Кіровоградське обласне відділення благодійної організації «Всеукраїнська Ліга «Легалайф»

Правова експертиза доступу до АРТ-лікування людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом які вирішили змінити тимчасово своє місце перебування на території України

2013 рік

2

ЗВІТ ПРО ПРОВЕДЕННЯ ПРАВОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ Період здійснення дослідження: з 1 червня по 25 липня 2013 року. Об’єкт експертизи Чинні національні нормативно-правові акти, що регламентують надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим, зокрема АРТ-лікування. Предмет експертизи Доступність медичних послуг, зокрема антиретровірусного лікування для ВІЛ-інфікованих осіб в контексті наявності, невідповідності чи відсутності у пацієнта зареєстрованого місця перебування або проживання. Територія експертизи Україна. Мета дослідження Отримання інформації про наявність законодавчих перешкод в отриманні медичних послуг, зокрема антиретровірусного лікування для ВІЛ-інфікованих осіб за умови невідповідності чи відсутності у пацієнта зареєстрованого місця перебування або проживання . Інструменти експертизи

1. Аналіз нормативно-правових актів, що визначають отримання медичних послуг ВІЛ-інфікованими особами.

2. Інтерв’ювання різних груп стейкхолдерів. Відповідальний за проведення експертизи: Бочаров-Туз Володимир. Зміст звіту

1. Доступність медичної допомоги на законодавчому рівні………….……... 2

2. Аналіз нормативно-правового забезпечення доступу ВІЛ-позитивних осіб, до медичної допомоги…………………………………………...............

5

3. Можливі рекомендації………..................................................................... 11

3

Доступність медичної допомоги на законодавчому рівні Проголошуючи Україну, як соціальну державу, влада країни визначила право на медичну допомогу і охорону здоров’я базовим в системі соціальних прав людини. Реалізація медичних прав в Україні охоплюється сферою охорони здоров’я. При цьому сфера охорони здоров’я, являє собою складний комплекс суспільних відносин – медичних, фінансових, управлінських, адміністративних, організаційних, що регулюються різними галузями законодавства. Загалом наявність системи медичного права визначає формування системи медичного законодавства та інституцій, відповідальних за його реалізацію. Система медичного законодавства України складається з: 1. Міжнародних договорів, згоду на обов’язковість, яких надано Верховною Радою України; 2. Конституційного законодавства; 3. Загального законодавства про охорону здоров’я населення України; 4. Галузевого законодавства, що визначає відносини між пацієнтами та медичними працівниками. Основним Законом, що закріплює реалізацію та захист медичних прав в Україні, є Конституція1. Відповідно до статті 27, кожна людина, яка знаходиться на території країни, має невід’ємне право на життя, обов’язок захисту якого покладено на державу. Окрім того, норми цієї статті закріпили право будь-якої особи на захист життя і здоров’я. Більш детально, право кожної особи на охорону здоров’я та медичну допомогу розвинуто в статті 49, основного Закону. Диспозіція данної норми містить наступне формулювання: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності». Одним із принципів надання державою медичної допомоги, є принцип доступності, що чітко закладено в статті 49 Конституції. Закріплення принципу доступності медичного обслуговування на Конституційному рівні є показовим та життєво важливим. Чітко прописано принцип доступності в ст. 24, яка проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом. Особливо розвинуто принцип доступності в першому абзаці статті – «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Разом з тим, не зосереджуючись на тому, що в законодавстві відсутнє чітке визначення поняття доступності, слід звернути увагу на те, що цей принцип є базовим, в контексті реалізації медичних прав. Доступність медичних послуг, закріплена і міжнародно-правовими стандартами. Зокрема, Європейською хартією прав пацієнтів2. Документ закріплює 14 прав пацієнтів, серед яких п. 2 визначає - «право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров'я». Окрім того, в цій нормі, закріплено обов’язок медичних служб «гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації

1 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

2 http://news-zakon.com/2011-01-16-19-18-47/121-sg-stetsenko-medichne-pravo-ukrayini/3184-glava-5-

prava-patsientiv.html

4

за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу звернення за допомогою». Відсутність дискримінації за місцем проживання, простежується і в п. 12, що регламентує право пацієнта на індивідуальний підхід, тобто на лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих потреб, в тому рахунку зумовлених місцем перебування чи проживання (курсив – добавлено автором). Ще одним міжнародним документом, що закріплює доступність медичної допомоги, є «Декларація про медичну допомогу, орієнтовану на пацієнтів»3. Одним із п’яти принципів, що міститься в документі, є принцип «доступності і підтримки». Відповідно до проголошеного принципу, пацієнтам, повинна бути доступною необхідна медична допомога та види лікування. Окрім того, в Декларації закріплено необхідність забезпечення всіх пацієнтів доступними послугами незалежно від їхнього стану й соціально-економічного статусу. Передбачена і можливість отримання медичного обслуговування з урахуванням не медичних факторів, які впливають на вибір пацієнтом медичних послуг, в тому числі за місцем перебування чи проживання (курсив – добавлено автором). Принцип доступності, доволі чітко простежується і в основному галузевому законі, що регламентує основні аспекти медичної допомоги в Україні – Законі України №2801-12 від 19.11.1992 «Основи законодавства України про охорону здоров’я»4. Остання редакція Закону відбулась 01.01.2013. Зокрема ст. 4, що проголошує основні принципи охорони здоров’я, передбачає пріоритетність охорони здоров’я і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в сфері охорони здоров’я. Окрім того, важливим є визначення серед основних принципу – рівноправності громадян та підвищеного медико-соціального захисту найбільш вразливих верств населення. При цьому відповідно до діючого законодавства, за ознакою – «стан здоров’я», до категорії «вразливої верстви населення» підпадають - люди, які живуть з ВІЛ\СНІДом5. Адже соціально вразливими верствами населення, в широкому розумінні, є представники вразливих/пригнічених верств населення, а саме: індивіди або соціальні групи, що мають більшу, ніж інші, ймовірність зазнати негативних впливів соціальних, екологічних факторів або дістати хвороби6. Тому цілком виправданим є введення на законодавчому рівні додаткової складової до принципу доступності. Не лише за місцем перебування чи проживання а й за ознакою факторів, що зумовлюють виникнення дискримінації, зокрема, наявності ВІЛ-позитивного статусу. Доступність медичної допомоги для громадян України, закріплена і в статті 6, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Дана стаття висвітлює зміст права на охорону здоров’я. Зокрема, те, що кожний громадянин України має бути забезпечений медичним доглядом, який є необхідним для підтримки здоров’я людини. Окрім того, виходячи зі змісту статті 6, кожен громадянин, має право на має право на кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я. Оскільки право особи, корелює до обов’язку держави з його реалізації, вищезгаданий Закон, статтею 16 зобов’язав заклади охорони здоров’я дбати про доступність медичної допомоги. Адже диспозиція третього абзацу ст. 16 проголошує «Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності

3 http://www-jurfak.univer.kharkov.ua/kafedry/kaf_civil-prav/lekc_cpd/ohrana_zdorovja.pdf

4 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2801-12/page

5 http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/8799/17-Reyt.pdf?sequence=1

6 http://ubooks.com.ua/books/000163/inx35.php

5

для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів» (курсив – автора). З іншого боку перший абзац статті 16 зазначає що, держава сприяє розвитку закладів охорони здоров’я, що є цілком виправданим, в разі неможливості існуючих закладів задовольняти потреби населення. Особливо чітко простежується опис реалізації принципу доступності медичної допомоги в статті 38, що висвітлює процедуру реалізації права на вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я. Відповідно до цієї статті кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги та має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування7. Однак, норми статті, створють певні умови для отримання допомоги. Тобто, з одного боку, законодавець надає пацієнту право вільно обирати, хто надаватиме йому медичну допомогу, з іншого боку, є певна умова, а саме можливість лікаря запропонувати свої послуги. Чіткого тлумачення слів «може запропонувати свої послуги» законодавство не містить, тому можна зробити висновок, що кожен лікар на власний розсуд може визначати таку можливість8. Однак за будь-яких умов, законодавство про охорону здоровя не передбачає умов, для отримання медичної допомоги за ознакою належності пацієнта до певної території. Доступність медичної допомоги, незважаючи на місце проживання чи перебування пацієнта, прямо передбачена ще одним законом. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», статтею 6 зобов’язує громадян та іноземців чи осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні проходити процедуру реєстрації (внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси9. Окремі категорії осіб, також зобов’язані реєструвати місце перебування, тобто адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Водночас стаття 2 прямо забороняє обмежувати права і свободи громадян на підставі реєстрації. Адже відповідно до пункту 2 ст. 2 «реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження». Таким чином законодавче регулювання доступу осіб, які перебувають на території України, до медичної допомоги та медичних послуг не передбачає будь-яких обмежень за місцем перебування чи проживання таких осіб.

