5–6 класи 1. А. За кольором. Нумізматика (гр. νόμισμα, лат. nomisma – монета) – наука про історію винайдення,

використання, чеканки і грошового обігу монет. Нумізмат – це людина, котра колекціонує монети. Усі перераховані монети виготовлені з металів, тобто їм притаманні властивості, характерні для всіх металів: твердість, пластичність, відсутність запаху, металічний блиск (див. статтю в журналі „Колосок” № 5/2009 „Символ успіху і щастя”). Монети, виготовлені зі срібла, заліза й алюмінію, приблизно однакового кольору – вони сріблясто-сірі, мідні монети – рожево-червоні, а монети, виготовлені з золота – жовті. Отже, найлегше визначити мідні та золоті монети в колекції нумізмата за кольором.

2. В. Вода. Звісно ж ідеться про воду. Адже вода – найпоширеніша складна речовина на планеті

Земля. Вона покриває більш ніж 71 % поверхні земної кулі, а у вигляді водяної пари вона постійно присутня в атмосфері. За свої унікальні, а іноді й аномальні властивості довгий час вода вважалася простою речовиною. При температурі від 0 ºС до 1 000 ºС вода переходить із одного агрегатного стану в інший без розкладання. Спочатку лід перетворюється на рідину, а потім на пару і навпаки: пара конденсується в рідину, а потім кристалізується в лід. Лише в 1784 році англійському вченому (фізику та хіміку) вдалося довести, що вода – складна речовина: він уперше провів синтез води з водню та кисню. На відміну від своїх колег-учених Генрі Кавендиш не публікував свої роботи та відкриття, які аж до 1921 року зберігалися в архівах. Приблизно у цей же час французький учений Антуан Лоран Лавуазьє також провів синтез води в результаті горіння кисню та водню, а в 1785 році уперше провів розкладання води на водень і кисень. Виходячи з того, що А. Л. Лавуазьє у 1777 році запропонував кисневу теорію горіння й (один із небагатьох) розумів процес горіння і роль кисню в ньому, він перший абсолютно правильно потрактував отримання складної речовини з двох простих у результаті реакції горіння. Так, було доведено, що найвідоміша речовина, яку він так часто використовував – вода – є складною речовиною.

3. В. Філософський камінь. Древні учені, а потім і алхіміки (період алхімії почався у IV столітті н. е., а закінчився

в середині XVI століття), вважали, що під впливом небесних світил, у надрах Землі зароджуються і вдосконалюються метали. Найдосконалішим металом є золото, а всі інші вважалися недосконалими. Але дуже повільний процес їхнього удосконалення можна було б прискорити, якщо до них додати „філософський камінь”. Ця міфічна речовина була і залишається предметом пошуку як середньовічних, так і сучасних алхіміків (детальніше див. статтю в журналі „Колосок” № 4/2009 „Метали, відомі здавна”). Крім того, за допомогою „філософського каменя” алхіміки сподівалися знайти „еліксир молодості”, щоб зцілювати будь-які хвороби та здобути вічну молодість.

4. Г. Консервна банка. Олово – це пластичний і легкоплавкий метал сріблясто-білого кольору, який широко

використовується як безпечне, нетоксичне, антикорозійне покриття у чистому вигляді або у сплавах з іншими металами. Одним із найважливіших сплавів є біла жерсть – сплав на основі сталі, покритий тонким шаром олова. Біла жерсть використовується при виготовленні тари для харчових продуктів, тобто консервних банок для риби, м’яса, овочів тощо.

Перша консервна банка з’явилася в 1795 році. Французький імператор Наполеон пообіцяв виплатити винагороду за винайдення методу зберігання консервованих продуктів для своєї армії, яка мала погану систему постачання продовольства. У 1810 році французький кондитер Ніколас Апперт отримав обіцяну винагороду, запропонувавши промисловий спосіб стерилізації продуктів при їхньому нагріванні без доступу повітря. У цьому ж році англієць Петер Дюранд, отримав патент від короля Георгія III на виробництво банки зі сталі, покритої тонким шаром олова. В ті часи навіть найкращий ремісник міг виготовити тільки до 60 консервних банок на день.

5. В. Йод, кішка. У Франції в роки наполеонівських війн існувала потреба у великій кількості калійної

селітри для виробництва чорного (димного) пороху. Селітру привозили з Індії, проте її не вистачало. До того часу вже були відкриті значні поклади чилійської селітри в Північній Америці, однак ця селітра була не калійною, а натрієвою, вона вбирала вологу з повітря, що робило її малопридатною для виробництва пороху. В Іспанії ще в 1808 році був винайдений спосіб перетворення натрієвої селітри в калійну з використанням попелу, який отримували у процесі спалювання морських водоростей. Ось цим і займався на своєму невеличкому заводі у французькому містечку Діжон Бернар Куртуа (1777–1838). Він уже давно помітив, що у продуктах, отриманих з попелу морських водоростей, які в надлишку викидалися приливами океану на берег Франції, знаходиться речовина, яка роз’їдає стінки залізних та мідних посудин. Але ні сам Куртуа, ні його помічники не знали, як виділити цю речовину з попелу водоростей.

Відкрити невідому речовину, згідно з легендою, допоміг випадок, а точніше улюблений кіт Куртуа. У хіміка, який працював у своїй лабораторії, на плечі лежав кіт, помітивши мишу і бажаючи розважитися, той стрибнув на стіл і скинув у чан з водоростями посудину з концентрованою сірчаною кислотою. Після змішування рідини з залишками попелу морських водоростей утворилася густа фіолетова пара, котра була нічим іншим, як парами нової речовини – йоду.

6. А. Сірка. Велика кількість міфів та легенд, присвячених вогню, у різних народів відтворюють

три історичні етапи у розвитку людства: перша – коли люди взагалі нічого на знали про вогонь, друга – коли навчилися ним користуватися і третя – коли навчилися його добувати. Коли і як первісні люди уперше познайомилися з вогнем і почали ним користуватися невідомо. Це відбулося кілька тисячоліть тому. Можливо, людина познайомилася з вогнем після удару блискавки в сухе дерево або вулканічна лава запалила рослинність на схилі вулкану. Але протягом тривалого часу люди могли лише підтримувати полум’я, яке одного разу раптово спалахнуло. Добувати вогонь вони не уміли. Коли ж люди навчилися його добувати, в історії людської культури це виявилося найзначнішою подією. Вогонь зігрів житла людей, змінив спосіб приготування їжі, навчив виплавляти залізо, мідь, свинець та інші метали. Оскільки способи отриманню вогню були недосконалими і трудомісткими, людині доводилося постійно підтримувати джерело вогню.

