2

Науково-дослідницька робота на тему:

«Подвійний наголос в українській мові»

Вчитель української мови та літератури

Сапєлкіна Оксана Павлівна

3

ЗМІСТ

Вступ ............................................................................................................................. 3

Розділ 1 Наголос в українській мові .......................................................................... 5

1.1 Науковці про український наголос .................................................................... 5

1.2 Український наголос у фонетиці ........................................................................ 7

Розділ 2 Подвійний наголос у різних частинах мови ............................................ 19

2.1 Паралельне наголошування іменників ............................................................ 19

2.1.1 Паралельне наголошування іменників чоловічого роду ............................... 19

2.1.2 Паралельне наголошування іменників жіночого роду .................................. 20

2.1.3 Паралельне наголошування іменників середнього роду ............................... 20

2.2 Паралельне наголошування прикметників ..................................................... 21

2.3 Паралельне наголошування дієслів ................................................................. 22

2.4 Паралельне наголошування прислівників ...................................................... 22

Висновки ..................................................................................................................... 25

Список використаної літератури .............................................................................. 28

4

ВСТУП

Наша культура, складовою і невід'ємною частиною якої є культура мови

(мовлення), стала предметом загальнонаціональної гордості кожного громадянина.

Питання мови, її культури, як одне із найгостріших, найактуальніших, завжди

привертало й привертає увагу передових людей свого часу.

Культура мовлення кожної людини формується ще з малих років. Найбільше

вона розвивається і відшліфовується у школі. Саме тут закладаються її підвалини:

вивчення слів, їх значення, вживання, вимова й правопис. Ось чому боротьба за

культуру усної та писемної мови (мовлення) є одним із основних завдань нашої

школи. Чільне місце у цій боротьбі займає правильне наголошування слів та їх форм,

оскільки наголос — це один із важливих (чинних) елементів високої мовної культури

людини взагалі.

В українській мові, як і в інших східнослов'янських, наголос може бути

предметом вивчення і фонетики, і морфології. З фонетичного погляду він припадає на

якийсь певний склад слова, з морфологічного — на морфему, тобто це означає, що в

структурі певної морфеми даного слова (словоформи) є наголошений склад. При

характеристиці акцентуаційних особливостей частин мови вживаються терміни:

кореневий (накореневий), префіксальний, суфіксальний і флективний наголос, а при

акцентуаційному аналізі словоформ повнозначних (відмінюваних) частий мови —

такі терміни, як наосновний і флективний наголос.

Об'єкт дослідження — лексика української мови, слово.

Предметом нашого аналізу є наголос та слова з подвійним наголосом.

Актуальність — акцентологія як наука, яка унормовує наголошування слів, що

сприяє правильності їх звучання та вимови.

Акцентні норми мають суспільний характер, тобто дотримання і зміцнення норм

наголошування слів є обов'язковим для всіх мовців.

Новизна роботи — зіставляються нормативне наголошування слів зі словами з

нетрадиційним наголошуванням слів у художніх текстах, зокрема

поетичних з метою творення ритмомелодики. А також у роботі сконцентрована

увага на словах, що мають варіантний наголос відповідно до новітнього правопису.

5

Теоретичне значення досліджування.

Теоретичні засади акцентології української мови, викладені у І розділі — це

теоретичне підґрунтя, яке розширює горизонти знань про науковий підхід до

наголошування слів.

У цілому наголошування слів та їхніх граматичних форм становить певну

систему, яка в українській мові формувалася протягом тривалого історичного

розвитку і наразі вже усталилася. Кожен морфологічний клас слів має свої

акцентуаційні особливості, певні закономірності та тенденції наголошування, які

загалом і створюють цілісну систему.

Практичне значення дослідження.

Робота над темою дала можливість прилучитися до ведення самостійного

наукового пошуку, до роботи з лінгвістичними словниками наголосів. Здобуті

навички будуть корисними у роботі вчителя.

Мета дослідження.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

1) Зібрати, проаналізувати і подати погляди науковців до теми дослідження.

2) Вилучити і проаналізувати із словника наголосів слова і створити групи слів за

особливостями українського наголошування.

3) Розробити вправи та тестові завдання до теми: «Наголошування в українській

мові».

У роботі ми використали вибірковий, описовий, зіставний методи дослідження.

Ілюстративний матеріал вилучений зі словників та з творів таких письменників і

поетів як Л. Українка, Т. Шевченко, В. Сосюра, М. Рильський, П. Вороний, П. Тичина,

М. Старицький, Д. Павличко та ін.

6

РОЗДІЛ І НАГОЛОС В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Вчення про наголос в українській мові має свою історію. Система наголосу

української мови, як і інших східнослов'янських, сформувалася внаслідок історичного

розвитку праслов'янської і давньоруської акцентуаційних систем. У праслов'янській

мові акцентований голосний характеризувався не тільки наголосом, а й певною

довготою або короткістю і відповідно інтонацією. На східнослов'янському ґрунті

розмежування довготи і короткості, а також інтонацій зникло, і в словах зберігся лише

наголос.

Перші акцентовані пам'ятки в східних слов'ян припадають на XIV ст. Проте

систематично і більш-менш послідовно ставляться наголоси на кожному слові в

українських, як і російських та білоруських, пам'ятках тільки з другої половини

XVI - до кінця XVIII ст.

Явища наголошування слів, що позначаються терміном "просодія",

простежуються в стародавніх - українських граматиках. Як вчення про наголос

просодія є окремою складовою частиною граматики Л.Зизанія, що вийшла 1596 року

(правда, тут автор поруч з цим грецьким терміном у дужках подає свій власний -

"припъло"), граматики М. Смотрицького, яка видана в 1619 році. У граматичних

працях першої половини XIX ст. терміну "наголос" відповідає "слогоудареніє"

("просодія"), в інших джерелах цього періоду "голосовдар" і "гласовдар". Лише в

пізніших посібниках і підручниках (приблизно з другої половини XIX ст.)

починається поширення терміна "наголос", і просодія вже не завжди вважається

частиною граматики. Наголосові відповідає термін "акцент", який походить з

латинської мови (аccentus < асі + cantus, що означає - приспів). Звідси виникла й назва

науки про наголос - акцентологія, яка зародилася наприкінці XIX ст., а сам термін

"акцентологія" вперше у науковий вжиток увів Р.Ф. Брандт.

Свого часу ще О.О. Потебня передбачав, що вчення про наголос становитиме

окрему галузь лінгвістичної науки, і в його праці "Ударение" (так її умовно називає

В.Ю. Франчук) міститься багато матеріалу, присвяченого наголошуванню

українських слів. Це перша у вітчизняному і слов'янському мовознавстві монографія з

питань акцентології.

