Інститут історії Церкви Українського

католицького університету

Institute of Church HistoryUkrainianCatholic University

ВИДАВНИЦТВОУКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ЛЬВІВ 2013

УДК 272-732.2

Джордж Вайґель. Кінець і початок. Папа Іван Павло ІІ: перемога свободи, останні роки, спадщи-

на / переклад з англ. Романа Скакуна та Мар’яни Прокопович. Львів: Видавництво Українського католицького університету 2013. 584 с. + 16 с. іл.

ISBN 978-966-2778-03-8

«Кінець і початок» – книжка, праця над якою тривала понад десять років, – допов-нює і завершує епохальну біографію Івана Павла ІІ, першою частиною якої став світо-вий бестселер – «Свідок надії» Джорджа Вайґеля.

Спираючись на невідомі раніше документи про багатолітню й затяту війну, яку вели проти Кароля Войтили й Ватикану КДБ, польська Служба безпеки та східнонімецька Штазі, автор розповідає драматичну історію протистояння папи комуністичному режи-мові. «Кінець і початок» допомагає краще зрозуміти ту революцію сумління, яку роз-бурхав у Польщі Іван Павло ІІ і яка допровадила до краху комуністичної системи. Вай-ґель розповідає також про останні, дуже непрості роки життя Івана Павла ІІ, ко ли папа змагався з тяжкою хворобою, «новим світовим безладом», критикою свого на учан ня та гучними скандалами через моральне зіпсуття серед духовенства. Завершу ється ця фундаментальна праця глибоким аналізом здобутків і невдач понтифіка, з якого вима-льовується портрет людини, що прожила життя як свідок надії в непохитному служінні християнським ідеалам.

Книжка Джорджа Вайґеля – єдиний у своєму роді підсумок життя й діяльности ве-ликої особи, що залишила незагладний слід у житті Вселенської Церкви й змінила хід світової історії.

Перекладено за виданням:George Weigel. Th e End and the Beginning. Pope John Paul II: the Victory of Freedom,

the Last Years, the Legacy. New York: Doubleday 2010. xi + 565 с.

За всебічну доброчинну підтримку видання цієї книжки висловлюємо вдячність отцеві Теодозію Янківу, ЧСВВ, Ігореві Сироті та Сергієві Савуляку – щирим шану-

вальникам блаженної пам’яти папи Івана Павла II.

© George Weigel, 2010© Видавництво Укра ї нсько го ка-

толицького універси тету, 2013Усі права застережено.ISBN 978-966-2778-03-8

ЗМІСТ

Пролог. Папа нового тисячоліття9

Син Польщі (12) • Син ІІ Ватиканського собору (15)Євангельське папство й загальний поклик до святости (20)

Апостол на марші (24)

• Ч а с т и н а п е р ш а • НЕМЕЗИДА

Кароль Войтила проти комунізму: 1945-1989

1. Вступні гамбіти29

Час і місце (32) • «Сідлання корови» (35)Багатонадійний юнак (38) • Важкі часи (39) • Примас (42)

Створення зон свободи (45)Тиск зростає і плани змінюються (48) • Щось на зразок відлиги (53)

2. Defensor civitatis59

Наймолодший єпископ у Польщі (63)ІІ Ватиканський собор та перші роки «східної політики» (67)

«Вельми небезпечний ідеологічний супротивник» (73)Війна з приводу Тисячоліття (76) • Наслідки (83)

«Розвалити» Церкву (85) • Повноправний архиєпископ (88)«Єдина справжня ідеологічна загроза в Польщі» (93)

Зміст 6

3. Конфронтація101

«Краще Солженіцин як Генеральний секретар ООН, ніж папа-поляк...» (105)

«Дев’ять днів» Івана Павла II (117) • Карнавал (123)На краю прірви (128)

Зустріч у Римі й новий американський президент (131)Втручання зла (134) • На шляху до державного перевороту (139)

4. Перемога157

Назад у підпілля (159) • «Один великий концтабір» (163) Шлях мучеників до свободи (175)

Ендшпіль (179) • Капітуляція (187)Що зробила і чого не зробила «східна політика» (190)

Незамінна людина? (194)

• Ч а с т и н а д р у г а •КЕНОЗИС

Останні роки папи Івана Павла ІІ: 2000–2005

5. Великий ювілей 2000 року: До Єрусалиму207

2000 рік (210) • Відчинені двері (217)Ідучи з Авраамом і Мойсеєм (222)

Пам’ять, каяття, прощення, примирення (227)Торкнутися історії спасіння (231)

6. Великий ювілей 2000 року: На глибині245

Свідчення мучеників (249) • Марійне свідчення (252)Священиче свідчення (256)

Віра і розум, Євхаристія і молодь (260)Унікальність Христа (265)

Залишити мілину і «виплисти на глибінь» (269)

Зміст 7

7. Бурхливий вир історії: 2001-2002281

Nunc dimittis, Domine? (285) • Слідами св. Павла (287)Напередодні бурі (294) • Новий світовий безлад (299)

З єпископами – «на глибінь» (303) • Довгий Великий піст 2002 року (307)Повсякчасний виклик святости (312)

Стосунки з православними: нові труднощі, нові можливості (314) Тріюмф у Новому світі (319)

Дерев’яні черевики, божественне милосердя і тайни світла (325)

8. Темрява згущується: 2003-2004337

Космос і хаос (340) • Євхаристійна Церква (343) • Війна в Іраку (348) Криза віри в Европі (357) • Конституювання Европи (359)

Темні ночі (365) • Понтифікат на довгу дистанцію (373)Героїчна чеснота в обороні життя (377) • Спогади єпископа (379)

Не здаватися (382) • «Хворий серед хворих» (385)Людей не можна викидати на смітник (388)

9. Остання енцикліка: Січень–квітень 2005401

Життєрадісна людина (403) • Роздуми про ХХ століття (406)«Гадаю, вони нарешті починають його розуміти» (410)

Останні зупинки Хресної дороги (414) • Некрологи і суперечки (417)Santo subito! (420) • Післяслово (426)

• Ч а с т и н а т р е т я •МЕТАНОЯ

Життя учня Христового

10. Зсередини 433

Віра, надія і любов (435) • Багатство характеру (445)Розсудливість, справедливість, мужність, поміркованість (448)

Суть драми (456)

8

11. Масштаб понтифікату463

Мовою цифр (466) • Непроминальні здобутки (468)Розчарування, помилки, невдачі (514)

Учень Христовий як пророк нового гуманізму (547)

Подяки563

Географічний покажчик567

Іменний покажчик571

Покажчик церковних документів

579

Про автора581

Відгуки583

Зміст

Пам’яті Роберта Чарльза Сьюзіла (1974–2010)

ПРОЛОГПапа нового тисячоліття

Навесні 2005 року, на початку квітня, коли католики з усього світу чу-вали під вікнами Апостольського палацу в Римі, було вже цілком

ясно, що понтифікат Івана Павла ІІ, який саме добігав свого болісного кін-ця, був одним із найважливіших і найплідніших за всі два тисячоліття хрис тиянської історії.

