміятися, аісторик, ледве оклигавши, взявся обтрушувати з себепилюгу.

— Я йому і до матури пам’ятатиму, він у мене мати-ме добру оцінку, — бурчав і пригрожував комусьВолодимир Олександрович. — На таке тільки Миколаздатен, недарма просився до вітру і той вітер так довговиглядував.

Якийсь час вони втрьох ще віддихувалися від витів-ки шибеника, а тоді ліхтаря забрав Галицький.

— Хай тепер я піду першим...Під млявим і лякливим світлом гасового ліхтаря

вони видивлялися, як тільки могли, кожну цеглину ікожен камінець, а чи не заявиться ще яка несподіван-ка, якась загадка і щаслива знахідка — про зниклукорону забобонно навіть думати не хотілося. Підтихий пурхіт древньої пилюки з-під ніг Іван Степа-нович в’язав ниточку роздумів, як би могла, якимишляхами, потрапити в Лучеськ, в Любартівський за-мок, корона короля Юрія ІІ. Галицький уявляв веле-людний бенкет у Володимирі після вдалого полювання,гамір і здравиці за довгими столами, що парують стра-вами зі щойно запечених мисливських здобутків.

— За короля Юрія ІІ! — виголошує тост, піднімаю-чи келиха, боярин зі щасливо-улесливою усмішкою наобличчі та крижаними очима.

— За короля Юрія з Руської землі, спадкоємця іпродовжувача Волинсько-Галицької держави, коро-ля, в якого кров Рюриковичів воєдино з’єдналася зкров’ю легендарної династії П’ястів, творців Королів-ства Польського!

— За короля Юрія, що долучає нас до освіченихєвропейських світів!

Король Юрій ІІ мовчки і незрушно слухав боярськіслова, коли щирі, коли награні й безсоромно-підлабуз-ницькі, за якими довгими тінями лягала хіба прихова-на злоба... Так, справді у його жилах по материній лініїтече кров Рюриковичів, так, по батькові він із гілочкиП’ястів, що заклали підмурівок і зводили стіни поль-ської держави. Так, він щиро хоче продовжити справудревнього роду Рюриковичів, добре життя і славу датицьому краєві та людові, витягнути його з цупких лап

41


42


азійської, дикої і навіженої орди, прилучити до євро-пейської освіченості. Він помічав, але не збирався зва-жати на криві і ненависні боярські погляди, що кидаликаменюками йому услід, коли запрошував собі інозем-них порадників, — боялися, ненаситні, що їм помен-шає з королівської казни та ще урветься злодійство.Він, король Юрій ІІ, має достойно продовжити славніділа свого діда, короля Юрія І, про якого безпристраснілітописці розказуватимуть: «Був він муж добрий, лас-кавий і для духовенства щедрий, за його влади тішила-ся українська земля миром і славилася багатством».Внук підтверджує ще дідові договори з прусськими хре-стоносцями, що прибували у княжий Володимир знеблизького Кенігсберґа, договори, під якими стоявдідів підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князьКиївський, Ладимирський, Галицький, Луцький,Дорогичин-ський». Так само за прикладом діда домов-ляється, хоч із немалим трудом, із константинополь-ським патріархом та імператором про продовженнявизнання митрополії та призначення на кафедру свогомитрополита — Федора Галицького.

Король Юрій ІІ незрушно слухав боярські панегіри-ки і тільки один раз на знак вдячності кивнув головоюта надпив із золотого келиха. Тільки ковток встиг — якраптом світ захитався, чомусь зеленіти став, закруже-ляв у повільному танку; ще за мить король похилився іотруєний неймовірної сили трутою упав мертвим.

Ураз зчинився лемент і крик, задзвеніли і забряж-чали вихоплені мечі, на прю пішли прихильникикороля проти ворогів його, шкереберть летіли столи зтак і не спожитим добром; у цьому шарварку непростобуло розібратися, де свої, де чужі, прокльони і стогінзмішалися із дзенькотом криці, а людські постаті мовзакружляли у неймовірному, лиховісному вихорі.

...Іван Степанович тепер підземеллям ішов повіль-но і скрадливо, ніби молодим ненадійним льодом,кожного разу спершу роздивляючись, куди ступати.Він думав, що в тому шарваркові, який зчинився присмерті короля Юрія ІІ, зовсім не складно комусь, мож-ливо, з рідні, було непоміченим вихопити із колотечі іприховати корону.

Так-то воно так, міркував далі Іван Степанович, але жвідомо, що згодом, коли польський король Кази-мир ІІІ Великий захопив Львів, то вивіз серед іншогодобра дві корони. Одна, можливо, належала колиськоролю Данилу Галицькому, а інша — внукові і прапра-внукові, королям Юрію І і Юрію ІІ. Доля корони Даниланачебто відома, її потім переробили на митру перемиш-лянського єпископа, а друга... Раптом несподіванадумка, як світлячок у безпросвітній темені, сяйнула і незгасла: а якщо не було другої? Себто була, але не корона,а її близька копія: він десь читав, що король Юрій ІІсеред різних новацій узявся облаштовувати щось на зра-зок музею-галереї, і одним із перших експонатів маластати копія його королівської корони. Той, хто зумів їївихопити з безладу і кривавого побоїща після отруєннябоярами короля, так само міг замінити оригінал на під-робку, тим паче майстерну, на музейний експонат.

Імовірність висока, думав далі Іван Степанович,цілком можливо таке. А як далі корона з княжогоВолодимира могла тихцем перекочувати в Лучеськ, узамок Любарта? Але й тут могла знайтися логічна сте-жина. Любарт був одружений із донькою Лева Юрійо-вича Галицького. Природно, що у збереженні коронибула зацікавлена насамперед родина, вона мала зроби-ти все, щоб не втрапив королівський вінець до чужихлихих рук, зберегти символ влади і спадкоємності докращих часів, які, проте, не відав ніхто,через скільки

43



років чи через скільки прийдешніх віків можутьнастати.

Крок за кроком ішли вони втрьох, обачно та тихоступаючи, і тільки металева ручка гасового ліхтарятихо поскрипувала в цій бездонній підземній глухоні-мій тиші. Раптом Іван Степанович нараз приспинивсяі жестом руки зупинив подорожніх — йому не сподо-бався пагорбок на землі, за кілька кроків попереду,видався він йому чомусь відносно свіжим.

— Відійдіть назад за ріг підземелля, — наказавупівголоса.

Він присвітив собі під ноги і, віднайшовши замаш-ний кавал цеглини, спершу примірявся, а як шпурнуву намічене місце, різко і сам заховався за кам’янийповорот.

Оглушливий вибух струсонув підземелля, посипав-ся на голови пісок і гухнула проходом вибухова хвиля,захоплюючи з собою незайманий віками сірий порох,засліпивши очі мандрівникам, гухнула і з дикоюсилою пішла гуляти довгими кам’яними ходами, від-лунювати, стогнати і знову вертатися назад.

45


8. НЕВІДОМІ

Двері з виляском відчинилися, мало не злетівши зпетель, і в квартиру лікаря Кіндрата Володимировичавлетіли троє незнайомих, яких і за бажання впізнатибуло неможливо — обличчя в усіх замотані, тількипрорізи невеличкі залишилися для очей. Передній ізнападників в один стрибок опинився біля господаря йумить заломив йому руки за спину, решта, підхопив-шись, справно обкручувала лікаря, мов пеленалавелику і неслухняну ляльку, якимось простирадлом.Господар не міг навіть пручатися, тільки спробувавзакричати, але із зав’язаного рота зривалися замістьслів незрозуміле мукання та стогін. Спеленаного,перекидаючи стільці, потягнули як мішка з картоп-лею на вулицю, лікар в якийсь момент, вже на порозі,встиг закричати, та йому враз шматиною заткнулирота. Хряснувши так само навіжено дверима, пов’яза-ного лікаря жбурнули на сани, що стояли напоготові.На гармидер і грюкіт із вікон будинків навпроти ви-глянуло було кілька цікавих, та вони похапцем при-чинили рами — один із нападників підняв угору руш-ницю в одній руці — виляск від пострілу попереджен-ня прокотився напівпорожньою вулицею.

Всі троє, закинувши ошелешеного негаданим напа-дом і туго сповитого лікаря в сани, шпарким батогомпіддали духу коням — і ті, жбурляючи сніг з-підкопит, рвонули щомоці з місця.

— Хто ви?.. Чого вам?.. — крізь шматину спробу-вав прошамотіти лікар.

— Мовчати! Застрелю, — прошипів один із напад-ників так, що в лікаря більше не було охоти ще разперепитувати.

Коні мчали до Стиру, в напрямку Ковеля, і більшевід викрадачів — ні звуку, крім вистуку копит прудкогнаних коней, що в стрімкому галопі стелилися понадземлею, та ще висвисту санного полоззя по мерзломуснігові.

Лікар лежав на сіні в санях і, як трішки відійшов тапритишився жах від пережитого щойно, пробувавперебирати здогадки, що би то мало все значити.Якщо його везуть ті, що хотіли купити для чогось кровІвана Степановича, то ще термін, ними самимивизначений, не минув. Це по-перше, а по-друге —йому обіцяли шибеницю на головній вулиці міста,натомість ці троє везуть чомусь у протилежномунапрямку.

...Наступного дня на міському ринкові, або й про-сто на вулиці, як знайомі зустрінуться, тільки й мовибуло, що про нечувану досі пригоду: світ такого небачив, аби крали людей, тим паче отак нагло, посередбілого дня.

Хто скрива дивився на нову владу, особливо з сімейколишнього офіцерства, то лише посміхався, не при-ховуючи зловтіхи.

— Безлад їде і ним поганяє. Кишка тонка в цихмазепинців толк дати всьому — то їм не горлянкудерти на майдані святої Софії у Києві.

Були й такі, що кісточки переминали постраждало-му та заздрісно перешіптувалися:

— Подейкують, той лікар був вельми заможний, непо совісті з хворих брав... Одного золота, кажуть, пів-пуда десь загребли.

46


47


А старі бабусі, хрестячись нажахано, тільки голова-ми скрушно хитали.

— Світу кінець близький... Сказано ж бо в ІванаБогослова про звірину, що виходила з моря: маладесять рогів та сім голів, а на рогах її було десять він-ців, а на її головах богозневажні імена...

— Правду щиру кажете... Подібна до рися та звіри-на була, а ноги її, як ведмежі, а паща її, немов лев’ячапаща...

— От і хапає звірина люд, як отого лікаря. А щемерців викопує опівночі, як у нас на цвинтарі недав-но... Нечуване досі в усьому краї.

Замок Любарта (реконструкція)

лої мови, підладжуючись під Михайлів тон. — Ми ж,як знаєте, чистоплюї...

— Пішов ти, — висловив не вельми упевнене поба-жання товариш, щоправда, не вказавши чомусь адре-си. — Пропоную чесні торги. Я шматками продаю тобісвою роботу, а ти вже тлумач її як заманеться.Однаково як видрукую, то перебріхувати нікому незаборониш.

Григорій, примруживши очі, як короткозора люди-на, що силиться розгледіти щось геть дрібне, довгодивився на Михайла.

— Можна й так торгуватися, — відказав урешті. —Тільки знаєш, аби не заносило тебе на поворотах. У Московського царства своя велична і прекрасна істо-рія, і не треба дописувати до неї казна-що. Пригадуєш,у Карамзіна: «Мы от роду Русского Карл Ингелот,Фарлоф, Веремид, Рклав, Гуды, Руальд, Карен,Фелелав, Акутутруян, Лидулфост, Стемид, послан-ные...» Чи не правда, істинно руські імена?

— Правда, правда, істинніших не буває, — погодив-ся милостиво і поважно Михайло.

— Кивай собі, кивай головою, — продавав Григорійдва рівні ряди широких і білих, як гарбузове насіння,зубів. — Знаючи твою натуру, певен, що понесе тебе вінший степ. Приміром, розділ про ікону СмоленськоїБогоматері, яку Софія Вітовтівна перевезла в Москву,має виглядати так: «Москалі, віддайте ікону, то невіст-ка Ярослава Мудрого Анна Мономах привезла як посагз Греції в Україну. А заразом віддайте всі культурнінадбання, що заграбастали в нас століть за три».

— Вітаю, задатки українського історіографа в тебепроглядаються, — з усією серйозністю та шанобливимвизнанням згодився Михайло. — А повернути тобоюзгадане не завадило б.

9. НОВА УГОДА

Цього разу в ломбарді було завізно, з десятоклюду шикувався у чергу, глипаючи нетерплячими івтомленими очима на віконце не вельми прудкої,гонорової та примхливої приймальниці. Набравшисьхоробрості, Михайло Василюк під обурливе буркотін-ня черги шмигонув мимо неї до віконця.

— Як би мені пана Сазонова побачити?— Як хочете дати саме йому на оцінку ваше добро,

то спершу чергу займіть, — блимнула приймальниця з-під лоба поверх окулярів, мов стрельнула з рогатки.

— Ей, з писка яєчню зготую, — переконано пообі-цяв упівголоса здоровань, що третім стояв у черзі.

На щастя, вигулькнуло кругловиде лице Григорія,тільки цього разу без звичної усмішки.

— А, її величність історія честь нам таку дарувала.Ну, преласкаво просимо.

Якось усілися в його тісній комірчині.— Ще підзаробити хочеш? Дати? — поспитав таким

тоном, яким щойно здоровань про яєчню балакав.— Не можу я звикнути до твоїх листівок, все ози-

раюся, чи не йдуть знайомі, — зітхнув похнюпленоМихайло. — Може, справді даси щось написати?

— Та то ж не твоє, нещирість та лукавство десь про-глядатимуть, — передражнював його Григорій з мину-

48


49


— Ого-го, — зарокотав Григорій задоволенимбасом. — Ще більшим спецом у твоїх очах стану, колипочнемо професійно й системно зішкрібати намул іплісняву з історії Московського царства. Там такоїколотухи наколотили... Скажімо, кому потрібна нісе-нітниця про Олександра Невського та його гоноровийбій на Чудському озері? Таж той полководець під стілтоді пішки щойно перестав ходити... Навіть Катери-на ІІ, істинний віртуоз у перебріхуванні історії, длясебе у щоденнику записала: «Св. Олександр Невськийтоді тільки народився, йому було не більше 5–6 ро-ків».

— Копай, друже, копай... Там ще такі скарби нако-паєш. А з приводу наших торгів як? Може, по руках?

— Та вже ж, — простягнув через стіл Григорійшироку в долоні, як лопата для снігу, руку. — Тутдещо ліпша платня, аніж дітворі за листівки.


51


10. ЗАГАДКА КУПЮРИ

З вичайну двадцятигривневу банкноту ІванСтепанович довго вертів у руках, шелестів нею, скла-даючи вдвоє, навіть чомусь понюхав — купюра і годі,нічим не відрізняється від інших, таких же, як у йогогаманці, і які тепер друкували за розпорядженнямуряду тут, у Луцьку, в друкарні Блонка на вулиціГоловній; вулиця тільки недавно стала носити це ім’я,дотепер вона іменувалася вулицею імператораМиколи ІІ.

Іванові Степановичу надійшло розпорядженняневідкладно розібратися, звідки беруться справжні чифальшиві гроші, в основному гривні-двадцятки, яківалом повалили з невідомого джерела і які все під гре-бінку знецінювали.

Галицький тер у руках грошову банкноту і так самотер та перетирав поволі думки, відшукуючи ці таємни-чі джерельця. Якщо то справа рук майстерних фаль-шивомонетників, то де ж їх алхімічна лабораторія,звідки беруть папір, фарби та інше начиння? Якщо топродовження війни з Україною на делікатних і незразу видимих фінансових теренах, то які ниточкитягнуться в Луцьк, хто ними, зловтішно і хитро всмі-хаючись, смикає? Перший варіант, гадав він, для роз-слідування дещо простіший, банальні фальшивомо-нетники десь наслідять і проколються. Куди складні-

вже через деякий час він з підосавулом Шиплинським,випадком зустрівшись, все пригадував і докопувався,чи мали вони бодай наймізерніший шанс...

— Лави гайдамаків лежали в Царському саду, —згадував підосавул, відводячи очі, мов то лише він бувтут усьому винуватцем. — Сад засипали стрільни з-заДніпра. Большевики доходили до самого будинкуКупецького зібрання, й тоді ми всі з отаманом Петлю-рою вискакували та переходили в наступ. Раз нашнаступ був такий скорий, що большевики не встигливскочити на мости, що з’єднували два сади, й там їхбагато перебили. Увесь сад був завалений трупами. Цетупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, нівночі страшенно стомило всіх, а наступи червонихробилися ще більш упертими. Стомлені лежали гайда-маки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не пере-ходили. Втома була така велика, що навіть гайдамакизахвилювалися: «Чому не дають допомоги? Доки буде-мо тут битися?»

— То було, — згодився Галицький. — Але звідки тапоміч узятись могла?

— Хіба словом... Надходили останні дні та останнійнаш наступ. Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звер-нувся з промовою: «Треба напружити всі сили ще раз!»То була божевільна атака — жорстока та люта. В ційостанній атаці багато забили гайдамаків, не було жод-ного, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже неходили, а лазили по Саду від утоми й поранень, алежоден не хотів відійти від своїх…

Хоча, не міг відігнати гіркої думки Іван Степано-вич, гріх очі заплющувати на власну недоумкуватістьта безтолковість. Чого тільки вартувало фатальнерішення Центральної Ради від 3 січня, рішення продемобілізацію старої армії, яке геть дезорієнтуваловійськових. А ще несусвітній вінегрет, як у поганої

ше мати справу з витонченими витребеньками профе-сіоналів, які друкують гривню десь у Тамбові чи Тулі і таємними хитромудрими стежками везуть сюди,цинічно тішачись і знецінюючи тутешній товар,викликаючи справедливе людське невдоволення укра-їнською владою, ще такою тендітною, як перший лідза осінніх приморозків. А в цинізмі війни не мавГалицький сумнівів, надивився власними очима, нів-року... І не лише тоді, коли п’яні муравйовці із розчер-вонілими від чуття близької, жаданої так спрагло,немалої поживи очима вривалися в Київ. Умертвля-ючи все живе і все, що рухалося, без розбору, але насам-перед у заможніших кварталах, що він бачив на власніочі, вони навіть митрополита Володимира, корінноготамбовця, котрий засуджував український церковнийрух, не пошкодували — звісно, спершу почистивши вПечерській лаврі скарбницю. З таким же цинізмомросійські «Известия» 7 лютого 1918 року повідомляли,що митрополит загинув «від рук невідомих осіб».

А хіба тільки муравйовці... Антонов-Овсієнко 30 листопада 1918 року у прикордонному місті Суржана Курщині такими словами благословляв красно-армійців:

— Против нас стоит тридцатимиллионный народ,имена которых невозможно выговорить, внешностькоторых такова, что их надо убивать без всякого мило-сердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обра-щаться, как с порядочными людьми. У нас кровьлучше, сердце — тверже, нервы — крепче... Мы долж-ны выжать все возможное из Украины, чтобы усилитьвоенный потенциал России...