7

Значний внесок у розвиток української акцентології зробив Л.А. Булаховський.

Ще в 20-ті роки він опублікував цінні розвідки з історії українського наголосу.

Підсумком тривалих досліджень закономірностей наголошування слів є посібник

Л.А. Булаховського "Український літературний наголос (характеристика норми)", що

вийшов 1943 р. в м. Уфі. У ньому автор, подаючи в синхронному плані

наголошування слів та їх граматичних форм, описав акцентуаційну систему

української мови. Ця робота і тепер має теоретичну і практичну цінність при

визначенні нормативності наголосу слів сучасної літературної мови, при укладанні

словників, вона також дає корисний фактичний матеріал для порівняльно-історичних

студій із слов'янської акцентології.

Отже, основи наукового вивчення наголосу української мови закладені ще в

працях О.О. Потебні. У роботах інших дослідників дожовтневої доби (К. Ганкевича,

І. Верхратського, І. Гануша, Є. Тимченка, А. Кримського та ін.) також розглядалися

деякі питання наголошування слів різних граматичних груп. Однак ці перші спроби

носять здебільшого описовий характер. По-справжньому наукове дослідження

наголосу почалося тільки в радянський період. Воно ведеться в кількох аспектах:

1) вивчення процесу ставлення українського наголосу в зв'язку з історичним

розвитком мови (З.М. Веселовська, В.Г. Скляренко); 2) дослідження теоретичних

питань наголосової системи української мови в порівняльно-історичному плані

(Л.А. Булаховський, В.Г. Скляренко); 3) систематизація наголосу літературної мови

шляхом вивчення лексикографічних джерел, мови творів письменників, усного

літературного мовлення (Л.А, Булаховський, З.М. Веселовська, А.П. Білоштан,

В.М. Винницький); 4) характеристика системи українського акцентування, аналіз

закономірностей наголошування різних частин мови (Л.А. Булаховський,

В.М. Русанівський, М.М. Пилинський, Л.Л. Гумецька, І.М. Керницький,

В.М. Винницький, Г.Х. Щербатюк, Н.Ф. Клименко, О.В. Романченко, М.І.

Погрібний); 5)пояснення лексико-граматичних (розрізнювальних) функцій наголосу

(В.М, Винницький); 6)експериментальне дослідження словесного наголосу (Т О

Бровченко); 7)висвітлення деяких питань діалектного наголосу (П,П, Чучка, І.Г,

Матвіяс, Г.П. Клепикова, А.Д, Очеретний, Д.Г, Бандрівський, Ч.О. Пура та ін.).

8

Важливе значення для вивчення української акцентології мають дослідження

російських учених (Л.Л. Васильєва, О.О. Шахматова, С.П. Обнорського, В.М.

Ілліча-Світича, А.А. Залізняка, В.В. Колесова, В.А. Редькіна, Н.К. Пирогової, В.Л.

Воронової та ін,), які у своїх працях, аналізуючи особливості наголошування слів

східнослов'янських мов, наводять значну частину й українського матеріалу, а також

висвітлюють ряд проблем, присвячених характеристиці закономірностей

українського акцентування [6, с, 4-7],

Наголос входить до поняття акцентуаційної норми, яку вважаємо фонетико-

ортоепічною піднормою. Теперішня система наголошення має давню історичну

мотивацію, тому через неможливість пояснити сучасними фонетико-

морфологічними законами справляє враження чогось «дуже примхливого» і почасти

несистемного. Понад то, що деякі мови мають чітко «прописаний» наголос:

французька, вірменська, турецька — на останньому складі; польська — на

передостанньому; переважно на другому складі від кінця — в італійській, еспанській,

румунській мовах; здебільшого перший склад наголошують в англійській, переважно

кореневий наголос у німецькій, Одначе український наголос має також свою систему.

Він реалізується в різних акцентних типах різних частин мови, що зумовлено їхньою

морфемною будовою, змінами звуків у потоці мовлення і складоподілом. Для нас

важливі функційно-практичні характеристики наголосу, що беруть участь у

розрізненні лексичних або граматичних значень слова, у виразності та нормативності

наголошення [30, с. 39].

Наголос вивчається в лексикології, а саме у підрозділі омоніми, і

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні

значення. До омонімічних явищ у мові належать омографи - при однаковому

написанні мають різну вимову (різний наголос): замок і замок, дорога і дорога, обід і

обід, орган і орган, лупа і лупа і т.д.

Також наголос вивчається у розділі мовознавства — фонетиці.

Фонетика як система матеріальних засобів мови — це набір звуків, наголосів й

інтонацій. Фонетику в цьому розумінні слід відрізняти від фонетики — науки про

звуки мови, як відрізняємо сам предмет від розмови про нього.

9

Однією з основних ознак голосних фонем є наголос, що являється тільки в слові.

Наголос в українській мові виконує подвійну функцію, по-перше він об'єднує

звукові комплекси в окремі слова. Наприклад, звуковий комплекс вищезазначений з

одним наголосом сприймається як одне слово, а комплекс вище зазначений, що має два

наголоси, позначає два слова. Так само: давноочікуваний, нижчезгаданий, передбачити і

давно очікуваний, нижче згаданий, перед бачити. По-друге, наголос виступає як засіб

розрізнення слів та словоформ. Наприклад, подані парами слова вигода (користь) і

вигода (зручність), захват (захоплення) і захват (пристрій, ширина робочого ходу),

лікарський (від лікар) і лікарський (від ліки), похідний (від похід) і похідний (який походить

від чогось) — різні, на що й вказує наголос. У різних відмінках стоять слова руки і руки,

вікна і вікна, різний вид мають дієслова насипати і насипати.

Наголос в українській мові вільний і рухомий, тобто може падати на будь-який

склад і під час змінювання слова пересуватися: голова — голови — голови — голів,

казати — кажеш — кажу.

Система наголошування в українській мові досить складна. Тому у випадках

сумніву щодо наголосу слід звертатися до словників.

Разом із тим спостерігаються й деякі закономірності в наголошуванні слів [25].

З огляду на це, пропонуємо виділити такі групи наголошення слів:

1) нормативне наголошення різних наголосових типів різних частин мови;

2) подвійний (варіантний) наголос;

3) словорозрізнювальний наголос;

4) форморозрізнювальний наголос;

5) діялектний наголос;

6) інтерферентний наголос;

7) складні випадки наголошення у запозичених словах.

