Володимир Єршов ———— ♦ ————

ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА ВОЛИНІ ДОБИ РОМАНТИЗМУ:

ГЕНОЛОГІЯ

МЕМУАРИСТИЧНОСТІ

Софії,

Анастасії,

Миколаю-Олегу

Єршовим

з любов’ю

Володимир Єршов

ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА ВОЛИНІ

ДОБИ РОМАНТИЗМУ:

ГЕНОЛОГІЯ

МЕМУАРИСТИЧНОСТІ

Житомир «Полісся»

2008

УДК 821.162.1.09(477.4) ББК 83.3(4 пол – 4 ж) Є - 80 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Протокол №9 від 21 травня 2007 року. Науковий редактор:

Ростислав Петрович Радишевський, професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Рецензенти:

Астаф’єв О.Г., професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри компаративістики і теорії літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Булаховська Ю.Л., професор, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Єршов В.О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир: Полісся, 2008. – 624 с.

ISBN 978-966-655-379-9

Польськомовна література Волині доби романтизму складова, власне, як польської, так і багатонаціональної української літератури. На основі вивчення значного масиву архівних матеріалів та широкого кола наукових досліджень у монографії розкрито основні етапи розвитку волинської літератури, роль літературних і освітніх центрів, проаналізовано соціально-історичні чинники, що сприяли її розвитку і функціонуванню як окремого самодостатнього явища літератури й культури Правобережжя. У монографії висвітлюється життя і творчість провідних літераторів краю, серед яких А. Фелінський, Г. Ржевуський, Ю. І. Крашевський, Т. Бобровський, Є. Івановський, Є. Фелінська, Н. і Г. Олізари, М. Чайковський та інші, а також їх роль і впливи на соціокультурне середовище краю. Основну увагу приділено мемуаристичним жанрам як важливої складової польськомовної літератури Волині.

Для науковців, літературознавців, істориків, студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

ISBN 978-966-655-379-9 © Єршов В.О., 2008

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА…………………………………………………………….....

8

ГЕНЕЗИС ЛІТЕРАТУРИ ВОЛИНІ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА …....

41

ЛІТЕРАТУРА ВОЛИНІ: ВІД КЛАСИЦИЗМУ ДО РОМАНТИЗМУ Кременецьке коло (1793 – 1831 рр.) ……………………………......

79

Волинське масонство ………………………………………..……… 84 Війна 1812 р. ……………………………………………………….... 89 Декабристське повстання 1825 р. ………………………………….. 92 Літературна традиція Волинських Афін ………………………….. 95

Тадеуш Чацький ……………………………………..….... 97 Алойзи Фелінський ……………………………………..... 104 Міхал Єжи Вандалін Мнішек …………………..……...... 112 Алойзи Осінський ………………………………………... 113 Еузебіуш Томаш Словацький ……………...……………. 114 Тадеуш Літинський ………………………...…………...... 115 Александр Ходкевич ………………………………...…… 116 Ян Гвалберт Стичинський ………………………………. 117 Теодозій Сероцінський …………………………………... 118 Шимон Конопацький ………...…………………………... 120 Віктор Ленкевич ………………………………………….. 121 Ян Дуклан Охоцький …………………….......…………... 121

Клерикальна література краю …………….………………………... 141

РОМАНТИЗМ НА ВОЛИНІ: МІЖ ДВОМА ПОВСТАННЯМИ Житомирський період (1831 – 1863 рр.) …………………………...

151

Повстання 1831 р. на Волині ………………………...…………….. 154 Травневе повстання 1831 р. …………………..…………. 154 Листопадове повстання 1831 р. …………..…………....... 156

Товариство польського народу Шимона Конарського …………… 172 Волинська літературна котерія …………………..………………… 174 Товариство з видання польських книг за зниженими цінами ……. 183

Житомирські видання …………………………...……..... 185 Регіональні видання ……………………………...………. 187

Громадські організації ……………………………………………… 193 Повстання та протести на Волині в 1861 – 1863 рр. …….……….. 195 Особливості літературного процесу ………..……………………… 206 Генрик Ржевуський і Волинсько-Литовська котерія …………….. 221

Генрик Ржевуський ………………………………………. 221 Міхал Грабовський ……………………………………..... 242 Ігнацій Головінський …………………………………….. 249 Томаш Добшевич ………………………………………… 253 Ян Барщевський ………………………………………….. 266

Ю.І. Крашевський і його літературне оточення ………………….. 269

В.О. Єршов Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

6

Юзеф Ігнацій Крашевський ……………………………... 270 Кароль Качковський ……………………………………... 299 Александр Кароль Гроза ………………………………… 307 Едвард Мар’ян Галлі ……………………………….......... 314 Аполо Наленч Коженьовський ………………...……….. 319 Ян Прусіновський ………………………………….……. 334 Фортунат Новіцький …………………………………….. 337

Література шляхетських резиденцій ……………………………… 340 Густав Олізар …………………………………………….. 341 Євстахій Івановський ……………………………………. 363 Францішек Ковальський ……………………………........ 374 Антоні Анджейовський …………………………………. 383 Генрієта Блендовська ……………………………………. 387 Валер’ян Врублевський …………………………………. 389 Іполіт Скімборович …………………………………......... 390 Владислав Стжельницький ……………………………… 392 Тадеуш Бобровський …………………………………….. 393

Зачаровані Волинню ………………………………………………… 407 Юзеф Коженьовський ………………………………......... 408 Адам Плуг ………………………………………………… 420 Леонард Совінський ……………………………………… 422 Владислав Міцкевич ……………………………………... 427

Польсько-українськомовні письменники …………………………. 430 Тимко Падура …………………………………………….. 432 Кароль Август Гейнч …………………………………….. 451 Денис (Діонісій) Бонковський …………………………... 466

Література репресованих волинян ……………………………........ 468 Єва Фелінська …………………………………………….. 472 Руфін Піотровський ……………………………………… 488

Література волинської еміграції …………………………………… 492 Нарциз Олізар …………………………………………….. 493 Міхал Чайковський …………………………………......... 516