З останніх сил вони боронили Київ, куценький під-розділ Галицького разом з Гайдамацьким кошем заліг вЦарськім саду, боронилися кілька діб без спочинку, безїжі, хіба снігу похапцем жменею хто вкине у рот... То

52


53


перемовився з робітниками і зібрався на вихід.«Спеціалістові тут пошманати б», — прикидав удумці, де б у такий час доброго фахівця можна надиба-ти. Вже на порозі відчув він на собі чийсь погляд, якнерідко відчуває кожна людина, і мимоволі озирнув-ся. То був погляд молодого робітника, в якого щойновін розпитував про тонкощі друку, хлопця зовсім тен-дітного, наче дівчинка, але який відповідав з достоїн-ством, зі знанням справи, навіть з деякою зверхністю,як може оповідати фахівець зовсім нетямущому учне-ві, якому його нав’язали щойно. Але в тому поглядіІван Степанович вловив щось колюче — чи то злість,чи то ненависть, чи звичайну недоброзичливість доперешкоди, яка йому заважала на звичній роботі спов-на зосередитися; той погляд, мов швайкою, навилітнизнув Галицького — і залишив по собі якийсь непри-ємний осад, якийсь накип, що спадає у переваренійводі. «Е, дурниці в голові, — вилаяв сам себе ІванСтепанович. — З такою підозрілістю скоро між людине вийти. Або здалося, або просто робоча людина сер-диться, коли хтось швендяє, на її розсуд, без діла, ітільки під ногами плутається».

господині, намішали у військовому управлінні —командири частенько не знали, правою чи лівоюногою ступити, бо одночасно керували Генеральнийсекретаріат, військове міністерство, генеральнийштаб, штаб командування протибільшовицькогофронту, штаб Вільного козацтва, штаб Київського вій-ськового округу.

Але цього вже не перепишеш — узяв собі та й пере-креслив попередній абзац, і тепер так гарненько йкаліграфічно, аж голову перехилиш від замилування,все до ладу наново, без помилочки, рівними буквамививів.

У нього зовсім інша заморочка нині — вирахуватитого, хто вельми негаданим рипом стиха точить тадірявить, як плодожерка неокріпле яблуко, так тяжкоздобутий, ще зовсім молодий державний плід. Почневін, звісно, з порога, через який у світ ідуть справжні-сінькі гроші.

У друкарні Блонка, попри серйозний документГалицького, охоронець кілька разів підозріло глипнувпоглядом на фото, тоді на обличчя, протягнув рукамивздовж тіла, мов міряв на виріст, і тільки по тому кив-нув на двері.

Інженер в цеху догідливо то справа, то зліва, тозабігаючи наперед, тоном бувалого екскурсовода опо-відав про друкарські верстати, гортав великі і замаш-ні, мов старовинні Біблії, журнали — відчувалося, щотут дорожать таким гоноровим і тлустим замовленнямта зарібком.

— У нас повнісінький порядок — ось записи при-буття спеціального паперу з Німеччини, якого ніхтобільше тут не отримує, ось рядочок видачі на зміну,підпис ставлять за кожен грам...

Ще Іван Степанович окинув оком заґратовані гру-безним кругляком-металом вікна, кількома словами

54

Іван Корсак Корона Юрія ІІ

11. ОПІВНІЧНІ ДЗВОНИ

Уже другого дня спільної праці з ГрицанчукомІван Степанович завдав своєму помічникові додатко-вих клопотів.

— Ми люди в місті нові... Однак маємо знати тутеш-ні настрої, однаково істотно, прихильні вони до нас чині. Маємо знати думки, тривоги істинні і мнимі,навіть чутки. Тож раджу заводити чимбільше зна-йомств, вечорами не оминати кав’ярні.

— Гарне завдання, — мугикнув весело помічник. —От якби під нього ще кошти.

— Густо не буде, — потішив відразу Галицький. —З цим жорстко тепер, і відомо чому. Маємо покладати-ся здебільшого на себе і власну кмітливість.

Тепер щоранку помічник доповідав про останніміські події, Галицький у кілька штрихів додававсвоє, і вони з десяток хвилин тусували все те, як коло-ду карт, та розкладали, немов пасьянс — мінливий,дивовижний, рідко схожий на попередній.

Цього разу Грицанчук, переказавши найголовніше,на якусь мить зам’явся, вагаючись, вести мову далі чині, але Іван Степанович його сам підохотив.

— Дріб’язок, напевне, але кажи.— Подейкують, що в Старому місті, близько до

опівночі, на храмовій дзвіниці спалахують якісьвогники, а потім озивається дзвін. Не кожного дня,

56


57


але трапляється... Кажуть, то душа викопаного накладовищі і зниклого невідь-куди мерця не може ніякупокоїтися та тужить, і як нікого вже нема, то б’є утой дзвін.

Витриманий і завше не по літах статечний поміч-ник ураз оживився, рвучко жестикулював, показуючирукою, як б’є у дзвони та неприкаяна душа, — чимосьйого зачепила, вочевидь, ця історія.

— Але то усе зоставалося б бабськими балачками,якби до цього якісь мудрагелі не приплітали серйозні-ші речі. Мовляв, нова влада не зможе ніколи датипорядку і ладу, бо гріховні справи заводить. У церк-вах, говорять вони, замість споконвічної церковно-слов’янської мови починають правити українською,чого не було зроду-віку...

— Зроду-віку якраз було, — не стримався ІванСтепанович.

— А тому до гріховної влади, — вів помічник далі, — не слід іти на державну службу. Не вельми спі-шити також виконувати її зарядження.

Обоє примовкли, кожен своє розмірковував, врештіГалицький немов уголос подумав:

— Кожній бабці рота не зашиєш... Але якби переві-рити якось ту неприкаяну душу?

— Іване Степановичу, я перевіряв. То таки прав-да, — опустив долу очі Грицанчук, мов вельми прикрета недозволене щось учинив.

І він оповів свою пригоду.Близько опівночі Грицанчук вирішив для певності

походити вулицями Старого міста, отакий собінеспішний перехожий бреде, та й годі. Міщани берег-ли гас, тож вогники в вікнах гасли один за одним, вля-галася тиша над засніженими вулицями. Грицанчукпройшовся, поскрипуючи підошвами по мерзлому сні-

— Ось така химерна історія, — доказав Грицанчук.Вони сиділи за столом один навпроти одного і диви-

лися один одному в вічі з таким виразом, мовби поміч-ник зібрався покепкувати з Галицького, а той у своючергу вагався — сприйняти почуте на віру чи ні.

— Я йшов якось на роботу, — озвався ІванСтепанович, — і знехотя подумав: такий старовиннийзамок, де має водитися всяка всячина, разом із приви-дами, скарбами і ще чимось подібним — нічого такоготоді не було. В таку пору, певне, подумав... А тут тобінараз і привиди, і скарби неоціненні, ще й неприкаянідуші надодачу. Сам копатимеш нову загадку, чи хайвже мені дивовижа?

— Спробую, — невпевнено відказав помічник.

гові, дорогою раз і вдруге, перейшов на інший бік ізнову шпацирував. Він сторожко вслухався в тишу,але її ніщо не порушувало, крім поодаль неспішногоцокоту копит — місто об’їжджали кінні патрулі.Раптом на високому дереві біля дзвіниці спросонняворона каркнула, Грицанчук кинув оком у той бік — ісобі не повірив. У вікні дзвіниці зблиснув вогник, вінчітко побачив його, хто би й що йому казав, а таке ніякне могло привидітися. В ту ж мить озвався дзвін,озвався не так голосно, як у свято чи перед вранішнімбогослужінням, бамкнув тричі і змовк. Грицанчук, щомав сили, кинувся до хвіртки, але її на ніч замикали.Не лишалося нічого іншого, як перелізти через огоро-жу з металу — обачно, щоб не поранитися об гострі, якнаконечники списів, кінцівки штирів.

На дверях висів амбарний замок.Він ще оббіг довкола дзвіниці, та тільки час згаяв, а

тоді таким же штибом, як на подвір’я, переліз зновуна вулицю.

Тут так само була порожньо, тільки якийсь хлоп-чак теліпався неспішно.

— Ти нічого зараз не чув? — не стримався і спинивмалого.

— Ні-чо-го, — подивовано розтягнув той слово. —Ще ото дзвін бамкнув.

— А часто він отак... бамкає?— Ні, тільки інколи, — байдуже знизав плеченята-

ми. — Бабуся казали, мабуть, під повню, як неприкая-ні душі тужать.

— А чого це ти, парубче, пізно так вештаєшся? —раптом поспитав Грицанчук.

— Мати до сусідки сірники послала позичити. А тонічим підпалити вранці, — і хлопчак, заторохтівшипуделком сірників, рушив собі.

58


кривдників на луцькому торговиську. А ще привидвельми не любить військових, бо хто з них наважувавсяспускатися в замкове підземелля, то потім знаходилийого втопленим у Стирі з виразом неймовірного жаху назастиглому обличчі. «За що ж тих військових люби-ти, — посміхався Іван Степанович у думці. — Вони сюдитільки біду приносили — починаючи від Юрія Довго-рукого, що шість тижнів тримав в облозі замок Любартаі не здолав-таки його, не подужав мужніх лучан, і закін-чуючи німцями та австріяками в час останньої світової».

Оповідали також старожили, коли військові стріля-ли у привида, то кулі назад верталися. Ще перед світо-вою приїздила сюди поважна делегація археологівдосліджувати підземелля, та чомусь вже наступногодня спішно зібрали вони свої дорожні пожитки — занажаханими науковцями й слід захолонув.

Але серед тих легенд, що кочували собі із століття встоліття, час від часу проступала варта уваги інформа-ція. Тільки ж знову, одні казали, що прокладені підзем-ні ходи аж до Шепеля, Жидичина і Олики, інші те запе-речували, бо, на їхню думку, мова йде про ходи з Кафед-рального собору Петра і Павла, треті ж напевне чулипро підземні коридори до Дубна, Боратина і Забороля.

Частину тих оповідей Іван Степанович потихеньку,як через ситечко, просівав — хай би якою дармовоюпрацею користалися древні князі і як довго б ті підзе-мелля не вибудовувалися, зазвичай, то тривало століт-тями, проте інженерній тогочасній думці і найуперті-шим будівничим не осилити було прохід попід річкоюСтир. А ще один старожил присьма клявся, що вБоратині, ген з того краєчку, живе дід Варфоломій,який поблизу свого села знає вихід із підземелля ізалюбки показати може.

Галицький, картаючи себе у думці, що зводиться начужий розум, все ж не хотів втрачати бодай мізерний,напівфантастичний шанс — і замовив у господарській

12. ПОГОНЯ

Як рвонуло у підземеллі і вибухова хвиля погналакам’яними ходами порох, сміття й дрібний пісок, всітроє заціпеніло стояли, доки хоч трішки не осілапилюка. Обачно, наскільки благеньке світло ліхтарядозволяло, вони верталися, стараючись ступати в своїсліди, і врешті опинилися на поверхні.

Більше в Івана Степановича не виникало охоти само-тужки й по-аматорському шукати у підземеллі слідівкорони. Він викликав мінерів, а сам з-поміж поточнихсправ і завдань, якими не лінувалося засипати йогокерівництво, спробував віднайти бодай якісь плани чисхеми замкових підземель. То було таким самим мар-ним заняттям, бо не просте воно було б навіть у мирнийспокійний час, а у воєнний — і поготів. Хіба тількихимерних оповідей оберемок попутно зібрався...

Найчастіше пригадували старожили легенду про дів-чину Оксану, покривджену і замордовану ще в любарто-ві часи: привид її, мовляв, досі бродить і никає непри-каяно підземними лабіринтами. Щоправда, на своїхкривдників привид одразу знайшов управу. Одного зних, як на воротах стояв, мов лещатами, розчавилазамкова брама, другого затоптали коні, а ще третьоговхопила серед білого дня якась мара — тільки на томумісці лишилася витоптана, наче ратицями, трава. І вжекілька століть, оповідали, шукають і не можуть знайтивельми дорогий перстень Оксани, проданий одним із

60


61


— Що то він? Ідеальна мішень! — вигукнув поміч-ник, виймаючи револьвера.

— Не можна, живим, — застеріг поспіхом Галиць-кий і собі почастував батогом коні, що й так стелилисясніговою рівниною.

Раптом утікач легко, немов цвіркун, стрибнув наспину коня, аж той спіткнувся, але втримався, навітьще й ходу піддав — тільки сани чомусь відставатистали.

— Обрізав гужі, негідник! — вигукнув спантеличе-ний Галицький.

Кінь утікача раптом стишив хід і, перестрибнувшичерез глибокий рівчак, поміж дерев рвонув у поле —сани ще ковзонули було, а тоді споперечились і хряс-нули в придорожнє дерево.

— Приїхали, — сказав крижаним голосомГалицький і натягнув лійці, спиняючи коні. — Свищийого в чистому полі.

Силует вершника ще якийсь час виднівся поміжгілок дерев, а тоді й зовсім розтав у сирих досвітковихнапівсутінках.

Спинилися, почали оглядати понівечені сани втіка-ча, з яких сіно розвіяло жужмом, поряд валяласянепотрібна тепер обрічниця.

— Ремонту не підлягають, — копнув чоботом спере-сердя помічник купку сіна, з якого щось вилетіло,схоже на півцеглини, і покотилося снігом. — О!

Він підняв утікачеву згубу і простягнув Галиць-кому — то була пачка двадцятигривневих купюр, гетьновісіньких, ще й папером навхрест переклеєних.

— Непоганий гонорар нам за погоню...Іван Степанович покрутив у руках знахідку, повер-

нув то одним, то другим боком і тільки невдоволенобуркнув:

— Можливо, навіть більший, ніж нам видається.

частині на наступний досвіток коні. Удвох із помічни-ком вони зважилися-таки не порахуватися з моро-кою — що там до того Боратина, камінцем докинути.

Ще затемна, ледве бралося сіріти, спускалися вонивуличкою Старого міста, як раптом поміж будинківзмайнула постать. В інший час Галицький навіть незвернув би уваги, але ще не закінчилася комендант-ська година. Звісно, то не його рівня морока, хай тепасе патрульна служба, але цього разу чомусь самупевнитися вирішив, що то за рання пташка.

— Стій! Перевірка! — він швидко передав віжкипомічникові.

Рання пташка, точніше, у сірій світанковій імлілише темний силует на білому, злегка припаломупопелом із димарів, снігові, стрімко зірвалась на біг іпурхнула в арковий прохід між будинками.

Галицький плигнув на ходу із саней і метнувся за вті-качем. Їх розділяло кроків зо двадцять, як утікач, пере-бігши подвір’я, з котячою вправністю стрибнув у сани,які його, очевидячки, вже чекали, і щомоці кінцемвіжок уперіщив коня. «Втече, нечиста сила, — промай-нула зла думка у Галицького. — Хіба навперейми...»

Він кинувся назад до своїх саней, рвонув віжки зрук помічника та й собі з розмаху потягнув батогомконей. Обоє саней і справді вискочили на одну дорогу,тільки не вийшло навперейми, втікач мчав попередукроків за сотню.

Двоє саней стрімко летіли безлюдною ще вулицею внапрямку Боратина, мчали легко, мов землі не торка-лися, тільки снігу грудки шпурляли кінські копита тазакручувалася за саньми снігова потеруха.

«Все-таки толковий у нас господарчий відділ, —похвалив коней у такий спосіб Галицький, прикидаючиоком, як скорочується віддаль до втікача. А як корот-шою вона стала удвоє, втікач став раптом на санях наповен зріст і тепер гамселив коня віжками стоячи.

62


63


13. ГРОМИ ВІЙНИ

Як пісня, починалося життя у Югини.Спалахнуло кохання, таке ж чисте й дзвінке, як

джерело у них край села, неймовірної чистоти, незай-маності і прозорості — йшли вони з Купріяном підвінець сільською весняною вулицею, землі під собоюобоє не чуючи, йшли під замилувані погляди одно-сельців, бо ж як мальована пара видалася, йшли повзсади, що кипіли й розливалися рожевим і білим цві-том та стиха гуділи бджолиними крилами натрудже-ними. Розпогодилося саме, на щастя, щойно вмилосянебо свіжим і теплим дощем, і раптом у кінці вулиці,просто над церквою, над урочистими куполами, про-явилася, проступила і сяйнула райдуга, та ще й непроста, а чомусь подвійна — грали барви, переливали-ся кольори, і небо усе святкувало.

Як пісня, починалося життя у Югини. І перші міся-ці їхнього подружнього життя теж були празникові.

Аж раптом, мов грім серед жнив, грянула на головилюдські війна, грім той не був короткочасним як зазви-чай, — отак погримів собі і разом з хмарами, чорнимита набурмосеними, ген подався за виднокрай, — ні, вінне стихав і не танув, хіба дужчав і ближчав, потрясавнебеса над усе більшими обширами країв та країн,війна піднімалася, розпрямлялася, виростала у світову.

Одного за одним із засмучених домівок проводжализ тихою надією, але таким болісним і тужливим голо-

64


65


Луцький список Литовського статуту

ляче мекала, бекала та ігігікала, виглядаючи корму здвох пар жіночих рук. Невістка старалася, звісно,першою все поробити, шануючи старші літа, за щонавіть прозвиська «біганка» удостоїлась. Югина дотого ж розривалася між свекрухою і рідною матір’ю,якій, тепер зовсім самотній, стало вельми неперелив-ки. Траплялося, дитя ніч спало погано чи й зовсім неспало, вранці поралася вона у свекрушиних хлівах,тоді до своєї матері бігла, тож не раз засинала, стоячибіля печі або й просто з ложкою за столом.

— Вродися і вдайся, не вдасися — скапарайся, —пирскнула свекруха смішком, як заснула якосьЮгина, схилившись до стіни, коли картоплю чистила.

Але то все півбіди, можна змовчати і перетерпіти,колись же війна має скінчитися, як доля судитиме —прийде з далеких доріг Купріян і райдуга знову вер-неться у святочне небо. Справжня біда ходила селом,накриваючи покривалом чорним чи не другу-третюхату, ходила поміж діток дифтерія або, як звали її щетут, давуха. Зазирнула вона і в Югинине вікно, зазир-нула і не схотіла оминати свекрушин дім — три дні іночі палила гарячкою немовля, у якого червонимчеренем щічки ставали, врешті схлипнуло тихо воно,немов із облегшенням, і навік упокоїлося.

Югина навіть не плакала, просто схилилася надмаленькою, немов іграшковою труною, тільки в головіще багато днів було зовсім пусто та виметено, як у щойнопобіленій хаті, з якої винесено всеньке добро та пожит-ки, і ні на чому окові спинитися, хіба чужі і незрозуміліголоси гуляють і відлунюють порожніми стінами.

Жила вона тепер і порала дві господарки якось зазвичкою, ходила бездумно по колу, як сліпа циганськаконяка за кіратом, не відчуваючи ні холоду, ні спеки,чи та страва недосолена чи пересолена. Свекруха тежрідко відзиватися до невістки стала, і тинялися обій-

66


67


сінням на війну чоловіків. Провели так у них свекра,потім рідного батька Югини, а тоді й до Купріяначерга дійшла — довго стояла молода жінка край села,дивлячись услід куряві, що спадала вже за колоноюновобранців, стояла й тоді, коли всі проводжаючідавно розійшлися, стояла зі зболеним серцем, якехтось чужий, безжалісний і немилосердний, знущаль-но стискав холодними і байдужими пальцями. Серцестискалося, а під ним уже, чула вона, тихенько висту-кувало нове життя, таке лагідне й радісне, що блажен-но не відало і не знало усіх глибин смутку, в якийпоринув той, хто його зачав...

Давно відцвіли сади і бджоли покинули їх, десь улуках шукаючи нову поживу, згасли райдуги під свя-точним і незабутнім небом. На довгі місяці та рокитепер найшановнішим чоловіком у селі став поштар,бо в його потертій та обчухраній сумці, що теліпаласяна опущеному завше плечі, таїлися крихкі надії мате-рів і дружин, тихе й журне зітхання покинутихнаречених.

