visnyk lviv univ. . 41. . 181-208 ser. philologi. 2007. 41...

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV. Серія філол. 2007. Вип. 41. С. 181-208 Ser. Philologi. 2007. № 41. P. 181-208

УДК 821.161.2"18/19".02 М.Костомаров: 39(477) РОЗВИТОК ІДЕЇ ФОЛЬКЛОРИСТИЧНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ УКРАЇНИ

МИКОЛИ КОСТОМАРОВА У ДОСЛІДЖЕННЯХ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА І МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра української фольклористики імені академіка Філарета Колесси, вул. Університетська, 1/345, Львів, Україна,

e-mail: [email protected]

Висвітлено розвиток ідеї фольклористичної історіографії України М. Косто-марова в умовах жорстокої москвоцентричної імперської цензури у працях В. Антоновича і М. Драгоманова як легальної антитези офіційно нав’язуваної фальшованої великодержавної схеми історії східного слов’янства.

Ключові слова: фольклористична історіографія, історіографія імперського великодержавництва, історичний ліро-епос, історичні пісні, політичні пісні.

Нечувано сумною і трагічною називають долю української історіографії, “наших

літописців, замучених і закатованих істориків-дослідників”, мало чим вона і сьогодні може похвалитися, “бо вона має не тільки білі материки, а й чорні плями і більше піввіку перебуває у повному застої”, – писав ще 1989 року Я. Дзира [10, 374]. Як найнебезпечніших ворогів знищували московські окупанти українських істориків, майже два століття імперська фальшива москвоцентрична історіографія одурма-нювала українців і світ своїми схемами і конструкціями та й досі прагне заполонити історичну правду у своє павутиння лжі. Проте мужні українські історики, як і Лицарі Зброї боронили нашу Волю і Правду за найважчих обставин, бо усвідомлювали, що ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусідів. Зміст такої перевіреної історичним досвідом сентенції, мабуть, усвідомлювали ще українські книжники у Києві за часів князя Ярослава Мудрого вже з першої поло-вини ХІ століття, коли в своїх літописах прагнули відповіді на питання “откуда пошла єсть руськая земля”. Відповідь на цю загадку минувшини на початку ХІІ сто-ліття шукав чернець Нестор у “Повісти временних літ”, автори Київського та Галицько-Волинського літописів нотували для нащадків історичні події у нашому краю упродовж усього ХІІ століття – від 1209 до 1292 року. Традицію літописного осмислення монастирськими книжниками нашої історії не умертвила тривала смуга міжусобиць князівських нащадків за володіння удільними землями, зазіхання на них угорських, польських, литовських правителів, тривале татаро-монгольське поневолення краю Золотою Ордою з кінця 1240 до початку 1360 року. Ця давня традиція літописного осмислення національної історії по-новому ожила – на цей раз уже в середовищі світської інтеліґенції – у добу Козаччини, коли українцям в облозі жадібних на їх добро сусідів довелося – в який уже раз! – збройно захищати свій

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ 182

край. Тоді появилися знамениті козацькі літописи з другої половини XVII століття – Самовидця (здогадуваного, але документально не встановленого автора Романа Ракушки-Романовського, генерального підскарбія в козацькому уряді), Самійла Величка (писаря в Генеральній Канцелярії гетьмана Івана Мазепи) та Григорія Граб’янки (гадяцького полкового судді), писані від початку XVIII століття.

Після фатальної для незалежної України Переяславської угоди 1654 року з Московським царством його державна історіографія поступово набрала характеру ідеологічного обґрунтування не тільки повного панування над Україною, а й винародовлення українців як суверенного етносу. Окрім фізичного опору цьому народовбивству (етноциду), – як, скажімо, погром московського війська під Конотопом 1659 року козаками Івана Виговського чи невдача Івана Мазепи скинути московське ярмо 1709 року та наступні народні повстання, – патріотична еліта української нації чинила опір також ідеологічному насиллю імперії: протиставила об’єктивне документальне висвітлення історичної правди, а коли цензура заборонила відкрити її світові, взялася оповісти ту правду світові могутнім ліро-епосом національного фольклору – неписаного літопису народу. Так у підневільних умовах національна історіографія з фольклору у працях його досідників могла доходити до осмислення широкої громадськости.

Справжнім Лицарем правдивої історіографії України виступив Микола Костомаров (4. 05. 1817– 7. 04.1885), який, за обережним висловом М. Грушевського, сказаним в умовах більшовицької цензури, “розбивав ідеологічні підстави старожитної царської Росії – ту вінчану офіціяльною тріядою “православія, самодержавства і народности” миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку” [5, ІІІ]. Сьогодні ж ми конкретніше скажемо: М. Костомаров – історик і фольклорист – своїм дослідженням історичної Правди заклав смертельну вибухівку у самісінький фундамент україно-вбивчої лжі московської імперської історіографії, якою параноїдально і нині хворіє офіційна російська історіографія. Фальші імперської історіографії М. Костомаров протиставив природну правдивість історично витвореної народної словесности, в якій нема нічого завченого, удаваного, позиченого, в якій народ є таким як є, тому “пісня – істина” [21, 10]. Ретельним вивчення і глибоким порівняльним аналізом народної словесности русичів-українців і московитів-росіян у маґістерській праці “Об историческом значении русской народной поэзии” (1843), у суспільно-політичних, культурологічних трактатах, розвідках, статтях, лекціях, рецензіях – “Начало Руси”, “Две русские народности” (1861), “Черты народной южнорусской истории” (1861), “Об отношении русской истории к географии и этнографии” (1863), “Историческое значение южнорусского народного песенного творчества” (1872), “Великорусская народная песенная поэзия” (1872–1873), “Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказаниях и обычаях” (1873), “Историческая поэзия и новые ее материалы” (1874), “История козачества в памятниках южнорусского песенного творчества” (1880–1883) та багатьох інших дослідженнях – М. Костомаров всупереч фальшивій імперській історіографії переконливо довів, що княжа Русь-Україна – історична підвалина українців, а не Московії, що засадничими рисами її етнопсихології було народо-владдя, небажання нищити інші народи, загарбувати чужі землі, відраза до пригні-чення особистості і деспотичного повновладдя над нею, примат федеративності у функціонуванні суспільної організації. В Україні – Південній Русі, за дозволеною тоді офіційною термінологією, – людина почувала себе розкутою, духовно

Розвиток ідеї фольклористичної історіографії України Миколи Костомарова… 183

повнокровною в природному середовищі, в родинних і громадських стосунках, що яскраво відобразилося у фольклорі на рівноправності дівчини і жінки з чоловіками, в толерантності релігійних стосунків і т. ін. У московитів ж – великоросів, за офіцій-ною термінологією, – діаметральна протилежність цьому: загарбництво чужих земель, автократичний деспотизм і централізація влади, нетерпимість до іншої віри, рабська належність і вірнопідданість деспоту-правителю кожної особи, церкви, майна, стосунків у родині та громаді і т. ін. Такий етнопсихологічний комплекс у московитів сформувався у процесі асиміляційного колонізаторства ними численних північних народів та тривалого впливу монголів на московських князів.

“Якщо в Київській Русі князь був цілком залежний від віча, а пан для українця є особою ворожою, у великоросів боярин – “человек почтенный, необходимый, достойный после царя занять первое место”, – пише дослідник новішого часу та узагальнює: “Із наведеного видно, що порівняльна характеристика двох народностей у М. Костомарова набирає форм бінарних опозицій, співвіднесених із тодішнім становищем України у складі Російської імперії. Перша з них – народна демократія, народовладдя і самодержавство; друга – самостійність окремих етнічних частин, добровільне їх об’єднання, федералізм і державний централізм; третя – українське середньовіччя як егалітарне суспільство, “золотий вік” і кріпосництво та панська сваволя сьогодні як продукт історичного розвитку деспотичного азіатського начала в Російській державі (Про драматичну роль татаро-монгольської навали, що призвела до ламання вікових традицій Давньої Русі, відмови великоросів від європейської орієнтації й зв’язків, розвороту із Заходу на Схід та до утвердження деспотичного азіатського методу державного правління, говорять сьогодні самі росіяни1) [29, 28] .

Щоб зрозуміти засадничу сутність і важливість національної історіографії на матеріалі фольклорного ліро-епосу – фольклористичної історіографії – для спросту-вання фальшивої псевдонаукової імперської історіографічної конструкції “Великої Русі”, треба хоч би в загальних контурах окреслити суспільно-політичний контекст виникнення названої проблеми. Анексію території України Московською державою супроводжувала затаєна ідея етнокультурного переродження українців на москалів, починаючи насамперед з причетних до влади і заможніших верхів українського суспільства. Уже з часу царя Петра І, цариць Анни, Катерини ІІ таємними указами царським намісникам в Україні доручали оточувати гетьмана “нарочито умнимі москалямі”, одружувати їх з доньками козацької старшини і багатих людей, приманювати їх посадами, “благородним” дворянським станом, всіма способами змішувати з московським людом і відвертати українців від єднання з поляками та білорусами (у “союзній” імперії цю функцію на “наукових засадах” виконував так званий “інститут по зближенню націй” при ЦК КПСС – з культивуванням змішаних шлюбів, білінгвізму (двомовності), “нової історичної спільности – радянського народу” тощо). Для цього правителям великоімперії до повного фізичного зникнення українців в Україні (згадаймо незреалізований надтаємний наказ № 0078/42 комісаріятам внутрішніх справ та оборони 22 червня 1944 року про депортацію всіх українців “в отдальонниє края Союза ССР”) здавна потрібна була відповідна підставова ідеологема. Власне таку ідеологему за царизму живила фальшива історія “Великої Русі”, “Великоросії”, за імпербільшовизму – “пролетарський інтернаціона-лізм трудящих” та безмежно “кровне старшобратство” “великого російського народу”.

1 Див., наприклад: Васильев Б. Россия: Четрыре Книги Бытия // Октябрь, 1992. – № 1.


З другої половини XVII століття настала нова доба в історії боротьби за незалежність і державний суверенітет України, і вже впродовж XVIII століття для українців національна історіографія стала складником ще й ідейно-політичної боротьби за свій суверенітет, національну гідність і честь, які треба було боронити історичною правдою від наступу брехні, перекручень поневолювачів, особливо тих, які у масці єдиновірних і єдинокровних благодійників грабували край і душили рештки козацької волі. Фатальною для долі України була ілюзія Богдана Хмельни-цького заручитися Переяславською угодою 1654 року, щоб мати в царській Московщині надійного союзника. Культ монархічного деспотизму і ненаситного загарбництва та поневолення інших народів етнічно строкатого Московського царства аж ніяк не міг вживатися з прадавніми демократичними традиціями української громади, з її вічовими формами правління, з козацькою вольністю і виборністю старшин та гетьманів, з байдужістю до загарбання чужих земель і народів – згадаймо факт, коли Б. Хмельницький, маючи реальну можливість під час тріумфального визвольного походу 1648 року захопити всю Польщу, в якій тоді не було ні короля, ні війська, від Замостя повернув козацьке військо в Україну та ще й посприяв відновленню у Польщі королівської влади.

Традиції етнокультурного, суспільно-політичного життя, ментальність українців разюче відмінні від північних сусідів. “Справді, порівняння виглядає досить красно-мовно, – пишуть історики. – Україна була республікою з виборністю всіх посадових осіб і з відповідним чином ствердженою підзвітністю демократичної ієрархії. Росія ж демонструвала приклад єдиновладдя, найпослідовніший і найглибше розроблений взірець деспотизму, аналогії якому слід шукати не в Європі, де на той час поступово стверджувалася просвітня монархія з певною системою представницьких органів влади, а на Сході. Україна фактично ліквідувала в себе велике феодальне землеволо-діння; соціяльний лад Росії тримався на повному і необмеженому пануванні поміщицького землеволодіння. Україна стояла на грані знесення кріпацтва (на кінець визвольної війни його практично не існувало). Московська держава знала най-жорсткіші і найбрутальніші форми повного закріпачення. Україна мала міське самоврядування, базоване на маґдебурзькому праві; в Росії нічого подібного не було і не передбачалося” [3, 188–189].