Для перенесення вогню у Древньому Римі використовували дерев’яні палички, змочені розплавом сірки. Сірка у самородному вигляді відома з найдавніших часів. Єгипетські жерці використовували її у складі „священного курева” під час деяких релігійних обрядів, а також у горючих сумішах для воєнних цілей. Так сірка входила до складу „грецького вогню”, який наводив жах на супротивників. Греки тримали у секреті таємницю своєї „зброї”. Припускають, що до складу „грецького вогню” входила нафта, різноманітні горючі масла, смола, селітра, сірка і речовини, які зафарбовували полум’я у різні кольори.

7. Г. Метан. Сучасна назва цього газу – метан, газ, який сьогодні широко використовується в

металургійній та хімічній промисловості, в органічному синтезі, а також як газоподібне пальне на виробництві та в побуті. Саме цей газ ти запалюєш, коли, повернувшись зі школи, грієш собі обід чи нагріваєш чайник. До речі, у більшості випадків викиди на болотах цього газу відбуваються спокійно. Але іноді при значному накопиченні метану в товщах мулу, коли йому нікуди подітися, можуть відбуватися потужні грязьові виверження, які супроводжуються вибухами і викидами мулу.

8. Б. Свинець. Усі, хто захоплюється рибалкою, напевно, одразу згадали про свинець, оскільки саме

з нього найлегше виготовити грузила різної форми. Адже свинець – пластичний і відносно

м’який метал, котрий ріжеться ножем і дряпається нігтем. Саме завдяки свинцю був розроблений перший спосіб очистки золота від усіх металевих домішок (окрім срібла).

Внаслідок цього було встановлено, що розплавлений свинець може використовуватися не тільки для очистки золота, але й для вилучення його з золотоносних руд, у яких золото перебуває у вигляді дрібного пилу. Секрет цього відкриття єгипетські жерці зберігали під „сімома замками”, і всім, хто намагався його розкрити, загрожувала смертельна небезпека.

Процес видобування золота проводився таким чином: золотоносну руду розламували і кадили у посудину з розплавленим свинцем. Усе золото, яке містилося в руді, розчинялося в розплаві. Розплав стікав на дно посудини звідки його зливали у спеціальні горщики, виготовлені з гончарної маси з домішками кістяного попелу. Ці горщики обпалювали в печі при сильному продуванні повітря. Свинець перетворювався на оксид, який разом з іншими домішками поглинався стінками посудини, а на дні залишалося чисте золото.

9. А. 1, 2 і 4. Сплави на основі міді – це бронзи, латунь, мельхіор, нейзильбер та інші. Бронзи –

сплави на основі міді з оловом, кремнієм, алюмінієм, берилієм чи марганцем. Історично першою була олов’яна бронза. Саме з такої бронзи були відлиті древні витвори мистецтва, статуї, гармати та дзвони. Сьогодні ж усе частіше використовується алюмінієва, берилієва та свинцева бронзи. Із алюмінієвої бронзи виготовляють деталі авіаційних двигунів, зі свинцевої – підшипники для паровозів, водних турбін та судових двигунів, а з берилієвої – пружини.

Латунь – сплав міді з цинком. Цей сплав дешевший за бронзу, легко обробляється і формується, стійкий до хімічних реагентів. Із латуні виготовляють радіаторні труби, деталі сантехніки, гільзи для патронів.

Мельхіор – це сплав сріблястого кольору на основу міді з нікелем і домішками марганцю. Він широко використовується в кораблебудуванні, для виготовлення столових приборів, ювелірних прикрас і предметів розкоші (підсвічники, статуетки тощо), а також монет.

Нейзильбер (від нім. Neusilber – нове срібло) – сплав міді з нікелем і цинком. Характеризується корозійною стійкістю, підвищеною міцністю та пружністю після деформації, пластичністю в гарячому та холодному стані. Використовується у промисловості для виготовлення деталей точних приладів, медичних та музичних інструментів, парової та водної арматури, а також монети, медалі та ювелірні вироби. (див. статтю в журналі „Колосок” № 5/2009 „Символ успіху і щастя”).

10. А. Залізо. Це питання з області логічних загадок (головоломок), а в будь-якій головоломці

необхідно знайти певну закономірність розташування будь-чого. У цьому випадку – розташування назв хімічних елементів за вмістом у земній корі: Оксиген – I місце; Силіцій – II місце; Алюміній – III місце; Кальцій – V місце. Відповідно, пропущене IV місце, його займає Ферум.

11. Б. Тюльпан. Тюльпан (Tulipa) це – степова цибулинна рослина. Він є персидським символом

досконалого кохання, а також емблемою дому Османів і візитною карткою Голландії. Голландія і сама подібна на казкове королівство – зелені поля і пасовиська біля казкових будиночків і шпильчастих церков, на небі пропливають вершкові хмаринки, повітря пронизане очікуванням дива. Саме тут жив казковий Нільс, і сюди прилітали дикі гуси. Але справжнім дивом Голландії (сьогодні це Нідерланди) є тюльпани.

Перші екземпляри Tulipa gesneriana з’явилися у цій країні в 1570 році, коли сюди на роботу приїхав один учений і привіз їх разом із багатьма іншими рослинами. Для цілого народу це стало початком захоплення тюльпанами. За деякі екземпляри цих квітів платили від 2 000 до 4 000 флоринів, а за один екземпляр купець заплатив 30 000 флоринів. На

початку XVII століття протягом трьох років продали тюльпанів більш ніж на 10 мільйонів флоринів. Із розвитком тюльпанового бізнесу з’являлися контори з „торговими дошками”, на яких крейдою писали котирування, які змінювалися щодня. Ці дошки винайшла родина Ван дер Берсе, від прізвища яких і походить слово „біржа”. Ціни на тюльпани встановлювалися на гарлемській біржі, вони навіть були предметом спекуляції. Якось за одну цибулину купили 12 овець, 8 свиней, 4 бика, велику кількість борошна, вина, пива, сиру, олії, срібну чашу і в’язку одягу. За іншу купили 12 акрів землі. В Амстердамі є меморіальна плита, на якій написано, що в 1634 році два кам’яних будинки були куплені за три цибулини тюльпанів.