Кароль Войтила був обраний на папський престол 16 жовтня 1978 року, а вже через вісім місяців він розпалив у себе на батьківщині, в Польщі, по-лум’я революції – справжньої революції сумління, яка стала моральним викликом тому status quo, що склався за часів Холодної війни, й одним з рушіїв тої всесвітньої драми, що завершилася крахом комуністичних режи-мів в Европі в 1989 році й розпадом Радянського Союзу в 1991-му. Втім, вплив «папи нового тисячоліття» не обмежувався самою тільки Европою. За перші два десятиліття свого понтифікату Іван Павло зіграв важливу роль у переході на демократичні рейки багатьох дуже різних країн на всьо-му просторі від Латинської Америки до Далекого Сходу. Водночас він утвердився в ролі всесвітнього морального свідка людської гідности й го-ловного поборника ідеї про універсальність прав людини. Під кінець свого земного паломництва Іван Павло ІІ – про якого на початках його понтифі-кату світ знав дуже мало – став винятково яскравим уособленням тих ви-проб, трагедій та тріюмфів, що випали в ХХ столітті на долю мільярдів людських істот.

У самій Католицькій Церкві він залишив слід не менш глибокий, ніж на світовій політичній арені. За два з половиною десятиліття свого понтифіка-ту він духовно й інтелектуально відживив Церкву, повернувши багатьом католикам відчуття того, що значить бути справжнім Христовим учнем, й нагадавши Церкві, що вона існує не просто так, а задля того, щоб вико-нувати своє євангельське післанництво: проголошувати Добру новину про спа си тель ну Божу любов до всього людства. Завзято використовуючи всі мож ли вості сучасних технологій транспорту та зв’язку, Іван Павло ІІ надав

Пролог 10

нового сенсу папському титулові «Вселенського пастиря» й відбув безпре-цедентну кількість паломництв по Італії й по всьому світу. Серед ключових епізодів цих папських подорожей треба особливо відзначити несподівану ініціятиву Івана Павла ІІ – Всесвітні дні молоді, під час яких папа посоро-мив як самовпевнених секуляристів, так і невпевнених у собі церковників, показавши, що на його заклик до життя в героїчній чесноті з однаковим запалом відгукується молодь і з розвинутих західних країн, і з колишнього комуністичного табору, і з країн Третього світу.

Не меншою несподіванкою для багатьох стала наполегливість і завзят-тя Івана Павла ІІ у справі поєднання християн, його прагнення налагодити нові взаємини між католиками і юдеями, його готовність до міжрелігійного ді яло гу з дедалі неспокійнішим світом ісламу, його спроби навести містки порозуміння між вірою і наукою. Іван Павло наповнив новим значенням дав ній папський титул «понтифіка» (від латинського pontifex – дослівно, «бу-дівничий мостів»), перетворив папство з бюрократичної машини на уряд євангельського свідчення віри, створив напрочуд вагомий з інтелектуально-го погляду корпус папських документів та повчань, рівного якому в Церкві не з’являлося вже багато століть, спонукав Церкву з оновленою рішучістю держатися своєї моральної та доктринальної традиції й дав переконливу від-повідь сучасній культурі з її критикою «релігії Одкровення» та класичної мо-ралі. Крім того – і це, може, найдивовижніше з усього – Іван Павло запропо-нував нове трактування католицької сексуальної етики, згід но з яким вірна й плідна подружня любов є образ внутрішнього життя Пре святої Тройці.

З огляду на свій інтелектуальний метод – ангажування класичних правд віри та моралі в безкомпромісний діялог із сучасним розумінням людської особи – та й на інші особливості свого понтифікату, Іван Павло ІІ був для світу «знаком суперечности», але водночас і «свідком надії», як він сам оха-рактеризував себе, виступаючи в 1995 році на Генеральній асамблеї ООН.

Його шанували мільйони людей, багато з яких не були ні католиками, ні взагалі християнами, але водночас його безперестанку гостро критикувало багато католицьких інтелектуалів та активістів (в тому числі з-поміж свя-щенства, монашества та єрархії), що вважали його понтифікат за своєрідну «реставрацію» – відхід від того курсу, який Церква взяла на ІІ Ватикан-ському соборі 1962–1965 рр.

Він був поборник свободи, що більше ніж будь-хто інший зробив для визволення братів-слов’ян з тоталітарного ярма, а проте багато кому були не до душі його наполягання на тому, що свобода – це не просто абстракт на можливість робити «вибір», і що правильно зреалізована свобода завж ди по в’я зана з моральною правдою й підпорядкована добрості.

Папа нового тис ячолітт я 11

Він був справжній інтелектуал, що мав глибоку пошану до розумової праці та її плодів, а проте дехто звинувачував його в зазіханні на академіч-ну свободу. Він був душпастир, що більш як п’ятдесят років допомагав чо-ловікам та жінкам давати собі раду з непевностями й спокусами людського становища, а проте йому раз у раз закидали брак чуйности або й авторита-ризм. Утім, навіть його критики мусили визнати, що він зумів стати мо-ральним орієнтиром для цілого світу – навіть для тих, хто виступав проти Церкви, що її він очолював.

Як же він прийшов до цього? Які впливи склалися на формування цієї дивовижної самобутньої особистости – чоловіка, що був глибоко закоріне-ний у конкретній релігії, а проте взяв на себе труд батьківської опіки над усіма й над кожним, знайшовши відгук у серцях, умах та душах людей із дуже різними переконаннями й життєвим досвідом?

Історію Кароля Войтили до того, як він став папою, і в перші двадцять два роки його папства я розповів у «Свідку надії: життєписі Івана Павла ІІ». А ось ця книжка є водночас і продовження, і доповнення до тієї пер-шої1. За роки, що минули, відколи «Свідок надії» уперше побачив світ, з’явилося багато інформації, яка проливає нове світло на драматичну 44-річну боротьбу Кароля Войтили проти комунізму – і на 44-річні нама-гання комуністів завадити його праці та заплямити його добре ім’я. Це ди-вовижна історія, бо ж комуністичні правителі Польщі, їх зверхники в Мо-скві та їх союзники по всьому рядянському блоку вважали Кароля Войтилу за смертельного ворога і – після його обрання на папство – за смертельну загрозу комуністичному пануванню в Центральній та Східній Европі, ко-муністичним проєктам у третьому світі та й самій будучності комунізму. І тут вони не помилялися, дарма що їхні уявлення про стратегію Кароля Войтили часто виявлялись хибними, а їхні спроби здогадатися, що в нього на думці, – марними.

Війна, яку розпочали комуністи проти Кароля Войтили й Церкви, що він очолював, поглинала величезні людські та фінансові ресурси. І всі ці за-ходи були марні, бо ж головній зброї Кароля Войтили комуністи попросту не мали що протиставити. А проте вони докладали всіх сил, щоб зруйнува-ти його працю та його авторитет – спершу в Кракові, а згодом і в Римі. Ба-гато хто пе реконаний, що замах на папу 13 травня 1981 року – теж їхніх рук справа. В будь-якому разі, війна проти Войтили включала також і мас-штабну кампанію підкупу, шантажу, вербування агентів, мішенню якої бу ли всі ті, хто працював поряд із Войтилою в Польщі та в Римі. Цю прихо вану діяльність часто-густо координували розвідслужби країн Варшавсько го бло-ку, що передавали всю зібрану інформацію до московського КДБ. У Москві

Пролог 12

й досі, мабуть, десь припадають порохом звіти про ці операції – все ще за-секречені та недоступні для дослідників.

