©dhgdmj?glhkijhfh@g1klv i1>ijb/fkl

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ХАРКІВСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Факультет економіки та управління

Кафедра економіки та обліку

«КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ

ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В

ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ»

Збірник матеріалів

ІІ Міжвузівської науково-практичної конференції студентів,

аспірантів та молодих учених

Україна, м. Харків, 16 листопада 2017 р.

УДК 33

Конкурентоспроможність підприємств в умовах

трансформаційних процесів в економіці України : Збірник матеріалів

ІІ Міжвузівської науково-практичної конференції студентів,

аспірантів та молодих учених (16 листопада 2017 року). – Харків:

ХТЕІ КНТЕУ, 2017. – 402 с.

Збірник містить матеріали ІІ Міжвузівської науково-

практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених

«Конкурентоспроможність підприємств в умовах

трансформаційних процесів в економіці України». Матеріали

присвячені результатам теоретичних та практичних досліджень за

основними напрямами підвищення конкурентоспроможності

підприємств України в сучасних економічних умовах.

Матеріали друкуються в авторській редакції. Організаційний

комітет не несе відповідальності за достовірність фактів, власних

імен та іншої інформації, використаної в публікаціях.

Відповідальність за зміст та оригінальність матеріалів, поданих до

публікації, несе автор та його науковий керівник.

© Колектив авторів

© ХТЕІ КНТЕУ, 2017 рік

3

ЗМІСТ

Секція 1. Конкурентоспроможність як домінанта сталого

розвитку

Гончаренко Т. І.

Розвиток людського капіталу як шлях до підвищення

конкурентоспроможності підприємства 17

Хількевич А. В.

Інноваційний розвиток підприємств харчової промисловості 18

Альошина С. О.

Конкурентоспроможність та перспективи виходу підприємств

України з економічної кризи 21

Бондар Т. В.

Сутнісно-змістовна характеристика поняття

конкурентоспроможності в умовах реалізації концепції сталого

розвитку 23

Бредіхіна І. В.

Педагогічна команда як ключовий аспект

конкурентоспроможності освітнього закладу 24

Чигурян Я. О.

Формування конкурентоспроможності сільськогосподарського

землекористування 26

Минакова С. М., Минаков В. М. Генетически модифицированные ингредиенты в пищевой

промышленности и сырье: свойства, оценка безопасности и

контроль 27

Глушенко Т. М.

Тенденції формування конкурентоспроможності національної

економіки в умовах глобалізації 30

Кононенко А. В.

Проблема інтернаціоналізації української економіки 32

Коновалова К. Г.

Зарубіжній досвід визначення та управління

конкурентоспроможністю підприємства 33

Косаревич А. В.

Сучасне розуміння потенціалу підприємства 35

Костюченко Д. Л.

Бідність та соціальне відчуження у контексті проблем розвитку

сільських територій в ЄС 37

4

Котелевська А. В.

Соціально-психологічний клімат як фактор підвищення


Кучінка Т. В.

Оцінка результативності механізму антикризового управління

соціально-економічним розвитком регіону 41

Лухтіна Л. В.

Обґрунтування напрямків підвищення

конкурентоспроможності підрядних організацій 43

Макаренко І. О., Погорілий Д. В.

Рейтинги компаній на ринках відповідального інвестування як

інструмент мінімізації інформаційної асиметрії в умовах

сталого розвитку 45

Клепіков М. І.

Фінансовая стійкість та конкурентоспроможність підприємства 47

Маренич О. О.

Управління регіональною туристичною

конкурентоспроможністю: конкурентні переваги та їхнє

значення 49

Мосягіна М. В.

Марчандайзинг як інструмент підвищення

конкурентоспроможності в роздрібній торгівлі 51

Росола У. В.

Розвиток сільськогосподарської діяльності на маркетингових

засадах як умова забезпечення конкурентоспроможності галузі 53

Насильнєва І. В. Реформування як фактор сталого розвитку країни 55

Мирончук Т. А.

Сучасні підходи до формування конкурентної стратегії

розвитку підприємства 57

Остахов В. В.

Бюджетування як інструмент забезпечення


Новікова К. О.

Значення поглядів представників інституційної економічної

теорії в становленні конкурентоспроможної економіки країни 62

Орябинська В. А.

Стратегія розвитку систем питного водопостачання та

водовідведення в Україні на прикладі КП «Харківводоканал» 64

5

Пащенко А. Д.

Проблеми працевлаштування молоді в Україні 66

Петренко Н. В.

Наслідки взаємовпливу корупції та конкуренції 68

Подобєд Т. В., Фатюшина А. О.

Економічна грамотність молоді як запорука її

конкурентоспроможності в майбутньому 70

Проскуріна І. Е.

Чинники та умови забезпечення конкурентоспроможності

підприємств лісового господарства 72

Ратинський Л. С.

Напрями підвищення конкурентоспроможності робочої сили в

Україні 74

Рибалкін А. В.

Аналіз кінцевих споживчих витрат сектору загального

державного управління 76

Садчикова І. В., Штирхун Х. І.

Інституціональна підтримка як фактор підвищення

конкурентоспроможності ринку органічної продукції 78

Савчук В. В.

Шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємства 80

Сазонова Е. В.

Перешкоди розвитку малого бізнесу в Україні 82

Штонда О. О.

Конкурентоспроможність підприємства: основні шляхи

підвищення 84

Сігіда М. А.

Оцінка конкурентного середовища як один з етапів планування

діяльності підприємства (на прикладі ринку соняшникової олії

в Україні) 86

Сторожилова У. Л.

Конкурентоспроможність в контексті європейської інтеграції та

формуванні економічного потенціалу країни 88

Зачепиленко А. Є., Муковоз Ю. О.

Проблеми конкурентоспроможності підприємств в контексті

євроінтеграції економіки України 90

Жиленко С. В.

Маркетинг довіри як фактор підвищення


6

Ільїна А. О.

Функції організаційної культури 94

Сідякіна Є. О.

Дослідження конкурентного середовища ринку продажу

легкових автомобілів в Україні 96

Гриценко Н. В.

Вплив корпоративної культури на конкурентоспроможність

підприємств 98

Миргородська В. С.

Стратегічні засади конкурентоорієнтованого розвитку

аграрного виробництва України 100

Корнатовські Р.

Просування продукції на закордонні ринки як засіб

забезпечення конкурентоспроможності та економічної безпеки

підприємства 102

Бондаренко В. О.

Аналіз динаміки цін на споживчому ринку України 103

Секція 2. Конкурентні переваги підприємства:

оцінка, формування та розвиток

Петров Д. І.

Фактори економічного розвитку торговельних підприємств 105

Божок А. Р.

Маркетингові аспекти забезпечення стійкої

конкурентоспроможності 106

Якименко М. О.

Чинники конкурентоспроможності підприємств 108

Тонких І. О.

Теоретичні основи моделювання фінансової діяльності

торговельних підприємств 110

Бериславська О. М.

Управління розвитком персоналу як визначальний фактор

підвищення конкурентоспроможності підприємства торгівлі 112

Бузівська Д. М.

Стратегія інноваційного розвитку підприємства і його

конкурентоспроможність 114

Черній В. О.

Тенденції розвитку конкуренції на залізничному транспорті 116

7

Данильченко О. С. Співпраця з КНР як конкурентна перевага та реальна необхідність вітчизняних підприємств 117

Нечипоренко Р. М., Чорток Ю. В. Оцінка впливу стейкхолдерів на формування конкурентних переваг торговельного підприємства 120

Іншина І. В. Комерційна діяльність торгових підприємств в умовах конкуренції 122

Даниленко М. І. Вплив Інтернет-середовища на ціноутворення готельних послуг 123

Гребінська С. І. Визначення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств 125

Громова Ю. С. Використання інтелектуального капіталу як засіб підвищення конкурентоспроможності підприємства 127

Гончарова А. Д. Оцінка та планування конкурентоспроможності продукції підприємства як частина управлінського процесу 129

Грабчак В. І. Тенденції формування репутації торговельних підприємств 131

Качор М. Б. Інноваційно-інвестиційний розвиток – основа конкурентоспроможності підприємств 133

Каличева Н. Є. Роль конкурентних переваг в ефективному розвитку підприємств залізничного транспорту 135

Халабуда М. О. Аутсорсинг персоналу для торговельного підприємства 136

Кобізєв Б. Є. Оцінка іміджу підприємства-роботодавця для формування його конкурентних переваг на ринку праці 138

Котенко С. І. Сучасні методи та механізми оцінки конкурентоспроможності промислових підприємств 139

Коваль А. М. Конкурентоспроможність банку та її оцінка 141

Коваленко О. А. Сутність та види конкурентних переваг підприємств дорожнього господарства 143

8

Кривенко З. С.

Структура персоналу в організації та шляхи її удосконалення з

використанням тімбілдінгу 145

Кучин С. П.

Посилення кваліфікаційних вимог до керівних кадрів в сфері

культури як інструмент підвищення конкурентоспроможності

суб’єктів соціально-культурної сфери в Україні 147

Кусевич О. М.

Зниження конкурентоспроможності як наслідок нестабільності

законодавства та економічної ситуації в Україні 149

Лаптєва О. О.

Система факторів оцінки конкурентоспроможності продукції 151

Лещенко І. С.

Оцінка конкурентоспроможності підприємств України в

міжнародних рейтингах 153

Логинова М. А.

Определение содержания мотивационного потенциала

работника как главного конкурентного ресурса организации 155

Малюта О. С.

Методичний інструментарій оцінювання


Лошакова В. В.

Корпоративна культура як фактор підвищення


Бражняк Н. О.

Удосконалення управлінського обліку як шлях до скорочення

фінансових витрат підприємства 160

Матвєйко Н. О.

Бенчмаркінг як інструмент підвищення


Мирончук Т. А.

Управління конкурентними перевагами підприємства 164

Набильська А. О.

Проблеми конкурентоспроможності підприємств України 166

Петренко М. С.

Актуальні проблеми управління персоналом підприємства 168

Петрина І. В.

Конкурентні переваги підприємства як визначальний чинник їх

функціонування 170

9

Поплавський В. Й.

Переоцінка основних засобів: необхідність, вплив на

конкурентоспроможність підприємства, актуальні проблеми 172

Регульська Х. С.

Конкурентоспроможність – головна умова розвитку

ефективного підприємства 174

Сорокін С. П.

Конкурентоспроможність підприємств малого та середнього

бізнесу 176

Ситник В. Д.

Формування конкурентоспроможності національного

товаровироника в умовах євроінтеграції 178

Тиха А. О.

Визначення поняття «податкове планування» 180

Яковенко К. А.

Конкурентоспроможність і конкурентні переваги підприємства

в сучасних ринкових умовах 182

Завалій Т. О.

Вартісно-орієнтоване управління як конкурентна перевага 184

Жердєв М. Д.

Стимулювання мотивації поведінки працівників підприємств в

умовах конкуренції 185

Гуляєв І. О.

Регіональний аспект конкурентоспроможності вітчизняних

легковиків на національному ринку легкових автомобілів 187

Кобзарєва Г. Ю.

Фінансовий стан провідних автомобілебудівних підприємств

України як основа їх конкурентоспроможності 189

Стась О. Г.

Планування фінансових результатів як засіб підвищення


Островерх Г. Є.

Основи формування та функціонування системи контролінгу на

підприємствах залізничного транспорту 193

Сай-Боднар Ю. А.

Трудові ресурси як чинник розвитку підприємства 194

Тарасенко І. В.

Якісний бізнес-план – запорука конкурентоспроможності

підприємства на ринку 197

10

Терлецька А. В., Нечволод М. О.

Стратегія економічного зростання та проблема розвитку

інноваційної діяльності в Україні 199

Секція 3. Інноваційно-інвестиційний розвиток – основа

конкурентоспроможності підприємств

Гайдей О. В.

Залучення іноземних інвестицій на українські підприємства як

основний чинник їх конкурентоспроможності 201

Подорожняк Я. М.

Можливості застосування технології Blockchain в торгівлі 203

Дрюк А. В.

Краудфандинг як інноваційний спосіб залучення інвестицій 205

Єгорова О. М.

Ефективне управління інвестиційною діяльністю – основа


Голубєва Н. С.

Стримуючі фактори розвитку інвестиційного ринку України 209

Гончарук Т. В.

Енергонезалежність – точка росту української економіки 211

Хількевич А. В.

Інноваційно-інвестиційний розвиток у харчовій промисловості

– основа конкурентоспроможності підприємств 213

Kholiavko N.

Priority directions of the functions transformation of the higher

educational institutions in the context of the information economy

formation 215

Лашкул М. С.

Інноваційна складова загальної конкурентоспроможності 217

Левчук А. О.

Інновації як складова конкурентноспроможності підприємства 219

Лядська М. В.

Проблеми оцінки ефективності інвестиційних проектів 221

Малиновська А. М., Мамонова А. В.

Криптовалюта як інноваційно-інвестиційна складова розвитку

конкурентоспроможності національної економіки 223

Моцна І. В.

Конкурентоспроможність персоналу як основний чинник

підвищення ефективності діяльності підприємства 225

11

Мирошниченко Ю. В.

Вплив інвестиційних процесів на формування

конкурентоспроможності підприємств 227

Ольховик Ю. П.

Роль інновацій у підвищенні рівня конкурентоспроможності


Панаід Я. І.

Інноваційна активність підприємств як фактор


Петік О. М.

Економіко-математичне моделювання обсягу грошових коштів

для підвищення конкурентоспроможності підприємства 233

Піддубна Л. Д., Шкіря К. О.

Інноваційний розвиток національної економіки в умовах

євроінтеграції 235

Попович М. С.

Конкурентоспроможність як умова інформаційно-

інноваційного розвитку підприємництва 237

Шаповал А. С.

Податкові пільги як засіб стимулювання інноваційно-

інвестиційної діяльності підприємств 239

Сінько А. Є.

Проблеми та перспективи інноваційного розвитку України 241

Йорш О. А.

Оцінка інвестицій в процесі формування бізнес-плану 243

Завадська О. О.

Роль інновацій у розвитку підприємства та проблеми їх

впровадження 245

Зубенко А. С.

Інституційні фактори конкурентоспроможності економіки

України 247

Зубов А. М.

Ризики інноваційної діяльності вітчизняних підприємств 249

Котик В. О.

Інноваційно-інвестиційна діяльність на залізничному

транспорті як чинник стабілізації економіки держави та регіонів 251

Котик В. В.

Інноваційна політика ПАТ «Укрзалізниці» як фактор

глобальної конкурентоспроможності 253

12

Дубина М. В. Конкурентні переваги факторингової послуги та особливості її надання фінансовими установами 255

Фурс А. О. Оцінка інвестиційного клімату в Україні 257

Івченко А. О. Інноваційно-інвестиційний розвиток – запорука конкурентоспроможності підприємств 259

Пухнік Р. К. Інноваційно-інвестиційний розвиток – основа конкурентоспроможності підприємства 261

Саєд Діяр Ахмад Шах Перспективи криптовалюти як нового засобу здійснення платежів в електронній комерції 262

Семикоз О. В. Вплив інвестицій на ефективність функціонування підприємств 264

Кобченко В. А. Інноваційно-інвестиційна складова конкурентоспроможності підприємства 266

Красова А. О. Криптовалюти як інвестиційний інструмент: конкурентна перевага чи сучасна пастка 268

Кузуб А. В. Впровадження інновацій на вітчизняних підприємствах вагонобудування 270

Педь Л. С. Інноваційно-інвестиційний розвиток – основа конкурентоспроможності підприємства 272

Коваленко Ю. С. Національні інноваційні системи 276

Дяченко К. С. Конкурентоспроможність як невід’ємна складова забезпечення системи економічної безпеки будівельних підприємств 278

Куценко А. С. Формування середовища кадрових інновацій на підприємстві 280

Секція 4. Обліково-аналітичне забезпечення управління

конкурентоспроможністю підприємств

Кривіцька О. О. Історія виникнення податку на додану вартість 283

13

Альохін Д. І. Малоцінні та швидкозношувані предмети: значення та облік 285

Білик О. М. Особливості бухгалтерського обліку в готельному господарстві 287

Білько В. П., Шило Б. О. Праксологічні засади обліково-аналітичного забезпечення управління основними засобами підприємства 289

Борисенко А. О. Ефективність використання основних засобів в умовах конкурентоспроможності підприємств 291

Філaтoвa М. М. Управління виробничими зaпaсaми на підприємстві та aнaліз ефективності їх використання 293

Галкіна Ю. Ю. Управління витратами на підприємстві з підвищенням конкурентоспроможності 295

Гончарук А. В. Теоретичні аспекти обліку депозитних операцій банку 296

Грушевець А. В. Необхідність та значення аналізу стану розрахунків з постачальниками і покупцями 298

Губарєв О. О. Вимоги до інформації управлінської звітності 300

Геліна К. І. Підвищення конкурентоспроможності підприємства шляхом зміни організації оплати праці 302

Холондович А. В. Обліково-аналітичні проблеми орендних (лізінгових) операцій 304

Івасенко Ю.-У. Б. Бухгалтерський облік у закладах ресторанного господарства 306

Калашнік А. С. Дискусійні питання обліку основних засобів 308

Христофор А. В. Фінансовий стан як інструмент підвищення конкурентоспроможності підприємства 311

Клименко О. Г. Аналіз підходів до визначення поняття «фінансове планування» 313

Копотієнко Т. Ю., Нежива М. О. Обліково-аналітичне забезпечення внутрішнього аудиту витрат суб’єктів господарювання 315

14

Королік М. О.

Виробнича потужність як шлях до підвищення ефективності

діяльності підприємств 317

Кульбабчук Р. В.

Облікова політика банківських установ 320

Купрієнко А. В.

Контролінг як фактор конкурентоспроможності підприємства

торгівлі 322

Кузнецова С. О., Бондаренко І. О., Доценко О. М.

Стан та перспективи розвитку бухгалтерського обліку в Україні 324

Логвіненко К. В.

Обліково-аналітичне забезпечення обліку доходів підприємства 326

Малік К. Р.

Особливості організації фінансового обліку в комерційних

банках 328

Масло Я. В.

Управління виробничими запасами на підприємстві та аналіз

ефективності їх використання 330

Моргуліс М. І.

Рахунки і подвійний запис як елемент методу бухгалтерського

обліку 332

Mysiuk V. O.

Analytical procedures for compliance sox audit 334

Падалко Л. П.

Нематеріальні активи – основа забезпечення


Петров П. П.

Індикатори управління конкурентоспроможністю банку з

урахуванням опору змінам 338

Побережна А. О.

Особливості обліку кредитних операцій в банках України 340

Посікера Б. К.

Формування статутного капіталу банку 343

Пунтус Н. І.

Економічний зміст обліку виробничих запасів та їх особливості

у сільськогосподарських підприємствах 345

Рєзнік А. С.

Обліково-аналітичне забезпечення управління виробничими

запасами на підприємстві 347

15

Роля Т. В.

Особливості обліку операцій з іноземною валютою 349

Сагретдінова Г. О.

Впровадження ефективної системи управлінського обліку

безготівкових розрахунків 351

Савченко А. В.

Регулювання бухгалтерського обліку в Україні 353

Шевчук Т. В.

Статистичні методи контролю якості продукції (послуг) 354

Скібіцький О. М.

Питання автоматизації управління й обліку для підвищення

конкурентоспроможності готельних підприємств 357

Смалій Ю. О.

Нематеріальні активи як основний фактор підвищення


Солтинська С. Р.

Особливості обліку міжбанківських депозитів 361

Сорокін С. П.

Податкове навантаження на Україну в період євроінтеграції 363

Стовпова А. С.

Удосконалення на основі гармонізації фінансової звітності як

інформаційного джерела оцінки фінансового стану


Тімонін С. С.

Державний фінансовий аудит окремих господарських операцій

як різновид державного фінансового контролю 367

Ткаченко О. С.

Облік в системі управління сільськогосподарськими

підприємствами 369

Яковенко С. Л., Власенко Т. Ю.

Роль обліку в управлінні підприємством 371

Зінюк М. С.

Методи діагностики системи управління підприємством та

характеристика її елементів 373

Сай-Боднар Ю. А.

Податок на прибуток підприємств: особливості нарахування 375

Вітенко Г. В.

Статистика заборгованості із виплати заробітної плати по

підприємствах в Україні 2010-2017рр. 377

16

Яловий О. В.

Шляхи аналізу та їх складові в забезпеченні


Бєльченко Д. В.

Роль виробничих запасів у забезпеченні

кoнкурентoспрoмoжнoсті підприємств 380

Біловицька В. А.

Oснoвні зaсoби як критерій підвищення

кoнкурентoспрoмoжнoсті 381

Брушковська Д. В.

Сучасні підходи до формування та аналізу показників

виробничої програми підприємства 382

Крутінь Я. В.

Загальна характеристика статистичних методів контролю якості 385

Ліндер Є. О.

Метод опорних векторів як новітній інструмент для оцінки

ризику банкрутства суб’єктів господарювання 387

Пенделя Т. А.

Обліково-аналітичне забезпечення заробітної плати як фактор

підвищення конкурентоспроможності підприємства 389

Подкопай Г. Ю.

Деякі питання щодо фінансової звітності в Україні 391

Регульська Х. С.

Oблiкoвo-aнaлiтичнe зaбeзпeчeння кoнкурeнтocпрoмoжноcті

пiдприємcтвa 394

Жадан А. О.

Проблемні питання обліку основних засобів 395

Куріленко В. В. Підвищення транспарентності фінансової звітності 398

Бушманова В. С.

Актуальні аспекти обліку в будівельній галузі 400

Секція 1. Конкурентоспроможність як домінанта сталого розвитку

17

СЕКЦІЯ 1

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЯК

ДОМІНАНТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ

РОЗВИТОК ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ЯК ШЛЯХ ДО

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВА

Гончаренко Т. І., студентка

Житлово-комунальний коледж ХНУМГ ім. О. М. Бекетова

Науковий керівник: Кучин С. П., к.е.н., доцент

Харківський національний університет мистецтв

ім. І. П. Котляревського

У науковій літературі людський капітал характеризують як

сукупність продуктивних здібностей людини у сфері економічної

діяльності, які приносять дохід. Людський капітал, який є

найважливішим ресурсом сучасної економіки, має власний механізм

відтворення, під яким розуміється безперервне відновлення, розвиток

та використання всіх його якісних та кількісних параметрів. При

цьому відтворення людського капіталу тісно переплітається з

відтворенням людського и трудового потенціалу [2].

Вітчизняні та закордонні науковці розглядають дефініцію

«конкурентоспроможність підприємства» як здатність підприємства

до виготовлення та продажу, товарів та послуг, що обумовлюється

ціновими та неціновими детермінантами [3]. Цінові детермінанти

забезпечують продаж продукції за нижчими цінами, ніж ціни

конкурентів. До нецінових детермінантів конкурентоспроможності

підприємства відносять забезпечення якості продукції, торгову марку,

організацію каналів реалізації продукції, рекламу, бренд,

післяпродажне обслуговування, новизну продукції, кваліфікацію

персоналу. Вирішальне значення для впливу факторів нецінової

конкурентоспроможності має кваліфікація персоналу підприємства –

сукупність його знань, умінь та навичок, що стисло можна

охарактеризувати як людський капітал.

Розширене відтворення людського капіталу має забезпечити не

просто відновлення, але і розвиток усіх складових його елементів:

здібностей, професійних знань, трудових навичок, здоров’я,

мотивації, мобільності [2].


18

На наш погляд для розвитку людського капіталу підприємства,

його конкурентоспроможності потрібно впровадити систематичну

інтенсифікацію ротації працівників та службовців підприємства. Це

позитивним чином вплине на розвиток складових елементів

людського капіталу, здібностей, професійних знань, трудових

навичок, мотивації, мобільності персоналу та сприятиме підвищенню

конкурентоспроможності підприємства.

Література:

1. Экономика предприятия: Учебник для вузов / Под ред. проф.

В. Я. Горфинкеля, проф. В. А. Швандара. − 2-е. изд., перераб. и доп. –

М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998. – 742 с.

2. Людський капітал регіонів України в контексті інноваційного

розвитку: моногр. / О. Ф. Новікова, В. П. Антонюк, О. І. Амоша,

Л. Г. Мельцер та ін.; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. –

Донецьк, 2011. – 308 с.

3. Управління конкурентоспроможністю підприємства: Навчальний

посібник / С. М. Клименко та ін. – К.: КНЕУ, 2008. – 520 с.

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК

ПІДПРИЄМСТВ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Хількевич А. В., студентка

Науковий керівник: Лушнікова О. Ю., викладач екон. дисциплін

Криворізький державний комерційно-економічний технікум

Формування ефективної державної науково-технічної та

інноваційної політики, спрямованої на досягнення більш високих

технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі

перетворення власних наукових і дослідно-конструкторських

розробок у базовий елемент виробництва.

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці,

ефективність виробництва, а рівень організації виробництва показує

узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його

результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і

техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-

технічні досягнення.

Ринкові умови господарювання, з їх тенденцією до швидких змін,

створюють для більшості підприємств конкурентне середовище, що

спонукає їх до формування конкурентних переваг.


19

Вітчизняна харчова промисловість функціонує в умовах сталого

внутрішнього і зовнішнього попиту на харчову продукцію, швидкої

окупності інвестицій і розвиненою сировинної бази

сільськогосподарської продукції, що значно сприяє підвищенню

ефективності роботи галузі. Разом з тим, протягом останніх років

посилюється імпортозалежність ринку товарів харчової

промисловості. Крім того, на її функціонування впливає загострення

конкуренції на міжнародному продовольчому ринку, пов'язане з

ростом світового пропозиції продуктів харчування, про що свідчить

вихідна динаміка показників індексу валового виробництва харчової

продукції в світі.

Незважаючи на позитивну динаміку в цілому, показники

інноваційної активності в харчовій галузі України значно

поступаються аналогічним показникам європейських країн. При

таких умовах головним фактором підвищення ефективності роботи

галузі та посилення конкурентоспроможності харчової продукції на

внутрішньому і зовнішніх ринках є активізація інноваційної

діяльності підприємств, спрямованої на підвищення якості

вироблених продуктів.

Підприємства харчової промисловості поступово модернізують

матеріально-технічну базу. Повільні темпи інноваційно-технологічної

модернізації підприємств харчової промисловості обумовлені

неефективною структурою фінансування інноваційної діяльності в

галузі, в якій переважна частка припадає на власні кошти

підприємств. Це не відповідає світовій практиці, згідно з якою в

розвинених країнах основним джерелом фінансування такої

діяльності є бюджетні кошти: держава фінансує майже половину

витрат на науково-технологічні цілі і від половини до двох третин

витрат – на фундаментальні дослідження.

Найбільш перспективні напрямки інноваційного розвитку

підприємств харчової промисловості України повинні визначатися з

урахуванням світових тенденцій розвитку галузі.

У харчовій промисловості розрізняють два типи інновацій:

продуктові інновації та процесні інновації.

Продуктові інновації характеризуються використанням різних

технологій:

- су-від – це технологія спеціального вакуумного пакування;

- фудпейрінг – ще одна кулінарна сенсація, по суті, це наука про

найкращі смакових поєднаннях продуктів;


20

- фьюжн кулінарія – гармонійне поєднання всього самого

кращого з Західної і Східної гастрономії; - штучне копчення – принцип отримання, заснований на

конденсації диму і подальшої обробки отриманої субстанції шляхом дистиляції та адсорбції;

- радуризація, або радіаційна стерилізація, призначена для знищення мікроорганізмів в тій мірі, в якій це практикується при тепловій стерилізації.

Процесні інновації включають в себе розробку і впровадження технологічно нових або технологічно значно вдосконалених виробничих методів, а саме:

- 3D˗принтер Cricut Cake – друк їстівних орнаментів на десертах, тортах і т.д. за допомогою харчового принтера;

- аерограф, який працює завдяки повітряному потоку під високим тиском, в наслідок чого створюється ефект аерозолю.

Перевагами модернізації виробництва, а саме введення та використання продуктових та процесних інновацій можна вважати: зниження трудомісткості процесу виробництва та собівартості на одиницю продукції, покращення якості та кількості виготовленої продукції, цінову конкурентоспроможність, що створить умови до збільшення попиту на продукцію і як наслідок – зростання прибутковості. При цьому неможна не зважати на негативні фактори введення та використання інновацій, це можливі скорочення робочих місць, додаткові витрати на обладнання, навчання персоналу та ін.

Впровадження новітніх технологій несе за собою певні ризики, які можливо передбачити. Розвиток харчових технологій, а саме процесних інновацій може стати не тільки конкурентною перевагою для підприємства, а й джерелом прориву в лідери на ринку, сприяти поліпшенню тільки одного, але доволі важливого сегменту ринкової економіки.

Вибраний підприємством шлях інноваційного розвитку потребує постійного моніторингу рівня досягнення запланованих цілей та оцінювання ефективності прийнятих рішень.

Література: 1. Пашута М. Інновації як фактор випереджального розвитку

економіки / М. Пашута // Персонал – 2006. – № 6. – Режим доступу: http://personal.in.ua/article.php?ida=300

2. Мальцева С. В Інноваційний менеджмент. Підручник для академічного бакалаврату 2014 / Мальцева С. – Режим доступу: http://stud.com.ua/26248/menedzhment/tehnologichni_innovatsiyi


21

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ВИХОДУ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Альошина С. О., студентка

Науковий керівник: Зерній О. В., викладач екон. дисциплін

Харківський коледж текстилю та дизайну

Підприємства, щоб подолати економічну кризу, повинні

враховувати такі обставини як ліквідність, конкурентоспроможність,

фінансову стабільність, модернізацію виробництва і інноваційну

діяльність.

Сучасний розвиток нашої економіки можна охарактеризувати як

період спаду. Це нам показує кілька показників, як: інфляція, валютні

коливання і безробіття. Стан економіки, зокрема, залежить від малих

і великих підприємств. Якщо підприємство не буде прагнути до змін,

які охоплюють весь сучасний світ, то воно буде вимушено припинити

свою діяльність. Крім того, ми спостерігаємо нестійку фінансову

систему пов'язаною з відсутністю належного державного контролю.

Оскільки останній – важлива функція держави, за допомогою якої

забезпечуються адекватні умови для функціонування фінансової

системи, дефіцит належного контролю призвів до зловживань та

порушень у сфері фінансових відносин. У даному зв’язку

обов’язковим має бути вдосконалення системи фінансового контролю

за рахунок збалансування місцевих та державного бюджетів,

досягнення самодостатності у фінансах окремих регіонів країни та

галузей економіки, а також дотримання економічної безпеки держави.

Все це може стати запорукою ефективного функціонування

державних фінансів та посилить престиж країни перед світовою

спільнотою.

У сучасних умовах господарювання підприємств важливим є

врахування поряд з такими елементами, як конкурентоспроможність,

фінансова стійкість, ділова активність, що визначається, зокрема,

ефективністю використання активів, прибутковістю підприємства,

таких, як потенціал формування та повнота використання фінансових

ресурсів, збалансування грошових потоків і рівень фінансового

ризику.

Потреба підвищення конкурентоспроможності та виходу

промислових підприємств із кризового стану вимагає формування

такого типу розвитку економіки, який забезпечить її ефективне

функціонування та зростання у майбутньому. Досвід розвинених


22

країн показує, що таким типом розвитку є інноваційний. Економічний

розвиток економіки країни залежить від рівня інноваційної діяльності

кожного підприємства. Впровадження інновацій є головним

рушійним чинником забезпечення ефективної діяльності як окремих

підприємств, так і економіки країни в цілому.

Неефективність використання фінансових ресурсів призводить до

низької платоспроможності підприємства, і як наслідок, до можливих

перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації продукції, до

невиконання плану прибутку, зниження рентабельності підприємства

[3, с. 256].

Таким чином, для виходу з кризи підприємствам необхідно бути

націленим на забезпечення модернізації виробництва, підвищення

ділової активності та ефективності виробництва, поліпшення

інвестиційного клімату та інноваційної діяльності. А також чітко

орієнтуватись в складних умовах ринку, адекватно оцінювати свої

виробничі й економічні потенціали, перспективи розвитку, фінансову

стійкість та ліквідність не тільки свого підприємства, але і його

конкурентів та партнерів.

У сучасних умовах існує об’єктивна потреба у ефективній

реалізації програми фінансового оздоровлення держави, розробці

ряду стабілізаційних заходів щодо запобігання негативним наслідкам

від фінансової кризи, що вимагає, на нашу думку, прийняття низки

відповідних законів, здійснення практичних заходів та розробки

науково обґрунтованих критеріїв функціонування фінансової системи

держави з метою мінімізації можливих збитків від подальших

фінансових криз для вітчизняної економіки.

Література: 1. Варналій З. С. Конкуренція і підприємництво : [монографія] /

З. С. Варналій. – К. : Знання України, 2015. – 463 с.

2. Большой экономический словарь / под ред. А. Н. Азрилияна. –

[4-е изд., доп. и перераб.]. – М. : Институт новой экономики, 1999. –

1248 с.

3. Мельник М. І. Формування бізнес-середовища України в

умовах інституційних трансформацій : монографія / М. І. Мельник. –

Львів : ІРД НАН України, 2012. – 568 с.


23

СУТНІСНО-ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В УМОВАХ РЕАЛІЗАЦІЇ

КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Бондар Т. В., стар. викладач

Сумський державний університет

Сьогодні явище конкуренції є стимулюючим фактором

суспільного розвитку, а не тільки економічного зростання. Зараз

компанії працюють над створенням довгострокових конкурентних

переваг, що стають основою їх стратегій. Компанії орієнтують

діяльність на забезпечення якості продукції та внутрішніх бізнес-

процесів, реалізацію інновацій, на впровадження концепції соціальної

відповідальності та ін. Компанії почали по-новому розглядати бізнес-

середовище − тепер враховуються інтереси більшого числа

зацікавлених сторін діяльності компанії. Системний аналіз діяльності

та можливостей розвитку компаній виявляє додаткові та комплексні

фактори довгострокового розвитку компаній та суспільства у цілому.

Без урахування таких факторів у стратегіях компаній, регіонів,

держави неможливо забезпечити сталий розвиток суспільства.

Для вирішення завдання досягнення сталого розвитку суспільства

доцільно окреслити сутність поняття сталого, збалансованого,

довгостроково чи системного розвитку підприємства як базової ланки

виробництва. Сталий розвиток підприємства, на наш погляд, − це

процес структурної перебудови підприємства у часі відповідно до

факторів зовнішнього середовища та потенціалу за критерієм

збалансованості у просторово-часовому відношенні.

Критерієм збалансованості у просторо-часовому відношенні є

екологічно орієнтована конкурентоспроможність підприємства.

Екологічно орієнтована конкурентоспроможність – це здатність

підприємства формувати і реалізувати власний потенціал на кожному

з етапів свого життєвого циклу з метою випуску

конкурентоспроможної продукції на основі максимального

врахування всієї сукупності системних відносин та зв’язків

підприємства з навколишнім природним середовищем.

Таким чином, виходячи із невідкладності завдання забезпечення

конкурентоспроможності економіки України у довгостроковому

періоді, нагальної необхідності вирішення екологічних проблем,

важливим є розгляд сутності конкурентоспроможності з позицій

фундаментальних засад суспільного розвитку.


24

ПЕДАГОГІЧНА КОМАНДА ЯК КЛЮЧОВИЙ АСПЕКТ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ОСВІТНЬОГО ЗАКЛАДУ

Бредіхіна І. В., викладач ЖТЕК КНТЕУ, аспірант

Науковий керівник: Сидорчук Н. Г., д.пед.н., професор

Житомирський державний університет ім. І. Франка

Важливою проблемою суспільства є реформації та

модернізування освіти, адже сфера освіти постає зв’язковою ланкою

між особистістю, суспільством, державою та бізнесом та здійснює

вплив на збалансування їхніх відносин. Освітня сфера найповніше

здійснює задоволенням не лише потреб, але й інтересів особистості,

підготовлює її до дорослого життя, адаптує до суспільства, виховує

свідомого громадянина, вміння до аналізу та сприйняття

різноманітних змін у суспільстві, їх наслідків та активізує власні

позиції стосовно ряду питань та проблем суспільних процесів [1].

Проблеми маркетингу і менеджменту освіти постають предметом

в економічній літературі та в наукових працях таких дослідників, як

В. Алферов, А. В. Балашов, П. В. Бармін, Ю. Г. Васін, Л. I. Ванчухіна,

Ю. С. Васильєв, О. В. Вишневський, Н. М. Виноградов,

В. Владимиров, А. А. Сшаньков, А. В. Федотов, С. А. Філатов,

Т. В. Юр’єва та ін. Вагомий внесок у дослідження проблематики

освітнього маркетингу здійснили зарубіжні автори: Т. Блер,

С. Грімблат, М. Доленсе, Д. Норріс, Дж. Стігліц, Д. Левіс, Д. Хендел,

Т. Шульга та ін.

Український дослідник Карпюк О. А. стверджує, що

конкурентоспроможність освітніх послуг є порівняльною

характеристикою її споживчих та вартісних параметрів у порівнянні з

послугами освітніх закладів-конкурентів.

Науковець пропонує розглядати конкурентоспроможність

освітніх послуг через призму конкурентоспроможності вищого

навчального закладу, який її надає та пропонує на ринку вищої

освіти [2].

Важливим аспектом якісного управління коледжами є

забезпечення командного рішення завдань педагогічними

колективами. Це вимагає розробки організаційних умов для

створення педагогічних команд в структурі педагогічного колективу.

В даний час колектив як соціальна група є предметом вивчення

таких наук, як психологія, педагогіка, теорія управління.

Педагогічна команда – це група, створена з членів педагогічного


25

колективу для спільної діяльності щодо вирішення завдань

професійної підготовки, виховання студентів та педагогічно-

орієнтованих завдань.

Специфіка спільної діяльності членів педагогічної команди

полягає в наявності у них єдиної педагогічної позиції, яка робить їх

однодумцями. У кожного повинна бути чітка установка по

відношенню до місії команди, а також до поставлених перед нею

завдань і способів вирішення цих завдань.

На думку А. М. Журавльова, спільна діяльність має наступні

ознаки: загальна мета діяльності, загальна мотивація її досягнення,

виділення завдань як етапів досягнення мети, відповідно до яких

розподіляються функції і обов'язки членів групи, узгоджене

виконання цих функцій і обов'язків, управління і самоврядування

діяльністю, наявність єдиного результату [3].

Проаналізувавши праці американських розробників теорії

створення команди Е. Лолера, Г. Паркера та А. С. Макаренка, можна

зробити висновок, що педагогічна команда повинна включати 7-11

членів.

До професійно важливих умінь членів педагогічної команди

Т. Д. Зінкевич-Євстигнєєва відносить: дотримання етичних

стандартів; розуміння індивідуальних особливостей і потенційних

можливостей членів команди; стійкість до стресів [4].


1. Горинь Я. О. Управління конкурентоспроможністю

освітніх послуг у сфері вищої освіти України : дис. канд. екон. наук :

08 00 03 / Горинь Я. О. – Львів, 2016. – 221 с.

2. Карпюк О. А. Проблеми оцінки якості освітніх послуг у

системі освітнього менеджменту / О. А. Карпюк // Наукові праці

Національного університету харчових технологій. – 2014. – Т. 20,

№ 2. – С. 146-152.

3. Журавлев А. М. Концептуальные представления о совместной

деятельности / А. М. Журавлев // Социальная психология в трудах

отечественных психологов : хрестоматия. – СПб. : Питер, 2000. –

С. 185-197.

4. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д. Теория и практика

командообразования. Современная технология создания команд /

Т. Д. Зинкевич-Евстигнеева, Д. Ф. Фролов, Т. М. Грабенко / под ред.

Т. Д. Зинкевич-Евстигнеевой. – СПб. : Речь, 2004. – 304 с.


26

ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

Чигурян Я. О., студент

Науковий керівник: Лазарєва О. В., д.е.н., доцент

Чорноморський національний університет ім. П. Могили

Земельна політика України в сучасних умовах є однією з

найбільших важливих у контексті розвитку соціальної та економічної

політики, продовольчої безпеки держави, багатофункціонального

розвитку сільських територій, де земля, будучи стратегічним

ресурсом, відіграє виняткову роль. За таких умов об’єктивно

обумовленим є обрання оптимальної стратегії, спрямованої на

формування конкурентоспроможного сільськогосподарського

землекористування, яке служить точкою росту сільського

господарства і є його головним інвестиційним ресурсом.

Земля як феномен сільськогосподарського виробництва несе у

собі потенціал забезпечення конкурентоспроможності національної

економіки, що визначає місце держави у світовому господарстві.

Первинну ланку формування конкурентної стратегії

сільськогосподарського землекористування становить інноваційна

активність з використанням інструментів економічної, екологічної,

інвестиційної, інституційно-правової та ін. політики [1, c. 91].

Крім того, активні інноваційні дії, що активізують конкурентні

стратегії, досягаються адекватними заходами щодо комплексних

економічних підходів у формуванні приватної власності на землю та

регулювання земельних відносин; організації використання землі на

основі проектів землеустрою, відповідного бюджетного

фінансування, інформаційно-комунікативних технологій, кредитних

гарантій; скорочення масштабів тіньової економіки

землекористування; здійснення регулятивних заходів діяльності

монопольних структур щодо використання землі, економічне

стимулювання раціонального використання землі [2, c. 39].

Прогнозування розвитку земельних відносин; визначення

оптимальної моделі сільськогосподарського землекористування та ін.

Крім того, без забезпечення конкурентоспроможності та стійкості

конкурентних переваг неможливо досягти сталого розвитку

аграрного землекористування. Передбачається, що кожний суб’єкт

господарювання на землі формуватиме індивідуальний перелік

практичного втілення конкурентних переваг.


27

Відтак, конкурентоспроможність сільськогосподарського

землекористування слід розглядати як землекористування, яке,

спираючись на активну інноваційну діяльність, забезпечує

максимальний вихід екологічно чистої продукції при найменших на

це затратах з одночасним збереженням якісних параметрів ґрунтового

покриву і довкілля [3, c. 369]. Відсутність такої стратегії призводить

до неефективного використання земельних ресурсів, засобів

виробництва та втрати часу як найбільш цінних факторів ринкового

успіху, а відтак до програшу у конкурентній боротьбі з іншими

галузевими господарськими структурами.


1. Верланов Ю. Ю. Теоретичні підходи до визначення поняття

конкурентоспроможності підприємств / Ю. Ю. Верланов,

І. С. Абрамова // Наукові праці: науково-методичний журнал. – Т. 89.

Вип. 76. Економічні науки – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили,

2008. – С. 86-94.

2. Нетудихата К. Л. Інновації як стратегічний фактор сучасного

розвитку світовою економіки / К. Л. Нетудихата, О. О. Ципліцька //

Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 72. Вип. 59.

Економічні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили 2007. –

С. 34-40.

3. Управління землекористуванням: Підручник / В. В. Горлачук,

О. М. Гаркуша, В. Г. В’юн, В. В. Мельниченко, І. М. Песчанська,

Д. М. Демченко: За ред. В. В. Горлачука – Миколаїв: Вид-во «Іліон»,

2006. – 376 с.

ГЕНЕТИЧЕСКИ МОДИФИЦИРОВАННЫЕ ИНГРЕДИЕНТЫ В

ПИЩЕВОЙ ПРОМЫШЛЕННОСТИ И СЫРЬЕ: СВОЙСТВА,

ОЦЕНКА БЕЗОПАСНОСТИ И КОНТРОЛЬ

Минакова С. М., д.э.н., доцент

Институт проблем рынка и

экономико-экологических исследований НАН Украины

Минаков В. М., к.э.н., доцент

Одесская государственная академия строительства и архитектуры

Для решения современных проблем обеспечения человечества

пищей используется широкий ассортимент технических и

технологических средств, основанных на результатах научных


28

достижений. Один из самых перспективных путей увеличения

продовольственных ресурсов – применение методов современной

биотехнологии и генной инженерии, позволяющих направленно

точечно изменять геном организма для получения заданных свойств.

Это, в первую очередь, относится к растениеводству и созданию

генно-инженерно-модифицированных (ГМ) растений с повышенной

продуктивностью, пролонгированным сроком хранения,

устойчивостью к различным природным и антропогенным факторам

[1, 2, 3].

Генетически-модифицированные организмы (ГМО) – организмы,

генетический материал которых изменен с помощью методов генной

инженерии, к которым относят синтез генов вне организма,

выделение из клеток отдельных генов или наследственных структур,

копирование и размножение выделенных генов или генетических

структур, соединение разных геномов в одной клетке [3, 4].

Создание ГМО, в частности растений, влечет за собой ряд

преимуществ [5]:

- экономическая выгода (повышенная урожайность ГМ растений,

пролонгированные сроки хранения);

- применение ГМ растений, например, сои в производстве

пищевой продукции приводит к удешевлению товара;

- получение продуктов питания и кормов с увеличенным

содержанием белков и естественно-синтезированных витаминов;

- позитивный экологический эффект: культивирование ГМ

растений позволяет снизить объемы применения инсектицидов и

пестицидов, что должно улучшить состояние окружающей среды.

Несмотря на очевидные преимущества использования ГМ

растений, в последние годы все чаще поднимается вопрос о

безопасности продуктов, содержащих генетически

модифицированные ингредиенты. Существует предположение о

потенциальных рисках ГМО. Наряду с полезными признаками

растения приобретают вредные свойства (аллергические,

токсические, канцерогенные эффекты чужеродного белка). Кроме

того, наблюдается накопление гербицидов и их метаболитов в

устойчивых к ним сортах. Нельзя исключать возможности

горизонтального переноса трансгенных конструкций, в первую

очередь в геном симбионтных для человека и животных бактерий

(E. coli, Lactobacillus acidophillus, и др.) и как следствие,

распространение свойств антибиотикорезистентности [6].


29

В большинстве стран считают необходимым проводить

поэтапную оценку безопасности и качества продукции, полученной

из генетически модифицированных источников. В основе этого

подхода лежит принцип композиционной эквивалентности [7],

который заключается в сравнении ГМО с традиционным аналогом.

Таким образом, в настоящее время в мире организовано

широкомасштабное производство пищевой продукции, полученной

из генетически модифицированных источников, в связи с чем

проблема контроля за содержанием в продуктах питания генетически

модифицированных компонентов является особенно актуальной и

социально значимой. Подходы к оценке безопасности пищи из ГМО в

различных странах отличаются как по содержанию, так и по объему

проводимых исследований.

Литература:

1. Воробьев А. И. Биотехнология и генная инженерия –

приоритетнейшие направления научно-технического прогресса /

А. И. Воробьев // Вестник РАМН. – 2014. – № 10. – С. 8-11.

2. Chassy B. M. Food safety evaluation of crops produced through

biotechnology // J. Am. Coll. Nutr. – 2016. – Vol. 21. – № 3, Suppl. – P.

166S-173S.

3. Chrispells M. J., Sadava D. E. Plants, genes, and crop

biotechnology. Second edition. Sudbury, Massachusetts, 2012.

4. Глик Б. Р., Пастернак Д. Д. Молекулярная биотехнология.

Принципы и применение. – М., 2014.

5. Генетически модифицированные источники пищи: оценка

безопасности и контроль / Под. ред. В. А. Тутельяна. – М.:

Издательство РАМН, 2015. – 444 с.

6. Ермишин А. П. Генетически модифицированные организмы:

мифы и реальность / А. П. Ермишин. — Мн.: Тэхналогiя, 2014. –

118 с.

7. Донченко Л. В., Надыкта В. Д. Безопасность пищевой

продукции: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ДеЛи принт, 2013.

– 539 с.


30

ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Глушенко Т. М., стар. викладач

Український державний університет залізничного транспорту

В умовах глобалізації економічних відносин та відкритості

розвинених економік підвищується значення концепції

конкурентоспроможності. Підвищення конкурентоспроможності стає

одним з основних завдань економічної політики урядів різних

держав.

Міжнародна конкурентоспроможність – узагальнююче поняття

для позначення чинників, які сприяють зростанню добробуту і рівня

життя в країні, а також здатність країни створювати відповідні умови

в довгостроковій перспективі [1]. Тож, міжнародна

конкурентоспроможність, скоріше, синтезоване поняття, що об'єднує

можливі вектори руху до процвітання націй. Міжнародна

конкурентоспроможність є складною цілеспрямованої системою. На

кожному рівні приймаються незалежні рішення, продиктовані

суб'єктивними оцінками зовнішнього середовища і прагненням до

завоювання довгострокових конкурентних переваг і зміцнення

позицій на ринку. В результаті досягається загальна мета –

підвищення національної конкурентоспроможності при наявності

певного плану дій – стратегії. Власне, саме обрана стратегія пояснює,

чому, маючи певні вихідні можливості, країни домагаються різних

успіхів в конкурентній боротьбі.

Досягнення поставленої мети здійснюється шляхом впливу на

фактори конкурентоспроможності. Впливаючи саме на керовані

чинники, кожна держава прагне створити найбільш

конкурентоспроможне при міжнародних економічних відносинах

національне середовище економіки. Факторами

конкурентоспроможного розвитку національної економіки є:

орієнтація державної політики на консолідацію суб'єктів економічних

відносин; ефективна реалізація економічного інструментарію

державного регулювання економіки; адаптація міжнародних

правових норм конкурентного права до національних умов;

активізація інструментарію інноваційної політики; реалізація

політики інтелектуалізації соціально-економічного розвитку, яка

сьогодні формує конкурентні переваги на перспективу. До речі, за

результатами досліджень стосовно індексу довіри інвесторів,


31

основними факторами сьогодення, які підривають

конкурентоспроможність України, є: корупція; урядова

нестабільність; недосконала система податкового регулювання;

низька якість адміністративних послуг державного сектору [2].

Конкурентоспроможність національних економік у системі

світового господарства оцінюють здебільшого на основі моніторингу

бізнес-клімату, рівня економічної свободи, якості та ефективності

державного управління, ступеня глобалізації економіки, рівня

розвитку людського потенціалу, рівня корумпованості суспільства

тощо.

Для України визначальним напрямом розвитку та підвищення

конкурентоспроможності національної економіки в умовах

глобалізації є структурно-інноваційне вдосконалення виробництва.

То ж державна політика забезпечення конкурентоспроможної

національної економіки України має базуватися на наступних

аспектах:

- чіткому розумінні просторові межі конкурентоспроможності;

- створенні рівних умов конкуренції;

- захисті прав власності;

- розвитку та захисту людського капіталу, особливо в галузі

продукування та використання знань.

Отже, підвищення конкурентоспроможності національної

економіки України потребує подальшого поглиблення ринкових

реформ, здійснення широкомасштабних структурних перетворень,

прискорення інституційних змін, ліквідації корумпованості,

відчутного скорочення тіньового сектору. Виконання перелічених

завдань можливе лише за умови глибокого аналізу провідних

тенденцій розвитку світових ринків, міжнародного поділу праці та

обов’язково з урахуванням стадії розвитку сучасної національної

економіки.


1. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. / Под

ред. и с предисловием В. Д. Щетинина. М.: Международные

отношения, 1993.

2. Черевань В. П. Україна в глобальній конкурентоспроможності

// Глобалізація СОТ: Конкурентні позиції України: Матеріали

науково-практичної конференції 27.03.2007. – К.: ТОВ УВПК

«ЕКСОТ». – 2007. – С. 14–27.


32

ПРОБЛЕМА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ЕКОНОМІКИ

Кононенко А. В., студентка

Науковий керівник: Гетьман Л. Г., к.е.н., доцент

Харківська державна академія культури

В період трансформації економіки України виникає необхідність

нових підходів до оцінки умов, виявлення особливостей,

обґрунтування мети і напрямів інтернаціоналізації економічної

діяльності. Безальтернативною серед теорій економічного розвитку є

концепція ефективно функціонуючої відкритої економіки.

Зовнішньоекономічна діяльність була і залишається потужним

джерелом конкурентоспроможності. Але ефективною ця діяльність

може бути лише за умови розвиненості відповідних національних

ринків у структурно збалансованій економіці. А тому не всі країни

можуть певною мірою використовувати переваги інтернаціоналізації.

Якщо відкритість економіки нерегульована, то вона стає уразливою в

процесі недостатньо обґрунтованої лібералізації. Це підтверджується

аналізом результатів реформ зовнішньо економічної діяльності країн

у трансформаційний період, а в глобальному масштабі – наслідками

світової фінансової кризи кінця 90-х років. З огляду на національну

економіку важливо вирізняти внутрішні прояви

інтернаціоналізаційного процесу (імпорт товарів, послуг, капіталів,

трудова імміграція) і зовнішні його прояви (експорт товарів, послуг,

капіталів, трудова еміграція), а у світогосподарському контексті –

екстернальні шляхи розвитку (у традиційній структурі факторних і

товарних ринків) та інтернальні (у структурі

внутрішньокорпоративних міжнародних ринків).

В сучасному світі розраховується рейтинг, який визначає рівень

відкритості економіки країни. За такими дослідженнями,

проведеними у 1998 році, Україна займала 124 місце серед 161

країни, а у 1999 році експертами Світового банку економіка України

взагалі оцінювалась як «закрита». Але якщо брати співвідношення

обсягів експортно-імпортної діяльності та ВВП Україна має

достатньо високий рівень відкритості економіки – близько 90 %, в

той час як Польща – 53 %, Угорщина – 67 %, Румунія – 60 %.

Головна проблема товарного розвитку українського експорту –

низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках

продукції з високим рівнем доданої вартості, низька технологічність і


33

наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється

місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з

підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці

середньої кваліфікації), енерго- матеріаломісткості та з низьким

рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури

суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам

розвитку структури світового господарства загалом.

А в обсягах і структурі іноземного інвестування важливою є

проблема забезпечення не тільки ефективних кількісних пропозицій

(незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для

національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний

макробаланс у цілому), а й насамперед якісних. Саме на якість

іноземних інвестицій (тобто їх орієнтацію на пріоритетні, з огляду на

їхню ефективність, проекти), а також на якість і

конкурентоспроможність товарів, вироблених завдяки реалізації цих

проектів, слід звернути особливу увагу.

Таким чином, інтернаціоналізація, як масштабний, динамічний і

певним чином структурований процес виявляється в інтенсифікації

залучення фірм до міжнародних операцій та у розширенні та

поглибленні світогосподарських зв’язків завдяки підвищенню

міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва. Не

менш важливо вирізняти внутрішні прояви інтернаціоналізаційного

процесу і зовнішні його прояви.

ЗАРУБІЖНІЙ ДОСВІД ВИЗНАЧЕННЯ ТА УПРАВЛІННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

Коновалова К. Г., студентка

Науковий керівник: Клепікова О. В., стар. викладач

Харківський торговельно-економічний інститут КНТЕУ

На сучасному етапі економічного розвитку проблема

конкурентоспроможності підприємства займає центральне місце в

економічній політиці держави. Основним стратегічним напрямком

діяльності держави у сфері забезпечення конкурентоспроможності

національної економіки є створення конкурентних переваг своєї

продукції та підприємств в цілому. Нині існує безліч тлумачень

поняття конкурентоспроможності, починаючи з простого визначення

«Конкурентоспроможність – це здатність країни або фірми продавати


34

свої товари» Рове М., до більш об'ємних трактувань, таких як

«Конкурентоспроможність підприємства – це здатність підприємства

розробляти, виробляти і продавати свою продукцію на ринку за

ціною, що забезпечує в повному обсязі його фінансово-економічні

зобов'язання, а також кількісний та якісний ріст його потенціалу»

Самодурова Д. О. [1, с. 38].

Виходячи з актуальності і важливості конкурентоспроможності

підприємства, чимало вчених не просто представили свій варіант

тлумачення цього визначення, але і присвятили безліч своїх робіт

дослідженням оцінки та управління конкурентоспроможністю

підприємства, серед яких В. І. Беляєв, Я. Базилюк, З. Варналій,

Я. Жаліло, А. Загородній. Багато хто з них обґрунтовано зазначає, що

однією з причин низького рівня управління конкурентоспроможністю

є відсутність загальноприйнятої методики її оцінки та управління.

І хоча кожне підприємство оцінює свою конкурентну позицію за

своєю методикою та не афішує її ефективність та результати, дуже

важливим є аналіз зарубіжного досвіду управління

конкурентоспроможністю підприємств.

Наприклад, США, країна яка підтверджує статус найбільш

конкурентоспроможної економіки світу. Саме в ній створено ряд

спеціалізованих стратегічних програм підвищення

конкурентоспроможності продукції підприємства, які передбачають

переконання працівників у важливості реалізації програми

підвищення конкурентоспроможності продукції корпорації й

особистої участі в цьому кожного працівника; визначення рівня

додаткових витрат на підвищення рівня конкурентоспроможності

продукції; розроблення методів і заходів мотивування виробництва

конкурентоздатної продукції та багато іншого. Окрім цього, контроль

за рівнем конкурентоспроможності продукції в США здійснюють на

всіх стадіях її життєвого циклу.

В Японії раніше діяла система пірамідального контролю над

компаніями. На сьогоднішній день там діє новий механізм контролю,

який полягає в тому, що контрольний пакет не надається одній

компанії у володіння, а розбивається на декілька і обмінюється з

іншими компаніями. Таким чином, сформувалася система

перехресного володіння. Вона ускладнює недружнє поглинання і

робить менеджмент більш консервативним та обережним.

Швеція впливає на конкурентоспроможність продукції своїх

підприємств за допомогою інтенсивних наукових досліджень і


35

розробок. Слід зазначити, що нині, завдяки цьому, Швеція є одним із

світових лідерів у галузі інформаційних технологій.

Багато країн, додатковими механізмами управління

конкурентоспроможністю підприємств, обирають механізм

підвищення дохідності експорту, розширення географії зарубіжних

поставок вітчизняної продукції, розробки системи визначення митної

вартості товарів під час експорту для недопущення їх

необґрунтованого заниження [2, с. 289].

Таким чином, можна зробити висновок, що закордонний досвід

адаптований саме для країн, в яких він втілюється. Однак, на нашу

думку, Україні слід переймати зарубіжній досвід країн, які

характеризуються значно вищими показники розвитку економіки.


1. Бачевський Б. Є. Потенціал і розвиток підприємства: Навч.

посіб. / Б. Є. Бачевський, І. В. Заблодська, О. О. Решетняк. – К.:

Центр учбової літератури, 2012. – 400 с.

2. Бурачек І. В. Конкурентоспроможність продукції

підприємств: сутність, методи оцінки та зарубіжний досвід

управління / І. В. Бурачек, О. О. Біленчук // Глобальні та національні

проблеми економіки. – 2016. – № 14. – С. 288–293.

СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

Косаревич А. В., магістр

Науковий керівник: Догадайло Я. В., к.е.н., доцент

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

Для ефективного функціонування і забезпечення

конкурентоспроможності підприємств та інших суб’єктів

господарювання необхідно якісно розвивати всі елементи потенціалу.

Для складання прогнозів, планів, прийняття ефективних рішень

необхідно володіти об’єктивною інформацією про можливість

досягнення підприємством намічених цілей в різних напрямах

діяльності.

Сам процес формування потенціалу, як керування створенням

або розвитком об'єкта, повинен ґрунтуватися на точному визначенні

базової категорії «потенціал». Потенціал підприємства

характеризується досить складною структурою та варіативністю

визначень, тому слід дослідити основні підходи та аспекти


36

трактування потенціалу.

В етимологічному значенні термін «потенціал» походить від

латинського – це можливості, наявні сили, запаси, засоби, що можуть

бути використані. Для оцінки потенціалу необхідно визначитися з

його сутністю та змістом. Зробивши огляд літературних джерел, в

яких розкривається сутність поняття «потенціал» можна виділити три

основних підходи до трактування. З позиції «ресурсного» підходу

потенціал визначається як сукупність ресурсів, джерел їх

фінансування та резервів, що забезпечують виробничо-господарську

діяльність підприємства і сприяють вирішенню виробничо-

господарських завдань. Розкриття сутності потенціалу через призму

ресурсної складової значно звужує межі цього поняття і не дає змогу

розкрити всі його характеристики, а саме функціональність і

системоутворюючі ознаки при його формуванні і використанні.

Враховуючи концепцію функціонального підходу, потенціал

підприємства визначається як сукупність можливостей підприємства

забезпечувати свою діяльність в аспекті досягнення цілей виробничо-

господарської діяльності. Представлені підходи відображають

важливу особливість потенціалу, а саме здатність, можливість

суб’єктів господарювання на різному рівні суспільного виробництва

вирішувати поставлені завдання. Проте це лише одна із

характеристик потенціалу, яка може бути використана при його

кількісному визначенні. Слід відзначити, що оцінка потенціалу на

основі функціонального підходу не завжди створює можливості

системного визначення всіх аспектів і факторів, які характеризують

цю категорію і впливають на неї, що знижує ефективність прийняття

управлінських рішень, особливо в умовах зростання кризових явищ.

Цільовий підхід щодо визначення потенціалу дає можливість

характеризувати його як систему, що враховує фактори стратегічного

розвитку підприємств і впливає на формування й реалізацію

управлінських рішень. Враховуючи лінію трансформації концепції

«потенціал» та обґрунтовуючи вище зазначені підходи, потенціал

підприємства визначається як стратегічно-орієнтована перманентно-

трансформуюча система виробничих, трудових, маркетингових,

фінансових, стратегічних потенціалів, яка обумовлена зовнішніми

соціально-економічними факторами і внутрішньою управлінською

структурою.

Виходячи з того, що необхідно ураховувати вплив зовнішнього

середовища та використовувати в ринкових умовах результативний


37

підходу до управління автор для визначення сутності потенціалу

вважає доцільним використовувати інтегрований підхід, тобто

поєднання ресурсного та цільового підходів. Таким чином під

потенціалом підприємства дорожнього господарства пропонується

розуміти сукупність ресурсів та їх характеристик, що формують

можливості підприємства та забезпечують його розвиток у цільовому

напрямку і можливості, які створюють підґрунтя підвищення рівня

адаптивності із зовнішнім середовищем.


1.Краснокутська Н. С. Потенціал підприємства: формування та

оцінка / Н. С. Краснокутська. – К.: Центр навчальної літератури, 2008.

– 352 с.

2. Отенко И. П. Стратегическое управление потенциалом

предприятия / И. П. Отенко. – Харьков: Издательство ХНЭУ, 2006. –

168 с.

3. Воронкова А. Є. Діагностика стану підприємства: теорія і

практика / А. Е. Воронкова. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 448 с.

4. Градов А. П. Экономическая стратегия фирмы: Учебное

пособие / А. П. Градов. – СПб.: Спецлитература, 1999. – 589 с.

БІДНІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНЕ ВІДЧУЖЕННЯ У КОНТЕКСТІ

ПРОБЛЕМ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ В ЄС

Костюченко Д. Л., аспірантка

Науковий керівник: Кірєєва Е. А., к.е.н., доцент

Вінницький національний аграрний університет

Теоретичні та методичні підходи до визначення поняття

«бідність» є одним із ключових питань у сучасній економічній теорії,

які перебувають у центрі уваги провідних науковців ЄС. Одним із

найбільш дискусійних положень є визначення показників для

вимірювання бідності. Зазвичай, в країнах Європейського Союзу

виокремлюють два види бідності:

1) абсолютна або «крайня межа бідності», яка визначається

кількістю людей, що перебувають за реальним порогом бідності (їх

дохід менший ніж 1,9 долара/особа на добу);

2) відносна бідність, що визначається кількістю людей, чиї

доходи менші, ніж 60% середнього доходу домогосподарств

відповідної країни.


38

В Україні рівень бідності визначають за Методикою комплексної

оцінки бідності, яка розроблена для виконання Стратегії подолання

бідності. Методика передбачає визначення трьох груп критеріїв

оцінки бідності: 1) основні монетарні критерії бідності; 2) інші

монетарні критерії бідності; 3) немонетарний критерій бідності [1].

Спільний звіт Комісії та Ради з питань соціальної інтеграції

(березень 2004 р.) визначає, що люди бідні, якщо «їх грошові доходи

настільки низькі, що не дозволяють їм мати рівень життя, який

вважається прийнятним у суспільстві, в якому вони проживають».

Бідність взаємопов'язана з соціальним відчуженням, поняттям,

яке визначене Спільним звітом Комісії та Ради з питань соціальної

інтеграції, як «процес, який, через бідність, виштовхує окремих осіб

за межі суспільства, внаслідок чого вони не можуть приймати участь

у соціальному житті в повній мірі, або не мають базових компетенцій

та можливості навчання протягом життя, або є результатом

дискримінації. Це ізолює їх від можливостей отримати хорошу

роботу, високі доходи та освіту, а також суспільної та громадської

діяльності».

Країни з найвищим рівнем бідності в сільській місцевості,

порівняно з міськими районами – Румунія, Болгарія та Мальта. В

сільській місцевості рівень бідності вищий у віддалених та

малонаселених районах, особливо в країнах Південної та Східної

Європи, де бідність пов'язана з ізоляцією в сільській місцевості.

У звіті «Бідність та соціальна незахищеність в сільській

місцевості» виявлено чотири категорії проблем, які характеризують

сільські райони та визначають ризик бідності та соціальної ізоляції.

До них відносяться: демографія (наприклад, виїзд мешканців та

старіння населення), віддаленість (наприклад, відсутність

інфраструктури та базових послуг), освіта (наприклад, відсутність

дошкільних закладів та утруднення доступу до початкових та

середніх шкіл), а також праця ринки (зниження рівня зайнятості,

стійке довгострокове безробіття та більша кількість сезонних

працівників) [2].

Два поняття, що широко використовуються, включають

2 трактування бідності, яка охоплює сільські місцевості: бідність

сільських районів та бідність у сільській місцевості. «Бідність

сільських районів означає наявність певних проблемних аспектів

сільських регіонів, що призводить до більш високого ризику бідності

в цих районах порівняно з міськими районами (наприклад,

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-2016-%D1%80/paran10#n10

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-2016-%D1%80/paran10#n10


39

віддаленість, рівень та якість освіти та можливості ринку праці).

Бідність у сільській місцевості – розширення цих проблемних

аспектів, а це стосується бідності людей, які живуть у сільській

місцевості» [3].

Отже, у світовій спільноті значно гостро стоїть проблема бідності

та соціального відчуження, але вирішення проблем бідності та

соціального відчуження повинно бути системним, потрібно поєднати

зусилля експертів для того, щоб провести оцінку рівня бідності та

соціального відчуження в країні.


1. Наказ про затвердження Методики комплексної оцінки

бідності [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0728-17/paran8#n16

2. Poverty and Social Exclusion in Rural Areas [Електронний

ресурс]. Режим доступу: ec.europa.eu/social EU Rural Review.

3. The Magazine from the European Network for Rural Development

[Електронний ресурс]. Режим доступу: https://enrd.ec.europa.eu/

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ ЯК ФАКТОР


ПІДПРИЄМСТВА Котелевська А. В., магістр

Науковий керівник: Зудова І. Ю., к.е.н., доцент


У сучасних умовах у суспільстві зростає інтерес до проблеми

поліпшення соціально-психологічного клімату трудового колективу.

Актуальність даної теми обумовлена по-перше, зростанням вимог до

рівня психологічної включеності індивіда в його трудову діяльність, а

по-друге, посиленням взаємозалежності соціально-психологічного

клімату колективу з ефективністю праці та конкурентоспроможністю

підприємства.

Вагомий внесок у дослідження особливостей психологічного

клімату зробили такі вчені: А. І. Донцов, Г. М. Андрєєва,

Б. А. Паригін, А. Л. Свинецкий, К. К. Платонов, В. М. Мясищев,

Е. С. Кузьмін, А. Н. Лутошкін, В. М. Шепель, А. Н. Щербань та інші

науковці. Незважаючи на значний науково-практичний інтерес до цієї

проблеми, питання взаємозв’язку сприятливого соціально-

http://ec.europa.eu/social/BlobServlet?docId=2087&langId=en


40

психологічного клімату, його вплив на продуктивність праці та

шляхи оптимізації, залишаються актуальними проблемами сучасної

науки, які не повністю розкриті та потребують подальшого вивчення.

До поняття соціально-психологічний клімат відносять емоційний

настрій колективу, який відображає стосунки, що склалися між його

членами. Особливістю соціально-психологічного клімату трудового

колективу на підприємстві є те, що він є результатом акумулювання

характеристик групового стану. Він має вплив на робочу активність

та ініціативу працівників, який, в свою чергу, може бути як

стимулюючим, так і пригнічуючим. Тому слід розділяти сприятливий

і несприятливий соціально-психологічний клімат у трудовому

колективі [1].

Несприятливий соціально-психологічний клімат

характеризується напруженими стосунках у колективі, або, взагалі, у

відсутності взаємодії персоналу, що негативно відображається на

загальному результаті роботи.

Сприятливий соціально-психологічний клімат вирізняється

ціннісно-орієнтаційною єдністю та згуртованістю. Характерною

ознакою є зближуючі стосунки між працівниками та високий рівень

задоволеності ними членів колективу. Такі умови є підґрунтям для

самореалізації і самоутвердження особистості, яка, в свою чергу,

задоволена своєю професійною діяльністю в якій відсутні негативні

психологічні групи, переважають почуття відповідальності та

взаємодопомоги між працівниками.

Для творчої співпраці усього трудового колективу необхідно

здійснювати орієнтацію на сумісну діяльність та активну взаємодію у

прийнятті управлінських рішень; уважно ставитися до всіх

пропозицій і побажань; враховувати досвід, знання, новаторські

підходи працівників; здійснювати заохочення їхньої самостійності та

самодисципліни, що стимулює активність та ініціативу колективу.

Найбільш характерною рисою трудового колективу є спільність цілей

усіх його членів. Як відомо, колектив може працювати ефективно за

умови, що забезпечено розуміння основних цілей його членами, їх

взаємодія та взаємодопомога в процесі роботи, активність та

ініціатива в процесі виконання обов’язків [2].

Отже, соціально-психологічний клімат відіграє важливу роль на

підприємстві, адже є результатом міжособистісних взаємин у

трудовому колективі, який, в свою чергу, впливає як на

продуктивність праці всього колективу, так й на емоційний стан

http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C


41

кожного працівника. Несприятливий соціально-психологічний клімат

проявляється в напружених стосунках, в відособленості кожного

працівника, конфліктних ситуаціях і трудових конфліктах. Як

результат, погіршується діяльність підприємства загалом, знижується

мотивація та продуктивність праці, зростає плинність кадрів,

погіршується трудова активність працівників тощо. Для сприятливого

соціально-психологічного клімату характерні взаємна допомога,

відповідальність та вимогливість, що позитивно впливає на

ефективність роботи всього колективу. Тому, соціально-

психологічний клімат трудового колективу можна розглядати як один

з важливих факторів і резервів підвищення продуктивності праці, а

отже, конкурентоспроможності підприємства загалом.

Література: 1. Лєскова Л. Ф. Формування сприятливого соціально-

психологічного клімату у колективі установи соціальної сфери / Л. Ф. Лєскова // Молодий вчений. – 2017. – № 4. – С. 98-103.

2. Сорока І. А. Позитивний соціально-психологічний клімат як засіб профілактики конфліктів у педагогічному колективі / І. А. Сорока // Правовий вісник Університету «Крок». – 2016. – № 2. – С. 150-154.

ОЦІНКА РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ МЕХАНІЗМУ

АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-

ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ

Кучінка Т. В., аспірант

Науковий керівник: Черничко Т.В., д.е.н., професор

Мукачівський державний університет

Найбільш вагомою складовою ефективного механізму

державного антикризового управління є розробка ефективної системи

оцінювання економічних процесів. Саме вона забезпечує

результативність та досягнення поставлених цілей.

На думку Мосенга та Бредапа, які у 1993 році створили тримірну

модель визначення результативності економічних процесів,

результативність визначається на основі таких понять: ефективність,

економічність, гнучкість. Г. Жучкова зазначає, що результативність –

це комплексна оцінка ефективності, економічності,

конкурентоспроможності та стійкості економічного та фінансового


42

розвитку держави [1].

Результативність антикризового управління соціально-

економічним розвитком регіону можна визначити як цільова

спрямованість на результативність заходів державного управління за

умов комплексного та системного підходу до соціально-економічних

процесів, які відбуваються на всіх рівнях розвитку національної

економічної системи, на забезпечення досягнення кінцевих

результатів, адекватних поставленим цілям управління.

Методика оцінки результативності антикризового управління

соціально-економічним розвитком регіону складається з

взаємопов’язаних етапів:

оцінка стану розвитку національної економіки з позицій

економічної кризи;

оцінка тенденцій розвитку окремих регіонів та визначення

причин розвитку кризових процесів;

оцінка результативності окремих заходів антикризового

управління соціально-економічним розвитком регіону;

оцінка комплексної результативності механізму антикризового

управління соціально-економічним розвитком регіону (інтегральний

показник).

Для забезпечення оцінки результативності ключове значення має

певна низка індикаторів (І1, І2,… Іn). Для того щоб оцінити механізм

антикризового управління соціально-економічним розвитком регіону

потрібно оцінити індикатори результативності щодо кожної

складової кризового процесу: економічної, інвестиційно-

інноваційної, зовнішньоекономічної, соціальної, демографічної,

фінансової, енергетичної, продовольчої, виробничої [2].

Отже, оцінка результативності механізму антикризового

управління соціально-економічним розвитком регіону передбачає:

1) оцінювання стану розвитку національної економіки з

позицій розвитку економічної кризи (оцінка складових економічної

кризи та сукупності індикаторів кожної складової для визначення

характеристик економічної кризи на рівні національної економіки);

2) оцінювання тенденцій розвитку окремих регіонів та

визначення причин розвитку кризових процесів (оцінка складових

економічної кризи та індикаторів кожної складової для визначення

характеристик економічної кризи на регіональному рівні);

3) оцінювання результативності заходів антикризового

управління соціально-економічним розвитком регіону;


43

4) оцінювання комплексної результативності механізму

антикризового управління соціально-економічним розвитком регіону

(визначення інтегрального показника на рівні національної економіки

та регіональному рівні, порівняльний аналіз інтегральних показників

та визначення ймовірних причин та наслідків відхилення

інтегрального показника регіону від середнього показника по країні).


1. Жучкова Г. А. Результативність діяльності підприємства:

науково-методичні аспекти визначення [Електронний ресурс] /

Г. А. Жучкова. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.

com.ua/?op=1&z =2517.

2. Методичні рекомендації щодо розрахунку рівня економічної

безпеки України // Наказ Міністерства економічного розвитку і

торгівлі України № 1277 від 29.10.2013 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/

ME131588.html.

ОБҐРУНТУВАННЯ НАПРЯМКІВ ПІДВИЩЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДРЯДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Лухтіна Л. В., магістр



Для одержання гарантованого результату від вкладених

інвестицій замовнику необхідно чітко уявляти критерії, що пов’язані

з оцінкою надійності підрядних організацій. В економічній літературі

існує незначна різноманітність переліку критеріїв надійності

підрядних організацій. Окрім того, в сучасному світі існуючі критерії

надійності підрядних організацій не пов’язані з ризиками з якими

стикається замовник при виборі підрядних організацій та не

ураховують специфічні особливості функціонування підприємств

дорожнього господарства. Таким чином, обґрунтування переліку

критеріїв надійності підрядних дорожніх організацій на основі

урахування ризиків замовника дорожніх робіт та специфічних

особливостей функціонування дорожнього господарства є достатньо

актуальним.

На основі ретельного аналізу літературних джерел та специфіки

господарювання підприємств дорожнього господарства було


44

визначено шість видів ризиків, які несе замовник при виборі

дорожніх організацій. Це такі види ризиків: виробничий,

інвестиційний, фінансовий,техніко-технологічний, екологічний,

соціальний.

Для запобігання або зменшення перелічених ризиків був

сформульований перелік критеріїв оцінки надійності підрядних

організацій, кожний з яких відбиває той чи інший ризик замовника:

оснащеність будівельної організації технікою і розвиток її виробничої

бази (Х1); досвід виконання аналогічних об'єктів (Х2); територіальна

прив'язка, радіус дії організації (Х3); попередні ділові відносини із

замовником (Х4); термін виконання робіт (Х5); кваліфікація

персоналу (Х6); вартість виконання робіт (Х7); надання підрядником

повного плану виконання робіт з графіком технологічної

послідовності і описом всіх проблемних питань (Х8); якість

виконання робіт за аналогічними об’єктами, що були побудовані (Х9);

рекомендації інженерно-консультаційних фірм і експертів (Х10);

наявність ліцензій на ведення робіт(Х11); фінансовий стан підрядної

організації (Х12); екологічний стан (Х13). Для здійснення об’єктивної

оцінки необхідно використовувати не більше десяти, тому необхідно

обрати найбільш значимі.

Для рішення цього завдання більше всього підходить метод

експертного опитування. Для проведення опитування було

розроблено бланк опитувального листа, який дозволив здійснити збір

інформації методом анкетування. Для одержання об’єктивних

результатів дослідження було здійснено опитування 18 експертів

дорожнього господарства, за результатами якого було побудовано

полігон розподілу сум рангів критеріїв. Аналіз полігону і розподілу

сум рангів дозволив виділити дві групи критеріїв, які відрізняються

між собою силою впливу на надійність підрядних дорожніх

організацій: 1-а група – Х11, Х2, Х9, Х12, Х1, Х6, Х7, Х13 та 2-а група –

Х8, Х5, Х4, Х10, Х3. Значення коефіцієнту конкордації 0,73 свідчить

про високу узгодженість думок експертів, що були опитані.

Перевірку вірогідності коефіцієнта конкордації було здійснено

шляхом розрахунку критерію Пірсона, його розрахункове значення

перевищує табличне, тобто можна стверджувати, що узгодженість

думок експертів не випадкова, тобто результати експертного

опитування вірогідні і можуть бути використані для прийняття

рішення щодо критеріїв оцінки надійності дорожніх підрядних

організацій.


45

Таким чином, для оцінки надійності дорожніх підрядних

організацій необхідно використовувати критерії, що увійшли у першу

групу: наявність ліцензій на ведення робіт; досвід виконання

аналогічних об'єктів; якість виконання робіт за аналогічними

об’єктами, що були побудовані; фінансовий стан підрядної

організації; оснащеність будівельної організації технікою і розвиток її

виробничої бази; кваліфікація персоналу; вартість виконання робіт та

екологічний стан. Обрані критерії ураховують всі види ризиків, які

несе замовник під час підрядних торгів, та специфічні особливості

функціонування організацій дорожнього господарства та можуть

бути використані в якості основних напрямків підвищення

конкурентоспроможності підрядних організацій в сучасних умовах

господарювання.


1. Бешелев С. Д. Экспертные оценки / С. Д. Бешелев, Ф.Г. Гурвич.

– М.: Наука, 1973. – 159 с.

2. Мишин В. М. Управление качеством: учеб. [для студ. вузов] /

В. М. Мишин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 463 с.

РЕЙТИНГИ КОМПАНІЙ НА РИНКАХ ВІДПОВІДАЛЬНОГО

ІНВЕСТУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ МІНІМІЗАЦІЇ

ІНФОРМАЦІЙНОЇ АСИМЕТРІЇ В УМОВАХ СТАЛОГО

РОЗВИТКУ1

Макаренко І. О., докторант,

Погорілий Д. В., аспірант

ННІ БТ «УАБС» Сумського державного університету

Рейтинги сталого розвитку компаній, які базуються на аналізі

нефінансової та інтегрованої звітності набувають свого поширення на

ринках відповідального інвестування з огляду на їх динамічний

розвиток та потребу в формуванні ринкових орієнтирів. За даними

Глобальної ініціативи з рейтингів сталого розвитку (Global Initiative

for Sustainability Ratings) серед ключових їх груп на сьогодні можна

виділити рейтинги, ренкінги та індекси. Їх загальна кількість у світі за

даними організації у 2017 р. становила 650 рейтингових продуктів.

1 Матеріал підготовлено в рамках НДР «Моделювання та прогнозування поведінки

фінансових ринків як інформаційний базис забезпечення фінансової стійкості та безпеки

держави» № державної реєстрації 0117U003936


46

Дослідження процесів рейтингування компаній у світлі

здійснення відповідального інвестування були б неповними без

огляду сучасних індексних продуктів найбільших інформаційно-

аналітичних груп світу, які займають левову частку серед рейтингів

(450 продуктів). Визначальною рисою індексів відповідального

інвестування, які є бенчмарками для прийняття рішень інвесторами у

сегменті сталих інвестицій, виступає здатність до зменшення

моральних ризиків та несприятливого відбору як проявів

інформаційної асиметрії серед учасників фінансового ринку.

На відміну від традиційних індексів, індекси відповідального

інвестування як інструменти мінімізації інформаційної асиметрії

зорієнтовані на дотримання компаніями – конституєнтами цілей

сталого розвитку, які трансформуються у критерії, що розкриваються

у їх корпоративній звітності. Ці критерії при здійсненні скринінгу та

формування портфелів відповідальних інвестицій чи при включенні

компаній до індексів сталого розвитку дозволяють зменшити

прогалини в достовірній інформації та інформаційну асиметрію між

інвесторами та компаніями. При цьому, зазвичай до індексів

відповідального інвестування за встановленою методологією

включаються найкращі компанії (Best-in-class approach), які

складають кошик традиційних фінансових індексів, демонструючи

фінансову результативність, проте з урахуванням оприлюдненої

такими компаніями звітності щодо дотримання вказаних критеріїв і

корпоративної соціальної відповідальності за виключенням торгівлі

зброєю, алкоголем, тютюном та іншими негативними видами бізнесу

(так званих «торгівців смертю»).

Наприклад, один з індексів групи Dow Jones Sustainability World

Index (DJSI World) – репрезентує фінансову ефективністю 10%

компаній, що мають кращі досягнення в області корпоративної

соціальної відповідальності з 2,500 найбільших компаній S&P Global

Broad Market Index та представляють 60 галузей за класифікацією

RobecoSAM у 47 країнах світу. Варто згадати, що широковживаний

термін ESG – критерії (environmental, social, governance – екологічні,

соціальні та управлінські критерії) вперше вживається у Принципах

відповідального інвестування, зокрема перший принцип говорить про

інкорпорування ESG – критеріїв в процес аналізу, інвестування та

прийняття рішень. Короткий опис критеріїв, які мають бути втілені у

конкретних показниках звітності компаній–конституєнтів індексів

DJSI World, стосується передусім кожного з вимірів сталого розвитку


47

(екологічного, соціального, управлінського (економічного) (табл. 1).

Таблиця 1 – ESG–критерії компаній для включення їх в DJSI World

Критерій Особливості

Економічний

критерій

Наявність кодексу поведінки / Відповідність законодавчим вимогам

/ Протидія корупції / Корпоративне управління / Управління

ризиками /Економічні критерії в залежності від сектора.

Екологічний критерій Екологічна звітність / Екологічні критерії в залежності від сектора.

Соціальний критерій Благодійність /Практика трудових відносин /Розвиток людського

потенціалу / Соціальна звітність / Залучення і утримання

кваліфікованих кадрів / Соціальні критерії в залежності від сектора.

На основі названих ESG–критеріїв для кожної компанії

розраховується підсумковий бал, що відображає рівень її

корпоративної соціальної відповідальності, який, в свою чергу,

визначає вагу компанії в індексі DJSI World.

Таким чином, індекси відповідального інвестування на сьогодні

виступають важливим інструментом мінімізації інформаційної

асиметрії між компаніями та інвесторам серед інших рейтингів

сталого розвитку. Їх ключова риса – нейтралізація несприятливого

відбору та моральних ризиків між за рахунок використання ESG–

критеріїв.

ФІНАНСОВАЯ СТІЙКІСТЬ ТА

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Клепіков М. І., магістр

Науковий керівник: Ткачук І. І., к.е.н., стар. викладач


Стан ринкової конкуренції значно впливає не тільки на

фінансово-економічні відносини на макроекономічному рівні, але й

на фінансову стійкість більшості господарюючих суб'єктів.

Поняття «фінансова стійкість» є багатостороннім, оскільки

включає в себе оцінку різних аспектів діяльності підприємства. Так,

на думку В. М. Родіонової і М. А. Федотової, фінансова стійкість – це

стан ресурсів, їх розподіл й використання, що дозволяє забезпечувати

розвиток організації на основі зростання прибутку і капіталу при

збереженні платоспроможності і кредитоспроможності в умовах

допустимого рівня ризику. Г. В. Савицька визначає фінансову

стійкість наступним чином: «здатність суб'єкта господарювання

функціонувати і розвиватися, зберігати рівновагу своїх активів і


48

пасивів в змінюваному внутрішньому та зовнішньому середовищі,

яка гарантуватиме його постійну платоспроможність та інвестиційну

привабливість у межах допустимого рівня ризику».

Вважається, що фінансовий стан підприємства стійкий, якщо

його власні кошти покривають не менше половини всіх фінансових

ресурсів, необхідних для здійснення його господарської діяльності,

фінансові ресурси використовуються з достатньою рентабельністю,

підприємство точно в строк розраховується за своїми зобов'язаннями,

строго дотримуючись фінансової, кредитної та розрахункової

дисципліни, а інвестиції збільшують дохідність капіталу.

На наш погляд, фінансову стійкість в загальному вигляді можна

трактувати як здатність системи здійснювати свою діяльність в

умовах постійних зовнішніх і внутрішніх впливів на неї. Для того

щоб підприємство могло діяти невизначено довго, долаючи опір

зовнішніх обставин, воно повинно вирішувати наступні завдання:

забезпечувати ефективність своїх поточних економічних контактів з

споживачами і постачальниками; захищати свої відносини з

споживачами і постачальниками від конкурентів; піклуватися про

свою здатність до продовження економічної діяльності в

майбутньому. Таким чином, стійкий фінансовий стан підприємства є

передумовою його конкурентоспроможності, яка в свою чергу

включає: здатність планувати та реалізовувати ефективну стратегію в

сферах управління активами, виробництва і маркетингу; здатність до

створення і утримання технологічної переваги над галузевими

конкурентами; здатність до зниження витрат на забезпечення

факторами виробництва; здатність вести виробництво, результати

якого відповідають очікуванням споживачів щодо ціни і якості. Все

це розширює можливості підприємства, знижує його питомі витрати

на фінансовому, сировинному та інших ринках, відбивається на ціні

продукції, розмірі отриманого прибутку. В результаті підприємство

досягає і тривалий час утримує значення показників ефективності

вище середньогалузевих, що в свою чергу, забезпечує його стійке

положення на ринку.

Такий підхід будується на концепції оцінки фінансової стійкості

підприємств з метою забезпечення їх конкурентоспроможності. Для

цього існують наукові і практичні інструменти, такі як економічні і

фінансові показники, які оцінюють і вимірюють економічні процеси.

Склад показників, що характеризують фінансову стійкість

підприємств включає як абсолютні, так і відносні показники. За


49

допомогою цих показників оцінюється склад джерел фінансування і

динаміка співвідношення між ними. Зміна фінансової стійкості

підприємств в умовах ринкової конкуренції визначається за

допомогою показників динаміки: відношення, наприклад,

фінансового потенціалу, фінансових ресурсів в поточному періоді до

їхньої величини в попередньому періоді. Також, при розрахунку

показників фінансової стійкості підприємств з метою забезпечення їх

конкурентоспроможності, доцільно вибирати раціональну структуру

джерел коштів для конкретного підприємства.

Поставлені завдання вимагають поглибленого рішення на

підприємствах із залученням існуючої теоретичної і методологічної

бази.

УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ ТУРИСТИЧНОЮ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ: КОНКУРЕНТНІ

ПЕРЕВАГИ ТА ЇХНЄ ЗНАЧЕННЯ

Маренич О. О., магістр

Науковий керівник: Оболенцева Л. В., к.е.н., доцент

Харківський національний університет

міського господарства ім. О. М. Бекетова

Конкурентоспроможність регіону – здатність і можливість

найбільш ефективно реалізувати наявний у регіоні конкурентний

потенціал, забезпечити високий рівень життя населення шляхом

формування ефективних механізмів створення, утримання і розвитку

конкурентних переваг, бажання співпрацювати з даним регіоном,

сприймання як сильного, конкурентного партнера.

Цей підхід до визначення конкурентоспроможності регіонів,

відповідає сучасності. Тобто, конкурентоспроможність зводиться не

тільки до здатності результативно вести конкурентну боротьбу, але й

до можливості ефективно перешкоджати діям регіонів-суперників.

Зацікавленість інших регіонів в технології, продукції, ідеях регіону,

свідчить про його конкурентоспроможність.

Конкурентоспроможність регіону забезпечує ріст і економіки

країни. Саме тому, підвищення конкурентоспроможності стає однією

з головних стратегічних цілей економічного розвитку регіонів і

країни в цілому.

Як відомо, характерною рисою сучасного менеджменту є


50

посилення уваги до стратегічних аспектів управління, пов’язаних з

вирішенням проблеми постійного розвитку організації у

відповідності до вимог динамічного зовнішнього середовища.

З точки зору менеджменту, на більшу увагу заслуговує

організаційно-управлінська концепція стратегії, в рамках якої існуючі

підходи до визначення стратегії можна об’єднати у три групи: 1)

стратегія як результат; 2) стратегія як процес; 3) стратегія як спосіб

досягнення цілей. Таке об’єднання є умовним, оскільки часто

визначення стратегії сполучають у собі елементи декількох підходів [1].

Оскільки стратегія в теорії менеджменту – це поняття абстрактне,

то розробка стратегії не принесе негайної користі. Процес її розробки

завершується не негайними діями, а тільки визначенням загальних

напрямів руху підприємства, що забезпечить йому укріплення

позицій на ринку. Крім цього, стратегія не спроможна передбачити

всіх змін, а надає лише узагальнену інформацію для оперативних дій

керівництва.

Головна конкурентна перевага сучасного високорозвиненого

регіону пов'язана з факторами, які безпосередньо визначають його

благополуччя.

Регіональна економічна політика, спрямована на підвищення

конкурентоспроможності регіону, повинна відповідати наступним

вимогам, які одночасно виступають в якості головних якісних

критеріїв її ефективності:

По-перше, вона повинна запропонувати стратегічний напрямок

(або напрямки), що дозволяє створити стійкі вторинні конкурентні

переваги на основі первинних переваг.

По-друге, вона має бути здатною забезпечити самодостатність

регіону в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

По-третє, вона повинна забезпечувати інфраструктурний

розвиток регіону, залучення зовнішнього капіталу та трудових

ресурсів.

Узагальнюючи різноманітні підходи до виділення конкурентних

переваг регіону, доцільно виділити наступні: природні ресурси та

охорона навколишнього середовища, економіко-географічні фактори,

інноваційні ресурси, людські ресурси, фінансові ресурси,

геополітичне розташування, інфраструктура регіону. Саме завдяки

цим факторам можливо забезпечити конкурентні переваги, що, в

свою чергу, дозволить підвищити рівень конкурентоспроможності.

Зокрема, розвиток туризму в регіоні забезпечить приплив


51

іноземної валюти, допоможе вирішити локальні проблеми зайнятості,

розвиток транспортної мережі та інфраструктури регіону,

рекреаційного потенціалу. Тому для розвитку туризму в регіоні

потрібним є переосмислення всього найкращого, що накопичено

світовою практикою в цій галузі, виявлення наявних ресурсів і

упорядкування нормативної та юридичної бази розвитку туризму.

Крім того, реалізація стратегії дозволить збільшити обсяги в’їзного і

внутрішнього туризму, сформувати позитивний імідж на

внутрішньому і міжнародному туристичних ринках.


1. Балабанова Л. В. Стратегія і тактика управління підприємством

/ Л. В. Балабанова, І. С. Фоломкіна. – Донецьк : ДонНУЕТ, 2009. –

421 с.

МАРЧАНДАЙЗИНГ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПІДВИЩЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В РОЗДРІБНІЙ ТОРГІВЛІ

Мосягіна М. В., магістр

Науковий керівник: Устенко А. О., д.е.н., професор

Івано-Франківський національний

технічний університет нафти і газу

Посилення конкурентної боротьби та прискорення товарообігу

змушує кожне підприємство малого і середнього бізнесу так чи

інакше задумується про мерчандайзинг своєї продукції. Сьогодні

функцією мерчандайзерів часто стає не стільки реалізація концепції

мерчандайзингу чи завоювання пріоритетного місця, а, як мінімум,

підтримка вже зайнятого місця на полицях. Тому мерчандайзинг

перетворюється з додаткової конкурентної переваги на обов'язкову

функцію служби продаж і стає основним інструментом підвищення

конкурентоспроможності підприємств в сфері роздрібної

торгівлі [1, с. 28].

Основним інструментом впливу на покупця задля досягнення

визначених цілей є комплекс маркетингу підприємства. Посилення дії

елементів комплексу маркетингу торговельного підприємства на

покупця тісно взаємопов’язане із поняттям мерчандайзингу. Будучи

технологією, орієнтованою на управління поведінкою покупця та

утримання його в межах торговельного підприємства, мерчандайзинг,

перш за все, допомагає досягти збільшення обсягів покупок [2, с. 239].


52

На рішення покупця про придбання того чи іншого товару

безпосередньо у магазині впливають такі чинники: 1) впізнаваність

товару; 2) ціна товару; 3) зовнішній вигляд товару, упакування;

4) рекламно-інформаційні матеріали у місці продажу (POS);

5) привабливе викладення, доступність товару; 6) фірмове

устаткування; 7) спеціальні акції: дегустації, лотереї тощо; 8) думка

людей (продавців та інших покупців) [1, с. 29].

Отже, роздрібні торговельні підприємства за рахунок

використання інструментів мерчандайзингу стають більш

конкурентоспроможними на ринку товарів та послуг, що реалізують.

До таких конкурентних переваг варто віднести: появою можливості

більш ефективно використовувати торговельні площі та обладнання;

підвищенням ефективності асортиментної політики та управління

товарними запасами; зниженням витрат, пов’язаних із забезпеченням

обслуговування покупців; формуванням позитивного досвіду

покупців; збільшенням суми середнього чеку, в тому числі і за

рахунок стимулювання імпульсної покупки; забезпеченням

довгострокових відносин із покупцями.

Підсумовуючи результати дослідження, слід відзначити, що

мерчандайзинг є комплексом заходів щодо просування й збуту,

орієнтованим на використання у роздрібній торгівлі. За рахунок

інтеграції мерчандайзингу із елементами комплексу маркетингу

торговельного підприємства досягається посилення впливу на

покупців таким чином, щоб підштовхнути їх до імпульсивного

придбання певних товарів або їх груп з наступним повторенням

покупки, тим самим посилюючи власну конкурентоспроможність на

ринку [2, с. 242].


1 Бичкова Л. А. Мерчандайзинг як інструмент отримання

додаткового прибутку та досягнення конкурентних переваг

/Л. А. Бичкова, К. П. Хитра, Т. С. Фесенко // Вісник Хмельницького

національного університету 2009, № 5, T. 3- с. 28-31

2 Нікульча В. А. Сутність мерчандайзингу як інструменту

утримання покупця / В. А. Нікульча // Вісник Чернівецького

торговельно-економічного інституту. Економічні науки. – 2013. –

Вип. 2. – С. 239-242.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9672705

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9672705


53

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА

МАРКЕТИНГОВИХ ЗАСАДАХ ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ГАЛУЗІ

Росола У. В., стар. викладач

Мукачівський державний університет

В умовах ринкових відносин для постійного підвищення

ефективності сільськогосподарської діяльності,

конкурентоспроможності послуг, що надаються на основі сучасних

технологій, розробки нової продукції та активізації підприємницької

діяльності ключову роль в цьому відіграє активне застосування

інструментів маркетингу, що і визначає актуальність теми

дослідження.

Сільське господарство являється одною з утворюючих ланок

агропромислового виробництва, воно пов’язано з основними

галузями системи АПК, взаємними поставками продукції

матеріально-технічного призначення та продукції рослинництва.

Забезпечуючи природну базу для виробництва кінцевого продукту

галузей агропромислового комплексу, сільське господарство багато в

чому визначає масштаби переробних галузей промисловості. У свою

чергу, розвиток галузей сільського господарства визначається

специфічними особливостями його виробництва, де

фундаментальною базою виробництва є земля і живі організми, тісно

пов'язані з природними умовами.

Зв'язок сільського господарства з природними процесами

визначає специфічність сільськогосподарського виробництва і його

продукції. По-перше, вся продукція рослинництва, за винятком

овочів закритого ґрунту, є сезонною. По-друге, більшість

сільськогосподарських та харчових продуктів відноситься до

категорії швидкопсувних. І, нарешті, багато продовольчі товари в

зв'язку з їх призначенням, покликані задовольняти життєві потреби

населення, менш еластичні по відношенню до зростання цін, ніж інші

товари. В умовах ринкових відносин зміна форм власності,

перебудова системи управління сприяють економічної самостійності

підприємств агропромислового виробництва, що сприяє розвитку

ділової активності, підприємливості, комерційної ініціативи і

кооперативних форм діяльності.

У цих умовах особливе місце займає маркетинг, який представляє

собою найважливіший елемент ринкового механізму


54

господарювання, де основна роль належить споживачу. Система

маркетингу підприємств агропромислового виробництва має свою

специфіку по відношенню до аналогічних систем інших галузей

народного господарства, які обумовлені перерахованими вище

особливостями сільськогосподарського виробництва і властивостями

його продукції. Наведені особливості повинні бути враховані при

організації маркетингової діяльності підприємств.

Маркетинг являється одною з основоположних концепцій будь-

якої діяльності на ринку, без знання якої практично неможливо

займатись підприємницькою діяльність, керувати виробництвом,

бути конкурентоспроможним на ринку.

В країнах з розвинутою ринковою економікою маркетинг є

основою в управлінні, він визначає виробничу та ринкову стратегію

підприємств, що базується на знанні споживчого попиту.

Американські вчені Р. Л. Колз та Дж. Н. Юл агромаркетинг

визначають як сукупність всіх видів діяльності, що входять до

процесу просування харчових продуктів і послуг, починаючи з

сільськогосподарського виробництва і до того моменту, коли вони

опиняться в руках споживачів [3, с. 19].

Маркетинг в сільськогосподарському виробництві як

самостійний напрям теорії сучасного маркетингу передбачає

вивчення, прогнозування та здійснення підприємницької діяльності

господарюючих суб'єктів ринку в області виробництва, переробки,

зберігання, транспортування і реалізації сільськогосподарської

продукції з метою отримання максимального прибутку і

максимального задоволення потреб і потреб споживачів цієї

продукції.