Від Купріяна то по кілька тижнів, а нерідко і міся-ців, не було й чутки, то приходив одразу цілий жмутлистів, і тоді Югина годинами сліпла і глухла, нічогоне бачила й не чула, окрім нерівних рядків, що під-стрибували чи лягали на бік, очевидячки, писанихдесь на коліні, та ще звучав стиха, мов через стіну,чоловіків хрипкуватий голос.

Народила Югина хлопчика вдосвіта, ще й першийпромінь не встиг прорізатися, чималенького козака ігорластого.

— Невсипущий буде, ще й настира, з такою горлян-кою своє завше видере, — тішила повитуха матір тасвекруху.

З народженням дитяти стало ще важче поратичималу господарку Купріянових батьків, що нетерп-

стям вони, як два німі привиди, присуджені на німотурізними ворожбитами. Лише коли на зайву якусьхвилю Югина затримається у матері, то долинало збоку свекрухи невиразне буркотіння, як після кислогомолока у давно зголоднілому і запалому з того животі.А ще сердилася на невістку, що просили її інколилюди в біді помогти — до війни скінчила Югинафельдшерські курси і помагала земському лікареві,доки того на фронт не взяли.

Свекрушине вуркотіння набрало голосу, як зляглаЮгинина матір, гарячка взялася раптово і ніяк не зби-ралася її полишати, небавом і встати було несила, тождоводилося дочці з ложечки, як дитину малу, годува-ти і подавати немічній воду — сушило хвору, губи зтого пошерхли, потріскалися і вицвіли.

Але одного разу, як затрималася невістка біля неду-жої на часину, бо зовсім зле уже матері стало, маритипочала та з батьками своїми покійними перемовляти-ся, не стрималася-таки свекруха, вихлюпнула:

— Корова зараз ось-ось отелиться, а тебе носить...Пропаде худобина через ледащо.

Заціпеніла від того Югина, завмерла, як слуп придорозі.

А свекруха не мала вже сили в собі спинитися,якусь греблю у ній прорвало, що стримувала-стриму-вала дику воду весняної повені, та й упала.

— Як не хочеш совісно хазяювати, то йди до своєїлюбої матінки.

— Чого ж ви так?.. — довго подумки добирала словоЮгина замість звичного «мама», як звала досі свекруху,але так і не підібрала. — Я й піду, та зустрічатися в одно-му селі однаково... Може, й вам колись понадоблюся.

— Ти мені будеш треба, коли волосся у мене надолоні виросте, — як цурпалка з-за вуха сокирою, від-рубала свекруха.

68


Йшла Югина вулицею, поспішала, йшла повз сади,що так рясно цвіли й кипіли на шлюбній її путі, атепер же лише чорніли: кривими і ламаними крізьсльозу видавалися ті яблуні, і світ весь став викривле-ним, ламався й кришився.

Йшла вона, поспішала, і не марно-таки, засталаживою ще матір. Але тільки на мить, на якусь лишемить зблиснула і змайнула неймовірна радість у мате-риних очах, змучених, зболених і стражденних, та щевстигла, прощаючись, рукою змахнути — впівсили,невправно, кволо й невміло, геть як дитина, яку тіль-ки вчити цього почали...

Провела матір на цвинтар, закопала, вернуласяЮгина в опустілу і вихолонулу хату, сіла на лаві. Якжити далі — душа, як ця хата, така ж опустіла і вихо-лонута.


— Дивись, — поплював на пальці Григорій і ставшвидко гортати рукописа. — Ось ти наводиш угоду,про яку чималенько освіченої публіки навіть не здога-дується. В договорі від 1427 року великий князь ІванФедорович Рязанський зобов’язується таке: «Я, князьвеликий Иван Федорович Рязанский, добил челом гос-подину господарю моему, великому князю Витовту,отдался ему на службу: служить мне ему верно, безхитрости и быть с ним всегда заодно, а великомукнязю Витовту оборонять меня от всякого. Если будетот кого притеснение внуку его, великому князюВасилию Васильевичу, и если велит мне великийкнязь Витовт, то по его приказанию я буду пособлятьвеликому князю Василию на всякого и буду жить сним по старине. Но если начнется ссора между вели-ким князем Витовтом и внуком его, великим княземВасилием, или родственниками последнего, то мнепомогать на них великому князю Витовту без всякойхитрости. А великому князю Витовту не вступаться вмою отчину, ни в землю, ни в воду, суд и исправудавать ему мне во всех делах чисто, без переводу:судьи его съезжаются с моими судьями и судят, цело-вав крест, безо всякой хитрости, а если в чем не согла-сятся, то решает дела великий князь Витовт». В томуж році подібна угода укладена і з великим княземтверським Борисом. Тобто, звичайнісінька васальнаугода тих часів, бо Москва втрапила у васальну залеж-ність від Вільнюса й південної столиці ЛучеськаВеликого, Луцька по-теперішньому.

— А хіба я інше стверджую? — знову подивовановухами ворухнув Михайло. — Це достеменний доку-мент, його досі ніхто не піддавав сумнівам. Стосункитодішньої Литви й України особливі якісь складали-ся... Там, знаєш, такий шмат спільної долі, за який нілитовцям, ні українцям не соромно. Як ранішеОльгерд під Синіми Водами на чолі литовсько-укра-

14. РОЗКАЖУ НАСТУПНОГО РАЗУ...

Мабуть, із тиждень уже збіг, відколи Василюк,віддавши першу частину своєї незавершеної ще роботипро Софію Вітовтівну, не заявлявся до Сазонова. ТожГригорій тільки кліпнув здивовано кілька разів пові-ками, мов забачив на порозі привида, тоді рвучкообняв і постукав дружньо по спині Михайла своєюдолонею-лопатою.

— От уже потішив, дяка тобі красна... Бо я тут,поміж ношеного барахла і чужих спадків, уже зовсімпрокис.

Михайло якось випручався з обіймів — від тогодружнього плескання в нього затріщали ребра та загу-ло в грудях, як у порожній бочці.

— Трясця б на тебе, — висварився на товариша. —Після твоїх ніжностей хіба до костоправа...

— Я все-таки випускник історико-філологічного, —пропускав мимо вух те буркотіння Григорій, гортаючирукопис Михайла. — Тут багато цікавих документів,про які, окрім вузьких фахівців, більшість люду і наМосковщині, і в Україні просто не знають. А от вис-новками своїми, отим цементом, що з’єднує брили-фрагменти, роботу ти, парубче, геть покалічив. То нецемент, звиняй, то звичайнісінькі наукові шмарклі.

— Про що ти? — звів брови угору Михайло, аж вухау нього ворухнулися.

70


71


хоч власної не занедбують, як і пісню чи танець.Нагадай, на чому вона нас перебила.

— А на тому, що до збудованого українцями аболитовцями якась зайда клеїть свою етикетку — при-ший кобилі хвіст...

— Та що ти верзеш, чоловіче! — Григорій розмахувавсвоїм грубезним вказівним пальцем, немов поліном, усебе над головою. — Як Московщина поглинає Україну,то агресія і брутальне загарбництво, а як Литва — тобратерське єднання, цілування і милування...

— Стривай, смію нагадати: литовські князі шукалипідтримки у тутешнього люду. Вони поважали тради-ції і звичаї, Лучеськ став південною столицею, діло-водство вели здебільшого давньоруською, себто укра-їнською мовою, чимало можновладців прийняли пра-вославну віру — сурйозніші за мене науковці твер-дять, що було збережено традиції Київської Русі, а щеінші вважають, що то не чужоземне формування, авідновлення руської держави.

У дверях їхньої комірчини раз і вдруге показалосякисле і примхливе обличчя приймальниці ломбарду,всім виглядом нагадуючи, що час завершувати балач-ки, бо там люди чекають, аж доки Григорій не визві-рився:

— Сліпа, що товар оцінюю?!Двері хряпнули і більше уже не мали відваги відчи-

нятися.— І то ще не всі перли, мій сизий голубе, —

Григорій, переставши розмахувати своїм грубезнимвказівним, тепер націлив його, як пістоля, наМихайлову голову, мов зібрався колегу за провинувстрелити. — А як у тебе постає Софія Вітовтівна? З простої баби, що дев’ятеро діток прикотила, тиробиш якусь місіонерку, просвітительку... Бачте,вона мріє з бандитського Московського царства, що

їнських військ розбив татар, так Вітовт разом ізЯгайлом на чолі литовсько-українсько-польсько-біло-руського війська в 1410 році розгромив німецькихрицарів під Грюнвальдом. У битві цій львівська хоруг-ва, себто підрозділ вояків, йшла під знаменом, наякому жовтий лев спирався на синю скелю, під синьо-жовтим знаменом, як зараз в УНР, йшли волиняни,пліч-о-пліч бились кременецька, київська, новгород-сіверська, ратнівська та інші хоругви. А ще Вітовтналагоджував ремесла й торгівлю, запроваджувавмагдебурзьке право, будував фортеці й міста — тожвін заснував Білгород, Каравул, а ще Хаджибей,місто-порт, яке одна блудниця зі щеттінських кривихпровулків на ймення Катерина ІІ перейменувала вОдесу; мовляв, і вона орала.

Двері в їхню затісну кімнатку нагло прочинилися івигулькнуло з-за порога миловидне личко молодоїциганки.

— Мій дорогенький, — заспівало протяжно і жаліб-но личко, зблиснувши двома рядами золотих зубів. —Я вже жду вас, не діждуся, а ви так довго ціните...Певне, вельми щось дороге.

— Ще й яке, — буркнув, суворо звівши брови,Григорій. — Дорожчого не буває.

— А в мене дитина плаче, — торохтів горох із-зазолотого паркану зубів. — Груди он тріскають...

І полізла за пазуху вже було за доказами, що справ-ді дитя їсти хоче.

— Вибач, зараз вернуся, — засміявся Сазонов,встаючи. — Інакше не відчепиться.

Як вернувся Григорій, то несподівано змінив тему.— А знаєш, багатьом, в тім числі нам, росіянам

грішним, треба повчитися у циган. У Румунії чиБолгарії, в Україні чи Польщі швидко звикають вонидо поваги звичаїв того краю, не вимагають для справдержавних, чи суди які там правити, конче своєї мови,

72


73


74


75


живе винятково грабежем чужої землі і розбоєм, знапівкочовим, диким і поруйнованим дурними прави-телями народом, Софія гадає створити цивілізовануєвропейську державу. Хіба не так?

— Звісно, не так. Нема в мене подібного, і не прибрі-хуй. Зате постає справді високоосвічена молода люди-на, що багато світів встигла побачити, знавець низкиєвропейських мов, вона справді мріяла і робила дляпросвітництва чимало. За чоловіковим, князя Василія I,заповітом, разом із батьком Вітовтом стали вони реген-тами малолітнього Василія ІІ і до десятка років булаСофія реальною правителькою Московщини. Шкода,що не все тільки встигла.

— Я йому про Хому, а він мені про Данила... Я зго-ден, що це була грім-баба: чого варта тільки картинка,коли Софія на весіллі прилюдно здирає золотий пояс ізВасиля Юрійовича, сина звенигородського князя, —за переказами, той пояс, колись викрадений, належавмосковському княжому домові. І не побоялася, щохтось спересердя мечем ненароком змахне, головам’ячиком покотиться, як і не побоялася наступноїворожнечі цих княжих домів. Я про інше, в тебе якосьтак все виходить, що в дикий відсталий край приїхалимудрагелі з литовсько-руської держави, і тепер тількиз їхніх вуст істина може глаголити...

— Стривай. А чого це тебе так цікавить саме СофіяВітовтівна, і ти, як реп’ях, за неї вчепився? — коль-нув, як шилом, розгніваний Михайло. — Наче прибу-ток ломбарду від неї тепер залежить?

Григорій відповів не одразу, він якось обм’як, начена плечі йому важкий лантух накинули, пересмикнувнавіть плечима, мов насправді поправляв того невиди-мого лантуха.

— Зачекай трішки... Може навіть, наступного разуя все розкажу... Архангел Михаїл нас береже…

15. СПОРИШ НА ПОРОЗІ

У підземеллі замку Любарта, коли Іван Степано-вич шпурнув за ріг кавал цеглини в міну, гримнувоглушливий вибух, посипався на голови пісок і здикою силою повітряна хвиля погнала довгимикам’яними ходами віковічний порох. Вибух ставсятак зовсім близько, як тоді, двадцять першого травнятисяча дев’ятсот шістнадцятого, рвонув снаряд зовсімнедалечко від поручика 8-ї армії Івана Галицького.

В діючу російську армію мобілізували його вже вперші тижні, не раз траплялося солоно й пересолоно,але того травня шістнадцятого він не забуде.

Рівно о третій ночі струсонулося небо, спалахи нашматки роздирали темінь, але то не травневі громивзялися, не виспавшись, за роботу, і не блискавиці зі-бралися наближати світанок. Рівно о третій ночі поча-лася артилерійська підготовка прориву, що назвутьзгодом іменем Брусилова, того самого генерала, щозгодом служитиме червоним, стрілятиме у своїхнедавніх колег-офіцерів, зате напише другий томкруто антибільшовицьких мемуарів, і сина якого роз-стріляє також колега, Антон Денікін, — тобто зрад-жуючи по черзі й одних, і других, і обох заразом. Рівноо третій ночі заговорили гармати і балакали вонисвоєю вогненною мовою до дев’ятої ранку, а тоді вжепочався наступ на геть пошматовані і перекопаніросійськими снарядами, як грядки під цибулю,

76


77


австро-угорські позиції ерц-герцога Фрідріха. Крича-ли «ура» полтавці й чернігівці разом із омцями і там-бовцями, пригинаючись і тримаючи навперевагигвинтівки з багнетами, йдучи на штурм окопів і на бі-гу стріляючи, окопів, де засіли буковинці і галичаниразом із німцями та австріяками. Галицькому такожхотілося кричати, спотикаючись біжучи, кричати ізкривди й образи, дивлячись, як із налитими кров’юочима українці вбивають українців, невідомо за чийшкірний і підлий інтерес, присмачений та присоленийгусто з обох імперських рук погано прикритимипобрехеньками.

Швидко рвалась уперед восьма армія, ось уже й під-ступи Луцька, зблиснули на сонці мокрі після нетри-валого дощу куполи церков... І зблиснув поряд ізГалицьким, зовсім неподалік, вибух вогню, спалах накороткий лише момент, що у пам’яті відкладетьсяназавше, — звуку, надтріснутого й оглушливого, вінвже не почув; по сліпучому спалахові враз все погасло,мовби вітер рвучкий загасив свічу, раптова темряваогорнула все, чорна й густа, а тоді наступила вселен-ська тиша і забуття.

Він не пам’ятав, як виносили його з-під обстрілусанітари, не пам’ятав ні дороги, ні перших тижнів увійськовому госпіталі. Тільки як кліпнув нарештіповіками, то побачив над собою бородате і насмішку-вате лице у пенсне.

— З приїздом, — засміялася сивувата борода.— З-звідки? — не зрозумів Галицький, вимовивши

це з трудом, бо щелепи чогось заіржавіли.— З того світу, — назвала борода точну адресу. —

Тепер дзуськи від мене ще раз туди втечеш.Рани не поспішали гоїтися, тим паче настала літня

немилосердна спека, нестравний госпітальний дух невивітрювався навіть через цілодобово відчинені вікна,

ток гарячки, спершу легенько так, мов ледве торкаю-чись пальчиками, пробувала вона його обачненько, адалі ломити тіло почало все дужче, до вечора головувже хто немов набив вовною, і він зліг. Добре, що сусіднагодився та покликав тутешнього фельдшера, влас-не, Югину так звали за звичкою, бо давно вже зем-ський лікар зник за курявою воєнних доріг, а фельд-шеру перестали платити.

нудьга і стогін, несила переносити страждання й більпоранених та покалічених... Виписали його аж підосінь, надавши місячну відпустку перед поверненнямна фронт.

Але відпустка для Івана Степановича стала мукоюще більшою за госпітальну. Він ішов своїм селом, начецвинтарем, бо чоловіків замела війна, а жінки пропа-дали в полі, навіть не видно було шмаркатої дітлашні,що голими заденятами звично світила край дороги,певно, її також із собою позабирали матері. Галиць-кий відбив каменюкою дошку, якою навскоси забитібули двері його рідної хати, і постояв на порозі хвилю.Крізь щілини між дошками східців проростав спо-риш — похоронку на батька приніс поштар через тримісяці, як почалася війна, а ще за місяць по томувідійшла й матір.

Якби не пилюка на рушниках над іконами, та ще настолі і на лавах, то видавалося би, що господарі от-отвийшли, десь тут близько, порають собі господарку.Горщики й миски акуратно розставлені біля вустя, з-за ікон визирає пучок зілля разом із маківками,свячених матір’ю на Маковія, ледь чутний запах трав,сушених до зими на черені...

Увечері, забачивши вперше за тривалий час світлоу віконці Галицьких, приходили сусіди, переступалипоріг тихо і скрадливо, немов до покійника в дім, таксамо тихо гомоніли, оповідали сільську новину, хтовмер і хто народився, розпитували, а коли та клятавійна скінчиться.

Іванові Степановичу в рідному селі не пощастило зперших днів — ще по дорозі сюди він втрапив підзливу, рясну, хоч і нетривалу, бо вже небавом блисну-ло сонце, немов сором’язливо вибачаючись за ненаро-ком завдану прикрість. Але ослабленому організмові йтого стачило, бо вже наступного ранку відчув він поча-

78


так часто в скандальній людській історії знайдеш такепорозуміння.

— Порозумілися, ще й як, — задер гонорово підбо-ріддя Григорій, буцімто на стелі, ніби зі шпаргалки,міг вичитати найвагоміші докази своєї правоти. —Спершу зліквідували в тисяча чотириста п’ятдесятшостому році князівство Волинське, а через чотирнад-цять зим — і Київське. З тих литовців усіх тільки однабаба була розумницею — Софія Вітовтівна. Чого вар-тували її наміри перенести столицю Московськогоцарства ближче до західних країв, все вагалася — чи уВільно, чи в Лучеськ. У батька, старого і хворого вжеВітовта, поради просила, як бачилася з ним у Смо-ленську востаннє. Важко сказати, чи відав Петро І проті давні задумки, але таки зумів у діло таку потребувтілити. Переніс столицю хоч не в краще місце, та,принаймні, в той напрямок. А так литовці, як будь-якіінші вояки, йшли на Русь не цукерки з бубликами роз-давати, а поживитися в злачний край.

— Паскудної вартуєш оцінки, Грицю, не за історич-ні дати, бо пам’ять тобі чіпку до спадку батьки дочис-лили, — взявся совістити його Галицький і зашелестівсторінками книги мало не перед його обличчям. — Тисуть співжиття людського проґавив: починаючи з1363-го, коли Ольгерд розбив татар під СинімиВодами, від біди захистив він цю землю. Литва нашоїкультури і мови не рушила, то постала насправділитовсько-українська держава. Вислоцький Статутще 1347 року, парубче, писаний руською мовою.Польський учений Бандке століття тому зазначав:«Усі Ягелончики, аж до Сигізмунда Августа, в Литвіпо-руськи писали, привілеї й надання давали, і навітьчасом не найкраще по-польськи вміли. КазимірЯгайлович більше вмів по-руськи, як по-польськи».Розумієш, то рідкісний той випадок, коли не було

16. СТАРІ СУПЕРЕЧКИ

Якої трясці Сазонов так учепився за Софію Вітов-тівну?

