1© Копитько І., 2008

УДК 94(477):314.156

Гірка пам’ятьДзвони людської невмирущої пам’яті про страшні по-

дії в нашій вітчизняній історії, що відбувалися сімдесятп’ять років тому і носять болючу назву "Голодомор", пролу-нали по всій Землі. Кількість невинно убієнних тим голо-дом, напевно, ніхто і ніколи не підрахує точно. У лиховіс-ному тридцять третьому вийшла перша книга, в якій опи-сано жахи цієї штучно створеної трагедії, яка й досі болемозивається у пам’яті людській, залишивши у ній гіркий слід.Автор цієї повісті ― а називається вона "Марія", примір-ники якої зберігаються в Державному архіві друку Книж-кової палати України, ― Улас Самчук.

У дитинстві мені неодноразово доводилося чути роз-повіді дідусів і бабусь про страхіття голоду, який винищувавцілі села. Пам’ять цю ті, хто його пережив, пронесли крізьусе життя і, незважаючи на заборону, розповідали дітям йонукам. Чому ж сталася ця трагедія, зрозуміла, коли післяздобуття Україною незалежності над подіями тридцять другогоі тридцять третього було піднято забрало секретності. Голодбув штучний, організований, аби зламати українського селяни-на, який складав основу нації, змусити його піти у колгосп.

Повість Уласа Самчука "Марія", ніби повернула мене воті розповіді. Ось його опис 1932-го: "… посівну за вказів-кою з райкому партії проводять тричі ― вперше у мерзлуземлю, вдруге в болото, втретє ― при гарній погоді та запізно.

Ось і неврожай. Але й те, що вродило, збирають за-рано, аби відрапортувати "наверх", вийти у передовики"колгоспного виробництва". Над зігнутим голодним людомпри праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістявихмужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготомзубів кусень хліба. Все життя велике і барвисте під знакомхліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послідподілили між працюючими".

Село вимирає. А в монастирі пріє злежане в однувеличезну купу невисушене зерно, яке пильно вартуютьвояки. Хочеться провести ще одну паралель між написанимУласом Самчуком і почутим мною від однієї літньої киянки,котра пам’ятала голодні роки початку тридцятих (а було цеу черзі двадцять років тому): "У селі люди з голоду мерли,ми в Києві ніколи не наїдались, а у Дніпрі біля Виду-бецького монастиря баржі із зерном топили."

А ось епізоди із повісті: арештовують селянина за те,що вкрав мішок пророслого, майже гнилого зерна у монас-тирі, мучиться матір з виснаженою від голоду трирічноюдонечкою. Воланням до Бога звучать слова Марії: "Вмреш,дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трішечкихліба… зовсім трішечки хліба…". Наївшись перепічок з ве-ликим домішком деревної тирси, трирічне дитя так мучи-лося, що збожеволіла від голоду і страждань мати задушила її.

Найстрашніше, як свідчить статистика, голодувалилюди напровесні тридцять третього. Як тільки почали тану-ти сніги, сотні уцілілих селян вибираються шукати чогосьїстівного в полі. Мерзла картопля, напівгнилий бурячоквважаються не просто знахідкою, а цілим скарбом, за якийсусід сусідові ладен голову лопатою розтрощити. Такістрашні картини малює Улас Самчук.

Як же вдалося письменникові, який, на його щастя, незнав голоду, бо жив по той бік кордону, намалювати такістрашні психологічні картини, так глибоко й точно передатистан людини, доведеної до краю голодом? Небагатьом, алевсе ж таки декому вдавалося вирватися з "більшовицького"раю, перебратися через річку. На основі їхніх розповідей,від яких волосся ставало дибом, й написав У. Самчукстрашну хроніку голоду, завершальним акордом якої сталасмерть Марії: "Ніч без початку і без кінця ніч. Ніч віч-ності… Холонуть засохлі уста. Западають груди… З напру-

женням рветься останній нерв… Серце робить останнійудар". І помирає від голоду не тільки Марія, а й її доньки,онуки, її чоловік. А ми ж сьогодні сущі знаємо, що родинаця селянська ― невелика піщинка у великому морі людсь-ких життів, забраних голодом.