Після Переяслава наслідки московської колонізації України досить швидко і масштабно проявилися: Україну наводнили військовими гарнізонами і постоями; через підкупи, підставних осіб, адміністративний тиск руйнували інститут вибор-ності старшин військової і цивільної влади; загарбницькими війнами, виснажливим будівництвом каналів, оборонних ліній, фортифікацій і стратегічних форпостів, – як той Петербург на козацьких кістках, – цілеспрямовано знекровлювали козацтво; широкомасштабними поборами з населення, обмеженням торгівлі та традиційних економічних, дипломатичних зносин з іншими країнами доводили до злиденності. Замість дружнього захисту українських земель, Україну спіткало змовницьке розчленування між аґресивними сусідами… Але це все від дикунства орди було тільки півбіди для українців, як писав далекоглядний Т. Зіньківський у статті “Національне питання в Росії” (1890). Страшніші наслідки мала Україна від того ж дикунства у сфері духовній: “Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й іншим народам свої деспотичні


ідеали, завинені у християнські ризи” [28, 25]. Власне “виймання душі з українця” імперська Московщина після Переяслава почала з настирливого шахрайського домагання заволодіти Українською Церквою [22, 182–191], після цього окупанти запровадили обмеження і заборони українського книговидання, шкільництва, рідної мови в освіті, в урядах, зросійщення духовенства й урядників, відлучення козацької старшини від покріпачених низів привілеями “благородного дворянства”. Зраджена, обкрадена матеріально і духовно, позбавлена власне свого імени [19] Україна була перетворена на підстилку для розбудови імперії з параноїдальними амбіціями величі Третього Риму.

Удушення України і возвеличення імперії, родові корені якої мали дотичність до колишньої княжої Руси-України, знайшло своє відображення в казенній російській історіографії, зокрема у 12-томній “Истории государства Российского” М. Карамзіна (1766–1826). У видрукуваній на початку ХІХ століття – в 1816–1829 роках – праці “Любовь к отечеству и народную гордость” цей автор, нащадок татарського мурзи, ще й як літератор-популяризатор і публіцист вибудовував свою концепцію на цілком фальшивій схемі сплутаної воєдино етнічної, територіальної і державної історіо-графії. Готуючи в дарунок “самодержцу всея России” своє писання, придворний історіограф чудово знав, чим найкраще догодити вінценосним особам на престолі імперії, бо ще цар Іван ІІІ від 1493 року почав себе титулувати “великим князем Московським і всея Русі”, а цар Петро І, загарбник, “собіратель земель” (за Шевчен-ковим висловом, простягав руку, “Мов світ увесь хоче Загарбати”), 1721 року наказним порядком звелів себе величати “отцом отечества”, пишним титулом “импе-ратора всероссийского”, саму ж імперію перейменувати з “Московского государства” на “Российскую империю”. Загарбницьке “собіраніє зємєль” ще з більшим розмахом продовжила “велікая імператріца” Катерина ІІ, яка остаточно поневолила і закріпа-чила Україну (“доконала Вдову сиротину”). Для всіх наступних правителів деспотичної імперії – від царів, вождів і президентів, яких Шевченко заклеймив “катами”, “людоїдами”, крадіями, – оте “всія Русі”, ота “великість” стала маніякаль-ною ідеєю на всі часи, навіть у “союзній” комуно-більшовицькій чи її нинішній “демократичній” модифікації воно звучить гімном як “велікая Русь”. Саме в дусі такої ідеї, – не на аналізі реальних історичних процесів (етнічних, економічних, суспільно-політичних, етнокультурних) – М. Карамзін створив “універсальний” історіографічний міф, схему для панівної верхівки Російської імперії, міф, яким ця верхівка зомбувала свідомість поневолених нею народів і світ та не може, всупереч здоровому глузду, розлучитися з ними і сьогодні. Головна суть у цій штучній історіографічній конструкції прикривається спекулятивним жонглюванням співзвуч-ними номінаціями за схемою: княжа Русь-Україна з Києвом – це Росія, Великоросія ще й з Москвою; династично виписані російські царі – це законні спадкоємці володінь київських, галицьких, як і загарбаних у ХV столітті та колонізованих остаточно князівств Новгородського та Псковського; все на території давньої княжої України “руське” – це “русское”, “давнерусское”, “великорусское” чи навіть “россий-ское”. За висновком сучасного українського історика, “великим князям і царям така приштукована неправдива генеалогія дала не лише можливість перейти до зміни на стилізовану Росію, але й кидати серпанок легітимності на аґресивну політику збирання руських (російських) земель, що є дуже актуальною для північного сусіда досі” [9, 4–5].


У фальшивій історіографічній конструкції спекулятивне жонглювання номіна-ціями зручно наклалося на церковно-візантійську практику патріярших книжників вживати стосовно земель України, а з часом і християнізованих північних просторів московської митрополії назв “Мала Русь” та “Велика Русь” або “Мала Росія” і “Велика Росія”. Імперська історіографія на цьому вибудовувала ще одну ідеологему: Мала Русь-Україна – це частина Великої Русі, Росії, це її “окраїна” з логічними з цього наслідками: окремого українського народу як такого нема, це “польська” чи “німецька” вигадка, нема в українців і своєї мови, бо вона лише “діалект” російської, “зіпсований” тими ж поляками чи австрійцями1. На ідеї неосяжної великості і месіянської світової ролі Російської імперії вибудована офіційна історіографія Російської імперії усіх модифікацій – від царської, більшовицької до так званої ліберальної чи “демократичної”. Як відзначають дослідники-політологи, російська імперська історіографія ґрунтується не на об’єктивному аналізі історичних реалій, процесів, а на використанні закладених в неї ідей і призначена для того, щоб “навчати, пояснювати й виправдовувати дії політичного режиму” [19, 103]. Великість, імплантована у плоть і кров обивателя, укоренилася у його свідомости як сама сутність існування імперії [8].

Історіографічна схема з часу М. Карамзіна стала звичною, стереотипною для державних шкіл, побудови академічних курсів історії Росії, а особливо шовіністів-українофобів усіх ранґів і політичних барв – від університетських професорів та академіків, таких як М. Погодін, М. Катков, О. Соболевський, В. Шульгін, Т. Фло-ринський та інший з часів царизму чи В. Зеленін, В. Мавродін і багатьох до них подібних доби імпербільшовизму, а також нинішніх С. Самуйлова, О. Дугіна вже доби, як її іменують, “імперлібералізму” чи “імпердемократії”. Всі вони намагалися і намагаються підлатати або оживити шиту білими нитками ветху карамзінську одежину імперської історіографії, оголюючи нерідко свою ненависть до всього українського аж до паталогічного стану. “Керманичі політичної діяльности давно – ще кілька століть тому – зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна для виправдання багатьох дій, особливо тих несправедливих і ворожих. І в намаганні заперечити існування народу, його природних прав на суверенний розвиток, на власну самостійність і незалежність, було застосовано значний псевдонауковий арсенал, щоб розправитися спершу з іменем, а потім – також за допомогою інших, в першу чергу насильницьких, методів – добитися його розчинення, асиміляції, зни-щення. Так виникла та застосовувалася (а подекуди застосовується досі) одна з ланок політики брутального етноциду, який часто, а подекуди й безперервно, застосо-вувався до української нації упродовж ХІХ–ХХ сторіч” [9, 4].

У процесі колонізації України Російською імперією після Переяслава і постій-ного нарощування етноциду українців фальшива історіографія практично служила дійовим інструментом державної політики, яку реалізовували через ліквідацію українського шкільництва, в забороні відкривати українські університети та інші вищі школи, шляхом обмеження аж до повної заборони українського книгодруку-вання, періодики, театру, громадських просвітницьких товариств тощо. Понево-лювачі сподівалися, що неосвічений народ, без національно свідомої інтеліґенції, яка творить національну історіографію і впливає на формування патріотичних почуттів, приречений на повну втрату своєї ідентичності, поступово загубиться, як це сталося з десятками північних угро-фінських народів, у великому “русскому морі”. Як

1 Докладніше про спекулятивні маніпуляції українофобів історичною етнонімікою див. [19].


імперська влада пильно стежила, щоб українці перебували у стані свого історичного безпам’ятства, свідчить хоч би такий факт: у Шевченковій поемі “Катерина”, що була в “Кобзарі” 1840 року, цензор викреслив вислів “дуби з Гетьманщини стоять”, хоч вжитий він був тільки на означення столітнього віку дерев. Але що говорити про історію, коли українців позбавляли найголовнішого – рідної мови, яка наприкінці ХVІІІ століття була заборонена у вищій школі, “а на початку ХІХ ст. у зв’язку із заснуванням у Петербурзі міністерства народної освіти (курсив М. Драгоманова. – М. Ч.), малоруську мову вигнали навіть із початкових шкіл” [16, 73].

Поневолена російським царатом Україна, незважаючи на те, що в ній все менше з чужої школи виходило національно свідомої інтеліґенції, виявляла гостру протидію сіянню у свідомість громадськості великодержавної облуди і національного безпам’ятства. До раніше згаданих козацьких літописів і мемуарів саме в той час долучився тоді найвизначніший твір української національно-політичної думки – “Історія Русів або Малої Росії” невстановленого автора, який концептуально про-довжив традицію козацької історіографії, палко утверджував природне, моральне й історичне право українців на незалежну від Москви і Польщі державу. Проте цей популярний твір, хоч і написаний російською мовою та лояльно до влади, не був тоді надрукований; він, як і козацькі літописи, поширювався в рукописних копіях, вперше його опублікував український учений-патріот Осип Бодянський у мало-тиражному науковому московському виданні аж в 1846 році. Тоді ж, у 40–60-х роках, у подібних виданнях побачила світ і козацька літописна історіографія. Свідома частина українського суспільства розуміла, що історичне безпам’ятство, чужа інтерпретація національної історії – це шлях до виродження народу. Не випадково молодий Тарас Шевченко так палко закликав українців уважно вивчати свою правдиву історію України, не приймати на віру чужу облуду, скидати кайдани, успадковані батьками від Москви і Варшави, вчити своїх дітей, “Щоб не сонним снились Всі неправди Перед вашими очима”, закликав “не вірити на квитанцію москалеві” – “Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Ким, за що закуті?..” Шевченкове хвилювання за долю України було зумовлене його глибоким усві-домленням важливості осмислення українцями власної правдивої історії, – об’єктив-ної, а не фальшованої московськими придворними істориками.