Сьогодні маленькі міста Голландії оточені плантаціями квітів, серед яких найбільше тюльпанів. У столиці Нідерландів – Амстердамі – відбуваються найбільші виставки квітів. А насолодитися тюльпанами можна в парку Кокенхоф. Сьогодні Нідерланди щорічно експортують 1 200 000 цибулин тюльпанів.

12. Г.

Ремез – близький родич відомої вам великої синиці, проте дещо менших розмірів. Ці

пташки поширені по всій території України, окрім Карпат та Кримського півострова. Найчастіше ремез оселяється уздовж порослих вербами та тополями берегів річок чи озер, рідше – в очеретяних заростях на болотах, ставках чи водосховищах. Побачити ремеза можна лише зрідка, зате часто можна почути його голос високого тону – „тсii”.

Ремези належать до перелітних птахів, хоча в теплі зими незначна їх кількість залишається зимувати. Птахи прилітають до нас на початку квітня, а через тиждень-два приступають до будівництва гнізд. Пара птахів будує гніздо не менше двох тижнів.

Серед наших птахів ремез – знаний майстер оригінальних гнізд. Оселю, що здалека нагадує рукавичку, ці пташки звивають із рослинних волокон і пуху верби, тополі, осики, рогозу або очерету. Стінки гнізда товщиною 1–2 см надійно захищають потомство від холоду та негоди. Гніздо ремеза таке міцне, що може висіти на деревах ще кілька років після його використання. Прикріплюється конструкція до звисаючих гілок дерев або кущів. Над водяним плесом пташки вибирають місце для гнізда на висоті 1–5 м, а над сушею – до 10 м. У такий спосіб птахи захищають потомство і від пернатих хижаків, які, намагаючись дістати пташенят, не в змозі втриматися на тоненькій гілці, і від наземних тварин, які переважно не люблять лізти у воду. Якщо хижаку все-таки пощастить „зафіксуватися” на гнізді ремеза, то всередину дістатися не так уже й просто: вхід до гнізда зроблений у вигляді такої тонкої трубки, завдовжки 4–5 см, що крізь неї може прослизнути лише маленький птах.

Крім звичайних гнізд-рукавичок ремези будують так звані „холості” гнізда. Вони, як правило, менші за розмірами й мають форму кільця або мішка з двома отворами. Таке гніздо самець зводить переважно після завершення будівництва „сімейного” кубельця. Вважається, що він використовує його для відпочинку та ночівлі, у той час як самка насиджує кладку й обігріває пташенят сама.

Ремези не ремонтують старих гнізд і не використовують їх повторно. Існує думка, що старе гніздо слугує ремезу орієнтиром для повернення на свою гніздову територію. Навесні залишки гнізда як ремези, так і інші птахи використовують для будівництва нових гнізд.

Самка ремеза відкладає 6–7 білих овальних яєць зазвичай через кілька днів після завершення будівництва гнізда (хоча відомі випадки, коли кладка починалася ще в недобудованій споруді) і насиджує їх протягом двох тижнів. У цей час самець годує самку.

Поживу ремеза становлять дрібні комахи (жуки, гусінь, метелики, комарі тощо) та павуки, рідше – насіння рослин. Після вилуплення пташенята знаходяться в гнізді понад два тижні, їх вигодовують обоє батьків. Пташенят, які покинули гніздо, батьки догодовують ще кілька днів, а потім, аж до відльоту, родина кочує заростями вздовж берегів водойм. Відліт починається в серпні і, в залежності від погодних умов, триває до вересня-жовтня. Зимують ці птахи на Балканському та Апеннінському півостровах.

Через потаємний спосіб життя та складність вивчення гніздового періоду, ремез є одним з найменш вивчених в Україні птахів. Ми не знаємо точно, де саме в Середземномор’ї зимують наші птахи, нам не відомий склад їхнього раціону в гніздовий і позагніздовий періоди, не вивчені й причини коливання чисельності популяції птаха, його реакції на різні чинники людської діяльності поблизу гніздових територій. Саме для того, щоб привернути увагу до цього цікавого і маловивченого птаха, 2009 рік оголошений роком ремеза.

13. В. Цибулю, часник. Любили та поважали цибулевих і давні греки. Уявіть, вони використовували цибулю

як наочну модель для вивчення... астрономії. Вчені-філософи, розрізаючи цибулину впоперек, пояснювали своїм учням будову Всесвіту, який, за тодішніми уявленнями, складався з декількох сфер-оболонок, що оточують Землю. А згодом виявилося, що смак і запах цибулі можуть пробуджувати у воїнів хоробрість. Один із видів цибулі греки так і назвали – цибуля переможна. Вона була неодмінною приправою до їжі воїнів Давньої Еллади. У чудодійну силу часнику вірили воїни непереможного Александра Македонського і носили його на шиї як амулети. Згідно з міфом богиня Латона в муках народжувала світлосяйних Аполлона й Артеміду, і, щоб полегшити страждання, їй дали скуштувати цибулі. Відтоді греки дарували цибулю молодятам, щоб здоровими були вони та їхні діточки.

14. В. Лавру. Усім вам відоме слово лауреат – переможець на фестивалях, конкурсах; це також

звання, що присвоюється за видатні заслуги. Уперше лауреатів почали визначати давні греки та римляни. Але це слово походить від іншого слова, що означає увінчаний вінком, виготовленим із лавра. У Греції та Римі лавр вважався деревом бога Аполлона. Це вічнозелений кущ або дерево, яке може сягати 15 м заввишки. В Україні він росте лише в Криму. Цвіте непоказними зелено-жовтими квітами, плоди його – невеличкі кістянки синьо-чорного кольору, зате листя у нього дуже красиве: темно-зелене, блискуче, з хвилястими краями, прекрасної видовженої форми. Лаврове листя часто застосовують у кулінарії.

За грецькою легендою Аполлон – бог світла, був влучним стрільцем, кожна випущена ним стріла була смертельною. Якось він побачив крилатого хлопчика Амура – бога кохання, який клав стрілу на тятиву свого золотого лука. Аполлон засміявся: „Дитино, невже ти хочеш бути таким, як я! Облиш ці забави!”. Амур образився на такі слова і вирішив помститися. Він поцілив стрілою, що породжує кохання в Аполлона, а стрілу, яка вбиває кохання, Амур пустив у серце німфи Дафни – богині річок, ручаїв, дерев, долин. Аполлон тієї ж миті закохався у Дафну, а вона, відштовхнута від нього стрілою Амура, почала втікати. Аполлон благав її зупинитися, але вона не слухалася! Помітивши, що Аполлон наздоганяє її, Дафна зупинилася і миттю перетворилася на лаврове дерево. Її розкішне волосся стало листям, руки – гіллям, ноги вросли в землю. Аполлон у розпачі поклявся, стоячи перед деревом, що віднині прикрашатиме голову лише вінком з лаврового листя. Аполлон вважався не тільки богом світла, а й покровителем мистецтв. Тому лавровий вінок став нагородою у змаганнях – ораторських, музичних, поетичних, гімнастичних. Звичай нагороджувати лавровим вінком був поширений у античному світі, а відновлений у Європі в Середні віки. У 1341 році італійський поет Франческо Петрарка був увінчаний лаврами від Римського сенату та Паризького університету. В Англії це звання присуджувалося за рішенням короля з XV століття. З того часу ця традиція поширилася по всій землі. Сьогодні звання лауреата присвоюють найдостойнішим переможцям різних конкурсів.