Отже, ключовою ланкою в процесі формування ефективного

аграрного ринку повинна стати система маркетингу, що охоплює усі

сфери і рівні АПК, починаючи від державного рівня і закінчуючи

сільськогосподарськими товаровиробниками.

На підставі усього вищевикладеного можна сказати, що

агромаркетинг у всіх розвинених країнах активно використовується

як засіб конкурентної боротьби на національних і світових ринках.

Маркетинг, підвищуючи ефективність і прибутковість, є невід'ємною

частиною антикризового управління підприємства, виступаючи

інтелектуальної основою економічного зростання. Підвищення

активності маркетингової інфраструктури агробізнесу є

найважливішим фактором подолання спаду сільськогосподарського


55

виробництва, реалізації структурних зрушень в економіці в цілому.

При цьому необхідно враховувати всі основні постулати розробки

системи маркетингу, розглядаючи їх через призму особливостей

агробізнесу. Необхідно ретельно опрацьовувати всі елементи, цілі,

завдання маркетингової системи, створювати маркетингові структури

для найкращого виконання поставлених цілей.


1. Колз, Р. Л. Маркетинг сельскохозяйственной продукции

[Текст] / Р. Л. Колз, Дж. Н. Ул. – М.: Колос, 2000. – 512 с.

РЕФОРМУВАННЯ ЯК

ФАКТОР СТАЛОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ Насильнєва І. В., студентка

Науковий керівник: Самборська-Музичко Ю. О., к.е.н., доцент Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана Динаміка світового економічного розвитку та процеси

глобалізації посилюють взаємозалежність економік країн, сприяючи формуванню та функціонуванню міжнародних фінансових та товарних ринків. Такі процеси підвищують актуальність проблематики міжнародної конкурентоспроможності країн, залучених у світові господарські процеси [1, с. 85]. Одним з основних завдань державної політики – є забезпечення високого рівня міжнародної конкурентоспроможності, оскільки він впливає на досягнення динамічного економічного розвитку та підвищення якості життя населення.

Одним з напрямків підвищення конкурентоспроможності держави є формування або ж поліпшення інвестиційного клімату в державі. Для України однією з найбільших перепон у формуванні привабливих інвестиційних умов в країні є податкова система на чолі з Державною фіскальною службою. Саме тому, Міністерство фінансів і Державна фіскальна служба (ДФС) за підтримки Прем’єр-міністра України почали проект з комплексного реформування Державної фіскальної служби. Відповідно то процесу євроінтеграції, реформу планується реалізовуватися за підтримки консультантів міжнародної консалтингової компанії.

У зв’язку з такими процесами, логічним є запитання, на що саме націлений проект і який матиме вплив на конкурентоспроможність України на міжнародному ринку. В рамках проекту буде запроваджено оптимізацію процесів, підсилено основні функції ДФС,


56

підвищено ефективність адміністрування податків та покращено якість послуг. Головна мета реформи – зменшити рівень корупції та перетворити ДФС у вмотивовану сервісну службу, що може надати поштовх для закріплення позиції держави серед інших країн – лідерів [2, с. 173].

Важливим етапом реалізації проекту є формування трирівневої структури комітету реформування, відповідно до якої міжнародні організації та представники країн-партнерів будуть здійснювати координацію та моніторинг процесу реформування. Крім того, буде сформовано комітет управління, на чолі з міністром фінансів та головою ДФС, до сфери компетенції якого, входить визначення пріоритетів, постановка завдань та вирішення спірних питань. А також, Група впровадження реформи, що буде працювати над практичним впровадженням змін за різними напрямками, серед яких аудит, сервісна служба, дотримання законодавства, налагодження внутрішніх процесів в ДФС та інші [3].

Перш за все, у введенні комплексної реформи актуальним є поширення автоматичних процесів в роботі органах ДФС. Потреба в систематизації та пришвидшенні процесів розвитку онлайн-послуг виникла вже давно, але питання ще залишається відкритим.

Одним з потрібних напрямів діяльності цього проекту є розширення та вдосконалення контактного центру ДФС (call-центру), щоб будь-який платник податків міг отримати якісну консультацію по телефону, а в майбутньому й замовити адміністративну послугу. Крім того, планується формування ДФС як провідної та захищеної установи через впровадження сучасних ІТ-систем ДФС відповідно до прикладів провідних країн світу [4, с. 192]. На мою думку, такий напрям реформування повинен передбачати підвищення інформаційної безпеки та захисту інформації, оскільки саме цей напрямок, на сьогодні, є пріоритетним в більшості розвинених країн.

Значущим напрямом діяльності реформи є робота з персоналом. Суть полягає у виявлені потенціалу для ефективнішого розподілу функцій між працівниками, що дасть змогу вийти країні на новий рівень та стати конкурентоспроможною на ринку трудових ресурсів [3].

До того ж, вважаю, що важливим напрямом реформування ДФС має бути комплексне осучаснення податкових ставок відповідно до світових тенденцій, що створить сприятливі умови для розвитку національного підприємництва та підвищить інвестиційну привабливість країни.


57

Отож, ефективна реалізація реформи, що спроектована, в тому числі, на формування сприятливого бізнес-середовища, дозволить реалізувати наявний інноваційний і людський потенціал та стане передумовою поступового підвищення міжнародної конкурентоспроможності України у світових рейтингах. А покрокове виконання зазначених цілей та пріоритетів дасть змогу приблизити роботу ДФС до стандартів найбільш розвинутих країн, допоможе створити стабільні умови для розвитку економіки шляхом управління державними фінансами за принципами збалансованості, ефективності, неупередженості, цілісності, стійкості та прозорості.

Література: 1. Охота В. І. Конкурентоспроможність України на світовій

економічній арені [Текст] / В. І. Охота // Економічний аналіз: зб. наук. праць / Тернопільський національний економічний університет; редкол.: В. А. Дерій (голов. ред.) та ін. – Тернопіль: Вид.-пол. центр ТНЕУ «Економічна думка», 2015. – Том 19. – № 1. – С. 84-90.

2. Мироненко І. С. Напрями та форми взаємодії в діяльності Державної фіскальної служби України / І. С. Мироненко // Право і суспільство: зб. наук. праць / Харківський національний університет внутрішніх справ. – 2017 – №1. – С.173.

3. Мінфін визначив напрямки реформування ДФС [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: https://www.buh24.com.ua/ minfin-viznachiv-napryamki-reformuvannya-dfs/

4. Деменко О. Є. Зарубіжний досвід адміністрування податків та можливості його використання в Україні / О. Є. Деменко // Наше право. – 2013. – №7. – С.189-195.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Мирончук Т. А., студентка

Науковий керівник: Шмерко О. П., к.псих.н., викладач вищої категорії

Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ

У дослідженнях присвячених стратегії розвитку підприємства

визначення поняття «конкурентоспроможність» пов'язане з такою

характеристикою як наявність конкурентних переваг. На думку

Майкла Портера, конкурентоспроможність компанії залежить від

конкурентної переваги, яке створюється і підтримується через сильно

локалізовані процеси «ланцюг цінностей». Конкурентна перевага,


58

відповідно до визначення Майкла Портера, формується як результат

здійснення безлічі окремих видів діяльності, що входять до складу

процесів розроблення, виробництва, маркетингу, доставки та

обслуговування кожного продукту компанії. Кожен з цих видів

діяльності може сприяти встановленню конкурентної позиції фірми у

відношенні витрат і створити основу для диференціації. Різні види

діяльності зі створення вартості являють собою окремі будівельні

блоки, з яких складається загальна картина конкурентних переваг.

Порівняння ланцюжків створення вартості у компаній - конкурентів

допомагає виявити відмінності, які лежать в основі конкурентних

переваг. Поняття конкурентних переваг передбачає наявності у

компанії потенційних можливостей бути краще (за певними

аспектами господарської діяльності) своїх конкурентів. В залежності

від складних зовнішніх умов і внутрішніх обставин ця задача

вирішується різними організаціями по-різному [1, с. 96].

Як наслідок з цих тверджень, механізми є основою формування

конкурентоспроможності підприємств є індивідуальними для кожної

галузі в кожен конкретний момент часу і багато в чому залежать від її

структури.

Вибір конкурентної стратегії підприємства відповідно до

ринкової ситуації пов’язаний з оцінюванням її переваг і ризиків,

аналізом її відповідності ситуації на ринку, а також рівня організації

виробництва на підприємстві та управління ним.

При виборі базової конкурентної стратегії виходять з того,

наскільки вона спроможна стимулювати адаптацію можливостей

підприємства до конкретних ринкових умов. У цьому полягає суть

базової стратегії як загальноекономічної основи забезпечення

практичних дій підприємства.

Конкурентоспроможність підприємств відображає їх здатність

проявляти гнучкість, адаптивність до постійних змін зовнішнього

середовища з метою збільшення, зменшення, або збереження

займаної частки ринку з метою інтеграції планів бізнесу і стратегій

розвитку регіонів. Оскільки конкурентоспроможність підприємства

залежить як від його діяльності, так і зовнішнього середовища,

необхідно виділяти і аналізувати чинники, які справляють значний

вплив.

Для сучасного етапу формування ринкових відносин в Україні

характерне посилення інтенсивності розвитку конкуренції між

виробниками товарів та послуг. Конкурентну стратегію розвитку


59

можна розглядати як засіб, завдяки якому фірма переміщається з

поточної ринкової позиції до бажаної. Це здійснюється шляхом

адаптації до зовнішніх сил: конкуренції, ринкових змін, розвитку

технології, а також за допомогою визначення і приведення ресурсів

компанії відповідно до можливостей, які відкриваються перед

фірмою[2, с. 96].

В умовах зростання конкуренції практичний інтерес з боку

комерційних організацій до конкурентних стратегій розвитку

посилюється, тому проблеми, пов’язані з розробленням і реалізацією

стратегій, украй актуальні. При впровадженні ефективної

конкурентної стратегії розвитку підприємство повинно враховувати

комплексне системне використання внутрішніх потенційних

можливостей створення конкурентних переваг, що забезпечуватимуть

адекватну реакцію на зміни факторів зовнішнього середовища,

упереджуватимуть заходи конкурентів і сприятимуть сталому

розвитку підприємства у визначеному стратегічному періоді.


1. Конкурентна стратегія: Методика аналізу галузей і конкурентів

/ Майкл Е. Портер; Пер. с англ. – М.: Альпіна Бізнес Букс, 2005. –

454 с.

2. Соціально-економічний розвиток України на початку

ХХІ століття: Зб. матеріалів 76-ї наук. конф. студ. КНЕУ. 22–23 квіт.

2010 р. / Відп. за вип.: М. І. Мирун, О. А. Пєтухова. – К.: КНЕУ, 2009.

– С. 390.

БЮДЖЕТУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Остахов В. В., магістр



Для забезпечення конкурентоспроможності підприємства

необхідно впроваджувати нові методи підвищення ефективності

системи управління підприємствами, одним із яких є бюджетування.

Бюджетуванням прийнято називати процес складання і реалізації

бюджетів підприємства в практичній діяльності. У світі сучасної

економічної думки існує багато визначень поняття «бюджет».

Багато економістів пов’язують «бюджет підприємства» з


60

управлінням суб’єктом господарювання та трактують його як

кількісний план, який є набором взаємопов’язаних показників, що

відображають його діяльність.

Партин Г. О. вважає, що бюджет – це документ, у якому окреслені

кількісні характеристики плану діяльності підприємства [1].

Щиборщ К. В. більш детально характеризує, що бюджет – це

кількісне вираження централізовано встановлених показників плану

підприємства за певний період по використанню ресурсів, залученню

джерел фінансування, доходам і витратам, руху грошових коштів, а

також інвестиціям [2].

Підсумовуючи розглянуті вище трактування терміну «бюджет»

доцільно об’єднати їх у загальну групу, щодо якої застосовано підхід,

який характеризує бюджет підприємства як план діяльності. Інший

підхід до визначення бюджету підприємства спостерігається у

авторів, які визначають бюджет як плановий документ (фінансовий

план, поточний план).

На думку Хруцького В. Є., бюджет [3] – це фінансовий план,

охоплюючий всі сторони діяльності організації, який дозволяє

зіставити всі зазначені витрати і отримані результати в фінансових

термінах на попередній період часу в цілому і по окремим

півперіодам.

Білик М. Д [4] вважає, що бюджет – це оперативний фінансовий

план, що складається на короткостроковий період часу у формі

кошторису витрат або балансу доходів і витрат, скоординований за

всіма підрозділами і функціями, який забезпечує ефективний облік за

надходженням і витрачанням коштів на підприємстві та є основою

для прийняття управлінських рішень.

Окремо слід виділити підхід, що визначає бюджет як інструмент

управління підприємством. До представників даного підходу

належить Самочкин В. М. За його визначенням бюджет [5] є

основним інструментом управління, що забезпечує точною, повною і

своєчасною інформацією вище керівництво. Бюджет є цілісною

науково обґрунтованою системою збору, аналізу й обробки

інформації, отриманої із внутрішнього і зовнішнього середовища,

виконання розрахунків основних та допоміжних показників

економічного стану підприємства і контролю за їх виконанням на

основі економіко-математичних моделей і технологій на всіх етапах

реалізації бюджету.

За результатами проведеного дослідження змістово-сутнісної


61

характеристики поняття «бюджет підприємства» можна виділити три

різноваріантних підходи до трактування даного поняття, які

відображають бюджет:

1) за першим підходом як план діяльності підприємства;

2) за другим підходом як фінансовий план;

3) за третім підходом як інструмент управління.

Автором було здійснено узагальнення виокремлених певних рис

бюджету за кожним із названих підходів і запропоновано таке

визначення даної економічної категорії: «Бюджет – це план

діяльності підприємства, що охоплює всі сторони діяльності,

вичерпно характеризує очікувані витрати та джерела їх покриття, а

також фінансові результати та перспективи розвитку підприємства і

його структурних підрозділів на попередній період часу і по окремим

підперіодам. Такий підхід до визначення бюджету підприємства, на

погляд автора, уможливлює розкриття внутрішнього змісту бюджету

і характеризує його як інструмент гнучкого управління

підприємством, що забезпечує конкурентоспроможну діяльність

суб’єкта господарювання.


1. Партин Г. О. Бюджетування у системі управління

витратами підприємства / Г. О. Партин // Фінанси України. – 2003. –

№ 5. – с. 50.

2. Щиборщ К. В. Бюджетирование деятельности

промышленных предприятий России / Щиборщ К. В. – М.: Дело и

Сервис, 2004. – 592 с.

3. Хруцкий В. Е. Внутрифирменное бюджетирование:

Настольная книга по постановке финансового планирования /

В. Е. Хруцкий, В. В. Гамаюнов. – М.: Финансы и статистика, 2005. –

464 с.

4. Білик М. Д. Бюджетування у системі фінансового

планування / М. Д. Білик // Фінанси України. – 2003. – №3. – С. 97-

108.

5. Гибкое развитие предприятия: Эффективность и

бюджетирование / [Самочкин В. Н., Пронин Ю. Б., Логачева Е. Н. и

др.] ; под ред. В. Н. Самочкина. – [2-е изд.]. – М.: Дело, 2002. – 376 с.


62

ЗНАЧЕННЯ ПОГЛЯДІВ ПРЕДСТАВНИКІВ ІНСТИТУЦІЙНОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В СТАНОВЛЕННІ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОЇ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ

Новікова К. О., студентка

Науковий керівник: Микитась В. В., к.е.н., викладач


В становленні та розвитку конкурентоспроможної економіки

країни важливо врахування її інституційної складової. Адже, будь-

який інститут повинен нести в собі ціннісну або абсолютну ідею,

свою суспільну місію [3, с. 13].

Місія сучасного інституту повинна відображати його здібність до

саморозвитку, постійну потребу до творіння нового, суб'єктно-

об'єктне буття людини в цілому. Саме ідея (місія) інститутів

забезпечує їх тривале існування на принципах самоорганізації. Але

сама по собі місія інституту існувати не може, тому вона повинна

мати символічне (знакове) закріплення: символи інституту, правила і

норми його функціонування, канали трансляції інформації про

основну місію інституту. Завдяки цим компонентам, ефективні

інститути формуються достатньо довго [2, с. 14].

Становлення інституту пов'язане також з певним набором зразків

поведінки і дій економічних суб'єктів, які «запечатуються» в

соціальну форму [2, с. 14].

Кожний інститут повинен також містити спеціально

організований простір функціональних місць, з жорсткими

процедурами взаємодії між ними. За рахунок цього функціонального

механізму забезпечується головне призначення будь-якого інституту:

організовувати взаємодію між людьми, що потрапили в ті або інші

місця інституту, по строго певних нормах і правилах, і забезпечувати

дотримання цих правил [2, с. 14].

Також, важливим при формуванні конкурентної економіки країни

є розуміння, що кожний інститут має дві обов'язкові складові:

матеріальну та соціальну [2, с. 16].

Протягом другої половини ХХ століття у світі відбулися

глобальні зміни, пов’язані з інформаційною революцією, які, звісно,

не залишилися непоміченими економістами різних країн.

Масштабність цих змін змусила говорити про входження людини в

нову епоху – постіндустріальне суспільство. Наведені зміни

спричинили трансформацію інститутів ринку [2, с. 42].


63

При вивченні всієї сукупності інститутів слід пам’ятати, що одні

з них виступають передумовою формування ринкового господарства,

тоді як інші виникають протягом його розвитку. Перші – інститути

трансформації – являють собою основні норми і правила, без яких

ринкова система господарювання неможлива. Це інститути власності,

конкуренції та контрактного права. Саме вони впливають ні інші

інститути, надаючи їм нові властивості (що були відсутні в

ізольованому стані) [2, с. 46].

У глобальній економіці починають діяти неідентифіковані

(невідомі) залежності та зв’язки, що не враховуються в рішеннях

суб’єктів. Інститути, сформовані на основі сталих процедур

еквівалентного обміну, сьогодні здатні взяти на себе лише частину

відповідальності за розподіл і використання ресурсів економіки. Як

наслідок зростає регулятивне навантаження на інститути економічної

влади, а процеси консолідації та перерозподілу економічної влади

виходять на перший план. Виникає інституційний перегрів системи:

завдяки кредиту поточні ресурсні можливості окремих суб’єктів

системи зростають швидше, ніж система створює відповідні

регулятивні інститути [1, с. 49].

Таким чином, саме врахування та розвиток сильної інституційної

системи за умов глобалізаційних процесів призведе до формування

конкурентоспроможної економіки, націленої на забезпечення

добробуту населення та економічний розвиток.


1. Інституційні трансформації соціально-економічної системи

України: монографія / [Артьомова Т. І., Бурлай Т. В., Гриценко А. А.

та ін.; за ред. Гриценка А. А.]; Нац. акад. наук України, Держ.

установа «Ін-т економіки та прогнозування». – Київ : Ін-т економ. та

прогнозування, 2015. – 343 с.

2. Інституційні фактори стійкого розвитку регіональних

соціально-економічних систем: [монографія / Решетило В. П.,

Стадник Г. В., Островський І. А. та ін.]; за заг. ред. В. П. Решетило ;

Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Харків: ХНАМГ, 2013. – 241 с.

3. Заклекта О. І. Особливості методологічного інструментарію

сучасної інституціональної теорії та її перспективи / О. І. Заклекта,

О. П. Шиманська // Інноваційна економіка – 2013 – №3.


64

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ СИСТЕМ ПИТНОГО

ВОДОПОСТАЧАННЯ ТА ВОДОВІДВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ НА

ПРИКЛАДІ КП «ХАРКІВВОДОКАНАЛ» Орябинська В. А., студентка

Науковий керівник: Янченко Н. В., к.е.н., доцент

Харківський університет будівництва та архітектури

Запропонована стратегія визначає основні напрями і заходи з

розвитку систем питного водопостачання та водовідведення. Дана

стратегія спрямована на поліпшення якості послуг, що надаються з

водопостачання та водовідведення, вирішення головних проблем,

визначення перспективних напрямків, завдань і функцій зацікавлених

міністерств, адміністративних відомств і органів місцевого

самоврядування. Сільське населення гостро потребує послуг з

водопостачання та водовідведення.

У сільській місцевості близько 40 % населення не забезпечено

чистою питною водою на належному рівні. Особливо проблемним

залишається стан об'єктів централізованого водовідведення.

У деяких містах є діючі системи водовідведення, але через

перевищення термінів експлуатації і нестачі інвестиційних вливань

вони знаходяться в стані, що вимагає реабілітації або нового

будівництва. У віддалених містах і районних центрах доступ до

систем водовідведення щорічно скорочується на 1,5-2 % через

деградацію існуючої інфраструктури.

Оскільки велика частина домогосподарств не має встановлених

лічильників, відсутня можливість точного вимірювання рівня витрати

води. З цієї ж причини неможливо співвіднести розміри тарифів на

воду з фактичними її витратами. Відсутність лічильників також

виключає можливість застосування «соціальних тарифів», більш

низьких тарифів для низької витрати води, з метою надання

можливості домогосподарствам з низьким рівнем доходів

користуватися послугами постачальників води.

Збільшення числа домогосподарств, підключених до сучасних

мереж водопостачання без встановлення водомірних лічильників,

нераціональне використання питної води, відсутність і неефективна

експлуатація систем водовідведення призвели до збільшення

навантаження на водні джерела.

Незважаючи на значні запаси в Україні прісної питної води

хорошої якості, в результаті негативного впливу інфраструктури


65

населених пунктів, розміщення промислових підприємств, звалищ

твердих побутових відходів, мийок автотранспорту, відсутність

систем водовідведення, багато освоєння родовища води забруднені

нітратами, хромом, нафтопродуктами і іншими забруднюючими

речовинами.

Стабільне надання якісних послуг КП «Харківводоканал»

населенню полягає в наявності професійних навичок у фахівців

галузі, а також необхідного обладнання, технічних засобів і

стабільного фінансування для проведення капітального ремонту та

обслуговування системи водопостачання. У багатьох населених

пунктах спостерігається нестача кваліфікованих інженерно-технічних

і управлінських кадрів, а також слюсарів, сантехніків і

зварювальників. Даний фактор привів до зниження надійності

технічного обслуговування, експлуатації мереж і споруд системи

водопостачання та водовідведення, і ефективності їх роботи.

Сектор водопостачання і водовідведення КП «Харківводоканал»

відчуває недостатність фінансових коштів для експлуатації,

обслуговування та забезпечення безперебійної роботи систем

водопостачання і водовідведення. Це відбувається через відсутність

належної поінформованості спільнот про необхідність оплати за

надання послуг водопостачання та встановлення тарифів, що

покривають витрати з надання послуг водопостачання та

водовідведення.

Запропонована стратегія для КП «Харківводоканал» спрямована

на підвищення забезпеченості населення питною водою нормативної

якості, поліпшення здоров'я і якості життя, зниження шкідливого

впливу на навколишнє середовище шляхом будівництва,

реконструкції та модернізації систем питного водопостачання та

водовідведення.

Література: 1. Фінанси підприємств: Підручник/ Керівник авт. кол. і наук.

ред. проф. А. М. Поддєрьогін. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.:

КНЕУ, 1999. – 400 с.

2. Саєнко М. Г. Стратегія підприємства. Підручник /

М. Г. Саєнко. – ТНЕУ, 2002. – 350 с.


66

ПРОБЛЕМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДІ В УКРАЇНІ

Пащенко А. Д., студентка



У наш час постає велика проблема працевлаштування молодих

спеціалістів. Нестача робочих місць, відсутність роботи за

спеціальністю, низька заробітна плата яка призводить до безробіття.

Проблема безробіття молодих спеціалістів одна з

найактуальніших сьогодні. В умовах становлення ринкової економіки

простежуються серйозні зміни на ринку праці України, які пов’язані

зі стрімким підвищенням попиту на кваліфіковану робочу силу, але

все ж таки нестача кваліфікованих кадрів характерна для всіх

професій.

Роботодавці часто висувають умови, які не в змозі виконати

молодь. Адже їм потрібні досвідчені спеціалісти з досвідом роботи, а

в тих, хто тільки закінчив навчальний заклад, досвіду роботи ще не

має. Найбільші труднощі в працевлаштуванні відчуває молодь, яка

найменше конкурентоздатна на ринку праці в зв’язку з недостатньою

профорієнтацією. Через це і постає питання безробіття у молоді віком

від 15-29 років [1].

Безробіття призводить до негативних соціальних та економічних

наслідків. Соціальні наслідки безробіття викликають напруження в

суспільстві, оскільки незайняті є нестабільною категорією населення.

Професійна дискваліфікація молоді у стані тривалого безробіття

зменшує їх конкурентоспроможність, що є причиною ускладнень при

подальшому працевлаштуванні, зниження якості робочої сили та

продуктивності суспільного виробництва [2].

Рівень безробіття серед молоді у першому кварталі 2016 року

становив 18,5 %. Такий стан був обумовлений тим, що велика

частина молоді не має професійного досвіду, при цьому маючи

високий рівень освіти. Максимально високий рівень безробіття – у

наймолодшій віковій групі (15–19 років), дуже високий – серед осіб

20–24 років, навіть у старшій віковій групі молоді (25–29 років) він

набагато вищий, ніж серед всього населення. Згідно зі статистичними

даними на 2016 рік у вищих навчальних закладах було зареєстровано

931642 випускники, з яких тільки 19,5 % отримали направлення на

роботу від вищого навчального закладу. Щороку більшості

випускникам припадає самостійний пошук робочого місця без


67

допомоги навчального закладу. Аналіз опитування випускників

вищих навчальних закладів показав, що майже половина випускників

за 2-3 місяці до кінця навчання не знають що буде у їхньому житті, де

вони будуть працювати і чим займатися.

Ринок праці не забезпечує повного та ефективного використання

робочої сили молоді. Внаслідок нижчої конкурентоспроможності

молоді на ринку праці, недостатнього попиту на дану робочу силу, не

привабливих для неї умов зайнятості значна частка молоді стає

безробітною, або працевлаштовується у тіньовому секторі економіки.

Також студенти, які навчаються за державні кошти не можуть

сказати напевно, де вони будуть працювати і як складеться їхнє життя

у майбутньому. Більшість студентів (78 %) занепокоєна своїм

працевлаштуванням, 2 % про це ще не замислювались, 20 % не

переймаються своїм працевлаштуванням, 8 % впевнені що в них буде

робота, але не така, яку вони б хотіли [3].

На ринку праці більше переважають: економісти, менеджери,

юристи, що призводить до дисбалансу на ринку. Через це необхідно

проводити інформаційно-роз’яснювальні заходи для усунення

дисбалансу між попитом і пропозицією на ринку праці. З 2008 року

центри зайнятості почали проводити семінари, на яких розглядають

шляхи формування та вибір професії у молоді.

Таким чином, підсумовуючи все вище сказане, можна дійти до

висновку, що проблема соціального захисту молоді на ринку праці

повинна вирішуватися через державні правові заходи у поєднанні з

оновленими економічними та організаційними механізмами реалізації

цих гарантій.


1. Молодь на ринку праці України [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://slavutajournal.com.ua/arxiv-nomeriv/.

2. Борисова Ю. В. Молодь в освітньо-професійному просторі:

історико-соціологічний аналіз/ Ю. В. Борисова // Грані. № 2. – С. 88–

92.

3. Державна служба статистики України. – Офіц. веб-сайт –

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http:/www.ukrstat.gov.ua/.

4. Левчук Ю. С. Теоретичні аспекти зайнятості населення./

Ю. С. Левчук // Формування ринкових відносин в Україні. №5. –

С. 160-164.


68

НАСЛІДКИ ВЗАЄМОВПЛИВУ КОРУПЦІЇ ТА КОНКУРЕНЦІЇ

Петренко Н. В., аспірант

Науковий керівник: Лагутін В. Д., д.е.н., професор

Київський національний торговельно-економічний університет

Політика протидії корупції тісно пов’язана з політикою захисту і

розвитку конкуренції, так як корупція є стримуючим фактором для

входу підприємства на ринок, при цьому вона може виступати

засобом отримання переваг перед конкурентами при входженні на

ринок.

Ведення ефективної політики протидії корупції є надзвичайно

важливим для стійкого економічного розвитку, а саме: покращення

ділового клімату, забезпечення надходження інвестицій в економіку

держави, розвитку бізнесу, зростання ефективності використання

ресурсів. При цьому, інтенсивність конкуренції є причиною пошуку

шляхів підвищення конкурентоспроможності. В цьому випадку має

місце використання корупційних схем.

Для розробки ефективних заходів у сфері захисту конкуренції та

у сфері протидії корупції, які б сприяли ефективному розвитку

національної економіки, необхідно осягнути складність і

неоднозначність взаємозв'язку корупції і конкуренції. При цьому,

слід брати до уваги макроекономічну ситуацію в державі,

розвиненість владних інститутів, ступінь втручання держави в

економіку.

Р. Клітгард, С. Роуз-Акерман говорять про стримуючий вплив

конкуренції на корупцію за рахунок зниження економічного

прибутку фірм і зменшення можливості економічних агентів давати

хабарі [1, 2]. Р. Вішні зазначає, що наслідком конкуренції може стати

поширення корупції, як способу отримання переваг над

конкурентами [3].

Корупція призводить до негативних економічних наслідків. Так,

розширення тіньової економіки призводить до зменшення податкових

надходжень і ослаблення бюджету. Як наслідок, держава втрачає

фінансові важелі управління економікою, загострюються соціальні

проблеми через невиконання бюджетних зобов'язань. Кошти, що

акумулюються за допомогою хабарів, часто йдуть з активного

економічного обороту і осідають в формі нерухомості, скарбів,

заощаджень (причому в іноземних банках).

Порушення конкурентних механізмів ринку, внаслідок


69

отримання переваги за хабар, а не в силу конкурентоспроможності

веде до зниження ефективності ринку і дискредитації ідей ринкової

конкуренції. Сповільнення появи ефективних приватних власників

через порушення в ході приватизації, є також загрозою ідеям

ринкової конкуренції.

Неефективне використання бюджетних коштів при розподілі

державних замовлень призводить до загострення бюджетних проблем

країни, підтримки неефективних проектів, фінансування роздутих

кошторисів, надання переваги неефективним підрядники. А

підвищення цін за рахунок корупційних «накладних витрат» є

результатом необґрунтовано вищих витрат споживача.

Також негативним наслідком є втрата довіри агентів ринку владі

в частині їх здатності встановлювати і дотримуватися прозорих

правил ринкової гри. Це призводить до погіршення інвестиційного

клімату і, як наслідок, спаду виробництва, неможливості оновлення

основних фондів.

Розширення масштабів корупції в неурядових організаціях

призводить до відтоку кваліфікованих кадрів, які морально не

приймають систему хабарів. Це зменшує ефективність їх роботи, і

веде до зниження ефективності економіки країни в цілому.

Наслідками вищезазначеного є виникнення перешкод для

реалізації макроекономічної політики держави, оскільки корумповані

нижчі і середні ланки системи управління спотворюють передану

уряду інформацію і підпорядковують реалізацію намічених цілей

власним інтересам; деформація структури державних витрат,

внаслідок направлення державних ресурсів корумпованими

політиками і чиновниками в такі сфери діяльності, де

унеможливлюється строгий контроль і підвищується можливість

вимагати хабарі.

Зменшення бюрократичних процедур є однією з передумов

зниження рівня корупції і, одночасно, розвитку конкуренції.


1. Klitgaard R. Controlling corruption. Berkeley, CA: University

of California Press. 1988.

2. Rose-Ackerman S. Corruption: A study in political economy.

New York, NY Academic Press. 1978.

3. Shleifer A., Vishny R. Corruption // Quarterly Journal of

Economics. 1993. Vol. 108. No 3. P. 599-617.


70

ЕКОНОМІЧНА ГРАМОТНІСТЬ МОЛОДІ ЯК ЗАПОРУКА ЇЇ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В МАЙБУТНЬОМУ

Подобєд Т. В., магістр


Фатюшина А. О., учениця 11 класу

Куп’янська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Науковий керівник: Благоразумова О. В., к.е.н., доцент


Зміни у житті сучасного суспільства пов’язані з особливим

періодом його розвитку – модернізації, інформатизації, глобалізації,

тому прагнення країни до стійкого соціально-економічного

процвітання підвищує значущість економічних знань для кожної

людини. Актуальність економічного виховання визначається тим, що

кожна людина стикається з проблемами економіки і в своїй

професійній діяльності, і в особистому житті. Освіта як найбільш

динамічна складова соціокультурної сфери закладає і зумовлює

основи майбутніх змін в суспільному розвитку шляхом залучення

індивідів до джерел знань. Вона є формою накопичення людського

капіталу і, як економічне явище, в процесі суспільного відтворення

виконує дві основні функції: формування всебічно розвиненої

особистості та відтворення основної продуктивної сили суспільства ‒

робочої сили. Накопичені і систематизовані знання, що дозволяють

отримувати інтелектуальну ренту, в достатньо організованому

життєвому середовищі обов’язково втіляться в конкурентні переваги

окремих індивідів, суб’єктів господарювання, а, отже, і національної

економіки в цілому.

У період глобальних змін сучасного українського суспільства,

актуальним стало економічне виховання підростаючого покоління у

родині та освітніх установах. Виховання дітей в цьому напрямку

передбачає не тільки формування ділових якостей, таких як

ощадливість, підприємливість, розважливість, а й накопичення знань,

що стосуються проблем власності, розвитку підприємницької

діяльності тощо. За свідченням істориків більше двох тисяч років

тому стародавні греки займалися різними видами підприємництва.

Філософи Стародавньої Греції одними з перших спробували

осмислити сутність підприємницької діяльності, яку Арістотель

називав «мистецтвом наживати багатство», і закласти основи

економічної теорії. До виховання джентльмена, як ділової та


71

підприємливої людини, ще у ХVІІ столітті закликав англійський

педагог і філософ Джон Локк [1]. Життя в ХХІ столітті залежить від

економічних законів не менше, ніж від законів природи. В умовах

сьогодення економічна освіта – це не данина моді, а нагальна потреба

для забезпечення конкурентоспроможних позиції особистості.

Суспільство вважається економічно успішним, якщо хоча б 7 %

населення реалізує свій потенціал підприємницьких здібностей [2].

Проте їх ще необхідно усвідомити, виховати, підсилити при

необхідності, а інколи й розбудити. Основи економічного мислення

закладаються, безумовно, з раннього періоду розвитку людини і

залежать від особистих характеристик і соціального середовища

(економічного інформаційного поля), яке його оточує.

Сучасна молодь часто не може протистояти негативним явищам

ринкового середовища. Наявність в Україні сприятливих природних

ресурсів і робочої сили може викликати у молоді помилкове уявлення

про доступність таких ресурсів як земля і праці, а самовпевненість в

своїх силах, не підкріплена досвідом і знанням ринкового

середовища, – до неповного знання про реалії сучасної економіки.

Таким чином, економічна освіта необхідна для виховання у

молоді економічної грамотності, як обов’язкового елементу

економічної культури, для здатності правильно розуміти як

відбуваються соціально-економічні процеси та активно брати участь

в діяльності суспільства. Економічна грамотність накладає відбиток

на загальний світогляд молодої людини, що впливає на її культурний

рівень, сприяє виробленню адекватних уявлень про дійсність, яка

оточує. Вивчення економіки допомагає отримати більш повне

уявлення про формування й розвиток суспільства, дає змогу

сформувати цілісну картину навколишнього світу, визначити свою

життєву позицію.


1. Історія економіки та економічної думки : підручник /

В. В. Козюк, Л. А. Родіонова, Ю. І. Гайда [та ін.] ; за ред.

В. В. Козюка, Л. А. Родіонової. – Тернопіль : ТНЕУ, 2015. – 792 с.

2. Благоразумова О. В. Знания как источник инновационной

экономики // Методологія досліджень та сучасні соціальні,

економічні, технологічні проблеми розвитку суспільства : зб. тез

доповідей міжнар. наук.-практ. конф.. ‒ Харків, 18 листопада

2011 р. ‒ Харків : КНТЕУ, ХТЕІ КНТЕУ, 2011. ‒ С. 10-11.


72

ЧИННИКИ ТА УМОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

ЛІСОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Проскуріна І. Е., студентка

Науковий керівник: Костенко І. П., викладач вищої категорії

Чугуєво-Бабчанський лісний коледж

Одним із завдань реформування економіки України є

трансформація лісогосподарського комплексу.

У світі Україну визнають як потенційного партнера

лісогосподарської продукції, але реалізація цього потенціалу вимагає

докладання великих зусиль у напрямку підвищення

конкурентоспроможності лісового господарства України.

Лісове господарство – це вид економічної діяльності, що

забезпечує відтворення лісових ресурсів, їх охорону, збереження,

заготівлю круглих лісоматеріалів та інших продуктів лісу.

Лісове господарство України сьогодні переживає не найкращі

часи. Як і багато інших галузей, воно знаходиться у глибокій

економічній кризі.

Для розвитку лісового господарства як важливої галузі

національної економіки важливим значенням є підвищення його

конкурентоспроможності.

Основними чинниками конкурентоспроможності є конкурентна

перевага підприємства, якісні та вартісні характеристики продукції.

Конкурентоспроможність лісового господарства – це реальна чи

потенційна здатність підприємств лісової галузі випускати

конкурентоспроможну продукцію і тим самим забезпечувати захист

своїх інвестицій та отримувати доходи від них, забезпечуючи при

цьому відтворення лісових ресурсів, а також їх охорону та

збереження.

До чинників конкурентоспроможності підприємств лісового

господарства відносять: якість товарів і послуг, виробничі витрати,

взаємовідносини з постачальниками і споживачами та організаційні

системи.

Розрізняють чинники забезпечення конкурентоспроможності

підприємств лісового господарства на макро-, мезо- та мікрорівні.

Під чинниками забезпечення конкурентоспроможності лісового

господарства на макрорівні розуміють природний, техніко-

технологічний та людський чинник. Вони впливають на


73

конкурентоспроможність усієї лісової галузі та свідчать про її рівень

у світовому масштабі.

До чинників конкурентоспроможності підприємств лісової галузі

на мезорівні відносять конкурентну перевагу і результати

економічної діяльності підприємства.

Конкурентна перевага підприємства визначається внаслідок

виробничих витрат, рівня споживання енергоносіїв, взаємодії

постачальників і споживачів підприємства, системи управління

підприємств. Результати економічної діяльності підприємства

характеризуються стабільністю розвитку, платоспроможністю,

безпекою праці, конкурентоспроможністю товару, нормативно-

правовою роботою.

Чинниками конкурентоспроможності лісового лісогосподарських

підприємств на мікрорівні є ціна, якість товару лісової галузі та

рівень обслуговування.

Для підвищення конкурентоспроможності підприємств лісового

господарства України необхідно збільшити обсяг лісогосподарського

виробництва за рахунок комплексного та ефективного використання

лісового фонду та ресурсів деревини.

Пріоритетними у цьому напрямку є:

– по-перше, розвиток лісового господарства;

– по-друге, вдосконалення технологій ведення лісового

господарства (використання відходів деревообробки з метою їхньої

подальшої переробки);

– по-третє, розвиток науки і освіти у галузі лісового

господарства (підвищення кваліфікації працівників

лісогосподарського виробництва, формування у населення культури

лісогосподарської діяльності та дотримання правил користування

лісовими ресурсами);

– по-четверте, захист екосистем (охорона та захист лісових

ресурсів, запобігання випадкам незаконних вирубок лісів,

підтримання екологічного балансу лісу через збереження природних

комплексів);

– по-п’яте, запровадження сертифікації лісогосподарського

виробництва;

– по-шосте, розвиток системи логістичного управління

виробництвом;

– по-сьоме, стимулювання впровадженню інвестиційно-

інноваційних проектів по інтенсифікації лісового господарства.


74

НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ

Ратинський Л. С., студент

Науковий керівник: Нежива М. О., к.е.н., асистент


В умовах глобалізації світового економічного простору однією з

основних умов підвищення рівня життя населення, розв’язання

проблем зайнятості, ефективної реструктуризації виробництва та

підприємств, як в кожному окремому регіоні так і в державі в цілому

є ефективне використання наявних людських ресурсів, їх здібностей

до праці та професійного досвіду. Саме тому можливість населення

займатись ефективною працею, забезпечення зайнятості та її

регулювання можна розглядати як чинник забезпечення стійкого

економічного зростання держави.

Інтенсифікація глобалізації в Україні, зокрема курс на вступ до

Євросоюзу, стимулює розвиток всієї економіки держави. Але саме

ринок праці за таких умов потребує найбільш раціонального та

ефективного державного керування. Набуває ще більше актуальності

питання підвищення конкурентоспроможності робочої сили.

Питання підвищення конкурентоспроможності робочої сили

вивчали відомі вчені: О. Амосов, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар,

В. Васильченко, М. Долішній, А. Колот, Г. Мостовий, В. Петюх,

М. Шаленко, Л. Шевченко, Ю. Маршавін, Е. Лібанова, О. Акіліна,

С. Гриневич та інші. Формування, забезпечення, підвищення

конкурентоспроможності робочої сили та побудова ефективних

соціально-трудових відносин у сучасних умовах вимагає появу нових

ефективних шляхів впливу на неї.

Найвпливовішим методом регулювання відносин на ринку праці

є законодавство про працю та захист від безробіття. Слід зазначити,

що в Україні діє достатньо ґрунтовна законодавча база про працю та

зайнятість [1], але все ж таки, вона й досі відстає від реальних потреб

у розвитку економіки країни та ринку робочої сили. Зокрема,

переважає орієнтація на зайнятість у сфері найманої праці,

зберігається надмірна формалізація трудових відносин, безробіття

розглядається як однозначно негативне явище, а не як важіль

ринкового балансу попиту та пропозиції робочої сили [2].

До основних шляхів удосконалення конкурентоспроможності на

ринку праці належить [3]:


75

- адаптація законодавства про працю та безробіття до вимог

сучасного інноваційного шляху розвитку економіки та суспільства в

Україні;

- забезпечення активної взаємодії ринку праці та ринку освітніх

послуг;

- покращення рівня професійної підготовки кадрового складу

закладів освіти;

- міжнародне співробітництво в сфері підготовки

висококваліфікованої робочої сили;

- збільшення попиту на робочу силу державного та приватного

сектору економіки;

- створення ефективних центрів перепідготовки та фахового

навчання працівників;

- удосконалення механізму застосування праці іноземців в

Україні з метою запобігання їх нелегальній зайнятості;

- зменшення диспропорції розподілу зайнятості за регіонами;

- збільшення витрат на підвищення кваліфікації та

перепідготовку робітників;

- міжнародна співпраця в сфері працевлаштування, соціального

та пенсійного захисту, укладення двосторонніх міжнародних зв’язків.

Таким чином, на ринку праці України за сучасних соціально-

економічних та політичних умов необхідно сформувати таку

державну політику, яка буде спрямована на забезпечення повної,

продуктивної, вільно обраної трудової діяльності населення та його

соціальний захист населення. В основі такої політики повинні бути

враховані всі, вищезазначені, шляхи підвищення

конкурентоспроможності робочої сили та збалансоване регулювання

всіх елементів ринку праці.


1. Про зайнятість населення: Закон України від 05.07.2012 №

5067-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5067-17

2. Економічна активність населення України у 2016 році //

Статистичний збірник Державної служби статистики України. – К.:

Державна служба статистики України. – 2017. – 201 с.

3. Петюх В. М. Ринок праці / В. М. Петюх. – К.: КНЕУ, 1999.

– 288 с.


76

АНАЛІЗ КІНЦЕВИХ СПОЖИВЧИХ ВИТРАТ СЕКТОРУ

ЗАГАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Рибалкін А. В., студент



За останні декілька років відбулися значні зміни в структурі

державних витрат, пов’язані із масштабними перемінами у

політичному, соціальному і, як наслідок, економічному житті нашої

держави. Разом з тим, зазнали змін і видатки сектору загального

державного управління (ЗДУ) у розрізі здійснення державою

політики державних витрат. Тому, питання аналізу діяльності

інституційних одиниць сектору державного управління є актуальним.

Багато науковців вже досліджували цю тему і виділяли такі

характерні проблеми використання бюджетних та позабюджетних

коштів [1, c. 27]:

використання коштів з порушеннями законодавства;

незаконне виділення коштів з резервного фонду;

фінансування бюджетних установ одночасно з різних

бюджетів;

бюджетні правопорушення, пов’язані з розміщенням та

виконанням державного замовлення тощо.

За останні декілька років (якщо бути точним, з 2014 року), деякі

статті видатків почали стрімко змінюватися не тільки нормативно,

але й структурно, тобто зросла або зменшилася їх частка у

загальному обсязі споживчих витрат. Наприклад, різко піднялася

питома вага витрат на оборону, забезпечення загального порядку, у

2015 році – видатків на соціальне забезпечення [2, c. 28].

До речі, якщо порівняти бюджетні видатки та видатки сектору

ЗДУ на соціальне забезпечення, то можна простежити різницю між

ними на користь перших. Це свідчить про те, що фінансування інших

галузей відбувається не за рахунок бюджетних коштів, а за рахунок

позабюджетних фондів [2, c. 28]. Звісно, підвищення частки витрат,

про які йшла мова вище, тягло за собою зменшення ваги інших

видатків у кінцевих споживчих витратах сектору ЗДУ. Так

фінансування економічної діяльності у 2014 році порівняно із

2013 роком зменшилося як фактично, так і структурно – з 5,4 % до

3,3 %. Це пояснюється тим, що уряд країни здійснює політику

дерегуляції підприємницької діяльності та послаблення податкового


77

тиску, що має сприяти покращенню бізнес-середовища. Затрати на

діяльність та послуги у галузі житлово-комунального господарства

також стрімко зменшилися у 2014 році. Але ці дві категорії видатків у

2016 році вже почали також зростати [3, c. 36].

Виходячи з першочергової функції сектору державного

управління – забезпечення розширення суспільного відтворення,

можна сказати, що забезпечивши, в першу чергу, громадян вищими

доходами (підвищивши, знову ж таки, соціальні стандарти), уряд

підняв також і рівень їхньої платоспроможності, що простимулювало

внутрішній попит, який є чинником економічного росту.

Отже, виділимо основні напрямки державних витрат:

діяльність та послуги у галузі освіти – 25,4 %;

діяльність та послуги у галузі охорони здоров’я – 16,3 %;

діяльність по забезпеченню громадського порядку та

безпеки – 14,1 %.

Не дивлячись на те, що видатки коштів на освіту й охорону

здоров’я є значущими за інші, ці дві галузі ще досі знаходяться на

низькому рівні, порівняно з європейськими стандартами.

Отже, зараз Україна знаходиться у стані важливих структурних

перетворень, які можна прослідкувати через витрати сектору

загального державного управління. Вже є сформована стратегія та

відповідні їй напрямки фінансування, але досі залишається важливим

питанням вибір правильного інструментарію щодо здійснення

політики державних витрат. Зараз збільшуються витрати на освіту,

охорону здоров’я, але головним, на мій погляд, залишається

підтримка соціального захисту населення, яка є певним стимулом для

розвитку всіх інших напрямків. Головне завдання, що постає зараз

перед українськими економістами – правильно обрати тактику, яка

стане основою для політики на даному етапі соціально-економічної

реформації.


1. Звіт Рахункової палати України за 2012 рік / Рахункова

палата України, 2012. – 198 с.

2. Категорії кінцевого використання ВВП 2015 р. /

«Національні рахунки України»: стат. зб., ред. І. М. Нікітіна /

Державна служба статистики України / 2015.

/druk/publicat/kat_u/publ3_u.htm

3. Бюджетний щоденник на 2016 рік. Київ: FEAO, 2015. –

56 c.


78

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ПІДТРИМКА ЯК ФАКТОР


РИНКУ ОРГАНІЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ

Садчикова І. В., к.е.н., доцент

Штирхун Х. І., к.е.н., асистент

Чернігівський національний технологічний університет

Для ефективного функціонування ринку органічної продукції в

Україні та забезпечення його конкурентоспроможності необхідно

створити належні умови і однією із таких умов може стати

інституціональна підтримка ринку органічної продукції, яка, на наш

погляд, має складатись з двох рівнів: державного та регіонального.

До суб'єктів регулювання ринку органічної продукції на

державному рівні ми відносимо Кабінет Міністрів України, який

забезпечує здійснення державної політики та міжнародного

співробітництва у сфері виробництва та обігу органічної продукції [1]

та координує підпорядковані йому органи виконавчої влади:

Міністерство аграрної політики та продовольства України

забезпечує формування та реалізацію державної аграрної політики у

сфері виробництва та обігу органічної продукції;

Державна служба України з питань безпечності харчових

продуктів та захисту споживачів реалізує державну політику у сфері

безпечності та окремих показників якості органічної продукції;

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України

реалізує державну політику у сфері оцінки відповідності, організовує

підготовку та атестацію аудиторів із сертифікації тощо;

Міністерство екології та природних ресурсів України

здійснює оцінку придатності земель для виробництва органічної

продукції;

Національна академія аграрних наук України формує

державну політику у сфері органічного виробництва; здійснює

координацію фундаментальних та прикладних наукових досліджень у

наукових установах та вищих навчальних закладах, що їй

підпорядковуються;

Національне агентство з акредитації України здійснює

підтвердження відповідності виробництва органічної продукції.

До суб'єктів регулювання ринку органічної продукції на

регіональному рівні належать:

освітні установи та науково-дослідні центри займаються


79

підготовкою спеціалістів у галузі виробництва продукції, розробкою

методичних рекомендацій щодо ведення біологічного землеробства,

створенням органічних засобів для поліпшення живлення рослин та

їх захисту від шкідників тощо;

суб'єкти інформаційно-консультаційної підтримки займаються

розповсюдженням інформації про органічне виробництво, надають

консультації щодо побудови прибуткового бізнесу та формування

нових виробничо-збутових ланцюгів органічної продукції;

органи сертифікації надають технічну експертизу органічного

виробництва, видають сертифікати відповідності;

суб'єкти фінансово-технічної підтримки включають

фінансово-кредитні установи (банки, страхові компанії, кредитні

установи) та постачальники матеріальних ресурсів;

суб'єкти популяризації, діяльність яких спрямована на

підвищення рівня обізнаності населення щодо сутності та переваг

органічної продукції, просуванням органічного виробництва,

розробку регіональних програм розвитку органічного сільського

виробництва;

суб'єкти продажу: виробники органічної продукції;

підприємства оптової та роздрібної торгівлі (супермаркети,

спеціалізовані магазини); заклади громадського харчування,

організації; трейдери; переробні підприємства;

суб’єктами споживання є: населення країни, яке купує

продукцію для особистих чи сімейних потреб та іноземні споживачі.

Таким чином, інституціональне забезпечення є дуже важливим

елементом для підвищення конкурентоспроможності регіонів та

національної економіки в цілому. Тому сформована інфраструктура

ринку органічної продукції дозволить створити стабільні умови для

забезпечення виробників органічної продукції необхідними

ресурсами та ефективної реалізації виробленої продукції для

підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору економіки та

забезпечення сталого економічного розвитку.


1. Закон України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» від 03.09.2013 № 425–

VII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 191–VIII від

12.02.2015) // Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 21. – Ст. 133.


80

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ


Савчук В. В., студент

Науковий керівник: Недбалюк О. П., к.е.н., доцент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

На сучасному етапі економічного розвитку

конкурентоспроможність є важливим елементом в економіці багатьох

країн світу. В даний час в умовах ринку неможливо добитися

стабільного успіху в підприємстві, якщо не розрахувати ефективність

його розвитку, не накопичувати постійно відомості про власні

перспективи та здібності, про стан ринків, не оцінювати місце

конкурентів і не проводити аналіз конкурентоспроможності фірми.

Конкурентоспроможність підприємства є властивістю, що

характеризується ступенем реального і потенційного задоволення

певної потреби у порівнянні з аналогічними об'єктами,

представленими на даному ринку [1].

На конкурентоспроможність підприємства впливають не тільки

якісні та цінові параметри, але і рівень менеджменту, система

управління грошовими потоками, стан ринку, ступінь впровадження

інновацій, мотивація і кваліфікація робочого персоналу. Але, не

дивлячись на всі ці умови, найважливішу роль у підвищені

конкурентоспроможності підприємства займає маркетинг. Основні

завдання маркетингу − виявити найбільш значущі потреби

споживачів, облік змін їх переваг, оцінка перспективності підрозділів

ринку, розробка і здійснення ефективних стратегій щодо підвищення


Підвищення конкурентоспроможності − це актуальна проблема в

наш час, рішення цієї проблеми пов'язано з удосконаленням

розробки, виготовлення, реалізації та технічним обслуговуванням

продукції.

Завдяки цим зусиллям, можна домогтися наступних результатів:

- зниження витрат виробництва;

- підвищення якості продукції;

- стимулювання рекламних кампаній;

- збільшення економічності і оперативності після продажного

обслуговування [2].

З метою підвищення конкурентоспроможності підприємства,

необхідне проведення наступних заходів:


81

- забезпечення конкурентоспроможності продукції, що

випускається в цільових секціях ринку. Під конкурентоспроможністю товару мається на увазі його умовна і узагальнена властивість, що відбиває його вигідні відмінності від продукції конкурента за ступенем задоволення потреби і за витратами на неї.

- підвищення продуктивності підприємства і його підрозділів до високого рівня в даній галузі. З цим показником відкривається можливість успішної роботи підприємства в майбутньому;

- постійне використання нових технологій; - виготовлення продукту такої якості, яка відповідає вітчизняним

і світовим стандартам; - виготовлення продукції тільки з високоякісної сировини і

матеріалів; - проведення постійного навчання та підвищення кваліфікації

кадрів; - систематичне проведення економічного аналізу з метою

виявлення сильних і слабких сторін у порівнянні з конкурентами. Варто відзначити, що конкурентоспроможне підприємство

повинно мати наступні внутрішні переваги: - економічне становище фірми; - конкурентоспроможність товару; - вигідність продажів; - індивідуальний імідж підприємства; - ефективне управління [3]. Таким чином, підвищення конкурентоспроможності

підприємства досягається шляхом орієнтації підприємства на споживчу сферу, підвищення якості продукції, що випускається, ефективну реалізацію товарів і послуг. Завдяки цьому збільшується показник конкурентоспроможності підприємства, його вміння максимально використовувати свій трудовий, науково-технічний, виробничий і фінансовий потенціал.

Література: 1. Науменко Т. С. Экономический анализ: учеб. пособие /

Т. С. Науменко, Н. А. Чумакова. – Краснодар: Южный институт менеджмента, 2015. – 128 с.

2. Бойчик І. М Економіка підприємства / І. М. Бойчик. – К.: Кондор, 2016. – 378 с.

3. Хомяков І. В. Потенціал і розвиток підприємства / В. І. Хомяков, В. М.Белінська, О. В. Федоренко. – К. : Кондор, 2014. – 432 с.


82

ПЕРЕШКОДИ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Сазонова Е. В., студентка

Науковий керівник: Янченко Н. В., к.е.н., доцент

Харківський університет будівництва та архітектури

Підтримка становлення та розвитку малого бізнесу (МБ) в

Україні є одним з визначальних пріоритетів державної політики з

перших років економічних реформ. Вагома роль малих і середніх

підприємств у забезпеченні конкурентного середовища, гнучкості

національної економіки, зайнятості та доходів населення здобула

широке визнання на всіх рівнях та знайшла свій вияв у здійсненні

спеціальних заходів державної політики щодо підтримки розвитку

малого бізнесу в Україні.

Світова практика переконливо свідчить, що навіть у країнах з

розвитою ринковою економікою малий бізнес впливає на розвиток

народного господарства, рішення соціальних проблем, збільшення

чисельності зайнятих робітників. Як правило, розвиток малого

бізнесу є умовою рішення наступних проблем: формування

конкурентних ринкових відносин, що сприяють кращому

задоволенню потреб населення і суспільства; підвищення якості

товарів, робіт, послуг; наближення виробництва товарів і послуг до

конкретних споживачів; сприяння перебудови економіки. Малий

бізнес додає економіці гнучкість, мобільність.

Аналізуючи підприємницьке середовище, можна виділити ряд

причин, що гальмують розвиток малого підприємництва.

По-перше, складна економічна обстановка, що панує в країні:

інфляція, спад виробництва, високий рівень процентних ставок,

слабка правова захищеність підприємців. По-друге, низький рівень

організаційно-економічних і правових знань підприємців, відсутність

належної ділової етики, господарської культури як у малому бізнесі,

так і в державному секторі. По-третє, надмірний податковий тиск і

обтяжлива система звітності. По-четверте, не відпрацьованість

організаційних і правових основ для регулювання розвитку бізнесу на

регіональному рівні.

Враховуючи світовий досвід та об’єктивну необхідність розвитку

малого підприємництва, його місце і роль у національній економіці,

державна політика розвитку малого підприємництва в Україні

повинна спрямовуватися на:

- забезпечення економічного зростання за рахунок діяльності


83

суб’єктів малого підприємництва;

- удосконалення структури малого підприємництва;

- заохочення розвитку малих підприємств у пріоритетних галузях

та на пріоритетних напрямах;

- підвищення технологічного рівня виробництва МБ;

- створення конкурентного середовища;

- залучення суб’єктів малого підприємництва до розв’язання

соціально-економічних проблем на державному та регіональному

рівнях;

- створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

- сприяння максимальній самореалізації громадян у

підприємницькій діяльності.

Таким чином, реалізація державної політики підтримки розвитку

малого бізнесу в Україні має розглядатися як комплекс

взаємоузгоджених заходів політики. Спроби реалізувати це завдання

за рахунок часткових заходів ведуть до деформування структури

малого і середнього підприємництва в Україні та у довгостроковій

перспективі приречені на невдачу. За своєю природою малий бізнес

орієнтований на оптимізацію використання доступних ресурсів. Саме

структурою доступних ресурсів визначаються як галузева структура

малого і середнього бізнесу, так і особливості його функціонування.

«Економіка зростання», яка має бути сформована в Україні

найближчим часом, повинна спиратися на активне залучення малого

бізнесу до подолання ресурсних дефіцитів та формування політики

його розвитку в рамках загальної стратегії економічного зростання і

структурних перетворень національної економіки. Тим більше, що

малий бізнес не завжди використовується повною мірою як у

збільшенні обсягів виробництва, так і в підвищенні його ефективності

і збалансованості. Малий бізнес може з’явитися тим локомотивом, що

приведе до оздоровлення економіки в цілому.


1. Актуальні проблеми розвитку малих підприємств в Україні та

перспективні напрями їх вирішення / А. О. Крисак, Л. Й. Мусятовська

// Інвестиції: практика та досвід. – 2012. – № 1. – C. 51-53

2. Колісник Г. М. Світовий досвід підтримки і розвитку малого та

середнього бізнесу. Фінансовий бізнес плюс// Наук. вісник ЛНУ ім.

Івана Франка/ За ред. проф. С. К. Реверчука. – Львів, 2009. – 179 с.


84

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА:

ОСНОВНІ ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ

Штонда О. О., студент

Науковий керівник: Зерній О. В.,викладач екон. дисциплін


В даний час термін «конкурентоспроможність» став одним з

найбільш вживаних в науковій літературі. Політики, економісти,

представники бізнесу, журналісти також широко його

використовують, коли йдеться про необхідність інтеграції економіки

країни в систему сучасного світового господарств

Конкуренція є необхідною елементом ринкового механізму.

Кінцева мета будь-якого підприємства – перемога в конкурентній

боротьбі. Перемога не разова, не випадкова, а як закономірний

підсумок постійних і грамотних зусиль підприємства. Досягається

вона чи ні залежить від конкурентоспроможності підприємства, тобто

від того, наскільки воно краще в порівнянні з аналогами –

продукцією і послугами інших підприємстві.

Конкурентоспроможність фірми залежить від її потенціалу.

Потенціал підприємства – комплекс його можливостей і досягнень,

що забезпечують конкурентну перевагу на ринку і досягнення

поставленої стратегічної мети. Конкурентоспроможність

підприємства у свою чергу визначає конкурентостійкість


Підвищення конкурентоспроможності підприємств вимагає

розробки і реалізації конкурентних стратегій.

На підприємстві має бути розроблена відповідна стратегія

конкурентоспроможності, передбачені заходи щодо всього

виробничо-господарського комплексу. Варіанти стратегії можуть

відрізнятися цілями, часовими параметрами та іншими

характеристиками залежно від конкретних і перспективних завдань,

але в кожному випадку їх головна мета – забезпечення переваг над

конкурентами.

Конкурентна стратегія повинна ґрунтуватися на всебічному

розумінні структури галузі й процесу її зміни. У будь-якій галузі

економіки (немає значення, діє вона тільки на внутрішньому ринку чи

й на зовнішньому теж) – суть конкуренції виражається п'ятьма

силами: загрозою появи нових конкурентів; загрозою появи товарів

або послуг-замінників; здатністю постачальників комплектуючих


85

виробів і т.д. торгуватися; здатністю покупців торгуватися;

суперництвом уже наявних конкурентів між собою.

Вибір конкурентної стратегії визначають два головних моменти.

Перший – структура галузі, у якій діє підприємство. Суть конкуренції

в різних галузях сильно відрізняється, і ймовірність довгострокового

одержання прибутку в різних галузях неоднакова. Другий головний

момент – це позиція, яку підприємство займає в межах галузі. Деякі

позиції більше вигідні, ніж інші, поза залежністю від середньої

прибутковості галузі.

Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки

України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє

визначити опорні галузі виробництва, які повинні взяти на себе

провідну роль у розвитку економіки, а потім і зайняти основні місця в

її структурі. Для України – це, насамперед, переробні галузі

матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна,

будівельних матеріалів), наукоємні та високотехнологічні галузі

машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової

промисловості.

Отже, Україна має великий експортний потенціал. Крім того,

Україна має конкурентоспроможні технології в аерокосмічній галузі,

ракето- і суднобудуванні, виробництві нових матеріалів,

біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних

процесів. Великий потенціал мають також агропромисловий та

енергетичний комплекси України. Незважаючи на значні втрати

ресурсів, науково-технологічного та кадрового потенціалу і часу,

Україна ще має перспективи в досягненні міжнародної

конкурентоспроможності національної економіки за умови та

реалізації власної стратегії.


1. Довбенко В. І. Чинники підвищення конкурентоспроможності

вітчизняних підприємств за умов глобалізації / В. І. Довбенко //

Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2007. – № 6(35). – С. 29-35.

2. Должанський І. З. Конкурентоспроможність підприємства:

навч. посібник / І. З. Должанський, Т. О. Загорна. – Київ: Центр

навчальної літератури, 2006. – 384 с.

3. Харченко Т. Б. Забезпечення конкурентоспроможності

підприємств як засіб ринкового реформування економіки /

Т. Б. Харченко // АПЕ. – 2003. – № 2. – С. 70-73.


86

ОЦІНКА КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК ОДИН З

ЕТАПІВ ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

(НА ПРИКЛАДІ РИНКУ СОНЯШНИКОВОЇ ОЛІЇ В УКРАЇНІ)

Сігіда М. А., студентка

Науковий керівник: Лаптєва В. В., к.е.н., стар. викладач


Хоча у 2017 р. українська економіка набула ознак стабілізації,

проте досі наявні чинники, які провокують зростання невизначеності

підприємницької діяльності: інфляція, податковий тиск, вплив

глобальних економічних дисбалансів, спад купівельної спроможності

населення, нестабільна політична ситуація. Для втримання та

посилення позиції на ринку в сучасних умовах підприємству

необхідно постійно планувати свою діяльність, пристосовуючись до

потреб споживачів, забезпечувати взаємоузгодження стратегічних і

поточних планів.

Важливим етапом планування діяльності підприємства є оцінка

конкурентного середовища на ринку, де воно працює. Ступінь

відкритості ринку визначає можливість входу на нього нових гравців

та їх спроможність конкурувати з уже існуючими фірмами.

Для оцінки стану конкуренції на ринку можна використати індекс

Харфіндела-Хіршмана [1], який характеризує рівень монополії ринку

та визначається з наступного виразу:

n

iidH

1

2, (1)

де dі – частка підприємства на ринку (у відсотках);

n – кількість підприємств на відповідному ринку.

Значенню Н = 10000 відповідає ринок чистої монополії.

Значенню Н < 1800 – ринок, де існує вільна конкуренція. Коли

значення індексу знаходиться в межах 1800 ≤ Н ≤ 10000 – ринок

вважається потенційно конкурентним.

Г. Л. Азоєв [2] пропонує для оцінки розподілу ринку між

конкурентами користуватися індексом концентрації, який дозволяє

оцінити ступінь монополізації ринку:

OP

OPOPOPOPСR 4321

4

(2)

де ОРi – обсяг реалізації продукції і–го підприємства, тис. грн.;

ОР – загальний обсяг реалізації продукції на ринку, тис. грн.

Прийнято вважати, що при CR4 ≈ 100 % на ринку панує чиста


87

монополія, при 50<CR4<90 % – існують домінуючі фірми, при CR4>

60 % – обмежена олігополія , при CR4<40 % – досконала конкуренція.

Практичне застосування першого показника продемонструємо на

прикладі ринку соняшникової олії в Україні.

Таблиця 1 – Розрахунок індексу Харфіндела-Хіршмана у 2015/16 маркетинговому

році для ринку соняшникової олії

№ п/п Виробник соняшникової олії Питома вага на ринку,

% Н

1 ГК «Кернел» 24,3 590,49

2 ПАТ «Запорізький ОЖК» 8,9 79,21

3 ПГ «Віолія» 7 49

4 ПрАТ «Дніпропетровський ОЕЗ» 5 25

5 ТОВ «АТ Каргілл» (Каховська філія) 4,8 23,04

6 ПАТ «Пологівський ОЕЗ» 4,7 22,09

7 ТОВ «Дельта Вілмар СНД» 4,5 20,25

8 ТОВ «Сателіт» 3,7 13,69

9 ТОВ «Колос» 2,7 7,29

10 ПрАТ «АДМ Іллічівськ» 2,5 6,25

11 ТОВ «Градолія» 2,2 4,84

12 ТОВ «Агропроінвест – 08» 1,8 3,24

13 ПрАТ «Мелітоповський ОЕЗ» 1,7 2,89

14 ТОВ «Одеський ОЕЗ» 1,4 1,96

15 ТОВ «Сватівська олія» 1,3 1,69

16 ТОВ «Укролія» 0,9 0,81

17 ТОВ «Агро Капітал Груп» 0,8 0,64

18 ПГ «Креатив» 0,7 0,49

19 ПАТ «Ніжинський ЖК» 0,6 0,36

20 ТОВ «Солома» 0,5 0,25

21 Інші 20 400

Всього 100 1253,48

Джерело: Розроблено і розраховано автором на основі [3]

Значення індексу показує, що ринок соняшникової олії можна

визначати як досконалу конкуренцію. Отже, виробники повинні

враховувати це при плануванні оптимального обсягу випуску

продукції та цінової стратегії.


1. Зубко Л. В. Аналіз конкуренції на ринку мобільного зв’язку

України / Л. В. Зубко // Економіка. – 2015. – № 3. – С. 107-114.

2. Білик В. Дослідження інтенсивності конкуренції в

машинобудівній галузі Черкаської області / В. Білик // Економічний

аналіз. – 2014. – Т. 10 (1). – с. 57-61.

3. Асоціація «Укроліяпром». [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.ukroilprom.org.ua/?q=node/138


88

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ В КОНТЕКСТІ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ФОРМУВАННІ

ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ КРАЇНИ

Сторожилова У. Л., к.е.н., викладач


Всі механізми щодо розвитку конкурентоспроможності та

реформування сучасної України повинні базуватися на

інноваційності, гнучкості, прагненні адаптувати напрацьовані і

перевірені методи до мінливої ситуації в світі, а також на

максимальному підвищенні рівня економіки країни і життя

Українського товариства. Однією з найважливіших складових

державного курсу на інтеграцію до ЄС слід визначити політичну

консолідацію та зміцнення демократії, що спрямована на

гарантування політичної стабільності як в Україні, так і на всьому

Європейському континенті, забезпечення мирного розвитку та

плідного співробітництва всіх європейських націй, зміцнення

демократичних засад в українському суспільстві.

Проблеми реформування сучасної України повинні бути вирішені

з розрахунком орієнтації на передову європейську та міжнародну

країну, а не на роль сировинного придатка Європи і світу.

Українські компанії і українська економіка не обійдуться без

зовнішніх ринків, освоєння нових сегментів попиту і пропозиції.

Головними завданнями, які повинні бути вирішені в побудові

Сучасної конкурентоспроможної моделі розвитку країни, є:

- зміцнення позицій вільної торгівлі на взаємовигідних умовах,

що задовольняє всі сторони;

- посилення конкуренції, утворення нових транснаціональних

компаній, які функціонують за допомогою використанням передового

науково-технічного, технологічного і кваліфікаційного потенціалу в

найкоротші терміни і при відносно менших витратах;

- поява принципово нових засобів і технологій для

інформаційних комунікацій і безперервного впровадження інновацій

у світовому масштабі;

- модернізація інфраструктури та базових секторів економіки;

- сприяння активізації виробничої діяльності інвестиційно-

будівельного комплексу та створення сприятливих умов для його

подальшого розвитку;

- розвиток інноваційної сфери, забезпечення впровадження


89

енергоефективних та енергозберігаючих технологій в усіх галузях

народного господарства та установах бюджетної сфери;

- заміщення традиційних видів палива іншими видами,

насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії (шляхом

використання вітрового, сонцевого енергетичних потенціалів

території області);

- формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом:

сприяння розвитку підприємницької діяльності та інфраструктури

підтримки підприємництва; усунення перешкод для здійснення

підприємницької діяльності;

- поглиблення міжрегіонального та міжнародного

співробітництва;

- збереження і розвитку людського та соціального капіталу

шляхом;

- підвищення ефективності та стабільності соціального захисту,

поліпшення якості та доступності освіти, медичного обслуговування;

- створення умов для реалізації творчого потенціалу людини;

- підвищення рівня безпеки життєдіяльності населення;

- забезпечення стабільної екологічної ситуації, розвиток

курортно-рекреаційної сфери, забезпечення комплексного та

збалансованого розвитку адміністративно-територіальних одиниць

області, налагодження міжнародного економічного і культурного

співробітництва;

- залучення іноземних інвестицій в економіку;

- відкриття всіх можливих варіантів для розвитку великого,

середнього і малого бізнесу; створення умов динамічного,

збалансованого і стійкого соціально-економічного розвитку;

- підвищення рівня життя населення, рівня комфорту і

максимальне забезпечення всіх соціальних стандартів

Причорноморського економічного району;

- розвиток підприємництва, як провідного чинника соціально-

економічного зростання;

- розвиток зовнішньоекономічної діяльності та активний вихід на

міжнародні ринки; активна участь в міжнародному співробітництво з

питань регіональної політики і регіонального розвитку;

- гармонізація національного законодавства

зовнішньоекономічної діяльності України з нормами і стандартами

Європейського союзу.


90

ПРОБЛЕМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Зачепиленко А. Є., студентка

Муковоз Ю. О., студентка

Науковий керівник: Зерній О. В., викладач екон. дисциплін


В ринкових умовах важливим є питання підвищення

конкурентоздатності підприємств, не тільки для посилення своїх

позицій на власному ринку, а й для виходу на світовий ринок.

Управління конкурентоспроможністю підприємства є важливою

задачею для підприємств в умовах ринкових відносин, і тільки вихід

на ринок з конкурентоздатним товаром дає можливість підприємству

нормально функціонувати в умовах ринку.

На жаль, в Україні практично відсутні конкурентоспроможні

підприємства, особливо в реальному секторі економіки. На світовому

ринку конкурентоздатними визнані менше 1 % українських товарів і

послуг. В той же час економіка України майже на 50 % залежить від

експорту. Товарна номенклатура товарів, що реалізуються на

зовнішньому ринку складається з товарів сировинної групи і

напівфабрикатів: металопродукції, мінеральних продуктів, продукції

хімічної галузі, що в загальному об’ємі скали приблизно 53 %

українського експорту.

Країна, яка має високі конкурентні можливості створює для

підприємстві джерела, які формують їх конкурентні переваги. Вони

можуть виступати у вигляді продуктивної, ефективної державної

політики або міжнародного престижу тощо. З іншого – міжнародний

досвід свідчить, що статус лідера у світовій економіці, у культурному

та соціальному розвитку досягають лише ті країни, які спроможні

забезпечити світову якість продукції та послуг. Це створює їх

виробникам конкурентні переваги, а споживачам – комфортні умови

життя. Саме тому у провідних країнах світу проблеми якості постійно

знаходяться у фокусі економічних інтересів держави, громадського

суспільства і пересічних громадян.

Україна з кожним роком все більше залучається до членства в

ЄС. Тому що ця можливість є найкращим способом для побудови

розвинутої і демократичної держави, створення нових робочих місць,

інноваційного забезпечення й модернізації економіки. Проте,


91

конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світових ринках

викликає певні сумніви, оскільки якість вітчизняних товарів за

більшістю не відповідає європейським стандартам. У більшості

вітчизняних підприємств все відсутній досвід ринкової боротьби,

наявна неврегульованість вітчизняного законодавства,

розбалансованість господарських зв’язків тощо. Тому євроінтеграція

України закономірно має як переваги, так і недоліки.

Отже, можна сказати, що вступ України до ЄС – це тривалий

процес, який вимагає мобілізації зусиль на рівні окремих

підприємств, галузей економіки та держави, спрямованих на

якнайшвидшу модернізацію економіки України з метою підвищення

її конкурентоспроможності.

Для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних

підприємств на сучасному етапі економічного розвитку є

надзвичайно важливим та вкрай необхідним завданням України. Щоб

стати конкурентоспроможними, вітчизняним підприємствам

необхідні не тільки фінансові ресурси, але й політична воля.

Насамперед, їм необхідно звільнитися від віджилих себе форм

ведення господарської діяльності та змінити існуючу інституційну

організацію виробництва.


1. Віткін Л. Усунення технічних бар’єрів у торгівлі товарами та

послугами. Гармонізація процедур сертифікації та стандартизації в

Україні та ЄС / Л. Віткін // Європейська інтеграція та Україна. – К.:

Макрос, 2002. – С.179-198.

2. Долішній М. І. Стратегічні фактори глобальної конкуренції і

механізми забезпечення конкурентоспроможності регіонів /

М. І. Долішній, П. Ю. Бєлєнький, Н. І. Гомольська //

Конкурентоспроможність: проблеми науки і практики: Монографія. –

Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 248 с.

3. Кушніренко О. Економіка України та європейський вибір /

О. Кушніренко // Європейська інтеграція та Україна. – К.: Макрос,

2002. – С.409-421.

4. Науменко І. Конкурентоспроможність економіки та

конкурентна політика України в контексті європейської інтеграції /

І. Науменко // Європейська інтеграція та Україна. – К.: Макрос, 2002.

– С. 90-107.


92

МАРКЕТИНГ ДОВІРИ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ


Жиленко С. В., студентка

Науковий керівник: Андрющенко О. Б., стар. викладач


Трансформаційні процеси в Україні вимагають від підприємств

відстежувати нові тенденції для розвитку, слідкувати за

прогресивністю концепцій маркетингу, щоб не поступатися

конкурентам. Забезпечити сталий розвиток підприємству допоможе

маркетинг довіри – формування, підтримання та укріплення

взаємовідносин зі споживачами.

Важливим аспектом розвитку бізнесу є будування тривалих

відносин з клієнтами через цінності, емоції і довіру. Для цього

потрібно враховувати безліч факторів – ціну, зручність, якість, сервіс,

маркетингову стратегію і позиціонування. Висока якість

обслуговування стала базою конкурентного бізнесу. Коли у магазині

швидке обслуговування, привітний персонал та зручно купувати

товар – це неодмінно відобразиться на поведінці клієнта. Навіть

деталі важливі в створенні сприятливого враження від закладу.

Атмосфера може як магніт притягувати людей, а може й навпаки,

відштовхувати. Кав’ярні завжди приваблюють затишком та

комфортом. А аромат свіжозвареної кави простягається по вулиці.

Для того, щоб сформувати лояльність споживачів, деякі кав’ярні

роблять накопичувальну систему: після 10-ї покупки кави

пропонують безкоштовний напій. Чи як подарунок подається випічка

до кави. Ці дії генерують постійних покупців.

Концентрувати увагу компанії треба на персональному підході до

кожного споживача. Гіфт-маркетинг, бонусна система, накопичення

балів, персональна знижка постійним покупцям – саме це налаштовує

вигідні взаємовідносини зі споживачем. Обираючи між магазинами,

де перший пропонує програму лояльності, а другий ні, то при інших

рівних умовах споживач обере перший варіант. Для українців

найбільшим стимулом до покупки буде знижка чи безкоштовна

одиниця товару. Але це не говорить про довіру до бренду. Якщо

пропонувати персональну знижку на основі минулої покупки, це буде

більш цінно для аудиторії. Потрібно бути ближче до своєї цільової

аудиторії, відчувати її потреби. Необхідно вивчати зворотній зв'язок

споживачів, читати відгуки та відповідати на них шляхом


93

запровадження того, що потребують люди. Адже треба піклуватися

про зміцнення взаємовідносин з існуючими споживачами,

підвищення рівня їх задоволення. Наприклад, в сфері харчування

люди в більшості читають склад продукту на упаковці. Для того, щоб

підвищити рівень довіри до продукції, компаніям слід бути

прозорими щодо маркування товару та складу продукції. Слід

враховувати функціональні зміни на ринку харчових продуктів. Треба

аналізувати цінності цільової аудиторії, що саме важливо при виборі

продукції. Асортимент продукції підбирати виходячи з бажань

покупців та працювати над тим, щоб зробити продаж вигідним для

компанії. Сучасний покупець вимогливий, хоче швидкого

задоволення своїх потреб. Спеціалізовані магазини надають

конкретний товар, який здатен задовольнити унікальний попит.

На формування довірчих відносин зі споживачами впливає ділова

репутація фірми. Позитивна репутація – це важлива стратегічна

перевага фірми, що ґрунтується на суспільній думці про діяльність

компанії. На репутацію фірми впливають референтні групи людей,

які рекомендують чи навпаки радять не користуватися послугами

фірми. Виконання обов’язків неодмінно відобразиться на загальному

враженні від виробника. Важливими факторами довіри є якість,

надійність компанії. Щоб досягти цього, інформація повинна бути

чесна, корисна та своєчасна для споживача. Надання великого обсягу

інформації про компанію, регулярне оновлення контенту,

публікування досліджень по своєму продукту на сайті створює образ

відкритості, прозорості та позитивно впливає на формування довіри.

Таким чином, довірчі взаємовідносини з покупцями формуються

не за кілька днів. Проте, якщо бути ближчим до споживача, вивчати

цінності цільової аудиторії та задовольняти потреби споживачів, то

лояльність до бренду буде зростати. Маркетинг довіри створює

надійні та тривалі взаємовідносини зі споживачами, дозволяє

підприємству бути конкурентоспроможним на ринку.


94

ФУНКЦІЇ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

Ільїна А. О., студентка

Науковий керівник: Федулова І. В., д.е.н., професор


Організаційна культура не існує сама по собі. Вона завжди

включена в культурний контекст даного географічного регіону і

суспільства в цілому і відчуває вплив з боку національної культури. У

свою чергу організаційна або корпоративна культура впливає на

формування культури підрозділів, робочих і управлінських груп і

команд.

Організаційна культура – це сукупність цінностей, переконань,

відносин, загальних для всіх працівників даної організації, які

зумовлюють норми їх поведінки. Вони можуть не бути чітко

виражені, але при відсутності прямих інструкцій визначають спосіб

дії і взаємодії людей і в значній мірі впливають на хід виконання

роботи і на характер життєдіяльності організації. Це основний

компонент в досягненні організаційних цілей, підвищення

ефективності організації та управлінні інноваціями. Головна мета

організаційної культури – забезпечення зовнішньої адаптації та

внутрішньої інтеграції організації за рахунок вдосконалення

управління персоналом.

Вважають, що найбільший вплив організаційної культури

спостерігається на підприємствах сфери торгівлі і послуг. Будучи

клієнтоорієнтованими, ці сфери найгостріше потребують реалізації і

розвитку групи функцій, що орієнтовані на персонал [1].

Організаційна культура виконує в організації певні функції,

причому більшість цих функцій представляють цілком реальну

цінність як для самої організації, так і для більшості її членів.

Основними функціями організаційної культури є:

- охоронна функція. Організаційна культура створює специфічну

систему цінностей, норм і правил, яка виступає бар'єром для

проникнення небажаних тенденцій і негативних цінностей з

навколишнього середовища;

- інтегруюча функція. Єдина система цінностей в організації

дозволяє кожному відчути себе частиною єдиного цілого і визначити

свою роль і відповідальність. При цьому формується почуття

спільності, об'єднання членів організації і оригінальний імідж

організації;


95

- регулююча функція. Формує і контролює поведінку членів

організації. За допомогою норм, стандартів, правил, як «писаних»,

так і «неписаних» організаційна культура визначає поведінку людей

всередині організації, а нерідко і за її межами;

- замісна функція. Організаційна культура дозволяє організації

заміщати формальні механізми і відносини в разі їх недостатності або

відсутності на неформальні, що випливають з особливостей

внутрішньо організаційних відносин;

- адаптивна функція. Нові співробітники організації, що не

володіють культурою даної організації, безболісно і легко

вписуються в соціальну і виробничу системи організації;

- освітня і розвиваюча функції. Рівень організаційної культури

впливає відповідним чином на виховання та освітній рівень в

організації. Висока організаційна культура сприяє поліпшенню

«людського капіталу» і соціальної стабільності в організації;

- функція управління якістю. Якість організаційної культури

безпосередньо визначає якість роботи, робочого середовища,

мікроклімату в організації, які в свою чергу визначають якість

продукції організації;

- функції досягнення балансу між організаційними цінностями і

цінностями зовнішнього середовища, пристосування організації до

потреб суспільства. В цьому випадку організаційна культура

допомагає усувати перешкоди і будувати відносини з суб'єктами

зовнішнього середовища. Пристосування до зовнішнього середовища

має і внутрішню спрямованість, так як кожен працівник є не тільки

учасником даної організації, але і представником певного

зовнішнього соціуму;

- функція регулювання партнерських відносин. Зовнішнє

середовище і її окремі суб'єкти можуть бути вельми несприятливі для

організації тим, що використовують цінності і норми, що не

збігаються з цінностями і нормами конкретної організації. У цьому

випадку організаційна культура допомагає виробити прийнятні

правила взаємодії з партнерами, які передбачають відповідні етичні

та моральні норми і моральну відповідальність перед ними;

- функція орієнтування на споживача. Організаційна культура

повинна бути такою, щоб представляти інтерес для споживача.


1. Соломанидина Т. О. Организационная культура компании /

Т. О. Соломанидина. – М.: ИНФРА-М, 2009. – 624 с.


96

ДОСЛІДЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА РИНКУ

ПРОДАЖУ ЛЕГКОВИХ АВТОМОБІЛІВ В УКРАЇНІ

Сідякіна Є. О., студентка

Науковий керівник: Шевченко І. Ю., к.е.н., доцент


На протязі багатьох років незмінною основою національного

ринку продажу автомобілів є ринок продажу легковиків.

Легковий автомобіль є унікальним товаром тривалого

користування, що не лише задовольняє первинну потребу покупця в

особистісному транспортуванні, а й часто виконує статусну функцію,

підкреслюючи рівень матеріального забезпечення та соціальний

статус його володаря в суспільстві.

З огляду на зазначене набуває актуальності дослідження

конкурентного середовища ринку продажу легкових автомобілів в

Україні.

Скориставшись архівними статистичними даними Асоціації

автовиробників України «УкрАвтопром», було розраховано частки

реалізованих легкових автомобілів в Україні в 2011-2016 рр. (за

брендами), що наглядно представлено в табл. 1.

Таблиця 1 Структура реалізованих легкових автомобілів в Україні,*

Бренди легкових автомобілів Частка реалізованих легкових автомобілів за роками, %

2011 2012 2013 2014 2015 2016

1 2 3 4 5 6 7

Vaz (Lada) 15,31 13,16 н/д 4,09 2,46 2,19

Zaz 9,16 9,24 н/д 8,97 7,82 6,23

Hyundai 8,52 10,32 12,00 8,24 5,51 5,81

Toyota 6,15 6,22 8,14 7,08 9,73 10,31

Chevrolet 5,42 5,23 5,07 2,41 1,49 2,98

Chery 5,26 2,18 н/д 0,94 1,12 1,51

Renault 5,25 5,41 7,99 5,29 5,71 9,03

Ford 4,82 4,91 6,10 4,75 4,68 5,60

Mitsubishi 4,79 3,53 2,85 2,47 2,10 1,68

Skoda 4,60 5,02 7,52 5,75 5,25 4,57

Kia 4,49 4,48 8,69 6,03 3,60 4,48

Nissan 3,42 4,50 6,65 5,41 4,55 5,69

Volkswagen 2,90 4,95 9,59 5,92 6,08 4,69

Geely 2,52 3,01 н/д 7,48 8,87 3,49

Honda 1,98 1,49 1,97 1,64 1,36 0,90

Daewoo 1,91 3,03 2,39 1,49 2,13 1,01

Mazda 1,60 0,82 0,91 1,30 2,28 4,77

Ssang Yong 1,57 1,25 1,59 1,61 1,50 1,00

Lexus 1,30 0,91 0,92 0,71 0,83 1,02


97

Продовження табл. 1

1 2 3 4 5 6 7

Subaru 1,08 0,66 0,60 0,77 1,14 1,03

Suzuki 1,08 0,83 0,89 0,89 1,29 2,59

Mercedes-Benz 1,02 0,81 1,62 1,53 1,77 2,53

інші бренди 5,85 8,04 14,51 15,23 18,73 16,89

РАЗОМ 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00

де у табл. 1: н/д − немає даних;

* розраховано автором за даними [1-6].

Як бачимо з даних табл. 1, за досліджуваний період відбулося

посилення на національному ринку продажу легкових автомобілів

конкурентних позицій легковиків таких брендів як Toyota (Японія),

Renault (Франція), Ford (США), Skoda (Чеська республіка), Kia

(Південна Корея), Nissan (Японія), Volkswagen (Німеччина), Geely

(Китай), Mazda (Японія), Suzuki (Японія), Mercedes-Benz (Німеччина).

Натомість, у період 2011-2016 рр. послабили конкурентні позиції

на національному ринку продажу легкових автомобілів легковики

таких брендів як Vaz (Lada) (Російська Федерація), Zaz (Україна),

Hyundai (Південна Корея), Chevrolet (США), Chery (Китай),

Mitsubishi (Японія), Honda (Японія), Ssang Yong (Південна Корея).


1. Статистика 2011. Статистичні дані Асоціації автовиробників

України «УкрАвтопром» [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://ukrautoprom.com.ua/statistika/statistika-2011.












http://ukrautoprom.com.ua/statistika/statistika-2014-2.





98

ВПЛИВ КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ НА

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ

Гриценко Н. В., к.е.н., доцент


Кожне підприємство прагне захопити лідерство в конкурентній

боротьбі своїми засобами. Залежно від результативності цих дій

підприємство може отримати собі конкурентну перевагу, яка

виступає основою забезпечення конкурентоспроможності

підприємства, а також складовою частиною його стратегічного

потенціалу. Саме конкурентна перевага є запорукою міцної

конкурентної позиції підприємства і визначає характер його

конкурентної стратегії.

Чинником підвищення конкурентоспроможності підприємств, а

також ефективності виробництва продукції і управління є

корпоративна культура, яка являє собою складну багаторівневу

систему взаємовідносин організації і споживача її послуг. Вплив

корпоративної культури на діяльність організації проявляється в

наступних формах:

- ототожнення працівниками власних цілей з цілями організації

та з організацією в цілому через прийняття її норм та цінностей;

- реалізація норм, прагнення до досягнення цілей;

- формування стратегії розвитку організації;

- єдність процесу реалізації стратегії та еволюції корпоративної

культури під впливом вимог зовнішнього середовища [3].

Ефективність і конкурентоспроможність підприємства залежать

головним чином від його культури, а, отже, про те, наскільки високий

або низький рівень культури, можна судити за рівнем економічної

ефективності та конкурентоспроможності підприємства. Низька

конкурентоспроможність і незначний економічний ефект дозволяють

говорити, що принаймні один з структурних елементів корпоративної

культури підприємства слабкий, а якість виконання визначених йому

функцій – низька [2]. Отже, саме рівень культури підприємства і

зумовлює рівень конкурентоспроможності.

Крім того, корпоративна культура базується на основоположних

цінностях, які поділяються членами компанії. Ці цінності в різних

корпораціях можуть бути різними і в тому числі в залежності від

того, чиї інтереси лежать в основі діяльності компанії: самої компанії

в цілому або окремих її членів. Високий рівень корпоративної


99

культури є важливим стратегічним чинником, мобілізуючим всі

структурні ланки корпорації та її окремих працівників на досягнення

поставлених цілей у рамках задекларованої місії компанії [1,3].

Вирішальним чинником у становленні корпоративної культури є

філософія компанії або іншими словами, принципи, яким слідує

керівництво компанії. Формування таких принципів має на меті

створити в очах своїх співробітників і в зовнішньому середовищі

певний імідж корпорації. На імідж корпорації також впливає тип

спільної діяльності – характер взаємодії працівників в рамках

колективної праці, спосіб організації такої праці.

Таким чином, у забезпеченні конкурентоспроможності

підприємства особливу роль відіграє корпоративна культура, яка

відноситься до рідкісних і найбільш складних нематеріальних

стратегічних ресурсів, які майже неможливо скопіювати.

Це означає, що ефективність і конкурентоспроможність

підприємства залежать переважно від його культури, а отже, про те,

наскільки високий чи низький рівень культури, можна стверджувати

за рівнем економічної ефективності й конкурентоспроможності

підприємства. Низька конкурентоспроможність і незначний

економічний ефект свідчать про те, що принаймні, один зі

структурних елементів корпоративної культури підприємства

слабкий, а якість виконання визначених йому функцій – низька.

Отже, саме рівень культури підприємства й зумовлює рівень

конкурентоспроможності. На сьогодні потрібно формувати

позитивну корпоративну культуру й, насамперед, позитивний імідж

своїх організацій. Це особливо важливо, коли економіка України

взяла курс на євроінтеграцію.


1. Аніщенко В. О. Роль корпоративної культури в прийнятті

управлінських рішень / В. О. Аніщенко // Актуальні проблеми

економіки. – 2009. – № 3. – С. 64–71

2. Кравченко О. Корпоративна культура, як стратегічна

конкурентна перевага на підприємстві / О. Кравченко,

В. Никифоренко // Вісник Хмельницького національного

університету. – 2011. – Т. 1, № 3. – С. 124-127.

3. Портер М. Конкурентная стратегия: Методика анализа

отраслей и конкуренток / М. Портер; пер. с англ.. – М.: Альбина

Бизнес Бук, 2006.– 454 с.


100

СТРАТЕГІЧНІ ЗАСАДИ КОНКУРЕНТООРІЄНТОВАНОГО

РОЗВИТКУ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА УКРАЇНИ

Миргородська В. С., студентка

Науковий керівник: Мареха І. С., к.е.н., стар. викладач


В умовах становлення і розвитку ринкових механізмів

господарювання в Україні, існує необхідність переосмислення

концепції конкурентоорієнтованого розвитку її агропромислового

комплексу, основи якого сформувалися під впливом адміністративно-

командної системи. Основним фактором істотного впливу на аграрне

виробництво України є ступінь розвиненості фізичної

інфраструктури, що забезпечує фундаментальні засади

функціонування агропромислового комплексу.

Як свідчить аналіз, виконаний експертами Продовольчої та

сільськогосподарської організації ООН (FAO) і Світового Банку

(World Bank), більшість успішних прикладів реалізації стратегій

підйому аграрного сектора в країнах, що розвиваються, транзитивних

економіках та країнах з ринковою економікою були обумовлені саме

стратегічними інвестиціями у фізичну інфраструктуру [1].

У структурі аграрного сектору України присутні усі

організаційно-виробничі типи сільськогосподарських виробників:

1. Підприємницький тип, що включає великі

сільгосппідприємства, агрохолдинги, аграрні фірми, що знаходяться у

власності великих бізнес-структур та промислових підприємств.

2. Колективний тип, що включає товариства з обмеженою

відповідальністю, а також виробничі кооперативи.

3. Сімейний тип, що включає середні і малі фермерські

господарства, які потенційно можуть бути інтегровані у світовий

аграрний сектор.

Аграрна політика держави повинна враховувати інтереси

середнього та малого фермерства, роль якого у забезпеченні

населення країни продовольством і зайнятістю у сільській місцевості

є ключовою.

Покращити ситуацію можливо виключно за умови фокусування

державної підтримки аграрного сектора на інвестуванні у розвиток

сільської місцевості, транспортного обслуговування, дорожнє

будівництво, водо-, енерго-і газозабезпечення, телекомунікації,

формування мережі оптових ринків та інших інфраструктурних


101

об’єктів, що полегшують доступ дрібних сільгоспвиробників до

ринків, ресурсів, інформації та технологій. Такі інвестиції створюють

матеріальну та інституційну основу для підвищення еластичності

пропозиції, зниження ступеня ризику та монополізму у виробництві,

переробці та просуванні продовольчих товарів, а також для

диверсифікації ринку праці у сільській місцевості.

Очікувані результати реалізації інвестицій у розвиток ринкової

інфраструктури у сільській місцевості можна розділити на три

основних цільових орієнтири:

1. Орієнтир на зростання виробництва – передбачає інвестування

у фізичну інфраструктуру для підвищення продуктивності

(наприклад, зростання обсягу виробництва, продуктивності праці,

прямих інвестицій у технологічне оновлення та підвищення

ефективності виробничих процесів), а також поліпшення

водопостачання, енерго- та телекомунікаційних мереж,

транспортування сільгосппродукції. Альтернативна стратегія

інвестування у зростання виробничих показників може бути

спрямована на поліпшення соціальної інфраструктури, що підвищує

якість життя у сільській місцевості.

2. Орієнтир на диверсифікацію аграрного виробництва потребує

інвестування у інфраструктуру, яка буде сприяти розширенню бази

аграрного виробництва, традиційно орієнтованого на монокультуру

(підготовка кадрів, поширення досвіду, навичок і технологій

альтернативних культур або галузей аграрного виробництва), а також

залученню населення до переробки продукції сільського

господарства.

3. Орієнтир на забезпечення зайнятості, який може бути

пов’язаний з диверсифікацією місцевого ринку праці, тобто

розширенням бази економічної активності у сільській місцевості

шляхом залучення населення до альтернативних джерел доходів

(наприклад, до промислів, сільського туризму тощо).

Орієнтація розвитку аграрного виробництва України на

конкурентних засадах сприятиме реалізації його потужного

потенціалу та стратегічної ролі у забезпеченні глобальної

продовольчої безпеки.


1. Супіханов Б. К. Про підвищення конкурентоздатності

аграрного виробництва в сучасних умовах / Б. К. Супіханов //

Економіка АПК. – 2007. – № 5. – С. 44-47.


102

ПРОСУВАННЯ ПРОДУКЦІЇ НА ЗАКОРДОННІ РИНКИ

ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ТА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА*

Корнатовські Р., здобувач

Науковий керівник: Прокопенко О. В., д.е.н., професор


Глобалізаційні виклики спонукають підприємства просувати

продукцію за закордон. Це зміцнює їх конкурентоспроможність як на

глобальному, так і на національному ринку. Також розширення ринку

збуту і поява альтернативних сегментів ринку збуту продукції сприяє

підвищенню рівня економічної безпеки підприємства. Для мінімізації

економічного ризику виходу на закордонні ринки пропонується

здійснювати його після виконання таких етапів попереднього аналізу:

1. Загальний аналіз економічного, технологічного і операційного

потенціалу з точки зору можливості експорту товарів та послуг.

2. Вивчення закордонного ринку продукції, аналогічної до

продукції підприємства.

3. Дослідження політичної ситуації.

4. Аналіз економічних і політичних умов діяльності.

5. Вивчення правових основ здійснення діяльності на

закордонному ринку.

6. Аналіз інформації щодо організації конкретних елементів

діяльності за кордоном (з охорони здоров’я працівників, їх побуту,

наявності корупції та інших ризиків).

7. Підготовка переліку потенційних контрагентів підприємства на

закордонному ринку.

8. Аналіз і вибір з числа потенційних контрагентів підприємства

тих, з якими варто співпрацювати.

9. Налагодження контактів з відібраними закордонними

контрагентами.

10. Переговори і перехід до співпраці.

На наш погляд, виконання зазначених етапів попереднього

аналізу закордонного ринку забезпечить достатній рівень економічної

безпеки виходу на нові ринки та, як результат, сприятиме

підвищенню конкурентоспроможності підприємства.

*Публікація містить результати досліджень, проведених за грантом Президента

України за конкурсним проектом Ф 74 Державного фонду фундаментальних досліджень на

тему "Розвиток механізмів управління інноваційною складовою економічної безпеки

України" (регістраційний номер 0117U007024).


103

АНАЛІЗ ДИНАМІКИ ЦІН НА СПОЖИВЧОМУ РИНКУ УКРАЇНИ Бондаренко В. О., студентка

Науковий керівник: Дяченко К. С., викладач Харківський торговельно-економічний інститут КНТЕУ

В сучасних кризових умовах розвитку економіки, нестабільності

валютного курсу та інфляційних процесів, які спостерігаються останнім часом, питання дослідження динаміки цін є надзвичайно актуальним. Основним показником, за допомогою якого вимірюється інфляція в країні, є коефіцієнт інфляції, або індекс споживчих цін – показник, який характеризує динаміку рівня цін на товари та послуги, які купує населення для власного споживання.

Питання динаміки цін та інфляційних процесів у своїх наукових працях досліджували такі вітчизняні та зарубіжні науковці як: А. С. Гальчинський, С. М. Нескороєдов [1], Т. В. Понедільчук [2], О. О. Савлук, В. В. Сьомченко., Ю. Р. Нужна [3] та ін. Проте незважаючи на достатньо велику увагу з боку вчених, інфляція була і буде однією з найгостріших проблем сучасного розвитку економіки, що потребує постійної уваги до себе.

За даними Державної служби статистики України [4], в таблиці 1 представлено динаміку індексів споживчих цін в Україні з 2012-2016 рр.

Таблиця 1 – Зведена таблиця індексів споживчих цін в Україні за 2012–2016 рр., %

Роки 2012 2013 2014 2015 2016

Індекс споживчих цін 99,8 100,5 124,9 143,3 112,4

Як видно з табл. 1, за досліджуваний період, індекс споживчих цін мав нестійку тенденцію, та дійшов піку у 2015 році. Це говорить про те, що найвищою показники індексу споживчих цін були у 2014–2015 рр. Такі зміни відбулись за рахунок підвищення цін на продукти харчування, житлово-комунальні послуги, підакцизні товари.