У тому ж тридцять третьому глуху стіну замовчуванняпро трагедію українського народу, крім повісті "Марія",прорвала брошура "Голод в Україні", видана в Брюсселі,деякі публікації в періодичній пресі Європи, але світ правдув усьому жахітті так і не взнав. Через залізну стіну вона май-же не пробивалася, в чому постаралися і західноєвропейськікомуністи, вважаючи це наклепом на країну трудящих. Так,французькі комуністи перешкодили читачам познайомитисяз романом Василя Ґроссмана "Все минає", в якому детальновисвітлено події про голодомор в Україні.

Однак приховати цього страшного факту не вдалося.Як за межами країни, так і в її середині. На жаль, правда пронього не до всіх сердець достукалась. Відповіддю тим, хтозаперечує голод, хай стануть рядки Дмитра Білоуса:

Ти кажеш не було голодомору?І не було голодного села?А бачив ти в селі пусту комору,З якої зерна вимели дотла?Як навіть вариво виймали з печіІ забирали прямо із горшків,Окрайці виривали з рук малечіІ з торбинок нужденних стариків?Ти кажеш не було голодомору?Чому ж тоді, як був і урожай,Усе суціль викачували з двору,―Греби, нічого людям не лишай!…………………………………..Я бачив сам у ту зловісну поруІ пухлих, і померлих на шляхах.І досі ще мені стоять в очах…А кажеш ― не було голодомору!

Побіжне згадування про голод ми знаходимо у рома-нах російських письменників Івана Стаднюка (українця запоходженням, родом із мого рідного Поділля) "Люди неангели", Петра Проскуріна "Доля", Михайла Алексєєва"Хліб — усьому голова". Серед українських письменниківтему голоду порушив Михайло Стельмах, його роман "Чо-тири броди" став першим надрукованим українським тво-ром, в якому про голодомор було сказано відкритим текс-том. Олесь Гончар (тоді ще студент-другокурсник), загарячими слідами голоду 1932—1933 років написав повість"Стокозове поле" про українське село в часи його най-більшого лиха.

Публікують свої власні спогади — "аж до пекучоїсльози" — про цю трагедію, учасниками і свідками якої во-ни були, і сучасні літератори: чеська письменниця НоннаАуска ( "Голодоморня"), львів’янин Микола Петренко ("Снипро окраєць хліба"), академік з Братислави Микола Неврлийта багато інших.

А ось свідчення ще одного очевидця голоду:

Йшов по УкраїніЛютим генераломСмертоносний голод.Вбив людей немало.Жертвою упалоЛюду половина.Заставляв він батькаРізать свого сина.

Заставляв він матірІз’їдать дитину.Заставляв він дідаВішатись під тином.То була годинаЧорна, не весела.Виросли могили,Опустіли села.Повалялись хати.

Належать вони поету Івану Хоменкові, який тринадця-ти — чотирнадцятирічним підлітком пережив цю безмірнулюдську трагедію. Це прізвище для широкого читацькогозагалу майже невідоме. Перегорнімо деякі сторінки йогобіографії. В 1949 році колишнього фронтовика заарештува-ли, підставою для чого став донос. Його звинуватили в на-ціоналізмі та антидержавній зраді. Вирок закритого суду ―25 років ув’язнення у таборах ГУЛАГу. Саме в ув’язненнінародилася його поема "Богдан Хмельницький", рядки з якоїй було процитовано.

Гірку пам’ять по собі залишив голод і Василю Барці.І вилилася вона в роман "Жовтий князь". Його передісторіярозпочалася ще в 1932—1933 роках, коли в Україні і на зем-лях, де мешкали українці, лютував голод. У той часмайбутній письменник жив на Кубані, працював уКраснодарському художньому музеї. На Кубані, засвідченням Василя Очерета (а таке його прізвище, Барка ―псевдонім), вимерла третина населення. Голод "зачепив"безпосередньо і його. "Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшлипо лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатнарідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня тежсочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан істіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу.Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… тощось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я цезазнав, тому мені пощастило в "Жовтому князі" відновититу патологічну глибинність цієї голодної смерті". (Ізрозмови Миколи Жулинського із Василем Баркою // Літ.Україна. ― 1998. ― 20 серпня.)

У голодні роки Василь Барка їздив на Полтавщину добрата і бачив страшні картини голодних смертей і там. Усеце тяжіло в пам’яті, помножувалось чужими історіями, якіписьменник збирав і записував упродовж чверті віку, особ-ливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному знімецьких таборів, де були й інші його земляки. Письмен-ник назбирав величезну кількість їхніх свідчень, які післянаписання роману знищив. Найбільше його вразила історіяоднієї вимерлої під час голоду української родини, перепо-відана співвітчизником, який виїздив до Австралії. Самевона стала пізніше "скелетом" сюжету "Жовтого князя".