15. Б. Фінік. Назва фініка Phoenix dactylifera. „Дактіліфера” – означає „той, що несе пальці”. Слово

„фенікс” може мати кілька тлумачень. Але ця назва пов’язана з легендою про віщого птаха фенікса з жіночою головою. За легендою цей птах жив у Єгипті. Досягнувши п’ятсотлітнього віку і відчувши наближення смерті, він сам себе спалив і відродився з попелу молодим та гарним. Птах фенікс – символ вічного відродження життя. З розжареного, мертвого, як попіл, піску пустелі виростає струнка красива пальма. Лише через 150–200 років вона гине. Але з її насіння та парослі виростають молоді пальми.

Однією з найдавніших культурних рослин, поширених у Північній Африці та на Близькому Сході, є фінікова пальма. Фінікова пальма супроводжувала та підтримувала життя цілих народів. Із давніх-давен її називали „благословенним деревом”, дуже шанували, тому зображали на різноманітних артефактах.

Фінікова пальма була емблемою Стародавньої Іудеї. Її зображення чеканили на монетах і медалях, на її честь називали міста: Єрихон („місто пальм”), Фамар („фінікова пальма”). У Стародавньому Єгипті власне фінікова пальма стала першим календарем: протягом місяця на пальмі розвивається один новий листок і відмирає один старий. Зображення фініків можемо побачити на настінних розписах єгипетських пірамід. В Індії на листках пальм писали священні книги, видряпуючи літери металевими голками.

У деяких віддалених районах фініки й у наші дні заміняють гроші; навіть рибу в оазисах ловлять також… на фініки. Важко перелічити все, що дає фінікова пальма мешканцям пустель – це і тінь, і їжа, і будівельний матеріал. З фініків роблять варення, мед, виготовляють лікер, а кісточки подрібнюють і додають у кофейний сурогат або у корм для тварин; листя пальми використовують як загорожі від пісків пустелі Сахари, виготовляють дахи і меблі, зі стовбурів роблять пішохідні містки, а з пальмових волокон плетуть мотузки.

16. Б. Здатна змінювати форму. За епосом Протей жив на острові Фарос, поблизу Єгипту, пас тюленів Посейдона. Він

мав дар віщування і здатність перетворюватися в різних тварин і навіть у різноманітні предмети. Це він повернув викрадену Єлену, а Парісові залишив тільки її привид. Зображували Протея старим дідом. У переносному значенні протей – гнучка, багатогранна, здатна до швидких і несподіваних змін людина.

Перед чесними людьми Протей з’являвся в образі води, перед поганими поставав із помстою. Морський коник на ймення Протей (Протеос), названий на честь цього божества, був талісманом ХII Параолімпійських ігор.

Назва „протей” трапляється: у міфології – морське божество; в астрономії – супутник планети Нептун; в біології – представник сімейства протеїв із ряду хвостатих земноводних; рід ентеробактерій; амеба-протей.

17. А. Смокви. Смокви або ж фігові дерева доволі часто трапляються в літературі, починаючи з Біблії

та поезії давнього Сходу. Саме фігове дерево в Біблії згадується першим. Ми не знаємо всіх рослин, які рослин у райському саду, не знаємо з якого дерева плід був забороненим, але в цьому садку точно росла смоква – її листки стали першим „одягом” для Адама та Єви.

Згадується ця рослина і в „Одіссеї” Гомера. Коли Одіссей після довгих подорожей повернувся додому, його впізнав лише старенький пес. Для того, щоб його впізнав рідний батько Алкіной, син нагадав тому про сорок смокв із їхнього чудового саду, та їх імена. Греки вельми поважали ці дерева і кращим давали власні імена, про це писав античний учений Теофраст.

18. Д. Яванська жаба.

Це тропічна яванська літаюча жаба з Південно-Східної Азії. Зіскакуючи з гілки, ця жабка розставляє пальці ніг у різні боки, розтягуючи шкірясті перетинки між ними, оце і є її „крила”, точніше парашути.

19. Б. Молоком. Оскільки справжні вампіри (не казкові) належать до кажанів, а кажани – це ссавці, то

своїх малюків, як і всі інші представники цього класу, вони вигодовують молоком. Серед великого розмаїття кажанів є види, що живляться безхребетними (комарами,

павуками), дрібними хребетними (жабами, рибою, мишами), плодами, квітами, пилком тощо. Однак недобру славу нічних кровопивць кажани здобули завдяки вампірам – представникам родини Вампірових (Desmodontidae). Вона налічує три види: звичайний вампір (Desmodus rotundus), білокрилий вампір (Diaemus youngi) та волохатий вампір (Diphylla ecaudata).

Справжні кажани-вампіри поширені в тропічних областях Центральної та Південної Америки – від Мексики до півночі Аргентини й Чилі. Це дрібні звірятка мають масу 40 г, довжина їх тіла (голови й тулуба) не перебільшує 90 мм, розмахом крил сягає приблизно 40 см. Живуть вони, як правило, колоніями від 20 до 100 особин, хоча бувають скупчення і до 5 000 особин. Селяться переважно в невеликих печерах або дуплах дерев, рідше – у старих колодязях, штольнях і покинутих будинках.

Вампіри живляться виключно кров’ю теплокровних тварин – птахів і ссавців. Вони нападають лише на сплячих тварин. Для пошуків поживи використовують як ехолокацію, так і зір. Приземлившись біля обраної жертви або безпосередньо на неї, звірятко знаходить на тілі жертви ділянку, слабо вкриту шерстю чи пір’ям. Пускаючи в хід надзвичайно гострі зуби, вампір швидко й безболісно прокушує шкіру, наносячи делікатні надрізи глибиною 1–5 мм. У слині вампірів є особливий фермент, який перешкоджає згортанню крові, а також знеболювальний компонент. Жертва нічого не відчуває.