Католицька література ………………………………………………

551

ВІДГОМОНИ (1863 – 1919) ………………………………………………. 557 ПІСЛЯМОВА ……………………………………………………………… 569 ЕНЦИКЛОПЕДИЧНО-ДОВІДНИКОВА ЛІТЕРАТУРА ……………. 581 ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК ...…………...………………………………….. 589

ПЕРЕДМОВА

П Е Р Е Д М О В А

Історія польської літератури Волині доби романтизму – перша спроба в українській літературній таксономії створити історію, по-перше, регіональної, по-друге, національної літератури. Ми усвідомлено дотримуємося концепції, що вітчизняна українська література являє

собою континуум літератур не тільки титульної нації, але й літератур

народів України, створених різними мовами і властивими їм засобами. Такий підхід дозволяє визначити в загальному художньо-літературному просторі України окремі самодостатні підсистеми, що утворювались чи

утворюються протягом певного часу на певній території та певною

мовою. Підсистема регіональної волинської літератури польської

національної меншини в загальноукраїнській таксології, в свою чергу,

презентує самодостатню герменевтичну таксологію, зумовлену

культурною, територіальною, етнографічною та літературною

традиціями, як невід’ємними складовими українського простору й

культури, субстанціональною та аксіологічною самодостатністю. Таке

уявлення знаходить підтвердження в єдності функціонування

літературних категорій польськомовної літератури краю: тематичній

повторюваності, внутрішній тотожності, системній цілісності

субкультури, а також проблемній та художній структурі тривалого функціонування. Спільне громадянське життя поляків Волині,

організоване за прийнятими етнокультурними звичаєвими стандартами,

традиціями, віруваннями, обрядовістю, побутом, мовою, та, власне,

література Волині, як позначена субкультура, перебувала у правомірних діалогічних відношеннях з культурним контекстом не тільки з

літературою центральної Польщі, російською та ін., але й, перш за все,

українською. Однак слід чітко уявляти, що польськомовна література Волині,

а ширше – Правобережжя, – не була літературою польської діаспори в Україні. На відміну від власне польської літератури діаспори, куди був

занесений у пошуках кращої долі етнічний поляк, її рецепції та вплив на

автохтонні літератури та культури тієї держави був і є обмеженим, а,

власне, на материнську (польську), як правило, запізнілим. Польська література Волині не була штучним компонентом якоїсь неукраїнської

таксономії. Вона мала природну та поступову етапність розвитку, була

затребуваною та впливовою, знаходилась у тісному взаємозв’язку з

культурою українського народу. Це література народу, який мешкав на

теренах Волині принаймні з XVI століття, мав свою розвинену та усталену літературну, культурну, освітню, управлінську, судочинну, ets.,

Передмова

9

іншими словами, соціально-політично-культурну систему, буття, зумовлене сукупністю етнокультурних відносин, традицій, уявлень,

нарешті, міфів, які були природно інтегровані у загальноукраїнський

історичний культурний контекст. Тому ми розглядаємо польськомовну літературу Волині як

органічну таксономічну частку власне польської літератури1, органічну

таксономічну частку польськомовної літератури Правобережжя і

водночас як органічну таксономічну складову української літератури. Ідея єдиної багатонаціональної, багатомовної літератури українського народу

в її різноманітних варіаціях вже не раз була озвучена українською

інтелігенцією та науковцями. Вже Є. Маланюк відмовився від трактування національної специфіки літератури за єдиною мовною

ознакою2. Думку про недоцільність поділення літератур лише за мовним

принципом висловлює Ю. Барабаш3, Г. Сиваченко4, Р. Радишевський5 та багато інших дослідників української літератури.

Початком формування території Волинської губернії як нового

адміністративного утворення слід вважати 1793 р. – час другого поділу Речі Посполитої, коли Правобережна Україна була приєднана до

Російської імперії. 13 квітня 1793 р. за указом Катерини ІІ була створена

Ізяславська губернія, яка складалась із 13 повітів колишніх Волинського

та частини Київського воєводств. Через два роки, 1 травня 1795 р., замість

Ізяславської губернії було утворено Волинську під час чого з її складу

було вилучено частину земель, які було приєднано до Київської губернії,

та долучено західні історичні землі Волині. 29 серпня 1797 р. відбулось

остаточне визначення земель між сусідніми губерніями та повітами, зі

1 Не можливо не погодитись з думкою польського дослідника: „Ми є рівноправними спадкоємцями Речі Посполитої, звідки маємо таке ж саме право

до вивчення всіх аспектів її історії”: Gach P.P. Łączy nas wspólne dziedzictwo /

Sesja na temat historii i przysłości Białorusi, Litwy, Polski i Ukrainy // Akcent. – № 2 / 3. – 1992. – S. 381. Тут і далі переклад з польської та російської – автора. 2 Омельчук О. Національне підсвідоме в теоретичному доробку Євгена Маланюка // Слово і час. – № 11. – 2000. – С. 54. 3 Барабаш Ю. Український ключ: Гоголь у літературній свідомості міжвоєнної української еміграції // Слово і час. – № 12. – 2002. – С. 54 – 67. 4 Сиваченко Г. Про слов’янську взаємність, українську славістику і ще дещо... // Слово і час. – № 5. – 2001. – С. 61. 5 Радишевський Р. Мовний дискурс у сарматській ідеології на українсько-польському пограниччі // Україна – Польща: мовно-культурологічний діалог слов’янства / Київські полоністичні студії. Зб. наук. праць. – Т. VIII. – К., 2006. – С. 21 – 22.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

10

складу Волинської губернії було вилучено Радомисльський повіт, який був перепідпорядкований до Київської губернії. В подальшому

відбувались лише незначні уточнення кордонів між повітами. Найбільш

помітний перерозподіл кордонів губернії відбувся 1846 року, коли зі складу Житомирського повіту було вилучено містечко Бердичів з

прилеглими територіями і створено Бердичівський повіт у складі

Київської губернії. В той час до складу Волинської губернії входило 12

повітів: Володимир-Волинський, Дубенський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новоград-Волинський, Овруцький, Острозький, Рівненський та

Старокостянтинівський6. У 1832 р. було засновано Південно-Західний край, що de jure

існував до 1914 року, назва якого об’єднувала території Волинської,

Київської та Подільської губерній. У свою чергу Південно-Західний край був складовою частиною ще більшої російської таксономічної одиниці – Західного краю. Західним краєм або Західними губерніями в російському

адміністративно-політичному сегменті називали давні литовсько-руські землі: Віленську, Вітебську, Гродненську, Ковненську, Мінську,

Могилівську, а також Волинську, Київську та Подільську губернії. Перші

шість об’єднувала назва Північно-Західні губернії, останні три – Південно-Західні.