1. Нормативне наголошення різних наголосових типів різних частин мови

а) Віддієслівні іменники середнього роду на -анн(я), що мають більше як два

склади, здебільшого зберігають місце наголосу тих інфінітивів, від яких вони

утворені: завдати — завдання, навчати — навчання, читати — читання. Нечисленні

винятки зумовлені аналогією: видати — видання, вигнати — вигнання, визнати —

10

визнання, але зобов'язати — зобов'язання. Варто знати, що під західноукраїнським

впливом у 30-х роках XX ст. поширилось наголошення питання, а також визнання,

завдання, навчання.

б) Відприкметникові іменники з суфіксом -ин(а) в однині зі значенням місця,

простору, території та абстрактних понять мають наголос на закінченні: величина,

височина, низина, новина, площина, речовина, садовина, чужина (але городина).

в) Іменники жіночого роду з суфіксом -к-(-ечк-, -єчк-, -очк-) у формах

множини (сюди належать дво-, три- і чотирискладові слова) отримують наголос на

закінченні: книжки — книжки, копійки — копійки. Уперше на цю наголошувальну

опозицію між числами в іменниках аналізованого типу української мови як своєрідне,

відмінне від усіх слов'янських мов явище звернув увагу Р. Брандт. Така опозиція дає

можливість відрізняти родовий відмінок однини від називного множини [3, с. 172].

Проте функціювання в нашій мові такої тенденції не виключає можливости

закріплювати подвійне наголошення, а в деяких випадках — і кореневе: бочки —

бочки, кальки — кульки, але канарки.

г) Іменники чоловічого і жіночого роду з префіксами (приростками) ви-,

від-, за-, на-, над-, недо- об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, утворені безафіксним

способом від дієслів та суфіксальним способом (рідше префіксально-суфіксальним),

здебільшого наголошували на префіксі. Це підтверджують найдавніші пам'ятки:

випадок, витрата, загадка, наклейка, паличка, наліпка, недогарок, недобиток,

перепад, перекупка, позначка, призов, приписка, прошарок, розпірка.

У XIX—XX ст. виразно засвідчена тенденція пересунення наголосу з префікса на

корінь: похід, прохід, перестрілка, переляк, напій, заробіток, а також творення

подвійного наголошення: відбиток, заворот, напасть, зачин, просвіт, розвій, розбіг,

приріст, затримка.

С. Караванський у такій тенденції вбачає російськомовний вплив, зокрема у слові

подушка, яке за чинною нормою слід наголошувати подушка. Вчений зауважує, що

слід пильніше придивлятися до «переголошених» окупантами слів і звертатися до

лексикографічних праць минулого. Цікавим є спостереження Ю. Шевельова щодо

наголошення іменника уряд. У словниках Б. Грінченка і Г. Голоскевича це слово має

11

тільки накореневий наголос: уряд. Підтверджує це і творчість М. Старицького: «По

прихожих суддів і уряду». Закріплення в мові цього слова з префіксальним наголосом

— це очевидний вплив Галичини, де префіксальний наголос відчутно переважав:

довіз, привіз, прихід, похід, прохід, переворот.

ґ) Односкладові іменники, сполучаючись із числівниками два, три, чотири,

зберігають місце наголосу початкової форми: два голи, чотири склади, три шляхи, два

дахи.

д) Непохідні прикметники наголошують на закінченні: легкий, новий, старий,

тонкий, що є беззаперечним впливом галицького наголошення, попри цілковите

панування у східноукраїнських говірках наголосу на корені: новий, старий. Похідні

суфіксальні і префіксально-суфіксальні прикметники мають наголос зрідка на

префіксі, здебільшого на корені, суфіксі та закінченні: підлітковий;виразний,

визвольний, двоколірний, двоколісний, договірний, доларовий, зручний;

До своєрідної наголошувалької ознаки української мови, на відміну від інших

слов'янських, належить рухомий наголос у присвійних прикметниках на -ин, що

мотивовані іменниками жіночого роду І відміни. Такі присвійні прикметники і власні

назви наголошують на закінченні в однині та в множині: вдовин, вдовина, вдовине,

вдовині; доччин, доччина, доччине, доччині; кумин, кумина, кумине, кумині.

є) Своєрідність наголошення дієслівних форм зумовлена не лише їхнім

походженням та морфемною будовою з провідним тематичним суфіксом, але двома

різними діалектними тенденціями: у південно-східних і північних діалектах усталено

наголошення на закінченні, а в південно-західних — на корені, яке і досі повсюдне у

розмовному мовленні всупереч нормі, на зразок дали замість дали, роблю замість

роблю. Така диференціяція розпочинається з другої половини ХУЛІ ст., хоч вона сягає

набагато глибших часів. У межах змінюваности дієслова є три наголошувальні типи:

постійний наголос на корені: бесідувати, гоїти, жевріти, ненавидіти, нівечити,

снідати; наголос переміщується в межах суфікса основи: торжествуєш —

торжествувала; наголос на суфіксі інфінітива: вживати — вживала.

Існують такі головні приписи дієслівного наголошення:

12

- склади у дієслівних закінченнях — ет-, ем- не наголошують: перейдемо,

перейдете, сміємося, смієтеся;

- двоскладові інфінітиви з нульовим суфіксом (основою на приголосний)

мають кінцевий наголос: вести, нести, брести (але бити, мити, тліти);

- префіксальні інфінітиви на -вісти мають подвійний наголос: відповісти,

доповісти, розповісти;

- двоскладові дієслівні форми першої особи однини теперішнього часу мають

кінцевий, а не кореневий наголос: ношу, ходжу, пишу, кажу;

- двоскладові родові дієслівні форми минулого часу мають кінцевий, а не

кореневий наголос: була, взяла.

Проблемне наголошення дієприкметникових і дієприслівникових форм цікаве

в їхньому зіставленні з прикметниками та дієприслівниками, зокрема: варений,

печений — дієприкметник; варений, печений — прикметник; лежачи, стоячи, сидячи

— дієприслівники, а лежачи, стоячи, сидячи — прислівники: не читай лежачи — не

читай, лежачи на канапі; президента зустріли стоячи — стоячи біля вікна, чекали

президента. Таке розрізнення закріпилось у сучасних словниках, працях і поетичній

практиці XX століття.

є) Наголошення прислівника залежить від його будови.

Префіксальні прислівники мають наголос:

на префіксі: будь-де, врозтіч, казна-як, навзнак, навіч, хтозна-чим;

на корені: відтоді, напоказ.

Префіксально-суфіксальні прислівники наголошують на префіксі: знаскоку,

зозла (зізла), наглухо, намертво, напохваті, начисто, донесхочу;

на корені: допізна, завидна, звисока, завбільшки, заввишки, завдовжки,

зсередини, по-моєму, по-своєму;

на суфіксі: заразом, завчасу, поблизу, передусім, по-старому.

Прислівники суфіксальної будови мають наголос:

на корені: високо, глибоко, дешево, передом, плавом, разом, широко;

на суфіксі: голяка, гуртом, урочисто, цілком.