Вампірам рідко вдається покусати собак, оскільки тонкий слух завчасно попереджує чотирилапих про наближення кровососів. Для захисту від вампірів використовують спеціально дресированих собак, які при наближенні кажанів гавкають і будять людей.

На противагу поширеним уявленням вампір не висмоктує кров, а лише прикладає нижній край язика до краплі, що виступила з ранки, і та за рахунок капілярних сил переміщається в повздовжні жолобки на язиці. Періодично втягуючи язик у рот, тваринка у такий спосіб п’є.

20. В. 1, 3, 4. (лимон, мандарин, апельсин). Жив-був у грецьких легендах герой Геракл, сильний і спритний. І якось він отримав

завдання привезти до Греції золоті яблука. Вони росли у заморських садах доньок ночі – Гесперид. Геракл роздобув ці яблука, та здійснив свій одинадцятий подвиг. Були, щоправда, такі золоті яблука й у Гери, дружини найвищого з олімпійських богів – Зевса. Їх Гері подарувала сама богиня Землі – Гея. Щось дуже нагадують золоті яблучка Гесперид молодильні яблука з наших казок! Коли ж вирішили, що ці золоті яблучка є апельсинами, сьогодні вже годі й згадати.

Насправді „золоті яблука”, тобто апельсини, потрапили в Європу значно пізніше, ніж казки про них – десь на початку XVI століття. Напевно їх привіз зі своєї подорожі Васко да Гама. Уперше про цитрусові (Citrus) (а саме до них належить апельсин) згадував ще Теофраст. Щоправда він згадував цитрон, який потрапив до Греції, очевидно, після походів іншого відомого грека – Александра Македонського. В ХІ столітті араби завезли до Середземномор’я померанець або гіркий апельсин, який вони називали „парандж” або „нариндж” (звідси – „оранж”), пізніше так стали називати і солодкий апельсин. Майже одночасно в Європу потрапив і лимон.

Багато вчених вважають, що рослини з роду Citrus не існують у дикому вигляді. Вони належать до родини рутових. І серед цих рослин мають найбільше значення для людини. Для їх вирощування колись спеціально створювали оранжереї (від фр. оrangеrie – апельсинова плантація). Сьогодні в оранжереях вирощують не лише апельсини.

Як у кожній казці є доля істини, так і в казках про оздоровчі властивості легендарних молодильних яблучок – помаранчів – усе було правдою. Для оздоровлення люди упродовж багатьох віків уживають плоди цих чудових рослин. Плід цитрусових – особливий різновид ягодоподібного плоду, який називають гесперидієм або померанцем. Для нього характерною є доволі товста шкірка, яка складається з двох шарів: зовнішній – флаведо (від лат. flavus – жовтий) та внутрішнього – альбедо (від лат. albus – білий).

Які ж іще рослини належать до цитрусових? Крім відомих нам помаранчів (Сitrus sinensis), мандаринів (C. reticulate) та лимонів (C. limon), цінні „молодильні” плоди мають і інші рослини, про які хочеться розповісти. Напевно, не всі знають, що відомий нам лимон подорожував разом із легендарним Джеймсом Куком і допомагав його команді уберегтися від цинги. В англійському флоті з цією ж метою у 1795 році для матросів увели обов’язковий щоденний прийом тридцяти грамів лимонного соку.

Грейпфрут (C. рaradise) дає грона плодів, за що й отримав назву від англійського „grape” – гроно винограду. Плоди грейпфрута містять нарингенін – природну гіркоту. Нарингенін – біологічно активна речовина, яка зміцнює стінки кровоносних судин, покращує травлення, підвищує апетит і тонус людини. Чим не „молодильні яблука”?

Апельсин-бергамот – різновид кислого апельсина – померанця (C. вergamia), розводять як ефіроолійну культуру. Зі шкірки плодів, квітів і листків отримують бергамотову олію. Власне на її основі в Кельні вперше був виготовлений одеколон („вода з Колону”). Бергамот вирощують майже виключно в Італії у провінції Калабрія. Для поліпшення здоров’я використовують також ароматерапію, тому і бергамот залишимо серед „молодильних яблук”.

Із цитрона (C. mеdica), у якого найкрупніші плоди важать 3 кг, а шкірка має товщину 3–5 см, виготовляють цукати. Зацукрована шкірка використовується як джерело вітаміну Р.

Плоди кінкана, кумквата або карликового мандарина (з роду Fortunella) – маленькі, кулясті, яйцеподібні або овальні, завдовжки 3–4,5 см. Їх їдять разом із гладенькою шкіркою. Плоди, як і у всіх цитрусових, мають цінні властивості. Мешканці Південно-Східної Азії використовують цю рослину так, як ми використовуємо ялинку. І прикрашати „яблучками” таке дерево не потрібно. Чим не „райське деревце”? Плоди у кінкану достигають саме на свята. Святкують, щоправда, прихід нового року у цих краях тоді, коли у нас уже весна.

Плоди-гасперидії є і в інших рослин – у помело (помпельмус чи шедок), лайма, юноса, понцироса, померанця та інших. Може, і їх бачив Геракл у саду Гесперид?

21. А. Сонце. Сонце – центральне тіло Сонячної системи – є гарячим газовим шаром. Воно у 750

разів важче за всі інші тіла Сонячної системи разом узяті. Саме тому можна наближено вважати, що все у Сонячній системі обертається навколо Сонця. Землю Сонце „переважує” в 330 000 разів. На сонячному діаметрі можна було б розмістити ланцюжок зі 109 таких планет, як наша. Сонце – найближча до Землі зоря, а також єдина зоря, чий видимий диск можна розрізнити неозброєним оком. Усі інші зорі віддалені від нас на світлові роки, навіть потужні телескопи не відкривають нам ніяких подробиць їхньої поверхні. Світло від Сонця доходить до нас за 8 із третиною хвилин. За однією з гіпотез, саме разом із Сонцем утворилася наша планетна система – Земля, а потім і життя на ній. Сонце люблять усі, адже воно – джерело життя, тепла та світла на Землі. Напевно, саме тому стільки загадок і прислів’їв народ присвятив денному світилу.

 

22. Д. Телескоп.