У 2016 р. відбулося стрімке зниження споживчої інфляції – до 12,4%, тоді як у 2015 р. споживчі ціни зросли на 43,3%. Швидке сповільнення інфляції в 2016 р. відбулося завдяки послабленню інфляційного тиску, впливу сприятливих факторів з боку пропозиції сирих продуктів харчування. Водночас основними чинниками підвищення цін стало підвищення тарифів, що регулюються адміністративно, та зростання світових цін на нафту. Зниженню базової інфляції і загалом інфляційного тиску сприяли помірковані фіскальна та монетарна політика, вторинні ефекти факторів із боку пропозиції сирих продуктів харчування. Також зниженню інфляції сприяла помірна волатильність обмінного курсу гривні, яка


104

спостерігалася протягом більшої частини року завдяки сприятливій ситуації на зовнішніх ринках, надходженням від експорту високого врожаю зернових та олії. Протягом 2016 р. ціни на товари, що переважно імпортуються, такі як побутова техніка, одяг та взуття, уповільнили зростання до 5,7% р/р та 5,5% р/р (порівняно з відповідно 36,4% р/р та 35% р/р у 2015 р.). Також суттєво сповільнилося зростання цін на продукти харчування з високим ступенем обробки – до 5,7% р/р (з 42,3% р/р у 2015 р.), що пов’язано із вторинними ефектами від зниження інфляції сирих продуктів харчування. Стрімке зниження інфляції сирих продуктів харчування, крім зазначених вище факторів, відбулося під впливом низки факторів пропозиції, дія яких була потужнішою і тривалішою, ніж передбачалося. Зокрема, йдеться про високі врожаї: в Україні – зернових, овочів та окремих фруктів (зокрема, яблук), а в інших країнах – цитрусових. Зростання цін і тарифів, що регулюються адміністративно, у 2016 р. становило 34,6% р/р. Хоча підвищення було значно нижчим,аніж у 2015 р. (64,4% р/р), воно зробило основний внесок у зростання споживчих цін у 2016 р.

Отже, на сучасному етапі розвитку економіки питання зниження рівня індексу споживчих цін постає досить гостро, що спонукає до потреби впровадження ряду стримуючих заходів, серед яких: проведення поміркованої фіскальної та монетарної політики, яка б спрямовувалась на нарощення та підтримання достатнього рівня міжнародних резервів; посилення ролі ключової процентної ставки грошово-кредитної політики (синхронізованою з обліковою ставкою); помірна волатильність обмінного курсу гривні; розроблення послідовної, прозорої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності цін тощо.

Література: 1. Нескородєв С. М. Аналіз цін та інфляції в ході «середнього»

циклу національноїекономіки / С. М. Нескороєдов // Вісник НБУ, січень 2014. – С. 50-54.

2. Сьомченко В. В. Аналіз інфляційних процесів в Україні / В. В. Сьомченко, Ю. Р. Нужна // Вісник Запорізького національного університету серія: Економічні науки № 4 (28), 2015. – С. 102-109.

3. Понедільчук Т. В. Аналіз динаміки інфляційного процесу у посткризовий період економіки України / Т. В. Понедільчук // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2014. Серія Економіка. Випуск 2 (43). – С. 243-246.

4. Сайт Державної служби статистики України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

Секція 2. Конкурентні переваги підприємства: оцінка, формування та розвиток

105

СЕКЦІЯ 2

КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ ПІДПРИЄМСТВА:

ОЦІНКА, ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК

ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ТОРГОВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Петров Д. І., магістр

Науковий керівник: Якименко-Терещенко Н. В., д.е.н., професор


Критеріями розвитку є якісні зміни характеристик торговельного

підприємства як відкритої соціально-економічної системи. Для

конструктивного розвитку торговельного підприємства характерні

ефективна кадрова, фінансова, маркетингова, цінова, асортиментна,

інноваційна політики, що сприяють зростанню економічного

потенціалу підприємства.

Рухомою силою процесу економічного розвитку торговельного

підприємства є зміни, які відбуваються у його зовнішньому

середовищі. Імпульсами економічного розвитку підприємства є

сукупність зовнішніх і внутрішніх імпульсів. Зовнішні імпульси

визначаються різними рівнями зовнішнього оточення (державні

органи влади, конкуренти, споживачі, особливості розвитку галузі

тощо); внутрішні обумовлені характером функціонування

підприємства, його властивостями і структурою, особливостями

розвитку.

Зовнішні фактори впливу на економічний розвиток торговельних

підприємства характеризують вплив зовнішніх умов діяльності

конкретного підприємства та можуть бути такими:

1) міжнародний рівень впливу зовнішнього середовища:

- темп зростання світової економіки;

- конкуренція на світовому ринку;

- ринкові прогнози;

2) макрорівень впливу зовнішнього середовища:

- інституційне середовище (стан законодавства, рівень

розвитку інституцій, їх ефективність);

- макроекономічне середовище (стан економіки країни);

- кредитно-фінансове середовище (можливість отримання

кредитів); інвестиційне середовище (інвестиційна активність в країні,


106

її інвестиційна привабливість);

- інноваційне середовище (інноваційна активність в країні);

3) мезорівень впливу зовнішнього середовища:

- стан ринку, в якому працює підприємство;

- економічний стан регіону, в якому працює підприємство;

4) мікрорівень впливу зовнішнього середовища:

- споживачі;

- постачальники;

- партнери;

- конкуренти.

Процес економічного розвитку торговельного підприємства

полягає в реалізації сукупності взаємозалежних етапів процесу на

основі визначення організаційно-економічних умов і заходів для

ефективного здійснення розвитку. Такий процес передбачає

дослідження поточного стану розвитку підприємства, вибір джерел і

напрямків його зміни, вибір стратегії розвитку з безлічі альтернатив і

реалізацію заходів з метою підвищення стійкості та


МАРКЕТИНГОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОЇ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Божок А. Р., к.е.н., доцент

Державний університет інфраструктури та технологій

Більшість компаній щорічно витрачають значну частину коштів

на створення своїх конкурентних переваг, на те, щоб переконати

споживачів у необхідності купити товар або обрати певний бренд.

Проведені маркетингові і рекламні компанії, програми

розповсюдження інформації, а також стратегії досягнення суспільних

змін не завжди призводять до бажаної ефективності. Тому компаніям

необхідно встановлювати тривалі зв’язки із споживачами, на яких

вони бажають вплинути. Створення такого зв’язку вимагає єдиного і

надійного принципу, який дозволить забезпечити стабільну

ефективність всіх маркетингових і комунікаційних зусиль, – принцип

«значущості». Якщо продукція компанії знаходить відгук у

споживача і вона має для нього ще якийсь сенс окрім корисності, тоді

відношення клієнта з компанією будуть більш глибшими,

довготривалими і прибутковими і це є вирішальною конкурентною


107

перевагою. Наприклад, вартість і надійність продукту є необхідними

умовами, але вони не забезпечуватимуть компанії стійкої

конкурентоспроможності, оскільки конкуренти у боротьбі за ринкову

частку зі своєї сторони також можуть пропонувати таку цінність

клієнтам. Таким чином, якщо компанія може запропонувати тільки

те, що продають інші вона не зможе досягти успіху і споживач може

легко перейти від одного бренда до іншого, якщо не буде відчувати

прихильності до пропозиції та її цінності.

Розглянемо способи створення прихильності споживачів.

1. Сегментація. З’ясувати яка характеристика знайде відгук у

клієнтів, розділивши, як прийнято, маркетинг компанії на вузькі

категорії віку, доходу, статі, освіти, географії, життєвого досвіду,

інтересів, політики і т.п. Подібне групування дозволить визначити як

можна зробити пропозицію компанії релевантною для людей кожної

категорії.

2. Вплив нематеріального аспекту. Виокремлюють наступні

фактори у питанні створення значущості, які в сукупності впливають

на реакцію споживачів у відповідь на пропозицію компанії:

- сенсоріка – даний аспект компанії не завжди беруть до уваги.

Наприклад, коли лікарю на вибір пропонують два однакових в роботі

медичних інструменти, він обирає той, що зручніше тримати;

- суспільство. Думка друзів і авторитетних людей завжди є

важливим для споживачів, а за допомогою Інтернету стало набагато

простіше з'ясовувати, що вони думають;

- цінності – що є важливим для певного споживача, увагу якого

прагне привернути компанія?

3. Вплив обставин. Значимість розглядається через призму її

змісту, контексту і контакту. Зміст повідомлення, тобто, наприклад,

слова і картинки на веб-сторінці, – це первинний інструмент для

формування у аудиторії уявлення про значущість і важливість товару.

Контекст, під яким ми маємо на увазі час і місце, є ще одним

важливим фактором. Те, що має значення вранці (подвійний еспресо,

наприклад), ввечері вже може бути неактуальним.

Контакт – це третій фактор. Значимість залежить від посередника

та джерела повідомлення: отримуємо ми його від дитини, лікаря, з

реклами або від політичної партії [1, 2].

Відповідно до досліджень консалтингової компанії Apple

Consulting, ключовим конфліктом маркетингу у забезпеченні

конкурентоспроможності компанії є різне сприйняття цінності


108

продукту з точки зору постачальника і клієнта. Сприйняття цінності

продукту постачальником відбувається відповідно до тих зусиль і

витрат, які компанія витратила на створення продукту (розробка,

дизайн, виробництво, дистрибуція, маркетинг і т.п.). На основі такого

сприйняття компанія формує справедливу ціну (сумарні витрати та

бажаний маржинальний прибуток). Водночас сприйняття цінності

продукту клієнтом зазвичай не має нічого спільного із сприйняттям

цінності продукту постачальником. Споживач сприймає цінність у

відповідності до вигоди, яку клієнт очікує отримати від придбання

продукту, а також різні клієнти мають різні потреби і різне

сприйняття цінності. Таким чином, для створення вирішальної

конкурентної переваги, компанії мають більше виходити із сприяння

цінності продукту з точки зору споживача, підвищувати сприйняття

цінності продукту та зробити це таким чином, щоб конкуренти не

були спроможні повторити це одразу.


1. Ковилл А. Релевантность. Сила, которая меняет взгляды и

поведение потребителей и позволяет всегда опережать конкурентов:

пер. с англ. О. Киселёвой. – М.: Азбука Бизнес, 2015. – 224 с.

2. Гольдратт Э. М., Кокс Д. Цель. Процесс непрерывного

улучшения: пер. с англ. Е. Федурко. – М.: Попурри, 2016. – 400 с.

ЧИННИКИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Якименко М. О., студент

Науковий керівник: Головаш І. О., викладач екон. дисциплін

Коледж переробної та харчової

промисловості ХНТУСГ ім. П. Василенка

Конкурентоспроможність підприємства – це здатність суб’єктів

підприємницької діяльності витримувати конкурентну боротьбу на

ринках економічних благ, швидко і ефективно пристосовуватись до

нових умов господарювання

Конкурентоспроможність підприємства сфери послуг

визначається його потенціалом, достатнім для втримання та

розширення частки ринку в умовах конкурентної боротьби.

Елементами потенціалу підприємства сфери послуг є:

- частка підприємства на ринку послуг;

- виробничі та маркетингово-збутові потужності;

https://www.ozon.ru/person/1674359/

https://www.ozon.ru/person/1537698/


109

- асортимент та якість послуг;

- інноваційна діяльність та інноваційний потенціал, термін

проектування нових послуг та окупність інвестицій;

- науково-технічний потенціал та можливості для

впровадження інноваційних рішень;

- фінансово-кредитні ресурси;

- професійно-трудовий потенціал та ефективність праці;

- прибуток та рентабельність протягом визначеного періоду;

- імідж, бренд та репутація фірми.

Конкурентоспроможність підприємства сфери послуг залежить

від чинників зовнішнього та внутрішнього середовища, впливаючи на

які, підприємство може підвищити власні конкурентні позиції на

ринку.

До чинників, які найбільше впливають на

конкурентоспроможність підприємств сфери послуг, належать:

- кваліфікований персонал, що здатний якісно надавати

послуги;

- рівень попиту на послуги, що надаються;

- витрати підприємства і вартість послуги;

- наявність технологій/обладнання для надання послуг;

- ефективне управління;

- відомість підприємства або його послуг (маркетингові

комунікації, наявність торгової марки/бренду, імідж тощо);

- правове і економічне середовище, у якому функціонує

підприємство тощо.

Отже, підприємства сфери послуг здебільшого самостійно

впливають на власну конкурентоспроможність, яка є менш залежною

від об’єктивних чинників.


110

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МОДЕЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ТОРГОВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ Тонких І. О., студентка

Науковий керівник: Чеверда С. С., к.е.н., доцент

Запорізький національний університет

Торговельне підприємство – це підприємство з будь-якою

організаційно-правовою формою власності, основною сферою

діяльності якого є оптова і роздрібна торгівля.

Тому розробляючи систему моделей фінансової діяльності

торговельного підприємства, необхідно враховувати його характерні

особливості.

Серед яких варто відзначити наступні [1]: рівень доходів і

асортимент товарів, що реалізуються, знаходиться в певній

залежності від характеру попиту, особливостей соціально-

економічного складу обслуговуваного населення; в умовах

нестабільності, підприємства торгівлі незалежно від розміру

достатньо автономні від зовнішніх збурень; оскільки торговельні

підприємства максимально наближені до кінцевих споживачів –

населення, то в своїй діяльності вони в максимальній ступені схильні

до дії позитивних і негативних чинників державної соціально-

економічної політики; крім безпосередньої реалізації товарів,

торговельні підприємства для зміцнення ринкового положення

вимушені надавати значні обсяги додаткових послуг; виручка від

реалізації товарів, і, відповідно, прибуток торговельного підприємства

залежить від сезонних коливань.

Моделювання є одним з основних методів дослідження складних

систем і способом теоретичного аналізу і практичної дії, направлених

на розробку і використання моделей.

Найпоширенішим методом дослідження є моделювання, під яким

розуміється «дослідження об'єктів пізнання не безпосередньо, а

непрямим шляхом, за допомогою аналізу деяких інших допоміжних

об'єктів» [2].

При практичній реалізації запропонованих моделей фінансової

діяльності торговельного підприємства доцільно використати

імітаційну модель, що базується на одній з основних концепцій

побудов імітаційних моделей соціально-економічних об'єктів, –

широко відомому методі системної динаміки [2]. В рамках даної

концепції об'єкт моделювання представляється як інформаційна


111

система із зворотним зв'язком. При використанні цього методу

реальна система описується у вигляді взаємозалежних змінних,

зв'язаних між собою як причина і наслідок. У методі системної

динаміки реалізується потокова концепція побудови імітаційних

моделей, в якій імітований процес розглядається у вигляді деякої

структури, що складається з певних рівнів, пов'язаних між собою

керованими потоками.

У пропонованому дослідженні розроблено концептуальну модель

управління фінансовою діяльністю торговельного підприємства, що

передбачає реалізацію взаємозв'язаних етапів, зміст і взаємозв'язки,

яких наведено на рис. 1.

Рисунок 1 – Концептуальна модель управління фінансовою діяльністю

торговельного підприємства


1. Іванов С. В. Використання апарату економіко-математичного

моделювання в практиці виробничо-торговельного підприємства /

С. В. Іванов // Теорія і практика економіки та управління

промисловими підприємствами. – 2015. – № 2 (18).

2. Синиця С. М. Економіко-математичне моделювання як основа

ухвалення організаційних рішень у торгівлі. / С. М. Синиця //

Актуальні проблеми розвитку економіки регіону. – 2012. – Вип. 8(1).

– С. 227-234.

Порівняння прогнозних значень

показників із заданими нормативними

значеннями

Модель аналізу фінансово-

економічного стану

Модель прогнозного балансу і

прогнозного звіту про фінансові результати

Модель управління

оборотним капіталом

Модель управління

витратами

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=Ж73076


112

УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ПЕРСОНАЛУ

ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ТОРГІВЛІ

Бериславська О. М., аспірант

Науковий керівник: Науменко Р. А., д.держ.упр., професор


Ефективне управління розвитком персоналу підприємств торгівлі

є актуальним і необхідним з огляду на те, що підприємства торгівлі

на сьогоднішній момент займають вагоме місце у забезпеченні

зайнятості населення. Причому за Інформацією про стан ринку праці

на 01.10.2017 року у сфері зайнятості населення Київської міської

державної адміністрації налічується 1561 вакантна посада для

працівників сфери торгівлі та послуг. Для порівняння цей показник

складав 1534 вакантні посади (станом на 01.09.17), 1743 вакантні

посади (станом на 01.08.17), 2140 вакантних посад (станом на

01.09.17) [1]. Це свідчить про сталий незабезпечений попит на

фахівців сфери торгівлі.

На сьогоднішній момент спостерігаємо ситуацію, коли багато

підприємств торгівлі проводять неформальну кадрову політику, не

приділяючи достатньої уваги розвитку персоналу, а інколи і відверто

нехтуючи ним. Це призводить до плинності кадрів підприємств

торгівлі, особливо працівників низової ланки, зниження

громадянської відповідальності та протиправної поведінки

персоналу. Разом з тим інші підприємства торгівлі орієнтовані на

розвиток персоналу, оскільки це в першу чергу впливатиме на

продуктивність праці, що в подальшому відобразиться на загальній

результативності діяльності підприємства.

З цього приводу влучною є теза Ходикіної І. В., про те, що

ефективно управляти персоналом – це вимірювати характеристики

персоналу, регулювати їх, впливати на персонал і наприкінці мати

більш успішно працюючу компанію [2, с. 115]. Продовжуючи думку,

дослідниця зазначає, що для ефективного управління персоналом

необхідно спостерігати за:

- персоналом всередині самого підприємства;

- за тим які фактори впливають на мотивацію персоналу, на

соціально-психологічний клімат в колективі;

- які цінності формують корпоративну культуру;

- за методами управління цим персоналом;


113

- за роботою служб з управління персоналом;

- за роботою подібних підприємств галузі;

- враховувати кількісні характеристики, що відображають

успішність роботи компанії в цілому;

- положення компанії на ринку – в маркетинговому середовищі;

- вплив держави на трудові відносини, тобто на взаємовідносини

між роботодавцем та тими, хто наймається на роботу [2, с. 118].

Погоджуючись із автором, вважаємо за потрібне акцентувати

увагу та тому, що персонал відіграє найважливішу роль для

підприємств, тому процес управління розвитком персоналу

підприємства торгівлі повинен здійснюватися системно і планомірно.

На нашу думку, однією із ключових інституціональних підсистем

управління розвитком персоналу підприємства торгівлі є розвиток

компетенцій, а саме – удосконалення наявних компетенцій

працівників та здобуття ними нових. При цьому виникає необхідність

розробити програми розвитку персоналу, залучити необхідні людські

і фінансові ресурси, а також визначитися зі способами розвитку. З

огляду на це, до способів розвитку компетенцій відносимо:

підготовку працівників у навчальних центрах підприємств торгівлі;

післядипломну освіту та підвищення кваліфікації, саморозвиток та

застосування комбінованих підходів.

Таким чином, саме ефективна кадрова політика, а відтак і

професійний потенціал персоналу підприємства торгівлі є тією

конкурентною перевагою, яка забезпечить економічний успіх

підприємства. Отже, управління розвитком персоналу підприємства

торгівлі є одним із визначальних факторів підвищення його



1. Інформація про стан ринку праці на 01.10.2017 р. у сфері

зайнятості населення. Київська міська державна адміністрація. URI:

http://dsp.kievcity.gov.ua/content/stan-rynku-praci-u-sferi-zaynyatosti-

naselennya.html?PrintVersion

2. Ходикіна І. В. Підходи до оцінки ефективності систем

управління персоналом // Науковий вісник Мукачівського

державного університету – Серія Економіка. – 2015 – Випуск 2(4).

Частина 2. – С. 115-120.


114

СТРАТЕГІЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

І ЙОГО КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

Бузівська Д. М., магістр



У сучасних умовах господарювання головна мета діяльності

підприємства полягає в тому, щоб виробляти якісну продукцію і

реалізовувати її за оптимальними ринковими цінами. Для цього

потрібно комплексно оцінити та обґрунтувати систему показників

потенціалу підприємства і розробити інноваційну стратегію його

розвитку [1]. Функціонування підприємств у довгостроковій

перспективі пов’язано з формуванням стратегії розвитку,

орієнтованої на посилення інноваційної активності. Формування

означеної стратегії являє собою процес прийняття управлінського

рішення щодо змісту функціональних стратегій такого роду та

пріоритетності їх фінансування з метою забезпечення конкурентних

переваг на ринку

Дослідженням проблем інноваційного розвитку підприємств з

точки зору його активізації та розробки відповідної стратегії

присвячено наукові праці Т. В. Гринько, О. С. Єфремова,

А. С. Захарченкова, О. В. Корнух , В. А. Павлової та ін.

Інноваційна стратегія розвитку підприємства ‒ це комплекс цілей

і установок, правил прийняття рішень і способів перекходу

підприємства (фірми) з старого (наявного) стану в нове (цільове) стан

на основі впровадження інновацій ‒ технологічних, продуктових,

організаційних, управлінських, економічних, соціальних і

позиціонування підприємства на конкурентних ринках товарів і

послуг. Тобто інноваційна стратегія завжди виражається у визначенні

типу цільового поведінки підприємства на конкурентних ринках. Усе

різноманіття стратегій поведінки підприємстві на ринках інновацій

можна об’єднати в дві великі групи: стратегії активного

інноваційного поведінки створення нових ринків і стратегія

пасивного прямування за ринком інновацій [2]. За 2017 рік Україна

піднялася з 56-го на 50-е місце в рейтингу інноваційних країн [3].

Рейтинг складається з безлічі показників, кожен з яких також має свій

індекс. У підсумку, Україна отримала індекс 37,6. У минулому році

(2016) цей індекс становив 35,6. Відзначимо, Global Innovation Index

складається на основі аналізу десятків показників, які так чи інакше


115

стосуються інноваційної діяльності. Глобальний індекс формується за

рахунок показників діяльності суб’єктів господарювання на

мікрорівні, насамперед, підприємств.

Починаючи з 2008 року кількість підприємств, які займаються

інноваційною діяльністю, має неухильну тенденцію до зниження,

відповідно і кількість підприємств, які впроваджували інновації теж

скорочується [4]. Найбільш активно інноваціями займалися

підприємства хімічної і нафтохімічної промисловості та

машинобудування (відповідно – 31,4 % та 29,8 %); у видобуванні

неенергетичних матеріалів і у виробництві коксу та продуктів

нафтоперероблення питома вага інноваційно-активних підприємств

складала по 25 відсотків. Разом із тим, значно меншою, була частка

таких підприємств у целюлозно-паперовій промисловості і

видавничій справі (9,3 %), в металургії та обробленні металу (9,1 %),

у виробництві деревини та виробів з деревини (6,7 %), у виробництві

і розподіленні електроенергії, газу та води (5,5 %).

Поява інноваційної продукції, особливо на ринках з високим

ступенем конкуренції між виробниками та сприятливими умовами

поширення інноваційної продукції, стимулює інших виробників до

створення інноваційної продукції з аналогічними, або навіть кращими

характеристиками. Отже, розробка програми інноваційного розвитку

і, як наслідок, відповідної стратегії є базою формування

конкурентних переваг і стійкого фінансового стану підприємств

України. Послідовна активізація інноваційної діяльності

підприємства за всіма напрямами функціонування забезпечує

досягнення і зміцнення конкурентних позицій на ринку.


1. Орлова В. М. Стратегія інноваційного розвитку

підприємства // Економічний нобелівський вісник. –2015. – № 1. –

С. 79-85.

2. Алєксєєв І. В. Моделювання інноваційного розвитку

підприємств на стадії науково-технічної підготовки виробництва //

Інновації: Проблеми науки і практики: Монографія. – Х.: ВД

«ІНЖЕК», 2006. – 278 с.

3. Україна увійшла в ТОП-50 інноваційних країн. ‒ Дата

звернення: 05 листопада 2017 р. ‒ URL:

https://www.epravda.com.ua/news/2017/06/15/626071/

4. Статистична інформація 2017. ‒ URL: http:

//www.vn.ukrstat.gov.ua/index.php/statistical-information.html


116

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КОНКУРЕНЦІЇ

НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

Черній В. О., аспірант

Науковий керівник: Творонович В. І., к.е.н., доцент

Державний університет інфраструктури та технологій

Оцінка конкурентоспроможності здійснюється з метою найбільш

повного задоволення потреб клієнтури в перевезеннях при досягненні

необхідного рівня якості транспортного обслуговування.

Конкуренція на транспорті – економічний процес взаємозв’язку і

суперництва підприємств транспортного ринку з метою забезпечення

ефективних можливостей збуту продукції, задоволення потреб

клієнтури і одержання максимального прибутку [1, с. 23].

Рисунок 1 - Шляхи модернізації залізничного транспорту

Конкуренція в сфері залізничних вантажоперевезень є приблизно

в тридцяти країнах світу і існує в рамках трьох основних

інституційних структурах:

- конкуренція серед операторів вертикально-інтегрованих

залізничних маршрутів спільно з договірним правом доступу до

залізничних колій в конкретних пунктах відповідно до приватних

угод між залізничними компаніями (наприклад, в США);

- обов'язкові, але обмежені права доступу до інфраструктури

конкуруючих операторів, визначені національним законодавством;

права доступу, обмежені певними маршрутами і/або обставинами,

Розвинути

ефективну

залізничну

інфраструктур

у

Розвиток

надійні

комерційних

можливостей

Поліпшення

правової та

нормативної бази

Покращення

залізничної

мультимодальної

інфраструктури

Комерціалізація

перевезень

Залізничний

транспорт

Модернізація з/д інфраструктури

Модернізація/заміна рухомого

складу Інвестиції в ІТ

Поліпшення безтарних і

логістичних терміналів

Управління коридорами

залізничного сполучення

Спільний лізинг локомотивів

Підтримка інституційних

перетворень

МСФЗ / зміна в обліку

виробничих витрат

Поліпшення митного/

прикордонного контролю


117

існують в Канаді, Бразилії, Мексиці та Російської Федерації;

- загальні права доступу, санкціоновані політикою розширення

доступу до державних інфраструктурних мереж, як наприклад, в

країнах Європейського Союзу і в Австралії.

Рисунок 2 - Напрямки конкуренції на залізничному транспорті

В економічній літературі існує кілька підходів до оцінки

конкурентоспроможності. Окрему групу становлять методи, що

базуються на сукупному аналізі стану підприємства, в тому числі

транспортного, і прийомах структурного і функціонального аналізу.


1. Економіка транспорту: Навчальний посібник/ За заг. ред.

М. В. Макаренка. – К.: ДЕТУТ, 2014. –364с.

СПІВПРАЦЯ З КНР ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА ТА

РЕАЛЬНА НЕОБХІДНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Данильченко О. С., студентка

Науковий керівник: Андреюк Н. В., к.е.н., доцент

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Китайська Народна Республіка є стратегічним партнером

України. Китай володіє значними інвестиційними можливостями, які

додали б хороше фінансове підґрунтя до перетворення української

економіки. Але чи застосує Піднебесна свої інвестиційні можливості

Шляхи конкуренції при здійсненні залізничних

перевезень

Конкуренція на ринку вантажоперевезень Конкуренція за ринок перевезень

Конкуренція

вертикально

інтегрованих компаній

за маршрути

Пряма конкуренція

право доступу до

шляхів

Довгострокові

вертикально

інтегровані концесії

(як правило, з

вантажоперевезень)

Короткострокові

концесії на

здійснення

перевезень (як

правило,

пасажирських

перевезень) При наявності

договірних угод про

доступ до шляхів для

підвищення

ринкового охоплення

терміналів

При наявності обмежених

законних прав доступу до

шляхів для підвищення ринкового охоплення

терміналів

З або без контрактних

зобов'язань з доступу до

шляхів для "помірно виняткових прав"


118

до України в повній мірі, залежить від доброї волі і політичного

рішення української влади та вітчизняного бізнесу, а також

демонстрування Україною добропорядності щодо гарантування прав і

інтересів для китайських інвесторів.

Китайсько-українські дипломатичні відносини мають довгу та

непросту історію, якій вже 25 років. За ці роки відносини активно

розвивались, мали свої злети та падіння, і врешті досягли певних

успіхів. На мою думку, співробітництво українських підприємств з

представниками КНР сьогодні постає не лише однією з конкурентних

переваг вітчизняних суб’єктів господарювання, але і їх реальною

необхідністю. Так, сьогодні КНР пропонує нам руку допомоги, тож і

відповідь наша має бути гідною. Інвестуючи у різні галузі української

економіки, КНР вірить в наше майбутнє. Розглянемо декілька

прикладів потенційних галузей, які потребують плідної співпраці

України та КНР, наприклад аграрна.

«Потенціал китайського ринку, як експортного напряму для

вітчизняних аграріїв, є одним з найбільш нереалізованих, в

порівнянні з іншими країнами-імпортерами з топ-10», – відзначає

радник міністра аграрної політики В. В. Рутицька [1]. Китай

зацікавлений в експорті з України аграрної продукції, але за умови

гарантії її безпечності та якості. А Україна – в інвестиціях в

інфраструктурні та логістичні проекти. До того ж Шовковий шлях

розширить доступ вітчизняним аграріям не тільки на ринок Китаю, а

й в інші країни Азії.

Перейдемо до наступної не менш перспективної ніші –

промисловості. Один з найбільш потужних індустріальних центрів

Східної Європи – Харківщина – має найбільш прогресивну структуру

промисловості серед інших регіонів України. Голова Харківської

обласної державної адміністрації Ю. О. Світлична зазначає: «Ми

могли б запропонувати нашим китайським партнерам локалізувати на

території регіону промислове виробництво з використанням сучасних

технологій та іноземних інвестицій». Приєднання Харківщини до

реалізації проекту Шовкового шляху, який пов’язує ринки Європи і

Китаю, є ще однією конкурентною перевагою області для розміщення

спільних виробництв. Наші промислові гіганти готові здійснювати

постачання високотехнологічної промислової продукції для

китайських ТЕС [2].

Далі на конкретному прикладі розглянемо IT-галузь України. Не

секрет, що сьогодні вітчизняний IT-ринок розвивається переважно


119

силами іноземних гравців. Одним із них є Lenovo – міжнародна

компанія, заснована в Китаї. «Україна є важливим партнером для

Китаю. Багато компаній з КНР, які з початку кризи вирішили

продовжити свою діяльність в Україні, вірять в цю країну і бачать в

ній величезний потенціал. Компанія Lenovo вистояла і не втратила

позицій навіть в найскладніші для країни часи. Тому ми впевнені в

своєму майбутньому, і в майбутньому України», – заявляє Чжоу

Вейцзянь, голова представництва Lenovo в Україні. До того ж не

можна не відзначити той факт, що компанія регулярно ініціює та бере

участь в різного роду соціальних ініціативах в Україні, чим, по правді

кажучи, займається не кожна вітчизняна компанія [3].

Таким чином, сьогодні китайські компанії міцно закріпилися на

українському IT-ринку. Звичайно, дана співпраця може покращити

стан не лише певної галузі, але і стимулювати економіку України

загалом. Зважаючи на те, що КНР розглядає Україну у якості

альтернативного маршруту Шовкового шляху, з економічної точки

зору наша співпраця може бути взаємовигідною. Внаслідок цього

співробітництво українських підприємств із китайською стороною

може стати конкурентною перевагою вітчизняних суб’єктів

господарювання сьогодні і надати надможливості у бізнесі вже завтра

за умови гарантування відповідної якості цих відносин. Ми не маємо

права втратити цей шанс.


1. Нагодувати мільярд: що вітчизняні аграрії можуть

запропонувати ринку Китаю [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://sinologist.com.ua/wp-content/uploads/2017/04/ukrchina_2017_03_

04_A4_All.pdf

2. Міжрегіональне співробітництво України з КНР

[Електронний ресурс] – Режим доступу:http://docplayer.net/60125171-

Ukrayina-kitay-specialniy-vipusk-1-7-2017-oficiyni-vitannya-

strategichne-partnerstvo-mizhregionalne-spivrobitnictvo-ukrayini

3. Секрет успіху Lenovo в Україні – правильний підхід до

покупця [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://sinologist.com.ua/uk.


120

ОЦІНКА ВПЛИВУ СТЕЙКХОЛДЕРІВ НА ФОРМУВАННЯ

КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ТОРГОВЕЛЬНОГО

ПІДПРИЄМСТВА1

Нечипоренко Р. М., аспірант,

Чорток Ю. В., к.е.н., доцент


Питання діалогу із стейкхолдерами є важливим для ефективного

розвитку компанії. За міжнародним стандартом соціальної

відповідальності ISO 26000, «стейкхолдер» або заінтересована особа

– це особа або група осіб, яка має інтерес у будь-яких рішеннях або

діях організації [1].

Залучення стейкхолдерів – це діяльність щодо створення

можливостей для діалогу між компанією та одним або кількома її

стейкхолдерами з метою надання інформаційної бази для рішень

компанії.

Кожна компанія визначає своїх власних стейкхолдерів, їх

очікування і побажання. Зазвичай це: постачальники, дистриб’ютори,

споживачі, клієнти, державні органи, співробітники, суспільство,

страхувальники тощо.

За дослідженнями Центру «Розвиток КСВ» частіше компанії

враховують інтереси споживачів (84 %) та органів державної влади

(57 %), рідше недержавних організацій (14 %) та дослідницьких

організацій, навчальних закладів(20 %), бізнес-організацій (21 %) [1].

За допомогою аналізу стейкхолдерів можна визначити важливість

різних сегментів ринку, мотивацію покупців, засоби закупівлі

ресурсів та реалізації продукції, якість післяпродажного

обслуговування, організаційну культуру, їх ефективність та оцінити

конкурентні переваги суб’єкта господарювання.

Для підприємства ефективність збуту і оцінка споживачів є

життєво важливою, оскільки саме ці фактори в кінцевому рахунку

формують обсяг прибутку. Налагодження гарних стосунків з

дистриб’юторами формує цілий ряд конкурентних переваг для

виробника, отримання яких залежить від трьох аспектів у відносинах

з дистриб’ютором:

- Залучення самих дистриб'юторів. Вимір партнерства

1 Матеріал підготовлено в рамках НДР «Корпоративна соціально-екологічна відповідальність

для сталого розвитку: партнерство стейкхолдерів реального, фінансового та державного

секторів економіки» № державної реєстрації 0117U003933


121

конкретними показниками, наприклад, ступінь задоволеності

торгових точок і кінцевих споживачів, прибуток; спільне вирішення

проблем у логістичних ланцюгах, обізнаність про переваги товару

торгових представників тощо, тобто це допомога у веденні

ефективного бізнесу з обох сторін.

- Залучення кінцевих споживачів. Зворотній зв'язок від кінцевих

користувачів, надання широкої інформації про взаємодію з

продуктами виробника забезпечує здатність проникнення в ключові

проблеми, визначення переваг та недоліків продукту, частки ринку і

лояльності споживачів.

- Вибір правильних торгових представників. Торгові

представники часто служать обличчям бренду виробника, тому

ступінь їх поінформованості про товар відіграє ключове значення.

Пропонуючи дистриб'ютору інструменти, що допомагають найняти і

утримати хороших працівників, а також надання всієї необхідної

інформації є чудовою можливістю для створення партнерських

відносин.

Управління відносинами з дистриб'юторами має життєво важливе

значення для успіху обох сторін. Це партнерство може поліпшити

продажі та продуктивність обох організацій, і служити в якості

глибокого диференціатора в переповненому товарами і компаніями

ринку.

Система управління взаємодією зі стейкохолдерами – це система

менеджменту, побудована на принципі постійного вдосконалення,

планування, виконання та регуляторному аналізі ефективності її

функціонування [2].


1. Рибак С. М. Діагностика стейкхолдерів ТзОВ «Львівська пивна

компанія» / С. М. Рибак [Електронний ресурс]. – Режим доступу до

ресурсу: http://kerivnyk.info/2013/09/rybak.html.

2. Аммарі А. О. Класифікація стейкхолдерів на основі взаємних

очікувань / А. О. Аммарі // Актуальні проблеми економіки. – 2012. –

№ 8. – С. 150-155.


122

КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТОРГОВИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ

Іншина І. В., студентка Науковий керівник: Клімович І. М., стар. викладач


Актуальність даної теми обумовлена тим, що комерційна діяльність роздрібного торгового підприємства пов'язана з повсякденним життям, задоволенням потреб людини в товарах і послугах. За функціонуванням роздрібних підприємства, рівень розвитку торгівлі як галузі, судять за усіма соціальними і економічними реформами. У торгівлі виявляються як інтереси суспільства, так і інтереси кожної сім'ї, кожної конкретної людини. Визначальним напрямком зростання економіко-торгової галузі є розвиток комерційної діяльності торговельних підприємств.

Виходячи з виняткового значення комерційної діяльності роздрібного торгового підприємства стає цільовою настановою проведення досліджень цієї галузі в сучасних умовах, виявлення характерних особливостей і тенденцій розвитку, проведення оцінки та розробки висновків за темою дослідження.

Сучасна економіка розвивається досить динамічно, і це є наслідком того, що організації змушені постійно прогресувати, щоб не відставати від розвитку бізнесу. Сьогодні ринки настільки насичені товарами, що постачальникам доводиться буквально битися за покупців. Продукція або послуга, вироблена фірмою, повинна бути оптимальною з точки зору побажань клієнтів.

Сьогоднішні умови господарювання повністю змінює підходи до планування і контролю збутової діяльності підприємств.

Виявлено, що діяльність підприємства в області збуту і розподілу продукції повинна бути підпорядкована певним цілям: по-перше, забезпечувати доставку вироблених товарів в необхідній кількості вчасно у потрібне місце; по-друге, сприяти залученню уваги покупців до продукції фірм і стимулювати розширення її продажу кінцевим споживачам [1, с. 392].

Для вдосконалення функціонування роздрібної торгівлі можна запропонувати наступні заходи:

- розробка комплексної схеми формування замовлення на поставку;

- спрощення процедури замовлення і укладення договорів; - застосування новітніх технологічних схем поставок; - співпраця з диспетчерськими службами завезення, які


123

забезпечують постійний зв'язок між виробничою, оптової та роздрібної мережею.

Процес управління поставками повинен будуватися на основі системного підходу і включати комплекс логістичних операцій.

Сьогодні, коли добитися відмітної переваги на основі асортименту, цін, просування і розташування стає все важче, засобом маркетингового диференціювання стає підприємство в цілому.

Іншим напрямком удосконалення комерційної діяльності, яке можна порекомендувати для торгових підприємств є розширення спектру послуг, що надаються мережею магазинів. Наприклад, продаж товарів в Інтернет.

Одним з методів оптимізації в рекламній діяльності є використання різних каналів для масових комунікацій, передачі інформації та розповсюдження реклами. Засобами передачі інформації є телебачення, радіо, газети, журнали, кіно, Інтернет, зовнішня реклама.

За результатами проведеного аналізу можна зробити такі висновки: для вдосконалення комерційної діяльності підприємств були запропоновані рекомендації щодо покращення процесу управління поставками, торговельного обслуговування покупців і розвитку рекламної діяльності.

Література: 1. Гринів Б. В. Економічний аналіз торговельної діяльності: Навч.

посіб. / Б. В. Гринів. – Київ: Центр учбової літератури, 2011. – 392 с. 2. Чаплінська А. А. Значення аналізу у системі управління

товарами підприємств роздрібної торгівлі / А. А. Чаплінська, М. І. Уграк // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту. Економічні науки. – 2013. – Вип. 2. – С. 331 – 334.

ВПЛИВ ІНТЕРНЕТ-СЕРЕДОВИЩА НА ЦІНОУТВОРЕННЯ

ГОТЕЛЬНИХ ПОСЛУГ

Даниленко М. І., к.е.н., стар. викладач


Пошук балансу при встановленні ціни на готельні послуги є

складним етапом, що безпосередньо впливає на фінансові результати

діяльності підприємства готельного господарства та рівень його

конкурентоспроможності на ринку готельних послуг. Цінова політика

передбачає розроблення та встановлення економічно обґрунтованого

діапазону цін та техніки ціноутворення, умов платежів, системи


124

скидок, що впливають на лояльність споживачів та ефективність

діяльності підприємства [1].

Тенденції поширення інтернет-технологій створюють широкі

можливості для здійснення маркетингової діяльності у інтернет-

середовищі. Проте більшість науковців пов’язують таку діяльність з

реалізацією комунікаційної та збутової політики, не приділяючи

значної уваги впливу Інтернету на ціноутворення готельних послуг.

Зважаючи на специфіку здійснення цінової політики,

погоджуємося з позиціями учених, що сама технологія ціноутворення

у Інтернеті майже не відрізняється від ціноутворення поза межами

мережі, а позитивний вплив глобальної мережі виражається у

зниженні витрат на проведення маркетингових заходів шляхом

реалізації інтернет-маркетингу [2, с.25].

Поруч з цим варто зазначити, що здійснення цінової політики у

інтернет-середовищі характеризується гнучкістю та оперативністю.

Пошук цінової рівноваги у мережі максимально спрощений завдяки

наявності у інтернет-середовищі посередників, які формують

каталоги готельних послуг конкуруючих підприємств.

Зниження трудомісткості ціноутворення можливе за рахунок

використання сучасного програмного забезпечення моніторингу

ринку. Прикладами такого програмного забезпечення для

моніторингу конкурентного середовища є travelline.com, що дозволяє

визначити конкурентів та простежити зміну цін на готельні послуги у

одному інтерфейсі. Відстежити ціни на власний продукт у різних

джерелах збуту дозволяє застосування програми Channel Manager, що

відображає у вигляді зручної сітки вартість одного і того ж номеру на

власних інтернет-ресурсах підприємства готельного господарства.

Оскільки вітчизняний готельний ринок ще неповністю

сформований, варто зробити акцент на нерівномірності цін на

готельні послуги у одному конкурентному середовищі, що є особливо

помітним для споживачів готельних послуг завдяки транспарентності

інтернет-середовища. Як приклад, вартість номерів І категорії у

сегменті 4* на різних інтернет-ресурсах варіюється від 600 грн.

(«Супутник» м. Львів) до 2000 грн. («Морський» м. Одеса). Слід

виділити готельний ринок м. Харкова, де різниця середньої вартості

номерів на підприємствах готельного господарства категорій 4* та 3*

не є особливо відчутною.

Ще одним фактором впливу інтернет-середовища на політику

ціноутворення є збільшення кількості посередників між


125

підприємством та потенційним споживачем, які забезпечують збут

готельних послуг у режимі онлайн. Формально співпраця з іншими

суб’єктами готельного ринку проводиться на цілком прозорих

умовах: підприємство готельного господарства встановлює ціну на

готельні номери, а діяльність посередників базується на отриманні

комісійних від готелю, що проходить лише у разі реалізації готельних

послуг. Проте на практиці багатьма інтернет-системами бронювання

встановлюється «гарантія найкращої ціни». У зв’язку з цим окремі

інтернет-системи бронювання при підписанні контрактів висувають

вимогу щодо неможливості підприємством встановлення нижчої ціни

на власному веб-сайті, ніж на ресурсах системи дистрибуції.

Зазначене призводить до формування цінового паритету на готельні

послуги та не дозволяє підприємству швидко реагувати на зміну цін у

конкурентному середовищі. Чим з більшим числом посередників

співпрацює готель, тим більше ускладнюється цей процес.

Отже вплив глобальної мережі Інтернет на цінову політику

підприємств готельного господарства носить досить виражений

характер, який може як надавати суттєву допомогу у моніторингу цін

та допомагати економити фінансові ресурси, так і вказувати

споживачеві на недоліки у діяльності готелю.


1. Магалецький А. В. Формування маркетингової політики

підприємств готельного господарства: дис. канд. ек. наук: 08.00.04/

А. В. Магалецький. – Київ, 2011. – 230 с.

2. Поликарпов А. Н. Глобализация бизнеса и интернет-

маркетинг: дис. канд. эк. наук: 08.00.14 / А. Н. Поликарпов. – Москва,

2004. – 225 с.

ВИЗНАЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Гребінська С. І., к.е.н., викладач вищої категорії


Конкуренція є органічною рисою ринкової економіки і

передбачає наявність на ринку значної кількості незалежних

продавців і покупців, можливість цих суб’єктів ринку вільно входити

і залишати його. На конкурентному ринку успішно можуть

функціонувати лише конкурентоспроможні підприємства.

В ринкових умовах висока конкурентоздатність суб’єктів


126

господарювання є запорукою отримання високого і стабільного

прибутку. Розуміючи це, вітчизняні підприємства в умовах жорсткої

конкурентної боротьби ставлять перед собою такі цілі: задоволення

потреб, існуючих на ринку, отримання максимального прибутку і

збільшення обсягів збуту, розширення частки внутрішнього і

зовнішнього ринку, забезпечення необхідного рівня якості та ціни

продукції, що виробляється, впровадження нових технологій тощо.

Конкурентоспроможність – це складна економічна категорія, яка

виражає результат взаємодії всіх елементів системи внутрішніх

(виробничих, економічних, науково-технічних та ін.) і зовнішніх

(життєутворюючих, адаптивних) відносин між промисловими

підприємствами з приводу можливості реалізації даного виду

продукції на конкретному ринку чи його сегменті (рис. 1).

Рисунок 1 – Структура поняття конкурентоспроможності підприємства [1, с. 15]

Конкурентоспроможність підприємства значною мірою залежить

від конкурентоспроможності галузі, регіону функціонування та

економіки України в цілому, які формують конкурентне середовище.

Останнє у свою чергу визначає умови, взаємодію та характер

суперництва між суб’єктами підприємницької діяльності.

Для визначення конкурентоспроможності підприємства можна

використати один із наступних методів [1, с. 188-189]:

1) стратегічний дью-ділідженс – ретельна діагностика, що

необхідна підприємству для дослідження усіх аспектів господарсько-

фінансового стану підприємства, після чого виявляються шляхи

отримання коштів для реалізації санаційних процедур і підготовки

інвестиційних проектів;

2) діагностичний бенчмаркинг – вивчення схожих і однакових

бізнес-процесів на прикладі інших успішних підприємств для

проведення їх порівняння зі своєю діяльністю, а також виявлення

слабких місць, визначення факторів успіху за параметрами: репутація

Конкуренто-

спроможність

підприємства

Внутрішні характеристики

конкурентоздатності

Рентабельність

виробництва

Цінова еластичність

попиту

Частка ринку (сегменту)

Зовнішні характеристики

конкурентоздатності


127

підприємства, технології виробництва, якість товарів, ціна продукції,

нові продукти, канали збуту товарів, віддаленість від джерел

сировини та ін.;

3) нечітко-множинний метод – висновок щодо діагностики

підприємства робиться на основі нечітких понять, які допомагають

моделювати виробничі, фінансові, інвестиційні, комерційні аспекти

діяльності;

4) метод економічних нормалей – розрахунок «золотого правила

економіки»: темпи росту балансового прибутку та обсягу реалізації.

Вітчизняні підприємства можуть застосовувати один або декілька

методів для визначення власного рівня конкурентоспроможності, що

в подальшому сприятиме залученню інвестиційного

підприємницького капіталу та допоможе реалізувати антикризові

заходи.


1. Конкурентоспроможність підприємства: оцінка рівня та

напрями підвищення : [монографія / за заг. ред. О. Г. Янкового]. –

Одеса : Атлант, 2013. – 470 с.

ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ЯК

ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ


Громова Ю. С., студентка



Нова система світогосподарських зв’язків, основою якої є

розвинена інфраструктурна інформація, економіка знань, інтенсивний

розвиток науки, техніки та технологій, змушує генерувати нові

джерела конкурентних переваг та економічної ефективності

діяльності сучасних підприємств. Людський потенціал, знання,

інфраструктурні та ринкові активи стають пріоритетом розвитку

підприємств. Саме інвестиції у нематеріальні, неявні активи та

ефективне їх використання сьогодні є ключовою запорукою


Значний науковий внесок у дослідження теоретичних і

практичних проблем формування і розвитку інтелектуального

капіталу зробили зарубіжні та вітчизняні вчені, науковці, економісти:


128

Е. Брукінг, Є. Дихтль, Дж. Гелбрейт, Ф. Котлер, К. Е. Лінн,

Дж. Майєрс та інші.

При сучасному рівні розвитку суспільства підвищення

конкурентоспроможності підприємства є одним із найважливіших

завдань, від вирішення якого залежить ефективність та успішність

його діяльності. Конкурентоспроможність підприємства – це

спроможність досягати поставлених цілей за наявності певних

конкурентних переваг та усвідомлення їх цінності споживачем. Є два

основні види конкурентних переваг – низькі витрати та

диференціація. Тобто компанія може отримати конкурентні переваги

як ціновими, так і неціновими методами. Інструментом цінового

методу є спроможність підприємства розробляти, випускати,

просувати та продавати продукцію з меншими витратами, що

дозволяє встановлювати нижчі, ніж у конкурентів ціни. Нецінові

методи спрямовані на підвищення споживчої вартості продукції; їх

складніше скопіювати, що дозволяє досягти довгострокових переваг

над конкурентами. Отже, основою успіху підприємства у конкуренції

є його ресурси та компетенції. Саме вони лежать в основі формування

конкурентних переваг і забезпечення конкурентоспроможності.

Узагальнення поглядів провідних вчених у галузі управління

конкурентоспроможністю підприємств і аналіз діяльності окремих

вітчизняних підприємств показали, що формуванню ефективної

конкурентної стратегії повинна передувати оцінка

конкурентоспроможності підприємства. Це має бути саме комплексна

оцінка, яка включає всі основні характеристики діяльності

підприємства. Проте, оскільки за останні роки акценти стосовно

значущості факторів конкурентоспроможності зміщуються від

матеріальних до нематеріальних, варто, здійснюючи комплексну

оцінку, враховувати ефективність використання інтелектуального

капіталу як одного із найважливіших факторів


До основних елементів інтелектуального капіталу належать:

людський, клієнтський та структурний, який, у свою чергу,

складається з інтелектуальної власності та активів інфраструктури.

Трансформація інтелектуального капіталу в інноваційний продукт,

придатний для виробництва і ринку, є найважчим етапом ланцюга,

що пов’язує науку і винахідника зі споживачем. При цьому, потрібно

враховувати домінанти ринку, потреби споживача і мати досвід

технологічного підприємництва. До основних проблем дослідження


129

категорії поняття «інтелектуального капіталу» також можна віднести

капітал фірми чи організації та наявність «спеціалістів-

креативщиків», оскільки тим фірмам, які не можуть придумати щось

нове, потрібно мати або великі кошти, або творчих людей.

Інтелектуальна праця в сучасному суспільстві має великий попит, а

проблема багатьох підприємств полягає в тому, що, залучаючи

недостатню кількість коштів на покращення фінансового становища,

підприємці самі нехтують своїми прибутками і репутацією на

економічному ринку.

Таким чином, підсумовуючи, можна зробити висновок, що

інтелектуальний капітал відіграє важливу роль у сучасному

суспільстві не тільки тому, що просто потрібний, але й для того, щоб

власники підприємств могли отримувати. Розвиток інтелектуального

капіталу сприяє забезпеченню конкурентоспроможності, оскільки

його використання суттєво впливає на здобуття конкурентних

переваг та отримання економічного ефекту.

ОЦІНКА ТА ПЛАНУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ЧАСТИНА

УПРАВЛІНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Гончарова А. Д., студентка

Науковий керівник: Лаптєва В.В., к.е.н., стар. викладач


Основною умовою успішного функціонування підприємства на

ринку, збільшення його ринкової вартості в перспективі є

формування і підтримання його конкурентоспроможності, випуск

продукції і послуг, що володіють конкурентними перевагами. Тому

обов’язковим напрямом діяльності підприємства повинно бути

розроблення ефективної системи управління

конкурентоспроможністю як самого підприємства, так і окремо

конкурентоспроможністю виробленого продукту або послуг,

початковим етапом якої є саме планування.

Під плануванням конкурентоспроможності продукції доцільно

розуміти вид управлінської діяльності, який спрямований на

перспективне визначення сукупності порівняльних переваг продукції,

поєднання яких сформує для неї більш стійкі позиції на певному

ринку у відповідний період часу [1].


130

У практиці і теорії існує кілька методів оцінки конкурентоспро-

можності товарів: за обсягом продажу, комплексу показників

конкурентоспроможності, відносним показником у порівнянні з

еталоном, інтегральним індексом конкурентоспроможності. Порядок

оцінки конкурентоспроможності товару (послуги):

- формування цілей і завдань оцінки конкурентоспроможності;

- аналіз конкурентного середовища та виявлення товарів-

конкурентів;

- вибір товарів-аналогів та номенклатури критеріїв оцінки

(споживчих чи економічних);

- визначення значень вимірюваних показників аналізованого і

базового товарів-конкурентів;

- розрахунок інтегрального індексу конкурентоспроможності з

урахуванням вагових коефіцієнтів і значень показників

конкурентоспроможності товару (послуги);

Для визначення інтегрального показника (індексу)

конкурентоспроможності товару (послуги) показниками по їх

значущості присвоюються вагові коефіцієнти (для різних товарів

можуть бути різними), сума яких становить 1 [2].

За однією з методик конкурентоспроможність товару можна

оцінити за допомогою інтегрального показника К, який

розраховується за формулою [3, с.75]:

en

cn

I

IK (1.1)

де Icn – індекс споживчих параметрів (індекс якості);

Ien–індекс економічних параметрів (індекс цін споживання).

Перспективне (планове) оцінювання конкурентоспроможності

продукції може здійснюватися у порівнянні з існуючими

конкурентами, або еталонним товаром або послугою. Відповідно до

цього виокремлюють конкурентне планування та теоретико-еталонне.

Однією з головних проблем є неналежне ставлення власників та

управлінців підприємств до процесу прогнозування та планування

конкурентоспроможності їх продукції. При цьому планування

досягнення певного рівня конкурентоспроможності не здійснюється

цілеспрямовано, системно та комплексно, що не створює умов для

планомірного, поступового зміцнення ринкових позицій на ринку [1].

Плануючи рівень конкурентоспроможності власної продукції,

власникам необхідно прогнозувати та планувати також подальші

кроки та дії своїх конкурентів щодо їх продукції, що значно


131

ускладнює процес планування. Отже, вивівши тактичне та стратегічне планування конкуренто-

спроможності продукції на якісно новий професійний рівень, шляхом ретельнішого планування, можна точніше спрогнозувати результати діяльності підприємства, що призведе до зменшення вразливості до змін та збільшення його ефективності.

Література: 1. Кузьмін О. Є. Конкурентоспроможність підприємства:

планування та діагностика: монографія / О. Є. Кузьмін, О. Г. Мельник, О. П. Романко. – Івано-Франківськ, 2011. – 182 с.

2. Савкіна Р. В. Планування на підприємстві [Електронний ресурс] / Р. В. Савкіна. – Режим доступу до ресурсу: https://studme.com.ua/11530104/finansy/planirovanie_na_predpriyatii.htm

3. Кузьмін О. Є. Основи менеджменту / О. Є. Кузьмін, О. Г. Мельник. –[вид. 2-ге,випр., доп.] –К.: «Академвидав», 2007. – 464с.

ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ РЕПУТАЦІЇ

ТОРГОВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ Грабчак В. І., аспірант

Науковий керівник: Федулова Л. І., д.е.н., професор Київський національний торговельно-економічний університет

Загальні тенденції розвитку торгівлі в сучасних умовах, у

контексті прояву глобалізаційних викликів у світовій економіці, демонструють зміну підходів до управління торговельними підприємствами. Обумовлено це, насамперед тим, що споживачі орієнтуються на репутацію підприємства торгівлі та інновації, які воно використовує.

У цьому контексті, в процесі дослідження нами виявлено такі тенденції формування репутації підприємств торгівлі:

1. Репутація залежить від наявності достатньої кількості інформації в мережі Інтернет, що має велике значення для споживача. Сьогодні більшість торгівельних мереж відкривають онлайн-майданчики та використовують безліч різноманітних додатків, за допомогою яких споживач має змогу ознайомитись з інформацією про товар, саме підприємство, кількість та розташування магазинів або складів; оцінити відгуки інших стейкхолдерів тощо. Що ж стосується малих підприємств торгівлі, то вони використовують для


132

надання інформації про товари, магазини та інформацію про себе, маркетплейси – майданчики, на яких споживач може порівнювати та купувати товари відразу від декількох підприємств торгівлі, (наприклад, Amazon та Alibaba Group) [1].

2. Важливим для формування та підвищення рівня репутації підприємства торгівлі стає використання різноманітних інноваційних маркетингових інструментів для залучення більшої кількості споживачів, до яких можна віднести, наприклад, контент-маркетинг (зокрема, його різновид – навчальний маркетинг – безкоштовне навчання споживачів поводженню з товарами, які пропонує підприємство) [2], майстер-класи, трейд-маркетинг (спрямований на підвищення ефективності взаємодії усіх суб'єктів дистриб'юторського ланцюжку, від виробника до споживача продукції) [3] тощо.

3. Ключовим аспектом підвищення репутації торговельних підприємств торгівлі є їх модерновість та сучасність, саме тому вони проводять постійний моніторинг популярних та нових товарів у своїй сфері діяльності; прагнуть обладнати торгові точки безготівковими терміналами, розробляють/поновлюють програми лояльності тощо.

4. Репутація підприємства торгівлі для споживачів залежить від емоційної привабливості, отже досить важливо підприємствам торгівлі формувати фірмовий стиль, розробляти власний дизайн торговельних приміщень, вдало поєднувати основні правила мерчендайзингу у торгових залах тощо, що сприяє формуванню у покупців позитивних вражень та слугує причиною їх повернення до підприємства.

5. Найважливішим чинником репутації підприємства торгівлі є якість продукції, отже жорсткий контроль за термінами зберігання товарів, обслуговуванням та дотриманням вимог нормативних документів залишається ключовим фактором формування репутації підприємства торгівлі.

В умовах упровадження сучасних інформаційних технологій кордони між видами підприємств стають менш помітними, проте особливості репутації торговельних підприємств все ж таки вирізняються серед інших. Виявлені загальні тенденції демонструють необхідність сфери торгівлі постійно упроваджувати новітні результати розвитку науки та технологій, використовувати інноваційні підходи в маркетингу та менеджменту, що в кінцевому підсумку забезпечить посилення репутаційного рівня кожного підприємства й, відповідно, сприятиме залученню значної кількості споживачів та підвищення конкурентоспроможності.


133

Література: 1. Українська асоціація рітейлу [Електронне джерело] –

Режим доступу: https://rau.ua/uk/novyni/chto-takoe-marketplejsy/ 2. Контент-маркетинг как инструмент увеличения продаж

[Електронне джерело] – Режим доступу: https://web-likbez.com/posts/kontent-marketing-kak-instrument-uvelicheniya-prodazh/

3. Трейд-маркетинг: его инструменты и стратегии. Акции торгового маркетинга [Електронне джерело] – Режим доступу: https://koloro.ua/blog/brending-i-marketing/trejd-marketing-ego-instrumenty-i-strategii.-akcii-torgovogo-marketinga.html

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК – ОСНОВА

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Качор М. Б., студентка

Науковий керівник: Юшкевич О. О., к.е.н., доцент Житомирський державний технологічний університет

Інноваційні технології є найбільш раціональним простором для

розміщення фінансових ресурсів, а інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства – сприяє його розвитку, стимулює збільшення обсягів продажу і доходності, а також дозволяє впровадити нові товари та послуги на ринок, створюючи конкурентне середовище. Оскільки конкурентні переваги визначаються набором характеристик та властивостей товарів, що створюють для підприємства конкретні переваги над іншими конкурентами. Інвестування в інноваційний сектор дозволяє забезпечити комерціалізацію підприємства, що сприяє збільшенню доходів. У зв’язку з цим актуальною є проблема завоювання та утримання більшої частки ринку та досягнення переваг над конкурентами.

Менеджмент будь-якого підприємства повинен завжди виходити з того, що тільки на основі впровадження у виробництво нововведень вдається використовувати сучасну технологію та організацію виробництва, підвищувати якість продукції та послуг, забезпечувати успіх і ефективність діяльності підприємства. Вирішення цих завдань вимагає залучення не тільки новаторського, але й підприємницького підходу, суттю якого є пошук можливості ринкової реалізації майбутніх інновацій.

Інвестиційна діяльність підприємства являє собою процес обґрунтування та реалізації найбільш ефективних форм вкладень


134

капіталу, направлених на розширення економічного потенціалу підприємства. [1] Ефективна інвестиційна діяльність неможлива без продуманої інвестиційної політики підприємства, яка має вирішальне значення для його функціонування не залежно від розмірів, галузевої належності, правової форми та інших особливостей. Інвестиції займають ключове місце в розвитку економічних процесів, є одним із факторів економічного росту та оновлення підприємства. Активізувати інвестиційну діяльність підприємства можливо, виконуючи наступні умови: приділяти значну увагу інвестиційній привабливості галузі, формувати сприятливий інвестиційний клімат галузі, в якій функціонує підприємство.

Глобалізація країн в світовий економічний простір, характерною особливістю якого є високий рівень конкуренції, вимагає переходу від екстенсивної моделі економіки до інноваційної моделі розвитку господарства. Інноваційна діяльність тісно пов’язана з інвестиційною, так як серйозні інновації неможливі без великих інвестицій, а ефективні інвестиції – без інновацій. [2]

Інноваційна активність в сучасних умовах залежить в першу чергу від науково-технічного потенціалу підприємства, що включає в себе: науково-технічні та інженерні кадри, креативно мислячих менеджерів, адекватну матеріально-технічну базу, високоорганізовану систему інформаційного забезпечення та управління розвитком телекомунікацій в економіці.

З урахуванням важливості інвестиційної складової інноваційного процесу, можна зробити висновок про доцільність інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку підприємства в сучасній економіці, яка базуватиметься на поєднанні наступних компонентів: комплексна механізація та автоматизація, електрифікація, комп’ютеризація виробництва, впровадження нових матеріалів, освоєння нових технологій, відповідність діяльності засадам сталого розвитку.

Слід зауважити, що підприємства з метою постійного розвитку змушені за рахунок зростання своїх інноваційних можливостей вишукувати найкращі способи задоволення запитів клієнтів. А це, в свою чергу, є основною причиною їх незмінного прагнення виводити на ринок продукти, здатні створювати нову цінність як для постійних клієнтів, так і нових покупців та мати конкурентоспроможні переваги на ринку.

Література: 1. Мальщукова О. М. Проблеми розробки інвестиційної

політики підприємства / О. М. Мальщукова. // Питання інноваційної


135

економіки. – 2011. –№4. – С. 29-38. 2. Дегтярова Ю. В. Методи управління інноваційно-

інвестиційною діяльністю підприємства в умовах ризику: монографія / Ю.В. Дегтярова – Краматорськ, ДГМА, 2010 р. – 124 с.

РОЛЬ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ В ЕФЕКТИВНОМУ

РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ Каличева Н. Є., к.е.н, доцент

Український державний університет залізничного транспорту За умов сучасної економічної невизначеності підприємствам

транспортної сфери дуже важко розвиватися, адже відсутність економічного прогресу призводить до зниження обсягів виробництва та до падіння масштабів перевізної роботи.

Прагнення підприємств галузі подолати ринкові бар’єри за рахунок змін стратегічних напрямів діяльності дає їм можливість повністю або частково уникати економічних ризиків. І одним з таких шляхів є правильне використання власних конкурентних переваг.

Конкурентоспроможність транспортних підприємств, наприклад залізничної сфери, досягається на основі вибору такої системи управління, за якої підприємства залізничного транспорту могли б адаптуватися до різних негативних факторів зовнішнього середовища та нарощувати наявні конкуренті переваги на ринку транспортних послуг.

На сьогоднішній день, на жаль підприємства галузі, опираються на досить вузьке, виробниче, коло конкурентних переваг, що досить різко звужує їх конкурентні можливості. Як показує світовий досвід, ефективний розвиток підприємства має опиратися не лише на власні виробничі потужності, а й на внутрішній попит, розроблення довгострокових стратегічних рішень та можливості конкурентної боротьби з іншими підприємствами.

Звісно, що вітчизняним підприємствам залізничного транспорту, які завжди підпорядковувалися центральним органам управління, досить важко перелаштуватися на ринкові механізми роботи тим більше, що їх діяльність досить тісно пов’язана між собою.

Отже, ефективний розвиток підприємств транспортного сектору має ґрунтуватися на стратегічних підходах їх тісної взаємодії для утримання наявних та створення нових конкурентних переваг, що має виражатися в активізації інвестиційного та інноваційного процесів їх розвитку.


136

АУТСОРСИНГ ПЕРСОНАЛУ ДЛЯ ТОРГОВЕЛЬНОГО


Халабуда М. О., студент

Науковий керівник: Огієнко С. О., к.е.н., доцент


Сьогодні стає все більш актуальною така послуга як логістичний

аутсорсинг. В силу індивідуальності кожного підприємства чітко

розділити ринок на тих, кому вигідний аутсорсинг, а кому ні,

неможливо. Аутсорсинг вигідний як підприємствам, які надають дані

послуги, так і тим, хто користується ними. В аутсорсингу приваблює

те, що провайдер послуг здатний забезпечити економію та більш

високий їх рівень за рахунок спеціалізації, більш дешевої робочої

сили або ефекту масштабу. Аутсорсинг дозволяє економити ресурси

організації і, як наслідок, знижувати її витрати.

Аутсорсинг, його переваги і недоліки, еволюцію досліджували у

своїх працях такі науковці, як: П. Дейв, І. Ємельянов, Т. Карпова,

М. Конбой, І. Неуров, В. Рогуленко, І. Сіняєва, Н. Чухрай та інші.

Логістичний аутсорсинг – це придбання логістичних послуг у

третьої сторони. Суть послуги полягає в зниженні витрат компанії

при реалізації ланцюжка поставок товару за рахунок залучення в

бізнес-процеси кваліфікованого логістичного оператора [1].

В будь-якій компанії найціннішим з ресурсів є кадровий. Однак

набір постійного штату пов'язаний з певними труднощами.

Сформувати штат, не витративши зайвих грошей і часу, можна за

допомогою аутсорсингу персоналу. Набір персоналу за схемою

аутсорсингу має свої плюси і мінуси. У роздрібній торгівлі його

зазвичай використовують для закриття позицій низько

кваліфікованих працівників: касирів, мерчендайзерів, працівників

складу та ін.

Які плюси і мінуси можна виділити в аутсорсингу персоналу для

роздрібної торгівлі?

Плюси економічні і не тільки [2]:

- економляться час і трудові витрати співробітників служби

персоналу вашої власної компанії;

- за рахунок скорочення штатного персоналу можна отримати

серйозну економію на податках і обов'язкових виплатах. За

«аутсорсингових» співробітників платить компанія, що надає

персонал;


137

- за рахунок звільнення внутрішніх ресурсів ви можете зосередитися на штатному персоналі, його навчанні, розвитку.

Ризики при виборі аутсорсингу: - не відповідність рівня необхідного компанії замовнику,

співробітника залученого «з боку»; - вірогідне зниження рівня сервісу, оскільки відповідальність і

лояльність тимчасового персоналу набагато нижче, ніж у постійних працівників;

- небажаним наслідком можуть стати недостачі або розкрадання. Аби цього остерегтись, в договорі між рітейлером і аутсорсинговою компанією слід прописувати варіанти вирішення таких проблем;

- тільки невелика кількість компаній-провайдерів аутсорсингових послуг здатна забезпечити замовників необхідним персоналом в повному обсязі і в обумовлений термін – можуть виникнути проблеми «неповного комплекту». Наприклад, магазину терміново потрібні 15 працівників складу, а компанія може надати тільки 10. При цьому втрати замовника від простою можуть бути вище, ніж штраф, який заплатить той, хто «недопоставив» персонал.

Незважаючи на всі перераховані вище ризики, аутсорсинг постійно затребуваний компаніями рітейлерами – при всіх ускладненнях він залишається зручним і ефективним способом вирішення кадрового питання. Найчастіше в роздрібному магазині на аутсорсинг передаються логістичні функції, які включають в себе роботи, пов'язані з рухом товарів від виробника до конкретної торгової точки. При цьому окремо варто виділити транспортування товарів і їх складське обслуговування.

Можна зробити висновок, що аутсорсинг персоналу – це надання можливості найму співробітників на тривалий період у вигляді послуги, а не набору окремих працівників. Це значна економія грошей, оскільки наймані співробітники не перебувають в штаті компанії-замовника, їм не потрібно платити відпускні та премії, забезпечувати соцпакетом тощо. Зберігаючи час і гроші, йде стимулювання розвитку свого бізнесу.

Література: 1. Аникин Б. А. Коммерческая логистика / Б. А. Аникин,

А. П. Тяпухин. – М.: Проспект, 2013. – 432 c. 2. Cиняев В. В. Обоснование экономической

целесообразности выбора услуги аутсорсинга в сфере розничной торговли / В. В. Синяев // Торгово-экономический журнал. – 2015. – № 2. – С. 197-212.


138

ОЦІНКА ІМІДЖУ ПІДПРИЄМСТВА-РОБОТОДАВЦЯ ДЛЯ

ФОРМУВАННЯ ЙОГО КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ НА

РИНКУ ПРАЦІ

Кобізєв Б. Є., студент

Науковий керівник: Величко Я. І., асистент


В сучасних умовах старі стратегії і форми роботи підприємств на

ринку праці стають не ефективними, тому виникає новий рівень

конкурентної боротьби серед роботодавців – іміджевий. При цьому,

одним з найголовніших та важливіших елементів процесу

формування іміджу підприємства на ринку праці є проведення його

оцінки.

Зазвичай, при вивченні іміджу підприємства-роботодавця з

метою виявлення сформованих у свідомості здобувачів його образу і

ставлення до нього, застосовують якісні методи дослідження

(наприклад, фокус-групи, глибинні інтерв'ю, напівформалізоване

інтерв'ю). Однак застосування тільки якісних методів не дозволяє

розглянути об'єкт оцінювання цілісно, тобто виявити і визначити

значимість і взаємозв'язок усіх його характеристик [1]. Якісні методи

в дослідженнях іміджу будь-якого об’єкта найчастіше

використовуються на початковій стадії. Головна мета використання

якісних методів оцінки – зібрати початкові дані про досліджуваний

об’єкт, створити описову базу і шкали для проведення подальшої

кількісної оцінки, побудувати гіпотези для їхньої подальшої

перевірки. Використання ж кількісних методів дослідження

дозволить провести більш глибоке дослідження і отримати якісні і

об'єктивні результати. Вони застосовуються для оцінки значущості

якісних характеристик об’єкта, отриманих в ході попередньо

проведених якісних досліджень, а також для перевірки складених

раніше і представлених досліднику гіпотез на адекватність.

Кількісні методи у вивченні іміджу організації на ринку праці

дозволять отримати: профіль підприємства-роботодавця з основних

превалюючих характеристик в його сприйнятті різними

зацікавленими категоріями, динаміку показників іміджу, карти

позиціонування іміджу підприємства на ринку праці в зіставленні з

його основними конкурентами.

В основу запропонованої методики оцінки іміджу роботодавця

покладено індикаторний і бальні підходи, для цього спочатку


139

виявляються індикатори, що характеризують підприємство як

роботодавця на поточний момент, а потім формуються показники для

оцінки і проводиться оцінювання з використанням рейтингових і

бальних методів. Розраховується інтегральний показник

сформованості іміджу підприємства-роботодавця на ринку праці за

елементами комплексу маркетингу персоналу «7Р» [2] і комплексний

показник результативності його комунікацій. Вони використовуються

для прийняття подальших рішень при виборі пріоритетних напрямків

в процесі формування іміджу підприємства та його конкурентних

переваг на ринку праці.


1. Торчинский М. Исследование факторов привлекательности

компаний-работодателей: методы, аудитории, результаты /

М. Торчинский. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://hrbrand.ru/dialogues60.php.

2. Гладка О. І. Обґрунтування елементів комплексу

маркетингу персоналу / О. І. Гладка// Вісник економіки транспорту і

промисловості: зб. наук.-практ. статей – Вип. 38. – Х: УкрДАЗТ, 2012.

– С. 343-348.

СУЧАСНІ МЕТОДИ ТА МЕХАНІЗМИ ОЦІНКИ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ

ПІДПРИЄМСТВ

Котенко С. І., аспірант

Науковий керівник: Швіндіна Г. О., к.е.н., доцент

ННІ ФЕМ Сумський державний університет

Конкуренція та конкурентоспроможність промислових

підприємств є об’єктом ретельного вивчення економістів всього світу

на протязі багатьох років. Розвиток ринкових відносин та загострення

конкурентної боротьбі в різних галузях дали поштовх у появі нових

методів та механізмів оцінки показника конкурентоспроможності.

Оцінка конкурентоспроможності будь-якого підприємства є

важливою складовою, насамперед, для оцінки загального

економічного потенціалу організації, для виходу на зовнішні ринки,

для вирішення питань збутової та маркетингової політики.

Єдиної методики для оцінки такого показника на промисловому

підприємстві не існує. Найчастіше, сучасні промислові підприємства


140

для оцінки своєї конкурентоспроможності застосовують такі методи

та стратегії, які можна розділити на 2 групи:

1. Якісні методи оцінки конкурентоспроможності.

2. Кількісні методи оцінки конкурентоспроможності.

Якісні методи оцінювання в загальних випадках мають низький

ступінь математичної формалізації. Таким методам властива

трудомісткість реалізації та дискретність оцінки.

Кількісні методи дають можливість оцінювати реальні шанси

підприємств у конкурентній боротьбі за привабливі зони

господарювання та приймати стратегічно виважені управлінські

рішення [1-3].

В сучасній економіці існує безліч методів та методик оцінки

показників конкурентоспроможності промислових підприємств, але

більшість з них є вузькоспеціалізованими, і таки методи потрібно

застосовувати лише в комплексі з іншими, більш загальними

методиками оцінки.

Сучасні науковці пропонують виокремлювати наступні групи

методів [4], а саме методи:

- засновані на аналізі порівняльних переваг;

- що базуються на теорії рівноваги фірми і галузі;

- побудовані на основі теорії ефективної конкуренції;

- засновані на теорії якості товару;

- побудовані на основі матриць;

- інтегральні;

- засновані на теорії мультиплікатора;

- засновані на визначенні позиції в конкуренції з точки зору

стратегічного потенціалу підприємства;

- засновані на порівнянні з еталоном.

Закордонна практика оцінки конкурентоспроможності схожа на

вітчизняну, але існує багато відмінностей в економіці країн та в рівні

економічного розвитку, що, в свою чергу, дуже сильно впливає на

механізм та вибір методів оцінки рівня конкурентоспроможності

промислових підприємств.

Для промислових підприємств характерне використання методів,

які базуються на визначенні конкурентоспроможності окремих

підрозділів, продуктів, та напрямів діяльності.

Застосування лише одного-двох методів може дати однобокий

результат, оцінити конкурентоспроможність лише певних критеріїв, а

не підприємство в цілому. Тому для комплексної оцінки потрібно


141

використовувати не один десяток показників, які, в свою чергу,

відображають більшість факторів впливу на підприємство як в мікро-,

так і в макрокліматі.


1. Портер М. Конкуренция: перевод с англ. / М. Портер. – М.:

Изд. дом «Вильямс», 2003. – 496 с.

2. Фатхутдинов Р. А. Стратегический маркетинг /

Р. А. Фатхутдінов. – М. : Интел-Синтез, 2000. – 640 c.

3. Фатхутдинов Р. А. Конкурентоспособность: экономика,

стратегия, управление / Р. А. Фатхутдінов. – М. : ИНФРА-М. – 2000.

– 312 с.

4. Иванов Ю. Б. Конкурентоспособность предприятия: оценка,

диагностика, стратегия : монография / Ю. Б. Иванов, А. Н. Тищенко,

Н. А. Дробитько. – Х. : ХГЭУ, 2003. – 349 с.

5. Рибницький Д. О. Сучасні підходи до оцінювання

конкурентоспроможності підприємства / Д. О. Рибницький,

Т. А. Городня // Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.9.

– С. 227-233.

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ БАНКУ ТА ЇЇ ОЦІНКА

Коваль А. М., студентка

Науковий керівник: Демчук Н. І., д.е.н.,професор

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет

Банківська конкуренція являє собою постійне суперництво банків

за зміцнення свого ринкового становища. Суб'єкти банківської

конкуренції дуже різноманітні, так як багато банківських послуг

легко замінювані, і тому в суперництві на фінансовому ринку беруть

участь не тільки банки, а й інші фінансово-кредитні організації.

Особливості банківської конкуренції: об’єктом конкуренції є не

товари, а банківські ресурси, які сформовано банком для здійснення

операцій; банк на ринку може виступати, як продавець, тай як

покупець; виробництво і реалізація банківських та фінансових

послуг, що надаються банками, можуть бути зосереджені в одному

банку без залучення зовнішніх каналів збуту; діяльність банків та їх

установ суворо регулюється НБУ; конкурента боротьба відбувається

не лише між банківськими установами, а й між банківськими та

небанківськими фінансовими установами [1, c. 38].


142

Фактори які створюють умови для конкуренції на ринку

банківських послуг [1, c. 38]:

- держава та державна конкурента стратегія;

- банки, які вступають на ринок та загострюють конкуренцію:

- споживачі банківських послуг, які впливають на банки;

- постачальники фінансового капіталу на галузевому ринку;

- дія субститутів банківських продуктів, які займають частину

галузевого ринку;

- безпосередньо фінансові організації.

Найбільш поширеними у світовій практиці методами оцінки

конкурентоспроможності банку є: RATE, CAMELS, Sheshukoff Bank,

метод «інформаційного спостереження», метод банківського

скорингу [2, c. 52].

Методика RATE за своєю суттю являє собою рейтингову оцінку

банків. Що дозволяє ранжувати їх та виявити найбільш

конкурентоспроможний банк [2, c. 52].

Щодо методики CAMELS, то методика аналізу являє собою

стандартизовані вимоги до банків та є доволі ефективним методом, та

все ж має яскраво виражені недоліки в методичних аспектах, а саме

низький рівень формалізації, сильну залежність від об’єктивності і

компетенції аналітиків та інше [2, c. 52].

Метод «інформаційного спостереження» є також рейтингом

банків – це система оцінки їх діяльності, яка заснована на

агрегованих показниках і характеристиках. Такий рейтинг допомагає

ранжувати банки за їх місцем серед інших кредитних інститутів.

Метод банківського скорингу передбачає побудову скорингових

систем базуючись на показниках. Кожен з зазначених методів має, як

свої переваги так і недоліки. Саме тому для найбільш точних

результатів доцільно також застосовувати декілька методик [2, c. 52].

До ефективних методів оцінки конкурентоспроможності банку

можна віднести і побудову кредитних рейтингів. Така система

пропонує інвестору інформацію про ризикованість вкладень в такий

банк. З іншого ж боку для банку цей рейтинг впливає на доступність

до капіталу, а також визначає його вартість.

Для підтримки рівня конкурентоспроможності банківських

продуктів на певному рівні необхідно розуміти, якою є його

конкурентоспроможність у порівнянні з іншими продуктами на

ринку. Для реалізації даної мети важливим є надання кількісної

характеристики рівню конкурентоспроможності.


143

На сьогоднішній день не існує єдиної методики розрахунку рівня

конкурентоспроможності банківських продуктів. Аналіз наукових

праць з приводу оцінки конкурентоспроможності дозволяє зробити

висновок про недостатню дослідженість проблеми оцінки

конкурентоспроможності банку.

Існує безліч методик, щодо оцінки конкурентоспроможності

продуктів підприємств, проте доволі проблематичним є вибір

адекватної моделі оцінки конкурентоспроможності банківських

продуктів. Основною причиною є те, що ринок банківських продуктів

значною мірою відрізняється від інших, як і сама банківська установа

від звичайних підприємств.


1. Медведєв М. В. Сутність конкурентоспроможності банку /

М. В. Медведєв // Управління розвитком. – 2013. – №12. – С. 38-39.

2. Коломиец И. В. Модели оценки конкурентноспособности

банка / И. В. Коломиец // Управління розвитком. – 2012. –

№ 19(140). – С. 52-54.

СУТНІСТЬ ТА ВИДИ КОНКУРЕНТНИХ

ПЕРЕВАГ ПІДПРИЄМСТВ ДОРОЖНЬОГО ГОСПОДАРСТВА

Коваленко О. А., студент



В сучасних умовах багато підприємств опинилися в складному

стані. Особливе значення, з точки зору забезпечення високих

фінансових результатів і стійкої конкурентної позиції підприємства,

набуває створення, ефективна реалізація та підтримка існуючих

конкурентних переваг підприємства (КПП). Оскільки конкурентна

перевага компанії полягає в основі ії успішної діяльності на ринку [1].

Дослідженням КПП займалися такі вчені як О. П. Градов,

І. П. Отенко, Г. Л. Азоєв, А. П. Челєнков, М. Портер, Р. А. Фатхутдінов,

О. М. Тищенко, В. Г. Шинкаренко, О. С. Абрамова, Г. С. Бондаренко та

багато інших. Аналіз різних підходів до визначення поняття

«конкурентна перевага підприємства» показав, що не існує єдиного

твердження щодо даної категорії [1-6]. Відносно вивчення КПП

дорожнього господарства (ДГ) необхідно відмітити наукові розробки

О. М. Тищенка та О. С. Абрамової, які розглядали КПП та їх


144

управління з позицій комплексного ресурсного підходу. Відповідно

до цього підходу переваги підприємства визначаються факторами-

ресурсами підприємства, що перебувають в його розпорядженні і

входять до складу потенціалу підприємства [6]. Виходячи з

проаналізованих визначень конкурентної переваги, запропонованих

низкою вчених і розглянувши дане поняття з точки зору ДГ

пропонується розглядати КПП ДГ як максимальну ефективність

використання потенціалу підприємства дорожнього господарства,

який характеризується сукупністю ресурсів та відповідними

показниками у порівнянні з пріоритетним конкурентом. Визначення

сутності КПП ДГ дозволяє виділити їх види, які створюють переваги

підприємства ДГ на ринку дорожніх робіт та послуг.

Автором були розглянуті основні підходи до класифікації КПП,

виявлені їх переваги та недоліки. На погляд автора, доцільно ще

застосовувати ще одну класифікаційну ознаку, яка б характеризувала

підприємство відповідно до галузевої приналежності, а саме ресурсну

ознаку, яка характеризує потенціал підприємства та є визначальною

рисою при формуванні та управлінні КПП. В основі запропонованої

автором класифікації доцільно використовувати шість

класифікаційних ознак. Запропоновано об`єднати дві класифікаційні

ознаки – можливість імітації і характер динаміки, та додано

запропоновану авторами ознаку – за видом ресурсів, що утворюють

КПП. Ранжування КПП за цією ознакою дасть можливість оцінити

ефективність використання ресурсів, звернути увагу на сильні та

слабкі сторони діяльності і врахувати специфіку підприємства, що є

важливою умовою формування КПП. Таким чином автором

пропонується класифікувати КПП за наступними класифікаційними

ознаками:

1. Відношення до системи (підприємства): зовнішні, внутрішні.

2. Сфера прояву: сфера постачання, сфера НДДКР, сфера

виробництва, сфера реалізації, сфера сервісу та експлуатації.

3. Місце формування: робоче місце, окремий підрозділ, в цілому в

організації.

4. Джерела створення та можливість імітації: «низького рівня»,

«високого рівня», «найвищого рівня».

5. Вид ресурсу, що утворює конкурентну перевагу: технічні

ресурси, технологічні ресурси, маркетингові ресурси, організаційні

ресурси, трудові ресурси, фінансові ресурси, матеріальні ресурси.

6. Тривалість дії: стратегічні переваги, тактичні переваги.


145

7. Вид ефекту від реалізації конкурентної переваги: науково-

технічний, соціальний, економічний та екологічний.


1. Портер М. Конкурентное преимущество: Как достичь высокого

результата и обеспечить его устойчивость / М. Портер [пер. с англ.

Е. Калинина]. — М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. – 715 с.

2. Градов А. П. Экономическая стратегия фирмы: Учебн. пособие

/ А. П. Градов – 3-е изд., испр. – СПб.: Спец-Лит. – 2000. – 588 с.

3. Іванов Ю. Б. Конкурентні переваги підприємства: Оцінка,

формування та розвиток: монографія / Ю. Б. Іванов, П. А. Орлов,

О. Ю. Іванова – Х.: ІНЖЕК, 2008. – 352 с.

4. Отенко І. П. Управління конкурентними перевагами

підприємства: наукове видання / І. П. Отенко, Є. О. Полтавська. – Х:

ХНЕУ, 2005. – 212 с.

5. Шинкаренко В. Г. Управление конкурентоспособностью

предприятия / В. Г. Шинкаренко, А. С. Бондаренко. – Х: ХНАДУ,

2003. – 186 с.

6. Конкурентоспособность предприятия: оценка, диагностика,

стратегия. / Ю. Б. Іванов, А. Н. Тищенко, Н. А. Дробитько,

О. С. Головко. – Х: ХГЭУ – Торнадо, 2003. – 349 с.

СТРУКТУРА ПЕРСОНАЛУ В ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇЇ

УДОСКОНАЛЕННЯ З ВИКОРИСТАННЯМ ТІМБІЛДІНГУ Кривенко З. С., студент

Науковий керівник: Борисенко Л. І., стар. викладач


Персонал в організації є важливою структурою в її роботі, тому

управління персоналом виступає одним з найскладніших елементів

діяльності менеджменту.

Співвідношення працівників підприємства за категоріями

характеризує структуру персоналу. Під структурою персоналу

економіст Л. В. Балабанова розуміє сукупність окремих груп

працівників, які об’єднані за різними ознаками. Персонал

підприємства має складну структуру. За допомогою системного

аналізу стає можливим розглянути сукупність працівників певної

організації як взаємозв’язок структур, які розрізняють за певними

ознаками [1].


146

У сучасному світі здатність діяти в команді, поза сумнівом, є

одним з найбільш затребуваних особистісних якостей поряд з

надійністю, готовністю допомогти, чуйністю, широтою поглядів,

терпінням і самоповагою. Ці якості необхідні всім, хто хоче будувати

відносини з іншими людьми на основі взаємної поваги, комунікації і

співпраці. Щоб повести підлеглих за собою або спільно з ними

вирішувати проблеми, керівник повинен володіти різними засобами

спілкування, етичними та психологічними правилами їх застосування

у певній ситуації. У зв’язку з тим, що всі працівники різні, успішна

міжособистісна взаємодія неможлива без творчого підходу до кожної

ситуації, без добору відповідних словесних конструкцій і

несловесних сигналів, що їх супроводжують [2]. Дуже ефективним

способом організації колективу є тімбілдінг, за допомогою якого

корегуються відносини в колективі, вирівнюються компетентності

командного менеджменту.

Тимбілдинг (від англійського «team buіldіng» – «побудова

команди») – це заходи, спрямовані на створення певної атмосфери в

колективі, яка буде сприяти досягненню загальних цілей і

згуртуванню персоналу [3]. Тімбілдінг може бути спрямований не

тільки на навчання топ-менеджерів, але і на заходи для колективу в

цілому, які допомагають виявити сильні і слабкі сторони кожного,

розв’язати приховані конфлікти. За допомогою тімбілдінгу кожен

вчиться працювати в команді і виконувати поставлене завдання

разом, уникаючи конфліктів і проявляючи себе.

Ефективним методом є проведення професійних конкурсів в

команді, так як розуміння значимості і бажання бути кращім, інколи

більш мотивує ніж грошова винагорода. Одним з ефективних методів

об’єднання колективу є корпоративні свята, тематичні вечори, що

допомагають поліпшити комунікативна відносини не тільки між

співробітниками, але і відносини керівників зі своїми підлеглими.

Тімбілдінг є незамінним у формуванні дружнього та ефективного

колективу, який здатен досягати будь-яких цілей разом.

Коректування міжособистісних стосунків в колективі шляхом

використання методів тімбілдингу є на сьогодні одним з важливих

аспектів у менеджменті персоналу. Систематичне застосування

методів тімбілдингу дає змогу згуртувати команду, виявити

потенційних лідерів, формувати й просувати корпоративний імідж,

встановлювати корпоративні цінності і стандарти та вирішити

проблему неефективної спільної праці колективу, зумовлену


147

невідповідністю економічних типів працівників, їх професійних та

моральних якостей [4].

Отже, запровадження тімбілдінгу в організації ефективно

активізую діяльність персоналу. Формування командного духу в

колективі забезпечує більш продуктивну роботу на підприємстві і

робить його конкурентоспроможним.

Література: 1. Балабанова Л. В. Управління персоналом / Л. В. Балабанова,

O. B. Сардак. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2006. – 471 с.

2. Холодницька А. В. Оптимізація соціально-психологічного

клімату в колективі в сучасних умовах / А. В. Холодницька //

Регулювання соціально-трудових відносин: сучасний стан та

перспективи розвитку: кол. монографія / під заг. ред. І. І. Кичко. –

Ніжин : ФОП Лук’яненко В. В. ТПК «Орхідея», 2017. – 256 с.

3. Боковець В. В. Застосування тимбілдингу та тренінгових

технологій для підвищення ефективності командного управління

[Електронний ресурс] / В. В. Боковець – Режим доступу : www.irbis-

nbuv.gov.ua/cgi.../cgiirbis_64.exe?...1..

4. Нікіфорова Л. О. Тімбілдинг як основа ефективного розвитку

колективу [Електронний ресурс] / Л. О. Нікіфорова, Я. В. Білоконь. –

Режим доступу : ir.lib.vntu.edu.ua/bitstream/.

ПОСИЛЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЙНИХ ВИМОГ ДО КЕРІВНИХ

КАДРІВ В СФЕРІ КУЛЬТУРИ ЯК ІНСТРУМЕНТ

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ СУБ’ЄКТІВ

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Кучин С. П., к.е.н., доцент

Луганський національний аграрний університет

Ефективне управління та всебічний розвиток як окремих

підприємств, організацій, установ, так і певних сфер діяльності

суспільства неможливий без пред'явлення все більш і більш високих

вимог до кваліфікації фахівців у галузі організації та адміністрування.

Сучасний керівник повинен володіти якостями лідера,

використовувати принципи сучасного менеджменту, прагнути до

власного вдосконалення, бути енергійним, ініціативним, рішучим та

наполегливим в досягненні цілей. Посада керівника будь якої

організації потребує наявності у нього певних професійних знань,


148

умінь та навичок, які повинні систематично удосконалюватись у

зв’язку із постійною зміною факторів внутрішнього та зовнішнього

середовища. Це набуває особливого значення для керівників

організацій, закладів та установ сфери культури. Низький рівень

професійної підготовки, відсутність теоретичних знань та

практичного досвіду керівників закладів та установ у сфері культури

можуть привести до неефективного управління, зниження

ефективності реалізації функцій закладів та установ сфери культури,

що негативним чином відобразиться на соціально-культурному

розвитку держави.

Станом на 2017 р. в Україні налічується більше 18 тис. бібліотек,

музеїв та театрів. До них додаються сотні закладів клубного типу,

демонстраторів фільмів та інших організацій, які виконують функції

культури. На чолі кожного закладу, установи перебуває керівник, від

кваліфікації якого залежить розвиток окремої інституційної одиниці

сфери культури та загальний розвиток зазначеної сфери в суспільстві.

Згідно затвердженого Наказом Міністерства культури і мистецтв

України «Довідника кваліфікаційних характеристик професій

працівників» (Випуск № 81 «Культура і мистецтво», затверджений

наказом Міністерства культури і мистецтв України від 14.04.2000 р.

№ 168 за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики

України) до керівних кадрів закладів та організацій сфери культури

висуваються певні кваліфікаційні вимоги [Докладно див. 2]. Керівник

закладу сфери культури повинен володіти дуже широким спектром

знань, умінь та навичок, які відповідають специфіці його діяльності.

З метою підвищення рівня ефективності управлінської діяльності

керівників підприємств, організацій та установ сфери культури

державної форми власності, враховуючи складне становище

зазначених установ, враховуючи закордонний досвід та специфіку

функціонування суб’єктів сфери культури в Україні, пропонуємо

внести зміни до «Довідника кваліфікаційних характеристик професій

працівників», а саме:

- додати до функціональних обов’язків керівників театрів та

музеїв обов’язок із залучення благодійницької допомоги та

додаткових джерел фінансування на розвиток відповідних закладів

культури;

- до кваліфікаційних вимог керівників національних, обласних,

міських театрів, національних та обласних музеїв, національних та

обласних бібліотек додати наявність наукових публікацій у наукових


149

виданнях України та закордонних наукових виданнях з проблем

розвитку сфери культури в Україні та закордоном.

Таким чином, ефективний керівник зобов'язаний приділяти

особливу увагу управлінню персоналом, корпоративній культурі,

стилю управління, диверсифікації фінансових ресурсів,

стимулюванню та мотивації працівників, систематичному

самовдосконаленню та опануванню нових знань, умінь та навичок.


1. Богиня Д. П. Конкурентоспроможність робочої сили в системі

соціально-трудових відносин / Д. П. Богиня, Г. Т. Куліков,

Л. С. Лісогор, Л. Г. Томіліна, І. В. Нестеренко / НАН України;

Інститут економіки. – К., 2003. – 214 с.

2. Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS3690.html

3. Задорожный Г. Ценностная конкурентоспособность как новая

стадия международной конкуренции / Г. Задорожный, А. Москвина //

Соціальна економіка: Науковий журнал. №1 / Харківський

національний університет імені В. Н. Каразіна. – Х.: ХНУ імені

В. Н. Каразіна, 2010. – С. 106-133.

ЗНИЖЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЯК НАСЛІДОК

НЕСТАБІЛЬНОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА ТА ЕКОНОМІЧНОЇ

СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Кусевич О. М., студент



У буденному житті кожної людини часто з’являються

конкуренти: на роботі, у навчання, при прийомі на роботу. Це

стимулює особу удосконалюватися, могти швидко пристосуватися до

заданих умов та, звичайно, мати певні особливості і переваги на

відміну від інших. За сучасних ринкових умов економіка України

перебуває у такому ж становищі.

Експерти Світового економічного форуму трактують

конкурентоспроможність як реальну та потенційну можливість фірм

в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та збувати

товари, які за ціновими та якісними характеристиками більш

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS3690.html


150

привабливі для споживачів, ніж товари конкурентів [1, c. 72].

У першу чергу, нестабільність законодавчої бази знижує

можливість визначення конкретного стану конкурентоспроможності

країни. На сучасному етапі існує низка законів, що регулюють

конкуренцію в Україні: Закон України «Про захист економічної

конкуренції», Закон України «Про захист від недобросовісної

конкуренції». Уся ця нормативна база регулює питання

конкурентоспроможності нашої держави. Проте, ми вважаємо, що до

неї необхідно додати нормативно-правову базу, у які буде

присутньою чітка методологія визначення стану

конкурентоспроможності країни.

На нашу думку, негативним явищем є кризова економічна і

політична ситуація в Україні, що знижує можливість створення більш

якісних товарів та надання послуг відповідно до європейських

стандартів. За даними Державної служби статистики України, з 2010

року розпочалося активне зниження залучення прямих інвестицій до

України. Це зумовлене нестабільністю економічної, соціальної та

політичної ситуації в тимчасово окупованій території Автономної

Республіки Крим та м. Севастополя, а також у зоні проведення

антитерористичної операції (рис. 1).

Рисунок 1 – Прямі інвестиції до та з України 2010-2016 р.

(розроблено автором на основі [2])

Через активне зменшення прямих інвестицій до України, держава

опинилася в 2016-2017 роках аж на 85 місці у рейтингу Глобальної

конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму [3].

Знецінення національної валюти та інфляція призвели до банкрутства

або ж до величезного зменшення якісної і конкурентоспроможної

продукції, котра виготовлялася як для потреб країни, так і на експорт,

що зменшило її частку на світовому ринку або ж призвело до повної

її відсутності. Ми вважаємо, що основним шляхом підвищення

конкурентоспроможності економіки України в таких умовах є вжиття

0

2000

4000

6000

8000

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016

Прямі інвестиції до

України,

млн.дол.США

Прямі інвестиції з

України,

млн.дол.США


151

державною заходів, необхідних для стабілізації економіки,

покращення умов ведення бізнесу, збільшення експортної продукції

та залучення додаткових іноземних інвестицій до країни.

Таким чином, зростання економіки країни вимагає сприятливих

умов для функціонування бізнесу, що, в свою чергу, допомагає

залучити якомога більше іноземних інвестицій в країну та підвищити

конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг нашої держави

на світовому ринку.


1. Філіпенко А. С. Міжнародні економічні відносини: теорія:

підручник / А. С. Філіпенко. – Київ: Либідь, 2008. – 408 с.

2. Державна служба статистики України. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ukrstat.gov.ua/.

3. Позиція України в рейтингу країн світу за індексом

глобальної конкурентоспроможності 2017-2018. [Електронний

ресурс] // Економічний дискусійний клуб – Режим доступу до

ресурсу: http://edclub.com.ua/analityka/pozyciya-ukrayiny-v-reytyngu-

krayin-svitu-za-indeksom-globalnoyi-konkurentospromozhnosti-2.

СИСТЕМА ФАКТОРІВ ОЦІНКИ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Лаптєва О. О., студент

Науковий керівник: Бредіхін В. М., к.т.н., доцент

Харківський національний університет будівництва та архітектури

Заставою успішного розвитку підприємства є його конкуренто-

спроможність і якість виробленої продукції. Для цього необхідно

відслідковувати конкурентоспроможність товарів починаючи зі стадії

розробки через процес виробництва та реалізацію продукції,

порівнюючи її з аналогами.

Існуюча система оцінки конкурентоспроможності, яка включає

комплекс аналітико-статистичних критеріїв представлена на рис. 1.

Система факторів конкурентоспроможності

Аналіз ринку Дослідження потреб

споживачів Дослідження ринку

Кількісна

оцінка

Рисунок 1 - Система оцінки конкурентоспроможності

http://www.ukrstat.gov.ua/


152

Тому що конкурентоспроможність продукції оцінюється в першу

чергу з погляду споживача, то очевидно, що конкурентоспроможність

обумовлена якісними й вартісними особливостями товару, які

оцінюються самим споживачем. Система якісних і вартісних

характеристик товару представлена в табл. 1.