У той час, коли у Європі і в Америці розвалювалися останні бастіони абсолюти-ських феодально-кріпосницьких режимів, ширилися ідеї лібералізму і демократії, поневолена, з обкраденою і сфальшованою імперською історіографією Україна згадувала свою козацьку вольницю і мріяла про свого Вашингтона з його праведним законом. Патріотична інтеліґенція прагнула, кажучи Шевченковими словами, зняти луду з очей дітей своїх, накладену писаннями придворних істориків. У 20-х роках ХІХ століття взявся за це Олексій Мартос у п’ятитомовій історії України, яка через цензурні умови не вийшла у світ і тільки фраґментарно стала відома. Щасливішим був Дмитро Бантиш-Каменський, який, запозичивши багато матеріалу з рукописної ще тоді “Історії Русів”, написав лояльну до влади свою “Историю Малой России” і, дякуючи сприянню малоросійського генерал-губернатора князя М. Рєпніна, зміг її 1822 року видрукувати. Під впливом тієї ж ще рукописної “Історії Русів” у Москві в 1842–1843 роках видав свою “Историю Малороссии” у п’яти томах (3 томи в ній заповнені документальними матеріялами, описами джерел, козацьких полків, генеральних старшин, вищого духовенства, хронологічними таблицями та іншими коментарями) Микола Маркевич. Петербурзька цензура пропускала такі видання,


оскільки їх зміст в загальному був лояльний до панівного колоніального в Україні режиму, не руйнував канонів великодержавної історіографії. Автори цих праць титулували Україну як Малу Росію, що в імперському сприйманні мислилася як споконвічна частина великої імперії, до того ж вони переважно концентрували увагу на боротьбі козацтва з польськими та турецькими загарбниками, і це виглядало як захист великого російського ”отєчєства”. Офіційне слов’янофільство як засіб великоімперської експансії плекало тоді надії, що романтичне піднесення націо-нально-визвольних прагнень у поневолених слов’янських країнах тільки сприятиме реалізації далекосяжних планів московських правителів. Ідеологи казенного слов’янофільства по-своєму сприймали національно-культурне пробудження понево-лених слов’ян. Історична минувшина України у цьому національно-культурному пробудженні бездержавного слов’янства була особливо сприятливим ґрунтом. “Героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апотеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчости. Козаччина остільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя. Козаччина, як витвір українського народнього духу, як уособлення вільнолюбивих ідеалів, козаччина, що іще була така свіжа в пам’яти народу й жила в його тисячних піснях і переказах, овіяна всіма чарами поезії, – на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвідок і поклала глибокий відпечаток на ввесь розвиток української історичної думки” [13, 7–8]. У цій хвилі національно-культур-ного піднесення виступила ціла плеяда молодих видатних українських науковців, письменників, фольклористів, як М. Максимович, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Маркевич та інші у підросійській Україні, студентський гурт М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича та інші на галицькій підавстрійській займанщині у Львові. Цих ентузіастів підтримав морально і матеріально патріотичний осередок Миколи Верещинського у Коломиї, подібний на Перемищині, згодом на Буковині та Закарпатті.

Імперський двір від часу прагнень І. Мазепи визволити Україну з-під москов-ського ярма пильно стежив за суспільно-політичними процесами в Україні. Після виявлення таємного “Товариства З’єднаних Слов’ян” (1825) та придушення польського повстання 1831 року, якому симпатизувала польська знать українського Правобережжя, як запобіжний захід, було закрито Кременецький ліцей на Волині і для виховання “вірнопідданих слуг імперії”, як значилося у царському рескрипті, на його основі відкрито Київський університет (1834). Певною мірою з цих мотивів 1843 року у Києві заснована урядова “Археографічна Комісія”, в якій українські вчені видали 4 томи цінних для історії Правобережної України “Пам’ятників” (1845–1859), літописи Граб’янки (1853) і Величка (1848–1864), а з 1859 року ця комісія почала видавати серійно цінні матеріали до історії, але також тільки Правобережжя України. За задумом імперських стратегів всіма цими заходами, у тім числі історіо-графічного змісту, мав зміцнюватися ідеологічний фундамент півдня великоімперії, бо антипольські козацькі війни, гайдамацькі повстання, церковний рух проти окато-личення “малоросів” виставляла влада як прагнення російського “отєчєства” визво-литися від “лядського угнєтєнія”. До речі, з цього часу в офіційному лексиконі зникає штучна назва “Малоросія” на означення України. З централістичного погляду Москви, Україну заступає вже не та історично підмінна назва “Малоросія”, а лише географічний напрямок від центру – “Южная Россия” або “Юго-Запад России”.


Проте реальні суспільно-політичні процеси руйнували плани окупантів-колонізаторів, і про це свідчила поява у Київському університеті таємної організації з програмою М. Костомарова – Кирило-Методіївське Братство, – яке вбачало майбутнє поневолених слов’ян не у ярмі великоімперії, а в спілці вільних і рівноправних держав. Донощик-студент 1847 року видав його жандармам. Стеження за освіченими, патріотично настроєними українцями стало головним завданням таємної поліції. В її реляціях національно свідомі українці фігурують як небезпечні для держави “мазепинці”, “сепаратисти”, “українофіли”. Після нового антиросійського повстання поляків 1863 року на українців посипалися нові, безглузді в своїй дикості, з погляду цивілізованого світу, заборони мати українцям свою мову і книжку – валуєвський циркуляр 1863 та емський указ 1876 років з численними наступними доповненнями.

Так карамзінська історіографічна схема ніби споконвічної Російської велико-імперії з угодницької вінценосним особам кабінетної концепції в ідеократичній монархії практично перетворилася на “дійовий міф російської державної ідеології” [19, 102]. Цей міф повсюдно вбивали в голови в школах, у церквах, у війську, в урядових канцеляріях, популяризували в пресі, белетристиці, публіцистиці, академіч-них виданнях, ним некритично користувалися титуловані “вітчизняні” професори, академіки, його копіювали іноземці. У поневоленого українця цим “інструментом”, як писав Т. Зіньківський, виймали душу, робили з нього перевертня, донощика, як той студент Петров, що видав жандармам “третього відділу таємної імператорської канцелярії” кирило-методіївців, чи той священик, – батько Степана Руданського, який відмовлявся сина через те, що він не зрікався рідної мови і свого українського патріотизму, як той горезвісний Юзефович, що десятки років видавав українців Московщині, чи ціла фаланга перевертнів у нинішньму політикумі України… На цьому міфі ґрунтувалося казенне слов’янофільство (за народним визначенням, “слов’яноїдство”), що запускало щупальця за межі імперії у слов’янські країни. Імперська влада змушувала українця на державній службі перекручувати навіть своє прізвище на російський лад, а за цим ішла і моральна деґрадація особи. Наслідком такої деморалізації були оті – у Шевченковому визначенні – кирпигнучкошиєнко-ви, “раби з кокардами на лобі”, урядники-“каламарі” “з циновими ґудзиками на мундирах”, оте “варшавське сміття, грязь Москви”, яке в московських школах втрачало свою мову і національну гідність.

Проте у наукових колах істориків алогізми карамзінської історіографії викликали запитання. Щоб якось пояснити, наприклад, чому територія княжої Руси-України, її стольний Київ і всі інші міста заселені отими “малоросами”, які зрікаються цього штучно причепленого їм імені і звуть себе українцями, московський професор історії та імператорський академік М. Погодін придумав новий міф – про пришельців з Карпат, які нібито зайняли територію великоросів, що свого часу втекли від татаро-монголів на північ. За підтримки уряду “погодінська колонія” москвофілів появилася згодом і за межами імперії в Галичині, Закарпатті та інших частинах підавстрійської займанщини України, перетворилася врешті на платну аґентуру Російської імперії. На підмогу видумки М. Погодіна долучився згодом ще й професор-лінгвіст і також імператорський академік-українофоб О. Соболевський. Інший професор-шовініст, журналіст і публіцист М.Катков запропонував практичніший спосіб залагодження недоречностей в імперській історіографії і політиці – “обрусеніє окраїн”. Імперська політика і псевдонаука творили органічний симбіоз. “Російська історична наука ХІХ–ХХ ст. з готовністю взялася за опрацювання ненаукових міфів, що мали і мають приховати всі неприродні спекуляції. Так виникли, хоча б: звичайна схема російської


історії, яка виводить минуле Московщини безпосередньо з Русі та Києва; твердження про масову міґрацію руського населення з середньої Наддніпрянщини на північний схід в період монголо-татарської навали; переконання про єдину давньоруську народність (з запереченням існування первісних чотирьох східнослов’янських народів) і т. п.” [9, 5].

Отож, “дійовий міф” великоімперії, як магніт, притягав до себе російських шовіністів різних професій і ранґів, але, як влучно зауважив свідок тої політики, ефект від неї, особливо за межами імперії, був не такий, як сподівалися її творці. “Сказати по правді, серби й болгари, пригноблені турками, і західні слов’яни, притиснуті німцями, і справді мало знали Росію і любили її більше платонічно, як державу велику, дужу, сподівались тільки від неї помочі і простягали до неї руки ради тієї помочі. Росія здавалась для них ніби якимсь мітичним краєм, без міри багатим, де сяють золотоверхі церкви та палати, де течуть молочні ріки. І доки вони її добре не знали, доти любили, тим більше, що до чеських слов’янофілів обізвались попереду в Росії і справді слов’янофіли-гуманісти, як Бодянський, Григорович. Але як слов’яни дізнались про Росію справдешню, дізнались реально, а не поетично з чудової далечі, то заспівали іншої. З-за гуманістів-слов’янофілів незабаром вигля-нули консервативні великоруські слов’янофіли, ті лісові кощеї, кікімори та ґетевські “лісові царі” і заспівали до них приманюючу пісню: Прийдіть, мов, до нас в наші обіймища! Дамо вам чертоги й перли, і сади, і фонтани… дамо вам православіє і великоруську народність, навіть почіпляємо вам здорові дзвони на ваших дзвіни-цях… тільки забудьте свій язик, занедбайте свою літературу, поступіться своєю національністю, прийміть великоруську літературу, а свою хоч і в піч викиньте! – і ми вас задушимо від палкого кохання на своїх грудях! Західні слов’яни просто схара-пудились, як І. Аксаков, Погодін, Ламанський та Катков і інші кощеї та кікімори Великої Руси заспівали їм такої пісні про “обрусение славянщины” [20, 174–175].

А тим часом інший московський професор-історик і імператорський академік С. Соловйов у капітальній 29-томовій “Истории России с древнейших времен”, виданій у 1851–1879 роках, незважаючи на очевидні алогізми карамзінської історіографічної конструкції, продубльовував її традиційну схему нібито споконвічного імперського великодержавництва. Подібні “капітальні” праці, яких у російській історіографії є чимало, “своїми шовіністичними ненауковими процеду-рами довели, як часто політика панівних імперських націй є ворогом об’єктивної науки, як часто відбувалося падіння різних “єдиноправильних” концепцій до рівня хоча б вимушеної напівправди” [9, 3]. Так ще й авторитетом академічної науки через школи та адміністрацію зросійщували українську інтеліґенцію, щоб “з диким консервативним характером, з китайською фанаберією”, як пише той же свідок цих заходів І. Нечуй-Левицький, тягнути все назад “і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости” безмежній звести у небуття народ з великою історією, з багатою культурою. Шовіністи-русифікатори, засліпленні ідеєю великоімперії, не здатні були і не прагнули збагнути закони процесу історичного розвитку, бо, як заявив український інтеліґент-патріот того часу, “хоч би над нами висіла не одна Москва, а цілих десять”, “коли в нас є ідея, то її не можна вбити, бо ідея, як пара: запри її в залізо, а вона й залізо розірве, а таки вилетить на волю” [20, 153].

Ідея національної волі українців як глибинне джерело історії до другої половини ХІХ століття більше чи менше виразно пробивалася до суспільної свідомости з


усього, що ентузіястично у жорстоких підцензурних умовах могла зробити патріо-тична еліта – зі збірників фольклору, етнографічних нарисів і художніх творів, козацьких літописів і мемуарів, з окремих історіографічних праць, навіть процензу-рованих, чи таких підпільних політичних документів, як “Книги битія українського народу” кирило-методіївців… Але все то були розрізнені імпульси національної свідомості, яку дедалі більше і брутальніше приглушувала імперська влада й ідеологія, прагнучи всіма силами затінити давню історичну традицію осмислення українцями своєї княжої минувшини, своїх національних первнів. Українській суспільності конче не вистачало концептуально цілісної і системної науково об’єктивної історіографії своєї минувшини, яку легальним способом донести до свідомости загалу у підневільних умовах було неможливо. Треба було шукати іншої форми, щоб відкрити очі суспільности на правду національної історії. Михайлу Драгоманову судилося стати піонером у виконанні цього надзавдання в українській історіографії.