Приладу, який дозволив людині заглянути у глибини Всесвіту, відведена невелика ділянка серед сузір’їв південної частини зоряного неба. Телескоп – одне з найменших сузір’їв на небесній сфері. На території України воно не помітне. Найближчими сусідами Телескопа є сузір’я Індіанця, Павича, Жертовника, Південної Корони і Секстанта. В ясну та безмісячну ніч у сузір’ї Телескопа можна побачити приблизно тридцять зірок, більшість із яких знаходиться на межі видимості неозброєним оком. Найяскравіші зорі не створюють ніякої характерної конфігурації. Фігура, яку утворюють дві найяскравіші зорі у поєднанні з кількома менш яскравими, зазвичай на зоряних картах слугує зображенням цього сузір’я.

Про телескопи можна говорити безкінечно. Без цих точних астрономічних приладів не було б сучасної науки. У цьому році телескопу „стукнуло” 400 років – вік, звісна річ, поважний, але за історичними міркам не такий уже й похилий. Еволюція телескопа відбувалася стрімко – від підзорної труби, винайденої Гансом Ліпперсхеєм (точніше – ним запатентованої, адже батьком ідеї труби з двома лінзами вважають також всюдисущого Леонардо да Вінчі, який накреслив дещо подібне на добру сотню років раніше), до сучасних космічних гігантів.

Телескоп Галілео Галілея У чому ж полягає „революційність” цього інструмента? З часів неоліту до відносно

недавнього часу, людство практично не змінювало свого погляду на світ. І зорова труба, яка дозволяла розглядати далекі предмети, навряд чи внесла б у нього значні корективи, якби не Галілео Галілей – людина, яка вперше направила цей оптичний прилад на зоряне небо.

Галілео Галілей До Галілео суперечки про те, що і як влаштоване на небесах вирішувалися просто:

достатньо було заглянути в Біблію, з котрої одразу було зрозуміло, що Земля погрузла у гріху, а на Небесах – все чудово, райські кущі, ідеальна симетрія і непорушний порядок. Про долю тих, хто мав необережність будувати інші припущення, знають навіть молодші школярі – навряд чи варто нагадувати, наскільки печально закінчилося життя упертого Джордано Бруно.

Галілей же зі своєю досконалою збільшувальною оптикою, яка давала лише 30-кратне збільшення, побачив на небесах більш ніж достатньо, щоб дещо похитнути визнану церковними догмами картину світобудови. Люди дивилися на небо крізь телескоп і дивувалися. Молочний Шлях розсипався окремими зорями. У Юпітера знайшлися супутники, поверхня Місяця виявилася поцяткованою кратерами, а у Сатурна помітили дивні „вушка” (саме так побачили цю планету спостерігачі на початку XVII століття). Та й Сонцю дісталося не менше – на ньому були помічені потворні темні плями!

У той рік, коли Галілео Галілей пішов до праотців, народився Ісак Ньютон, який визначив на 250 років бачення людством Всесвіту, а також придумав рефлекторний

телескоп, роздільна здатність котрого була набагато більшою ніж у винаходу Галілео. Саме за цією технологією споруджують оптичні телескопи і сьогодні.

Сучасний телескоп „Хаббл” на орбіті Землі 23. А. Юпітер.

Спокійний і сильний золотавий видимий блиск надає цій планеті величавості та

грандіозності, особливо за хороших умов для спостереження. Тому, очевидно, вона й отримала назву Юпітер – так римляни називали древньогрецького бога Зевса – повелителя Неба і Землі, богів і смертних. Своїми блискавками він знищував будь-кого, хто порушував встановлений ним порядок і законність у світі.

Юпітер – найбільша планета Сонячної системи, п’ята від Сонця. На відміну від чотирьох твердих планет, які розташовані до Сонця ближче за інші, Юпітер є газовим шаром. Склад атмосфери: H2 (85 %), CH4, NH3, He (14 %). Газовий склад Юпітера дуже схожий на сонячний. Юпітер – потужне джерело теплового радіовипромінювання. Згідно з даними на грудень 2005 року відомо 63 супутника Юпітера – максимальне значення для Сонячної системи. За оцінками супутників може бути не менше сотні. Чотири найбільших супутника Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були відкриті ще в 1610 році Галілео Галілеєм. Найбільший інтерес викликає Європа, на якій розкинувся глобальний океан, в котрому не виключена ймовірність існування життя. Іо цікава наявністю потужних діючих вулканів. Усі великі супутники Юпітера обертаються синхронно і завжди повернуті до нього одним і тим же боком внаслідок впливу потужних припливних сил планети-гіганта. Інші супутники набагато менші. Це скелясті тіла неправильної форми, деякі з них обертаються у протилежний бік.

У Юпітера є слабкі кільця, виявлені під час проходження повз Юпітер „Вояджера-1” у 1979 році. Кільця оточують планету перпендикулярно екватору і знаходяться на висоті 55 000 км від атмосфери. Існує два основних кільця і одне дуже тонке внутрішнє, з характерним оранжевим забарвленням. Товщина кілець, схоже, не перевищує кількох кілометрів. Самі кільця складаються в основному з пилюки та дрібних фрагментів, які погано відбивають сонячні промені, а тому їх важко розрізнити. Із Землі кільця помітні під час спостережень в інфрачервоному діапазоні. За результатами досліджень проекту „Галілео” вчені зробили висновок, що джерелом поповнення кілець є невеликі супутники Юпітера.

Швидкість обертання Юпітера настільки велика, що планета “вип’ячується” екватора. Крім того, таке швидке обертання є причиною дуже сильних вітрів у верхніх шарах атмосфери, де хмари витягуються довгими мальовничими стрічками. У хмарах Юпітера є

дуже велика кількість вихрових плям. Найбільша з них, так звана Велика Червона Пляма, перевищує своїми розмірами Землю. Велика Червона пляма – це буря величезних розмірів у атмосфері Юпітера, котру спостерігають ось уже 300 років. Усередині планети під шаленим тиском водень із газу перетворюється на рідину, а далі з рідини – на тверде тіло. На глибині 100 км розташований безкрайній океан рідкого водню. Нижче 17 000 км водень стиснутий настільки сильно, що його атоми руйнуються. І тоді він починає поводитися як метал; у цьому стані він легко проводить електрику. Електричний струм, який протікає в металевому водні, створює навколо Юпітера сильне магнітне поле.

