ЛЬВІВ 1900.

Видає Е. Косевич.

З Удїлової“ ул. Лїндого ч. 8

НИНННННІ-ННННКННННННННН1-НН

а не Р. У. П. — Ч. 1.

Саліветіаиа ч ч їііфеїїйа

ПРОМОВА

ОідШіесІ Ьу ІІіе Іпіегпеї Агсіііує

іп 2019 \л/ііН Іипсііпд {гот ОоИп апсі Магу А, Уагетко Роипсіаііоп

НїїрзУ/агс^е.огд/гіеІаіІз/затозІіпаикгапарООтікН

І.

Конець XIX віку визначив ся з явищами, що характерізують новий зворот в істориї люд-

“Скости. Сі з'явища сьвідчать за те, що пятий акт великої історичної траґедиї, званої „бороть¬ бою наций", вже почав ся і закінченнє набли¬ жає ть ся. Ті з'явища — се уоружені повстання зневолених наций проти наций - гнобителів. На наших очах відбули ся кріваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і. нарешті Ес¬ ерів. Коли ще поглянути на тую більше чи меньше гостру боротьбу — у її перших фазах — яку провадять зрабовані народи Австриї, Росиї, та Туреччини проти наций-панів, на той смер¬ тельний антаґонїзм, який істнує поміж Німцями її Французами, Анґлїчанами й Росиянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж себе нациї, то стане зовсім очевидним, що всесьвітове національне питанне вже зовсім достигло, хоч і далеко сто¬ їть від необхідного, дійсного та справедливого розвязання. Проте шлях до розвязання єдино можливий, певний і хосенний показали нациї, що вже повстали проти чужого пановання, у якій-би формі політичного верховеньства воно ні виявляло ся, і сей шлях єсть противний Гааг- ській конференції!.

о

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває; у становищі зрабованої нациї.

Отже коли справедливо, що кожна нация з огляду на межинародні відносини хоче вили¬ тись у форму незалежної, самостійної держави: коли справедливо, що тільки держава однопле- менного національного змісту може дати своїм членам нїчим необмежовану змогу всестороннього' розвитку духового і осягнення найліпшого ма- теряльного гаразду; коли справедливо, що пиш¬ ний розцвіт індівідуальности можливий тільки в державі, для якої плеканнє індівідуальности єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова істно- вання нациї, а державна незалежність єсть на¬ ціональним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Отже виникає питаннє, чи визволеннє на¬ ціональне можливе для нас?

Пятий акт драми ще не наступив для на¬ шої нациї: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історій: За коном щось дїєть ся, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не підняла ся. Антракт власне починаєть ся з 1654 року, коли українська республика злучила ся з мос¬ ковською монархиєю політичною унїєю. З того часу українська нация політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республиканська свобода нівечить ся, нация зне-

з

еилюєть ся, гине, але потім знов відроджуєть ся, з під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

ІЗ часу Переясловської констітуциї минуло сьогодні 247 років, незабаромРоссия справляти ме 250-лїтнїй ювилей сеї події.

Коли доводить ся нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фалянґи прави- тельственних шпіонів, коли Українцеві! не вільно признаватись до своєї національності!, і коли любити вітчину рівнозначно, що бути держав¬ ним зрадником, тодї зовсім до речи виникає повне обурення питаннє, яким правом росийське царське правительство поводить ся з нами на нашій власній терріториї, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубольцїв своєї країни, видано закон з 17. мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть ? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росиян (Москалів) або змоскалїзованих ренегатів ? На грунті якого права з наших дїтий готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові!? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство росийське здерті з нас гроші витрачає на ко¬ ристь росийської нациї, плекаючи й підтриму¬ ючи її науку, штуку, літературу, промисловість і т. д? І нарешті найголовнїйше, чи має право

4

царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адмінїстрацийні засади?

Чи становище царського правительства від¬ носно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською дер¬ жавою і заступником її — царським правитель- ством. Ся власновільність, на думку наших не¬ прихильників, забороняє нам нарікати на не¬ справедливість того, що нам дїєть ся, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правитель¬ ство. Се твердженнє примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучила ся з мос¬ ковською державою „як рівний з рівним“ і як „вільний з вільним64, каже тогочасна формула, се-б то, дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої що-до свого внутрішнього у- отрою, схотіли з'єднати ся для осягнення пев¬ них межинародних цілий.