Обставини особистого життя М. Драгоманова сприятливо склалися для виконан-ня такого завдання. Він народився 18 (6) вересня 1841 року в дворянській родині з козацького роду в Гадячому на Полтавщині – в родині, яка мала стійкі опозиційні настрої до московського самодержавства. Батько, “як багато тодішніх українських паничів, замолоду служив у Петербурзі”, але не відцурався свого краю, не став ні столичним канцеляристом, ні повітовим дворянським урядовцем у рідній Полтав-щині, а захоплювався самоосвітою, вивчаючи західноєвропейську філософію ХVІІІ століття та політичну історію. Водночас він боронив посполитих козацьких нащадків, селян від рекрутчини та інших кривд влади; “за те його терпіти не могли місцеві урядники і більша частина поміщиків” [1, 331–332], – згадував М. Драго-манов. Рідний брат батька Яків, прапорщик, служив також у канцелярії військового міністерства у Петербурзі. Повернувшись в Україну, вступив до таємного “Товариства З’єднаних Слов’ян”, зазнав ув’язнення, заслання, перебував під наглядом поліції. Свої художні твори і переклади поміщав у петербурзьких газетах та журналах. Рідна сестра М. Драгоманова Ольга – відома українська письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки. У родині Драгоманових особливо шанували свого родича, письменника і фольклориста А. Метлинського, під впливом якого батько М. Драгоманова записав багато народних пісень та леґенд. Родина була також у приятельських стосунках з письменниками і фольклористами братами Рудченками – Іваном і Панасом.

Роки навчання у Гадяцькій повітовій школі (1849–1853) сприяли розвитку в учня цікавости до вивчення історії. Він уже тоді перечитав “майже всі цікаві книжки” у батьковій бібліотеці, “особливо подорожі та історичні твори (в тім числі двічі “Историю Государства Российского” Карамзіна”). Батькові М. Драгоманов особливо вдячний був за розвиток “інтелектуальних інтересів”, тобто за виховання потягу до знань, та за спільність поглядів на суспільно-політичні процеси в країні, з приводу чого, як згадує М. Драгоманов, тоді між батьками і дітьми у панських родинах бували гострі конфлікти – йшлося про звільнення селян від кріпацтва. У Полтавській гімназії (1853–1859) латинь і римська та грецька старовина тільки поглибили це зацікавлення історією, але новітніші процеси в Україні навколо знесення панщини майбутнього історика повернули обличчям до осмислення деспотичного самодер-жавства. Тут особливий вплив мав учитель історії, який особисто знав політичного еміґранта О. Герцена, давав читати його твори, “щоби вкорінити в собі гуманні й ліберальні ідеї”, наставляв вивчати іноземні мови і читати історичні та політичні


твори чужими мовами, “бо, казав він, на російській мові уряд може, коли захоче, заборонити усю літературу” [1, 331–332]. Цей педагог розкривав своїм вихованцям сутність тоді найважливіших суспільно-політичних процесів у Західній Європі, таких як визвольна війна в Італії, реформація, англійська і голландська революції, національно-демократичний зміст філософії ХVІІІ століття та закордонний соціаліс-тичний рух, напрями суспільно-економічного життя. З вдячністю згадував М. Дра-гоманов учителя-латиніста, який “придавав більше значіння літературі, ніж дрібни-цям граматики”, та натураліста, який, на відміну від поширеного тоді серед молоді нігілізму не протиставляв закони виживання в природі ідеям гуманізму у людському суспільстві.

Не випадково начитаний, опозиційно настроєний до владного режиму випускник гімназії ввійшов у конфлікт з наглядачем гімназійного пансіону і був позбавлений права будь-де продовжувати навчання. Цей присуд відмінив визначний учений-медик М. Пирогов, тодішній куратор Київської шкільної округи, прихильник недільних шкіл для молоді навіть з українською мовою навчання, за що і був швидко звіль-нений з посади. Саме до праці в цих школах ентузіястично прилучився майбутній студент-історик Київського університету М. Драгоманов, як сам визнавав, насам-перед “з ціллю політичної пропаґанди” [1, 334]. Публічною похвалою педагогічної діяльности опального М. Пирогова він знову привернув до себе увагу і настороженої влади, і зацікавленої частини ліберальної університетської професури. З пропаґандою нічого не вийшло в школах через дуже неоднорідний склад учнів за рівнем підготовлености та соціальним складом. Довелося більше думати про створення підручників та над методикою навчання. А до всього наляканий ростом протестних настроїв уряд 1862 року недільні школи закрив і для протидії “польській пропаґанді”, як писали в офіційній пресі, уряд вирішив готувати учителів для сільських шкіл у “Временной Педагогической Школе” в Києві. Студент-історик М. Драгоманов, який вже перейнявся педагогічними проблемами, написав про них брошуру “Народні школи на Україні” та пізніше ще низку статей, разом з гуртом товаришів радо погодився безплатно працювати у цій школі, бо в ній адміністрація допускала навчання на початках навіть українською мовою. Як і можна було сподіватися, школа у правлячих верхах швидко стала об’єктом пильної уваги охоронців Росії від революційної пропаґанди, зокрема Синоду відданої імперії Російської православної церкви. “Київські попи напали на нашу Педагогічну Школу, як таку, в котрій преподають “нігілісти” і “українскі сепаратисти”, – згадував М. Драгоманов. – Попів піддержали “Московские Ведомости”. Кінчилося тим, що міністерство “чтоб сделать уступку общественному мнению”, прогнало із Пед. Школи преподавателів студентів (замінивши їх учителями гімназії – платними) якраз тоді, коли ті студенти, кінчивши курс 1863 р., получили офіціяльно право бути учителями навіть у гімназіях. Між такими був і я, – удруге без всякого резону відірваний від любимого діла, та ще й тоді, коли я мріяв, випробувавши ще раз свій курс на практиці, печатати його!” [1, 335–336]. І як при цьому не зрозуміти, чому такі віддані імперії служителі церкви перетворювали опозиційне до влади студенство на “атеїстів”.

Як визнавав М. Драгоманов, у формуванні його суспільно-політичних поглядів важливим чинником було прагнення польської аристократії на Правобережній Україні відновити свою державність у колишніх історичних межах. Він, ліво-бережець, до безпосереднього знайомства з представниками цих кіл, “спочував їм, як жертвам російського деспотизму, хоть усе-таки як українець не зовсім забув про те,


як Польща притісняла Україну (іще дитиною я прочитав “Историю Малой России” Бантиша-Каменского)” [1, 338]. У Києві він наочно переконався, що ця аристократія більш ворожо настроєна проти українців, ніж проти Росії, а ще більше “був потрясений тим, що навіть студенти-поляки”, які ревно моляться у костелах, “б’ють своїх слуг”. Це вже ніяк не вкладалося у його демократичні уявлення освіченої людини. Польські панівні верхи не мислили собі відновлення своєї також велико-держави без України. І, зрозуміло, такі прагнення також намагалися обґрунтувати історіографічно. У такому зіткненні імперських російсько-польських посягань фор-мувалася і свідомість українського патріотичного студенства, яке в університеті окремо від польських студентів згуртувалося в своїй організації. “Той кружок дбав про розвиток української мови і літератури і бажав самостійного стану української нації перед польською і великорускою (російською)”, мріяли українську державність у формі “старої козацької республіки”, про селянське повстання, як описана Шевченком Гайдамаччина 1768 року, “стояли за народну мову в школах”. “Польські претензії на володіння правобережною Україною страшенно обурювали українців, котрі, по реакції, готові були, подібно галицьким русинам у 1848 р., зійтися з царським урядом для боротьби з поляками” [1, 339].

У цьому гострому національному і соціальному українсько-польському зіткненні протилежних позицій радикально настроєного студентства спливали на поверхню, як і в українсько-російських стосунках, реалії історичного минулого між народами і державами. Після поразки “листопадового” польського повстання 1830–1831 року, після закриття російським урядом польського університету у Вільні та польського ліцею у Кременці у Київському університеті згромадилося найбільше студентів з родин польської шляхти правобережної України, Литви, Білорусії, хоч “університет був уже цілком російський і всі науки викладалися в ньому по-російськи. Одначе, головна маса студентів у ньому були діти польських поміщиків з правобережної України. Польське студенство жило своїм окремим життям і в своїх настроях та поглядах одбивало загальні настрої й стремління тодішнього польського грома-дянства. Невважаючи на суворий догляд російської адміністрації, серед нього ширилася пропаґанда революційно-демократичних думок, звернутих усе в однім і тім самім напрямку – до відбудови Польщі. В другій половині 30-х років по всій правобережній Україні поширилася низка таємних польських організацій, на чолі яких стояв Симон Конарський. Але організацію було викрито, Конарського схоплено і розстріляно, заарештовано й покарано чимало учасників цієї організації – студентів Київського університету. В зв’язку з цим зачинено на якийсь час і самий університет (1839 р.) та заведено в йому нові суворі порядки” [12, 14]. За таких гнітючих обставин як своєрідний протест проти сумирної аристократії, її французоманії і салонної шляхетности серед польської молоді в 40–60-х роках пройшла хвиля химерного і цинічного гультяйства з нехтуванням пристойности у поведінці, вислов-люваннях, переодяганням у селянську одежу, пияцтвом запанібрата з селянами в шинках і таке інше – хвиля так званого “балагульства”, що торкнулася молоді і в українських поміщицьких родинах з т. зв. “мочемордієм”. Проте це аж ніяк не було ознакою демократизму балагулів, які били своїх кріпаків гірше, як степенні пани. Саме це найбільше вразило М. Драгоманова.

Напередодні нового польського повстання – “січневого” 1863 року – польське студентство й шляхта в Україні діяльно формували свої конспіративні територіяльні організації – “ґміни” (земляцтва). У Києві, в університеті відбулася бурхлива ферментація поглядів на стосунки з українцями, які революційне гасло поляків “за


нашу і вашу свободу” сприймали як облуду задля реставрації втраченого польського панування. Серед студентства від “балагульства” десь 1856 року відлучилася най-поважніша, найбільш освічена й інтелектуальна молодь, яку назвали “пуристами”, бо ставила вона своїм завданням дотримуватися високої моральности, тверезости, серйозного ставлення до навчання і бути не формальними, а справжніми демокра-тами не тільки у поглядах, а й у своїх практичних вчинках. Організатором і ідейним лідером цієї течії серед студентів став старший за віком і з певним життєвим досвідом лікар, який за своїм справжнім покликанням ще й став студентом історико-філологічного факультету, Володимир Антонович (1834–1908). Саме йому судилося стати сподвижником М. Драгоманова у руйнуванні україновбивчого московського імперського міфу “великої Русі” на княжому київському фундаменті. Вражає те, що об’єднала ці дві постаті не етнічна спорідненість, а інтелектуальна глибина мислення, широка ерудиція знання предмету історії, висока моральність ученого в утвердженні істини супроти панівної казенної фальші. Набув ці якості В. Антонович за обставин багато в чому відмінних, а багато в чому і подібних до умов навчання і виховання М. Драгоманова.

Син від другого шлюбу енергійної полячки-патріотки, вчительки у панських родинах на Правобережжі, та освіченого політичного еміґранта угорця Йонаша Джідая, В. Антонович успадкував через ускладнення обставин хрещення прізвище першого маминого чоловіка; як і М. Драгоманов, старанням турботливого батька та гарних учителів в Одеській гімназії отримав добрі знання і навички самоосвіти вже зі шкільних років. Як пише біограф ученого, батько “старався прищепити молодому хлопцеві демократичні погляди. Наука Джідая впала на підходячий ґрунт. Картини панської пихи у відносинах до нижчих, зневажливе відношення до батьків, бідних службовців, збоку заможних дідичів, у яких вони служили, мабуть, глибоко запали в душу дитині й викликали в ній несвідоме, може, почуття протесту проти нерівенства й несправедливости у людських взаєминах. Читання французьких авторів ХVІІІ віку, філософів та публіцистів, які проповідували ідеї демократичної рівности, релігійної терпимости й політичної свободи, довершило сформування поглядів і переконань молодого Антоновича” [12, 20].