7 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2801-12/page

8 http://www.lmkl.lutsk.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=78&Itemid=90

9 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1382-15

6

Аналіз нормативно-правового забезпечення доступу ВІЛ-позитивних осіб, до медичної допомоги Вищенаведений аналіз та зроблені висновки, мають пряме відношення і до людей, які живуть з ВІЛ\СНІДом (далі – ЛЖВ). Адже такі особи, в разі їх законного перебування на території країни, користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України а також іншими нормативно-правовими актами України. Зазначене твердження та деякі додаткові гарантії доступу ЛЖВ до медичних послуг закладено в Законі Україні №2861-VI «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», в останній редакції – 23.12.2010 р. (далі - Закон)10. Відповідно до статті 4 згаданого Закону, держава гарантує забезпечення людей, які живуть з ВІЛ, необхідною медичною допомогою. Стаття 10 проголошує, що медична допомога таким особам, здійснюється в порядку, визначеному законом, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Там чином, ст. 10, ще раз наголошує, що права людей, які живуть з ВІЛ, на медичну допомогу, реалізуються відповідно до закону. Регламентація порядку отримання медичної допомоги для ЛЖВ, на рівні закону, слугує додатковою гарантією доступу таких осіб до лікування. Зокрема до антиретровірусної терапії (далі – АРТ), яка є життєво необхідною для людей, які живуть з ВІЛ\СНІДом. Враховуючи важливість доступу ЛЖВ до АРТ, законодавець ст. 15 п. 1.2 передбачив, що крім загальних прав і свобод людини і громадянина, люди, які живуть з ВІЛ, мають право на безоплатне забезпечення антиретровірусними препаратами та лікарськими засобами для лікування опортуністичних інфекцій. Таким чином, Закон України №2861-VI «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», закріпив на законодавчому рівні, право людей, які живуть з ВІЛ\СНІДом, на отримання антиретровірсного лікування. Аналіз змісту цього Закону, дає можливість простежити збереження принципу доступності медичної допомоги. Адже положення документу не містять будь-яких обмежень або преференцій в доступі до медичної допомоги, за умови наявності або відсутності реєстрації місця проживання чи перебування. Не передбачено будь-якого обов’язку для ЛЖВ, які бажають отримати лікування, мати зареєстроване місце проживання чи перебування. Стаття 12 п. 1, що перелічує обов’язки людей, які живуть з ВІЛ, передбачає лише три обов’язки, жоден з яких не містить згадувань про обов’язкову належність ЛЖВ до певної території. Водночас, вищезазначений Закон, статтею 9 запроваджує реєстрацію та облік людей, які живуть з ВІЛ та здійснення медичного нагляду за ними. Однак згадана стаття містить банкетні норми, що мають бути розвинуті нормативно-правовими актами. Адже п. 1 зазначає, що реєстрація та ведення обліку ЛЖВ, здійснюється відповідними закладами охорони здоров’я. Порядок ведення обліку ЛЖВ та здійснення медичного нагляду за такими особами, відповідно до п. 3, визначається

10

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2861-17

7

спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я. Бланкетна норма також міститься в статті 15 п. 3, що надає ЛЖВ право на отримання безкоштовного АРТ лікування, порядок реалізації якого, встановлюється центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

Оскільки центральний орган виконавчої влади у галузі охорони здоров’я, з метою регулювання певних процедур реалізації медичних прав має видавати підзаконні акти, логічним є проведення аналізу нормативно-правові актів, що регламентують процес доступу ЛЖВ до медичних послуг, зокрема до АРТ. Таким центральним органом виконавчої влади, в Україні є Міністерство охорони здоровя (далі – МОЗ). МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, зокрема протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу. Відповідно до п. 9.1 Положення про Міністерство охорони здоровя України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 467/2011 , МОЗ затверджує порядок організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД11. Даний порядок, було розроблено Міністерством охорони здоров’я, та затверджено Постановою Кабінету Міністрів України №2026 від 18 грудня 1998 р, зі змінами згідно Постанови Кабінету Міністрів України №1109 від 20.10.2011 року «Питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекції та СНІД»12. В рамках згаданої Постанови були затверджені «Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними» (далі – Правила). Відповідно до п. 2.4 Правил, після медичного огляду медичний працівник закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, має направити обстежену особу, у якої виявлено ВІЛ-інфекцію до лікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медичної допомоги. При цьому слід зазначити що для здійснення процедури направлення ВІЛ-інфікована особа, повинна виконати лише єдину умову – письмово засвідчити факт одержання інформації та попередження. Зміст інформації та попередження, що має отримати ВІЛ-інфікована особа, визначено в п. 2.4 Правил. А саме, роз’яснення ВІЛ-інфікованому пацієнту його прав і обов’язків, ознайомлення із заходами індивідуальної профілактики для інфікування інших осіб, можливостями медичного і соціального нагляду, а також попередження про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження іншої особи (осіб) ВІЛ. Незважаючи на те, що зміст інформації, яку має отримати ВІЛ-інфікована особа, передбачає роз’яснення обов’язків, що мають виконувати такі особи, Правила не містять будь-яких згадувань про обов’язок ЛЖВ мати зареєстроване місце проживання чи перебування. Разом з тим, виходячи зі змісту п. 2.10 Правил, для реєстрації ВІЛ-інфікованої особи в лікувально-профілактичному закладі, мають бути виконані чотири умови. А саме: законне перебування особи на території України, проведення її огляду, встановлення діагнозу та стадії розвитку ВІЛ-інфекції. Тобто головною умовою для