Остання розмова з Григорієм геть заінтригувалаВасилюка, але не стільки обіцянкою розповісти неба-вом причину свого інтересу, як самим інтересом, дотого ж достатньо давнім. Ще в їхні студентські літапочубилися вони колись раптом утрьох, спіткнувшисьна якомусь відтинку раннього Середньовіччя, і непо-мітно ув’язалися в досить шпарку суперечку пролитовську добу.

— Та облиште ви мене обоє разом із вашими литви-нами, — махав руками Григорій так, наче відштовху-вав невидиму оком наслану кимось мару, що на ньогонахабно навалювалася.

— Щоб ти скис, ніхто до тебе не присікується і нечіпляється, до слова зайшлося, — втихомирював това-риша Михайло. — Маємо ж із тих сивих часів бодайщось утямити.

— Ви ту добу у все рожеве випацькуєте. Литватодішня була таким же жаднючим загарбником, як іінші, — не вгамовувався Григорій. — Хапонула спер-шу Холмську та Галицьку землі і не облизалася. Незабули подякувати?

— Не про те щебечеш, — устряв Галицький. — Миговоримо, як зуміли різні етноси вжитися на однійземлі та порозумітися. Бог милував якихось чвар, не

80


81



83

Михайло Слабошпицький

82

колонізаторів і колонізованих, а було толкове й спо-кійне співжиття, як у нормальній родині.

— Свищи, Іване, свищи, — підморгнув єхидноГригорій і собі взявся шелестіти власними записа-ми. — А чи не значиться в тебе, часом, що в князівствіЛитовському поступово і непомітно, тихою сапою,усувалась від діла вся православна знать?

— Записано, чого ж, — вельми згідливо й поспішновзявся кивати головою Галицький і тицьнув книгу підніс товаришеві, немов той мав її ще й понюхати. —Настав свої шпульки, ось у Статуті Литовському 1529року значиться: «А писаръ земский маєть порускулитерами и словы русскими вси листы и позвы писати,а не иншим єзыком и словы». А що, Грицю, з’їв?

— Слухай, як затовчу тобі межи кліпавки, то до тоїЛитви докотишся, — повільно й загрозливо піднімав-ся зі стільця побуряковілий Григорій, як набряклахмара після спеки піднімається з-за виднокраю, спо-чатку тільки здаля побуркує, але ось-ось загуркочегрізно та блискавицями стане низати.

— Гей, гей, півні недоскубані, а то ще чого не було? — зіскочив прудко зі свого стільця Михайло,наче він ненароком голим тілом на пательню всівся, істав поміж товаришами. Галицький, судячи з виразуобличчя, не так уже й напудився, зросту не меншогобув, весь пружний, як гумова підошва, бо вільноюборотьбою був захопився, за зразок беручи Піддуб-ного; щоправда, супроти потужної, як англійськийброньовик, постаті Григорія все ж мав вигляд такогособі щиглика.

— А-н-ну р-р-розійдись! — засвистів Михайло,вдаючи з себе суворого городового.

— Ти в мене теж скураєш на добрі горіхи, — проши-пів до Василюка Григорій, складаючи перед лобомйого навмисне повільно з грубих пальців такогощигля, яким порося нескладно забити.

А ще через півгодини приятелі з не менш важливимзапалом продовжили куди важливіші студії — студію-вали смак свіжого пива при пивоварні Хама, якразчерез дорогу.

Зараз же, згадуючи неблизькі вже студентські літа,Василюк все вертів і перекручував у думці той інтересГригорія до постаті Софії Вітовтівни — він тоді впершепочув про її наміри переносити кудись, ближче доцивілізованого заходу, московську столицю. І де тіль-ки він міг вишкрябати такі досі невідомі нікомуфакти? Сазонов, не відібрати, до навчання поважноставився, гріх було б йому ледарством дорікнути, в біб-ліотеці днями просиджував, але деколи він збивав зпантелику ще ніде не публікованими відомостями нелише однокурсників, а й поважну професуру. Ходиличутки, що його дядько відає в місті архівами, не відмов-ляє копирсатися там, навпаки, ще й заохочує небожа.Навпростець на запитання, де він вичитав ту чи іншунаукову дивину, Григорій жодного разу не відповів, всена смішки-пересмішки здебільшого переводив.

Так само Михайла цікавило, а чи не було якогосьзв’язку наукового інтересу Сазонова до постаті донькиВітовта і з часом сьогоднішнім, з тим колобродіннямрізних дрібних групок, партій і товариств, що ними,як мошкарою сира і рання весна, кишів увесь Київ. І серед тієї мошкарні, дрібної, здавалося, але числен-ної, досить в’їдливої і кусючої, значна частина булаворожою цьому краю і люду, з чийого столу вона году-валася. А Григорій ніколи не приховував своїх монар-хічних симпатій, деколи, навпаки, якось по-дитячо-му, як новою цяцькою, навіть хизувався цим.Проводячи зараз все більше часу в товариствіСазонова, Василюк не завжди мав що вартісне допові-дати в розвідуправу.

84


85


17. У ГАРЯЧЦІ

Як уже зовсім здолати навіть разом зі старим імудрим земським лікарем — вихід знаходила тепервся теплота і ніжність, віковічно властива для жіночо-го начала. Шелестіла, сидячи біля постелі, давнімисвоїми довідниками і книгами, гортала збляклі ужеконспекти фельдшерської школи, а ще бігала по сіль-ських бабцях, які зналися на травах і їх припасали заліто, — у воєнний час фабричних ліків водилось негусто, ця біда і тут давалася взнаки.

Вони мало говорили поміж собою, про фронтГалицькому й згадувати нудило, деколи тільки сту-дентські свої придебенції та пригоди оповідав, Югинатеж новини якоїсь не мала, які там вже у селі нови-ни... А своє, що боліло та й перегоріло, не годилосязовсім чіпати — загнала його у найдальший закутокдуші, і нехай собі там сидить та не ворушиться, неятрить давню рану, бо заїжджав на півдня в селоКупріян, чи в дорозі на фронт чи з фронту, переказува-ли Югині, побув у своєї матері, а до неї й на поріг неступив, наче й на світ білий вона не з’являлася.

Деколи тільки, переказуючи свої сміховинки сту-дентські, Галицький поміж словами міг покректати:

— Ото набралися ви зі мною мороки, — й відводиввинуваті очі.

— Нічого, нічого... Слухатися, головне — режим, —наказувала суворо й повчально Югина, як стара вчи-Святий Миколай, покровитель древнього міста

— То-то я... віл?.. — перепитав було стиха, алетаким грудним і загрозливим голосом, повільновстаючи, перепитав голосом, навіть для самого себенезвичним, що наростав як далекий грім, який набли-жається, дужчає і от-от рокотітиме на повнісінькусилу. — То-то я віл?!.

І він ухопив в оберемок Югину, притягнув до себе зтакою силою, що та тільки мишою пискнула — щевона пручатися почала, руками якось відгрібатися, якзагрібає потопельник невправно, але сила її поступовотанула, в’януло й обм’якало тіло, аж доки вони удвохне стали повільно на ліжко хилитися.

А далі обоє вони були потопельниками, занурюю-чись в голубу і теплу глибінь, безтямними і зшалені-лими, вони відпливали все далі й далі від усього світуз його метушнею і марнотою, хіба лише сонячний про-мінь пробивав неймовірну товщу води та зрідка зблис-кував і вигравав — вони були одні-однісінькі в цій без-конечній і лагідній голубіні...

телька першачкові, аби якоїсь каверзи раптом не втяв,і дивилась на нього зверху вниз, як дивляться коротко-зорі поверх окулярів, хмурячи невдоволено брови,тільки тих окулярів на переніссі, для повноти карти-ни, фельдшерці ще бракувало.

Тиждень Галицькому фельдшерка взагалі вставатизаборонила, наступного тижня він уже дибав кімна-тою, а ще за кілька днів дозволила навіть на подвір’явиходити. Югині відпала потреба тепер чатувати хво-рого, але прибігала все-таки раз-другий накинути дляпевності своїм оком.

Коли вкотре навідалася під вечір, то, ледве відчи-нивши хвіртку, перш своїм очам не повірила і спини-лася, наче вкопана: Галицький рубав дрова. Він самезамахнувся було на поліно, здійнявши сокиру надголовою, але так і застиг, забачивши фельдшерку.

— А то що за диво?! — визвірилася Югина, і очі внеї з обурення зашкварчали. — Ану марш у хату!

Іван Степанович повільно поклав сокиру і, опустив-ши винувато голову, покірно почалапав у дім, а Югинайшла слідом і чистила та костерила порушника режи-му останніми словами, що тільки спадали на гадку.

— То є голова, то є тяма... Шви ледве затягуватисяпочали, то ти хочеш тепер знову біди? Нащо ж тодімоя праця... — вона й не зчулася, як зі злості на «ти»перейшла.

— Та ж сирість у хаті, пліснява вже береться, от іхотів пропалити, — виправдовуючись, бурмотів підніс собі Галицький.

Оте виправдальне й нахабне бурмотіння остаточнозірвало фельдшерку, очі тепер у неї вже іскри креса-ли, і більше вона не здатна була стримуватися:

— Віл! Бик! Корова! Я б тебе січкою пасла...Чи то обіцянка такої розкішної вечері, чи сам тон,

що наближався до жіночого вереску, але тепер ужезірвався Галицький.

86


має сам, лише на розсуд своєї молодої голови, діяти ічинити. Не було куди відступати чи відкладати спра-ву, і він негайно попросив з Рівного на підмогу кількасвоїх колег, чиї свіжі обличчя тутешні не знали і якіне викликали б підозри.

Ще за добрих півгодини до наміченого часу Петро йодин із запрошених зайняли столик так, аби весь залпроглядався, ще четверо їхніх сиділи неподалік. У ресторані «Акваріум» Грицанчук нечасто бував, не покишені, то в цьому місті найдорожчий такий заклад,що пишався іменитими своїми відвідувачами. На стінінавпроти з дарчими написами висіли портрети КарлаМаннергейма, Павла Скоропадського, Антона Денікіната ще знаних кількох парсун — ковзнувши поглядом поїхніх мундирах з аксельбантами, орденами, медалями ітаким же ще причандаллям, Петро мимоволі всміхнув-ся. Розказував Галицький, як тут він обідав із київсь-ким гостем, що приїжджав на інспекції. Господарчемно вклонявся, мовляв, йому за честь приймати,вони теж дякували, тільки киянин наостанок докинув:

— А портрети Денікіна і Скоропадського требазняти.

Господар ураз наїжився, мов у нього великі гроші впозичку попросили.

— Не зніму. Але можу продати.Гості не втрималися від усмішки.— А що, всі троє вже ваша приватна власність?Господар тону не прийняв, тільки відказав по-

хмуро:— Денікіна продам зі знижкою, Скоропадський не

продається, а Маннергейма — лише за німецькімарки.

Тимчасом за стіл у куточку присів урядовець ізміської управи, вони не віталися навіть, просто бачивдесь у коридорах; присів, зробив замовлення і довгень-

18. ЗВИВИСТІ СЛІДИ

Грицанчук і зрадів, і скривився, мов від яблуказадовго до Спасівки: з’явилася ниточка, точніше кін-чик її лише, за який можна вчепитися — і вийти навикрадачів корони Юрія ІІ, більше того, повернутидержаві саму корону.

Петро особливо тішився і радів, що підтверджу-ється, здається, його здогад про польський слід увикраденні цієї історичної цінності. Вчора офіціант ізресторану «Акваріум», що на вулиці Головній, інфор-матор надійний, який не за гріш, а з душею сприймаєукраїнську справу, пізно ввечері прийшов із цікавимдонесенням. Він не міг достеменно передати почуте,але, на думку його, мова велася між двома відвіду-вачами ресторану про купівлю вельми цінної речі —передача тої цінності й оплата мають відбутися вресторані одразу по двадцятій годині. Офіціант поміжгармидером підпилої публіки і ресторанною музикоючув лише окремі слова: «король», «...тисячі злоту-вок», «резиденція», «замок Любарта». Польськийслід, гадав Грицанчук, тут вірогідний вельми, бо, по-перше, корона — також реліквія королівської династіїП’ястів, а по-друге, з різних джерел надходили вістіпро посилення польської розвідки в краї.

А скривився, мов від недозрілого яблука, яке терп-ко скрипить на зубах, Петро Грицанчук з того, що такневчасно від’їхав у Київ Галицький, і тепер хлопець

88


89


ко сидів одинцем, хіба час від часу виймав кишенько-вого годинника.

Офіціант поглядом показав Грицанчукові на самот-нього гостя.

Хвилин за десять після двадцятої до нього підсівневисокий, в літах панок, вифранчений і вилощений,з чорним метеликом на білосніжній сорочці. Вонидовго про щось балакали, кільця диму з сигари панокпускав так вправно, що вони довго кружеляли надголовами, не розпливаючись, мов сизі хмари навколовисокої гори, врешті міський урядовець виставив настіл чималу картонну коробку. Панок зазирнув у неїбуло нетерпляче, як зголоднілий у каструлю, звідкитягне зманливо вельми й наваристо, тільки носом хібане підшморгнув, а тоді поліз у нагрудну кишеню,напевне, дістати портмоне.

Грицанчук устав із напарником і ступив тих кількакроків до їхнього столу, решта сиділи напоготові —урядовець, здається, все зрозумів, схопився як ужале-ний, і очі його забігали кішкою з палаючої хати. Панокі собі схопився, а Петро так міцно обняв урядовця, щотой аж кавкнув, а тоді став дружньо плескати по спиніначе давнього вельми товариша і шепотіти на вухо:

— Тріпнешся — застрелю...В панка обурено здійнялися брови:— Прошем пана?— Дуже прошем, — сухо відказав Грицанчук. — Ви

обоє заарештовані.Спершу на них ресторанні гості було кинули стри-

вожені погляди, та швидко вспокоїлися — ет, зустрі-лися давні друзяки.

На допиті все з’ясувалося швидко і тепер вжеГрицанчук сидів похнюплений та в’ялий, мов обмо-лочений сніп. То була не корона, а церковна річ, напев-не, єпископська митра. Панка змушені були відпусти-

90


91


ти, він звичайнісінький колекціонер антикваріату,звідки знаття міг мати, законно чи незаконно йому про-дають.

— А все-таки, — доскіпувався Грицанчук, — щоозначали ваші слова у попередній розмові: «король»,«...тисячі злотувок», «резиденція», «замок Лю-барта»?

Урядовець трохи відтанув, як перемерзла шинка,подавно в хату внесена, морщив лоба і старався згадати.

— Я тільки розказував, що ця митра могла належатитутешньому єпископові лише після указу польськогокороля. Резиденція єпископа була в замку Любарта. А за митру я попросив півтори тисячі злотувок.

— Шкода, що окрім в’язниці суд не здатен присуди-ти ще півтори тисячі батогів...

З митрою наступного дня подався Петро до дирек-тора тутешньої української гімназії, бо від Галицькогознав, що пише той великий і серйозний труд з історіїукраїнської церкви.

Директор довго й обачно, мов то був виріб з тонень-кого й вельми крихкого скла, крутив у руках митру таприглядався, аж доки не знайшов напис латиною.

— То митра, здається, Діонісія Жабокрицького,королівським універсалом його затвердили на Луцькійкатедрі. Як російські війська прийшли в край в часвійни зі шведами, він утік аж в Угорщину. На своюголову повернувся в 1708 році, його схопили, вивезлисперш до Петербурга, а звідти уже до смерті на Со-ловки. Він там гарно зійшовся з архієпископами холмо-горськими Рафаїлом Краснопольським та ВарнавоюВолостковським, до слова, теж українцями, які малинещастя прибути під сяйво північне ще навіть раніше.

Химерна доля, журився по тому Грицанчук, була востаннього українського короля Юрія ІІ, такі жхимерні, звивисті й заплутані сліди його корони.

92


93


19. ДАЛЕКИМИ ДОРОГАМИ

Один лише тиждень випав на долю Галицького іЮгини побути разом — тиждень пізньої осені, про-щального й сумовитого осіннього сонця, бабиноголіта; срібне павутиння повільно пливло в голубому ілагідному повітрі, що лоскітливо пахло димами зостанніх сільських картоплищ, де палили бадилля. Тобув тиждень тихої ніжності, коли погляд, кинутийненароком, важив і значив більше за будь-які слова. І знову Югина стояла обіч курної дороги на краю села,проводжаючи Галицького на воєнні лихі дороги, стоя-ла аж доти, доки й не зникла за пагорбком його тріш-ки сутулувата постать.

А дороги війни Іванові Степановичу випали йсправді не близькі, були піші й залізницею, ще й воднійому випадали — з останнім батальйоном втрапив вінна Македонський фронт. «Боже, що забув я під цимшпарким сонцем, — набігали гіркі думки. — За щотут в чужу землю лягати, не надіючись навіть, що намогилу бодай колись хто прийде...» А як звістка добі-гла про жовтневий переворот у Петербурзі, фронтпочав сипатися, наче з пісочку, — ворожі солдати, зде-більшого болгари, замість куль тепер супротивникупосилали газети й листівки про мирні переговори ізаклики припинити вогонь.

— Артилерії бити по всіх, хто тільки спробує навітьнаблизитися до російських позицій! — грізний наказБоронитись судилося від різного ворога.

ниться в цьому сум’ятті, людській колотечі і незбаг-ненному тасуванні подій.

Невідомо з якої нагоди, але раптом у напівтемрявіпочувся лиховісний посвист снаряда, той свистневблаганно близився в сизому і густому повітрі —поряд тріснуло й оглушливо розірвалося небо,полум’я на якусь лише мить здолало сутінки і яскра-во, аж до різі в очах, підсвітило все навкруги; здибила-ся пошматована земля, накриваючи Галицького груд-дям, що повільно спадало...

94


командування, як і розпорядження висилати розвід-ників стріляти по всіх, хто вийде з окопів, однаково неспинили братання. Врешті французьке командуван-ня, яке від Антанти головувало, зовсім знімає дивізіюз фронта і роззброює її.

Вісточка про українську незалежність докотиласядо їхнього батальйону аж через Францію, як і нечастіновини про палахкотіння воєнних пожеж на ріднійземлі. Роззброєних солдатів загнали французи у вели-чезні ями, обнесені колючими дротами, і теперАнтанта, що обсипала Денікіна щедро золотом, переднедавніми союзниками, а нині звичайнісінькимибранцями, поставила вибір:

— Їдете воювати за Денікіна? Щасливої дороги!А хто хотів в українське військо, тих далі тримали

в просмердлих ямах, потім гнали табуном працюватив каменоломнях, а вже зовсім затятих, хто ні туткаторжанином стати, ні за білу армію не хотів підстав-ляти голову, тих відправляли довоювати в ПівнічнуАфрику. І тисяч дванадцять з другої та четвертоїпіхотних бригад після македонського сонця ще скуш-тувати судилося африканського.

Іван Галицький зголосився за Денікіна повоювати.Знову довга дорога додому, занудне хилитання на

хвилях морських, і ось він припасовує форму поручи-ка Добровольчої армії, йде в перший бій з уенерівсь-ким військом. А під вечір того ж таки дня, ще несмеркло повністю навіть, тільки взялись сірі сутінки,підсинені димом пороховим, в’юном вислизає з окопуі повзе до своїх — поміж вирви снарядні, трупи кінсь-кі й людські (де свої? де чужі?), повзе з дивним переко-нанням, що все йому напевне удасться. Ще з убитого іпошматованого, певно, снарядом денікінця вийнявдокументи з кишені, вклавши натомість свої, — малояк життя повернутися може, яка сила, де і коли опи-


Спам’яталася тільки досвітком, як сільські півнізагорланили навперебій, витягуючи вгору щомоціголови, аж пір’я стовбурчилося на шиях, і будячиостанніх найледачіших сплюхів.