Професію лікаря В. Антонович здобув в Киїському університеті за наполяганням матері, а напередодні польського повстання 1863 року він уже мав закінчені студії на історичному факультеті того ж університету і викладав історію у кадетському корпусі. Тоді в Україні перед поляками-шляхтичами “суд власного сумління”, як висловився В. Антонович, ставив дилему: “або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутись до народности, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любов’ю по мірі сил спокутувати все зло, яке вони зробили народу, що вигодував багато поколіннів вельможних колоністів, і котрому ці останні за піт і кров платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, гідности, – або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитись в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися самому перед собою од сумного докору в тому, що, мовляв, і я також колоніст, також плантатор, що і я посередно чи безпосередно годуюсь чужою працею, заступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату я заліз непроханий, з стремліннями йому чужими, що і я належу до табора, який старається загальмувати народний розвиток тубільців, і що без вини поділяю відповідальність за їхні вчинки” [12, 23].

В. Антонович рішуче порвав з шовіністичним антиукраїнським шляхетським середовищем. Про це визначальне для всього його життя рішення він писав: “Розу-


міється, що я зваживсь на перше тому, що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками і примхами, мені легше було розлучитись з ними, ніж з народом, серед якого я виріс, який я знав, якого гірку долю бачив в кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, із уст якого я чув не одну сумну пісню, що роздирає серце, не одне чесне дружнє слово (хоч я й був панич), не одне зворушливе оповідання про загублене в смутку й безплодній праці життя, який, одним словом, я полюбив більше од своїх шляхетських звичок і своїх мрій” [12, 23–24]. Вчинок В. Антоновича керівники шляхетської корпорації вважали за зраду нації, над ним влаштували дворянський суд, шантажували, примушучи відмовитись від свого рішення. “Погрози скоро справдилися. На Антоновича подано було з ріжних місць аж 42 доноси до канцелярії київського генерал-губернатора. Поліція звернула на його увагу, і в результаті виникло діло “об устройстве коммунистического сообщества”, в якому Антоновича та його товаришів обвинувачено в соціал-революційній пропа-ґанді серед селян. Антоновича багацько разів тягали на допити й нарешті залишили під гласним доглядом поліції. Кілька разів роблено у його труси” [12, 36]. Польський публіцист Зенон Фіш під псевдонімом “Тадеуш Падалиця” в журналі “Основа” у публічному листі “До пана Вл. Антоновича” назвав його “перевертнем”. У відповідь на цей шовіністичний випад В. Антонович у тому ж журналі надрукував свій знаменитий маніфест російською мовою “Моя исповедь”. У ньому В. Антонович заявив: “Отже ви, пане Падалице, ви праві – я перевертень, і я пишаюсь цим так само, як пишався б в Америці, ставши з плантатора аболіціоністом, або в Італії, коли просвітивши свій спосіб думати, я з паписта зробився б чесним, трудящим слугою загальнонародної справи” [12, 42]. Як відзначив біограф ученого, “ця сповідь була національним маніфестом цілої групи людей з-поміж правобережної шляхти, що повертались до свого народу і які мали потім своїх наступників в кожному поколінні, приваблюючи під свій прапор багато ідейних і талановитих представників шляхет-ського суспільства” [12, 42]. Такі ж випробування перетерпіли з Антоновичевого гурту Тадеуш Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук та інші, у свідомости яких правда історичної долі українців здолала пихату кривду загарбника. Імперська великопольська українофобія блокувалася з великоросійською у тому, щоб топтати інтелектуальний цвіт польської молоді, яка поставила справедивість і чесність у ставленні до українського народу вище від амбіцій жадібних понево-лювачів.

У Києві В. Антонович дуже пильно студіював літературні та історичні джерела про Україну – від козацьких літописів, “Історії русів”, праць Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Ріґельмана до фольклорних збірників М. Максимовича, І. Срезнев-ського, А. Метлинського та “Кобзаря” Т. Шевченка. За декілька років під час літніх канікул він з товаришами пішки обійшов майже всю правобережну і степову Україну, Крим, вивчаючи людей та історичні місця. Таке “ходіння в народ”, вживання “хлопоманами” української мови дуже турбувало не тільки російську поліцію, а й польську шляхту і католицьке духовенство. Мандрівники поширювали українські книжки, як, наприклад, “Граматку” П. Куліша, організували навчання селянських хлопців у підпільній школі. Антоновичів український патріотичний гурт, цілком логічно, приєднався до української патріотичної організації “Громада”, що виникла 1861 року в Києві і брала активну участь у роботі недільних шкіл. У цій організації, де зібрався цвіт української патріотичної інтеліґенції за спільною працею


зійшлися два світочі справжньої науки про історичну долю поневоленої України – історик В. Антонович та історик і фольклорист М. Драгоманов.

Життєві та ідейні прямування М. Драгоманова й В. Антоновича зійшлися саме у ту пору, коли в Російській імперії криза феодально-кріпосницького режиму сягала свого апогею, коли в громадській думці домінував погляд про необхідність фундаментальних змін суспільно-економічних умов життя, “коли молодь стала знева-жати все, що старе покоління побожно шанувало: релігію, державність, моральність, закон, родину, власність, навіть мистецтво, поезію і таланти” [18, 556]. Разом з цим російські нігілісти абсолютизували вульгарний матеріалізм, утилітаризм, аморальний практицизм (мета виправдовує будь-які засоби), глибокі аналітичні студії суспільних явищ підміняли демагогічними гаслами радикалізму. Цей нігізізм тодішнього росій-ського студентства і молоді не зважав і на національно-визвольні змагання понево-лених народів, подібно як і борці за відновлення історичної Польщі не хотіли зважати на національно-визвольні прагнення українців. Розуміється, для таких достатньо освічених, глибокомислячих і патріотично настроєних істориків-опози-ціонерів, як М. Драгоманов та В. Антонович, відкривався інший шлях супільно-політичної боротьби. Вони склали інтелектуальне ядро “Громади” української патріотичної інтеліґенції (з часом її стали називати “Стара громада”), активно включилися в організацію і працю недільних шкіл, заповзялися за реалізацію ідеї народної освіти і просвітницької праці для народу, стали активно дописувати до українського журналу “Основа” та інших петербузьких журналів проґресивного напрямку. Як молоді науковці-історики – дослідники античности – перейшли до вивчення матеріалів української історії: М. Драгоманов у фольклорі слов’ян, зокрема українців, В. Антонович – в актах до історії правобережної України у Київській Археографічній Комісії.

Молодого історика М. Драгоманова особливо хвилювало, що у перших деся-тиліттях ХІХ століття у свідомости українців обірвалася і заглухла традиція власної історичної пам’яти. У листах він пригадує, що ще в 30–40-х роках існувала певна національно-державна українська традиція серед лівобережного дворянства, серед нащадків козацької старшини – тієї верстви, до якої належав сам М. Драгоманов. Національно-державну свідомість у цьому середовищі підтримувала популярна “История русов”, з неї тоді Шевченко брав цілі картини “і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як “История русов” у 1844–1845 роках” [4, ч. 4, 147] – писав пізніше М. Драгоманов. У “Листах на Україну Над-дніпрянську” він згадував, що тоді в гуртку Капністів та інших освічених українців іще в 50-х роках уперше прочитав “Сон”, “Кавказ” Т. Шевченка і що він у хлоп’ячих роках мав пригоду замічати вплив братів Капністів на краєвих панів і різночинців (попів, лікарів і т. д.). А вже у другій половині ХІХ століття, за його спостереженням, у свідомости освічених українців під гнітом Московщини власна державницька традиція сприймалася ніби пережитком. Більше того, українські історики “якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське – нікому було привчити українців пишатися своєю славою”, це тільки в 30–40-х роках “горстка людей попокричала про славу козацької України: але зараз же сама знайшла в її плями – і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, то пізнає їх найскорше з учених праць Костомарова, Лазаревського і Антоновича” [14, 7–8], – писав М. Драгоманов. Вражала його несправедлива позаісторична критика новітніх істориків начебто аристократизму діячів минулого: “Праці істориків-демократів фальшують діло найгірше, бо вони катають в ус і в рило не тільки Мазеп, але й Виговських і Полуботків, а про Петрів і


Катерин по меншій мірі мовчать” [15, 55], – писав згодом І. Франкові. До якого стану довело цілеспрямоване витравлювання російським імперським режимом історичної пам’яти зі свідомости українців, добре пояснила історик Олександра Єфименко під час утворення УНР у 1917 році. Вона писала, що громадяни народженої держави зовсім не знають своєї історії, не знають її і українські інтеліґенти. “Та і як би воно могло бути інакше, – писала вона. – Адже вся ця верхня культурна верства україн-ської народности набувала свою освіту в середній або вищій російській школі. З українською історією доводилося знайомитися з підручників російської історії, ретельно профільтрованими Вченим комітетом Мін[істерства] Нар[одної] Пр[освіти]. В цих підручниках учні находили і українську історію: в коротких – по декілька десятків рядків, у просторих – по декілька сторінок. З цих рядків і сторінок учні довідувалися про Люблінську і Брестську унії, про козаків і Богдана Хмельницького, як возз’єднувача, про зраду Мазепи, реформи Катерини – і все… І ось на такому-то вутлому фундаменті доводиться поспіхом створювати широке ознайомлення населення з його рідною історією…” [2, VI ].

Це насаджування імперією українцям безпам’ятства історик М. Драгоманов добре бачив, бо сам учився і працював у тодішній школі, був переконаний, що “без рідної історії не може рости соціяльно-політична думка країни, а старі “Истрии Малороссии”, як Бантиш-Каменського або Маркевича, тепер не годяться” [4, ч. 2, 429]. Тому не випадково за такого стану української історіографії і шкільного її вивчення М. Драгоманов – молодий історик античности (“Вопрос об историческом значении римской империи и Тацит” – така тема його маґістерської дисертації) – взявся за вивчення української історії, а ще більше за ознайомлення з нею української суспільности за умов повної протидії цьому влади. Для цього обрав він вивчення і видання творів українського народного історичного ліро-епосу. 1867 року він з В. Антоновичем задумали серійно видавати збірники українського фольклору – останнє, що ще не заборонила на той час російська цензура з українських видань. Кмітливі науковці-патріоти за прикладом свого попередника М. Костомарова збаг-нули, що багатющим корпусом українського фольклорного матеріалу з національної історії за тих політичних обставин залишилася єдина можливість легально представити суспільності і світові правдиву національну історіографію українців. “Швидко ми видали дві книжки казок і дві пісень, – згадував М. Драгоманов, – а в 1869 р. я вкупі з проф. Антоновичем засів за звід українських політичних пісень з історичним коментарем, – перші два томи котрих видані були у Києві в 1874 і 1875 рр. під заг[оловком] “Исторические песни малорусского народа, с примечаниями Вл. Антоновича и М. Драгоманова”, – т. І (Песни века дружинного и княжеского, Х–ХV в.; песни века козацкого: А) Борьба с турками и татарами ХV–XVI в.); т. ІІ (Песни века козацкого: В) Борьба с поляками до см[ерти] Богдана Хмельницкого 1657 г.” [1, 348]. Зрозуміло, це видання було тільки початком задуманого фольклор-ного історіографічного корпусу з чіткою хронологічно-тематичною структурою – від найдавнішої, княжої доби до доби Козаччини. Всупереч імперській офіційній міфічній псевдоісторіографії український фольклор доступною і незаперечною мовою представляв світові правдиву національну історіографію Руси-України.