Пережити вдруге "голодні муки" письменникові дове-лося вже в Нью-Йорку, в невеличкій кімнатці у дешевомунегритянському кварталі. Хворий і безробітний він міг собідозволити одну банку риби на два дні і миску найдешев-шого пуерторіканського рису.

"― Отже вийшло так, ― згадує він, ― що нова голо-дівка, але не голодова смерть, відновила весь збірник долей.Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпа-лить вогонь пам’яті, що був у душевних ранах, з минулоговсе почало випливати перед моїм душевним зором" (Там само).

Так народжувалась книга про голод. З-під пера пись-менника вийшло 600 сторінок , як, на його думку, забагато.Він скорочував, викреслював, змінював слова, "і так чотирирази ті 600 сторінок безперестанно змінюваних я перепису-вав чотири рази".

Над романом "Жовтий князь" Василь Барка працювавупродовж 1958―1959 років. То була наполеглива праця йводночас дуже виснажлива. Вона супроводжувалась, крімфізичних відчуттів, глибокими емоційними переживаннями.Письменник прагнув якнайточніше, якнайоб’єктивніше "уві-

ковічити ті страшні для його народу події, розказати світовіправду, якою б страшною й болючою не була." Але Барка нерепортер, не хронікер, він ― письменник передусім. Тому-то, пишучи "Жовтого князя," дбав про те, щоб з-під пераз’явилася не документальна хроніка, а художній, великоюмірою узагальнюючий, філософський твір, твір-роздум. Це йспричинило його кількаразове переписування, зміни го-ловного героя. "Я думав, — зазначав він, — якщо буде ізсправжнім прізвищем, то буде часткова історія. Якщо датиінше прізвище, то буде узагальнено".

Барка прагнув і численні фактичні свідчення, і "хмаро-винне почуття", що переповнювали його душу, оправитиу викінчену, доступну широкому загалу романну форму."В самому змісті — три плани, — писав Василь Барка в1989 році. — І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї се-лянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; роз-пачливих пошуків хліба — в мандрах, коли відкривалосяпохмуре видовище масової загибелі. ІІ. Психологічні на-риси; опис незвичайних перемін у душевному житті кож-ного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народо-вбивства хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстівності,все ж зберігають справді людські почування: в найглибин-ніших закутинках серця навіть зостаються більше людяни-ми, ніж їх губники, що наводять масову смерть, але маютьдля себе харчі в надстатку: з закритих розподільників і мага-зинів "Торгсіну" ("Торговля с иностранцами"). ІІІ. Метафі-зичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрихявищ із іншої, вищої сфери, відкритих через церковне жит-тя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримоворожих людській природі. Символічне уявлення про нихрозкривається через зображеного Жовтого князя на картинінезнаного майстра". Звідси й назва роману. Жовтий князь уромані багатоликий від кількості тих, хто виконує наказ про"викачування зерна" у селян, а значить і приречення їх наголодну смерть.

Багатоликі, але не однаковоликі, бо ж є серед них на-віть "Дон-Кіхоти" комунізму — завідувач курорту Зінченко,який прагне допомогти хоч деяким своїм односельцям, защо був звільнений; партійний секретар, який пустив кулю всерце, коли одержав чергові директиви з центру щодоборотьби з куркулями й підкуркульниками; голова колгоспуВаршивець, який, повіривши колись в обіцяний блаженнийбільшовицький рай, зрозумів свою помилку.

Авторка не ставить собі за мету переповідати книгу. Їїтреба прочитати. Хоча читати цю страхітливу хроніку не-вимовно важко. Жодна фантасмагорична уява не здатна від-творювати цей жахливий спектр чорної біди, яка захопилаУкраїну й відкинула її за межі людського буття. Душу холодпроймає, коли відкриваєш моторошну безодню людськогогоря і відчаю, змальовану в міру фізичних і творчих сил Ва-силем Баркою. Знеможені голодом, люди сірими примарами,

обкутаними в лахміття,тягнулися під пронизливимвітром засніженими дорога-ми до міста, надіючись здо-бути чого-небудь їстівного.І не діставали нічого. Навітьі кусника хліба, ними вироб-леного і в них віднятого."Падали множинно на ву-личні бруковики, вмирали всуміші снігу і грязюки" —це рядки із спогадів пись-менника, написані, як мо-виться, з натури, як й оці:"Хати хліборобів переміня-лися в великі гроби з мерт-вяками: їх довго нікому бул-о хоронити, як і тих, які ле-

жали на дворі, — погребники з підводами не вправлялися

3

вчасно звозити трупи до ям, куди спроваджувано такожпівживих" (Василь Барка. Від автора // Жовтий князь. — К.:Дніпро. 1999).