Наступні дні й тижні вона нікуди і ні до кого неходила, на виклики теж з бідою не прибігали, бо пого-лос поміж людьми, певне, від поштаря пішов — попо-рає благеньку господарку та сидить чи приляже; інко-ли навіть каганця несила було засвітити.

Село теж незвично жило, причаїлося і замкнулосясаме в собі, очікуючи вістей, які приходили однагірша іншої. Поштар, жаданий досі гість в кожномудомі, тепер ставав усе частіше провісником смерті, щочаїлася у трикутниках заяложеної сумки. Навітьобходити його стали, сахатися, наче чумного, бо похо-ронки йшли від білих і червоних, з петлюрівськихвійськ і навіть Махна — так уже розклав лихий чассвої карти, що по різних краях і арміях порозносилоодносельців, і нерідко з різних боків окопів цілилисявони один в одного, односельці, частенько ровесники,що разом пасли корів, на одному багатті смажили салоі разом ганяли «свинку» на вигоні.

Так спливали дні, тижні і місяці. Югина жила мовзаведений годинник, якому треба просто вицокатисвоє — і байдуже, коли випрямиться накручена вньому пружина.

А через півроку на порозі постав Купріян.Він не знав, що сказати, навіть не привітався,

шапки не зняв, просто стояв і дивився на розгубленуЮгину, котра з подивом звела було брови: а що то захимера вступила у дім, якої не бачила досі й не знала,як і не знала, що слід тут їй учинити.

— Я прийшов... — зняв Купріян шапку й затнувся.— Бачу, — кивнула головою Югина і далі роздивля-

лася дивину.

20. ЛИХА ЗВІСТКА

П оштар було зам’явся, переступивши порігЮгини, зняв з плеча свою обчухрану сумку і нерішучепереступав з ноги на ногу.

«Іван», — тенькнуло серце господині дому, тень-кнуло тихо, як відривається бурулька у відлигу зістріхи, а тоді падає і розлітається на друзки, — якприносив листи з далеких македонських країв, то щена порозі його кирзове лице, зморхле й обчухране, якта сумка, роз’їжджалося в широкій, як у доброго гос-подаря ворота, усмішці.

Поштар пошелепав поміж листів і простягнув сол-датського трикутника.

— Тут писано «Родині Галицького Івана», чомусьне так, як досі, то я його вам приніс...

Югина хапнула листа з рук поштаря так, мов вінміг ще передумати і не віддати, розгорнула, побіглаочима:

«Повідомляємо, що поліг смертю хоробрих, захи-щаючи...» Далі вона не побачила вже, кого мав захища-ти, бо негадана взялася темінь, звідкілясь впала рапто-ва, мов густе і щільне рядно похапцем хто на світ наки-нув, звуки кудись поділися, бо останнє тільки почула,як спішно поштар причинив за собою двері, начебоявся, аби біда цього дому не подалася ще й за поріг.

Вона й сама не знала, чи спала цю ніч, чи просиділа,заціпенівши, бо постіль залишалася нерозстеленою.

96


97


— Я прийшов... Ходімо до нас... До мене, — по-спішно і перелякано виправив слово.

Вся кривда, що так довго й ретельно заганялаЮгина в якийсь закапелок душі, у найдальшу нірку,ще й попихала її та забуттям затикала, наче клоччям,аби не випурхнула вона і не вишмигнула бодай нена-роком — вся кривда кинулася тепер в кров — Югиназбуряковіла, хитнуло її було; та все ж вона втримала-ся на ногах, як і втрималася словом, хоч говорити щей так бракувало сили.

— Що було, то спливло. Той... загинув, — Купріяндалі мовчати не міг, як не здатен був по імені назватиГалицького, майже ровесника. — А ми все ж таки він-чані...

Кров повільно відступала з лиця Югини, та вона всеще не чула і не розуміла Купріяна, тільки думала, щодоля людська здатна такими негаданими викрутасамизавертіти, таких нав’язати вузликів, що й нігтів тасили забракне їх порозплутувати. І не знайдетьсягадалки ту долю забачити бодай за день, і не знайдеть-ся у світі ще мудреця її витлумачити.

Зібрала вона нехитрі пожитки та й потелепала заКупріяном в ненависний бік, ішла, мов на вірьовці їїтягнули, — і нехай, думала, має ж колись той годин-ник вицокати і розпрямитися врешті пружина.

98


99


Великий князь Вітовт

вернувся зі ще одним полковником, тільки кудимолодшим.

А ще за кілька днів Галицького знову до полковни-ка викликали.

— Підете в розвідку, — сказав таким тоном, мовпослав його далеко кудись за провину.

— Жартуєте, пане полковнику, — спохмурів оше-лешений Галицький. — Я ж піхота, не одні чоботи уній стоптав.

— А де я вам, у трясці якій, розвідників нашукаю,у печі, як млинців, напечу? — скипів той з негаданоїпричини. — Розбудуєте державу, то налаштуєте собіоберемок різних там академій, і розвідницьку при тімчислі.. А зараз — кроком руш... Все потрібне у вас зсобою — пристойний університет, світів не з картинокнабачився, та й з логікою, здається, гаразд. Нам кончепотрібна саме зараз людина від польського боку...

Дивлячись як Галицький засовався на стільці, мовтуди невідомий навмисник набив кілька цвяхів, пол-ковник раптом змінив тон, він говорив далі якосьображено, наче скаржився на невідомого кривдника,чи, принаймні, на власну службову долю.

— Гадаю, романтичний вітер у вас мав давно вивіт-ритися з голови, коли найбільшою хоробрістю вва-жають власного лоба без страху підставити під чужукулю... Сьогодні добре воює не той, хто вміє лиш добрез гвинтівки пальнути, ні, добре воює той, хто добредумає.

Так при Луцькій міський управі з’явився новийархіваріус Іван Галицький зі своїм молодим помічни-ком.

Югині писав листи Іван Степанович часто, писав здороги і вже звідси, з-за товстих віковічних стін замкуЛюбарта, брався за олівця і при ліпшому настрої, і як

100


101


21. ХТО ДОБРЕ ВОЮЄ

Здиблена в небо снарядом земля, видавалось, намить зависла в повітрі, а тоді з гуркотом і стогономстала спадати вниз, засипаючи полеглих удень, начета земля не сподівалася більше на живих співвітчиз-ників і тепер сама хоронила мертвих. Очунявши післявибуху, Іван Степанович протирав очі від пороху таскрипів піском на зубах, вибираючись з-під завалу.Близенько ходила ота, з косою, подумав з холоднимспокоєм Галицький, та промазала ще, принаймнідопоки... Він тернув долонею по щоці, по мокрій тачомусь липкій — то була кров, але не його, порядлежало снарядом розтерзане тіло, в сутінках навіть нерозрізнити якої армії. Один раз убити тепер зама-ло, думав він, пробираючись далі поміж вирвами йтрупами.

Вже у своїх Івана Степановича довгенько розпиту-вали і про весняний стрімкий брусиловський прохід, ічому болгари на македонському фронті так затятоборонилися від росіян, хоч, видавалося, так не могло йне повинно статися — невисокий і геть лисий полков-ник, час від часу нервово протягуючи рукою по лиси-ні, мов пригладжуючи неіснуючу чуприну, сипавзапитаннями, наче горохом, інколи він повторювався,забувши щось своє попереднє чи навмисне вважав запотрібне тут повторитися, потім вийшов на хвильку й

22. З ІНСПЕКЦІЄЮ

Михайло постав у луцькому тісненькому кабінетіГалицького як видиво, яке тільки хіба може приснити-ся: Іванові Степановичу аж очі протерти хотілося.

— Ввважай, прибув з інспекцією, — сміявсяВасилюк зі спантеличеного несподіванкою товари-ша. — Папір уже пред’явити чи потім?

Вони обнялися, Галицький все прицмокував відутіхи такою негаданою зустріччю.

— Швиденько балакай про свої ревізорські діла, бопідемо обідати, — не давав Василюкові спокою госпо-дар.

По обіді вони попорали свої справи в банку, у соборізустрілись з владикою, оглянули тутешню друкарню,де Луцька міська управа друкувала гривні, і тепер спо-кійніше вже йшли вулицею мимо магазинчиків ікав’ярень, де люд юрмився та копошився у звичнихсвоїх заморочках — наче й не було війни, що бабахка-ла і палахкотіла зліва і справа, попереду й позаду, хібанебо і земля під ногами були ще спокійнішими.

— В цікавий час ми живемо, — знайомив Га-лиць-кий з містом. — Ця вулиця за п’ять-шість останніхроків вже втретє міняє своє ймення. Була Шосовою, увійну світову перехрестили на імператора Миколу ІІ.Зараз звемо Головною, але як піде отак життя, то застоліття ще п’ять назв перейме.

на душі шкребло, та відповіді не отримав ні разу —так, наче ті листи він вкидав не в поштову скриньку, акидав, мов камінця в бездонну прірву, з якої навітьвідлуння неможливо почути... Він блукав у здогадах,як дрімучим лісом, і вибратися з тих хащів лихихдумок та передчуттів було несила...


103


Печатка Вітовта

— Не облишу, сам за своє щастя постояти пови-нен, — Михайло знав, що то жорстоко, він тількихотів підібрати ту міру жорстокості, яка б здолала йзламала опір природної душевної делікатності — вінших випадках, може, й істинної та присущої людиніпорядній, а тут, радше, забобонної, надуманої, на йогорозсуд, якоїсь неправильної, а тому й неправедної.

— А ти про неї подумав? — Михайло знайшов-такиу собі відвагу піти на жорстокість крайню, гостру, якхірургічний ніж.

Галицький не здужав навіть уже відказати, тількидивився поглядом, як дивиться на мисливця нимсмертельно поранений звір — або добий, або дай відій-ти у спокої.

Але Василюк був уже по той бік порога відваги,перебоявся завдати йому нового болю, мало того, десьворушилася в нього на думці підказка, що саме заразтой біль може стати і найпершими, і найкріпшимиліками.

— Як себе не шкода, то нема в тебе права робити їїнещасною.

Галицький тільки головою скинув, як спросонняскинеться, буває, ненароком заснула людина.

— Краденим ще ніхто не розжився, обікраденимчужим щастям і я не розбагатію. А може, їй зКупріяном добре? Вони вінчані, може, доля ще їм нескупитиметься...

Іван Степанович десь відчував товаришеву правоту,але так слабенько, мов крізь шинелю вогонь багаття.Життєвий досвід підказував йому чинити чомусь інак-ше, так, як він чув колись від знайомих авіаторів жар-тівливу, але часто досить мудру їх приповідку: як незнаєш що робити — не роби нічого. Він, звісно, не бувзакінченим і завершеним фаталістом, на війнах звірою в сліпий фатум він просто не вижив би, але тут

Іван Степанович майже вгадав: вулиця справді за тестоліття міняла своє ім’я дев’ять разів, кожен новийзагарбник хапався перехрестити на свій копил.

— А знаєш, я побував недавно в твоєму селі, — ні зсього ні з того згадав Михайло. — Югина досі не відає,що ти живий. Як і більшість сільчан, повірила похо-ронці. Тепер то звична біда, мало не щодня як не водному місці села, то в іншому зривається голосіння ікрик жіночий.

Якась підозра ворухнулася в думці Івана Степано-вича, як скрадлива миша в темній кімнаті, черконулийого товаришеві слова: нащо він серце йому бунтує,нащо йому чіпати те, куди іншим зась зазирати... Вінна Михайла раптово озлився, хоч розумів, що томуболить без фальші, без пустопорожнього вдаванняістинного товариства, для чемності і для годиться, аленавіщо йому ятрити те, що й без нього ниє і судомить?

— Це ти навмисне приїхав? — штриконув мстиво, знеприхованим ні на мачине зерня роздратуванням.

— Так вийшло, — крутнувся було сперш Михайло,а тоді, впіймавши зелені іскри в його колючих очах,бубухнув, як голяком в ополонку. — Навмисне. Небуду брехати, за тобою вона тужить і досі.

Галицький міг насварити Василюка як заманеться,тільки не здатен був образити холодним, як вужпередзимної пори, «а яке твоє діло».

— Облиш, — опустив голову. — Там болить...Наїжачені, вони стояли один проти одного, як гля-

нути збоку, готові схопитися за петельки.— Облишмо, Михайле, — в очах Галицького тепер

читалося швидше благання людського прощення, бла-гання простою мовчанкою облегшити біль, що досі,тихо лиш ниючи, ще чемно поводив якось себе, атепер, розворушений, озвався на повну силу — і не мавбільшої сили Галицький здолати його.

104


105


23. У ТРИКУТНИКУ

По Михайловому від’їзді ще довго Галицький пере-кидав у думці мету товаришевого вояжу — чи й справді,як спересердя штрикнув, оповісти йому хотів про селота Югину, чи просто начальство Івана Степановича вирі-шило ще раз накинути оком на його роботу.

А з тим начальством у Галицького не все і не завждиладилося, чого гріха таїти, інколи бракувало в ньоговитримки перемовчати несправедливість чи навітьприсікування. Заробив на горіхи він минулого разу,як невдало пояснював перебіг слідства. Він було взяв-ся доповідати про перестороги, чому досі не розсліду-вано справи про появу надлишкової гривні, яку замов-ляла міська управа, та полковник, невисокий і навітьне сивий, а весь білий, мов йому голову хто борошномобсипав, уколов його крижаним поглядом.

— Балачки, як слід не займаєтеся.Ледве зібрався Галицький на слово у захист, як

йому не дали й спам’ятатися.— Ви просто собі влаштували спокійне життя, —

від очей полковника посунуло холодом, як низомкрізь навстіж прочинені двері в лютневу стужу, хібатільки пара клубами не котилася від землі. — Молодійдержаві тиху підлість чинять серед білого дня, а висобі там по кав’ярнях можете ошиватися!..

Він слухав, виструнчившись, і ледве стримувавсебе. Галицький знав, що за жорсткість полковника

геть інша петрушка, тут справді треба сповна покла-стися на писане цими похмурими зимними небеса-ми — інакше горе накоїть і собі, і Югині.

— Ти дитина, Іване. Я тоді сам до Югини поїду, —Михайло не мав що втрачати більше.

Він сказав і пошкодував вперше за всю розмову,зиркнувши на товариша, і вперше засумнівався в своє-му праві вказувати комусь звивини й напрями чужоїдолі — бо хто він такий? Що може він знати — мурахадрібна, геть мізерна й нікчемна, — що в душах іншихлюдей і що їм належить пройти, пережити, зазнативипробувань і страждань? Чи має під нігтем бодай тогоправа вирішувати за когось, з височіні гордині власноївказувати — то ж не височінню виявитись може, авпадиною, гріховною прірвою...

Більше вони до цієї розмови не поверталися, адосвітком Василюк від’їхав назад у Київ.


107


ту не викопати десь із найглибших копалень, не про-сіяти і не провіяти, не промити у проточній річковійводі, не виплавити навіть у найгарячіших печах; вонатільки раз дарована і розміну не підлягає.

То вже потім йому розкажуть про лист Петлюри вМіжнародний Червоний Хрест «в ім’я людяності ряту-вати українських молодих людей» і про неспішну від-повідь з Бухареста, що «мають вони найперш рятува-ти денікінців». А ще колись Галицькому покажутькопію доповіді головного лікаря УГА Бурячинського:«Наша армія вже не схожа на військо, це вже й нелікарня, але мандруючий склад трупів». Але цеймандрівний склад, без набоїв і медикаментів, без одягута їжі, на подив супротивників ще боронився відчай-душно, закопуючись в землю й сніги, мов звідти бравневидиму й незнищенну силу, боронився водночаспроти трьох ворогів, кожен з яких окремо був неспів-мірно дужчим.

Чого ж воно так, думав Галицький, діється на біло-му світі, що живий народ має ще комусь доказувати,що він таки насправді живий... Консул Франції Енноможе собі наприкінці листопада вісімнадцятого ски-нути з губи зверхнє: «Україна не мала ніколи власноїісторії, ні національної окремішності». Призабув,певне, поважний консул, що отак вісім століть з поло-виною одна киянка підписувала документи державнівід імені його країни, бо тутешній король вмів тількихрестики ставити, римські папи Миколай ІІ і ГригорійVІІ писали до неї листи і, знаючи доброту її та побож-ність, просили вплинути на свого неосвіченого чолові-ка, а на Євангелії з берегів Дніпра всі королі присяга-ли аж по 1793 рік. Велемудра Антанта, мов картярсь-кий пасьянс на столі, робить свої розкладки: як пере-може Колчак з Денікіним, то віддамо західноукраїнсь-кі землі до єдіної і нєдєлімої, а як програють ці двоє,

цінували, він навіть сам якось нахвалявся, що сімнад-цятеро віддав під суд, а восьмеро під трибунал, але йтак само знав, що і в світову, і в уенерівські часи пол-ковнича нога рідко ступала далі штабного порога. АлеГалицький не міг знати, що крім схожих поточнихзустрічей, він матиме ще дві, які він вкарбує упам'ять.

Як виб’ють денікінці петлюрівське і галицьке вій-сько з Києва, а чотирнадцята армія червоних про-рветься через Ольгопіль і Сквиру до Житомира, від-ступатимуть вони на Поділля, а згодом ще й на Во-линь — біла російська армія натисла з півдня, червонаросійська армія з півночі й сходу, польські війська ззаходу, а ще близилася невідпорно холодна зима.Хтось ішов по снігу в черевиках, з яких голі світилисяпальці, в багатьох просто ганчір’ям обмотані ноги,тиф косив останні ряди швидше кулеметів разом згвинтівками.

Галицький бачив, як знеможені й хворі падали всніг, хтось благав пристрелити, та мимо проходилипобратими, ховаючи очі й стиснувши зуби, вони від-верталися, аби бодай поглядом не зустрітися... Щебагато мине зим і весен, доки історики ту біду наре-чуть трикутником смерті. Він ішов і думав, чи знати-муть згодом на цій землі про тих, хто лишився в сні-гах, чи оцінять їхню жертовність — вони ж не пішлидесь чуже заграбастати у чужих краях, в останніхпредсмертних судомах вже вихолонулими й скоцюрб-леними пальцями, під змішаним з кров’ю снігом, вонигребонути могли хіба востаннє ту землю, яку орали йборонували, що дітям, доглянуту, хотіли лишити. І якщо знатимуть і, чого доброго, поцінують навіть, точи не протринькають у чварах, як вже бувало, бриз-каючи слиною один на одного, не профукають і не про-циндрять те, за що такою монетою плачено — ту моне-

108


109


го, сірого і розкуйовдженого горобця. В передгір’їКарпат він мчав із донесенням у частину, донесенням,від якого залежав бій і життя багатьох. Раптом накам’янистій дорозі, над чималеньким урвищем, умашині щось зашкреготало і загарчало, авто потягну-ло до краю урвища, та не розгубився шофер і встигостаньої миті все ж загальмувати.

Машина спинилася, але ліве переднє колесо завис-ло над прірвою, вони сиділи удвох із шофером, мовзакам’янілі, боячись поворухнутися — Галицькиймав ще якусь надію вправо вистрибнути, а шофер —ніякої.