Укладачі видання й автори наукового його коментаря у “Передмові” у дуже точній, глибоко продуманій та ретельно зредагованій формі задля безпеки від цензури і нападів критики великодержавників-українофобів зробили важливі концеп-туальні акценти, які раніше в окупованій Україні годі було вип’ячувати, бо видання і


так лежало “на дні” небагатьох академічних книгосхович та архівів, а імена його авторів – у реєстрах суворо проскрибованих “буржуазних націоналістів”. Концеп-туально протилежна імперській ідеологемі споконвічної “великої Руси” позиція укладачів видання історичних пісень українського народу, мабуть, залишилася поза увагою обізнананого з цією працею вузького кола читачів, бо і до сьогодні ніде про це дослідники не пишуть… Саме тому на концептуальних моментах змісту перед-мови до “Історичних пісень українського народу” В. Антоновича і М. Драгоманова вважаю за можливе тепер зупинитися, бо позацензурні женевські праці М. Дра-гоманова – “Нові пісні про громадські справи (1764–1880)” (1881), “Політичні пісні українського народу XVIII–ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова. Частина перша. Розділ перший” (1883), “Політичні пісні українського народу XVIII–ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова. Частина перша. Розділ другий” (1885) – тема іншої статті, хоча вони є продовженням уже початого авторами в умовах окупованої МосковщиноюУкраїни.

Автори передмови до двотомника історичних пісень насамперед наголосили на тому, що український народ за свою історію витворив унікальний як за багатством, так і за високими естетичними якостями ліро-епос, якого нема у європейців з давніми культурно-історичними традиціями. Далі вони відкинули формально-стереотипне визначення історичних пісень як таких, “котрі промовляють про осіб і події (курсив В. Антоновича і М. Драгоманова. – М. Ч.), переважно відомі і із писаних джерел, і таких, що відігравали визначну ролю в історії народу” [14, І]. Зміст стереотипного поняття “історичні пісні” вони розширили і поглибили: “Іменовані особи і події можуть бути зрозумілі тільки у зв’язку зі всім уладженням, яке їх оточує; вони – тільки зовнішні покажчики тих процесів, які відбуваються у загальнонародному житті”. У поняття “історичні пісні” автори вклали “всі пісні, у яких відобразилися зміни суспільного ладу цього народу (курсив В. Антоновича і М. Драгоманова. – М. Ч.)” [17, ІІІ]. Такі пісні В. Антонович, а ще більше М. Драгоманов у наступних своїх працях визначили точнішою назвою – політичними піснями. Тут же вони пояснили, що інші пісні відображають у собі історію релігійно-обрядового, родин-ного, економічного, тобто господарського життя, але відібравши з-поміж цих пісні саме історичні, хоч якби їх не називали за формою, з відбраженням суспільних процесів, “ми отримали поетичну історію суспільних явищ у Південній Руси (курсив В.Антоновича і М.Драгоманова. – М. Ч.) щонайменше від ІХ в. до таких сучасних подій, як припинення панщини й угорське повстання в Австрії в 1848 р., – і як звільнення селян і польське повстання в Росії у 1861–1863 р.” [17, ІІІ–IV]. Далі автори передмови відзначили: “Багатство такого роду пісень і яскравість, з якою збереглися у них риси такої тривалої історії тим більш вражаюча, що всі наші пісні записані у найновіший час, у ХІХ в., і всі збережені у пам’яти неписьменного сільського народу” [17, ІV].

Концептуальність іншого, неімперського укладу висвітлення національної історії українського народу через його історичний ліро-епос автори двотомника проде-монстрували і відповідною періодизацією фольклорного матеріалу за принципом хронології історичного процесу витворення цих пісень найактивнішою і визначаль-ною суспільною силою на кожному етапі розвитку українського суспільства. “Не заходячи в дуже сиву давність, дослідження якої на основі народної поезії буде завжди повне припущень, ми приймаємо за вихідний пункт політичної історії південноруського народу утворення військових дружин, які, маючи потім своїми чоловими з роду Рюриковичів, вершили долею Південної Руси до татарської навали і,


після зміни правлячої династії на Гедиміновичів, до 1/2 ХVI в., до Люблінської унії Литовської Руси з Польщею” [17, V]. Автори збірника зазначили, що хоч на Русі сильними були традиції народних громад, але найактивнішою частиною населення, яка переважала “у творчости пісень політичного характеру”, була військова дружина, а тому першій частині збірника дали назву “Пісні віку дружинного і княжого”. “Переглянувши ці пісні, – писали вони, – читач побачить, що міські віча, – рада міщан, – якщо і зустрічаються в них, але на другому плані, порівнюючи з дружиною, яка потім перейшла в боярство, і її вождями” [17, V].

В. Антонович і М. Драгоманов спростували вигадки М. Погодіна й інших українофобів про нібито пустинну Україну, яку залишили “великороси”, ховаючись на північ від татаро-монголів, і яку нібито заповнили пришельці з Волині і Галичини. Але ж під час владарювання литовсько-руських князів українська колонізація в ХV столітті дійшла до самого Чорного моря, а татари були відсунуті в Крим і до гирла Дунаю. Складні суспільно-політичні зміни для населення України настали з кінця ХV – початку ХVI століття, коли на Україну почалися турецько-татарські напади, а Україна опинилася у складі Литовсько-Польської держави, в якій українська владна верства полонізується, втрачає своє національне коріння, зв’язок з народними масами. Тоді “із народу починає виділятися вторинний військовий елемент – козацтво, який бере на себе ініціятиву в захисті країни, праці і цивілізації від татар, – а за тим і в захисті народности і свободи від польської влади і панів, почавши боротьбу з ними за урівнення своїх прав з правами дружинного стану, що пере-творився в поземельну аристократію” [17, VI]. Унаслідок такої складної боротьби козацтва з різнобічними ворожими силами частина України 1654 року опинилася під владою Московської держави. “Тут, особливо з перетворенням цього останнього в Російську Імперію”, пишуть автори, боротьба козацтва ще більше ускладнилася – боротьбою “місцевого козацького ладу з центральним державним ладом” [17, VІІ]. Як бачимо, висловитись виразніше про боротьбу українців з Московською імперією у підцензурних умовах було вже неможливо. Тут же автори натякнули, як імперія нищила українське козацтво на “службі воєнним інтересам держави” “на северо-западе” – це в багнистих місцях будівництва Петербурга і на “юговостоке” – це на спорудженні оборонних ліній та у війнах з Туреччиною. “Серед таких обставин, в яких перебувала значна частина области, населеної малоруським племенем, а особливо Подніпров’я, з XVI – по половину XVIII в. розвилася багата ІІ) Поезія козацького віку, що складає другу частину нашого збірника” [17, VІІ].

В. Антонович і М. Драгоманов далі показали, що новий етап національної фольклорної історіографії формувала національно-визвольна боротьба українців “за віру і волю” в умовах їх поневолення двома імперіями – Польською і Російською, в умовах посилення національного і релігійного гніту, “зміцнення порядків кріпосного, пансько-жидівського господарювання”. “Народ як і в минулому прагне скинути їх і виділяє із себе як протест в Галичині легіників, по-польськи опришків, в Україні гайдамаків, з яких перші зв’язуються з розбійниками, котрі водилися у горах Карпатських, а другі з Запорожжям, яке не перестало вважати своїм обов’язком боротьюу за віру і волю” [17, VІІ]. “Серед таких умов, які продовжувалися до самого поділу залишеної у Польщі области малоруської між імперіями російською і австрійською, (1772–1795) утворюються ІІІ) Пісні віку гайдамацького” [17, VІІ].

Як бачимо, боротьбу за волю і ту суспільну силу, яку вона мобілізувала в українському суспільстві, автори збірника цілком обґрунтовано вважали творчим


генератором історичного чи точніше політичного ліро-епосу. “Знищення гетьманства козаків малоросійських (1765), зруйнування Січі (1775), закріплення народу, “поспільства” старшині козацькій, перетвореній, відповідно до її бажання, у великоруських дворян, і цим останнім, отримавшим багаті помістя у Малоросії (1782–1793), падіння Польщі (1772–1795) зі зміцненням прав польських панів над малоруським селянином Грамотою про дворянство і більш м’яким для селян австрійським регламентом про роботу, панщині (1774), докладна реґламентація участи мас народу у військовій службі російській і австрійській, – все це явища майже одночасні. Вони відкрили нову епоху пісенної творчости малоруської, створили IV) Пісні віку рекрутського і кріпацького, які ввібрали в себе і перетворили і багато пісень більш ранньої епохи” [17, VІІІ]. П’ятий етап історико-політичного ліро-епосу українців – Пісні про волю – згенерований був знесенням панщини в австрійській займанщині 1848 року та скасуванням кріпацтва у російській займанщині 1861 року, а також антиімперськими угорським повстанням 1848 р. в Австрії та польським 1863 року в Росії. Українські пісні про волю в цей період “зливаються з піснями про угорський і польський рух”.

У кожній хронологічно-тематичній частині цього аналітичного зібрання фольклору автори виділили ще окремі підтеми і наголосили, що пісні від ІХ століття до другої половини XVII століття у першому томі “представляють собою щось ціле, поскільки існує подібність у мотивах життя суспільного давньої Руси Києво-Галицької і козаччини XVI–XVII в. Більшість пісень першої частини малює перші безпосередні прояви воєнної енергії південнорусів у степу і на морі і перші їх зусилля поширити свою колонізацію на Південний Схід і Північний Захід і захистити її від нападів кочівників, – ті самі мотиви, котрі лягли в основу більш розвинених пісень і дум про боротьбу козаків малоруських з більш організованою силою турків і татарів у XVI–XVII в.” [17, ІХ]. Зміст кожної пісні ґрунтовно прокоментований з використанням українських та іноземних джерел, і цим ще більше підсилили автори наукову об’єктивність концепції національної історіографії України. “Із цих приміток, – писали вони, – сподіваємося, складуться перед читачем і картини епох, в яких виникла і склалася та чи та пісня, а тому нам не треба багато говорити тут про ці епохи, від яких залишилися нам пісні, подані далі” [17, ІХ]. Так навіть під суворим наглядом цензури автори збірника подали читачеві правдиву історіографію України, яка повністю перекреслювала фальшиву схему великоімперської історіографії ще задовго до того, коли цю фальш 1904 року розвінчав академічно перед Російською Імператорською Акадамією наук М. Грушевський у статті “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства” [24, 298–304]. Зрозуміло, з огляду на цензуру В. Антонович і М. Драгоманов у своїй праці змушені були вживати офіційні стереотипні етноніми і політоніми на означення українців і України: “южнорусский народ”, “южнорусы”, “малорусский народ”, “древняя Русь”, “Южняя Русь”, “Киево-Галицкая Русь”, “Малороссия Московская” (це про окуповане Московщиною Лівобережжя України) тощо, але це анітрохи не заважало сприйняттю чіткости їхньої історіографічної концепції України, діяметрально протилежної фальшивій офіційній історіографічній схемі імперської Великоросії. Проте під пиль-ним оком імперських церберів, які після придушення польсього повстання всю свою увагу сконцентрували на боротьбі з “українським сепаратизмом”, годі було споді-ватися, що задуманий В. Антоновичем і М. Драгомановим корпус українського історичного ліро-епосу матиме продовження. Особливо заповзятливою і довіреною


особою серед українофобів був куратор київської шкільної округи (1846–1858), голова Київської археографічної комісії (1857–1889), опікун платної російської аґентури (москвофілів) у підавстрійській займанщині України М. Юзефович. Цей вислужник московської влади зіграв свою провокаційну роль у час арешту кирило-методіївців, задля протидії “польській інтризі” він очолював археографічну комісію, комісію збудування пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві, організовував Південно-Західний Відділ Імператорського Географічного Товариства. Він же зробив донос в Петербург, на підставі якого найвищі посадовці імперської влади підготували цареві видання 1876 року горезвісного Емського указу. На вимогу М. Юзефовича були закриті той же Південно-Західний Відділ Географічного Товариства, прихильна до українців газета “Киевский Телеграф”. Ця одіозна постать, як і субвенціонована царським урядом російська газета у Києві “Киевлянин” (1864–1919), – яскравий приклад того, як різні заходи царизму спочатку проти “польської інтриґи” в Україні, як тільки наповнювала їх українська патріотична інтеліґенція працею на користь національної культури і просвітництва, оберталися черговим погромом усього українського.