11

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/ms_statute 12

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2026-98-%D0%BF

8

здійснення реєстрації є отримання медичної інформації про пацієнта. Адже перевірка законності перебування особи на території України не входить в компетенцію лікувально-профілактичних закладів. Тому інших умов для реєстрації ЛЖВ в лікувально-профілактичних закладах, що надають медичну допомогу таким особам, Правила не передбачають. В тому числі наявності зареєстрованого місця проживання або перебування. Таким чином, закріплений Постановою Кабінету Міністрів України №2026 від 18 грудня 1998 р, зі змінами згідно Постанови Кабінету Міністрів України №1109 від 20.10.2011 року порядок організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД не зобов’язує ЛЖВ, для отримання медичної допомоги мати зареєстроване місце перебування чи проживання. Виходячи зі змісту Правил, вдається очевидним, що лікування ВІЛ-інфікованих мають здійснювати лікувально-профілактичні заклади. Однак які саме документ не деталізує. Разом з тим, Правила зобов’язали обласні (міські) санітарно-епідеміологічні станції та обласні (міські) центри профілактики СНІД вести облік ЛЖВ. Тобто документ містить назви конкретних суб’єктів, що мають займатись обліком ВІЛ-інфікованих. Але чи саме ці заклади мають здійснювати лікування таких осіб, зокрема антиретровірусною терапією, Правила не вказують. Лише наголошують, пунктом 2.14, що ВІЛ-інфіковані і хворі на СНІД громадяни України забезпечуються безоплатно ліками,необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання. Тому для визначення того, наскільки розвинуто принцип доступності в забезпеченні ЛЖВ антиретровірусними препаратами, логічним є визначення нормативно-правового забезпечення функціонування закладів, відповідальних за надання такого лікування. Перелік таких закладів наведено в Клінічному протоколі антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків, затвердженому наказом Міністерства охорони здоровя України від 12.07.2010, за №55113. В І розділі протоколу зазначено, що спеціалізована медична допомога дорослим та підліткам з діагнозом - ВІЛ-інфекція надається через мережу спеціалізованих закладів, які повинні бути укомплектовані необхідним обладнанням та персоналом. Перелік таких закладів складається з:

обласних та міських центрах профілактики та боротьби зі СНІДом,

Кримському республіканському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом,

клініці ДУ "Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України",

кабінетах інфекційних захворювань,

кабінетах "Довіра",

інфекційних відділеннях, що спеціалізовані з лікування ВІЛ-інфекції.

13

http://document.ua/pro-zatverdzhennja-klinichnogo-protokolu-antiretrovirusnoyi--doc38482.html

9

Аналізу були піддані типові положення практично всіх вище згаданих закладів, окрім клініки ДУ "Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України". Таким чином були проаналізовані наступні нормативно-правові акти:

Примірне положення про центр з профілактики та боротьби зі СНІДом, затверджене наказом МОЗ України від 01.03.2005 за №9914.

Типове положення про кабінет «Довіра», затверджене наказом МОЗ України 25.02.2008 за №10215.

Положення про інфекційне відділення міської (районної) лікарні – ІІ рівень надання медичної допомоги.

Положення про кабінет інфекційних захворювань міської (центральної районної) поліклініки16,

Примірне положення про кабінет інфекційних захворювань дитячої міської поліклініки (поліклінічного відділення, дитячої консультації)17.