13

Прислівники, утворені способом складання, мають наголос на сполучному

голосному: воднораз, водносталь, водночас, насамкінець.

2. Форморозрізнювальний наголос

Зазначена функція наголосу розрізняє граматичні форми слів, зокрема, число і

відмінок іменника: книжки — називний відмінок множини, книжки — родовий

відмінок однини; хати — родовий відмінок однини, хати — називний відмінок

множини. У цьому спостерігають безперечні південно-західні впливи: знаки, трохи,

роки, маки, тисячі.

Окремого коментаря потребує наголошення іменника свята у множині. В

українських пам'ятках цей іменник у відмінкових формах множини послідовно

наголошують на корені. Підтверджують це і лексикографічні праці наприкінці XIX —

початку XX ст. Однак останнім часом по радіо й телебаченні, а під їхнім впливом і в

усному мовленні послідовно чуємо наголошення на закінченні — свята. Якщо таке

наголошення і можна було б прийняти, то, як завважує В. Винницький, спрацьовує

внутрішньомовний чинник протидії: в українській мові існує прикметник святий, у

жіночому роді свята, що зумовлює небажаний збіг іменникової і прикметникової

форми. Через те не варто захоплюватися кінцевим наголосом. За «Орфоепічним

словником» М. Погрібного, рекомендованим слід вважати кореневий наголос свята і

прийнятним — свята.

Односкладові іменники II відміни в родовому відмінку однини, змінюючи

закінчення, змінюють і наголос: двору — двора, мосту — моста, столу — стола.

Варіантні форми наголошення в орудному та місцевому відмінках мають такі

іменники: гостями, гістьми; на гостях; чобітьми, чоботами, чоботями; у чоботах, у

чоботях; грішми, грошима; дверми, дверима; слізьми, слізьми, сльозами; на даху, на

дасі.

Чи не найактивніше форморозрізнювальна функція наголосу проявляється у

видових парах дієслів, що передають доконану чи недоконану дію: відкликати —

відкликати, нарізати — нарізати, відміряти — відміряти, вслухатися — вслухатися,

висипати —- висипати.

14

3. Діалектний наголос

Діалектний наголос зумовлений двома основними територіальними тенденціями

в наголошенні: південно-західній і південно-східній. Із XIX ст. нормативною стає

південно-східна тенденція наголошення слів. З огляду на це, варто звернути увагу на

такі по-діалектному наголошені типи слів, аби уникнути цього в офіційно-діловому

спілкуванні:

- наголошення дієслівних форм: роблю треба роблю, пишу треба пишу, закінчу

треба закінчу; плести треба плести, вести треба вести.

- наголошення присвійних, означальних і вказівних займенників: свого треба

свого, всього треба всього, того треба того, цього треба цього (але до свого, до всього,

до того, до цього).

4. Інтерферентний наголос

Наголошення низки споріднених слів у рідній і чужій мовах за чужою моделлю

спричинює інтерферентний наголос. Українська наголосова система у часи

радянської імперії під російськомовним тиском зазнала значного спотворення,

вислідом чого не лише в усному мовленні, а й у нормативних словниках зафіксовано

спотворений наголос, як, наприклад, у словах подушка (було подушка), повістка

(було повістка) тощо. Наголос був однією з найбільших перепон у процесі «злиття

мов», позаяк, за метафоричним висловом С. Караванського, він є «становим

хребтом» кожної мови. Заберімо у французів чи поляків наголосовий стандарт їхніх

мов — і зникнуть неповторні французька та польська мови. Щоб під впливом

російської мови не зникала наголосова неповторність нашої мови, виділю низку

споріднених слів в обох мовах, що мають відмінний наголос.

Російські слова Українські слова

Беседа бесіда

отстоять (отстою) відстояти (відстою)

висеть (вишу) висіти (вишу)

отчим вітчим

дрова дрова

живопись живопис

15

загадка загадка

закончить (закончу) закінчити (закінчу)

5. Складні випадки наголошення чужомовних слів

Чужомовні слова здебільшого зберігають місце наголосу власної мови: бюлетень

(бюлетені), догмат, диспансер (диспансерний), експерт, жалюзі, квартал, компроміс,

кредиторський, магістерський, маркетинг, медикамент, меніск, некролог, партер,

псевдонім, регент, тиранія, факсиміле, фанатичка, фарфор (фарфоровий), феномен,

філістер (філістерство), фольга, форзац, центнер, шофер.

Зауважмо на типовому, наголосі у групах спільної словотвірної моделі:

аристократія кілометр барометр діялог

демократія сантиметр спідометр некролог

бюрократія міліметр манометр монолог

фармація індострія

мімікрія але кулінарія

поліграфія ортопедія.

6. Наголошення власних назв

Чи не найсолодшою музикою для кожного з нас є власні імена, травильне

наголошення яких — незамінна нота у впізнаваній мелодії. Більшість теперішніх

власних імен чужомовного походження, однак упродовж віків вони зазнали такого

фонетичного опрацювання у кожній мові, що годі в них впізнати первісних чужинців,

наприклад Іван — це давньогебрайське Иоханан, що означає буквально «Божа

благодать, дар богів», у німецькій отримало форму Йоган.

Кожне з імен має свій наголос — без нього слово втрачає самостійність, без

правильного наголосу — культуру побутування.

7. Наголошення власних імен

Серед імен із неправильним наголосом натрапляємо на такі:

Богдан треба Богдан, Борис треба Борис,

Гарасим (Герасим) треба Гарасим (Герасим),

Олег треба Олег, Олесь треба Олесь,

Орест треба Орест, Осип треба Осип (Йосип),

16

Роман треба Роман, Станіслав треба Станіслав;

Вероніка треба Вероніка, Євпраксія треба Євпраксія.

Відмінюючи ім'я Тарас, пам'ятаймо про нерухомий наголос: Тараса, Тарасом. Із

відповідним наголосом уживатимуть імена по батькові: Богданович, Борисович,

Ге(а)расимович, Кононович, Миронович, Мокійович, Ничипорович, Олегович,

Орестович, Осипович, Прокопович, Романович, Станіславович, Тарасович.

Наголошений перший склад в іменах Богдан, Борис, Олег, Орест, Олесь, Мирон,

Роман — типова західноукраїнська ознака. Цю саму діалектну рису спостерігаємо у

двоскладових похідних іменах із суфіксом — к-о: Славко, Левко, Юрко (літературна

норма Славко, Левко, Юрко, але Марко), натомість у трискладових похідних іменах

правильний наголос на другому складі: Василько, Данилко, Іванко.