Погром 1876 року – заборона українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів україн-ською мовою, у тім числі й церковних видань тощо – був настільки дикунським для цивілізованої Європи, що згаданий указ не публікували, а розсилали циркулярно. Він не тільки зупинив спільну працю В. Антоновича і М. Драгоманова над виданням і дослідженням українського історико-політичного ліро-епосу, а й назавжди розлучив їх. Московські імпершовіністи пильно стежили за діяльністю української патріотич-но настроєної інтеліґенції, а такий діяльний викладач у Київському університеті, як М. Драгоманов, дратував їх особливо. Ще до Емського указу, 1875 року, начальник царської канцелярії генерал Потапов написав міністру освіти Д. Толстому про “висо-чайше” бажання царя “почистити” професуру університету, зокрема від “сепара-тиста” Драгоманова. У відповідь на повідомлення Олександру ІІ, що М. Драгоманов відмовився подати рапорт про відставку, цар підписав наказ про звільнення непо-кірного М. Драгоманова і встановлення таємного нагляду за ним та недопущення його у всі університети країни. Це сталося у вересні 1875 року. Водночас спеціальною комісією в складі міністра освіти Д. Толстого, міністра внутрішніх справ О. Тімашева, жефа жандармів Потапова і таємного радника М. Юзефовича був підготований проект інструкції для розгрому українофільського руху, за якою М. Драгоманову інкримінували прихильність до “українофільських хибних поглядів” і пропонували арешт та заслання [27]. Щасливим випадком М. Драгоманов довідався про небезпеку ув’язнення і ще до розпорядження не випускати його за кордон отримав закордонний паспорт та на початку березня 1876 року виїхав до Відня, але і цісарський уряд не дав дозволу на проживання в імперії, наслідком чого він опинився вимушеним еміґрантом у Женеві, вільним від жандармського і цензурного терору. В. Антонович приречений був різними способами приховувати свою громадську діяльність, таємно контактуючи з еміґрантом М. Драгомановим і патріотами у Галичині, оберігаючи себе від нових ударів на посаді університетського професора і у вузькому колі громадівських однодумців [12]. Обидвох мучили думки про неясне майбутнє уярмленої двома імперіями України, як мучили вони всіх небайдужих до її долі по обидва боки жандармського російсько-австрійського кордону. В. Антонович як дослідник відійшов від історичного ліро-епосу, поринув у дослідження архівно документованої історії українських земель під іноземною окупацією.


М. Драгоманов навпаки – серед різних псевдонімів підписав себе “Українець” і це викличне для імперії ім’я передав ще й своїй геніяльній небозі Лесі, розгорнув через публічні виступи і друковане слово широку протестну акцію проти московської імперської сваволі, прагнув організаційно будити українців по обидва боки штучного кордону до змагання за громадянські права, які осягала суспільність у країнах Західної Європи. 11 травня 1878 року М. Драгоманов виступив з доповіддю “Україн-ська література, проскрибована російським урядом” у Парижі на Першому Міжна-родному літературному конґресі письменників Європи, в якій розкрив перед європейською громадськістю злочинну україновбивчу політику Російської імперії у широкому історичному контексті розвитку української нації, її культури і взаємин з Росією та Польщею. Текст доповіді французькою мовою він передав голові конґресу В. Гюго з проханням допомогти справі “волі і демократії”, які були ідеалом усього життя славетного письменника. Доповідь була розповсюджена в перекладі німе-цькою, італійською, іспанською та сербською мовами, а також видрукувана у Львові окремою брошурою українською. Окрім цього, М. Драгоманов розсилав до різних редакцій європейських газет, журналів, окремих діячів листи і статті з протестом проти нечуваного в історії лінгвоциду багатомільйонного українського народу. “Давно вже український народ не має своєї національної незалежности, але через це його тривала історія не стала менш славною, – писав він. – У XIV i XVI ст. українці підпали під політичне панування Польщі. А від XVII ст. вони вже під політичним пануванням Москви. Історія України загублена в історії цих двох держав-загарбників. Тому-то вона вкрай недостатньо відома широкому загалові” [16, 55]. М. Драгоманов показував, як нахабно дика деспотична Московська імперія обкрадає історію країни з давніми демократичними і республіканськими традиціями: “Цей період української історії (княжої України. – М. Ч.) зазвичай історики конфіскують на користь царської Імперії. А втім, ця остання походить з пізнішого Московського царства, початки якого датуються тільки 1328 роком. До того ж московські деспо-тичні й аристократичні інституції, розвинуті під впливом татар, не мають майже нічого спільного з інституціями вільних князівств і південної Руси, і північної від ХІ до ХІІІ ст. Крім того, треба відзначити, що історія давньої Київщини безпосередньо пов’язана з козацькою Україною і місцем подій, і своїми республіканськими інституціями” [16, 55–56].

М. Драгоманов пояснив, як віроломною зрадою для України обернулася угода з Москвою 1654 року, якою Б. Хмельницький, “цей революційний гетьман війська запорізького і всієї України, думав назавжди ґарантувати [територіяльну] цілісність і автономію своєї батьківщини, забезпечити усі демократичні права, що дорогі козакам” [16, 59]. Конкретними історичними фактами він ілюстрував європейській суспільності, як правителі московської імперії (Петро І, Катерина ІІ та їхні наступники) завдавали “найжахливіших й найсмертельніших ударів нещасній країні”, як героїчно і самовіддано боронила себе Україна. “Але її народні маси зберігають традиції своєї національної єдности і завжди прагнуть соціяльної та політичної незалежности” [16, 63]. І ця історя відображена у “найбільшому мистецькому скарбі – її усній народній поезії”. “Епічна поезія України і передовсім її історична поезія може зустріти суперників тільки в сербській, іспанській та новогрецькій літературах. Починаючи з княжих часів аж до таких найновіших подій, як революція угорської аристократії (1848), революція польської шляхти (1863), скасування панщини в Галичині (1848), скасування кріпосного права в Росії (1861),


всі головні події історії країни знаходять відображення в українській поезії” [16, 63–64]. М. Драгоманов показав, що народ з такими багатими культурними традиціями ні в чому не поступався культурним країнам Західної Європи і без знання цього не можна “витворити собі правильної думки про хід цивілізації на Сході Європи. До XVIII ст. Москва справді була майже у варварському стані; освіта була туди запроваджена тільки в часах Петра І під безпосереднім впливом уряду. Було б помилкою думати, що так само сталося в усіх руських країнах, особливо в західній Русі та південній” [16, 70].

М. Драгоманов спростував вигадки казенної російської історіографії про те, що на півночі Імперії нібито заховалася від татарської навали культурна спадщина княжої Руси. “Розвиток цивілізації в Білій Руси та Україні не був перерваний татарською навалою, шлях до цивілізації не нав’язувався також владою: суспільство цивілізувало себе тільки з власної спонуки”, – писав він. Навпаки, саме на півночі тривале панування татарських ханів закорінилося у самій природі мислення правителів і суспільности, бо “татари зустріли в Москві державне утворення, яке тільки народжувалося. Москва була уярмлена татарами на ціле століття довше, ніж руські країни. Коли, завдяки протекції ханів, московська держава почала володарювати над іншими державами Півночі, то вона знищила Республіки Новгорода і Пскова, ліквідуючи тим же ударом усю великоруську культуру XV ст.” [16, 70]. При цьому він зробив покликання такого змісту: “Існує чудова праця Буслаєва, в якій цей московський професор, опираючись на великоруські літературні твори XIV i XV ст., показує “варварство й антинаціональну політику Москви й законну ненависть усіх старовинних міст Великої Роси, а саме Новгорода, Пскова, Твері та ін. до цього напівтатарського табору” [16, 70]. Автор доповіді показав, що історичний розвиток української суспільности проходив у безпосередньому зв’язку з процесами в європейських країнах. Навіть за несприятливих політичних обставин давня українська етнокультурна і суспільно-цивілізаційна традиція сприяла розвиткові національної культури і мистецтва, зростила багато визначних талантів, серед яких “Тарас Шевченко (1814–1861) – син народу в повному значенні цього слова. Більше, ніж будь-хто інший, він заслуговує на назву народного поета” [16, 76]. Протестуючи проти варварства московсько-азійської деспотії, М. Драгоманов апелював до цивілізованої Європи, показував деморалізуючий вплив такої влади навіть на освічені верстви країни, де “доноси літераторів і вчених передують і провокують заходи, які схвалює уряд” [16, 88] – прямий натяк на таких донощиків, як у Києві помічник куратора шкільної округи М. Юзефович, професори університету С. Гогоцький, А. Антонович (не мав жодної споріднености з В. Антоновичем. – М. Ч.) та ін.

У Женеві попри всі доручення, що мав від Київської Громади, М. Драгоманов з тим же завзяттям, що й на батьківщині, взявся уже самостійно опрацьовувати український історико-політичний ліро-епос найновішої доби. В умовах російської цензури і політичних репресій про таку працю годі було б і думати. Одночасно він уважно вивчав історичний ліро-епос слов’янських народів – чехів, словенців, сербів, росіян, про що свідчать його рецензії на зібрання В. Стасовим богатирського епосу, на збірник української словесности І. Прижова та ін. Дати “поетичну історію україн-ському народові, розказану ним самим”, стає девізом усього життя М. Драгоманова. Його женевські фольклористичні праці “Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)” (1881), “Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. Частина


перша. Розділ перший” (1883), “Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. Частина перша. Розділ другий” (1885) – це продовження ініційованого ним задуму, розпочатого разом з В. Антоновичем у Києві ще до еміграції, це апогей наукововї праці ученого і унікальна сторінка в історії розвитку української фольклористики. Цими виданнями в українській академічній науці, в українознавстві, було створено унікальний прецедент симбіозу історіографії на фольклорному матеріалі і фолькло-ристики на історіографічній базі.

Фольклористичну історіографію України, яку розпочали В. Антонович і М. Драгоманов та яку продовжив уже сам М. Драгоманов на еміґрації, – це могутній удар по фальшивій історіографії Російської імперії в усіх її історичних модифікаціях – монархічній, комуно-більшовицькій, радянській, “ліберально-демократичній”, це віховий етап у розвитку національної історіографії і фольклористики, це пролог об’єктивної наукової історіографії України і східного слов’янства початку ХХ сто-ліття М. Грушевського і його історичної школи. М. Драгоманов був цілком свідомий своєї місії ученого-дослідника, бо і під московським уярмленням “вся історія України й її теперішній стан показується в дуже хвальшивому світлі”, і під австро-угорським “також малюють історію й стан українського народу, коли не з пансько-польського, то з казенного цісарського погляду” (130). Видання “Історичних пісень українського народу” у Києві, “Нових українських пісень про громадські справи”, “Політичних пісень українського народу XVIII–ХІХ ст.” у Женеві [23] – це незвичайні видання збірників, як могло б здаватись з назв, це унікальні аналітичні історико-фолькло-ристичні дослідження, жанрових аналогів яким немає у національній історіографії і фольклористиці. У них ретельно відібрані фольклорні тексти аналітично скомплек-товані темою і логікою викладу змісту, а самі частини видання структуровані за логікою від загального синтететичного огляду досліджуваного матеріялу до конкретно-аналітичного висвітлення його складників. Якщо, скажімо, монографія “Нові українські пісні про громадські справи” є таким узагальненим аналітико-синтезуючим насвітленням суспільно-політичних процесів періоду 1764–1880 роках, то перший розділ першої частини “Політичних пісень” (1883) у 10 тематичних блоках і 4-х додатках ілюстративно-аналітичним викладом висвітлює історію Запорізької Січі з 1709 по 1739 роки, а перший розділ другої частини “Політичних пісень” (1885) у 23-х тематичних блоках і додатках – історію Гетьманщини й Сло-бідщини в 1709–1765 роках. Фольклорний матеріял – пісні і їх варіянти, автентичні твори і сумнівні або фальшовані – дослідник ретельно “сіяв” крізь густе сито: “В першому роділі в нас напечатаних доси 15 варіянтів, ненапечатаних 38, – писав він. – В цьому другому напечатаних – 37, ненапечатаних – 67, навіть не лічачи не тільки пісень з других часів, що ми мусили приводить тут для ліпшого витолкування наших, а й таких, як напр. пісні про Палія Янчука в цьому розділі” [23, ХІІ].

