ІвасиковеРіздво

Написала та намалювала Мар’яна Качмар

ЛьвівВидавництво “Свічадо”

2012

Якось пішов Івась до лісу по дрова. А було то в переддень

Різдва. Він був за батька у сім’ї, мав уже дванадцять літ.

Іде собі Івась, кладе на сани сухе гілля, інколи й ломаку

яку врубає, а сніг так і мете в лице. Аж раптом чує голос:

„Допоможіть! Рятуйте-е-е!”. Івась роздивився навкруги — нікого

не видно. Рушив далі. Та за мить знову чує: „Рятуйте-е!”. Гукали

десь зі сторони козацької гори. Недобра слава ходила про

козацьку гору, там часто і блискавиця гуляла, і блуд чіплявся.

Страшно було Івасеві, але що робити, не можна людину

залишати в біді. Івась пішов на голос. Дивиться — а в ліску, що

в підніжжі гори, хтось вовтузиться та й зітхає тяжко.

— Хто ти? — спитав Івась.

— Рятуй... — ледь чутно протягнув голос.

Івась підійшов ближче. Від сильного вітру та снігу, що

цьогоріч так рясно всипав, з великого дуба впала гілляка і, на

біду, привалила якогось чоловіка.

— Не рухайтеся, я зараз допоможу вам, — поспішив Івась.

Він обрубав гілляку з усіх боків і аж тоді зрушив її з місця.

Чоловік спробував підвестись, але, мабуть, гілля пошкодило

йому ногу.

— Хто ти? Як тебе звати, мій мужній рятівнику? — усміхнувся

незнайомець.

— Я — Івась. Син вдови Іванової. А ви хто, дядьку? Як ви тут

опинились у таку негоду?

5