Виникає питаннє, чи по злуцї сих двох дер¬ жав обидві вони зникли , а намісць їх по¬ чала істнувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави істнують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві дер¬ жави з погляду межинароднього права. Сучасна наука межинаціонального права вчить, що дер¬ жава може бути як простою, так і зложною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть

стати між собою до злуки і сформувати „спілку держав“ (ЗіааіепЬипсІ). Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанованнє і підля- ганнє спільним інстітуциям не тільки не виклю¬ чає внутрішньої і надвірньої самостійности злу¬ чених держав, але навпаки оберіганнє теї само¬ стійности стає метою злучених держав. Дер¬ жави — члени спілки зберігають право межи- народних зносин поруч із заступництвом цілої спілки. З еї вони мають право поокремо завязу- вати конвенцій та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на меті шко¬ дити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однакий політичний устрій, але й з ріжними формами державного устрою, і не перестає істнувати навіть тоді, коли в о- дній з держав зміняєть ся форма правління, або вимирає пануюча дінастия. Сим особливо „спілка держав“ відріжняєть ся від так званої „реальної унїї держав “, яка може істнувати тільки поміж монархічними державами і раз-у-раз може пере- коротити своє істнуванне, аби вимерла дінастия. Спілка держав виникає із взаїмної згоди держав, що стають до спілки. Зразком „спілки держав “ можуть бути: Північно-американські Злучені Держави, ПІвайцарська Спілка і най¬ більше Германська Спілка.

Якже злучила ся держава московська з державою українською? Шляхом погодження,

а погодженню те вилило ся у формі, т. зв. „пе¬ реяславських статей“.

Переяславський контракт так формулу вав взаїмні і обопільні відносини держав (наводимо головнїйші пункти, надаючи їм характер сучас¬ них висловів):

1) Власть законодатна і адмінїстрацийна належить ся гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2) Українська держава має своє окреме са¬ мостійне військо.

4) Субєкт неукраїнської національності! не може бути на уряді в державі українській. Ви¬ ключений становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на ко¬ ристь московського царя.

б) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє- обраннє.

13) Незломність стародавніх прав, як свіць- ких так і духовних осіб, і не втручаннє цар¬ ського правительства у внутрішнє життє укра¬ їнської республики.

14) Право гетьманського правительства віль¬ них межинародних зносин з чужинними дер¬ жавами.

Аналізуючи сї постанови Переяславської кон- стітуциї приходимо до висновку, що в ній суть усі ті прикмети, які характерізують „спілку

держав". Таким чином, головнїйший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи до¬ вести нам безвиглядцість наших стремлїнь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історічньої підстави, — є тільки випливом неуцтва п незнання анї істо- рпї, анї права. Через увесь час свого історичнього істнування нация наша з найбільшими усиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні ча¬ си, де окремі галузі нашої нациї складали окре¬ мі держави, то перед нами виникає і литовсько- руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовнїйше галицько- руське королівство, спробунок злучити до купи усі галузі, усі тільки нашого народу ув одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізнїйше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в тій фор¬ мі, у якій вона сформована і уконстітуована Хмельницьким, є справді державою з погляду межинаціонального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська респу-

'блика, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила „дани¬ ну “ царському правительству. Коли й так, то все-ж навіть з їх погляду українська респу-

•блика була напів незалежною державою на зразок Болгарці, колись Сербиї та інших бал-

8

канських держав. Але півнезалежні держави від¬ значають ся тим, що не мають права межина- роднїх зносин з надвірнього боку: тим часом Переяславська констітуция надавала се право- українській державі. Якже проте розуміти ту „данину що платила українська республика московській монархиї. Годї розвязати се питаннє з погляду сучасної науки межинароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка-б, маючи атрібути самостійної, платила „да¬ нину “, як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась право.м засилати послів. Се дасть ся пояснити тільки тодї, коли згідно з текстом конституцій ми прий¬ мемо, що „данина“ давала ся не державі мос¬ ковській, а цареви московському, яко протекто¬ рові! особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки „протекцій44, а не підданства. З сього погляду та „данинаи має значіннє вкладки до спільної скарбниці, призначеної для межинародних зно¬ син спільної ваги. Такий характер стверджуєть ся ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархиєю, або придбана діпльоматичним шляхом як Польща, а злу¬ чаючись з московською монархиєю, не поступила ся анї одним з своїх державних або ресиубли- канських прав, і устрій московської монархиї для української держави був зовсім байдужний. Переяславська констітуция була стверджена о-