Багато документів про війну комуністів супроти Кароля Войтили й папи Івана Павла ІІ були знищені під час і одразу після краху комуністичних ре-жимів у 1989 році, однак багато що збереглося й було опубліковане, зокрема й так званий «архів Мітрохіна» – матеріяли, що їх зібрав і вивіз на Захід ко-лишній працівник московського архіву КДБ майор Василь Мітрохін. Уваж-ний аналіз навіть невеликої добірки цих першоджерел – усі вони свого часу були суворо засекречені і до деяких мали доступ тільки найвищі функціоне-ри Комуністичної партії та секретних служб – дає змогу намалювати далеко точнішу й детальнішу картину того, як і чому комуністична влада вела вій-ну проти Кароля Войтили – і тоді, коли він був архиєпископом краківським, і після того, як він став єпископом Риму. Ці матеріяли також ілюструють, як комуністичним режимам та спецслужбам вдавалося проникати у Ватикан і використовувати дипломатичні відносини з Апостольським престолом для того, щоб обстоювати власні інтереси (це річ цілком передбачувана) і запус-кати свої щупальця аж до найвищих щаблів католицької єрархії, зокрема й у самому Ватикані (процес, якого багато високих ватиканських сановників воліло не помічати). Крім того, матеріяли КДБ, польської Служби безпеки (СБ) та східнонімецької спецслужби Штазі дають змогу зазирнути на кухню ватиканської дипломатії й зайвий раз потверджують здогад про те, що Іван Павло ІІ і його дипломати часто мали кардинально різні погляди на страте-гію й тактику боротьби з комуністичною загрозою.

Перш ніж доповнити раніш сказане новими фактами (частина перша цієї книжки), розповісти про останні шість років життя Івана Павла ІІ (в частині другій) та спробувати дати належну оцінку цій людині та її звер-шенням (у частині третій), варто подати короткий огляд життя Кароля Войтили перед його обранням на папство й окреслити найголовніші здо-бутки перших двох десятиліть його понтифікату.

Син ПольщіКароль Юзеф Войтила народився 18 травня 1920 року і належав до того по-коління поляків, яке – вперше за півтораста років! – прийшло на світ в віль-ній, незалежній Польщі. Його мати Емілія, в дівоцтві Качоровська, померла за місяць до його дев’ятого дня народження; брат Едмунд, лікар з фаху, по-мер у 1932 році, заразившися скарлатиною від одного зі своїх пацієнтів. Отож найважливішою постаттю дитячих та юнацьких років хлопчика, яко-го рідні та приятелі звали «Льолеком», був Кароль Войтила-старший – від-

Папа нового тис ячолітт я 13

ставний офіцер, що його в Вадовицях, рідному містечку майбутнього папи, розташованому за кількадесят кілометрів від Кракова, звали «Капітаном». То була людина глибокої віри й гранітної чесности, і його мужня побож-ність залишила нестертий слід у свідомості сина.

Міжвоєнна Польща – то була етнічно, мовно й релігійно строката країна з численними національними меншинами: єврейською, українською, ні-мецькою. В суперечках з приводу того, якою повинна бути відроджена Польща, Войтила-старший незмінно був на боці плюралістів і проти вузь-колобих націоналістів, для яких Польща була країною самих тільки поля-ків-католиків. Батькові погляди, та ще досвід спілкування з однолітками-євреями в містечку, яке було на 20 відсотків єврейське й пишалося тим, що на ділі демонструє толерантність, проповідувану від місцевого духовен-ства, – мабуть, саме цим двом обставинам майбутній папа завдячував свою здібність до мов (батько ще в дитинстві навчив його німецької), глибоку повагу до релігійних переконань інших людей та виняткову чутливість до болю й страждань европейського єврейства в ХХ столітті.

Після бездоганного навчання Кароля в гімназії у Вадовицях, під час яко-го він перечитав чи не всіх польських поетів-романтиків і почав плекати в собі ту любов до театру, що не покидатиме його до кінця життя, батько з сином переїхали до Кракова, де в 1938 році Кароль вступив на філологіч-ний факультет славнозвісного Яґеллонського університету. Цей універси-тет, що був заснований ще в 1364 році й мав серед своїх випускників самого Миколая Коперника, багато століть був місцем, де християнська культура перетиналася з культурою гуманістичною. Павел Влодкович, ректор Яґел-лонського університету в 1413 році, не раз згадується в папських докумен-тах кінця ХХ століття як борець проти примусу в справах релігії. Та через смертоносні плани двох тоталітарних потуг – гітлерівської Німеччини та Радянського Союзу – багатонадійна університетська наука молодого Ка-роля Войтили триватиме всього рік. Після німецького вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року й поділу країни між Німеччиною і Радянським Союзом , який 17 вересня вторгся в Польщу зі сходу, університет з наказу окупантів був закритий, а чимало провідних викладачів запроторено до концтабору Заксенгаузен.

За нацистської окупації Польща була територією страху й смерти, де па-нував розгнузданий терор. Окупанти вважали поляків за нижчу расу – ун-терменшів, що заслуговують тільки мінімальної освіти й такого ж мінімаль-ного харчування, щоб слугувати за робочу силу задля побільшення слави тисячолітнього Райху. Хто ставив опір і був схоплений, тих або страчували на місці, або висилали в концтабори. Молодий Кароль Войтила всю війну

Пролог 14

пропрацював робітником – спершу на вапняному кар’єрі в Закшувеку, а згодом на хімічному заводі «Сольвей», що стояв на південних околицях міста, неподалік того монастиря, де в 1938 році померла тоді ще нікому не відома польська монахиня Марія Фаустина Ковальська. Поза тим Войтила таємно навчався в Яґеллонському університеті, що поновив роботу в під-піллі, а також брав участь у рухові опору, а саме в організації «Унія», яка мала на меті, поряд із протинімецькими акціями, порятунком євреїв та підтримкою підпільних осередків польської культури, закласти фундамен-ти нової післявоєнної Польщі, побудованої на християнських засадах. Саме під егідою «Унії» діяв підпільний «Рапсодичний театр», що його заснували Мечислав Котлярчик і Кароль Войтила в серпні 1941 року. То був експери-мент в царині авангардового мінімалізму: трупа з п’яти чоловік, без ніяких костюмів чи декорацій, творила «театр живого слова», у якому ставилися твори класиків польської драматургії та поезії. Головна мета цих підпіль-них вистав була в тому, щоб не дати згаснути вогнищу польської культури, яку нацисти прирекли на знищення й забуття. Крім того, саме в роки війни Кароль Войтила зробив перші кроки на шляху кармелітської духовности під керівництвом Яна Тирановського – мирянина-містика й самовченого фахівця з наук св. Йоана від Хреста й св. Терези Авільської. Той-таки Тира-новський доручив Войтилі вести молодіжні гуртки «Живого розарію», що їх він створив у парафії св. Станіслава Костки в робітничому районі Демб-ники, до якої Войтила тоді належав.