24. А. Фаетон. Слово „фаетон” (у перекладі – сяючий) у древності використовувалось як один із

епітетів до слова „сонце”. Легенді про Фаетона не менше двадцяти восьми століть: перші згадка про неї знаходять у викладі Гезіода – поета, який жив у VIII столітті до н. е. Цю ж легенду включив у свою поему „Метаморфози” древньоримський поет Овідій, який жив на рубежі нашої ери. Ймовірно, в основі легенди лежить якась історична подія. Наприклад, Піфагор вважав його зорею, яка зійшла зі свого місця. Легенда приписує появу Молочного Шляху саме трагедії Фаетона, тому цілком імовірно, що подія, яка стала основою для легенди, відбулася десь у ділянці Молочного Шляху. Що це було? Народження наднової зорі? Падіння метеорита? Цілком імовірно, враховуючи описані руйнівні дії падаючої колісниці...

Початково легенда про Фаетона – це розповідь про самовпевненого юнака, сина небесного бога Сонця і земної богині моря. Діти богів були смертними, і Фаетон не зміг винести докору в тому, що його розповіді про божественне походження – лише вигадка. Він почав вимагати доказів від матері. Та, образившись, що їй не вірять, відправила сина до батька, який у пориві пообіцяв Фаетону надати докази його божественного походження. Молодий і зухвалий юнак захотів правити колісницею – тією самою колісницею, котру і бачать люди з Землі як Сонце, що пропливає небом. Ніхто, крім бога неба, не міг упоратися з конями, Зевс довго, але марно намагався відмовити сина від безглуздого задуму. Але Фаетон уперто наполягав, і бог-батько поступився. Історія закінчилася печально – Фаетон не впорався з керуванням і спалив півземлі та півнеба. Довелося громовержцю покарати його, рятуючи все живе. Блискавки розбили візок, Фаетон із палаючим волоссям упав у річку. Сестри, оплакуючи його, подарували світу бурштин... Загалом, красиво, але печально...

Легенду про Фаетона згадали, коли виявили величезний простір між Марсом і Юпітером, заповнений незрозумілими об’єктами, котрі й планетами не назвеш, і в той же час всі вони рухаються приблизно по орбіті. Об’єкти були малими і багаточисельними. Їх назвали астероїдами і припустили: це уламки колись існуючої на цій орбіті планети. Зрозуміло, що була спокуса назвати колишню планету Фаетоном. Різні теорії руйнування Фаетона знайшли своє відображення у фантастиці... Зараз, щоправда, вчені сумніваються у правдивості цієї теорії. Багато хто вважає, що ніякого руйнування не було, скоріше, навпаки, планета просто не утворилася з огляду на те, що часточки буквально розтягувалися в різні боки гравітацією сусідніх небесних тіл.

Слово „фаетон”, не боячись асоціацій, узяли для назви екіпажів у XIX столітті, а у столітті XXI, як ви, скоріше за все, також знаєте, використовували для назви нових автомобілів фольксваген. Так що і ми схильні бачити у цьому слові лише хороше. Якщо говоримо про автомобілі – то довгу історію й досвід, а якщо про людські характеристики – то активність, допитливість та енергійність.

25. В. Південного Хреста. Див. відповідь на питання № 28, 3–4 класи. 26. Б. Пегас. Див. відповідь на питання № 26, 7–8 класи. 27. Б. Марсу.

Історія вивчення Червоної планети почалася в 1877 році. Саме тоді італійський

астроном Джованні Скіапареллі виявив, що поверхня планети помережана лініями, які він прийняв за канали. Герберт Уеллс дещо переінакшив цю ідею у романі „Війна світів” (надрукований у 1898 році), зобразивши марсіан кровожерливими монстрами, які прагнуть захопити Землю. Однак поява більш потужних телескопів закрила проблему каналів – вони виявилися лише плодом фантазії. Аж до 1960 року надії виявити життя на Марсі пов’язували з іншим явищем – сезонним потемнінням поверхні планети. Існувала теорія, що це ознаки рослинності. Марсіанські ліси та степи відійшли у світ міфів у 1965 році, коли космічний зонд „Марінер-4” зробив 22 фотографії поверхні Червоної планети. Марс, подібно до Місяця, виявився пустелею вкритою кратерами. Коли у 1976 році кораблі „Вікінг-1” та „Вікінг-2” досягли марсіанської поверхні, вони не виявили на Червоній планеті жодних ознак життя чи слідів органічних молекул.

Свідченням того, що на Марсі колись була вода, дійшли й до наших днів. Учені вважають, що каньйон Нанеді Валліс, що розкинувся майже на три кілометри, колись був повноводною рікою. Він звивається подібно руслу ріки і має відгалуження у вигляді вузького каналу, крізь який колись текла вода. З часом Марс позбавився поверхневих запасів води й атмосфери. В міру того, як Сонце ставало все гарячішим, зона, придатна для життя у нашій Сонячній системі, зміщалась усе далі від центрального світила. Марс як і раніше знаходиться в межах цієї зони, однак його атмосфера, густина якої складає лише один відсоток від земної, не може утримувати достатньо тепла, щоб вода залишалась у рідкому стані.

У 1996 році група вчених із НАСА оголосила, що у знаменитому марсіанському метеориті, знайденому в Антарктиці та відомому під номером ALH84001, були виявлені сліди, схожі на викопні рештки мікроорганізмів. Про це відкриття офіційно повідомили на прес-конференції, яка відбулася у Вашингтоні 7 серпня 1996 року.

Перші знахідки, які можна інтерпретувати як сліди розумної діяльності на Марсі, були

отримані в 1972 році в результаті зйомок поверхні планети сателітом „Марінер-9”. Тоді ж з’явилися неофіційні повідомлення експертів штаб-квартири НАСА, згідно з якими на Марсі було виявлене утворення, назване „полем чотирикутних пірамід” в районі плато Елізій.

Але найцікавіша знахідка була зроблена в районі Кідонія. Тут виявили ще одне „поле

пірамід”, незрозуміле темне кільце, а також кам’яне утворення, яке нагадує людську голову. Висота малих „пірамід” досягає 250 метрів, великих – півтора кілометри. Розташовані вони доволі тісно – на ділянці розміром приблизно 25 квадратних кілометрів. Стосовно „овальної формації”, яка нагадує скульптурне зображення людського обличчя, то воно має приблизно півтора кілометри у довжину при півкілометровій висоті. Що це? Результат незвичного освітлення химерно вивітреної скелі? Але це обличчя є і на іншому знімку, зробленому при іншому освітленні. Вінсент ді Пієтро і Грегорі Моленар провели величезну роботу з вивчення „Марсіанського Сфінкса”. Завдяки цій роботі ми можемо зараз подивитися на результати комп’ютерного аналізу зображення „Марсіанського Сфінкса”, а також на реконструкцію „Сфінкса” і „поля пірамід” району Кідонія. Так що цілком можна пояснити ці зображення химерною грою світла й тіні.