Волинська губернія межувала на півночі з Гродненською та

Мінською губерніями, на сході – з Київською, на півдні – Кам’янець-Подільською та Австрійською областю Галичини, на заході – з Царством Польським. До її складу входили 12 міст і 139 містечок. Губернія

складалася з 12 повітів, центрами яких були: Житомир, Володимир-Волинський, Дубно, Ізяслав, Ковель, Кременець, Луцьк, Новоград-Волинський, Овруч, Острог, Рівне, Старокостянтинів.

Варто зазначити, що офіційні демографічні дані про населення краю на початку ХІХ століття практично відсутні. „В кінці 50-х років, – відмічав ще в кінці XIX століття видавець П.М. Батюшкова, – в жодній центральній установі імперії не мали точних статистичних відомостей та

етнографії західних губерній Росії”7. Не заглиблюючись у тонкощі демографічної, соціологічної та

політичної мотивації висвітлення предмету дослідження, а такі,

6 Костриця М.Ю., Кондратюк Р.Ю. Основні етапи формування територіального устрою Житомирщини // Житомирщина крізь призму століть. Наук. зб. / Відп.

ред. М.Ю. Костриця. – Житомир: Журфонд, 1997. – С. 6 – 7. 7 Батюшков П.Н. Белоруссия и Литва. Исторические судьбы Северо-Западного края. – СПб, 1890. – C. XV.

Передмова

11

безперечно, були, в обрахуванні населення Російської імперії, а Південно-Західного краю – особливо, наведемо порівняльні дані щодо кількості населення Волині, отримані за друкованими джерелами царської адміністрації. Так, мешканців обох статей у губернії в першій третині ХІХ ст. було 1416500 осіб8. І. Павловський надає дещо інші цифри щодо кількості мешканців: „Волинська губернія включає 1300 кв. миль. Жителів у ній нараховувалось у 1838 році 1314100 душ”9.

За даними „Енциклопедичного словника” Ф.А. Брокгауза та

І.А. Єфрона, у Волинській губернії в 1889 р. на 63137 квадратних верстах мешкало 2351051 чоловік, серед яких римо-католиків 193142, що складало 8 %10. „Географічний словник Польського королівства” свідчить, що Волинська губернія простягалася на 63126 квадратних верст. У 1885 р. тут проживало 2176790 мешканців, серед яких 174881 католик, що

дорівнювало 12,45%11. За даними „Єврейської енциклопедії” польське

населення Волинської губернії наприкінці ХІХ століття складало 6,16 %12. У 1807 р. в Житомирі проживало 9654 душ у 1157 дворах, для

порівняння: у Бердичеві 19812 чоловік у 2600 дворах, Старокостянтинові

– 9849 / 1235, Ізяславі – 9679 / 800, Рівному – 3806 / 58013. В першій третині ХІХ ст. в Житомирі нараховувалось 11500 мешканців, в Дубно – 7000, Старокостянтинові – 4700, у Кременці – 3000, Луцьку – 250014. Демографічний стан Бердичева виглядав так: „У Житомирському повіті

примітне містечко Бердичів при річці Гнилоп’яті, яке населяють майже

самі євреї…. До 2300 будинків, у числі яких 40 – з каменю. Жителів більше 20000”15. Сухий адміністративний стиль фіксує наступний абрис волинської столиці: „Житомир, губернське місто на р. Тетерів, що тече в

8 Военный энциклопедический лексикон издаваемый обществом военных и литераторов. – Ч. 3. – СПб, 1839. – С. 549. 9 География Российской империи составленная Иваном Павловским. – Ч. 1. – Дерпт, 1843. – С. 60. 10 Энциклопедический словарь / Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А.. – Т. VІІ (13). – СПб, 1892. – С. 123. 11 Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. XIII. – Warszawa, 1893. – S. 931, 933. 12 Еврейская энциклопедия. – Т. 5. – М.: Терра-Теrra, 1991. – С. 739. 13 Ричков П.А. Архітектурно-планувальний розвій Бердичева XVI – XIX ст. // Бердичівська земля в контексті історії України. Наук. зб. / Відп. ред.

М.Ю. Костриця. – Т. 19. – Житомир: М.А.К., 1999. – С. 73. 14 Военный энциклопедический лексикон издаваемый обществом военных и литераторов. – Ч. 3. – СПб, 1839. – С. 549, 451 – 452. 15 География Российской империи составленная Иваном Павловским. – Ч. 1. – Дерпт, 1843. – С. 60.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

12

Дніпро. Сполучення Житомира через головні дороги зі столиць, з Царства

Польського та з-за кордону – дуже важливе для цього невеличкого міста. Тут 7 кам’яних церков і 23 дерев’яні, гімназія, загалом близько 1200

будинків (59 з каменю) та близько 20000 мешканців”16. Волинська губернія за щільністю населення посідала 21 місце серед 50 губерній Російської імперії, середня кількість мешканців умовного населеного

пункту губернії дорівнювала 288, у Київській – 425, Подільській – 38717. Національний склад західних територій Російської імперії, тобто

Литви, Білорусі, Волині, Київщини, Поділля в 1825 році був наступним: росіян (під цим словом треба розуміти українців-русинів) 60,9 %, євреїв – 14,2 %, поляків – 10 %; у 1858 р. росіян – 62,9 %, євреїв – 11,1 %, поляків – 12,3 %; у 1867 р. росіян – 69,4 %, євреїв – 11,1 %, поляків – 6 %18. За даними К. Арсеньєва, за кордонами Царства Польського, тобто на території Західного краю, проживало 2600000 католиків19. Маріан Кукель пише, що за другим поділом Речі Посполитої до Російської імперії

відійшло 250000 квадратних кілометрів (воєводства Мінське, Київське, Брацлавське, Подільське, частина Віленського, Новгородського, Брест-литовського і Волинського), де мешкало 3,4 мільйона чоловік20.