Граючи в «Рапсодичному театрі» й працюючи в гуртках «Живого роза-рію», Войтила, без перебільшення, важив своїм життям, бо ж такого роду діяльність була під суворою забороною. Раз або два він чудом вислизнув з рук гестапівців, а в лютому 1944 року потрапив у аварію – його збила ар-мійська вантажівка, і коли він із зламаним плечем лежав без тями в канаві, його врятувала якась місцева жінка та німецький офіцер, що доправив його до шпиталю. Смерть батька 18 лютого 1941 року, та й взагалі пережи-вання воєнних літ, спонукали Войтилу швидше визначитись із своїм по-кликанням і зробити непростий вибір між театром (а згодом, може, й уні-верситетською кар’єрою) та життям католицького мирянина, з одного боку, і – не менш драматичним – життям католицького священика, з другого.

Після багатомісячних молитов Войтила зробив вибір – і з’явився до ар-хиєпископа краківського Адама Стефана Сапєги, а той восени 1942 року зарахував його на навчання до архидієцезіяльної семінарії, що була закрита з наказу окупантів, але поновила свою діяльність у підпіллі. Два роки Вой-тила житиме потрійним життям: працюватиме робітником на заводі, гра-тиме в підпільному театрі й навчатиметься в підпільній семінарії. Під час

Папа нового тис ячолітт я 15

нічної зміни на «Сольвеї» він студіюватиме філософію та богослов’я, а тоді складатиме іспити з прочитаного професорам, що, як і студенти, потайки приходили в резиденцію Сапєги. Там-таки, у Сапєги, Кароль діставав ду-хов ні настанови й іноді прислужував архиєпископові за месою. Десь у цей час один із Каролевих товаришів-семінаристів, Єжи Захута, потрапив у руки гестапо й був розстріляний. А 6 серпня 1944 року гестапо влаштувало в Кракові облаву, заарештовуючи без розбору всіх молодих чоловіків, щоб таким чином не допустити в Кракові повстання на зразок того, яке почалося тиждень перед тим у Варшаві. Архиєпископ Сапєга скликав усіх підпільних семінаристів і протягом шести місяців, аж до завершення війни, перехову-вав їх у себе в резиденції. В ці місяці Кароль щодня стикався й спілкувався з «князем-архиєпископом»2, що завжди буде для нього за взірець героїчно-го єпископського служіння.

Після того як 8 січня 1945 року Краків «визволила» Радянська армія, ар-хиєпархія повернула собі приміщення семінарії, яке німці перетворили були на в’язницю, і в 1945–1946 роках Кароль Войтила мав можливість бо-дай ненадовго відчути, що таке нормальне семінарійне навчання. Однак і цей період був не позбавлений драматизму, бо ж Войтила був одним із ке-рівників студентської організації, що 3 травня 1946 року, в День конститу-ції 1791 року, влаштувала демонстрацію під демократичними гаслами. Цю демонстрацію брутально розігнала польська поліція та її колеги з радян-ського НКВД. Сапєга, який у 1946 році став кардиналом, був дуже високої думки про Войтилу й вирішив скерувати його до Риму на докторські студії з богослов’я. А перед цим, 1 листопада 1946 року, в каплиці архиєпископ-ської резиденції на вул. Францисканській, 3 Войтила був рукоположений у священство. Вже навзавтра, в Поминальний день, або День усіх усопших вірних, він відправив одразу три меси в крипті св. Леонарда в краківському Вавельському соборі, де його слухали зі своїх гробниць такі національні ге-рої Польщі, як король Ян ІІІ Собеський та генерал Тадеуш Костюшко. То був, як писатиме Войтила півстоліття по тому, спосіб виявити свою вдяч-ність тим великим особам, що їх приклад виховав з нього польського па-тріота, відданого справі свободи для всіх і кожного.

Згодом, вийшовши на світову арену, Кароль Войтила ще не раз – і не безрезультатно – продемонструє свою відданість ідеалам свободи.

Син ІІ Ватиканського соборуЗавершивши докторантуру в римському університеті «Анґелікум» і захис-тивши дисертацію про вчення св. Йоана від Хреста, отець Войтила вирушив

Пролог 16

у подорож Европою. Він познайомився з рухом французьких священиків-робітників, душпастирював серед шахтарів-поляків у Бельгії та виявив, що паризьке метро – чудове місце для містичної контемпляції. Влітку 1948 ро-ку Войтила повернувся до Кракова, і кардинал Сапєга призначив його на-стоятелем сільської парафії в с. Неґовиць неподалік од міста. Та в Неґовиці Войтила був дуже недовго – вже за вісім місяців Сапєга перевів його на краківську парафію св. Флоріяна, де молодий священик розробив свій душ-пастирський метод, що змінить обличчя всієї Католицької Церкви, хоча тоді, на піку польського сталінізму, це годі було й уявити.

Сапєга, який мав у той час величезний моральний авторитет, був пере-конаний, що у війні Церкви проти комунізму й за майбутнє Польщі голов-на битва сточиться в умах та серцях польської молоді. В той час як отець Ян Петрашко очолював дуже успішне служіння серед студентів Яґеллон-ського університету, отець Войтила з доручення Сапєги мав створити ще один осередок студентського капеланства. І він не тільки успішно впорався з цим дорученням, а й сформував навколо себе гурток студентів, який він називатиме своїм Środowiskiem («Середовищем», або, краще сказати, «Това-риством»); до кінця його життя ці колишні студенти зватимуть його не інакше, як Wujek, тобто «Дядько», чи «Вуйко» – це було немов його війсь-кове псевдо в часи, коли влада будь-що старалася не допустити священиків до роботи з молоддю. Під час заміських виїздів та вакацій з «Товариством» Войтила не тільки розвинув той хист до гірського туризму й лижного спор-ту, який продемонстрував був іще в Вадовицях, а й додав до своєї спортив-но-туристичної програми походи на байдарках. Саме в байдаркових походах Войтила потоваришував із мирянином-католиком, інженером Єжи Цесель-ським, разом з яким він згодом напише кілька статей в обороні радикаль-ної новації в душпастирській праці – коли священик тижнями мандрує по горах, ріках та озерах з молодими мирянами, як хлопцями, так і дівчатами.