Таблиця 1 – Система показників конкурентоспроможності продукції [2]

Якісні Економічні

Класифікаційні Кількісні Витрати на

придбання

(продажна

ціна)

Витрати, пов'язані з

витратами на

експлуатацію виробу в

період строку його

служби (ремонт,

догляд, технологічне

обслуговування,

придбання запасних

частин,

енергоспоживання та

ін.).

характеризують

приналежність

виробу до певного

класифікаційного

угруповання та

визначають

область

застосування

даного товару

характеризують ті властивості,

які утворюють якість товару,

діляться на:

а) показники відповідності

виконання обов'язкових вимог;

б) показники для зіставлення

конкуруючих на ринку товарів

по ступеню задоволення

споживача тими або іншими

властивостями.

Якщо якісна оцінка продукції може виявитись досить суб'єктив-

ною в розрізі показників зіставлення конкуруючих продуктів, через

наявність у споживачів переваги до певних марок, то для кількісної

оцінки економічних особливостей товару слід розглядати конкретні

показники:

Цс = Цпр + Вк, (1)

де Цс – ціна споживання,

Цпр – ціна придбання,

Вк – витрати користування.

Тут виробники повинні розуміти, що не завжди вирішальним

фактором буде низька кінцева ціна товару, споживачі також беруть до

уваги вартість обслуговування тієї або іншої продукції де дешевий

товар може поступитися більш коштовному, але, приміром, з

безкоштовним сервісним обслуговуванням.

Продажна ціна, багато в чому залежить від собівартості

продукції, тому іншим важливим показником є саме собівартість.

При цьому важливо враховувати тісний взаємозв'язок вартісного

показника – собівартості та кількісного показника – якості. Адже

перевагу буде мати лише товар близький по якості до товару

конкурента, при цьому з більш низькою собівартістю.

Таким чином можна зробити висновок про те що, конкуренто-

спроможність продукції зі споживчої точки зору найбільш повно


153

розкривається через систему показників, серед яких виділяються:

якісні показники конкурентоспроможності, які характеризують

властивості товару та економічні показники

конкурентоспроможності, які характеризують сумарні витрати

споживача на задоволення його потреби за допомогою даного товару.

Саме спільна оцінка даних параметрів більшою мірою впливає на

ухвалення рішення про вибір тієї або іншої продукції.


1. Лазаренко А. А. Методы оценки конкурентоспособности /

А. А. Лазаренко // Молодой ученый. – 2014. – №1. – С. 374–377.

ОЦІНКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ РЕЙТИНГАХ

Лещенко І. С., студент

Науковий керівник: Парубець О. М., д.е.н., доцент

Чернігівський національний технологічний інститут

Підвищення конкурентоспроможності підприємств України на

національному і міжнародному ринках набуває особливої

актуальності в умовах прискорення євроінтеграційних процесів та

глобалізації економічних процесів. Саме від ефективної діяльності

підприємств залежить розвиток зовнішньоекономічних відносин,

покращення інвестиційного клімату, вирішення питань зайнятості

населення, отримання валютної виручки, збільшення дохідної

частини державного і місцевих бюджетів, активізація операцій на

фінансовому ринку.

Основними причинами низької конкурентоспроможності

національних підприємств на міжнародному ринку є висока

собівартість продукції і як наслідок висока ціна, низька якість

виробленої продукції, технологічна відсталість виробництва тощо.

Тенденції зміни рівня конкурентоспроможності національних

підприємств можливо відстежити на основі міжнародних рейтингів.

Світовий банк проводить глобальні дослідження існуючих умов

для ведення бізнесу в 190 країнах світу, складаючи відповідні

рейтинги Doing Business. Оцінка проводиться за 10 компонентами

(див. табл. 1).

Як видно з таблиці 1 в міжнародному рейтингу ведення бізнесу

Україна за роки періоду, що аналізується покращила свої позиції


154

Таблиця 1 – Порівняння показників умов для ведення бізнесу в Україні за 2015-2018 рр.

Показники 2015 2016 2017 2018

Реєстрація підприємства 70 81 80 112

Отримання дозволу на будівництво 139 137 140 35

Підключення до систем енергозбереження 138 140 130 128

Реєстрація власності 64 62 63 64

Отримання кредиту 17 19 20 29

Захист міноритарних інвесторів 87 101 70 81

Оподаткування 106 83 84 43

Міжнародна торгівля 109 110 115 119

Забезпечення виконання контрактів 98 93 81 82

Вирішення проблем неплатоспроможності 141 148 150 149

Місце України в рейтингу 96 83 80 76

Джерело: Складено автором на основі [1; 2; 3; 4].

В рейтингу Doing Business 2018 р. в порівнянні з попереднім 2017 р.

найбільше зростання відбулося за показниками «Отримання дозволу

на будівництво» – на 105 позицій, «Оподаткування» на 41 пункт. При

цьому відбулося суттєве зниження за такими показниками як

«Реєстрація підприємства» – 32 пункти, «Захист міноритарних

інвесторів» –11, «Отримання кредиту» – 9, «Міжнародна торгівля» –

4 пункти тощо [1]. Тобто з десяти показників, що застосовуються в

рейтингу Україна продемонструвала підвищення по чотирьом

показникам і відповідно зниження по шести.

Вирішення проблеми забезпечення конкурентоспроможності

національних підприємств на міжнародному ринку викликає

необхідність вироблення державної економічно-фінансової стратегії,

спрямованої на стимулювання впровадження інновацій

підприємствами, зменшення відсотків за кредитами, розвиток

системи лізингового кредитування. Практична реалізація зазначених

стратегічних заходів дасть змогу в повному обсязі використовувати

конкурентні переваги для забезпечення економічного зростання

країни в цілому і підвищення її місця в міжнародних рейтингах.


1. Doing Business 2018 [Електронний ресурс]. – Режим доступу. –

http://www.doingbusiness.org/~/media/WBG/DoingBusiness/Documents/

Profiles/Country/UKR.pdf.


http://www.doingbusiness.org/reports/global-reports/doing-business-2017.






155

ОПРЕДЕЛЕНИЕ СОДЕРЖАНИЯ МОТИВАЦИОННОГО

ПОТЕНЦИАЛА РАБОТНИКА КАК ГЛАВНОГО

КОНКУРЕНТНОГО РЕСУРСА ОРГАНИЗАЦИИ

Логинова М. А., студентка

Научный руководитель: Величко Я. И., ассистент,

Харьковский национальный автомобильно-дорожный университет

Конкурентное преимущество с позиции субъекта рынка – это его

активы (ресурсы) и различные свойства, дающие ему преимущества

над конкурентами. Главным активом (ресурсом) любой организации

является его персонал, характеризующийся определенным уровнем

мотивационного потенциала.

Мотивационный потенциал работника представляет собой

совокупную способность физических и духовных свойств отдельного

работника достигать в заданных условиях определенных результатов

его производственной деятельности, с одной стороны, и способность

совершенствоваться в процессе труда, решать новые задачи,

возникающие в результате изменений в производстве, – с другой.

Мотивационный потенциал работника является исходной точкой,

определяющей его дальнейшее трудовое поведение.

Для определения содержания мотивационного потенциала

работника, необходимо сначала рассмотреть какие мотивы

побуждают работника трудиться в конкретной организации, степень

включенности в организацию, в которой находится его рабочее

место, его ценностные ориентации, потребности и интересы, то есть

рассмотреть классификацию (типологию, структуру) мотивов

работника в сфере трудовой деятельности.

Существующие отечественные типологии мотивов позволяют

выделить и оценить все те мотивы, которые существенны для

работников современного производства. Существующие типы

мотивации, предлагаемые отечественными авторами, имеют

определенное сходство с иерархией потребностей А. Маслоу.

Каждому типу мотивации соответствует та или иная потребность в

иерархии А. Маслоу. Так, например, инструментальному типу

мотивации соответствуют физиологические потребности; комфортно

ориентированному типу мотивации – потребности в безопасности и

защищенности, коллективистскому типу – социальные потребности,

достижительному – потребности уважения, а интеллектуальному

типу мотивации – потребности самовыражения.


156

Более того, типологии мотивации, предложенные как

отечественными, так и зарубежными авторами, имеют одну

особенность: они практически все рассматривают мотивацию

работника в пределах его рабочего места и не рассматривают

включенность работника в организацию, необходимость перехода к

идентификации работника с целями своей организации. Такие

типологии ориентированы на изучение пассивного, по сути,

трудового поведения. Кроме того, не учитывается маркетинговый

аспект, отражающий уровень оптимизации отношений персонала

организации с внешними контактными группами (клиентами,

собственниками и др.), направленных на максимальное

удовлетворение их интересов и потребностей.

Предлагается мотивы классифицировать на три группы:

личностные (первичные, промежуточные и вторичные мотивы),

организационно-ориентированные (мотив творческого

сотрудничества с руководством предприятия; организационно-

идентификационный мотив, основанный на партнерских отношениях

работника и работодателя) и ориентированные на внешнего

потребителя (стремление к взаимодействию с внешними

потребителями с целью совместного поиска лучших способов

предоставления услуг, выполнения работ). Эти мотивы и формируют

мотивационный потенциал работника. Только правильная мотивация

сотрудников на основе изучения их мотивационной структуры,

оценки мотивационного потенциала и управление ними, обеспечит

организации дополнительные конкурентные преимущества на рынке.

МЕТОДИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ОЦІНЮВАННЯ


Малюта О. С., студентка



Сучасний кризовий стан економіки України створює середовище

для загострення конкурентної боротьби. У таких умовах головним

показником, який визначає роль підприємства на ринку, є його

конкурентоспроможність.

Під конкурентоспроможністю розуміють комплексну та

багатогранну категорію, яка відображає сукупність порівняльних

https://www.knteu.kiev.ua/


157

переваг у різних сферах (економічний, технологічний, кадровий,

товарний, ринковий), поєднання яких формує для підприємства більш

стійкі позиції на певному ринку у відповідний період часу у

порівнянні з визначеними конкурентами [1, с. 11].

Конкурентоспроможність визначає можливість виживання

підприємства на ринку у певний момент, тому її оцінювання повинно

бути періодичним.

Підвищення конкурентоспроможності вимагає розроблення

планів та програм дій. На сучасному етапі існує доволі різноманітний

інструментарій планування діяльності підприємства, в тому числі і

планування конкурентоспроможності. Під інструментарієм

планування конкурентоспроможності підприємства доцільно

розглядати сукупність методів, моделей, методик, які дозволяють

спланувати конкурентоспроможність підприємства на стратегічному

та тактичному рівнях [1, с. 53].

Вибір стратегії досягнення бажаної конкурентоспроможності

підприємства, як і інші управлінські рішення, повинен бути науково

обґрунтованим. Для цього використовуються різноманітні методи

економічного аналізу. Для оцінки конкурентоспроможності

підприємства переважно використовують відносні показники. Це

обумовлено тим, що остаточну оцінку рівня конкурентоспроможності

можна отримати тільки в результаті порівняння його показників з

відповідними показниками підприємства-конкурента [2, с. 525]. При

цьому використовують такі методи економічного аналізу як

моделювання, метод різниць, рангів, бальний метод, графічний

метод.

Згідно з класифікацією В. В. Шарко [3, с. 121], методи оцінки

конкурентних переваг підприємства на цільовому ринку доречно

умовно розділити на три групи залежно від показників і змінних,

використовуваних при аналізі:

- методи, що характеризують ринкові позиції підприємства:

модель БКГ, модель М. Портера, метод «Мак-Кінзі», модель

Shell/DРМ, метод РІМS, модель Хофера/Шенделя;

- методи, що характеризують рівень менеджменту підприємства:

метод LOTS, метод GAP, ситуаційний аналіз, метод експертного

оцінювання, метод картування стратегічних груп;

- методи, що характеризують фінансово-економічну діяльність

підприємства: фінансово-економічний метод, метод маржинального

аналізу.


158

Таким чином, оскільки економічний аналіз є основою для

прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, від

ефективності його використання залежить конкурентоспроможність



1. Кузьмін О. Є. Конкурентоспроможність підприємства:

планування та діагностика: Монографія / О. Є. Кузьмін, О. Г. Мельник,

О. П. Романко; за заг. ред. д.е.н., проф. О. Є. Кузьміна. – Івано-

Франківськ: ІФНТУНГ, 2011. – 180 с.

2. Чаюн І. О. Економіка підприємства / І. О. Чаюн,

Г. М. Богославець, Н. С. Довгаль, та ін. – Київ: КНТЕУ, 2005. – 569 с.

3. Шарко В. В. Конкурентоспроможність підприємства: методи

оцінки, стратегії підвищення / В. В. Шарко // Науковий вісник

Мукачівського державного університету. Серія Економіка. – 2015. –

№ 2 (4). –Ч. 2. – С. 120-126.

КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ


Лошакова В. В., студентка

Науковий керівник: Федотова І. В., к.е.н, доцент


На сьогодні, вирішальну роль в ефективному функціонуванні

сучасного підприємства відіграє його корпоративна культура, яка

повинна бути обумовленою місією та стратегією розвитку


Не існує однозначного поняття «корпоративна культура

підприємства». Вона відображає перелік складових елементів, які

вирізняють одне підприємство від інших та формують зручний

мікроклімат, а також сприяють формуванню його гарного іміджу.

Корпоративна культура – одна з організаційних підсистем ,що

виконує функції адаптації організації до навколишнього середовища

та ідентифікації її співробітників. У цьому сенсі термін

«корпоративна культура» описує атрибут або властивість групи і

являє собою сукупність поводжень, символів, ритуалів і міфів, які

відповідають поділюваним цінностям, властивим підприємству, і

передаються кожному члену з вуст в уста як життєвий досвід [1]. В наш час, корпоративна культура є фактором підвищення

конкурентоспроможності, забезпечення успіху, запорукою


159

ефективної діяльності підприємства, а іноді основою його виживання. Також корпоративну культуру можна визначити як знаряддя у сфері управління, що дозволяє керувати персоналом, підвищити конкурентоспроможність підприємства, ступінь довіри до корпоративних прав, гарантувати захист власників, підвищити якість продукції і задовольнити вимоги споживачів. Фактично корпоративна культура виступає правилами ведення бізнесу як у національному, так і в міжнародному середовищі, одержання управлінських рішень, організації комунікативного процесу, поліпшення якості, створення соціального клімату і т.д [2].

Взаємозв’язок корпоративної культури та рівня конкурентоспроможності підприємства відобразимо на рис. 1.

Рисунок 1 - Взаємозв’язок корпоративної культури та рівня конкурентоспроможності

підприємства

Корпоративна культура

Внутрішнє

середовище Працівники Стратегія Імідж

- створює

неповторну

атмосферу; -

формує зручний

мікроклімат; -

дозволяє

ідентифікувати

підприємство

- формує

поведінку і

відносини між

працівниками;

- мотивує

працівників до

праці;

-зміцнює

соціальну

стабільність.

- допомагає

усвідомленню

місії;

- підвищує

прихильність

цілям;

- створює

стратегічне

мислення.

- формує

етичний

кодекс

підприємства;

- формує

цінності;

- створює

унікальні

традиції.

- Підвищення продуктивності праці;

- Збільшення виробництва продукції;

- Покращення якості надання послуг;

- Зменшення плинності кадрів;

- Отримання додаткової економії коштів;

- Збільшення прибутку підприємства;

- Підвищення ефективності діяльності підприємства.

Рівень конкурентоспроможності підприємства


160

Отже, застосування доброї корпоративної культури може

збільшити конкурентоспроможність на ринку. Економіка зможе

успішно розвиватися завдяки культурі як певної системи цінностей,

норм поведінки, моралі. Корпоративна культура за допомогою своїх

внутрішніх сил робить будь-яку організацію життєдайною та

успішною.


1. Липатов С. А. Организационная культура: концептуальные

модели и методы диагностики / С. А. Липатов // Вестник МГУ. Серия

14. Психология. – 1997. – № 4. – С. 62-63.

2. Бала О. І. Принципи корпоративної культури підприємств:

сутність та види / О. І. Бала, О. В. Мукан, Р. Д. Бала // Наукові праці НУ

«Львівська політехніка».– Львів: НУ ЛП, 2010. – № 682. – с. 11-15.

УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ ЯК ШЛЯХ

ДО СКОРОЧЕННЯ ФІНАНСОВИХ ВИТРАТ ПІДПРИЄМСТВА

Бражняк Н. О., магістр



У сучасних умовах пошук ефективної методики управлінського

обліку й аналізу діяльності підприємства залишається актуальним.

Ринкова орієнтованість сучасних структур виробництва і управління

вимагає врахування зовнішніх факторів і внутрішніх ризиків. Це

пов’язано, насамперед, з появою відокремлених бізнес-одиниць, які

мають власні цілі, орієнтовані на певні ринки і клієнтів, несуть

відповідальність за ефективність використання ресурсів та фінансові

результати. У такій ситуації кожна бізнес-одиниця, що має

виробничо-технічний потенціал і економічну самостійність, є

специфічним об’єктом управлінського обліку та аналізу.

Серед економістів відсутня єдина думка про сутність, роль і

призначення управлінського обліку та аналізу, їх місця в системі

управління підприємством, що ускладнює процес його впровадження

в практику господарювання. Теоретичною та методологічною базою

дослідження послужили наукові праці провідних фахівців в області

управлінського обліку та аналізу [1]. Хорнгрен Ч. Т і Фостер Дж.

дають таке визначення: «Управлінський облік – це ідентифікація,

вимір, збір, систематизація, аналіз, розкладання, інтерпретація і


161

передача інформації, необхідної для управління будь-якими

об’єктами». Бороненкова С. А. зазначає, що в зарубіжній практиці

управлінський облік найчастіше практикується як облік витрат. Під

управлінським обліком, у вузькому розумінні, мається на увазі тільки

облік повних виробничих витрат, необхідних для визначення

фінансових результатів. На відміну від цього, виробничий облік – це

калькулювання собівартості робіт і послуг для встановлення цін,

оцінки запасів, рівня прибутку. Б. Нидлз, X. Андерсон, Д. Колдуел,

вважають, що управлінський облік зазвичай включає в себе аналіз

діяльності різних підрозділів (центрів витрат; структурних

підрозділів, результати діяльності яких вимірюються отриманим

прибутком; відділень; функціональних відділів фірми). Західні

теоретики, зокрема К. Друрі, розглядають управлінський облік поряд

з фінансовим обліком як частину бухгалтерського обліку (на Заході

використовується термін accounting). Під управлінським обліком в

даному випадку розуміється надання особам в самій організації

необхідної інформації, на основі якої вони приймають більш

обґрунтоване рішення і підвищують ефективність і продуктивність

поточних операцій. На думку Керімова В. Е, управлінський облік

історично є наслідком виробничого обліку. Виробничий облік

включає в себе, в основному, обліково-розрахункові процедури,

головною метою яких є визначення витрат на виробництво і виручки

на одиницю продукції. Управлінський же облік за своїм складом,

безумовно, ширше, ніж виробничий, оскільки через функції

управління він перетворює виробничий облік в інтегровану систему

внутріфірмового обліку витрат і доходів організації [2].

Таким чином, управлінський облік є елементом системи

управління і являє собою внутрішню інформаційну систему, що надає

інформацію для прийняття рішень. Основними завданнями

управлінського обліку є накопичення інформації про фактичні

виробничі витрати, формування даних необхідних для оперативного

контролю за використанням виробничих ресурсів, виявлення

можливостей зниження собівартості виконаних робіт. В

управлінському обліку за кожним елементом витрат необхідно

формувати облікові регістри, наприклад, відомість матеріальних

витрат, відомість по витрачанню матеріалів на виконані роботи,

регістр собівартості тощо.


1. Аткинсон Э. А. Управленческий учёт / Э. А. Аткинсон [и др.].


162

‒ Пер. с англ. ‒ 3-е издание. ‒ Москва : Издательский дом «Вильямс»,

2007. ‒ 880 с.

2. Благоразумова О. В. Управленческий учет и аудит как

важнейшие составляющие учетно-контрольной системы предприятия

/ О. В. Благоразумова, А. В. Ганин // Дніпропетровськ. Варна :

НМетДУ, ІніФН, ТУ-Варна. Стратегия качества в промышленности и

образовании : сб. материалов XI междунар. конф. (1-5 июня, 2015 г.,

Варна, Болгария) в 2-х томах. ‒ Т. II. ‒ С. 520-526.

БЕНЧМАРКІНГ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПІДВИЩЕННЯ


Матвєйко Н. О., студентка



В існуючих умовах конкурентного середовища без підтримки з

боку держави малому та середньому бізнесу дуже непросто

витримувати конкуренцію з великими виробниками. Розробка і

впровадження інновацій власними силами для дрібного підприємства

є практично нездійсненною задачею. Навіть у разі наявності

достатніх ресурсів, інновації не завжди приносять успіх

підприємству, оскільки проходження всіх стадій розробки і створення

нової техніки, технологій і продукції досить тривалий процес, а

динамічне конкурентне середовище і глобалізований ринок не дають

часу на довгі роздуми. У зв'язку з цим, розумним кроком для

більшості підприємств є вибір конкурентної стратегії, заснованої на

копіюванні продукту, процесів і технологій, так звана стратегія

послідовника. На думку авторитетних вчених, така стратегія не менш

ефективна, ніж стратегія інноваційних продуктів.

Обираючи стратегію послідовника в галузях з жорсткою

конкуренцією і великим числом компаній на ринку, керівництво

підприємства стикається з проблемою обрання об’єкту для

«переслідування», який дозволить з мінімальними витратами

здійснити розвиток бізнесу. З цією проблемою допомагає справитися

конкурентний бенчмаркінг.

Так виникає необхідність в розробці методичних положень щодо

здійснення управління діяльністю підприємства, що функціонує в

умовах конкурентного середовища на основі бенчмаркінгу та


163

стратегії послідовника. Метою розробки таких положень є

забезпечення конкурентоспроможності підприємства та лідируючого

положення на ринку.

Управління ефективністю діяльності підприємства, що

функціонує в умовах конкурентного середовища на основі

бенчмаркінгу та стратегії послідовника і не здійснює розробку

власних інновацій, включає такі основні етапи:

1 етап – формування вибірки підприємств (конкурентів);

2 етап – відбір показників діяльності підприємств (конкурентів);

3 етап – побудова границі ефективності за допомогою методу

ОВР;

4 етап – вибір ефективного підприємства-еталона;

5 етап – аналіз можливостей для вироблення рішення щодо

ліквідації відставання від підприємства-еталона;

6 етап – прийняття рішення щодо удосконалення та підвищення

ефективності діяльності досліджуваного підприємства;

7 етап – моніторинг результатів реалізації прийнятих рішень.

Послідовне виконання означених етапів, дозволить не тільки

забезпечити високий рівень конкурентоспроможності та досягти

рівня ефективності підприємства-еталона, але й дадуть можливість

підприємству, що їх реалізує стати претендентом на лідерство у

своєму сегменті ринку. Досягнення лідируючого положення на ринку

означає закінчення реалізації стратегії послідовника та вибір нової

стратегії розвитку підприємства для досягнення успіху.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

- застосування методу оболонки вільного розміщення в

конкурентному бенчмаркінгу дозволяє встановити оптимальне з

точки зору зниження витрат підприємство-еталон для здійснення

подальшого вдосконалення різних напрямків діяльності

аналізованого підприємства та забезпечення його

конкурентоспроможності;

- розроблені методичні положення щодо здійснення управління

ефективністю підприємства, що функціонує в умовах конкурентного

середовища на основі бенчмаркінгу та стратегії послідовника,

дозволяють поетапно виробляти і приймати обґрунтовані стратегічні

рішення, що забезпечують досягнення ефективності та лідерства.


164

УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТНИМИ ПЕРЕВАГАМИ


Мирончук Т. А., студентка

Науковий керівник: Гриценко О. М. к.е.н, викладач вищої категорії


Конкурентоспроможність підприємства є складним та

неоднозначним поняттям. У сучасній науково-методичній літературі

наводиться багато визначень конкурентоспроможності підприємства,

однак єдиного трактування цього поняття досі не існує. Теоретичні та

практичні аспекти визначення конкурентоспроможності підприємства

відображені у роботах таких учених як А. Е. Воронкова, І. М. Злидень,

І. В. Крючкова та ін.

А. Е. Воронкова визначає конкурентоспроможність підприємства

як «сукупність виробничо-фінансових, інтелектуальних і трудових

можливостей підприємства, які забезпечують йому конкурентні

переваги на ринку» [1]; І. В. Крючкова стверджує, що

конкурентоспроможність підприємства – це «сукупність таких

можливостей підприємства, які забезпечують йому стійкі позиції на

ринку»; а І. М. Злидень розуміє її як «систематизований комплекс

взаємоузгоджених можливостей і ресурсів внутрішнього середовища

підприємства, що забезпечує отримання конкурентних переваг в

умовах змінюваного зовнішнього середовища та обмежених ресурсів,

сприяє досягненню поставлених конкурентних цілей та при

раціональному використанні забезпечує підприємству високий

конкурентний статус».

Головними завданнями вирішення проблеми збільшення

конкурентоспроможності підприємства є:

– визначення критеріїв конкурентоспроможності й формування

системи показників її оцінки та вимірювання;

– розроблення методів оцінки рівня конкурентоспроможності;

– розроблення методів формування алгоритмів збільшення


Конкурентні переваги – це сукупність ключових, відмінних від

суперників чинників успіху, які сприяють забезпеченню

підприємству стійкої конкурентної позиції лідера на ринку на певний

період [2].

Конкурентні переваги є виявом переваги над конкурентами в

економічній, технічній, виробничій, матеріальній, організаційній


165

сферах діяльності підприємства, які вимірюються економічними

показниками, тобто такі переваги мають порівняльний, а не

абсолютний характер. У загальному вигляді вказані переваги можна

визначити як систематичне отримання підприємством вищого

показника прибутку та збільшення частки на ринку, порівняно із

конкурентами. Сутність конкурентних переваг здебільшого

проявляється через такі характеристики, як: здатність підприємства

ефективно використовувати та розподіляти ресурси; сукупність

властивостей, характеристик, ресурсів тощо, якими володіє

підприємство і які забезпечують йому перевагу над конкурентами;

ефективність управління процесами формування і розвитку якісних і

кількісних властивостей товарів або (та) послуг, що більш привабливі

для покупця, ніж у конкурентів. До зовнішніх конкурентних переваг

належать: імідж підприємства; співвідношення ціни та якості

продукції; великий асортимент товарів або (та) послуг; особливості

обслуговування споживачів; наявність бонусів, знижок, акцій;

сприймання споживачами інновацій підприємства. Внутрішні

конкурентні переваги: організаційно-управлінський потенціал;

виробнича, маркетингова, фінансова, інвестиційна та інноваційна

діяльності підприємства.

Отже, щоб конкурентні переваги приносили перемогу над

іншими учасниками ринку, вони мають відповідати таким вимогам:

вигідно відрізняти підприємство від конкурентів; забезпечувати

довгострокове та високе становище на ринку; задовольняти потреби

споживачів; ґрунтуватися на здатностях та специфічності

підприємства, які відрізняють його від інших подібних; бути

гнучкими та адаптованими до змін у ринковому середовищі;

формуватися на стратегічному рівні з урахуванням взаємодії і

погодженості в усіх функціональних сферах діяльності підприємства.


1. Должанський І. З. Конкурентоспроможність підприємства :

навч. посібн. / І. З. Должанський, Т. О. Загорна. – К. : Центр навч. літ-

ри, 2006. – 384 с.

2. Іванова О. Ю. Оцінка та формування конкурентних переваг

промислових підприємств: дис.канд. екон. наук : 08.06.01 /

О. Ю. Іванова. – Х., 2006. – 264с.


166

ПРОБЛЕМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

Набильська А. О., студентка



Забезпечення стійкої конкурентоспроможності є головною

передумовою успіху діяльності підприємства як на вітчизняному, так

і на світовому ринках. За Лісогором Л.С. [1] конкурентоспроможність

діяльності підприємства – система оцінюючих характеристик

діяльності підприємства, яка дозволяє йому ефективно

функціонувати на споживчому ринку на більш вигідних, порівняно з

конкурентами умовах.

Існуючі позиції України на зовнішньому ринку свідчать про дуже

низьку конкурентоспроможність українських підприємств у світі,

обумовлену низкою чинників. Конкурентоспроможними визнано

менше 1 % українських товарів і послуг на світовому ринку. Низька

конкурентоспроможність потенціалу вітчизняних виробників товарів

і послуг обумовлена низкою факторів, а саме [2]:

- надзвичайна енергоємність продукції через знос основних

фондів і застарілих технологій (на ВВП України витрачається в

5,5 разів більше енергоресурсів, ніж у держав Центральної та Східної

Європи);

- мізерний внутрішній попит обмежує використання наявних

виробничих потужностей, що збільшує витрати підприємств на

одиницю продукції;

- багато великих підприємств утримують на своєму балансі

величезні мобілізаційні потужності і об'єкти соціальної сфери (дитячі

садки, житлові будинки, лікарні, санаторії), що збільшує собівартість

кінцевої продукції;

- діючі схеми фінансування експорту далекі від досконалості

(високі процентні ставки на кредитному ринку, обмежений доступ до

«довгих» кредитів, що робить фінансові ресурси в 10 разів дорожче,

ніж для західних конкурентів);

- ефективність управління підприємства не відповідає

стандартам сучасного менеджменту;

- невідповідність якості продукції міжнародним стандартам.

На сьогоднішній день проблема підвищення

конкурентоспроможності є дуже актуальною для підприємств


167

України. З метою підвищення конкурентоспроможності підприємств

особлива увага повинна бути надана вирішенню таких завдань [3]:

- поліпшення нормативно-правової бази розвитку та

вдосконалення конкурентного середовища;

- розвиток споживчого попиту на продукцію і послуги шляхом

введення прогресивних стандартів якості, розширення правової бази

споживчих суспільств, розповсюдження достовірної інформації про

товари і послуги;

- покращення технологій виробництва з метою зменшення

енергоємності продукції;

- стимулювання підприємств до проведення глобальної

стратегії щодо перспектив розвитку, підвищення ефективності,

конкурентоспроможності і розширення експорту;

- оцінка рівня конкурентоспроможності у динаміці, що

забезпечить можливість прогнозування змін у майбутньому;

- зменшення утримання великих мобілізаційних потужностей і

об’єктів соціальної сфери великими підприємствами;

- покращення схеми фінансування експорту;

- підвищення ефективності управління підприємством.

Таким чином, необхідно врахувати не тільки елементи

зовнішнього середовища, що впливають на підприємство, або такі,

що мають з підприємством взаємний вплив, а й ґрунтовані напрями

основних сфер діяльності підприємства. Використання

вищеперерахованих рекомендацій допоможе покращити, а згодом і

зробити високим рівень конкурентоспроможності підприємств

України, що буде відображати ефективне розпорядження власними й

позиковими ресурсами в умовах конкурентного ринку.


1. Лісогор Л. С. Продуктивність праці в Україні: проблеми та

перспективи підвищення / Л. С. Лісогор // Демографія та соціальна

економіка. – 2010. – №2. – С. 131-138.

2. Омельчак Г. В. Стан і проблеми конкурентоспроможності

підприємств в Україні в умовах невизначеності зовнішнього

середовища / Г. В. Омельчак // Збірник наукових праць

Дніпропетровського національного університету залізничного

транспорту імені академіка В. Лазаряна. – 2014. – Вип. 8. – С. 64.

3. Літвінова Ю. О. Проблеми забезпечення

конкурентоспроможності підприємства в сучасних умовах /

Ю.О. Літвінова // Управління розвитком. – 2012. – № 9. – С. 35–37.


168

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ


Петренко М. С., магістр



В умовах ринкової економіки дедалі більше набувають проблеми

в управлінні персоналом підприємства. Тому персонал є основним та

постійним складом кваліфікованих працівників, який необхідно

постійно формувати та змінювати під впливом внутрішніх та

зовнішніх факторів.

Значний внесок у вирішення проблеми управління персоналом

підприємства зроблено у працях таких вітчизняних і закордонних

вчених-економістів як: В. В. Адамчук, В. Г. Герасімчук,

Г. Т. Завіновська, І. І. Лукінов, А. М. Колот, Е. М. Лібанова,

Д. П. Богиня, Г. Р. Копець [2], К. Б. Козак [3]. Однак, не зважаючи на

широкий спектр наукових досліджень вважаємо, що проблеми

розвитку та управління персоналом на підприємстві все ще

залишається дискусійним та потребують подальшого вивчення з

урахуванням змін, які відбуваються в умовах ринкової конкуренції та

глобалізації економіки.

На сьогоднішній день управління персоналом стикається з

такими проблемами:

‒ підбір, формування кадрів з сучасним економічним

мисленням;

‒ забезпечення ефективності праці працівників;

‒ збереження сприятливого клімату у колективі тощо.

У сучасних умовах господарювання багато керівників бажають

досягти максимального прибутку та вирішити свої матеріальні і

фінансові потреби, не враховуючи інтереси найманих працівників, не

проявляючи турботу про можливість їх професійного зростання,

рівень доходу, умови праці тощо.

Від цього працівники відчувають себе соціально не захищеними.

Тому у трудових колективах доцільно розробити заходи для

одержання інформації щодо психологічного клімату в колективі,

ступеня задоволеністю кожного працівника роботою, умовами праці

та відпочинку, задоволеністю рівнем заробітної плати. Для цього, на

нашу думку, найкраще підходять такі методи як опитування,

анкетування, бесіди (групові та індивідуальні). Ефективність таких дії


169

полягає в можливості виявлення працівників з високим рівнем

потенціалу, перспективами, що зможе посприяти їх кар’єрному росту,

зацікавленості працівників у підвищенні результатів своєї діяльності.

Застосування названих методів допоможе виявити психологічні

проблеми у трудовому колективі, а виконання необхідних заходів з

вирішення виявлених проблем дозволить налагодити ефективну

діяльність у колективі.

Також, з метою досягнення максимальної ефективності розвитку

персоналу не варто обмежуватися застосуванням окремих його

аспектів, а використовувати їх системно у поєднанні та взаємодії. Це

дозволить досягти високої якості людського капіталу підприємств та,

як наслідок, забезпечити високий рівень прибутковості та

конкурентоспроможності підприємств як на вітчизняному, так і на

світовому ринках [1].

Таким чином, на основі проведених досліджень можна зробити

висновок, що управління персоналом є одним із найважливіших

напрямів діяльності підприємства і вважається основними критеріями

його економічного успіху. Важливим факторам, що дозволить

підвищити ефективність управління персоналом на підприємстві є

наявність та зміст політики розвитку персоналу підприємства, яка

повинна передбачати наявність адаптаційних програм, систем і

програм навчання, підвищення кваліфікації та можливості

саморозвитку особистості.


1. Ковтун Є. І. Аналіз системи управління персоналом

підприємства та розробка заходів щодо її удосконалення /

Є. І. Ковтун // Молодий вчений. –2016. – № 6. – С. 46-50.

2. Копець Г. Р. Актуальні проблеми формування та розвитку

персоналу підприємств / Г. Р. Копець // Вісник Національного

університету «Львівська політехніка». – 2011. – № 720: Менеджмент

та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку.

– С. 30-37.

3. Козак К. Б. Дослідження проблем управління персоналом на

сучасних підприємствах / К. Б. Козак // Теоретичні та практичні

аспекти менеджменту. – 2014. – № 4. – С. 52-54.


170

КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ ПІДПРИЄМСТВА ЯК

ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ЧИННИК ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ

Петрина І. В., студентка



У ринкових умовах відкритої економіки конкурентна перевага є

властивість товару, яка робить його більш привабливим для

споживача, ніж подібний товар конкурента. Конкурентна перевага

визначається Р. А. Фатхутдіновим [1] як ексклюзивна цінність, що

дає перевагу над конкурентами. Г. Л. Азоев і А. П. Челенков [2]

розглядають конкурентні переваги як концентровані проявом

переваги над конкурентними в економічній, технічній, організаційній

сферах діяльності підприємства, яке можна виміряти економічними

показниками. Н. Г. Агєєва [3] визначає конкурентні переваги

організації як положення організації на ринку, яке дозволяє їй долати

сили конкуренції та приваблювати покупців.

Конкурентні переваги підприємства базуються на певних

чинниках, що відіграють визначальну роль в забезпеченні

конкурентоспроможного становища підприємства на ринку в умовах

глобальної конкуренції. Чинник конкурентної переваги – це

конкретний компонент зовнішнього та внутрішнього середовища

фірми, за яким вона переважає конкуруючі підприємства. Чинники

конкурентної переваги можуть бути тактичними і стратегічними [4,

с. 132]. Стратегічні чинники конкурентної переваги: чинники

макросередовища (міжнародні; політичні; економічні; природно-

кліматичні; правові; екологічні; соціально-демографічні; науково-

технічні); чинники інфраструктури регіону (ринкова інфраструктура;

моніторинг навколишнього природного середовища; охорона

здоров’я; наука й освіта; культура; будівництво; торгівля; транспорт і

зв’язок); чинники мікросередовища (конкуренти; постачальники;

контактні аудиторії; маркетингові посередники; законодавство з

податкової системи та зовнішньоекономічної діяльності).

Підприємству для збереження конкурентоспроможного стану на

ринку необхідно обрати стратегію, що відображає специфіку

функціонування та розвитку суб’єкта, рівень його претендування на

місце й роль у зовнішньому середовищі. Конкурентні стратегії

підприємства: стратегія формування конкурентних переваг; стратегія

забезпечення конкурентоспроможності підприємства; стратегія


171

конкурентної поведінки [5, с. 45].

Підходи до оцінки конкурентних переваг підприємств:

конкурентні переваги з позиції порівняльних переваг; конкурентні

переваги виробника виходячи з теорії рівноваги; конкурентні

переваги виробника виходячи з теорії ефективної конкуренції;

конкурентні переваги виробника на базі теорії якості товару;

матричні методи вивчення конкурентних переваг; інтегральні методи.

Більшість оперативних методів оцінки конкурентних переваг

підприємства заснована на портфельному та ситуаційних (SWOT)

аналізах, або на застосуванні різних виробничих показників і

фінансових коефіцієнтів, які характеризують виробничу діяльність,

фінансовий стан, ефективність інвестицій [6].

Таким чином, оцінка конкурентних переваг є передумовою

ефективності управління ними, виходячи з цього, необхідним

виступає визначення не тільки рівня розвитку внутрішньої

конкурентної переваги, а й рівня сукупності конкурентних переваг

підприємства. Створення подібної системи дасть можливість

достовірно визначати та вчасно надавати інформацію для прийняття

управлінських рішень щодо оптимізації тактичної та стратегічної

діяльності підприємства для максимізації прибутку.


1. Фатхутдінов Р. А. Стратегічна конкурентоспроможність /

Р. А. Фатхутдінов. – М.: Економіка, 2005. – 503 с.

2. Азоев Г. Л. Конкурентні переваги фірми / Г. Л. Азоев,

А. П. Челенков. – М.: Новини, 2000. – 254 с.

3. Агеева Н. Г. Справочник по конкуренции и

конкурентоспособности: Учеб. Пособие / Н.Г. Агеева. – Изд-во

Курган. гос. ун-та, 2002. – 120 с.

4. Клименко С. М. Управління конкурентоспроможністю

підприємства: Навчальний посібник / С. М. Клименко, О. С. Дуброва,

Д. О. Барабась та ін. – К.: КНЕУ, 2012. – 527 с.

5. Кривенко М. Стратегія формування конкурентних переваг

підприємства / М.Кривенко // Вісник Київ. нац. ун-ту імені Тараса

Шевченка: Економіка. – К., 2008. – № 99–100. – С. 44-48.

6. Царенко О. В. Методи оцінки конкурентних переваг галузі

промислових регіонів України / О. В. Царенко // Економічний

простір. – 2009. – №23/1. – C. 195-207.


172

ПЕРЕОЦІНКА ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ: НЕОБХІДНІСТЬ,

ВПЛИВ НА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

ПІДПРИЄМСТВА, АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

Поплавський В. Й., студент

Науковий керівник: Камінський С. І., к.е.н, стар. викладач


Зміни умов зовнішнього середовища підприємства зумовлюють

необхідність у реальному висвітленні вартості основних засобів на

балансі підприємства у відповідності до їх ринкових цін. Але в

сучасних економічних реаліях існують певні проблеми, що

потребують висвітлення та регулювання, що й буде висвітлено у

доповіді.

На сьогодні процеси переоцінки вартості основних засобів є

важливими операціями, оскільки основним їх завданням є

приведення вартості основних засобів, що фактично склалася в

бухгалтерському обліку, до ринкової вартості [1].

Переоцінка основних засобів є одним із способів підвищення

інвестиційної привабливості підприємства. Своєчасна та доцільна

переоцінка основних засобів підприємства є вкрай важливою, адже

сприяє підвищенню його загальної рентабельності та ринкової

вартості [2].

Згідно з п.16 П(С)БО 7 «Основні засоби» підприємство може

переоцінити об'єкт основних засобів, якщо залишкова вартість цього

об'єкта суттєво відрізняється від його справедливої вартості на дату

балансу.

Переоцінка основних засобів тієї групи, об’єкти якої вже зазнали

переоцінки, надалі має проводитися з такою регулярністю, щоб їх

залишкова вартість на дату балансу суттєво не відрізнялася від

справедливої вартості.

Існують такі причини відхилення залишкової вартості об'єктів

основних засобів від їх справедливої вартості:

- фізичний знос в процесі експлуатації, який може відрізнятися

від зносу, нарахованого внаслідок амортизації;

- моральний знос;

- зміни ринкових цін на об’єкти;

- інфляційні процеси [1].

Переоцінка основних засобів може здійснюватися у двох формах:

1) дооцінка – збільшення залишкової вартості об'єкта основних


173

засобів внаслідок збільшення його корисності;

2) уцінка – зменшення залишкової вартості об'єкта основних

засобів внаслідок зменшення його корисності [3, с. 234-235].

Розглядаючи актуальні проблеми, що стосуються переоцінки

основних засобів на підприємствах, слід відмітити значну застарілість

основних засобів у переважної більшості галузей у поєднанні зі

значним ступенем їх зносу (58,1 % загально і до 80,2 у деяких

галузях) та значне прискорення інфляційних процесів, що є

причиною їх низької їх вартості на ринку, а відповідно й дуже низьку

переоцінену їх вартість [4]. Це зумовлює подання у звітності таких

показників вартості основних засобів у складі необоротних активів,

що не відповідають реальним на багатьох підприємствах в сучасних

економічних реаліях.

Отже, переоцінка основних засобів дає можливість підприємству

отримати реальну та достовірну вартість необоротних активів

підприємства, сприяє підвищенню інвестиційної привабливості та

ринкової вартості підприємства, що забезпечує підвищення довіри та

зацікавленості з боку потенційних інвесторів та кредиторів. Тобто

процес переоцінки справляє позитивний ефект на господарську

діяльність підприємства та його конкурентоспроможність на ринку,

що зумовлює його необхідність в системі управлінського та

фінансового обліку.


1. Деякі питання щодо переоцінки основних засобів /

А. О. Фатенок-Ткачук, І. В. Тверда // Науковий вісник

[Буковинського державного фінансово-економічного університету].

Економічні науки. – 2014. – Вип. 26. – С. 389-395.

2. Порядок проведення переоцінки основних засобів та

відображення її результатів в обліку / Ю. С. Серпенінова // Проблеми,

теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу. Сер.

: Бухгалтерський облік, контроль і аналіз. – 2013. – Вип. 3. – С. 335-

342.

3. Гетьман О. О. Економіка підприємства / О. О. Гетьман,

В. М. Шаповал. – 2-ге видання. – К.: Центр учбової літератури, 2010.

– 488 с.

4. Офіційний сайт Державної служби статистики України

[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.


174

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ – ГОЛОВНА УМОВА

РОЗВИТКУ ЕФЕКТИВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

Регульська Х. С., студентка



Конкурентоспроможність визначається конкурентними

перевагами: з одного боку, якістю товару, його технічним рівнем,

споживчими властивостями, з іншого, – цінами, що визначаються

продавцями товарів крім того, на конкурентоспроможність

впливають переваги в гарантійному й післягарантійному

обслуговуванні, рекламі, імідж виробника, а також ситуація на ринку,

коливання попиту.

До особливостей діяльності, що забезпечують стійку

конкурентну перевагу слід віднести:

позитивний ефект масштабу полягає в тому, що в міру

зростання обсягів виробництва та реалізації продукції ціла низка

чинників починає діяти в напрямку зниження середніх витрат

виробництва. До цих чинників передусім належать: спеціалізація

праці та зростання продуктивності праці, спеціалізація

управлінського персоналу та ефективність управлінського рішення,

ефективне використання капіталу.

диверсифікація дає змогу підприємствам «триматися на

плаву» при складній економічній кон’юнктурі за рахунок випуску

широкого асортименту продукції і послуг: збитки від нерентабельних

виробів (тимчасово, особливо по нових) перекриваються прибутком

від інших видів продукції. Ширший асортимент продукції дозволяє

компанії пропонувати набір продуктів різноманітніше, ніж у

конкурентів [1, с. 16].

якість продукції (послуг) – допомагає компанії привертати і

утримувати покупців. Більшість підприємств розглядають якість як

високоефективний засіб обійти конкурентів за допомогою постійної

пропозиції на ринок товарів та послуг, що за допомогою вищих

якісних характеристик краще задовольняють потреби споживачів, ніж

аналогічна продукція конкурентів.

унікальні особливості товару – привертають тих покупців, хто

потребує продуктів, що володіють унікальними властивостями.

Також до цього рівня управління асортиментом належить планування

оновлення асортименту, обсягів експорту продукції, структури


175

асортименту за типом поведінки товару з метою встановлення

акцентів на продукти, які можуть бути сприйняті як товарний бренд.

висока ефективність – дозволяє проводити продукцію з

нижчими витратами в порівнянні з витратами конкурентів.

Економічний ефект є абсолютним показником, що характеризує

результат діяльності у грошовій оцінці.. В свою чергу, економічна

ефективність є відносним показником, що дає змогу порівняти

одержаний ефект з витратами, які необхідно здійснити для одержання

запланованого ефекту [2, с. 23].

Під ефективністю розуміють:

- оцінювання певного результату;

- відповідність одержаного результату (процесу) запланованому;

- числова характеристика задовільності функціонування;

- імовірність виконання певних цілей.

Однією з головних передумов забезпечення ефективності

діяльності підприємства є оцінка її рівня. Оцінювання ефективності

починається із встановлення критеріїв ефективності, тобто головної

ознаки оцінювання ефективності. Зміст критерію ефективності

витікає з необхідності максимізації одержуваних результатів

Досвід – забезпечує ефективне використання знань і

технологічних удосконалень, а також зниження витрат завдяки

ефекту так званої кривої досвіду. Існує прямий зв'язок між

прибутковістю і ринковою часткою. Використання кривої досвіду

свідчить про те, що при кожному подвоєнні накопиченого випуску

витрати на одиницю продукції, які пов'язані зі знову створеною

вартістю й очищені від цінового впливу, знижуються потенційно на

20-30 % .

Таким чином, визначення конкурентних переваг, дає можливість

більш раціонально використовувати ресурси та можливості

підприємства, обирати максимально доцільні напрями розвитку

економічного потенціалу у коротко- та довгостроковій перспективі.


1.Близнюк С. В. Конкурентний потенціал підприємництва як

категорія сучасних економічних досліджень / С. В Близнюк,

А. В. Остапенко // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – №7. –

С. 41-42.

2. Коломієць І. Ф. Підвищення рівня конкурентоспроможності

підприємства в системі факторів інтернаціоналізації / І. Ф. Коломієць

// Конкуренція. – 2007. – № 3. – С. 16-26.


176

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ МАЛОГО

ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ Сорокін С. П., студент



Створити успішний бізнес в Україні – це і виклик і можливість

водночас. Особливо складно початківцям бізнесу, які роблять перші

невпевнені кроки в незнайомому для них середовищі, і в умовах

несприятливої економічної ситуації в нашій країні.

Україна продовжує залишатися аутсайдером серед країн-сусідів за

рівнем умов для ведення бізнесу. Незважаючи на поточні складнощі,

підприємці з оптимізмом дивляться в завтрашній день.

Радує те, що сьогодні в Україні вже з’являється все більше нових

підприємців, організацій, здатних пропонувати конкурентоспроможні

товари і послуги в нашій країні і за кордоном.

Угода про вільну торгівлю з країнами Євросоюзу відкриває для

українського бізнесу нові можливості для виходу на ринок ЄС, вважає

президент Української асоціації товаровиробників Олександр

Громико.

За 6 місяців 2017 року експорт з України в країни ЄС зріс на 26 %

і склав 8,2 млрд. доларів. При цьому, згідно з Експортною стратегією

України, такі великі країни Європи, як Франція, Німеччина та

Великобританія, потрапили в список недоторгованних ринків. За

оцінками International Trade Center, тільки в ці країни Україна може

наростити експорт на 3-4 млрд. доларів. [1]

Таким чином, зараз ринок Євросоюзу надає українському бізнесу

значно більші можливості, ніж той на даний момент використовує.

Приєднання України до участі в програмі Європейського Союзу

«Конкурентоспроможність підприємств малого та середнього бізнесу

(COSME)». Бюджет програми складає 900 млн. грн., який

використовується у вигляді грантів, і на фінансування проектів з

розвитку малого та середнього бізнесу.

Участь у програмі дає можливість нашим підприємцям знаходити

бізнес-партнерів в країнах Європи, отримувати консультації, брати

участь в тренінгах, переймати європейський досвід. А також брати

участь у програмах Європейської мережі підприємців.

Доступ до інформаційної мережі EEN, яка об’єднує дані про

55 тис. підприємств з 66 країн, серед яких 28 країн з Євросоюзу.


177

Використовуючи можливості EEN, українські експортери можуть

отримати інформацію про потенційний попит на їхню продукцію, про

інноваційну та консультативну підтримку, брати участь у науковому

співробітництві.

EEN може сприяти залученню інвестицій в перспективні проекти,

а також інформує про нові можливості для підприємців в тій чи іншій

сфері бізнесу. Після реєстрації в EEN українські підприємства можуть

замовити для себе індивідуальну розсилку про компанії і події, якими

цікавляться, а також розміщувати свої бізнес-пропозиції в мережі [2].

Завдяки розвитку цифрової економіки малий і середній бізнес

отримав можливість стати глобальним, його вплив на світову

економіку стає все більш відчутним. Але разом з цим зросла і

конкуренція, що вимагає від бізнесу нових підходів у розвитку і

виживання на ринку.

Багато з нині відомих світових брендів починали з малого, і лише

з часом виросли до рівня великих компаній. Наприклад, одна з

найвідоміших в світі мереж ресторанів громадського харчування

Subway, починала з однієї точки, а зараз має понад 44 тисячі

ресторанів у 110 країнах. Річний оборот компанії понад 10 млрд.

доларів, працює в Subway 170 тис. співробітників.

Щоб процвітати в умовах жорсткої конкуренції у відкритій

економіці, менеджменту в компаніях малого і середнього бізнесу

доведеться коригувати свої стратегії планування, управління і

розвитку.

Перевага в конкуренції отримує бізнес, який може запропонувати

саме те, що потрібно замовнику, найбільш повно задовольняє його

потреби і запити. Сьогодні конкуренція зводиться до оптимізації

моделі управління бізнесом, хто найкраще будує бізнес-процеси і

стратегічне планування.

Нестабільне економічне середовище особливо негативно впливає

на малий бізнес, який не може формувати середовище під себе, і

змушений пристосовуватися. Якщо не буде стабільності, малий бізнес

не має шансів вирости в середній або великий.


1. Офіційний сайт Міністерства фінансів [Електронний

ресурс] – Режим доступу: https://minfin.com.ua.

2. Сайт Особистих фінансів [Електронний ресурс] – Режим

доступу до ресурсу: https://news.finance.ua/ua/news.


178

ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОГО ТОВАРОВИРОНИКА В УМОВАХ

ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Ситник В. Д., магістр

Науковий керівник: Олійник Т. І., д.е.н., професор

Харківський національний аграрний університет ім. В. В. Докучаєва

В умовах євроінтеграції України зростає рівень відкритості

доступу іноземних товаровиробників до внутрішнього національного

ринку. Виникає потреба вирішення проблема адаптації підприємств

країни до функціонування в умовах жорсткої конкуренції. Оцінка

конкурентоспроможності підприємств на внутрішньому ринку та

захисту національного товаровиробника в умовах Євроінтеграції є

життєво необхідною проблемою, як для країни з огляду на вирішення

проблеми продовольчої безпеки, так і для товаровиробників – з

огляду забезпечення їх прибутковості.

Проблемам конкурентоспроможності аграрних підприємств та

визначенню їх рівня присвячували свої дослідження В. І. Губенко,

І. Г. Кириленко, М. Й. Малік, В. В. Олійник, О. О. Школьний [1-3].

Приєднання України до Світової організації торгівлі та пошук

можливостей Євроінтеграції зумовлює необхідність глибокого

вивчення теоретичних та практичних аспектів формування і

підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських

підприємств. Потребують подальшого дослідження питання

формування конкурентоспроможності сільськогосподарських

підприємств на внутрішньому ринку із врахуванням залежності від

рівня забезпеченості ресурсами та ефективності їх відтворення, рівня

насиченості національного ринку іноземними товарами й потреби

оперативної державної підтримки національного товаровиробника.

Узагальнюючи результати досліджень вітчизняних і зарубіжних

учених встановлено, що під конкурентоспроможністю

сільськогосподарських підприємств слід розуміти їх здатність до

виробництва і реалізації продукції в умовах сформованого рівня

конкуренції з такими фінансово-економічними результатами, які

забезпечать просте або розширене відтворення виробництва.

Найбільш узагальнюючими показниками визначення

конкурентоспроможності підприємства, на нашу думку, є показники

прибутку, одержаного на 1 га посівної площі та 1 гол. тварин, й

показник рівня рентабельності діяльності підприємства та


179

виробництва окремих видів продукції. При визначенні економічного

змісту та чинників формування конкурентоспроможності продукції,

слід ураховувати якісні характеристики продукції, відповідність

попиту, витрати на виробництво, час здійснення продажу та ринок, на

якому продукцію реалізовано (внутрішній або зовнішній).

Нами було здійснено оцінку конкурентоспроможності

національних товаровиробників на внутрішньому ринку. В якості

об’єктів дослідження були обрані великі за розмірами підприємства,

які територіально розміщені на сході України: товариства з

обмеженою відповідальністю агрофірма «Олімпекс-Агро»

Новомосковського району Дніпропетровської області (11585 га с.-г.

угідь), «Федорівський» Великобурлуцького району та «Інвестиційна

аграрна компания «Балінвест» Балаклійського району Харківської

області (3732 га та 4008 га с.-г. угідь, відповідно). Підприємства

здійснюють свою господарську діяльність на умовах оренди

земельних ресурсів. Перших два із зазначених підприємства

спеціалізуються на виробництві продукції рослинництва і

тваринництва, а ТОВ «ІАК «Балінвест» – лише на виробництві

продукції рослинництва. Зазвичай, підприємства в складі товарної

продукції яких є продукція тваринництва, стабільно прибуткові.

Проте, рівень їх рентабельності значно нижчий тих, які

спеціалізуються лише на продукції рослинництва. Наші дослідження

підтвердили дану тезу, проте занадто великі за розмірами для

аграрного сектору підприємства занадто складні для здійснення

оперативного управління при формуванні прибутковості.


1. Малік М. Й. Конкурентоспроможність аграрних підприємств:

методологія і механізми : [монографія] / М. Й. Малік, О. А. Нужна. –

К. : ІАЕ, 2007. – 270 с.

2. Олійник В.В. Підвищення конкурентоспроможності

сільськогосподарських підприємств на ринку зерна: автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.04 «Економіка та

управління підприємствами (за видами економічної діяльності)» /

В. В. Олійник. – Харків, 2011. – 20 с.

3. Школьний О. О. Організаційно-економічні механізми

управління конкурентоспроможністю аграрних підприємств [Текст] :

монографія / О. О. Школьний. — Умань : Уманський державний

аграрний університет, 2007. — 308 с.


180

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПОДАТКОВЕ ПЛАНУВАННЯ»

Тиха А. О., студент

Науковий керівник: Бочарова Н. А., к.е.н., доцент


Серед вчених та практиків податкового планування не має

єдності думок щодо визначення поняття «податкове планування».

Фахівці по-різному трактують його, при цьому наявні визначення

можна об'єднати в два концептуальні підходи.

У першому підході, якого дотримується зокрема І. А. Бланк [1],

А. Г. Загородній [2] під податковим плануванням мається на увазі

«процес планування підприємством податкових платежів на

майбутній період». Так, І. А. Бланк визначає термін «податкове

планування» як «найважливіший етап розробки податкової політики

підприємства, спрямований на визначення планових сум його

податкових платежів у майбутньому періоді і розробку графіка їх

сплати» [1]. Можна погодитись з першим визначенням, але слід

зауважити, що воно дуже широке та не враховує таких важливих

аспектів, як роль законодавства в податковому плануванні. Також, в

цьому визначенні не врахована періодичність проведення заходів.

У другому підході основним напрямком податкового планування

виступає оптимізація податкових платежів підприємства. Наприклад,

у «Новому економічному і юридичному словарі» [3] податкове

планування визначається як «вибір між різними варіантами

здійснення діяльності юридичної особи та розміщення його активів,

спрямований на досягнення найбільш низького рівня виникаючих при

цьому податкових зобов'язань». Л. М. Марцулевіч формулює поняття

податкового планування як «сукупність методів, прийомів і способів,

що дозволяють у рамках податкового законодавства максимально

скоротити податкові зобов'язання юридичної або фізичної особи» [1],

В. М. Фокін – як «використання платником власного капіталу

найбільш вигідним для себе способом» [3]. Д. Винокуров зараховує

до податкового планування довгострокову податкову оптимізацію,

яка полягає в застосуванні відповідних способів і прийомів, що

дозволяють зменшити податкові платежі в процесі всієї діяльності

платника податків [2]. А. М. Медведєв під поняттям податкового

планування має на увазі «цілеспрямовану діяльність підприємства,

орієнтовану на максимальне використання всіх нюансів існуючого

податкового законодавства з метою зменшення податкових платежів


181

до бюджету» [3].

Проаналізувавши другий підхід, можна погодитись з тим, що

головною метою податкового планування є саме оптимізація

податків, а не їх мінімізація. Оптимізація податків – це визначення

розміру податкових платежів, при яких досягається оптимум, тобто

оптимальний, найкращий стан системи, досягається поставлена мета

при мінімальних витрачених ресурсах. Також треба відмітити, що в

другому підході врахована роль законодавства. Але в ньому точно не

вказана форма податкового планування, а лише загальні визначення:

«вибір», «сукупність методів», «цілеспрямована діяльність». Буде

справедливо визначити податкове планування як бізнес-процес, бо це

і є специфічно впорядкована в часі та просторі сукупність робіт з

визначеними початком та кінцем та чітко вказаними входом та

виходом. Також слід зауважити, що цей процес повинен бути

систематичним, бо податкове планування треба проводити постійно

та послідовно.

При визначенні поняття податкового планування обов'язково

треба зазначити, що воно проводиться на основі чинного

законодавства, бо саме це і відрізняє податкове планування від

ухилення від податків.

Отже, проаналізувавши все вищезазначене, врахувавши всі

зауваження до визначень різних авторів можна дати визначення

поняттю податкового планування.

Податкове планування – це систематичний бізнес-процес, що

спрямований на оптимізацію податкових платежів та здійснюється на

основі чинного законодавства.

Таким чином, наведене визначення дозволить підприємствам

більш чітко розуміти та застосовувати податкове планування.


1. Бланк И. А. Управление финансовыми ресурсами

предприятия / И. А. Бланк. – К.: Эльга, 2011. – 574 с.

2. Загородній А. Г. Податки та податкове планування

підприємницької діяльності. Монографія / А. Г. Загородній,

А. В. Єлісеев. – Львів: Центр Бізнес-Сервісу, 2003 – 152 с.

3. Оліховський В. Я. Теоретичні аспекти податкового

планування / В. Я. Оліховський. – Вісник Національного університету

«Львівська політехніка». – 2012. – № 722. – С. 177-181.


182

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ І КОНКУРЕНТНІ

ПЕРЕВАГИ ПІДПРИЄМСТВА В СУЧАСНИХ РИНКОВИХ

УМОВАХ

Яковенко К. А., студентка

Науковий керівник: Богацька Н. М., к.е.н., доцент


Розвиток ринкових відносин вимагає постійних змін та першості

з метою утримання своїх позицій. Намагаючись посилити свою

значущість, підприємство зобов’язане максимально враховувати

потреби споживача і обертати їх з вигодою для себе, досягати

конкурентоспроможного рівня продукції, що виробляється з

орієнтацією на ринок, дасть поштовх до зростання конкурентного

потенціалу підприємства.

Дослідженнями проблем конкурентоспроможності та

конкурентних переваг підприємства займалися такі вчені, як

А. В. Войчак, Р. В. Камишніков, І. Коломієць, Т. Б. Харченко та інші.

Виникнення і розвиток суспільства супроводжується

формуванням явища конкуренції (від пізнє латинського concurentia –

стикатися, змагатися), яка є одним із постійно діючих чинників його

прогресивного руху вперед [1, с. 257].

Конкуренція змушує суб'єктів підприємницької діяльності не

зупинятися на досягнутому, а постійно самовдосконалюватися,

покращувати якість продукції (послуг), що пропонуються на ринку,

знижати витрати на виробництво. Конкурентоспроможність

підприємства визначають наступні показники, зображені на рис. 1

Рисунок 1 – Показники конкурентоспроможності підприємства

Показники конкурентоспроможності підприємства

економічний потенціал (активи, основний капітал, обсяг продажів і т. п. )

виробничий і збутовий потенціал (виробничі потужності і т. д. )

науково-дослідний потенціал (організація наукових досліджень і т. д.)

менеджмент організації, склад і професійний рівень її керівних працівників

організаційна структура

фінансове становище (платоспроможність, кредитоспроможність і т. д.);

репутація організації і дотримання договірних зобов'язань


183

Для будь-якого підприємства, щоб залишатися

конкурентоспроможним на ринку потрібно мати у системі яку-небудь

ексклюзивну цінність, що дає їй переваги перед конкурентами тобто,

конкурентну перевагу.

Конкурентні переваги підприємства, за джерелами їх виникнення,

можна поділити на внутрішні та зовнішні рис. 2.

Рисунок 2 – Конкурентні переваги підприємства за джерелами виникнення

Базисом загальної конкурентної переваги є внутрішні, однак це

всього потенціал досягнення підприємством своїх конкурентних позицій. Зовнішні конкурентні переваги, з одного боку, орієнтують підприємство на розвиток та використання тих чи інших конкурентних переваг, а з іншого – забезпечують йому конкурентні позиції, орієнтують на задоволення потреб споживачів [2, с. 71].

Отже, у сучасних ринкових умовах конкурентоспроможність потенціалу підприємства слід розглядати як важливе стратегічне завдання. Конкурентоспроможною буде продукція, що виявиться гнучкішою відносно мінливих потреб споживача при одночасному збереженні прийнятного співвідношення «ціна-якість» для відповідних суб’єктів економічних відносин. Оптимальним у цих умовах є надання якісних послуг, відносно нових та мало розповсюджених на ринку. Баланс між ціновою політикою та якістю виконання робіт є запорукою конкурентоспроможності підприємства та його стабільності на ринку.

Література: 1. Должанський І. З. Конкурентоспроможність підприємства /

І. З. Должанський, Т. О. Загорна/. – К.: Центр навчальної літератури, 2015. – 384с.

2. Харченко Т. Б. Забезпечення конкурентоспроможності підприємств як засіб ринкового реформування економіки / Т. Б. Харченко // АПЕ. – 2016. – № 2. – С. 70-73.

Кон

кур

ентн

і

пер

еваги

під

пр

иєм

ств

а

Внутрішні – це характеристики внутрішніх аспектів діяльності

підприємства які перевищують аналогічні характеристики пріоритетних

конкурентів.

Зовнішні конкурентні переваги – це ті, які базуються на спроможності

підприємства створити більш значущі цінності для споживачів його

продукції, що створює можливості більш повного задоволення їхніх

потреб, зменшення витрат чи підвищення ефективності.


184

ВАРТІСНО-ОРІЄНТОВАНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК

КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА

Завалій Т. О., аспірант

Науковий керівник: Валінкевич Н. В., д.е.н., доцент

Житомирський державний технологічний університет

В умовах жорсткої конкуренції пошук та використання більш

сучасних методів управління посилює конкурентні позиції

підприємства. Концепція Value-Based Management (VBM) або

концепція вартісно-орієнтованого управління, становлення якої

відбувалося в 1980-1990-х роках завдяки практиці провідних світових

консалтингових компаній, з’явилася в умовах необхідності розробки

стратегії, яка б забезпечувала видимість корпоративних конкурентних

потужностей, прозоро демонструвала результати відповідних заходів

та надавала необхідну інформацію для прийняття ефективних рішень.

Вартісно-орієнтоване управління підприємством – інструмент не

тільки внутрішнього спрямування. VBM – це комбінація поглядів,

принципів та процесів, що ефективно допомагають компанії досягти

успіху в конкурентній боротьбі ззовні та інституційним імперативом

зсередини [1, с. 42]. Тобто, в процесі взаємодії з зовнішнім

середовищем використання даної концепції розглядається як

конкурентна перевага.

Глобалізація та ускладнення механізмів економічних відносин,

наявність засобів швидкого розповсюдження інформації та

застосування результатів наукових досліджень спричиняють

виникнення нових напрямів в управлінських практиках. Надбання

конкурентних переваг в процесі використання таких практик, зокрема

вартісно-орієнтованого управління, пояснюється тим, що освоєння

базисів VBM надає можливості підприємству збільшувати власну

ринкову вартість, впливаючи на фактори вартості.


1. McTaggart J. M., Kontes P. W., Mankins M. The Value Imperative

: Managing For Superior Shareholder Returns. New York, The Free Press.

1994. 367 p.


185

СТИМУЛЮВАННЯ МОТИВАЦІЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКІВ

ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ Жердєв М. Д., к.е.н., доцент


Конкурентні умови в діяльності підприємств вимагають

створення ефективної системи управління персоналом, розвитку його

кадрового потенціалу. Виникає необхідність у теоретичному

переосмисленні кадрових процесів, розробці методології формування

стратегії і тактики ефективного використання живої праці для

досягнення підйому і розвитку діяльності підприємства, забезпечення

конкурентоспроможності як на внутрішніх, так і на світових ринках.

В сучасних підприємствах набуває значення підсистема розвитку

персоналу, націлена на підвищення рівня знань, здібностей, цінностей

і на зусилля мотивації працівників для досягнення стратегічних

організаційних цілей і задоволення особистих потреб. Підсистема

розвитку персоналу являє собою комплекс цілеспрямованих освітніх,

інформаційних, соціально-культурних, мотиваційних елементів, які

сприяють підвищенню кваліфікації працівників відповідно до завдань

її розвитку, потенціалу: підвищення кваліфікації; професійна

орієнтація працівників; планування кар'єри; ротація і делегування

повноважень; робота з кадровим резервом; створення умов для

саморозвитку та самореалізації.

Мотивація тісно пов'язана з проблемою управління персоналом і

передбачає максимальну ідентифікацію особистих устремлінь

працівників з цілями підприємства [1].

Для підвищення мотивації праці рекомендується

використовувати паралельно як матеріальне, так і моральне

стимулювання. Система матеріального стимулювання включає:

- підвищення рівня постійної частини заробітної плати

забезпечить впевненість у завтрашньому дні, стабільність роботи;

- підвищення рівня додаткових преміальних виплат;

- введення системи щомісячних виплат або щоквартальних

премій, визначений у відсотках від вартості реалізованої продукції -

для працівників, здатних впливати на обсяг продажів (менеджери

вищої ланки, начальники відділів);

4) виплата щоквартальних премій за відсутність збоїв у

постачанні виробництва.

В якості моральних «стимулів» можуть бути застосовані:


186

- стимулювання вільним часом тобто за підсумками роботи

кожного працівника за певний період можуть бути надані за

бажанням відгули, додаткові вихідні;

- трудове стимулювання - надання можливості просування по

службі, направлення працівників у відрядження, підвищувати роль

співробітників в участі управлінням підприємством;

- надання можливості добре проявити себе в результатах роботи

працівників, можливість додаткового навчання, підвищення

кваліфікації.

Основними напрямками вдосконалення соціально-психологічних

методів мотивації персоналу можуть бути [2]:

- підтримка сприятливого психологічного клімату в колективі на

основі розвитку системи управління конфліктами;

- формування і розвиток організаційної культури на основі

створення на підприємстві системи попередження конфліктних

ситуацій, стимулювання їх позитивних наслідків, що дозволить

забезпечити високу ефективність функціонування системи

управління на підприємстві, підтримка сприятливого психологічного

клімату в трудовому колективі.

Впровадження запропонованих заходів у поєднанні з

вдосконаленням методів управління дозволить підвищити

зацікавленість працівників в результатах своєї праці, що, в свою

чергу, позитивно вплине на ефективність роботи підприємства в

умовах конкуренції.

Література 1. Павлова В. А. Специфічні характеристики підприємства і

стратегія розвитку кадрового потенціалу: теоретичні аспекти і

взаємозв’язок / В. А. Павлова, Л. Д. Гармідер //Академічний огляд. –

2010. – № 2(33). – С.77-82.

2. Гармідер Л. Д. Механізм розвитку кадрового потенціалу

підприємства / Л. Д. Гармідер //Актуальні проблеми національної

економіки: зб. наук. праць – Донецьк: ДонДУУ, 2011- т. ХІІ, вип. 205.

– Серія «Економіка» – С. 74-81.


187

РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ КОНКУРЕНТО-СПРОМОЖНОСТІ

ВІТЧИЗНЯНИХ ЛЕГКОВИКІВ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РИНКУ

ЛЕГКОВИХ АВТОМОБІЛІВ

Гуляєв І. О., пошукувач



Ринок легкових автомобілів є надзвичайно перспективним

об’єктом дослідження, адже тенденції його розвитку значною мірою

характеризують соціально-економічний розвиток держави й, у першу

чергу, рівень матеріального забезпечення населення.

Крім того, як свідчать статистичні дані інформаційно-аналітичної

групи «Автоконсалтинг» [1] і Асоціації автовиробників України

«Укравтопром» [2], левова частка проданих автомобілів в Україні є

легковими, тобто ринок легкових автомобілів із впевненістю можна

назвати основою національного ринку продажу автомобілів.

У таких умовах актуалізується необхідність дослідження

конкурентоспроможності вітчизняних легковиків на національному

ринку легкових автомобілів.

Станом на вересень 2017 року виробництво легкових автомобілів

в Україні здійснюється такими підприємствами як ПАТ «Запорізький

автомобільний завод» і ПрАТ «Єврокар». При цьому випуск

вітчизняної у класичному розумінні цього слова автомобілебудівної

продукції здійснюється лише ПАТ «Запорізький автомобільний

завод»: так, нині ПрАТ «Єврокар» провадить автоскладальну

діяльність, забезпечуючи зборку легковиків бренду Scoda [3].

ПАТ «Запорізький автомобільний завод» здійснює виробництво

таких легковиків: Forza, Lanos, Lanos pick-up, Sens, Vida [4].

Дослідимо конкурентні позиції зазначених легковиків на

національному ринку легкових автомобілів у регіональному розрізі.

Провівши відповідні розрахунки з визначення частки зазначених

моделей легкових автомобілів у загальному обсязі реалізованих

легковиків за регіонами України, можна зробити наступні висновки:

- найбільш популярними легковики бренду ЗАЗ є в таких

регіонах як Сумська (12,39 % проданих легковиків), Чернігівська

(11,44 %) і Кіровоградська (11,01 %) області. Найменшою

популярністю легковики бренду ЗАЗ користуються в таких регіонах

як Одеська область (3,13 %), м. Київ (3,39 %), Івано-Франківська

(4,07 %) і Херсонська (4,44 %) області;


188

- найбільш популярними легковики моделі Forza є в таких

регіонах як Кіровоградська (1,13 %), Сумська (0,67 %) і Чернівецька

(0,60 %) області. Найменшою популярністю легковики моделі Forza

користуються в таких регіонах як Одеська область (0,03 %), м. Київ

(0,09 %), Харківська (0,12 %) і Рівненська (0,14 %) області;

- найбільш популярними легковики моделі Lanos є в таких

регіонах як Рівненська (6,66 %), Запорізька (4,63 %) і Волинська

(4,43 %) області. Найменшою популярністю легковики моделі Lanos

користуються в таких регіонах як Одеська (1,12 %) і Херсонська

(1,25 %) області, м. Київ (1,40 %);

- найбільш популярними легковики моделі Lanos pick-up є в

таких регіонах як Закарпатська (1,60 %), Дніпропетровська (0,61 %) і

Чернівецька (0,60 %) області. Найменшою популярністю легковики

моделі Lanos pick-up користуються в таких регіонах як Львівська

(0,09 %), Одеська (0,11 %) і Чернігівська (0,13 %) області;

- найбільш популярними легковики моделі Sens є в таких

регіонах як Чернігівська (5,65 %), Сумська (5,19 %) і Черкаська

(4,85 %) області. Найменшою популярністю легковики моделі Sens

користуються в таких регіонах як м. Київ (0,81 %), Одеська (1,12 %) і

Івано-Франківська (1,45 %) області;

- найбільш популярними легковики моделі Vida є в таких

регіонах як Кіровоградська (4,52 %), Сумська (2,21 %) і Черкаська

(2,10 %) області. Найменшою популярністю легковики моделі Vida

користуються в таких регіонах як Житомирська (0,12 %), Івано-

Франківська (0,29 %) і Волинська (0,34 %) області.


1. Статистичні дані інформаційно-аналітичної групи

«Автоконсалтинг» [Електронний ресурс]. − Режим доступу:

http://www.autoconsulting.com.ua. − Заголовок з екрану.

2. Статистичні дані Асоціації автовиробників України

«Укравтопром» [Електронний ресурс]. − Режим доступу:

http://ukrautoprom.com.ua/statistika. − Заголовок з екрану.

3. Офіційний сайт ПрАТ «Єврокар» [Електронний ресурс]. −

Режим доступу: http://uk.eurocar.com.ua. − Заголовок з екрану.

4. Офіційний сайт ПАТ «Запорізький автомобільний завод»

[Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://www.zaz.ua. −

Заголовок з екрану.

http://www.autoconsulting.com.ua/

http://ukrautoprom.com.ua/statistika

http://uk.eurocar.com.ua/

http://www.zaz.ua/


189

ФІНАНСОВИЙ СТАН ПРОВІДНИХ

АВТОМОБІЛЕБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

ЯК ОСНОВА ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Кобзарєва Г. Ю., магістр



Конкурентоспроможність будь-якого підприємства значною

мірою визначається його фінансовим станом.

Згідно Положення про порядок здійснення аналізу фінансового

стану підприємств, що підлягають приватизації, фінансовий стан

підприємства − це «… сукупність показників, що відображають

наявність, розміщення і використання ресурсів підприємства, реальні

й потенційні фінансові можливості підприємства [1, п. 1.1]».

Як свідчать актуальні дані Асоціації автовиробників України

«УкрАвтопром» [2], станом на вересень 2017 року виробничу

діяльність здійснювали лише ПАТ «Запорізький автомобільний

завод», корпорація «Богдан», ПрАТ «Єврокар», ПрАТ

«Часівоярський автобусний завод», ПрАТ «Чернігівський автозавод»

і ПАТ «Черкаський автобус». Здійснимо діагностику фінансового

стану зазначених автовиробників, представивши результати в табл. 1.

Таблиця 1 − Діагностика фінансового стану автомобілебудівних підприємств в

Україні*

Автомобілебудівні підприємства Значення показників за роками

2014 2015 2016

1 2 3 4

Коефіцієнт зносу основних фондів

ПАТ «Запорізький автомобільний завод» 0,35 0,48 0,66

корпорація «Богдан» 0,36 0,26 0,23

ПрАТ «Єврокар» 0,87 0,89 0,91

ПрАТ «Часівоярський автобусний завод» 0,43 0,47 0,52

ПрАТ «Чернігівський автозавод» 0,18 0,22 0,26

ПАТ «Черкаський автобус» 0,55 0,59 0,63

Коефіцієнт оборотності активів



ПрАТ «Єврокар» 1,59 1,18 0,76




Коефіцієнт власного капіталу

ПАТ «Запорізький автомобільний завод» 0,45 -0,11 -0,29

корпорація «Богдан» 0,16 0,01 -0,22


190

Продовження табл.1

1 2 3 4

ПрАТ «Єврокар» 0,41 0,25 -0,15


ПрАТ «Чернігівський автозавод» -0,06 -0,01 -0,01


Коефіцієнт фінансової стійкості

ПАТ «Запорізький автомобільний завод» 0,76 0,39 -0,04


ПрАТ «Єврокар» 0,64 0,58 0,55




Коефіцієнт незалежності від позикових коштів


корпорація «Богдан» 5,25 9,31 -5,55

ПрАТ «Єврокар» 1,44 3,00 -7,67


ПрАТ «Чернігівський автозавод» -17,67 -10,00 -10,00


Коефіцієнт абсолютної ліквідності



ПрАТ «Єврокар» 0,18 0,14 0,15




Рентабельність операційної діяльності


корпорація «Богдан» -0,08 -1,04 -1,35

ПрАТ «Єврокар» 0,05 0,09 0,12




* розраховано автором за даними [3].

Література: 1. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження

Положення про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації» № 49/121 від 26 січня 2001 року [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://zakon3.rada. gov.ua/laws/show/z0121-01. − Заголовок з екрану.

2. Motor vehicle production in Ukraine [Electronic resource]. − Access mode: http://ukrautoprom.com.ua/wp-content/uploads/2017/10/ Prod09-2017.pdf. − Title from the screen.

3. Бази даних Агентства з розвитку інфраструктури фондового

ринку України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://smida.

gov.ua/db. Заголовок з екрану.

http://zakon3.rada/

http://ukrautoprom.com.ua/wp-content/uploads/2017/10/

http://smida/


191

ПЛАНУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ ЯК ЗАСІБ



Стась О. Г., магістр



За ринкових умов ведення господарської діяльності,

підприємства мають забезпечити собі стійкий економічний розвиток

із врахуванням особливостей ринкової кон’юнктури та результативно

вести господарський процес, підвищувати рівень самофінансування

та інноваційного удосконалення своєї діяльності.

Мета будь-якого підприємства – це отримання позитивного

фінансового результату та пошук шляхів його збільшення.

В таких умовах, дослідження діалектики категорії фінансового

результату, його взаємозв’язку та взаємодії з іншими економічними

показниками, та формування на цій основі стійких передумов для

зростання прибутковості, конкурентоспроможності та забезпечення

стабільного розвитку господарської діяльності підприємства в

довгостроковій перспективі представляють суттєву наукову та

практичну цінність.

Вагомий внесок у дослідження теоретичних засад категорії

фінансового результату здійснили такі провідні зарубіжні та

вітчизняні вчені: І. О. Бланк, О. В. Будько, Ф. Ф. Бутинець,

А. Г. Загородній, Г. Л. Вознюк, С. Л. Лондар, О. В. Тимошенко,

Р. В. Скалюк та інші науковці. Але, незважаючи на вагомий науковий

доробок зазначених вчених з досліджуваного питання, деякі

проблемні питання потребують більш детального їх вивчення.

У науковій літературі часто спостерігається ототожнення понять

«фінансовий результат» та «прибуток», проте варто зауважити, що

категорія фінансового результату є ширшою порівняно з категорією

прибутку. Це пояснюється тим, що показник прибутку виступає у

одній із двох форм (прибуток або збиток) та показує відображення

фінансового результату господарської діяльності підприємства [1].

Прибуток характеризує позитивне значення фінансового

результату, що свідчить про високу ефективність ведення

господарської діяльності, оптимальне використання капіталу, а також

виражає певну винагороду за ризиковість та невизначеність, що

притаманна підприємницькій діяльності.


192

Щодо від’ємного значення показника фінансового результату, то

воно виражається у вигляді збитку від ведення підприємницької

діяльності, який свідчить про низький рівень управління

підприємством, відсутність результативності господарської

діяльності, неефективне управління економічним потенціалом

підприємства, неефективне використання наявного капіталу, низьку

якість роботи менеджменту вищого рівня підприємства тощо.

Найважливішою категорією, що відображає саме позитивний

фінансовий результат діяльності підприємства, є прибуток. Беручи до

уваги головну мету діяльності підприємства щодо максимізації

прибутку, можна говорити про важливість планування фінансових

результатів, та прибутку зокрема, у довгостроковому періоді, тому

для підвищення конкурентоспроможності необхідно надавати одне з

першочергових значень цьому питанню.

Так, забезпечення економічного зростання та розвитку

підприємства, в кінцевому підсумку, забезпечить максимальне

зростання ринкової вартості підприємства, як майнового комплексу і

зростання його фінансових результатів [2].

Таким чином, можна стверджувати, що фінансовий результат є

досить складною та багатовимірною категорією. Фінансовий

результат у формі прибутку виступає головною метою діяльності

підприємства та є одним з ключових показників, який визначає

ефективність його діяльності. Величина фінансового результату є

базисом, який забезпечує не тільки життєздатність підприємства, а й

відображає рівень результативності, прибутковості господарської

діяльності, можливості кількісного зростання основних економічних

показників (обсягу виробництва й реалізації, продуктивності праці) та

характеризує потенціал стійкого розвитку підприємства.


1. Скалюк Р. В. Cутність та значення фінансових результатів

в системі розвитку господарської діяльності промислових

підприємств / Р. В. Скалюк // Наукові праці Кіровоградського

національного технічного університету. – 2010. – Вип. 18(1)

Економічні науки. – С. 135-141.

2. Левицких О. О. Анализ и планирование финансовых

результатов в системе управления эффективностью деятельности

промышленного предприятия // Фундаментальные исследования. –

2011. – № 12. – Ч. 3. – С. 634-639.


193

ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ

КОНТРОЛІНГУ НА ПІДПРИЄМСТВАХ ЗАЛІЗНИЧНОГО

ТРАНСПОРТУ

Островерх Г. Є., аспірант

Науковий керівник: Овчиннікова В. О., к.е.н., доцент

Українського державного університету залізничного транспорту

Система контролінгу інтегрує облік, планування, маркетинг в

єдину самоврядну систему, в якій чітко визначаються цілі

підприємства, принципи управління і способи їх реалізації. На цій

основі значного покращення якості управління підприємством.

Контролінг виступає важливим фактором забезпечення

конкурентоспроможності підприємства, оскільки дозволяє

вирішувати в сукупності цілий ряд питань: стабільність підприємства

і його фінансів, виявлення і приведення в дію наявних внутрішніх

резервів, оперативне та ефективне впровадження інновацій, втілення

в життя місії, стратегії економічного розвитку підприємства і багато

інших.

Практика довела, що без використання інструментарію

контролінгу промисловими підприємствами сьогодні дуже важко

витримувати конкуренцію з тими компаніями, які його успішно

застосовують.

Необхідність впровадження контролінгу на підприємствах

залізничного транспорту можна пояснити такими причинами:

- підвищення нестабільності зовнішнього середовища висуває

допоміжні вимоги до управління підприємствами;

- ускладнення процесу управління підприємством потребує

механізму внутрішньої координації системи підприємства;

- інформаційний ажіотаж при нестачі певної інформації вимагає

побудови спеціальної системи інформаційного забезпечення

управління;

- загальнокультурне прагнення до синтезу, інтеграції різних сфер

знання і людської діяльності.

Основні напрямки дій щодо впровадження служби контролінгу

полягають у наступному:

- для реалізації проекту необхідно створити робочу групу, яка

включає в себе представників зацікавлених служб підприємства,

таких як планово-економічного відділу, фінансового відділу,

бухгалтерії, інформаційного відділу тощо, а також, по можливості,


194

зовнішніх консультантів зі сфери контролінгу й інформаційних

систем;

- діяльність робочої групи повинна бути регламентована

відповідними розпорядженнями керівництва підприємства і підлегла

твердому плану робіт, що дозволить уникнути можливих помилок,

що виникають через непогодженість дій;

- упровадження служби контролінгу супроводжується зміною

системи документообігу підприємства;

- для реалізації проекту впровадження служби контролінгу

необхідна повноцінна підтримка керівників підприємства, що

дозволить знизити опір співробітників змінам.

Впровадження служби контролінгу в систему внутрішнього

економічного механізму, як основної його підсистеми, необхідно

здійснювати на всіх етапах організації і функціонування

підприємства залізничного транспорту.

ТРУДОВІ РЕСУРСИ ЯК

ЧИННИК РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Сай-Боднар Ю. А., студентка

Науковий керівник: Коцеруба Н. В., к.е.н., доцент


В сьогоднішніх умовах господарювання актуальним стало

питання ефективного використання трудових ресурсів. Адже для

підвищення ефективності будь-якого підприємства є важливими

чинниками раціональне використання кваліфікованих трудових

ресурсів та висока продуктивність праці.

Трудові ресурси підприємства – кількість робітників, зайнятих на

підприємстві, та тих, хто входе до його складу за основною та

допоміжною діяльністю[1, c. 65].

Даній проблемі присвячена низка наукових досліджень, серед

яких праці B. C. Буланова, Н. А. Волгина, Н. А. Горелова,

Б. М.Генкина, Н. Н. Гриценко.

Вплив трудових ресурсів на підприємство дуже вагомий. Адже

саме від кадрових працівників, від необхідного рівня кваліфікації та

досвіду залежить рівень продуктивної діяльності підприємства.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом різних

факторів, вплив яких конкретизується у таких параметрах


195

макроекономічного характеру, як: чисельність активного

(працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція

робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили [2,

c. 198].

Процес ефективного та продуктивного формування трудових

ресурсів включає в себе 4 етапи:

1. Планування трудових ресурсів для комплектації штату та

персоналу.

2. Набір персоналу, у відповідності до завдань оптимізації

чисельності персоналу з огляду на досягнення цілей. При цьому

унеможливлюється як нестача працівників, так і прийом зайвих.

3. Відбір – це одна із головних форм попередньої перевірки

якості та професійного рівня трудових ресурсів підприємства.

4. Формування системи мотивації на підприємстві [2, c. 32].

Трудовими ресурсами підприємства є всі громадяни, які

працюють на підприємстві, роблять трудовий внесок, вкладають у

працю власні здібності, знання, фізичні, інтелектуальні та практичні

навички у виробничу діяльність для реалізації головного завдання

підприємства та досягнення стратегічних цілей.

Від трудових ресурсів залежить ефективне функціонування

системи управління, а тому надзвичайно важливою умовою

формування ефективної команди є постійний розвиток персоналу,

зокрема підвищення кваліфікації. Рівень кваліфікації персоналу

повинен випереджати розвиток технології виробництва і системи

організації виробничо-трудового процесу. Чим вищий загальний

рівень розвитку економіки, чим складніші завдання йому доводиться

вирішувати, тим важливішою є потреба у трудових ресурсах високої

кваліфікації [3, c. 45].

Для досягнення якісної та кількісної збалансованості робочих

місць та працівників необхідно дотримання принципів раціонального

використання трудових ресурсів:

- стабільності та рівномірності навантаження робітників протягом

робочого часу;

- відповідності трудового потенціалу працівника, його

психофізіологічних даних вимогам робочих місць та процесу

виробництва за допомогою переходу з одного робочого місця на

інше;

- якісного виконання працівниками комплексу робіт, що

забезпечують виробництво продукції (робіт і послуг);


196

- матеріальне стимулювання, що має базуватися на кінцевих

результатах праці;

- систематичне підвищення рівня кваліфікації працівників [4,

c. 123].

Отже, персонал є «мотором» будь-якого підприємства. Без

людського фактору немає організації. Без кваліфікованих спеціалістів

жодна організація не зможе досягти своєї мети. Достатня

забезпеченість підприємств трудовими ресурсами відповідного рівня

кваліфікації та професійних навичок, їхнє раціональне використання,

високий рівень продуктивності праці мають велике значення для

збільшення обсягів продукції та підвищення ефективності

виробництва. Зокрема, від забезпеченості підприємства трудовими

ресурсами та ефективності їх використання, залежить обсяг і

своєчасність виконання всіх робіт, ефективність використання

устаткування, машин, механізмів, і, як результат, обсяг виробництва

продукції, її собівартість, прибуток та низка інших економічних

показників.


1. Мажар М. А. Вплив трудових ресурсів на

конкурентоспроможність підприємства / М. А. Мажар // Вісник

ЖДТУ. – №2 (52). – 2014. ‒ С. 258-261.

2. Кирич Н. Ефективне використання трудових ресурсів як

фактор стабілізації функціонування підприємства / Н. Кирич //

Україна: аспекти праці, 2012. ‒ №3. – С. 39‒42.

3. Жуковський М. О. Трудові ресурси як складова

конкурентоспроможності підприємства / М. О. Жуковський //

Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 2. – С. 54–59.

4. Кирич Н. Роль людського фактора у підвищенні

ефективності роботи підприємства / Н. Кирич // Україна: аспекти

праці. ‒ 2008. ‒ № 5. ‒ С. 46-50.


197

ЯКІСНИЙ БІЗНЕС-ПЛАН – ЗАПОРУКА

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА НА

РИНКУ

Тарасенко І. В., студентка

Науковий керівник : Зубко Т. Л. к.е.н, доцент


Досвід зарубіжних і вітчизняних підприємств свідчить, що в

ринкових умовах стабільного успіху в бізнесі неможливо досягнути

не здійснюючи бізнес-планування. Кожне підприємство, починаючи

свою діяльність, повинне чітко представляти потребу на перспективу

у фінансових, трудових і інтелектуальних ресурсах, джерела їхнього

одержання, а також уміти точно розраховувати ефективність

використання наявних засобів у процесі роботи своєї фірми, за для

забезпечення життєздатності та планової конкурентоспроможності


Бізнес-план – старанно підготовлений документ, що розкриває усі

сторони будь-якого підприємницького заходу. Це документ, в якому

відбиті основні шляхи вирішення проблеми внаслідок ретельного

аналізу її для обґрунтування вигідності запропонованого проекту, а

також для залучення можливих контрагентів, потенційних

фінансових партнерів і висококваліфікованих фахівців [1, c. 10].

Процес розробки бізнес-плану полягає у розкритті всіх аспектів,

пов’язаних з підвищенням конкурентоспроможності підприємства за

рахунок реалізації розробленого бізнес-плану.

Основними завданнями розробки бізнес-плану є :

- визначити сутність, значення та функції бізнес-планування в

системі управління конкурентоспроможністю сучасного


- узагальнити вимоги до змісту та структури бізнес-плану;

- навести методику розрахунку ключових показників, що свідчать

про доцільність реалізації бізнес-ідеї, яка знаходить своє

віддзеркалення у бізнес-плані підприємства;

- обґрунтувати доцільність реалізації розробленого бізнес-плану


- сформулювати висновки щодо ефективності майбутньої

діяльності підприємства в разі реалізації запропонованого бізнес-

плану [2, c. 60].

Розробка бізнес-плану є трудомістким процесом, вимагає значних


198

коштів і часу. До бізнес-планування залучають менеджерів,

фінансистів, економістів, маркетологів, юристів. Це можуть бути як

працівники підприємства, які мають значний професійний досвід, так

і зовнішні консультанти, експерти.

Причому залучення сторонніх фахівців дозволяє реальніше

оцінити підприємницьку ідею та підвищити рівень довіри до бізнес-

плану з боку інвесторів, банку чи партнерів по бізнесу. Але в

розробці бізнес-плану обов’язково мають приймати участь керівник

підприємства та автор підприємницького ідеї [1, c. 12].

На жаль, українське законодавство на сьогодні не закріплює

обов'язковість розробки бізнес-плану, хоч і наявна значна кількість

указів, які формують ділове середовище підприємства.

Підвищення обізнаності підприємців і управлінців та переймання

зарубіжного досвіду стосовно бізнес-планування приведе український

бізнес на новий більш високий рівень розвитку.

Наявність обґрунтованого бізнес-плану сприятиме залученню

капіталу, визначенню планів на майбутнє, ретельному вивченню

передбачуваних ризиків і можливих труднощів, які можуть

перешкодити практичній реалізації бізнес-проекту. Його

впровадження дозволить значно підвищити ефективність діяльності

підприємства, його конкурентоспроможність і скоротити витрати [3,

c. 79].

Отже, в умовах ринкової системи господарювання бізнес-план –

це активний робочий інструмент управління, відправний пункт усієї

планової та виконавчої діяльності підприємства. Бізнес-план дає

змогу аналізувати, контролювати й оцінювати успішність діяльності в

процесі реалізації підприємницького проекту, виявляти відхилення

від плану та своєчасно коригувати напрямки розвитку бізнесу.


1. Бізнес-планування : навч. посіб. / Т. Г. Васильців, Я. Д.

Качмарик, В. І. Блонська, Р. Л. Лупак. – К. : Знання, 2013. – 173 с.

2. Чичун В. А. Бізнес-планування як фактор успішної

підприємницької діяльності / В. А. Чичун, В. Д. Паламарчук //

Соціум. Наука. Культура. – 2010. – 21 (18). – С. 58-63.

3. Діденко Є. О. Бізнес-планування та його роль у

стратегічному управлінні підприємством / Є. О. Діденко, Б. С. Нянчур

// Економіка та держава. – 2016. – № 12. – С. 78-81.423.


199

СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ ТА ПРОБЛЕМА

РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Терлецька А. В., студентка

Нечволод М. О., студентка

Науковий керівник: Ганін В. І., к.е.н., професор


Формування об’єктивних передумов для масового переходу

господарських структур промислового комплексу України від фази

економічного спаду до фази економічного зростання нерозривно

пов’язане з пожвавленням та розвитком інноваційної діяльності. Вона

дозволяє не тільки заволодіти досягненнями науково-технічного

прогресу і впроваджувати його результати у сфері виробництва та

збуту вітчизняної продукції, але і суттєво збільшувати її конкурентну

здатність на внутрішньому та зовнішньому ринках. У розвинутих

країнах з ринковою економікою на даний час широко застосовуються

програмно-цільові форми організації розвитку інноваційних процесів,

які дозволяють сконцентрувати ресурси у тих сферах виробництва і

регіонах, де найбільш актуальне досягнення у найкоротший термін

конкурентних переваг, які базуються на науково-технічних

розробках.

У вітчизняному промисловому комплексі використання

програмного підходу та стратегічного регіонального планування в

управлінні інноваційною діяльністю господарських структур усіх

форм власності також вступає у нову фазу свого розвитку.

Разом з тим необхідно підкреслити, що вітчизняним

господарським структурам промислового комплексу України та її

регіонів при визначенні перспективних напрямів активізації

інноваційної діяльності та пошуку джерел фінансування інноваційних

інвестиційних проектів доводиться вирішувати складні та масштабні

проблеми, які пов’язані зі значним зниженням рівня активізації та

ефективності реалізації перспективних напрямів інноваційного

розвитку у попередні періоди трансформаційних перетворень у нашій

країні.

Оцінити стан інноваційного розвитку України можна за

допомогою визначення її відносної позиції серед країн ЄС. Згідно

Європейського інноваційного індексу у 2016 році Україна

знаходилася у четвертій, останній за рівнем інновацій групі –

«Скромних новаторів» та мала індекс 0,1889 (максимум 1). Нижчі


200

позиції, а відповідно і нижчий індекс, мають лише Македонія –

0,1636 та Туреччина – 0,1880. Відставання України від інших країн

ЄС складає: від першої групи «Лідерів інновацій» – більше ніж у 4

рази ( перше місце займає Швеція – 0,796), від «Сильних новаторів»

(друга група) – у 3 рази (лідер рейтингу Ірландія – 0,5843), від третьої

групи «Помірних інноваторів» – у 1,6 рази (перше місце займає

Естонія – 0,4161). Але варто відмітити, що у попередньому році

Україна мала менший показник – 0,1783. Найкраще становище

спостерігалося у 2013 році, коли значення Європейського

інноваційного індексу складало 0,1893.[1]

Рейтинг міжнародного агентства Bloomberg Rankings за 2016 рік

також підтверджує той факт, що Україна має низьку інноваційну

активність. За цим рейтингом Україна посіла 41 місце серед 50 країн

за рівнем інноваційності, отримавши 56,77 бали зі 100 можливих.

Наша держава змогла випередити лише Болгарію, Індію, Марокко,

Мальту, Сербію, Казахстан та Аргентину. Лідером рейтингу стала

Південна Корея, яка отримала 91,31 бали, друге місце посіла

Німеччина (85,54 бали) та третє місце – Швеція (85,21 бали) [2].

На нашу думку, існуюча законодавча база України являється

перешкодою на шляху розвитку інноваційної діяльності країни.

Головним недоліком нинішнього законодавства країни є те, що

законодавчі акти нескоординовані між собою та не відповідають

економічній ситуації в країні. Для того, аби економіка України була

конкурентоспроможна, необхідно використовувати наявну науково-

технологічну базу у промисловості, а саме створити тісний зв'язок

між досягненнями у науці та впроваджувати нові технології у

виробництво.


1. Innovation Union Scoreboard 2015 [Electronic resource]. – Mode

of access: http://ec.europa.eu/growth/industry/innovation/factsfigures/

scoreboards/fies/ius-2015_en.pdf

2. The Bloomberg Innovation Index [Electronic resource]. – Mode of

access : http://www.bloomberg.com/graphics/2015-innovative-countries/

http://ec.europa.eu/growth/industry/innovation/factsfigures/

Секція 3. Інноваційно-інвестиційний розвиток – основа конкурентоспроможності

підприємств

201

СЕКЦІЯ 3



ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ НА УКРАЇНСЬКІ

ПІДПРИЄМСТВА ЯК ОСНОВНИЙ ЧИННИК ЇХ


Гайдей О. В., студентка

Науковий керівник: Богацька Н. М., к.е.н., доцент


В сучасних умовах господарювання, економіка України потребує

значних капіталовкладень зважаючи на складну економічну ситуацію

в країні. Важливу роль у вирішенні цієї проблеми відіграють

інвестиції, оскільки сьогодні вони визначають напрями й

інтенсивність розвитку економічної діяльності в суспільстві.

Сьогодні економічний розвиток держави доцільно розглядати в

системі міжнародних економічних відносин, зокрема міжнародних

інвестиційних процесів. Стратегічною задачею України є залучення

до економіки іноземного капіталу і спрямування його на

забезпечення національних інтересів [1, с. 3].