Відповідно до статистичних даних того часу, католицьке населення Правобережжя, яке йменувалось, як правило, шляхтою,

впевнено посідало третю позицію після православного та іудейського21. Узагальнює цю проблему Б. Гудь, який, зокрема, наводить такі дані: „У власне російських губерніях дворян налічувалося близько 140 – 150 тисяч, що не перевищувало 0,76 % всього населення. Натомість у структурі населення колишньої Речі Посполитої частка шляхти складала

понад 5 відсотків. Водночас на Правобережжі на зламі XVIII – XIX століть вона коливалась від 6 до 10 % усього загалу мешканців.

Найвищий відсоток „громадян”-поляків було зафіксовано в чотирьох

16 География Российской империи составленная Иваном Павловским. – Ч. 1. – Дерпт, 1843. – С. 59. 17 Россия. Энциклопедический словарь / Под. ред. К.К. Арсеньева и Ф.Ф. Петрушевского / Брокгауз Ф.А. и Ефрон И.А.. – Л.: Лениздат, 1991. – С. 84. 18 Czekanowski J. Stosunki narodowościowo-wyznaniowe na Litwe i Rusi. – Lwów, MCMXVIII [1918]. – S. 8. 19 Арсеньєв К. Краткая всеобщая география. – СПб, 1842. – С. 168. 20 Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowe. 1795 – 1921. – Londyn, 1961. – S. 39. 21 Hadaczek B. Dominanty strukturalne literatury kresowej // Kresy w literaturze / Pod. red. B. Hadaczka. Zeszyty naukowe. – № 261. Szczecińskie prace polonistyczne. – № 11. – Szczecin, 1999. – S. 9.

Передмова

13

повітах Волинської губернії: у Старокостянтинівському й Новоград-Волинському – по 15 %, у Луцькому – 14 і в Кременецькому – 13,3 %”22.

Але, не дивлячись на відносну малочисельність, „польська шляхта

зберігала свої політичні й культурні впливи на Правобережжі протягом

усієї першої половини ХІХ ст.”23.

Не можна не погодитись з думкою, що „концептуалізація нового

канону чи навіть просто більш аналітичний підхід до історії літератури – річ складна; це означає не так діяльність, спрямовану проти усталених

догм та закоренілих і переважно неусвідомлюваних стереотипів, як

діяльність без виробленої теорії чи методології”24. Думку продовжує

Т. Гундорова: „Важко систематизувати літературну історію, обмежуючись винятково текстами, – пише вчений. – Доводиться шукати типологічні, системотвірні зв’язки та відношення”25. Тому в нашому дослідженні з метою встановлення системотвірних зв’язків та відношень

важливе місце займає блокове, подійне, дійове висвітлення волинського

літературного процесу доби романтизму: масони і література, війна

1812 р. та її літературні рецепції, декабристи, повстання 1831 р., Товариство польського народу, Волинська літературна котерія, Товариство з видання польських книг за зниженими цінами, повстання

1861 – 1863 рр. та ін. Польськомовна література Волині доби романтизму була фактом

складно структурованого суспільства, політично залежного й соціально деформованого, що перебував у центрі бінарної макроструктури: Польща ↔ Росія або Захід ↔ Схід, але завжди периферійної для обох полюсів. Затиснута лещатами політичної та соціальної невизначеності, непомітна

або забута, поступово самоорганізовуючись: від епохи кременчан26 через період Волинсько-Литовської котерії, невдалі спроби організації періодичних літературних видань, до єдино дозволеного мистецько-громадського об’єднання Товариства з видання польських книг за

зниженими цінами, яке було, ймовірніше, своєрідною літературною

22 Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ – першої половини ХХ століття. – Львів, 2006. – 448 с. – С. 98. 23 Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 1996. – С. 55. 24 Грабович Г. Заклинання українського модернізму // Слово і час. – № 1. – 1996. – С. 41. 25 Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. – № 5. – 2001. – С. 17. 26 Поняття „школа кременчан” сталий термін польської літератури; див., наприклад: Kolbuszewski J. Legenda Kresów w literaturze XIX wieku // Odra. – № 12. – 1982. – S. 47.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

14

спілкою, ніж комерційним підприємством, – волинська польськомовна література стала унікальним феноменом і високим зразком регіонального

існування і функціонування у складних, навіть більше, ніж складних

умовах. Цей факт окультно визнавався навіть у радянські часи, коли

автори ґрунтовного і об’ємного дослідження „История польской

литературы”, відомі вчені-полоністи у складі авторського колективу, серед яких були Ю.Л. Булаховська, А.В. Ліпатов, Б.Ф. Стахеєв та ін.,

погоджувались, що в середині ХІХ століття „центр польської демократичної літератури (яка не мала свого журналу) склався на

литовсько-білорусько-українських землях”27. Поняття Кресів28 – стале польське уявлення, що було введене в

національний культурологічний ужиток як неологізм Вінцентом Полем у

поемі „Могорт” („Mohort”, 1854). Семантичний зміст Кресів у польській

культурі достатньо широкий. Сьогодні цей термін субстанціює історико-географічно-адміністративно-філософсько-естетичне поняття східного простору Польщі, який колись входив до Речі Посполитої і охоплював

частини певних країн, регіонів, народів та етнічних просторів. Цим поняттям визначається також низка естетичних категорій, серед яких рицарсько-шляхетська й народна традиції, аркадійське минуле, родинність, мала вітчизна, світськість29. Креси є, мабуть, чи не магічним словом, що пробуджує хвилювання, ностальгію, історичні рефлексії,

думки про особливості історії народу й держави, а також культури – словом, усе, що нагадує дні колишньої слави й могутності, а також поразок і мук30. Слід також відзначити, що поняття Кресів у польській

традиції не є константним. Воно історично змінювалось одночасно зі

змінами політичних систем / реалій та адміністративних кордонів

держав31. Слово Креси єдине в польській орфографічній традиції, яке не є

власною назвою, але пишеться з великої літери.