Якщо отець Войтила допомагав своїм молодим приятелям досягти духо-вної зрілости й підготуватись до тієї відповідальности, яку покладає на них шлюб та батьківство, то вони, знов, допомогли йому стати чи не найдина-мічнішим молодим священиком свого покоління. На додаток до праці в па-рафії св. Флоріяна, Войтила створив собі репутацію доброго публіциста, регулярно друкуючи есеї в незалежній католицькій газеті «Тиґоднік По-вшехни» – єдиному органові серйозної й відповідальної журналістики в то-гочасній Польщі. Крім того, він не переставав писати поезії (друкуючи їх під псевдонімами) та п’єси (вони будуть опубліковані допіру після того, як Войтила стане папою). Наступник кардинала Сапєги архиєпископ Евґені-юш Базяк вважав, що Войтила повинен розвиватися як науковець, а для

Папа нового тис ячолітт я 17

цього йому треба було, як це прийнято в Польщі, написати й захистити «габілітаційну працю», що дає право викладати в університеті. Отож у ве-ресні 1951 року Войтила перебрався з парафії св. Флоріяна в архиєпархі-яльний дім на вул. Канонічій неподалік Вавельського замку й катедрально-го собору, щоб розпочати працю над габілітаційним дослідженням про фі-лософську етику німецького філософа-феноменолога Макса Шелера; цю працю він завершив у 1953 році. Одночасно Войтила підтримував тісний контакт із своїм «Товариством», а також експериментував з новими мето-дами душпастирства серед медичних працівників.

У 1953 році комуністична влада закрила богословський факультет Яґел-лонського університету – Войтила ніколи не забуде цього варварського акту проти культури, – тож новоспеченому габілітованому докторові Вой-тилі довелось поєднувати душпастирську працю в Кракові з регулярними доїздами до Любліна, де він викладав філософську етику студентам та аспі-рантам Люблінського католицького університету. В Любліні Войтила не тільки нав’язав нову мережу стосунків з тамтешніми викладачами та сту-дентами, а й завдяки спілкуванню зі студентською молоддю впорядкував та поглибив свої міркування щодо сексуальної моралі, які й лягли в основу його першої книжки – «Любов і відповідальність». У Любліні Войтила та-кож спробував вступити у ґрунтовний критичний діялог із сучасною філо-софією. І це привело його до переконання, якого він не зречеться до кінця життя: просвітницькі теорії моралі, що замикали ідею морального обов’яз-ку в рамках людської свідомости, стали чи не головним джерелом культур-ної, а відтак і політичної кризи кінця ХХ століття. Поряд із викладацькою працею в Любліні Войтила викладав соціяльну етику та інші дисципліни краківським семінаристам; саме в цей період він почав глибше знайомити-ся з проблемами сучасного соціяльного вчення Католицької Церкви.

4 липня 1958 року, уже під завісу свого дев’ятнадцятирічного понтифі-кату, папа Пій ХІІ призначив отця Кароля Войтилу титулярним єпископом Омбі та єпископом-помічником краківським. Архиєпископ Базяк висвятив Войтилу на єпископа 28 вересня 1958 року в тому ж таки Вавельському со-борі, і наймолодший єпископ тогочасної Польщі, не кидаючи викладання в Любліні, одразу ж заходився коло своїх нових пастирських обов’язків. Че-рез чотирнадцять місяців після висвяти єпископ Кароль Войтила започатку-вав традицію щорічної Різдвяної меси просто неба в Новій Гуті, зразково му соціялістичному містечку для робітників-металургів неподалік Кракова – а то було перше місто в Польщі, де при проєктуванні забудови свідомо не передбачили ані єдиної церкви. Невдовзі після цього драматичного епізоду молодий єпископ отримав листа від ватиканської комісії, що розробляла

Пролог 18

порядок денний для собору, який мав бути скликаний у Ватикані. У своєму листі-відповіді Войтила порушив питання про кризу західного гуманізму, кризу самого поняття про людську особу – бо ж саме в цьому він убачав головну причину кривавої ворохобні середини ХХ століття. Він також про-понував, щоб собор, скликаний рішенням нового папи Івана ХХІІІ, зосе-редився насамперед на відродженні християнського гуманізму – гуманізму, що знаходить правду про людську особу в особі Ісуса Христа.

Архиєпископ Евґеніюш Базяк помер у червні 1962 року, за чотири міся-ці до початку ІІ Ватиканського собору; його тимчасовим наступником, апостольським адміністратором Краківської архиєпархії, митрополича ка-пітула, тобто комісія заслужених і авторитетних священиків, обрала єпис-копа-помічника Кароля Войтилу. Кращої кандидатури на цей пост Ватикан так і не підшукає, тож 30 грудня 1963-го папа Павло VI підпише указ про призначення Войтили архиєпископом краківським (оприлюднений він буде наступного місяця).

Якщо головним чинником формування особистости Кароля Войтили був, безперечно, досвід воєнних років – отой, як казатиме сам Войтила, до-свід «приниження від рук зла», що спонукав його присвятити все своє жит-тя обороні людської гідности, – то ключовим досвідченням його життя як священнослужителя став ІІ Ватиканський собор. Наступні сорок років Войтила вважатиме себе насамперед сином Собору – собору, який позна-йомив його з усесвітньою Церквою в її єдності й різноманітності; собору, що ухвалив його власні напрацювання щодо реформи богослуження, зро-блені спільно з краківськими студентами; собору, що став для нього при-скореними курсами сучасного католицького та екуменічного богослов’я; собору, на якому він причинився до сформулювання католицького вчення про головне з прав людини – релігійну свободу. Войтила брав активну участь у соборі протягом усіх чотирьох років, або «періодів», його роботи, що припали на осінні місяці 1962-го, 1963-го, 1964-го та 1965-го років, а також у «проміжному засіданні» між третім і четвертим періодами, коли він допомагав допрацьовувати проєкт Душпастирської конституції про Церкву в сучасному світі. Під час собору архиєпископ Войтила займався питаннями літургії, ролі мирян у Церкві, релігійної свободи, позиції Церк-ви перед лицем соціяльної, культурної, політичної та економічної новочас-ности; крім того, саме в цей час зародився захоплений інтерес Войтили до нових африканських Церков. Поза тим собор послужив Войтилі за тло для письменської й інтелектуальної праці – під час собору він написав кілька поезій та обдумав концепцію свого незавершеного філософського шедевру – праці «Особа й чин», що була опублікована в 1969 році.

Папа нового тис ячолітт я 19

8 грудня 1965 року, вже під завершення ІІ Ватиканського собору, архи-єпис коп Войтила повернувся до Кракова, де в 1966 році очолив урочистості з нагоди тисячолітнього ювілею християнства в Польщі, написав довідник про соборові документи, опублікований під назвою «Джерела оновлення», скликав синод, що мав опрацювати форми й методи реалізації соборових ухвал на терені Краківської архиєпархії, а також уперто виборював у кому-ністичного режиму життєвий простір для Церкви, в тому числі й дозвіл на побудову храму в Новій Гуті. У своєму динамічному архипастирюванні Войтила фокусувався на шести головних пріоритетах: оборона релігійної свободи; зміцнення семінарії та богословського факультету (Яґеллонський університет відмовився від цього факультету, і той мусив пуститися в авто-номне плавання); служіння серед молоді; служіння родинам та підготова молоді до шлюбу; діялог з культурною елітою та участь в інтелектуальному житті Польщі; доброчинна праця, в тому числі турбота про недужих, лю-дей з психологічними проблемами, тих, хто самотній і прикований до дому. Архиєпископ Войтила неухильно тримався наміченої інтенсивної програ-ми візитацій, залишаючись у парафіях, бувало, й на цілий тиждень; він не поривав співпраці з Люблінським католицьким університетом, хоча тепер учасники його семінару й аспіранти, яким він був за наукового керівника, мусили приїздити до нього в Краків. Він і далі писав поезії та п’єси, не по-ривав стосунки з членами свого «Товариства» (зокрема, як і раніше, щоро-ку вирушав з ними в походи на байдарках), очолював групу краківських богословів, що підготували для папи Павла VI обширний меморандум про моральні аспекти планування сім’ї – адже саме в цей час ішла непроста праця над енциклікою Humanae vitae («[Відповідальність за передавання] людського життя»), що буде опублікована в 1968 році.