Сьогодні найпривабливішими для іноземних інвесторів і надалі

залишаються традиційні галузі економіки: металургія,

машинобудування, хімічна промисловість, харчова промисловість.

Наступними за пріоритетністю є такі галузі, як автомобільна

промисловість, споживча електроніка, високі технології тощо [2, с. 5].

Надходження іноземного капіталу вбачає загрозу серйозної

конкуренції українській промисловості, особливо для середнього та

малого бізнесу. Вони заперечують низьку ціну підприємств, які

виставляються на аукціони під час приватизації, в яких приймають

участь іноземці. Використання іноземних інвестицій для країни

передбачає зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняних

товаровиробників.

Необхідно зазначити, що сьогодні залучення іноземних

інвестицій на підприємства є одним з ресурсів, який сприятиме

підвищенню ефективності економічної діяльності в країні, як на

сучасному етапі так і у перспективі. Тому необхідно створювати



202

умови для покращення інвестиційного клімату в Україні.

Проаналізуємо надходження прямих іноземних інвестицій в

економіку України за 2013-2016 роки (рис. 1).

Рисунок 1 – Надходження прямих іноземних інвестицій

в економіку України за 2013-2016 рр.

На рисунку 1 можна чітко побачити, що надходження прямих

іноземних інвестицій за 2013-2015 роки зменшуються. Станом на

2014 рік надходження прямих іноземних інвестицій в Україну

становили 45,7 млрд. дол. США, а 2015 року 43,4 млрд. дол. США. І

лише у 2016 році надходження прямих іноземних інвестицій зросли

порівняно з 2015 роком, і становили 44,5 млрд. дол. США.

Однак, Україна має низку переваг для заохочення іноземного

інвестування. До них можна зарахувати: значний природно-

ресурсний потенціал; високий рівень промислового виробництва,

стратегічно вигідне географічне розташування, наявність готових

незадіяних виробничих потужностей тощо [2, с. 11].

Отже, на сьогоднішній день ключовою проблемою економічної

політики держави є активізація інвестиційної діяльності, яка потребує

формування такої інвестиційної політики, що надає можливість

максимально використовувати національні ресурси і залучати у

вітчизняну економіку іноземні інвестиції.


1. Ігнатенко А. В. Інвестиційні аспекти міжнародного економічного

розвитку в умовах глобалізації / А. В. Ігнатенко, В. Г. Кабанов,

О. І. Харченко // Інвестиції: практика та досвід. – 2012. – №22. – С. 2-

5.

57,1

45,7 43,4 44,5

0

10

20

30

40

50

60

2013 2014 2015 2016

млрд. дол. США



203

2. Саблук П. Т. Міжнародний рух капіталів і залучення в Україну

прямих іноземних інвестицій / П. Т. Саблук, В. І. Власов, М. І. Кісіль,

К. А. Пріб // Економіка АПК. – 2014. – №9. – С. 3-14.

МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ

BLOCKCHAIN В ТОРГІВЛІ

Подорожняк Я. М., студент

Науковий керівник: Совершенна І. О., к.т.н., доцент


Останнім часом ми все частіше чуємо про технологію Blockchain.

Але далеко не всі розуміють, що це таке і як вона працює.

Загалом, Blockchain (від англ. Blockchain: block – блок, chain –

ланцюг) – спосіб децентралізованого зберігання даних або цифровий

реєстр транзакцій, угод, контрактів. Уявіть собі таблицю, яка є

продубльованою в комп’ютерній мережі тисячі разів. Потім уявіть,

що ця мережа розроблена таким чином, що вона регулярно оновлює

цю таблицю, – і у вас вже є загальне уявлення про блокчейн.

Механізм роботи даної системи наступний: цифрові записи

об`єднуються в «блоки», які потім за допомогою математичних

алгоритмів криптографічно і хронологічно зв’язуються в «ланцюг».

Кожен блок пов'язаний з попереднім і містить в собі набір записів.

Нові блоки завжди додаються строго в кінець ланцюжка [2].

Важливим є процес шифрування, який виконується великою

кількістю різних комп’ютерів в одній мережі. Якщо результат

незалежних обчислень кожного окремого комп’ютера буде

однаковий, то блоку присвоюється унікальна цифрова сигнатура

(підпис). Як тільки оновиться реєстр і буде утворено новий блок, він

вже не може бути змінений. Таким чином, підробити його

неможливо, до нього можна тільки додавати нові записи. Важливо те,

що реєстр оновлюється на всіх комп’ютерах в мережі одночасно [3].

Інформація, що зберігається в даній системі, існує як загальна і

постійно звірювана база даних. Такий спосіб використання мережі

має переваги. База даних Blockchain не зберігається в якомусь

єдиному місці, а це означає, що записи зберігаються публічно і легко

перевіряються. Не існує централізованої версії цієї інформації, яку б

міг пошкодити хакер. Копії зберігаються на мільйонах комп’ютерів



204

одночасно, і дані доступні для всіх бажаючих в Інтернеті. Тому

технологія Blockchain може застосовуватися як інструмент для

спільного контролю над системою; надійної синхронізації даних;

захисту від підміни даних в результаті атак.

Відомо, що технологія Blockchain широко реалізувалась при

роботі з віртуальною криптовалютою «Bitcoin», захищеною

криптографією, швидкою і надійною системою платежів і грошових

переказів, непідконтрольною жодному уряду.

Де може бути використаний блокчейн? Підприємства торгівлі,

фінансові установи можуть використовувати цей новий метод не

тільки для систематизації обліку, а й для інших функцій. Ось деякі

області, де блокчейн може забезпечити прозорість, безпеку і високу

швидкість обробки: звітність та аудит; біржова торгівля і ринки;

банкомати та POS, обробка транзакцій в реальному часі; Інтернет-

банкінг, розрахунки; посвідчення прав власності і багато іншого.

На даний момент Blockchain використовується американським

гігантом Wal-Mart у співпраці з IBM для відстеження поставок

фруктів в США і м'ясної продукції в Китаї. Блокчейн дозволяє

сторонам передавати один одному важливі дані про продукт, про

місця та способи його виробництва на Інтернет-платформі [1].

Найважливішим досягненням такого способу контролю за

поставками є можливість простежити повний шлях товару від

виробника до споживача за лічені хвилини, що знижує ризик появи

неякісної продукції.

Технологія Блокчейн використовується також в торгівлі

дорогоцінним камінням, що дозволяє уникнути появи на ринку

«конфліктних матеріалів», здобутих незаконним шляхом.

Отже, як показує аналіз ринку, технологія Blockchain вже активно

використовується передовими компаніями у сфері торгівлі. Цей факт

разом із всіма перевагами, такими як: прозорість, надійність

синхронізації даних, захист від підміни або пошкодження даних,

спільний контроль над системою, демонструють те, що дану

технологію можна назвати революційною та вона має великий

потенціал у сфері торгівлі та інших сферах.

Література

1. Технология блокчейн привлекла внимание торговли

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://economistua.com

/tehnologija-blockchain-privlekla-vnimanije-industrii-torgovli/



205

2. What is Blockchain Technology? [Електронний ресурс]. —

Режим доступу: http://www.coindesk.com/information/what_is_

blockchain_technology/

3. What is a blockchain, and why is it growing in popularity?

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://arstechnica.com/

information_technoоlogy/2016/11/what_is_blockchain/

КРАУДФАНДИНГ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ СПОСІБ

ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ

Дрюк А. В., студентка

Науковий керівник: Бондаренко О. С., д.е.н., доцент


Розвиток інформаційних технологій визначає доцільність пошуку

сучасних методів фінансування господарської діяльності та зумовлює

появу нових форм інвестування. У сучасній світовій економіці

ефективним інструментом інвестування стає краудфандинг. Він є

дієвим інструментом формування раціональних фінансових відносин

для суб’єктів господарювання, домогосподарств, окремих фізичних

осіб. Більшість краудфандингових проектів у розвинутих країнах

направлені на фінансування інноваційних проектів. Краудфандинг є

сучасним засобом врахування інтересів учасників фінансових

відносин, розвиток якого зумовлює перспективні глобальні зміни.

Для України таке явище є відносно новим. Наукові підходи до

розкриття сутності краудфандингу, механізмів його реалізації та ролі

у формуванні досконалих фінансових відносинах знаходяться на

першочерговим етапах розвитку. Краудфандинг (від англ.

crowdfunding: crowd – натовп, funding – фінансування) – новітня

технологія залучення коштів великої кількості інвесторів –

користувачів Інтернет для фінансування різноманітних проектів.

Його використання забезпечує залучення через мережу Інтернет

фінансових ресурсів фізичних осіб для реалізації різноманітних ідей

та проектів, в т.ч. переважно стартапів. На рівні практично однакових

ризиків та складності, такі проекти забезпечують більш високі

прибутки в порівнянні з рештою, що включають програми

енергозбереження, комерційної нерухомості, автокомпонентів,

охорони здоров’я, утилізації відходів, космосу, сервіси допомоги,

бізнес по франшизі, сільське господарство та геологорозвідка [3].



206

Тенденції розвитку фінансових відносин свідчать про те, що

використання сучасних інформаційних технологій перетворює

краудфандинг на дієвий інструмент фінансування проектів соціально-

економічного призначення в різних сферах життя суспільства [1].

Краудфандинг – розподіл завдань для великої групи людей через

публічні оголошення [2]. Він створює можливості для детального

вивчення аудиторії, достовірної оцінки потреб і перспективності

створюваної ідеї. Соціальні мережі грають не останню роль в

розвитку і просуванні краудфандингу. Створені інтернет-портали

допомагають сформулювати максимально повний опис проекту та

найбільш повно обґрунтувати потреби у фінансуванні.

Сучасними дослідниками краудфандинг розкривається з

урахування існуванням двох напрямів:

1. З позиції бачення краудфандингового проекту (бізнес-проект,

креативний, політичний, соціальний).

2. З позиції залучення коштів інвестора (пожертвування,

нефінансова винагорода, фінансова винагорода, повернення боргу).

В результаті його визначальними рисами є такі:

мікрофінансування, фінансування проектів у реальному часі в

глобальному віртуальному просторі, масовість, відсутність

посередників, мінімізація фінансових ризиків, оптимізація

трансакційних витрат на організацію фінансування інвестиційного

проекту, узгодженість соціальних інтересів.

В Україні краудфандинг знаходиться на стадії становлення. У

2012 році з'явилася перша вітчизняна краудфандингова платформа

«Спільнокошт». За перші два роки «Спільнокошт» допоміг зібрати

своїм користувачам 3,8 млн грн. Здебільшого на базі цієї платформи

організовувалося фінансування соціальних, культурних та

екологічних проектів.

Таким чином, використання сучасних інформаційних технологій

перетворює краудфандинг на дієвий інструмент фінансування

інвестиційних проектів у всіх сферах функціонування економічного

життя суспільства. Розвиток краудфандингової інфраструктури в

Україні є необхідною умовою для забезпечення ефективного

функціонування вітчизняних підприємств та активізації інноваційних

процесів в економіці країни.


1. Петрушенко Ю. Краудфандинг як інноваційний інструмент



207

фінансування проектів соціально-економічного розвитку /

Ю. Петрушенко, О. Дудкін // Маркетинг і менеджмент інновацій. –

2014. – № 1. – С. 172–182.

2. Прахалад К. К. Пространство бизнес-инноваций: создание

ценности совместно с потребителем / К. К. Прахалад, М. С. Кришнан.

– М.: Альпина Паблишер: Издательство Юрайт, 2012. – 258 с.

3. Кушнір С. О. Краудфандінг як одна з реальних

можливостей фінансування стартапів та перспективи його розвитку в

Україні / С. О. Кушнір. // Науковий вісник Херсонського державного

університету. – 2015. – №13. – С. 132–135.

ЕФЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ –

ОСНОВА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Єгорова О. М., аспірант

Науковий керівник: Близнюк О. П., к.е.н., професор

Харківський державний університет харчування та торгівлі

Інтеграція України у світовий економічний простір, характерною

особливістю якого є високий рівень конкуренції, обумовлює

необхідність переходу від екстенсивної моделі вітчизняної економіки

до інноваційної моделі розвитку господарювання, що у свою чергу,

визначається кількістю і структурою інвестицій. У зв’язку з цим

наукові дослідження, що присвячені цим процесам набувають

особливої актуальності.

В умовах євроінтеграційних перетворень основними завданнями

підприємств є підтримання фінансової стійкості та утримання

сформованих конкурентних переваг, які обумовлюють подальший

розвиток суб’єктів господарювання в період стагнації [1].

Головною метою ефективного управління інвестиційною

діяльністю підприємства є отримання максимального прибутку не

тільки в поточному, але і у перспективному періодах, а для цього

необхідно найбільше повно реалізувати власні ринкові можливості та

достатньо забезпечити максимально високий рівень внутрішньої

конкурентоспроможності. Дійсно на думку Т. Йеннера,

конкурентоздатність підприємства залежить «…від його уміння вчасно

розпізнавати релевантні зміни у конкурентному середовищі і розвивати

свої ресурси так, щоб адекватно відповідати на ці зміни» [4, с.37].



208

Інвестиційна діяльність не тільки зумовлює

конкурентоспроможність підприємств у ринковому середовищі, але й

відіграє ключову роль в економічному й соціальному прогресі всього

суспільства. Саме фактор інвестиційної діяльності спричинив стрімке

економічне зростання більшості країн світу, а висока інвестиційна

активність дозволяє їм не втрачати своїх конкурентних переваг.

Завдяки ефективній інвестиційній діяльності збільшуються об’єми

виробництва, росте національний дохід, відбувається розвиток галузей

і регіонів, що сприяє розширенню відтворювання виробничих сил,

зростанню національного багатства, підвищенню економіки і рівня

життя населення та його якості. Інакше кажучи, реальні інвестиції є

головним джерелом ефективного розширеного оновлення основних

фондів і переходу виробництва на шляхи високотехнологічного

розвитку. Тому збільшення обсягів і вдосконалення структури

інвестицій в основний капітал є вирішальним з найважливіших

завдань економічної політики [3, c. 105].

Забезпечення зростання економіки, вихід на нові ринки збуту,

підвищення економічних показників діяльності підприємств потребує

створення інвестиційної привабливості за рахунок потужного

потенціалу, вдалого географічного розташування, сприятливих

природно-кліматичних умов тощо [4].

Конкурентоспроможне зростання вітчизняних підприємств

потребує формування ефективної системи залучення та використання

інвестицій та їх ефективне використання.

В умовах жорстокої конкуренції зростає необхідність активного

залучення інвестицій у процеси інноваційного розвитку

підприємства. Пріоритетне місце у ринковій стратегії, особливо при

розробці і реалізації цілеспрямованої товарної політики, посідають

питання підвищення конкурентоспроможності продукції. Основи

конкурентоспроможності закладаються ще на стадії проектування й

розробки нової продукції, причому інновації виступають як

найважливіший елемент стратегії, орієнтованої на високу якість і

конкурентоспроможність продукції.


1. Лесько О. Й. Напрямки підвищення ефективності менеджменту

підприємства за сучасних умов / О. Й. Лесько, І. В. Причепа, Н. О. Кот

// Економічний простір. – 2015. – № 97. – С. 213–221.

2. Лепьохін О. В. Інвестиція і практика та досвід / О. В. Лепьохін



209

/ Вісник. – 2008. – №3. – С. 37.

3. Ключові аспекти інвестиційного забезпечення підприємства

[Електронний ресурс] / А. І. Бутенко, А. А. Дискіна // Економіка:

реалії часу. Науковий журнал. – 2013. – № 1 (6). – С. 101-106. –

Режим доступу: http://economics.opu.ua/files/archive/2013/n1.html.

4. Ратушняк О. Г. Оцінка інвестиційної привабливості

підприємств Вінницької області / О. Г. Ратушняк, А. Ю. Ляховська //

Вісник КІБІТ. – 2011. – Вип. 2(15).– С. 88-90.

СТРИМУЮЧІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ІНВЕСТИЦІЙНОГО

РИНКУ УКРАЇНИ

Голубєва Н. С., магістр

Науковий керівник: Ганзюк С. М., к.е.н., доцент

Дніпровський державний технічний університет

Тенденція до зниження приросту іноземних інвестицій в Україну

зберігалася ще з докризового періоду, проте події 2014 року значно

ускладнили становище у вітчизняній інвестиційній сфері та знизили

не тільки темпи приросту інвестицій, а й обсяги прямих іноземних

інвестицій в цілому – за 2014 рік у порівнянні з попереднім роком

обсяг інвестицій скоротився на 12,98 млрд. дол. (на 24,15 %), за

2015 рік – на 4,58 млрд. дол. (на 11,24 %). На даний момент

спостерігається позитивна тенденція щодо збільшення обсягів

прямих інвестицій, проте темпи їх приросту не досягають докризових

показників (за період 2016 року обсяг іноземних інвестицій

збільшився на 1,51 млрд. дол. (на 4,18 %) [2].

На інвестиційну сферу України здійснюється комплексний

дестабілізуючий вплив цілого спектру факторів, політичного,

військового, соціально-економічного та фінансового характеру.

Особливої уваги заслуговує той факт, що в нашій країні для

інвесторів корумпованість органів влади та судової системи є більш

загрозливою, ніж бойові дії на території України, що свідчить про

переважання політичних перешкод у системі факторів стримування

інвестиційних процесів.

Говорячи про шляхи мінімізації впливу стримуючих факторів на

інвестиційну сферу України та активізацію інвестиційної діяльності у

вітчизняній економіці, варто наголосити на тому, що



210

багатокомпонентність та складність дестабілізаційних процесів

зумовлює необхідність у розробці комплексної програми

стимулювання притоку інвестицій в Україну. Така програма повинна

включати наступні заходи:

- підвищення стабільності та прозорості законодавчої бази,

приведення її до міжнародних стандартів;

- формування системи страхування інвестиційних ризиків,

створення на території України спільних страхових компаній (з

участю іноземної сторони);

- створення сприятливих податкових умов для розвитку малого і

середнього бізнесу з метою подальшої їх участі в процесі

інвестування та ін.

Особливої уваги у питанні активізації інвестиційних процесів

заслуговує питання створення сприятливого інвестиційного клімату

та підвищення інвестиційного потенціалу на мікро- та макрорівні.

Повноцінного вирішення даних завдань дозволить досягти

адаптивний механізм формування і реалізації інвестиційної стратегії.

На думку вітчизняних науковців, саме зазначений механізм є

ключовим засобом вирішення проблем соціально-економічного

розвитку з урахуванням динамічних змін інвестиційного потенціалу

в Нормальне функціонування інвестиційної сфери є запорукою

ефективної роботи фінансової системи та економіки країни в цілому.

Динамічний і структурний аналізи інвестиційних потоків дозволили

виявити скорочення обсягу прямих іноземних інвестицій в економіку

України та зниження питомої ваги інвестицій у провідні галузі

вітчизняної економіки. На сьогоднішній день український

інвестиційний ринок стикається з цілим спектром проблем

політичного, соціально-економічного та військового характеру. Дані

проблеми здійснюють двоїстий вплив на інвестиційну привабливість

української економіки: з одного боку, вони призводять до зменшення

обсягів інвестицій у поточному періоді, з іншого – знижують

зацікавленість інвесторів у майбутньому інвестуванні. Тому,

необхідно розробити та реалізувати комплексну стратегію, яка буде

мінімізувати дестабілізуючий вплив стримуючих факторів та

призведе до активізації української інвестиційної сфери.

Використання комплексної програми дозволить підвищити

інвестиційну привабливість України у короткостроковій перспективі

та створить умови для сталого зростання обсягів залучених



211

інвестицій у вітчизняну економіку у середньостроковій перспективі.


1. Офіційний сайт Державної служби статистики України «Прямі

інвестиції (акціонерний капітал) із країн світу в економіці України за

2010-2016 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2016/zd/ivu/ivu_u/ivu0416

ЕНЕРГОНЕЗАЛЕЖНІСТЬ – ТОЧКА РОСТУ

УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ

Гончарук Т. В., к.е.н., доцент

Вінницький національний аграрний університет

Складна ситуація у вітчизняній енергетиці робить особливо

гострим питання диверсифікації джерел енергії. Динаміка приросту

потужностей відновлюваної енергетики дає привід вважати, що,

незважаючи на кризу, Україна робить впевнені кроки на шляху до

енергонезалежності. Однак без дотримання взятих на себе

зобов`язань і послідовної державної підтримки українська енергетика

не зможе розрахуватися по кредитах з фінансовими організаціями,

залучати нові інвестиції та здійснювати інноваційний розвиток.

Національний план дій з відновлюваної енергетики передбачає

майже 4-кратне збільшення потужностей вже через 5 років – з

1460 МВт до 5700 МВт. У довгостроковій перспективі, за прогнозами

фахівців, відновлювальна енергетика (ВЕ) змогла б забезпечити не

менше 50 % від потреб країни. Якщо це станеться, крім багатьох

економічних дивідендів, Україна зробить свій головний крок на

шляху до реальної, а не декларативної енергетичної незалежності [1].

Для стабілізації ситуації необхідна фіксація чітких правил на

законодавчому рівні і дотримання їх. Для розвинених країн - це

аксіома, але, на жаль, цей непорушний закон не завжди дотримується

на пострадянському просторі.

В умовах війни частина ресурсів України опинилась на

окупованій території. Назріла необхідність реформ у сфері

енергетики. Країна шукає альтернативу російському газу. В такій

ситуації корисний досвід Литви. Ця держава також колись залежала

від Росії. Зараз литовці навчились використовувати альтернативні

джерела – енергію вітру, сонця, води і зелених ресурсів. Поки в Литві



212

самий популярний ресурс – це біопаливо. Проте найбільш цікавим

досвідом для України може стати як раз використання сонячної

енергії.

Сонячні батареї активно ідуть на експорт, але в самій Литві

технології регенерації сонячної енергії також впроваджують. До

слова, країнам Євросоюзу до 2018 року необхідно навчитись

регенерувати електроенергію. Будівлі повинні будуть самі виробляти

енергію для себе. Компанія Global BOD Group перша в країні

налагодила виробництво сонячних панелей. Саліцилові пластини, які

входять в конструкцію панелей, литовські підприємства отримують із

України. Модернізація енергетичної системи України потребує

великих інвестицій, проте, як запевняють литовські спеціалісти, така

реконструкція дозволить країні стати більш незалежною. Інтегровані

в будівлі ФЕ системи уже декілька років підряд стають повсякденним

вибором у будівельній галузі. Зараз кращий час для того, щоб

починати планувати майбутнє рішення по BIPV [2].

У чому перевага інтегрованих в будівлю ФЕ систем перед

стандартними ФЕ установками?

- модулі BIPV можна використовувати замість других

будівельних матеріалів (таких, як плитка, фасадне скло і т.д.);

- енергетична незалежність завдяки виробництву власної

електроенергії;

- до 2020 року всі будівлі повинні будуть відповідати директивам

ЄС 2010/31/ЄС по енергетичних характеристикам будівель;

- ви отримуєте сучасне архітектурне рішення в поєднанні з

передовими технологіями;

- ви вносите свій вклад у скорочення викидів СО2 і збереження

довкілля.

Щохвилини ухвалюються рішення, засновані на виборі: від

державного – куди іти, до побутового – що б з’їсти на сніданок.

Обирають усі: країни, уряди, управлінці, підприємці, громадяни.

Категорія довкілля та його збереження якраз і є тим ускладнюючим

елементом, скалкою в оці, яку так часто ігнорують наші

співвітчизники.

Тож цікаво, чи з`явиться в країні політична воля до охорони

довкілля, чи готова наша бюрократична машина виконати взяті на

себе в рамках міжнародних екологічних угод зобов`язання, нарешті,

чи бути Україні частиною екологічної Європи?



213

Література: 1. Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження

України – [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://saee.gov.ua/uk

2. Global BOD Group – [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://bod.lt/en/about-us/about-bod/

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК У ХАРЧОВІЙ

ПРОМИСЛОВОСТІ – ОСНОВА


Хількевич А. В., студентка

Науковий керівник: Пономаренко Н. В.,викладач вищої категорії


Тенденція ринкових умов господарювання до швидких змін,

створює для більшості підприємств конкурентне середовище. Таке

середовище може сформуватися в ході інноваційної діяльності, що

вважається основою успішного функціонування підприємства на

ринку.

Для досягнення бажаного результату в інноваційній діяльності

підприємству необхідно чітко визначити та врахувати: принципи,

алгоритм поетапної реалізації інноваційних заходів та перспективи

розвитку, розробку нової виробничої програми, впровадження

процесних інновацій. Умови глобального ринкового простору

диктують необхідність активізації інноваційної діяльності, як

найбільш ефективного способу підвищення конкурентоспроможності

і подальшого її розвитку на інтенсивній основі. Раціональним

аргументом стратегічного напрямку розвитку, в якому основна роль

виділяється інноваціям, є безпрецедентний успіх більш розвинених

країн світу, що стали наслідком практичного впровадження різного

роду інновацій. При таких умовах головним фактором підвищення

ефективності роботи галузі та посилення конкурентоспроможності

харчової продукції на внутрішньому і зовнішніх ринках є активізація

інноваційної діяльності підприємств, спрямованої на підвищення

якості вироблених продуктів та прискорене виробництво.

Підприємства харчової промисловості поступово модернізують

матеріально-технічну базу. Сукупним показником техніко-

технологічного рівня галузі є ступінь зношеності основних засобів.



214

Використання застарілої енергоємної техніки у виробництві

призводить до споживають вдвічі більше енергоресурсів, ніж

аналогічні виробництва за кордоном, а також збільшення часу на

виробництво, результатом чого стає зниження

конкурентоспроможності вітчизняних продуктів харчування за

критеріями ціни і якості.

Вихід з даного становища можливий завдяки інноваційно-

технологічної модернізації підприємств харчової промисловості, що

можлива в наслідок розвитку інноваційної діяльності галузі.

В Україні ще діють повільні темпи інноваційно-технологічної

модернізації підприємств харчової промисловості обумовлені

неефективною структурою фінансування інноваційної діяльності в

галузі, в якій переважна частка припадає на власні кошти

підприємств. Згідно досвіду світової практики, за якою в розвинених

країнах основним джерелом фінансування такої діяльності є

бюджетні кошти – держава фінансує майже половину витрат на

науково-технологічні цілі і певну кількість витрат – на

фундаментальні дослідження. Фінансування інноваційної діяльності

на власні кошти підприємств за останні роки збільшилося, що

підтверджує наявність попиту на технологічно-нову або

вдосконалену продукцію та розуміння підприємців щодо

необхідності оновлення обладнання. Саме інновації можуть стати не

тільки головною конкурентною перевагою, а й джерелом прориву для

тих підприємств, які прагнуть стати лідерами ринку.

У харчовій промисловості розрізняють два типи інновацій:

продуктові інновації та процесні інновації.

На сьогоднішній день здійснюється монополізація українського

ринку, щоб розвинути і вивести його на новий рівень, необхідно

впровадження нових технологій, які забезпечують належну якість

продукції, що є основним показником конкурентоспроможності

підприємств.

Шлях обраний підприємством для інноваційного розвитку,

потребує постійного контролю: за рівнем досягнення запланованих

цілей, оцінювання ефективності прийнятих рішень. На цей час

недостатньо володіти інформацією про показники прибутковості,

розраховані на основі даних фінансової звітності. Для втілення

задуму інноваційного розвитку підприємству необхідні інші

орієнтири, які б були пов’язані з усіма напрямками його роботи,



215

формуванням і прийняттям інноваційних рішень, з врахуванням

різних чинників, що впливають на цей процес.

Очевидною сучасною тенденцією світового розвитку – є широке

впровадження досягнень передових науково-технологічних розробок,

що надає стимул структурних зрушень в економіці, стимулюючи

виробництво нової, модернізованої та високотехнологічної продукції.

PRIORITY DIRECTIONS OF THE FUNCTIONS

TRANSFORMATION OF THE HIGHER EDUCATIONAL

INSTITUTIONS IN THE CONTEXT OF THE INFORMATION

ECONOMY FORMATION

Kholiavko N., Candidate of Economic Sciences, Associate Professor

Chernihiv National University of Technology

Formation of the information economy puts forward a number of the

requirements for the higher education sector, which requires much more

profound transformations than simply implementing the information and

communication technologies in the educational and research processes,

and expanding the scope of distance education. The priorities of the

functions transformation of the higher educational institutions in terms of

their activities in the context of the formation of the information economy

are described in Tab. 1.

Тable1 – Priority directions of the functions transformation of the higher educational

institutions in the context of the information economy formation

Function Transformation

direction Grounding

1 2 3

Educational – staff training for the

needs of information

economy (key

competencies: ability to

generate innovations;

high adaptability to

dynamic of the socio-

economic changes;

operative implementation

of the modern information

and communication

technologies; ability to

aggregate, analyze and

effectively use

information resources);

– preparation of a new

The information economy formation causes

transformation of the approaches to the organization of

the business activities, leads to the new business

models emerge, which means changing of the

requirements to the competent structure of both

personnel and entrepreneurs. There are three groups of

competencies, applicable in the conditions of the

information economy: cognitive (literacy, logical,

mathematical, analytical thinking; creativity; problem

solving skills),social (emotional intelligence; readiness

to get new experience; stress resistance;

communication and leadership skills; teamwork

skills),technical (computer skills; ability to search and

process information in the Internet; knowledge of

professional software and information technology;

ability to adapt quickly to technological innovation).



216

1 2 3

generation of the

entrepreneurs (able to

conduct business in the

field of information and

telecommunication

technologies, information

resources)

According to the World Economic Forum, in Ukraine

33.7% of the workforce is employed in knowledge-

intensive fobs - it is 38th among 139 countries.

Scientific-

research and

innovative

– harmonization of

research projects of the

higher educational

institutions with the actual

requests of the business

sector;

–transfer and

commercialization of the

research activities results

in the real sector of the

national economy;

–inventions patenting;

–initiation and realization

of the joint innovative

scientific and educational

projects

The information economy formation causes the close

cooperation of the business enterprise sector with

organizations, which conduct researches in the field of

development of information and communication

technologies. Ensuring stable competitive positions of

the economic agents makes it necessary to take into

account the modern trends: according to the World

Bank, in 2015, 1.1 billion of the planet population had

high-speed access to the Internet with about 3.2 billion

people who regularly use the Internet. In 2016, 49.3%

of the population of Ukraine used the Internet - it is

the 80th place among 138 countries of the world.

Every year, the number of people who have access to

the information and communication technologies is

expanding, which requires from the business

enterprise sector to be quickly involved and able to

present its products through the Internet, and also to

introduce innovations actively, and increase the

volume of the science-intensive products producing.

Herewith, it feasible to implement cooperation of the

enterprises with the universities including within

functioning of the local innovation centers (technology

parks, business incubators, technopolises at the higher

educational institutions).

Financial-

economic

–diversification of

funding sources;

-attraction of private

investments;

–grant funding from

foreign and national

funds;

–development of

fundraising activity;

–foundation of

endowment funds

Modernization of the educational process,

improvement of the research activities, activation of

the innovation development is impossible without

timely updating of the material and technical base and

introduction of the modern information and

communication technologies, which requires

significant investments. Expansion of the financial

autonomy of the Ukrainian universities is particularly

relevant to ensuring their financial sustainability; in

the conditions of high competition on the educational

services market, innovative leadership, activity in the

implementation of modern information technology is

an integral factor of the university competitiveness.

The research allows us to conclude that there are correlations between

the pace of the information economy development and the degree of

interaction between the business enterprise sector and the higher education



217

sector in the field of staff training (in terms of competence, professional,

qualifications structures; lifelong learning; readiness to innovations; skills

of modern entrepreneurs capable doing business in a dynamically

changing environment) and research activity (conducting of joint research

to generate new knowledge, technologies, information; implementation of

innovative projects; transfer and commercialization of innovations).

ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОЇ


Лашкул М. С., студентка

Науковий керівник: Лушнікова О .Ю., викладач екон. дисциплін


В сучасних умовах посилення міжнародної конкуренції,

актуальності набуває проблема створення сприятливих умов для

багатьох напрямків діяльності, зокрема впровадження інновацій в

економічне життя, що посилює конкурентні переваги порівняно з

іншими країнами світу.

Проблема конкурентоспроможності для нашої країни є досить

актуальною, бо забезпечення національної конкурентоспроможності

на сучасному етапі світового розвитку зазнає істотного впливу

глобальної конкуренції. Науковим підґрунтям досліджень

конкурентоспроможності країни стала праця видатних науковців.

Щорічно Україна бере участь у дослідженнях рейтингу

міжнародної конкурентоспроможності, які проводить Світовий

економічний форум (СЕФ). Динаміка індексів конкурентоздатності

економіки України, є невтішною

За останньою публікацією Україна продовжує втрачати свої

позиції, так у 2016-2017 році наша держава втратила одразу шість

позиції з 79 посіла 85 місце серед 138 країн світу. Вже традиційно,

рейтинг очолили Швейцарія та Сінгапур.

Міжнародна конкурентоспроможність країни – це здатність

держави створювати таке національне бізнес-середовище, в якому

вітчизняні виробники розвивають свої конкурентні переваги,

займають стійкі позиції на певних сегментах світового ринку, завдяки

потужному економічному потенціалу, що забезпечує економічне

зростання економіки на інноваційній основі.



218

Індекс глобальної конкурентоспроможності складається з більш

ніж 100 змінних, що згруповані у 12 контрольних показників. Згідно з

даними дослідження, Україна погіршила свої позиції у 7 з 12

основних показників.

Оцінка конкурентоспроможності держав, заснована на комбінації

показників базових вимог, підсилювачів ефективності, інновацій та

розвитку, спрямована на розширення міжнародної співпраці,

реалізацію національних інтересів заради високих стандартів життя

населення.

Загальною передумовою для конкурентоспроможності

національної економіки є рівень її капіталізації. Тому одна з

центральних проблем полягає в активізації інвестиційно-інноваційної

модернізації економіки та її технологічному оновленні. Серед шляхів

вирішення даних проблем варто виділити розвиток складових

субіндексу «Інновації та фактори вдосконалення» , що призвели до

негативної динаміки.

За останні три роки за показником «Інновації» втрачено майже

30 позицій з 81 до 52.

Рисунок 1 – Динаміка позицій складових субіндексу «Інновації та фактори

вдосконалення» у 2014-2017рр.

Згідно з графіком (рис. 1), чотирьох з шести складових

вивчаємого субіндексу у проміжку з 2014-2017рр. не мали

позитивних результатів, а саме позиції: співпраця університетів та

промисловості у дослідженнях та розробці (4) та державні закупівлі

високотехнологічної продукції (5) знизилися; не зазнали змін –

здатність до інновацій (1), наявність вчених та інженерів (6) і тільки

позиції: якість науково-дослідних інститутів (2) і витрати компаній на

дослідження і розробки (3) мали позитивні результати.

Подальше зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняної

економіки носить загрозливий характер та вимагає створення

0

50

100

150

1 2 3 4 5 6

2014-2015р.р.

2015-2016р.р.

2016-2017р.р.



219

адекватного механізму взаємодії влади, бізнесу та відповідних

інституцій. Таким чином, забезпечення конкурентоспроможності

української економіки потребує насамперед активізації економічної

діяльності. Тільки на цьому шляху Україна зможе на гідних засадах

інтегруватися у світове співтовариство, забезпечити необхідний

рівень економічної безпеки та добробуту населення.

ІННОВАЦІЇ ЯК СКЛАДОВА

КОНКУРЕНТНОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Левчук А. О., студентка



Сучасні умови господарювання передбачають стрімкий розвиток

економічних благ у відповідь на зростаючий попит споживачів та

високий рівень конкуренції за здобуття їх прихильності.

Підприємства, які бажають зміцнити свої ринкові позиції та

збільшити прибуток не можуть ігнорувати такі поняття, як

конкурентоспроможність та інновації.

Під конкурентоспроможністю розуміють комплексну

порівняльну характеристику підприємства, яка відбиває ступінь

переваги сукупності оціночних показників діяльності підприємства,

що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу

щодо сукупності показників підприємств-конкурентів [1].

Інновації, в свою чергу, направлені на зміни в виробництві, що

обумовлені науково-технічними, технологічними, економічними та

організаційними факторами та направлені на удосконалення

діяльності підприємства для підвищення конкурентоспроможності.

За змістом інновації прийнято поділяти на продуктові, процесу та

ринкові. Продуктові інновації передусім спрямовані на створення

нової споживчої цінності, що приваблює більшу кількість

споживачів. Інновації процесу, як правило, дають переваги у

витратах, продуктивності, якості. Ринкові інновації розширюють

межі ринку, на якому працює фірма. За ступенем новизни виділяють

наступні види інновацій [2]:

- базові (поява нового способу виробництва чи раніше невідомого

продукту, які започатковують або дають імпульс розвитку нової

https://www.knteu.kiev.ua/



220

галузі, наприклад винайдення парового двигуна, атомної енергії,

радіо, напівпровідників);

- поліпшувальні (упровадження нових видів виробництв, що

реалізують інноваційний потенціал базової інновації; вони дають

змогу поширювати і вдосконалювати базові покоління техніки,

створювати нові моделі машин і матеріалів, поліпшувати параметри

продукції, що випускається);

- псевдоінновації (інновації, які залучаються фірмами у

технологічний процес чи продукт, щоб затримати зниження норми

прибутку і продовжити життєвий цикл поліпшувальної інновації,

наприклад зміна дизайну товару, матеріалу, з якого він

виготовляється; зміна способу рекламування).

Отже, поняття конкурентоспроможності тісно взаємопов'язане з

інноваціями. Практика показує, що начебто вчорашні підприємства-

лідери з унікальними та привабливими для покупця товарами

втрачали свої позиції або ж зовсім виходили з ринку, витіснені

інноваціями конкурентів (наприклад, виробництво фотоапаратів

Kodak або телефонів Nokia). І навпаки: компанії, що постійно

розвиваються та впроваджують інновації, утримують стабільні

позиції серед споживачів та підтримують свою

конкурентоспроможність (наприклад, корпорація Apple).

У той же час створення товарів ринкової новизни

супроводжується виникненням відомих ризиків. Статистика свідчить

[3], що тільки 31% нових товарів виходить на ринок і лише 12% з них

одержує визнання споживачів. За даними американських експертів,

32% комерційних невдач подібних товарів відбувається через невірну

оцінку вимог ринку, 13% – через неправильну політику збуту, 14% –

через занадто високу ціну, 10% – через несвоєчасний початок

продажу, 8% – через протидію конкурентів і 23% – через технічну

недосконалість виробів.

Таким чином, можна стверджувати, що компанія ризикує в двох

випадках: впроваджуючи інновації або ігноруючи їх. Але в першому,

не заважаючи на можливість поразки, ризик значно менший. Саме

тому поняття конкурентоспроможності тісно взаємопов'язане з

інноваціями.


1. Яцкевич І. В. Економічна діагностика: навч. посіб. [для

студентів вищих навчальних закладів] / І. В. Яцкевич. – Одеса: ФОП



221

Бондаренко. – 2015. – 292 с.

2. Йохна М. А. Економіка і організація інноваційної

діяльності / М. А. Йохна, В. В. Стадник. – Київ: Академія. – 2005. –

400 с.

3. Надточій І. І. Сутність та значення конкурентоспроможності

в розвитку підприємств / І. І. Надточій. // Електронний вісник НУК. –

2010. – №2. – С. 17-21.

ПРОБЛЕМИ ОЦІНКИ

ЕФЕКТИВНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ Лядська М. В., магістр



Ефективність діяльності підприємств в Україні потребує

залучення інвестиційних коштів. Інвестиції необхідні підприємствам

для відтворення та розширення основних фондів, виробничих

потужностей, з урахуванням науково-технічного прогресу. Тому

досить актуальним залишається дослідження теоретичних та

практичних проблем в області інвестиційної діяльності.

Дослідженням теорії і практики управління інвестиційної

діяльністю присвячені праці багатьох вчених-економістів: І. Бланк,

В. Бочаров, А. Бистряков, П. Віленський, Л. Гітман та інші. На жаль,

проблема наразі є відкритою, оскільки виникає необхідність

обґрунтування показників ефективності інвестицій з високим

ступенем достовірності й точності.

При виборі інвестиційного проекту враховують критерій оцінки

його ефективності, але доцільнішим є застосування комплексного

аналізу всіх характеристик проекту. При аналізі ефективності

інвестиційних проектів найчастіше використовуються наступні

показники:

дисконтований строк окупності інвестицій;

індекс рентабельності інвестицій;

чиста поточна вартість інвестицій;

внутрішня норма прибутковості тощо.

Однак, у разі розрахунків можуть виникнути протиріччя між

показниками. Тому постає проблема у виборі та пріоритетності



222

показників ефективності інвестиційного проекту.

При аналізі сутності, переваг та недоліків найбільш

використовуваних методів оцінювання ефективності інвестиційних

проектів, виділяють типові помилки, що виникають при розрахунках:

– необґрунтовано завищуються ціни і попит на вироблену

продукцію;

– не приймаються в розрахунок сезонні коливання продажів або

затримки платежів;

– учасники проекту часом забувають про первісну та подальшу

потребу в оборотному капіталі;

– при визначенні величини інвестиційних витрат замість

показника чистого оборотного капіталу використовується величина

потреби в оборотних коштах, а тому не враховуються

короткострокові зобов’язання;

– методично неправильно може відбуватися розрахунок

необхідної рентабельності, при чому занижується величина проектної

дисконтної ставки;

– термін реалізації капіталовкладень не завжди відповідає

життєвим циклам розвитку продукту на даному ринку [1].

Для вирішення цієї проблеми пропонується застосовувати методи

багатокритеріальної оцінки, зокрема метод ідеальної точки.

Сутність методу полягає в пошуку точки, яка є найбільш

наближеною до ідеального варіанту вирішення проблеми, тобто до

інвестиційного проекту з ідеальними за даних умов показниками

ефективності. На підставі рейтингової оцінки здійснюється вибір між

альтернативними проектами.

Порівняння інвестиційних проектів по кожному показнику

ефективності інвестицій лежить в основі розрахунку кінцевого

показника рейтингової оцінки, умовним еталоном є найкращі

результати по всім порівнюваним показникам [2].

Таким чином, найважливішим і найскладнішим етапом

доінвестиційних досліджень є визначення економічної ефективності

інвестиційних проектів. Саме об'єктивність та всебічність

забезпечують сучасні методи здійснення оцінки ефективності

інвестиційних проектів. А тому використання багатокритеріального

підходу, зокрема методу ідеального точки, дозволяє усунути

протиріччя між показниками інвестиційних проектів та відібрати

найбільш оптимальні з альтернативних проектів з урахування



223

багатьох характеристик проектів.


1. Активізація інвестиційного процесу в Україні: колективна

монографія / Т. В. Майорова, М. І. Диба, С. В. Онишко та ін.; за ред.

М. І. Диби та Т. В. Майорової. – К. : КНЕУ, 2012. – 472 с.

2. Мамотенко Д. Ю. Оцінка ефективності інвестиційних проектів

/ Д. Ю. Мамотенко // Вісник Національного університету «Львівська

політехніка». – 2012. – № 628. – С. 209-216. [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://vlp.com.ua/files/32_13.pdf

КРИПТОВАЛЮТА ЯК ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА

СКЛАДОВА РОЗВИТКУ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Малиновська А. М., студентка

Мамонова А. В., студентка

Науковий керівник: Костюченко В. М., д.е.н., професор


Поширення у світі цифрових технологій та розвиток

кіберекономіки привели до появи нового цифрового активу –

криптографічної валюти, яка швидко набирає популярності. Сукупна

вартість ринку криптовалют станом на 3 листопада 2017 року склала

200,3 млрд. доларів США [1].

Уперше термін «криптовалюта» почав використовуватися після

появи платіжної системи «Біткойн», яка була розроблена у 2009 році

особою або групою осіб під псевдонімом Сатосі Накамото [2].

Криптовалюта – засіб обміну, подібний до звичайних валют, таких як

долари США, але призначений для обміну цифровою інформацією,

через процес, здійснений за певними принципами криптографії [3].

До липня 2013 року програмне забезпечення усіх криптовалют, окрім

Ripple, ґрунтувалося на відкритому початковому коді системи

«Біткойн». З липня 2013 року почали з’являтися інші платформи, які

поряд із криптовалютами, підтримують різну інфраструктуру:

біржову торгівлю, магазини, месенджери тощо. До таких

криптоплатформ відносяться: BitShares, Mastercoin, Nxt, а також інші.

Загальна кількість видів криптовалют на початок 2017 року

перевищувала 2000 [4]. За короткий період часу криптовалюта



224

встигла поширитися в провідних країнах світу таких як Японія, США,

Канада, Австралія. За даними досліджень AxonPartners і Forklog,

США і Канада є лідерами серед розміщення біткоін-банкоматів [5].

Криптовалюта – явище відносно нове та мало досліджене.

Дослідженням питань запровадження та розвитку криптовалюти

займалися вітчизняні та зарубіжні вчені М. Абрамович, М. Єпіфанова,

Д. Вахрушев, О. Железнов, А. Колдовська, Ф. Журавка, В. Базилевич,

Л. Баластрик, І. Лютий, Т. Яцик, Дж. Потса та інші.

Законодавство більшості країн світу не визнають правовий статус

криптовалюти. В Україні статус криптовалюти не визначено законом.

Упродовж 2017 року у Верховну Раду України було подано два

законопроекти про легалізацію криптовалюти, проте вони були

відхилені та відправлені на доопрацювання. Не дивлячись на

відсутність законодавчої бази, «валюта майбутнього» користується

великим попитом серед українців та ввійшла до складу рейтингу

десяти країн з найбільшим поширенням криптовалюти. Так за 2016 р.

попит на Bitcoin у нашій країні виріс в 5 разів і продовжує рости.

Серед видів криптовалюти найпопулярнішими в Україні є: Bitcoin,

Ethereum, Dash, Monero, Ripple [6]. Причинами популярності

криптовалюти в України можна назвати спекуляцію та отримання

економічної вигоди з курсової різниці, а також інфляцію та

нестабільність гривні. В Україні криптовалюту можна заробити,

подарувати чи купити. Разом з тим НБУ не визнає криптовалюту

платіжним засобом, оскільки населення може втратити гроші, у тому

числі, в результаті шахрайства.

Отже, необхідна якісна зміна фінансового ринку України через

врегулюванню правового статусу криптовалюти, що призведе до

надходження високотехнологічних інвестицій, підвищення

конкурентоспроможності країни на світовому ринку та зростанню

ВВП. Однозначно вважати криптовалюту майбутнім національної

економіки неможна, оскільки вона має свої переваги (анонімність,

можливість для інвестування, незалежність від політичної ситуації)

та недоліки (ризиковість, відсутність законодавчого визнання, значні

курсові коливання).

Література: 1. Cryptocurrency Market Capitalizations. – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: https://coinmarketcap.com.

2. Bitcoin developer chats about regulation, open source, and the

http://www.pcworld.com/article/2039184/bitcoin-developer-talks-regulation-open-source-and-the-elusive-satoshi-nakamoto.html



225

elusive Satoshi Nakamoto, PCWorld, 26-05-2013. – [Електронний

ресурс]. - Режим доступу: https://www.pcworld.com/article/2039184.

3. What is Cryptocurrency? – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: https://www.cryptocoinsnews.com/cryptocurrency.

4. Топ 5 криптовалют на начало 2017 года. – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.embassyofbitcoin.com.

5. Скованные одной целью. Когда биткойн завоюет мир. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://focus.ua/money/373190/

6. Що таке криптовалюта Bitcoin, і скільки українців нею

користуються. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://8tv.com.ua/novosti/shho-take-kriptovalyuta-bitcoin-i-skilki-

ukrayintsiv-neyu-koristuyutsya/

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПЕРСОНАЛУ ЯК

ОСНОВНИЙ ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Моцна І. В., к.е.н., доцент


На сучасному етапі розвитку ринкових відносин головним

чинником забезпечення ефективності діяльності підприємства є

конкурентоспроможний персонал. Конкурентоспроможність

персоналу – це здатність реалізації сукупності природних, освітньо-

професійних, ділових, соціальних та моральних якостей працівника

для забезпечення ринкової потреби в якісних товарах та послугах, що

суттєво впливає на ефективну діяльність підприємства загалом. На

формування та підвищення конкурентоспроможності персоналу

впливає ряд факторів макро- та мікрорівнів з урахуванням

особистісних факторів, які перебувають в тісному взаємозв’язку та

доповнюють один одного. Оскільки саме трудовий потенціал працівників є чинником

формування конкурентоспроможності підприємства. Людські ресурси мають специфічний вплив на рівень конкурентоспроможності підприємства. Достатня забезпеченість підприємств людськими ресурсами відповідного рівня кваліфікації та професійних навичок, їхнє раціональне використання, високий рівень продуктивності праці мають велике значення для збільшення обсягів продукції та підвищення ефективності виробництва. Зокрема, від забезпеченості



226

підприємства людськими ресурсами та ефективності їх використання, залежать обсяг і своєчасність виконання всіх робіт, ефективність використання устаткування, машин, механізмів і в результаті обсягу самого виробництва продукції [2, с. 40].

Досвід багатьох зарубіжних компаній свідчить про посилення ролі управління людськими ресурсами в системі чинників, які забезпечують конкурентоспроможність. Для досягнення більш стійкого конкурентного становища підприємство повинне постійно розробляти програми розвитку персоналу, які б забезпечували працівникам задоволення багатьох потреб, розвиток і підвищення професійного й загальноосвітнього рівня [3, с. 167].

Розвиток персоналу в організації в цілому має бути чітко продуманим та організованим зважаючи на обмеженість ресурсів; комплексним, системним та безперервним; оперативним та оптимальним з ефективним прийняттям управлінських рішень; економічним та ефективним. Розглядаючи навчання працівників, підвищення кваліфікації та перепідготовку, можна виділили такі основні принципи як науковість та інформативність, які полягають у використанні новітніх досягнень наукової думки, структуризацію інформації та виділення пріоритетності знань, які слід донести до працівників для ефективного виконання ними поставлених цілей та завдань [4, с. 120-122]. Таким чином, планомірний та постійний розвиток персоналу організації, грамотне поєднання усіх його напрямів, ефективне вкладення ресурсів призведе до підвищення конкурентних позицій підприємства на ринку, формування його позитивного іміджу, отримання лояльних до свого підприємства працівників та споживачів тощо.

Для підвищення конкурентоспроможності персоналу слід сформувати певний механізм заходів, які спрямовані на збереження й розвиток людського потенціалу, а саме забезпечення ефективної зайнятості; зростання оплати праці і доходів; підвищення рівня соціальної безпеки і соціальної захищеності працівників; залучення інвестицій у безперервне професійне навчання на виробництві; заохочування високої мотивації до праці, творчої реалізації працівників; прагнення до набуття конкурентних переваг у праці та безперервного освітньо-професійного розвитку.


1. Глевацька Н. М. Стратегія забезпечення зростання

конкурентоспроможності робочої сили на підприємстві /



227

Н. М. Глевацька // Управління людськими ресурсами: проблеми

теорії та практики. – К. : КНЕУ, 2005. – С. 25–30.

2. Менеджмент персоналу : [навч. посіб.] / [В. М. Данюк,

В. М. Петюк, С. О. Цимбалюк та ін.] ; за заг. ред. В. М. Данюка,

В. М. Петюха. – 2-ге вид., без змін. – К. : КНЕУ, 2006. – 98 с.

3. Семикіна М. В. Мотивація конкурентоспроможності праці:

теорія і практика регулювання / М. В. Семикіна . – Кіровоград : ПіК,

2003. – 426 с.

4. Цветкова И. И. Управление персоналом : [учебное пособие] /

И. И. Цветкова. – Симферополь : ДОЛЯ, 2008. – 367 с.

ВПЛИВ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА ФОРМУВАННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Мирошниченко Ю. В., к.е.н., доцент


В сучасних умовах, коли для кожного підприємства стає життєво

необхідним вирішення питання про його конкурентоспроможність, у

нього повинні зростати темпи інвестицій в основний капітал. Вони

являють собою найважливіший фактор економічного зростання та

відновлення, що забезпечує можливість модернізації діючих

виробництв, створення й впровадження новітньої техніки і

технологій, сучасних систем організації й управління. Підтримка

високого рівня конкурентоспроможності підприємства передбачає

настільки продуктивне використання всіх ресурсів, що призводить до

збільшення його прибутковості порівняно з головними конкурентами.

Це означає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів

і послуг та його продукція користується постійним стабільним

попитом.

Будь-які зміни потребують значних витрат ресурсів, а зміни, які

призведуть до поліпшення виробничої та техніко-технологічної бази

підприємств, ще й потребують таких витрат на значний термін. Тому

не всі виробничі підприємства можуть забезпечити достатній рівень

інвестування для підтримки та підвищення своєї

конкурентоспроможності. Це пов’язано з сучасним станом

банківської системи та досить високою ставкою за кредитами, яка б

дозволила залучати до фінансування інвестиційних процесів



228

іноземних інвесторів.

Інвестиційний процес являє собою взаємопов’язані фази

формування, розподілу та споживання інвестиційних ресурсів з

метою отримання додаткового доходу чи соціального ефекту.

Безперервність інвестиційного процесу є базовою умовою для

забезпечення розширеного відтворення.

Необхідність у здійсненні інвестицій виникає, коли об’єкт

інвестування має набір інвестиційних можливостей, реалізація яких

дозволить вирішити поставлені стратегічні завдання. Для будь-якої

організації існує потенційний набір інвестиційних можливостей, які

збігаються за своєю суттю з виробленими цілями і стратегією

компанії [1].

Інвестиційний процес у практичній площині реалізується і

виявляється як сукупність фінансових потоків (притоків і відтоків

коштів). Основний потік коштів виробниче підприємство отримує від

продажу своєї продукції, яка повинна бути конкурентоспроможною

на ринку. А через конкурентоспроможність продукції багато в чому

забезпечується конкурентоспроможність суб’єкта виробничої

діяльності в цілому. Тому що, конкурентоспроможність підприємства

– це відносний показник, який відображує відмінності розвитку

даного підприємства від розвитку підприємств-конкурентів за

здатністю задовольняти своїми товарами потреби споживачів та за

ефективністю виробничої діяльності [2].

Тому основні інвестиційні процеси повинні бути спрямовані на

вкладення:

–з метою збереження позицій на ринку;

– у відновлення основних виробничих засобів;

– з метою скорочення поточних витрат, що дозволить знизити

ціну продукції для підвищення її конкурентоспроможності;

– з метою збільшення доходів (розширення діяльності,

збільшення виробничої потужності);

– ризиковані (впровадження нових технологій, інновацій та ін.).

Тому від ефективності проектування і реалізації інвестиційних

процесів залежать стан виробництва, положення і рівень технічної

оснащеності основних засобів, можливості структурної перебудови

підприємств і нарощування їх виробничих потужностей. Лише за

таких умов підприємство зможе забезпечити собі низку конкурентних

переваг, тобто унікальних направлень діяльності або ресурсів, які



229

стратегічно важливі для ефективності його роботи та які дозволять

перемагати в конкурентному середовищі.

Література: 1. Покропивний С. Ф. Ефективність інноваційно-інвестиційної

діяльності: Зб. навч.-метод. матеріалів / С. Ф. Покропивний,

А. П. Новак. – К.: КНЕУ, 1997. – 181 с.

2. Немцов В. Д. Стратегічний менеджмент / В. Д. Немцов,

Л. Є. Довгань Л.Є. – К. : УВПК «Ескоб», 2001. – 560 с.

РОЛЬ ІННОВАЦІЙ У ПІДВИЩЕННІ РІВНЯ


Ольховик Ю. П., студент

Науковий керівник: Штирхун Х. І., к.е.н., асистент


Інновації є важливою передумовою для формування та

підвищення рівня конкурентоспроможності підприємств в умовах

економічної глобалізації. Саме тому даний напрям постійно

досліджується як вітчизняними, так і зарубіжними вченими.

У ринково розвинутих країнах під інноваційним підприємством

розуміють підприємство будь-якої форми власності, у якого частка

інноваційної продукції за звітний податковий період перевищує 70 %

від усього обсягу виробленої продукції.

Вітчизняні підприємства є збитковими або низькорентабельними

у порівнянні зі світовими аналогічними підприємствами, адже ціна

товарів вітчизняного виробництва не містить інноваційної складової,

що заважає підприємствам здійснювати програми конкурентно-

го розвитку.

Застосування принципів та механізмів інноваційного розвитку в

умовах збиткового функціонування підприємств є неадекватним з

огляду на умови формування економічної політики конкурентних

переваг. Тому у відповідності до вимог часу уряди США, Японії,

Франції, Німеччини, Великобританії почали розробляти дієві заходи

для забезпечення конкурентоспроможності підприємств. За

допомогою складових макроекономічної політики забезпечується

конкурентоспроможність національної економіки в цілому, а шляхом

прямої чи опосередкованої підтримки товаровиробників – окремих



230

секторах економіки [1, c. 867].

Науковий та підприємницький потенціал України, фактори

виробництва, стан конкурентного середовища, економічної та со-

ціальної інфраструктур, стратегій виробничої діяльності є недо-

статньо розвинутими, що впливає на неналежний рівень

конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Тому існує

необхідність вдосконалення системи державної підтримки та

стимулювання суб'єктів підприємницької діяльності як на внутріш-

ньому, так і на зовнішньому ринках, а також нарощування питомої

ваги високотехнологічної продукції.

До заходів державного впливу на вдосконалення процесу

конкурентоспроможності вітчизняних товарів належать: розширення

ринків збуту для промислових підприємств; збільшення потреби

підприємств у висококваліфікованих кадрах та забезпечення частки

високопродуктивних робочих місць на вітчизняних підприємствах;

забезпечення внутрішнього виробництва потужним науковим по-

тенціалом, що має стимулюватися збільшенням фінансування як

фундаментальної, так і прикладної науки (включаючи залучення

приватного капіталу, грантів тощо); створення на підприємствах

сучасних науково-технологічних підрозділів для проведення до-

сліджень та їх подальшої комерціалізації; впровадження нових

інформаційних технологій.

Держава має підтримувати розвиток таких науково-

технологічних засад, організацію на базі вітчизняних промислових

осередків міжнародних дослідницьких центрів із наданням їм пільг в

оподаткуванні, технічну кооперацію та новітні рівні спеціалізації;

забезпечити комплексом сучасних інфраструктурних елементів з

метою мінімізації витрат та оптимізації прийняття підприємницьких

рішень [2, с. 29].

Розробка та імплементація належного нормативно-правового

поля, запровадження механізмів державної фінансової підтримки

сприятимуть ефективному функціонуванню різних форм науково-

технологічного бізнесу та підвищенню рівня

конкурентоспроможності вітчизняних підприємств.


1. Кірєєв С. І. Міжнародна конкурентоспроможність України у

ХХІ столітті: передумови, чинники та складові формування. –

Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку /



231

С. І. Кірєєв, О. С. Шнипко; за ред. акад. НАН України В. М. Гейця. –

К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. – 1008 с.

2. Амоша О. Роль уряду у формуванні інноваційного розвитку

економіки / О. Амоша // Актуальні проблеми економіки. – 2006. –

№ 8 (62). – С. 23–32.

ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ФАКТОР


Панаід Я. І., студентка

Науковий керівник: Марченко О. С., д.е.н, професор

Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого

В умовах посилення процесів глобалізації бізнесу проблема

підвищення конкурентоспроможності підприємств є однією з

пріоритетних. Конкурентоспроможність є комплексним поняттям, яке

включає такі аспекти, як спроможність підприємства продавати

конкурентну продукцію; вміння розробляти стратегію, яка забезпечує

високий рівень його конкурентоспроможності; наявність

налагодженого організаційно-управлінського механізму, орієнтація

діяльності підприємства на ринок і систематична співпраця зі

споживачами; вміння реагувати на зміни зовнішнього середовища.

Більшість розвинутих країн світу досягли високої

конкурентоспроможності своєї продукції та стійкого економічного

зростання шляхом інноваційного розвитку. Розвиток вітчизняної

економіки, прагнення України інтегруватись до світового

співтовариства зумовлює необхідність формування інноваційної

моделі розвитку, що дасть можливість підвищити

конкурентоспроможність вітчизняної економіки та гарантувати їй

економічну безпеку. Однак Україна знаходиться в достатньо

невигідній ситуації в порівнянні не тільки з традиційними

економічними лідерами (США, Японія, Німеччина, Велика Британія

тощо), а і з країнами Східної Європи та Південно-Східної Азії. Це

значною мірою пов'язано з відставанням нашої держави в

інноваційній сфері. Через незадовільний науково-технічний рівень,

низьку якість та великі витрати на виробництво національна

продукція втрачає конкурентоспроможність не тільки на

зовнішньому, але й на внутрішньому ринку. Зокрема, про деградацію



232

внутрішнього ринку свідчать: низький рівень попиту на інноваційні

розробки в країни; неплатоспроможність вітчизняних споживачів, які

мають потреби у високотехнологічній продукції; недостатність

конкуренції на внутрішніх ринках з боку виробників та

постачальників нової техніки та технологій. Все це призводить до

того, що інноваційна активність українських підприємств

залишається низькою. Серед чинників, що мають негативний вплив

на інноваційний розвиток підприємств слід відзначити такі: великі

витрати на нововведення та надто тривалий термін їх окупності;

нестача власних коштів інноваційних підприємств та недостатня їх

фінансова підтримка з боку держави; низька інвестиційна

привабливість української промисловості, що обумовлює труднощі

залучення сторонніх фінансових ресурсів; обмеженість

інформаційного забезпечення інноваторів; недостатня інновативність

підприємств як сприйняття ними інновацій; низький рівень

менеджменту інновацій; недосконалість державно-правового

регулювання інноваційної діяльності; відсутність податкового

стимулювання інноваційних та інноваційних підприємств.

Для України питання підвищення конкурентоспроможності

вітчизняних підприємств на світовому ринку повинно стати

основним, отже інноваційна політика держави має базуватися на

таких найважливіших принципах: визначення пріоритетних напрямів

інноваційного розвитку національної економіки; створення

економіко-правових умов та економічних механізмів, що

забезпечують перетворення інновацій на базовий чинник

економічного зростання; створення стимулів для інноваційної

діяльності всіх суб’єктів господарювання незалежно від форм

власності; ефективне використання власного науково-технічного

потенціалу то його удосконалення відповідно до цілей економічної

політики.

Головними напрямами підвищення конкурентоспроможності

підприємств на основі інновацій є, по-перше, розширення

номенклатури продукції (послуг) за рахунок випуску нової продукції

та удосконалення продукції або послуг, що вже виробляється. По-

друге, мінімізація витрат на виготовлення і реалізацію інноваційної

продукції та максимізація обсягів її реалізації. По-третє, здійснення

не тільки продуктових та технологічних інновацій, а також

управлінських, організаційних, маркетингових. Формування



233

інноваційної моделі розвитку підприємств, спрямованої на

підвищення їх внутрішньої і зовнішньої конкурентоспроможності

повинно поєднувати: 1) безпосередні заходи національного та

регіонального рівнів, здійснювані через пряме бюджетне

фінансування, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик

вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсивному

опануванню наукових знань та нових технологій, всебічному

розвитку людського капіталу інновацій; 2) підвищення інноваційної

активності підприємств та збільшення пропозиції на національному і

світовому ринках інноваційних продуктів, технологій та знань.

ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ ОБСЯГУ

ГРОШОВИХ КОШТІВ ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Петік О. М., магістр

Науковий керівник: Польова Т. В., к.е.н., доцент


За умов жорсткої конкуренції та нестабільної економічної

ситуації, підприємства мають приділяти значну увагу підвищенню

своєї конкурентоспроможності. Значну роль в цьому відіграють

грошові кошти. За цих обставин питання підвищення ефективності

використання грошових коштів за допомогою економіко-

математичного моделювання є досить актуальним. Загалом, дане

питання в своїх роботах досліджувало багато економістів, а саме

Н. П. Карачина [1], С. М. Семенова [2], В. В. Томчук [3] та інші.

За допомогою економіко-математичного моделювання, можна

встановити, які фактори мають вплив на грошові кошти, що є

підґрунтям для подальших управлінських рішень. За теоретичну

основу було взято напрацювання Н. П. Карачина [1, с. 225], де

вказується низка факторів, які впливають на оборотні грошові кошти.

Дослідження проводилось для автотранспортного підприємства,

яке за результатами попереднього аналізу є незабезпеченим

грошовими коштами. Було проведено аналіз кореляційно-регресійних

зв’язків факторів, в результаті чого було сформовано матрицю

кореляції (рис. 1), де у – оборотні кошти підприємства; 1х – чистий

дохід (виручка) від реалізації послуг; 2х – поточні зобов’язання; 3х –



234

нерозподілений збиток; 4х – собівартість наданих послуг

(перевезень); 5х – витрати на оплату праці; 6х – матеріальні витрати;

7х – основні засоби за залишковою вартістю; 8х – запаси; 9х –

дебіторська заборгованість. Згідно кореляційної матриці, на залежну

змінну у мають вплив чинники 4х та 8х . Відповідно було проведено

кореляційно-регресійний аналіз (рис. 2) за наведеними вище

факторами було сформовано рівняння (1), що має вигляд:

241,0139,059,5289 хху , (1)

де у – оборотні кошти підприємства;

1х – собівартість наданих послуг (перевезень);

2х – запаси підприємства.

Рисунок 1 – Кореляційна матриця зв’язків між факторами

Рисунок 2 – Кореляційно-регресійний аналіз оборотних коштів

Таким чином, при збільшенні собівартості наданих послуг на

1 тис. грн. оборотні кошти підприємства зменшуються на 390 грн., а

при збільшені запасів на 1 тис. грн., оборотні кошти зменшуються

410 грн.

Сформована модель дозволить керівництву ефективно приймати

управлінські рішення з врахуванням основних фактори впливу на



235

грошові кошти, що збільшить ефективність їх використання та

сприятиме покращенню фінансових показників підприємства та його



1. Карачина Н. П. Економічне моделювання формування та

використання обігових кошів на промислових підприємствах /

Н. П. Карачина, Н. М. Філатова, А. І. Кочура // Економічний простір.

– 2013. – №74. – С. 223-231.

2. Семенова С. М. Економіко-математична модель оптимізації

грошових потоків підприємства / С. М. Семенова // Вісник ЖДТУ. –

2014. – №4. – С. 86-91.

3. Томчук В. В. Моделювання як інструмент контролю грошових

потоків сільськогосподарський підприємств / В. В. Томчук //

Финансы, учет, банки. – 2016. – №1(21). – С. 187-195.

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Піддубна Л. Д., студентка

Шкіря К. О., студентка

Науковий керівник: Коваленко О. О., викладач екон. дисциплін


Тема євроінтеграції сьогодні все більше стає предметом об-

говорення, а стратегічна мета створення в Україні передумов для

інтеграції в Європейський Союз досить швидко привернула увагу

усіх, як політиків, підприємців так і звичайних споживачів.

Для євроінтеграції необхідно визначити, що необхідно зробити у

країні. Проблеми розробки та використання інновацій останнім часом

знаходять своє відображення в багатьох наукових публікаціях. Це

пов’язано з підвищенням ролі інноваційної діяльності, технологічним

оновленням, стратегією держави, орієнтованої на інноваційний

розвиток національної економіки, що і визначає актуальність

досліджуваної теми.

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність»,

інноваційна інфраструктура – це «сукупність підприємств,

організації, установ, їх об’єднань, асоціацій будь якої форми

власності, що надають послуги по забезпеченню інноваційної

діяльності» [1].



236

Згідно з указом Президента України «Стратегія економічного та

соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції на

2004-2015 роки» [2] можна виділити основні напрями стратегії

розвитку України.

Сьогодні необхідно зосередитися на вирішенні таких проблем

регіональної політики:

- низька інвестиційна привабливість регіонів та інноваційна

активність в них;

- нерозвинута виробнича та соціальна інфраструктура;

- зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-

економічного розвитку регіонів;

- слабка міжрегіональна інтеграція;

- нераціональне використання людського потенціалу;

- низька конкурентоспроможність регіонів тощо. Остання

проблема набуває особливої значущості в умовах європейської

інтеграції України та глобалізації світової економіки.

Євроінтеграційний курс нашої країни – це комплекс викликів і

теоретичних питань інноваційного розвитку національної економіки.

Дійсно, країна, яка заявляє про своє бажання стати складовою

європейського простору, мусить не лише не внести дисбаланс в його

систему, але й стати чинником підтримання стабільності в регіоні,

додатковим аргументом у глобальній конкуренції міжнародних

«центрів сили». Для цього слід довести свою спроможність дотриму-

ватися стандартів і норм, які діють на ньому (економічна, соціальна,

політична сфери).

Отже, для України інтеграція до Євросоюзу – це рух держави до

стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально

орієнтованого ринкового господарства.

Підводячи підсумок можна сказати, що необхідно:

- створити привабливий інвестиційний клімат, тобто вжити

рішучі заходи щодо реструктуризації підприємств, що зумовить

істотне зростання ринкової ціни їх активів і зробить їх привабливими

для потенційних інвесторів;

- захистити внутрішній ринок, шляхом податкової політики;

- підвищити конкурентоспроможність вітчизняного виробника,

шляхом стимуляції розвитку науково-технологічного і виробничого

національних секторів;

- контроль над трудовою міграцією, шляхом збільшення

http://ua-referat.com/%D0%9C%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F



237

привабливості праці на вітчизняному ринку;

- активна співпраця зі світовими організаціями.

Вирішення цих проблем повинно вивести Україну на новий

рівень економічного розвитку, зміцнити зв’язки з країнами світу та

розкрити перспективи до участі в основних світових організаціях.


1. Про інноваційну діяльність: Закон України № 40-IV від

4.07.2002:офіц. вид./ Верховна Рада України// Відомості Верховної

Ради України. – 2002. – № 36. – Ст.266.

2. Указ Президента України «Стратегія економічного та

соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на

2004-2015 роки» від 28 квітня 2004 року №493/2004 – Офіційний сайт

ВРУ – http://zakon.rada.gov.ua

3. Геєць В. О. Інновативно-інноваційний шлях розвитку –

модернізаційний проект розвитку економіки і суспільства /

В. О. Геєць // Банківська справа. – №4. – 2008. – С. 23-15.

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЯК УМОВА

ІНФОРМАЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ПІДПРИЄМНИЦТВА

Попович М. С., аспірант

Науковий керівник: Даньків Й. Я., к.е.н., професор

Ужгородський національний університет

Сучасний розвиток інформаційного середовища тісно

переплітається з розвитком сфери бізнесу. Тенденції на ринку товарів

і надання послуг вимагають інноваційного розвитку (саморозвитку)

від гравців, учасників підприємницької діяльності, у всіх сферах

їхньої праці, що передбачає залучення нових технологій у сам процес

виробництва, а також нові методи та підходи до планування, обліку й

аналізу, логістики, сервісного обслуговування, тощо.

Економічній науці відомо велике число визначень аналізованого

питання, зокрема Законом України «Про захист економічної

конкуренції» встановлено, що економічна конкуренція – змагання

між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним

досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання,

внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають



238

можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а

окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту

товарів на ринку. Не менш важливим складовим елементом аналізу є

дослідження питання інформації, як нового фактора виробництва, що

передбачає систематизацію набутих знань, матеріалізованих у

економічній науці, у вигляді програм, механізмів, обладнання,

методів та моделей. У Законі України «Про захист економічної

конкуренції» інформація розглядається як відомості в будь-якій

формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях [1].

А. О. Касич та Ж. В. Харькова визначають, що

конкурентоспроможність – це ринкова категорія, яка характеризує

здатність підприємства вести боротьбу за надійні позиції на

внутрішньому та зовнішніх ринках задля реалізації власної стратегії

та забезпечення стійкого розвитку [2, с. 80]. О. В. Коваленко та

Т. В. Величко звертають увагу, що конкурентоспроможність

підприємства – це відносна характеристика, яка виражає відмінності

розвитку даної фірми від розвитку конкурентних фірм по мірі

задоволення своїми товарами потреби людей і по ефективності

виробничої діяльності [3, с. 19]. Можна зробити висновок, що

залежно від наукових поглядів авторів існують різні тлумачення і

обґрунтування питань конкурентоспроможності, але спільними для

них є здійснення господарської діяльності з найменшими затратами

та найбільшою результативністю (як у плані прибутку, так і у

задоволенні існуючого попиту і пропозиції на окремі товари, роботи,

послуги).

Щодо можливості підвищення конкурентоспроможності

підприємства у питанні обліково-аналітичного забезпечення

пропонується застосування NFC технології, що представляє собою

протокол комунікацій, який передбачає зв’язок між двома

пристроями на коротких відстанях з максимальною швидкістю

передачі даних. Дуже важливим є те, що сучасні NFC технології

проникають у всі сфери людського життя. Інноваційну діяльність

людини можна побачити у здійсненні, впровадженні і результатах її

праці. ХХІ століття вимагає технологічну мобільність, готовність до

дій та впровадження, розвитку технологій. Бухгалтерський облік не

може бути відокремленим від суспільно-виробничих змін. Він

покликаний максимально сприяти стимулюванню аналізованих змін.

Отже, конкурентоспроможними інноваційними перевагами



239

застосування технологій NFC у бухгалтерському обліку є

удосконалення, спрощення методики ведення облікових операцій;

поступове скорочення непотрібних документів та стадій обробки, які

забирають час і кошти; максимізація прибутку й інвестиції

вивільнених коштів у власну справу, зростання фінансової

незалежності, а також позитивний соціальний ефект [4, с. 143].


1. Про захист економічної конкуренції : Закон України [від 18

травня 2016 р. № 935-VIII] // Відомості Верховної Ради України. –

2016. – № 13. – с. 143.

2. Касич А. О. Управління конкурентними перевагами

підприємства / А. О. Касич, Ж. В. Харькова // Екон. аналіз: зб. наук.

праць / Тернопільський національний економічний університет. –

Тернопіль: ВПЦ «Екон. думка», 2016. – Том 25. – № 2. – С.79-85.

3. Коваленко О. В. Шляхи підвищення конкурентоспроможності

потенціалу підприємства / О. В. Коваленко, Т. В. Величко //

Економіка підприємства: сучасні проблеми теорії та практики: Мат.

Четв. міжнар. наук.практ. конф. / Одеський національний

економічний університет. – Одеса: Атлант. – 2015. – 367 с.

4. Попович М. С. Застосування NFC технологій в

бухгалтерському обліку / М. С. Попович //Науковий вісник

Ужгородського університету. Серія: Економіка. – 2017. – Т. 1. – №. 1.

– С. 351-355.

ПОДАТКОВІ ПІЛЬГИ ЯК ЗАСІБ СТИМУЛЮВАННЯ

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВ

Шаповал А. С., студентка

Науковий керівник: Брежнєва-Єрмоленко О. В., к.е.н., доцент

Дніпровський державний технічний університет

Одним із чинників розвитку ринкових відносин виступає

адекватний економічний механізм, складовою частиною якого є

податковий механізм, завдяки якому держава реалізує свою

податкову політику. Податкові пільги як елемент податкового

механізму представляють собою засіб реалізації стимулюючої

функції податків та розвитку соціально-фінансових відносин.



240

Відповідно до Податкового кодексу України, податковою

пільгою є передбачене податковим та митним законодавством

звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та

сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому

розмірі за наявності особливостей, що характеризують певну групу

платників податків, вид їх діяльності, об’єкт оподаткування або

характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат [1]. Таке

звільнення має на меті стимулювання економічного зростання

суб’єкта господарювання за рахунок надання йому можливості

накопичення обігових коштів для подальшого інвестування

(економічна спрямованість); надання преференцій для економічної

підтримки виробництва, яке дає змогу реалізувати функцію

збалансованості інтересів(протекціонізм).

Кількість податкових пільг за прямими податками в Україні

представлена у таблиці 1, вони надаються шляхом: а) податкового

вирахування (знижки) (для податку на доходи фізичних осіб); б)

зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та

збору (для податку на доходи фізичних осіб та податку на прибуток

підприємств); в) встановлення зниженої ставки податку та збору (для

податку на прибуток підприємств); г) звільнення від сплати податку

та збору (майже для всіх прямих податків) [2].

У сучасних економічних умовах в Україні доцільно було б

реформувати систему пільгового оподаткування, зокрема, у напрямку

надання податкових пільг з податку на прибуток тим підприємствам,

які провадять свою діяльність у галузях, що належать до

пріоритетних, встановивши при цьому чіткі критерії надання пільг, за

якими вивільнені кошти будуть спрямовуватися на інвестування,

модернізацію, а не виводитися за кордон.

Таблиця 1 - Кількість податкових пільг за прямими податками згідно з

довідниками пільг (на початок року)[3]

Види

податків

Роки

2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017

Прямі

податки,

у тому числі:

102 84 117 122 128 141 136 149 149 52 53 68

податок на

прибуток


56 64 64 69 72 86 83 95 95 28 28 39



241

На відміну від України, в країнах Європейського Союзу пільги з

податку на прибуток спрямовані на розвиток підприємництва шляхом

стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності. Інвестиційні

пільги, що застосовуються в усіх країнах Європейського Союзу схожі

– це неоподатковувані резерви інвестиційного призначення,

прискорена амортизація, інвестиційна податкова знижка,

інвестиційний податковий кредит та податкові канікули. Такі пільги

сприяють збільшенню прибутку підприємств після сплати податку,

тобто збільшенню чистого прибутку.

Нераціональна побудова системи податкових пільг щодо

механізму оподаткування прибутку підприємств України свідчить

про нагальне завдання з боку уряду вжити заходів, які б сприяли

зниженню податкового тягаря на підприємствах, модернізації

матеріально-технічної бази виробництв, підвищенню

конкурентоспроможності українських підприємств.


1. Молодецька О. М. Трансформація податкової системи

України [Електронний ресурс] / О. М. Молодецька, Л. А. Буркова,

Т. В. Семеняка // Бухгалтерський облік, аналіз та аудит. – 2016. –

Вип. 2. – С. 710-714.

2. Податкове право: навч. посіб. / За ред. М. П. Кучерявенко

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: uristinfo.net/.../3720-glava-12-

...kovi-pilgi.html.

3. Офіційний веб-сайт Державної фіскальної служби України

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sfs.gov.ua

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Сінько А. Є., студентка

Науковий керівник: Топоркова Г. М., викладач екон. дисциплін


Аналіз сучасного стану науково-технічної та інноваційної сфери

в Україні свідчить про те, що за рівнем інноваційної активності,

станом виробництва високотехнологічної продукції, обсягами

фінансування науки, розвитком інфраструктури інноваційного

підприємництва Україна значно відстає від провідних країн світу.



242

Інноваційний розвиток в Україні в наш час досить не значний,

багато експертів вважають, що гальмуванням цього розвитку є

дефіцит фінансових ресурсів. Україні останнім часом не вдається

досягти успіхів в експорті інноваційної продукції та створенні

сприятливих умов для інноваційної діяльності вітчизняних

виробників. Адже нажаль інноваційна сфера нашої країна досі не

стала привабливою для іноземних партнерів.

Проаналізувавши багато джерел, можна чітко визначити основні

завдання, які сприятимуть розвитку інноваційної діяльності в Україні

та можливо підіймуть стан економіки країни на вищий рівень.

Головними з них є:

- структурна перебудова національної економіки;

- створення адаптивних умов для розвитку інноваційної

діяльності на підприємствах;

- цілеспрямована підготовка кадрів для високотехнологічних

галузей економіки, а також менеджерів інноваційної діяльності;

- створення ринку з якісною інноваційною продукцією, та

забезпечення належного захисту інтелектуальної власності;

- широке застосування в усіх галузях економіки та сферах

суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій.

Серед видів послуг, де найбільш поширюються інновації, є:

готельний та ресторанний бізнес – 10,3%; діяльність транспорту та

зв'язку – 16,4%; операції з нерухомим майном, орендою,

інжинірингом та наданням послуг підприємцям – 75,5%; освіта –

2,1%; охорона здоров'я та надання соціальної допомоги – 4,3%;

надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері

культури – 10,3%.

Фундаментальною причиною низького темпу інноваційної

діяльності в Україні є низький платоспроможний попит на інновації,

внаслідок чого майже 80% фінансування інноваційної діяльності у

промисловості здійснюється за рахунок власних коштів підприємств.

Одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на

забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є

законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і

створення нормативно-правового середовища, найбільш

сприятливого для високотехнологічних галузей виробництва,

становлення та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної

діяльності. Згідно зі Стратегією інноваційного розвитку України на



243

2010–2020 рр. в умовах глобалізації та міждержавної програми

інноваційного співробітництва держав СНД на період до 2020 р.,

частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва

має зрости й сягнути 20% до 2020 р.

Отже, забезпечення рівня конкурентоспроможності вітчизняних

наукових досліджень на внутрішньому і міжнародному ринках

повинно стати основним напрямком сучасної політики держави у

сфері активізації інноваційної діяльності, що сприятиме підвищенню

ефективності виробництва.


1. Закон України «Про державні цільові програми» № 433 від

16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 25.

– 235 c.

2. Гаман М. В. Державне регулювання інноваційного розвитку

України / М. В. Гаман. – К. : Видавництво НАДУ, 2008. – 386 с.

3. Горбулін В. П. Державне управління науково-технічними та

економічними процесами реалізації Україною стратегічного курсу на

європейську і євроатлантичну інтеграцію / В. П. Горбулін. – К. :

ДП «НВЦ» Євроатлантикінформ», 2010. – 272 с.

ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙ

В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ БІЗНЕС-ПЛАНУ

Йорш О. А., магістр

Науковий керівник: Зубко Т. Л., к.е.н, доцент


Оцінка інвестицій є найбільш відповідальним етапом у процесі

розробки бізнес-плану оскільки залучення інвестицій вважається

основою конкурентоздатності підприємств на ринку.

Наукова спільнота поділяє методи оцінки інвестицій на дві

основні групи [1, 2]. До першої групи відносяться статистичні методи

і показники, які не враховують фактора часу. До іншої входять

методи, які ґрунтуються на дисконтуванні грошових потоків (рис. 1).

Основною відмінністю статистичних методів оцінки інвестицій

від динамічних є простота розрахунку. Показник терміну окупності

дає змогу оцінити ліквідність проекту і його ризикованість; зокрема в

умовах високої інфляції та нестабільності економіки при дефіциті



244

Рисунок 1 – Найбільш поширені методи і показники оцінки інвестицій

ліквідних оборотних засобів, тоді як показник облікової норми

рентабельності оцінює прибутковість проекту і його розрахунок є

найбільш доцільним саме на стадії розробки бізнес-плану.

Динамічні методи оцінки інвестицій враховують вплив фактора

часу. При їх розрахунку використовується техніка дисконтування, так

як приведення майбутніх різночасних доходів і витрат до умов їх

сумарності по економічній цінності орієнтована на те, що справжня

цінність грошей більша, ніж майбутня. Зазначимо, що для розрахунку

динамічних методів оцінки інвестицій необхідний значний обсяг

інформації. Розрахунок показника чистого приведеного доходу дає

змогу визначити межу рентабельності та запас фінансової міцності

проекту. Даний показник є адитивним, що виділяє його з-поміж усіх

інших і дозволяє використовувати його як основний при складанні

бізнес-плану. Метод визначення індексу доходності є продовженням

попереднього, однак даний показник має відносне значення.

Зазначений критерій дозволяє порівняти інвестиційні витрати з

економічним ефектом від їх використання та краще показника

чистого приведеного доходу характеризує рівень віддачі від

вкладеного капіталу. Метод дисконтованого періоду окупності

доцільно використовувати, коли значний вплив на прийняття рішення

має показник ризику, тобто протягом якого часу кошти інвестора

будуть підпадати під ризик, що має дещо суб’єктивний характер, так

як вважається, що чим менший термін окупності, тим нижчий ризик

вкладень. Суть розрахунку показника внутрішньої норми доходності

полягає в тому, що визначається максимально припустимий рівень

витрат, що можуть виникнути у ході реалізації проекту, тобто

Методи і показники оцінки інвестицій

Статистичні Динамічні

Період окупності

Облікова норма рентабельності

Чистий приведений дохід

Індекс доходності

Дисконтований термін окупності

Внутрішня норма доходності



245

гарантує його нижній рівень прибутковості та більше, ніж показник

чистого приведеного доходу характеризує «резерв безпеки проекту».

Звісно ж, що більш корисними та обґрунтованими методами

оцінки інвестицій слід вважати ті, що відносяться до динамічної

групи, тому що ключовою проблемою при складанні бізнес-плану є

проблема порівнянності інвестицій, так як дані показники можуть

відноситися до різних моментів часу. Однак і статистичні показники

надають важливу інформацію для прийняття подальших рішень при

складанні бізнес-плану.


1. Яременко О. В. Оцінка економічної ефективності інвестування

підприємств споживчої кооперації / О. В. Яременко // Вісник

Хмельницького національного університету. – 2012. – №1. – С. 102-

105.

2. Шаровська Т. С. Оцінка та аналіз реальних інвестицій /

Т. С. Шаровська // Вісник Запорізького національного університету. –

2010. – №1(5). – С. 67-76.

РОЛЬ ІННОВАЦІЙ У РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ТА

ПРОБЛЕМИ ЇХ ВПРОВАДЖЕННЯ

Завадська О. О., студентка



Як світовій, так і вітчизняній літературі властива багатогранність

поглядів на сутність поняття «інновація». Такі західні дослідники, як

Б. Твісс, Г. Перлакі, Е. Менсфілд, Р. Фостер, Й. Шумпетер, П. Друкер

та інші, трактують дане поняття залежно від об'єкта та предмета

свого дослідження. Наприклад, Ф. Ніксон вважає, що «інновація – це

сукупність виробничих, технічних і комерційних заходів, які ведуть

до появи на ринку нових та вдосконалених промислових процесів і

обладнання» [1]. На думку Б. Санто, «інновація – це такий суспільно-

техніко-економічний процес, який через практичне використання ідей

та винаходів приводить до створення кращих за своїми якостями

виробів, технологій та дає прибуток (у разі, коли інновація

орієнтована на економічний зиск), її поява на ринку може принести

додатковий дохід» [2].



246

Спираючись на думки науковців, можемо сказати, що для

ефективного функціонування підприємства важливого значення

набуває активізація інноваційних процесів, адже вони ставлять перед

собою завдання, пов’язані з підвищенням конкурентоспроможності та

соціальної відповідальності перед споживчим сектором економіки.

Тому підприємства на чолі з їх керівниками повинні прагнути до

формування інноваційної моделі розвитку, яка буде сприяти

зростанню рівня науково-технічних знань та їх застосуванню для

підвищення ефективності діяльності.

Одним із важливих аспектів стрімкого розвитку підприємства,

підтримки високих показників економічної динаміки та рівня

прибутковості є розробка та впровадження інновацій у господарській

діяльності. В умовах агресивної конкуренції досить складно

підтримувати на підприємстві високі показники прибутковості для

товарів наявного асортименту. Це зумовлює необхідність постійної

модернізації виробництва та продукції, розширення товарного

асортименту, що зможе дати підприємству змогу протягом досить

тривалого періоду досягати значних показників прибутковості та

утримувати позиції лідера на ринку [3].

Якщо побудувати логічний ланцюг, ми побачимо, що кожне

підприємство може впливати на конкурентоспроможність економіки

країни в цілому: в економічно розвинених країнах існує тісний

взаємозв’язок між іноваційністю економіки та її

конкурентоспроможністю. Це зумовлено тим, що інноваційно

активним підприємствам надаються різноманітні податкові пільги та

державна підтримка. Але в останні роки загальний обсяг

фінансування інноваційної діяльності (зокрема по промисловості

України) формувався в основному за рахунок власних коштів та

меншою мірою – за рахунок кредитів банків. Це свідчить про

об’єктивну необхідність посилення державного регулювання в цій

сфері, насамперед шляхом підвищення частки бюджету для

підтримки інноваційної складової розвитку реального сектора

економіки.

На сьогодні в Україні не створено ефективної законодавчої бази

та відсутні дієві економічні стимули щодо активізації інноваційної

діяльності. Фінансуючи інноваційні проекти, приватні інвестори

повною мірою беруть на себе всі пов’язані з реалізацією цих проектів

ризики (а, зважаючи на специфіку інноваційної діяльності, вони



247

досить великі), не відчуваючи при цьому підтримки держави (як

законодавчої, так і фінансової). Стимулом у розвитку інноваційної

діяльності можуть послугувати реформи податкової та грошово-

кредитної політики країни та введення податкових пільг для

інноваційних проектів.

Література: 1. Дудар Т. Г. Інноваційний менеджмент: навч. посібник /

Т. Г. Дудар, В. В. Мельниченко. – К.: Центр учбової літератури, 2009.

– 256 с.

2. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент: навч.

посібник / Н. В. Краснокутська. – К.: КНЕУ, 2003. – 504 с.

3. Куліков П. М. Економіка та організація інноваційної

діяльності: навчальний посібник / П. М. Куліков, Д. О. Тишенко,

Н. В. Кулєшова. – Х.: Вид-во ХНЕУ, 2013. – 247 с.

ІНСТИТУЦІЙНІ ФАКТОРИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Зубенко А. С., студентка

Науковий керівник: Марченко О. С., д.е.н., професор

Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого

Конкуренція є рушійною силою розвитку ринкової економіки,

інструментом регулювання пропорцій суспільного виробництва. У

процесі конкуренції суб'єкти господарювання взаємно контролюють

один одного, причому здійснюється це переважно краще, ніж будь-

яким державним органом.

В умовах глобалізації фактори конкурентоспроможності

індустріальної економіки під впливом нових технологій

трансформуються і поповнюються новими. На сучасному етапі у

формуванні конкурентних переваг все більшого значення набувають

інноваційні, інформаційно-технологічні та інституційні фактори. За

принципом мультиплікатора сполучення цих факторів забезпечує

помножений ефект щодо конкурентних переваг та зростання

конкурентоспроможності національних економік.

Особливу роль у формуванні факторів конкурентоспроможності

сучасних економік відіграє інституційне середовище. Саме інститути

названі першим серед дванадцяти показником Індексу глобальної



248

конкурентоспроможності, що розраховується за методикою

Всесвітнього економічного форуму. Правова та адміністративна

системи визначають інституційне середовище, у якому приватні

особи, фірми й органи влади взаємодіють з метою створення доходу

та підвищення економічного добробуту.

Надзвичайно важливим для розвитку підприємства є те,

наскільки швидко держава може вирішувати інституційні проблеми.

Створення сприятливих інституційних умов розвитку

підприємницької сфери стає важливою національною конкурентною

перевагою. Доказом цього є і той факт, що частка тіньової економіки

більша в тих країнах, де вищі адміністративні бар’єри та інституційне

середовище не сприятливе для ведення бізнесу

На жаль, у нашій країні спостерігається недосконалість

законодавства та адміністративної системи, що є значною перепоною

для підвищення рівня конкурентоспроможності. У теперішній час в

Україні наявні такі проблеми, як неузгодженість законодавства в

інноваційній сфері, а саме у корпоративному, податковому та

соціальному законодавстві, а також невідповідність норм підзаконних

актів прогресивним нормам чинних законів, що не забезпечує

практичне введення останніх у дію.

У сфері інвестиційної діяльності, хоча і діють положення

Конституції України, кодексів та законів, але разом з тим, вони у

достатній мірі не відповідають міжнародним вимогам. Як наслідок,

маємо бюрократію, складну та не зрозумілу для громадян систему

реєстрації, ліцензування, оподаткування, а також хабарництво.

Для вирішення проблеми створення інституційного середовища

конкурентоспроможності необхідно впроваджувати нормативні,

управлінські, маркетингові та організаційні інновації. При здійсненні

інноваційних змін державою на законодавчому рівні всі процеси

повинні відповідати вимогам міжнародної інноваційної системи, але з

урахуванням національних особливостей. Необхідно чітко

сформувати стратегії, вибрати орієнтири і шляхи реалізації

механізмів їх здійснення. На мою думку, інноваційний розвиток,

вдосконалення ринкової інфраструктури, розвиток інновацій та

підприємництва, створення та реалізація національних конкурентних

переваг повинні стати основою формування національної стратегії

конкурентоспроможності. Вирішуючи проблему, важливо пам’ятати,

що головна мета стратегії не поліпшення публічних та приватних

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC



249

інститутів як таких, а зростання глобальної конкурентоспроможності

економіки України, що може бути лише наслідком дії міцних і

прозорих інститутів.

Саме такі види інституційних інновацій можуть бути не лише

дієвою передумовою для стійкого розвитку українських підприємств,

а й каталізатором щодо нарощення усіх складових інституційного

середовища глобальної конкурентоспроможності національної

економіки, досягнення високого рівня і якості життя населення.

РИЗИКИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Зубов А. М., здобувач

Науковий керівник: Токмакова І. В., д.е.н., професор


Основою здійснення прогресивних економічних реформ та

побудови нової економічної системи в Україні є реструктуризація

виробництва на базі науково-технічного прогресу. За сучасних умов

орієнтації вітчизняної економіки на підвищення

конкурентоспроможності дуже важливого значення набуває

активізація інноваційної діяльності, оскільки без цього неможливим є

здійснення прогресивних структурних зрушень в економічній системі

нашої держави, забезпечення сталого соціально-економічного

розвитку.

Аналіз економічного розвитку провідних країн світу свідчить про

те, що головним рушієм їх успіхів є ефективна інноваційна

діяльність. Фірми, що працюють в новітніх, наукомістких галузях

стикаються з високим інноваційним ризиком. За даними досліджень,

лише 10 % інвестицій в інноваційну діяльність виявляються

рентабельними [3, с. 51].

Ризик у загальному випадку розглядається як можливість чи

загроза відхилення результатів конкретних дій чи рішень від

очікуваних. На думку О. І. Волкова та М. П. Денисенка, ризик – це

атрибутивна характеристика доцільності діяльності суб’єктів

господарювання і управління, що зумовлює можливість

максимізувати загальну та індивідуальну корисність на основі

креативних управлінських рішень, що приймаються в умовах



250

конфлікту інтересів, реально існуючих загроз та небезпек, мінімізація

яких обмежена накопиченим потенціалом, рівнем невизначеності й

асиметричним розподілом інформації про параметри зміни в часі

станів середовища життєдіяльності та господарювання [2, с. 405].

Ризик завжди відзначається певним дуалізмом. Здійснюючи

інноваційну діяльність та свідомо ризикуючи при цьому,

підприємство-інноватор вдосконалює та оновлює власну виробничу

базу, матеріально-технічне забезпечення, оптимізує структуру

збутової мережі і власне всього товароруху, переслідуючи мету

зниження ризику. Підприємство-інноватор, адаптувавшись до

ситуації на ринку, вже в змозі використовувати нові ринкові

можливості, реалізовувати нові інноваційні проекти, переходити на

нові рівні діяльності. Таким чином, хоч ризик є вагомою перешкодою

для здійснення інноваційної діяльності, в той же час він є

стимулюючим фактором для суб’єктів господарювання, шансом

отримати переваги на конкурентному ринку [1, с. 145].

Розглянемо основні ризики підприємства-інноватора, спричинені

об’єктивними та суб’єктивними факторами.

1. Ризики, спричинені дією зовнішніх факторів безпосереднього

впливу:

конкурентні ризики;

торгівельно-збутові ризики;

постачальницькі ризики;

споживчі ризики.

2. Ризики, спричинені дією зовнішніх факторів опосередкованого

впливу:

економічні та політичні ризики;

технологічні ризики ;

екологічні ризики.

3. Суб’єктивні (внутрішні) ризики інноваційної діяльності

залежать від особливостей організації управління та функціонування


Високий ризик і невизначеність результатів, стримують

інноваційну активність переважної більшості підприємств,

перешкоджаючи їх переходу до інноваційного шляху розвитку.

Підвищити ступінь визначеності інноваційних рішень можливо

шляхом усестороннього аналізу ймовірних ризиків та розробки

заходів, спрямованих на їх зниження.



251


1. Ілляшенко С. М. Товарна інноваційна політика: підручник /

С. М. Ілляшенко, Ю. С. Шипуліна. – Суми: ВТД «Університетська

книга», 2007. – 281 с.

2. Волкова О. І. Інноваційний розвиток промисловості України /

О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін.; Під ред. проф. О. І.

Волкова, проф. М. П. Денисенка. – К.: КНТ, 2006. – 648 с.

3. Чорнобаєв В. В. Напрями державного регулювання ризиковості

інноваційної діяльності інвесторів / В. В. Чорнобаєв // Вісник

Дніпропетровської державної фінансової академії. – 2006. – № 2(16).

– с. 51-53.

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ НА

ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ ЯК ЧИННИК СТАБІЛІЗАЦІЇ

ЕКОНОМІКИ ДЕРЖАВИ ТА РЕГІОНІВ

Котик В. О., к.е.н., доцент


Перехід на інноваційно-інвестиційну модель розвитку потребує

значних інвестицій. Недостатня підтримка розробки та впровадження

інновацій у транспортне виробництво є головною проблемою

розвитку. Оскільки впровадження нової техніки та прогресивної

технології на залізницях здійснюється відповідно з можливостями

залучення капіталу, то простежується зростання якісних параметрів

науково-технологічного потенціалу. Водночас, діючі економічні

механізми не забезпечують у повному обсязі інноваційного

відновлення основних фондів як на транспорті, так і в транспортному

машинобудуванні в зв’язку з тим, що відсутні дієві схеми

інвестування прогресивних змін, а також високим є рівень ризику

втрати прибутку через відносно тривалий термін окупності

капіталовкладень, що у свою чергу, створює проблеми пошуку

джерел фінансування, особливо в умовах дефіциту фінансових

ресурсів. Розвиток галузі відповідно до визначених пріоритетів

передбачає наявність ризиків, що створює більш сприятливі умови

для діяльності інвесторів.

На базі інноваційно-інвестиційної системи стає можливим

концентрувати фінансові ресурси. Світовий досвід їх пошуку показує,



252

що венчурне підприємництво є невід’ємним елементом системи

фінансування інновацій; таке підприємництво виступає в ролі

прискорювача інноваційного розвитку і здатне не тільки вивести

залізничний транспорт на вищій технологічний рівень, але й

забезпечити науково-технічний прогрес вітчизняних транспортних

технологій доставки пасажирів і вантажів. Стає можливим в повному

обсязі організувати інноваційний цикл, забезпечуючи

комерціалізацію процесу реалізації інновацій.