бома контрагентами: народом українським і ца¬ рем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обовязків по констітуциї 1654 року і поводять ся нинї з на¬ ми так, наче Переяславська констітуция ніколи й не істнувала. Вони чинять з нами так, наче наша нация зрекла ся своїх державних прав, віддала ся на ласку російським імператорам і згодила ся поділити однакову долю з Росия- нами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід нї сам, нї через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікав ся прав, що належать ся йому по Переяславській кон¬ стітуциї. Через те Переяславська умова єсть обовязкова для обох контрагентів: монархій московської і республики української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічньою волею одного контра¬ гента без виразно висловленої згоди дру¬ гого. Через те „Единая неділимая Россія“ для нас не істнує! Для нас обовязкова тільки дер¬ жава московська, і всеросійський імператор має для нас меньш ваги ніж московський цар. Так каже право ! Та в дійсності! ніякої ваги не має Переяславська констітуция, всеросійські імпе¬ ратори суть наші необмежовані пани, а Перея¬ славська констітуция тількі „історічним актом" та й годї. Якже з погляду права віднестись до такого знущання над правом ? Коли один з кон¬ трагентів, каже право, переступив контракт, те

10

другому контрагентові! лишаєть ся на вибір: -або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома їмн, або узнавши кон¬ тракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом

І тоді вже єсть панованнє сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений у нї- вець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згу¬ бив не тільки право роспоряджати ся своєю до¬ лею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчаннєм він осьвятив неправії і вчинки, і те, що було придбане кривдою, на під¬ ставі задавнення зробило ся правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованню не має ані кри¬ хітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грибів¬ ницьким або злодїяцьким шляхом. Друге: розу¬ мінню про задавненнє не може відноситись до зневолення свободи. Задавненнє може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправ¬ них, а такі відносини московської монархій до української республики.* У межпнаціональних відносинах задавненнє може мати місце тільки відносно тих наций, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нация

11

живе, доки відчуває себе живою і сильною, до¬ ти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавненнє не може грати ніякої ролї, бо наш нарід своїми завжденнимп проте¬ стами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методїєвське брацтво, Шевченко, селянські повстання 80-х років і т. д.) перер¬ вав течію задавнення, давши напрям розвязати суперечку про обовязковість Переяславської кон- стітуциї тим способом, який може увижатись єдино дійсним і серйозним, се-б то, силою. Та навіть коли-б ми не бачили у нашій істориї безупинних протестів, то й тоді наше власне істнуваннє єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обовязок розбити пута рабства, щоб — спад¬ коємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!

II.

Але коли ми маємо досить иравних підстав для повернення Переяславської констітуциї і визволення зрабованої волї, то чи так стоїть питаннє про фізичні і матерьяльні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою

12

пруть до повного вимирання, до повного вина- родовлення нашої нациї.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано:

„Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нациї ?“

Се не е самі слова: зміст їм відповідає. Коли в української держави відібрано право

бути державою, то поодинокі члени колишньої республики позбули ся усіх елементарних полі¬ тичних прав людини. Колишній український республиканець має меньше прав ніж нинішній найостатнїйший московський наймит. Правитель- ство чужинців роспоряджаєть ся на терріториї колишньої української республики наче в заво¬ йованій сьвіжо країні! висмокрує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає остатній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годують ся. Непокірливі тубольцї погорджують ся невтювно, а небезпечні з них засилають ся на Сібір. Законами росийської імпериї зневажа- єть ся право совісти, погорджуєть ся право свободи особистої, ганьбить ся навіть недотор¬ каність тіла. Колишній протектор української республики перемінив ся нині на правного ти¬ рана, якому належить ся необмежоване право над життєм і смертю кожного з 3 країнцїв. Цар¬ ський Закон з 17 мая 1876 року наложив забо¬ рону на саму мову спадкоємців Переяловської

13

констітуциї і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрацій. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже зба- нлене права мати свою літературу, свою пресу : йому загадано навіть у сфері духовій працю¬ вати на свого пана. Таким чином українська нация платить „данину “ не тільки материяль- ними добрами, але навіть псіхіку та інтелект її експльоатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробив ся чужипьцем і не вміє української мови. Просьвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні'. І через 247 років по Переяславській констітуциї вільний і рівний14 Українець відграє ще гіршу ролю ніж колишній ілот, бо в ілота не вимагали принай- мнїй інтелектуальної „данини44, бо від ілота не вимагали любови й прихильності! до своїх гно¬ бителів, бо ілот розумів свій гніт, Українець же тільки: відчуває його. Така то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких .тихих обставин ми зійшли ся до купи, ми згромадили ся ув одну сїмю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що в щерть наповнили народню душу і — хай навпаки логіці подій ми виписали на свому прапорі: ,,0дна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі.’4

Чи не захоплюємось ми?! Чи не єсть сей ідеал наш однією з тих

14

пишних, сьвятих ілюзий, якими живе людськість., на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуздну, безпідставну ?