Після того як 28 червня 1967 року Павло VI призначив Кароля Войтилу кардиналом, той став поважною фігурою у Ватикані. Він брав участь у єпис-копських синодах 1969, 1971, 1974 та 1977 років, працював у кількох вати-канських конгрегаціях (аналогах наших міністерств). У 1969 році кардинал Войтила побував у Сполучених Штатах та Канаді, в 1973-му – представляв Польську Церкву на Міжнародному євхаристійному конгресі в австралій-ському Мельбурні, в 1976-му – брав участь у такому ж конгресі в США, де виступив із резонансною промовою. В 1974 році Войтила справив глибоке враження на учасників міжнародної конференції католицьких філософів, що відбулася в італійському містечку Фоссануова з нагоди 700-ї річниці смер ти Томи Аквінського; німецький томіст Йозеф Піпер був такий захоп ле ний Войтилиною доповіддю про «Особову структуру самовизначення» й оратор-ським хистом та особистим шармом польського кардинала, що спонукав

Пролог 20

свого приятеля, професора Йозефа Ратцінґера розпочати з Войтилою лис-тування й обмін літературою. І в Кракові, і закордоном Войтилі допомагав його незмінний секретар отець Станіслав Дзівіш.

Папа Павло VI помер 6 серпня 1978 року. Його понтифікат, затьмарений суперечками та чварами, змусив засумніватися, чи здатен хто-небудь з лю-дей ХХ століття стати гідним продовжувачем тої справи, що була доручена колись рибалці з Витсаїди. Дехто, вочевидь, вважав, що такою людиною може стати Кароль Войтила, бо ж на конклаві, що 26 серпня обрав папою венеціянського патріярха Альбіно Лучані, польський кардинал теж дістав був кілька голосів. Проте в той час мало хто з кардиналів-виборщиків міг уявити собі папу-поляка – аж поки глибокий шок, викликаний смертю Іва-на Павла І на тридцять третій день його понтифікату, не змінив психологіч-ну динаміку другого конклаву 1978 року й не створив атмосферу, яка умож-ливила те, що, здавалось, було геть немислиме. Отож, 16 жовтня 1978 року краківський архиєпископ кардинал Кароль Юзеф Войтила був обраний на-ступником св. Петра й прибрав ім’я Івана Павла ІІ. То був перший папа не з Італії за чотири з половиною століття й перший в історії папа-слов’янин.

Євангельське папство й загальний поклик до святости

Якщо Дух Святий вважав за потрібне покликати архиєпископа краківсько-го на уряд єпископа Риму, то значить – казав якось Іван Павло ІІ – в досвіді Краківської архиєпархії було щось, що могло мати цінність і для Вселен-ської Церкви3. Отож новий папа не чекав від традиційних «папських догля-дачів» з-поміж ватиканської бюрократії вказівок про те, як справувати свій уряд, а взяв кермо папства в свої вправні руки й достосував ватиканські владні механізми до своїх уявлень про єпископське служіння в післясоборо-вій Церкві. Він одразу ж розбив золоту клітку ватиканських мурів, відвідав-ши низку італійських святинь і познайомившись із своєю новою паствою. Він також, не гаючись, заговорив про ту «мовчазну Церкву», що існує за комуністичною залізною завісою. Він вважав за конечне підтримувати без-посередній листовний або й телефонний контакт із приятелями та колега-ми по всьому світу й перетворив обідню залу в папських апартаментах на своєрідну семінарську кімнату, де він двічі на день або й частіше приймав за трапезою численних гостей, розпитуючи їх про становище в світі та в місцевих Церквах. Він навіть потайки покидав Ватикан і вирушав у гори на лижі, бо ж добре розумів: щоб зберігати не тільки фізичну, а й психологіч-ну та духовну кондицію, людина потребує трохи спорту.

Папа нового тис ячолітт я 21

Перша енцикліка Івана Павла ІІ – Redemptor hominis («Відкупитель лю-дини»), – видана 4 березня 1979 року, стала першим в історії обширним папським документом, присвяченим засадам християнської антропології, й містила програму дій на двадцять наступних років його понтифікату. Зго-дом Іван Павло доповнив її ще двома енцикліками: Dives in misericordia («Багатий милосердям», 1980) – роздумами про Бога-Отця як Отця всякої милости, і Dominum et vivifi cantem («Господа животворящого», 1986) – по-сланням до Церкви про Духа Святого. Разом ці три енцикліки утворили своєрідний «троїчний» триптих. Аналогічний триптих енциклік Іван Пав-ло присвятив і соціяльному вченню Католицької Церкви: Laborem exercens («Працею своєю», 1981) – про працю як участь людини в безнастанному світотворенні Божому; Sollicitudo rei socialis («Турбота про соціяльні спра-ви», 1987) – про людське право на «господарську ініціятиву» й про небез-пеку споживацтва, тобто хибного уявлення, начебто маючи більше, ми ста-ємо чимсь більшим; і, нарешті, Centesimus annus («Сотий рік», 1991) – у цьому документі, приуроченому до 100-ї річниці епохальної енцикліки Re-rum novarum («Нові речі», 1891) папи Льва ХІІІ, Іван Павло ІІ переформулю-вав соціяльне вчення Церкви відповідно до потреб ХХІ століття. Крім того, Іван Павло видав енцикліки: про євангелізацію слов’янських народів – Slavorum apostoli («Апостоли слов’ян», 1985); про Пречисту Діву Марію – Redemptoris Mater («Мати Відкупителя», 1987); про християнську місію – Redemptoris missio («Місія відкуплення», 1990); про оновлення католицького морального богослов’я – Veritatis splendor («Сяйво істини», 1993); про незгас не прагнення Церкви допевнитись поєднання всіх християн – Ut unum sint («Щоб усі були одно», 1995); про потребу захищати людське жит-тя від зачаття й до самої смерти – Evangelium vitae («Євангеліє життя», 1995); та про взаємодоповнюваність віри й розуму – Fides et ratio («Віра і розум», 1998).