Машина спинилася сперш, а тоді щось збулькнуло іавто похилилось вперед, де внизу, у долині, ледве вид-нілося село з маленькими, мов іграшковими, хатками,і такою ж іграшковою церковною дзвіницею.Хитнулось авто — і кров погустішала в них у жилах,але знов назад колихнулося, і знову хилилось буловперед у долину...

— Не ворушитися! — не сказав, радше прошипівГалицький. — Бензин у баку хилитається й розгойдуємашину...

Вони не знали навіть, що вдіяти, могли тількинезрушно чекати і сподіватися на випадок. І тут, набіду, де не взявсь горобець і всівся якраз на капотіавто, наче й місця іншого навкруг бракувало, всівся йздивовано вертлявою голівкою роззирнувся та поход-жати почав, весело так і підстрибцем. Знову авто сталохилитися в небезпечний бік, чи від того розкуйовдже-ного горобця, чи ті підскоки пташині наклалися наколихання пального у бензобаку, тільки завороженообоє дивились на пташку, боячись поворухнутися,навіть дихнути глибше остерігалися, бо тепер від цієїмалої і вертлявої істотки залежало: жити їм далі чині? На щастя, кінний загін наздогнав їх, і під смішки-

немов у підкидного дурня, то хай відійдуть ті земліпольській державі. Американський Вільсон, з чужогоголосу й собі: українське питання є частиною загаль-норосійського.

То що ж тоді: увесь світ винуватий, тільки ми,шмаркаті, всіма скривджені, маємо в чужі руки диви-тись благально? Ні, Йване, думав Галицький, доки єще ті, які в закривавлених снігах лежать в тебе за спи-ною, і ті, що зраненими ногами, в ганчір’я обмотани-ми, поряд з тобою ступають, не будемо у жмені чужізазирати заздрісно, як не тепер, то в четвер своє місцепід сонцем здобудемо...

А може, взагалі-то несусвітня дурниця — поділили-ся там на країни якісь та народи, тільки чубляться зтого та горлянку одне одному ріжуть, мовами різними,як парканами, відгородилися, може, колись постанеєдина мова на всенький світ, китайська там чи англій-ська, російська чи інша яка... Мо’, й таке колись ста-неться, думав Галицький, тільки чомусь Творець непосадив одні баобаби від Гренландії до екватора, читільки сосну або кактуса, чомусь дарував розмаїття, абитішитись ним. Так і люди, колись згадуватимуть війни,як тяжкий сон у тифозній гарячці, прощення взаємне йпримирення неминуче прийде — і житимуть тоді якдобрі сусіди, що, напрацювавшись, в гості одне до одно-го на вечорниці заглянуть; просто треба згадати Того,кого під пекельним полуденним сонцем цвяхами донашвидкуруч витесаного хреста прибивали...

А хто він такий в цьому світі? Просто мізерна крап-лина в бурхливій і стрімкій ріці, піщина у великій, ажгубляться в хмарах вершини, горі, пташка дрібна,щупленький горобець з-поміж неймовірно строкатогопташиного розмаїття? Хоча...

Хоча трапився з ним якось курйозний випадок,коли справді доля могла залежати від звичайнісінько-

110


111


112


пересмішки бійців обох визволили врешті з негаданоїхалепи. Галицький досі не знав, що ж то було —нещасний запилюжений горобець мало не вкоротив їмвіку, чи навпаки, став рятувальником їхнім, бо, заво-рожені, вони мимоволі облишили задумку вистрибну-ти із небезпечної автомашини... Надто все в цьомусвіті зв’язано і переплетено, на долю людську можевплинути навіть мала пташина.

І хто ж він насправді на цьому грішному світі? Ніколи не мав він наполеонівської гордині, зате мав

тверде переконання, що доля сама підкаже, де браку-ватиме його в потрібному місці і в потрібний час. А щеГалицький знав, що така краплина, як він, може тіль-ки стрімко нестися разом із йому подібними, а яквилетить із бризками з того потоку, то враз випару-ється чи просякне у невідь крізь прибережний пісок.

А полковника Іван Степанович уже побачив і впі-знав на краю подільського села, як той поспіхом сідаву машину. Галицький підбіг, спотикаючись, випаць-каний і знесилений, та здужав видихнути лише кількаслів:

— Там біда на лівому фланзі... Нема зв’язку... Хочтрохи набоїв...

Полковник тільки долонею штовхонув повітря, моввідпихався від нього самого.

— Гаразд, гаразд, потім...І востаннє побачив полковника Галицький, як дове-

лося йому в складі делегації за дорученням зверхниківвести переговори з польськими парламентарями —таки пасувала польська форма полковникові, що пред-ставляв тепер у перемовинах іншу сторону, він вида-вався навіть стрункішим; вони впізнали одне одного,але навіть не знітився той, лише ковзнув мимохідьпоглядом, мов по обмерзлому дереву.

Але то було вже потім, потім, потім...

113


24. З ТОГО СВІТУ

В ін навіть зрадів цього разу, що його викликаютьу Київ: чого гріха таїти, траплялося, смикали інколи всправах, про які й без втрати часу на дорогу можнабуло просто спеціальною депешею сповістити.Галицький виїхав на два дні раніше, він конче хотівзустрітися з Василюком. Михайлові донесення прозолотовалютний запас колишньої імперії йогонеабияк цікавили, такі кошти могли додати силиросійській агентурі не лише на сході чи в центрі, а йтут, на заході, позначитися — таке відчуття в ньогобуло.

Уже під Києвом, відганяючи думки про Югину,виштовхуючи їх, як непрошеного гостя за поріг, вінраптом зрозумів, що не здатен більше від них борони-тися; то було геть собі марною затією, бо вигнана і ви-пхана втришия болісна згадка безцеремонно і немину-че верталася дивовижним чином назад і шкрябаладушу так, як ложка об стінку порожньої каструлі. З листа, що прийшов із села, Галицький знав, ще рані-ше навіть Михайлового приїзду, про Югинине повер-нення до Купріяна. Чому вона так вчинила, і що внього, власне, було?

Мимовільне захоплення, яке розтануло, як випад-ковий перший сніг ще не пізньої осені, а можливо,вона просто його пошкодувала, доглядаючи немічногоі безсилого, як може шкодувати жінка, навіть точні-

Югини, чи таке саме у неї в душі, чи інше — і тоді вінзазіхає просто на чуже щастя і чужий маленький, алетільки їхній світ. Чи має він право на грабунок чужого,ще й такого тендітного й делікатного, невагомого іневидимого, яке сантиметром не зміряєш і на долоні незважиш...

Він никався думками, немов глупої і безпросвітноїночі в густому лісі, тикався в один бік і в інший, тавсюди у чорній мряці здогадок і вигадок неминученатрапляв лише на гостряки зустрічних запитань, наякі не існувало, принаймні він не мав, відповіді.

Якась незнайома сила почала штовхати його нанемислимий, неможливий і нездійсненний крок — вінмає побачити Югину. Побачити лише на одну мить, намізерну частку хвилини чи навіть секунди, простозаглянути в очі. Іванові Степановичу видавалося, щонавіть тої миті йому стачало б, аби отримати такужалку і пекучу для нього відповідь. Очі людські, вінбув переконаний, здатні розповісти неспівмірно біль-ше, ніж людські слова, прудка думка людини встигаєпочуття миттєво вдягнути в одежину лукавства, вири-вається слово, яке хочуть інші почути або лише вигід-не самій людині, її его, навіть тоді, коли вона сама непомічає — очі ж є віконцем у внутрішній недоступнийсвіт, через них лише можна видивитися правду душі.

І він таки подужав сам себе, до начальства Галиць-кий виїхав із запасом — бодай на ту вирішальнухвилю, але він зазирне у вічі Югини.

Галицький уперше в житті проминув рідний дім,лише оком накинув на заметені завірюхою східці, наякі подавно ступала людська нога; тільки невсипущігоробці ледь помітні хрестики лапок полишили натому снігові, незайманому і незрушному — кинувоком і, тамуючи кольку в душі, що низонула раптово йбезжалісно, відвернувся й далі ішов.

ше — мати, шкодувати зовсім чужу дитину; вона простопомагала вишкрябатися і видряпатися з-над прірвинебуття і смерті; то часто властиво для жіночого сер-ця — робити добро до останнього, поділитися останньоюкрихтою ніжності та душевного тепла. І то зовсім нічогосерйозного, справжнього в них не було, просто випадок,лише в якусь мить їм стало затишно обом, двом подо-рожнім, стомленим на тих дорогах, — отак звів їх випа-док, його хвороба, і розійшлись назавжди за невидимимприписом суворої і невблаганної долі.

Можливо, він чимось образив Югину в якомусьлисті, ненароком, не відаючи навіть сам, боляче чер-конув необачним словом? Але ж, принаймні, мала бвідповісти, відписати бодай після першого листа...Ота ложка, що шкрябала і підвискувала по стінціпорожньої олив’яної каструлі, все не втомлюваласяшкрябати і терзати його змерзлу душу, що зібгалася йзіщулилася в маленьку грудку. А може, навпаки, товін винуватий, що не хоче поборотися за своє щастя,слинявий тюхтій, який надіється тільки на готове: теготове доля має йому піднести спеченим і засмаженимна гарному блюдечкові. Галицький не вважав себебоягузом, траплялося на різних фронтах підніматисвоїх в атаку, вставати першим тоді, коли в сусіднійроті бодай на вершок не могли голови підняти, приби-ті, пришиті й приклепані до землі посвистом і виц-вьохкуванням густого вогню: він таки знаходив тодісилу в собі іти. З’ясовується, куди неспівмірно більшевідваги може знадобитися, коли слід своє почуттязахистити, таке кволе й безпомічне, як щойно наро-джене кошеня, обігріти його та прихистити.

Стривай, говорив сам собі Галицький, чи не думаєш,голубе, ти тільки про себе, хай навіть світле і чисте отепочуття, але ж тільки твоє, можливо, егоїстичне, а чине спробувати тобі глянути на їхні стосунки очима

114


115


Уперше після дитячих літ він переступив порігКупріянової хати, навіть снігу з чобіт не оббив, пере-ступив ватяними ногами, такими тяжкими, мов доних поприв’язував хтось по добрячій каменюці.Обидві жінки були у хаті, свекруха, хекаючи, сіклабуряки, а Югина рогачем у піч чугун ставила. А якглянула Югина на гостя, то так і заціпеніла з рогачему руках, мов рекрут із рушницею напоготові.

— Ти?.. Ви?.. З того світу? — запикала і замовкла.Свекруху теж правець ухопив, тільки не було в її

погляді того жаху, що у невістки.— Принесла нечиста... — прошелестіла старими

вустами, як сухий сніг шелестить у водохрещенськиймороз поверх учерствілих раніше уже наметів.

Вони стояли одне проти одного, вона з рогачем, щоприклеївся до долонь і не міг уже, видавалося, до вікувідклеїтися, і він з необтрушеним снігом на плечах;він бачив, як тане в очах Югини той перший жах,повільно так тане, мов принесений сніг на одязі, нато-мість з’являється біль, здивування, десь повільно, знеймовірної далечіні засвітилася і набирала силиіскорка, яку він бачив уже один раз, коли проводжалавона його з села, і яку повік не забуде; Югина не зру-шила з місця, але все її єство враз ожило, як по весніоживає дерево, і те життя уже чутне ще до появи пер-шого листя.

— А похоронка? — видихнула, на більше не здужа-ла слів.

— Довго розказувати, — Галицький і не потребу-вав, власне, слів, він уже в очах її прочитав те, чогосюди йшов, заради чого картав і мучив себе, ятрив,немов кислотою, сумління; він безпомильно вичитавправду душі, і писана вона була чіткими літерами.

Раптом здогад в Югини змайнув, як блискавицядалека край неба у надвечір’ї, рогачі врешті відклеї-

116


лися від долонь і впали, а сама вона різко повернуласядо свекрухи:

— Ви знали?! Бога ради, скажіть правду хоч раз ужитті: ви знали?

Правець облишив нарешті свекруху, і кинула вона,мов жменю розпечених мідяків на сніг:

— Стиду в тебе не було і не буде...Танув і шкварчав той сніг під розпеченими мідяка-

ми.— Збирайся, — тихо сказав Галицький. — Більше я

тебе тут не залишу.


25. ЗБУРЕНИЙ КИЇВ

Іван Степанович з Югиною добрались до Києва збідою навпіл, і Галицький з полегшенням, аж голоснохухнув, мов сукувате поліно перерубав, скинув зплеча на підлогу важкуватий вузол з пожитками —добре, що Василюк жив на околиці, в комерційномубудинку купця Гальперштейна.

Михайла застали не самого, на дивані розсівся, роз-кинувши широко руки, мов зібрався пливти на спині,Сазонов: забачивши прибульців, він усміхнувся звич-ною своєю усмішкою, яка починалася з невеличкогодля такого широкополого обличчя рота, а тоді розпли-валася кругами все ширше, як по воді після кинутогокаменя, тлустим лицем Григорія.

— Гостям завжди раді, — похмуро, на противагуСазонову, привітався господар. — От тільки час длягостини не найкращий. Прорвалися війська Антоно-ва-Овсієнка, ось-ось перші частини червоних увійдутьу місто.

Вони не встигли навіть чай, нашвидкуруч запаре-ний Михайлом, допити, як стрілянина, що чулася досіпоодаль, раптом стала зовсім близькою, а вулицею, звистуком кінських копит, як швидкісного потяга настиках рейок, стрімко промчав перший загін кінноти.Другий загін уже йшов швидкою риссю. Кіннотники врізношерстому одязі, але всі в шапках з перев’язани-

ми навскіс червоними стрічками, сторожко роззира-лися по боках.

Михайло з Григорієм і Галицький з Югиною відсту-пили крок від вікна, бо в зайву цікавість ще пальнутиможуть, і мовчки вглядалися в обличчя людськоговалу, мов там дивом якимсь можна вичитати, що несез собою цей обшарпаний, утомлений і голодний вал.Раптом з даху будинку навпроти хряснув, як зламанасуха гілляка, одинокий постріл — і крайній вершникпосунувся та впав на брук. Передній із колони, очеви-дячки, командир, рвучко крутнувсь на коні, гаркнувдва слова — і з десяток вершників зламали стрій, спі-шилися і метнулись до найближчих будинків.

Людей виганяли в подвір’я у чім застали, хто встигнакинути пальто чи кожушка, а хто й ні, Михайлові згостями теж опиратися не випадало — десятків зо тримешканців двох найближчих будинків вже тупцяли насвіжому, лише трохи поцяцькованому чорними крап-ками вугільної сажі з димарів, вранішньому снігові.

Двоє червоноармійців вийшли наперед і наказалиспантеличеному і стривоженому людові вишикувати-ся в ряд.

— На ваших очах вбили нашого товариша. Топостріл у революцію, і вбивця буде покараний. Він маєзізнатися сам.

Вигнаний люд з теплих домівок на лютневий сніглюд брали дрижаки, але не тільки й не стільки відхолоду, як від лихого здогаду, нащо їх тут морозять.

— Чужий не стріляв, — вів далі червоноармієць. —Якщо сам не зізнається — маєте ви назвати. Інакшекожен п’ятий буде розстріляний — на роздуми трихвилини.

«Це ж треба було стільки доріг війни намотати, щобось так по-дурному, випадком влипнути», — мізкуваву пошуках виходу Іван Степанович, поправляючи

118


119


пальто на плечах Югини, — вишикувані сперш у рядлюди з холоду стали тулитись одне до одного, збива-лись до гурту; можливо, так підсвідомо рятується вчас небезпеки овеча отара.

Галицький дивився, як перегиркуться, поспішаю-чи, червоноармійці, і ковтав гіркоту негаданої, непе-редбачуваної, сліпої якоїсь біди. Тут вагань не було,кожен п’ятий мусить втрапити під страшну лічилку ібуде розстріляний. Може втрапити він або друзі, аможе, що найстрашніше, тільки вона... І вперше забагато років страх дрібними холодними голками взяв-ся поколювати спину: невже доля на таку підлу вигад-ку здатна — спершу дарувати Югину, подражнитисяпросто, мов із хлопчака, і знову відібрати, а він маєстояти отак, безпорадний, навіть не відаючи, що можевчинити. Бо не встигне він, навіть якщо ризикне,перестріляти всіх, зате напевне тоді їх не тільки зЮгиною й друзями, а й весь переб’ють цей люд, щотрясеться від холоду й страху поряд із ним на моро-зі — хто в піджачку, а хто в блузці, хто встиг узутися,а хто в кімнатних капцях, як бусел у приморозки,переступає з ноги на ногу — і тулиться інстинктивноодне до одного безпорадною і нажаханою отарою.

А ще більше страху допікало чомусь відчуття про-вини, незрозумілої і непоясненної, хоч розум казав,що не має він у чомусь собі дорікнути, не дано людинізнаття наперед ні на день, ні на частку секунди.

Тим часом червоноармійці шикувалися, і напередвийшов один, певне, старший.

— Готуйсь! — як виляск, почулась команда, і бійцізатріщали-заклацали, перезаряджаючи, затворами.

А може, він справді винен, тільки не зараз, а щенавесні вісімнадцятого, коли в нього була змога впри-тул, з кількох кроків, навіть вельми не цілячись,поквитатися з Антоновим-Овсієнком. І тоді не прийшов

120


121


би саме цей загін, а як був би — то інший і в інший час,і не стояли б Югина та його друзі отут під прицілом,саме так і саме в даний момент цього б не трапилося.

Тоді, навесні вісімнадцятого, ще й рілля під плугомне вся зачорніла, заслали Галицького в полк Махна,той полк саме ввійшов у другу революційну арміюАнтонова-Овсієнка. Спершу стояли вони в охороні уЧадлині, що північніше Гуляйполя, але в серединіквітня полк збунтувався — лиховісними суховіяминеслися пожежі й грабунки багатших селянських под-вориць, садибу заможного землевласника Класекаобдерли до липки і вбили самого господаря, натомістьу ній утворили «зразкову анархістську комуну». У час, коли з воріт, важко постогнуючи букшами,викочувалися селянські вози з зерном на посів, зі зраз-кової комуни викочувалася серед білого дня, споти-каючись і підгикуючи, лише п’яна пісня.

Полк, що складався з демобілізованих солдат щецарської армії, тобто селян здебільшого, не стерпів,таки збунтувався і визнав Центральну Раду. Спершушарпанина і мордобій, тоді стрілянина, хто за батькаНестора, хто проти — і непереливки довелося прибіч-никам батька, на якого тоді немалі надії покладав нетільки Антонов, а й Ленін із Троцьким. Зле їм зовсімбуло б, якби Антонов-Овсієнко не прислав на помічмахновцям бронепоїзд Баленковича. Галицький меншніж із сотнею махновців таки прорвався до бронепоїз-да, що відпльовувався гарматним вогнем від переслі-дувачів, — Галицький мало не зіткнувся з Антоновимі Махном, що знервовано між собою про щось говори-ли, доки інші юрмилися і штовхалися біля вагона,намагаючись чимскорше заховатися і прихиститисяза броньованою стіною.

Він зустрівся з Антоновим поглядом лише на мить,видавалось йому, в погляді Антонова змайнув було

122


123


острах чи пересторога, чи інстинктивне чуття не свого —і так само у Галицького змигнула думка: тут можна стрі-ляти, в сум’ятті й безладі буде шанс уціліти й утекти.Думка змайнула раптово і згасла — вб’єш цього, то при-шлють ще підлішого...

Тепер, стоячи з Югиною під карабінним прицілом,він шкодував за тодішньою своєю легкодухістю, шко-дував аж до щему в душі, що цього тоді не зробив, нескористався бодай мізерним шансом; і, може, то булонайсуттєвішою помилкою його життя, чому немавороття і не буде — як і самого, здається, життя.