Як зазначає автор в роботі [1, с. 120] можна умовно виділити три

рівні створення інновацій, визначених відповідно до стадій процесу

розробки нової техніки та прогресивної технології:

- перший – фундаментальні дослідження, що проводяться на рівні

інститутів Національної академії наук України, де відкриваються нові

явища і процеси, властивості та закономірності функціонування

об'єктів, розробляються концепції та принципи розвитку сучасних

систем та ін.;

- другий – прикладні дослідження, що спрямовані на пошук

шляхів практичного застосування відкритих раніше явищ та процесів;

проводяться науково-дослідні роботи для вирішення техніко-

технологічних проблем, отримуються конкретні наукові результати,

що в подальшому будуть використані для створення нових поколінь

техніки та технологій;

- третій – маркетингово-технологічні дослідження, що

виконуються підрозділами транспортних підприємств,

конструкторськими бюро тощо; дослідження, спрямовані на

модернізацію та удосконалення існуючої техніки, оптимізацію

параметрів технологічного процесу, виявлення потреб споживачів [1,

с. 120].

Наведена структура формування інновацій виступає базою для

розвитку інноваційних підсистем на національному, галузевому,

регіональному та корпоративному рівнях.

Таким чином, можна зробити такі висновки:

- інноваційно-інвестиційна система стає дієвим інструментом

активізації інноваційного розвитку залізничного транспорту, набуває

реального втілення стратегія інноваційного розвитку галузі;

- для прискореної реалізації такої стратегії необхідно

мобілізувати науковий потенціал, забезпечити умови комерціалізації

інновацій, створити відповідні інноваційна орієнтовані структури



253

типу наукових бізнес-інкубаторів, технопарків та інших;

- розвиток залізничного транспорту залежить від активної

економічної політики держави, створення привабливого

інвестиційного клімату на базі формування належних умов для

венчурного підприємництва, підтримки нетрадиційних методів

інвестування, наданні відповідних податкових пільг для всіх

учасників інноваційно-інвестиційного процесу.


1. Котик В. В. Впровадження інноваційно-інвестиційної системи

на залізничному транспорті / В. О. Котик, В. В. Котик // Зб. наук.

праць. – Харків, «НТУ ХПІ», 2015. – С. 120-123.

2. Бузько И. Р. Стратегическое управление инвестициями и

инновационная деятельность предприятия / И. Р. Бузько,

Е. В. Вартанова, А. А. Голубенко. – Луганск : Изд. ВНУ им. В. Даля,

2002. – 176 с.

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ПАТ «УКРЗАЛІЗНИЦІ» ЯК

ФАКТОР ГЛОБАЛЬНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Котик В. В., к.е.н., доцент


Зміни економічної ситуації в Україні та світі вимагають від

керівництва підприємств шукати нові підходи до ведення бізнесу,

одним з яких є втілення інноваційного зростання Укрзалізниці є

установка найвищих стандартів галузі, використання усіх видів

інновацій та родинна диверсифікація.

Одним з перспективних джерел інноваційного зростання на

залізничному транспорті як зазначає автор в роботі є наступні три

методи [2, с. 25].

1) Установка стандартів. Найбільш діючим засобом досягнення

конкурентної переваги є встановлення стандартів у галузі. Для того,

щоб постійно залишатися на лідируючих позиціях на ринку,

претендувати на роль лідера та змусити конкурентів підтримувати

власні стандарти необхідно орієнтуватися на самих вимогливих

клієнтів, навіть випереджаючи їх вимоги.

При цьому, збільшення рівня якості товару (послуги) може

дозволити підприємству вийти на новий для нього сегмент ринку.



254

Такий тип інноваційної стратегії носить назву «підривною».

Прикладом виходу на новий сегмент ринку перевезень є «Східний

експрес», який дозволив Укрзалізниці вийти на ринок бізнесменів, які

раніше для короткострокової бізнес-зустрічі у Києві були вимушені

користуватися виключно автомобільним транспортом.

2) Використання усіх видів інновацій. Як було вказано вище,

досягнення найбільшої конкурентної переваги можливо за рахунок

науково-технологічних інновацій, прикладом яких на Укрзалізниці є

заміна залізничних колій на шляхах поїздів-експресів, що дозволило

суттєво зменшити час перевезень за рахунок забезпечення

максимальної швидкості потягів більше, ніж 140 км/год. Але не варто

обмежуватися тільки таким типом інновацій, оскільки це є дуже

витратним. Варто також використовувати організаційні, фінансові

інновації, які можуть створити додаткову вартість для покупця з

мінімальними інвестиціями з боку підприємства. Прикладом таких

інновацій на залізничному транспорті є відкриття сервісних центрів з

продажу квитків, придбання квитків через мережу Інтернету де

забезпечується значно вищий рівень комфорту. Подальший розвиток

у цьому напрямі може бути забезпечений наданням додаткових

послуг та сервісів.

3) Родинна диверсифікація господарської діяльності. Істотна

трансформація економічних, соціальних і науково-технічних умов

діяльності корпорацій докорінно змінила вимоги до керування

основними бізнес-процесами. Найгостріша боротьба на світових

ринках, уповільнення економічного росту і технічного прогресу

зажадали перетворення структури діяльності, для якої стало

недостатнім придбання передової техніки і технології, результатів

наукових досліджень. Це зумовлює бажання все більшого кола

підприємств використовувати диверсифікацію як базову стратегію

розвитку. Використання стратегії диверсифікації Укрзалізницею

допоможе знизити ризики господарської діяльності та збільшити базу

отримання прибутку.

Найбільш вдалою формою вертикальної інтеграції є надання

складських послуг при вантажних перевезеннях. Наприклад,

підприємство вимушено закуповувати сировину або напівфабрикати

великими партіями, оскільки це є вимогою їхнього продавця. У

такому разі об’єктивної необхідності набуває оренда. Або придбання

у власність великих складських приміщень. Найбільш гнучкою та



255

дешевою може бути наступна схема: підприємство зберігає

комплектуючи на сховищах Укрзалізниці і забирає невеликими

партіями, що відповідає стратегії логістики «just-in-time».

Використання такої стратегії допоможе Укрзалізниці не тільки

збільшити конкурентоспроможність відносно автомобільного

транспорту, який є більш гнучким.

Використання вказаних методів інноваційного зростання повинно

збільшити конкурентоспроможність залізничного транспорту та

сприятиме збільшенню бази отримання прибутку, підвищити якість і

збільшить асортименти надаваних послуг, знизити витрати та

ліквідувати збитковість окремих видів діяльності, не вимагаючи

залучення значних інвестицій.


1. Анікін Б. А. Аутсорсинг: створення високоефективних і

конкурентоспроможних організацій / Б. А. Анікін. – 2003. – С. 187.

2. Котик В. В. Шляхи інноваційного розвитку підприємств

залізничного транспорту / В. В. Котик // Матеріали IV міжнародної

науково-технічної конференції / ХНУБА. Харків, 2014.– С.25-29.

КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ

ФАКТОРИНГОВОЇ ПОСЛУГИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ

НАДАННЯ ФІНАНСОВИМИ УСТАНОВАМИ

Дубина М. В., к.е.н., доцент,

Чернігівського національного технологічного університету,

Факторингові послуги є частиною ринку фінансових послуг,

займають своє місце у його структурі, та відіграють важливу роль на

кредитному ринку, де надаються фінансовими установами. Такі

послуги відрізняються від інших фінансових послуг, у тому числі і

кредитних, своєю природою, механізмом надання, і дають

можливість отримувати їх споживачам сукупність операцій, які

мають змогу впливати на фінансовий стан таких клієнтів.

За своєю сутністю факторингова послуга – вид фінансової

послуги, нематеріальний результат взаємодії між суб’єктами в

процесі задоволення з метою отримання доходу одним учасником

(виробником факторингової послуги) потреби у додаткових

фінансових ресурсах іншого (споживача факторингової послуги), що



256

реалізується шляхом викупу достроково несплаченої дебіторської

заборгованості з дисконтом за власний рахунок з подальшим її

отриманням від боржника в обумовлений період[2, с. 524].

У факторинговій операції головною перевагою для

постачальника є можливість отримання коштів за вироблену

продукцію одразу, що дозволяє спрямувати отримані кошти знову до

операційної діяльності підприємства, тобто у виробництво нових

товарів. При цьому постачальник втрачає значну частку свого доходу.

Розглянемо більш детально переваги факторингу для виробника

продукції, що стає клієнтом факторингової компанії. До основних з

таких переваг варто віднести такі: прискорення одержання грошових

коштів за відвантажені товари, що дозволяє одразу такі ресурси

використовувати у операційній діяльності;– зменшення ризиків

появи сумнівних боргів, оскільки факторингова компанія бере на себе

ризик неповернення оплати;зменшення витрат, що пов’язані з

організацією процесу управління дебіторською

заборгованістю;можливість швидко отримати кошти від фактора, що

є важливим з позиції розвитку підприємства;зменшення дебіторської

заборгованості підприємства сприяє покращенню його фінансового

стану, призводить до прискорення оборотного капіталу; можливість

отримувати додаткові послуги від факторингової компанії, окрім

викупу дебіторської заборгованості; у наслідок нормалізації

розрахунків з покупцями відбувається спрощення процесу

планування грошового обігу на підприємстві, удосконалюється якість

фінансового планування, оскільки можна передбачити надходження

коштів від покупців і на цій основі формувати реальні фінансові

плани розвитку суб’єкта господарювання;відсутність необхідності

пошуку та надання застави для отримання додаткового фінансування

підприємствами;зростання обсягів доступних фінансових ресурсів та

вчасність їх отримання за поставлену продукції у підсумку

дозволяють збільшити прибуток підприємства, що дозволяє

виробнику розширити власну операційну діяльність.

Як і будь-яка фінансова послуга факторинг має і недоліки, які

можуть негативно впливати на розвиток підприємства. Це такі:

підвищена вартість у порівнянні із звичайним кредитом;не всі

підприємства можуть скористатися цієї послугою, оскільки

факторингові компанії не завжди працюють з будівельними

підприємствами, підприємствами, що реалізують продукцію на



257

умовах післяпродажного обслуговування; що практикують бартерні

угоди; підприємствами, що укладають з клієнтами довгострокові

контракти та оплачують рахунки по завершенню певних етапів робіт

[1, с. 25-26]; негативний вплив на діяльність підприємства може мати

відкритість документації;залучення факторингової компанії до

обслуговування дебіторської заборгованості та інших видів супутніх

послуг може негативно впливати на забезпечення інформаційної

безпеки підприємства та ін.

Таким чином факторингова послуга за своєю сутністю має як

переваги, так і недоліки використання. Проте, для виробників

продукції, які ще не мають достатнього фінансового забезпечення

власної діяльності, починають займати власне місце на ринку, однак

ведуть прозорий облік, залучення факторингової компанії до

співробітництва може принести переваги для їх функціонування та

сприяти прискореному розвитку таких підприємств.


1. Пальчук О. І. Факторинг на ринку фінансових послуг /

О. І. Пальчук, К. – 2011. – 164 с.

2. Шишкіна О. В. Гроші та кредит: навч. посіб. / О. В. Шишкіна,

М. В. Дубина. – Чернігів: Видавець Брагинець О. В., 2016. – 692 с.

ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ В УКРАЇНІ

Фурс А. О., студентка


Криворізький державно-економічний технікум

Інвестиційна діяльність є одним з основних елементів

економічної діяльності в Україні, від ефективності якого залежать

оновлення виробництва, модернізація й нарощування основних

фондів підприємств народного господарства. Для нормального

економічного розвитку держави обсяг внутрішніх фінансових

ресурсів є недостатнім, і тому необхідно залучати іноземні інвестиції.

Інвестиційні процеси в Україні характеризуються нестабільністю

темпів розвитку і нерівномірністю розподілу по галузях економіки.

Економіка України розвивається циклічно, і кожного циклу

притаманні певні економічні процеси. У першому півріччі 2017 р.

підприємстві та організації за рахунок усіх джерел фінансування



258

освоїли 155,1 млрд. грн. капітальних інвестицій, що на 22,5% більше

від обсягу капітальних інвестицій за відповідний період 2016 р.

Головним джерелом фінансування капітальних інвестицій

залишаються власні кошти підприємств та організацій, за рахунок

яких освоєно 74,3% загального обсягу інвестицій. Раніше

повідомлялося, що в першому півріччі 2017 р. фінансові результати

діяльності великих та середніх підприємств України до

оподаткування у порівнянні з аналогічним періодом 2016 р. зросли в

2,95 рази і становив 186,3 млрд. грн. прибутку.

Збільшення частки іноземних інвестицій у ВВП позитивно

відбивається на його динаміку та сприяє економічному розвитку

країни, і навпаки. Для залучення іноземних інвестицій необхідно

протягом 2-3 років підтримувати стабільне економічне зростання,

щоб переконати інвесторів у поліпшенні інвестиційного клімату та

зниження ризику. Зацікавленість України у збільшенні надходжень

іноземних інвестицій сприяє створенню цілеспрямованих заходів

щодо поліпшення інвестиційного клімату.

Таким чином, для створення сприятливого інвестиційного

клімату, його стабілізації потрібен тривалий період часу, що буде

стимулом для створення ефективного механізму залучення та

використання іноземного капіталу, а це говорить про те , що

з'являться можливості для подальшого розвитку процесів

інвестування економіки України.

Економічні перспективи країни виглядають досить оптимістично,

що довелося визнати і уряду. За оперативними даними Держстату,

реальний ВВП в ІІ кварталі 2017 у порівняні з попереднім кварталом

(з урахуванням сезонного фактору) збільшився на 0,6 %, а у

порівнянні з ІІ кварталом 2016 року – збільшився на 2,4 %.

У четвертому кварталі експерти очікують різкого скорочення

припливу капіталів. Відповідно до їхніх прогнозів в І кварталі 2017

року приплив прямих іноземних інвестицій в країні становить 466

млн. дол., а в ІІ кварталі – 1030 млн. дол.

За останній рік репутація України значно покращилася, що є

позитивним фактором для інвесторів. Якщо в минулому році індекс

становив 2,88 балів за п’ятибальною шкалою , то вже у звітному цей

показник досяг 3,15 бали. Для порівняння, в попередній раз індекс

інвестиційної привабливості України перевищував рубіж в 3 бали

тільки в кінці 2011 року. А згідно з новим звітом «Ведення бізнесу –



259

2017» Україна за минулий рік піднялася у рейтингу на 3 пункти з 83

до 80 місця. Однак слід зазначити, що в поточному році автори

дослідження змінили методологію, перерахувавши по ній і

минулорічні показники. В результаті виявилося, що Україна займала

в 2016 році не 83, а 81 місце, тому з урахуванням нових даних

загальний рейтинг країни покращився лише на одну позицію (з 81 до

80 місця). За минулий рік Україна покращила умови ведення бізнесу

лише за чотирма з десяти показників, що розглядаються в

дослідженні.

Серед топ-пріоритетних проблем, які потребують особливої

уваги з боку влади, бізнес назвав три незмінні позиції: боротьба з

корупцією, судова реформа та земельна реформа. Деякі учасники

серед негативних факторів відзначили повільний темп реформ,

зависокі ставки кредитування бізнесу, конфлікт на Сході,

бюрократію, контрабанду та тіньову економіку.

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РОЗВИТОК – ЗАПОРУКА


Івченко А. О., учениця 11 класу

Науковий керівник: Дерев’янко С. І., учитель економіки

Балаклійський ліцей

На сьогодні Україна – територія, що має сприятливі

агрокліматичні умови, потужний трудовий потенціал, достатнє

забезпечення природними ресурсами, високий рівень освіти

населення та розвитку науки, але на превеликий жаль, не входить

навіть у двадцятку найбільш розвинених країн світу. Віддаляючись

від України все важче й важче знайти український товар, тому що, він

не витримує конкуренції на світовому ринку.

Українська економіка в своєму розвитку характеризується не

стабільним економічним розвитком, неможливістю випускати такі

товари, які б змогли завоювати частину Світового ринку, та швидко

змінюватися відповідно до змін зовнішнього середовища.

Саме тому, все гостріше постає проблема забезпечення та

підтримання конкурентоспроможності українських підприємств на

конкурентних ринках. При цьому на перше місце виходить

інноваційно-інвестиційний процес, який сприяє впровадженню

передових досягнень науки і техніки, та стимулює залучення



260

тимчасово вільних грошових коштів з метою фінансування розвитку

науки та виробництва.

В економічній літературі термін «інновація» інтерпретується як

перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний,

який втілюється в нових продуктах і технологіях. Інноваційний

продукт характеризується вищим технологічним рівнем, новими

споживчими якостями товару чи послуги в порівнянні з попереднім

продуктом.

Прагнення суб'єктів господарювання до економічного розвитку

завжди наштовхується на необхідність розв'язання інноваційних

завдань. І цілком очевидно, що у найближчій і довгостроковій

перспективі максимізація саме інноваційного фактору стане

вирішальною умовою стійкого розвитку економіки України. В умовах

зростаючої конкуренції активна інноваційна діяльність на

підприємствах дедалі більше визначає успіх підприємницької

діяльності. Нові ідеї і продукти, нові технології та організаційні

рішення виводять підприємства з кризових ситуацій і гарантують їм

фінансову стабільність.

Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого,

визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на

цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об’єднує в

єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження

результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання. На

розвиток інноваційного процесу впливають:

– стан зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип

ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного

регулювання, рівень освіти);

– стан внутрішнього середовища окремих організаційних і

господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси,

застосування технологій);

– специфіка самого інноваційного процесу як об’єкта

управління.

Ефективність інноваційного процесу визначається лише після

впровадження інновації, коли з’ясовується, у якій мірі вона

задовольняє потреби ринку.

Як свідчать результати досліджень, країни, які найбільш

динамічно розвиваються, у останні десятиріччя зробили акцент на

розвиток національної системи освіти та наукоємні технології. У цих

країнах саме людський капітал став основним чинником, який



261

забезпечує до 75 % виробництва і приросту національного доходу.

Взагалі однією з найважливіших характеристик інноваційності країн

вважається наукомісткість ВВП.



Пухнік Р. К., учень 11 класу

Науковий керівник: Дерев’янко С. І., учитель економіки

Балаклійський ліцей

Для того щоб дослідити дану тему нам необхідно установити яку

роль на сучасному ринку має інноваційно-інвестиційний розвиток та

в чому принципові його відмінності. Основною відмінністю між

інноваційним та традиційним розвитком є те, що інноваційно-

інвестиційний розвиток спирається на тенденції сучасної економіки,

перспективи новітніх технологій виробництва, перевагу над

традиційними, та їх адаптивність.

Кожне підприємство, яке має на меті отримувати високі прибутки

за низького рівня витрат, повинне слідкувати за тенденціями

сучасних наукових досягнень, залучати нові технології задля

активного виробництва. Саме сучасні наукові досягнення,

адаптованість на гнучкість засобів виробництва, надійність на

продуктивність активно приваблює інвесторів, які охоче погодяться

дати кошти на «гарний старт» того чи іншого підприємства.

Метою інноваційної діяльності підприємства є отримання

високого результату шляхом здійснення інновацій. Портфель

інновацій являє собою комплексно обґрунтований перелік

нововведень, покупних і власної розробки, що підлягають

впровадженню на підприємстві. Цей портфель розробляється вже на

дослідницькій стадії комплексної підготовки виробництва, а потім

доповнюється і вдосконалюється в процесі інвестиційної діяльності


В сучасній економіці інноваційні технології мають велику

перевагу та активно використовуються в країнах високого розвитку,

великої сімки. В цьому питанні Україна відстає находячись на

постсоціалістичному рівні розвитку , за низькими показами ВВП та

експорту. В свою чергу, ці показники суттєво впливають на

внутрішнє становище країни та на місце в світовій економіці,



262

соціальній сфері, життєвому рівні людей.

Перспективним шляхом вирішення цієї проблеми може стати

перехід застарілої вітчизняної технології виробництва та постанова

технологій на сучасний інноваційний тип розвитку.

Ця концепція спирається на визнання того, що інноваційний

розвиток є невід’ємною частиною задоволення широкого комплексу

сфер виробництва та споживання. Це дасть змогу Україні вийти в

ряди передових країн: за рівнем ВВП, за часткою ВВП на душу

населення, рівнем життя населення. А також перехід країни до

використання сучасних технологій обов’язково буде приваблювати

інвесторів світу та приносити прибутки.

Інноваційно-інвестиційний розвиток є невід’ємною частиною в

покращенні економічного становища країн всього світу. За певних

умов це відбудеться і в нашій країні, адже ми маємо всі перспективи і

ні в чому не повинні відставати від високо розвинених країн.

Провідна роль інновацій в процесі соціально-економічного

розвитку підприємства, величезне різноманіття джерел, напрямків і

факторів інноваційної діяльності обумовили виникнення численних

поглядів та думок. С цієї точки зору можна виділити чотири основні

концептуальні підходи до вирішення цього наукового питання:

науково-технічний; ринковий; підприємницький; інтелектуальний.

Підприємство, яке використовує сучасні технології виробництва,

в короткі строки стає конкурентоспроможним не тільки у внутрішній

економіці, а і на світовому рівні(на прикладі підприємств Henkel,

Apple, Panasonic, Heinz, Mitsubishi).

ПЕРСПЕКТИВИ КРИПТОВАЛЮТИ ЯК НОВОГО ЗАСОБУ

ЗДІЙСНЕННЯ ПЛАТЕЖІВ В ЕЛЕКТРОННІЙ КОМЕРЦІЇ

Саєд Діяр Ахмад Шах, студент



За лічені роки цифрова інноваційна валюта ‒ криптовалюта ‒

зарекомендувала себе як надійний засіб для платежів. Найбільш

популярними визнаються: Bitcoin, Litecoin, Narnecoine, Ripple,

Peercoin, Quark, NXT. Найпопулярніший з них ‒ біткойн ‒ має

характеристики грошей (довговічність, мобільність, недостатність,

подільність), а також може виконувати їх функції (засіб накопичення,



263

засіб платежу, міра вартості). Його використання ґрунтується не на

фізичні властивості, подібно золоту і сріблу, а на математичні.

Реальна ціна визначається рівновагою попиту людей, яким потрібні

біткойни і пропозицією людей, які їх мають.

Bitcoin ‒ електронна платіжна система, яка є децентралізованою і

не регулюється жодним урядом або центральним банком.

Особливістю Bitcoin є межа загального обсягу емісії ‒ 21 млн. монет.

Зазвичай Bitcoin використовують для електронної оплати товарів і

послуг. Відома Ісландська виконавиця Бьорк заявила, що її новий

альбом Utopia можна буде придбати тільки за криптовалюту.

До основних переваг використання Bitcoin можна віднести:

1) простота в зверненні. Операції з Bitcoin здійснюються дуже

швидко, надійно і в межах всього світу. Дані платежі відбуваються

без участі будь-яких посередників. Таким чином, вартість транзакцій

в Bitcoin зводиться до мінімуму. При здійсненні операцій з даної

валютою надавати особисту інформацію не потрібно;

2) можливість заробітку. У 2013 році відбулося багаторазове

подорожчання вартості Bitcoin. Криптовалюта виросла в 68 разів

з 17 до 1160 доларів за Bitcoin. Після такого значного зростання

можна стверджувати, що в світі з’явився новий тип активів;

3) збільшення купівельної спроможності. З кожним роком зростає

число продавців, які готові приймати Bitcoin. Наприклад, в США

сьогодні за Bitcoin можна купити навіть автомобіль;

4) зростання обсягу інвестицій. Велика кількість інвестиційних

фондів і банків в світі використовують Bitcoin як засіб інвестицій;

5) легалізація. Японія вже визнала Bitcoin як платіжну систему.

Незважаючи на велику кількість переваг криптовалюти, вона має

кілька недоліків:

1) значна волатильність Bitcoin. Протягом декілька днів курс

Bitcoin може сильно змінитися. Безумовно, при великої волатильності

ринку потенціал прибутку зростає значно. Але в той же час, ризики

можуть ставати критичними. 2 жовтня ‒ день, який уособлює істотне

падіння біткоіни (до $ 109.71), що відбулося через арешт торгового

майданчика Silk Road;

2) ризик втрати інвестицій. Інвестор може втратити вкладення,

наприклад при банкрутстві Bitcoin-бірж (Mt. Gox, Flexcoin);

3) заборона на використання Bitcoin. Деякі країни

перешкоджають обороту криптовалюти. Наприклад, Китай на

законодавчому рівні заборонила використовувати банкам



264

криптовалюту в обігу [1].

Біткойн в Україні незабаром можуть легалізувати [2]. У

Верховній Раді зареєстровано законопроект № 7183 про обіг

криптовалюти в Україні. Законопроект перш за все роз’яснює основні

поняття, пов’язані з криптовалютою. Серед головних термінів у

документі згадуються криптовалютні біржа і кошик, криптовалютні

транзакції, система блокчейн, майнер, майнінг та інші.

Україна входить у топ-5 країн світу за кількістю користувачів

різними біткойн-гаманцями [3]. Слід зауважити, що технологія, яка

лежить в основі обігу криптовалюти, годиться для управління будь-

якими процесами. Деякі ентузіасти з її допомогою мають намір

демонтувати нинішні ієрархічні інститути влади і замінити їх на нові

децентралізовані [4]. У той час як уряд намагається отримати

контроль над криптовалютою, а гравці ринку ‒ дестабілізувати цю

сферу, сотні тисяч людей згуртовуються в надійне співтовариство.


1. Китай заборонив торгувати криптовалютою. ‒ URL:

https://24tv.ua/kitay_zaboroniv_torguvati_kriptovalyutoyu_n864892

2. Біткойн в Україні: коли і як легалізують криптовалюту. ‒ URL:

https://24tv.ua/legalizatsiya_bitkoyna_v_ukrayini_yak_pratsyuvatime_krip

tovalyuta_v_ukrayini_n874965

3. Скромна чарівність біткоіна: українські реалії використання

криптовалют. ‒ URL: http://forbes.net.ua/ua/opinions/1428255-

4. Почему Bitcoin разрушит государства и приведет к анархии. ‒

URL:http://internetua.com/pocsemu-Bitcoin-razrushit-gosudarstva-i-

privedet-k-anarhiihttp://internetua.com

ВПЛИВ ІНВЕСТИЦІЙ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Семикоз О. В., студентка



Сучасні умови господарювання та формування національної

економічної системи обумовлюють необхідність вирішення ряду

важливих проблем, головною серед яких є підвищення ефективності

функціонування підприємства.

Над питаннями ефективності функціонування підприємств

https://24tv.ua/kitay_zaboroniv_torguvati_kriptovalyutoyu_n864892

https://24tv.ua/legalizatsiya_bitkoyna_v_ukrayini_yak_pratsyuvatime_kriptovalyuta_v_ukrayini_n874965

https://24tv.ua/legalizatsiya_bitkoyna_v_ukrayini_yak_pratsyuvatime_kriptovalyuta_v_ukrayini_n874965

http://forbes.net.ua/ua/opinions/1428255-

http://internetua.com/pocsemu-Bitcoin-razrushit-gosudarstva-i-privedet-k-anarhiihttp:/internetua.com/pocsemu-Bitcoin-razrushit-gosudarstva-i-privedet-k-anarhii

http://internetua.com/pocsemu-Bitcoin-razrushit-gosudarstva-i-privedet-k-anarhiihttp:/internetua.com/pocsemu-Bitcoin-razrushit-gosudarstva-i-privedet-k-anarhii



265

працювали такі вчені як І. І. Лукінов, О. О. Сторожук, В. І. Бойко,

С. С. Бакай, М. Г. Лобас, В. Л. Перегуда та інші.

На сьогоднішній день інвестиції виконують ряд найважливіших

функцій, серед яких забезпечення конкурентоспроможності

продукції, що випускається вітчизняними підприємствами, і

підвищення її якості; структурна перебудова промислового

виробництва; створення необхідної сировинної бази для ефективного

функціонування промислових підприємств; рішення соціальних

проблем, у тому числі проблеми безробіття та ін.

Інвестиції необхідні для забезпечення ефективного

функціонування підприємств, їхнього стабільного стану, й у цьому

зв'язку вони використовуються для досягнення наступних цілей:

подальшого розширення і розвитку виробництва; відновлення

основних виробничих фондів; підвищення технічного рівня праці і

виробництва; рішення соціальних задач; здійснення

природоохоронних заходів і придбання цінних паперів, вкладення

коштів в активи інших підприємств [1].

Для визначення інвестиційної ситуації підприємства

застосовуються загальнодержавні і регіональні фактори, серед яких –

інфляція, податкова, амортизаційна, валютна і митна політика,

банківські процентні ставки, галузева структура регіону, на території

якого розташовано підприємство, зовнішньоекономічні зв'язки,

географічне положення підприємства, рівень доходів, інвестиційна

привабливість підприємства [2].

Всі завдання економічного розвитку підприємства вимагають

розширення обсягу або оновлення складу його виробничих активів.

Цей приріст активів і їх оновлення здійснюються в процесі різних

форм інвестиційної діяльності підприємства.

Аналіз впливу інвестицій на ефективність виробничої, фінансової

діяльності та подальший розвиток підприємства має кінцевою метою

визначити ступінь впливу реалізованих інвестиційних проектів і

нововведень на:

- зростання кінцевих результатів за рахунок економії трудових,

матеріальних витрат, зменшення витрат на амортизацію та інших

витрат, зниження собівартості продукції;

- поліпшення конкурентоспроможності продукції та поліпшення

фінансового стану підприємства за рахунок зростання рентабельності

продукції і збільшення доходу і маси прибутку;



266

- зміну рентабельності майна, необоротних активів і власного

капіталу.

Разом з тим, в ході аналізу важливо виявити тенденції в масштабі

впливу реалізованих інвестиційних проектів і нововведень на зміну

узагальнюючих і приватних показників, що характеризують

ефективність виробничої, фінансової та інвестиційної діяльності

підприємства в цілому, а також його конкурентоспроможність.

Література: 1. Сергієнко О. М. Стратегічні напрямки інвестиційного

розвитку України / О. М. Сергієнко // Формування ринкових відносин

в Україні: збірник наукових праць. – 2014. – Вип.1(32). – С. 19-25.

2. Гриньов А. В. Інноваційний розвиток промислових

підприємств: концепція, методологія, стратегічне управління /

А. В. Гриньов. – Харків: ІНЖЕК, 2015. – 308 с.

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА СКЛАДОВА


Кобченко В. А., студентка

Науковий керівник: Касатонова І. А., к.е.н., доцент


Конкурентоспроможним підприємством можна назвати

підприємство, яке здатне виробляти, реалізовувати товари та послуги,

що зможуть конкурувати з аналогічними товарами та послугами на

ринку. Кожне підприємство повинно володіти цією характеристикою,

бо якщо її немає – це означає, що фірма не може запропонувати

нічого цікавого на ринку, а тому споживачі будуть надавати перевагу

конкурентам. Це призведе підприємство до збитків. Саме тому

потрібно розглядати таку тему як інноваційно-інвестиційний

розвиток.

Інновація (нововведення) – це процес впровадження у будь-які

види виробничо-господарської діяльності різноманітних новинок, що

виходять з досягнень науки і техніки та направлені на підтримку і

розширення можливостей рентабельного виробництва та реалізації

продукції (послуг).

Інвестиція – це усі види майнових та матеріальних цінностей, що

вкладаються у відповідну галузь, підприємство, ідею та інше з метою



267

збільшення прибутку та досягнення соціального ефекту.

Інвестиції можуть надаватися такими суб’єктами:

- державою;

- місцевими органами влади;

- інвестиційною компанією;

- фізичними або юридичними особами та інші.

Для покращення положення підприємства серед конкурентів слід

розглядати інноваційні та інвестиційні процеси не окремо, а у

комплексі. Вони розглядаються як інноваційно-інвестиційна модель.

Щоб реалізувати цю модель потрібно враховувати такі чинники:

- потребу у інноваціях та обсяги залучення інвестицій;

- аналіз впровадження інновацій, визначення прибутковості та

можливі ризики;

- пошуки інвесторів, які вважатимуть прибутковим вкласти

кошти у відповідне нововведення;

- аналіз моделей конкурентів.

Інноваційно-інвестиційний розвиток підприємства – це

систематичне покращення основних техніко-економічних показників,

зміцнення позицій суб’єкта господарювання на ринку за рахунок

впровадження інновацій різних видів та підкріплене фінансуванням у

необхідних обсягах.

З цього зробимо висновок, що підприємству, насамперед,

потрібно впровадити нововведення, яке зацікавить інвесторів, які

будуть підтримувати підприємство у подальшому розвитку, доки те

не покращить свої позиції на ринку. Від кількості інвестицій

залежить розвиток фірми. Чим більший інноваційно-інвестиційний

розвиток підприємства, тим більш конкурентоспроможним воно є.

Саме тому інноваційно-інвестиційний складова є дуже важливою для




268

КРИПТОВАЛЮТИ ЯК ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ІНСТРУМЕНТ:

КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА ЧИ СУЧАСНА ПАСТКА

Красова А. О., студентка

Науковий керівник: Самборська-Музичко Ю. О., к.е.н., доцент

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

Динамічний розвиток інформаційних процесів сприяв

кардинальним змінам природи споживання та філософію вибору

способів і засобів платежу за отримані блага. Сьогодні альтернативою

класичним грошам стали віртуальні або ж, іншими словами,

криптовалюти [1, с. 42]. Останнім часом, такий вид валюти вже не

викликає подиву, а в деяких країнах навіть існує як легальний вид

платіжного засобу.

Криптовалюти мають низку переваг над класичними платіжними

інструментами. Сама ідея для їх створення прийшла після

розчарування в класичних «фіатних» грошах (у 2009 році як наслідок

світової кризи, що сталася у 2006 році), які друкуються центральними

банками різних країн та не підкріплені реальними активами, що

робить їх дуже уразливими в усіх аспектах. На відміну від звичайних

валют, криптовалюта не регулюється державою і має низку переваг,

таких як: абсолютна децентралізованість, прозорість серед усіх

учасників, абсолютна легальність, легкість у використанні [2].

Найпершою та найпоширенішою криптовалютою на сьогодні є

Bitcoin. Україна входить в ТОП-10 країн світу за кількістю

користувачів Bitcoin. В Україні здійснює свою діяльність найбільше в

СНД Bitcoin-агентство Kuna, одним з проектів якого є кріптовалютна

біржа. Тут функціонують також і великі девелоперські та

дослідницькі компанії, наприклад, Distributed Lab [3].

Разом з тим в Україні правовий статус криптовалют і відносин,

що виникають в результаті їх використання, не визначений.

Незважаючи на це, Національний банк України (НБУ) активно вивчає

досвід інших країн з метою врегулювання цих відносин в

європейському та загальносвітовому контексті. Разом з тим, гостро

постає питання щодо оподаткування кріптовалютних операцій.

Зважаючи на відсутність будь-яких спеціальних норм до них, НБУ

зробив заяви щодо Bitcoin в 2014 [4] та 2017 [5] роках.

В Україні до цього часу не вироблено підхід до регулюванню

криптовалютної діяльності та визначення правового статусу



269

цифрових валют. У 2014 році НБУ [4] визначив криптовалюту як

грошовий сурогат, що не володіє нормативним характером і в

принципі не витримує критики. Незважаючи на це, апеляційний суд

міста Києва в своєму рішенні від 12 жовтня 2016 року зазначив, що

«Bitcoin не є річчю в розумінні ст. 179 ГК України і не має ознаки

матеріального світу» та підтвердив, що порядок поповнення Bitcoin

не врегульовано нормативно. Будь-які додаткові вимоги до

криптовалют та до суб'єктів господарювання, що здійснюють її, на

законодавчому рівні не встановлені. Питання з оподаткуванням її

податком на додану вартість є досить спірним, оскільки

криптовалюта не визначена в якості товару на законодавчому рівні.

Проте, сьогодні криптовалюти використовуються як сучасний

інвестиційний інструмент, а продаж не лише товарів/послуг, але й

великих компаній за цифрову валюту не є новинкою. В деяких

країнах даний різновид платіжного засобу дозволений на офіційному

рівні і розглядається як конкурентна перевага підприємства на ринку.

Прикладом є Японія, де з 1 квітня 2017 року вступив в силу

закон, згідно з яким Bitcoin визнається офіційним платіжним засобом,

цінність якого визначається як активу та оподатковується за ставкою

ПДВ [5]. Проте органи влади ще не вирішили, як буде вестися

бухгалтерська і податкова звітність у власників Bitcoin. Незважаючи

на те що Bitcoin вже зараз вважається легальним платіжним засобом,

партнер консалтингової компанії PwC Чікако Сузукі зазначає, що

через це вартість активів компаній, що володіють Bitcoin, може

спотворюватися.

Отже, хоча криптовалюти і є сучасним платіжним засобом, що

створює певні конкурентні переваги для суб’єктів господарської

діяльності. Проте його врахування як активу підприємства має низку

перепон, що зрештою унеможливлює оцінку суб’єкта економічної

діяльності за допомогою класичних аналітичних методик. Однак

такий вид валюти, як результат глобалізаційних процесів, свідчить

про кардинально новий етап розвитку світової економічної системи,

та слугує поштовхом для роботи науковців на шляху до гармонізації

та оптимізації світової фінансової системи.


1. Сохацька О. Криптовалюти: засіб платежу чи

інвестиційний інструмент? / О. Сохацька, Т. Курант. // Перші наукові

читання пам’яті С. І. Юрія: збірник наук. праць / За ред. д. е. н., проф.



270

О. П. Кириленко. – 26 лист. 2015 р., м. Тернопіль. – Тернопіль: ТНЕУ,

2015. – С. 42-47.

2. Інновації у світі фінансів: як заробити Е-динари

[Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

http://difku.gov.ua/category/novini/page/11/.

3. Правовое регулирование криптовалютного бизнеса

[Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

http://axon.partners/wp-content/uploads/2017/02/Global-Issues-of-Bitcoin-

Businesses-Regulation.pdf.

4. Роз’яснення щодо правомірності використання в Україні

"віртуальної валюти/криптовалюти" Bitcoin від 10.11.2014р.

5. Коментар заступника Голови НБУ Олега Чурія щодо

статусу Bitcoin в Україні від 11.08.2017р.

ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙ НА ВІТЧИЗНЯНИХ

ПІДПРИЄМСТВАХ ВАГОНОБУДУВАННЯ

Кузуб А. В., аспірант

Науковий керівник: Дикань В. Л., д.е.н., професор


На сьогодні рівень інвестиційної активності вагонобудівних

підприємств зображає загальноекономічну ситуацію в країні свідчить

про суттєве зменшення обсягів капітальних інвестицій у розвиток

власних виробництв. За останні чотири роки вітчизняні вагонобудівні

підприємства скоротили обсяги виробництва вагонів майже в

50 разів, і, як наслідок, галузь, що раніше генерувала мільйони

доходи, нині опинилася на грані банкрутства [2].

У той час як поглиблення політичної, економічної та соціальної

кризи в України, порушення її територіальної цілісності привело до

обвального скорочення обсягів капітальних інвестицій в галузі, які на

кінець 2015 р. становили 16,4 млн. грн., що на 20,53 % менше рівня

2014 р. (таблиця 1).

Більшість підприємств мають потужний інноваційний потенціал,

що дає можливість реалізовувати науково-дослідні проекти зі

створення нових видів вагонобудівної продукції.

Нинішній кризовий стан в країні привела до зменшення

фінансування наукових досліджень і розробок, упровадження



271

Таблиця 1 - Динаміка витрат підприємств вагонобудування на інноваційну

діяльність протягом 2011–2015 рр. (розроблено на основі [3-6])

Підприємство Роки

2011 2012 2013 2014 2015

ПАТ «Азовзагальмаш»,

грн. 8 038 000 434 390 000 20 237 000 8 552 600 33 300

ПАТ «Днiпровагонмаш»,

грн. 25 421 342 000 2 701 000 144 865,63 114 383,26

ПАТ «Стаханівський

вагонобудівний завод»,

грн.

66 901 39 753 500 211,98 4 759 400

ПАТ «Крюківський

вагонобудівний завод»,

грн.

49 384 500 48 237 500 780 700 7 154 000 16 232 000

Усього 57 514 822 483 009 253 24218911,98 20 610 865,63 16 379 683,26

інноваційних технологій та модернізації технічних засобів

виробництва. Знецінення гривні зумовило подорожчання імпортних

комплектуючих і ресурсів та змусило вагонобудівні підприємства

скорочувати обсяги фінансування не лише інноваційних розробок, а й

науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. На сьогодні

зберігається тенденція, за якої основним джерелом фінансування

інноваційних процесів на більшості вагонобудівних підприємствах

виступають власні кошти підприємств.

У зв’язку з високим рівнем фінансових ризиків більшість

потенційних інвесторів відмовляються інвестувати в виготовлення

традиційного устаткування та реалізацію нових проектів у галузі

вагонобудування. При цьому нестабільність банківської системи,

знецінення гривні та подорожчання кредитних ресурсів не дало

можливості залучати в підприємства вагонобудування кредитні

кошти для фінансування інноваційної діяльності. В умовах втрати

своїх традиційних ринків збуту (куди раніше поставлялося близько

80 % продукції вагонобудування), українським експортерам

необхідно переорієнтувати свої виробництва на альтернативні ринки.

У тому числі відповідно до європейських ініціатив України, що, у

свою чергу, зумовлює необхідність подолання технологічної

відсталості вітчизняних підприємств вагонобудування та

впровадження інноваційних розробок у сферу виробництво.

Підприємства вагонобудування у разі залучення інвестиційних

ресурсів отримають:

– можливість для розширення ринків збуту продукції та

збільшення обсягів реалізації продукції;



272

– техніко-технологічної модернізації виробничої бази та

впровадження новітніх технологічних процесів вагонобудування;

– упровадження у виробництво інноваційної продукції,

виготовленої з застосуванням сучасних технологій;

– розширення асортименту та номенклатури продукції, а отже,

забезпечення диверсифікації основних видів діяльності;

– активізації інноваційних процесів та зниження рівня

інноваційних ризиків;

– покращення фінансово-економічних результатів та підвищення

прозорості діяльності;

– підвищення рівня ділової активності та

конкурентоспроможності на світовому ринку вагонобудування.


1. Дикань В. Л. Забезпечення ефективності інноваційної

діяльності підприємств залізничного транспорту: [монографія] /

В. Л. Дикань, В. О. Зубенко. – Х.: УкрДАЗТ, 2008. – 194с.

2. Офіційний сайт Агентства з розвитку інфраструктури

фондового ринку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://smida.gov.ua.

3. Офіційний сайт ПАТ «Азовзагальмаш» [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://azovmash.com.

4. Офіційний сайт ПАТ «Дніпровагонмаш» [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://dvmash.biz/ru/otchetnost.html.

5. Офіційний сайт Стаханівського вагонобудівного заводу

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://stakhanovvz.com.

6. Офіційний сайт Крюківського вагонобудівного заводу

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kvsz.com.



Педь Л. С., студентка

Науковий керівник: Дмитрієва О. І., к.е.н, доцент


Стрімкість розвитку глобальних конкурентних ринків зобов’язує

українські підприємства забезпечувати швидку адаптацію до змін

зовнішнього середовища, завойовувати й утримувати певну частку

ринку, а також прагнути до її розширення. Саме тому все гостріше

http://smida.gov.ua/



273

постає проблема забезпечення та підтримання

конкурентоспроможності українських підприємств на глобальних

конкурентних ринках. При цьому на перше місце виходить

інноваційно-інвестиційний процес, який сприяє впровадженню

передових досягнень науки та техніки та стимулює залучення

тимчасово вільних грошових коштів з метою фінансування розвитку

науки. Інноваційно-інвестиційний процес являє собою процес

розробки, створення та впровадження інноваційного продукту за

допомогою залучення інвестиційних ресурсів. Він виступає

запорукою забезпечення конкурентоспроможності продукції, а, отже,

й конкурентоспроможності українських підприємств на глобальних

ринках, оскільки спрямований на скорочення часу виходу продукції

на ринок і витрат на виробництво та просування продукції, а також

підвищення її якості [1, с. 128].

Інноваційний розвиток економіки неможливий без залучення

інвестицій. Відповідно до законодавства інвестиції спрямовані на

відтворення основних фондів і приріст матеріально-виробничих

запасів, здійснюються у формі капіталовкладень. Інвестування –

цілісний процес капіталовкладень, протягом якого відбувається

послідовна зміна різних форм вартості та реалізується динамічний

зв‘язок між взаємозалежними елементами інвестиційної діяльності:

ресурси – витрати – дохід. Інновації – це впровадження нових форм

організації праці та управління, а також використання результатів

інтелектуальної праці, технологічних розробок, спрямованих на

удосконалення соціально-економічної діяльності [2, с. 431].

Проблематика активізації інноваційно-інвестиційних процесів

останнім часом знайшла широке відображення у працях науковців.

Зокрема, на нашу думку, особливої уваги заслуговують дослідження

таких вчених, як Л. К. Корецька, А. М. Губернаторов, Г. А. Корецький,

Т. А. Никерова, Н. В. Лисичкіна, Ю. Г. Голоктіонова, О. С. Мочаліна,

Т. П. Плішка, С. В. Шастун, І. Є. Лозинський, Є. А. Шмальченко,

М. І. Філіпов, Т. Б. Гаврищук, О. В. Яценко, Т. С. Задніпрянна,

В. Л. Дикань, В. О. Зубенко, О. Г. Кірдіна, Д. Мод, К. Хейл [3, с. 952].

Шастун С. В. в цьому аспекті визначає необхідність розробки

інноваційно-інвестиційної стратегії як програмованого результату

інтелектуальної праці суб’єкта управління, оснований на принципах і

розбитий на етапи процес його отримання; результатом

інтелектуальної діяльності є інновації, які визначаються



274

інтелектуальною власністю фізичної чи юридичної особи . При цьому

автор наголошує, що ознакою інноваційно-інвестиційної стратегії є

комплексна організація інвестиційного процесу, що містить

організацію фінансування та здійснення проекту силами

менеджменту у задані строки і в межах відповідних бюджетних

обмежень з метою отримання комерційної вигоди. Феномен

інноваційно-інвестиційної діяльності як засобу соціально-

економічного зростання та розвитку розглядається у дослідженнях [4,

с. 10].

М. І. Філіппова та Т. Б. Гаврищук зазначають, що інноваційно-

інвестиційна діяльність здійснює позитивний вплив на модернізацію

економіки, підвищення конкурентоспроможності на основі

інтенсивного технічного та технологічного оновлення виробництва

[5, с. 132].

А. А. Голубенко пропонує розглядати інноваційно-інвестиційну

діяльність підприємства як складну динамічну стохастичну систему,

що складається з різних за своєю природою процесів та у загальному

випадку включає: інноваційний процес та процеси організаційно-

економічного, інвестиційного та соціокультурного забезпечення

нововведень [6, с. 80].

У дослідженнях Т. С. Задніпрянної визначено, що упродовж

останніх років лише незначна частка підприємств України

здійснювала інновації. Основним напрямом інноваційної діяльності

залишається придбання основних фондів. Пріоритетним джерелом

інвестування інновацій залишаються власні кошти підприємств та

отримані кредити. Діюча система оподаткування не стимулює

довгострокові накопичення підприємств, що дозволило б останнім

реалізувати інноваційні проекти. Українська інноваційна сфера ще не

стала привабливою також і для іноземних інвесторів. Реалізація

інноваційно-інвестиційної діяльності відбувається у формі

відповідних процесів. При цьому під процесом у даному випадку

розуміється розвиток певного явища, послідовна зміна стадій, етапів,

ступенів, якісно нових форм та ін. [7, с. 203].

Т. П. Плішка характеризує інноваційно-інвестиційні процеси як

процеси довгострокових вкладень капіталу в наукові, технологічні,

організаційні, фінансові та комерційні дії, які призводять до

здійснення інновацій чи замислені з цією метою [8, с. 364].

Таким чином, інноваційний та інвестиційний процеси, основою



275

яких є інновації та інвестиції відповідно, щільно взаємопов’язані та

утворюють комплексний інноваційно-інвестиційний процес. Він

виступає запорукою випуску конкурентоспроможної продукції та, як

наслідок, забезпечення конкурентоспроможності українських

підприємств на глобальних конкурентних ринках, оскільки

інноваційно-інвестиційний процес спрямований на скорочення часу

виходу продукції на ринок і витрат на виробництво та просування

продукції, а також підвищення її якості [9, с. 1072].


1. Волдачек Л. Стратегия управления инновациями на

предприятии / Л. Волдачек. – М.: Экономика, 2001. – 128 с.

2. Основи інвестиційно-інноваційної діяльності: навчальний

посібник / За наук. ред. В. Г. Федоренко. – К.: Алеута, 2004. – 431 с.

3. Економічна енциклопедія: у трьох томах. Т. 3 / Редкол.:

С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія»,

2002. – 952 с.

4. Шастун С. В. Інноваційно-інвестиційна стратегія як інструмент

формування конкурентних переваг підприємства [Електронний

ресурс] / С. В. Шастун. – Режим доступу:

http://eztuir.ztu.edu.ua/4832/1/111.pdf.

5. Філіппов М. І. Аналіз інноваційно-інвестиційної діяльності

підприємств легкої промисловості / М. І. Філіппов, Т. Б. Гаврищук //

Вісник КНУТД. – 2013. – 3. – С. 132-138.

6. Голубенко А. А. Анализ возможностей инновационного

развития в процессе формирования стратегических направлений

инновационной деятельности предприятия / А. А. Голубенко //

Економіка промисловості. – 2002. – №2(16). – С. 80-84.

7. Задніпрянна Т. С. Управління інноваційно-інвестиційною

діяльністю підприємств / Задніпрянна Т. С. // Економічний вісник

Донбасу. – 2011. – №1(23). – С. 203-205.

8. Плішка Т. П. Інноваційно-інвестиційні процеси в регіоні /

Т. П. Плішка // Університетські наукові записки. – 2009. – №3(31). –

С. 364-368.

9. Философия: энциклопедический словарь / Под ред.

А. А. Ивина. – М.: Гардарики, 2006. – 1072 с.



276

НАЦІОНАЛЬНІ ІННОВАЦІЙНІ СИСТЕМИ

Коваленко Ю. С., студент

Науковий керівник: Штирхун Х. І., к.е.н., асистент


У сьогоднішніх умовах для України вкрай актуальною стає

проблема створення національної інноваційної системи (НІС) як

нової ефективної структури управління науково-технічною сферою

країни.

До умов створення в Україні НІС слід віднести наступне:

- частково збережено науково-технічний потенціал та частина

високотехнологічного виробництва;

- прийнято пакет нормативних актів щодо інноваційної

діяльності;

- формуються механізми державного і ринкового фінансування

інноваційних проектів;

- розвивається мережа об’єктів організаційно-технічної

інфраструктури інноваційної діяльності;

- зростає використання можливостей масового інформаційного

забезпечення й освіти на базі Інтернет-технологій;

- отримані позитивні результати інноваційного розвитку регіонів

на базі кластерного підходу до оновлення виробництва;

- формується прошарок малого інноваційного підприємництва

тощо.

Сучасний стан НІС України характеризується значними вадами,

серед яких основними недоліками є [1, с. 72-74]: відрив науки від

господарської практики; відсутність програми довгострокового

розвитку державного та регіонального рівнів; відсутність механізмів

оцінки ефективності державних та регіональних науково-технічних

програм; недосконалість законодавчої бази в частині стимулювання

інноваційної активності, матеріального та морального стимулювання

інтелекту, особливо ВНЗ; спонтанне ініціювання інновацій;

відсутність відповідної інноваційної інфраструктури й механізмів

комерціалізації науково-технічних розробок; непослідовність,

безсистемність і в деякій мірі хаотичне проведення державної

політики тощо.

Ключовими проблемами формування і розвитку НІС в Україні є

такі: 1) відсутність теоретико-методологічної основи інноваційної



277

політики держави, створення якої дозволить забезпечити

планомірність, прозорість, передбачуваність, комплексність

інноваційної політики, високу результативність окремих елементів та

синергічний ефект від взаємодії; 2) відсутня єдина науково

обґрунтована і затверджена на урядовому рівні модель інноваційного

розвитку країни, що визначила б вибір України за багатьма

альтернативними варіантами; 3) визначення жорстко обмеженого

переліку саме тих напрямів інноваційної діяльності (максимум

трьох), які містять в собі найбільший потенціал «проривної»

інновації, спроможної забезпечити Україні лідерство на певному

сегменті світового ринку; 4) розбудова інформаційно-

комунікативного сектора, від якого залежать темпи розвитку окремих

інститутів НІС та процеси активізації інноваційної діяльності взагалі.

На сучасному етапі НІС в Україні має два основних завдання:

- тактичне – запуск процесів масового оновлення всіх сфер

господарської діяльності. Ключовим питанням є усунення розриву

інноваційного процесу між стадіями виникнення нового знання та

його впровадженням у практичну діяльність;

- практичне – впровадження механізмів стимулювання попиту та

пропозиції на інноваційні продукти за одночасного розвитку

інфраструктури інноваційної діяльності.

Оскільки домінуюча роль в управлінні формуванням НІС в

світовій практиці належить державі, яка, з одного боку, визначає

правила функціонування НІС, з іншого – забезпечує необхідну

ресурсну підтримку, уряд України повинен сприяти не тільки

фінансуванню інновацій, а й забезпечити високий ступінь

партнерства в системі «наука-бізнес-держава». Розвиток вітчизняної

НІС має базуватися на кластерному ефекті, який забезпечить

мережний взаємозв’язок всіх учасників в інноваційній діяльності.

Такі заходи сприятимуть подальшому формуванню та розвитку НІС в

Україні й дозволять їй приймати участь у світовому інноваційному

просторі в якості рівноправного партнера.


1. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком:

проблеми, концепції, методи / С. М. Ілляшенко. – Суми: ВТД

«Університетська книга», 2003. – 278 с.

2. Цифровий репозиторій ХНУМГ [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://eprints.kname.edu.ua



278

3. Наукова та інноваційна діяльність в Україні [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http:// www.ukrstat.gov.ua

4. Ильенкова С. Д. Инновационный менеджмент [Электронный

ресурс]. – Режим доступу: http://www.bookz.com.ua/8/index.htm.

5. Національна стратегія розвитку «Україна-2015» [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http:// [email protected]

6. Сайт агенції з науки і інновацій [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.fasi.gov.ru.

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЯК НЕВІД’ЄМНА

СКЛАДОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ

БЕЗПЕКИ БУДІВЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Дяченко К. С., здобувач

Науковий керівник: Пушкар Т. А., к.е.н., доцент

Харківський національний університет

міського господарства ім. О М. Бекетова

Кризова ситуація, що склалася в Україні, в першу чергу здійснила

руйнівний вплив на будівельні підприємства, негативно вплинула на

їх конкурентоспроможність, про що свідчить зниження частки

будівельної галузі в структурі ВВП до 2,2 %. Це, в свою чергу,

призвело до погіршення економічних і фінансових показників

розвитку інших галузей виробництва та інфраструктури, а саме:

машинобудівної та металургійної галузей, металообробної та

деревообробної промисловості, транспорту, енергетики та ін.

З іншого боку, стан і розвиток будівельної галузі є індикатором

соціально-економічного розвитку країни в цілому: процеси, що

відбуваються в інших галузях і сферах економічної діяльності,

позначаються на ефективності будівельної галузі та результатах

діяльності окремих будівельних підприємств.

Вагомий внесок у дослідження економічної безпеки будівельних

підприємств належить таким вітчизняним та зарубіжним вченим як:

Г. В. Пухальська та С. М. Ільяшенко досліджували функціональні

складові економічної безпеки; концептуальні аспекти економічної

безпеки підприємств окреслено Л. В. Гнилицькою, С. П. Міщенко,

І. В. Пірятінською, М. В Чорною. Окремо дослідження

конкурентоспроможності підприємства проводили І. Ансофф,



279

Ф. Котлер, М. Портер, А. Ю. Юданова, О. С. Шапірова [1] та ін.

Проте, незважаючи на широке коло існуючих наукових праць,

подальшого доопрацювання і розробки потребують питання

економічної безпеки як складової конкурентоспроможності

підприємства з урахуванням галузевої специфіки.

Ефективність діяльності підприємства, у тому числі й

будівельного, забезпечується використанням всіх наявних на цьому

підприємстві ресурсів. А в літературі максимально ефективне

використання наявних ресурсів (потенціалу) та можливостей

підприємства з метою забезпечення стану захищеності підприємства

від небажаних впливів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру

розглядають як економічну безпеку цього підприємства [2].

Оскільки потенціал будівельного підприємства є основою для

його економічної безпеки, в той же час результатом використання

потенціалу підприємства є його конкурентоспроможність. Саме

потенціал підприємства та повнота його використання визначають

ринкову позицію підприємства і його конкурентоспроможність.

Зв'язок економічної безпеки підприємства з його

конкурентоспроможністю є безпосереднім, прямим та лінійним,

тобто висока конкурентоспроможність підприємства є запорукою

його міцної економічної безпеки(або сприйняття її такою). Але слід

враховувати, що конкурентоспроможність є прямим наслідком міцної

економічної безпеки підприємства, яка є одним з вагомих чинників

стійкої ринкової позиції підприємства – дозволяє її утримувати

протягом певного часу [3].

З огляду на думки вчених, фахівців в даній області, відзначимо,

що система економічної безпеки будівельних підприємств, в свою

чергу, є підсистемою соціально-економічної системи, що визначає

рівень розвитку як регіону, так і держави в цілому, яке справляє

безпосередній вплив на якість життя населення нашої країни.

В процесі функціонування системи економічної безпеки повинні

вирішуватися такі основні завдання:постійний моніторинг ситуації,

збір інформації, аналіз і прогнозування ризиків виникнення

можливих загроз економічній безпеці;розробка заходів щодо

попередження потенційних загроз, і їх своєчасна реалізація;розробка

стратегій і тактик виявлення і попередження потенційних і реальних

загроз, оцінка ймовірності з виникнення і можливого економічного

збитку;постійне вдосконалення системи економічної безпеки.



280

Успішне вирішення наведених завдань в умовах конкуренції і з

урахуванням специфіки діяльності будівельних підприємств

складають основу якості системи економічної безпеки будівельних



1. Шапірова О. С. Економічна безпека як невід'ємна складова

конкурентостійкості підприємства // Електронний ресурс. Режим

доступу: http://dspace.snu.edu.ua: 8080/jspui/bitstream/123456789/

2223/1/Scharipova.pdf.

2. Микитась М. В. Підвищення конкурентоспроможності

будівельного підприємства / М. В. Микитась // Шляхи підвищення

ефективності будівництва в умовах формування ринкових відносин,

2012. – № 26. – С. 143-148.

3. Кузьменко О. М. Економічна безпека підприємства: зв'язок з

іншими категоріями та поняттями / О. М. Кузьменко // Електронний

ресурс. Режим доступу: http://thesis.at.ua/publ/2012/bezpekoznavstvo_

teorija_ta_praktika/kuzmenko_o_m_ekonomichna_bezpeka_pidpriemstva

_zv_39_jazok_z_inshimi_kategorijami_ta_ponjattjami/41017.

ФОРМУВАННЯ СЕРЕДОВИЩА КАДРОВИХ ІННОВАЦІЙ

НА ПІДПРИЄМСТВІ

Куценко А. С., студентка

Науковий керівник: Миколайчук І. П., к.е.н., доцент


Глобалізаційні процеси у світовій економіці, розвиток технологій

та мінливість зовнішнього середовища призводять до активних змін

та впровадження нововведень на підприємствах. Це, в свою чергу,

зумовлює зміни в кадровій політиці. Сучасні організації все більше

зустрічаються з радикальними змінами контексту у сфері управління

персоналом та на ринку праці загалом [1]. Тому ефективне

впровадження кадрових інновацій в розрізі організаційних змін є

однією з необхідних умов зростання ефективності діяльності


Дослідження питань кадрових інновацій у працях зарубіжних

вчених І. Адізеса, І. Ансоффа, О. Віханського, Л. Грейнера,

Е. Камерона, Д. Келлі, Ф. Крюгера, К. Левіна, Г. Широковой і



281

багатьох інших науковців [2, с.71]. Актуальність теми зумовлюється

необхідністю підприємства вчасно реагувати на зміни зовнішнього

середовища. Оскільки будь-яка стратегія підприємств ґрунтується на

людських ресурсах, ефективне управління кадровими інноваціями

здатне прискорити процес організаційних змін, які визначають

розвиток всіх комплексних функціональних підсистем підприємства.

Поняття кадрових змін та кадрових інновацій досі не визначене у

законодавчих актах України. Враховуючи думку закордонних та

вітчизняних вчених, пропонуємо авторське визначення поняття

«кадрові інновації», що на відміну від кадрових змін, як перетворення

системи роботи з кадрами між двома проміжками часу, означає

створення нового продукту або технології, зумовлюючи при цьому

зміни рівня трудового потенціалу (знань, вмінь, навичок), морального

та психологічного клімату організації, функціональних взаємозв’язків

і функціонального розподілу праці, матеріального добробуту

працівників та спричинюючи появу додаткового економічного і

соціального ефекту.

Управління кадровими інноваціями – це цілеспрямована

діяльність керівників організації та фахівців підрозділів щодо

забезпечення ефективних темпів і масштабів оновлення кадрової

роботи на основі нововведень у відповідності з перспективними і

поточними цілями розвитку організації [3, c. 12].

Дослідження наукових джерел та власний аналіз показав, що на

процес формування середовища розроблення та здійснення кадрових

інновацій чинять вплив численні фактори зовнішнього та

внутрішнього середовища (табл.1).

Таблиця 1 – Фактори формування середовища кадрових інновацій

№ Фактори зовнішнього середовища Фактори внутрішнього середовища

1 Збутова мережа Імідж підприємства на ринку

2 Темпи інфляції Рівень компетентності перcоналу

3 Економічна ситуація в державі Система мотивації перcоналу

4 Політична ситуація в державі Конкурентоздатна цінова політика

5 Податкова система Стратегія розвитку персоналу

6 Тенденції розвитку ринку Організаційна структура управління

підприємством

7 Кількість конкурентів

Джерело: [4, с.15].

Вважаємо, що побудова і формування сприятливого для

здійснення кадрових інновацій середовища є однією з необхідних



282

умов розвитку підприємства. Проте, ефективність реалізації інновацій

та подолання опору працівників змінам багато в чому залежить від

того, наскільки суб’єкт господарювання готовий до налагодженого

процесу впровадження запланованих змін.


1. Міжнародне дослідження Deloitte «Тенденції у сфері

управління персоналом – 2017» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: https://www2.deloitte.com/ua/uk/pages/human-capital/articles/

human-capital-trends-2017.html.

2. Гайдей О. О. Управління змінами на підприємстві /

О. О. Гайдей // Вісник Бердянського університету менеджменту і

бізнесу № 3 (19) 2012. – С. 71–75.

3. Мілов Г. Знають, але мовчать, або Чому більшість нових

починань приречене на провал / Г. Мілов // Робота з персоналом. –

2014. – № 5. – С. 11-15.

4. Турчіна С. Г. Управління змінами в контексті стратегічного

розвитку підприємств // Економіка і менеджмент. – Випуск 1 (67). –

2016. – С. 12-15.



283

СЕКЦІЯ 4

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПОДАТКУ НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ

Кривіцька О. О., студент

Науковий керівник: Дзюба О. М., к.е.н., доцент


Історія виникнення ПДВ сягає далеко в минуле. Коли ж саме

виникло ПДВ важко встановити. Одними з родоначальників ПДВ

вважається німецький бізнесмен Вільгельм фон Сіменс в 1918 році та

американський економіст Томас С. Адамс у своїх працях між 1910 і

1921 роками.

Дослідженням історії виникнення ПДВ такі українські та

зарубіжні вченні як: Федосов В. М., Кулик П. Л., Соколовська А. М.,

Опарін В. М., Томас С. А., Вільгельм фон Сіменс, Ебріл Л.,

Кноссен С., однак зазначене питання все ще залишається актуальним.

Концепція ПДВ, запропонована Сіменсом, була інновацією, яка

удосконалила податок з обороту. Запровадження ПДВ дало змогу

підприємцям повертати частину сплачених податків, таким чином

уникаючи ряду проблем, що виникають зі стягненням податку з

обороту [2].

У 1954 році першим, хто описав сам механізм ПДВ став француз

Моріс Лоре. Але використання ПДВ не набуло значного поширення у

Франції до 1968 році. Першою країною, де стягувався повноцінний

ПДВ, стала Данія у 1967 році, хоча країна не була частиною

Європейського економічного співтовариства до 1973 року.

Запровадження ПДВ у світі можна поділити на два основні етапи.

Перший відбувався в основному в Західній Європі та Латинській

Америці в 1960-х – 1970-х роках. Розвиток ПДВ у Європі був

спричинений серією директив ЄС, що вимагають від держав членів

ЄС узгоджувати між собою свою політику щодо ПДВ [3].

Другий етап прийняття ПДВ проходив з кінця 1980-х років й

ознаменувався введенням ПДВ у деяких промислово розвинених

країн за межами ЄС , наприклад , в Австралії , Канаді , Японії та

Швейцарії. Ця фаза також сприяла масивному розширену ПДВ в



284

перехідних і економік, що розвиваються , в першу чергу в Африці та

Азії. Значну роль прийняттю ПДВ цими країнами відіграли такі

міжнародні установи як МВФ та Світовий банк. Не слід також

недооцінювати й вплив американських політиків-лобістів та

зацікавлених агенцій в просуванні ПДВ. Така діяльність включає в

себе неуспішні спроби США запровадити ПДВ на окупованій

території Японії після Другої Світової Війни. Помітну роль

відігравало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в

просуванні ПДВ шляхом надання фінансування та технічної

допомоги країнам, що розвиваються і країнам з перехідною

економікою [3].

Як не дивно, саме американські експерти були послідовними

лобістами експорту податкової реформи за кордон, яка не

користувалась популярністю в США.

Отже, дослідивши історію податку на додану вартість, бачимо,

що ПДВ - це відносно молодий податок, який виник в першій

половині 20 століття. Свою популярність ПДВ здобув у Європі, де

вперше був запроваджений в Данії у 1967 році. Згодом цей податок

став одним з найпопулярніших в Європі та світі. В Україні ПДВ

виник майже одночасно з народженням незалежної України.

Впродовж більш ніж 20-ти років, змінювались декілька законів, які

регламентували податок на додану вартість. Зараз положення щодо

ПДВ зазначені у Податковому кодексі Україні, який вступив в силу в

2011 році.


1. Дослідження витоків та глобального зростання податку на

додану вартість. – 2015. – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.taxanalysts.com/

2. Бетлій О. ПДВ в Україні: чи спрацює інший непрямий податок

ліпше? [Електронний ресурс] / О. Бетлій, Р. Джуччі, Р. Кірхнер //

Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. –

Київ/Берлін, березень 2016 року // Режим доступу:

http://lukyanenko.at.ua/_ld/7/707_.pdf

3.Галлахер М. Розбудова спроможності до політики щодо доходів

та адміністрування. – 2014. – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: www.uzhnu.edu.ua/uk/infocentre/get/13870



285

МАЛОЦІННІ ТА ШВИДКОЗНОШУВАНІ ПРЕДМЕТИ:

ЗНАЧЕННЯ ТА ОБЛІК

Альохін Д. І., студент

Науковий керівник: Кузуб М. В., стар. викладач


Бухгалтерський облік МШП ведеться по місцях збереження і

перебування, а також по особах, відповідальних за їхню схоронність,

у розрізі наступних груп:

- інструменти і пристосування загального користування;

- спеціальні інструменти і спеціальні пристосування;

- змінне устаткування;

- технологічна тара;

- виробничий інвентар;

- господарський інвентар;

- спеціальний одяг, спеціальне взуття і запобіжні пристосування;

- постільні приналежності;

- інші малоцінні та швидкозношувані предмети.

Відповідно до Інструкції № 291, малоцінні та швидкозношувані

предмети (МШП), використовувані протягом не більш одного року

чи нормального операційного циклу, в бухгалтерському обліку

відображаються на рахунку 22 «Малоцінні та швидкозношувані

предмети».

До інструментів і пристосувань загального користування

відносяться механізовані і немеханізовані знаряддя праці загального

призначення, а предмети, що прикріплюються також до машин, що

служать для обробки матеріалів.

До господарського інвентарю відносяться предмети конторського

і господарського оснащення: конторські меблі (столи, стільці, шафи,

портьєри), вішалки, гардероби, протипожежний інвентар, інвентарна

тара та контейнери.

До спеціального одягу, спеціальному взуттю і засобів

індивідуального захисту відносяться комбінезони, костюми, куртки,

штани, халати, кожухи, різне взуття, рукавиці, окуляри, шоломи і т. п.

Відповідно до П(С)БО 9 придбані (отримані) МШП

зараховуються на баланс по первісній вартості.

Первісною вартістю МШП, придбаних за плату, є собівартість,

що складається з наступних фактичних витрат:



286

- сум, що сплачуються постачальнику (продавцю) відповідно до

договору за винятком непрямих податків;

- сум увізного мита;

- сум непрямих податків у зв'язку з придбанням МШП, що не

відшкодовуються підприємству;

- транспортно-заготівельних витрат (витрат на заготівлю МШП,

оплату тарифів (фрахту) за вантажно-розвантажувальні роботи і

транспортування МШП усіма видами транспорту до місця їхнього

використання, включаючи витрати по страхуванню ризиків

транспортування МШП).

Первісною вартістю МШП, отриманих підприємством

безоплатно, є їхня справедлива вартість. Вартість безоплатно

отриманих МШП відбивається в складі інших доходів на рахунку 745

«Доходи від безоплатно отриманих активів» звітного періоду.

Для відображення доходу від реалізації МШП і інших оборотних

активів Планом рахунків передбачений субрахунок 712 «Дохід від

реалізації інших оборотних активів». Сума доходу, отримана від

реалізації МШП (без обліку сум ПДВ), списується на фінансовий

результат і відбивається проводкою: дебет 712 «Дохід від реалізації

інших оборотних активів» і кредит субрахунку 791 «Результат

основної діяльності». У дебет субрахунку 791 списується собівартість

реалізованих МШП, а також суми адміністративних витрат, витрат на

збут, інших операційних витрат.

Отже, облік малоцінних та швидкозношувальних предметів

ведеться за видами предметів по однорідним групам, встановлених,

виходячи з потреб підприємства.Можна сказати, що облік МШП є

дещо специфічним, проте основна проблема, пов'язана з обліком

малоцінних і швидкозношуваних предметів, полягає у визначенні їх

вартісної межі.

Література: 1. Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність

в Україні» від 16.07. 2013 р.

2. Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності

в Україні, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від

03.04. 2015 р.

3. П (С) БО 9 «Запаси», затверджений наказом Міністерства

фінансів України від 20.10. 99р. №246.

4. Шаповалова А. П. Бухгалтерський облік: О.К.Л. /

А. П. Шаповалова. – К.: КНТЕУ, 2017. – 79 с.



287

ОСОБЛИВОСТІ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В

ГОТЕЛЬНОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Білик О. М., студентка



Готельне господарство є важливою складовою туристичної

індустрії. Матеріальна база, призначена для розміщення туристів,

посідає одне з перших місць під час формування туристичної

інфраструктури, а якість проживання та відповідне обслуговування

впливають на рівень туристичного сервісу. Готельні підприємства

забезпечують туристів сучасним житлом і побутовими послугами,

таким чином виконуючи одну з основних функцій у сфері

обслуговування туристичних потоків.

Основна діяльність готелів – це надання послуг з тимчасового

розміщення. В залежності від категорії готелю послуги з розміщення

можуть включати: послуги з обслуговування жилого приміщення

(номера), ресторанного обслуговування, із збереження майна і багажу

проживаючого тощо [1].

Порядок відображення в бухгалтерському обліку господарських

операцій у сфері обслуговування здійснюється згідно з вимогами

Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» .

Так як основна діяльність готелів – це надання послуг, їх облік є

аналогічним обліку операцій з надання звичайних послуг. Витрати і

собівартість готельних послуг формуються відповідно до норм

П(с)БО 16, а доходи – згідно з вимогами П(с)БО 15 [3].

Витрати готельних підприємств включають витрати

на:оснащення номерного фонду готелів (крім тих, що підлягають

амортизації);обслуговування у номерах; амортизацію та ремонт

номерного фонду;оплату праці обслуговуючого персоналу,

включаючи відрахування до фондів соціального

страхування;утримання приміщень номерного фонду, тощо.

Собівартість готельних послуг формується на рахунку 23

«Виробництво». Якщо готель має окремі підрозділи, до цього

рахунку можуть відкриватися окремі субрахунки. З кредиту 23

рахунку собівартість готельних послуг списується на субрахунок 903

«Собівартість реалізованих робіт і послуг». Облік інших витрат

операційної діяльності готелю ведеться на рахунках 91, 92, 93, 94.

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T990996.html

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/REG4248.html




288

Згідно зпунктом10 П(с)БО 15, дохід, пов'язаний з наданням

послуг, визнається виходячи зі ступеня завершеності операції з

надання послуг на дату балансу, якщо результат цієї операції може

бути достовірно оцінено [4].

Особливістюобліку витрат у готельному господарстві є повна

відсутність незавершеного виробництва, тому всі витрати звітного

періоду списують на собівартість реалізованих послуг. До таких

витрат періоду відносять і витрати по утриманню вільних номерів.

Другою важливою особливістю обліку в готелях є відсутність

загальновиробничих витрат та умовнопостійний характер більшості

статей витрат при сезонній нерівномірності у завантаженні

номерного фонду.

Доходи від реалізації готелем послуг включає дохід від: здавання

номерів; реалізації ресторанних послуг; реалізації послуг побутового

обслуговування; пасажирських перевезень; екскурсійної діяльності;

реалізації культурно-дозвіллєвих послуг та надання інших

додаткових послуг.

Узагальнена інформація про дохід, одержаний від надання

готельних послуг, відображається у субрахуноку 703 «Дохід від

реалізації робіт і послуг», до якогоможуть відкриватися субрахунки

другого порядку для обліку основних та додаткових послуг. Також на

цьому рахунку, з відкриттям окремих субрахунків другого порядку,

ведеться облік доходів від надання послуг іншими підрозділами

готелю.

Готельне господарство є важливою складовою для розвитку

економічного потенціалу будь-якої країни. Питання бухгалтерського

обліку в даній сфері потребує необхідних знань та навичок, а також

врахування особливостей в обліку для забезпечення ефективного

функціонування готельних підприємств.


1. Організація готельного господарства / М. Г. Бойко,

Л. М. Гопкало. – К.: КНТЕУ, 2009. – 494 с.

2. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову

звітність в Україні» [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T990996.html#

3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16

"Витрати" [Електронний ресурс] – Режим доступу:






289

4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 "Дохід"

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/

l_doc2.nsf/link1/REG4153.html

ПРАКСОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ОСНОВНИМИ ЗАСОБАМИ


Білько В. П., студент

Шило Б. О., студент



В умовах сучасного стану економіки все більшого значення

набувають питання розробки нових підходів до засад управління

підприємством. Одним з факторів, що стримують його ефективність є

відсутність теоретичної, методичної та практичної єдності отримання

інформації. Завдяки комплексному характеру дослідження набуває

актуальності питання обліково-аналітичного забезпечення управління

основними засобами. Система обліково-аналітичного забезпечення є

однією з складових загальної системи підприємства, яка взаємодіє з

іншими елементами системи та має відповідні функції та завдання.

Від інших систем управління обліково-аналітичне забезпечення

відрізняється тим, що воно є цілісним, незмінним з визначеним

набором теоретичних, організаційних та методичних елементів.

Загальна методологія системи обліково-аналітичного

забезпечення управління основними засобами підприємства включає

три складові: теорія, концепція, методика [1, с. 57; 2, с. 13]. «Теорія»

ґрунтується на аналізі нормативно-правових актів, праць вітчизняних

та зарубіжних вчених, стану обліку, встановлення причинно-

наслідкових зв’язків між системою та її елементами. Складова

«Концепція» передбачає постановку мети, функцій, завдань,

дослідження підходів, відповідно до яких повинна формуватися,

функціонувати й оцінюватися система обліково-аналітичного

забезпечення управління основними засобами підприємства.

Складова «Методика» ґрунтується на використанні спеціальних

методів обліку, аналізу та контролю, що дозволяє сформувати

пропозиції у контексті концептуальної складової [3, с. 39].



290

Функціями системи обліково-аналітичного забезпечення

управління основними засобами підприємства та їх оновленням є

інформаційна, облікова, аналітична, контрольна. Для досягнення

мети повинні бути поставлені завдання:

- надання інформації про господарські операції з основними

засобами для прийняття ефективних управлінських рішень;

- удосконалення обліку основних засобів та їх оновлення з

урахуванням галузевих особливостей;

- аналіз та оцінка ефективності використання основних засобів з

урахуванням особливостей обліку на підприємстві;

- здійснення контролю і планування ефективності використання

основних засобів підприємства.

Адекватність системи обліково-аналітичного забезпечення

управління основними засобами підприємства має проявлятися у всіх

її підсистемах. У підсистемі обліку – через формування первинних

даних у розрізі синтетичних та аналітичних рахунків і звітної

інформації про надходження, ремонт основних засобів підприємства.

У підсистемі аналізу – через розробку практичного інструментарію

обліково-аналітичного забезпечення оцінки ефективності

використання основних засобів підприємства. У підсистемі контролю

– через співставлення планових і фактичних показників для

підвищення ефективності планування оновлення основних засобів.

Обліково-аналітичне забезпечення управління основними

засобами підприємства потребує розв’язання дискусійних питань

теоретичного, концептуального, організаційного та методичного

характеру. Вони ускладнюють управління процесами стану та

оновлення основних засобів не лише на рівні підприємства, але і на

мезорівніта макрорівні. Крім того, в методології економічного аналізу

остаточно не сформований аналітичний інструментарій оцінки

ефективності їх використання.

Підсумовуючи, можна сказати, про наявність низки теоретичних,

концептуальних, методичних та організаційних проблем обліково-

аналітичного забезпечення управління основними

засобамипідприємства, а також процесом їх оновлення.


1. Шелковникова О. В. Поглиблення інтеграційних можливостей

обліку в управлінні формуванням витрат підприємств водопровідно-



291

каналізаційного господарства: дис. ... канд. екон. наук: 08.06.04 /

О. В. Шелковникова. – Львів, 2005. – 216 с.

2. Прохар Н. В. Облік доходів, витрат і фінансових результатів:

проблеми теорії та практики: [монографія] / Н. В. Прохар,

Ю. О. Ночовна. – Полтава: РВВ ПУЕТ, 2011. – 257 с.

3. Самбурська Н. І. Обліково-аналітичне забезпечення управління

основними засобами: теорія і практика: монографія /

Н. І. Самбурська. – Полтава: РВВ ПУЕТ, 2015. – С. 289.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ В

УМОВАХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Борисенко А. О., магістр

Науковий керівник: Кузнецова С. О., к.е.н., доцент


Діяльність підприємства нерозривно пов’язана з наявністю та

використанням основних засобів, які повинні характеризуватися

відповідним складом та структурою для здійснення процесу

виробництва. Для забезпечення конкурентоспроможності

підприємства та отримання необхідної величини прибутку необхідно

здійснювати постійний аналіз ефективності використання основних

засобів та досліджувати фактори, які впливають на них.

Тому актуальною проблемою є визначення ефективності

використання основних засобів підприємств з урахуванням оцінки їх

технічного стан, виявлення резервів їх підвищення, а також

формування найбільш важливих чинників, які впливають на зміну

рівня використання основних засобів суб’єктами господарювання.

Питання основних засобів та аналізу їх використання розглядали

такі вітчизняні вчені як Л. А. Богдановська, Е. Е. Мазуркевич,

Г. В. Савицька, А. В. Рибченко, В. В. Сушкевич, Н. А. Русак та інші.

Розвиток виробництва пов’язаний із проблемою ефективного

використання основних засобів підприємства. На сьогоднішній день

проблема ефективності використання основних засобів є недостатньо

дослідженою в Україні, тому потребує аналізу та вирішення.

Діяльність будь-якого суб’єкта господарювання, не залежно від

форми власності потребує наявність основних засобі. Починаючи з

першого етапу життєвого циклу підприємства, постає питання де



292

саме буде розташовано суб’єкт господарювання, яка необхідна

будівля, яке устаткування потрібно придбати тощо [3, c. 214].

Основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство

утримує з метою використання їх у процесі виробництва або

постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам

або для здійснення адміністративних і соціально-культурних

функцій, очікуваний строк корисного використання яких більше

одного року (або операційного циклу) [1].

Виробничо-господарська діяльність, фінансовий стан та

конкурентоспроможність підприємства багато в чому залежить від

забезпеченості основними засобами та ефективністю їх використання.

Ефективність основних засобів розуміють як результат, здобутий у

вигляді отриманого ефекту, що співвідноситься з витраченими

ресурсами. Існуючі підходи до оцінювання ефективності

використання основних засобів можна поділити на систему

натуральних і вартісних показників. До натуральних показників

належать екстенсивне та інтенсивне використання основного

устаткування, віддача в натуральному чи умовно-натуральному

вираженні, використання виробничої потужності. Вартісні показники:

фондовіддача, фондоозброєність, фондомісткість та інші [2, c. 40].

Науковці визначають різні показники, які характеризують

ефективність використання основних засобів. Деякі вчені визначають

показники відтворення, як основний аспект, оскільки відтворювальні

процеси безпосередньо впливають на ступінь ефективності їх

використання. Інші зазначають, що для повного аналізу основних

засобів необхідно використовувати трирівневу модель, яка дозволяє

проаналізувати вплив на фондовіддачу як вартісних, так і

натуральних показників.

Таким чином, для вдосконалення аналізу ефективності

використання основних засобів використовують факторні моделі

фондовіддачі, які дозволяють визначити не тільки вплив факторів на

фондовіддачу, але і виявити резерви підвищення ефективності

використання основних засобів на підприємстві. Однією з головних

ознак ефективного використання основних засобів є зростання обсягу

виробництва його продукції та чистого прибутку. Ефективне їх

використання в результаті приводить до підвищення ефективності

підприємства в цілому та сприяє покращенню фінансового стану та




293

Література: 1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні

засоби»: Наказ Міністерства Фінансів України від 27 квіт. 2000 р., № 92 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України – Офіц. веб-сайт. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0288-00

2. Стратійчук В. М. Основні засоби та аналіз їх ефективності в бізнес-процесах підприємства / В. М. Стратійчук, Н. М. Богоцька // Економічні науки. – 2013. –№ 2. – С. 39-42.

3. Соломко А. С. Засоби підвищення використання основних фондів підприємств суднобудівної галузі України в сучасних умовах / А. С. Соломко // Актуальні проблеми економіки. – 2012. – №1. –С. 212-215.

УПРAВЛІННЯ ВИРOБНИЧИМИ ЗAПAСAМИ НA

ПІДПРИЄМСТВІ ТA AНAЛІЗ ЕФЕКТИВНOСТІ ЇХ

ВИКOРИСТAННЯ Філaтoвa М. М., студентка

Нaукoвий керівник: Клімoвич І. М., стар. виклaдaч Хaрківський тoргoвельнo-екoнoмічний інститут КНТЕУ

Aктуaльність дaнoї теми oбумoвлюється тим, щo зaпaси є

нaйбільш вaжливoю чaстинoю aктивів підприємствa тa зaймaють oсoбливе місце у склaді мaйнa. Вирoбничі зaпaси зaймaють прoвідну рoль в системі упрaвлінськoгo oбліку, вoни є склaдoвoю чaстинoю вирoбничих витрaт. Тoму ефективність упрaвління вирoбничими

зaпaсaми мaє велике знaчення, oсoбливo для тaких підприємств, де зoсереджуються великі пoтoки мaтеріaльних ціннoстей. Це зумoвлює неoбхідність дoслідження сучaсних oсoбливoстей oргaнізaції oбліку вирoбничих зaпaсів нa склaдaх вітчизняних підприємств з метoю дoсягнення нaйбільш ефективних результaтів діяльнoсті.

Дoслідження нaукoвих рoзрoбoк тa публікaцій пoкaзaлo, щo прoблемaм упрaвління вирoбничими зaпaсaми тa прoведення aнaлізу ефективнoсті їх викoристaння нa підприємстві приділяли тa приділяють знaчну увaгу тaкі нaукoвці тa фaхівці в гaлузі екoнoміки як: К. Л. Бaгрій, Л. В. Чижевськa, Н. І. Дoрoш, М. С. Білик, Є. Ф. Брігхем, Х. Й. Фoльмут, І. A. Блaнк, Т. A. Дoвгa., O. Д. Кaверінa.

Незвaжaючи нa знaчний внесoк нaукoвців, їх дoслідження зaвжди зaлишaються aктуaльними тa пoтребують пoдaльшoгo вивчення тa



294

нaпрaцювaнь щoдo утoчнення тa пoглиблення сутнoсті вирoбничих зaпaсів.

Вирoбничі зaпaси, будучи чaстинoю oбoрoтнoгo кaпітaлу oргaнізaції, рaзoм з дебітoрськoю зaбoргoвaністю, віднoсяться дo пoвільнo реaлізoвaних aктивів, із середнім ризикoм вклaдень кaпітaлу. Тoму з метoю нoрмaльнoгo функціoнувaння вирoбництвa і збуту прoдукції, a тaкoж прискoрення oбoрoтнoсті oбoрoтних кoштів, в oргaнізaції пoвиннa бути oргaнізoвaнa пoстійнa aнaлітичнa рoбoтa щoдo зaбезпечення oптимaльнoгo рівня зaпaсів.

Мaтеріaльні ресурси, змінюючи свoю мaтеріaльнo-речoву фoрму, пoступoвo втягуються в тoвaрooбіг і трaнсфoрмуються в виручку. Тaкoж мaтеріaльні ресурси зaміщуються іншими пaртіями тoвaрів, тoбтo регулярнo пoнoвлюються і є пoстійнoю величинoю, рoзмір якoї вaріюється в зaлежнoсті від кoнкретних гoспoдaрських умoв, неoбхідних для їх безперервнoгo oбліку, кoнтрoлю тa aнaлізу.

Aнaлітичний oблік мaтеріaльних зaпaсів ведеться нa склaдaх зa дoпoмoгoю кaртoк склaдськoгooбліку, які рoзміщуються в кaртoтеці зa технічними групaми вирoбничих зaпaсів відпoвіднo дo нoменклaтури-цінникa [1].

Вaжливoю передумoвoю oбліку вирoбничих зaпaсів є їх oцінкa, якa впливaє нa визнaчення сoбівaртoсті прoдукції. Oцінкa зaпaсів здійснюється в трьoх випaдкaх: при нaдхoдженні, списaнні тa нa дaту склaдaння бaлaнсу [2]. Відпoвіднo дo мети, яку стaвить підприємствo, здійснюється вибір oцінки вирoбничих зaпaсів.

Aнaліз вирoбничих зaпaсів мaє зa мету зaбезпечити ефективне викoнaння вирoбничoї прoгрaми зa рaхунoк зведення дo мінімуму

мaтеріaльних витрaт, зменшення oбсягів вирoбничих зaпaсів, зниження цін нa ресурси тa підвищення їх якoсті.

Мoжнa зрoбити виснoвoк, щo неoбхіднo викoристoвувaти не лише oблікoвo-екoнoмічні дaні, aле й технoлoгічну, технічну тa іншу інфoрмaцію, пoстійнo вдoскoнaлювaти викoристoвувaні дoкументи і oблікoві регістри, a тaкoж підвищувaти рівень aвтoмaтизaції oблікoвo-oбчислювaльних рoбіт. Це підвищить ефективність викoристaння вирoбничих зaпaсів.

Літерaтурa: 1. Сирoіжкo В. В. Удoскoнaлення oбліку вирoбничих зaпaсів нa

склaдaх вирoбничoгo підприємствa / В. В. Сирoіжкo, А. А. Сoляннікoвa, А. А. Aндрєєвa // Мoлoдий вчений. – 2015. – №3.

2. Зaпaси: П(С)БO 9 /Нaкaз Мінфіну Укрaїни від 20.10.1999р.



295

№246. [Електрoнний ресурс] // Верхoвнa Рaдa Укрaїни. – Режим дoступу: http://zakon2.rada.gov.ua .

УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ З

ПІДВИЩЕННЯМ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Галкіна Ю. Ю., студентка

Науковий керівник: Клімович І. М., стар. викладач


У сучасних умовах впровадження якісної політики щодо

управління витратами має велике значення для підприємства, а саме

для виробництва конкурентоспроможної продукції за рахунок більш

низьких цін та витрат, тому тема є актуальною.

Вивченням та аналізу управління витрат займалися як вітчизняні,

так і іноземні вчені: В. І. Ганін, І. Бланк, І. Берзінь, В. Гордановська,

М. Г. Грещак, В. Колот, А. Наливайко, К. Ф. Лученко та інші, але це

питання потребує подальшого дослідження.

Метою дослідження є аналіз системи управління витрат на

прикладі підприємства ПАТ «Куп’янський молочноконсервний

комбінат» (далі ПАТ «КМК»).

Управління витратами – засіб досягнення підприємством

високого економічного результату своєї діяльності.Воно є важливою

функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Розглянемо та проаналізуємо аналітичні дані операційних витрат

за елементами діяльності ПАТ «КМК» за 3 роки (табл. 1).

Таблиця 1 – Аналіз операційних витрат ПАТ «КМК»

Показник

Роки Відхилення

2014 2015 2016 2015-2014 2016-2015

тис.

грн. %

тис.

грн. %

тис.

грн. %

тис.

грн. %

тис.

грн. %

Матеріальні

затрати 492841 87,79 537650 80,21 631140 84,35 44809 -7,58 93490 4,14

Виплати на оплату

праці 28890 5,15 33676 5,02 38738 5,18 4786 -0,12 5062 0,15

Відрахування на

оплату праці 9762 1,74 9708 1,45 7280 0,97 -54 -0,29 -2428 -0,48

Амортизація 9486 1,69 8948 1,33 12272 1,64 -538 -0,35 3324 0,31

Інші операційні

витрати 20398 3,63 80343 11,99 58828 7,86 59945 8,35 -21515 -4,12

Разом 561377 100 670325 100 748258 100 108948 0,00 77933 0,00



296

Проаналізувавши структуру операційних витрат ПАТ «КМК», можна визначити, що найбільшу частку в операційних витратах займають матеріальні витрати (80-88 %), що є звичайною ситуацією для виробничого підприємства, що знижує його конкурентоспроможність.

На протязі досліджуваного періоду відбувається збільшення загальної суми витрат, а саме у періоді 2014-2015 р. за рахунок інших операційних витрат, у 2015-2016 р. за рахунок матеріальних затрат.

Тому управління витратами на підприємстві з підвищенням конкурентоспроможності потребує вдосконалення систем управління витрат. Підприємству можна запропонувати у наступному році зменшувати матеріальні затрати, тобто шукати дешевшу, але не менш якісну сировину та зменшити інші операційні витрати, тобто, наприклад, зменшити кількість об’єктів соціально-культурного призначення, які потребують витрат на утримання або зменшувати суму сумнівної дебіторської заборгованості.

Література: 1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16

«Витрати» від 31.12.99 №318 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Офіц. веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0027-00.

2. Податковий Кодекс України від 02.12.2010 №2755-VI [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Офіц. веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17?info=1.

3. Ганін В. І. Аналіз господарської діяльності: методологія, організація, методика / Ганін В. І. – Харків: С.А.М., 2013. – 308 с.

4. SMIDA [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://smida.gov.ua/db/participant/00418142.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОБЛІКУ

ДЕПОЗИТНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКУ

Гончарук А. В., студент

Науковий керівник: Гриценко О. М., к.е.н., викладач вищої категорії


Розглядаючи основні функції банківської системи варто виділити

функцію раціонального розподілу фінансових ресурсів шляхом



297

акумулювання тимчасово вільних коштів суб’єктів господарювання

та населення і спрямування їх на розвиток економіки.

Виступаючи посередниками на фінансовому ринку, банки

організовують рух капіталу через здійснення операцій щодо

залучення та розміщення грошових ресурсів [1].

Отже, важливого значення та актуальності набуває

обґрунтування ролі правильної організації обліку депозитних

операцій банків як вирішального фактора економічного зростання та

стабільності банківської системи.

Варто виділити видатних вчених, котрі приділяли значну увагу

темі депозитів, а саме: А. Сміта, А. Маршала, О. Барановський,

О. Огієнко, А. Мороз, М. Савлук.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську

діяльність» депозит – це кошти в готівковій або у безготівковій

формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені

клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на

визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і

підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України

та умов договору [2].

Здійснення депозитних операцій банку регламентується

Положенням про порядок здійснення банками України вкладних

(депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами,

затвердженим постановою Правління Національного банку України

від 3 грудня 2003 р. № 516 [3].

При організації обліку депозитних операцій банку необхідно

забезпечити:

дотримання правил документообороту;

хронологічну послідовність реєстрації операцій у первинних

документах;

взаємозв’язокданих синтетичного та аналітичногообліку;

дієздатність розроблених процедур бухгалтерського контролю;

збереження опрацьованих документів звітності протягом

установленого строку [4].

Процедура виконання операцій за депозитними рахунками має

здійснюватися банком поетапно і включати:

отримання дозволу на здійснення депозитних операцій;

повноту бухгалтерського обліку;

оформлення необхідних документів;



298

контрольні процедури;

здійснення розрахунків;

контроль здійснення операцій.

Таким чином, розроблені банком операційні процедури

документального оформлення та відкриття депозитних рахунків

відповідно до їх економічної сутності, схеми документообороту, їх

відображення в обліку забезпечують отримання достовірної

фінансово-статистичної звітності та виконання функцій

бухгалтерського контролю депозитних операцій банку.


1. Співак С. І. Депозитна політика комерційних банків /

С. І. Співак // Науковий вісник Луганського національного аграрного

університету. Економічні науки. – 2009. – № 6.

2. Про банки і банківську діяльність [Електронний ресурс]: Закон

України від 07.12.2000р. № 2121-ІІI – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/2121-14.

3. Положення про порядок здійснення банками Українивкладних

(депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами

[Електронний ресурс]: затв. ПостановоюПравління НБУ від

03.12.2003р. № 516. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1256-03.

4. Кириленко В. Б. Організація обліку, контролю та аналізу

депозитних операцій банку: монографія / В. Б. Кириленко. – К.:

КНЕУ, 2008. – 264с.

НЕОБХІДНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ АНАЛІЗУ СТАНУ

РОЗРАХУНКІВ З ПОСТАЧАЛЬНИКАМИ І ПОКУПЦЯМИ

Грушевець А. В., магістр

Науковий керівник: Вербицька В. І., к.е.н., доцент


Фінансовий стан підприємства, а отже, і його успішна діяльність

значною мірою залежать від наявності та ефективного управління

своєю заборгованістю. Будь-яке підприємство або організація може

опинитися у стані несплати або несвоєчасної сплати рахунків,

внаслідок чого виникає можливість виникнення дебіторської або

кредиторської заборгованостей.



299

Отже, аналіз стану розрахунків підприємства з покупцями і

замовниками є вкрай важливим напрямком роботи, оскільки вказаний

процес є чинником значного впливу на оборотність капіталу,

вкладеного в поточні активи, а, отже, впливає і на фінансовий стан

підприємства через збільшення або зменшення їх заборгованості.

Різке та значне збільшення дебіторської заборгованості або/та її

частки в поточних активах у більшості випадків може говорити про

необачну та неефективну кредитну політику підприємства відносно

покупців або про збільшення обсягів продажу, або

неплатоспроможності та банкрутства будь-якої частки покупців або

замовників. З іншого боку, організація може здійснити скорочення

відвантажень продукції, внаслідок чого зменшаться і рахунки

дебіторів.

Таким чином, зростання дебіторської заборгованості не завжди

слід оцінювати негативно. В межах цього процесу необхідно

розрізняти нормальну і прострочену заборгованість, адже наявність

такої заборгованості спричиняє фінансові труднощі, оскільки

підприємство в такому разі відчуватиме нестачу фінансових ресурсів

з метою виплати заробітної платні, придбання виробничих запасів,

основних фондів та т. ін. Також заморожування коштів у дебіторській

заборгованості спричиняє уповільнення оборотності капіталу.

Слід також пам’ятати, що прострочена дебіторська

заборгованість означатиме також зростання ризику непогашення

боргів та зменшення підприємницького прибутку, отже, підприємство

повинно бути зацікавленим у скороченні строків погашення

належних йому платежів.

Аналіз стану розрахунків з покупцями і замовниками необхідний

не тільки власникам підприємства, керівництву, або його головному

бухгалтеру, такий аналіз допомагає також і працівникам юридичної

та фінансової служби, аудиторам, керівникам відділів маркетингу і

продажів дати об'єктивну оцінку фінансового стану підприємства,

можливості погашення та забезпечення ним своїх зобов'язань.

Економічні суб'єкти повинні докладно аналізувати свої боргові

зобов'язання для потреб управління фінансовою діяльністю та

інформування акціонерів та інших власників.

Здійснення оцінки дебіторської заборгованості необхідне також

постачальникам і підрядникам, робітникам фінансових служб,

працівникам податкових органів, тобто тим, хто має господарські



300

відносини або має намір їх мати з підприємством, щоб переконатися в

його платоспроможності.

Особливого значення аналіз дебіторської заборгованості має для

банків та інших кредитних установ, а також для інвестиційних фондів

і компаній, які, як відомо, з особливо ретельно здійснюють аналіз

бухгалтерської звітності клієнтів, перш ніж надати кредит або

здійснити фінансові вкладення, а отже, в тому числі перевіряють і

заборгованість покупців і замовників.

Облік розрахунків з постачальниками та покупцями покликаний

формувати повну та достовірну інформацію відносно розрахунків з

постачальниками та покупцями, забезпечувати інформацією,

необхідною для контролю за дотриманням діючого законодавства

наявністю та рухом майна та зобов’язань, використанням

матеріальних, трудових та фінансових ресурсів у відповідності з

затвердженими нормами, нормативами та кошторисом, здійснювати

контроль стану дебіторської та кредиторської заборгованостей, а

також за дотриманням форм розрахунків, встановлених договорами з

постачальниками та покупцями, своєчасно вивіряти розрахунки з

дебіторами та кредиторами задля уникнення простроченої

заборгованості.