І чи можемо ми надіятись на симпатиї широкого суспільства українського?

І, головне, чи здійсненне сього бажання буде хосенне для нашої нациї?

Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійсність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної тра¬ дицій', не маємо минулого. На сьому аргументі не спиняти мемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історічної минувшини не може мати ніякого значіня для дужої, бадьо¬ рої нациї, що відчула свою силу і хоче скори¬ стуватись своїм „правом сильного14. Для нас далеко важнїйший другий аргумент - се закид, що нация наша безсильна, некультурна й інер¬ тна. Хиба може, кажуть нам, темна нез орґанї- зована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю — творить історию при сучасних обставинах життя? Хиба тая маса відчуває національний або політичний гнїт? Горстка божевільних може тільки сьмішити, але не викликати сімпатий навіть поміж інтелїґенциєю, бо ціла українська інтелї- генция охочо без протесту йде шляхом винаро-

15

довлення, а за нею й культурнійші одиниці з народу. Тай врещтї, хиба українська націо¬ нальність не є тільки ріжноманїтностию росий- ської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської цациї, то й тоді нелю¬ дські відносини Росиян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров ! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуттє націїї і кривда цілого народу гидують визнати моральні звязки з росийською нациею! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.

І так ми некультурні. Се безперечно правда: наша нация некультурна. Власне, культурність її єсть історічна, бо вона замерла на тім сту- піню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нация наша в загальній культурности з часу констітуцнї 1 654 року поступила дуже мало на¬ перед, а з багатьох поглядів вона мусїла верну¬ тись до нижчих форм життя, як політичного, як і соцняльного. Усї ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої осьвічености й хвилювали наше суспільство у XVII віці, обі¬ цяли статись джерелом не тільки свободи сові¬ сти, але й свободи полїтичньої. Усї ті рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть еле¬ ментарні політичні права, як право особистої

16

свободи (паньщина), і нация кинена у безодню темряви. Тоді була вбита стародавна культурність української нациї. культурність так інтензівна7 що кількома своїми промінями вона змогла но- кликати до життя і могутності! нацию нинїшних наших господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні , але в самім факті нашої некультурності! знаходимо ми найліпший, наймогутнїйший, найінтензівнїй- ший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволене нашої нациї поставити своїм ідеалом ! Бо хиба можливий для нашої нациї поступ ї осьвіта доти, доки нация не мати ме права роз¬ поряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу нацию у неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не мати мем змоги уладнати стан річнії у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо росплющенне очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелїгенция. Се її право і її обовязок.

А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну її соромицьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтрігувала, але ніколи не служила свому народові!, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нациї, ніколи не хотіла добачати спільностн тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна

17

інтелїґенция України прийняла в ХА‘1 і ХАЯІ віках польську національність, і усї оті Четвер- тинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишке- вичі — плоть від плоти нашої і кість від костий наших. Тоді сильним і могутним замахом укра¬ їнський нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прийняла росийську національність про¬ тягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, ІІрокоповичі, Яворські, Прощиньські, усї оті Гоголї, Гнїдичі, Потаї і єн ки, Короленки — і „їм же ність числа“ — усї вони наша кров. Нарід знову лишить ся без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, найтяжчі часи його істновання. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелї¬ генциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і богатих, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкуль- турнїйшу її верству.

Се були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в істориї якої-будь іншої нациї. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політи¬ чних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелїгенцию. Еволюция укра¬ їнського інтелігента третьої формациї ще не у кінчила ся, але характерна його прикмета слу- женнє свому власному народові! відбила ся в ньому з ітовною силою. Отже коли третя інте- лїгенцня має органічні звязки з українською

13

нациею, коли вона єсть заступником українського народу, єдино-сьвідомою частиною української націїї, то стерно національного корабля нале¬ жить ся їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з остатнього формациєю своєї інтелїґенциї — українська інтелїгенция єсть само суспільство у мінїятурі, стремлїння суспільства се СТреМЛЇ- ння інтелїгенциї, пориви інтелїгенциї—се пориви й сімпатиї цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з пи- таннєм: „Коли українська інтелїгенция є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореть ся, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть нічого не відаємо й про те, за що власне бореть ся та нова інте¬ лїгенция ?“