Дивні речі відбуваються поблизу Марса! Куди подівся „Марс-обсервер”, одним із завдань котрого було прояснення ситуації зі „Сфінксами”? І чому перервався зв’язок із „Фобосом-2”? Припинився він, до речі, після того, як апарат зареєстрував якийсь об’єкт на фоні неосвітленого боку Марса...

28. В. Медузи горгони. Алголь – яскрава зоря в сузір’ї Персея. Помітивши зміну її блиску, араби майже 1 000

років тому дали їй назву Ель-Гуль (сучасна назва – Алколь), що означало „Демон”, який, за переконаннями древніх арабів, відзначався лицемірством і лукавством. Алголь вважався оком голови Медузи горгони, яку грецький герой Персей показав жахливому монстру Киту, для того щоб урятувати Андромеду від смерті. І на зоряних картах на місці розташування Алголя зображувалася саме голова горгони, яка знаходилася в руках Персея. Загалом, Алголь – це навіть не одна зоря, а одразу дві. При чому обидві зорі знаходяться одна від одної дуже близько і, як і належить подвійним зорям, справно обертаються одна навколо одної.

Одна з зірок пари помітно темніша за іншу і час від часу просто закриває від нас більш яскраву сусідку. Але це не все. Адже відомо, що Алголь не просто блимає, а блимає у складному і від того ще більш жахливому ритмі. Дійсно дивно: Алголь регулярно змінює яскравість три рази. Тобто спочатку він помітно темнішає, потім спалахує, потім знову темнішає, але вже значно менше, і знову спалахує. Потім усе спочатку. І так до нескінченності. Якби одна зоря лише закривала другу, вона б просто мигала – темніше-світліше. А тут – зміна яскравості й не два, а цілих три рази...

Пояснення, як завжди, виявилося простим. Спочатку більш темна зоря закриває яскравішу – око потемніло. Потім, рухаючись далі по колу, вона опиняється поряд з яскравою. Хоч ця зоря і темніша, вона все-таки світиться, тому тепер приєднує свою яскравість до яскравості першої – Алголь розгорається. Однак обертання не припиняється, і тепер уже більш яскрава зоря загороджує від нас більш темну. Око Медузи знову підморгнуло, але значно слабкіше ніж напередодні. Після цього зорі знову стають поряд і знову сяють удвох. Ось і вся механіка. Проте слід чесно зізнатися, що не всі змінні зорі влаштовані подібним чином. Трапляються і такі, які цілком чесно пульсують, тобто зоря

дійсно стає то більшою, то меншою, „дихає”, ніби величезне ядерне серце, і при цьому, судячи з усього, ще й деколи вибухає.

29. А. Змієносець. Читай також відповідь на питання № 30, 7–8 класи. Сонце рухається протягом року однією і тією ж траекторією (лінією), ця лінія

називається екліптикою. На своєму шляху наше світило проходить повз 12 сузір’їв, які називають зодіакальними: Близнюки, Терези, Водолій, Діва, Козеріг, Лев, Овен, Рак, Риби, Скорпіон, Стрілець, Телець. Однак, коли ви відкриєте атлас зоряного неба, то побачите: сузір’їв, через які проходить Сонце, не дванадцять, а тринадцять. Через сузір’я Змієносця Сонце проходить більше двох тижнів. Однак згідно з древньою традицією його не зараховують до зодіакальних. Древнім людям, так само, як і нам, більше подобалося число 12 ніж 13. Межі зодіакальних сузір’їв визначені умовно. Знайди сузір’я, в якому Сонце знаходилося у день твого народження. Це твоє зодіакальне сузір’я.

1. Водолій: 21.01 – 18.02. 2. Риби: 18.02 – 20.03. 3. Овен: 21.03 – 20.04. 4. Телець: 21.04 – 21.05. 5. Близнюки: 22.05 – 21.06. 6. Рак: 22.06 – 22.07. 7. Лев: 23.07 – 22.08. 8. Діва: 23.08 – 22.09. 9. Терези: 23.09 – 23.10. 10. Скорпіон: 24.10 – 22.11. 11. Стрілець: 13.11 – 21.12. 12. Козеріг: 22.12 – 20.01. 30. А. У Марса і Венери кругові орбіти. Ось як описує своє розуміння світобудови сам Аристотель: „Сонце і планети

обертаються навколо Землі, яка знаходиться непорушно у центрі світу. Рух небесних тіл, говорячи загалом, відбувається значно правильніше, ніж рух, який ми помічаємо на Землі; бо, оскільки тіла небесні досконаліші за будь-які інші тіла, їм годиться найправильніший рух, і разом із тим найпростіший, а такий рух може бути тільки круговим, тому що у цьому випадку рух буває одночасно і рівномірним. Світила під час руху свого не мають потреби відпочивати і причину свого руху заключають в самих собі. Найвищі ділянки неба, більш досконалі, вони містять у собі непорушні зорі, котрі мають найбільш досконалий рух – завжди вправо. Що ж стосується частини неба, яка ближча до Землі, а тому і менш досконала, то ця частина служить місцеперебуванням значно менш досконалих світил, якими є планети. Ці останні рухаються не тільки вправо, але і вліво, и при тому по орбітах, нахилених до орбіт нерухомих зірок. Усі важкі тіла прагнуть до центру Землі, а оскільки будь-яке тіло прагне до центру Всесвіту, то й Земля повинна знаходитися нерухомо у цьому центрі”.

У часи Аристотеля висловлювалися й інші погляди на будову світу, зокрема, вважали, що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля разом з іншими планетами обертається навколо Сонця. Проти цього Аристотель висунув серйозний аргумент: якби Земля рухалася у просторі, то цей рух приводив би до регулярного видимого переміщення зірок на небі. Як ми знаємо, цей ефект (річне паралактичне зміщення зірок) був відкритий лише в середині XIX століття, через 2 150 років після Аристотеля (Читай відповідь на питання № 28, 7–8 класи).

Сучасникам Аристотеля вже було відомо, що планета Марс у протистоянні, а Венера під час зворотного руху значно яскравіша, ніж у інші моменти. Це явище спростовує твердження Аристотеля про те, що планети повинні були б залишатися завжди на однаковій відстані від Землі, тобто яскравість теж повинна залишатися завжди однаковою. Саме тому тоді виникли й інші уявлення про будову світу.