На додаток до цих енциклік Іван Павло ІІ написав низку апостольських послань, присвячених дуже широкому спектру питань та проблем: про природу й значення страждання, про сучасний фемінізм, про безженство священиків, про значення недільного дня з загальнолюдського та християн-ського погляду. В апостольських повчаннях, якими він завершував і підсу-мовував роботу міжнародних синодів єпископів, він пропонував своє ба-чення автентичної католицької вищої освіти, боронив родину як базову клітинку людського суспільства, закликав Церкву повернутися до практики сакраментальної сповіді, наголошував на важливості мирянської місії в сві ті й закликав до радикального реформування семінарійної освіти й монашо го життя. За перші два десятиліття свого понтифікату Іван Павло ІІ став також

Пролог 22

одним з найвизначніших пап-законодавців: в 1983 році він видав новий Кодекс канонів Католицької Церкви (Codex iuris canonici), що був запрова-джений у життя апостольською конституцією Sacrae disciplinae leges («Пра-вила священної дисципліни»), а в 1990-му – перший в історії кодекс канонів східних католицьких Церков, затверджений апостольською консти ту цією Sacri canones («Священні канони»). У трьох інших своїх апостоль сь ких кон-ституціях Іван Павло ІІ ґрунтовно переглянув процес канонізації свя тих, реструктуризував Римську курію й удосконалив правила виборів папи.

Щотижневі генеральні авдієнції, що їх проводив папа з 1979 по 1984 рік, були неначе масовими катехитичними заняттями, і виголошені під час них папські повчання, що уклалися в цілий цикл під назвою «Богослов’я тіла», – це було, можливо, найсміливіше, що запропонував Іван Павло в царині християнської думки. Щотижневі катехизи-авдієнції 1980–1990-х років ви-лилися в чотиритомні розважання над Символом віри, в яких папа заста-новлявся над богослов’ям Тройці й над природою Церкви, і в п’ятитомник про Діву Марію як Богородицю та зразок християнського апостольства. Нарешті, в 1994 році Іван Павло зробив щось, чого не робив досі жодний папа, – опублікував міжнародний бестселер «Переступити поріг надії», що був перекладений більш ніж шістдесятьма різними мовами.

Отже, протягом перших двадцяти років свого понтифікату Іван Павло ІІ створив корпус папських научань, для обміркування та реалізації якого Церкві, та й усьому світові, знадобиться не одна сотня років. Ці научання, вважав папа, прямо випливають з наук ІІ Ватиканського собору, а ці науки – прямий розвиток церковної традиції, а не розрив з нею. Щоб утвердити таке розуміння ІІ Ватиканського собору, Іван Павло скликав у Римі в лис-топаді–грудні 1985 року Надзвичайну асамблею синоду єпископів, що мала розглянути як здобутки собору, так і невдачі, яких зазнала Церква в реалі-зації соборових наук. Це прискорило процес інтерпретації соборових ухвал як прямого продовження двотисячолітнього католицького віровчення й посприяло виданню в 1992 році нового Катехизму Католицької Церкви.

Коли Іван Павло ІІ одразу ж після свого обрання заявив, що головним завданням його понтифікату буде повне й неухильне втілення в життя ухвал ІІ Ватиканського собору, йому йшлося аж ніяк не про те, щоб узяти гору в суперечці про «справжнє значення» подій, які відбулися у Римі в жовтні 1962-го – грудні 1965-го, а тільки про те, щоб відродити в Церкві досвід собору як «нової П’ятдесятниці», підготови до третього тисячоліття ще енергійнішої євангелізації. А найдієвіша форма євангелізації, вважав папа, – це не суперечка, а святість, тобто свідоцтво життя, прожитого як дар іншим, точно так само, як наші життя – дар кожному з нас. Дух Святий,

Папа нового тис ячолітт я 23

вважав Іван Павло, не вичерпав своїх дарів Церкві в день першої П’ят де-сятниці, про яку розповідається в Діяннях апостолів. Святий Дух не пере-ставав діяти протягом усієї історії людства й досі діє в сучасному світі, по-роджуючи нові свідчення любови до Бога й нові досвідчення Христової любови до людини. Таке переконання про живлющу присутність Духа Свя-того в Церкві стало джерелом іще двох характерних особливостей перших двох десятиліть понтифікату Івана Павла ІІ: безпрецедентного числа беати-фікацій та канонізацій і рішучої підтримки з боку папи численних рухів віднови та нових християнських спільнот.

Ті, кого Іван Павло проголосив святими та блаженними, представляють ди вовижну панораму людських особистостей, серед яких і такі виняткові постаті, як мученики Аушвіца Максиміліян Кольбе та Едіт Штайн; апостол-ка божественного милосердя Марія Фаустина Ковальська; 103 корейські мученики ХІХ століття, в’єтнамські мученики ХVIII та ХІХ століть, Адам Хмельовський – польський художник-авангардист, що став оборонцем зне-долених; Катері Текаквіта – індіянка ХVII століття, прозвана «Лілеєю з пле-мени мохавків»; брат Андре Бессет – монах з Монреаля, що зажив слави чудотворця; майстер ранньоренесансної фрески Фра Анджеліко; Міґель Про, застрелений під час повстання крістерос в Мексиці в 1927 році (і, можливо, перша людина, що її мучеництво було зняте на фотоплівку); П’єр Джорджо Фрассаті – італійський борець за права бідних, якого папа назвав був «уособленням усіх блаженств»; Мері Мак-Кіллоп – австралійська мона-хиня, яку відлучив був від Церкви розгніваний на неї єпископ; отець Дам’єн з Молокая, що віддав своє життя заради прокажених.

Рухи віднови та нові християнські спільноти, що виникли або набули поширення під кінець ХХ століття, – це, на переконання папи Івана Павла, не що інше, як харизматичний плід Ватиканського собору. Іван Павло до-бре знав, що мало не всі правдиві реформи в Церкві зароджувалися поза її бюрократичними структурами, дарма що згодом, щоб стати справді духо-вно плідними, ці реформи мусили бути включені в узвичаєний ритм і структури церковного життя. Папа був готовий захищати нове, яке часто-густо дивувало й насторожувало консервативних церковників, і не раз де-монстрував щире особисте зацікавлення такими рухами та спільнотами, як «Спільність і визволення», «Спільнота Еммануїла», «Фоколаре», «Лярш-Ковчег», «Неокатехуменальний шлях», Regnum Christi («Царство Христа»), Спільнота св. Егідія, і навіть надав статус персональної прелатури (своєрід-ної єпархії без географічних границь) організації Opus Dei («Діло Боже»).

Таким чином Іван Павло ІІ хотів підтримати те, що ІІ Ватиканський собор у Догматичній конституції про Церкву Lumen gentium («Світло народів»)

Пролог 24

назвав «загальним покликанням до святости». Він збагнув це покликання ще в Кракові, спілкуючись із своїм «Товариством» і не тільки, дарма що то-ді ще й гадки не було про можливість нового вселенського собору. І в пер-ші два десятиліття свого понтифікату, згідно зі своїм пастирським досвідом та вченням ІІ Ватиканського собору, він спонукував Церкву по всьому світі визнати святість людської та християнської долі кожного охрещеного.