Уперше окремою книжкою роман вийшов у тридцятіроковини голодомору в Нью-Йорку у видавництві "Сучас-ність". Тоді ж письменник, зважуючи на "хрущовськепотепліня", звернувся з відкритим листом до радянськихписьменників, в якому запитував: "Чому на роковини цієїнайбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ціжертви згадати і вшанувати їхнє терпіння?!

… То ж, коли і досі не дозволено подати голос зажертви голоду, хоч прочитайте скромну повість про них —автора, який зрікся всього в житті, аби дістати, зрештою,змогу розповісти про них. Вони в моторошній поруганостібули серцем чисті, як квіти і сонце, незміренно кращі відзірок небесних, як і всі люди, хоч вони цього не знають; яксам хліб, ними запрацьований і в них віднятий, були чисті,хоч смерть настала в найбруднішій поверженості їх. Де жви, їхні і Кобзареві друзі іскренні? — щоб голос подати.Мовчання. Розуміємо і не винуватимо: заборона. То нехайзнайдеться у ваших грудях хоч одно зітхання, спочуття дляних, тайно пролите, як сказано в "Кобзарі". Тільки аби серцене стало вже камінне під нагородними визнаками, коли невідкликнеться в ньому навіть порожня луна до беззвісного ібеззахисного горя мільйонів з трудових хаток. Тут — межа,й іспит для серця: при їх пам’яті". На жаль, не всі витрималитой іспит. Не проголосували у Верховній Раді Україні завизнання голоду тридцять третього — актом геноциду

українського народу комуністи. Та й сам наш парламент ажзанадто довго йшов до цього голосування.

Звичайно ж, лист Василя Барки залишився без відпо-віді, а про вихід його роману "Жовтий князь" в Україніширокий загал читачів навіть не знав. Перші паростки умов-ної демократії радянського суспільства були призупиненібільш ніж на два десятиліття. Тема голодомору й надалізалишалась забороненою.

Роман Василя Барки, названий паризьким часописом"Ле Монд" найкращим твором у повоєнній Європі на одну знайважчих тем, торував шлях до читача, от тільки, на жаль,не до українського. В 1968 році його було перевидано засприяння Союзу українок Америки, вийшов він через трироки в престижному французькому видавництві "Галімар"(переклад на французьку здійснила Ольга Яворська). Цьомувиданню сприяв відомий французький письменник П’єр Ра-діч, який написав до "Жовтого князя" передмову, висловив-ши побажання, "щоб за цим французьким перекладомприйшли інші переклади творів українського красного пись-менництва, щоб французи пізнали та відчули культуру талітературу великої країни".

На батьківщині письменника роман уперше було ви-пущено в 1991 році одним із провідних українських видав-ництв "Дніпро". В тому ж році він вийшов друком у часо-писі "Дружба народов" у перекладі російською мовою ЛесяТанюка. Напередодні референдуму про незалежність накіностудії імені Олександра Довженка за романом було зня-то художній фільм "Голод".

Двічі Василя Барку висували на здобуття Нобелівськоїпремії. Але в Україні не підтримали його кандидатуру, дляофіційної тодішньої влади він був "українським буржуазнимнаціоналістом", який "зводив наклеп на світлу соціалістичнудійсність."

Але й уже в незалежній Україні Василя Барку належнимчином не поціновано. Не присуджено йому Шевченківськоїпремії. Здавалося, нинішній рік, коли ми справляємо 75-туроковину по невинно убієнних голодом, трагедію яких такправдиво, моторошно й майстерно розкрив письменник,який, за відомим висловом А. Чехова, повтореним В. Бар-кою, виступає свідком на суді над організаторами голодо-мору, і сам Бог велів назвати прізвище письменника середШевченківських лауреатів. Тим паче, що 2008-го випов-нилось 100 років від дня народження Василя Барки. Та ба ...

Ірина Копитько,старший науковий співробітник

Державного архіву друку Книжкової палати України