8. Наголошення прізвищ

Наголошення прізвищ зумовлене їхнім походженням, будовою та територією

побутування. До першого наголошувального типу належать прізвища, що походять

від первісно загальновживаних назв (апелятивів), на зразок Баран, Гарбуз, Ґонтар,

Коваль, Комар, Співак, а також від імен, що стали прізвищами, на зразок Тарас,

Степан, Богдан. Вони зберігають місце наголосу своїх мотиваційно-твірних слів.

Наголошення на зразок Баран, Ковсиїь, Комар, Ґонтар, Співак; Тарас, Степан,

Богдан — це алогічне намагання затемнити джерело виникнення прізвища і

віддалитися від першопричини. Однак правда від цього не зникає — і Барани чи

Барани однаково Баранами зостаються. Мова ж бо, за німецьким поетом

Гельдерліном, найнебезпечніше благо: вона завжди свідчить, хто ми насправді.

Жодному з німців, очевидно, не спадає на думку міняти наголос у слові Bauer

(селянин), коли його вживають як прізвище. Відома мовознавець Н. Бабич такі

наголосові відбігання від мотиваційних основ слушно називає снобізмом.

Другий наголошувальний тип прізвищ має суфіксальну будову.

1)На суфіксах наголошують:

— прізвища патронімного і матронімного значення (похідні від називання за

батьком або матір'ю) на -ак (-як), -чак, -ук (-юк), -чук: Любак, Савчак, Стояк,

Гринюк, Яремчук, Катеринчук;

17

— прізвища, суфікси в яких передають здебільшого згрубілі або здрібнілі

значення (себто суфікси суб'єктивної оцінки з опорним суфіксальним приголосним):

-г- (-уг-а, -иг-а, -г-а) — Малюга, Мишура, Сабрига;

-д- (-инд-а, -ейд-а, -уд-а (-юд-а)) — Беринда, Гринда, Малюда, Бризейда;

-й (-ай, -ей, -ій) — Ничай, Бородей, Дроботій;

-н (-ан, -ин-а, -ун, -унь) — Волан, Іванина, Бакун, Андрунь;

-р- (-ур-а (-юр-а), -ир-а) —Яцура, Стецюра, Костира;

-т- (-ат (-ят), -ут-а (-ют-а)) — Процев'ят, Вахута, Маліюта;

-х- (-ах, -ух (-юх), -ох, -ох-а, -их-а, -ех) — Петрах (але Кінах, Кініш), Зенюх,

Пазьох, Xpucmonwca, Мацьоха, але Велех.

2. На корені наголошують прізвища з суфіксами суб'єктивної оцінки -с- (-ус,

-ас, -ис (-ись)) — Левус, Климас, Форись, Матись (але зрідка Курилас, Матвіяс,

Юрас, Ханас);

-ш (-уш, -ош, -иш, -іш, -еш) — Ладуш, Ярош, Прибиш, Пакіш, Кереш;

-а-л-о (-к-а-л-о) — Гупало, Бухало, Бекало.

Натомість прізвища з суфіксами -ул-а, -ул-а, -ил-о мають наголос на суфіксі:

Кагула, Фісуля, Бедрило; -а: Строма, Нетреба, Бера.

3. Наголос у суфіксальних прізвищах на -енк-о залежить від наголосу твірного

слова, від кількосте складів, фонетичного передсуфіксального складу:

а) наголос на третьому від кінця складі мають прізвища на:

— -щенко: Андрущенко, Онищенко, Ющенко;

— -ченко, що мають приголосний звук перед ч: Бабченко, Васильченко,

Марченко;

— утворені від іменникових прізвиськ на -а (-я): Заїка — Заїченко, Семенюка

— Семенюченко, Федоряка — Федоряченко;

— утворені від іменників — власних назв чоловічого роду на приголосний та -о

з нерухомим наголосом в однині на другому або третьому складі: Адам,

Адама — Адаменко, Антін, Антона — Антоненко;

— утворені від прикметникових прізвиськ із наголошеним другим її чи третім

складом: Гаркавий — Гаркавенко, Череватий — Череватенко;

18

б) наголос на другому від кінця складі мають здебільшого прізвища іч на:

- ченко, в яких перед ч виступає голосний звук: Бабиченко, Калениченко,

Мірошниченко;

— утворені від іменників-прізвиськ — особових та загальних назв чоловічого

роду з нерухомим наголосом в однині на першому складі: Дід, Діда —Діденко,

Бондар — Бондаря — Бондаренко, Гнат — Гната — Гнатенко;

— утворені від прикметників-прізвиськ із наголошеним першим складом:

Білий —Біленко, Довгий —Довженко, Хитрий —Хитренко;

— утворені від іменників-прізвиськ, у яких наголос у непрямих відмінках

перетягується з основи на закінчення: Гончар — Гончаря —Гончаренко, Скляр —

Скляра — Скляренко, Тиміш — Тимоша — Тимошенко;

— утворені від іменників-прізвиськ із наголосом на закінченні: Коляда —

Коляденко, Павло — Павленко, Шульга — Шульженко.

Деякі прізвища мають подвійний наголос Сергієнко, Гордієнко, Денисенко, однак

із тенденцією наголошувати другий від кінця склад, себто суфікс -енк-о.

4. Окрему групу наголошення становлять прізвища, де наголос виконує роль

розрізнення між власною та загальною назвами. Прізвища присвійно- прикметникової

моделі на -ів (-їв), -ин, на відміну від присвійних прикметників (Степанів, Хомин),

мають наголос на корені: Степанів, Хомин, Лесів, Грицьків, Кирчів, Смолин, Вербин,

Лесин; у присвійно-патронімній моделі на -ович, -евич наголос із кореня

переміщується на суфікс: Іванович — Іванович, Григорович — Григорович. Так само

перемістився наголос із закінчення на суфікс у прізвищах, що походять від іменників

IV відміни: Гайдученя (гайдученя), Зубеня (зубеня).

5. Складні прізвища здебільшого мають наголос на другій основі: Чорновіл,

Рябоштан; у прізвищах, до складу яких входить форма наказового способу,

простежено тенденцію наголошувати саме цю форму: Тягнирядно, Свербигуз,

Тягнибік, Непийвода, Гуляйвітер.

6. Чужомовні власні назви здебільшого наголошують так, як у мові-джерелі: у

французькій прізвища мають наголос на останньому складі: Дюма, Дерида, англійські

19

— на першому складі: Гамлет, Макбет (але під впливом частоти вживання Шекспір,

Ньютон), польські — на передостанньому складі — Тувім. [30]

* * *

Запам'ятаймо правильне наголошення деяких назв територій із суфіксом -щин-а,

що зберігають місце наголосу твірних слів: Бойківщина (бойки), Васильківщина

(Васильків), Лемківщина (лемки), Полтавщина (Полтава), Коростишівщина

(Коростишів), Пустомитівщина (Пустомити), Сумщина (Суми), Яворівщина

(Яворів).