Апостол на маршіПочинаючи з жовтня 1978 року світ заворожено спостерігав, як Іван Павло ІІ не тільки на словах, а своїми ділами, всім своїм життям перетворює пап-ський уряд на знаряддя євангельського свідчення в світі й для світу. Яскра-вим виявом такого перетворення стали численні й далекі подорожі папи, які він волів називати «паломництвами» – наступник св. Петра виконував наказ, даний Петрові од воскреслого Христа: «Утверджуй своїх братів» (Лк. 22:32). Від перших днів свого понтифікату Іван Павло заходився ре-єван гелізувати Італію, відбувши з 1978 по 1999 рік більш як дев’яносто пас-тирських візитів до різних міст, містечок, єпархій та регіонів Італії й осо-бисто побувавши в сотнях римських парафій, де він правив недільну месу й виголошував проповіді своєю звучною італійською мовою. Отож для Іва-на Павла ІІ, на відміну від більшости його попередників, титул «примаса Італії» був не просто титулом – папа наполегливо старався наповнити його живим змістом.

Утім, світ для папи не закінчувався за Альпами. З-поміж дев’яти десят-ків папських паломництв поза Італією, здійснених у 1979–1999 роках, деякі мали справді вирішальне значення для Церкви й для світу.

У Мексиці в січні 1979 року Іван Павло закликав Церкву Латинської Америки стати дієвим чинником соціяльних, економічних та політичних реформ, а водночас відкинув марксистські відхилення, властиві різного ро-ду «теологіям визволення». Сама його присутність у Мексиці й напрочуд тепле прийняття, яке влаштували йому вірні, змінили антиклерикальне на-ставлення мексиканської владної еліти й дали змогу католицькій Церкві в Мексиці вперше за багато десятиліть відкрито бути собою.

Перше паломництво Івана Павла ІІ до Польщі, оті «дев’ять днів» у черв-ні 1979 року, стали поворотною точкою в історії ХХ століття. Докладніше про цю подію буде мова в третьому розділі, а про його друге (1983 року) і третє (1987 року) паломництва на батьківщину – в четвертому.

Під час паломництва до Сполучених Штатів у жовтні 1979 року Іван Павло показав свою здатність запалювати людей євангельським завзяттям

Папа нового тис ячолітт я 25

навіть через скептично настроєні мас-медії (а подекуди й в обхід цих ме-дій), а в своєму першому виступі на Генеральній асамблеї ООН рішуче об-стоював релігійну свободу як найголовніше з прав людини.

Місяць по тому, в грудні 1979-го, папа засвідчив свою вірність ідеалам екуменізму. Під час свого візиту у Стамбул-Константинополь, до Вселен-ського патріярха Димитрія І, він висловив надію, що день, коли вони змо-жуть разом відправити Євхаристію, настане дуже й дуже скоро.

У червні 1980 року Іван Павло ІІ виголосив, як сам вважав, одну з най-кра щих своїх промов. Виступаючи в Парижі на 109-му засіданні Виконавчої ради ЮНЕСКО, він докладно обґрунтував ключову роль культури в житті людства. Під час того ж таки паломництва до Франції папа прямо запитав «найстаршу дочку Церкви», чи не забула вона свої хрещальні обіт ниці...

У травні й червні 1982 року Іван Павло ІІ не допустив, щоб британсько-арґентинська Фолклендська війна завадила його запланованому паломниц-тву до Великобританії. Перед від’їздом із Риму він запросив католицьких єпископів з обидвох країн спільно відслужити месу в соборі св. Пет ра, а од-разу ж після візиту до Британії вніс у свою програму візит до Арґентини.

У березні 1983-го Іван Павло ІІ, сміло дивлячись у вічі юрбам демон-странтів-сандіністів під час меси в Манаґуа, столиці Нікараґуа, закликав до на ціонального примирення в Сальвадорі й започаткував процес поступово-го згортання марксистського революційного руху в Центральній Америці.

31 січня – 11 лютого 1986 року Іван Павло ІІ побував у Індії, щоб відда-ти шану своїй великій приятельці Матері Терезі з Калькутти. Те, як вона втілювала в своєму житті євангеліє любови, Іван Павло вважав за найкра-щий метод пропагування християнського вчення в культурі, яка цьому вченню різко противиться.

У квітні 1987 року Іван Павло побував у Чилі та Арґентині, і його нау-чання та його особистий приклад посприяли швидшому переходові до де-мократії в цих країнах, що так довго були під п’ятою військової диктатури.

1–10 червня 1989 року відбувся перший в історії папський візит до Скандинавії, під час якого папа показав, як особисте євангельське свідчен-ня може розтопити багатовіковий лід в екуменічних стосунках.

15 січня 1995 року Іван Павло ІІ зібрав найбільший здвиг людей в історії, і то на найменш християнському з усіх континентів. Було це під час завер-шальної меси Всесвітнього дня молоді в Манілі – столиці країни, де всього десять років перед тим не без підтримки папи відбулась демократична ре-волюція «Народної сили».

5 жовтня 1995 року, черговий раз виступаючи на форумі ООН, Іван Павло ІІ обстоював універсальність прав людини як моральну істину

Пролог 26

людського становища – істину, що пізнається людським розумом. Він стверджував, що природний моральний закон – це та універсальна публіч-на «граматика», за допомогою якої людство може обернути какофонію су-перечних голосів на діялог, і закликав світ перетворити «століття сліз» на «нову весну людського духу».

У січні 1998 року Іван Павло доніс своє послання християнського гума-нізму та свободи й до Куби, де – як то було і в Польщі в червні 1979-го – спробував повернути пригнобленому народові його автентичну історію та культуру.

А крім того була ще й Африка – континент, на якому особливо тяжко окошилося глобальне протистояння холодної війни і про який після падін-ня Берлінського муру й краху комунізму в Европі усі щасливо забули. Іван Павло чи не єдиний серед державних мужів кінця ХХ століття відмовлявся трактувати Африку як розмінну карту в глобальних політичних іграх або як не вартий уваги безнадійний випадок. З 1980 по 1995 рік він відбув оди-надцять паломництв до Африки, відвідавши всі регіони цього континенту.

***Отже, Іван Павло ІІ став не тільки найпомітнішою людиною в історії, а й найефективнішим папою за останні п’ять століть. Починаючи з середини 1990-х, коли здоров’я вже почало його зраджувати, багато хто – особливо із сторонніх спостерігачів – казав, що його зоряний час уже позаду. Та ті, хто ліпше знав Кароля Юзефа Войтилу, відчували, що траєкторія його життя пролягає крізь Святі ворота собору св. Петра – ворота, які він має відчини-ти напередодні Різдва 1999 року, розпочавши рік Великого ювілею, – до якихось нових, іще більших звершень. І драматизм цих «нових звершень» цілком порівнянний з драматизмом його епічної боротьби проти комуніс-тичних режимів, про яку ми й поведемо мову в кількох наступних розді-лах, щоб потім повернутися до теми Великого ювілею 2000 року.

1 Джордж Вайґель. Свідок надії. Життєпис Івана-Павла ІІ. Львів 2012. 2 Сапєга походив з польсько-литовського роду князів Сапєг, тому його й прозва-ли «князь-архиєпископ». 3 Розмова автора з Іваном Павлом ІІ, 20 березня 1997 року.