27 История польской литературы: В 2 т. – Т. 1. – М.: Наука, 1968. – С. 362. 28 На українську мову „kresy” умовно можна перекласти як „пограниччя, порубіжжя”, але в такому випадку слово втрачає свій аксіологічний зміст. 29 Kolbuszewski J. Legenda Kresów w literaturze XIX wieku // Odra. – № 12. – 1982. – S. 42 – 43. 30 Kolbuszewski J. Kresy. – Wrocław: Wydawnictwo Dolnośląskie, 1995. – S. 6 – 12; Радишевський Р. Вагоме слово Юрія Шереха про „Український вплив на

польську мову в XVI і XVII століттях” // Українсько-польські літературні контексти доби барокко. Київські полоністичні студії / Зб. наук. праць. – Т. VІ. – К., 2004. – С. 467. 31 Czermińska M. Temat kresowy w prozie powojennej // Polonistyka. – № 10. – 1992. – S. 581.

Передмова

15

Південно-Західний край існував протягом 1832 – 1914 рр. і об’єднував території Волинської, Київської та Подільської губерній. Це

російське географічно-адміністративно-політичне утворення умовно співвідносилось з просторовою семантикою поняття Креси у ХІХ ст., але

мало винятково управлінське або „спрямовуюче” значення. Як поняття

Креси, так і термін Південно-Західний край є баченням простору України тільки з адміністративних центрів західних та північно-східних сусідів, тобто Варшави й Санкт-Петербурга. В Україні ж, з історико-географічної точки зору, ці категорії дещо втрачають свою логічну та ономастичну

змістовність. В українській історії та культурі двом вище згаданим термінам

умовно відповідає поняття Правобережна Україна32, яке має багатовікову

українську традицію вживання, глибоку семантичну та аксіологічну

норму використання33. Основоположною частиною визначення польськомовної

літератури Волині як самодостатнього феномену є просторовий критерій.

Територія Волині, як адміністративна одиниця, отримала свій

губернський статус спочатку у 1793 р., а остаточно – в 1795 р. У тоді сформованих і встановлених кордонах з деякими внутрішніми змінами губернський устрій проіснував до 1921 р. Сама ж історія Волині, як етнічно-географічно-адміністративного утворення, нараховує більше тисячі років34. За цей час склалась стійка етнічна спорідненість,

оригінальна культурна традиція, нарешті, особлива волинська

ментальність. „Я підкреслюю, – пише Девід Перкінс, – що історії літератур регіонів, суспільних класів, жінок, етнічних груп і так далі

виконують ті самі функції, що й історії національних літератур ХІХ

32 У кінці ХVIII – першій половині століття ХІХ онім Україна мав ще одне семантичне значення – назву території воєводства, який потім отримав назву й адміністративний статус Київська губернія, див.: Dobszewicz T. Wspomnienia z

czasów, które przeżyłem. – Kraków, 1883. – S. 210 – 211. 33 Єршов В.О. Польськомовна література Правобережної України доби романтизму: теоретичні складові регіональної таксономії // Філологічні студії. Зб.

наук. праць. – Луцьк, 2008. – № 1 – 2. – С. 71 – 77. 34 Перші згадки про волинян фіксує вже найстаріший Радзівілівський літопис „Повісті временних літ” (Полное собрание русских летописей. Радзивиловская

летопись. – Т. 38. – Л.: Наука, 1989. – С. 13, 62, 81 та наступні). Див. також: Потоцкий И. Древняя история Волынской губернии, служащая продолжением

первобытной истории народов государства Российского. – СПб, 1829. – XII, 36 с.; Starożytności polskie. – T. 1. – Poznаń, 1842. – S. 741; Петров М.И., Малышевский И.И. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края / Изд. П.Н. Батюшкова. – СПб, 1888. – С. 1 – 5.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

16

століття. Вони утверджують думку, що група, про яку в них ідеться, має

власну літературну традицію і що твори, які до неї входять, є цінними.

Таким чином, у культурно-політичній боротьбі вони наділяють цю суспільну групу культурною значущістю. Вони творять відчуття

наступності між колишніми членами групи та її сучасними представниками і, описуючи спільне минуле, змінюють почуття

спільності сьогодні. Вони у певний спосіб визначають ідентичність групи,

протиставляючи іншим визначенням цього дискусійного поняття. Для

членів цієї групи таке визначення має величезну вагу, оскільки воно

впливає на те, як людина бачить саму себе і як її бачать інші”35. Виважена

думка відомого теоретика літературних таксономій не лише встановлює зв’язки між історичними часами і просторовими самодостатніми

системами, а, насамперед, визначає аксіологічну значущість літератур

регіонів у сталій таксономії титульної літератури країни. Польська художня література Волині доби просвітництва та

романтизму – це тексти польськомовних письменників, які проживали та творили на Волині або писали про Волинь у визначений період та про

визначений період, або її історію й сучасність, починаючи від листа

(епістоли), нарису, сценки чи епіграми, як найменшої текстової одиниці, і

до крупних форм художньої літератури: романів, повістей, драм, поем, а

також мемуарів, спогадів, щоденників – як найбільших, що розглядаються нами як один дискретний літературний текст, у якому містяться рефлексії

подій, що відбувалися на Волині, навіяних або створених у краї. Під

текстом ми також розуміємо обумовлену інформаційну сукупність,

предмет у знаковій кількості, який організований визначеним способом,

що має свій початок і кінець і передає закінчену інформацію з точки зору її відправника36.

Основною домінантою та організуючим критерієм

польськомовної літератури Волині доби просвітництва та романтизму як

самодостатнього літературного явища, безперечно, є польська мова, якою

написано сам художній текст. Однак цей критерій не є визначальним для ідентифікації літератури як власне польської, а, перш за все, як польськомовної літератури Волині. Річ у тім, що українець Правобережжя

вільно володів і розумів декілька мов, серед яких польська займала,

безумовно, одне з чільних місць, але яка „для тогочасних освічених

українців не була єдиною літературною мовою. Як правило, вони

35 Перкінс Д. Чи можлива історія літератури. – К.: Києво-Могилянська академія, 2005. – С. 142. 36 Див.: Mayenowa M.R. Poetyka teoretyczna. Zagadnienie języka. – Wrocław, 1979. – S. 252.