20

РОЗДІЛ II ВИПАДКИ ПОДВІЙНОГО НАГОЛОСУ В РІЗНИХ

ЧАСТИНАХ МОВИ

2.1 ПАРАЛЕЛЬНЕ НАГОЛОШУВАННЯ ІМЕННИКІВ

Серед слів різних морфологічних класів у іменниках найчастіше виявляються

характерні закономірності і певні тенденції наголошування, які в цілому створюють

досить виразну систему. Акцентуація іменників залежить від наявності тих чи інших

афіксів (префіксів і суфіксів), а непохідні слова (які з погляду сучасної мови мають

непохідну основу) якоюсь мірою зберігають свій давній наголос. Іменники кожного

роду характеризуються значною рухомістю наголосу.

У словниковому складі української мови зафіксовано чимало іменників, які

вживаються з паралельним наголошуванням. Таку акцентуацію мають іменники всіх

трьох родів.

2.1.1. Паралельне наголошування іменників чоловічого роду

З подвійним наголошуванням виступають такі іменники чоловічого роду:

1) Префіксальні безсуфіксні іменники. Сюди належать слова з такими

префіксами: від- (відпад і відпад), до- (довіз і довіз, договір і договір) та ін.

2) Префіксально-суфіксальні іменники. Серед них велику групу утворюють

слова з суфіксом -ок, які виступають з такими префіксами: за-(завиток і завиток,

заголовок і заголовок, затишок і затишок), на- (назимок і назимок)

3) Префіксальні іменники із суфіксом -ач: доглядач і доглядач, доповідач і

доповідач, наглядач і наглядач, оглядач і оглядач.

4) Іменники з суфіксом -ець і поодинокі префіксально-суфіксальні іменники з

цим суфіксом: вихованець і вихованець, клинець і клинець, мандрівець і мандрівець, танець і

танець.

5) Ряд іменників з іншими афіксами: алфавіт і алфавіт, анапест і анапест, аполог

і апблог, апостроф і апостроф, бенкет і бенкет.

З подвійним акцентуванням у деяких відмінкових формах однини виступають

такі односкладові (у непрямих відмінках двоскладові) іменники: жаль, жалю і жалю і

т.д.; знак (слід, відбиток), знаку і знаку і т.д., але і знаку нема, по знаку, а також знак, знака

і т.д. (мітка, позначка і т. ін.).

21

Кілька пестливих (зменшених) іменників чоловічого роду з суфіксом -усь у

формах однини виступає з подвійним акцентуванням: братусь, братуся і братуся і т.д.;

дідусь, дідуся і дідуся і т.д.; татусь, татуся і татуся і т.д.

Іменник спокій у непрямих відмінках однини має подвійний наголос: спокою і

спокою і т. У лексикографічних працях ХІХ – початку ХХ ст. він засвідчений з різним

наголошенням у називному відмінку однини – спокій і спокій, а словник за ред. Б.

Грінченка наводить спокій, спокою. Цікаво, що Б. Грінченко у своєму поетичному

вжитку постійно наголошує спокій, спокою і т.д.: Зійде хай спокій з небес на всіх, Щоб

вві сні набратись сил нових І в борні із лихом не хилитися! Давно у дущі я спокою не

чув.

2.1.2 Паралельне наголошування іменників жіночого роду

Подвійне наголошування мають такі іменники жіночого роду:

1) Непохідні слова: блешня і блешня, корчма і корчма, сосна і сосна.

2) Префіксальні іменники. Серед них найчисленнішими є слова з суфіксом -к(а).

Вони бувають з різними префіксами: за- (загадка і загадка, запинка і запинка,

затримка і затримка), пере- (перевірка і перевірка), по- (покупка і покупка, поливка і

полівка), а також доважка і доважка,усмішка і усмішка.

3) Кілька іменників із суфіксом -изн(а): голизна і голизна, жовтизна і жовтизна,

сивизна і сивизна.

4) Іменники із іншими афіксами: вишиванка і вишиванка, вихованка і вихованка,

гулянка і гулянка, дітвора і дітвора; кбристь і користь і т.д.

2.1.3 Паралельне наголошування іменників середнього роду

1) З дублетним наголошуванням виступають такі іменники середнього роду:

2) Віддієслівні утворення на -ння. Серед них є поодинокі двоскладові слова:

дбання і дбання, чхання і чхання. Дещо більше трискладових іменників: вергання і

вергання, віддання і віддання, надання і надання.

3) Кілька іменників із закінченням -о: довбало і довбало, жало і жало, срібло і

рідше срібло.

До цієї групи належить також іменник зерно. Однак у лексикографічних працях

простежується деяка непослідовність щодо його наголошування.

22

Деякі словники фіксують це слово з наголосом на корені в значенні «збірне» -

зерно, а коли йдеться про окремий плід (зернину), то з подвійним наголошуванням –

зерно і зерно.

4) Інші іменники: знамено і знамено, вугілля і вугілля, плічко і плічко, сміття і

сміття, серденько і серденько, сприйняття і сприйняття.

2.2. ПАРАЛЕЛЬНЕ НАГОЛОШУВАННЯ ПРИКМЕТНИКІВ

Серед слів різних морфологічних класів, що вживаються з паралельним

наголосом, в українській мові найбільше засвідчується прикметник. Паралельний

наголос мають такі прикметники:

1) Поодинокі непохідні прикметники. Сюди належить слово простий при

акцентуванні якого в живому мовленні часто виникають вагання, а в

лексикографічних працях спостерігається деяка непослідовність щодо зазначення

його наголосу.

2) Префіксальний безсуфіксний прикметник прастарий і прастарий.

3) Прикметники з суфіксом -ов(ий) зберігають, як правило, подвійне

наголошування іменників, від яких вони виникли; фарфоровий і фарфоровий, а також

фарфоро-фаянсовий і фарфоро-фаянсоеий. У сучасній мові існує два прикметники на

-овий, які походять від ласних назв і вживаються з дублетним наголосом: дніпровий і

дніпровий, дністровий і дністровий: (Синьою водою Дніпровою... Нехай собі гуляє з

дочкою. (Т)).

4) Прикметники з суфіксом -ан-(-ян-), які походять від іменників чоловічого роду:

вогняний і вогняний, вощаний і вощаний, медяний і медяний.

5) Частина прикметників на -ев(ий): глянцевий і глянцевий, марганцевий і

марганцевий, сонцевий і сонцевий, а також феромарганцевий і феромарганцевий.