Годі ось тут докладно відповісти на всї оті питаня. Одно можна сказати, що первозві- стника сучасного політичного українства — Шевченка не зрозуміло анї його власне поко¬ лінне, анї поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю осьвятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофіль¬ ського табору на своїм прапорі написали : „Робім так, щоб ніхто, ніколи, нігде не бачив нашої роботи !и Сї покоління „білих горлиць“ своїм псевдо-патріотизмом деморалізували ціле укра-

19

їнське суспільство в протязі півстоліття. Наля¬ кані стражданнями Шевченка, а почасти іі при¬ кростями, яких зазнали його товариші, сі поко¬ ління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігіїЮ ЛОЯЛЬНОСТІ!, сі покоління своїм нечуванним сервілізмом своєю безідейністю, своєю незвичайною інертностю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодїжи, що стояла на укра¬ їнсько-національному грунті. Сі покоління зро¬ били український рух чимсь ганебним, чимсь еьмішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теориї. Сі покоління самі найліпше назвали себе українофілами, себто людьми, що сімпатізують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе Українцями. Тактика й тіолі тика українофілів довела до того, що ціла мо¬ лода Україна з відразою від тих одсахнула ся, сімпатий же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишили ся без потомства, і сучасна молода Україна ува¬ жає себе безпосередніш спадкоємцем Шевченка, а її традициї йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила минаючи українофілів. Між хмолодою Україною й українофілами не має ніяких звязків — крім однієї страшної і фаталь¬ ної звязї — своєю кровю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуть ся. Третя У-

20

країнська інтелїгенция стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона випов¬ нить свій обовязок. Вона вйписує на своєму прапорі сї слова :.,0дна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ.“ Вона віддає себе на служеннє сьому вели¬ кому ідеалові! і доки хоч на однім клапті укра¬ їнської терріториї панувати ме чужинець, доти українська інтелїгенция не покладе оружія, доти усї покоління Українців йти муть на війну. Вій¬ на провадити меть ся усіма засобами, і боротьба культурна уважаеть ся также відповідною, як і боротьба фізічною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істно- вання. Н ехай наша істория сумна й невід- радна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні подурені, ми все-ж істнуємо і хочемо далі істнувати. І не тільки істнувати як живі істо¬ ти, ми хочемо жити як люди, як громадяче, як члени вільної нациї. Нас богато — цілих ЗО міллїонів. Нам належить ся будуччина, бо зовсім не можливо, щоб 1/30 частина усієї люд¬ ності!, ціла велика нация могла зникнути, мо¬ гла бути задушеною, коли вона спроможна во¬ ювати з цілим сьвітом! Ми істнуєм, ми відчува¬ єм своє істнуваннє і своє індівідуальне націо¬ нальне „я“. Наша нация у своєму історічному часто була не солідарною поміж окремими сво¬ їми частинами, але нині увесь цьвіт української

21

нациї по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією; .,Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кариатів аж по Кавказ". Нині ми всі солі¬ дарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Бе- рестечки і Полтава. Ми відродили ся з грунту наскрізь напоєного кровю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми висали з молоком наших матїрок стародавню любов на¬ шої нациї до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несе'ть ся до моря, так не можна спинити на¬ дто, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нация ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо иамятати, що ми тільки передтечі того великого, що її де за нами, ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанцї. Сей великий — уВесь на рід український.

Але як партия бойова, нартия, що виросла на грунті істориї і єсть партиєю практичної ді¬ яльності*, ми з’обовязані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оцї. Ся мета — повер- неннє нам прав, визначених Переяславською кон- стітуциєю 1054 року з розширеннєм її впливу на цілу. терріторію українського народу в Росиї. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить ся по праву, але віднято в нас

22

теж сплою. Наша нация довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Пере¬ яславська констітуция.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те/ що се вже остатня боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок на¬ близив ся і ми не попустимо, щоб проміння сво¬ боди усіх наций заблищало на наших рабських кайданах: ми розібємо їх до схід сонця свобо¬ ди! Ми в остатнє виходимо на історічну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити пано- ваннє чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України! Сини Вкраїни ! ми, як той Антей, доторкаючись до землі наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунати ме скрізь по Вкраїні і кожснг в кого ще не сиідлене серце, озветь ся до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами віт- чини.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнцїв, і доки хоч один ворог-чужинець лишить ся на нашій

28

терріториї, ми не маємо права покласти оружія. І памятаймо, що слава і иобіда — се доля борців за народню справу. Вперед! і нехай кожен з нас иамятає, що коли він бореть ся за нарід, то му¬ сить дбати за ввесь нарід, щоб цілий нарід не згинув через його необачність.

Вперед! бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!