Вивчення змісту цих документів, дозволяє стверджувати, що жоден із них не містить будь-яких положень що можуть обмежувати ЛЖВ в доступі до АРТ за належністю до певної території. В розглянутих НПА формулювання «місце реєстрації» або «місце перебування» в загалі не згадуються. Таким чином, можна зазначити, що на рівні Положень, що визначають функціонування закладів, відповідальних за надання АРТ, не передбачено обмежень в доступі до АРВ терапії за умови відсутності або не відповідності місця реєстрації чи місця перебування пацієнта18. З огляду, не те, що проаналізовані нормативно-правові акти, зазначають, що вищезгадані медичні заклади мають керуватись окрім інших НПА, наказами МОЗ України, доцільним є здійснення аналізу відповідних наказів МОЗ України. Серед великої кількості наказів Міністерства охорони здоров’я України, найбільш важливим щодо предмету експертизи є наказ №180 від 05.03.2013 «Про затвердження форм первинної облікової документації і звітності з питань моніторингу епідемічної ситуації з ВІЛ-інфекції та інструкцій щодо їх заповнення»19. Одним із документів, затверджених наказом, є Інструкція щодо заповнення первинної облікової документації на ВІЛ-інфікованих пацієнтів, форма № 502-1/о «форми первинної облікової документації № 502-1/о «Реєстраційна карта ВІЛ-інфікованої особи № ___».

Загалом, Інструкція визначає порядок заповнення форми первинної облікової документації на ВІЛ-інфікованих осіб. Цей документ (форма № 502-1/о) заповнюється у закладах охорони здоров'я державної та комунальної власності, що здійснюють диспансерний нагляд за ВІЛ-інфікованими особами і проводять антиретровірусне лікування.

14

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20050301_99.html 15

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0220-08 16

http://govuadocs.com.ua/docs/index-31971-1.html 17

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/TF001101.html 18 Під невідповідністю, мається на увазі невідповідність місця реєстрації чи перебування пацієнта до території розташування медичного закладу, де він має намір отримувати медичну допомогу. 19

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0495-13/paran27#n27

10

Вивчення змісту форми 502-1/о дає змогу зробити висновок, що взяття на облік ВІЛ-інфікованої особи не передбачає обов’язкової наявності в неї зареєстрованого місця проживання чи перебування. Адже у пункті 6 форми зазначається, лише місце проживання ВІЛ-інфікованої особи: у місті чи в селі. Якщо ВІЛ-інфікована особа проживає у селищі міського типу, то зазначається в графі «у місті».

Окрім того, Інструкція передбачає, що якщо ВІЛ-інфікована особа не має постійного місця проживання або місця реєстрації, то зазначаються найменування і місцезнаходження ЗОЗ, у якому вона була виявлена як ВІЛ-позитивна особа. Будь яких інших положень або згадувань, щодо обов’язкової наявності у пацієнта місця реєстрації а ні Інструкція ані форма первинної облікової документації на ВІЛ-інфікованих осіб, не містять.

Тому, можна стверджувати, що відповідно до діючих норм що визначають порядок взяття на облік ВІЛ-інфікованих пацієнтів, ЛЖВ не обмежуються в доступі до медичних послуг за відсутності або не відповідності20 наявного в них місця реєстрації чи місця перебування. Окрім того, слід відмітити, що порядок ведення форми 502-1/о закріплює певні додаткові гаранті доступу ВІЛ-інфікованих осіб до медичних послуг. Адже а ні форма, а ні Інструкція з її заповнення не передбачають жодних механізмів перевірки наявності у пацієнта зареєстрованого місця проживання чи перебування. Не наведено в Інструкції та самій формі порядку отримання інформації, що має вноситись в розділи облікового документу. Скоріш за все, заповнення форми відбувається зі слів пацієнта, тому ВІЛ-позитивні люди, можуть називати адреси проживання чи перебування без побоювань можливих перевірок. Разом з тим, форма 502-1/о передбачає ще один механізм гарантії доступності медичних послуг. Пункт 8 облікової документації зазначає, що у разі зміни місця проживання ВІЛ-інфікованої особи в межах України лікар центру СНІДу, де ВІЛ-інфікована особа перебувала під медичним наглядом, повинен надіслати копію форми № 502-1/о до центру СНІДу, що територіально знаходиться за новим місцем проживання ВІЛ-інфікованої особи. Таким чином діючий порядок ведення обліку ВІЛ-позитивних осіб передбачає можливість взяття на облік пацієнтів, які змінили місце проживання і раніше перебували на обліку в іншому закладі охорони здоров’я, ніж той, в який вони звернулись.