6) У сучасному поетичному мовленні з паралельним наголошуванням

функціонують і ще деякі прикметники, наприклад: грізний і грізніш, твердий і

твердий, трудний і трудний та ін.

23

2.3. ПАРАЛЕЛЬНЕ НАГОЛОШУВАННЯ ДІЄСЛІВ

Паралельний наголос мають як безпрефіксні, так і відповідні префіксальні

дієслова у формі інфінітива:

1) Інфінітиви, в яких наявний суфікс -ну-: дзьобнути і дзьобнути, дризнути і

дризнути, скікнути і скікнути, тріпнути і тріпнути, хлюпнути і хлюпнути,

2) Дієслово з суфіксом -и- в основі інфінітива: багрянити і багрянити, маячити і

маячити, очолити і очолити, туманити і туманіти, ятрити і ятрити, а також вразити і

вразити, відзначити і відзначити, згодити і згодити, змилостивитися і змилостивитися.

3) Цікаво, що словник наголосів М. Погрібного, тритомний "Російсько-

український словник", "Українська літературна вимова і наголос" наводять скінчити і

скінчити,а в особових формах - скінчу і скінчу і т.д., тоді як "Словник української мови",

"Орфографічний словник української мови" цілком виправдано фіксують лише

скінчити, скінчу і т.д.

4) Дієслова з основою на вісти, які частіше вживаються з наголосом на

інфінітивному суфіксі і рідше — на основі: відповісти і відповісти, доповісти і

доповісти, розповісти і розповісти.

Чимало дієслів, які в інфінітиві мають один наголос, у формах однини

(починаючи з 2-ї особи) та множини теперішнього часу функціонує з паралельним

наголошенням. Сюди належать:

1) Кілька безпрефіксних дієслів: в'ялити, в'ялю, в'ялиш, в'ялить, в'ялимо, в'ялите,

в'ялять і в'ялять і т.д.; держати, держу, держиш і т.д. і держиш і т.д.

2) Деякі префіксальні утворення, що походять від дієслів бити, пити в особових

формах однини та множини теперішнього часу: відбити, відіб'ю, відіб'єш, і т.д. і відіб'єш

і т.д.; збити, зіб'ю, зіб'єш і т.д. і зіб'єш і т.д.; підбити, підіб'ю, підіб'єш і т.д. і підіб'єш і т.д..

2. 4. ПАРАЛЕЛЬНЕ НАГОЛОШУВАННЯ ПРИСЛІВНИКІВ

Прислівники, які вживаються з паралельним наголошуванням, залежно від

структурних особливостей і походження, поділяються на кілька типів:

1) Поодинокі непохідні прислівники. До них належить від займенниковий

прислівник завжди і прислівник також.

24

У діалектах української мови прислівник завжди виступає з різною

акцентуацією: у південно-східних говорах він уживається з наголосом на другому

складі, у північних, зокрема у волинсько-поліських та правобережнополіських

говірках, має акцентований перший склад, а в південно-західних говорах – побутує з

паралельним наголошуванням; у наддністрянських говірках функціонує з наголосом

не першому складі, а в подільських – на другому.

2) Відприкметникові (як безпрефіксні, так і префіксальні) утворення з суфіксом

–о. Деякі з них зберігають дублетну акцентуацію співвідносних прикметників:

беззахисно і беззахисно, доброзичливо і доброзичливо, добренько і добренько, жадібно

і жадібно, затишно і затишно, корисно і корисно.

Поодинокі прислівники на –о, навпаки, мають паралельне наголошування, хоч

співвідносні прикметники, від яких вони походять, функціонують тільки з одним

наголосом: запашно і запашно, просторо і просторо.

Сюди ж належать і такі відприкметникові прислівники з суфіксом –о: високо,

глибоко, широко, хоча в сучасних словниках існує розбіжність при засвідченні їх

наголосу. Лише слово високо послідовно наводиться з дублетним наголошуванням.

Більшість джерел подає високо і поетичне високо, а тритомний

«Російсько-український словник» і «Орфографічний словник української мови»

фіксують другий, паралельний, наголос без позначки – поетичне. Прислівник глибоко

в деяких словниках зареєстрований тільки з кореневим акцентуванням, а в інших він

наводиться з подвійним наголосом глибоко і рідше глибоко без позначки - поетичне.

Слово ж широко в усіх словниках подається лише з одним наголосом.

Таким чином, кореневе акцентування аналізованих прислівників (високо, глибоко,

широко), як видно з наведеного матеріалу, має всі підстави правити за літературну

норму, а високо, глибоко, широко - поетичний наголос, хоч і таке наголошування

побутує в практиці усного мовлення.

3) Ряд прислівників, співвідносних з різними відмінковими формами

прикметників з прийменниковими префіксами: догола і догола, наголо і наголо, нарівні і

нарівні, зокрема і зокрема, натще і натще, порівну і порівну, сповна і сповна (несповиті і

несповиті), спроквола і спроквола.

25

4) Прислівникове сполучення в цілому і в цілому.

5) Прислівники зелено, червоно. Лексикографічні джерела української мови

реєструють зелено, червоно, а в поезії ці слова мають паралельну акцентуацію.

26

ВИСНОВКИ

Правильне наголошування слів є однією з найважливіших ознак літературного

мовлення. Воно відіграє велику роль в оформленні думки, у звуковій організації

слова, у його звуковій викінченості. Наголос фонетично оформлює слово, відмежовує

його від інших слів у реченні. Він може виражати також різні значення слова.

Послугами наголосу користується і граматика. Правильне наголошування слів

відіграє велику у розмежуванні їх лексичних і граматичних значень, сприяє чіткому

оформленню висловлюваної думки. Дотримання літературних норм наголосу надає

мовленню органічної краси, високої естетичної довершеності.

Отож нема дива в тому, що і наголос вершить маленькі граматичні дива.

Характеристика системи українського акцентування, аналіз закономірностей

наголошування певних частин мови — цей науковий аспект посідає важливе місце

серед інших напрямків акцентологічних досліджень, скажімо таких, як: становлення

українського наголосу; його експериментальне вивчення; теоретичні питання

наголосової системи української мови в порівняльно-історичному плані;

систематизація наголосу літературної мови шляхом вивчення лексикографічних

джерел, мови поетичних творів, усного мовлення засобів масової комунікації та

усного літературного мовлення в інших сферах спілкування.

Стали реальністю сподівання О.О. Потебні, що вчення про наголос становитиме

окрему галузь лінгвістичної науки. Та, на жаль, у сучасних підручниках для вищої

школи словесному наголосові відводяться окремі сторінки, немає розділів про

наголошення слів, що належать до певної частини мови.