— Час минув, — червоноармієць вийняв із кобуримаузера. — Рахувати кожного п’ятого буде хтось ізвас. Ось ти, — дулом маузера тицьнув у бік Югини.

Вона сполотніла, хапонула повітря ротом, мов зі-бралась вельми глибоко пірнути.

— Я-я... н-не тутешня, — тільки й знайшлася, аГалицький повільно опускав руку в кишеню до пісто-лета.

— Чого ти панькаєшся? — буркнув на товаришадругий червоноармієць, виймаючи лимонку. — Ніко-ли нам, ану всі за будинок.

Глипнувши з острахом на гранату в руці, недавнівершники метнулися за ріг дому, а людська отаразавороженими очима вп’ялася в невеликий предмет,що так несподівано й нагло за частку секунди мігнавік перекреслити всі недавні їхні сподівання й надії.

Червоноармієць рвонув чеку і підкинув лимонкуугору, понад людські голови, а сам у котячому стриб-ку впав у сніг.

Люди й собі, із запізненням від заціпеніння, сипо-нули й шарахнулися у різні боки, падали і припадалидо мерзлої землі — гримнув оглушливий вибух...

Луцький князь Любарт, Дмитро при хрещенні

чись, внесли його з неабиякими зусиллями у квартируВасилюка.

— Лікаря б терміново зараз, — Югина стямиласяперш за чоловіків.

— Ліпше б священика, — впівголоса докинув услідГригорій.

— Дурниці, ще рясту немало топтатимеш, — висва-рив був Михайло, але не вельми якось упевнено.

— Відтоптав, хлопці, я чую, — лизнув Григорійгуби, що швидко шерхли. — Але якщо відійду без спо-віді, то хоч ви мені... хоч тепер ви мені пробачте...

— Ти про що? — насторожився Іван Степанович.— Уся затія з короною — то мої, хлопці, витівки,

Колчак швидко йшов на Москву, ми його в Кремлікоронувати збиралися. І не липовою якоюсь короною,фальшивкою сміхотворною, ординського хана дарун-ком, що за Мономахову шапку кілька століть видава-ли, а короною справжнісінькою, руського короляЮрія ІІ. Тепер же на Колчака не маю надії, на золотийзапас Росії також, усьому капець... і мені заразом...

— Ну, а з кров’ю? То що, то чиє бузувірство? —видавив із себе через силу Галицький.

— Не відрікаюся, наше шаманство, — з натугою пере-хиливши голову, сплюнув сукровицею Григорій. — Чи вКолчака, чи в когось іншого, якби адмірала раптомубили, словом, у коронованої особи мала бути справжні-сінька частка крові Рюриковичів. Ще в університеті я доцього докопався, Іване, ти, чоловіче, про це й не здогаду-вався, що в тебе не тільки прізвище Галицький, тисправжній нащадок родини Галицького і ЮріяТройденовича... От і заманулося влити твою кров, яксимвол, додати новому монархові крові Рюриковичів таП’ястів — так зверхники наші намізкували...

Іван Степанович щось пригадував з університетсь-ких років, тьмяне таке й мерехтливе якесь Григорієве

26. КЕСОННА ХВОРОБА

Ще якусь мить після вибуху вони лежали оглу-шені, а тоді першим підвів голову і роззирнувся ІванСтепанович. Люди мерщій розбігалися, чимшвидше іякомога далі від можливої ще якої біди, легко поране-ний немолодий і простоволосий чоловік, постогнуючиі накульгуючи, старався й собі впідбіги чеберяти, адвоє незрушно лишилися на мерзлій землі, можливо,уже назавжди...

— Всі наші вціліли? — перепитав Галицький, вити-раючи з рота зворотним боком долоні сніг навпіл ізземлею.

Обачно піднялася з землі Югина, звівся Михайло,фуркнувши і головою крутнувши, мов з води, — лежа-ти лишився один Григорій.

— Вставай уже, — торкнув легенько його рукоюМихайло.

Сазонов розплющив очі і простогнав:— Здається, впіймало, у бік...Михайло рвучко відкинув його полу — одяг на пів-

бока просякнутий кров’ю.— Знімай сорочку. Швидко! — похопилася до

Галицького Югина, і як той, все зрозумівши, зняв,стала дерти її з тріском на смужки замість бинтів.Кровотечу якось зупинили, швиденько перев’язали,обережно піднімаючи важкуватого досить Григорія, іпораненому, здається, полегшало. Гуртом, спотикаю-

124


125


короновать Колчака в Кремле короной самодержцев.Войска Колчака подходили к Волге. Сейчас армииКолчака разбиты и рассеяны».

Раптом Михайло, ніби щось пригадав давно забуте,яке силкувався довго знайти в закутках і закапелкахпам’яті, і таки нарешті з великим трудом все ж відшу-кав, раптом перепитав:

— А чого ж тоді зверхники ваші, надумавши очи-стити від намулу ім’я Росії й омолодити аж до крові,чому на півдорозі спинилися? Нащо триматися, яквоші кожуха, старих імперських кордонів приміром?

Григорій із докором кинув оком, утомленим і зболе-ним, на нетямущого, видавалося йому, товариша.

— Бо буде завтра, і нам потрібен простір. Ніхто невгадає сьогодні — годуватиме завтра людей земля чивода, небо чи надра. Віками наш люд руйнували, роз-бещували і зледащували, і непросто відразу господар-ки навчити, жити чужим куди простіша наука...

— Якийсь переспів, десь чув подібне, — розсердив-ся Михайло. — Перш ніж любити народ, треба його влазню зводити... Стара побрехенька, до того ж зверхняі досить зневажлива.

— То правда, треба час переходу від грабежу дозарібку, інакше вибух. На всенький світ бубухне,нікому мало не здасться.

— Не вірю тобі, а ти людям своїм не віриш. Дайлюдині свободу, і вона собі раду знайде, ще й зверхни-ків таких велемудрих прогодувати зуміє.

— Свобода п’янить, — чи то Григорію затісно грудизабинтували, чи просто забракло повітря, бо все важчедавалося йому кожне слово і все більшою ставала пере-рва між тими словами... — Є кесонна хвороба у водо-лазів, коли випірнути з глибини і втрапити без перехо-ду на свіже повітря — закипить неминуче кров.

— Ти не віриш у свою країну.

присукування в один час, доки не послав його вздовжБібіковського бульвару, сам же далі полковникаГалицького, можливого предка з часів руйнуванняЗапорізької Січі, драбинкою власного родоводу не дій-шов, терпцю забракло, та й віхола така закрутилася,що не до того було... Але про ймовірне коронуванняКолчака він чував, його керівництво давало читатикопію перехопленого листа Троцького до французькихкомуністів.

«Л. Троцкий. Письмо к французским товарищам(Товарищам Лорио 123, Росмеру, Монатту,

Перика 124) Дорогие друзья! Пишу каждому из вас в отдельности, ибо с каж-

дым из вас связан личной дружеской связью, и пишувсем вместе, ибо со всеми вами нас соединяют общаяидея, общее знамя. Несмотря на блокаду, при помощикоторой господа Клемансо, Ллойд-Джордж и другиепытаются отбросить Европу в средневековое вар-варство, мы внимательно следим отсюда за вашейработой, за ростом идей революционного коммунизмаво Франции. И я лично с радостью узнаю каждый раз,что вы, дорогие друзья, стоите в первом ряду тогодвижения, которое должно возродить Европу и всечеловечество.

Сейчас наша Советская республика переживаетмомент наивысшего напряжения своих сил для того,чтобы окончательно ликвидировать военные покуше-ния на пролетарскую революцию. Мы имели за послед-ние два месяца значительные неудачи на нашемюжном фронте, особенно на Украине. Но позвольтесказать вам, дорогие друзья, что в настоящий моментСоветская республика крепче, чем когда бы то ни было.

Мы разбили Колчака. Русская и иностранная бур-жуазия, в том числе и ваша французская, надеялась

126


127


27. ВИКРАДАЧІ

Не було іншого вибору в Івана Степановича, яквертатися з Югиною в Луцьк. А тут клопіт набігав заклопотом, наздоганяв один одного ще й поганяв ним —найпершим ділом мав Галицький, звісно, завершитисправу зі справжніми чи фальшивими гривнями, щоневідь звідки лилися річкою. То було бідою не лишецього краю, а всієї держави — їхнє розвідуправліннянавіть порахувало, що в обігу на той час ходило 342різних грошових знаки. Найважче гривні супернича-лося з донськими грошима, бо вони конвертувалися звалютами антантівських країн, зрештою, псувалифінансову погоду й дрібніші конкуренти — махновсь-ка реввійськрада і собі видрукувала купюри, де з одно-го боку писано: «Анархія — мати порядку», а з друго-го — хуліганський віршик...

Падав, підxитуючись і кружляючи, тихий сніг,Іван Степанович із Грицанчуком неспішно йшов вули-цею нічного міста, що поринало в сон і гасило одне заодним жовтаве і мерехтливе світло каганців у вікнах.Останнім часом вони все частіше виходили на нічнічергування, коли разом зі штатними патрульнимикомандами, а подекуди, як зараз, лише удвох — ідутьсобі та й годі припізнілі перехожі.

Уже на околиці Іван Степанович не повернув, якзвично, назад у місто, а попростував далі — на подивГрицанчука.

— Я вірю... Але водночас... і боюся її... Григорій застогнав знову, раптом закашлявся, і

цівка крові збулькнула і потекла з кутика рота.Михайло простяг руку витерти, але почув лише тихийхрип:

— Бувайте...Югина ще кинулася пульс перевірити, але

Галицький тільки заперечливо рукою махнув. Тілопораненого здригнулося, напружилося наче, тодівипросталося, як по команді струнко, і, ще раз здриг-нувшись, завмерло.

Вони довго стояли так, ошелешені стрімкимиподіями, не здатні не тільки слово вимовити, а й бодайворухнутися. А тоді Михайло повільно провів рукоюобличчям Григорія, закриваючи очі покійнику.


129


Кроків за двадцять від них троє чоловіків спинили-ся, скинули гвинтівки і шпарко взялися розкопуватисвіжу могилу.

— То справді мерців крадуть... — навіть не проше-потів, радше прошелестів Грицанчук, в якого від нега-даного видива піднебіння й язик задерев’яніли івисохли, а сорочка на спині чомусь стала бляшаною.

— Чекаємо, нехай копають, — шепонув йомуГалицький.

Чорне груддя з могили злітало вгору в обидва боки,горбки свіжої землі на очах виростали, ось уже троє,крекчучи, виставили труну.

— Та ми ж трьох не пов’яжемо, — шелестів усе щедерев’яним язиком в сухому роті помічник.

— Стояти! Стрілятиму! — гукнув на всі грудиГалицький, і його попереджувальний постріл угорурозірвав кладовищенську тишу.

Зблиснув спалах із гвинтівки у відповідь — і куля,цвьохнувши, впилася поряд у бруса старої каплички.В ту ж мить із десяток чорних тіней з різних боків мет-нулися до розкопаної могили, дзявкнуло кілька без-ладних пострілів, Галицький та Грицанчук, приги-наючись, і собі рвонулися до загадкових копачів.Клубок людських тіл закрутився в снігу, перемішано-му зі свіжою землею, хтось болісно зойкнув...

Як усе спалахнуло раптово, так ураз і затихло. Троєневідомих лежали на землі, двоє пов’язаних, а один,розкинувши руки, вже й не потребував цього — з дірочки в скроні збулькувала кров і темна пляма біляголови на снігу все ширшала.

Галицький навіть у напівтемряві відчув на собічийсь погляд, мов штрикнув його хто гострим, — одиніз двох зв’язаних був молодим чоловіком, струнким ітендітним, немов дівчисько. Іван Степанович прига-дав, як у друкарні Блонка той гонорово пояснювавйому тонкощі друку.

— Зайдемо на кладовище, — запропонувавГалицький, не пояснюючи причини.

Поміж похилених і напівзогнилих хрестів, обми-наючи горбки присипаних снігом давніх могил, вонипробиралися до середини кладовища й опинилисяврешті біля старої дерев’яної, вже мохом порослоїкаплички.

— Станьмо в затишок, — упівголоса запропонувавГалицький. — Хоч сніг не падатиме на голови.

Вони довгенько стояли так, підперши спинамиперекособочену стіну і вслухаючись у тишу, безмірну ібезконечну, в якій, видавалося, навіть чутно було лег-кий шурхіт лапатих сніжинок. Аж здригнулися, якмало не над головою на розлогому й дуплистому дубо-ві зойкнув, а тоді зболеним заупокійним голосом сто-гонув сич.

— У-у-у, — покотилося над принишклим кладови-щем, невидимий сич ще спросоння лопотнув крилами,і знову тиша зоставалася володаркою безроздільноюбілого і безкрайнього зимового обширу.

Уже й мерзнути почали, Грицанчук хилитатисястав легенько, з пальців на п’яти перехилюючись талаючи в думці начальство за незрозумілу химернувигадку. Аж раптом із міста долинув дзвін, ледве чут-ний, що пробивався якось крізь снігову пелену, — і насторожилися обоє.

А ще через кілька хвилин почулися тупіт кінськихкопит і поскрипування санного полоззя. Крізь просвітдерев побачили вони на білому тлі санну упряжку, щострімко наближалася до кладовища. Прив’язавшилійці до крайнього дерева, три силуети з лопатами ігвинтівками через плече швидко пішли поміж могил внапрямку каплички. Галицький із Грицанчуком обач-но, аби не скрипнути під підошвами снігом, заховали-ся за ріг.

130


131


Піший патруль, перепинивши коней, узявся при-скіпливо перевіряти документи, але впевнившись, щосвої, махнув тільки рукою, мовляв, проїжджайте.

— І опівнічними дзвонами теж не привиди калата-ли, — продовжував Галицький, — а отой дітлах, щодурив вас сірниками для матері... То братанець оцьогомолодика, обоє з офіцерської родини. Кінний патрульбув у місті один, і як він наближався до Старого міста,то дзвони подавали сигнал, що час забирати з трунигроші. До кладовища, хай би й що там траплялося,патрулі вже б не встигали. Тільки один раз не зумілизакопати вони могили, бо випадковий хтось налякав,от і пішов поголос про викрадення мерців... А далі всепросто — третю добу, тихенько змінюючись, сиділа накладовищі наша засідка.

— Здається, настав час випустити лікаря, якого мивикрали для його ж порятунку, — докинувГрицанчук. — Та вибачитися перед ним. Бо в цейхимерний час різне могло з ним трапитися...

Решту ночі, здавши впійманих викрадачів мерців,вимерзлі і виголоднілі Галицький із помічником доси-пали без снів.

— А, то ви, пане майстер, — сказав без особливогоподиву, тільки здригнувся, мов струшував із себезлість і ненависть того погляду молодика.

— Зніміть із труни віко, — розпорядився ІванСтепанович.

Зі скрипом, підважуючи багнетами, зняли віко йпоклали поряд.

Мерця у труні не було.Замість покійника до самого верху натомість лежа-

ли жужмом пачки грошей, ті пачки були перев’язаніпаперовими стрічками, тож, певне, досі не вживані.

Грицанчук мимоволі тільки присвиснув пересохли-ми, як листя торішнє, губами.

Як верталися уже в місто саньми із пов’язанимидвома бранцями, помічник довго мовчав, але врештіне втримався і спитав в Івана Степановича:

— Ну не крийтеся, розкажіть, як ви розкусили...Вони в’їжджали в місто, густішав сніг, і Галицький

прикривав лице коміром від заметілі.— У байки про викрадення мерців я, звісно, не пові-

рив одразу, хоча й не відмахнувся від них... Ніякіфальшивомонетники так швидко не приловчилися бдрукувати гроші, тому витік треба було шукати з дру-карні. Знайдена нами пачка двадцяток, пам’ятаєте,стала тому підтвердженням. Просто отой молодик, щона сіні оно лежить, то майстерний актор, я цікавився ним — той парубчак навіть в літньому театрі жіночіролі примудрявся грати, як бракувало акторів. Віндрукував надлишкову кількість грошей, вкидав тих-цем у паперові обрізки, і, попри постійного охоронця,потроху виносив. А місто ми перекрили щільно,навіть люди нас лаяли останніми словами, буцімто мизавели поліцейські, колишні порядки. Тож як збира-лася більша кількість грошей, вивозили у труні —кому спаде на думку покійника обшукувати...

132


втрапити. Задля цього він їздив у Володимир, зустрі-чався зі вчительством старшого віку та дослідниками ішанувальниками старовини. Водили його на місце, дестояла колись церква Святого Юрія і де, цілком імо-вірно, були поховані Юрій І та Юрій ІІ. Звісно, черезвійни та лихоліття храм не зберігся, хіба підмурівки вземлі десь тут, на городі тутешнього міщанина, чинавіть дорога тепер по них проходить. Така гіркотаспадала на душу Галицькому, гіркіша куди пилюгидавніх століть у замковому підземеллі: на місці намо-леному, на місці храму, де покояться кості двох остан-ніх українських королів, тепер кури гребуться та покостях тих, клекочучи букшами, з гуркотом на базарвози проїжджають.

Що ж, думав Іван Степанович, здобудемо ми своюдержаву — і більше ніхто не допустить глуму надпам’яттю цієї землі.

За морокою різною збігали дні так, мов відразу задосвітком наставав пізній вечір.

А через якийсь час прийшов Галицькому лист ізсела: добряче потріпаний і пожмаканий трикутник ізплямами та багатьма штемпелями, бо довга дорогайому, певне, судилася, доки наздогнав він ІванаСтепановича. Та найбільше спантеличив і подивувавнесподіваний підпис на трикутнику: «ГалицькійЮгині». Він подав того листа, й очі Югини насторожи-лися, і подивом поповзли вгору дуги брів.

— От нас уже й поженили, — тільки й мовила.То писав сільський поштар, рядки не вельми вправ-

них каракуль гуляли собі то вгору, то вниз, писавхімічним олівцем, навіть здогадатись неважко було,на якому слові того олівця слинив.

«Добрий день, а може вечір, — читала повільно вго-лос, плутаючись у літерах, читала так, як написанобуло на пожмаканому й поплямленому папері. —

28. НА БЕРЕЗІ СТИРУ

Коли у винайманій кімнатці Галицький із давноомріяною втіхою жбурнув нарешті в куток пожитки,а Югина на підвіконні, вкритому густою пилюкою,єхидно виписала мізинчиком слово «Іван», то засмія-лася так щиро, що в нього й душа розмерзла.

Та сімейним затишком мало Галицькому випадалотішитися — клопоти з першого дня обсіли його, якмухи у Спасівку, дзижчали вони здебільшого вельмизагрозливо і дражливо. Уряд кочував Україною,заграви здіймалися й підсвічували похмуре небо надусією землею, військо по черзі відбивалось від білих,червоних, поляків, а то й водночас від усіх заразом, таще отамани на півдні, живучи довірою змученогоселянства, переходили, як із хати до хати колядникив різдвяні свята, від одної армії до іншої, що ворогува-ли і бились на смерть одна з одною. Тут же, на заході,наростала польська загроза, а що вже говорити продрібніший клопіт — корону Юрія ІІ так і не вдалосязнайти, мовби ворожка яка в невидимку перетворилаїї, на додачу ще й арештований на кладовищі друкар,що так пручався тоді, гарчав і шкірив зуби, мов моло-дий тхір у капкані, примудрився з нечуваним нахаб-ством серед білого дня драпонути з в’язниці.