20

Під невідповідністю, мається на увазі невідповідність місця реєстрації чи перебування пацієнта до території розташування медичного закладу, де він має намір отримувати медичну допомогу.

11

Однак, слід зазначити, що розглянутий порядок обліку пацієнтів містить і певні вади, що погіршують доступ ЛЖВ до медичних послуг. Найбільш вагомими серед них є:

Відсутність механізму надання медичної інформації пацієнтам, що міститься в їх обліковій документації, зокрема в реєстраційній карті ВІЛ-інфікованої особи. Право пацієнта на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, зокрема на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров'я і лікування, закріплено на законодавчому рівні. Проте, своєю чергою, законодавство не зобов'язує медичних працівників надавати пацієнтам копії медичної документації, у т. ч. медичної карти. Тому вирішення питання щодо надання копій пацієнту залишається на розсуд керівника закладу охорони здоров'я. Введення механізму надання копії форми 502-1/о пацієнту, може суттєво полегшити доступ до медичних послуг ВІЛ-інфікованим людям. Особливо ВІЛ-позитивним пацієнтам, які проходять АРТ-лікування та звільняються з установ виконання покарань.

Відсутність механізму реалізації пункту 8, яким передбачено, що у разі зміни місця проживання ВІЛ-інфікованої особи в межах України лікар центру СНІДу, де ВІЛ-інфікована особа перебувала під медичним наглядом, повинен надіслати копію форми № 502-1/о до центру СНІДу, що територіально знаходиться за новим місцем проживання ВІЛ-інфікованої особи. Незважаючи на те, що ця норма доволі прогресивна, вона не визначає того, яким чином має здійснюватись інформування лікаря центру СНІДу, де пацієнт раніше був на обліку, хто може здійснювати таке інформування та в які терміни. Також не зазначено в які терміни лікар має надсилати копію форми № 502-1/о.

Відсутність чіткого механізму постановки на облік ВІЛ-інфікованих осіб, без необхідності здійснення пацієнтами візитів до центру СНІДу, за обраним місцем проживання. Хоча порядок ведення форми № 502-1/о не зобов язуює ВІЛ-інфікованих осіб з’являтись до центрів СНІДу, за новим місцем проживання, він не передбачає механізму надсилання копії форми № 502-1/о до закладу охорони здоров’я, в якому пацієнт бажає отримувати відповідні медичні послуги. Приміром до кабінетів інфекційних захворювань, кабінетів "Довіра" та інфекційних відділень, що спеціалізовані з лікування ВІЛ-інфекції. Це є суттєвим, адже саме ці заклади охорони здоров’я, відповідно до Клінічного протоколу антиретровірусної терапії ВІЛ-інфекції у дорослих та підлітків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 12.07.2010, за №551, мають надавати ВІЛ-інфікованим спеціалізовану медичну допомогу21.

21

http://document.ua/pro-zatverdzhennja-klinichnogo-protokolu-antiretrovirusnoyi--doc38482.html

12

Рекомендації З метою оптимізації процесу отримання ВІЛ-інфікованими особами медичної допомоги, зокрема АРТ-лікування вбачається доцільним проведення експертних обговорень з різними групами стейкхолдерів. На обговорення можуть бути висунуті наступні рекомендації:

Розробка механізму надання медичної інформації пацієнтам, що міститься в їх обліковій документації, зокрема в реєстраційній карті ВІЛ-інфікованої особи. Зокрема надання пацієнтам копії форми 502-1/о.

Внесення доповнень в Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії, затвердженого наказом МОЗ України, МВД України, Міністерством юстиції України №692\775\1311\5 від 05.09.2012 р.

Внесення змін в Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту України с питань виконання покарань №275 від 25.12.2003 р.

Внесення змін в Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджені наказом Міністерства юстиції України №460\5 від 18.03.2013 р.

Розробити механізм реалізації пункту 8 (форми 502-1/о) , яким передбачено, що у разі зміни місця проживання ВІЛ-інфікованої особи в межах України лікар центру СНІДу, де ВІЛ-інфікована особа перебувала під медичним наглядом, повинен надіслати копію форми № 502-1/о до центру СНІДу, що територіально знаходиться за новим місцем проживання ВІЛ-інфікованої особи.

Розробити чіткий механізм постановки на облік ВІЛ-інфікованих осіб, без необхідності здійснення пацієнтами візитів до центру СНІДу, за обраним місцем проживання.