Передмова

17

володіли кількома літературними мовами і вживали їх в залежності від

стилю, ситуації й адреси звертання, а також освіти... Багатомовність37, – продовжує Р.П. Радишевський, говорячи про літературу українського

бароко, – становила норму для тогочасного освіченого письменника в Україні. Без усвідомлення цього факту образ польськомовної літератури,

яка акцентувалась в Україні XVII – XVIII століття, був би не повним. У такий спосіб польська мова органічно пасувала поезії українського

бароко, включаючи патріотизм, елементи народної ментальності, історії

та релігійності українців – і не мала у цьому нічого ненатурального, а тим більш парадоксального”38. Продовжуючи думку вченого, пригадаємо, що латинська мова свого часу обслуговувала майже всю центральноєвропейську науку й релігію, і лише на початку століття ХІХ

втрачає свої привілейовані функції в науці, а на початку ХХ – у релігії, а старослов’янська – весь схід Європи, де, наприклад, у православ’ї міцно тримає свої позиції й до сьогодні. Таким чином, польська мова,

починаючи зі століття XVI і до першої половини ХІХ на теренах

Правобережної України, Литви й Білорусі є однією з мов літератури й культури взагалі для українців, а також литвинів і білорусів.

Однак у кінці XVIII – початку ХІХ століття мовна ситуація на Правобережжі починає кардинально змінюватися. 1793 рік – рік другого поділу Речі Посполитої та приєднання Правобережжя України до

Російської імперії, а згодом – встановлення російської системи управління, законодавства, громадянства, освіти, нарешті, мовного

37 В.М. Мойсієнко визначає п’ять мов: „Від початку XVI ст. на теренах сучасних України і Білорусі функціонували (з різним стилістичним навантаженням) як

мінімум п’ять мов: церковнослов’янська, „руська” („проста”), польська, латина,

грецька. Сюди слід додати й народні живі українську й білоруську мови в їхніх

територіальних виявах”: Мойсієнко В.М. Фонетична система українських

поліських говорів у XVI – XVIІ ст. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2006. – С. 49. 38 Radyszewsky R. Wstęp // Roksolański Parnas. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. Część II / Opracował R. Radyszewsky. – Kraków: PAN, 1998. – S. 8 – 9. Див. також: Radyszewsky R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do poczatku XVIII wieku. – Kraków, 1996. – S. 11; Радишевський Р.П. Українсько-польські літературні зв’язки XVI – XVIІІ ст. // Українська література XVI – XVIІІ ст. та інші слов’янські літератури. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 186; Радишевський Р. Мовний дискурс у сарматській ідеології на українсько-польському пограниччі // Україна – Польща: мовно-культурологічний діалог слов’янства / Київські полоністичні студії. Зб. наук.

праць. – Т. VIII. – К., 2006. – С. 21.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

18

режиму, що, в свою чергу, системно трансформує умови існування польськомовної літератури Правобережжя.

Однак і цей критерій сукупно не охоплює все коло проблем

таксономічної системи польськомовної літератури Волині. Історико-літературні документи свідчать, що польськомовна література Волині

була зорієнтована саме не на Санкт-Петербург чи Москву (а така орієнтація частково дійсно існувала), а, і це дуже важливо, передусім на

Житомир, а також Київ і Варшаву. Проросійська (петербурзько-московська) „орієнтація” польських письменників досить умовна і

існувала більш за формальними ознаками, що були обумовлені,

наприклад, наявністю в північній столиці імперії польськомовного друкованого видання „Tygodnik Petersburski”, ніж за покликом душі.

Переконливим логічним доказом цього має стати те, що польська мова

там була катастрофічно незрозумілою й те, що польськомовна література там просто не була затребуваною39. Цікаво, що Київська губернія, як і центр усього Південно-Західного краю, безперечно, в розвитку польськомовної літератури займає більш значущу позицію, ніж Санкт-Петербург, але, хоч це може здатись на перший погляд дивним, другорядну щодо Житомира, губернського центра Волині. Така

тривекторна спрямованість рівновеликих складових історико-літературної аксіології надає польськомовній літературі Волині, а разом з нею вже й

Київщини та Поділля статус польської літератури Правобережної України, який сьогодні в якості кресової літератури досить потужно висвітлюється в літературознавчих дослідженнях Польщі.

Цю, з одного боку, відокремленість польськомовної художньої

літератури Правобережжя від загальноросійського і польського процесів,

з другого, – її генетичну спорідненість з історією, культурою й літературою Правобережної України відчув ще М. Марковський у 1926 р., коли писав про неї, як літературу власне польсько-української школи40.

39 „Москва майже той же незаселений острів для польського поета”, – писав про оточення А. Міцкевича П.А. В’яземський у статті „Сонети Міцкевича” (1827): Вяземский П.А. Эстетика и литературная критика. – М.: Искусство, 1984. – С. 65. А говорячи про минулі роки майже півстоліття потому, Петро Андрійович у

статті „Міцкевич про Пушкіна” (1873) зокрема згадував 1830-ті: „Польщу тоді знали мало, мало говорили про неї... Польська література зоставалась у повному

невіданні”: Вяземский П.А. Эстетика и литературная критика. – М.: Искусство, 1984. – С. 291. 40 Марковський М. „Powrut zaporożców z Trebizundy” К. Гейнча, маловідомий твір польсько-української романтики // Україна. – № 5. – 1926. – С. 79.

Передмова

19

Визначальною системою літературної самодостатності та

окремішності польськомовної літератури Волині, як і всякої іншої

герменевтичної класифікації, є декілька чинників, серед яких „традиція,

ідеологічні інтереси, естетичні вимоги, твердження авторів і їх сучасників

про свої симпатії та антипатії, збіжності, які історик літератури знаходить

у авторів і/або текстах, та потреби професійних кар’єр і боротьба за місце

і владу в інституціях”41. Сьогодні можна впевнено стверджувати, що саме система цих чинників знайшла свій прозорий відбиток у всьому

комплексі визначеної польськомовної літературної спадщини Волині

кінця XVIII – першої половини ХІХ століття. До важливих надбань польськомовної літератури Волині, як

органічної системи, враховуючи всі каузальні зв’язки, слід також віднести

сталий канон авторів42, який створює певну культурну ідентичність, що

складалася протягом кількох століть, та власне художні твори цих

письменників, репертуар яких сьогодні вже неможливо однозначно

визначити ні кількісно, ні діапазонно. Після нашого висвітлення історії

польськомовної літератури Волині, яке прагне відбутися саме в енциклопедично-наративному характері та дотримуватись неухильного застосування до гуманітарного дослідження важливої наукової вимоги – „Nullum est jam dictum, quod non sit dictum prius” („Нема нічого сказаного,

щоб не було сказано раніше”), воно буде лише збільшуватись,

уточнюватись та упорядковуватись, але, звісно, ніколи не стане

вичерпаним. Метод локалізації культурних і літературних об’єктів, введений у

науковий обіг на початку ХІХ ст. Й.Г. Гердером43, а також територіальної диференціації при вивченні певного явища з визначенням його зв’язків з

іншими художніми структурами тривалого функціонування створив

теоретичне підґрунтя бурхливому розвитку регіональних досліджень.