Таким чином, здійснення своєчасного аналізу стану розрахунків з

постачальниками і покупцями дозволяє вчасно реагувати на

виникаючі негативні події та коригувати їх наслідки, що приводить

підприємство до фінансово-стабільного стану, поліпшує його ділову

репутацію, відповідно підвищує його конкурентоспроможність на

ринку.

ВИМОГИ ДО ІНФОРМАЦІЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ЗВІТНОСТІ

Губарєв О. О., студент

Лозівська філія Харківського

державного автомобільно-дорожнього коледжу



На основі дослідження на сучасному етапі системи управління

вітчизняними підприємствами можна констатувати незадовільний

стан її інформаційного забезпечення. Різноманітність функцій, що



301

виконуються окремими підрозділами визначає склад та зміст

інформації, що включаються до управлінської звітності. У зв’язку з

тим, що інформацію управлінської звітності не завжди можна

характеризувати як абсолютно точну, виникає проблема її

тлумачення і правильного використання [1, с. 249]. Внутрішня

звітність підрозділів – це визначена система взаємопов’язаних

економічних показників, що характеризує результати діяльності

підрозділів за певний проміжок часу (годину, добу, декаду, місяць,

квартал, рік). Вона повинна задовольняти потреби управлінського

персоналу в інформації, чітко розмежованій за галузями діяльності та

сферою компетенції кожного менеджера. Управлінська звітність

повинна охоплювати дані за період, який дозволить найбільш повно

провести аналіз діяльності підприємства та спланувати його

майбутню роботу.

Залежно від цілей управління звітність поділяється на три групи:

інформаційна; про економічні результати; результативна про

персональну діяльність [2, с. 8]. Так, інформаційна звітність

найчастіше складається на запит та використовується для

інформування керівництва про події, що відбуваються. Звітність про

економічні результати призначена для оцінки діяльності

господарських підрозділів – цехів, ділянок, бригад, забезпечує

комунікаційні зв’язки між цехами та відділами та є підставою для

прийняття короткострокових управлінських рішень.

Результативна звітність про персональну діяльність спрямована

на забезпечення інформацією трьох видів: про фактичні результати;

про заплановані (кошторисні, нормативні) показники; про причини

відхилень фактичних і очікуваних результатів.

Інформація, яка надається в управлінських звітах, повинна бути

зрозумілою, з однозначним тлумаченням її користувачами за умови,

що вони мають достатні знання та зацікавлені у її сприйнятті.

Керівництво підприємства бажає отримати інформацію з метою

вчасного прийняття рішення щодо керування, планування,

визначення напрямів розвитку та попередження ризикових ситуацій.

Надмірна деталізація і періодизація звітності, замість сприяння

обґрунтованості управлінських рішень, зумовлює непродуктивні

витрати робочого часу на рутинну обробку звітних даних як

працівниками бухгалтерського обліку, так і управлінцями різних

рівнів [3, с. 329].



302

Етапи реалізації моделі формування економічної інформації управлінської звітності на основі концептуальних підходів щодо принципів бухгалтерського обліку та складання звітності для внутрішніх потреб управління, базуються на певних вимогах, таких як: стислість – інформація має бути чіткою, не містити нічого зайвого; точність – користувач має бути упевнений, що інформація не містить помилок або підтасовувань; оперативність – інформація має бути готова на той час коли вона потрібна; доцільність – інформація повинна підходити для тієї мети, для якої вона підготовлена; рентабельність – підготовка інформації не повинна коштувати більше, ніж вигода від її використання; адресність – інформація має бути доведена до відповідального виконавця, при цьому слід дотримуватися конфіденційності.

Крім того, інформація, що міститься в управлінській звітності, повинна бути зрозумілою (доступною) наявним і потенційним користувачам, а також давати їм уявлення про суми, час і ризики, пов’язані з очікуваними результатами.

Література: 1. Стрибулевич Т. О. Управлінська звітність підприємств торгівлі :

проблеми та перспективи розвитку / Т. О. Стрибулевич, О. М. Кияшко // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. – 2011. – № 3(55). – С. 247-253.

2. Кулікова Н. Т. Формування управлінської звітності в системі бухгалтерського обліку промислових підприємств : автореф. дис. канд. екон. наук : 08.00.09 / Н. Т. Кулікова. – Житомир, 2015. – 21 с.

3. Король С. Я. Управлінська звітність : сутність і алгоритм

формування / С. Я. Король // Бізнес Інформ. – 2014. – №7. – С. 325–331.

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

ШЛЯХОМ ЗМІНИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОПЛАТИ ПРАЦІ

Геліна К. І., студент



Формування конкурентоздатного економічного середовища в

національній економіці не можливе без одночасного формування

конкурентоспроможності робочої сили та ефективних соціально-

трудових відносин, які напряму залежать від оплати праці.



303

В основу організації оплати праці на багатьох підприємствах

покладені такі основні принципи:

оплата праці залежно від кількості і якості праці;

диференціація заробітної плати залежно від кваліфікації

працівників і умов праці; забезпечення відповідних темпів зростання

продуктивності праці і темпів зростання середньої заробітної плати;

систематичне підвищення реальної заробітної плати з

урахуванням інфляції.

Організація заробітної плати включає:

встановлення тарифної системи; нормування праці;

визначення форм і систем оплати праці;

склад фонду оплати праці;

системи преміювання;

контрактна система;

система трудових договорів і державні нормативні акти [1].

Конкурентоспроможність підприємства, у свою чергу, залежить

від його витрат. Аби зменшити витрати на оплату праці необхідно

пристосовувати їх до ринкових відносин і впроваджувати нові

нетрадиційні підходи до побудови системи оплати праці. На даний

момент можна запропонувати певний набір напрямків.

Перша – «відсоткова» модель може передбачати отримання

працівником відсотка від реалізації товарів, наданих послуг чи

здійсненних робіт.

До переваг такої моделі відноситься наявність прямого

матеріального стимулювання співробітника у підвищенні

фінансового результату своєї діяльності, його націленість на освоєння

нових ринків і залучення нових клієнтів, реалізація принципу «хто

більше заробив, той більше одержав» і, що не менш важливо,

мінімізація ймовірності виникнення питань чому іншому

працівникові платять більше. Таку модель можна застосовувати для

працівників, які займаються збутом продукції або виробничого

персоналу.

Досить ефективними для наших підприємств будуть моделі

систем оплати праці Тейлора та Меррика [2].

Оплата праці за системою Тейлора передбачає застосування

диференційованої відрядної ставки, яка при невиконанні норм

складає 0,8 базової величини, при виконанні та перевиконанні

величина ставки коливається від 1,1–1,3 базового рівня оплати праці.



304

При застосуванні системи Меррика в оплаті праці персоналу

підприємства застосовуються наступні підходи: при виконанні

завдань до 60% працівнику загрожує звільнення; при виконанні

завдання на 61–83% працівник одержує базову ставку оплати праці;

виконання завдання від 81 до 100% ставка збільшується в 1,1 рази,

більше 100% виконання норми – 1,2 базової ставки [2].

Потрібно сказати, що система оплати праці на підприємстві

повинна бути сприйнятливою до змін зовнішнього і внутрішнього

середовища. Це дозволить підприємству сформувати

висококваліфікований і мотивований трудовий колектив і, як

наслідок, отримати конкурентні переваги.

Наведені системи оплати праці дозволять підприємству зберегти

мотивацію до інтенсивної роботи та значно зменшити витрати на

організацію оплати праці. Зменшення витрат підвищить ефективність

діяльності усього підприємства, а значить підвищить його

конкурентоспроможність.


1. Мних Є. В. Фінансовий аналіз : підручник / Є. В.Мних,

Н. С.Барабаш. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2014. – 536с.

2. Шуткіна І. С. Застосування сучасних систем оплати праці на

підприємствах України/ І. С. Шуткіна// Глобальні та національні

проблеми економіки. – 2015. – №5.

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ОРЕНДНИХ

(ЛІЗІНГОВИХ) ОПЕРАЦІЙ

Холондович А. В., магістр



У зв'язку з переходом до ринкових відносин угоди оренди в

нашій країні набувають все більшого поширення і водночас стають

подібними аналогічним операціям економічно розвинених країн

світу, особливо це стосується їх різноманітності. Однак, якщо в

правовому відношенні питання регулювання орендних угод

традиційного характеру (оренда будівель і споруд, прокат, оренда

транспортних засобів і т.д.) характеризуються певною послідовністю

і відпрацьованістю, то в частині бухгалтерського і податкового



305

супроводів подібних операцій існує досить багато суперечливих і

спірних моментів.

Бухгалтерські аспекти комплексу орендних відносин в сучасній

вітчизняній науковій літературі відображені недостатньо. Слід

зазначити, що в зв'язку з початком процесів гармонізації вітчизняної

системи бухгалтерського обліку та міжнародної облікової практики

певне висвітлення в науково-методичній літературі все ж отримала

проблема лізингових операцій. Можна відзначити праці таких

дослідників як Бутинець Ф. Ф., Глушков І. Є., Горемикін В. А.,

Дем’яненко М. Я., Кірейцев Г. Г., Кондраков Н. П., Ламикін І. А.,

Луб’яницький О. Г., Міщенко В. І., Панічев Н. А., Прилуцький Л. Н.,

Саблук П. Т., Слав’янська Н. Г., Осадчий Ю. І., Усенко Я. Б. та інші.

Разом з цим опинився практично забутим та недослідженим значний

пласт класичних орендних відносин, таких, наприклад, як прокат,

оренда транспортних засобів, оренда промислового підприємства як

майнового комплексу та т. ін.

Крім того, до теперішнього часу практично не розглянуті

можливості застосування дисконтних оцінок при визначенні

характеристик орендних договорів. Методика розрахунку величини

лізингового платежу, запропонована відповідними нормативними

документами [1-3], по-перше, досить жорстко прив'язана до величини

амортизаційних відрахувань лізингового майна, що не є абсолютно

коректним, і по-друге, абсолютно не враховує тимчасового аспекту,

тобто розподілу платежів у часі. У цій ситуації представляється

доцільним використання досить опрацьованих і отриманих визнання

підходів до оцінки майна у західних країнах та розрахунку величин

платежів з використанням техніки дисконтування і адаптації їх до

сучасних вітчизняних умов.

Істотне значення при організації бухгалтерського обліку, а також

для цілей оподаткування учасників орендної угоди, має методика

економічно обґрунтованого визначення величини орендних платежів

[1]. По-перше, у зазначеній методиці в деякому роді некоректно

обрана база для обчислення величини комісійної винагороди

лізингодавцю. Використовувана в якості неї величина залишкової

вартості (або середньорічна залишкова вартість) майна, в умовах

наданої Законом можливості вибору механізму амортизації є досить

умовним показником. По-друге, наведена методика при розрахунку

величини платежу не бере до уваги конкретний термін його



306

здійснення, тобто не враховує тимчасової цінності грошей. У той же

час очевидно, що платіж, здійснений авансом, є більш прийнятним

для лізингодавця, особливо в порівнянні з ситуацією, коли дата

сплати визначена, наприклад, в кінці періоду. Очевидна схожість

операцій кредитування і операцій фінансової оренди дозволяє

застосовувати при розрахунку платежів методи, використовувані в

теорії і практиці фінансового менеджменту ("складні" проценти,

дисконтні оцінки, ануїтети та т.д.). Крім того, необхідність

слідування даним підходам диктується ще й необхідною прив'язкою

платежу до конкретної дати, що в фінансових обчисленнях

описується за допомогою грошових потоків постнумерандо і

пренумерандо.


1. Методика розрахунку орендної плати за державне майно та

пропорції її розподілу : Постанова від 4 жовтня 1995 р. № 786

[Електронний ресурс] / Кабінет Міністрів України. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/786-95-n.

2. Про оренду державного та комунального майна : Закон

України від 10.04.1992 р. № 2269-ХІІ. [Електронний ресурс] /

Верховна Рада України. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2269-12.

3. Про фінансовий лізинг : Закон України від 16.12.97 р. №

723/97-ВР [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим

доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/723/97-вр.

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК У ЗАКЛАДАХ

РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА

Івасенко Ю.-У. Б., студентка



Бухгалтерський облік має свої специфічні прийоми, обумовлені

сутністю самого предмета облік, а також завданнями, які перед ним

постають [1].

Заклад ресторанного господарства – це організаційно-структурна

одиниця, яка здійснює виробничо-торговельну діяльність, виробляє

і/або доготовляє, продає і організовує споживання продукції власного



307

виробництва і закупних товарів, може організовувати дозвілля

споживачів.

Згідно з п. 1.3 Правил №219, ресторанне господарство – це вид

економічної діяльності суб'єктів господарської діяльності щодо

надання послуг відносно задоволення потреб споживачів у

харчуванні з організацією дозвілля або без нього [2].

Особливості обліку у закладах ресторанного господарства

зумовлені тим, що їх діяльність поєднує виробництво і торгівлю, а

також те, що надходження продуктів і товарів оприбутковують за

вагою необробленої сировини (брутто), а списання здійснюють за

обліковими даними випуску й реалізації готових страв, виробів,

напівфабрикатів.

Зміни в балансі під впливом господарських операцій потребують

свого відображення. Це досягається за допомогою системи рахунків і

подвійного запису на них [1]. Порядок організації бухгалтерського

обліку в закладах ресторанного господарства викладено в Метод-

рекомендаціях № 157.

Товари і сировину на виробництві обліковують матеріально

відповідальні особи: завідувач виробництва або бригада матеріально

відповідальних осіб. Сировину оприбутковують на підставі накладної

на відпуск товарів з комори, товарно-транспортної накладної та

інших документів. Оприбуткування здійснюють за кількістю і

вартістю. Облік сировини на виробництві ведеться матеріально

відповідальними особами у вартісному вираженні. Страви з кухні

відпускаються споживачам за умови наявності касових чеків,

жетонів, талонів-абонементів, що підтверджують оплату виробів.

Акт про реалізацію і відпуск виробів кухні складається

завідувачем виробництва і є додатком до звіту завідувача про рух

продуктів на кухні.

Виручка від реалізації товарів згідно з ПБО 15 "Дохід" є доходом

підприємства. Визнання доходу від реалізації товарів у закладах (на

підприємствах) громадського харчування відбувається під час їх

реалізації за готівку і за безготівковим розрахунком.

Для обліку доходу від реалізації використовують рахунок 70

"Доходи від реалізації", субрахунок 702 "Доходи від реалізації

товарів".

Суму наданих знижок покупцям після реалізації товарів, вартість

повернених покупцем товарів, які підлягають вирахуванню з доходу,



308

відображають за дебетом субрахунка 704 "Вирахування з доходу".

Фактичну вартість реалізованих товарів (без торгової націнки і ПДВ) відображають за дебетом рахунка 90 "Собівартість реалізації'". За кредитом цього рахунка відображають списання їх в порядку закриття оборотів на рахунок 79 "Фінансові результати".

Отже, для здійснення своєї діяльності, заклади ресторанного господарства, як і будь-які інші підприємства, повинні вести її облік. Проте тут він ускладнюється характером діяльності закладів харчування.

Виділяють два методи обліку: торговельний та виробничий. Бухгалтерський облік відповідно до торговельного методу ведеться аналогічно обліку на підприємствах торгівлі, а згідно з виробничим методом калькуляція собівартості готової продукції проводиться як на виробничих підприємствах. Останній метод базується на використанні стандартних методів та прийомів бухгалтерського обліку: веденні обліку запасів відповідно до П(С)БО 9 та витрат відповідно до П(С)БО 16.

Література: 1. Шаповалова А. П. Бухгалтерський облік: О.К.Л. /

А. П. Шаповалова. – К.: КНТЕУ, 2017. – 91 с. 2. Правила роботи закладів (підприємств) ресторанного

господарства, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24.07.2002 р. № 219.

3. Методичні рекомендації про впровадження національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку у сфері громадського харчування та побутових послуг, гармонізованих з міжнародними стандартами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 17.06.2003 р. № 157.

ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ ОБЛІКУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ

Калашнік А. С., магістр



Якісна та повна інформованість щодо наявності засобів праці та

здійснення постійного контролю за ефективним їх використанням

мають велике значення в процесі управління виробничою діяльністю

будь-якого підприємства, і такому положенню сприяє ефективно



309

побудований їх облік. За час ведення підприємствами України обліку

за Планом рахунків і національними стандартами вивчені їх переваги

і недоліки. Так, Задорожній З. до таких переваг відносить

зрозумілість вітчизняного обліку іноземним інвесторам, до недоліків

– значну трудомісткість трансформаційних процесів та

важкодоступність написання стандартів для пересічного бухгалтера

[1]. Досить дискусійним є визначення основних засобів П(С)БО 7.

За думкою В. Лановецького, прийняті нормативні акти не

охоплюють всі без винятку питання, які виникли під час

реформування обліку основних засобів та процесу їх зносу, у зв’язку

з чим неможливо чітко визначитися з груповою класифікацією у разі

їхньої переоцінки. Тому Білоусов А. зазначає, що новий порядок

бухгалтерського обліку основних засобів не передбачає поділу

основних засобів на виробничі і невиробничі і, відповідно, не містить

вимог про організацію окремого їх обліку. [2]

Петрик О. зазначає, що раціональна експлуатація основних

засобів чинить значний вплив на оптимізацію собівартості продукції,

а отже, і на обсяг загальних витрат виробництва та його

оподаткування, і ці обставини безпосередньо впливають на загальний

кінцевий фінансовий результат господарської діяльності [3].

Процес реформування економічних відносин в цілому і системи

бухгалтерського обліку, зокрема, надав можливість українським

підприємствам формувати власну амортизаційну політику. Нові

стандарти бухгалтерського обліку також надають можливість

реалізації різноманітних можливих підходів до методів

амортизаційних відрахувань задля забезпечення відтворення

основних засобів й ефективного управління витратами і, відповідно,

фінансовими результатами. В той самий час вважаємо, що на

сучасному етапі необхідно виділити такі основні напрями, що

повинні бути відображені у амортизаційній політиці держави:

підвищення норм списання основних засобів; розширення сфери

застосування норм прискореної амортизації; врахування впливу

інфляційних процесів; створення пільгових умов для найбільш

стратегічно важливих галузей економіки.

Одним з питань удосконалення обліку є проблема невирішеності

оцінки основних засобів, що головним чином складається з вибору

вартості, за якою вони вимірюються. Найбільше методично

розробленим та традиційно використовуваним методом оцінки в є



310

відображення основних засобів за їхньою первісною вартістю, що

складена з фактичних витрат їх придбання та на виробництво. Однак

в процесі оцінки основних засобів в умовах інфляції використання

первісної вартості становить загрозу негативних наслідків. Крім того,

потенціал основних засобів не є статичним, тому що при скороченні

терміну служби вони можуть стати морально застарілими.

Ми підтримуємо думку Н. Й. Радіонова, Л. М. Ременюк, які з

метою вдосконалення бухгалтерського обліку основних засобів

пропонують введення до Плану рахунків окремого рахунку з метою

відображення витрат на ремонт основних засобів субрахунків

капітального та поточного ремонту. Означеному рахунку слід бути

калькуляційним та активним, і з кредиту рахунку на витрати звітного

періоду необхідно списувати витрати закінчених ремонтів, отже,

залишок на рахунку становитимуть суми по незавершеним

капітальним та поточним ремонтам, в той самий час по дебету

відобразяться всі витрати на ремонт основних засобів.

Отже, існує багато проблемних питань в оцінюванні основних

засобів, які потребують вирішення, оскільки чинна в Україні

нормативно-законодавча база не дає повною мірою реалізувати всі

пріоритети оцінки основних засобів.


1. Задорожній З. К. Проблеми обліку основних засобів і

капітальних інвестицій / З. К. Задорожній // Бухгалтерський обік і

аудит. – 2002. – № 7 – С. 18-22.

2. Білоусов А. Особливості обліку невиробничих основних

засобів відповідно до національних стандартів / А. Білоусов //

Бухгалтерський облік і аудит. – 2009. – № 3. – С. 29-32.

3. Петрик О. Методологічні аспекти аудиту основних засобів

підприємств / О. Петрик // Бухгалтерський обік і аудит. – 2011. – № 3.

– С. 33.



311

ФІНАНСОВИЙ СТАН ЯК

ІНСТРУМЕНТ ПІДВИЩЕННЯ


Христофор А. В., магістр



На успішний розвиток підприємства впливають два основні

чинники: фінансовий стан підприємства та його

конкурентоспроможність. Проте, саме фінансовий стан має

найбільший вплив, оскільки він показує ступінь надійності

підприємства та його ділову активність. Тим самим, він стає

рушійним важелем у визначені конкурентоспроможності

підприємства та його можливості до співробітництва, що є певним

підтвердженням того, що підприємство може реалізовувати свій

потенціал повністю і приносити максимальні економічні вигоди як

для підприємства, так і для інших учасників, які мають відношення

до нього. Саме тому дана тема є досить актуальною в даний час.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його

виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності.

Таким чином, пошук резервів, які можуть бути використані для

покращення фінансового стану підприємства, може проводитися

шляхом ґрунтовної оцінки всіх складових його діяльності [1, с. 186].

Проблемам пошуку шляхів покращення фінансового стану

підприємств присвячено багато робіт вітчизняних та закордонних

учених, серед яких треба виділити праці Л. О. Кириченко, I. О.

Бланка, Т. А. Обущак, Г. В. Савицька, О. О. Терещенко, І. С. Ладунка

та інших. Більшість цих науковців виділяють такі основні напрямки в

діяльності підприємства, на які слід звернути увагу для покращення

фінансового стану – удосконалення управління активами,

інвестиціями, капіталом, собівартістю. Тому необхідно розглянути

кожен з цих напрямів більше детально.

В управлінні активами, в першу чергу, велику увагу приділяють

ліквідності активів. Недостатня кількість високоліквідних коштів

призводить до того, що підприємства не можуть розрахуватися з

контрагентами, тобто втрачають платоспроможність. Це означає, що

лише збільшення коефіцієнту абсолютної ліквідності дасть

підприємству змогу брати в банках довгострокові позики для того,

щоб фінансувати поточну діяльність. Окрім цього збільшення



312

грошових коштів можливе й за інших умов, наприклад за рахунок

реалізації виробничих і невиробничих фондів, здачі їх в оренду.

В процесі інвестиційної діяльності підприємства для покращення

фінансового стану підприємства найбільш ефективним буде

здійснення реінвестицій, під якими розуміють повторне вкладання

коштів, одержаних у формі доходу. Для забезпечення

конкурентоспроможності продукції та її доходності реінвестиції

доцільно направляти на заміну фізично і морально зношених основних

засобів, модернізацію технологічного устаткування [2, с. 209].

Покращенню фінансового стану підприємств сприятиме пошук

оптимального співвідношення власного і позикового капіталу, що

забезпечує рентабельність власного капіталу. Основним завдання

будь-якого підприємства, яке прагне покращити свій фінансовий стан

є нагромадження власного капіталу. Це може здійснюватися за

рахунок збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості

або збільшення номінальної вартості акцій.

Також одним з важливих етапів покращення фінансового стану

підприємств є зниження собівартості продукції. Зменшення

собівартості призводить до зменшення ціни продукції, що робить її

більш привабливою для покупців і відповідно більш

конкурентоспроможною на ринку. Але знижуючи собівартість,

важливо не зашкодити при цьому якості товару. Тому слід

впроваджувати економні технології виробництва та знижувати норми

витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції.

Таким чином, фінансовий стан є інструментом покращення

конкурентоспроможності підприємства. Оскільки поліпшення

фінансового стану охоплює різноманітні напрями господарської

діяльності підприємства і направлено на удосконалення управління

активами, інвестиціями, капіталом та собівартістю.


1. Ладунка І. С. Шляхи покращення фінансового стану

підприємств в сучасних економічних умовах / І. С. Ладунка,

Є. А. Кучеренко // Економіка та суспільство. – 2016. – № 5. – 466 с.

2. Шаблиста Л. М. Проблемні питання фінансів підприємств

реального сектора економіки у трансформаційний період /

Л. М. Шаблиста // Тенденції управління фінансовими та

інноваційними процесами в умовах ринкових перетворень: Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції. – Вінниця: ВНТУ,

2012. – 410 с.



313

АНАЛІЗ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

«ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ»

Клименко О. Г., студентка

Науковий керівник: Ачкасова Л. М., к.е.н., доцент


Важливим напрямом формування конкурентоспроможності

підприємства є управління фінансами. Збільшення ефективності

цього процесу можливе лише при плануванні всіх фінансових

потоків, процесів і відносин підприємства.

Сутність фінансового планування трактується вченими по-

різному. Немає чіткого визначення понять «фінансове планування»,

«фінансовий план підприємства», «бюджетування» на мікрорівні,

змісту фінансових планів в залежності від організаційно-правової

форми та розміру підприємства. Розглянемо більш детально

тлумачення сутності фінансового планування.

Так, наприклад Р. А. Слав'юк під фінансовим плануванням

розуміє розрахунок обсягів фінансових ресурсів. Однак слід

зазначити, що під фінансовим плануванням на підприємстві слід

розуміти, перш за все, процес розробки видів різних фінансових

планів як за термінами, змістом, так і за завданнями, що вирішуються

в процесі виконання цих планів.

Г. О. Партін і А. Г. Завгородній стверджують, що фінансове

планування – це розробка системи фінансових планів за окремими

напрямами фінансової діяльності підприємства, які забезпечують

реалізацію його фінансової стратегії в плановому періоді. Дане

визначення стосується поточного або оперативного фінансового

планування, оскільки покликане забезпечити реалізацію фінансової

стратегії, що здійснюється в поточному періоді. Причому

незрозуміло, чому фінансове планування має охоплювати лише

окремі напрямки фінансової діяльності, а не всю звичайну діяльність,

яка включає крім фінансової також операційну та інвестиційну.

Такі вчені, як А. М. Ковальова, М. Г. Лапуста, Л. Г. Скамай

вважають, що фінансове планування також є процесом розробки

системи фінансових планів і планових (нормативних) показників по

забезпеченню розвитку підприємницької діяльності фірми

необхідними фінансовими ресурсами в майбутньому періоді. Таке

розуміння процесу фінансового планування більше підкреслює

стратегічне фінансове планування, яке є однією з його складових.



314

Окремі автори найбільш вагомим аспектом фінансового

планування визнають управлінський аспект. Так з позиції

В. М. Гриньової і В. О. Коюди, фінансове планування – це складова

управління фінансовими ресурсами, процес оцінки потреб в коштах

для забезпечення поточного виробництва і подальшого виробничого і

соціального розвитку, а також визначення (встановлення) джерела

покриття цих потреб. Це дійсно так, але в процесі фінансового

планування розробляють не тільки різні види фінансових планів, але і

на різні періоди і для неоднакових за розміром і формою

господарювання підприємств.

За визначенням таких авторів, як О. М. Бандурка, М. Я. Коробов

та інші, фінансове планування на рівні суб'єктів господарювання – це

процес планування надходжень і використання фінансових ресурсів,

встановлення оптимальних співвідношень у розподілі доходів

підприємств. У наведеному визначенні окреслені дії підприємства

щодо залучення та ефективного використання фінансових ресурсів.

В. П. Савчук зазначає, що фінансове планування - це управління

процесом виникнення, розподілу, перерозподілу і використання

фінансових ресурсів на підприємстві, яке реалізується в

деталізованих фінансових планах.

У трактуванні І. Е. Моісеєнко і Г. О. Крамаренко фінансове

планування – це планування всіх доходів і напрямків витрачання

грошових коштів підприємства забезпечують його розвиток. У цьому

визначенні фінансового планування акцент зроблений на

забезпеченні розвитку підприємства, тобто на більш тривалому за

часом періоді складання фінансового плану, а не на забезпеченні його

поточної діяльності.

Спираючись на все розглянуті вище визначення фінансового

планування можна уточнити, що фінансове планування – це процес

розробки системи різних за змістом і термінами дії фінансових

планів, що визначає обсяг фінансових ресурсів за джерелами

формування і напрямками їх цільового використання в залежності від

розміру підприємства, форми господарювання, форми власності і

поставлених цілей. Відмінною особливістю є те, що в даному

визначенні підкреслено процес розробки різних видів фінансових

планів як за термінами, змістом, так і за завданнями, що вирішуються

в процесі виконання цих планів для неоднакових за розміром і

формою господарювання підприємств. окреслені дії підприємства

щодо залучення та ефективного використання фінансових ресурсів.



315

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ВНУТРІШНЬОГО АУДИТУ ВИТРАТ СУБ’ЄКТІВ

ГОСПОДАРЮВАННЯ

Копотієнко Т. Ю., к.е.н., стар. викладач

Нежива М. О., к.е.н., асистент


Проведення внутрішнього аудиту витрат суб’єктів

господарювання є важливим інструментом забезпечення

транспарентності бізнесу для власників. Основою інформаційної бази

внутрішнього аудиту витрат суб’єктів господарювання є обліково-

аналітичне забезпечення даного процесу. Шляхом його формування

визначаються нормативні та фактичні дані параметрів витрат

суб’єктів господарювання, необхідні для проведення контролю.

Дослідження економічної літератури щодо представлення

змістової характеристики поняття «обліково-аналітичне

забезпечення» надало можливість здійснити теоретичне узагальнення

про те, що під даним терміном більшість вчених розуміють облікову

й аналітичну інформацію, яка створюється шляхом застосування

методів, процедур, методичних прийомів обліку та аналізу,

обумовлює формування інформаційних потоків, характеризується

комплексністю та системністю утворення і спрямовується на

забезпечення потреб користувачів. Таким чином, основу обліково-

аналітичного забезпечення формує обліково-аналітична інформація.

Разом з тим, вважаємо, що поняття «обліково-аналітичного

забезпечення» є ширшим від «обліково-аналітичної інформації»,

оскільки включає також сукупність умов та засобів, необхідних для

формування даних. Його зміст слідує із тлумачення терміну

«забезпечення» як створення відповідних умов для здійснення чогось.

Облік є невід’ємним компонентом інформаційної системи будь-

якого суб’єкта господарської діяльності. Базисом облікової

інформації є дані бухгалтерського обліку, здійснення якого

відповідно до вимог законодавства є обов’язковим для усіх

юридичних осіб, в т.ч. для окремих суб’єктів господарювання - у

спрощеній формі. Метою ведення бухгалтерського обліку і складання

фінансової звітності є забезпечення користувачів повною, точною,

достовірною та об’єктивною інформацією про фінансовий стан,

результати діяльності та рух грошових коштів суб’єкта

господарювання для прийняття рішень. При чому, фінансова звітність



316

повною мірою ґрунтується на даних фінансового обліку.

Окрім фінансової та податкової звітності суб’єктами

господарювання також формується статистична звітність. Подавати

звіти про відповідні показники діяльності суб’єктів господарювання

до державних статистичних та податкових органів зобов’язують

вимоги нормативних актів, тому у складі компонентів обліково-

аналітичного забезпечення внутрішнього аудиту витрат податкову та

статистичну звітності потрібно передбачити. До переліку завдань

внутрішнього аудитора має входити перевірка достовірності даних

статистичних та податкових звітів, правильність їх заповнення і

своєчасність подання у відповідні структури.

За ініціативи органів управління суб’єктів господарювання окрім

бухгалтерського (фінансового) обліку може запроваджуватися також

управлінський облік. Здійснення управлінського обліку є

обґрунтованим у тому випадку, якщо інформації бухгалтерського

обліку та фінансової звітності недостатньо для прийняття

раціональних управлінських рішень.

Окрім облікових джерел, обліково-аналітичне забезпечення

формують і дані аналізу. Вважаємо, що аналітичну складову

обліково-аналітичного забезпечення внутрішнього аудиту витрат

доцільно розглядати у двох аспектах:

облікова інформація, опрацьована з використанням методів

економічного аналізу, прикладом чого є створення аналітичних

таблиць. Такий вид даних може формуватися як бухгалтером, так і

аналітиком чи аудитором;

комплекс аналітичних процедур, який виконується

внутрішнім аудитором для забезпечення впевненості у надійності

доказів.

Аналітичні процедури є невід’ємною складовою аудиторських

процедур, використання яких дозволяє формувати якісно нову

інформацію. Згідно з МСА 520 «Аналітичні процедури» цей термін

означає оцінювання фінансових даних, зроблене шляхом виявлення

імовірних зв’язків між фінансовими та нефінансовими даними,

включаючи інтерпретацію встановлених відхилень та взаємозв’язків,

що не корелюються з відповідними даними або є відмінними від

очікуваних значень. Аналітичні процедури, особливо автоматизовані

сучасним програмним забезпеченням, дозволяють не тільки отримати

значну частину необхідної внутрішньому аудитору інформації для

формування його компетентної думки, а й підвищити якість аудиту.



317

ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ ЯК ШЛЯХ ДО ПІДВИЩЕННЯ

ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Королік М. О., студентка

Науковий керівник: Камінський С. І., к.е.н., стар. викладач

Київський торговельно-економічний університет

Розвиток ринкових відносин в Україні зумовлює необхідність

ефективної діяльності підприємств. Тому підприємствам для того,

щоб нормально функціонувати, необхідно правильно організувати

діяльність та сформувати виробничу потужність. Оскільки досвід

інших практик ведення бізнесу показує неповне використання

потужностей підприємств.

Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю

провідних цехів, потужність провідних цехів за потужністю

виробничих дільниць, потужність виробничих дільниць за потужністю

провідного обладнання.[1, с. 118]

Для розрахунку виробничої потужності на підприємстві необхідно

мати такі дані [2, c. 210]:

1) плановий фонд робочого часу одиниці обладнання;

2) кількість одиниць обладнання;

3) продуктивність обладнання;

4) трудомісткість виробничої програми;

5) досягнутий коефіцієнт виконання норми виробітку.

Розрахунок цієї величини посядає провідне місце у виявленні та

оцінці резервів виробництва.

У світовому економічному аналізі найбільшу увагу методиці

розрахунку й оцінці виробничих потужностей приділяють Євростат і

Статистична комісія ООН.

Статистична комісія ООН, розглянувши методи оцінки

виробничих потужностей різних країн, виділила чотири [3, с. 5-6]:

1. За типом і видом використовуваного устаткування – не

набув поширення у зв’язку із незіставністю технічних параметрів

обладнання в різних галузях та неможливістю ґрунтовного його

вивчення у кожній окремій країні. Такий метод оцінки прийнятий

лише в окремих галузях, де застосовується однотипне обладнання;

2. Оцінка виробничих потужностей за величиною

виробничих площ – метод не застосовують через відсутність

однакових організаційно-технічних умов у різних підприємствах.



318

Оскільки навіть теоретично на одних і тих самих виробничих площах

можуть бути провадженні технології зрізними рівнями інтенсивності,

механізації й автоматизації;

3. Метод оцінки виробничої потужності за повною вартістю

основних виробничих засобів – має недоліки через неможливість

одержати пряму оцінку вартості цих засобів, які належать до різних

продуктів. Однакові основні засоби можуть мати різну первісну

вартість при різному формуванні цін на них. Дослідники

Статистичної комісії ООН стверджують,що встановити залежність

між виробничою потужністю і вартістю основних виробничих засобів

ні теоретично ні практично неможливо. Можна тільки передбачити,

що при підвищенні вартості основних виробничих засобів зростає

виробнича потужність підприємства. Розрахунок її в цілому для

промисловості не матиме практичного значення. Сенс є лише в

побудові залежностей у межах окремих галузей;

4. Визначення виробничої потужності як максимального

обсягу продукції, яку підприємство може виготовити без зміни

величини основних виробничих засобів. Однак та ж таки Статистична

комісія ООН наголошує на необ’єктивності даного методу через

вплив людського фактора.

Методи розрахунку виробничої потужності , які

використовуються в країнах Європи та США, суттєво відрізняються

від методів в Україні. А це не дає можливості зіставляти показники.

Такі порівняння є досить умовними й можуть мати лише якісний

зміст без кількісного наповнення [4, с. 116].

Для того щоб підвищити ефективність використання виробничих

потужностей підприємства, можна використати [5, с. 19]:

1) підвищення інтенсивності використання виробничих

потужностей;

2) підвищення екстенсивності їхнього навантаження.

Але потрібно знати, що екстенсивне завантаження машин і

устаткування можна підвищувати до певного рівня, обмеженого

календарним фондом часу, а можливості підвищення інтенсивного

навантаження устаткування, його продуктивності практично не є

такими вичерпними. Також, здійснення заходів екстенсивного

напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення

рівня інтенсивного використання виробничого апарату пов'язане зі

значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко



319

відшкодовуються за рахунок одержуваного додаткового

економічного ефекту.

Більш інтенсивне використання виробничих потужностей та

основних фондів досягається перш за все за рахунок технічного

удосконалювання останніх. Інтенсивність використання виробничих

потужностей та основних фондів можна підвищити [6, с. 320]:

- шляхом удосконалювання технологічних процесів;

- організації безперервно-потокового виробництва на базі

оптимальної концентрації виробництва однорідної продукції;

- вибору сировини, підготовки до виробництва відповідно до

вимог заданої технології і якості продукції, що випускається;

- ліквідації штурмівщини і забезпечення рівномірної,

ритмічної роботи підприємств, цехів і виробничих ділянок,

проведення ряду інших заходів, що дозволяють підвищити швидкість

обробки предметів праці й забезпечити збільшення виробництва

продукції в одиницю часу.

Екстенсивне підвищення виробничого потенціалу підприємства

припускає, що, з одного боку, буде збільшено час роботи діючого

устаткування в календарний період, а з іншого – підвищення питомої

ваги діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на

підприємстві [6, с.320].

Основними напрямками збільшення часу роботи обладнання є [7,

с. 47]:

1) скорочення та ліквідація внутрішньо-змінних простоїв

обладнання шляхом: підвищення якості ремонтного обслуговування

обладнання, своєчасного забезпечення основного виробництва

сировиною, матеріалами, паливом, напівфабрикатами, забезпечення

виробництва робочою силою;

2) скорочення цілоденних простоїв обладнання, підвищення

коефіцієнта змінності його роботи.

Отже, застосування системи показників для проведення

аналітичної оцінки використання виробничих потужностей діючих

підприємств дає змогу отримати інформацію, на основі якої можна

провести комплексний аналіз використання виробничої потужності

підприємства і його підрозділів, встановити черговість проведення

заходів щодо поліпшення використання виробничої потужності та

розробити ефективні шляхи реалізації резервів виробничої

потужності.



320


1. Мазур І. М. Регулювання виробничої потужності

підприємства в системі управління ефективністю виробництва //

І. М. Мазур. /Економіка: проблеми теорії та практики: Збірник

накових праць: В 5 т.– Дніпропетровськ.– Вип. 207. – Т. 1. – 2005. –

№207. – С. 114–123.

2. Березін О. В. Економіка підприємства // О. В. Березін,

Л. М. Березіна, Н. В. Бутенко. – К. : Знання, 2009. – 390 с.

3. Швець И. Б. Статистические методы учета и анализа

сводных показателей производственной мощности на

промышленных предприятиях // И. Б. Швець / — Донецк: ИЭП НАН

Украины, 1999. – 40 с.

4. Красільнікова К. Є. Ефективність використання виробних

потужностей // К. Є. Красільнікова / Економіка АПК. – 2014. – №10.

5. Полозова Т. В. Економічне обгрунтування ефективного

використання виробничої потужності підприємства // Т. В. Полозова /

Науковий вісник. – 2009. – № 17. – С. 17-23.

6. Романенко М. А. Ефективність використання основних

виробничих фондів та розробка пропозицій щодо її поліпшення /

М. А. Романенко // Держава і регіони. – 2007. – № 3. – С. 318-321.

7. Хібовська Ю. П. Шляхи покращення системи управління

виробничими потужностями // Ю. П. Хібовська, О. О. Недбалюк /

Економіка. Маркетинг і менеджмент – № 5. – 2008. – С.45-49.

ОБЛІКОВА ПОЛІТИКА БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ

Кульбабчук Р. В., студентка



Головною метою розвитку економіки України є створення такої

банківської системи, яка б задовольняла вимоги клієнтів, інвесторів, а

також булла надійною та стійкою в умовах політичних та

економічних криз.

Питання розробки та реалізації облікової політики знайшли своє

відображення в працях низки вітчизняних науковців та практиків,

зокрема, М. Т. Білухи, А. А. Бойчук, Ф. Ф. Бутинця, А. М. Герасимовича,

З. В. Гуцайлюка.



321

В Положенні Національного Банку України про організацію

бухгалтерського обліку та звітності в банках України облікова

політика банку – сукупність визначених у межах чинного

законодавства принципів, методів і процедур, які використовує банк

для ведення бухгалтерського обліку, складання і подання фінансової

звітності [1].

Облікова політика відображає особливості організації та ведення

бухгалтерського обліку конкретної установи банку та є основою для

складання фінансової звітності установи. Цілями облікової політики є

повне та своєчасне відображення операцій банку за рахунками

бухгалтерського обліку, складання та подання звітності, організація

операційної діяльності, документування та документообігу.

Облікова політика банку базується на основних принципах

бухгалтерського обліку, вона має містити принципи обліку статей

звітності, методи оцінки окремих статей звітності та факти, що

стосуються змін в обліковій політиці [2].

Обов’язково мають бути розроблені та затверджені основні

складові облікової політики банку:

характеристика аналітичних рахунків внутрішнього плану

рахунків;

додаткові регістри аналітичного обліку та форми первинних

документів, на підставі яких здійснюються операції (крім тих, що

визначені в загальному порядку), включаючи форми документів для

внутрішньої бухгалтерської звітності;

правила документообігу та технології обробки облікової

інформації;

перелік визначених прав працівників банку на підписування

документів;

перелік операцій, що вимагають додаткового контролю;

порядок проведення інвентаризації і методи оцінювання

активів та зобов'язань;

порядок фінансування структурних підрозділів банку;

порядок застосування в обліку принципу нарахування доходів

та витрат (включаючи порядок амортизації активів банку, створення

та використання резервів);

політика банку щодо роботи з цінними паперами (як

придбаними, так і емітованими);

процедури вивірки та контролю (операцій, звітності тощо);



322

порядок реєстрації договорів.

Будь-які зміни в обліковій політиці, що суттєво впливають на

показники звітного або майбутніх періодів, повинні бути описані із

зазначенням їх причин і змін у відповідних статтях. Зміни положень

облікової політики на наступний рік та причини цих змін мають бути

відображені у пояснювальній записці до річного звіту банку [3].

Отже,дослідження сутності облікової політики банку дає

підстави стверджувати, що сьогодні облікова політика є важливим

складовим елементом облікової системи банку як в методологічному,

так і в організаційному аспекті Сьогодні облікова політика є

значимою складовою системи управління банку, що підпорядкована

цілям його діяльності.


1. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність : Закон

України вiд 16.07.1999 № 996-XIV – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http: // zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=996-14

2. Положення про організацію бухгалтерського обліку та

звітності в банках України : Постанова Правління НБУ від 30.12.1998

р. № 566 – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //

zakon.rada.gov.ua

3. Бойчук А. А. Актуальні проблеми облікової політики

підприємств / А. А. Бойчук, В. О. Бойчук // Сталий розвиток

економіки: Всеукраїнський науково-виробничий журнал. – 2010. –

№ 3. – С. 189-192

КОНТРОЛІНГ ЯК ФАКТОР КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВА ТОРГІВЛІ

Купрієнко А. В., аспірант


Київський національний торговельно-економічний университет

Сучасний етап розвитку сфери торгівлі в Україні

характеризується тим, що в цій області господарської діяльності

суттєво зросла конкуренція. При цьому в конкурентній боротьбі на

ринку вітчизняної торгівлі спостерігається все більше зарубіжних

учасників. Україна за роки незалежності уклала 16 угод про вільну

торгівлю, які покривають 45 країн. У сучасних умовах



323

конкурентоспроможність стає ключовим питанням у економічній і

технологічній політиці Європейського Союзу і його членів, США та

Канади. Найбільш широка зона вільної торгівлі (ЗВТ) була укладена

Україною і Європейським Союзом [3].

Динамізм і складність тенденцій макроекономічного розвитку,

глобалізація ринків, загострення конкурентної боротьби спонукають

до трансформацій концепцій управління торгівельним

підприємством, суттєво змінюють цілі, цінності, критерії, системи і

методи управління. За цих умов посилюється конкурентна боротьба

підприємств за капітал інвесторів та акціонерів, що обумовлює

актуальність запровадження прогресивних інструментів

конкурентоспроможності на підприємствах торгівлі. Таким дієвим

інструментом стає контролінг. В умовах дефіциту інвестиційних

коштів в економіці, контролінг може створити підґрунтя для

забезпечення інвестиційної привабливості вітчизняних торговельних


В академічній спільноті України відсутня одностайна думка щодо

змісту і значення контролінгу в управлінні торговельним

підприємством. Науковці виділяють шість основних концепцій щодо

функціонального визначення, інституціонального оформлення та

інструментальної «озброєності» контролінгу. Можна зробити

висновок, що контролінг знаходиться у постійному розвитку і

безперервному зв’язку як із обліком так одночасно із управлінням

підприємством [1, с. 67].

Контролiнг – це один з найновіших напрямів інформаційно-

економічного розвитку підприємства. У сучасних умовах

господарювання інтерес до нього проявляється у все більшій мірі, що

зумовлено появою значної кількості перекладених видань з питань

обліку, фінансів, ціноутворення тощо. Основним завданням

контролінгу є покращення управлінської діяльності, спрямованої на

збільшення вартості капіталута зменшення ризиків функціонування

підприємства [2, с. 23].

Слід відзначити вагомий внесок вітчизняних та зарубіжних

науковців у вирішенні питань розвитку й удосконалення

управлінської діяльності та контролінгу підприємства, таких як

Д. Хан, Р. Манн, Й. Вебер, Н. Данілочкіна, Л. Лігоненко, М. Тарасюк,

О. Терещенко та ін.

Беручи до уваги дослідження, проведені вищевказаними



324

вченими, та, зважаючи на поточні умови ведення господарської

діяльності в Україні, необхідно позначити ряд питань, які потребують

більш глибокого та ґрунтовного вивчення. На сьогодні тема

дослідження та розвитку контролінгу як фактора

конкурентоспроможності на підприємствах України достатньо не

вивчена та не охоплена вітчизняними науковими працями. На жаль,

за сучасних умов контролінг дуже рідко впроваджується в структуру

управління вітчизняних підприємств. Представники великого бізнесу

вже почали впроваджувати елементи даної системи управління, проте

це призводить до значних витрат, адже необхідно створити цілу

службу контролінгу і зазвичай звертаються до закордонних

спеціалістів у даній сфері. Це ризиковано, оскільки необхідно

враховувати ще й українську специфіку ведення бізнесу.


1. Лігоненко Л. О. Контролінг у торгівлі: монографія /

Л. О. Лігоненко, О. А. Вержбицький. – К.: КНТЕУ, 2013. – 268 с.

2. Терещенко О. О. Фінансовий контролінг: навч. посіб./

О. О. Терещенко, Н. Д. Бабяк. – К.: КНЕУ, 2013. – 407 с.

3. Міністерство Закордонних справ України: Електронний ресурс.

– Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/

sr/tsrtp/tsrtp_u/tsrt_u_0617.htm.

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ Кузнецова С. О., к.е.н., доцент


Бондаренко І. О., викладач вищої категорії, викладач-методист

Доценко О. М., викладач першої категорії

Харківський державний автотранспортний коледж

У сфері бухгалтерського обліку країн ЄС, США та України

протягом останніх 25 років відбуваються суттєві зміни. Глобальна

перебудова економіки України дає можливість застосування нового

інструментарію у вирішенні обліково-аналітичних завдань, що

дозволить частково вирішити проблеми насамперед малого і

середнього бізнесу. Світові тенденції розвитку наукових досліджень у

сфері бухгалтерського обліку свідчать про перехід до прозорого



325

подання всім групам користувачів облікового продукту і тим самим

покращення інформаційного середовища прийняття управлінських

рішень.

Верховна Рада України 5 жовтня 2017 року прийняла закон «Про

внесення змін до Закону України «Про бухгалтерський облік та

фінансову звітність в Україні» (щодо удосконалення деяких

положень)». Документ набирає чинності 01 січня 2018 року.Зміни

викликані необхідністю приведення норм Закону України «Про

бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» у

відповідність із законодавством Європейського Союзу, зокрема із

положеннями Директиви № 2013/34/ЄС.

Так, для складання, подання та оприлюднення фінансової

звітності та консолідованої фінансової звітності встановлено критерії

класифікації підприємств. Підприємства можуть відноситися до

мікропідприємств, малих, середніх або великих. Критеріями для

визначення належності підприємства до тієї чи іншої категорії є

балансова вартість активів, чистий дохід від реалізації та середня

кількість працівників. Ця класифікація відрізняється від передбаченої

Господарським кодексом України, який буде змінено згідно з

прикінцевими та перехідними положеннями цього закону.

Законом запроваджується нове поняття «підприємства, що

становлять суспільний інтерес». Підприємства, що становлять

суспільний інтерес, – це підприємства емітенти цінних паперів, цінні

папери яких допущені до біржових торгів; банки, страхові компанії,

недержавні пенсійні фонди, інші фінансові установи (крім інших

фінансових установ та недержавних пенсійних фондів, що належать

до мікропідприємств та малих підприємств) та підприємства, які

відповідно до цього Закону, належать до великих підприємств.

Закон зобов’язує такі підприємства утворити бухгалтерську

службу на чолі з головним бухгалтером, до складу якої входить не

менше двох осіб. Крім того, головним бухгалтером підприємства, що

становить суспільний інтерес, може бути призначена особа, яка має

повну вищу економічну освіту, стаж роботи у сфері фінансів,

бухгалтерського обліку та оподаткування не менше трьох років, не

має непогашеної або не знятої судимості за вчинення злочину проти

власності та у сфері господарської діяльності.

Фінансова звітність та консолідована фінансова звітність за

міжнародними стандартами складатиметься на підставі таксономії



326

фінансової звітності за міжнародними стандартами. Таксономія

фінансової звітності – це склад статей і показників фінансової

звітності та її елементів, які підлягають розкриттю. Першим звітним

періодом, за який підприємства будуть подавати фінансову звітність

на підставі таксономії за міжнародними стандартами в електронній

формі, є 2019 рік.

Закон також запроваджує довгоочікувану зміну щодо

оприлюднення інформації: вилучено вимогу про публікацію річної

фінансової звітності. Починаючи з 1 січня 2018 року оприлюднення

річної фінансової звітності разом з аудиторським висновком повинно

відбуватися на власній веб-сторінці (у повному обсязі) та іншими

шляхами, визначеними законодавством.

Закон безпосередньо встановлює, що фінансова звітність

підприємств не становить комерційної таємниці, не є конфіденційною

інформацією та не належить до інформації з обмеженим доступом.

Підприємства будуть зобов’язані надати копію фінансової звітності за

запитом юридичних та фізичних осіб у порядку, передбаченому

Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Прийнятий Закон забезпечить удосконалення законодавчих засад

ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності

відповідно до положень європейського законодавства, а також

підвищення рівня прозорості та співставності показників фінансової

звітності вітчизняних компаній, що сприятиме покращанню

інвестиційного клімату в Україні.

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБЛІКУ

ДОХОДІВ ПІДПРИЄМСТВА

Логвіненко К. В., магістр

Науковий керівник: Клімович І. М.,стар. викладач


Дохід являє собою один з головних узагальнюючих показників

фінансово-господарської діяльності підприємства. Будь-яке

підприємство, починаючи процес виробництва або приймаючи

рішення щодо його розширення, має бути впевнене в його

прибутковості. Тільки завдяки одержанню прибутку воно

розвиватиметься. Вся перспективна і поточна діяльність



327

підприємства спрямована на отримання доходу для забезпечення

свого існуючого стану чи подальшого розвитку. Тому доходи є

основною фінансовою базою розвитку підприємства в цілому.

Обліково-аналітичне забезпечення системи обліку доходів,

відображення їх у звітності, своєчасності та достовірності

відображення інформації про фактори, що впливають на розміри

доходу та напрямки його використання, призводить до одержання

максимального прибутку. На сьогодні, дана проблематика

залишається важливою і актуальною з погляду як теорії, так і

практичної діяльності.

Дослідженням питань проблематики обліково-аналітичного

забезпечення обліку доходів присвячені праці багатьох провідних

вітчизняних та зарубіжних вчених-економістів: І. М. Алієв,

А. М. Бортник, Ф. Ф. Бутинець, А. М. Герасимович, Б. Т. Жарилгасова,

М. Д. Заводчиков, З. В. Задорожний, Т. Мен, Ф. Кене та ін.

Проте, незважаючи на значний науковий доробок вчених-

економістів з даної теми, ряд важливих проблем щодо організації

обліку доходів потребують подальших досліджень, глибокого

вивчення і формування нових підходів та напрямів удосконалення.

Основними функціями управління доходами є правильно

організований їх облік, аналіз та контроль.

На рис. 1 наведено схему інформаційного забезпечення обліку

доходів підприємства.

Рисунок 1 – Інформаційне забезпечення обліку доходів

Підприємства для узагальнення інформації бухгалтерського

обліку про доходи використовують рахунки класу 7 «Доходи і

результати діяльності» [1, с. 210].

Інформаційне забезпечення обліку доходів

Первинні документи Синтетичні рахунки

70 71 72 73 74

Аналітичні рахунки

Внутрішня звітність

Аналіз та контроль доходів

Управління доходами



328

Рисунок 2 – «Облікове забезпечення доходів»

Таким чином, дохід – одна з основних форм накопичення

фінансових ресурсів у вигляді грошових коштів. Облік доходів є

однією з найважливіших ділянок обліково-аналітичних дій, оскільки

саме їх ефективне співвідношення визначає життєздатність

підприємства, виявляються резерви підвищення ефективності

виробництва, оцінюється економічний стан діяльності і перспективи

подальшого її розвитку.


1. Білик М. Д. Обліково-аналітичне забезпечення управління

фінансовими результатами діяльності підприємств / М. Д. Білик //

Бізнес Інформ. – 2015. –№4. – С. 205–213.

2. Журнал «Дебет-Кредит» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.dtkt.com.ua/.

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОГО ОБЛІКУ В

КОМЕРЦІЙНИХ БАНКАХ Малік К. Р., студентка



Під час ведення обліку в банках виникає багато невирішених

проблем. Розвиток банківської системи сьогодні в Україні спричинив

загострення конкуренції між комерційними банками за ресурси та

ефективні напрями їх розміщення. Банківська діяльність поєднує

різносторонні напрями, які забезпечують у кінцевому результаті її

ефективність; в умовах нестабільності фінансових ринків виникають

додаткові чинники ризику функціонування установи.

Облікове забезпечення обліку

доходів 70 «Доходи від реалізації»

72 «Дохід від участі в капіталі»

74 «Інші доходи»

73 «Інші фінансові доходи»

71 «Інший операційний

дохід»

79 «Фінансові результати»



329

Фінансовий облік в банках України – це складова системи обліку,

що включає сукупність правил, методик та процедур обліку для

виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення,

зберігання та передавання інформації про операції банку зовнішнім

користувачам.

Фінансовий облік ведеться безперервно з моменту реєстрації

банку до його ліквідації із застосуванням програмного забезпечення,

за допомогою якого в автоматизованому режимі здійснюються

збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації.

Банки самостійно обирають систему та підсистеми фінансового

обліку, виходячи з потреб управління банком, обсягу банківських

операцій. Організація обліку та фінансової звітності в установах

банків регламентуються нормативно-правовими актами НБУ, які

видаються у формі постанов правління НБУ а також інструкцій,

положень, правил. Повнота та достовірність операцій, відображених в

обліку, значною мірою залежать від облікової політики [2, 3].

В Україні законодавчо визначено десять принципів

бухгалтерського обліку: обачність, повне висвітлення, автономність,

послідовність, безперервність, нарахування та відповідність доходів

та витрат; превалювання сутності над формою; історична

собівартість, єдиний грошовий вимірник; періодичність. Проблеми

застосування принципів обліку, визнання та оцінки в системі

бухгалтерського обліку банків окремих фінансових інструментів

завжди актуальні, оскільки оптимальне їх вирішення визначає

достовірність облікової та звітної інформації банку і, відповідно,

якість управлінських рішень, що приймаються. Важливим принципом

міжнародних стандартів обліку та звітності є принцип відкритості,

тому НБУ встановив порядок публікацій банками в засобах масової

інформації звітності про свою діяльність. Банки самостійно

визначають порядок формування аналітичних рахунків за

балансовими рахунками класів 6 і 7 [3].

Основними кількісними та якісними індикаторами, що

характеризують перспективу «інновації» в банку, можуть бути

кількість нових продуктів, що пропонуються клієнтам, нові

технології управління банком, нові інструменти та канали збуту

банківських продуктів, скорочення трудомісткості банківських

операцій.

Згідно з вимогами нормативних актів НБУ призначенням



330

фінансової звітності банків є створення бази даних, яка дасть змогу

реально оцінити показники ліквідності, платоспроможності та

дохідності банків, а на цій основі визначити їх стан як комплексне

поняття, що відображає різні напрями банківської діяльності,

фінансової стабільності банків.

Таким чином, здатності банківської системи забезпечувати

потреби суб’єктів господарювання необхідними грошовими

ресурсами значною мірою залежать перспективи подолання спаду

вітчизняної економіки та її подальшого зростання.


1. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність : Закон

України вiд 16.07.1999 № 996-XIV – [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http: // zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=996-14

2. Про банки і банківську діяльність : Закон України від 7 грудня 2000

р. № 2121-III із змінами станом на 01.01.2008 р. // http:zakon.rada.gov.ua.

3. Васильченко З. М. Комерційні банки: реструктуризація та

реорганізація : [монографія] / З. М. Васильченко. – К. : Кондор, 2004.

– 528 с.

УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧИМИ ЗАПАСАМИ НА

ПІДПРИЄМСТВІ ТА АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ЇХ

ВИКОРИСТАННЯ

Масло Я. В., студентка


Харківьский торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Актуальність даної теми обумовлюється тим, що запаси є

найбільш важливою частиною активів підприємства та займають

особливе місце у складі майна. Виробничі запаси займають провідну

роль в системі управлінського обліку, вони є складовою частиною

виробничих витрат. Тому ефективність управління виробничими

запасами має велике значення, особливо для таких підприємств, де

зосереджуються великі потоки матеріальних цінностей. Це зумовлює

необхідність дослідження сучасних особливостей організації обліку

виробничих запасів на складах вітчизняних підприємств з метою

досягнення найбільш ефективних результатів діяльності.

Дослідження наукових розробок та публікацій показало, що



331

проблемам управління виробничими запасами та проведення аналізу

ефективності їх використання на підприємстві приділяли та

приділяють значну увагу такі науковці та фахівці в галузі економіки

як: К. Л. Багрій, Л. В. Чижевська, Н. І. Дорош, М. С. Білик,

Є. Ф. Брігхем, Х. Й. Фольмут, І. А. Бланк, Т. А. Довга., О. Д. Каверіна.

Незважаючи на значний внесок науковців, воно завжди

залишається актуальним та потребує подальших досліджень та

напрацювань щодо уточнення та поглиблення сутності виробничих

запасів.

Виробничі запаси – придбані або самостійно виготовлені вироби,

які підлягають подальшій переробці на підприємстві.

Виробничі запаси, будучи частиною оборотного капіталу

організації, разом з дебіторською заборгованістю, відносяться до

повільно реалізованих активів, із середнім ризиком вкладень

капіталу. Тому з метою нормального функціонування виробництва і

збуту продукції, а також прискорення оборотності оборотних коштів,

в організації повинна бути організована постійна аналітична робота

щодо забезпечення оптимального рівня запасів.

Матеріальні ресурси, змінюючи свою матеріально-речову форму,

поступово втягуються в товарообіг і трансформуються в виручку.

Оскільки матеріальні ресурси заміщуються іншими партіями товарів,

тобто регулярно поновлюються і є постійною величиною, розмір якої

варіюється в залежності від конкретних господарських умов,

необхідних для їх безперервного обліку, контролю та аналізу.

Аналітичний облік матеріальних запасів ведеться на складах за

допомогою карток складського обліку, які розміщуються в картотеці

за технічними групами виробничих запасів відповідно до

номенклатури-цінника [2, с. 56].

Важливою передумовою обліку виробничих запасів є їх оцінка,

яка впливає на визначення собівартості продукції. Згідно з П(С)БО 9

«Запаси» оцінка запасів здійснюється в трьох випадках: при

надходженні, списанні та на дату складання балансу [1].

Відповідно до мети, яку ставить підприємство, здійснюється

вибір оцінки виробничих запасів.

Аналіз виробничих запасів має за мету забезпечити ефективне

виконання виробничої програми за рахунок зведення до мінімуму

матеріальних витрат, зменшення обсягів виробничих запасів,

зниження цін на ресурси та підвищення їх якості.



332

Отже, для ефективного управління підприємства виробничими

запасами використовують не лише обліково-економічні дані, а й

технічну, технологічну та іншу інформацію.

Розглянувши це питання можна зробити висновок, що необхідно

використовувати не лише обліково-економічні дані, але й технічну,

технологічну та іншу інформацію, постійно вдосконалювати

використовувані документи і облікові регістри, а також підвищувати

рівень автоматизації обліково-обчислювальних робіт. Це сприятиме

ефективному управлінню і використанню виробничими запасами.


1.Запаси: П(С)БО 9 /Наказ Мінфіну України від 20.10.1999р.

№246. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua .

2. Багрій К. Л. Особливості аналізу ефективності використання

матеріальних запасів підприємства / К. Л. Багрій // Збірник наукових

праць. Луцький національний технічний університет. Економічні

науки. Серія «Облік і фінанси». Вип. 7(25): Ч. 1. – Луцьк, 2010. –

С. 50–58.

3. Довга Т. А. Роль та місце аналізу виробничих запасів в системі

управління ресурсним потенціалом підприємства / Т. А. Довга //

«Молодий вчений». – № 5 (20). – Частина 1. – травень, 2015 р. –

С. 130-134.

РАХУНКИ І ПОДВІЙНИЙ ЗАПИС ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕТОДУ

БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ

Моргуліс М. І., студент



Зміни в балансі під впливом господарських операцій потребують

свого відображення. Це досягається за допомогою системи рахунків і

подвійного запису до них. Рахунок – це інформаційна модель об’єкта

обліку [1].

Бухгалтерський рахунок – це спосіб групування та поточного

обліку наявності та руху однорідних господарських засобів, джерел їх

формування та господарських процесів [2].

Рахунки бухгалтерського обліку схематично зображують у



333

вигляді двосторонньої таблиці, лівий бік якої позначають дебет, а

правий – кредит.

Рахунки стосовно балансу поділяються на види: активні рахунки

– призначені для відображення інформації про наявність і рух

активів, пасивні рахунки – призначені для відображення інформації

про наявність і зміни джерел формування активів, та активно-пасивні

рахунки – призначені для обліку засобів, джерел та господарських

процесів, сальдо за ними може бути в певний період дебетовим, а в

інший – кредитовим, крім того окремі активно-пасивні рахунки

можуть мати розгорнуте сальдо, тобто одноразове сальдо за дебетом і

кредитом.

Для визначення залишку на кінець місяця (кінцевого сальдо) на

активному рахунку необхідно до початкового сальдо додати

дебетовий оборот і відняти кредитовий оборот. У пасивних рахунках

– до початкового сальдо додати кредитовий оборот і відняти

дебетовий оборот [3].

В бухгалтерському обліку для отримання різних за ступенем

деталізації показників використовуються синтетичні та аналітичні

рахунки. Синтетичні рахунки містять узагальнені відомості про

господарські ресурси, капітал і зобов’язання. Аналітичні – містять

детальну характеристику об’єктів обліку.

За економічним змістом рахунки поділяються на: активні,

пасивні та рахунки призначені для обліку господарських операцій. За

призначенням і структурою виділяють основні, операційні , регулю-

ючі, результативні та позабалансові рахунки [1].

Суть подвійного запису полягаю у тому, що кожна господарська

операція відображається по дебету одного і кредиту іншого рахунку

на однакову суму.

Подвійний запис забезпечує горизонтальний взаємозв'язок між

рахунками, а також – це важливий контрольний прийом, оскільки

очевидно, що скільки не було б операцій, але загальна сума записів за

дебетом рахунків завжди дорівнюватиме загальній сумі записів за

кредитом рахунків [3].

Таким взаємозв’язок між рахунками при відображені

господарської операції називається кореспонденцією рахунків.

Оскільки господарські операції здійснюються на основі

первинних документів, то у формуванні господарської операції і при

кореспонденції рахунків необхідно вказувати підставу (документ).



334

Запис такої господарської операції на підставі документі називають

бухгалтерською проводкою (записом).

Простою називають таку бухгалтерську проводку, за якої один

рахунок дебетується, а другий кредитується на одну і ту ж суму,

тобто коли кореспондують між собою тільки два рахунки. Складною

називають таку бухгалтерську проводку, за якої один рахунок

дебетується, декілька кредитується на загальну суму, або навпаки –

один кредитується, а декілька дебетуються на загальну суму.

Отже, рахунки й подвійний запис – це методологічні засади, за

допомогою яких реєструють та класифікують дані бухгалтерського

обліку.




2. Жадько К. С. Бухгалтерський облік у схемах і таблицях /

К. С. Жадько, В. В. Семенюта, Л. Ш. Олійник. – К.: Центр учбової

літератури, 2008. – 112 с.

3. Мисака Г. В. Бухгалтерський облік / Г. В. Мисака,

В. М. Шарманська. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 400 с.

ANALYTICAL PROCEDURES FOR COMPLIANCE SOX AUDIT

Mysiuk V. O., post graduate student

Scientific adviser: Nazarova K. O, Dr. Econ. Sciences, Associate Professor

Kyiv National University of Trade and Economics

With the official Ukraine entry into the open economy, there are

requirements for a reliable company control environment that should be as

the guarantor of it`s information reliability. A significant number of

companies that have faced the financial crisis period, focus their business

tactics on business-growth, including the development of new markets or

the purchase of new assets. Of course, the development of new geographic

regions is accompanied by the occurrence of unplanned risks, including

the risks associated with fraud. Therefore, companies have faced a

dilemma: invest in growth and the need to create a credible corporate

environment that would ensure compliance with all norms and rules,

which is also a labor-intensive process that requires investment in

compliance. Among the most popular anti-corruption measures of the



335

company are corporate internal audit (SIA) and internal control system

(ICS).

Taking into the account information above, over the past few years the

company's internal control environment has become increasingly popular

due to the Sarbanes Oxley Act (SOX). The need for a deeper investigation

of the company's SIC is due to the fact that about 80% of respondents

interviewed by the International Finance Corporation are lacking the

information. In turn, 92% of respondents argue that the company becomes

more transparent just for the effective company SIA [1].

The proof of this thesis is an example of an assessment of existing

positive experiences in developed market economies, where defined

structures should have an internal audit department that regularly assesses

risk management and internal control systems. Based on this, we suggest

to develop company SOX compliance audit, the methodology of which

will be manifested in the assessment of the SIC in accordance to the SOX

corporate policies. An example of some analytical procedures internal list

can be represented according to the data in Table 1.

Taking into account above table, we consider necessity to develop the

concept of "Compliance audit SOX", which involves the use of analytical

procedures set for assessing the company SIC effectiveness, provided by

the requirements of SOX law, which compliance should be provided by

the company corporate policy.

Table 1 – A list of analytical procedures forcompliance SOX audit

Analytical proceduresname Risk Objective

Accounts payable

Real conterparty asurance Error and Fraud Existence, validity and accuracy of

suppliers and supplier details.

Segregation of duties within

accounts payable cycle

Fraud Existence and validity of suppliers.

General expense accruals Error and Fraud Authorisation, validity and accuracy of

expense claims and posting.

Magment asurance Error and Fraud Completeness, accuracy and validity of

transactions.

Supplier assessment &

approval policy

Fraud Existence, authorisation and validity of

suppliers.

Application of the Supplier

assessment and approval policy

Fraud Existence, authorisation and validity of

suppliers.

Mangement changes

approvement

Error and Fraud Existence, authorisation, validity and

accuracy of suppliers.

Validity and accurancy data Error and Fraud Validity and accuracy of posting.

Autorisation asurance Fraud Authorisation and validity.

Company advisor payment

policy

Fraud Bribery



336

Developing an internal audit strategy, you need to focus on the

corporate strategy of the company, including compliance with all policies

and procedures relating to its internal corporate environment and directly

to the control environment. The work of optimized internal audit is

focused on risk management and aimed at company corporate strategy

implementation, therefore it is necessary to develop an complains SOX

audit, the results of which will not only fully satisfy the interests of

information users, provide reasonable evidence of the quality of the SICfor

internal auditors, and significantly increase the level of the confidence of

external auditors to the results of internal work, which will manifest its

result in the form of a synergistic effect.

References:

1. Дослідження практики внутрішнього аудиту і внутрішнього

контролю в Україні (опитування українських компаній і банків про

стан внутрішнього аудиту та внутрішнього контролю) // Міжнародна

фінансова корпорація. – 2008. – Черв. – С. 73-79.

2. Sarbanes-Oxley Act. 2002 Edition. Retrieved from

http://www.soxlaw.com/s302.htm.

НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ – ОСНОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ


Падалко Л. П., магістр



Сьогодні підприємства перебувають в умовах постійної

трансформації ринкового середовища, тому виникає необхідність

пошуку нових, нетрадиційних шляхів підвищення

конкурентоспроможності діяльності. Сучасні тенденції розвитку

економіки, посилення ролі нематеріальної складової у процесі

виробничої діяльності зі створення конкурентоздатної продукції

підтверджують підвищення вагомості нематеріальних активів.

Проблеми управління нематеріальними активами на

підприємствах під час здійснення господарської діяльності є досить

актуальними. Визначеною проблемою зацікавлені як провідні вчені,

так і керівники підприємств. Серед вітчизняних та зарубіжних

науковців можна виділити праці як Е. Брукінг, Г. Жаворонкової,



337

Л. Едвінсона, П. Крайнєва,Л. Лукичевої, М. Мелоуна, Є. Мниха,

А. Полторак, М. Портера, О. Устинко, А. Чухно, Я. Яреми та інших.

В умовах сьогодення нематеріальні ресурси є важливою

частиною потенціалу підприємства, впливовим фактором підвищення

його конкурентоспроможності. Їх використання робить підприємство

єдиним власником певного науково-технічного досягнення,

використання якого забезпечує йому відповідні конкурентні переваги

і, як результат, – додатковий прибуток.

Зорієнтовані на ринок підприємства пересвідчуються в

необхідності розробки стратегії управлiння активами на основі

прiоритету нематерiальних активів, які найрадикальнiше оновлюють

бізнес. У пошуках споживачів і налагодження партнерських стосункiв

необхідно постійно підтримувати репутацiю на свiтовому ринку,

створювати власний імідж, керувати процесом пiдвищення вартостi

бізнесу тощо. Важливо нарощувати технiчний та iнтелектуальний

потенцiал підприємства, впроваджувати сучаснiiнформацiйнi

технології у бiзнес-процесах, пiдвищувати рiвень професiоналізму та

компетентностi [1]. При цьому доцільно розробити рекомендацiї

щодо управлiння розвитком нематеріальних активів. Управлiння

таким видом ресурсівповинно розглядатися як безперервний процес,

що має циклічний характер. Процес управлiння нематерiальними

активами повинен вiдповiдати корпоративним цiлям загальної

стратегiї розвитку пiдприємства.

Застосування в господарській діяльності сучасних підходів до

управлiння розвитком нематеріальних активів дозволить

підприємствам генерувати та акумулювати iнтелектуальний капітал,

підвищувати ринкову вартість активів, покращувати якість продукцiї

та її конкурентоспроможнiсть, займати новi ринки збуту, покращити

ділову репутацію, просувати новi торговi марки та закріпити на ринку

успiшний бренд.

Безумовно, пошук, розробка, швидке впровадження, захист або

продаж нематеріальних активів мають значний позитивний вплив на

конкурентоздатність та репутацію пiдприємства. Проте продаж

інтелектуальної власності конкуренту покращує

конкурентоспроможність конкурента і позбавляє переваг, що може

призвести до збиткiв і погіршення позицій на ринку, тому необхiдно

захищати набутi нематеріальнi ресурси, що мають значну цінність як

для власника-пiдприємця, так і для конкурентів[2].



338

Таким чином, під час дослiдження управлiння розвитку

нематерiальних активів постає питання реалiзацiї на практицi певних

етапiв цього процесу. Необхідно розробити систему оцінювання

нематерiальних активів підприємства, дослідити структуру

iнтелектуального капіталу, оцiнити його вартість за видами: ринковi

активи, людськi активи, інфраструктурні активи та об’єкти

інтелектуальної власності. Це завдання потребує комплексного

підходу, що передбачатиме розробку системи індикаторів для оцінки

кожної із груп нематеріальних активів. Також необхідно зосередити

увагу на розробці методів, які б дали змогу вибрати успішну

стратегію розвитку нематеріальних активів.


1. Інтелектуальний капітал підприємств АПК в регіональній

інноваційній системі: монографія / Г. В. Жаворонкова,

В. О. Жаворонков, Д. М. Соковніна, Л. Ю. Мельник, М. О. Гоменюк /

Заред. д.е.н. Г. В. Жаворонкової. – Умань: Видавець «Сочінський»,

2012. –550 с.

2. Ярема Я. P. Підходи до оцінки нематеріального потенціалу

підприємств / Я. P. Ярема // Управління проектами та розвиток

виробництва: зб.наук.пр. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2012. –

№ 1(41). – С. 60-65.

ІНДИКАТОРИ УПРАВЛІННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ БАНКУ З УРАХУВАННЯМ

ОПОРУ ЗМІНАМ

Петров П. П., аспірант



Зростання конкуренції між банками у період так званого

«очищення» системи протягом 2014-2017 рр. призводить до того, що

банки змушені здійснювати постійний пошук шляхів вдосконалення

бізнес-процесів та управління діяльністю загалом.

Якщо представництва західних банків з середини 1990-х років в

тому чи іншому вигляді застосовували Збалансовану систему

показників (ЗСП), то вітчизняні установи лише зараз поступово

підходять до її провадження. Акціонери, коли ставлять завдання



339

перед менеджментом, розраховують на позитивну динаміку лише

одного показника – прибутку. І лише завданням менеджменту є

формування чітких коротко- і середньострокових цілей, а також

системи ключових індикаторів, що сигналізуватимуть про їх

виконання.

У середовищі, що постійно змінюється, банк також має

змінюватись, щоб бути конкурентоспроможним: такі зміни

стосуються операційної діяльності, фінансової, кадрової політики,

відносин з клієнтами, тощо. Для кожної з подібних цілей менеджмент

розробляє сукупність показників, які вносяться до ЗСП: зростання

прибутковості, розширення клієнтської бази, зниження операційних

витрат, мотивація персоналу, розширення продуктового ряду і тому

подібне.

Необхідно згадати і про індикатори, котрі свідчитимуть про

виконання цілей: такі показники можуть бути результуючими –

змінюватись слідом за основними показниками життєдіяльності

організації (дохід, прибутковість, рентабельність, тощо), та

випереджуючими – змінюватись до того, як зміняться основні

показники [1, с. 168-171].

Розглянемо фінансову діяльність банку. Саме казначейство

відповідає за платоспроможність банку перед вкладниками та

контрагентами, а також забезпечує ціноутворення, проводить

інвестиційну діяльність.

Таблиця 1 – Розподіл ЗСП для казначейства банку

Ціль банку Результуючі індикатори Випереджаючі індикатори

Підвищення фінансової

стійкості банку

Коефіцієнт фінансового

левериджу

Коефіцієнт активності

залучення/розміщення

міжбанківських кредитів/депозитів

Активізація інвестиційної

діяльності

Коефіцієнт загальної

інвестиційної активності

Коефіцієнт захищеності власного

капіталу

Підтримання ліквідності

банку

Коефіцієнт ліквідності за

строковими

зобов’язаннями

Коефіцієнт миттєвої та поточної

ліквідності

Підвищення ефективності

використання капіталу

банку

Рентабельність капіталу Коефіцієнт мультиплікатора

капіталу

Зростання прибутковості

банку Чистий відсотковий дохід

Коефіцієнт активності залучення

строкових депозитів та коефіцієнт

кредитної активності

Розроблено автором на основі джерел [2, с. 46-50; 3]



340

Бачимо, що у даному випаду для встановлених цілей достатньо

1-2 індикатори. Не варто створювати складну матрицю з багатьох

взаємозалежних індикаторів. Що простіше буде сформульована ціль –

то простіше буду простежити за її виконанням і, щонайважливіше,

втілити в життя.

У цілому, визначення результуючих та випереджаючих

показників для кожної окремої цілі, яка ставиться менеджментом для

виконання завдань акціонерів, надасть можливість не тільки

оперативно відслідковувати зміни ключових індикаторів, швидко

виявляти причини цих змін, але й обґрунтовувати доцільність

кожного з рішень, які було прийняті у відповідь на зміни у

середовищі.


1. Панели индикаторов как инструмент управления:

ключевые показатели эффективности, мониторинг деятельности,

оценка результатов: пер. с англ. / Уэйн У. Эккерсон. – М. : Альпина

Бизнес Букс, 2007. – 396 с.

2. Фінансовий механізм управління ліквідністю банку:

монографія / І. М. Бурденко, Є. Є. Дмитрієв, Ю. С. Ребрик, Ю. С.

Серпенінова; за заг. ред. Ю. С. Серпенінової. – Суми:

Університетська книга, 2011. – 136 с.

3. Ліквідність банку: окремі аспекти управління та світовий

досвід регулювання і нагляду: науково-аналітичні матеріали. Вип. 11

/ В. С. Стельмах, В. І. Міщенко, В. В. Крилова та ін. – К.:

Національний банк України. Центр наукових досліджень, 2008. –

220 с.

ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІКУ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ

В БАНКАХ УКРАЇНИ

Побережна А. О., студент



В сучасних умовах банківські кредити відіграють важливу роль у

діяльності підприємства. На жаль, не існує єдиної методики щодо

обліку операцій, пов’язаних з банківськими кредитами, а це

спричиняє певні невідповідності. Крім того, варто звернути увагу на



341

особливості обліку відсотків за банківськими кредитами, які є

невід’ємною частиною кредитних відносин між банком та

підприємством.

Наукові дослідження порядку здійснення і оптимізації

розрахунків відтворені науковцями у статтях, навчально-методичній

літературі. Загальні актуальні питання обліку і аудиту розрахунків

через відкриті підприємством рахунки в банку висвітлюють у своїх

дослідженнях такі відомі українські вчені, як, зокрема, Ю. В. Бакун,

М. Т. Бiлуха, Ф. Ф. Бутинець, Б. I. Валуєв, А. М. Герасимович,

С. Ф. Голов, Л. П. Кулаковська, М. Ф. Огійчук, Ю. В. Піча,

Л. Г. Смоляр, М. С. Пушкар, Л. К. Сук, Н. М. Ткаченко. Проте

дослідження теоретичних положень та діючої практики

бухгалтерського обліку, контролю (внутрішнього аудиту)

безготівкових розрахунків дає змогу визначити низку невирішених

проблем, які гальмують процес управління і не підвищують

ефективність платіжної дисципліни.

В процесі діяльності підприємства часто виникає потреба в

залученні додаткових коштів, а саме шляхом отримання кредиту. З

метою формування методики обліку зобов’язань за банківськими

кредитами, варто зосередити увагу на сутності кредиту як джерела

зобов’язання підприємства, адже це питання є дуже актуальним в

умовах сьогодення. В умовах обмеженості ресурсів та необмеженості

потреб, значення зовнішніх ресурсів є актуальним завжди. Зважаючи

на нестабільність курсу валют, низької платоспроможності суб’єктів

господарювання підвищується необхідність банківського

кредитування, якщо не з метою розвитку, то задля підтримання

досягнутого рівня [2]. Через попит на послугу банківського

кредитування виникають питання щодо правильності та повноти

бухгалтерського супроводу такої операції. Існує декілька трактувань

визначення «кредит» та «банківський кредит». Наведемо приклад

основних. Банківський кредит – це платне надання банками грошових

коштів у тимчасове користування на визначених кредитним

договором умовах із дотриманням принципів повернення,

строковості, забезпеченості, платності, цільового використання [1].

Бухгалтерський облік має забезпечити своєчасне і правильне

складання й подання банку документації, необхідної для одержання

кредитів, контроль за цільовим використанням і своєчасним

поверненням кредитів, інформацію про ефективність залучення



342

кредитних коштів, яка необхідна для прийняття правильних

управлінських рішень [3]. Для того, щоб отримати кредит, необхідно

подати до банку заяву, а також пакет необхідних документів, зокрема,

копії свідоцтва про реєстрацію і статуту, картка зі зразками підписів,

форми фінансової звітності, довідка з Державної фіскальної служби,

гарантійні зобов’язання поручителя, бізнес – план.

Ведення обліку має мету забезпечити вчасне і правильне

складання і подання банку документації, яка необхідна для того, щоб

одержати кредит, контроль за цільовим використанням і

дотриманням строків користування кредитом. Також повинна

надаватись інформація про ефективність залучення кредитних

коштів, яку використовують при прийнятті управлінських рішень та

плануючи діяльність підприємства на майбутнє. Варто відзначити, що

облік у даній сфері має значні перспективи розвитку, що спричинено

активною позицією бухгалтерської спільноти, професійних

організацій бухгалтерів і аудиторів, засоби масової інформації, в тому

числі професійних видань з бухгалтерського обліку.


1. Пінчук Л. Д. Облік кредитів банку [Електронний ресурс] /

Лідія Дмитрівна Пінчук // Все про бухгалтерський облік – Режим

доступу: http://www.vobu.com.ua/ukr/crib_categories/question/56.

2. Інструкція з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних

(депозитних) операцій та формування і використання резервів під

кредитні ризики в банках України : Постанова Правління НБУ

27.12.2007 N 481 – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0048-08

3. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського

обліку банків України : Постанова Правління НБУ 17.06.2004 р. № 280

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :




343

ФОРМУВАННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ Посікера Б. К., студент

Науковий керівник: Гриценко О.М., к.е.н., викладач вищої категорії Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ

На сьогодні в економічній літературі немає єдиного,

позбавленого розбіжностей і вад визначення поняття «статутний капітал». Так, зокрема, у посібнику «Бухгалтерський облік і прийняття рішень в банках» статутний капітал трактується як «кошти, що внесені акціонерами банку шляхом придбання його акцій».

За іншим визначенням статутний капітал – це «сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників (власників) у майно підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами» [4, c. 24] .

Процес формування статутного капіталу створюваного банку має низку законодавчо не врегульованих особливостей та проблемних питань.

Статутний капітал – капітал акціонерного товариства, що утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства [4, c. 26] .

Основним же показником оцінки діяльності банку є його власний капітал. У першу чергу, це викликано тим, що, якщо взяти за основу тільки статутний капітал, то спрямування всіх зароблених банком коштів на його збільшення може позбавити банк можливості формувати в достатньому розмірі резерви на покриття ризиків від здійснення активних операцій, створювати інші цільові фонди і резерви, необхідні для забезпечення його нормального функціонування. Невиплата дивідендів власникам банку негативно впливає на його імідж, можливості банку залучати нових акціонерів (учасників) і кредиторів [2] .

Аналіз статутного капіталу банку слід здійснювати за такими напрямами: формування статутного капіталу під час створення банку; порядок збільшення розміру статутного капіталу; порядок зменшення розміру статутного капіталу.

Процес формування статутного капіталу залежить від організаційно-правової форми банку. Згідно з чинним законодавством банки можуть створюватись у формі: акціонерного товариства (публічного чи приватного типу), товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативного банку. Якщо банк створюється у



344

формі акціонерного товариства публічного типу, то його акції пропонуються широкому колу інвесторів, здійснюється публічне розміщення акцій на умовах їх вільного подальшого обігу. Акції, як правило, є предметом угод купівлі-продажу на біржовому та позабіржовому ринках. Якщо банк створюється у формі приватного акціонерного товариства, то він здійснює закрите розміщення акцій серед обмеженого кола засновників. Такі акції не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди керівних органів акціонерного товариства, визначених його статутом [1].

Згідно з чинним законодавством термін відкритої підписки на акції не може перевищувати шести місяців. Якщо до закінчення цього строку не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерний банк уважається незаснованим. До дня установчих зборів засновники, що підписалися на акції, повинні оплатити не менше 30 % (для приватних акціонерних товариств – 50 %) номінальної вартості акцій, але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону України «Про банки та банківську діяльність». Акціонери у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше одного року після реєстрації акціонерного банку, повинні оплатити повну вартість акцій. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10 % статутного капіталу банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», щоб зберегти від знецінення статутний капітал банківської системи, банки зобов’язані за підсумками року на основі фінансової звітності коригувати його розмір на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок і в межах валових доходів або валових витрат банку за методикою НБУ [1].

Література: 1. Про банки і банківську діяльність[ Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2121-14 2. Офіційний сайт НБУ [Електронний ресурс] // Режим доступу :

https://www.bank.gov.ua/control/uk/index 3. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність : Закон

України вiд 16.07.1999 № 996-XIV – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=996-14

4. Волкова І. А. Бухгалтерський облік у банках: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / І. А. Волкова, О. Ю. Калініна; – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 520 с. – ISBN 978-966-364-888-0.



345

ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ОБЛІКУ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ ТА

ЇХ ОСОБЛИВОСТІ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВАХ

Пунтус Н. І., магістр

Науковий керівник: Ковальова Т. В., к.е.н., доцент


Як відомо, однією із обов'язкових умов для здійснення

виробничого процесу є забезпечення цього процесу виробничими

запасами – матеріалами, сировиною, напівфабрикатами,

комплектуючими виробами тощо, за допомогою яких або з яких

здійснюється виробництво продукції. Відмінною особливістю

виробничих запасів є їхнє одноразове використання у виробничому

процесі з одночасним перенесенням всієї їх вартості на собівартість

виготовленої продукції. Отже, згідно П(С)БО 9, запаси визнано

активами, якщо існує імовірність, що в майбутньому будуть

отримані економічні вигоди, що пов'язані з їх використанням, і при

цьому їх вартість можна визначити достовірно. Порівняння

наведеного терміну визначення запасів із подібним визначенням

міжнародним стандартом бухгалтерського обліку – МСБО 2 свідчить,

що вони мають тотожність і аналогічний зміст, а здійснений багатьма

науковцями та дослідниками аналіз концептуальних визначень цього

терміну показує, що виробничі запаси і матеріальні запаси по суті

стали визначатись в П(С)БО 9 запасами.

Однак повернемося до термінологічних вишукувань різних

дослідників. Багато хто з них висловлює думку, що матеріальні

запаси є виробами народного споживання та іншими товарами, які

знаходяться у стані очікування вступу в процес виробничого або

особистого споживання, знаходяться на різних стадіях обороту та

виробництва продукції виробничо-технічного призначення, а також

сировина, комплектуючі вироби, матеріали, купівельні

напівфабрикати, інвентар, запасні частини, моторне паливо,

малоцінні швидкозношувані предмети, які включають також

вимірювальний і ріжучий інструменти, спецодяг [1]. Інші

пропонують під запасами розуміти виробничі потужності і запасне

устаткування, обслуговуючий персонал і транспортні засоби, готівку і

бібліотечні фонди, рівень технічної і практичної підготовки

спеціалістів, надійність технічних засобів і т.д. [2] або як «різні речові



346

елементи виробництва, які повністю споживаються протягом

виробничого циклу та свою вартість переносять на вартість

виробленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг» [3].

На нашу думку, найбільш оптимальним є наступне визначення

виробничих запасів. Отже, виробничі запаси є складовою частиною

предметів праці, що беруть участь у виготовленні будь-якої

продукції, при цьому вони ще не задіяні безпосередньо у процес

виробництва, а споживаються протягом терміну одного виробничого

циклу та переносять свою вартість на вартість кінцевої продукції.

Говорячи про сільськогосподарське виробництво, слід

відзначити, що йому притаманна особливість, коли значна частина

вже готової продукції знову може використовуватись у виробничому

процесі, внаслідок чого одна частка готової продукції є такою, що є

перш за все товаром і прямує до реалізації,в той час як інша знову

переходить до стану виробничих запасів та призначена для участі у

наступному циклі кругообігу. Крім того, цьому виробничому процесу

притаманний сезонний характер, що викликає потребу в

накопичуванні та довгостроковому зберіганні запасів насіння,

пального, запасних частин, мінеральних добрив. Сезонність

виробництва призводить до нерівномірних затрат праці та засобів

праці у виробничому процесі по місяцях та кварталах року, і виникає

нерівномірна потреба в оборотних засобах на протязі року, також

запаси нерівномірно вибувають. Характер та розміри сезонного

розриву також залежать головним чином від спеціалізації

сільськогогосподарського підприємства.


1.Ярош О. С. Шляхи удосконалення обліку товарно-матеріальних

цінностей / О. С. Ярош // Облік, контроль та аналіз на підприємствах

АПК : стан і перспективи розвитку: матеріали міжнар. наук.- практ.

інтернет-конф., 1- 10 квітня 2013 р. / Харківський національний

аграрний університет ім. В. В. Докучаєва. – Х. : ХНАУ, 2013. – 209 с.

2. Ментей О. С. Передумови раціонального обліку виробничих

запасів у підприємствах / Ментей О. С., Ткаченко І. С. // Облік,

контроль та аналіз на підприємствах АПК: стан і перспективи

розвитку : матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-конф., 1 – 10

квітня 2013 р. / ХНАУ ім. В. В. Докучаєва. – Х. : ХНАУ, 2013. – 116 с.

3. Шевченко Е. В. Некоторые проблемные аспекты учета запасов

/ Е. В.Шевченко / Бухгалтерский учет и аудит. – 2005. – № 7. – С. 56.



347

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ

ВИРОБНИЧИМИ ЗАПАСАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Рєзнік А. С., магістр



Організація ефективного обліково-аналітичного забезпечення

управління виробничими запасами на підприємстві відповідно до

сучасних концепцій і моделей управління виробництвом і активами є

одним з найважливіших завдань за сучасних умов господарювання.

Обліково-аналітичне забезпечення управління виробничими запасами

має відповідати головним цілям підприємства, до них відносяться

підвищення рентабельності, зростання фінансової стійкості та

інвестиційної привабливості. Все це досягається шляхом

забезпечення системи управління виробничими запасами

релевантною інформацією [1], яка розкриває реальний механізм

процесів матеріалозабезпечення і матеріалоспоживання; виявлення

«слабких» ділянок діяльності та своєчасної нейтралізації негативних

факторів щодо виробничих запасів.

Проблеми обліково-аналітичного забезпечення управління

виробничими запасами певною мірою розглянуто в роботах таких

відомих вчених, як Ф. Ф. Бутинець,С. Ф. Голов, Ю. А. Кузьмінський,

В. Ф. Палій, М. С. Пушкар, Я. В. Соколов, В. В. Сопко, Б. Нідлз,

У. Хорнгрен [2].

Основними завданнями, що стоять перед обліково-аналітичним

забезпеченням управління виробничими запасами, є такі:

аналітичний розрахунок оптимального рівня запасу на основі

збалансованості витрат господарюючого суб'єкта;

аналітичне обґрунтування норм, пов'язаних з рівнем

виробничих запасів;

аналітичний розрахунок вигоди і збитків при впровадженні

нових систем управління виробничими запасами;

облік процесів укладання договорів на поставку виробничих

запасів, заготовлення, зберігання, відпуск у виробництво та їх

реалізації.

Діяльність українських підприємств свідчить, що в даний час

значна кількість господарюючих суб'єктів не приділяє належної уваги

управлінню виробничими запасами і постійно недооцінює або



348

переоцінює свої майбутні потреби в наявних запасах. Окреслена

проблема багато в чому пов'язана з неналежною організацією системи

обліково-аналітичного забезпечення управління виробничими

запасами. Спроби її реформування стикаються з основною

проблемою – відсутністю розробленого комплексного

інструментарію обліково-аналітичного забезпечення управління, що

відповідає вимогам ринкової економіки [1]. Крім цього,

впровадження перспективних систем і концепцій управління

виробничими запасами, виробництвом і постачанням, таких як «Just-

in-time», MRP накладають певні вимоги на обліково-аналітичне

забезпечення функціонування подібних систем, а саме, вироблення

комплексно-взаємопов'язаного інструментарію обліку і аналізу

виробничих запасів, що враховує вплив численних процесів на їх

рівень, здійснення стратегічного планування та аналізу господарської

діяльності підприємства в області управління запасами [3].

Необхідними характеристиками системи обліково-аналітичного

забезпечення управління запасами є мобільність і швидка

трансформація подібної системи при впливі динамічних зовнішніх і

внутрішніх факторів на процеси заготівлі, зберігання, відпуску у

виробництво та реалізації виробничих запасів. Для підтримки

належних характеристик система обліково-аналітичного забезпечення

повинна мати повноцінний інструментарій. Удосконалення

аналітичного забезпечення управління виробничими запасами

полягає у розробці та уточненні підходів до їх аналізу, що дозволить

формувати якісні аналітичні показники, що характеризують

релевантний набір чинників.


1. Білик М. С. Ідентифікація запасів в управлінні

логістичноюсистемою / М. С. Білик, Г. І. Кіндрацька, О. Я. Кобилюх

// Вісник національного університету «Львівська політехніка». – 2010.

– №669. – С. 254-261.

2. Головацька Л. І. Особливості обліку та оцінки виробничихзапасів

підприємств / Л. І. Головацька, Л. В. Бурдейна // Глобальні та

національні проблеми економіки.– 2015. – №5. – С. 973-976.

3. Кащена Н. Б. Удосконалення методики аналізу

виробничихзапасів підприємств / Н. Б. Кащена, О. В. Цуканова //

Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та

послуг. – 2011. – №2. – С. 128-135.



349

ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІКУ

ОПЕРАЦІЙ З ІНОЗЕМНОЮ ВАЛЮТОЮ

Роля Т. В., студентка


Хмельницький торговельно-економічний колледж КНТЕУ

В сучасному економічному просторі запорукою прибутковості

банківського сектора будь-якої країни є надання повного спектра

фінансових послуг, включаючи валютні операції.

Проблематику обліку валютних операцій досліджувала досить

значна кількість зарубіжних вчених, а саме: В. Беті, Ж. Вігуру,

П. Касон та вітчизняні науковці, серед яких: І. В. Жиглей,

Л. І. Жидєєва, Н. Б. Литвин, А. В. Максименко, О. І. Степаненко і ін.

Метою дослідження є вироблення науково обґрунтованих

рекомендацій щодо вдосконалення бухгалтерського обліку валютних

операцій банків України.

Валютна операція – це господарська операція, яка призводить до

виникнення в балансі суми (статті), вираженої у іноземній валюті.

Валютні операції – це операції, пов’язані з переходом права власності

на валютні цінності, включаючи операції з використання валютних

цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції,

пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію

країни та за її межі валютних цінностей [1].

Вибір методу обліку валютних операцій здійснюється країною

самостійно, залежно рівня розвитку науки й економіки та умов

господарювання. Чинний план бухгалтерського обліку банків дає

можливість повною мірою відобразити розрахунки в іноземній

валюті й реально оцінити валютні активи та пасиви банку. Операції з

іноземною валютою за балансовими рахунками відображаються за

такими курсами:

- за офіційним валютним курсом на дату валютування

відображається іноземна валюта в подвійній оцінці – за номіналом та

в гривневому еквіваленті;

- за ринковим курсом гривні в разі купівлі-продажу іноземної

валюти за гривні;

- за офіційним валютним курсом гривні на дату нарахування,

отримання і сплати доходів та витрат в іноземній валюті;

- за офіційним валютним курсом на дату укладення установчого



350

договору в разі внеску в іноземній валюті до статутного капіталу.

Різниця, що виникає при оцінці внеску за офіційним валютним

курсом на дату внесення коштів в іноземній валюті та оцінці внеску

за офіційним валютним курсом на дату укладення установчого

договору у процесі формування статутного капіталу з участю

іноземних інвесторів, відображається за рахунком 6204 «Результат

від переоцінки іноземної валюти та банківських металів»;

- за офіційним валютним курсом на дату сплати авансу гривні

відображаються в разі придбання за іноземну валюту немонетарних

активів та отримання робіт і послуг [2].

Серед валютних операцій, безумовно, є ті, які відображаються на

позабалансових рахунках. До них належать:

- вимоги та зобов’язання банку, які можуть виникнути в майбутні

періоди та за якими банк зазнає ризику;

- документи й цінності. Усі угоди, за якими в банку виникають

вимоги або зобов’язання, відображаються у балансі за датою операції.

Для обліку таких операцій використовується рахунок 9920

«Позабалансова позиція банку за іноземною валютою та

банківськими металами». У разі відображення обмінних операцій за

позабалансовими рахунками слід використовувати позабалансовий

рахунок 9920, а в разі відображення інших операцій слід

використовувати контррахунки груп 990, 991.

Отже, специфічність банківських валютних операцій

визначається низкою їх класифікаційних ознак, затребуваністю в

сучасному економічному середовищі, своєю визначальністю та,

безпосередньо, підвищеною ризикованістю їх проведення. Процедура

прийняття управлінських рішень має базуватися на якісній

інформації, сформованій в межах системи бухгалтерського обліку

банків України.


1. Гальчинський А. С. Сучасна валютна система /

А. С. Гальчинський. – К.: LIBRA, 1993. – 96 с.

2. Левицька С. О. Облік і аудит операцій в іноземній валюті:

автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. екон. наук: спец.

08.06.04 «Бухгалтерський облік, аналіз та аудит» / С. О. Левицька. –

Тернопіль, 2000. –20с.



351

ВПРОВАДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ

УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ БЕЗГОТІВКОВИХ

РОЗРАХУНКІВ

Сагретдінова Г. О., магістр



Добре налагоджена, чітко організована система безготівкових

розрахунків має велике значення в фінансово-господарській

діяльності підприємств будь-якої форми власності. Це пояснюється

тим, що наявність істотних сум взаємної заборгованості, затримка

платежів в якійсь одній ланці впливають на діяльність значної

кількості суб'єктів господарювання. Все це відбивається на

найважливіших показниках їх фінансово-господарської діяльності,

що визначає актуальність теми.