Видання фольклорного корпусу історико-політичного ліро-епосу в умовах бру-тального імперського удушення всього українського, за визначенням М. Грушев-ського, мало “значення національної, революційної маніфестації” [7, 102]. М. Гру-шевський уважно проаналізував це резонансне видання В. Антоновича і М. Дра-гоманова. Про продовження розпочатої праці над ним у зв’язку з еміґрацією М. Драгоманова він писав: “В кожнім разі Драгоманов катеґорично пише (1883 р.), що виїздячи за кордон, він розділив “зведені до купи спільною працею списки пісень” з Антоновичем так, що Антоновичеві зістались пісні від Хмельницького до Мазепи і цикл гайдамацький, а з собою Драгоманов узяв инші пісні XVIII віку і весь матеріял ХІХ (пісні рекрутські, кріпацькі, пісні про волю, “про найми і здирство”).


Він потім і опублікував значну частину свого матеріялу спочатку, в 1881 р., загаль-ний огляд пісенних мотивів від скасування Гетьманщини до смерти Олександра ІІ, з багатьма цитатами, а далі серію пісень про першу руїну Січи, 1709 р., про Палія і Мазепу, про роботи на лінії і на каналах, про московську службу в Гетьманщині – се зложилось на дві книжки “Політичних пісень Українського народу”, випущені в Женеві в р. 1883 і 1885 (перший і другий розділ першої частини, продовження не було)” [7, 101].

Винятково важливим у працях М. Драгоманова є не тільки спростування фальшивої імперської історіографії, а й інспірованого режимом псевдофольклору про Виговського, Мазепу, Палія, перемогу над шведами, над французами у “вітчизняній” війні. Дослідник показав, як царський двір, зокрема Катерина ІІ, підлегла йому церква з анафемами, придворні історіографи типу Соловйова, казенні “писарі” в одному тандемі фальшували історію України: буцімто народ дуже радів з того, що “зникли осібні козацькі порядки на Україні та що вона підійшла під мірку, спільну з усіма другими країнами московського царства”, що повернулась “до природніх своїх царів” і гнівно осуджував Мазепу та інших патріотів за “ізміну” православному цареві” і т. ін. [23, ХІІ] (звісно, за більшовицького режиму фабрикування такого “радянського фольклору” було незрівнянно масштабнішим). Такі фальсифікати потрапили навіть до збірки пісень М. Максимовича 1834 року, а тому дослідник ретельно з’ясовував, які “мусять бути цілком фальшиві, а другі підправлені”. Не без підстав автор називав свої праці не збірниками фольклору, а дослідницькими монографіями [1, 373].

Через втрату матеріальної підтримки від Київської Громади завершення монографічного історико-фольклористичного дослідження, на жаль, М. Драгоманов не осягнув – “я доси не міг видати ні ІІІ випуск “Політичних пісень українського народу” (що повинен був обіймати і найцікавіщі пісні про кінець Запорожжя в 1775 р.), ні поезій “українського батька” Шевченка” [11, 391]. Залишилось не зреалі-зованим дослідження пісень гайдамацьких, опришківських і інших тематичних груп того історичного періоду. М. Драгоманов розумів, що “така історія, звісно, не може появитись під московською цензурою”, шкодував, що українські вчені не пишуть і не видають “праці про життя й думки українського народу XVIII–ХІХ ст.” і “тим самим вони збавляють міцного науковго ґрунту всі змагання до поліпшення теперішнього стану українського народу” (131). Усвідомлював, що в той час цензурно-поліційного удушення українців, як ніколи, існує потреба, “щоб знакомлено було широкий европейський світ з українським народом”, що треба руйнувати “міцний царський кордон”, котрим відгороджено українців від близького їм здавна європейського світу. “Настав час, коли треба з усієї сили переносити на Україну нову европейську науку, – а поряд з тим показати думки й змагання українського мужицтва европейському світові, котрий, певно, знов признає в українському народі свого брата” (131). Вважав, що таке єднання з Європою мало б отямити і присоромити національних відступників, перевертнів, які вивчились на кошт зрадженого ними народу. Можна тільки дивуватись прозірливості мислення ученого-патріота, коли читаємо його думки нині, через майже півтора століття.

Почин В. Антоновича і М. Драгоманова над студіями українського історичного ліро-епосу на початку ХХ століття успішно продовжили їхні учні – І. Франко [26, 7–352] і М. Грушевський [6], – кожен на виповненні неохоплених попередниками хронологічних і тематичних відтинках його розвитку і кожен в уподобаному собі


важливому аспекті: Франко – “аналітичною історіографією” відшукування через текстологічні зіставлення генези, часу і місця виникнення творів, без аналізу їх жанрово-естетичних прикмет, М. Грушевський – шляхом засягнення усної словес-ності доісторичної родоплемінної доби, яку попередники, як знаємо, не досліджу-вали, і з найбільшою увагою до жанрових оповідних форм – казка, леґенда, переказ, твори мішаного характеру тощо, які В. Антонович і М. Драгоманов також оминули. Обидва дослідники заклали новий щабель в історії розвитку української і східнослов’янської фольклористики. Скажімо, якщо В. Антонович і М. Драгоманов констатували українське коріння билин, то М. Грушевський розгорнув їх дослідження з такою глибиною і повнотою, якої і донині не осягнула фолькло-ристика. Він знав, що після М. Драгоманова “лишилась не виданою вся серія пісень, зарахована до другої половини XVII в., в тім числі й кілька дум; пісні історичні й баляди з польського володіння XVIIІ в. – в тім числі весь цикл гайдамацький; “козацтво по руїні нової Січи: запорожці в Туреччині і Чорноморці”, по клясифікації Драгоманова; нарешті – пісні на соціяльно-політичні теми ХІХ в., тільки сумарично оголошені Драгомановим” [7, 101–102]. І це “нагадує нам про сей несповнений обов’язок перед народом і його творчістю”, говорив він на прилюднім засіданню Історичної Секції в Академії 11 травня 1924 року після повернення в окуповану більшовиками Україну. Тоді ж він заявив, що “поставив собі в обов’язок між иншим і відновлення сеї недокінченої попереднім поколінням істориків праці” [7, 102]. Як знаємо, до цієї праці він залучив і свою єдину доню Катерину, що розпочала видання і дослідження унікального корпусу українських народних дум [25]. Але московсько-більшовицька тиранія, як знаємо, укоротила життя батькові і замордувала його дочку в концтаборі, а її працю надовго заховала від людей.

То ж чи не настав час у вільній незалежній Україні пошанувати подвижницьку працю Лицарів української правдивої історіографії і фольклористики, якій віддали свій дослідницький талант і синівську любов Микола Костомаров, Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, пошанувати спочатку хоч би в тому розумінні, щоб їхні книги стали доступні всьому українському громадянству?!

________________________

1. Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895). Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. – Львів, 1896.

2. Багалій Д. І. Передмова редактора // Єфименко О. Я. Історія українського народу. – Харків, 1922.

3. Брайчевський М. Післямова // Гнат Хоткевич. Історія України. – К., 1992. 4. Громада. – 1878. – Ч. 2. – 1879. – Ч. 4. 5. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні

і полемічні писання Костомарова. – К., 1928. 6. Грушевський М. Історія української літератури. В 6 т. , 9 кн. – К., 1993. – Т. І; К.,

1994. – Т. IV. – Кн. 1; Т. IV. – Кн. 2. 7. Грушевський М. П’ятдесят літ “Исторических песен Малорусского народа”

Антоновича і Драгоманова // Україна. Науковий трьохмісячник українознавства. Книга 1–2. – К., 1924.

8. Гуцало Є. Ментальність орди. – К., 1996; Іван Дзюба. “Застукали сердешну волю…” – К., 1995.


9. Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою або довкола національного імені українського народу // Наконечний Євген. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями. – Львів, 2001.

10. Дзира Я. Третій президент // Наука і культура: Україна. Щорічник. Вип. 23. – К., 1989.

11. Доповненє до Автобіографічної замітки // Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. – Львів, 1896.

12. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966. – Т. І. 14. Драгоманів М. Пропащий час: українці під Московським царством (1654–1876).

– Львів, 1909. 15. Драгоманов М. Листи до Івана Франка і інших. 1887–1895. – Львів, 1908. 16. Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом.

Переклав з французької Ґустав Цвенґрош. – Львів, 2001. 17. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и

М. Драгоманова. – К., 1874. Т. І. 18. Костомаров Н. И. Автобиография // Н. И. Костомаров. Исторические произве-

деня. Автобиография. 2-е издание. – К., 1990. 19. Наконечний Є. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями. – Львів, 2001.

– С. 4–5, 103. 20. Нечуй-Левицький І. Непотрібність великоруської літератури для України і для

слов’янщини // Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. – Львів, 2005.

21. Об истрическом значении русской народной поэзии. Сочинение Николая Костомарова. – Харків, 1843.

22. Огієнко І. Українська культура. – К., 1918. 23. Політичні пісні українського народу XVIII–ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова.

Частина перша. Розділ перший. – Женева, 1883; Політичні пісні українського народу XVIII–ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова. Частина перша. Розділ другий. – Женева, 1885.

24. Статьи по славяноведению. Вип. І. – СПб., 1904. – С. 298–304. 25. Українські народні думи. Том перший корпусу. Тексти № 1–13 і вступ К. Гру-

шевської. – К., 1927; Українські народні думи. Тексти № 14–33 і передмова Катерини Грушевської. – К.-Х., 1931.

26. Франко І. Студії над українськими народними піснями // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1984. – Т. 42; К., 1986. – Т. 43. – С. 7–352.

27. Центральний державний історичний архів Російської Федерації у С.-Петербурзі, від. ІІІ, ф. ІІІ, № 295.

28. Штепа П. Московство. – Дрогобич, 1997. 29. Яценко М. Т. М. І. Костомаров – фольклорист і літературознавець // М. І. Косто-

маров. Слов’янська міфологія. – К., 1994.


DEVELOPMENT OF MYKOLА KOSTOMAROV’S IDEA OF FOLKLORISTIC HISTORIOGRAPHY OF UKRAINE IN VOLODYMYR

ANTONOVYCH’ AND MYKHAYLO DRAGOMANOV’S RESEARCHES

Mykhaylo CHORNOPYSKYY

Ivan Franko National University in L’viv, Filaret Kolessa Ukrainian Folkloristics Department,

1/345, Universitets’ka st., L’viv, Ukraine, e-mail: [email protected]

Development of M. Kostomarov’s idea of folkloristic historiography of Ukraine under

circumstances of violent Moscowcentric empire censorship in V. Antonovych’ and M. Dra-gomanov’s works as legal antithesis of officially obtruded falsified big-state scheme of Eastern Slavic history is focused on.

Key words: folkloristic historiography of empire big-state political system, historical lyric-epos, historical songs, political songs.

Стаття надійшла до редколегії 09.05.2007

Прийнята до друку 20.05.2007

visnyk lviv univ. . 41. . 181-208 ser. philologi. 2007. 41...

Documents