Тим часом з дня у день чуємо, як журналісти радіо чи телебачення в одному

випадку кажуть "несете відповідальність", а в іншому - "несете " (і це правильно),

"беремо до уваги " і "беремо до уваги " (що є правильним).

Наголошування дієслів першої і другої особи множини теперішнього і

майбутнього часу взагалі потребує особливої уваги, - бо це ті форми, що за синтезом

своїх граматичних і наголошуваних ознак є своєрідним явищем української мови. Тут

маємо значну кількість дієслів з наголошеними закінченнями, їх перелік не

вичерпується класичними прикладами: б'ємо - б'єте, живемо - живете, несемо —

27

несете, ллємо - ллєте тощо. Повніше це вдалося з'ясувати, працюючи над

орфоепічними словниками. У результаті аналізу словникових матеріалів постало

чимало дієслів, які не згадуються в літературі під названим кутом зору: бурчимо

бурчите, бурмотимо бурмотите, бурлимо бурлите, бринимо брините, волочемо - волочете,

вертимо - вертите, верземо - верзете, гнівимо - гнівите, глядимо глядите, ковтнемо —

ковтнете, копнемо — копнете та інші. При опитуванні студентів досить складним

виявився вибір правильних форм: бережемо - бережете, клюємо клюєте* кладемо

кладете, качнемо качнете, твердимо твердите, трясемося - трясетеся, трясемо -

трясете та інші.

Нерідко, як зазначалося, мовці зовсім обминають подібні форми, не маючи

впевненості щодо їх правильного вживання. Щоб знайти відповідь на запитання, коли

в дієсловах спостерігаються наголошені закінчення "имо", "емо", "імо", "ете", істе",

"есте", недостатньо погортати раніше згадувані джерела. Ряди дієслівних форм у них

наводяться за принципом виявлення рухомого чи нерухомого наголосу. Починається

цей ряд інфінітивом, і далі в переліку форм звичайно ж можна знайти деякі слова з

тих, що нас цікавлять. Для остаточного з'ясування проблемної ситуації треба мати на

увазі більше десяти таких рядів. Звичайно ж, ті матеріали, що подаються, є дуже

важливими, корисними, їх би належало представляти у певному комплексі й у

підручниках. Але, крім цього, слід, де можливо, подати практичні поради, що певним

чином розкривали б модифікацію описово-академічного варіанту.

Зазначимо, що, крім необхідності введення до сучасних підручників розділів про

наголошення слів, що належать до тієї чи іншої частини мови, назріла потреба

створити спеціальні акцентологічні словники на зразок: "Наголос іменників",

"Наголос дієслів", "Наголос прикметників". Зведення докупи слів однієї частини мови

поглиблює розуміння системності

притаманних їх характеристик. А подальше групування слів допоможе краще

усвідомити їх ті чи інші конкретні наголоси. І, звісно, лишається дуже важливою

нормалізація наголошення, зменшення числа варіативних наголосів. Позитивні

результати щодо цього зміцнили б засади нормативної системності взагалі, зокрема

унормованого наголошування дієслова. Від цього значно виграють носії мови, для

28

яких спільність нормативних засад є важливим засобом комунікативної

забезпеченості, певного мовного комфорту. Мовна норма має важливе соціальне

значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила

відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту

вживаних слів, єдиний наголос у словах саме й створюють ті якості літературної мови,

що потрібні їй, як засобу спілкування між людьми, об'єднаними у великий колектив.

29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Л., 1990.

2. Булаховський Л.А. Український літературний наголос (характеристика

норми). — К.: Радянська школа. 1947. —54с.

3. Булаховський Л. А.-Наголос: Вибрані праці в 5 т.: Т. 2: Українська мова. —

К., 1977.

4. Веселовська З.М. Особливості наголосу іменників в українській мові

(кінець ХУШ-ХХ ст.) // Мовознавство. — 1971. — № 3. -21-31с.

5. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. — К., Рад. Школа,

1984. — 160с.

6. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика.

Орфоепія. Графіка...Видання друге, перероблене і доповнене. — К.: Вища

школа, 1986.

7. Головащук С.І. Словник - довідник з правопису та слововживання/ За ред.

В. М. Русанівського. — К.: Наук. Думка, 1989.

8. Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення. — X., 2002.

9. Забужко О. Мова і влада // Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика

90-х. — К., 1999.

10. Жовтобрюх М.А. Слово мовлене: Українська літературна вимова. -К.,

1969. Медушевський А.П. Складовий і словесний наголос української

мови // Укр. мова і літ. в шк. — 1972. — № 9. —26-34с.

11. Карпенко Ю. О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної

мови.— О., 1996.

12. Лисиченко Л. А4 Лексико - семантична система української мови. — X.,

2006

13. Орфографічний словник. / Укладач М. І. Погрібний. — К.: Рад. Школа,

1984.

30

14. Орфографічний словник української мови. — К.: Наукова думка. 1978. —

856 с.

15. Погрібний М.І. Словник наголосів української літературної мови. — К.:

Вища школа. 1964. -639 с.

16. Потебня А.А. Ударение / Подготовила к изд. В.Ю. Франчук. — К.:

Наукова думка. 1973. — 162 с.

17. Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. — К., 1966.

18. Російсько-український словник. — К.: Наукова думка. 1968. — Т. 1-3.

19. Селеванова О.С. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія. —

К.: Полтава. Довкілля. 2006. — 282-285с.

20. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. — К., 1995.

21. Скляренко В. Г. Історія акцентуації іменників середнього роду

української мови. — К.: Наукова думка. 1979. — 120 с.

22. Сучасна українська літературна мова: Фонетика / За ред. І.К. Білодіда. —

К.: Наукова думка. 1969. —358-369с.

23. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. — К., 1969.

24. Сучасна українська мова / За ред. О. Д. Пономарева. — К., 1997.

25. Сучасна українська літературна мова: Підручник/ М. Я. Плющ, С. П.

Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін..; За ред.. М. Я. Плющ. - 2-ге вид., перероблене

і доповнене. — К.: Вища школа, 2000. — 430с.

26. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія,

графіка, орфографія. — К., 1981.

27. Українсько-російський словник. — К.: Видавництво АН УРСР,

1953-1963. — Т. 1-6.

28. Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. — К.:

Наукова думка. 1973. —724 с.

29. Фаріон І. Д. Правопис — корсет мови? Український правопис як

культурно- політичний вибір. — Л., 2004.

30. Фаріон 1. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (Науково-навчальне

видання): [монографія]. — І.-Ф.: Місто НВ, 2009. — 328с.

31

31. Ющук І. П. Українська мова. / Підручник для студентів філологічних ,

спеціальностей ВНЗ. — К.: «Лебідь», 2004. — 640с.