Корону ж Галицький продовжував уперто такишукати, навіть шляхи досліджував, якими вона зістольного града Володимира могла б у замок Любарта

134


135


та ще й у такий час, у який, як поведеться гірше, а нате заходило, він не знатиме, куди і як йому навітьЮгину притулити.

Вона не сказала нічого, тільки подивилася довгимпоглядом, в якому тихо бриніли жаль і образа, біль іспівчуття чужому стражданню, надія на розуміння іпрощення її вчинку, від якого відмовитися несила...

— Чини, як душа каже, — врешті вимовив, потаму-вавши опір усією силою, яку тільки знайшов і з себевичавив, вимовив Іван Степанович якимось казеннимголосом, мов у себе на службі.

Нові клопоти на Галицького ринули з настаннямвесни, коли вже польські війська підступали доЛуцька, потекли вони таким бурхливим потоком,яким Стир ніс скаламучену воду, що клекотіла,закручувала її у вирви, немов річка тішилася і немогла натішитися волею та довгоочікуваним своїмповноводдям. Галицький із Грицанчуком зібралися вЖидичинський монастир, вони мали там невідкладнезавдання, але в думці Іван Степанович тішив себе на-дією, що попутно вивідає щось про підземні ходи відзамку Любарта до древнього-предревнього монастиря,куди приїжджав молитися ще перший українськийкороль Данило Галицький.

Сторож на замковій брамі, як завше, поштиво вкло-нився, але Галицький замість відповіді раптом швид-ко спитав:

— А то що за чоловік пройшов попереду нас?Замковим майданом чимчикував, ледве накульгую-

чи, немолодий уже чоловік із сумкою за плечима, ізсивим довгим волоссям, як у монахів деколи.

— То обчество інвалідне, пожертвування збирає.Тільки негусто в нас, — пояснив шепелявий сторож.

Якась підозра кольнула Івана Степановича, отак,про всяк випадок, він гукнув навздогін:

В перших рядках мого письма прошу простити мине завеликий гріх та провину пирид вами. То я ховав листиІвана Степановича, їх мніго вам приходило, бувало покилька за день. За те мині ваша свекруха теличкудала».

Які тільки бувають прості відгадки на позірнийпогляд заплутаних і химерних життєвих вузликів,думав Іван Степанович, слухаючи листа з обов’язкови-ми сільськими новинами, хто помер і хто народився,от тільки діток на світ білий заявлялося куди менше,аніж тих, хто прийняв від місцевого священика остан-нє причастя...

Писав поштар, каючися, що зовсім недобре з душеюсвоєю йому повелося, щось гризло все, точило й смоло-жило її, тож віддав він назад ту теличку, яка здохланебавом, здохла, певне, з недогляду — занедужала гетьсвекруха, відняло праву руку і ногу, тож тепер, як під-бита курка, хіба зрідка може вистрибати на подвір’я наодній нозі. Син, казали, згинув десь на фронтах, і не маєкому навіть води подати. Говорив поштар свекрусі, що,може, Югина зглянеться, але згадала та свої слова,щось про волосся, яке на долоні вирости мало...

Югина простягнула листа Галицькому, він узявйого й теребив у руках, як річ, із якою не знав, що вдія-ти, глянув лише на останній рядок: «Тико простітьмине, бо вже скоро й мині в вічну путь лаштуватися».

— Я заберу ту... — затнулася Югина на слові, бо незнала, як вимовити, сказати давно забуте «матір» булонад силу, «свекруха» теж не до ладу, бо яка вона їйтепер свекруха. — Я заберу ту... жінку.

— Ку... куди? — кудкудакнув ошелешенийГалицький, може, не так із неприязні, хоч і таке йомусамому чулося, нащо лукавити, але насамперед оше-лешила його нездійсненність наміру, куди — в цювинайману кімнатку, де й двом не зразу розминутися,

136


137


його хитав і, раптом змахнувши руками, наче злетітиувись намірився, шубовснув у воду. Порожній човенкрутнула було течія і, безпорадного, понесла й потяг-нула вниз ще стрімкіше.

— От і зробила історія ще один виточок, — сумносказав Галицький, дивлячись у даль з-під руки, абиякось прихистити очі від сонця, що зблискувало слі-пуче на гребенях хвиль, — стрімко котив повеневіводи Стир, неймовірної сили вирував і кипів потік,зривала і несла з собою прибережні кущі потужнаповінь, віковічна природа являла своє нездолиме тор-жество і невигадану та ненаграну велич. І нехай,думав Іван Степанович, життя однаково триває. Підцими каламутними і прудкими хвилями опинилосяйого наукове відкриття та задумка дисертації, аСазонова мрія перекочується собі дном, мрія про онов-лення держави, очищення від іржі та лукавих міфів,романтичний намір з ординської резервації створитипрекрасне цивілізоване царство; і нехай, думавГалицький, он за спиною височіє століттями замок ібуде ще височіти віками, ставши не раз оберегомкраю: то об стіни Лучеська обламав свої зуби, враженікарієсом невситимої жадоби, Андрій Боголюбський,з-під стін цих сповнені жаху втікали світ за очі ордин-ці хана Куремси; замок незрушно буде стояти, начепам'ять, а пам'ять така ж міцна, як ці древні мури, аможе навіть дещо міцніша…

— Ей, зачекай, чоловіче!Та сивий довговолосий чоловік не зачув і шкутиль-

гав собі далі.Галицький із помічником швидко рушив услід,

гукнувши було ще раз, та й чоловік чи й далі не чув, чипросто не звертав уваги, хіба ходу наддав. Вони зірва-лися на біг, і чоловік собі теж, тільки вже, на подив, некульгаючи зовсім, ось він домчав до схилу і став стрім-ко спускатися до ріки. Галицький із помічником біглищодуху, ризикуючи навіть, спіткнушись, покотитисяклубочком, незнайомець почав віддалятися, і врештізірвав із себе, наче шапку, те довге і сиве волося — а якна бігу озирнувся він, упізнав Галицький того друка-ря, що так гонорово оповідав про таємниці друкарстваі так затято янчав, уже пов’язаний, на кладовищі. Осьвін добіг до берега і з котячою вправністю стрибнув учовен, відштовхнувся щомоці веслом від землі. Вонитеж добігали до краю води, але толку з того небагатомали, бо човен все далі відходив від берега і, підхопле-ний повеневими розбурханими потоками, зносився здивовижною прудкістю вниз.

На бігу помічник вихопив револьвера і, різко спи-нившись, прицілився з коліна.

— Не стріляти! — вигукнув засапаний Галицький.— Ні в якому разі!

Він уже знав, що за спиною у торбі молодика, якийшвидко віддалявся річкою, він уже знав напевне,потреби не мав навіть із цікавості, якби міг, зазира-ти...

Та гримнув постріл, в запалі погоні помічник, зда-ється, не встиг спинитися, молодик перегнувся і схо-пився за живіт обома руками, наче збирався голоснорозреготатися чи то із себе, чи зі своїх переслідувачів,він ще хитнувся з боку у бік чи то від болю, чи то човен

138


— Подивіться наліво, подивіться направо… А ось нацьому ліжкові французький король Генріх відпочивав зісвоєю коханкою такою-то…

Можна було б лише посміхнутися нишком та поіроні-зувати в душі. Але чомусь навіть не сміх розбирав, адобрі завидки: з дріб’язкового, на позірний погляд,факту та експонату тут уміють створити щось таке, якемимоволі запам’ятовується.

А в княжому городі Володимирі йдеться не про ліжкокоханців, тут Храм…

Справді-бо, Україна мала трьох славетних королів. Юрій І, онук Данила, син Лева, залишився в українсь-

кій і європейській історії як мудрий правитель.Підростав він у походах з батьком Левом, уже зрілим

воїном і державцем водив рать свою у Литву 1285 року, ачерез дві зими ходив ратно на польські землі. Потім самкняжив на Холмщині й Підляшші, а як настав його час,то вернув і Київ, і Чернігів, і землі за ними. По батьковійсмерті в 1301 році вдалося йому об’єднати та створити щебільшу, ще могутнішу державу. Той велетенський кня-жий і людський досвід привів його до несхибного переко-нання: держава не мечем сильна, а добрим життям їїлюдності. Тож невипадково вінчається він із князівноюЄфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане поль-ським королем. Робиться все для добрих стосунків зіншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішаєжиття люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-Галицької держави. Справедливо зазначиться в «житії»першого галицько-волинського митрополита Петра(визнаного Константинополем потім святим), що за коро-ля Юрія І «була його земля в чести й повазі, повна багат-ства й слави». Інколи траплялося, що один літописецьхвалить якогось князя, а інший осуджує, от тільки закороля Юрія І всі літописці та історики мов зговорилися.Польський історик Ян Длугош, описуючи ті часи, проЮрія І згадає так: «…за його влади тішилася українська

ПІСЛЯМОВА

На могилах українських королів…

У княжому городі Володимирі, на розі вулиць Старої іНової Островецької, стоїть дерев’яний, тріснутий відчасу і кілочком підпертий хрест. На ньому ледве видні-ється якийсь напис, очевидно, польською мовою…

Розмовляю із знавцями древнього Володимира, знав-цями історії краю волинського:

— Ось тут, під землею, десь фундаменти церквиСвятого Юрія, — показують руками. – За описами, вонив радіусі метрів двадцяти. В тій церкві, як свідчать істо-ричні джерела, поховані українські королі Юрій І таЮрій ІІ…

Озираюся навкруги на місці, яке показують краєзнав-ці. На городі, де хрест стоїть, поряд гребуться кури, а щепо ймовірних фундаментах неоковирну бруківку прокла-дено, і гримлять по ній колеса авто та човгають перехо-жих підошви.

На місці намоленому, на могилах двох українськихкоролів…

А потім була телепередача на «Свободі слова», і веду-чий проекту «Великі українці» голосом, мов рефері нарингу перед боєм когось із братів Кличків, протяжно ігучно виводив:

— Єдінствєнний украінскій король Даніло Галіц-кій!...

Так і хотілося гукнути у відповідь:— Та ж неправда! Бо ж був Юрій І, був Юрій ІІ…А ще згадалася чомусь екскурсія Версалем у Франції,

коли екскурсовод говорив так швидко й упевнено, щоперекладач ледве за ним встигав:

140


141


вували міста, зводили храми, розвивали торгівлю і доб-росусідські стосунки.

Щонайменше бажання за «прокол» на «Свободі сло-ва» картати прийшлих невігласів-шоуменів і їхніх по-мічників — то ми є такі, наше суспільство, наша інтелі-генція, наші шкільні підручники, наші владці, що малиб перейматися пам’яттю славних предків. Адже на при-міщенні базиліки Пресвятої Діви Марії в Холмі, депокоїться Данило Галицький, досі немає навіть меморі-альної дошки — і нікому це не болить. Дуже близько довирішення проблеми підійшли, коли послом у Варшавібув Дмитро Павличко. Але хіба потрібні владі посли-інтелектуали? Кількаразові спроби порозумітися нарегіональному рівні, на добросусідських прикордоннихстосунках теж не принесли очікуваних наслідків, поприприязне ставлення до питання президента Холма —український чиновник визнає лише вказівку «зверху».

Данило Галицький, король Юрій І, Юрій ІІ були самеукраїнськими королями. Про це свідчать не тільки над-писи на печатках та інших символах влади. Статус коро-ля правитель набував після офіційної процедури корону-вання. Данило Галицький коронувався в Дорогичині, уцеркві Пресвятої Богородиці, при велелюдді та числен-них іноземних делегаціях. Цікаво, що перший разДанило відмовився у Кракові прийняти корону — на пре-великий подив папських послів, бо чималенько європей-ських князів десятками років домагалися подібної честі.

— Прийму лише на своїй землі, — сказав Данило. Титул і його ознаку він прийняв саме у Дорогичині, під-

креслюючи: віднині тевтонським рицарям зась до цієїземлі. І ще не все. Прийняв корону лише тоді, коли навласні очі побачив виконання Ватиканом своєї умови.Архієпископ Опізо разом із короною привіз папську буллупро хрестовий похід проти монголо-татар. Із цією буллоюОпізо зі своїм посольством спинявся по дорозі в Дорогичину кожному монаршому дворі та виголошував її.

земля миром і славилася багатством». Тільки терпеливи-ми перемовинами та шаною Візантії до короля Юрія Істало заснування в 1303 році окремої митрополії у йогодержаві.

Дуже гарно вмів вибудувати стосунки з усіма сусідамикороль Юрій ІІ. Він діяв так у відповідності з власнимпереконанням, як тільки надягнув королівський вінецьдіда свого по матері короля Юрія І і ставив під міждержав-ницькими угодами ще дідову печатку з написом «RexRussianus» — король Русі. Юрій ІІ невтомно не раз і не дваповторював своїм боярам, що на руській землі Волинсько-Галицької держави мають щасливо та в злагоді жити ірусичі, і прийшлий люд різних племен. Юрій II Болеславтитулував себе «Князем і дідичем (спадкоємцем) коро-лівської Русі» та використовував королівську печаткусвого діда короля Юрія І.

Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ малона те зважав — уже в перших трьох договорах-грамотахробить стосунки з прусськими хрестоносцями та іншимиєвропейцями ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з1325–1327 років законодавчо підтверджують давнюукраїно-німецьку приязнь, «непорушну з часів РоманаМстиславовича». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «абизамкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз танамагаються його розірвати». Четвертою ж грамотою призміні Великого магістра хрестоносців все попереднє під-тверджує. Виходець із польського княжого роду по бать-ковій лінії родичається з литовським правлячим домом,утримує добрі стосунки з чехами, знаходить рівновагу ізЗолотою Ордою, відновлює православну митрополію.

Короля Юрія ІІ жадібні бояри отруїли (десь мизустрічали вже цей, даруйте, сюжет…). Але справа віншому — історики нерідко вважають найвизначнішимиправителями тих, хто найбільше поклав у могилу свого ічужого люду. Королі Юрій І та Юрій ІІ були не вельмиохочими хапатися за меча, а більше хазяювали, розбудо-

142


143


ній відповіді науковців не заперечувався факт їх похо-вання у церкві Святого Юрія. Водночас наголошувалосяна проблемі ретельного наступного вивчення, фінансу-вання археологічних робіт. А далі відомо, аж очі забі-гають колесом у чиновників: як, гроші? Хіба від археоло-гів можна одержати кеш?

В одному поважному виданні я писав кілька років томупро церкву Святого Юрія у княжому Володимирі, проЮрія І та Юрія ІІ. А закінчував матеріал словами: «Якщонинішні владці ставитимуться так до могил наших слав-них предків, то й по їхніх могилах гребтимуться кури». Цірядки чомусь викреслили, та перекреслити пам’ять —нема ще таких олівців…

Саме тому і взявся я за роман «Корона Юрія ІІ».…На пам’яті мого покоління багато разів зводилися

прижиттєві величні монументи гонорових владців, апотім сипалися вони з тріском і громом, розліталисявусібіч щебінь, пісок та пилюга, по яких надалі греблисякури. Натомість без тріску і виляску з пітьми столітьпроступають постаті істинних Мужів, при яких їхняземля була сповнена «чести і слави».

Іван КОРСАК

Наступне. Інколи можна почути: «А до українськоїдержави від тих часів мало пройти ще років до 700»Дозвольте подискутувати. За тисячолітню історіюУкраїни різне бувало, і справа не тільки в тому, що саманазва «Україна» зустрічається ще в «Київському літопи-сі» 1187 р., ймення держави могло змінюватися багаторазів. Порівняйте, для прикладу, з Росією: від Москов-ського царства до нинішньої РФ. Або з Польщею, Італієючи Австрією… За винятком періодів окупації іноземця-ми, хай навіть і на три століття, Україні були властиві всіознаки державності — політична організація публічноївлади, територія, суверенітет, своє законодавство і т.д.Висловлю попутно ще одну «єретичну» думку. У нас єпрекрасне свято — День Незалежності. А в Литві та інших постсовєцьких державах воно зветься Днем в і д н о в л е н н я Незалежності. Як би хотілося вірити,що наша Верховна Рада зробить колись подібне уточ-нення.

А ще можна сперечатися на тему: як же все-таки пра-вильно іменувати Юрія І та Юрія ІІ?

Дослідження правил наслідування трону, далеко не ус-талене і невнормоване тодішніми міжнародними домов-леностями, звісно, є предметом окремої мови. Достеменнолише: Юрій І — онук короля Данила, а Юрій ІІ — онукЮрія І. Та й особливості в ряді країн були свої. У Франціїнаслідувати трон жінкам заборонялося, а в Британії —ні. Титул імператриці Катерини ІІ, в якої і краплиниросійської крові не було, Людовік ХV не визнавав, а вдеяких інших країнах сприймали. Ніхто не спростовуваві не «підправляв» лорда-протектора Англії, Шотландії таІрландії Олівера Кромвеля, коли той, звертаючись доБогдана Хмельницького, іменував його імператором…

Схожі дискусії можна вести про місце похованняЮрія І та Юрія ІІ — як-не-як, стільки століть вже збігло.З цього приводу було звернення у відділ археологіїІнституту українознавства у м. Львові. У розлогій і совіс-

144


22. З інспекцією........................................ 103

23. У трикутнику ...................................... 107

24. З того світу.......................................... 113

25. Збурений Київ .................................... 118

26. Кесонна хвороба .................................. 124

27. Викрадачі .......................................... 129

28. На березі Стиру.................................... 134

Післямова. На могилах українських

королів... ................................................ 140

ЗМІСТ

1. Таємничий візитер ................................ 6

2. Телеграма у Київ .................................. 16

3. Пізній гість .......................................... 19

4. Зустріч у ломбарді ................................ 23

5. Подорож у підземелля .......................... 32

6. Перший гонорар .................................. 36

7. Звивисті дороги корони.......................... 40

8. Невідомі .............................................. 45

9. Нова угода .......................................... 48

10. Загадка купюри .................................. 51

11. Опівнічні дзвони .................................. 56

12. Погоня................................................ 60

13. Громи війни ........................................ 65

14. Розкажу наступного разу... .................. 70

15. Спориш на порозі ................................ 76

16. Старі суперечки .................................. 80

17. У гарячці ............................................ 84

18. Звивисті сліди .................................... 88

19. Далекими дорогами.............................. 93

20. Лиха звістка........................................ 96

21. Хто добре воює .................................... 100

146


К 69

Літературно?художнє видання

Корсак Іван

Корона Юрія II

Відповідальна за випуск Лілія МаксименкоХудожнє оформлення Ігоря Женченко

Коректура Олени ПетікКомп’ютерна верстка Марини Женченко

Підписано до друку 21.12.10. Формат 84x108/32. Гарнітура SchoolBook.

Друк офсетний. Ум.Aдрук. арк. 7,98. Обл.Aвид. арк. 7,4.

ТОВ «Видавниче підприємство “Ярославів Вал”» Адреса: 01034. Київ, вул. Ярославів Вал, 21AЄ, оф. 57.

Тел./факс: 486A53A78.ЕAmail: [email protected]

Свідоцтво про внесення до державного реєструсуб’єкта видавничої справи: ДК № 2971 від 12.09.2007 р.

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»м. Київ, вул. Віскозна, 8.

Тел. 503-00-45

Корсак, ІванКорона Юрія II : роман/ Іван Корсак ; художнє

оформл. Ігоря Женченка. — К. : Ярославів Вал,2011. — 147 [5] с.

ISBN

Анотація

ББК 84.4УКР6

maket korsak 4 maket korsak 3simya.com.ua/books/korona/korona.pdf · 6 Іван Корсак 1....

Documents