Аналіз становлення управлінського обліку на підприємствах

різних галузей і різних організаційно-правових форм власності

приводить до висновку, що для створення добре налагодженої

системи управлінського обліку безготівкових розрахунків необхідний

цілий комплекс концептуальних умов, які можна систематизувати і

представити у вигляді основних концептуально-методологічних

проблем становлення обліку. Таким чином, до найбільш істотних

умов ведення ефективного управлінського обліку можна віднести:

1. Зацікавленість та ініціатива керівників підприємств і

організацій – в умовах становлення бізнесу власники цього бізнесу та

його керівництво звертають більше уваги на такі проблеми, як

становлення бухгалтерського та податкового обліків, в той самий час

як ефективна система управлінського обліку безготівкових

розрахунків може бути відсутньою. Відповідальність за вирішення

цих проблем покладається на менеджмент підприємства, у зв'язку з

цим своєчасне його залучення в процес ведення обліку та процес

створення повноцінної системи управлінського обліку значно

полегшить взаємодію різних служб у вирішенні супутніх технічних,

організаційних та технологічних проблем.

2. Наявність кваліфікованих фахівців – в сучасних умовах дуже

важливими є пошук, підбір і залучення висококваліфікованих

фахівців, які володіють певним досвідом постановки та ефективної

організації управлінського обліку і поєднують його із знаннями



352

структурних особливостей галузі, фінансового та економічного

аналізу, бухгалтерського обліку, міжнародних принципів

бухгалтерського обліку, діючої системи оподаткування,

інформаційних систем.

3. Методики адаптування управлінського обліку безготівкових

розрахунків до окремих галузей – при наявності значної кількості

методичних підходів відносно загальних питань управлінського

обліку, і відносно зовсім неадаптованих до таких процесів галузей,

що не враховують специфіку окремих виробництв.

У зв'язку з цим однією з неодмінних умов становлення

управлінського обліку є розроблення специфічних для окремих

підприємств методик та положень, що включають параметри

управлінського обліку (аналітичні центри, напрямки), формати

звітності, облікову політику, процедури отримання інформації,

центри відповідальності.

Процес впровадження ефективної системи управлінського обліку

потребує чималого часу, оскільки він повинен бути не тільки

безперервним, а ще й постійно підлягатись коригуванню відповідно

виникаючим змінам структури і характеру підприємницької

діяльності, що є досить складним процесом. Головним, на думку

фахівців, є вдосконалення організаційної та фінансової структур

підприємства та методів його управління.

Побудова системи управлінського обліку заснована на концепції

виділення центрів відповідальності (наприклад, центри фінансової

відповідальності та децентралізації управління для цілей бюджетного

управління або виробничі центри промислових підприємств) в межах

організаційної структури підприємства. З урахуванням фінансової та

організаційної структур підприємства, зовнішніх і внутрішніх

економічних умов обираються методи управління діяльністю

підприємства, які забезпечують досягнення бізнес-цілей.

У світовій практиці найпопулярнішими методологіями

управління є: ERP, JIT, MRP, SCM. Кожна з означених методологій

враховує специфіку діяльності, масштаби бізнесу, види виробничих

процесів та т. ін.


1. Кане М. М. Системы, методы и инструменты менеджмента

качества / М. М. Кане, Б. В. Иванов, В. Н. Корешков, А. Г. Схиртладзе.

– «Издательский дом «Питер», 2017. – 576 с.



353

РЕГУЛЮВАННЯ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ

Савченко А. В., студент



Регулювання бухгалтерського обліку – це система законів,

правил, стандартів, положень, принципів та директив за допомогою

яких саме і координується та налагоджується бухгалтерський облік в

Україні [3].

Основними суб’єктами, відповідальними за регулювання питань

методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності,

виступають три державні органи: Міністерство фінансів України,

Національний банк України та Державне казначейство України.

Мета державного регулювання обліку та звітності:

- створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та

складання фінансової звітності, які є обов’язковими для всіх

підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів

облікової інформації;

- удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Порядок ведення бухгалтерського обліку регламентується

національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку

П(С)БО. Це нормативні документи, які визначають принципи та

методи ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової

звітності, що не суперечить міжнародним стандартам

бухгалтерського обліку (МСБО).

Останні світові економічні кризи (2007-2008p.) привнесли новий

підхід у сферу регулювання бухгалтерського обліку в США,

Великобританії та інших країнах. Посилення державного

регулювання бухгалтерського обліку в розвинутих країнах набуває

ознак універсальної й ефективної завершеної системи, що

ґрунтується на концепціях чітких нормативів та відношення до

бухгалтерського обліку як до елементу національної безпеки.

Законом України «Про бухгалтерський облік і фінансову

звітність в Україні» не визначено хто саме несе відповідальність за

стан обліку в державі. За Законом збирає та обробляє фінансову

звітність Держкомстат України, визначає методологію

бухгалтерського обліку і звітності Міністерство фінансів, але немає

відповідального за дотриманням професійних «правил гри». Стан



354

українського інституту власника підприємства коментарів не

потребує, так само як і правовий та професійний статус українських

бухгалтерів. Саме це лежить в основі формального ведення

бухгалтерського обліку на більшості вітчизняних підприємств,

ставить під сумнів достовірність звітних даних Держкомстату, є

першою причиною вимушеного запровадження додаткового обліку та

звітності від Державної податкової адміністрації України та інших

державних регуляторних органів.

Світовий Банк пропонує Україні створити багатопрофільний

Національний координаційний комітет для координації реформ в

галузі бухгалтерського обліку та аудиту. Комітет повинен виконувати

дорадчі функції при органах, які встановлюють в цьому державну

політику [2].

Державне регулювання бухгалтерського обліку в Україні

здійснюється за допомогою правових та законодавчих інструментів.

Поступово і впевнено розвиток регулювання бухгалтерського обліку

вдосконалюється за рахунок введення обов’язкового складання і

опублікування фінансової звітності та консолідованої фінансової

звітності за міжнародними стандартами.


1. Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову

звітність в Україні» від 16.07. 2013 р.

2. Звіт Світового банку про стан дотримання стандартів та

кодексів у сфері бухгалтерського обліку та аудиту [Електрон. ресурс].

– Режим доступу: http://www.worldbank.org/ifa/rosc_aa_ukr_ukr.pdf.



СТАТИСТИЧНІ МЕТОДИ

КОНТРОЛЮ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ)

Шевчук Т. В., студентка

Науковий керівник: Копчикова І. В., асистент


Сьогодні, промисловий розвиток країни напряму залежить від

якості продукції, яка виробляється підприємствами. Саме тому будь-

яке підприємство, безумовно, зацікавлене у ефективних системах



355

контролю якості продукції, які в свою чергу мають на меті

безперервно стимулювати вдосконалення продукції.

Впровадження статистичних методів контролю якості продукції

відбулося ще в 30-х роках XIX століття, внаслідок застосування

контрольних карт, що були винайдені Шухартом У. А.

Згідно з даними оцінки спеціалістів, статистичні методи

використовують як основний аналітичний інструмент у 70 %

виробничих процесів з контролю якості та на всіх рівнях

виробництва [1].

Таке стрімке бажання виробників щодо підвищення якості

продукції, що виробляється зумовлене наявністю на ринку

конкуренції.

В залежності від складності методи умовно можна поділити на

наступні декілька видів:

елементарні статистичні методи;

проміжні статистичні методи;

передові статистичні методи.

Коротка характеристика статистичних методів контролю якості

продукції відображена у табл. 1 [2, с. 265].

Таблиця 1 - Характеристика статистичних методів контролю якості продукції

Номер

методу Вид методу Зміст, ціль

1 2 3

1 Контрольний листок Систематичний облік ситуацій у вигляді конкретних

даних

2 Гістограма Упорядкування даних щодо періодичності появи

(наприклад у часовому вираженні)

3 Діаграма Парето Упорядкування фактів за значущістю

4 Стратифікація Розшарування даних різного походження

5 Причинно-наслідкова

діаграма

Аналіз джерел виникнення основних проблем

(людина, машина, матеріал, метод тощо) з

посиланням на вплив проблеми

6 Діаграма розсіювання Вияв закономірностей і зв’язків у інформаційному

матеріалі

7 Контрольні карти Постійний контроль за перебігом процесу в межах

заданого допуску

8 Описова статистика

Кількісна оцінка характеристик одержуваних даних,

метод ґрунтується на аналітичних процедурах,

пов’язаних з обробкою і наданням кількісних даних

9 Аналіз вимірів Набір процедур для оцінки точності вимірювальної

системи в умовах її роботи

10 Побудова довірчих

інтервалів

Процедура визначення допусків основана на

вірогідності дій, здійснених за допомогою

статистичного розподілу вимірів



356

Продовження табл. 1

1 2 3

11 Аналіз можливостей

процесу

Можливості процесу оцінюються змінністю

процесу, що перебуває в стані статистичної

стійкості (оцінкою є індекси відтворювання)

12 Перевірка гіпотез

Статистична процедура перевірки обґрунтованості,

що розглядає параметри однієї чи декількох вибірок

з визначеними рівнями довіри

13 Регресійний аналіз Зв'язок досліджуваної характеристики з

потенційними причинами

14 Аналіз надійності

Використання інженерних і аналітичних методів для

вирішення проблем надійності. Це стосується

оцінки, прогнозу і недопущення випадкових відмов

з часом

15 Вибірковий контроль

Систематичний статистичний метод для одержання

інформації про характеристики сукупностей

вивченням представницької вибірки (статистичний

приймальний контроль, вибіркове спостереження)

16 Моделювання

Сукупність процедур, за допомогою яких

теоретичну чи емпіричну систему можна подати

математично у вигляді комп’ютерної програми для

пошуку вирішення проблем

17 Аналіз часових рядів Аналіз часових трендів являє собою набір методів

для вивчення послідовних у часі груп спостережень

18 Планування

експериментів

Використовуються спеціальні виміри в

досліджуваній системі, зі статистичною оцінкою

цих змін у цій системі. У результаті з’являється

можливість визначити основні характеристики

системи або досліджувати вплив одного чи

декількох факторів на ці характеристики

Застосування вищенаведених методів на виробництві дозволяє

також скоротити витрати виробництва та покращити якість продукції.

Аналіз концепцій статистичних методів в управлінні якістю

виробничих процесів показав, що відмінною характеристикою

сучасного підходу є перехід від якості продукції до якості процесів,

належне функціонування яких забезпечить необхідний рівень

характеристик продукції чи послуг на підприємстві. Така стратегія

управління якістю закладена у вимогах міжнародних стандартів

ISO серії 9000 [3].

Основні статистичні методи якості продукції є

стандартизованими і наводяться як «Настанови щодо застосування

статистичних методів згідно з ISO 9001:2000 (ISO/TR 10017:2003,

IDT)». ДСТУ ISO/TR 10017:2005 регламентує застосування

12 найпоширеніших методів, що наведені в табл. 1 [4, с. 59].



357

Отже, застосування на виробництві статистичних методів

контролю якості продукції безперечно зумовлює швидкий пошук

проблем та їх усунення та значне зростання якості продукції та

стабільності на підприємстві.


1. Міжнародні стандарти: [Електронний ресурс]: //

Міжнародні стандарти ISO 9000 і статистичні методи- Режим доступу

до ресурсу: http://www.myshared.ru/slide/98768/.

2. Векслер Е. М. Менеджмент якості: ентропійний і

статистичний підходи: навч.-метод. посіб. / Е. М. Векслер. – К.: Наша

справа, 2004. – № 7. – 265 с.

3. ДСТУ ISO/TR 10017:2005. «Настанови щодо застосування

статистичних методів». – К. : Держстандарт України, 2005.

4. Фейгенбаум А. Нова якість для XXI століття /

А. Фейгенбаум, Д. Фейгенбаум // Стандарти та якість. – 2000. – № 6. –

С. 59–62.

ПИТАННЯ АВТОМАТИЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ Й ОБЛІКУ ДЛЯ


ГОТЕЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Скібіцький О. М., к.е.н., доцент


Найбільший ефект від впровадження інформаційних технологій,

який спостерігається у готельно-туристичному бізнесі,

обумовлюється тим, що надання туристичних та супроводжуючих

послуг щільно повязане з організацією подорожей туристів в різні

куточки світу, прийомом, розміщенням, харчуванням іноземних

гостей та громадян України, здійсненням екскурсійної діяльності,

культурно-розважальних заходів, транспортного обслуговування,

бронюванням номерів тощо.

Результатом впровадження автоматизованих систем управління

(АСУ) є не тільки прискорена підготовка зовнішньої та податкової

звітності для державних структур, але, насамперед, можливість

оперативного одержання необхідної управлінської інформації,

призначеної для внутрішнього використання: для керівників верхньої

ланки, менеджерів, відповідальних за різні ділянки, виконавців на



358

окремих робочих місцях. інформації: оперативність, надійність,

багатофункціональність, точність, висока швидкість обробки та

передачі, гнучкість, забезпечення захисту.

При врахуванні чинників зростання економічної ефективності від

автоматизації управління й обліку слід мати на увазі, що

рацiоналiзацiя використання номерного фонду, праці персоналу,

скорочення понаднормативних запасів товарно-матеріальних

цінностей, раціональна організація завезення партій продуктів

харчування і товарів внаслідок функціонування підсистеми керування

просуванням товарів забезпечить умовне вивільнення до 20 %

житлових, торгових та складських приміщень, що прирівнюється

витратам на їх будівництво (чи оренду).

Крім економічного ефекту, досягається соціально-економічний

ефект за рахунок поліпшення рівня культури обслуговування клієнтів

на основі зростання стабільного асортименту послуг та скорочення

часу клієнтів на їх отримання. Зростає продуктивність праці

робітників, ліквідуються перенавантаження, робота стає

привабливішою, більш творчою. Отже:

1. Впровадження АСУ дозволяє суттєво підвищити точність

обліку номерного фонду та якості планування завантаження готелю.

Результатом є зменшення простою номерів приблизно на 10-20%.

2. В процесі експлуатації АСУ відміняється низка звітних

документів та ручні картотеки проживаючих. Основні звітні

документи формуються автоматизованим способом. Скорочується

час отримання добових звітів, налагоджений автоматизований облік

роботи персоналу готелю по розміщенню громадян, підвищується

оперативність інформаційного обслуговування, покращується якість

обслуговування гостей. А отже, в цілому підвищується

продуктивність праці персоналу, служби прийому та розміщення.

3. Робота в діалоговому режимі дозволяє скоротити кількість

друкованих вихідних документів, замінюючи їх показом даних на

екрані дисплея.

4. Створення АСУ з підключенням до її структури АРМів надає

можливість використовувати ЕОМ кожному працівнику з складу

персоналу, який входить в контур АСУ у відповідності до його

функціональних обов'язків.

5. Надається можливість уточнити та перерозподілити

функціональні обов'язки управлінського персоналу та на цій основі



359

вирішити проблему економії трудових ресурсів.

6. Скорочується час на введення і обробку інформації,

розрахунки з клієнтами.

7. Застосування Інтернет і WAP-технологій не жадає від

персоналу особливих знань при обслуговуванні системи, і,

незважаючи на досить складний внутрішній механізм, вона проста в

роботі для користувача.

8. Майбутнє інформаційної технології в готельному бізнесі i

громадському харчуванні буде залежати від оптимізації прийнятих

управлінських рішень в області готельного обслуговування та

товаропостачання для блоку харчування при найменших трудових

витратах, мінімізація матеріальних запасів і прискорення оборотності

коштів.

9. Результатом впровадження АСУ є не тільки прискорена

підготовка зовнішньої та податкової звітності для фіскальних

структур, але насамперед можливість оперативного одержання

необхідної управлінської інформації, призначеної для внутрішнього

використання, реалізувати основні вимоги, які висуваються до

економічної інформації.

НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ ЯК ОСНОВНИЙ ФАКТОР



Смалій Ю. О., студентка



В сучасних ринкових умовах ведення господарства у підприємств

виникають абсолютно нові проблеми, рішення яких дозволяє

досягнути й утримувати конкурентні позиції на ринку. Дуже

актуальною є проблема використання можливостей підприємства для

досягнення конкурентних переваг. Сучасні підприємці все більше

усвідомлюють те, що зростання вартості бізнесу відбувається завдяки

як матеріальної, так і нематеріальної складових активів підприємства.

На сьогоднішній день нематеріальні активи займають важливе

місце в економіці, оскільки постійно зростає значення і вплив таких

факторів, як, швидкість і масштаби технологічних змін,актуальність



360

інформації, інтелектуальні навички, впровадження інноваційних та

розповсюдження інформаційних технологій на вартість та

конкурентоспроможність підприємства. Тому за сучасних умов, а

саме інноваційної економіки, на підприємствах постійно

збільшується значимість нематеріальних активів, що в свою чергу

вимагає більше досконалого та детального аналізу їх структури, а

також більш точної та чіткої оцінки їх вартості.

Метою даної є дослідження обліку нематеріальних активів на

сучасних підприємствах та розробка певних пропозицій щодо шляхів

удосконалення даного питання.

Для досягнення поставленої мети визначені наступні завдання:

− розглянути економічну сутність поняття «нематеріальні

активи» згідно з П(С)БО 8, М(С)БО 38 та Податкового Кодексу

України;

− дослідити особливості первинного документальне

оформлення операцій з їх руху та використання на підприємстві;

− вивчити види нематеріальних активів згідно з

різноманітними підходами до їх класифікації.

Провівши дослідження такого поняття як «нематеріальні активи»,

необхідно відзначити, що на сьогоднішній день воно відіграє все

більше й більше значення в діяльності підприємства. Завдяки їм,

підприємство має змогу отримувати додатковий прибуток, а також

збільшувати свою ринкову вартість [1].

Нематеріальні активи входять до складу необоротних активів, і

являють собою активи, що не мають матеріальної форми. Вони

обов’язково мають приносити підприємству економічні вигоди,

оскільки це є однією із вимог визнання активу нематеріальним [2].

Також необхідно відмітити, що з розвитком інформаційних

технологій, застосування програмних продуктів для обліку

нематеріальних активів є достатньо актуальним. Це дає змогу

уникнути деяких помилок та зменшити час, що витрачається на

процес обліку. Існує велика кількість комп’ютерних засобів, якими

можна користуватися під час обліку нематеріальних активів, але

більшість підприємств віддає перевагу програмному забезпеченню 1С

«Бухгалтерія», що є більш зручнішим та надійним порівняно з своїми

аналогами.


1.Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні



361

активи»із зміна та доповненням [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://buhgalter911.com/Res/PSBO/PSBO8.aspx

2.Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку 38 (МСБО 38)

«Нематеріальні активи» зі змінами та доповненнями [Електронний

ресурс].– Режим доступу: http://buhgalter911.com/Res/MSBO/

MSBO38_01012015.pdf

3.Податковий Кодекс України № 72-VIII від 28.12.2014 зі змінами

та доповненнями [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. –

Офіц. веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/

show/2755-17

ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІКУ МІЖБАНКІВСЬКИХ ДЕПОЗИТІВ

Солтинська С. Р., студентка



Широкий спектр ризиків банківської діяльності обумовлює

необхідність в їх всебічному аналізі, систематизації, та розробці

ефективного механізму їх регулювання. Виходячи з того, що

найбільшу частину в банківських зобов'язаннях складають депозитні

кошти, значної актуальності набуває питання формування банками

стабільної ресурсної бази шляхом ефективного залучення тимчасово

вільних коштів суб'єктів господарювання, фізичних осіб та інших

банків на банківські депозитні рахунки.

Тому, саме депозитні внески, відіграють важливу роль у

формуванні ресурсної бази банку, та слугують мірою довіри і

визнання діяльності банку вкладниками.

На дату укладення договору, щодо розміщення або залучення

коштів на міжбанківському ринку, банки відображують за

позабалансовими рахунками як вимоги, так і зобов’язання відповідно

до укладеного договору банківського вкладу [2].

У цьому випадку здійснюються такі бухгалтерські проведення:

1. На суму договору про розміщення вкладу:

- Дт 9350 «Активи до отримання та депозити до розміщення за

спотовими контрактами»;

- Кт «Контррахунок»;

2. На суму договору про залучення депозиту:



362

- Дт «Контррахунок»;

- Кт 9360 «Активи до відправлення та депозити до залучення за

спотовими контрактами» [3, с. 77].

Облік активів та зобов’язань за позабалансовими рахунками

здійснюється до часу розміщення або залучення коштів за вкладом.

Якщо розміщення або залучення вкладу здійснюється на дату

укладення договору, то вимоги та зобов’язання за позабалансовими

рахунками не відображуються.

У разі припинення дії договору банківського депозиту або його

виконання здійснюють такі бухгалтерські проведення:

1. На суму договору про розміщення вкладу;

2. На суму договору про залучення вкладу [3, с. 78].

Порядок обліку договорів банківського вкладу визначається

банком самостійно із забезпеченням їх реєстрації та зберігання.

Банк, який розміщує депозит у міжбанківській сфері, повинен

відображати в бухгалтерському обліку наступні операції:

1. Розміщення вкладу (депозиту);

2. Визнання збитку в разі розміщення коштів на вклад (депозит)

за ставкою, яка нижча, ніж ринкова;

3. Не рідше ніж раз на місяць банк повинен здійснювати

амортизацію суми неамортизованого дисконту;

4. Визнання прибутку в разі розміщення коштів на депозит за

ставкою, вищою ніж ринкова [2].

Банк списує за рахунок спеціальних резервів заборгованість за

вкладами на вимогу та розміщеними вкладами у разі визнання такої

заборгованості безнадійною.

Банк, який залучає депозит, відображає в бухгалтерському обліку

операції за загальними правилами, розглянутими для суб’єктів

господарювання. Але згідно з Інструкцією з обліку кредитних,

депозитних операцій та формування і використання резервів під

кредитні ризики [1] банк визнає прострочену заборгованість за

залученими депозитами на міжбанківському ринку, якщо він не

сплачений у визначений договором строк.


1. Інструкція з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних

(депозитних) операцій та формування і використання резервів під

кредитні ризики в банках України, [Електронний ресурс]. – Режим

доступу до електронного ресурсу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/



363

link1/RE14739.html.

2. Облік міжбанківських вкладів, [Електронний ресурс]. – Режим

доступу до електронного ресурсу: http://pidruchniki.com

3. Фінансовий облік у банках: Навч. посіб. / Табачук Г. П.,

Сарахман О. М., Бречко Т. М. – К.: Центр учбової літератури, 2010. –

424 с.

ПОДАТКОВЕ НАВАНТАЖЕННЯ НА УКРАЇНУ

В ПЕРІОД ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ Сорокін С. П., студент

Науковий керівник: Гриценко О. М., к.е.н, викладач вищої категорії


Україна протягом останніх років занурилась в економічну

депресію, яка характеризується тривалою негативною динамікою

ВВП, зайнятості, обвалом курсу гривні та інфляційним ростом цін.

В результаті, під удар поставлені не тільки якість життя громадян

сьогодні, а й право кожного на достатній життєвий рівень для себе і

своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Які дії

влади для покращення життя населення?

17 липня 2017 року групою народних депутатів було подано два

законопроекти про внесення змін до Митного та Податкового кодексів

щодо так званих «заходів з детінізації оподаткування ввезення товарів

в окремих випадках». Ці законопроекти, прикриваючись Угодою про

Асоціацію між Україною та Європейським Союзом в частині

наближення митного законодавства (хоча по-суті не маючи нічого із

нею спільного), запропонували обмежити безмитне ввезення в

Україну товарів як в ручній поклажі, так і через міжнародні поштові

та міжнародні експрес-відправлення.

Зокрема, пропонується обмежити ввезення товарів без сплати

митних платежів на суму не більше 500 Євро перший раз протягом

місяця, на суму до 300 Євро – другий раз протягом місяця, та

оподаткування митом за ставкою 10% та ПДВ за ставкою 20% кожен

наступний раз протягом місяця. Також пропонується обмежити

пересилання громадянами товарів із-за кордону до 150 Євро протягом

місяця, а не протягом дня, як це є зараз. Така ініціатива була також

підхоплена урядом, хоча і в дещо модифікованому вигляді.



364

Варто відзначити, що в країнах ЄС не стягується податків і

митних зборів з посилок між країнами-учасницями європейського

співтовариства. Таким чином, внутрішній ринок ЄС уже є

мотивованим на транскордонний товарообіг. Поріг існує лише для

посилок з-за меж ЄС. Витрати для пересічних споживачів від цього не

настільки відчутні, як у випадку аналогічної регуляції в Україні.

Існують також інші приклади.Серед покупок в Інтернеті

домінують електронні пристрої. Митна політика Польщі стимулює

процеси купівлі і продажу таких товарів. Так, можна спостерігати

відсутність оподаткування на експорт товарів, внутрішньогалузеві

поставки товарів, міжнародні транспортні послуги, комп'ютерне

обладнання та приладдя для сліпих, пристрої передачі цифрових

даних.

Таку ж тенденцію ми можемо спостерігати і в Італії. Митна

політика ЄС побудована на стимулюванні міжнародного товарообігу і

позбавленні громадян від надмірних податків [1].

Важливими аспектом торгівельної політики ЄС є акцизний збір.

Цей податок встановлюється на високорентабельні, або окремо

визначені вироби, чи на товари, які завозяться з-за кордону. У різних

країнах перелік підакцизних виробів і ставки оподаткування

встановлюються по-різному (це прерогатива держави).

У зв’язку з цим у країнах ЄС постала проблема уніфікації

акцизного збору, для того, щоб не допустити помітної різниці в цінах

підакцизних виробів. Для цього передбачається, що в країнах-членах

ЄС не вводитимуться нові акцизи, а також не збільшуватимуться ті

ставки, які зараз запроваджені (у тому числі й на паливо).

Реформування Митного кодексу в Україні має базуватися на

основних соціально-економічних проблемах країни і бути

спрямованим на міжнародну співпрацю з ЄС.

Сьогодні перед митною службою та всією Україною стоять

складні завдання: сформувати ясні та чіткі положення митного

законодавства України (детінізація економіки); ухвалити стандартні

спрощені митні правила і процедури митного оформлення товарів для

всіх категорій осіб (прискорення оформлення товарів та послуг);

використовувати єдину інформаційну систему і технології з огляду на

вимоги ЄС (чітке відстежування та контроль закордонних товарів);

активізувати та зміцнити всебічну співпрацю з іншими державними

органами (підвищення товарообігу з кожною країною) [2].



365


1. Податковий кодекс від 02.12.2010 р. № 2755-VI(зі змінами та

доповненнями від 26.07.2017 р.) [Електронний ресурс] – Режим

доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17

2. Митний кодекс України : Закон України від 13.03.2012 р. №

4495-VI (Останняредакція від 26.07.2017 р.) [Електронний ресурс] –

Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

УДОСКОНАЛЕННЯ НА ОСНОВІ ГАРМОНІЗАЦІЇ

ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ ЯК ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЖЕРЕЛА

ОЦІНКИ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

Стовпова А. С., магістр

Науковий керівник: Івченко Л. В., к.е.н., доцент


Обґрунтований підхід до якості показників фінансової звітності

дозволяє покращити її ефективність як інформаційного ресурсу для

прийняття економічних рішень користувачами, а отже, залучити

зовнішні джерела капіталу, збільшити якість внутрішнього

управління. Принципи та підходи до складання фінансової звітності

регулюються обліковими стандартами. Для українських підприємств

це, в першу чергу, НП(С)БО 1 [1] та МСБО 1 [2]. За першим з них

відбувається подання даних до органів Держстату та ДФС. Другий

використовується ПАТ, страховиками, банками та всіма іншими

суб’єктами господарювання, що зацікавлені в застосуванні

міжнародних стандартів. Ключовими дослідниками у даному напрямі

є Голов С. Ф. [3] та Озеран А. В. [4]

Основними фінансовими звітами підприємства, які вказують його

положення у тривимірному економічному просторі є: баланс, звіт про

прибутки і збитки, звіт про рух грошових коштів. МСФЗ вказують

через свою концептуальну основу необхідність дотримання якісних

характеристик фінансових звітів, у першу чергу, це релевантність

(доречність) та правдиве подання. Кожна з цих характеристик має

також складові елементи. З аналізу проблем вітчизняних підприємств

можна дати наступні рекомендації щодо покращення даних

складових елементів якісних показників фінансових звітів:

підтверджувальна цінність інформації фінансових звітів



366

можна підвищити через проведення щорічної аудиторської перевірки

з ротацією аудиторських фірм хоча б раз на 3 роки;

прогнозну цінність звітності можна підвищити через

складання звіту про рух грошових коштів не тільки за прямим, але й

за непрямим методом, який має більшу цінність для прогнозування;

суттєвість слід збільшити через використання повною

мірою вимог МСБО 1 щодо форм фінансової звітності та подачі

інформації не через стандартні форми фінансової звітності з

НП(С)БО 1, а через індивідуальне компонування рядків фінансової

звітності за принципами суттєвості та релевантності, чого вимагають

МСФЗ;

збільшити повноту інформації можна шляхом детального

складання приміток до фінансової звітності з обов’язковим

використанням інформації за сегментами (економічним або

географічним).

Крім вищеозначених кроків необхідно здійснити заходи щодо

подальшої гармонізації вимог до фінансових звітів за НП(С)БО 1 з

вимогами МСФЗ: дотримання єдності класифікації діяльності за

фінансовими звітами (операційна, фінансова та інвестиційна

діяльність), єдність розрахунку сукупного доходу та форм його

подачі, відповідність складових частин витрат на збут, нетто-основи

щодо несуттєвих доходів і витрат, прозоре відображення капітальних

інвестицій.

Дотримання даних рекомендацій сприятиме покращенню

забезпечення управлінських рішень якісною фінансовою

інформацією.


1. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1

“Загальні вимоги до фінансової звітності”: Наказ Міністерства

фінансів України від 07.02.2013 № 73 // [Електронний ресурс]. –

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0336-13/print1389889084353341.

2. Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку 1 “Подання

фінансової звітності”: IASB // [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/929_013.

3. Голов С. МСФЗ у форматі Мінфіну / С. Голов //

Бухгалтерський облік і аудит. – 2013. – № 4. – С. 3-8.

4. Озеран А. В. Гармонізація фінансової звітності підприємств з

міжнародними стандартами та потребами управління : автореф.



367

дисертації на здобуття ступеня доктора економічних наук : спец.

08.00.09 – Бухгалтерський облік, аналіз та аудит (за видами

економічної діяльності) / А. В. Озеран. – Київ, 2016. – 35 с.

ДЕРЖАВНИЙ ФІНАНСОВИЙ АУДИТ ОКРЕМИХ

ГОСПОДАРСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ ЯК РІЗНОВИД ДЕРЖАВНОГО

ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

Тімонін С. С., магістр



Державний фінансовий контроль проводиться органом

державного фінансового контролю шляхом проведення державного

фінансового аудиту, інспектування та перевірки державних

закупівель. Порядок проведення органом державного фінансового

контролю державного фінансового аудиту, перевірок державних

закупівель та інспектування встановлюється Кабінетом Міністрів

України. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2014

№ 214 „ Про окремі заходи щодо забезпечення фінансового контролю

за діяльністю суб’єктів господарювання державного сектору

економіки” впорядковано Порядок проведення Державною

аудиторською службою та її міжрегіональними територіальними

органами державного фінансового аудиту окремих господарських

операцій. Означений Порядок окреслює механізм проведення

Державною службою аудиту, а також її міжрегіональними

територіальними органами (далі – контролюючий орган) державного

фінансового аудиту окремих господарських операцій, які

здійснюються суб’єктами господарювання. Такий аудит далі буде

визначатись як операційний аудит.

Вказаний документ окреслює, що головне завдання операційного

аудиту складається у сприянні забезпечення суб’єктами

господарювання законного та ефективного використання державних

або комунальних коштів та/або майна, інших активів держави,

правильності складання фінансової звітності та ведення

бухгалтерського обліку.

Склад групи державних аудиторів для проведення операційного

аудиту визначається наказом територіального органу Державної



368

фінансової інспекції за пропозицією керівника відповідного

структурного підрозділу, до функцій якого належить проведення

операційного аудиту, – для об’єктів аудиту, розташованих в інших

регіонах України.

Керівником групи державних аудиторів призначається виключно

представник керівного складу відповідного структурного підрозділу

Державної фінансової інспекції або її територіального органу

(заступник директора департаменту, начальник відділу, заступник

начальника відділу та завідувач сектору операційного аудиту).

Керівник групи державних аудиторів забезпечує розподіл функцій

між державними аудиторами, що входять до складу групи, та

координацію їх роботи, зокрема погодження проектів усіх документів

(запитів, реєстрів, довідок), що створюються такими державними

аудиторами, та облік цих документів.

Операційний аудит проводиться з використанням сучасних

електронних засобів та систем. Він також проводиться відповідно до

Програми, яка складається для кожного об’єкта аудиту-юридичної

особи. Операційний аудит в об’єкті аудиту-структурному підрозділі

юридичної особи проводиться відповідно до програми аудиту

відповідного об’єкта аудиту-юридичної особи.

Програму операційного аудиту для всіх об’єктів аудиту

розробляє Департамент операційного аудиту Державної фінансової

інспекції та затверджує Голова Державної фінансової інспекції.

Програма операційного аудиту затверджується у двох примірниках,

один з яких передається об’єкту аудиту-юридичній особі, а другий – з

відміткою об’єкта аудиту-юридичної особи та керівника групи

державних аудиторів цього об’єкта про ознайомлення повертається

до Департаменту операційного аудиту Державної фінансової

інспекції.

Ознайомлення об’єкта аудиту з Програмою операційного аудиту

та повернення одного примірника цієї Програми до Департаменту

операційного аудиту Державної фінансової інспекції забезпечує

керівник групи державних аудиторів об’єкта аудиту-юридичної

особи.

Література :

1. Про окремі заходи щодо забезпечення фінансового контролю

за діяльністю суб’єктів господарювання державного сектору

економіки : Постанова від 25.06.2014 № 214 [Електронний ресурс] /



369

Кабінет Міністрів України. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/214-2014-%D0%BF?test=Up9Mf3o6

frtCe3D2Zi1n/rxxHI4aUs80msh8Ie6

ОБЛІК В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ

Ткаченко О. С., к.е.н. викладач

Дніпропетровський аграрно-економічний університет

Управління сільськогосподарським підприємством проводиться

на основі управлінської системи, структурна побудова, функції і

характеристики якої залежать від ступеня розвитку економічної

системи в цілому, а також від ступеня залежності підприємства від

навколишнього середовища.

Облік в системі управління сільськогосподарськими

підприємствами забезпечує своєчасність виявлення небажаних

відхилень та їх усунення, що сприяє ефективному функціонуванню

системи управління, спрямованої на підвищення результативності

діяльності підприємством.

Облікова інформація сільськогосподарських підприємств можна

класифікувати на оперативну та звітну. Оперативна необхідна

внутрішнім користувачам для ефективного поточного управління

сільськогосподарським підприємством, звітна відображає поточний

фінансовий стан і результати господарської діяльності підприємства

за певний період [3].

При організації облікового процесу необхідно в обов’язковому

порядку передбачити реалізацію функцій обліку й управління та

спосіб їх взаємодії [1].

Облік в системі управління сільськогосподарським

підприємством характеризується відповідними принципами,

завданнями, вимогами складові яких розподіляються в розрізі

управлінських функцій.

У Законі України «Про бухгалтерський облік і фінансову

звітність в Україні» передбачено десять принципів бухгалтерського

обліку: обачність, повне висвітлення, історична (фактична)

собівартість, нарахування і відповідність доходів і витрат,

превалювання суті над формою. автономність, послідовність.



370

безперервність, єдиний грошовий вимірник, періодичність [2].

У системі управління підприємством елементи бухгалтерського

обліку забезпечують максимальну обробку та використання

оперативних і звітних облікових даних.

Місце обліку в системі управління сільськогосподарським

підприємством наведено на рисунку 1.

Рисунок 1 – Облік в системі в системі управління сільськогосподарськими

підприємствами

Взаємодія елементів обліку та управлінських функцій підвищує

ефективність системи управління сільськогосподарським



1. Глушаченко А. І. Організація обліку в системі управління

підприємств / А. І. Глушаченко. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.rusnauka.com/12_КР8К_2013/

Есопот^/7_135146Яос.Мт

2. Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову

Уп

рав

лін

ня

ви

роб

ни

цтв

ом

Система управління сільськогосподарським

підприємством

Уп

рав

лін

ня о

рган

ічн

им

ви

роб

ни

цтв

ом

Управління процесом реалізації

Управління процесом закупівлі

Первинний облік Синтетичний і

аналітичний облік Звітність



371

звітність в Україні» від 16.07.1999 р. № 996-ХІУ. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon. rada.gov.ua

3. Яворов В. В. Роль облікової інформації в управлінні

підприємством / В. В. Яворов. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://magazine.faaf.ua

РОЛЬ ОБЛІКУ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ

Яковенко С. Л., викладач І категорії

Власенко Т. Ю., викладач І категорії

Лозівська філія Харківського державного

автомобільно-дорожнього коледжу

В умовах ринкової економіки підприємство, будучи самостійним

елементом економічної системи, взаємодіє з партнерами по бізнесу,

бюджетами різних рівнів, власниками капіталу і іншими суб’єктами,

залученими у фінансові стосунки. У зв’язку з цим з’являється

необхідність фінансового управління підприємством, тобто розробки

певної системи принципів, методів і прийомів регулювання

фінансових ресурсів, що забезпечують досягнення тактичних і

стратегічних цілей організації. Об’єктом управління є фінансові

ресурси підприємства, зокрема їх розміри, джерела формування і

відношення, що складаються в процесі формування і використання

фінансових ресурсів.

Базою для ухвалення управлінських рішень на підприємстві є

інформація економічного характеру. Сам процес ухвалення рішень

можна розділити на три етапи: планування і прогнозування,

оперативне управління і контроль (фінансовий аналіз) діяльності

підприємства. Рішення приймає не лише адміністрація організації,

але і інші, зовнішні, користувачі економічної інформації (зацікавлені

сторони, що знаходяться за межами фірми і потребують інформації

для ухвалення рішень відносно цього підприємства). Внутрішні

користувачі оперують обліковою інформацією, а зовнішні – даними

фінансової звітності організації. І ті, і інші дані формуються в процесі

бухгалтерського обліку підприємства.

Бухгалтерський облік і звітність, що діють в Україні, будуються

на тих же принципах, які покладені в основу міжнародних стандартів

фінансової звітності. Якщо бухгалтерський облік зараз називають



372

«міжнародною мовою бізнесу», то принципи і правила складання

форм звітності також повинні відповідати вимогам часу. В основу

складання форм звітності мають бути закладені принципи, що

відповідають таким критеріям, як доцільність, об’єктивність і

здійсненність.

Дані бухгалтерської звітності використовуються для різних цілей

на різних рівнях управління. Систематичне вивчення бухгалтерських

звітів розкриває причини досягнутих успіхів, а також недоліків в

роботі підприємства, допомагає намітити шляхи підвищення

ефективності його діяльності. Бухгалтерська звітність є основою

об’єктивної оцінки господарської діяльності підприємства, базою

поточного і перспективного планування, дієвим інструментом для

ухвалення управлінських рішень. Звітна інформація служить для

оцінки ефективності діяльності організації, як зовнішніми

користувачами, так і для внутрішнього економічного аналізу.

Керівнику підприємства сьогодні доводиться приймати рішення в

умовах невизначеності і ризику, що змушує його постійно тримати

під контролем різні аспекти фінансово-господарської діяльності. Ця

діяльність відбита у великій кількості документів, що містять різного

роду інформацію. Грамотно оброблена і систематизована, вона є

певною мірою гарантією ефективного управління виробництвом.

Навпаки, відсутність достовірних даних може призвести до

невиваженого управлінського рішення і, як наслідок, до серйозних

збитків.

Безперечним залишається факт, що від достовірності і

оперативності інформації, яка надається керівництву

бухгалтерськими службами, залежить стабільність і динамічність

розвитку підприємства будь-якої форми власності.


1. Хомуляк Т. І. Проблеми впровадження міжнародних стандартів

фінансової звітності в державному секторі / Т. І. Хомуляк // Вісник

Житомирського державного технологічного університету. – 2010. –

№3 (53). – Ч.2. – С. 258-263.

2. Верига Ю. А. Бухгалтерський облік: нормативно-правові

документи. Коментар: навч. пос. [для студ. вищ. навч. закл] /

Ю. А. Верига, Г. І. Зима – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 656с.



373

МЕТОДИ ДІАГНОСТИКИ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ

ПІДПРИЄМСТВОМ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ЇЇ ЕЛЕМЕНТІВ

Зінюк М. С., студент

Науковий керівник: Дєєва Н. Е., к.е.н., професор


З огляду на докорінні зміни, що відбуваються в умовах ринкової

економіки, керівникам вітчизняних підприємств слід розробляти та

вдосконалювати стратегію розвитку підприємства за допомогою

економічних та управлінських інструментів. Одним із таких

інструментів є діагностика системи управління.

Діагностика системи управління підприємством – це процедура

аналізу розбіжностей та порівняння поточного стану системи

управління та її підсистем порівняно із цільовим [1]. Результатами

діагностики можуть бути – оцінка стану підприємства, стану його

майна, швидкості обертання всього капіталу та його окремих частин.

Діагностика кадрової системи управління розглядається у

роботах Солодової Н. Г., Жуковської В. М., Писаревської Г. І.,

Брінцевої О. Г., Миколайчук І. П., Дроздової Н. Є. Об’єктом даної

діагностики є кадрова система управління. Ціль даної діагностики

виявити розбіжності між поточним станом кадрової системи

управління і цільовим.

Базовим елементом діагностики кадрової системи управління

підприємства є показники-індикатори. З метою здійснення

діагностики пропонується групувати показники-індикатори за

змістовим наповненням на: соціальні, економічні, трудові,

індивідуальні.

Розрахунок значень показників-індикаторів здійснюється завдяки

сукупності критеріїв, які слід розуміти як мірила, що є підставою для

оцінювання та ідентифікації оптимальності діагностичних

індикаторів [2].

Не менш важливою є і фінансова діагностика системи управління

підприємством. Дане питання вивчали такі вчені: Бланк І. О.,

Мороз О. В., Сметанюк О. А., Кривов’язюк І. В., Салига С. Я.

Об’єктом даного виду діагностики є фінансова система управління


Головна ціль діагностики фінансової системи управління –

виявлення розбіжностей між поточним станом фінансової системи



374

управління і цільовим. Результатом діагностики є отримання певної

кількості основних, найбільш інформативних параметрів, які

об’єктивно і точно відображають фінансовий стан підприємства.

Під діагностикою інноваційної системи управління слід розуміти

сукупність взаємопов’язаних елементів, які у взаємодії забезпечують

отримання поставлених перед такою діагностикою цілей. Об’єктом

даної діагностики є інноваційна система управління підприємством.

Показники діагностики даної системи управління можуть бути

різними і також залежать від багатьох факторів. Варто зауважити, що

існує можливість використання натуральних і вартісних показників;

агрегованих та одиничних; абсолютних і відносних; елементних й

інтегрованих; ретроспективних, поточних та перспективних;

показників ефекту й ефективності [3].

Методи діагностичного дослідження пов’язані з прийняттям

рішень у всіх аспектах управлінської діяльності. Вони знижують

рівень невизначеності і стосуються всіх елементів підприємства, його

зовнішнього середовища в тих напрямках, які формують основу

зростання прибутковості за рахунок збільшення частки продажів

конкретного продукту на обраному ринку.


1. Мороз О. В. Фінансова діагностика у системі

антикризового управління на підприємствах. Монографія. /

О. В. Мороз, О. А. Сметанюк.– Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006.

– 167 с.

2. Артюх-Пасюта О. В. Діагностика системи управління

персоналом / О. В. Артюх-Пасюта //Науковий вісник PUET: Economic

Sciences. – 2015. – №. 2 (58).

3. Жежуха В. Особливості формування системи діагностики

інноваційної складової технологічних процесів промислових

підприємств / В. Жежуха // Технологічний Аудит. – С. 15



375

ПОДАТОК НА ПРИБУТОК ПІДПРИЄМСТВ:

ОСОБЛИВОСТІ НАРАХУВАННЯ

Сай-Боднар Ю. А., студент

Науковий керівник: Дзюба О. М., к.е.н., доцент


В умовах ринкової економіки податки, окрім фіскальної функції,

є важливим економічним інструментом регулювання ринкових

відносин. За своєю сутністю податок на прибуток підприємств ‒ це

прямий податок, сплачуваний підприємствами з прибутку,

одержаного від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів,

нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших

видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також із

прибутку від орендних операцій, роялті та від позареалізаційних

операцій [1, c.123].

Питання особливостей оподаткування податком на прибуток

досліджували низка вчених, з них: В.М. Родіонова, В.М. Романовскій,

Д. Г. Чернік, С. Д. Шаталов, Т. Ф. Юткіна, однак в умовах постійної

зміни податкового законодавства зазначене питання є актуальним.

У законодавчому регулюванні податку на прибуток згідно із

Законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України та

деяких законодавчих актів України щодо забезпечення

збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» № 1791

відбулися не дуже значні зміни, з яких можна відзначити [2]:

- уточнено вимоги для неприбуткових організацій;

- виключено можливість зарахування податку на майно в рахунок

сплати податку на прибуток;

- доповнено правила податкової амортизації основних засобів та

нематеріальних активів;

- дозволено прискорену амортизацію машин та обладнання;

- дозволено від'ємне податкове коригування у разі списання

безнадійної дебіторської заборгованості за рахунок резерву

сумнівних боргів, одночасно уточнено критерії визнання безнадійної

заборгованості;

- уведено нові податкові коригування за деякими операціями з

неплатниками податку на прибуток;

- запроваджено «нульову» ставку податку на прибуток для

мікропідприємств з річним доходом до 3 млн. грн.;



376

- уточнено норми щодо уникнення подвійного оподаткування за

операціями, що здійснені до 1 січня;

- податок на нерухомість більше не зменшує нарахований податок

на прибуток (з 01.01.2017 року виключено норму, яка регулювала

зменшення податку по прибуток на суму нарахованого податку на

нерухоме майно в частині нежитлової нерухомості – п. 137.6 ПКУ) .

Відповідно до ПКУ ставка з податку на прибуток з кожним роком

зменшувалась, однак з 2014 року вона становить 18% (табл. 1).

Таблиця 1 ‒ Ставки податку на прибуток

2011 р 2012 р 2013 р 2014 р 2015 р 2016 р 2017 р

23% 21% 19 % 18% 18% 18% 18%

Регулюючі можливості податку на прибуток виходять з його

об'єкта оподаткування ‒ прибутку. Прибуток для підприємства є

багатогранною категорією, яка впливає на всі сторони

підприємницької діяльності. Сама суть підприємництва передбачає

основною метою ведення господарської діяльності отримання

прибутку [3, c. 56].

Отже, через систему оподаткування прибутку держава має

можливість впливати на такі напрямки фінансово-господарської

діяльності підприємства, як: вибір форми господарювання, вибір

напрямків вкладання коштів, джерел фінансування та інвестування,

швидкість оновлення матеріальної бази підприємства, порядок

розподілу прибутку, розподіл матеріальних та трудових ресурсів між

окремими сферами, діяльність в тіньовому секторі економіки,

особливості стимулювання праці, застосування новітніх технологій та

ін.


1. Ткаченко Н. М. Бухгалтерський фінансовий облік,

оподаткування і звітність: Підручник / Н. М. Ткаченко. – К.:Алерта,

2014. – 108 с.

2. ЗУ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та

деяких законодавчих актів України щодо забезпечення

збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році».

3. Бадида М. Податок на прибуток: проблеми законодавства /

М. Бадида // Вісник податкової служби України. – 2014. – №17. –

С. 8-13.



377

СТАТИСТИКА ЗАБОРГОВАНОСТІ ІЗ ВИПЛАТИ ЗАРОБІТНОЇ

ПЛАТИ ПО ПІДПРИЄМСТВАХ В УКРАЇНІ 2010-2017рр.

Вітенко Г. В., студентка



Виплата заробітної плати – це один із чинників соціального

задоволення населення. Кожен громадянин має право на своєчасне

одержання винагороди, за виконану працю, з гідно зі 43 статтею

Конституції України [1]. Проте збільшення заборгованості по

заробітній платі залишається найбільш суперечливим ще з часів

фінансової стабілізації країни. І незважаючи на те, що проблеми

росли наукові дослідження практично не проводилися.

Через останні події, що сталися в країні, політичну

нестабільність, кризу в економіці, загострення соціальних проблем

особливо гостро стало питання, що стосується невиплати заробітної

плати. За даними Головного управління статистики в Київській

області можна стверджувати, що в країні прослідковується тенденція

до збільшення заборгованості по заробітній платі.

Таблиця 1 – Заборгованість з виплати заробітної плати у 2010-2017 роках

Рік тис. грн. у % до попереднього

періоду

2010 35578,0 1 126,1

2011 24364,6 68,5

2012 10578,2 43,4

2013 1448,1 13,7

2014 147810,6 10207,2

2015 126623,7 85,7

2016 162273, 2 89,7

2017 230929,7 142,3

Проаналізувавши таблицю 1, можна зробити висновок, що з

кожним роком заборгованість збільшується. Різке зростання сталося

саме на момент загострення ситуації в країні в 2014 році

заборгованість в порівнянні з 2013 роком зросла з 1448,1 тис. грн. до

147810,6 тис. грн., що свідчить про економічну кризу в країні. У

2015 році заборгованість по заробітній платі знизилась лише на 15 %,

що вказує на необхідність пошуку шляхів виходу з кризи та

зменшення зобов’язань перед працівниками.



378

Завдяки даним зауважимо про те, що мінімальна заробітна плата

зростала плавно без різких злетів та падінь, чого не можна сказати

про заборгованість по заробітній платі. Крім того прослідковується

збільшення заборгованості по відношенню до мінімальної заробітної

плати. Проаналізувавши таблицю бачимо, що прослідковується різке

зростання заборгованості в [2] 2014 році, хоча мінімальна заробітна

плата порівняно з 2013 роком не змінилась.

Отже, можна виділити наступні проблеми, які впливають на

збільшення заборгованості: нестабільна політична ситуація,

економічна криза, напруженість у соціальному прошарку. Так як

заробітна плата є одним з головних мотиваторів для працівників, з

метою попередження страйків, заколотів, еміграції робочої сили за

кордон, витоку «умів», необхідно проводити реформування системи

виплати заробітної плати, зміцнити економічну та політичну систему

для заохочення іноземних інвестицій, які позитивно вплинуть на

ситуацію на ринку праці.


1. Головне управління статистики в Київській області

[Електронний ресурс] – Режим доступу.: http://kyivobl.ukrstat.gov.ua/

2. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР//

Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, с. 141

ШЛЯХИ АНАЛІЗУ ТА ЇХ СКЛАДОВІ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ


Яловий О. В., студент



Обліково-аналітична система – це організаційно-методологічна

форма буття суб’єктів господарювання створена людиною для

виконання своїх ділових функцій, яка поєднує у собі три підсистеми:

облікову, аналітичну та контрольну.

Отже, обліково-аналітичну систему можна назвати поєднання

бухгалтерського обліку і економічного аналізу. Вона моє своє місце

на кожному підприємстві де ведеться бухгалтерський облік згідно з

законодавством України, не зважаючи на товарообіг підприємства

будь то мале підприємство чи підприємство-гігант. Та на жаль дуже



379

часто забезпечення знаходиться на не достатньому рівні.

Бухгалтерський облік фіксує і накопичує синтетичну (узагальнюючу)

та аналітичну (деталізовану) бухгалтерську обліку інформацію про

діяльність господарюючого суб'єкта за певний період. Вона мітить

відомості про активи організації, про стан майна, джерела його

утворення, про зобов'язання, відносини з контрагентами, про

формування фінансових результатів, про прибуток та його

використання, реєстрація, накопичення, узагальнення.

Оскільки аналітичні дані є основою для економічного

обґрунтування стратегічних рішень, зокрема, раціоналізації

виробництва, оптимізації перспектив розвитку та підприємства тощо,

великого значення набуває дослідження ступеня аналітичності

інформації. В загальному виді під аналітичністю інформації слід

розуміти її адекватність вимогам і завдання економічного аналізу.

Таким чином, поняття обліково-аналітична інформація включає

інформацію, яку продукує бухгалтерський облік (в тому числі і

аналітичний поряд із синтетичним) та інформацію, яка готується

методами економічного аналізу. При цьому аналітичною є облікова

інформація після опрацювання її економічним аналізом, тому не

доцільно розбирати складову «аналітична» у понятті обліково-

аналітична на дві частини. Очевидним є те, що складова «облікова»

включає всю інформацію бухгалтерського обліку, в тому числі і

аналітичного, і синтетичного.

В той час, як конкурентоспроможність полягає в здатності

підприємства створювати, виробляти і продавати товари та послуги,

цінові й нецінові якості яких привабливіші, ніж в аналогічної

продукції конкурентів.

Отже, це означає, що найкращим способом підтримки

конкурентоспроможності підприємства є дослідження ринку і в

цілому конкуруючих підприємств та співставлення з економічними

можливостями конкурування свого підприємства. Чим більше

розвинуте обліково-аналітичне забезпечення підприємства, тим

більше можливо дослідити за його допомогою ринок і тим більш

плідними будуть результати, а це в свою чергу допоможе бачити

ясніше картину конкурентоспроможності підприємства.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%94%D0%BC%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B3%D0%B0

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%82



380

РОЛЬ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ

КOНКУРЕНТOСПРOМOЖНOСТІ ПІДПРИЄМСТВ

Бєльченко Д. В., студент



Однією із складових стабільної та рентабельної роботи

підприємства є оптимальна наявність і обіг виробничих запасів.

Запаси – це такий вид оборотних засобів, який практично завжди є в

тому чи іншому вигляді на будь-якому підприємстві.

Для підприємства виробничі запаси є одним із найважливіших

активів, які перебувають у процесі виробництва з метою подальшого

продажу продукту виробництва; утримуються для споживання під

час виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг.

Таким чином, виробничі запаси є основною складовою виручки від

реалізації готової продукції, і відповідно, прибутку підприємства, на

що зрештою і направлена вся діяльність підприємства. Саме тому

обліку запасів необхідно приділяти особливу увагу.

Загальні питання обліку виробничих запасів висвітлені у працях

відомих вітчизняних учених-економістів. Значну увагу їм приділяли

Ф. Ф. Бутинець, Б. І. Валуєв, С. Ф. Голов, В. І. Ганін, Л. В. Жилкіна,

З. В. Гуцайлюк, М. В. Кужельний, В. Г. Лінник, В. С. Рудницький,

Н. М. Ткаченко, В. В. Сопко.

Утім, незважаючи на значні напрацювання щодо розкриття

сутності поняття “виробничі запаси”, їх класифікації, оцінки, єдиної

позиції у висвітленні даного поняття серед вчених не існує.

Неоднозначність підходів до трактування категорій “матеріальні

активи”, “виробничі ресурси”, “матеріальні ресурси”, “запаси”,

“виробничі запаси” свідчить про необхідність та актуальність

подальших досліджень та напрацювань щодо уточнення та

поглиблення сутності виробничих запасів.

Основним призначенням виробничих запасів є забезпечення

безперервного виробничого процесу на підприємстві. Щоб

забезпечити найбільш ефективні результати виробництва при

найменших витратах, необхіднопідтримувати достатній, але не

надмірний рівень виробничих запасів, оскільки зайві запаси ведуть до

заморожування вкладених у них оборотних коштів і неможливості їх

використання в інших цілях.



381

Отже, забезпечення підприємства виробничими запасами та

ефективність їх використання є важливим інструментом у системі

управління ресурсним потенціалом господарюючого суб’єкта, що

допомагає досягати високих кінцевих результатів та займати

лідируючі позиції в конкурентному середовищі.


1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 «Запаси»:

Наказ Міністерства Фінансів України від 20.10.99 р. № 246



2. Бутинець Ф. Ф. Бухгалтерський фінансовий облік:

Підручник для студентів спеціальності "Облік і аудит" вищих

навчальних закладів / Ф. Ф. Бутинець. – Ж.: ЖІТІ, 2010. – 618 с.

3. Ткаченко Н. М. Бухгалтерский фінансовий облік,

оподаткування і звітність: підручник. 3-тє вид. допов. і перероб. /

Н. М. Ткаченко. – К.: Алерта, 2008. – 926 с.

OСНOВНІ ЗAСOБИ ЯК КРИТЕРІЙ ПІДВИЩЕННЯ

КOНКУРЕНТOСПРOМOЖНOСТІ

Біловицька В. А., студентка



В умoвaх перехoду дo ринкoвoї економіки питaння, пoв’язaні з

різнoмaнітністю фoрм влaснoсті, пoвинні стaти предметoм глибoкoгo

екoнoмічнoгo дoслідження. Цей перехід передбaчaє зміни в oбліку і

кoнтрoлі гoспoдaрськoї діяльнoсті підприємств. Oсoбливo гoстрo стaє

питaння з викoристaнням oснoвних зaсoбів. Зaбезпеченість

oснoвними зaсoбaми в неoбхідній кількoсті тa aсoртименті й більш

пoвне їх викoристaння є oдним із нaйвaжливіших фaктoрів

підвищення ефективнoсті вирoбництвa.

Теoрії тa метoдoлoгії oбліку oснoвних зaсoбів присвяченo бaгaтo

прaць вітчизняних і зaрубіжних вчених: І. Т. Бaлaбaнoв, Л. П. Бєлих,

М. Т. Білухa, Д. Цукермaн тa ін.

Вивчення тaкoї екoнoмічнoї кaтегoрії, як oснoвні зaсoби,

зумoвлюється тим, щo oснoвні зaсoби, які викoристoвуються у

вирoбничій сфері, склaдaють мaтеріaльну oснoву прoдуктивних сил, a



382

їх нaявність і склaд визнaчaє екoнoмічний пoтенціaл суспільства.

Оснoвні зaсoби – це мaтеріaльні aктиви, які підприємствo

викoристовує у прoцесі вирoбництвa aбo пoстaчaння тoвaрів, нaдaння

пoслуг, здaвaння в oренду іншим [2].

В упрaвлінні вирoбничoю діяльністю кoжнoгo підприємствa

велике знaчення мaють пoінфoрмoвaність прo нaявність зaсoбів прaці

тa пoстійний кoнтрoль зa їх ефективним викoристaнням. Цьoму мaє

сприяти дoбре пoбудoвaний їх oблік. Визнaчaльнoю oснoвoю oбліку

oснoвних зaсoбів є пoрядoк визнaння тa oцінки oснoвних зaсoбів.

Oтже, щoб викoристaння oснoвних зaсoбів булo спрaвді

екoнoмічнo вигідним тa ефективним, неoбхіднo не тільки стежити зa

йoгo технічним стaнoм, a й зaлучaти фaхівців при прoведенні

склaдних ремoнтів;зaлучaти спеціaлістів мaркетингoвoгo відділу;

підвищувaти рівень спеціaлізaції вирoбництвa; зaстoсoвувaти

передoві технoлoгії; усувaти прoстoї; мoдернізувaти устaткувaння;

пoліпшувaти склaд, структуру й стaн oснoвних зaсoбів підприємствa;

знижувaти фoндoмісткість; підвищувaти фoндoвіддaчу тa

прoдуктивність прaці нa підприємстві; підвищувaти якoсті ремонтів;

стежити за змінами на валютному ринку.

Література: 1. Білуха М. Т. Теорія бухгалтерського обліку: навчально-

практичний посібник / М. Т. Білуха. – К.: Лібра, 2006. – 523 с.

2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 “Основні

засоби” від 27 квітня 2000 року № 92 [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України. –Офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ТА АНАЛІЗУ

ПОКАЗНИКІВ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ПІДПРИЄМСТВА

Брушковська Д. В., студент

Науковий керівник: Камінський С. І., к.е.н., стар.викладач


Процес досягнення запланованих цілей будь-якого виду

підприємства за конкретний період здійснюється на основі аналізу

конкурентного зовнішнього середовища та внутрішніх особливостей

підприємства. Найскладнішим напрямом діяльності господарюючого



383

суб’єкту на сьогодні є його виробнича діяльність, організація,

планування та оптимізація. Слід зауважити, що всі ці напрями

неможливо здійснити без всебічного аналізу їх складових.

Виробнича діяльність підприємств характеризується системою

показників. Найістотнішими з них в умовах вільних ринкових

відносин є такі, як попит на продукцію та обсяг виробництва,

величина пропозиції й виробнича потужність підприємства, витрати й

ціни на продукцію, потреба в ресурсах та інвестиціях, обсяг продажу

та загальний дохід тощо. Найважливішим у процесі аналізу

діяльності підприємств є розробка та безпосередньо аналіз

виробничої програми, тобто обґрунтування обсягу виготовлення

продукції, конкретної номенклатури й асортименту відповідно до

потреб ринку. Тому не є дивним, що це питання розглядають багато

науковців та фахівців, що і свідчить про необхідність подальшого

розвитку питань формування та аналізувиробничої програми

підприємства [1, c. 55].

В процесі розробки та виконання основних показників з обсягів

виробництва слід врахувати те, що плани виробників та споживачів з

виготовлення й споживання тієї чи іншої продукції повинні

збігатися, і це є важливою умовою нормального функціонування

підприємства. Номенклатуру, асортимент і кількісні показники

продукції визначають виходячи з потреб ринку, на підставі яких

складають план збуту продукції.

У процесі планування виробництва продукції досягають

забезпечення збалансованості виробничої програми й виробничої

потужності, шляхом порівняння показників, конкретизації обсягів та

термінів виконання робіт і послуг, також розраховують потребу в усіх

видах ресурсів в кількісному та вартісному видах і визначають

можливості забезпечення ними процесу виробництва.

Вирішуючи, яку продукцію виробляти на підприємстві та в якій

кількості, варто виходити з:

1. Попиту на продукцію, рівня й динаміки цін, наявності

конкурентів і цін на їхню продукцію, тобто взагалі кон’юнктури

ринку.

2. З власних можливостей, тобто наявності виробничої

потужності та площі, трудових і матеріальних ресурсів, а також, у

разі потреби, інвестиційних ресурсів.



384

У процесі планування виробництва продукції необхідно

забезпечити взаємоузгодження обсягів виробництва продукції зі

зміною попиту на неї в певні періоди, наприклад, сезонність [2,

c. 101].

Розробляючи виробничу програму підприємства, розраховують

обсяг виробництва в натуральних вимірниках і вартісному вираженні:

вимірниками обсягу продукції в натуральному вираженні є конкретні

фізичні одиниці штуки, метри, кілограми, тонни тощо. Іноді

використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні тонни, штуки

цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, тканини,

лінолеум можуть вимірюватися погонними та квадратними метрами).

Обсяг продукції у вартісному вираженні на підприємствах різних

галузей виробничої сфери визначається показниками товарної,

валової, чистої та реалізованої продукції. При чому плановий обсяг

виготовлення кожного виробу розподіляється за календарними

періодами року (кварталами, півріччями, місяцями).

Виробнича програма формується з урахуванням ресурсів

підприємства і оптимальною вважається така, що відповідає

структурі ресурсів підприємства та забезпечує найкращі результати

його діяльності за прийнятим критерієм. Її обчислюють за допомогою

економіко-математичного методу лінійного програмування з

використанням ЕОМ. При чому критерієм оптимальності найчастіше

вважають прибуток, або вартісний обсяг виробництва, а

обмеженнями є виробничі потужності, матеріальні або трудові

ресурси.

Отже, найскладнішим напрямом діяльності підприємства є його

виробнича діяльність, її організація, планування й оперативне

регулювання в просторі та часі, а основні методи аналізу показників

виробничої програми зводяться до зіставлення їх фактичних та

планових величин, визначення її структури, тобто питомої ваги

конкретних видів виробів чи послуг тощо. А використання графічних

і аналітичних показників обсягу виробництва, середніх і граничних

значень на підприємствах дає змогу вдосконалити планово-

економічну й організаційно-управлінську діяльність для підвищення

ефективності діяльності підприємства в цілому [3, c. 310].


1. Бойчик І. М. Економіка підприємства : навч. посіб. /

І. М. Бойчик. – К. : Атіка, 2012. – 543 с.



385

2. Савицька Г. В. Аналіз господарської діяльності підприємства /

Г. В. Савицька. – 2-е вид. – Мінск : Екоперспектіва, 2011. – 256 с.

3. Економіка виробничого підприємства : навч. посіб. / за ред.

Й. М. Петровича. – К. : Знання, 2010. – 490 с.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАТИСТИЧНИХ МЕТОДІВ

КОНТРОЛЮ ЯКОСТІ

Крутінь Я. В., студент



Найважливішим джерелом зростання ефективності виробництва є

постійне підвищення технічного рівня і якості продукції, що

випускається. Для технічних систем характерна жорстка

функціональна інтеграція всіх елементів, тому в них немає

другорядних елементів, які можуть бути неякісно спроектовані і

виготовлені. Таким чином, сучасний рівень розвитку НТП значно

посилив вимоги до технічного рівня і якості виробів у цілому і їх

окремих елементів.

У галузях промисловості статистичні методи застосовуються для

проведення аналізу якості продукції та процесу. Аналізом якості є

аналіз, за допомогою якого з допомогою даних і статистичних

методів визначається відношення між точними і заміненими якісними

характеристиками.

Статистичні методи контролю якості продукції дають значні

результати за такими показниками:

- підвищення якості закуповуваного сировини;

- економія сировини і робочої сили;

- підвищення якості виробленої продукції;

- зниження витрат на проведення контролю;

- зниження кількості браку;

- поліпшення взаємозв'язку між виробництвом і споживачем;

- полегшення переходу виробництва з одного виду продукції на

інший.

Головне завдання – не просто збільшити якість продукції, а

збільшити кількість такої продукції, яка була б придатною до

вживання.

http://ua-referat.com/%D0%A5%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B5%D1%80

http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0

http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81


http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE

http://ua-referat.com/%D0%AF%D0%BA%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97



386

Два основних поняття в контролі якості – це вимірювання

контрольованих параметрів і їх розподіл. Для того щоб можна було

судити про якість продукції необов'язково виміряти такі параметри,

як міцність матеріалу, паперу, маса предмета, якість забарвлення і т.д.

Друге поняття – розподіл значень контрольованого параметра –

засновано на тому, що немає двох абсолютно однакових за

величиною параметрів в одних і тих же виробів; в міру того, як

вимірювання стають все більш точними, в результатах вимірювань

параметра виявляються невеликі розбіжності.

Основним методом контролю вступників споживачеві сировини,

матеріалів і готових виробів є статистичний приймальний контроль

якості продукції.

Статистичний приймальний контроль якості продукції –

вибірковий контроль якості продукції, заснований на застосуванні

методів математичної статистики для перевірки якості продукції

встановленим вимогам.

Суцільний контроль проводиться, якщо до того немає особливих

перешкод, у випадку можливості наявності критичного дефекту,

тобто дефекту, наявність якого повністю виключає використання

продукції за призначенням.

Можна перевірити всі вироби також і за таких умов:

- партія виробів або матеріалу невелика;

- якість вхідного матеріалу погана або про неї нічого невідомо.

Можна обмежитися перевіркою частини матеріалу або виробів,

якщо:

- дефект не викличе серйозної несправності обладнання і не

створює загрозу життю;

- вироби використовуються групами;

- браковані вироби можна виявити на більш пізній стадії

складання.

Основними елементами стандартів з приймального контролю є:

1. Таблиці планів вибіркового контролю, що застосовуються в

умовах нормального ходу виробництва, а також планів для

посиленого контролю в умовах розладнань і для полегшення

контролю при досягненні високої якості.

2. Правила вибору планів з урахуванням особливостей контролю.

3. Правила переходу з нормального контролю на посилений або

полегшений і зворотного переходу при нормальному ході

виробництва.

http://ua-referat.com/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F

http://ua-referat.com/%D0%A2%D0%BE%D0%B3%D0%BE

http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%81%D0%B0

http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B8


http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C

http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C_%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96

http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97

http://ua-referat.com/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0



387

4. Методи обчислення подальших оцінок показників якості

контрольованого процесу.

У багатьох країнах набув поширення американський стандарт

МИЛ-СТД-ЛО5Д. Вітчизняний стандарт ГОСТ-18242-72 з побудови

близький до американського і містить плани одноступінчатого і

двоступінчастого приймального контролю. В основу стандарту

покладено поняття прийнятного рівня якості (ПРУК) q0, яке

розглядається як максимально допустима споживачем частка

дефектних виробів в партії, виготовленої при нормальному ході

виробництва. Імовірність забракувати партію з часткою дефектних

виробів, рівній q0, для планів стандарту мала і зменшується в міру

зростання обсягу вибірки. Для більшості планів не перевищує 0,05.

Все більше освоєння нової для нашої країни економічного

середовища відтворення, тобто ринкових відносин, диктує

необхідність постійного поліпшення якості з використанням для

цього всіх можливостей, усіх досягнень прогресу в області техніки і

організації виробництва.

Найбільш повне і всебічне оцінювання якості забезпечується,

коли враховані всі властивості аналізованого об'єкта, які

проявляються на всіх етапах його життєвого циклу: при виготовленні,

транспортуванні, зберіганні, застосуванні, ремонті.

Таким чином, виробник повинен контролювати якість продукції і

за результатами вибіркового контролю судити про стан відповідного

технологічного процесу. Завдяки цьому він своєчасно виявляє

розладнання процесу і коректує його.

МЕТОД ОПОРНИХ ВЕКТОРІВ ЯК НОВІТНІЙ ІНСТРУМЕНТ

ДЛЯ ОЦІНКИ РИЗИКУ БАНКРУТСТВА СУБ’ЄКТІВ

ГОСПОДАРЮВАННЯ

Ліндер Є. О., аспірантка

Науковий керівник: Калабухова С. В., к.е.н., професор


Метод опорних векторів часто називають задачею SVM

(SupportVectorMachine) класифікації. Цей метод полягає у

знаходженні гіперплощини в просторі допустимих значень, що

максимізує розділення між точками двох класів. Така задача

еквівалентна розв’язку квадратичної задачі оптимізації. Рішення

http://ua-referat.com/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0

http://ua-referat.com/%D0%90%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9

http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%82

http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C



388

строго опуклих задач для SVM є унікальним і глобальним. SVM

реалізує принцип структурної мінімізації ризику (SRM), який, як

відомо, має високу продуктивність узагальнення.

У міру збільшення складності задачі, алгоритм SVM шляхом

збільшення числа опорних векторів зменшує величину похибки за

рахунок збільшення ризику «перенавчання» даних. Оскільки SVM

виділяє геометричні характеристики простору ознак, він здатний

знаходити оптимальний розв’язок, маючи невеликий розмір

тренувальних даних. Крім того, при зменшенні тренувальних даних

попередні результати показують, що точність і здатність

узагальнення SVM краща, ніж у стандартної нейромережі Больцмана.

Важливо зауважити, що вибір відповідного значення для параметрів

SVM відіграє важливу роль при навчанні.

Однією з останніх розробок, присвячених проблемі оцінки

ризику банкрутства підприємств за допомогою SVM-моделей, є

робота W. Härdle, Р. Moro & D. Schäfer [1]. Для свого дослідження

автори сформували вибірку з 84 найбільших компаній-банкрутів. В

результаті аналізу цих підприємств на основі ряду показників

фінансового стану (фінансовий важіль, коефіцієнти ліквідності,

показники ділової активності та оборотності) була сформована SVM-

модель, що відображає залежність ймовірності банкрутства від

показників фінансового важеля і рентабельності. У [2] автори

проводять порівняння моделі SVM та нейронної мережі оберненого

поширення помилки для оцінки ймовірності банкрутства китайських

банків.

В даний час SVM-моделі є однією з новітніх розробок в галузі

математичної статистики, носять прикладний характер і успішно

застосовуються в оптиці, медицині та інших областях. При цьому

SVM-моделі відносно недавно використовуються як інструмент для

оцінки ризику банкрутства господарюючих суб’єктів в зарубіжній

практиці, в той час як в Україні, незважаючи на досить високу

точність прогнозу дотепер не знайшли застосування. Вітчизняні

дослідження [3] надають перевагу більш наочним та зрозумілим

моделям прогнозування банкрутства (логістична модель, лінійна

дискримінантна модель) Слід зазначити, що ця тенденція характерна

для більшості статистичних моделей: в українських реаліях дані

моделі, як правило, починають використовуватися з помітним



389

запізненням, що пояснюється значними витратами часу на їх

адаптацію до умов вітчизняної економіки.


1. Härdle W. K. Estimating Probabilities of Default With Support

Vector Machines / W. K. Härdle, R. A. Moro, D. Schäfer // Bundesbank

Series 2 Discussion Paper. – №. 18, 2007. – 44 c.

2. HongjiuLiu. An Application of Support Vector Machine for

Evaluating Credit Risk of Bank / Liu Hongjiu, Hu Yanrong, Wuchong //

Proceedings of the 7th International Conference on Innovation &

Management. – C. 1109-1112.

3. Покідін Д. Економетрична модель Національного банку

України для оцінки кредитного ризику банку та альтернативний

метод опорних векторів / Дмитро Покідін // Вісник Національного

банку України, грудень 2015. – С. 53-75.

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАРОБІТНОЇ

ПЛАТИ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ


Пенделя Т. А., студент



Належний процес формування заробітної плати є важливою

умовою як економічного зростання і конкурентоспроможності

національної економіки, так і забезпечення добробуту і високих

стандартів життя суспільства.

Інформаційну основу дослідження питань склали закони України,

постанови, наукові праці зарубіжних та вітчизняних вчених, таких як:

Білуха М. Т., Грабова Н. Н., Ганін В. І., Добровський В. Н.,

Кузнецова С. О. та інші. Незважаючи на значну кількість наукових

праць, слід зауважити, що деякі аспекти все ж недостатньо висвітлені.

Закон України «Про оплату праці» [1] визначає економічні та

організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у

трудових відносинах.

Основним завданням обліку і контролю праці та її оплати є

здійснення контролю за законністю операцій, пов'язаних з

нарахуванням і виплатою заробітної плати, за усуненням



390

невиробничих виплат, прихованих і явних втрат робочого часу,

ефективністю застосовуваних форм організації і стимулювання праці

на різних ділянках, своєчасністю і правильністю виплати коштів на

оплату праці. При цьому інформація про облік праці та її оплату

повинна бути економічно обґрунтованою і достовірної. Саме на

підставі цієї інформації здійснюється контроль за використанням

робочого часу, впровадженням прогресивних форм праці,

дотриманням співвідношення між зростанням продуктивності праці

та її оплатою, за рівнем відповідних витрат.

Виконання заробітною платою своїх функцій реалізується через її

організацію [2]. Через організацію заробітної плати досягається

компроміс між інтересами працівника і працедавця, сприяючий

розвитку відносин соціального партнерства між двома рушійними

силами ринкової економіки.

Відносини між власником підприємства та найманим

працівником, в тому числі і питання щодо нормування і оплати праці,

встановлення форм, систем і розмірів заробітної плати і інших видів

трудових виплат, зокрема, і виплат стосовно нарахування винагород

працівникам, супроводжується документуванням господарських

операцій за розрахунками з працівниками, які відбуваються на

підприємстві, що зумовлено потребою в підтвердженні правомірності

та правильності здійснених розрахунків.

Достатня забезпеченість підприємств потрібними трудовими

ресурсами, їх раціональне використання, високий рівень

продуктивності праці має велике значення для збільшення обсягів

продукції і підвищення ефективності виробництва.

У зв’язку з цим великого значення набуває аналіз праці і оцінка

ефективності її використання у виробничому процесі, вивчення

впливу окремих трудових факторів (чисельність робітників, їх

структура, тривалість робочого періоду та робочого дня одного

робітника, продуктивність праці тощо) на зміну кінцевих результатів


Правдивість, якість, рівень витрат підприємства, повнота і

своєчасність розрахунків з персоналом, все це, залежить від

організації обліку оплати праці на підприємстві.

Серед напрямів, які можуть удосконалити облік оплати праці є

підвищення матеріальної зацікавленості працівників, в яку входять

надбавки, премії, надання відпусток тощо [3].



391

При наданні працівнику благ у вигляді пільг, компенсаційних

особистих втрат, працівник має впевненість у своєї потрібності

підприємству, в успішності та тривалості його трудових відносин

саме на цьому підприємстві.

Отже, вирішення цих недоліків буде сприяти не тільки

покращенню основних показників діяльності підприємства,

зростанню рентабельності та продуктивності праці, але і зниженню

рівня плинності кадрів, підвищенню рівню добробуту і життя

населення.


1. Про оплату праці: Закон України від 24.03.95 р. №108/95-

ВР [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/108/95-%D0%B2%D1%80

2. Лень В. С. Виплати працівникам: поняття, структура та

облік / В. С. Лень, М. П. Штупун // Проблеми і перспективи

економіки. – 2015. – № 2. – С. 266-274.

3. Кудіна І. О. Удосконалення моделі обліку розрахунків за

виплатами працівникам / І. О. Кудіна, Н. Р. Литвяк // Збірник

наукових праць Державного економіко-технологічного університету

транспорту. Сер. : Економіка і управління. – 2012. – Вип. 30. – С. 222-

230.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ

ЩОДО ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ В УКРАЇНІ

Подкопай Г. Ю., студент



Кожне підприємство згідно діючого законодавства України

повинне вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність.

Тому необхідно слідкувати за змінами у нормативному регулюванні

бухгалтерського обліку та фінансовій звітності.

Важливу роль при дослідженні фінансової звітності мають

наукові праці вітчизняних вчених, таких як: Ф. Ф. Бутинця, А. М.

Герасимовича, Г. Г. Кірейцева, Г. Я. Козака. та інші, але це питання

потребують подальшого дослідження.

Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до Закону

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/108/95-%D0%B2%D1%80



392

України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»

від 05.10.2017 року [1]. Закон направлений на зближення

законодавства України у сфері бухгалтерського обліку до

законодавства Європейського Союзу у відповідній сфері.

В-першу чергу відбулися зміни в критеріях віднесення

підприємств до відповідних видів,для цього підприємство повинно

відповідати двом з трьох критеріїв наведено у табл. 1.

Таблиця 1 – Критерії віднесення підприємств

Критерії Види підприємств

Мікропідприємства Малі Середні Великі

Балансова

вартість активів До 350тис. Євро

Від 350тис.Євро

до 4млн.Євро

Від 4млн.Євро до

20 млн.Євро Понад 20млн.Євро

Чистий дохід

від реалізації

продукції

(товарів, робіт,

послуг)

До 700тис.Євро Від 700тис. Євро

до 8млн.Євро

Від 8млн.Євро до

40млн.Євро Понад 40млн.Євро

Середня

кількість

працівників

До 10 осіб Від 10 до 50 осіб Від 50 до 250 осіб Понад 250 осіб

Показники визначаються на дату складання річної фінансової

звітності за рік, що передує звітному.

По-друге удосконалення порядку подання фінансової звітності в

єдиному електронному форматі разом з аудиторськимвисновком.

Підприємства зобов’язані подати копію фінансової звітності та

консолідованої фінансової звітності за запитом юридичних та

фізичних осіб у порядку, передбаченому Законом України “Про

доступ до публічної інформації” [2]. А також з’явилися обов’язкове

оприлюднення фінансової звітності для підприємств розкрите у

табл.2. Таблиця 2 – Строки оприлюднення фінансової звітності

Вид підприємства Строк подання Місце оприлюднення

Підприємства,

щостановлятьсуспільнийінтерес

До 30 квітня, щонастає за

звітнимперіодом Своя веб-сторінка

Великіпідприємства До 1 червня року, щонастає

за звітнимперіодом Своя веб-сторінка

мікропідприємств та малих


до 1 червня року, що настає

за звітним періодом Своя веб-сторінка

Головні розпорядники

бюджетних коштів

До 30 квітня, щонастає за

звітнимперіодом Своя веб-сторінка

Без змін залишилося подання фінансової звітності для:



393

- мікропідприємств;

- малих підприємств;

- непідприємницьких товариств;

- представництв іноземних суб’єктів господарської


Для цих підприємств встановлюється скорочена за показниками

фінансова звітність у складі балансу та звіту про фінансові результати

згідно норм П(С)БО 25 [3].

Отже, зміни нормативно-правового регулювання бухгалтерського

обліку потребує дослідження, які націлені на зближення ведення

бухгалтерського обліку до законодавства Європейського Союзу у

відповідній сфері. Тому аналіз цих змін визначає структуру та

особливості заповнення консолідованої фінансової звітності. З 2018

року всі підприємства повинні висвітлити свою фінансову звітність,

також дотримуватися порядку заповнення та подання фінансової

звітності. Цей закон не торкнулся ведення бухгалтерського обліку на

малих підприємствах.


1. Про внесення змін до Закону України "Про бухгалтерський

облік та фінансову звітність в Україні" щодо удосконалення деяких

положень: Закон України від 05.10.2017 р. – [Електронний ресурс] –

Відомості Верховної Ради України.– Режим доступу:


2. Про доступ до публічної інформаціїЗакон України від

01.05.2015 р. №– [Електронний ресурс] – Відомості Верховної Ради

України.– Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17

3. Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського

обліку 25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва»: Наказ

Міністерства фінансів України від 25.02.2000 р. № 39 [Електронний

ресурс] // Верховна Рада України. – Офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0161-00.



394

OБЛIКOВO-AНAЛIТИЧНE ЗAБEЗПEЧEННЯ

КOНКУРEНТOCПРOМOЖНОCТІ ПIДПРИЄМCТВA

Регульська Х. С., студент



В умoвaх зрocтaючoї кoнкурeнцiї, нaукoвo-тeхнiчнoгo прoгрecу,

динaмiки i нeвизнaчeнocтi coцiaльнo-eкoнoмiчнoгo ceрeдoвищa

пiдприємcтвa, cкoрoчeння життєвoгo циклу тoвaрiв i нeoбхiднocтi

рoзвитку iнвecтицiйнoї та iннoвaцiйнoї діяльності cуб’єкти

пiдприємництвa пoтрeбують рoзрoбки пocлiдoвнoї cтрaтeгiї бiзнecу, з

дoпoмoгoю якoї зaбeзпeчуєтьcя уcпiх нa ринку.

Розглядаючи процес формування обліково-аналітичної

інформації, вважаємо за доцільне виділити окремі етапи, від якісного

виконання яких залежить результативність інформації на виході, а

саме:

виявлення, накопичення та реєстрація облікової інформації у

первинних документах;

узагальнення масиву первинної облікової інформації шляхом

складання внутрішньої та зовнішньої звітності підприємства;

здійснення аналітичної обробки сукупності облікових даних.

Ocнoвoю для прийняття упрaвлiнcьких рiшeнь є облікова i

аналітична iнфoрмaцiя, яку нeoбхiднo рoзглядaти як cтрaтeгiчний

рecурc, який фoрмуєтьcя caмим пiдприємcтвoм i є ocнoвoю для

прийняття упрaвлiнcьких рiшeнь з мeтoю рeaлiзaцiї кoнкурeнтних

пeрeвaг[1].

Нaукoвцi рoзумiють тeрмiн «oблiкoвo-aнaлiтичнe зaбeзпeчeння»

як прoцec збoру iнфoрмaцiї зa рaхунoк oблiку та aнaлiзу для цiлeй

упрaвлiння. Вихoдячи iз цьoгo, пiд oблiкoвo-aнaлiтичним

зaбeзпeчeнням упрaвлiння кoнкурeнтocпрoмoжнicтю пiдприємcтв ми

рoзумiємo прoцec збoру, пiдгoтoвки, рeєcтрaцiї й oбрoбки oблiкoвo-

aнaлiтичнoї iнфoрмaцiї тa прийняття нa її ocнoвi упрaвлiнcьких

рiшeнь, нaпрaвлeних нa зaбeзпeчeння ефективного функцioнувaння

пiдприємcтвa тa пiдвищeння йoгo кoнкурeнтних пoзицiй нa

внутрiшньoму i зoвнiшньoму ринках [2].

Вaжливу рoль у мeхaнiзмi oблiкoвo-aнaлiтичнoгo зaбeзпeчeння

упрaвлiння кoнкурeнтocпрoмoжнicтю вiдiгрaє тaкoж cиcтeмa

кoнтрoлю. Вoнa зaбeзпeчує кoнтрoль за oргaнiзaцiєю cиcтeм



395

oблiкoвoгo та aнaлiтичнoгo зaбeзпeчeння, дocтoвiрнicтю iнфoрмaцiї,

яку гeнeрують цi пiдcиcтeми, eфeктивнicтю функцioнувaння

пiдприємcтвa, прoцecaми, якi вiдбувaютьcя нa пiдприємcтвi, cтупeнeм

дocягнeння зaплaнoвaних пoкaзникiв кoнкурeнтocпрoмoжнocтi,

cвoєчacнo виявляє вiдхилeння вiд них, що cлугує пiдcтaвoю для

рoзрoбки зaхoдiв щoдo їх уcунeння. Врaхoвуючи цe, рoзрoблeнo

мeхaнiзм oблiкoвo-aнaлiтичнoгo упрaвлiння

кoнкурeнтocпрoмoжнicтю пiдприємcтв, щo прeдcтaвляє coбoю

cукупнicть прoцeciв фoрмувaння, узaгaльнeння, aнaлiзу, кoнтрoлю i

цiлecпрямoвaнoї пeрeдaчi iнфoрмaцiї у вiдпoвiднocтi дo зaпитiв

упрaвлiнcькoї cиcтeми щoдo пoкaзникiв йoгo дiяльнocтi, aктивiв,

джeрeл їх фoрмувaння i гocпoдaрcьких oпeрaцiй, щo дaють змoгу

oцiнити йoгo кoнкурeнтнi пoзицiї тa визнaчити cпocoби їх

пiдвищeння шляхoм впливу нa кeрoвaнi фaктoри

кoнкурeнтocпрoмoжнocтi.


1. Безродна Т. М. Обліково-аналітичне забезпечення управління

підприємством: визначення сутності поняття / Т. М. Безродна //

Вісник Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. –

Луганськ, 2008. – № 10, ч. 2. – С. 58-62

2. Касич А. О. Науково-методичні основи обліково-аналітичного

забезпечення управління прибутком підприємства / А. О. Касич,

Р. М. Циган, О. І. Карбан // Проблеми економіки. – 2013. – № 1. – С.

191-196.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОБЛІКУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ

Жадан А. О., студент

Науковий керівник: Шаповалова А. П., к.е.н., доцент


Основні засоби є одним із найважливіших елементів виробничого

процесу та матеріальною базою підприємницької діяльності. Від

ефективного використання основних засобів залежить фінансовий

стан і конкурентоспроможність організації.

Поняття основних засобів як об’єкту бухгалтерського обліку та

обліку з метою оподаткування наведено відповідно у положеннях



396

(стандартах) бухгалтерського обліку та Податковому кодексі України

(табл.1).

Таблиця 1 – Сутність поняття «основні засоби»

Нормативний

документ

Визначення основних засобів

П(С)БО 7

«Основні

засоби»

Основні засоби – матеріальні активи, які підприємство/установа утримує з

метою використання їх у процесі виробництва/діяльності або постачання

товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для

здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний

строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або

операційного циклу, якщо він довший за рік) [1]

МСБО 16

«Основні

засоби»

Основні засоби – матеріальні об’єкти, які утримують для використання у

виробництві або постачанні товарів чи наданні послуг, для надання в оренду

іншим або для адміністративних цілей та використовуватимуть, за

очікуванням, протягом більше одного звітного періоду [2]

Податковий

кодекс

України

Основні засоби – матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин

наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених

капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування,

бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не

перевищує 2500 грн., невиробничих основних засобів і нематеріальних

активів), що призначаються платником податку для використання у

господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 6000

грн. і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та

очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати

введення в експлуатацію становить понад один рік [3]

Проблеми обліку основних засобів розглядались багатьма

вченими та практиками, серед яких: О. І. Коблянська, Т. Г. Мельник,

В. В. Сопко, О. П. Пархоменко, Н. М. Ткаченко та ін.

Дослідивши роботи вчених та практиків, можемо окреслити деякі

проблеми обліку основних засобів.

На сьогоднішній день однією з важливих проблем є неналежний

контроль за збереженням та використанням основних засобів, а також

за документальним оформленням операцій з ними. На практиці

основними недоліками ведення первинної документації з обліку

основних засобів є наступні:

- заповнюються не всі реквізити первинних документів;

- внутрішнє переміщення об’єктів не завжди оформлюється

актом приймання-передачі основних засобів;

- в багатьох підприємствах відсутні інвентарні описи.

При нарахуванні амортизації основних засобів виникають

проблемні моменти, пов’язані із застосуванням норм П(С)БО 7.

Запропоновані шляхи удосконалення її обліку наведено в табл. 2.



397

Таблиця 2 – Проблеми нарахування амортизації і шляхи їх вирішення [4, с.81]

Джерело Проблемне питання Причини Шляхи

вирішення

П(С)БО 7,

пункт 29

Нарахування амортизації

розпочинається з місяця,

наступного за місяцем, у

якому об’єкт основних

засобів став придатним

для використання

Виникає

неоднозначність

трактування початку

нарахування

амортизації, якщо

об’єкт не потребує

монтажу

Встановити необхідність

нарахування після місяця,

в якому об’єкт основних

засобів було введено в

експлуатацію, що

документально

підтверджено

П(С)БО 7,

пункт 24

Термін корисного

використання об’єктів

основних засобів

Заниження терміну

корисного

використання

підприємствами

Встановити мінімальний

термін корисного

використання різних видів

основних засобів

П(С)БО 7,

пункт 22

Відсутність можливості нарахування амортизації

окремих частин об’єктів основних засобів, якщо

вони мають різний термін використання

Визначити можливість

окремо амортизувати

суттєві частини об’єкта,

термін використання яких

відрізняться від терміну

використання основного

засобу

Отже, основними рекомендаціями щодо вирішення проблемних

питань обліку основних засобів можуть бути: правильне оформлення

основних засобів та своєчасне відображення операцій щодо руху

об’єктів; удосконалення порядку нарахування амортизації.


1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні

засоби»: наказ Міністерства фінансів України від 27.04.2000 №92. –



2. Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку 16

«Основні засоби»// IASB; Стандарт, Міжнародний документ від

01.01.2012. – [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua /laws/show/929_014

3. Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755-VI.-



4. Пархоменко О. П. Бухгалтерський і податковий облік

основних засобів та його гармонізація/ О. П. Пархоменко, О. Ю.

Закревська // Вчені записки університету "КРОК". Серія : Економіка.

– 2014. – Вип. 37. – С. 77-83.





398

ПІДВИЩЕННЯ ТРАНСПАРЕНТНОСТІ

ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ Куріленко В. В., студентка

Науковий керівник: Шаповалова А. П., к.е.н., доцент Київський національний торговельно-економічний університет

В сучасних умовах господарювання значно підвищується роль

фінансової звітності в забезпеченні необхідною інформацією для прийняття рішень, як внутрішніх, так і зовнішніх користувачів. З її допомогою на підприємстві здійснюють контроль, аналіз і оцінку досягнутих результатів, та планують подальшу діяльність підприємства. Спираючись на дані фінансової звітності, інвестори приймають інвестиційні рішення; кредитори приймають рішення щодо фінансування господарської діяльності підприємства, надання йому позик.

Вітчизняні підприємства складають фінансову звітність відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку. Також для складання фінансової звітності застосовуються міжнародні стандарти фінансової звітності (далі – МСФЗ). Зараз зобов’язані складати фінансову звітність за міжнародними стандартами лише публічні акціонерні товариства (далі – ПАТ), банки, страховики, а також підприємства, які провадять господарську діяльність за видами, перелік яких визначається КМУ. Інші підприємства самостійно визначають доцільність застосування міжнародних стандартів для складання фінансової звітності.

За Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [1], який набирає чинності з 01.01.2018 р. (далі – Закон № 2164-19) вводиться поняття підприємств, що становлять суспільний інтерес, зокрема це підприємства-емітенти цінних паперів, цінні папери яких допущені до біржових торгів, банки, страховики, недержавні пенсійні фонди, інші фінансові установи (крім інших фінансових установ та недержавних пенсійних фондів, що відносяться до мікропідприємств та малих підприємств) та підприємства, які належать до великих підприємств. На такі підприємства, а також на ПАТ та підприємства, які здійснюють діяльність з видобутку корисних копалин загальнодержавного значення покладається обов’язок складання фінансової звітності за МСФЗ.

Процес поширення використання МСФЗ доречно розглядати як один з основних факторів продовження та активізації реформи



399

бухгалтерського обліку в країні. Для України, яка прагне в Європейський економічний простір, впровадження МСФЗ є необхідною умовою.

Однією з головних ознак фінансової звітності, складеної за міжнародними стандартами, є її транспарентність. Транспарентність (англ. «transparent» – прозорий, очевидний) означає доступність інформації та відсутність секретності. Науковці зазначають, що фінансова звітність може вважатися транспарентною, якщо вона містить доречну та правдиво подану інформацію стосовно всіх змістовних елементів і забезпечений доступ широкого кола користувачів до цієї фінансової звітності [2].

Прозорість фінансової звітності необхідна для залучення в країну вільного іноземного капіталу, оскільки якісна і порівнянна звітна інформація є необхідною умовою підвищення інвестиційної привабливості компаній; сприяє зниженню підприємницьких ризиків; збільшенню освоєння інвестиційних проектів [3].

За Законом № 2164-19: - доповнено положення, за яким фінансова звітність підприємств

не становить комерційної таємниці, положенням, що фінансова звітність не є конфіденційною інформацією та не відноситься до інформації з обмеженим доступом, крім випадків, передбачених законом;

- однією з вимог до фінансової звітності стає подання копії фінансової звітності за запитом юридичних та фізичних осіб.

Такі новації спрямовані на підвищення прозорості діяльності вітчизняних підприємств та дозволять посилити громадський контроль за їх фінансово-господарською діяльністю, своєчасністю прийняття ефективних управлінських рішень.

Література: 1. Про внесення змін до Закону України «Про бухгалтерський

облік та фінансову звітність в Україні»: Закон України: набирає чинності, прийняття від 05.10.2017.– [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2164-viii

2. Харламова О. Транспарентність фінансової звітності за МСФЗ / О. Харламова. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://konf.amsfo.com.ua/transparentnist-finansovo%D1%97-zvitnosti-za

3. Макарович В. К. Принципи формування прозорості фінансової звітності / В. К. Макарович. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://conf.ztu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/04/80.pdf.

http://konf.amsfo/

https://conf.ztu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/04/80.pdf



400

АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ОБЛІКУ В БУДІВЕЛЬНІЙ ГАЛУЗІ

Бушманова В. С., студентка

Харківський коледж будівництва, архітектури та дизайну

Науковий керівник: Нагорна І. В., викладач


Функціонування будівельних підприємств України

безпосередньо впливає на хід економічних процесів як регіону, так і

країни в цілому, адже будівництво є важливою галуззю економіки,

оскільки забезпечує населення житлом, промисловими основними

засобами тощо. У той же час, має низку відмінностей від інших

галузей економіки, а саме: тривалість виробничого процесу;

непорушність об'єктів будівництва; будівельні ділянки займають

великі площі, що послаблює контроль за виконанням робіт,

зберіганням матеріалів; наявність допоміжних виробництв,

різноманітність видів робіт та їх різна трудомісткість ускладнюють

облік; вплив на будівництво кліматичних умов та інше.

Аналіз наукових досліджень та розробок вітчизняних і

зарубіжних науковців дає змогу виділити ряд характерних

особливостей, що притаманні будівельним підприємствам, які

зумовлені специфікою галузі. А саме:

1) період будівництва може продовжуватися декілька звітних

періодів і будівельна організація визнає доходи з урахуванням

ступеня завершеності робіт;

2) якщо покупець (замовник) є юридичною особою, то він

наперед відомий, із ним попередньо узгоджується контрактна ціна. А

якщо покупцем є фізична особа або група фізичних осіб і проводять

розрахунки через посередників (наприклад, способом придбання

іпотечних сертифікатів), то особа покупця може бути невідомою для

фірми-забудовника, як і невідомим залишається майбутнє

призначення та шляхи використання об'єкта незавершеного

будівництва. Крім того, ймовірні випадки невизначених термінів

платежів за об'єкт і нерівномірність надходження коштів, що

ускладнює процес планування для будівельних організацій;

3) замовник часто здійснює періодичні платежі в межах загальної

контрактної вартості будівельно-монтажних робіт;

4) продукт (об'єкт будівництва) знаходиться не за місцем

розташування виконавця, а на окремій ділянці.



401

Наведені особливості зумовили необхідність прийняття для

будівництва окремих нормативних актів. Зокрема ведення обліку на

підприємствах цієї галузі регламентується Положенням (стандартом)

бухгалтерського обліку 18 «Будівельні контракти» (П(С)БО 18), а

формування собівартості будівельного контракту – Методичними

рекомендаціями з формування собівартості будівельно-монтажних

робіт. Проте П(С)БО 18 «Будівельні контракти» не повністю

відображає особливості обліку в будівництві та його проблеми і не

достатньо пов'язаний з іншими стандартами бухгалтерського обліку.

Існує низка особливостей в обліку. Так, у будівництві застосовуються

такі специфічні рахунки: 703 «Дохід від реалізації робіт і послуг», 903

«Собівартість реалізованих робіт і послуг», 113 «Тимчасові (не

титульні) споруди», 238 «Незавершені будівельні контракти», 239

«Проміжні рахунки».

Загалом існує чимало невирішених питань в обліку на

підприємствах будівельної галузі, які знижують ефективність їх

функціонування, адже відомо, що всі управлінські дії ґрунтуються на

інформаційній базі, основою для якої є якісний та коректний облік.

Тому для побудови ефективного розвитку підприємства завжди

залучають принципи й методи обліку. Саме облік забезпечує

здатність підприємства здійснювати контроль поточних шляхів

розвитку, а також виконувати моніторинг наслідків здійснених

управлінських дій.

Таким чином, будівельне виробництво є специфічною галуззю

економіки з особливостями в обліку. Зокрема, в бухгалтерському

обліку застосовуються специфічні рахунки, документи, існує

особливий порядок визнання доходів і витрат та визначення

фінансових результатів діяльності підприємств.


1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 18 «Будівельні

контракти». Затверджено наказом Міністерства фінансів України від

28 квітня 2001 р., № 205. [Електронний ресурс]. – Доступний з

http://www.pro-u4ot.info/index.php? section=browse&CatID=92&ArtID.

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В

УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Збірник матеріалів

ІІ Міжвузівської науково-практичної конференції

студентів, аспірантів та молодих учених

Україна, м. Харків, ХТЕІ КНТЕУ, 16 листопада 2017 р.

Відповідальний за формування О.В. Клепікова

В авторській редакції

Сформовано в електронному форматі pdf