Регіональне літературознавство, як і всі інші фахові регіональні

дослідження, належить до об’ємних та універсальних відносно „молодих”

наук. Воно охоплює весь комплекс знань та наукових методологій не

тільки з проблеми певного предметного дослідження, але й вимагає

41 Перкінс Д. Чи можлива історія літератури. – К.: Києво-Могилянська академія, 2005. – С. 58. 42 В. Дільтей у „Введенні в науку про дух” зокрема писав: „Статус біографії всередині загальної історіографії відповідає статусу антропології всередині

теоретичних наук про історично-суспільну дійсність”: Зарубежная эстетика и теория литературы XIX – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / Сост. Г.К. Косикова. – М.: Издательство Московского университета, 1987. – С. 134. 43 Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. Див., наприклад, частини 2 та 3.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

20

системного уявлення й володіння всією, наголошуємо, всією

методологією і фактажним матеріалом суміжних та споріднених наук,

серед яких – загальна історія, а також в діахронії та синхронії історія літератури, мови, освіти, мистецтва, театру, релігії, промисловості,

друкарства, чинного законодавства, сільського господарства,

національних меншин, адміністративного устрою та топоніміка,

демографія й соціологія, іншими словами, певний територіально окреслений культурний шар і літературні гнізда44.

Враховуючи те, що сьогодні немає аналогів узагальнених і

комплексних історій регіональних літератур, власне і національних

літератур багатонаціональної України, тому на першому етапі створення

історії певної регіональної літератури особливо важливу роль відіграють

саме мемуаристично-щоденникові жанри. На особливу роль цього художнього явища вказували вже самі сучасники. Одними з перших про важливість і універсалізм ego-документів писали М. Грабовський і Ю.І. Крашевський: „Щодо проекту зібрання (колекції – В.Є.) мемуарів, про які Ви (М. Грабовський – В.Є.) згадуєте, то дуже підтримую... Я тільки для своєї архіотеки маю наміри збирати давні окремі папери, пісні,

листи, історії місць і місцеві легенди, невидані рукописи, Ви до цього

додасте розповіді й перекази подій, що не суперечать плану. Ми могли б coniunctis viribus (об’єднати воєдино) те, що зробили, особливо, якщо до

найважливішої частини тих мемуарів дістали б матеріали з бібліотек і

фамільних архівів”45. Цю думку продовжував у „Літературному

щоденнику” невідомий літературознавець з Правобережжя, що був на

засланні в Сибіру: „На Заході, де щоденники можуть порахувати кожен удар суспільного пульсу, занотувати кожен найменший рух, а в своїх вранішніх або вечірніх нотатках уже через кілька годин визначити

характер товариської фізіології, для спостереження не гине жоден

життєвий рух, жоден скромний внесок не пропадає. У нас усе навпаки.

Тут години життя плинуть одна за одною без сліду. Події залишаються

невідомими для більшості товариства, суспільство все вивчає, формує,

відстежує, але часто не може порахувати дні свого життя, а принаймні не

звертається до загального самопізнання кожної хвилі болю й праці,

кожної фіксації події, що відбулась. Принаймні, якщо відбуваються події,

нові надбання народного життя, – невідкладно, треба все розставити на

44 Термін запропонований М.К. Піксановим: Пиксанов Н.К. Два века русской культуры. – Пг., 1923. – С. 8 – 10; і підтриманий П.М. Сакуліним: Сакулин П.Н. Филология и культурология. – М.: Высшая школа, 1990. – С. 45. 45 List XXXVI J.I. Kraszewskiego do M. Grabowskiego w marcu 1840 r. // Michała Grabowskiego listy literackie / Wydał A. Bar. – Kraków, 1934. – S. 123 – 124.

Передмова

21

свої місця. За таких умов бажаним є у дорожніх нотатках принаймні вивчати й записувати для пам’яті видатні події суспільного життя та для знання суспільного, щоб дні й роки не втрачали між собою зв’язку, а факти суспільного життя не випинали самотньо без зв’язку з іншими, без

свідчень акторів і режисерів. Кожна подія для морального розвитку суспільства є повчанням, хоча б вона була чи помилкою, чи цнотою. Але

ще більш повчальним та цікавим у цьому є процес духовного впливу на

самих себе взаємно розмаїтих елементів і сил, у яких остаточною метою є

утворення певної уяви тої чи іншої ідеї та панування її над думами інших. Рух цих елементів треба нотувати ще по гарячих слідах, бо факт, що

відбувся, часто затуляє собою фази наступного, який будемо переживати

упереджено”46. Роль зв’язку між минулим і майбутнім, як бачимо,

фіксація історично-побутових подій у суспільстві, зрештою, навіть методика створення щоденників – все ґрунтовно передбачено і занотовано для майбутніх мемуаристів і дослідників минувшини.

На цю особливість Вільгельм Дільтей звернув увагу ще в 1887 р., коли писав: „В міру наближення до сучасності дедалі багатшим стає

біографічний матеріал у розумінні пізнання як зовнішнього, так і, головне, внутрішнього розвитку автора – листи, щоденники, мемуари, автобіографії, повідомлення сучасників та ін. [...] Внутрішнє життя індивіда й суспільства послідовно ускладнюється і поглиблюється; шляхи

духовних впливів, духовних асиміляцій, духовної творчості стають дедалі

різноманітнішими і заплутанішими – і все це, природно, виявляється у тим більшій мірі, чим видатнішою, ширшою, геніальнішою є особа, яка розглядається... Тепер мова йде, насамперед, про те, щоб прорватися крізь

книгу до людини, зрозуміти всю літературу як вираження внутрішнього

духовного життя. Треба відстежити зв’язок між зовнішнім, а, тим більше,

внутрішнім життям і його літературним вираженням, необхідно осягнути

своєрідність і поступовий ріст цього внутрішнього життя, розвиток

індивідуальних талантів разом з безпосередніми та непрямими впливами

на них, що йдуть від виховання, оточуючого середовища, життєвих подій,

кола читання, духу часу”47. Як бачимо, автор загострює увагу не лише на

винятковій специфіці й ролі мемуаристично-щоденникових жанрів, але й на тому, що не менш важливе, – універсалізмі регіонального літературознавства, його потужному виховному значенні. У зв’язку з цим

46 Lud i szlachta na Rusi (zabużnej) // Dziennik literacki. – № 44. – 1863. 47 Дильтей В. Сила поэтического воображения. Начала поэтики // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / Сост. Г.К. Косикова. – М.: Издательство Московского университета, 1987. – С. 155 – 156.

В.О. Єршов. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності

22

особливої ваги для регіонального літературознавчого дослідження

набувають: встановлення певної таксономії регіону, вичленування й окреслення її частин і центрів, векторів розвитку, тенденцій,

монографічне вивчення біографії художника слова, його творчості, текстуальні та інтертекстуальні (онтологічні) рецепції та алюзії,

інтердисциплінарні дослідження48. Серед усього цього науково-літературознавчого розмаїття мемуаристичні тексти посідають особливе

місце.

Перші відомості про поширення польської культури та літератури на землях Правобережної України відносяться до XVI століття. Знесилений татарськими набігами49, край був малозаселеним50, економічно

виснаженим та політично слабким, що, в свою чергу, стимулювало перегляд геополітичних та торговельних інтересів сусідніх (Велике

князівство Литовське, Польське королівство, Московія) і не тільки

(Османська імперія) держав. Люблінська унія 1 липня 1569 р. на загал створила благодатне підґрунтя для розвитку процесу на правому березі

Дніпра, який пізніше отримав назву – полонізація51, що, однак, не досить

48 Uliasz St. O kategorii pogranicza kultur // Pogranicze kultur. – Rzeszów, 1997. – S. 9. 49 „Где только проходили татары, там села и города дымились огнем и кровью. Опустошив их, они уводили на арканах, как лошадей, целые тысячи, а иногда и

десятки тысяч пленников в Крым”: Петров М., Малышевский И. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края / Изд. П.Н. Батюшкова. – СПб, 1888. – С. 94. 50 За підрахунками А. Яблоновського на території Правобережної України мешкало 936796 чоловік, у середньому 5 – 6 мешканців на км2 (Żródła dziejowe. – T. 5. – Warszawa, 1877. – S. 6). Цієї же думки притримувався М.Ф. Владимирський-Буданов (Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569) //

АЮЗР. – Ч. 7. – Т. 2. – К., 1882. – С. 33) та Н. Полонська-Василенко (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 1. – К.: Либідь, 1992. – С. 344). Щільність населення Волинського та Подільського воєводств у 1572 р., за

свідченням В. Вельхорського, становила на 61000 км2 біля 390000 мешканців, або 6,4 чоловіка на км2, а Київського і Брацлавського на 144000 км2 у 1625 р.

нараховувала 545000 жителів, що становила 3,8 чоловік на км2 (Wielhorski W. Ziemie Ukrainne Rzeczypospolitej. Zarys dzejów // Pamiętnik kijowski. – T. 1. – Londyn, 1959. – S. 23 – 24, 33). В середині XVI ст. у Волинському воєводстві було 68 міст, у 1629 р. – 114 (Баранович А. І. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство. – К., 1931. – С. 21). 51 „Устрій і право новоприлучених українських земель полонізуються скоро, полонізуються до останку, а вищі верстви української суспільності незвичайно

Передмова

23

точно характеризує це явище, враховуючи, насамперед, його латинсько-культурну домінанту. На Правобережжі спочатку повільно, а далі більш впевнено стали поширюватися надбання європейської культури: ідеї гуманізму, реформації, контрреформації52, просвітництва та культури

бароко, які незабаром природно адаптувались і стали невід’ємною

частиною власної волинської культури. Знаковим у цьому контексті є

твердження Д. Чижевського: „Замість повороту до Візантії, Україна обернулась обличчям на Захід”53. „Європейський характер України, – продовжує думку інший дослідник, І. Лисяк-Рудницький, – визначився завдяки впливам і контактам з іншими європейськими державами”54. Сучасні українські вчені сьогодні дедалі голосніше заявляють про

позитивний уплив західноєвропейської культури бароко: „Православ’я в

Україні у XVI – XVII ст. витримувало міцну експансію з боку єзуїтського контрреформаційного католицизму – українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римсько-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів … стала

передумовою нової – барокової моделі українського православ’я”55. Вектор, обраний волинянами у 1569 р., не порушував автономії краю у

складі новоствореної Речі Посполитої. Це дозволило протягом століть

природно адаптувати, переосмислити, пристосувати нові культурні віяння

й тенденції. М. Жулинський підсумовує: „Україна розвивається в руслі західноєвропейського ренесансно-реформаційного культурного процесу”56.

Поняття „полонізація” традиційно об’єднує два обивательських

амбівалентних змісти, що роками в Україні сприймаються як деяка

невідворотність. З одного боку, воно означає окатоличення, з іншого, – ополячення, як соціально-цивільні процеси. Негативний стереотип сприйняття цього явища на Правобережжі України ще й сьогодні є досить

легко й скоро польщаться. В першій четвертині XVII в. бачимо сей процес уже в

повному розвою”: Грушевський М. Історія України-Русі: В ХІ т. 12 кн. – Т. V. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 26. 52 Див. детальніше: Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. – К., 1996. 53 Чижевський Дм. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – С.238. 54 Łysiak-Rudnyćkyj. Ukrajna mędzy Wschodem i Zachodem // Znak. – № 395 (4). – Kraków, 1988. – S. 39. 55 Окара А. Культурний вплив чи культурний конфлікт? // Слово і час. – № 1. – 1999. – С. 55. 56 Жулинський М. Українське слово: