"СВОЄ" всеукраїнський студентський...
DESCRIPTION
Назва номеру: Соціологія, як вона є, та як її немаєTRANSCRIPT
РЕ ДКОЛЕГІЯ
Обкладинку цього випуску прикрашає робота київського художника Станіслава Кіркілевського «Венера». Якщо не зосере-джувати увагу на постаті безликої Вене-ри, по боках можна роздивитися застиглі, масивні, проржавілі морські судна, поміж якими сформувався вузький прохід. Крізь нього проглядає горизонт, небо та морсь-ка поверхня. На воді видніється маленький човник, що прямує до лінії горизонту, але на його шляху здіймаються величезні хвилі. По-стать Венери вислизає.
Тема цього випуску: «Соціологія, як вона є, та як її немає». Напруження між науковими рамками та поетичною динамікою соціоло-гічного мислення, між актуальним і бажаним станом соціологічного знання, між профе-сійними компетенціями та віражами соціо-логічної уяви – все це загальне проблемне тло, на якому вимальовується нове число ча-сопису «СВОЄ». Ознайомившись із ним, мож-на буде впевнитися, що соціологія занадто яскрава, щоб бути «строго наукою», але і за-надто переконлива, щоб нею не бути. Само-рефлексія є водночас і ключовою чеснотою, і найбільшим тягарем соціології, вона вияв-ляє екзистенційну укоріненість нашого пі-знання й ставить під сумнів класичні крите-рії наукової раціональності, заважаючи тим самим самовпевненому руху вперед. Силует соціології формується на перетині різних дослідницьких тем, практик, академічних обмежень та інтелектуальних ініціатив. Він є скоріше ефектом спільної гри, ніж переліком чітко встановлених правил. Якщо нам, попри всю критику «дисциплінарного суспільства», і доводиться говорити про соціологічну дис-ципліну, то нехай це буде інтелектуальна са-модисципліна соціологів. А список релевант-них тем залишимо відкритим.
Матеріали, котрі ми зібрали у цьому випуску, реалізовані в межах досить різ-них проектів соціологізування. Присвячена першокурсникам стаття Олени Дядікової та Романа Кириченка представляє соціологію як простір освітніх можливостей, що стане «своїм» для тих, хто готовий позбутися ряду упереджень та ілюзій. Есе Володимира Ше-лухіна розкриє перед читачами естетичний горизонт наукового пізнання на прикла-ді поетики соціологічного текстотворення. Анастасія Фітісова розповість про те, як у новій книжці В. Вахштайна «Справа про повсякдення» вирішуються питання праг-матичної доцільності соціологічної теорії в сучасному світі. Денис Сівков опише ключо-ві напруження соціологічних досліджень на-уки та технологій у своєму огляді п’яти книг із STS. Текст Івана Селені, переклад якого ми публікуємо, занурить нас у дискусії щодо багатовимірної кризи сучасної соціології та можливих виходів із неї. Пітер Берґер здійс-нить веберіанський екскурс до історії про-тестантизму з нагоди 500-ї річниці від по-чатку Реформації. Про її наслідки йтиметься в інтерв’ю з Роберто Каталано, присвяченому становищу релігії в умовах пост-секулярної сучасності. А завершить випуск цікава роз-мова про соціологічну освіту та дослідження сексуальності з Юрієм Зікратим.
Ми закликаємо зацікавлених читачів з усієї України приєднуватися до роботи над часописом! Це наша спільна комунікативна платформа, і ми щиро прагнемо її розшири-ти. Аналітичні статті, есе, соціальна критика, обговорення перипетій студентського життя, рецензії, огляди подій, інтерв’ю, переклади соціологічних текстів – все це може знайти своє місце на сторінках «СВОЄ».
РЕ ДКОЛЕГІЯ
Обкладинку цього випуску прикрашає робота київського художника Станіслава Кіркілевського «Венера». Якщо не зосере-джувати увагу на постаті безликої Вене-ри, по боках можна роздивитися застиглі, масивні, проржавілі морські судна, поміж якими сформувався вузький прохід. Крізь нього проглядає горизонт, небо та морсь-ка поверхня. На воді видніється маленький човник, що прямує до лінії горизонту, але на його шляху здіймаються величезні хвилі. По-стать Венери вислизає.
Тема цього випуску: «Соціологія, як вона є, та як її немає». Напруження між науковими рамками та поетичною динамікою соціоло-гічного мислення, між актуальним і бажаним станом соціологічного знання, між профе-сійними компетенціями та віражами соціо-логічної уяви – все це загальне проблемне тло, на якому вимальовується нове число ча-сопису «СВОЄ». Ознайомившись із ним, мож-на буде впевнитися, що соціологія занадто яскрава, щоб бути «строго наукою», але і за-надто переконлива, щоб нею не бути. Само-рефлексія є водночас і ключовою чеснотою, і найбільшим тягарем соціології, вона вияв-ляє екзистенційну укоріненість нашого пі-знання й ставить під сумнів класичні крите-рії наукової раціональності, заважаючи тим самим самовпевненому руху вперед. Силует соціології формується на перетині різних дослідницьких тем, практик, академічних обмежень та інтелектуальних ініціатив. Він є скоріше ефектом спільної гри, ніж переліком чітко встановлених правил. Якщо нам, попри всю критику «дисциплінарного суспільства», і доводиться говорити про соціологічну дис-ципліну, то нехай це буде інтелектуальна са-модисципліна соціологів. А список релевант-них тем залишимо відкритим.
Матеріали, котрі ми зібрали у цьому випуску, реалізовані в межах досить різ-них проектів соціологізування. Присвячена першокурсникам стаття Олени Дядікової та Романа Кириченка представляє соціологію як простір освітніх можливостей, що стане «своїм» для тих, хто готовий позбутися ряду упереджень та ілюзій. Есе Володимира Ше-лухіна розкриє перед читачами естетичний горизонт наукового пізнання на прикла-ді поетики соціологічного текстотворення. Анастасія Фітісова розповість про те, як у новій книжці В. Вахштайна «Справа про повсякдення» вирішуються питання праг-матичної доцільності соціологічної теорії в сучасному світі. Денис Сівков опише ключо-ві напруження соціологічних досліджень на-уки та технологій у своєму огляді п’яти книг із STS. Текст Івана Селені, переклад якого ми публікуємо, занурить нас у дискусії щодо багатовимірної кризи сучасної соціології та можливих виходів із неї. Пітер Берґер здійс-нить веберіанський екскурс до історії про-тестантизму з нагоди 500-ї річниці від по-чатку Реформації. Про її наслідки йтиметься в інтерв’ю з Роберто Каталано, присвяченому становищу релігії в умовах пост-секулярної сучасності. А завершить випуск цікава роз-мова про соціологічну освіту та дослідження сексуальності з Юрієм Зікратим.
Ми закликаємо зацікавлених читачів з усієї України приєднуватися до роботи над часописом! Це наша спільна комунікативна платформа, і ми щиро прагнемо її розшири-ти. Аналітичні статті, есе, соціальна критика, обговорення перипетій студентського життя, рецензії, огляди подій, інтерв’ю, переклади соціологічних текстів – все це може знайти своє місце на сторінках «СВОЄ».
Зміст Ласкаво просимо до
лав соціологів!
Жага відчуження: до критичноїпоетики соціології
Здравствуйте, Вы верите во множественную реальность?
Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)
Потрійна криза соціології
500 років Протестантизму
Інтерв’ю з професоромРоберто Каталано
“Religion is back in...”
Інтервью с Юрием ЗикратымГендер, телесность и
сексуальность в оптикесоциальных наук
6Олена Дядікова / [email protected]Роман Кириченко / [email protected]студенти ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
10Володимир Шелухін /[email protected] аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
18Анастасія Фітісова / [email protected]аспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
26Денис Сивков / [email protected]Волгоградский филиал РАНХиГС
36Іван Селені / [email protected] York University Abu Dhabi
48Пітер БерґерBoston University, The Institute on Culture,Religion, and World Affairs
56розмовляла і перекладала Олена Дядіковаaстудентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
62розмовляв Артемій Дейнека[email protected]аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
VK.COM/SVOIE
FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/
Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:
Зміст Ласкаво просимо до
лав соціологів!
Жага відчуження: до критичноїпоетики соціології
Здравствуйте, Вы верите во множественную реальность?
Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)
Потрійна криза соціології
500 років Протестантизму
Інтерв’ю з професоромРоберто Каталано
“Religion is back in...”
Інтервью с Юрием ЗикратымГендер, телесность и
сексуальность в оптикесоциальных наук
6Олена Дядікова / [email protected]Роман Кириченко / [email protected]студенти ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
10Володимир Шелухін /[email protected] аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
18Анастасія Фітісова / [email protected]аспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
26Денис Сивков / [email protected]Волгоградский филиал РАНХиГС
36Іван Селені / [email protected] York University Abu Dhabi
48Пітер БерґерBoston University, The Institute on Culture,Religion, and World Affairs
56розмовляла і перекладала Олена Дядіковаaстудентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
62розмовляв Артемій Дейнека[email protected]аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка
VK.COM/SVOIE
FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/
Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:
6 7
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Шевченка «Випускник-соціолог на ринку праці», свідчило про те, що приблизно по-ловина випускників факультету працювала за фахом. Разом з тим, 80% усіх опитаних випускників сказали, що вступили б знову на факультет соціології, якби у них була така можливість. А ми тобі так скажемо: че-рез два з половиною роки після того дослі-дження можливостей працювати за фахом з’являється все більше.
ПРО САМОСТІЙНІСТЬ, СОЦІОЛОГІЧНУ УЯВУ ТА ВИЩУ ОСВІТУ
В усякому разі, якщо ти вже один із нас, то хочемо з приємністю тобі повідоми-ти: вибір зроблено, вітаємо, це прекрасно! Вища освіта, ще й соціологічна, – це те, що
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ЛАВ СОЦIОЛОГIВ!
ПРО МАТЕМАТИКУ, АНАЛІТИКУ ТА ПРА-ЦЕВЛАШТУВАННЯ
Уже після кількох курсів точних наук ти відчуєш, що соціологія – це не те, щоб класична гуманітарна наука. Нам є чим пи-шатися перед філософами, культурологами, політологами та іншими гуманітаріями. Соці-олог – це той, хто вміє працювати з даними: великими та кількісними, а також якісними та нечисловими. Це вміння – безперечно, не ядро твоєї профорієнтації, але її важлива пе-редумова. Комусь ці вміння потім згодяться більшою мірою, комусь меншою. Але, так чи інакше, соціолог, котрий не вміє працювати з даними, – це не соціолог. Більше того, якщо бачиш майбутнього себе дослідником у мар-кетингових, політичних та інших соціальних дослідженнях, візьми себе в руки і полюби
Перш ніж жорстока соціологічна ре-альність цілком і повністю поглине тебе, дозволь розвіяти декілька ілюзій стосовно навчання.
Перш за все, полиш думку про те, що це Месія явився в образі Університету, аби забезпечити тебе роботою та хлібом насущним. Між твоєю спеціальністю та майбутнім працевлаштуванням не завжди і не обов’язково стоїть знак рівності. У да-лекому 2011 році дослідження, проведене тогочасними студентами КНУ ім. Тараса
розширить, вигравіює твою вже й без того ерудовану уяву. «Краса» соціології в тому, що вона трансформує твій світогляд досить специфічним чином, і в тебе з’являється від-чуття, ніби ти дивишся на світ під інакшим кутом, аніж усі люди, бачиш значно більше і значно глибше. До того ж за кілька років у тебе сформується доволі специфічне почут-тя гумору – не як у хірурга, звичайно, але щось на зразок того.
Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить
математику (авжеж, якщо не зробив цього ра-ніше), програмування і методи збору та ана-лізу даних. У павутині ти знайдеш тисячі бло-гів (у т.ч. відео) про те, як працювати в Excel, SPSS, OCA, R та інших програмах аналізу да-них. Знайдуться детальні інструкції та лайф-хаки як для чайників, так і для просунутих. Головне – твоє бажання вдосконалюватися. Ну, і, якщо обираєш шлях аналітика, – вперед на підробіток на останніх курсах.
ПРО НАВЧАННЯ ЗАКОРДОНОМ, СВІ-ТОВУ НАУКУ ТА ОНЛАЙН-КУРСИ
Є й інші шляхи, досить нестандартні, але перспективні і навіть романтичні. Для соціолога, наприклад, існує купа можливо-стей поїхати закордон: школи, воркшопи, магістерські та Ph.D. програми, стажування.
За даними дослідження «Випускник-соціолог на ринку праці» проведеного в 2013 р. студентами факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка. Опитано 129 студентів 4-6 курсів факультету та 82 випускники 2010-2012 рр. випуску.
бути самостійним, пунктуальним, мотиво-ваним та чесним перед собою. Крім того, декілька років навчання забезпечать тебе величезним соціальним капіталом: одно-групники, старші й молодші колеги, викла-дачі – усі ці люди будуть левовою частиною кола твого професійного і не тільки спілку-вання в майбутньому. Ми хотіли порадити тобі, що б ти одразу оточував себе моти-вованими, професійно сильними та розум-ними людьми. Нехай агенти твоєї фахової соціалізації будуть найкращими.
Коротше кажучи, усе це стане фунда-ментом твого професійного майбутнього. А загалом в університеті багато чого буде не так, як ти думав. А ще більше буде того, про що і не думав взагалі!
Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить бути самостійним, пунктуальним, мотивованим та
чесним перед собою.„ “
6 7
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Шевченка «Випускник-соціолог на ринку праці», свідчило про те, що приблизно по-ловина випускників факультету працювала за фахом. Разом з тим, 80% усіх опитаних випускників сказали, що вступили б знову на факультет соціології, якби у них була така можливість. А ми тобі так скажемо: че-рез два з половиною роки після того дослі-дження можливостей працювати за фахом з’являється все більше.
ПРО САМОСТІЙНІСТЬ, СОЦІОЛОГІЧНУ УЯВУ ТА ВИЩУ ОСВІТУ
В усякому разі, якщо ти вже один із нас, то хочемо з приємністю тобі повідоми-ти: вибір зроблено, вітаємо, це прекрасно! Вища освіта, ще й соціологічна, – це те, що
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ЛАВ СОЦIОЛОГIВ!
ПРО МАТЕМАТИКУ, АНАЛІТИКУ ТА ПРА-ЦЕВЛАШТУВАННЯ
Уже після кількох курсів точних наук ти відчуєш, що соціологія – це не те, щоб класична гуманітарна наука. Нам є чим пи-шатися перед філософами, культурологами, політологами та іншими гуманітаріями. Соці-олог – це той, хто вміє працювати з даними: великими та кількісними, а також якісними та нечисловими. Це вміння – безперечно, не ядро твоєї профорієнтації, але її важлива пе-редумова. Комусь ці вміння потім згодяться більшою мірою, комусь меншою. Але, так чи інакше, соціолог, котрий не вміє працювати з даними, – це не соціолог. Більше того, якщо бачиш майбутнього себе дослідником у мар-кетингових, політичних та інших соціальних дослідженнях, візьми себе в руки і полюби
Перш ніж жорстока соціологічна ре-альність цілком і повністю поглине тебе, дозволь розвіяти декілька ілюзій стосовно навчання.
Перш за все, полиш думку про те, що це Месія явився в образі Університету, аби забезпечити тебе роботою та хлібом насущним. Між твоєю спеціальністю та майбутнім працевлаштуванням не завжди і не обов’язково стоїть знак рівності. У да-лекому 2011 році дослідження, проведене тогочасними студентами КНУ ім. Тараса
розширить, вигравіює твою вже й без того ерудовану уяву. «Краса» соціології в тому, що вона трансформує твій світогляд досить специфічним чином, і в тебе з’являється від-чуття, ніби ти дивишся на світ під інакшим кутом, аніж усі люди, бачиш значно більше і значно глибше. До того ж за кілька років у тебе сформується доволі специфічне почут-тя гумору – не як у хірурга, звичайно, але щось на зразок того.
Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить
математику (авжеж, якщо не зробив цього ра-ніше), програмування і методи збору та ана-лізу даних. У павутині ти знайдеш тисячі бло-гів (у т.ч. відео) про те, як працювати в Excel, SPSS, OCA, R та інших програмах аналізу да-них. Знайдуться детальні інструкції та лайф-хаки як для чайників, так і для просунутих. Головне – твоє бажання вдосконалюватися. Ну, і, якщо обираєш шлях аналітика, – вперед на підробіток на останніх курсах.
ПРО НАВЧАННЯ ЗАКОРДОНОМ, СВІ-ТОВУ НАУКУ ТА ОНЛАЙН-КУРСИ
Є й інші шляхи, досить нестандартні, але перспективні і навіть романтичні. Для соціолога, наприклад, існує купа можливо-стей поїхати закордон: школи, воркшопи, магістерські та Ph.D. програми, стажування.
За даними дослідження «Випускник-соціолог на ринку праці» проведеного в 2013 р. студентами факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка. Опитано 129 студентів 4-6 курсів факультету та 82 випускники 2010-2012 рр. випуску.
бути самостійним, пунктуальним, мотиво-ваним та чесним перед собою. Крім того, декілька років навчання забезпечать тебе величезним соціальним капіталом: одно-групники, старші й молодші колеги, викла-дачі – усі ці люди будуть левовою частиною кола твого професійного і не тільки спілку-вання в майбутньому. Ми хотіли порадити тобі, що б ти одразу оточував себе моти-вованими, професійно сильними та розум-ними людьми. Нехай агенти твоєї фахової соціалізації будуть найкращими.
Коротше кажучи, усе це стане фунда-ментом твого професійного майбутнього. А загалом в університеті багато чого буде не так, як ти думав. А ще більше буде того, про що і не думав взагалі!
Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить бути самостійним, пунктуальним, мотивованим та
чесним перед собою.„ “
8 9
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Кожен мотивований студент з доброю анг-лійською може розраховувати на те, що він подасться на одну з закордонних програм, і отримає позитивну відповідь. Є досить бага-то програм, котрі пропонують студентам та випускникам гранти на навчання чи стажу-вання. Цілком реально знайти грант, котрий покриє всі твої скромні витрати. Більше того,
ПРО УНІВЕРСИТЕТСЬКІ ПРОГРАМИ, ВИ-КЛАДАЧІВ ТА ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ
Важливо не обмежувати себе рамками університетських програм, цих часто недо-лугих планів, за якими ти будеш навчатися. Вони нерідко не відповідають ТВОЇМ особи-стим потребам. Саме так, твоїм, бо ніхто не зацікавлений в твоїй освіті так сильно, як ти
ОЛЕНА ДЯДІКОВА,РОМАН КИРИЧЕНКО
КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
робота над собою можуть розширити зону комфорту в інтелектуальному просторі.
ПРО МІСТИЧНІ ВИПАДКОВОСТІ ТА РО-БОТУ НАД СОБОЮ
Хочеш сказати, що вступив на цей фа-культет випадково? Так, ми це знаємо. Тут більшість таких. І вони нічим не гірші за тих, хто уявляв, куди йшов. Тут усі – чисті аркуші, бо насправді жодні уявлення про соціологію з тих, що мають абітурієнти, не справджуються в університеті. Соці-ологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, зав-дяки залученню до процесу навчання. Те, що ти набрав необхідні бали для вступу, уже є свідченням того, що ти готовий роз-почати навчання за цією спеціальністю.
Критерії вибору працівника роботодавцем на думку випускників,5-бальна шкала,середні.
якщо бачиш себе гуру вітчизняної науки, знай, що не існує національної науки. Нау-ка – світова, вона виробляється англійською мовою у міжнародних журналах. Тут ми б порадили тобі одразу зареєструватися на порталах відкритих онлайн-курсів: Coursera, EdX та нашому українському Prometheus. Онлайн-курс – це така класна штука, завдяки якій ти можеш безкоштовно навчатися у най-кращих викладачів світу. Стандартний курс триває 8-12 тижнів. Як правило, кожного тижня ти повинен переглядати відео та інші матеріали поточної теми, а також скласти на необхідний мінімум для продовження курсу невеличкий тест. Нещодавно на Coursera за-
сам. Окремої уваги заслуговують викладачі, основні агенти твого навчання. Вони різні. Тебе будуть вчити критичному мисленню, і в першу чергу застосовуй його до викла-дачів. Усі вони є прихильниками абсолютно різних точок зору, які не надто узгоджують-ся між собою. Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі, суперкомпетентні, справжні фахівці. Такі люди здебільшого відкриті для кому-нікації, вміють вести професійний діалог із молодшими колегами та залюбки прокон-сультують тебе в будь-якому дотичному до їхньої сфери компетності питанні.
Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі,
суперкомпетентні, справжні фахівці.
Соціологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, завдяки залученню до процесу навчання.
„
„
“
“
Остання, попри нашу недолугу (хоч уже і трохи реформовану) систему освіти, во-лодіє достатньою гнучкістю. Готовий бути частиною світової професійної спільноти соціологів – вперед! Якщо ні, на жаль, ні-чого порадити не можемо.
Не впевнені, що всі наші аргументи тебе переконали. Але віримо, що рано чи пізно ти все це усвідомиш сам. Це не є агіт-матеріалом, це спроба старшокурсників відразу ввести тебе у нашу (не сказав, що жорстоку) соціальну реальність. Якість цієї реальності формуєш ти, адже, вступивши в наші ряди, ти став її неодмінною частиною.
вершився курс всім відомого Брюно Латура, зараз триває цікавезний курс викладача Ам-стердамського університу з класичної соціо-логічної теорії, а також курс із урбаністики французького дослідника з відомого Інсти-туту політичних досліджень (Sciences Po). На міжнародних порталах ти знайдеш чимало курсів з аналізу даних.
Згодом ти зрозумієш, що університет-ські бали мають ще меншу вагу та оціню-вальну спроможність, аніж шкільні. Твоїм єдиним мірилом має бути ступінь впевнено-сті у своїх знаннях, твоя спроможність вести конструктивну дискусію, дивлячись співроз-мовнику у вічі, а не тримаючи пальцем ря-док у зошиті. Лише самоосвіта та невпинна
8 9
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Кожен мотивований студент з доброю анг-лійською може розраховувати на те, що він подасться на одну з закордонних програм, і отримає позитивну відповідь. Є досить бага-то програм, котрі пропонують студентам та випускникам гранти на навчання чи стажу-вання. Цілком реально знайти грант, котрий покриє всі твої скромні витрати. Більше того,
ПРО УНІВЕРСИТЕТСЬКІ ПРОГРАМИ, ВИ-КЛАДАЧІВ ТА ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ
Важливо не обмежувати себе рамками університетських програм, цих часто недо-лугих планів, за якими ти будеш навчатися. Вони нерідко не відповідають ТВОЇМ особи-стим потребам. Саме так, твоїм, бо ніхто не зацікавлений в твоїй освіті так сильно, як ти
ОЛЕНА ДЯДІКОВА,РОМАН КИРИЧЕНКО
КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
робота над собою можуть розширити зону комфорту в інтелектуальному просторі.
ПРО МІСТИЧНІ ВИПАДКОВОСТІ ТА РО-БОТУ НАД СОБОЮ
Хочеш сказати, що вступив на цей фа-культет випадково? Так, ми це знаємо. Тут більшість таких. І вони нічим не гірші за тих, хто уявляв, куди йшов. Тут усі – чисті аркуші, бо насправді жодні уявлення про соціологію з тих, що мають абітурієнти, не справджуються в університеті. Соці-ологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, зав-дяки залученню до процесу навчання. Те, що ти набрав необхідні бали для вступу, уже є свідченням того, що ти готовий роз-почати навчання за цією спеціальністю.
Критерії вибору працівника роботодавцем на думку випускників,5-бальна шкала,середні.
якщо бачиш себе гуру вітчизняної науки, знай, що не існує національної науки. Нау-ка – світова, вона виробляється англійською мовою у міжнародних журналах. Тут ми б порадили тобі одразу зареєструватися на порталах відкритих онлайн-курсів: Coursera, EdX та нашому українському Prometheus. Онлайн-курс – це така класна штука, завдяки якій ти можеш безкоштовно навчатися у най-кращих викладачів світу. Стандартний курс триває 8-12 тижнів. Як правило, кожного тижня ти повинен переглядати відео та інші матеріали поточної теми, а також скласти на необхідний мінімум для продовження курсу невеличкий тест. Нещодавно на Coursera за-
сам. Окремої уваги заслуговують викладачі, основні агенти твого навчання. Вони різні. Тебе будуть вчити критичному мисленню, і в першу чергу застосовуй його до викла-дачів. Усі вони є прихильниками абсолютно різних точок зору, які не надто узгоджують-ся між собою. Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі, суперкомпетентні, справжні фахівці. Такі люди здебільшого відкриті для кому-нікації, вміють вести професійний діалог із молодшими колегами та залюбки прокон-сультують тебе в будь-якому дотичному до їхньої сфери компетності питанні.
Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі,
суперкомпетентні, справжні фахівці.
Соціологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, завдяки залученню до процесу навчання.
„
„
“
“
Остання, попри нашу недолугу (хоч уже і трохи реформовану) систему освіти, во-лодіє достатньою гнучкістю. Готовий бути частиною світової професійної спільноти соціологів – вперед! Якщо ні, на жаль, ні-чого порадити не можемо.
Не впевнені, що всі наші аргументи тебе переконали. Але віримо, що рано чи пізно ти все це усвідомиш сам. Це не є агіт-матеріалом, це спроба старшокурсників відразу ввести тебе у нашу (не сказав, що жорстоку) соціальну реальність. Якість цієї реальності формуєш ти, адже, вступивши в наші ряди, ти став її неодмінною частиною.
вершився курс всім відомого Брюно Латура, зараз триває цікавезний курс викладача Ам-стердамського університу з класичної соціо-логічної теорії, а також курс із урбаністики французького дослідника з відомого Інсти-туту політичних досліджень (Sciences Po). На міжнародних порталах ти знайдеш чимало курсів з аналізу даних.
Згодом ти зрозумієш, що університет-ські бали мають ще меншу вагу та оціню-вальну спроможність, аніж шкільні. Твоїм єдиним мірилом має бути ступінь впевнено-сті у своїх знаннях, твоя спроможність вести конструктивну дискусію, дивлячись співроз-мовнику у вічі, а не тримаючи пальцем ря-док у зошиті. Лише самоосвіта та невпинна
10 11
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Жага відчуження:до критичної поетики
соціологіїМи настільки звикли співчувати людям,
які змушені займатися тим, що їм відразли-ве, що вже й не помічаємо жаху, котрий не-рідко прихований за щирою пристрастю до роботи близької та відповідної. Самоосмис-лення соціології здійснюється через різні форми аналізу власних категорій, понять, метафор, концепцій, засновків; через соці-альну критику та епістемологію, соціологію соціології, історичну реконструкцію. Ті різ-ні форми аналізу традиційно відштовхува-лися від різних вимірів і підстав соціологіч-ного мислення: академічної системи, в якій існує наука, понятійної логіки, в якій існує мова цієї науки, інтелектуальних традицій,
курсу, байдуже, це студентська робота, докторська дисертація чи наукова стаття. Так чи інакше, ідеться про тексти, а всюди, де йдеться про тексти, має ітися про жан-ри, стилі й атрибуцію. Як певне твердження набуває статусу «соціологічного», а висно-вок – статусу «простого висловлювання», котре апелює до інституційного авторитету, перед яким мусять схилятися профани? Ес-тетизації епістемологічного аналізу можна закидати піддатливість постмодерністській моді, що, без сумніву, резону не позбав-лене, якби не одна важлива деталь: якщо соціологічні тексти передбачають жан-ри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то
Останнім часом, у 2000-і роки, кількість статей, які б я дозволив собі зарахувати до критичної поетики соціології, різко зросла. І всі вони є спробою говорити про тексти соціологів, оминаючи закони наукового жанру. У статті Остіна Гаррінґтона «Роберт Музіль та класична соціологія» (2002) ви-хідною методологічною підставою виступає твердження, що соціологія та література
тургія Беккета, соціологія» (2012), зокрема, розглядає перетин літературної критики та соціологічного теоретизування у працях франкфуртця, а також вплив літературної критики як практики на його власні мето-дологічні орієнтири2. Аарон Панофські3
реконструює аналогії між авангардизмом М. Дюшана та класичною соціологією знан-ня, виходячи з загального інтелектуального
1 Harringt on A. Robert Musil and Classical Sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 2 (1), 2002. – p.p. 60, 61.2 Benzer M. Lifelong death penalty: Adorno, Beckett’s drama, sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 12 (1), 2012. – p. 94-121. Назву статті теж можна перекласти як «Довічна смертна кара».3 Panofsky A. From Epistemology to the Avant-garde Marcel Duchamp and the Sociology of Knowledge in Resonance // Theory, Culture & Society, Vol. 20 (1), 2003. – p. 61-92.4 Litowitz D. Max Weber and Franz Kafka: A Shared Vision of Modern Law // Law, Culture and the Humanities. Vol. 7, 2011. – p. p. 48-52. Шведська історик ідей Карін Юханнісон у своїй книзі «Меланхолійні кімнати» робить Ф. Кафку та М. Вебера персонажами історії меланхолії та досліджує роль меланхолії у модерністській культурі.
у яких реалізується звичка бути науковцем. Сегментація рефлексивності врешті при-звела до витіснення на рівень другорядно-го важливого засновку, а саме: соціологія є метамовою, а соціологічні компетенції є вмінням цієї мовою послуговуватися в най-ширшому сенсі. Послуговування мовою є вмінням продукувати такі тексти, які б не дискваліфікувалися з соціологічного дис-
рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологіч-ним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним. Можемо говорити про поетику соціології як форму її критичного самоосмислення, поетику, яка синтезує в собі розгляд вищеозначених вимірів, у якій сплелися епістемологічні орієнтири науки, її історія та її внутрішня логіка.
...якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то рефлексивний самоаналіз соціології через
ці тексти може бути не суто епістемологічним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним.„
“
З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в
натхненні Максовою концепцією раціоналізації.„ “– не взаємовиключні, а взаємодоповню-ючі дискурсивні форми. Відштовхуючись від цього, автор пропонує аналіз Музілевої епопеї «Людина без властивостей» у кон-тексті Відня fin de siècle та тих зсувів, які припадають на вказану й наступні за нею епохи, що цілком вкладається в традиційну (щонайменше від Т. Адорно з його аналі-зом творів Франца Кафки та Поля Валері, В. Беньяміна з аналізом Ш. Бодлера, П. Бурдьо з аналізом Г. Флобера чи Д. Лукача – з ана-лізом Томаса Манна) практику, вживану соціологами та соціальними дослідника-ми культури. Продуктивною є й інша ідея – «прочитання соціології як літератури»1. Маттіас Бенцер у статті «Смертоносний визиск довжиною в життя: Адорно, драма-
контексту початку ХХ ст. та певної спільної модерністської епістемологічної настано-ви, яка впливала і на соціальну науку, і на мистецтво. На відміну від Панофські, Дуг-лас Літовіц у статті «Макс Вебер та Франц Кафка: спільне бачення модерного права» (2011) концентрується на прямих впливах. Текстуальний аналіз дає йому підстави стверджувати, що новели Ф. Кафки знач-ною мірою були художньою ілюстрацією до концепції модерного права М. Вебера. З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в на-тхненні Максовою концепцією раціона-лізації4. Закорінений в логіці парадокс є здебільшого художнім прийомом. Цікаву
10 11
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Жага відчуження:до критичної поетики
соціологіїМи настільки звикли співчувати людям,
які змушені займатися тим, що їм відразли-ве, що вже й не помічаємо жаху, котрий не-рідко прихований за щирою пристрастю до роботи близької та відповідної. Самоосмис-лення соціології здійснюється через різні форми аналізу власних категорій, понять, метафор, концепцій, засновків; через соці-альну критику та епістемологію, соціологію соціології, історичну реконструкцію. Ті різ-ні форми аналізу традиційно відштовхува-лися від різних вимірів і підстав соціологіч-ного мислення: академічної системи, в якій існує наука, понятійної логіки, в якій існує мова цієї науки, інтелектуальних традицій,
курсу, байдуже, це студентська робота, докторська дисертація чи наукова стаття. Так чи інакше, ідеться про тексти, а всюди, де йдеться про тексти, має ітися про жан-ри, стилі й атрибуцію. Як певне твердження набуває статусу «соціологічного», а висно-вок – статусу «простого висловлювання», котре апелює до інституційного авторитету, перед яким мусять схилятися профани? Ес-тетизації епістемологічного аналізу можна закидати піддатливість постмодерністській моді, що, без сумніву, резону не позбав-лене, якби не одна важлива деталь: якщо соціологічні тексти передбачають жан-ри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то
Останнім часом, у 2000-і роки, кількість статей, які б я дозволив собі зарахувати до критичної поетики соціології, різко зросла. І всі вони є спробою говорити про тексти соціологів, оминаючи закони наукового жанру. У статті Остіна Гаррінґтона «Роберт Музіль та класична соціологія» (2002) ви-хідною методологічною підставою виступає твердження, що соціологія та література
тургія Беккета, соціологія» (2012), зокрема, розглядає перетин літературної критики та соціологічного теоретизування у працях франкфуртця, а також вплив літературної критики як практики на його власні мето-дологічні орієнтири2. Аарон Панофські3
реконструює аналогії між авангардизмом М. Дюшана та класичною соціологією знан-ня, виходячи з загального інтелектуального
1 Harringt on A. Robert Musil and Classical Sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 2 (1), 2002. – p.p. 60, 61.2 Benzer M. Lifelong death penalty: Adorno, Beckett’s drama, sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 12 (1), 2012. – p. 94-121. Назву статті теж можна перекласти як «Довічна смертна кара».3 Panofsky A. From Epistemology to the Avant-garde Marcel Duchamp and the Sociology of Knowledge in Resonance // Theory, Culture & Society, Vol. 20 (1), 2003. – p. 61-92.4 Litowitz D. Max Weber and Franz Kafka: A Shared Vision of Modern Law // Law, Culture and the Humanities. Vol. 7, 2011. – p. p. 48-52. Шведська історик ідей Карін Юханнісон у своїй книзі «Меланхолійні кімнати» робить Ф. Кафку та М. Вебера персонажами історії меланхолії та досліджує роль меланхолії у модерністській культурі.
у яких реалізується звичка бути науковцем. Сегментація рефлексивності врешті при-звела до витіснення на рівень другорядно-го важливого засновку, а саме: соціологія є метамовою, а соціологічні компетенції є вмінням цієї мовою послуговуватися в най-ширшому сенсі. Послуговування мовою є вмінням продукувати такі тексти, які б не дискваліфікувалися з соціологічного дис-
рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологіч-ним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним. Можемо говорити про поетику соціології як форму її критичного самоосмислення, поетику, яка синтезує в собі розгляд вищеозначених вимірів, у якій сплелися епістемологічні орієнтири науки, її історія та її внутрішня логіка.
...якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то рефлексивний самоаналіз соціології через
ці тексти може бути не суто епістемологічним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним.„
“
З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в
натхненні Максовою концепцією раціоналізації.„ “– не взаємовиключні, а взаємодоповню-ючі дискурсивні форми. Відштовхуючись від цього, автор пропонує аналіз Музілевої епопеї «Людина без властивостей» у кон-тексті Відня fin de siècle та тих зсувів, які припадають на вказану й наступні за нею епохи, що цілком вкладається в традиційну (щонайменше від Т. Адорно з його аналі-зом творів Франца Кафки та Поля Валері, В. Беньяміна з аналізом Ш. Бодлера, П. Бурдьо з аналізом Г. Флобера чи Д. Лукача – з ана-лізом Томаса Манна) практику, вживану соціологами та соціальними дослідника-ми культури. Продуктивною є й інша ідея – «прочитання соціології як літератури»1. Маттіас Бенцер у статті «Смертоносний визиск довжиною в життя: Адорно, драма-
контексту початку ХХ ст. та певної спільної модерністської епістемологічної настано-ви, яка впливала і на соціальну науку, і на мистецтво. На відміну від Панофські, Дуг-лас Літовіц у статті «Макс Вебер та Франц Кафка: спільне бачення модерного права» (2011) концентрується на прямих впливах. Текстуальний аналіз дає йому підстави стверджувати, що новели Ф. Кафки знач-ною мірою були художньою ілюстрацією до концепції модерного права М. Вебера. З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в на-тхненні Максовою концепцією раціона-лізації4. Закорінений в логіці парадокс є здебільшого художнім прийомом. Цікаву
12 13
СВОЄ випуск 2-3, 2015
тафізику чи живопис і теологію. Так, іс-торіософ Віктор Петров (В. Домонтович) вбачав зв’язок між занепадом живопису в Німеччині XVI ст. та оформленням і систе-матизацією лютеранської догматики або ж наголошував, що картини П. Пікассо та тео-рія Макса Планка репрезентують тенденції однієї доби6. Епоху, стверджував він, слід розглядати в цілості. Проте наука та нена-укові форми пізнання були надійно роз-межовані академічним здоровим глуздом. Зрозуміти, як, скажімо, концепція того ж таки М. Вебера в інтелектуальному відно-шенні прийшла до самозаперечення, мож-на з принципу аналогії – принципу, який був ключовим для соціологічного мислен-ня ХІХ ст. і відгомін якого досі є вагомою складовою соціологічного пізнання. Відпо-відно до нього, термінологічно означений об’єкт може редукуватися як до статистич-ної моделі, так і до тексту, одержаного в ході наративного інтерв’ю.
На що претендує соціологічне теорети-зування і які його межі? Спробуємо відпо-вісти на це питання не епістемологічно, не тавтологічно, не історико-критично, а жан-рово і стилістично. Розмова про поетику ви-магає зміни підходу до джерел самого со-ціологічного знання. Отже, замість говорити про соціологію як просвітницький проект і раціоналістичну програму, звернімося до важливих, проте наразі маргіналізованих її інтелектуальних джерел. Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з пози-цій критичної поетики – як реакція на нього.
Найбільш яскраво соціально-філософські програми раціоналістичного Просвітництва, мабуть, втілилися у працях шотландських моралістів та англійських утилітаристів (А. Сміта, Т. Ріда, Дж. Бентама тощо). Ці праці заклали метапідстави економічного теоре-тизування, котре проіснувало від ХІХ ст., тобто від дисциплінарних зачинів соціоло-гії, до амбітної програми Дж. Коулмена та аж до сьогодення, здійснюючи інтервенцію в соціологію здебільшого у вигляді теорії раціонального вибору. А також концеп-ції суспільного договору у найрізноманіт-ніших формах і з різними ідеологічними проявами. Позірний раціоналізм соціології завдячує дещо короткозорому прочитанню
спостереженням Пола Самуельсона, був переконаний, що раціональні дії розглядає економіка, а соціологія якраз займається ір-раціональними7. Метафора розчаклування світу з концепції раціоналізації М. Вебера відіграла в історії соціології парадоксальну роль, непомітно зачаклувавши самі джере-ла соціологічного мислення. Джерела, які з плином часу – обрамленого становленнями кафедр, парадигм і спеціалізацій, ротацією академічних лідерів і змінами поколінь до-слідників – зазнали трансформації власного призначення з дискусійного на нормативне, припинивши бути чинником творення тек-стів, ставши критерієм їхнього відтворення. Упокорення академічній доксі в інститу-
5 Symonds M., Pudsey J. The Concept of `Paradox’ in the Work of Max Weber // Sociology. Vol. 42 (2), 2008. – p. 236.6 Петров В. Сучасний образ світу: криза клясичної фізики // Петров В. Розвідки у 3 томах. – Т. 2. – К.: Темпора, 2013. – С. 958.
7 Udehn L. Methodological Individualism: Background, History and Meaning. – London, New York. – Routledge. – p.p. 290-291.
спробу тлумачення Веберівської концепції не через усталену термінологію (соціаль-ної дії, раціоналізації чи розчаклування), а через метафору парадокса здійснюють австралійські дослідники Майкл Симондс та Джейсон Падсі у статті «Концепт пара-докса у працях Макса Вебера» (2008). За допомогою цієї метафори варто пояснюва-ти і наріжні місця теорії, і онтологічні про-цеси – неочікувані наслідки соціальних дій. Як наголошують дослідники, М. Вебер послідовно застосовував концепт пара-докса і в емпіричних студіях5.
Шляхи взаємного проникнення куль-турних феноменів вже ставали об’єктом вивчення, коли йшлося про музику і ме-
позитивістської програми О. Конта й усіх його правонаступників і критиків, і тут вар-то згадати тезу Ларса Удена про те, що «ко-ріння соціології значною мірою в Романтиз-мі, і більшість ранніх соціологів критично ставилася до теорії суспільного договору, утилітаризму й економічної теорії». Л. Уден підсумовує, що соціологія була, подібно до Романтизму, не продовженням, а реакцією на класичний просвітницький раціоналізм. Звісно, ця базова модель мислення не була абсолютно всеохопною і лишала місце со-ціальним мислителям: строгим індивідуа-лістам та утилітаристам на кшталт Герберта Спенсера або ж «двозначним», на зразок Вільфредо Парето. Останній, за влучним
ційному сенсі, не дискваліфікує соціологію як об’єкт аналізу з меж критичної поетики, позаяк поезія теж мала періоди упокорен-ня традиції, схоластику й класицизм. І ці періоди, з точки зору тривалості, суттєво переважали над тими, які оголошували ін-дивідуальну творчість абсолютно вільною й визначальною. У даному разі йдеться не про дискусію про першість курки чи яйця, індивідуальної дії чи соціальної структури, а лише про те, що батьки-засновники со-ціології, не обмежені формальними акаде-мічними рамками, навіть вірячи у цілкови-то визначальну роль суспільного цілого (як у випадку того ж О. Конта), мали широкий простір для інтелектуального маневру в
Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики –
як реакція на нього.„ “
12 13
СВОЄ випуск 2-3, 2015
тафізику чи живопис і теологію. Так, іс-торіософ Віктор Петров (В. Домонтович) вбачав зв’язок між занепадом живопису в Німеччині XVI ст. та оформленням і систе-матизацією лютеранської догматики або ж наголошував, що картини П. Пікассо та тео-рія Макса Планка репрезентують тенденції однієї доби6. Епоху, стверджував він, слід розглядати в цілості. Проте наука та нена-укові форми пізнання були надійно роз-межовані академічним здоровим глуздом. Зрозуміти, як, скажімо, концепція того ж таки М. Вебера в інтелектуальному відно-шенні прийшла до самозаперечення, мож-на з принципу аналогії – принципу, який був ключовим для соціологічного мислен-ня ХІХ ст. і відгомін якого досі є вагомою складовою соціологічного пізнання. Відпо-відно до нього, термінологічно означений об’єкт може редукуватися як до статистич-ної моделі, так і до тексту, одержаного в ході наративного інтерв’ю.
На що претендує соціологічне теорети-зування і які його межі? Спробуємо відпо-вісти на це питання не епістемологічно, не тавтологічно, не історико-критично, а жан-рово і стилістично. Розмова про поетику ви-магає зміни підходу до джерел самого со-ціологічного знання. Отже, замість говорити про соціологію як просвітницький проект і раціоналістичну програму, звернімося до важливих, проте наразі маргіналізованих її інтелектуальних джерел. Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з пози-цій критичної поетики – як реакція на нього.
Найбільш яскраво соціально-філософські програми раціоналістичного Просвітництва, мабуть, втілилися у працях шотландських моралістів та англійських утилітаристів (А. Сміта, Т. Ріда, Дж. Бентама тощо). Ці праці заклали метапідстави економічного теоре-тизування, котре проіснувало від ХІХ ст., тобто від дисциплінарних зачинів соціоло-гії, до амбітної програми Дж. Коулмена та аж до сьогодення, здійснюючи інтервенцію в соціологію здебільшого у вигляді теорії раціонального вибору. А також концеп-ції суспільного договору у найрізноманіт-ніших формах і з різними ідеологічними проявами. Позірний раціоналізм соціології завдячує дещо короткозорому прочитанню
спостереженням Пола Самуельсона, був переконаний, що раціональні дії розглядає економіка, а соціологія якраз займається ір-раціональними7. Метафора розчаклування світу з концепції раціоналізації М. Вебера відіграла в історії соціології парадоксальну роль, непомітно зачаклувавши самі джере-ла соціологічного мислення. Джерела, які з плином часу – обрамленого становленнями кафедр, парадигм і спеціалізацій, ротацією академічних лідерів і змінами поколінь до-слідників – зазнали трансформації власного призначення з дискусійного на нормативне, припинивши бути чинником творення тек-стів, ставши критерієм їхнього відтворення. Упокорення академічній доксі в інститу-
5 Symonds M., Pudsey J. The Concept of `Paradox’ in the Work of Max Weber // Sociology. Vol. 42 (2), 2008. – p. 236.6 Петров В. Сучасний образ світу: криза клясичної фізики // Петров В. Розвідки у 3 томах. – Т. 2. – К.: Темпора, 2013. – С. 958.
7 Udehn L. Methodological Individualism: Background, History and Meaning. – London, New York. – Routledge. – p.p. 290-291.
спробу тлумачення Веберівської концепції не через усталену термінологію (соціаль-ної дії, раціоналізації чи розчаклування), а через метафору парадокса здійснюють австралійські дослідники Майкл Симондс та Джейсон Падсі у статті «Концепт пара-докса у працях Макса Вебера» (2008). За допомогою цієї метафори варто пояснюва-ти і наріжні місця теорії, і онтологічні про-цеси – неочікувані наслідки соціальних дій. Як наголошують дослідники, М. Вебер послідовно застосовував концепт пара-докса і в емпіричних студіях5.
Шляхи взаємного проникнення куль-турних феноменів вже ставали об’єктом вивчення, коли йшлося про музику і ме-
позитивістської програми О. Конта й усіх його правонаступників і критиків, і тут вар-то згадати тезу Ларса Удена про те, що «ко-ріння соціології значною мірою в Романтиз-мі, і більшість ранніх соціологів критично ставилася до теорії суспільного договору, утилітаризму й економічної теорії». Л. Уден підсумовує, що соціологія була, подібно до Романтизму, не продовженням, а реакцією на класичний просвітницький раціоналізм. Звісно, ця базова модель мислення не була абсолютно всеохопною і лишала місце со-ціальним мислителям: строгим індивідуа-лістам та утилітаристам на кшталт Герберта Спенсера або ж «двозначним», на зразок Вільфредо Парето. Останній, за влучним
ційному сенсі, не дискваліфікує соціологію як об’єкт аналізу з меж критичної поетики, позаяк поезія теж мала періоди упокорен-ня традиції, схоластику й класицизм. І ці періоди, з точки зору тривалості, суттєво переважали над тими, які оголошували ін-дивідуальну творчість абсолютно вільною й визначальною. У даному разі йдеться не про дискусію про першість курки чи яйця, індивідуальної дії чи соціальної структури, а лише про те, що батьки-засновники со-ціології, не обмежені формальними акаде-мічними рамками, навіть вірячи у цілкови-то визначальну роль суспільного цілого (як у випадку того ж О. Конта), мали широкий простір для інтелектуального маневру в
Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики –
як реакція на нього.„ “
14 15
СВОЄ випуск 2-3, 2015
конструюванні основ для майбутніх тради-цій, заручниками яких ми лишаємося досі.
Звісно, справа не лише в О. Конті чи М. Вебері. Е. Р. Курціус ретельно реконструює логіку та стиль, скажімо, «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск’є, починаючи своє дослі-дження із взятого просвітником до цього трактату епіграфа з Овідія. Е. Р. Курціус, на відміну від істориків соціології чи соціаль-ної філософії, аналізує саме стиль, завдяки чому демонструє, що Ш. Л. Монтеск’є праг-нув наблизитися до стилю античної епіки, здійснюючи делікатні “imitatio” з Верґілія, і розглядав свій твір, породжений «розу-мом», саме як літературний8.
Чи можна збагнути принаду писань К. Маркса, оминаючи розгляд його публі-
про соціальне-наукове «публіцистичне те-оретизування»9, що існувало здебільшого в суспільно-політичних часописах. Хіба тоді, коли йшлося про аргументованість викладу, не йшлося про вимоги стилю?! Коли чи не найдосвідченішим соціальним науковцем ставав найбільш вправний письменник?! За влучним прикладом Е. Р. Курціуса: якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллін-ською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змог-ли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць. Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’яза-на з текстами, що вкотре повертає нас до
згадувалося про значення класичного пое-тичного “imitatio” як засобу у просвітницькій прозі Монтеск’є.
У добу бароко поезія була наслідком суворої науки, дисциплінуючи насоло-ду й майже цілком виключаючи емотивну складову. Бароко – не єдина епоха, що
8 Курціус Е. Р. Монтеск’є, Овідій та Верґілій // Курціус Е. Р. Європейська література та латинське Середньо-віччя / пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2007. – С. 655-657. 9 Йдеться про статтю «Поза межами можливого» (1900).
полягав у тому, що уявлення про поета, котрий осягає Божественне творіння, замі-нюється уявленням про науковця, котрий осягає людське творіння (а сьогодні – ще й форми «нелюдського»). Вихідна гіпотеза Бога була замінена гіпотезами певних ла-тентних, але поцейбічних у проявах кау-
цистичного стилю?! Чи можна простежити відгомін ідей згаданого Ш. Л. Монтеск’є в колах просвітників, не враховуючи фор-мальне резонування цих ідей зі знанням античних класиків, конче необхідним для кожної освіченої особи того часу?! Чи мож-на дослідити вплив праць М. Драгоманова на народників поза його літературними вправами?! Якщо політик задля переконли-вості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст. На початку ХХ ст., у добу штучного стримування академічної інституціоналі-зації соціології в Україні, І. Франко писав
концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.
Ще перед появою терміну «соціоло-гія» існувала низка текстів, здебільшого прозових (від діалогів Платона до есеїстки Монтеск’є), котрі дослідники зараховують до соціально-теоретичної традиції, з якої, в тому числі, живилася соціологія. Проте це не означає, буцімто наративна модель соці-ології базується виключно на прозовій ком-поненті і повністю ігнорує закономірності поетичної архітектоніки тексту. Вище вже
Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби
«студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.„“
дисциплінувала поезію засобами поетики. Стефан Яворський на межі XVII-ХVIII ст. вимагав, аби поетичний твір був узгодже-ний із засадами логіки, а ХІІ ст. у роман-ському світі поезія цілком ототожнювалася з мудрістю, була проміжною ланкою між «doctrina sacra» (сучасна «теологія») та різними галузями філософії. Уявлення про суворо раціональну й емпіричну науку та винесену за її межі емотивну літературу (зокрема, поезію), звісно, історичне. І якщо ми погоджуємося, що сучасна доба, як і дві попередні, дотримується цього чіткого роз-межування, то цілком закономірно можна припускати, що якась доба, його не знаючи,
зальних чинників. Це змусило переглянути способи отримання знань, проте в способі їх теоретичного обґрунтування лишила чи-мало від старої докси. Сьогодні виявляти цю абсолютизацію та боротися з нею склад-ніше через те, що, попри загальне тяжіння до міждисциплінарності, у галузі наук все ще дуже виразною зостається спеціалізація. Тож може сформуватися хибне враження, наче наука повністю погодилася на суто технологічну функцію і більше не говорить великими проектами й загальними теорія-ми. Річ у тім, що саме в цій «технологічно-сті» вона зберігає претензію на особливий статус, який із піною на вустах захищає.
...якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі
класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць.„
“
лишила певні приховані традиції творення й відтворення текстів, які були властиві її синкретизму. Топос мудрості успадкова-ний новочасною наукою з манускриптів ранньомодерних книгозбірень. І він не ем-піричний – він класичний, почерпнутий із текстів. Епістемологічний зсув, як відомо,
Окрім того, можна спостерігати інший відповідний прояв – увагу до метафорич-ного там, де воно нерідко заступає одно-значну чіткість понять. І ця традиція досить давня у соціології; її зовсім не варто зво-дити до постмодерністської деконструкції науки останніх трьох десятиліть. Її так само
...те жанрове розмежування між наукою та літературою, якебагатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може
виявитися лишень марлевою ширмою. „ “
14 15
СВОЄ випуск 2-3, 2015
конструюванні основ для майбутніх тради-цій, заручниками яких ми лишаємося досі.
Звісно, справа не лише в О. Конті чи М. Вебері. Е. Р. Курціус ретельно реконструює логіку та стиль, скажімо, «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск’є, починаючи своє дослі-дження із взятого просвітником до цього трактату епіграфа з Овідія. Е. Р. Курціус, на відміну від істориків соціології чи соціаль-ної філософії, аналізує саме стиль, завдяки чому демонструє, що Ш. Л. Монтеск’є праг-нув наблизитися до стилю античної епіки, здійснюючи делікатні “imitatio” з Верґілія, і розглядав свій твір, породжений «розу-мом», саме як літературний8.
Чи можна збагнути принаду писань К. Маркса, оминаючи розгляд його публі-
про соціальне-наукове «публіцистичне те-оретизування»9, що існувало здебільшого в суспільно-політичних часописах. Хіба тоді, коли йшлося про аргументованість викладу, не йшлося про вимоги стилю?! Коли чи не найдосвідченішим соціальним науковцем ставав найбільш вправний письменник?! За влучним прикладом Е. Р. Курціуса: якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллін-ською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змог-ли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць. Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’яза-на з текстами, що вкотре повертає нас до
згадувалося про значення класичного пое-тичного “imitatio” як засобу у просвітницькій прозі Монтеск’є.
У добу бароко поезія була наслідком суворої науки, дисциплінуючи насоло-ду й майже цілком виключаючи емотивну складову. Бароко – не єдина епоха, що
8 Курціус Е. Р. Монтеск’є, Овідій та Верґілій // Курціус Е. Р. Європейська література та латинське Середньо-віччя / пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2007. – С. 655-657. 9 Йдеться про статтю «Поза межами можливого» (1900).
полягав у тому, що уявлення про поета, котрий осягає Божественне творіння, замі-нюється уявленням про науковця, котрий осягає людське творіння (а сьогодні – ще й форми «нелюдського»). Вихідна гіпотеза Бога була замінена гіпотезами певних ла-тентних, але поцейбічних у проявах кау-
цистичного стилю?! Чи можна простежити відгомін ідей згаданого Ш. Л. Монтеск’є в колах просвітників, не враховуючи фор-мальне резонування цих ідей зі знанням античних класиків, конче необхідним для кожної освіченої особи того часу?! Чи мож-на дослідити вплив праць М. Драгоманова на народників поза його літературними вправами?! Якщо політик задля переконли-вості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст. На початку ХХ ст., у добу штучного стримування академічної інституціоналі-зації соціології в Україні, І. Франко писав
концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.
Ще перед появою терміну «соціоло-гія» існувала низка текстів, здебільшого прозових (від діалогів Платона до есеїстки Монтеск’є), котрі дослідники зараховують до соціально-теоретичної традиції, з якої, в тому числі, живилася соціологія. Проте це не означає, буцімто наративна модель соці-ології базується виключно на прозовій ком-поненті і повністю ігнорує закономірності поетичної архітектоніки тексту. Вище вже
Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби
«студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.„“
дисциплінувала поезію засобами поетики. Стефан Яворський на межі XVII-ХVIII ст. вимагав, аби поетичний твір був узгодже-ний із засадами логіки, а ХІІ ст. у роман-ському світі поезія цілком ототожнювалася з мудрістю, була проміжною ланкою між «doctrina sacra» (сучасна «теологія») та різними галузями філософії. Уявлення про суворо раціональну й емпіричну науку та винесену за її межі емотивну літературу (зокрема, поезію), звісно, історичне. І якщо ми погоджуємося, що сучасна доба, як і дві попередні, дотримується цього чіткого роз-межування, то цілком закономірно можна припускати, що якась доба, його не знаючи,
зальних чинників. Це змусило переглянути способи отримання знань, проте в способі їх теоретичного обґрунтування лишила чи-мало від старої докси. Сьогодні виявляти цю абсолютизацію та боротися з нею склад-ніше через те, що, попри загальне тяжіння до міждисциплінарності, у галузі наук все ще дуже виразною зостається спеціалізація. Тож може сформуватися хибне враження, наче наука повністю погодилася на суто технологічну функцію і більше не говорить великими проектами й загальними теорія-ми. Річ у тім, що саме в цій «технологічно-сті» вона зберігає претензію на особливий статус, який із піною на вустах захищає.
...якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі
класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць.„
“
лишила певні приховані традиції творення й відтворення текстів, які були властиві її синкретизму. Топос мудрості успадкова-ний новочасною наукою з манускриптів ранньомодерних книгозбірень. І він не ем-піричний – він класичний, почерпнутий із текстів. Епістемологічний зсув, як відомо,
Окрім того, можна спостерігати інший відповідний прояв – увагу до метафорич-ного там, де воно нерідко заступає одно-значну чіткість понять. І ця традиція досить давня у соціології; її зовсім не варто зво-дити до постмодерністської деконструкції науки останніх трьох десятиліть. Її так само
...те жанрове розмежування між наукою та літературою, якебагатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може
виявитися лишень марлевою ширмою. „ “
16 17
СВОЄ випуск 2-3, 2015
емоційною. Але це нова, своєрідна емоцій-ність. Вона закидає простому здоровому глузду, який, за саркастичним зауваженням І. Франка, ані простий (бо обтяжений до-свідом поколінь перед ним), ані здоровий (бо серед тих, хто його творив, було нема-
можна вести від критичної теорії – «Нега-тивної діалектики» Т. Адорно чи ще далі – від публіцистичної складової теоретич-ної нарації класичної доби ХІХ ст.. Чимало таких понятійних метафор, від «соціально-
ції тільки в межах конкретного фундамен-тального дослідження.
Тобто текстова культура, в тому числі жанрово – поезія, піддавалася загальним закономірностям розвитку гуманітарної культури в різні її періоди, і те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою.
Урешті, ніби імітуючи старіші періоди, поезія у ХХ ст. змогла стати раціоналіс-тичною10, так само, як наука в певних іде-ологічних баталіях і навіть серед респек-табельної «експертної» публіки лишилася
ВОЛОДИМИР ШЕ ЛУХІНАСПІРАНТ ФАКУЛЬТЕ Т У СОЦІОЛОГІЇ
КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
дослідницьку рясу, увірував у можливість відвернути війну чи залагодити її наслід-ки, врятувати та радикально змінити. Цей прекрасний порив таїть небезпеку, яка для науковців, що звикли вірити в осібний шлях того, чим займаються, непомітна. Так ніби
ло «хворих»), неспроможність реалізувати раціональну політику. Або впадає в іншу крайність, закидаючи брак гуманізму тим, хто приймає владні рішення. Експертне ярмо, накинене науці замість відверто іде-ологічного, живить цю нову форму емоцій-ного світосприйняття, обрамлену науковою термінологією та громіздкими графіками. У
Чимало таких понятійних метафор, від «соціального капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоретичному рівні й піддаючись концептуалізації тільки в
межах конкретного фундаментального дослідження.„“
для них немає ризику служити тираніям, подібно поетам, чи помилятися у виборі суспільно-політичних орієнтирів. Наука не-рідко аргументована, зараз уже респекта-бельна, а часом навіть приваблива; але це всього тільки наука. У соціології також діють мода, авторитет і традиція, врешті, звичка. І так само, як мистецтву, соціології потріб-
10 Про це див., наприклад, Петров В. Засади поетики (від “Ars poetica” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкла-деного атому) // Петров В. Розвідки у 3-х томах. – К.: Темпора, 2013. – Т. 2. – С. 894-911. 11Цит. за Затонський Д. «Еліас Канетті, автор «Засліплення»» // Канетті Е. Засліплення / пер. з нім. О. Логви-ненка. – К.: Юніверс, 2003. – С. 10.
Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмовилися від цієї віри. Тепер соціологи, що
вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.„ “виголошеній 1976 р. доповіді «Фах поета» Е. Канетті наводить слова невідомого ав-тора: «Якби я був справжнім поетом, мені, мабуть, удалося б відвернути війну»11. Пое-том може бути той, хто наділений почуттям відповідальності. Це наївна, але, хай там як, приваблива думка.
Чимало з тих, хто в пориві академіч-ного аскетизму вбрався у викладацьку чи
на переоцінка власної значущості. Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмо-вилися від цієї віри. Тепер соціологи, що вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.
го капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоре-тичному рівні й піддаючись концептуаліза-
Якщо політик задля переконливості підвищує голос,
то теоретик – шліфує текст.„ “
16 17
СВОЄ випуск 2-3, 2015
емоційною. Але це нова, своєрідна емоцій-ність. Вона закидає простому здоровому глузду, який, за саркастичним зауваженням І. Франка, ані простий (бо обтяжений до-свідом поколінь перед ним), ані здоровий (бо серед тих, хто його творив, було нема-
можна вести від критичної теорії – «Нега-тивної діалектики» Т. Адорно чи ще далі – від публіцистичної складової теоретич-ної нарації класичної доби ХІХ ст.. Чимало таких понятійних метафор, від «соціально-
ції тільки в межах конкретного фундамен-тального дослідження.
Тобто текстова культура, в тому числі жанрово – поезія, піддавалася загальним закономірностям розвитку гуманітарної культури в різні її періоди, і те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою.
Урешті, ніби імітуючи старіші періоди, поезія у ХХ ст. змогла стати раціоналіс-тичною10, так само, як наука в певних іде-ологічних баталіях і навіть серед респек-табельної «експертної» публіки лишилася
ВОЛОДИМИР ШЕ ЛУХІНАСПІРАНТ ФАКУЛЬТЕ Т У СОЦІОЛОГІЇ
КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
дослідницьку рясу, увірував у можливість відвернути війну чи залагодити її наслід-ки, врятувати та радикально змінити. Цей прекрасний порив таїть небезпеку, яка для науковців, що звикли вірити в осібний шлях того, чим займаються, непомітна. Так ніби
ло «хворих»), неспроможність реалізувати раціональну політику. Або впадає в іншу крайність, закидаючи брак гуманізму тим, хто приймає владні рішення. Експертне ярмо, накинене науці замість відверто іде-ологічного, живить цю нову форму емоцій-ного світосприйняття, обрамлену науковою термінологією та громіздкими графіками. У
Чимало таких понятійних метафор, від «соціального капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоретичному рівні й піддаючись концептуалізації тільки в
межах конкретного фундаментального дослідження.„“
для них немає ризику служити тираніям, подібно поетам, чи помилятися у виборі суспільно-політичних орієнтирів. Наука не-рідко аргументована, зараз уже респекта-бельна, а часом навіть приваблива; але це всього тільки наука. У соціології також діють мода, авторитет і традиція, врешті, звичка. І так само, як мистецтву, соціології потріб-
10 Про це див., наприклад, Петров В. Засади поетики (від “Ars poetica” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкла-деного атому) // Петров В. Розвідки у 3-х томах. – К.: Темпора, 2013. – Т. 2. – С. 894-911. 11Цит. за Затонський Д. «Еліас Канетті, автор «Засліплення»» // Канетті Е. Засліплення / пер. з нім. О. Логви-ненка. – К.: Юніверс, 2003. – С. 10.
Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмовилися від цієї віри. Тепер соціологи, що
вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.„ “виголошеній 1976 р. доповіді «Фах поета» Е. Канетті наводить слова невідомого ав-тора: «Якби я був справжнім поетом, мені, мабуть, удалося б відвернути війну»11. Пое-том може бути той, хто наділений почуттям відповідальності. Це наївна, але, хай там як, приваблива думка.
Чимало з тих, хто в пориві академіч-ного аскетизму вбрався у викладацьку чи
на переоцінка власної значущості. Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмо-вилися від цієї віри. Тепер соціологи, що вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.
го капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоре-тичному рівні й піддаючись концептуаліза-
Якщо політик задля переконливості підвищує голос,
то теоретик – шліфує текст.„ “
18 19
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Жанр рецензии интересен и востребо-ван не только тем, что погружает публику в нечто новое или еще невиданное, но и тем, что привносит в прочтение своеобразность– другое мнение, которое может предложить автор рецензии уже знакомому с книгой читателю. В этом смысле любая хорошая рецензия интересна тем, что написана с позиции пускай не мета-, но другого теоре-тического языка, отличного от языка автора рецензируемого издания. Если же рецензия выполнена в пределах той области конечных значений, при помощи того языка, которым написана сама книга, то ради соблюдения приличий жанра ей следует либо тщательно поработать с аргументами, либо совершить открытое и показательное нападение.
Всё, что будет в этой рецензии, проти-воречит всем законам жанра. Тот факт, что
она написана тем языком, что и книга, – не вынужден обстоятельствами и не является ловким маневром; отсутствие критического настроя имеет те же причины. Это больше похоже на симптом. Миры, которые создает социологический язык В. Вахштайна посред-ством многочисленных публичных выступле-ний, – сильны, убедительны и экспансивны. И вряд ли в русскоязычном пространстве есть другой, столь же яркий, мощный и зара-зительный ресурс социологического вообра-жения, способный затмить, предотвратить и обезвредить пафос любой рецензии.
Так же, как и эта рецензия не совсем рецензия, так и книга Вахштайна – не совсем книга. Скорее, сборник хитов, де-сятка «любимых историй», «говорящих»
«Так вот, бывают пироги с начинкой из курятины, кроликов, перепелок... Суще-ствуют и миры один рядом с другим, один внутри другого. Да, но мать умела
слоить тесто по немецкому рецепту, промазывала тертыми фруктами и ягодами, в другую прослойку клала масло, сахар и гвоздику. Делала мать и блинники,
прокладывая то ветчиной, то крутыми яйцами, то овощами. Поэтому Роберту во-образился мир в виде огромного противня, на котором одновременно готовилось много историй, не исключено, что с одними и теми же персонажами, хотя каждая со своим временем. И поскольку внутри блинника яичная прослойка не знает, как
там печется этажом выше другая яичная или ветчинная, так в одном слое мира один Роберт не знает, что поделывает другой Роберт в другом слое».
У. Эко, «Остров Накануне»
ЗДРАВСТВУЙТЕ, ВЫ ВЕРИТЕ ВО МНОЖЕСТВЕННУЮ РЕАЛЬНОСТЬ?
Рецензия на книгу В. Вахштайна: «Дело о повседневности. Социология в судебных прецедентах», 2015
социологических головоломок, которые вы
могли бы услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти». Каждую главу предваряет своеобразная завязка – событие, ряд происшествий или просто авторское наблюдение: синопсис судебного разбирательства, сюжет худо-жественного произведения, компьютер-ной игры или театральный перформанс. Каждая из историй несет в себе практи-ческий вызов (крушение старого порядка, «так делать/ понимать мир больше нель-зя») и следующую за ним необходимость теоретического прояснения. Связь между главами задает исторически и логически
последовательная линия тео-ретических аргументов: от ин-
туиции У. Джеймса, озвученной сто двадцать пять лет назад, до «серии
атак и контратак, хитроумных теоре-тических комбинаций и маневров таких гроссмейстеров, как А. Шюц, И. Гофман, Л. Витгенштейн, Дж. Серль, Н. Луман, Дж. Ло».
Базовое допущение логики, в кото-рой разворачивается эта работа, состоит в том, что мир дискретен, в нем отсутствует целостность, единство и прямая каузальная опосредованность между событиями. На-блюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров», «конечных областей значений» или «сис-тем фреймов», которым они принадлежат. Даниэль Макнотен стреляет в помощника премьер-министра, исходя из подозрений, имеющих основания лишь в воображаемом им порядке дел; и суд учитывает это обсто-ятельство. ФБР США преследует создателей игры «Second Life» на основании того, что в сетевом государстве, которое строят и
18 19
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Жанр рецензии интересен и востребо-ван не только тем, что погружает публику в нечто новое или еще невиданное, но и тем, что привносит в прочтение своеобразность– другое мнение, которое может предложить автор рецензии уже знакомому с книгой читателю. В этом смысле любая хорошая рецензия интересна тем, что написана с позиции пускай не мета-, но другого теоре-тического языка, отличного от языка автора рецензируемого издания. Если же рецензия выполнена в пределах той области конечных значений, при помощи того языка, которым написана сама книга, то ради соблюдения приличий жанра ей следует либо тщательно поработать с аргументами, либо совершить открытое и показательное нападение.
Всё, что будет в этой рецензии, проти-воречит всем законам жанра. Тот факт, что
она написана тем языком, что и книга, – не вынужден обстоятельствами и не является ловким маневром; отсутствие критического настроя имеет те же причины. Это больше похоже на симптом. Миры, которые создает социологический язык В. Вахштайна посред-ством многочисленных публичных выступле-ний, – сильны, убедительны и экспансивны. И вряд ли в русскоязычном пространстве есть другой, столь же яркий, мощный и зара-зительный ресурс социологического вообра-жения, способный затмить, предотвратить и обезвредить пафос любой рецензии.
Так же, как и эта рецензия не совсем рецензия, так и книга Вахштайна – не совсем книга. Скорее, сборник хитов, де-сятка «любимых историй», «говорящих»
«Так вот, бывают пироги с начинкой из курятины, кроликов, перепелок... Суще-ствуют и миры один рядом с другим, один внутри другого. Да, но мать умела
слоить тесто по немецкому рецепту, промазывала тертыми фруктами и ягодами, в другую прослойку клала масло, сахар и гвоздику. Делала мать и блинники,
прокладывая то ветчиной, то крутыми яйцами, то овощами. Поэтому Роберту во-образился мир в виде огромного противня, на котором одновременно готовилось много историй, не исключено, что с одними и теми же персонажами, хотя каждая со своим временем. И поскольку внутри блинника яичная прослойка не знает, как
там печется этажом выше другая яичная или ветчинная, так в одном слое мира один Роберт не знает, что поделывает другой Роберт в другом слое».
У. Эко, «Остров Накануне»
ЗДРАВСТВУЙТЕ, ВЫ ВЕРИТЕ ВО МНОЖЕСТВЕННУЮ РЕАЛЬНОСТЬ?
Рецензия на книгу В. Вахштайна: «Дело о повседневности. Социология в судебных прецедентах», 2015
социологических головоломок, которые вы
могли бы услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти». Каждую главу предваряет своеобразная завязка – событие, ряд происшествий или просто авторское наблюдение: синопсис судебного разбирательства, сюжет худо-жественного произведения, компьютер-ной игры или театральный перформанс. Каждая из историй несет в себе практи-ческий вызов (крушение старого порядка, «так делать/ понимать мир больше нель-зя») и следующую за ним необходимость теоретического прояснения. Связь между главами задает исторически и логически
последовательная линия тео-ретических аргументов: от ин-
туиции У. Джеймса, озвученной сто двадцать пять лет назад, до «серии
атак и контратак, хитроумных теоре-тических комбинаций и маневров таких гроссмейстеров, как А. Шюц, И. Гофман, Л. Витгенштейн, Дж. Серль, Н. Луман, Дж. Ло».
Базовое допущение логики, в кото-рой разворачивается эта работа, состоит в том, что мир дискретен, в нем отсутствует целостность, единство и прямая каузальная опосредованность между событиями. На-блюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров», «конечных областей значений» или «сис-тем фреймов», которым они принадлежат. Даниэль Макнотен стреляет в помощника премьер-министра, исходя из подозрений, имеющих основания лишь в воображаемом им порядке дел; и суд учитывает это обсто-ятельство. ФБР США преследует создателей игры «Second Life» на основании того, что в сетевом государстве, которое строят и
20 21
СВОЄ випуск 2-3, 2015
обживают его игроки, в отличие от боль-шей части территории США, разрешается открывать и играть в казино, а выигранные там игрушечные линден-деньги можно пе-реводить в настоящие американские дол-лары. И так далее.
я очутилась в мире грёз или социальных сетей. Практика прояснения собственного опыта не позволяет согласиться с тезисом, изложенным выше: я могу варить кофе, рас-суждая о проблемах теории Шюца; учитель-ница смотрит сериал и проверяет тетради;
Итак, мы видим мир, состоящий из множества подмиров, каждый из которых является по-своему отделенным от ос-тального, более общего мира или других подмиров своей собственной упорядо-ченностью. «В каком отношении миры находятся друг к другу? Являются ли они «суверенными государствами» со своими собственными законами и лишь им одним присущей внутренней логикой? Могут ли миры пересекаться и накладываться друг на друга? Есть ли среди них “метрополии” и “колонии”»? Все типы связей/отношений между мирами, которые автор устанавли-вает, а мы очень условно попытаемся опи-сать ниже, невозможно подчинить еди-ной классификации. Здесь нет ни ясной картины мира, ни четкой методологии. Размытие границ (между теоретическими программами или смысловыми порядками действия – не важно) может стать пово-дом для сокрушений теоретика, но не экс-перта. Весьма убедительные инструменты и примеры объяснения реальных, неаб-страктных, жизненных историй – всё, что есть в этой книге.
тяжелыми последствиями, то освобождает ли его это от юридической ответственно-сти?». Судьи ответили на вопрос следую-щим образом: «…при том же допущении, какое мы сделали раньше, а именно, что спорное лицо обладает лишь частичным, выборочным искажением восприятия, а в других отношениях здраво, мы полага-ем, о его ответственности следует судить, разбирая его поступки в такой ситуации, как если бы факты, в отношении которых наблюдается болезненное заблужде-ние, существовали реально («…he must be considered in the same situation as to responsibility as if the facts with respect to which the delusion exists were real»). На-пример, если под влиянием заблуждения это лицо полагает, будто на его жизнь покушается другой человек, и убивает та-кого человека, как оно убеждено, в целях самозащиты — убийца может быть осво-божден от наказания. Если же его заблуж-дение состояло в том, что покойный якобы причинил серьезный вред его репутации и благосостоянию, и он убил этого человека в отместку за такой предполагаемый вред, убийца подлежит наказанию».
Эта книга не теоретическая, она ско-рее представляет пример того, какой может быть социологическая экспертиза, пред-лагая очевидный ответ на вопрос: «Зачем нужна социологическая теория?». Этот жанр позволяет четко уяснить важное для социо-логического мышления правило. Ставка на «множественность реальности» – это ин-струмент социологического познания. Это не качество, характерная черта самой жиз-ни, самого мира, самого социального опыта. Множественен или един мир «на самом деле», социолога волновать не может. У него есть только инструмент, который позволяет более или менее эффективно объяснять различные, но очень конкретные события.
К примеру, рассуждая в пределах со-циальной феноменологии А. Шюца, мы склонны приходить к мысли о том, что опыт отдельно взятого человека, во всей его протяженности, раздроблен на отрезки пребывания в пределах различных реаль-ностей/когнитивных стилей, разделенных «шоковым переживанием». Когда я варю кофе, я нахожусь в мире рабочих операций; я поставила его на стол, перевела взгляд на монитор – и вот, я уже погрузилась в мир научной теории; стоило мне отвлечься – как
мальчик едет в трамвае и играет на планше-те. Вслед за Шюцем мы могли бы признать, что наше сознание последовательно скачет из мира в мир, как из комнаты в комнату, но вряд ли у нас была бы возможность (и потребность) зафиксировать все эти скач-ки. Прежде чем выстрелить, Макнотен мог много сомневаться, выслеживают ли его на самом деле. Каждый акт сомнения мы могли бы фиксировать как «шоковое пережива-ние». В действительности реконструировать индивидуальный опыт Макнотена не пред-ставляет ни интереса, ни возможности. Мы указываем лишь на релевантную для нас границу между воображаемым миром Мак-нотена и «ситуацией, как она есть на самом деле». Отношение между этими мирами по-зволяет нам произвести оригинальное опи-сание этого события.
Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот во-прос не настолько очевиден для теоретиче-ского высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно различение между ми-рами, ключевым вопросом является имен-но вопрос соотношения.
Это, скорее, сборник хитов, десятка «любимых историй»,«говорящих» социологических головоломок, которые вы могли бы
услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти».„
“
Начнем с первого и наиболее просто-го примера. В судебной практике США (в большинстве штатов и на федеральном уровне) действуют т.н. «Правила Макно-тена». «Если человек под влиянием болез-ненно-бредового восприятия фактов дей-ствительности совершает преступление с
Связь между воображаемым Макноте-ном положением дел и положением дел «как оно есть» было бы эффективно прояснить как каузальную связь, действующую по принци-пу теоремы Томаса. Макнотен воспринимает ситуацию как реальную, и она реальна по своим последствиям. В главе «Дело о Дон
Наблюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров»,
«конечных областей значений» или «систем фреймов», которым они принадлежат. „
“
20 21
СВОЄ випуск 2-3, 2015
обживают его игроки, в отличие от боль-шей части территории США, разрешается открывать и играть в казино, а выигранные там игрушечные линден-деньги можно пе-реводить в настоящие американские дол-лары. И так далее.
я очутилась в мире грёз или социальных сетей. Практика прояснения собственного опыта не позволяет согласиться с тезисом, изложенным выше: я могу варить кофе, рас-суждая о проблемах теории Шюца; учитель-ница смотрит сериал и проверяет тетради;
Итак, мы видим мир, состоящий из множества подмиров, каждый из которых является по-своему отделенным от ос-тального, более общего мира или других подмиров своей собственной упорядо-ченностью. «В каком отношении миры находятся друг к другу? Являются ли они «суверенными государствами» со своими собственными законами и лишь им одним присущей внутренней логикой? Могут ли миры пересекаться и накладываться друг на друга? Есть ли среди них “метрополии” и “колонии”»? Все типы связей/отношений между мирами, которые автор устанавли-вает, а мы очень условно попытаемся опи-сать ниже, невозможно подчинить еди-ной классификации. Здесь нет ни ясной картины мира, ни четкой методологии. Размытие границ (между теоретическими программами или смысловыми порядками действия – не важно) может стать пово-дом для сокрушений теоретика, но не экс-перта. Весьма убедительные инструменты и примеры объяснения реальных, неаб-страктных, жизненных историй – всё, что есть в этой книге.
тяжелыми последствиями, то освобождает ли его это от юридической ответственно-сти?». Судьи ответили на вопрос следую-щим образом: «…при том же допущении, какое мы сделали раньше, а именно, что спорное лицо обладает лишь частичным, выборочным искажением восприятия, а в других отношениях здраво, мы полага-ем, о его ответственности следует судить, разбирая его поступки в такой ситуации, как если бы факты, в отношении которых наблюдается болезненное заблужде-ние, существовали реально («…he must be considered in the same situation as to responsibility as if the facts with respect to which the delusion exists were real»). На-пример, если под влиянием заблуждения это лицо полагает, будто на его жизнь покушается другой человек, и убивает та-кого человека, как оно убеждено, в целях самозащиты — убийца может быть осво-божден от наказания. Если же его заблуж-дение состояло в том, что покойный якобы причинил серьезный вред его репутации и благосостоянию, и он убил этого человека в отместку за такой предполагаемый вред, убийца подлежит наказанию».
Эта книга не теоретическая, она ско-рее представляет пример того, какой может быть социологическая экспертиза, пред-лагая очевидный ответ на вопрос: «Зачем нужна социологическая теория?». Этот жанр позволяет четко уяснить важное для социо-логического мышления правило. Ставка на «множественность реальности» – это ин-струмент социологического познания. Это не качество, характерная черта самой жиз-ни, самого мира, самого социального опыта. Множественен или един мир «на самом деле», социолога волновать не может. У него есть только инструмент, который позволяет более или менее эффективно объяснять различные, но очень конкретные события.
К примеру, рассуждая в пределах со-циальной феноменологии А. Шюца, мы склонны приходить к мысли о том, что опыт отдельно взятого человека, во всей его протяженности, раздроблен на отрезки пребывания в пределах различных реаль-ностей/когнитивных стилей, разделенных «шоковым переживанием». Когда я варю кофе, я нахожусь в мире рабочих операций; я поставила его на стол, перевела взгляд на монитор – и вот, я уже погрузилась в мир научной теории; стоило мне отвлечься – как
мальчик едет в трамвае и играет на планше-те. Вслед за Шюцем мы могли бы признать, что наше сознание последовательно скачет из мира в мир, как из комнаты в комнату, но вряд ли у нас была бы возможность (и потребность) зафиксировать все эти скач-ки. Прежде чем выстрелить, Макнотен мог много сомневаться, выслеживают ли его на самом деле. Каждый акт сомнения мы могли бы фиксировать как «шоковое пережива-ние». В действительности реконструировать индивидуальный опыт Макнотена не пред-ставляет ни интереса, ни возможности. Мы указываем лишь на релевантную для нас границу между воображаемым миром Мак-нотена и «ситуацией, как она есть на самом деле». Отношение между этими мирами по-зволяет нам произвести оригинальное опи-сание этого события.
Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот во-прос не настолько очевиден для теоретиче-ского высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно различение между ми-рами, ключевым вопросом является имен-но вопрос соотношения.
Это, скорее, сборник хитов, десятка «любимых историй»,«говорящих» социологических головоломок, которые вы могли бы
услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти».„
“
Начнем с первого и наиболее просто-го примера. В судебной практике США (в большинстве штатов и на федеральном уровне) действуют т.н. «Правила Макно-тена». «Если человек под влиянием болез-ненно-бредового восприятия фактов дей-ствительности совершает преступление с
Связь между воображаемым Макноте-ном положением дел и положением дел «как оно есть» было бы эффективно прояснить как каузальную связь, действующую по принци-пу теоремы Томаса. Макнотен воспринимает ситуацию как реальную, и она реальна по своим последствиям. В главе «Дело о Дон
Наблюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров»,
«конечных областей значений» или «систем фреймов», которым они принадлежат. „
“
22 23
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Кихоте» автор приводит интересное в этом контексте гуссерлевское различение преди-катов реальности и предикатов существо-вания. Предикат реальности обозначает различение реального и вымышленного. Он обнаруживается при переходе от фантазии к реальности, как она есть. На этой границе «отдельное рефлексирующее сознание» и может зафиксировать опыт, используя раз-личение реальности. Предикат существова-ния работает с различением существующе-го и несуществующего внутри каждого из миров. Например, в мире научной теории, сна или фантазии есть то, что релевантно, существенно, по отношению к чему «прио-станавливается» сомнение, и то, что, наобо-
настоящую Life без кавычек во всех ее проявлениях). С другой стороны, как по-казывает ситуация с казино, этот мир игры не может быть абсолютно непроницаемым, самостоятельным, параллельным. Этот мир остается копией; более того: копией, поме-щенной внутрь оригинала. Теоретически и практически гражданин США имеет право отправиться в Перу, открыть там казино, а заработанные деньги тратить на родине. Возможность открыть казино в сетевом государстве компьютерной игры, выво-дить заработанное в американский доллар имеет юридические препятствия, посколь-ку всё, что на территории юрисдикции штата приравнивается к азартным играм,
рот, поддается подозрению или вовсе не берется во внимание. Так что реальность «восприятия» и реальность «последствий» здесь – это различенные модусы реально-сти и существования. И прояснять их соот-ношение можно далеко не только при по-мощи теоремы Томаса.
Отношение между экономикой госу-дарства и экономикой сетевой компью-терной игры, релевантное в контексте си-туации, описанной несколькими абзацами выше, следует рассматривать как отноше-ние по аналогии и как отношение, имею-щие прецеденты. С одной стороны, мир компьютерной игры эмулирует настоящий мир («Second life» стремится повторить
включая онлайн-казино, – запрещено. А что, если «Second Life» будет зарегистри-рована в оффшорной зоне, я буду играть в нее, территориально находясь в Перу, по-том выводить в перуанский соль, а жить всё равно в Америке? Одним из способов про-яснения этой проблемы может быть про-ведение аналогии между экономикой США и «Second Life». Потом – аналогии между экономиками США и Перу. А затем стоит за-даться вопросом, можем ли мы считать ме-жгосударственные отношения и отношения между государством и его игровой копией аналогичными? Международные экономи-ческие отношения зиждутся на историче-ском опыте, подкрепленном признанным
Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот вопрос не настолько
очевиден для теоретического высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно
различение между мирами, ключевым вопросом являетсяименно вопрос их соотношения.„
“
22 23
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Кихоте» автор приводит интересное в этом контексте гуссерлевское различение преди-катов реальности и предикатов существо-вания. Предикат реальности обозначает различение реального и вымышленного. Он обнаруживается при переходе от фантазии к реальности, как она есть. На этой границе «отдельное рефлексирующее сознание» и может зафиксировать опыт, используя раз-личение реальности. Предикат существова-ния работает с различением существующе-го и несуществующего внутри каждого из миров. Например, в мире научной теории, сна или фантазии есть то, что релевантно, существенно, по отношению к чему «прио-станавливается» сомнение, и то, что, наобо-
настоящую Life без кавычек во всех ее проявлениях). С другой стороны, как по-казывает ситуация с казино, этот мир игры не может быть абсолютно непроницаемым, самостоятельным, параллельным. Этот мир остается копией; более того: копией, поме-щенной внутрь оригинала. Теоретически и практически гражданин США имеет право отправиться в Перу, открыть там казино, а заработанные деньги тратить на родине. Возможность открыть казино в сетевом государстве компьютерной игры, выво-дить заработанное в американский доллар имеет юридические препятствия, посколь-ку всё, что на территории юрисдикции штата приравнивается к азартным играм,
рот, поддается подозрению или вовсе не берется во внимание. Так что реальность «восприятия» и реальность «последствий» здесь – это различенные модусы реально-сти и существования. И прояснять их соот-ношение можно далеко не только при по-мощи теоремы Томаса.
Отношение между экономикой госу-дарства и экономикой сетевой компью-терной игры, релевантное в контексте си-туации, описанной несколькими абзацами выше, следует рассматривать как отноше-ние по аналогии и как отношение, имею-щие прецеденты. С одной стороны, мир компьютерной игры эмулирует настоящий мир («Second life» стремится повторить
включая онлайн-казино, – запрещено. А что, если «Second Life» будет зарегистри-рована в оффшорной зоне, я буду играть в нее, территориально находясь в Перу, по-том выводить в перуанский соль, а жить всё равно в Америке? Одним из способов про-яснения этой проблемы может быть про-ведение аналогии между экономикой США и «Second Life». Потом – аналогии между экономиками США и Перу. А затем стоит за-даться вопросом, можем ли мы считать ме-жгосударственные отношения и отношения между государством и его игровой копией аналогичными? Международные экономи-ческие отношения зиждутся на историче-ском опыте, подкрепленном признанным
Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот вопрос не настолько
очевиден для теоретического высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно
различение между мирами, ключевым вопросом являетсяименно вопрос их соотношения.„
“
24 25
СВОЄ випуск 2-3, 2015
выделял. Установление связи между мира-ми – это риторическая фигура. В отличие от стилистических (художественных) тро-пов, которые служат для эффекта выра-зительности, тропы, которые использует исследователь, служат для переосмысле-
нормативно-правовым базисом и мировым доверием. Тогда как с сетевыми простран-ствами всё гораздо сложнее.
Еще один тип связи между мирами – это транспонирование. Согласно Гофману, отношение между системами фреймов, ко-торые «одновременно и матрица возмож-ных событий, и схема их интерпретации», – это отношение перевода, или транспони-рования. Переключение системы фреймов не рассматривается как каузальное или фактическое отношение. Транспонирова-ние – это перевод смыслового настроя си-туации. Это может быть перевод настоящей ссоры в шуточное разыгрывание ссоры, угрозы убийства – в акт перформативного искусства, пристегивания на переднем си-дении – в имитацию пристегивания и т.д. Экономику сетевой игры тоже можно рас-сматривать как «транспонированную», по Гофману, экономику государства, признан-ного в качестве такового международным правом. Сетевое государство в компьютер-ной игре – это «как бы» государство, там ведется «как бы» экономическая деятель-
оказывается не вопрос транспонирования, а вопрос, в каком отношении (юридически и финансово, не семантически) могут сосу-ществовать первичная и переключенная системы фреймов.
Не претендуя на полноту обобщения, назовем последний четвертый тип отно-шения между мирами – отношение интер-венции. Автор описывает его на примере разрушительного циклона в Мьянме и по-следующую интервенцию сил ООН из-за нежелания принимать гуманитарную по-мощь авторитарным правительством по-страдавшего государства. «Мы имеем дело с перформативным, экстраординарным со-бытием, разрушающим «привычный поря-док вещей». И стихийное бедствие (которое Б. Вандельфельс относит к числу «проявле-ний трансцендентного в повседневном»), и «принудительная помощь» взрывают не-который событийный порядок, который до определенного момента мыслится как су-веренный. Ранее мы использовали метафо-рику «пробоя диэлектрика» – абсолютного события – применительно к происшествиям
ность и работают «как бы» казино. Но глав-ная проблема в том, что «как бы» деньги, которые ходят в том «как бы» государстве, можно менять на настоящие доллары и по-купать недвижимость на Манхеттене. Пото-му ключевым для аналитика в этой ситуации
такого рода. Но правильнее было бы гово-рить о них как о событиях интервенции од-ного событийного порядка в другой».
Все эти «типы связи» между мира-ми – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы
Все эти «типы связи» между мирами – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы выделял.Установление связи между мирами – это риторическая фигура.
В отличие от стилистических тропов, которые служат для эффекта выразительности, тропы, которые использует исследователь, служат
для переосмысления уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяснения.„
“
эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять. Прагма-тика теоретической социологии, по большей части, состоит в следующем. Социологиче-ская теория – это ресурс воображения, ко-торый в сочетании с эрудицией и смелостью
ния уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяс-нения. Эти риторические фигуры не стре-мятся сформировать более правдивые или истинные объяснения, но они могут быть новыми и убедительными.
Мир социологических предприятий на-половину принадлежит людям, готовым не-престанно и искренне вопрошать: «И всё-та-ки, какова практическая значимость вашей работы?». В ответ другая его половина так же искренне стискивает зубы и утомленно цедит что-то о самореферентности теорети-ческой логики и проблемах, существующих исключительно внутри самой этой логики. Острота этой книги, пускай даже не книги, а коллажа уже высказанных историй, состоит в приведении к общей для всех ясности тео-ретической работы социолога. Социологиче-ская теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-уто-нченные и неутилитарные способы мышле-ния о мире. И не только кладезь оперантов,
позволяет производить живую мысль о со-временном, изменяющемся «насамомде-лишном» мире.
Среди конструктивистов, которые обозначают себя путем противопоставления позитивистам, бытует тезис о том, что поня-тия и тексты не только описывают мир, но и конституируют его. Логика повседневных действий становится основой для теорети-ческих концептуализаций. В свою очередь, последние не остаются фантомами на стра-ницах покрытых пылью работ, они «проса-чиваются» в мир, рутинизируются, превра-щаются в расхожие формулы самоописания общества, «здравый смысл» эпохи. В конце концов, сами социологи – не одинокие ро-боты, запрограмированные на концептуали-зацию, витающие в социологическом мире умы, но живые, действующие по правилам «коллективных представлений», люди. По-годите-ка, а множественная реальность? А «множественная реальность»... По-моему, это гениальная хитрость.
Социологическая теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-утонченные и неутилитарные способы
мышления о мире. И не только кладезь оперантов, эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять.Социологическая теория – это ресурс воображения, который в
сочетании с эрудицией и смелостью позволяет производить живую мысль о современном, изменяющемся «насамомделишном» мире.„
“
АНАС ТАСИЯ ФИТИСОВАКНУ ИМЕНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО
24 25
СВОЄ випуск 2-3, 2015
выделял. Установление связи между мира-ми – это риторическая фигура. В отличие от стилистических (художественных) тро-пов, которые служат для эффекта выра-зительности, тропы, которые использует исследователь, служат для переосмысле-
нормативно-правовым базисом и мировым доверием. Тогда как с сетевыми простран-ствами всё гораздо сложнее.
Еще один тип связи между мирами – это транспонирование. Согласно Гофману, отношение между системами фреймов, ко-торые «одновременно и матрица возмож-ных событий, и схема их интерпретации», – это отношение перевода, или транспони-рования. Переключение системы фреймов не рассматривается как каузальное или фактическое отношение. Транспонирова-ние – это перевод смыслового настроя си-туации. Это может быть перевод настоящей ссоры в шуточное разыгрывание ссоры, угрозы убийства – в акт перформативного искусства, пристегивания на переднем си-дении – в имитацию пристегивания и т.д. Экономику сетевой игры тоже можно рас-сматривать как «транспонированную», по Гофману, экономику государства, признан-ного в качестве такового международным правом. Сетевое государство в компьютер-ной игре – это «как бы» государство, там ведется «как бы» экономическая деятель-
оказывается не вопрос транспонирования, а вопрос, в каком отношении (юридически и финансово, не семантически) могут сосу-ществовать первичная и переключенная системы фреймов.
Не претендуя на полноту обобщения, назовем последний четвертый тип отно-шения между мирами – отношение интер-венции. Автор описывает его на примере разрушительного циклона в Мьянме и по-следующую интервенцию сил ООН из-за нежелания принимать гуманитарную по-мощь авторитарным правительством по-страдавшего государства. «Мы имеем дело с перформативным, экстраординарным со-бытием, разрушающим «привычный поря-док вещей». И стихийное бедствие (которое Б. Вандельфельс относит к числу «проявле-ний трансцендентного в повседневном»), и «принудительная помощь» взрывают не-который событийный порядок, который до определенного момента мыслится как су-веренный. Ранее мы использовали метафо-рику «пробоя диэлектрика» – абсолютного события – применительно к происшествиям
ность и работают «как бы» казино. Но глав-ная проблема в том, что «как бы» деньги, которые ходят в том «как бы» государстве, можно менять на настоящие доллары и по-купать недвижимость на Манхеттене. Пото-му ключевым для аналитика в этой ситуации
такого рода. Но правильнее было бы гово-рить о них как о событиях интервенции од-ного событийного порядка в другой».
Все эти «типы связи» между мира-ми – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы
Все эти «типы связи» между мирами – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы выделял.Установление связи между мирами – это риторическая фигура.
В отличие от стилистических тропов, которые служат для эффекта выразительности, тропы, которые использует исследователь, служат
для переосмысления уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяснения.„
“
эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять. Прагма-тика теоретической социологии, по большей части, состоит в следующем. Социологиче-ская теория – это ресурс воображения, ко-торый в сочетании с эрудицией и смелостью
ния уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяс-нения. Эти риторические фигуры не стре-мятся сформировать более правдивые или истинные объяснения, но они могут быть новыми и убедительными.
Мир социологических предприятий на-половину принадлежит людям, готовым не-престанно и искренне вопрошать: «И всё-та-ки, какова практическая значимость вашей работы?». В ответ другая его половина так же искренне стискивает зубы и утомленно цедит что-то о самореферентности теорети-ческой логики и проблемах, существующих исключительно внутри самой этой логики. Острота этой книги, пускай даже не книги, а коллажа уже высказанных историй, состоит в приведении к общей для всех ясности тео-ретической работы социолога. Социологиче-ская теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-уто-нченные и неутилитарные способы мышле-ния о мире. И не только кладезь оперантов,
позволяет производить живую мысль о со-временном, изменяющемся «насамомде-лишном» мире.
Среди конструктивистов, которые обозначают себя путем противопоставления позитивистам, бытует тезис о том, что поня-тия и тексты не только описывают мир, но и конституируют его. Логика повседневных действий становится основой для теорети-ческих концептуализаций. В свою очередь, последние не остаются фантомами на стра-ницах покрытых пылью работ, они «проса-чиваются» в мир, рутинизируются, превра-щаются в расхожие формулы самоописания общества, «здравый смысл» эпохи. В конце концов, сами социологи – не одинокие ро-боты, запрограмированные на концептуали-зацию, витающие в социологическом мире умы, но живые, действующие по правилам «коллективных представлений», люди. По-годите-ка, а множественная реальность? А «множественная реальность»... По-моему, это гениальная хитрость.
Социологическая теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-утонченные и неутилитарные способы
мышления о мире. И не только кладезь оперантов, эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять.Социологическая теория – это ресурс воображения, который в
сочетании с эрудицией и смелостью позволяет производить живую мысль о современном, изменяющемся «насамомделишном» мире.„
“
АНАС ТАСИЯ ФИТИСОВАКНУ ИМЕНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО
26 27
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Исследования науки и технологий (science & technology studies, science, technology & society – STS) – междисциплинарное направление, появив-шиеся в поле социальных наук в конце 60-х – на-чале 70-х годов XX века в Европе и США. Данное направление представляет собой коллаборатив-ную работу социологов, историков, антропологов, философов, инженеров, политиков, медицинских работников, экономистов и других специалистов. Целью этих исследований является понимание воздействия науки и технологии на общество и улучшение работы технологических систем.
Что касается основных теоретических идей STS, то, во-первых, исследования науки и технологий делают акцент на том, что научные факты и технологические артефакты – суть объекты, созданные людьми из тех или иных ма-териалов либо с помощью тех или иных акторов. Эти объекты – конструкции, а не естественная часть природы, они результат действий людей. Во-вторых, конструирование реальности не мо-
жет быть произвольным, оно ограничивается рядом факторов, в том числе так называемым «сопротивлением материалов», то есть способ-ностью объектов оказывать ответное воздей-ствие. В этой связи для STS важным понятием является понятие онтологии, обозначающее, с одной стороны, конструкционный характер, а, с другой стороны, – реальность сопротивле-ния акторов, а не интерпретацию и воображе-ние реальности. Наконец, в-третьих, интерес в исследованиях науки представляют альтер-нативные «сложившейся» ситуации проекты. В этом смысле реальность является ситуативной, множественной и незавершенной. Исследования науки и технологии во многом основываются на этнографических исследованиях и конкретных кейсах, при этом они в качестве цели имеют не критику ученых, чиновников, инженеров и врачей, а совместное с ними улучшение работы лабора-торий, клиник, конструкторских бюро и контро-лирующих органов.
Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)*
1. КУН, ТОМАС. СТРУКТУРА НАУЧНЫХ РЕВОЛЮЦИЙ, М.: ИЗДАТЕЛЬСТВО «ПРО-ГРЕСС», 1977.
Считается, что STS начинается с текста американского философа и социолога нау-ки Томаса Куна «Структура научных рево-люций», вышедшего в 60-х годах ХХ века.
Этот текст был переведен на русский язык в 1977 году и хорошо известен в СССР. «Структура» оказала сильное влияние на философов науки и, например, значитель-ная часть постсоветских учебников по концепциям современного естествознания представляет собой странную попытку с помощью диалектического материализма
или синергетического подхода примирить кумулятивную модель науки позитивистов с собственными наработками Куна.Главное достижение автора, делающее его основа-телем STS, заключается в том, что он одним из первых предложил рассматривать науку как деятельность людей.
Текст Куна представляет собой крити-ку позитивистской модели науки, суть ко-торой в том, что развитие науки является кумулятивным: данные постепенно нака-пливаются и не противоречат друг другу, наука развивается прогрессивно – стано-вится все лучше, и, наконец, в основании научного знания находятся прозрачные
и рациональные процедуры получения и проверки знания на истинность. По мне-нию Куна, история науки имеет прерыви-стый характер, она представляет собой совокупность несвязанных друг с другом парадигм, или некоторых предписаний и образцов, которые объединяют ученых и координируют их деятельность в течение определенного периода. Рутинную рабо-ту ученых, во время которой они могут решать те или иные проблемы, опреде-ляемые парадигмой, Кун называет нор-мальной наукой. В этом контексте очень интересной видится проблема рационали-зации истории науки, которая происходит
* Данный текст написан при подготовке научно-исследовательской работы «Постгуманистические направления социологических исследований: проблемы и перспективы технотелесной гибридизации» (2015 г., ЦСИ РАНХиГС).
Денис Сивков – специалист по социальным исследованиям иммунологии
26 27
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Исследования науки и технологий (science & technology studies, science, technology & society – STS) – междисциплинарное направление, появив-шиеся в поле социальных наук в конце 60-х – на-чале 70-х годов XX века в Европе и США. Данное направление представляет собой коллаборатив-ную работу социологов, историков, антропологов, философов, инженеров, политиков, медицинских работников, экономистов и других специалистов. Целью этих исследований является понимание воздействия науки и технологии на общество и улучшение работы технологических систем.
Что касается основных теоретических идей STS, то, во-первых, исследования науки и технологий делают акцент на том, что научные факты и технологические артефакты – суть объекты, созданные людьми из тех или иных ма-териалов либо с помощью тех или иных акторов. Эти объекты – конструкции, а не естественная часть природы, они результат действий людей. Во-вторых, конструирование реальности не мо-
жет быть произвольным, оно ограничивается рядом факторов, в том числе так называемым «сопротивлением материалов», то есть способ-ностью объектов оказывать ответное воздей-ствие. В этой связи для STS важным понятием является понятие онтологии, обозначающее, с одной стороны, конструкционный характер, а, с другой стороны, – реальность сопротивле-ния акторов, а не интерпретацию и воображе-ние реальности. Наконец, в-третьих, интерес в исследованиях науки представляют альтер-нативные «сложившейся» ситуации проекты. В этом смысле реальность является ситуативной, множественной и незавершенной. Исследования науки и технологии во многом основываются на этнографических исследованиях и конкретных кейсах, при этом они в качестве цели имеют не критику ученых, чиновников, инженеров и врачей, а совместное с ними улучшение работы лабора-торий, клиник, конструкторских бюро и контро-лирующих органов.
Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)*
1. КУН, ТОМАС. СТРУКТУРА НАУЧНЫХ РЕВОЛЮЦИЙ, М.: ИЗДАТЕЛЬСТВО «ПРО-ГРЕСС», 1977.
Считается, что STS начинается с текста американского философа и социолога нау-ки Томаса Куна «Структура научных рево-люций», вышедшего в 60-х годах ХХ века.
Этот текст был переведен на русский язык в 1977 году и хорошо известен в СССР. «Структура» оказала сильное влияние на философов науки и, например, значитель-ная часть постсоветских учебников по концепциям современного естествознания представляет собой странную попытку с помощью диалектического материализма
или синергетического подхода примирить кумулятивную модель науки позитивистов с собственными наработками Куна.Главное достижение автора, делающее его основа-телем STS, заключается в том, что он одним из первых предложил рассматривать науку как деятельность людей.
Текст Куна представляет собой крити-ку позитивистской модели науки, суть ко-торой в том, что развитие науки является кумулятивным: данные постепенно нака-пливаются и не противоречат друг другу, наука развивается прогрессивно – стано-вится все лучше, и, наконец, в основании научного знания находятся прозрачные
и рациональные процедуры получения и проверки знания на истинность. По мне-нию Куна, история науки имеет прерыви-стый характер, она представляет собой совокупность несвязанных друг с другом парадигм, или некоторых предписаний и образцов, которые объединяют ученых и координируют их деятельность в течение определенного периода. Рутинную рабо-ту ученых, во время которой они могут решать те или иные проблемы, опреде-ляемые парадигмой, Кун называет нор-мальной наукой. В этом контексте очень интересной видится проблема рационали-зации истории науки, которая происходит
* Данный текст написан при подготовке научно-исследовательской работы «Постгуманистические направления социологических исследований: проблемы и перспективы технотелесной гибридизации» (2015 г., ЦСИ РАНХиГС).
Денис Сивков – специалист по социальным исследованиям иммунологии
28 29
СВОЄ випуск 2-3, 2015
после научной революции. Речь идет о том, что наука «выпрямляется», и из нее устра-няются парадигмальные контроверзы. «Не-удивительно, что учебники и историческая традиция, которую они содержат, должны
в «Структуре научных революций» содер-жатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости. Парадигмы – это разные миры: «хотя мир не изменяется с измене-нием парадигмы, ученый после этого изме-
гии приходили в лаборатории и наблюдали рутинную, казалось бы, неинтересную и ни-чего не значащую работу ученых и обслу-живающего персонала.
Используемый в таких наблюдениях этнографический метод позволял заметить конструкционный характер научного зна-ния, различные контроверзы в создании научного знания и технических артефактов, а также работу координации между кон-троверзами и интересами групп. Главной работой в этнографии науки является со-вместная книга Бруно Латура и Стива Вулга-ра «Лабораторная жизнь: конструирование научных фактов». Для этой книги исследо-ватели собирали материал в нейроэндо-кринологической лаборатории в Институте Солка (Сан-Диего, США). Преимущество этнографии состоит в том, что она предпо-лагает некоторую наивность исследователя и незаангажированный взгляд, который мо-жет идти вразрез с объяснениями ученых, инженеров, врачей и др.
Деятельность нейроэндокринологи-ческой лаборатории сводится к трем ос-новным программам: экспериментальному получению различных веществ, повтор-ному синтезированию этих веществ, изу-чению воздействия веществ на организм. Поскольку без сложного записывающего оборудования эти вещества невозможно получить, Латур и Вулгар делают вывод о том, что в конструировании вещества важ-нейшую роль играет сама техника: «Дело не просто в том, что явления зависят от оп-ределенного материального оборудования; скорее, явления всесторонне конституиру-ются посредством материальной обстанов-ки лаборатории. Искусственная реальность, которую участники описывают в терминах
объективных фактов, в действительности была сконструирована при помощи за-писывающих устройств» [p. 64]. Эта ситуа-ция особенно заметна, когда оборудование ломается, изымается из лаборатории, или когда приходит новое оборудование, тре-бующее монтажа и наладки. Устройства так же, как и факты в лаборатории, были ког-да-то и где-то созданы и они до сих пор являются предметом обсуждения и внед-рения в других научных дисциплинах. В рутинной лабораторной деятельности эти материальные устройства считаются непро-блематичными, и цепи событий, связанных с устройством, конечно же, не прослежива-ются. В «Лабораторной жизни» иллюстри-руется сцепка науки и технологии: научные факты зависят от артефактов, а артефакты, в свою очередь, являются предметом неза-вершенных научных споров.
Итак, «Лабораторная жизнь» позволяет понять, что факты конституируются с по-мощью большого количества посредников в виде тех или иных утверждений. Значи-тельная часть из них так и не выходит за пределы лаборатории. Со временем утвер-ждения повторяются, стабилизируются, ра-спространяются и больше не оспариваются. Это значит, что они становятся фактами. При этом очевидно, что реальность пластична и множественна, и в этом смысле возможны иные варианты развития событий.
3. BIJKER W.E. (1995) OF BICYCLES, BAKELITES, AND BULBS: TOWARD A THEORY OF SOCIOTECHNICAL CHANGE. CAMBRIDGE, LONDON, THE MIT PRESS.
Большее внимание изучению техно-логии предложили уделять представители подразделения STS, которое называется
переписываться заново после каждой на-учной революции. И неудивительно, что, как только они переписываются, наука в новом изложении каждый раз приобретает в значительной степени внешние признаки кумулятивности» [с. 183]. Например, любой учебник по химии начинается с понятия химического элемента. Считается, что это понятие ввел в XVII веке Роберт Бойль в книге «Химик-скептик». В действительно-сти Бойль вводит это понятие только для того, чтобы доказать, что не может быть никаких химических элементов. Тема ра-ционализации контроверз и координирую-щей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет одной из ключевых тем в STS.
Другая проблема в куновской модели развития науки связана с так называемой несоизмеримостью парадигм. Ученые из разных парадигм видят мир по-разному. Кун говорит о своего рода кантианском решении: реальность определяется пара-дигмой и зависит от парадигмы. Парадиг-ма ограничивает произвольность ученых: «нельзя сказать, что они видят то, что им хочется» [с. 198]. Более того, сама реально-сть конструируется парадигмой. Наконец,
нения работает в другом мире» [с. 164].Еще одна важная тема, связанная с кри-
тикой позитивистской модели науки, – это тема иррациональных оснований науки. Кун отмечал, что «вопросы выбора парадигмы никогда не могут быть четко решены исклю-чительно логикой и экспериментом» [с. 131]. В этом смысле парадигма считается неявным знанием: «Мы не обладаем прямым досту-пом к тому, что знаем, никакими правила-ми или обобщениями, в которых можно выразить это знание» [с. 256]. Книга То-маса Куна задает темы и направления ис-следования, которые будут в дальнейшем решаться в STS.
2. LATOUR B., WOOLGAR S. (1979) LABORATORY LIFE: THE CONSTRUCTION OF SCIENTIFIC FACTS, NEW JERSEY: PRINCETON UNIVERSITY PRESS
В 70-х годах в рамках STS начались этнографические исследования науки, ко-торые проводились различными автора-ми в научных лабораториях. Лаборатории выбирались в качестве специфических мест, в которых ученые создавали реаль-ность. Для того чтобы понять, как это про-исходило, исследователи науки и техноло-
Тема рационализации контроверз и координирующей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет
одной из ключевых тем в STS. В «Структуре научных революций» содержатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости.
Парадигмы – это разные миры.„“
28 29
СВОЄ випуск 2-3, 2015
после научной революции. Речь идет о том, что наука «выпрямляется», и из нее устра-няются парадигмальные контроверзы. «Не-удивительно, что учебники и историческая традиция, которую они содержат, должны
в «Структуре научных революций» содер-жатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости. Парадигмы – это разные миры: «хотя мир не изменяется с измене-нием парадигмы, ученый после этого изме-
гии приходили в лаборатории и наблюдали рутинную, казалось бы, неинтересную и ни-чего не значащую работу ученых и обслу-живающего персонала.
Используемый в таких наблюдениях этнографический метод позволял заметить конструкционный характер научного зна-ния, различные контроверзы в создании научного знания и технических артефактов, а также работу координации между кон-троверзами и интересами групп. Главной работой в этнографии науки является со-вместная книга Бруно Латура и Стива Вулга-ра «Лабораторная жизнь: конструирование научных фактов». Для этой книги исследо-ватели собирали материал в нейроэндо-кринологической лаборатории в Институте Солка (Сан-Диего, США). Преимущество этнографии состоит в том, что она предпо-лагает некоторую наивность исследователя и незаангажированный взгляд, который мо-жет идти вразрез с объяснениями ученых, инженеров, врачей и др.
Деятельность нейроэндокринологи-ческой лаборатории сводится к трем ос-новным программам: экспериментальному получению различных веществ, повтор-ному синтезированию этих веществ, изу-чению воздействия веществ на организм. Поскольку без сложного записывающего оборудования эти вещества невозможно получить, Латур и Вулгар делают вывод о том, что в конструировании вещества важ-нейшую роль играет сама техника: «Дело не просто в том, что явления зависят от оп-ределенного материального оборудования; скорее, явления всесторонне конституиру-ются посредством материальной обстанов-ки лаборатории. Искусственная реальность, которую участники описывают в терминах
объективных фактов, в действительности была сконструирована при помощи за-писывающих устройств» [p. 64]. Эта ситуа-ция особенно заметна, когда оборудование ломается, изымается из лаборатории, или когда приходит новое оборудование, тре-бующее монтажа и наладки. Устройства так же, как и факты в лаборатории, были ког-да-то и где-то созданы и они до сих пор являются предметом обсуждения и внед-рения в других научных дисциплинах. В рутинной лабораторной деятельности эти материальные устройства считаются непро-блематичными, и цепи событий, связанных с устройством, конечно же, не прослежива-ются. В «Лабораторной жизни» иллюстри-руется сцепка науки и технологии: научные факты зависят от артефактов, а артефакты, в свою очередь, являются предметом неза-вершенных научных споров.
Итак, «Лабораторная жизнь» позволяет понять, что факты конституируются с по-мощью большого количества посредников в виде тех или иных утверждений. Значи-тельная часть из них так и не выходит за пределы лаборатории. Со временем утвер-ждения повторяются, стабилизируются, ра-спространяются и больше не оспариваются. Это значит, что они становятся фактами. При этом очевидно, что реальность пластична и множественна, и в этом смысле возможны иные варианты развития событий.
3. BIJKER W.E. (1995) OF BICYCLES, BAKELITES, AND BULBS: TOWARD A THEORY OF SOCIOTECHNICAL CHANGE. CAMBRIDGE, LONDON, THE MIT PRESS.
Большее внимание изучению техно-логии предложили уделять представители подразделения STS, которое называется
переписываться заново после каждой на-учной революции. И неудивительно, что, как только они переписываются, наука в новом изложении каждый раз приобретает в значительной степени внешние признаки кумулятивности» [с. 183]. Например, любой учебник по химии начинается с понятия химического элемента. Считается, что это понятие ввел в XVII веке Роберт Бойль в книге «Химик-скептик». В действительно-сти Бойль вводит это понятие только для того, чтобы доказать, что не может быть никаких химических элементов. Тема ра-ционализации контроверз и координирую-щей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет одной из ключевых тем в STS.
Другая проблема в куновской модели развития науки связана с так называемой несоизмеримостью парадигм. Ученые из разных парадигм видят мир по-разному. Кун говорит о своего рода кантианском решении: реальность определяется пара-дигмой и зависит от парадигмы. Парадиг-ма ограничивает произвольность ученых: «нельзя сказать, что они видят то, что им хочется» [с. 198]. Более того, сама реально-сть конструируется парадигмой. Наконец,
нения работает в другом мире» [с. 164].Еще одна важная тема, связанная с кри-
тикой позитивистской модели науки, – это тема иррациональных оснований науки. Кун отмечал, что «вопросы выбора парадигмы никогда не могут быть четко решены исклю-чительно логикой и экспериментом» [с. 131]. В этом смысле парадигма считается неявным знанием: «Мы не обладаем прямым досту-пом к тому, что знаем, никакими правила-ми или обобщениями, в которых можно выразить это знание» [с. 256]. Книга То-маса Куна задает темы и направления ис-следования, которые будут в дальнейшем решаться в STS.
2. LATOUR B., WOOLGAR S. (1979) LABORATORY LIFE: THE CONSTRUCTION OF SCIENTIFIC FACTS, NEW JERSEY: PRINCETON UNIVERSITY PRESS
В 70-х годах в рамках STS начались этнографические исследования науки, ко-торые проводились различными автора-ми в научных лабораториях. Лаборатории выбирались в качестве специфических мест, в которых ученые создавали реаль-ность. Для того чтобы понять, как это про-исходило, исследователи науки и техноло-
Тема рационализации контроверз и координирующей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет
одной из ключевых тем в STS. В «Структуре научных революций» содержатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости.
Парадигмы – это разные миры.„“
30 31
СВОЄ випуск 2-3, 2015
«социальное конструирование технологии» (SCOT). Они утверждают, что наука и тех-нология всегда должны исследоваться со-вместно. Этой теме посвящена книга нидер-ландского социолога и историка науки Вибе Бейкера, в которой освещаются споры и раз-ногласия между различными релевантными группами в создании технических систем.
В книге рассматривается становление трех технических артефактов: современ-ных велосипедов, бакелита (разновидности пластика) и флуоресцентных ламп. Обраща-ет на себя внимание то, что в названии кни-ги артефакты (велосипеды, бакелиты, лам-пы) даны во множественном числе. Важную
вания примерно одинаково. Традиционно считается, что вид и конструкцию артефакта определяют гениальные изобретатели, ин-женеры и производители. Бейкер полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели. Тео-ритической основой понятия «релевантная группа» был знаменитый принцип симме-трии Дэвида Блура. По Бейкеру, важно всег-да рассматривать успешные и неуспешные образцы симметричным образом, чтобы понимать, какие группы инвестируют свои ожидания в образцы. В этом смысле модель развития артефакта является не линейной,
конструкционные изменения, тем самым релевантная группа конструировала арте-факт. Своим видом и конструкцией совре-менный безопасный велосипед, оказыва-ется, обязан женщинам, которые боролись за право кататься наравне с мужчинами.
Два других понятия, описывающие множественную реальность технологиче-ских систем, – «технологический фрейм» и «стабилизация» (прекращение – closure). Технологический фрейм «структурирует взаимодействия между акторами релевант-ной социальной группы. Поэтому это не характеристика индивида, не характерис-
роль в конструировании артефакта играют так называемые «релевантные группы», а также их «интерпретативная гибкость». Применительно к фактам и артефактам, ин-терпретативная гибкость означает, что они открыты для новых толкований. Тем самым фокус исследования смещается с природы на общество. Кроме того, важным является само прекращение споров по поводу факта или артефакта. То, что считается фактом или артефактом, представляет собой консенсус интерпретаций.
Релевантная группа определяется тем, что все члены рассматривают артефакт, его использование или отрицание его существо-
В SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, смещение с эпистемологии к онтологии: нет одного
артефакта и множества интерпретаций, а есть множество конструированийи конструкций артефактов. Множество интерпретаций превращается в
SCOT во множественную реальность.„“
а многомерной.В случае с конструкцией современного
велосипеда существовало множество об-разцов: некоторые из них похожи на «Пен-ни фартинг» с большим передним колесом и маленьким задним, другие были ближе к современному виду велосипеда. Важно, что эти варианты не просто существовали на бумаге, а, так или иначе, осваивались поль-зователями. Внутри группы пользователей важно выделить женщин-велосипедистов, которым хотелось кататься на велосипеде, но было совершенно неудобно его исполь-зовать. Велосипед был сугубо мужским, спортивным транспортом, средством де-монстрации доблести и средством сорев-нования, а не средством передвижения. В этом смысле инженеры и производите-ли учитывали интерес женщин и вносили
тика систем или институций; технологиче-ский фрейм локализуется между акторами, не в акторах и не над акторами» [p. 123]. Технологический фрейм включает в себя цели, установки, сами группы и артефак-ты и позволяет понять, что изобретение обязано свои существованием не воле и способностям отдельного изобретателя, например, Лео Бакеланда как создателя бакелита, а сложноструктурированным социальным процессам. Прекращение и стабилизация представляют собой некий консенсус по поводу артефакта, закре-пленный или воплощенный в конструк-ционных решениях.
Итак, в теоретическом плане в SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, сме-щение с эпистемологии к онтологии. В
30 31
СВОЄ випуск 2-3, 2015
«социальное конструирование технологии» (SCOT). Они утверждают, что наука и тех-нология всегда должны исследоваться со-вместно. Этой теме посвящена книга нидер-ландского социолога и историка науки Вибе Бейкера, в которой освещаются споры и раз-ногласия между различными релевантными группами в создании технических систем.
В книге рассматривается становление трех технических артефактов: современ-ных велосипедов, бакелита (разновидности пластика) и флуоресцентных ламп. Обраща-ет на себя внимание то, что в названии кни-ги артефакты (велосипеды, бакелиты, лам-пы) даны во множественном числе. Важную
вания примерно одинаково. Традиционно считается, что вид и конструкцию артефакта определяют гениальные изобретатели, ин-женеры и производители. Бейкер полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели. Тео-ритической основой понятия «релевантная группа» был знаменитый принцип симме-трии Дэвида Блура. По Бейкеру, важно всег-да рассматривать успешные и неуспешные образцы симметричным образом, чтобы понимать, какие группы инвестируют свои ожидания в образцы. В этом смысле модель развития артефакта является не линейной,
конструкционные изменения, тем самым релевантная группа конструировала арте-факт. Своим видом и конструкцией совре-менный безопасный велосипед, оказыва-ется, обязан женщинам, которые боролись за право кататься наравне с мужчинами.
Два других понятия, описывающие множественную реальность технологиче-ских систем, – «технологический фрейм» и «стабилизация» (прекращение – closure). Технологический фрейм «структурирует взаимодействия между акторами релевант-ной социальной группы. Поэтому это не характеристика индивида, не характерис-
роль в конструировании артефакта играют так называемые «релевантные группы», а также их «интерпретативная гибкость». Применительно к фактам и артефактам, ин-терпретативная гибкость означает, что они открыты для новых толкований. Тем самым фокус исследования смещается с природы на общество. Кроме того, важным является само прекращение споров по поводу факта или артефакта. То, что считается фактом или артефактом, представляет собой консенсус интерпретаций.
Релевантная группа определяется тем, что все члены рассматривают артефакт, его использование или отрицание его существо-
В SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, смещение с эпистемологии к онтологии: нет одного
артефакта и множества интерпретаций, а есть множество конструированийи конструкций артефактов. Множество интерпретаций превращается в
SCOT во множественную реальность.„“
а многомерной.В случае с конструкцией современного
велосипеда существовало множество об-разцов: некоторые из них похожи на «Пен-ни фартинг» с большим передним колесом и маленьким задним, другие были ближе к современному виду велосипеда. Важно, что эти варианты не просто существовали на бумаге, а, так или иначе, осваивались поль-зователями. Внутри группы пользователей важно выделить женщин-велосипедистов, которым хотелось кататься на велосипеде, но было совершенно неудобно его исполь-зовать. Велосипед был сугубо мужским, спортивным транспортом, средством де-монстрации доблести и средством сорев-нования, а не средством передвижения. В этом смысле инженеры и производите-ли учитывали интерес женщин и вносили
тика систем или институций; технологиче-ский фрейм локализуется между акторами, не в акторах и не над акторами» [p. 123]. Технологический фрейм включает в себя цели, установки, сами группы и артефак-ты и позволяет понять, что изобретение обязано свои существованием не воле и способностям отдельного изобретателя, например, Лео Бакеланда как создателя бакелита, а сложноструктурированным социальным процессам. Прекращение и стабилизация представляют собой некий консенсус по поводу артефакта, закре-пленный или воплощенный в конструк-ционных решениях.
Итак, в теоретическом плане в SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, сме-щение с эпистемологии к онтологии. В
32 33
СВОЄ випуск 2-3, 2015
смысле сказанного нет одного артефакта и множества интерпретаций, а есть мно-жество конструирований и конструкций артефактов. Множество интерпретаций одного объекта превращается в SCOT во множество артефактов и множественную реальность. В книге Бейкера намечается
фактов и машин находится в руках тех, кто ими будет пользоваться в дальнейшем» [c. 105]. В этом смысле сделанная вещь или открытое вещество является не причиной дебатов, а следствием «репрезентации Природы». Соответственно, природа, так же как и общество, не может использовать-ся для объяснения разногласий. Общество и природа как следствия симметричны (одинаково не определены и проблема-тичны) и не могут использоваться для ре-дукции одного к другому.
Согласно книге Латура, ученые и ин-женеры пытаются убедить пользователей или других ученых и инженеров в том, что сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают дру-гих, задействуют значительное количество ресурсов – создают так называемые сети. Термин «сеть» указывает на то, что ресурсы сконцентрированы в нескольких местах – узлах, или точках пересечения, которые сое-динены друг с другом связями, теми нитями, которые образуют ячейки сети» [с. 283]. Ла-тур говорит о важности распространения се-
ность дозвониться в принципе куда угодно. Что ж, попробуйте на практике позвонить из Сан-Диего в центральную Кению кому-ни-будь, у кого нет телефона <…> Можно утвер-ждать, что военный вертолет способен ле-тать где угодно; что ж, попробуйте починить его посреди иранской пустыни, когда его занесло песчаной бурей, а до ближайшего авианосца сотни миль» [c. 385-386]. Помимо симметрии природы и общества, эта книга открывает для STS новый исследователь-ский горизонт – судьбы научных фактов за пределами лабораторий и технических объектов за стенами мастерских.
5. ЛО ДЖ. (2015) ПОСЛЕ МЕТОДА: БЕСПОРЯДОК И СОЦИАЛЬНАЯ НАУКА, М.: ИЗД-ВО ИНСТИТУТА ГАЙДАРА.
Вообще для поздней акторно-сете-вой теории характерным является ретро-спективный взгляд на три декады STS. Этой теме, в частности, посвящена книга английского социолога Джона Ло «После метода: беспорядок и социальная наука». Книга, без преувеличения, представляет
ческие артефакты. Здесь же предлагается радикальный шаг вперед: проблематизи-ровать и поставить под вопрос не только «объективную природу», но и само обще-ство. В то же время Латур наследует идею SCOT рассматривать науку и технологию вместе и предлагает для этого специаль-
так называемый «онтологический пово-рот в STS». При этом совершенно не про-ясняется характер социальных групп, их реальность считается непроблематичной, что, в свою очередь, стало объектом кри-тики в акторно-сетевой теории.
4. ЛАТУР Б. (2013) НАУКА В ДЕЙСТВИИ:
СЛЕДУЯ ЗА УЧЕНЫМИ И ИНЖЕНЕРАМИ ВНУТРИ ОБЩЕСТВА, СПБ.: ИЗДАТЕЛЬ-СТВО ЕВРОПЕЙСКОГО УНИВЕРСИТЕТА В САНКТ-ПЕТЕРБУРГЕ.
Знаменитая книга Бруно Латура «Нау-ка в действии» в некотором смысле про-должает критику SCOT, которую начал другой представитель акторно-сетевой теории (ANT) Мишель Каллон в статье, вы-шедшей годом раньше: «Некоторые эле-менты социологии перевода: одомашнива-ние морских гребешков и рыбаков залива Сен-Бриё». В ANT происходит решающий сдвиг в понимании социальной реально-сти, что влечёт серьезные последствия для STS. Доселе общество считалось не-которой стабильной и непроблематичной данностью, с помощью которой можно за-просто объяснить научные факты и техни-
ный термин «технонаука» (technoscience). Стабилизированные факты и артефак-
ты являются чем-то самим собой разумею-щимся – «черными ящиками»: совершенно неясно, что у них внутри и как они сде-ланы. Французский социолог заимствует это понятие из кибернетики: «Кибернетики используют термин «черный ящик» всякий раз, когда машина или набор команд явля-ются слишком сложными. На их месте они рисуют маленький квадрат, о котором не нужно знать ничего, кроме того, что у него есть на входе и на выходе» [c. 25].
Чтобы вскрыть черный ящик нужно исследовать дискуссии и перепалки точа-щиеся между всеми заинтересованными акторами до того момента, как факты и артефакты стали чем-то неоспоримым. Исследование контроверз составляет суть методологической программы STS и ANT. Кроме того, важно отслеживать судьбу фактов и артефактов после того, как они покинули лабораторию. Следует «обра-щать внимание не на внутренние свойства какого-то утверждения, а на трансформа-ции, которые оно претерпевает в дальней-шем в чужих руках <…> судьба научных
Традиционно считается, что вид и конструкцию артефактаопределяют гениальные изобретатели, инженеры и производители.
Бейкер же полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели.
Согласно книге Латура, ученые и инженеры пытаются убедитьпользователей или других ученых и инженеров в том, что
сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают других, задействуют значительное количество
ресурсов – создают так называемые сети.
„
„
“
“тей, но также о существенных ограничениях, связанных с распространением. Строитель-ство и поддержание сетей – дорогое пред-приятие: «Можно сказать, что в принципе возможно посадить «Боинг-474» где угод-но; но попробуйте сделать это на практике где-нибудь на Пятой авеню в Нью-Йорке. Можно сказать, что телефон дает возмож-
собой программную для STS и ANT работу: с одной стороны, Ло подводит некоторые итоги тому, что было сделано в исследо-ваниях науки и технологии, с другой сто-роны, он пытается понять, как ответить на онтологические вызовы комплексной реальности, для исследования которой не подходят традиционные методологиче-
32 33
СВОЄ випуск 2-3, 2015
смысле сказанного нет одного артефакта и множества интерпретаций, а есть мно-жество конструирований и конструкций артефактов. Множество интерпретаций одного объекта превращается в SCOT во множество артефактов и множественную реальность. В книге Бейкера намечается
фактов и машин находится в руках тех, кто ими будет пользоваться в дальнейшем» [c. 105]. В этом смысле сделанная вещь или открытое вещество является не причиной дебатов, а следствием «репрезентации Природы». Соответственно, природа, так же как и общество, не может использовать-ся для объяснения разногласий. Общество и природа как следствия симметричны (одинаково не определены и проблема-тичны) и не могут использоваться для ре-дукции одного к другому.
Согласно книге Латура, ученые и ин-женеры пытаются убедить пользователей или других ученых и инженеров в том, что сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают дру-гих, задействуют значительное количество ресурсов – создают так называемые сети. Термин «сеть» указывает на то, что ресурсы сконцентрированы в нескольких местах – узлах, или точках пересечения, которые сое-динены друг с другом связями, теми нитями, которые образуют ячейки сети» [с. 283]. Ла-тур говорит о важности распространения се-
ность дозвониться в принципе куда угодно. Что ж, попробуйте на практике позвонить из Сан-Диего в центральную Кению кому-ни-будь, у кого нет телефона <…> Можно утвер-ждать, что военный вертолет способен ле-тать где угодно; что ж, попробуйте починить его посреди иранской пустыни, когда его занесло песчаной бурей, а до ближайшего авианосца сотни миль» [c. 385-386]. Помимо симметрии природы и общества, эта книга открывает для STS новый исследователь-ский горизонт – судьбы научных фактов за пределами лабораторий и технических объектов за стенами мастерских.
5. ЛО ДЖ. (2015) ПОСЛЕ МЕТОДА: БЕСПОРЯДОК И СОЦИАЛЬНАЯ НАУКА, М.: ИЗД-ВО ИНСТИТУТА ГАЙДАРА.
Вообще для поздней акторно-сете-вой теории характерным является ретро-спективный взгляд на три декады STS. Этой теме, в частности, посвящена книга английского социолога Джона Ло «После метода: беспорядок и социальная наука». Книга, без преувеличения, представляет
ческие артефакты. Здесь же предлагается радикальный шаг вперед: проблематизи-ровать и поставить под вопрос не только «объективную природу», но и само обще-ство. В то же время Латур наследует идею SCOT рассматривать науку и технологию вместе и предлагает для этого специаль-
так называемый «онтологический пово-рот в STS». При этом совершенно не про-ясняется характер социальных групп, их реальность считается непроблематичной, что, в свою очередь, стало объектом кри-тики в акторно-сетевой теории.
4. ЛАТУР Б. (2013) НАУКА В ДЕЙСТВИИ:
СЛЕДУЯ ЗА УЧЕНЫМИ И ИНЖЕНЕРАМИ ВНУТРИ ОБЩЕСТВА, СПБ.: ИЗДАТЕЛЬ-СТВО ЕВРОПЕЙСКОГО УНИВЕРСИТЕТА В САНКТ-ПЕТЕРБУРГЕ.
Знаменитая книга Бруно Латура «Нау-ка в действии» в некотором смысле про-должает критику SCOT, которую начал другой представитель акторно-сетевой теории (ANT) Мишель Каллон в статье, вы-шедшей годом раньше: «Некоторые эле-менты социологии перевода: одомашнива-ние морских гребешков и рыбаков залива Сен-Бриё». В ANT происходит решающий сдвиг в понимании социальной реально-сти, что влечёт серьезные последствия для STS. Доселе общество считалось не-которой стабильной и непроблематичной данностью, с помощью которой можно за-просто объяснить научные факты и техни-
ный термин «технонаука» (technoscience). Стабилизированные факты и артефак-
ты являются чем-то самим собой разумею-щимся – «черными ящиками»: совершенно неясно, что у них внутри и как они сде-ланы. Французский социолог заимствует это понятие из кибернетики: «Кибернетики используют термин «черный ящик» всякий раз, когда машина или набор команд явля-ются слишком сложными. На их месте они рисуют маленький квадрат, о котором не нужно знать ничего, кроме того, что у него есть на входе и на выходе» [c. 25].
Чтобы вскрыть черный ящик нужно исследовать дискуссии и перепалки точа-щиеся между всеми заинтересованными акторами до того момента, как факты и артефакты стали чем-то неоспоримым. Исследование контроверз составляет суть методологической программы STS и ANT. Кроме того, важно отслеживать судьбу фактов и артефактов после того, как они покинули лабораторию. Следует «обра-щать внимание не на внутренние свойства какого-то утверждения, а на трансформа-ции, которые оно претерпевает в дальней-шем в чужих руках <…> судьба научных
Традиционно считается, что вид и конструкцию артефактаопределяют гениальные изобретатели, инженеры и производители.
Бейкер же полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели.
Согласно книге Латура, ученые и инженеры пытаются убедитьпользователей или других ученых и инженеров в том, что
сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают других, задействуют значительное количество
ресурсов – создают так называемые сети.
„
„
“
“тей, но также о существенных ограничениях, связанных с распространением. Строитель-ство и поддержание сетей – дорогое пред-приятие: «Можно сказать, что в принципе возможно посадить «Боинг-474» где угод-но; но попробуйте сделать это на практике где-нибудь на Пятой авеню в Нью-Йорке. Можно сказать, что телефон дает возмож-
собой программную для STS и ANT работу: с одной стороны, Ло подводит некоторые итоги тому, что было сделано в исследо-ваниях науки и технологии, с другой сто-роны, он пытается понять, как ответить на онтологические вызовы комплексной реальности, для исследования которой не подходят традиционные методологиче-
34 35
СВОЄ випуск 2-3, 2015
такие, которые определить невозможно. Понятие тыла делает все пять допущений евро-американской метафизики подвиж-ными: например, то, что было внешним, может стать внутренним и т.д.
Для исследования ускользающих и изменяющихся реалий, как, например, цирроз печени, железнодорожная ка-тастрофа, собрание общины квакеров, Джон Ло предлагает использовать такой риторический троп как аллегория, кото-рая становится для него онтологическим понятием в смысле конструктивистской онтологии. Аллегория предполагает со-бирание разных реальностей или разных порядков реальности на некой общей пло-щадке. Она «терпима к неоднозначности и двусмысленности <…> Работать с аллего-риями – это значит видеть несколько ре-
ские инструменты социальных наук. В этой книге Ло анализирует работы авторов, важных для STS, включая «Структуру на-учных революций» Куна и «Лабораторную жизнь» Латура и Вулгара, а также пытается переосмыслить корпус собственных эмпи-рических исследований, которые он делал в сотрудничестве с коллегами.
Реальность на рубеже XX и XXI века такова, что социальные науки бессильны в ее описании. Те или иные феномены мно-жатся, меняют форму, исчезают, просто ускользают от ученых с их традиционными представлениями о мире и соответствую-щими инструментами. Джон Ло считает, что познавать более или менее адекватно множественную, прерывистую, текучую и ускользающую реальность мешают пять так называемых евро-американских до-пущений о реальности. Во-первых, при-нято считать, что реальность – это нечто «внешнее», то есть находящееся «там сна-ружи». Во-вторых, реальность понимается как нечто независимое от человеческих действий и восприятий. В-третьих, реаль-ность предшествует нам во времени; она возникла до того момента, как появился наблюдатель. В-четвертых, мир, хотя он и разнообразен, вполне может быть описан в более-менее ясных и конкретных опре-делениях (принцип определенности). И наконец, мы предполагаем, что живем в одном общем мире и реальность «везде одна и та же» [с. 58].
Так вот, эмпирические исследования, которые проводили Ло и его коллеги, по-казывают, что эти допущения плохо рабо-тают. Вслед за Куном, Вулгаром и Латуром, автор развивает идеи конструктивизма: метод – это то, что создает реальность,
ДЕНИС СИВКОВВОЛГОГРА ДСКИЙ ФИЛИА Л РАНХИГС
альностей в одном и том же присутствии» [с. 206]. Книгу Джона Ло «После метода» можно рассматривать, как промежуточное подведение итогов STS. Она обобщает и дает концентрированное выражение тому, что создавалось в рамках этой традиции, начиная с 1960-х годов. В ней также на-мечаются очертания будущих изысканий, в частности – шаг в сторону исследования «онтологической политики» как конкурен-ции между альтернативными версиями ре-альности в тех или иных местах. В любом случае, книга представляет собой образец яркого и радикально новаторского мышле-ния в социальных науках, что не может не привлекать внимание читателя.
вмешательство исследователей в процессе исследования объекта обязательно изме-няет, модифицирует реальность. Более того, Ло предлагает понимать метод и как своеобразное собирание, и в этом смыс-ле говорит о методе-сборке. Под сборкой (assemblage) подразумевается то, что исс-ледуя некий объект, учёный приводит его в действие (enact), развертывает его, а зна-чит – не только испытывает, но и создает реальность. Интересно, что автор ссыла-ется здесь на книгу нидерландской исс-ледовательницы Аннемари Мол «Множе-ственное тело», в которой анализируется производство множественной реальности атеросклероза в некоем нидерландском госпитале Z: в разных отделениях одной больницы производятся с помощью разных средств различные заболевания, объеди-ненные общим названием – атеросклероз .
Для того чтобы объяснить механику этого процесса, Джон Ло вводит понятие «глубокого тыла» (hinterland), отсылающее к множеству невидимых практик, создаю-щих и удерживающих реальность в том виде, как она есть. Как показали Латур и Вулгар, конструирование реальности всегда гетерогенно, оно связано с очень разными контекстами как внутри, так и за пределами лаборатории. Для Джона Ло «глубокий тыл» обозначает некоторое поле возможностей производства реаль-ности: «есть уйма реалий, которые не яв-ляются, так сказать, реальными, но могли бы стать таковыми, если бы аппараты про-изводства реальности были чуть другими» [с. 75]. Тыл формирует онтологические траектории, где одни объекты опреде-лены и реальны, другие объекты – менее определены и менее реальны, а есть и
34 35
СВОЄ випуск 2-3, 2015
такие, которые определить невозможно. Понятие тыла делает все пять допущений евро-американской метафизики подвиж-ными: например, то, что было внешним, может стать внутренним и т.д.
Для исследования ускользающих и изменяющихся реалий, как, например, цирроз печени, железнодорожная ка-тастрофа, собрание общины квакеров, Джон Ло предлагает использовать такой риторический троп как аллегория, кото-рая становится для него онтологическим понятием в смысле конструктивистской онтологии. Аллегория предполагает со-бирание разных реальностей или разных порядков реальности на некой общей пло-щадке. Она «терпима к неоднозначности и двусмысленности <…> Работать с аллего-риями – это значит видеть несколько ре-
ские инструменты социальных наук. В этой книге Ло анализирует работы авторов, важных для STS, включая «Структуру на-учных революций» Куна и «Лабораторную жизнь» Латура и Вулгара, а также пытается переосмыслить корпус собственных эмпи-рических исследований, которые он делал в сотрудничестве с коллегами.
Реальность на рубеже XX и XXI века такова, что социальные науки бессильны в ее описании. Те или иные феномены мно-жатся, меняют форму, исчезают, просто ускользают от ученых с их традиционными представлениями о мире и соответствую-щими инструментами. Джон Ло считает, что познавать более или менее адекватно множественную, прерывистую, текучую и ускользающую реальность мешают пять так называемых евро-американских до-пущений о реальности. Во-первых, при-нято считать, что реальность – это нечто «внешнее», то есть находящееся «там сна-ружи». Во-вторых, реальность понимается как нечто независимое от человеческих действий и восприятий. В-третьих, реаль-ность предшествует нам во времени; она возникла до того момента, как появился наблюдатель. В-четвертых, мир, хотя он и разнообразен, вполне может быть описан в более-менее ясных и конкретных опре-делениях (принцип определенности). И наконец, мы предполагаем, что живем в одном общем мире и реальность «везде одна и та же» [с. 58].
Так вот, эмпирические исследования, которые проводили Ло и его коллеги, по-казывают, что эти допущения плохо рабо-тают. Вслед за Куном, Вулгаром и Латуром, автор развивает идеи конструктивизма: метод – это то, что создает реальность,
ДЕНИС СИВКОВВОЛГОГРА ДСКИЙ ФИЛИА Л РАНХИГС
альностей в одном и том же присутствии» [с. 206]. Книгу Джона Ло «После метода» можно рассматривать, как промежуточное подведение итогов STS. Она обобщает и дает концентрированное выражение тому, что создавалось в рамках этой традиции, начиная с 1960-х годов. В ней также на-мечаются очертания будущих изысканий, в частности – шаг в сторону исследования «онтологической политики» как конкурен-ции между альтернативными версиями ре-альности в тех или иных местах. В любом случае, книга представляет собой образец яркого и радикально новаторского мышле-ния в социальных науках, что не может не привлекать внимание читателя.
вмешательство исследователей в процессе исследования объекта обязательно изме-няет, модифицирует реальность. Более того, Ло предлагает понимать метод и как своеобразное собирание, и в этом смыс-ле говорит о методе-сборке. Под сборкой (assemblage) подразумевается то, что исс-ледуя некий объект, учёный приводит его в действие (enact), развертывает его, а зна-чит – не только испытывает, но и создает реальность. Интересно, что автор ссыла-ется здесь на книгу нидерландской исс-ледовательницы Аннемари Мол «Множе-ственное тело», в которой анализируется производство множественной реальности атеросклероза в некоем нидерландском госпитале Z: в разных отделениях одной больницы производятся с помощью разных средств различные заболевания, объеди-ненные общим названием – атеросклероз .
Для того чтобы объяснить механику этого процесса, Джон Ло вводит понятие «глубокого тыла» (hinterland), отсылающее к множеству невидимых практик, создаю-щих и удерживающих реальность в том виде, как она есть. Как показали Латур и Вулгар, конструирование реальности всегда гетерогенно, оно связано с очень разными контекстами как внутри, так и за пределами лаборатории. Для Джона Ло «глубокий тыл» обозначает некоторое поле возможностей производства реаль-ности: «есть уйма реалий, которые не яв-ляются, так сказать, реальными, но могли бы стать таковыми, если бы аппараты про-изводства реальности были чуть другими» [с. 75]. Тыл формирует онтологические траектории, где одни объекты опреде-лены и реальны, другие объекты – менее определены и менее реальны, а есть и
36 37
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Елвін Гоулднер опублікував «При-йдешню кризу західної соціології» рівно 45 років тому, у 1970. Як і більшість вели-ких теорій, вона була совою Мінерви, що прийшла із сутінками. Гоулднер передба-чав падіння парсоніанського (квазі-)пози-тивістського функціоналізму та піднесен-ня більш рефлексивної соціології. Справді,
Потрійна криза соціології*
* Переклад здійснено за оригінальним текстом, опублікованим на веб-сайті журналу Американської соціологіч-ної асоціації «Contexts» (http://contexts.org/blog/the-triple-crisis-of-sociology/).** Іван Селені (нар. 1938) – угорсько-американський соціолог, почесний професор та декан факультету соціаль-них наук Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі. Автор спеціалізується на проблематиці глобальних нерів-ностей, постсоціалістичних трансформацій в країнах Східної Європи та проблемах сучасного капіталізму.
ІванСелені**(Друкується здозволу автора)
після 1970 року парсоніанство вмерло, й соціологія вступила у свою найбільш хви-люючу епоху. Люди на зразок Гоулдне-ра, такі, як молодий Марті Ліпсет, Ч. Райт Мілз, С. М. Міллер, Лі Рейнвотер, П’єр Бур-дьє, Дейвід Локвуд, Ральф Мілібенд, Клаус Офе, молодий Ральф Дарендорф – котрий іще не став лордом – та ще багато інших
Автор під час інтерв’ю одному з угорських суспільно-політичних видань
пропонували освіжаюче рефлексивну та критичну соціологію (я можу додати кілька прізвищ із соціалістичної на той час Схід-ної Європи, як-от Зігмунд Бауман, Лежек Колаковскі, югославська школа пракси-су). Протягом 1960-х та 1970-х ця робота приваблювала студентів та аспірантів не лише винятково великої кількості, але й надзвичайно високої якості. У часи, коли Гоулднер передбачав прийдешню кризу соціології, здавалося, що кризу подола-но, дисципліна знайшла вихід із глухого кута структурного функціоналізму, настав розквіт. Це була свого роду Мекка для радикального студентства: ті, що схиля-лися до радикалізму у 1960-ті та 1970-ті роки, разом із тим намагалися бути ро-
ментальні зрушення. Неокласична еко-номіка, теорія раціонального вибору та експериментальні дослідницькі проекти виявилися переможцями, і соціологи до сьогодні не знають, як на це реагувати. Студенти втратили інтерес до радикаль-них теорій. Багато хто став консерватором, стурбованим здебільшого своїм професій-ним призначенням та власними пенсій-ними фондами. Соціологічні відділення нерідко докладають чималих зусиль, аби набрати вдосталь студентів, з тим, щоб ви-правдати розміри факультету, і вони часто пропонують «привабливі» («sexy») курси – як правило, не надто вимогливі, – котрі стосуються питань, що мають примарне відношення до колись ключових проблем
зумними. «Вступ до соціології», що раніше нагадував нудний телефонний каталог, складений із незрозумілих і емпірично не підтверджуваних понять, відтепер став підґрунтям для політичної мобілізації. Раптово підскочив запит. Кількість сту-дентів-соціологів зросла майже у 3,5 рази між 1950 та 1972. На самісінькому пікові, у 1971-1972 роках, зі 100 бакалаврських ступенів 4 були соціологічними, що більш ніж вдвічі перевершує нинішні показники (див. на графік).
Але на зламі століть прийшла криза. У соціальних науках, спершу в економіці, а згодом і в політології, відбулися фунда-
дисципліни, лише для того, щоб зарахува-ти достатньо студентів. Якщо порівнювати сьогодні соціологію з економікою та полі-тичною наукою, наша дисципліна виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила по-літичний вимір (і радикальну місію); нара-зі вона не змогла знайти відповіді на ме-тодологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибо-ру; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра (тобто «ве-ликих праць», з якими має ознайомитися кожен соціолог), ба навіть сперечається щодо бажаності такого ядра.
Соціологія виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратилаполітичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти
відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває уповній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра, ба
навіть сперечається щодо його бажаності.„“
36 37
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Елвін Гоулднер опублікував «При-йдешню кризу західної соціології» рівно 45 років тому, у 1970. Як і більшість вели-ких теорій, вона була совою Мінерви, що прийшла із сутінками. Гоулднер передба-чав падіння парсоніанського (квазі-)пози-тивістського функціоналізму та піднесен-ня більш рефлексивної соціології. Справді,
Потрійна криза соціології*
* Переклад здійснено за оригінальним текстом, опублікованим на веб-сайті журналу Американської соціологіч-ної асоціації «Contexts» (http://contexts.org/blog/the-triple-crisis-of-sociology/).** Іван Селені (нар. 1938) – угорсько-американський соціолог, почесний професор та декан факультету соціаль-них наук Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі. Автор спеціалізується на проблематиці глобальних нерів-ностей, постсоціалістичних трансформацій в країнах Східної Європи та проблемах сучасного капіталізму.
ІванСелені**(Друкується здозволу автора)
після 1970 року парсоніанство вмерло, й соціологія вступила у свою найбільш хви-люючу епоху. Люди на зразок Гоулдне-ра, такі, як молодий Марті Ліпсет, Ч. Райт Мілз, С. М. Міллер, Лі Рейнвотер, П’єр Бур-дьє, Дейвід Локвуд, Ральф Мілібенд, Клаус Офе, молодий Ральф Дарендорф – котрий іще не став лордом – та ще багато інших
Автор під час інтерв’ю одному з угорських суспільно-політичних видань
пропонували освіжаюче рефлексивну та критичну соціологію (я можу додати кілька прізвищ із соціалістичної на той час Схід-ної Європи, як-от Зігмунд Бауман, Лежек Колаковскі, югославська школа пракси-су). Протягом 1960-х та 1970-х ця робота приваблювала студентів та аспірантів не лише винятково великої кількості, але й надзвичайно високої якості. У часи, коли Гоулднер передбачав прийдешню кризу соціології, здавалося, що кризу подола-но, дисципліна знайшла вихід із глухого кута структурного функціоналізму, настав розквіт. Це була свого роду Мекка для радикального студентства: ті, що схиля-лися до радикалізму у 1960-ті та 1970-ті роки, разом із тим намагалися бути ро-
ментальні зрушення. Неокласична еко-номіка, теорія раціонального вибору та експериментальні дослідницькі проекти виявилися переможцями, і соціологи до сьогодні не знають, як на це реагувати. Студенти втратили інтерес до радикаль-них теорій. Багато хто став консерватором, стурбованим здебільшого своїм професій-ним призначенням та власними пенсій-ними фондами. Соціологічні відділення нерідко докладають чималих зусиль, аби набрати вдосталь студентів, з тим, щоб ви-правдати розміри факультету, і вони часто пропонують «привабливі» («sexy») курси – як правило, не надто вимогливі, – котрі стосуються питань, що мають примарне відношення до колись ключових проблем
зумними. «Вступ до соціології», що раніше нагадував нудний телефонний каталог, складений із незрозумілих і емпірично не підтверджуваних понять, відтепер став підґрунтям для політичної мобілізації. Раптово підскочив запит. Кількість сту-дентів-соціологів зросла майже у 3,5 рази між 1950 та 1972. На самісінькому пікові, у 1971-1972 роках, зі 100 бакалаврських ступенів 4 були соціологічними, що більш ніж вдвічі перевершує нинішні показники (див. на графік).
Але на зламі століть прийшла криза. У соціальних науках, спершу в економіці, а згодом і в політології, відбулися фунда-
дисципліни, лише для того, щоб зарахува-ти достатньо студентів. Якщо порівнювати сьогодні соціологію з економікою та полі-тичною наукою, наша дисципліна виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила по-літичний вимір (і радикальну місію); нара-зі вона не змогла знайти відповіді на ме-тодологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибо-ру; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра (тобто «ве-ликих праць», з якими має ознайомитися кожен соціолог), ба навіть сперечається щодо бажаності такого ядра.
Соціологія виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратилаполітичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти
відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває уповній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра, ба
навіть сперечається щодо його бажаності.„“
38 39
СВОЄ випуск 2-3, 2015
ПОЛІТИЧНА КРИЗАВід середини/кінця 1960-х до початку/
середини 1970-х до соціології долучилися молоді радикально налаштовані студенти і викладачі. Якщо когось цікавили радикаль-ні реформи чи навіть революції, це сприй-малося, як «порядок денний». Після того, як у 1976 році я отримав посаду ординар-ного професора соціології в Університеті Фліндерса, що в Південній Австралії, ре-форматорськи налаштований генеральний прокурор, Пітер Данкан, попросив мене відвідати його офіс. Він нагадав мені про «революцію» у Португалії. Вона була звер-
шена не пролетаріатом, а армією. «Що ж, чи варто очікувати, що армія Австралії стане революційною силою? Забудьте про це!» – підсумував він. «Але я відповідаю за держслужбовців. Я направлятиму їх на соці-ологічну спеціалізацію у Фліндерсі, і ваше завдання – зробити їх більш революційно свідомими». Так і сталося. Ми отримали втричі більше слухачів на «Вступ до соці-ології», ніж могли вмістити наші аудиторії, і вже після першого року багацько наших студентів були радикальними реформато-рами, що вірили в краще суспільство. Проте у 1977 році Лейбористська Партія програла
Бакалаврські ступені з соціології, економіки та політології.
вибори у Південній Австралії, Пітер Дан-кан започаткував власну юридичну фірму, і таким чином настав кінець радикальним реформам у Південній Австралії (а разом із тим і початок кінця моєї кар’єри як «хариз-матичного лідера соціологів» у Фліндерсі).
Не всі викладачі соціології (навіть се-ред молодих) могли б перейняти радика-лізацію студентства. Навесні 1965 року я перебував у докторантурі Берклі. Там я отримав курс разом із Марті Ліпсетом, а моїм науковим консультантом був Натан Глейзер (яка чудова людина!), обидва були колишніми «лівими», що перетворилися на консерваторів у відповідь на радикалізацію студентства. У двох словах, з кінця 1960-х до початку 1970-х факультет схилявся у бік консерватизму (або, щонайменше, вчо-рашні «ліваки» ставали консерваторами чи неолібералами), тоді як наші студенти були радикалами лівого ґатунку. Сильно збенте-живши своїх поважних колег у Фліндерсі, я став на бік студентства, що заблокувало моє підвищення до декана чи проректора (або хоча б ефективного керівника кафе-дри) й примусило мене виїхати до Сполу-
чи політологія, орієнтована на теорію ра-ціонального вибору? Тож наша проблема раптом стала полягати не стільки в тому, щоб знайти достатньо місць для тих, хто ба-жає навчатися на соціології, скільки в тому, що нам, імовірно, не вистачатиме студен-тів, щоб заповнити наші лекційні аудиторії. Саме це я і називаю «політичною кризою». Вона обриває обидва шляхи: ми не можемо набрати потрібну кількість студентів; і соці-ологія все менш і менш здатна пропонувати сценарії радикальних реформ.
МЕТОДОЛОГІЧНА КРИЗАТе саме стосується і «методологічної
революції» у соціальних науках. Відтоді, як було вигадано поняття соціальних наук, дисципліни, що позначені у такий спосіб, намагаються виправдати свою «наукову» кваліфікацію. Огюст Конт вважав соціоло-гію «наукою про суспільство», що досліджує соціальні феномени з такою ж строгістю, як науковці вивчають природу. Ніхто з соці-альних «науковців» не зміг дотримуватися цієї настанови, а протягом кількох останніх десятиліть це напруження стало ще більш
чених Штатів у 1981 році. Сьогодні маємо протилежну ситуацію: у нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця со-ціологічна спеціалізація, адже є економіка
потужним. Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити до-стовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища? Макс Вебер вважав, що ні, чому і
У нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х,але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка чи політологія,
орієнтована на теорію раціонального вибору?„“
38 39
СВОЄ випуск 2-3, 2015
ПОЛІТИЧНА КРИЗАВід середини/кінця 1960-х до початку/
середини 1970-х до соціології долучилися молоді радикально налаштовані студенти і викладачі. Якщо когось цікавили радикаль-ні реформи чи навіть революції, це сприй-малося, як «порядок денний». Після того, як у 1976 році я отримав посаду ординар-ного професора соціології в Університеті Фліндерса, що в Південній Австралії, ре-форматорськи налаштований генеральний прокурор, Пітер Данкан, попросив мене відвідати його офіс. Він нагадав мені про «революцію» у Португалії. Вона була звер-
шена не пролетаріатом, а армією. «Що ж, чи варто очікувати, що армія Австралії стане революційною силою? Забудьте про це!» – підсумував він. «Але я відповідаю за держслужбовців. Я направлятиму їх на соці-ологічну спеціалізацію у Фліндерсі, і ваше завдання – зробити їх більш революційно свідомими». Так і сталося. Ми отримали втричі більше слухачів на «Вступ до соці-ології», ніж могли вмістити наші аудиторії, і вже після першого року багацько наших студентів були радикальними реформато-рами, що вірили в краще суспільство. Проте у 1977 році Лейбористська Партія програла
Бакалаврські ступені з соціології, економіки та політології.
вибори у Південній Австралії, Пітер Дан-кан започаткував власну юридичну фірму, і таким чином настав кінець радикальним реформам у Південній Австралії (а разом із тим і початок кінця моєї кар’єри як «хариз-матичного лідера соціологів» у Фліндерсі).
Не всі викладачі соціології (навіть се-ред молодих) могли б перейняти радика-лізацію студентства. Навесні 1965 року я перебував у докторантурі Берклі. Там я отримав курс разом із Марті Ліпсетом, а моїм науковим консультантом був Натан Глейзер (яка чудова людина!), обидва були колишніми «лівими», що перетворилися на консерваторів у відповідь на радикалізацію студентства. У двох словах, з кінця 1960-х до початку 1970-х факультет схилявся у бік консерватизму (або, щонайменше, вчо-рашні «ліваки» ставали консерваторами чи неолібералами), тоді як наші студенти були радикалами лівого ґатунку. Сильно збенте-живши своїх поважних колег у Фліндерсі, я став на бік студентства, що заблокувало моє підвищення до декана чи проректора (або хоча б ефективного керівника кафе-дри) й примусило мене виїхати до Сполу-
чи політологія, орієнтована на теорію ра-ціонального вибору? Тож наша проблема раптом стала полягати не стільки в тому, щоб знайти достатньо місць для тих, хто ба-жає навчатися на соціології, скільки в тому, що нам, імовірно, не вистачатиме студен-тів, щоб заповнити наші лекційні аудиторії. Саме це я і називаю «політичною кризою». Вона обриває обидва шляхи: ми не можемо набрати потрібну кількість студентів; і соці-ологія все менш і менш здатна пропонувати сценарії радикальних реформ.
МЕТОДОЛОГІЧНА КРИЗАТе саме стосується і «методологічної
революції» у соціальних науках. Відтоді, як було вигадано поняття соціальних наук, дисципліни, що позначені у такий спосіб, намагаються виправдати свою «наукову» кваліфікацію. Огюст Конт вважав соціоло-гію «наукою про суспільство», що досліджує соціальні феномени з такою ж строгістю, як науковці вивчають природу. Ніхто з соці-альних «науковців» не зміг дотримуватися цієї настанови, а протягом кількох останніх десятиліть це напруження стало ще більш
чених Штатів у 1981 році. Сьогодні маємо протилежну ситуацію: у нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця со-ціологічна спеціалізація, адже є економіка
потужним. Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити до-стовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища? Макс Вебер вважав, що ні, чому і
У нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х,але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка чи політологія,
орієнтована на теорію раціонального вибору?„“
40 41
СВОЄ випуск 2-3, 2015
робив вибір на користь «інтерпретативних соціальних наук». Але нам не вдасться ви-кинути з голови питання «причинності». У цьому можна звинуватити і мене. Коли мені доводилося редагувати випускні роботи або Ph.D. дисертації, я ніколи не вдовольнявся, якщо мій піднаглядний відповідав лише на питання «як?». Я завжди підштовхував його/її вивчати «чому?». «Як?» – це кепське за-
досягнення, що надзвичайно покращило наше знання соціальних, політичних чи еко-номічних процесів, але ні на крок не набли-зило нас до перевірки гіпотез «причинно-сті». Гіпотезу причинності можна перевірити лише тоді, коли є можливість виокремити з населення «експериментальну групу», що піддавалася б певним впливам («лікуван-ню»), а всіх інших залишити у «контрольній
питання, його неможливо фальсифікувати, тому, якщо ви прагнете бути науковцем (і сформулювати ваш дослідницький проект так, щоб знати, за яких обставин ви при-ймете «поразку» або визнаєте, що ваша гіпотеза була хибною, – цьому я навчився в Е. О. Райта), вам доведеться стикнутися з питанням «чому?».
Хитрість, однак, у тім, що ви можете пе-ревірити причинність лише за наявності ви-падкового розподілу, коли ви проводите на-лежним чином влаштований «експеримент». Але соціальні науки – особливо соціологія, хоча певною мірою також і політологія й економіка, – краще зналися на випадковій вибірці, ніж на випадковому розподілі. Наш основний дослідницький метод полягав у опитуванні, заснованому на випадкових ви-бірках. І ми досягли справді приголомшли-вих успіхів у формуванні вибірок. Якщо вибірка була достатньо випадковою, ми, наприклад, могли передбачити результати електоральних процедур для населення у кількасот мільйонів, маючи невелику вибір-ку (у кількасот людей). Це було величезне
групі», позбавленій від подібних впливів. Опитування, на відміну від експеримен-
ту, завжди страждає «проблемою селекції». Ви ніколи не можете сказати з усією науко-вою строгістю, чи є результат у населення А відмінним від населення Б через те, що вихідне становище А було іншим (ми не знайомі з умовами, в яких попередньо пе-ребуває населення А і Б), або ж через те, що воно піддавалося інакшому «лікуванню». Простий приклад: ми знаємо, що одруже-ні люди живуть довше. Але як ми можемо сказати, чи живуть вони довше через те, що одружилися, або ж це люди, котрі мали краще здоров’я і таким чином могли споді-ватися на довше життя, були більш схиль-ними вступати у шлюб. Тільки якщо я міг би виокремити з населення віком від 14 років експериментальну групу, котра в майбут-ньому одружиться, і контрольну групу, котра ніколи не зможе одружитися, і перевірити стан їхнього здоров’я на N років пізніше, я міг би дати строгу наукову відповідь на пи-тання причинності. Однак такий випадковий розподіл, звісно, неможливий.
Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності»,
досліджуючи соціальні (або економічні) явища?„“
Соціальні дослідники намагалися знайти вихід із цієї пастки. Одним із мож-ливих рішень було виявляти «каузальні механізми», завдяки чому писати оповідку про те, чому X насправді може спричиня-ти Y (одружені люди менше п’ють і більш регулярно харчуються, тому і живуть дов-ше). Це шляхетне зусилля – я багато разів намагався так робити у своїх власних до-слідженнях, – але не надто переконливе для «нормальних науковців». Дослідники випробовували й інші технології: панель-ні дослідження або біографічні інтерв’ю, все це хороші ідеї, але вони не вирішують основної проблеми (у панельних студіях через деякий час ви втрачаєте учасників, а у біографічних інтерв’ю є серйозна про-блема з «пам’яттю»: люди схильні пригаду-вати своє життя досить вибірково).
Економісти, а частіше політичні науков-ці, намагаються вирішити цю проблему че-рез лабораторні експерименти. Лаборатор-ний експеримент із цілком підконтрольним середовищем – це чудове рішення, але дається воно непомірно дорого: за раху-
падкову вибірку, але там і близько не буде випадкового розподілу. Тим не менш, еко-номіка та політологія перебувають у русі, вони висувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності» в той час, як соці-ологія займає оборонну позицію, не маючи хороших відповідей, тобто перебуває в ме-тодологічній кризі.
ТЕОРЕТИЧНА КРИЗА У теоретичному плані соціологія по-
чуває себе не краще і сповзає з пологого схилу ще з кінця 1980-х. Я однозначно не сповнений ностальгії за уніфікованою тео-ретичною ортодоксією імені Мертона-Пар-сонса. З падінням структурного функціона-лізму, на мій погляд, на зміну йому прийшов оздоровчий теоретичний діалог, який зде-більшого окреслений марксистсько-вебері-анськими дебатами, але залишає вдосталь вільного місця для альтернативних викли-ків, як-то символічний інтеракціонізм або етнометодології. Мушу зізнатися, що навіть у «старі добрі часи», в золотий вік 1960-х чи 1970-х, на соціологічних факультетах
нок зовнішньої валідності. Лабораторні експерименти мають чудовий випадковий розподіл, але завжди програють через урі-зання вибірки, тож ми не знаємо, як уза-гальнювати висновки лабораторних експе-риментів, в яких зазвичай досліджуються студенти коледжів – вихідці з середнього класу. Інше «рішення» – це т. зв. «польовий експеримент», де можна застосувати ви-
нерідко відбувалися славні баталії щодо того, яких авторів слід включити в обов’яз-ковий курс із соціологічної теорії. Зараз ми знаходимо ще менше порозуміння, зокре-ма через те, що соціологія, втративши усяку надію втримати свою аудиторію, розшири-лася до інтердисциплінарних програм, як-от жіночі студії, афроамериканські студії, азійсько-американські студії, мексиканські
Тим не менш, економіка та політологія перебувають у русі, вонивисувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності»
в той час, як соціологія займає оборонну позицію, не маючихороших відповідей.„
“
40 41
СВОЄ випуск 2-3, 2015
робив вибір на користь «інтерпретативних соціальних наук». Але нам не вдасться ви-кинути з голови питання «причинності». У цьому можна звинуватити і мене. Коли мені доводилося редагувати випускні роботи або Ph.D. дисертації, я ніколи не вдовольнявся, якщо мій піднаглядний відповідав лише на питання «як?». Я завжди підштовхував його/її вивчати «чому?». «Як?» – це кепське за-
досягнення, що надзвичайно покращило наше знання соціальних, політичних чи еко-номічних процесів, але ні на крок не набли-зило нас до перевірки гіпотез «причинно-сті». Гіпотезу причинності можна перевірити лише тоді, коли є можливість виокремити з населення «експериментальну групу», що піддавалася б певним впливам («лікуван-ню»), а всіх інших залишити у «контрольній
питання, його неможливо фальсифікувати, тому, якщо ви прагнете бути науковцем (і сформулювати ваш дослідницький проект так, щоб знати, за яких обставин ви при-ймете «поразку» або визнаєте, що ваша гіпотеза була хибною, – цьому я навчився в Е. О. Райта), вам доведеться стикнутися з питанням «чому?».
Хитрість, однак, у тім, що ви можете пе-ревірити причинність лише за наявності ви-падкового розподілу, коли ви проводите на-лежним чином влаштований «експеримент». Але соціальні науки – особливо соціологія, хоча певною мірою також і політологія й економіка, – краще зналися на випадковій вибірці, ніж на випадковому розподілі. Наш основний дослідницький метод полягав у опитуванні, заснованому на випадкових ви-бірках. І ми досягли справді приголомшли-вих успіхів у формуванні вибірок. Якщо вибірка була достатньо випадковою, ми, наприклад, могли передбачити результати електоральних процедур для населення у кількасот мільйонів, маючи невелику вибір-ку (у кількасот людей). Це було величезне
групі», позбавленій від подібних впливів. Опитування, на відміну від експеримен-
ту, завжди страждає «проблемою селекції». Ви ніколи не можете сказати з усією науко-вою строгістю, чи є результат у населення А відмінним від населення Б через те, що вихідне становище А було іншим (ми не знайомі з умовами, в яких попередньо пе-ребуває населення А і Б), або ж через те, що воно піддавалося інакшому «лікуванню». Простий приклад: ми знаємо, що одруже-ні люди живуть довше. Але як ми можемо сказати, чи живуть вони довше через те, що одружилися, або ж це люди, котрі мали краще здоров’я і таким чином могли споді-ватися на довше життя, були більш схиль-ними вступати у шлюб. Тільки якщо я міг би виокремити з населення віком від 14 років експериментальну групу, котра в майбут-ньому одружиться, і контрольну групу, котра ніколи не зможе одружитися, і перевірити стан їхнього здоров’я на N років пізніше, я міг би дати строгу наукову відповідь на пи-тання причинності. Однак такий випадковий розподіл, звісно, неможливий.
Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності»,
досліджуючи соціальні (або економічні) явища?„“
Соціальні дослідники намагалися знайти вихід із цієї пастки. Одним із мож-ливих рішень було виявляти «каузальні механізми», завдяки чому писати оповідку про те, чому X насправді може спричиня-ти Y (одружені люди менше п’ють і більш регулярно харчуються, тому і живуть дов-ше). Це шляхетне зусилля – я багато разів намагався так робити у своїх власних до-слідженнях, – але не надто переконливе для «нормальних науковців». Дослідники випробовували й інші технології: панель-ні дослідження або біографічні інтерв’ю, все це хороші ідеї, але вони не вирішують основної проблеми (у панельних студіях через деякий час ви втрачаєте учасників, а у біографічних інтерв’ю є серйозна про-блема з «пам’яттю»: люди схильні пригаду-вати своє життя досить вибірково).
Економісти, а частіше політичні науков-ці, намагаються вирішити цю проблему че-рез лабораторні експерименти. Лаборатор-ний експеримент із цілком підконтрольним середовищем – це чудове рішення, але дається воно непомірно дорого: за раху-
падкову вибірку, але там і близько не буде випадкового розподілу. Тим не менш, еко-номіка та політологія перебувають у русі, вони висувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності» в той час, як соці-ологія займає оборонну позицію, не маючи хороших відповідей, тобто перебуває в ме-тодологічній кризі.
ТЕОРЕТИЧНА КРИЗА У теоретичному плані соціологія по-
чуває себе не краще і сповзає з пологого схилу ще з кінця 1980-х. Я однозначно не сповнений ностальгії за уніфікованою тео-ретичною ортодоксією імені Мертона-Пар-сонса. З падінням структурного функціона-лізму, на мій погляд, на зміну йому прийшов оздоровчий теоретичний діалог, який зде-більшого окреслений марксистсько-вебері-анськими дебатами, але залишає вдосталь вільного місця для альтернативних викли-ків, як-то символічний інтеракціонізм або етнометодології. Мушу зізнатися, що навіть у «старі добрі часи», в золотий вік 1960-х чи 1970-х, на соціологічних факультетах
нок зовнішньої валідності. Лабораторні експерименти мають чудовий випадковий розподіл, але завжди програють через урі-зання вибірки, тож ми не знаємо, як уза-гальнювати висновки лабораторних експе-риментів, в яких зазвичай досліджуються студенти коледжів – вихідці з середнього класу. Інше «рішення» – це т. зв. «польовий експеримент», де можна застосувати ви-
нерідко відбувалися славні баталії щодо того, яких авторів слід включити в обов’яз-ковий курс із соціологічної теорії. Зараз ми знаходимо ще менше порозуміння, зокре-ма через те, що соціологія, втративши усяку надію втримати свою аудиторію, розшири-лася до інтердисциплінарних програм, як-от жіночі студії, афроамериканські студії, азійсько-американські студії, мексиканські
Тим не менш, економіка та політологія перебувають у русі, вонивисувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності»
в той час, як соціологія займає оборонну позицію, не маючихороших відповідей.„
“
42 43
СВОЄ випуск 2-3, 2015
студії, культурні студії і т. п.. Усе це цілком прийнятні царини для навчання та науково-го дослідження, що мають посідати власне місце в університетських програмах, але включення їх до соціології розмиватиме її дисциплінарні межі.
Порівняння з економікою та до пев-ної міри з політологією є повчальним. Здається, економісти досягли значного
консенсусу щодо внутрішнього складу те-оретичного ядра своєї дисципліни. Майже всі економісти, котрих я знаю (й практично всі економічні факультети у Сполучених Штатах, але навіть частіше у Європі), ма-ють спільне розуміння того, що студентам варто прослухати Принципи мікроеконо-міки та Принципи макроекономіки, аби бути спроможними засвоїти інші, більш
складні курси. Все ще залишаються певні неузгодженості щодо того, що саме має викладатися протягом курсу, але навчаль-ні плани настільки стандартизовані, що будь-який економіст із Ph.D. цілком здат-ний прочитати будь-який із цих курсів без особливої підготовки.
Перш ніж я вдамся до надмірних нахва-лянь економіки (чи політологічних концеп-цій раціонального вибору), дозвольте мені відмітити вражаюче нехтування «класич-ними» теоретиками в обох дисциплінах. У Єльському університеті я викладав за-гальнодоступний курс, котрий зазвичай обирали старшокурсники (часто економіч-ного спрямування), про «Різновиди капі-талізму», що передбачав читання деяких класиків, як-от Адам Сміт, Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнс. На мій превеликий подив, більшість студентів економічного профілю, вже майже випускники, ніколи не читали жодного з цих текстів. Пізніше приятелі-економісти сповістили мені, що цілком можливо отримати Ph.D. з економі-ки на поважних факультетах без будь-яких
вчення Кейнса й Маркса під час глобальної фінансової кризи.
На противагу цьому соціологічні фа-культети або не можуть домовитися, яким має бути вступний курс, і пропонують за-мість цього ряд дисциплін за вибором із разюче відмінними теоріями та епістемоло-гіями, або ж призначають обов’язковий курс для початківців: щось типу фруктового сала-ту «Вступу до соціології» – мішанини прива-бливих тем і звичного набридливого теле-фонного каталогу «базових понять». Тож яка дисципліна вирішує проблему «вступного курсу» більш розумно: економіка чи соціо-логія? Я повернуся до цієї теми в останній частині статті, але зрозуміло, що економіка створює кращі умови, ніж соціологія, щоб існувати в якості дисципліни. Я мав розмову з керівником одного соціологічного факуль-тету, людиною, що хотіла б бачити соціоло-гію «нормальною наукою» і котра мріє про «Вступ до соціології», що сильно нагадував би Принципи мікроекономіки. Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) роз-
апеляцій до класиків. Тож, справді, в еко-номіці існує цілком узгоджена теорія, але, ймовірно, ця узгодженість є такою пере-конливою через те, що студенти незнайо-мі з великими класичними протиріччями. Ці протиріччя можуть бути давніми, але нам ще рано про них забувати: вони мо-жуть повертатися і навідувати дисципліну, як, безперечно, нещодавно повернулися
мовляти одне з одним. Але можна стверджу-вати, що соціологія перебуває на межі хао-су, коли канали комунікації виходять із ладу.
Кажучи ще більш занепокоєно: від-коли ми втратили домовленість стосовно «класиків» у нашій царині, ми стали менш певними стосовно питань, котрі має стави-ти наша дисципліна. Колись соціологи мали розумний консенсус щодо проблем, що їм
Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки бари-кад спроможні (і зацікавлені) розмовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали
комунікації виходять із ладу.„“
42 43
СВОЄ випуск 2-3, 2015
студії, культурні студії і т. п.. Усе це цілком прийнятні царини для навчання та науково-го дослідження, що мають посідати власне місце в університетських програмах, але включення їх до соціології розмиватиме її дисциплінарні межі.
Порівняння з економікою та до пев-ної міри з політологією є повчальним. Здається, економісти досягли значного
консенсусу щодо внутрішнього складу те-оретичного ядра своєї дисципліни. Майже всі економісти, котрих я знаю (й практично всі економічні факультети у Сполучених Штатах, але навіть частіше у Європі), ма-ють спільне розуміння того, що студентам варто прослухати Принципи мікроеконо-міки та Принципи макроекономіки, аби бути спроможними засвоїти інші, більш
складні курси. Все ще залишаються певні неузгодженості щодо того, що саме має викладатися протягом курсу, але навчаль-ні плани настільки стандартизовані, що будь-який економіст із Ph.D. цілком здат-ний прочитати будь-який із цих курсів без особливої підготовки.
Перш ніж я вдамся до надмірних нахва-лянь економіки (чи політологічних концеп-цій раціонального вибору), дозвольте мені відмітити вражаюче нехтування «класич-ними» теоретиками в обох дисциплінах. У Єльському університеті я викладав за-гальнодоступний курс, котрий зазвичай обирали старшокурсники (часто економіч-ного спрямування), про «Різновиди капі-талізму», що передбачав читання деяких класиків, як-от Адам Сміт, Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнс. На мій превеликий подив, більшість студентів економічного профілю, вже майже випускники, ніколи не читали жодного з цих текстів. Пізніше приятелі-економісти сповістили мені, що цілком можливо отримати Ph.D. з економі-ки на поважних факультетах без будь-яких
вчення Кейнса й Маркса під час глобальної фінансової кризи.
На противагу цьому соціологічні фа-культети або не можуть домовитися, яким має бути вступний курс, і пропонують за-мість цього ряд дисциплін за вибором із разюче відмінними теоріями та епістемоло-гіями, або ж призначають обов’язковий курс для початківців: щось типу фруктового сала-ту «Вступу до соціології» – мішанини прива-бливих тем і звичного набридливого теле-фонного каталогу «базових понять». Тож яка дисципліна вирішує проблему «вступного курсу» більш розумно: економіка чи соціо-логія? Я повернуся до цієї теми в останній частині статті, але зрозуміло, що економіка створює кращі умови, ніж соціологія, щоб існувати в якості дисципліни. Я мав розмову з керівником одного соціологічного факуль-тету, людиною, що хотіла б бачити соціоло-гію «нормальною наукою» і котра мріє про «Вступ до соціології», що сильно нагадував би Принципи мікроекономіки. Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) роз-
апеляцій до класиків. Тож, справді, в еко-номіці існує цілком узгоджена теорія, але, ймовірно, ця узгодженість є такою пере-конливою через те, що студенти незнайо-мі з великими класичними протиріччями. Ці протиріччя можуть бути давніми, але нам ще рано про них забувати: вони мо-жуть повертатися і навідувати дисципліну, як, безперечно, нещодавно повернулися
мовляти одне з одним. Але можна стверджу-вати, що соціологія перебуває на межі хао-су, коли канали комунікації виходять із ладу.
Кажучи ще більш занепокоєно: від-коли ми втратили домовленість стосовно «класиків» у нашій царині, ми стали менш певними стосовно питань, котрі має стави-ти наша дисципліна. Колись соціологи мали розумний консенсус щодо проблем, що їм
Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки бари-кад спроможні (і зацікавлені) розмовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали
комунікації виходять із ладу.„“
44 45
СВОЄ випуск 2-3, 2015
«належать», як-от нерівності (у владі, дохо-дах та життєвих шансах залежно від класу, раси і ґендеру), професійні та освітні до-сягнення, соціальна мобільність. Сьогодні у нас є складнощі не тільки з визначенням основних дослідницьких питань, але і з тим, що економісти та (політологи), як би це нас не бентежило, відібрали у нас територію, котру ми вважали своєю. Чи не боляче нам від того, що більшість важливих книжок про соціальну нерівність протягом останнього десятиліття була написана економістами, як-от Томас Пікеті та Джозеф Стігліц? Чи справді нас залишили позаду?
У ПОШУКАХ ВИХОДУ З КРИЗИДозвольте мені завершити цю доволі
песимістичну статтю переглядом чеснот та сильних сторін соціологічного підходу до соціальної реальності й застерегти моїх колег бути обережними з відтворенням нових трендів в економічній та політич-ній науках. Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція, що розпочалась із Карлом Марксом («ідеї па-нівного класу у кожну епоху є панівними ідеями»), була продовжена Карлом Ман-геймом («думки, міркування, судження та система ідей тлумачаться в життєвих умо-вах тих, хто їх висловлює») і не в меншій мірі Елвіном Гоулднером («Майбутнє інте-лектуалів та піднесення нового класу») – цікавитися, хто саме говорить і якою є (по-літична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію. Справді, студенти змістилися у бік консерватизму (хоча протягом 2008-2009 невдоволення нерівностями глобального капіталізму до
певної міри зросло, адже нас 99 відсотків). Якщо соціологія повертається до проблем більшості – класових, расових та ґендер-них нерівностей, панування, бідності, при-гнічення, експлуатації, упереджень, – вона знайде свою аудиторію, і добрі старі часи, коли студенти скоріше сиділи на сходах, ніж залишали пустими свої місця на лек-ціях, можуть повернутися. Заклик Майкла Буравого до «публічної соціології» – це обережний крок у цьому напрямі, і в порів-нянні з багатьма соціологічними факульте-тами Берклі почуває себе досить непогано, маючи повні аудиторії та висококваліфіко-ваних аспірантів.
Якщо соціологія хоче повернути собі свою політичну місію, їй не варто насліду-вати тренди, впроваджені економічною на-укою. Словами Джозефа Стігліца: «Економі-ка змінилася значно більше, ніж хотілося б думати економістам: із наукової дисципліни вона перетворилася на найбільшого прота-гоніста вільного капіталістичного ринку... А оскільки економічна наука має бути про-гностичною, більшість ключових прогно-зів неокласичної економіки можна тільки відхилити… Якщо Сполучені Штати мають намір успішно реформувати свою еконо-мічну систему, їм варто розпочати з рефор-мування економічної науки». Якщо Стігліц правий, то соціології не варто реформува-тися на зразок неокласичної економіки, але якщо наші суспільства мають бути змінені на краще, соціологію також необхідно змі-нити, і вона має певною мірою повернути собі свою політичну місію, вона має відво-ювати в економіки дослідження великих соціальних проблем та критичну оптику, що була такою характерною для класичної соціології Маркса і Вебера. Я означив це в
одному місці – без особливого успіху серед моїх колег – «неокласичною соціологією», маючи на увазі повернення до марксист-сько-веберіанської критичної макросоціо-логії, що різко контрастує з капіталістичним протагонізмом у виконанні неокласичних економістів. Неокласична соціологія має відкинути упередження, що економісти ро-зумні, а соціологи – благодійні, економісти займаються великими проблемами, а соціо-логи – повсякденням.
Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетво-ривши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну економіці раціонально-го вибору і поведінковим моделям полі-тичних наук (що сильно залежать від ре-
кою, якщо використовує низькоякісні дані та моделі, що не піддаються фальсифікації. Жиль припускав, що економіка – це «куль-турна активність», що радше оформлюєть-ся під час дебатів, ніж висуває припущення, котрі можна фальсифікувати. Я зізнаюсь, що вважаю питання «чому?» більш корис-ним, ніж питання «як?», і не сприймаю як хороше соціологічне дослідження те, що не піддається фальсифікації. Але подіб-но до Вебера, що позначав об’єктивність як «об’єктивність», я схильний описувати соціальні науки як «науки». Жодна з «со-ціальних наук» не є наукою, якщо розуміти під наукою сукупність тверджень, де при-чинно-наслідкові зв’язки піддаються пере-вірці. Соціальна дія є «волюнтаристською»
Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція цікавитися,
хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих»,
вони знаходять і власну аудиторію.„“
зультатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю. Але, як я зазначав, лабораторні експерименти є чудовими для перевірки причинно-на-слідкових гіпотез, та мають фатальну про-блему зовнішньої валідності, і це одна з найглибших причин, чому так багато «на-укових прогнозів» неокласичної економіки виявилися помилковими. Мій шановний колега, Жиль Сейнт-Пол із Паризької шко-ли економіки, деякий час тому влаштував факультетський семінар у Нью-Йоркському університеті Абу-Дабі і поставив запитан-ня: чи є економіка наукою? Він дав пере-конливу відповідь: як вона може бути нау-
у гобсівському або парсонівському сенсі слова, що завжди передбачає «агента», ко-трий може здійснити вибір (хоча б у рамках заданих обставин). Як проникливо говорив Маркс: «Люди власноруч створюють свою історію, але… за обставин… що їм дають-ся та успадковуються з минулого». Люди приймають рішення, і ці рішення перебу-вають лише у стохастичних, а не детермі-ністських відношеннях із їхнім існуванням. Вебер правий, ми можемо інтерпретувати людські дії, але ми ніколи не можемо ска-зати, яка з цих дій є раціональною, ми не можемо передбачити, що люди можуть або робитимуть раціонально. Зважаючи на це, інтерпретативна соціологія випереджає
44 45
СВОЄ випуск 2-3, 2015
«належать», як-от нерівності (у владі, дохо-дах та життєвих шансах залежно від класу, раси і ґендеру), професійні та освітні до-сягнення, соціальна мобільність. Сьогодні у нас є складнощі не тільки з визначенням основних дослідницьких питань, але і з тим, що економісти та (політологи), як би це нас не бентежило, відібрали у нас територію, котру ми вважали своєю. Чи не боляче нам від того, що більшість важливих книжок про соціальну нерівність протягом останнього десятиліття була написана економістами, як-от Томас Пікеті та Джозеф Стігліц? Чи справді нас залишили позаду?
У ПОШУКАХ ВИХОДУ З КРИЗИДозвольте мені завершити цю доволі
песимістичну статтю переглядом чеснот та сильних сторін соціологічного підходу до соціальної реальності й застерегти моїх колег бути обережними з відтворенням нових трендів в економічній та політич-ній науках. Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція, що розпочалась із Карлом Марксом («ідеї па-нівного класу у кожну епоху є панівними ідеями»), була продовжена Карлом Ман-геймом («думки, міркування, судження та система ідей тлумачаться в життєвих умо-вах тих, хто їх висловлює») і не в меншій мірі Елвіном Гоулднером («Майбутнє інте-лектуалів та піднесення нового класу») – цікавитися, хто саме говорить і якою є (по-літична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію. Справді, студенти змістилися у бік консерватизму (хоча протягом 2008-2009 невдоволення нерівностями глобального капіталізму до
певної міри зросло, адже нас 99 відсотків). Якщо соціологія повертається до проблем більшості – класових, расових та ґендер-них нерівностей, панування, бідності, при-гнічення, експлуатації, упереджень, – вона знайде свою аудиторію, і добрі старі часи, коли студенти скоріше сиділи на сходах, ніж залишали пустими свої місця на лек-ціях, можуть повернутися. Заклик Майкла Буравого до «публічної соціології» – це обережний крок у цьому напрямі, і в порів-нянні з багатьма соціологічними факульте-тами Берклі почуває себе досить непогано, маючи повні аудиторії та висококваліфіко-ваних аспірантів.
Якщо соціологія хоче повернути собі свою політичну місію, їй не варто насліду-вати тренди, впроваджені економічною на-укою. Словами Джозефа Стігліца: «Економі-ка змінилася значно більше, ніж хотілося б думати економістам: із наукової дисципліни вона перетворилася на найбільшого прота-гоніста вільного капіталістичного ринку... А оскільки економічна наука має бути про-гностичною, більшість ключових прогно-зів неокласичної економіки можна тільки відхилити… Якщо Сполучені Штати мають намір успішно реформувати свою еконо-мічну систему, їм варто розпочати з рефор-мування економічної науки». Якщо Стігліц правий, то соціології не варто реформува-тися на зразок неокласичної економіки, але якщо наші суспільства мають бути змінені на краще, соціологію також необхідно змі-нити, і вона має певною мірою повернути собі свою політичну місію, вона має відво-ювати в економіки дослідження великих соціальних проблем та критичну оптику, що була такою характерною для класичної соціології Маркса і Вебера. Я означив це в
одному місці – без особливого успіху серед моїх колег – «неокласичною соціологією», маючи на увазі повернення до марксист-сько-веберіанської критичної макросоціо-логії, що різко контрастує з капіталістичним протагонізмом у виконанні неокласичних економістів. Неокласична соціологія має відкинути упередження, що економісти ро-зумні, а соціологи – благодійні, економісти займаються великими проблемами, а соціо-логи – повсякденням.
Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетво-ривши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну економіці раціонально-го вибору і поведінковим моделям полі-тичних наук (що сильно залежать від ре-
кою, якщо використовує низькоякісні дані та моделі, що не піддаються фальсифікації. Жиль припускав, що економіка – це «куль-турна активність», що радше оформлюєть-ся під час дебатів, ніж висуває припущення, котрі можна фальсифікувати. Я зізнаюсь, що вважаю питання «чому?» більш корис-ним, ніж питання «як?», і не сприймаю як хороше соціологічне дослідження те, що не піддається фальсифікації. Але подіб-но до Вебера, що позначав об’єктивність як «об’єктивність», я схильний описувати соціальні науки як «науки». Жодна з «со-ціальних наук» не є наукою, якщо розуміти під наукою сукупність тверджень, де при-чинно-наслідкові зв’язки піддаються пере-вірці. Соціальна дія є «волюнтаристською»
Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція цікавитися,
хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих»,
вони знаходять і власну аудиторію.„“
зультатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю. Але, як я зазначав, лабораторні експерименти є чудовими для перевірки причинно-на-слідкових гіпотез, та мають фатальну про-блему зовнішньої валідності, і це одна з найглибших причин, чому так багато «на-укових прогнозів» неокласичної економіки виявилися помилковими. Мій шановний колега, Жиль Сейнт-Пол із Паризької шко-ли економіки, деякий час тому влаштував факультетський семінар у Нью-Йоркському університеті Абу-Дабі і поставив запитан-ня: чи є економіка наукою? Він дав пере-конливу відповідь: як вона може бути нау-
у гобсівському або парсонівському сенсі слова, що завжди передбачає «агента», ко-трий може здійснити вибір (хоча б у рамках заданих обставин). Як проникливо говорив Маркс: «Люди власноруч створюють свою історію, але… за обставин… що їм дають-ся та успадковуються з минулого». Люди приймають рішення, і ці рішення перебу-вають лише у стохастичних, а не детермі-ністських відношеннях із їхнім існуванням. Вебер правий, ми можемо інтерпретувати людські дії, але ми ніколи не можемо ска-зати, яка з цих дій є раціональною, ми не можемо передбачити, що люди можуть або робитимуть раціонально. Зважаючи на це, інтерпретативна соціологія випереджає
46 47
СВОЄ випуск 2-3, 2015
економічну чи політичну науку, орієнтова-ну на концепцію раціонального вибору, і соціологи помиляються, намагаючись пов-торювати своїх більш «наукових» колег з економіки чи політології.
Тож що ми маємо в підсумку? Соціологія справді перебуває в потрій-
ній кризі. Вона неправильно відповідає на «наукові» виклики, що надходять із нео-класичної економіки та політичних теорій
Соціологія має іще одну перевагу над іншими «соціальними науками»: соціо-логи схильні до критичної рефлексії щодо даних. Нерідко це навіть більш справедли-во у відношенні «якісних» дослідників, ніж «кількісних» вчених. Етнографи, що навча-лися у Говарда Бекера, знають це краще: перш ніж дізнатися, які питання будуть правильними, варто «зануритися» у соці-альні умови. Обережні етнографи – і, звіс-но, деякі спеціалісти з масових досліджень – демонструють нам, як багато зусиль треба докласти, щоб схопити соціальну реальність. Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки»
раціонального вибору. Вона або імітує їх, або ж рухається в напрямку «трендових» чи «привабливих» міждисциплінарних до-сліджень, аби просто відновити втрачену аудиторію. Натомість я пропоную повер-нутися до класичної традиції Маркса і Ве-бера, до часів, коли соціологія стикалася з великими питаннями. Неокласична еконо-міка та політичні теорії раціонального ви-бору можуть претендувати на те, щоб бути наукою, але для соціології буде безглуздо намагатися стати іще однією «нормальною наукою», так само як і відмовлятися від наукової строгості, перетворившись на по-літично правильний наратив. Чому замість цього не звернутися до класичної традиції, коли соціологія ставила великі запитання і в своєму рефлексивному, інтерпретатив-ному режимі створювала серйозні виклики для економіки (і політичної науки, що тоді зароджувалась)? Чому б не обрати лівоо-рієнтовану, критичну неокласичну соціо-логію?
Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну
економіці раціонального вибору і поведінковим моделям політичних наук (що сильно залежать від результатів лабораторних
експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю.„
“
ПЕРЕК ЛА Д З АНГЛІЙСЬКОЇ АР ТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ
Соціологія почуваєтьсякраще, коли приймає власну
ідентичність «науки» замість науки впрямому сенсі слова.„
“замість науки в прямому сенсі слова. Так, нам варто запитувати «чому?», але залиша-ючись скептичними щодо якості майбутніх відповідей на це запитання. У цьому сенсі для економіки й політології було б корисно повчитися у соціології стриманості.
46 47
СВОЄ випуск 2-3, 2015
економічну чи політичну науку, орієнтова-ну на концепцію раціонального вибору, і соціологи помиляються, намагаючись пов-торювати своїх більш «наукових» колег з економіки чи політології.
Тож що ми маємо в підсумку? Соціологія справді перебуває в потрій-
ній кризі. Вона неправильно відповідає на «наукові» виклики, що надходять із нео-класичної економіки та політичних теорій
Соціологія має іще одну перевагу над іншими «соціальними науками»: соціо-логи схильні до критичної рефлексії щодо даних. Нерідко це навіть більш справедли-во у відношенні «якісних» дослідників, ніж «кількісних» вчених. Етнографи, що навча-лися у Говарда Бекера, знають це краще: перш ніж дізнатися, які питання будуть правильними, варто «зануритися» у соці-альні умови. Обережні етнографи – і, звіс-но, деякі спеціалісти з масових досліджень – демонструють нам, як багато зусиль треба докласти, щоб схопити соціальну реальність. Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки»
раціонального вибору. Вона або імітує їх, або ж рухається в напрямку «трендових» чи «привабливих» міждисциплінарних до-сліджень, аби просто відновити втрачену аудиторію. Натомість я пропоную повер-нутися до класичної традиції Маркса і Ве-бера, до часів, коли соціологія стикалася з великими питаннями. Неокласична еконо-міка та політичні теорії раціонального ви-бору можуть претендувати на те, щоб бути наукою, але для соціології буде безглуздо намагатися стати іще однією «нормальною наукою», так само як і відмовлятися від наукової строгості, перетворившись на по-літично правильний наратив. Чому замість цього не звернутися до класичної традиції, коли соціологія ставила великі запитання і в своєму рефлексивному, інтерпретатив-ному режимі створювала серйозні виклики для економіки (і політичної науки, що тоді зароджувалась)? Чому б не обрати лівоо-рієнтовану, критичну неокласичну соціо-логію?
Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну
економіці раціонального вибору і поведінковим моделям політичних наук (що сильно залежать від результатів лабораторних
експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю.„
“
ПЕРЕК ЛА Д З АНГЛІЙСЬКОЇ АР ТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ
Соціологія почуваєтьсякраще, коли приймає власну
ідентичність «науки» замість науки впрямому сенсі слова.„
“замість науки в прямому сенсі слова. Так, нам варто запитувати «чому?», але залиша-ючись скептичними щодо якості майбутніх відповідей на це запитання. У цьому сенсі для економіки й політології було б корисно повчитися у соціології стриманості.
48 49
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Без сумніву, роль Лютера як провідника історичних змін (сві-домого чи ні) виняткова. Але гово-рити так необов’язково означає віддавати йому шану.
У 2017 році відбуватимуть-ся різноманітні заходи з нагоди 500-ї річниці події, що зазвичай розглядається як початок про-тестантської Реформації. Плану-вання вже розпочалося. Я щойно отримав запрошення взяти участь в Асамблеї Протестантської цер-кви Німеччини у 2017 році, це велике бієнале Kirchentag, що відбудеться наступного року в Берліні. У німецькій періодиці вже з’явилося багато реклами на 2017 рік, присвяченої автобусним та залізничним турам по Lutherland, землях Саксонії та Тюрінґії, де розпочалась Реформація. У ви-пуску The Christian Century від 8 липня 2015 року опубліковано дві
Пітер Берґер*500 років Протестантизму**
* Пітер Людвіґ Берґер (нар. 1929) – відомий американський соціолог австрійського походження, почесний про-фесор Бостонського університету. В українському академічному середовищі його знають насамперед як співав-тора знаменитого трактату по соціології знання «Соціальне конструювання реальності», але у Сполучених Штатах він також вважається одним із живих класиків у царині соціології релігії. Наразі очолює Інститут культури, релігії та міжнародних справ (CURA) у Бостоні. ** Переклад виконано за оригінальним текстом, опублікованим 15.07.2015 у авторській колонці «Religion & Other Curiosities» на аналітичному інтернет-порталі «The American Interest» (http://www.the-american-interest.com/2015/07/15/500-years-of-protestantism/).
На фото Пітер Людвіґ Берґер
статті відомих протестантських теологів, що закликають відзначити річницю у дусі розка-яння, а не у звичному дусі народного свята. Там припускається, що велика схизма все-редині західного християнства створила грі-ховну прірву, за яку протестанти і католики несуть спільну відповідальність. Були деякі дискусії щодо того, аби зробити Kirchentag 2017 спільною протестантсько-католицькою сповіддю; на момент написання цієї статті рішення з цього приводу прийнято не було (управління туризму Саксонії, звісно, буде в захваті). Початок уже було покладено у 2010 році, коли Всесвітня лютеранська федерація вибачилася перед Світовою конференцією менонітів за криваве переслідування ана-
зидент Обама вибачився перед мусульма-нами за звірства, звершені хрестоносцями, та перед чорношкірими за работоргівлю. (З останніми вибаченнями він відвідав острів Горе́ у Сенеґалі, з якого сповнені рабами кораблі відправлялися у західну півкулю. Горе́ також був місцем, де арабські работор-говці продавали своїх полонених африкан-ців португальцям та іншим християнським морським капітанам; було не зовсім зро-зуміло, від чийого імені і перед ким виба-чався Обама). Але я не хочу продовжувати розмову про цю захоплюючу серію вибухів «mea culpa» (з лат. «моя провина»). Деякі з них є чудовими та глибоко зворушливими, інші здаються трохи абсурдними. Я просто
баптистів (з яких вийшли меноніти), якому сам Лютер аплодував. Дещо раніше Папа Франциск вибачився перед вальденсами (невеликою прото-протестантською групою, що зберіглася здебільшого у північній Італії) за люте переслідування їхніх пращурів, що потерпали з дванадцятого по п’ятнадцяте століття від рук Римської католицької цер-кви. Не маю ніякого сумніву, що Папа Фран-циск із радістю поширив би свої вибачення на більш широкі протестантські групи в пів-нічних Альпах. Між тим, всього кілька днів тому він вибачився перед тубільними на-родами двох Америк за пригнічення з боку конкістадорів католицької Іспанії.
Ми живемо в епоху офіційних вибачень за історичні злочини. На завершення, пре-
пошлюся на книгу Томаса Берґера «Війна, провина та світова політика після Другої світової війни» (не бачу причин утримувати-ся від посилань на чудову книгу лише через те, що її автор є моїм сином!). За що мені хотілося б узятися, то це за змалювання ши-рокими мазками двох питань: що насправді відбулося у 1517 році у цій дещо віддале-ній частині східної Німеччини? І якими були довгострокові наслідки?
Як знає будь-який випускник лютеран-ської недільної школи, 30 жовтня 1517 року Мартин Лютер, монах-августиніанець та молодий професор теології, в якості відчай-душного жесту прикріпив свої «95 тез» на вхідних дверях Замкової церкви у Віттен-берзі. Фактично це і так, і не так. Він справді
Твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко поширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із
найбільш повчальних випадків взаємодії між індивідуальноюодержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш
приземленими інтересами.„“
48 49
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Без сумніву, роль Лютера як провідника історичних змін (сві-домого чи ні) виняткова. Але гово-рити так необов’язково означає віддавати йому шану.
У 2017 році відбуватимуть-ся різноманітні заходи з нагоди 500-ї річниці події, що зазвичай розглядається як початок про-тестантської Реформації. Плану-вання вже розпочалося. Я щойно отримав запрошення взяти участь в Асамблеї Протестантської цер-кви Німеччини у 2017 році, це велике бієнале Kirchentag, що відбудеться наступного року в Берліні. У німецькій періодиці вже з’явилося багато реклами на 2017 рік, присвяченої автобусним та залізничним турам по Lutherland, землях Саксонії та Тюрінґії, де розпочалась Реформація. У ви-пуску The Christian Century від 8 липня 2015 року опубліковано дві
Пітер Берґер*500 років Протестантизму**
* Пітер Людвіґ Берґер (нар. 1929) – відомий американський соціолог австрійського походження, почесний про-фесор Бостонського університету. В українському академічному середовищі його знають насамперед як співав-тора знаменитого трактату по соціології знання «Соціальне конструювання реальності», але у Сполучених Штатах він також вважається одним із живих класиків у царині соціології релігії. Наразі очолює Інститут культури, релігії та міжнародних справ (CURA) у Бостоні. ** Переклад виконано за оригінальним текстом, опублікованим 15.07.2015 у авторській колонці «Religion & Other Curiosities» на аналітичному інтернет-порталі «The American Interest» (http://www.the-american-interest.com/2015/07/15/500-years-of-protestantism/).
На фото Пітер Людвіґ Берґер
статті відомих протестантських теологів, що закликають відзначити річницю у дусі розка-яння, а не у звичному дусі народного свята. Там припускається, що велика схизма все-редині західного християнства створила грі-ховну прірву, за яку протестанти і католики несуть спільну відповідальність. Були деякі дискусії щодо того, аби зробити Kirchentag 2017 спільною протестантсько-католицькою сповіддю; на момент написання цієї статті рішення з цього приводу прийнято не було (управління туризму Саксонії, звісно, буде в захваті). Початок уже було покладено у 2010 році, коли Всесвітня лютеранська федерація вибачилася перед Світовою конференцією менонітів за криваве переслідування ана-
зидент Обама вибачився перед мусульма-нами за звірства, звершені хрестоносцями, та перед чорношкірими за работоргівлю. (З останніми вибаченнями він відвідав острів Горе́ у Сенеґалі, з якого сповнені рабами кораблі відправлялися у західну півкулю. Горе́ також був місцем, де арабські работор-говці продавали своїх полонених африкан-ців португальцям та іншим християнським морським капітанам; було не зовсім зро-зуміло, від чийого імені і перед ким виба-чався Обама). Але я не хочу продовжувати розмову про цю захоплюючу серію вибухів «mea culpa» (з лат. «моя провина»). Деякі з них є чудовими та глибоко зворушливими, інші здаються трохи абсурдними. Я просто
баптистів (з яких вийшли меноніти), якому сам Лютер аплодував. Дещо раніше Папа Франциск вибачився перед вальденсами (невеликою прото-протестантською групою, що зберіглася здебільшого у північній Італії) за люте переслідування їхніх пращурів, що потерпали з дванадцятого по п’ятнадцяте століття від рук Римської католицької цер-кви. Не маю ніякого сумніву, що Папа Фран-циск із радістю поширив би свої вибачення на більш широкі протестантські групи в пів-нічних Альпах. Між тим, всього кілька днів тому він вибачився перед тубільними на-родами двох Америк за пригнічення з боку конкістадорів католицької Іспанії.
Ми живемо в епоху офіційних вибачень за історичні злочини. На завершення, пре-
пошлюся на книгу Томаса Берґера «Війна, провина та світова політика після Другої світової війни» (не бачу причин утримувати-ся від посилань на чудову книгу лише через те, що її автор є моїм сином!). За що мені хотілося б узятися, то це за змалювання ши-рокими мазками двох питань: що насправді відбулося у 1517 році у цій дещо віддале-ній частині східної Німеччини? І якими були довгострокові наслідки?
Як знає будь-який випускник лютеран-ської недільної школи, 30 жовтня 1517 року Мартин Лютер, монах-августиніанець та молодий професор теології, в якості відчай-душного жесту прикріпив свої «95 тез» на вхідних дверях Замкової церкви у Віттен-берзі. Фактично це і так, і не так. Він справді
Твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко поширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із
найбільш повчальних випадків взаємодії між індивідуальноюодержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш
приземленими інтересами.„“
51
другий випуск
50
СВОЄ
прикріпив свої «Тези» в зазначеному місці. Але цей вчинок навряд чи був відчайдуш-ним. Там висіла університетська дошка для об’яв, на якій професори анонсува-ли теми, що збиралися публічно обгово-рити. Так само і зміст його документу не був надто вибуховим. Він справді висту-пив із різкою критикою практики торгів-лі індульгенціями (роками у чистилищі, що про-щалися за внесення
специфічно ї плати) серед відомих проповідників, таких, як, наприклад, домініканець Йо-ган Тетцель (1465-1519). Теоретично, якби Церква підтримала лютерівську критику та припинила цю практику, історія могла б узяти інший курс. Але Лютер, крім того, ста-вив під питання саме право Папи видава-ти індульгенції (за гроші чи безкоштовно) і звертав увагу на економічну зацікавленість Папи у цій практиці (значна частина дохо-ду йшла на оновлення Базиліки Св. Петра у Римі). Цей спочатку відносно стриманий заклик до реформи, яким його, скоріше за все, задумав тоді Лютер, дуже швидко пе-ретворився на фундаментальний виклик основним положенням Римської церкви. На щастя (або на жаль), «95 тез» Лютера з’яви-
лися невдовзі після винайдення друкар-ського пресу. «Тези» та інші твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко по-ширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із найбільш повчаль-них випадків взаємодії між індивідуальною одержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш приземленими інтересами. Іс-торія розпочалась із самотньої боротьби однієї людини проти свого глибокого від-чуття негідності і за прихильність одвічно-го Бога. А результатом цієї боротьби було нове відкриття віри апостола Павла у силу незаслуженої благодаті, що призвело до
випуск 1 (11) 2015
51
оскарження Лютером усієї машинерії спа-сіння Римської церкви. І що, в свою чергу, призвело до розколу всередині західного християнства. Звісно, що інші інтереси вплі-талися в поступ, від чернецької келії Лютера до спустошливих війн за віру – особливо роздратованість німецьких князів тим, що світську владу затверджували із Риму, і їхнє величезне бажання привласнити справді неосяжні наділи монастирської власності (а Реформація зручно скасовувала чернецтво).
Ймовірно, Лютер сподівався, що Папа буде вражений красномовством «95 тез». Натомість Лев Х, котрий правильно збагнув, що небезпека від цього нахабного провін-ційного монаха значно перевершує справу Тетцеля із його непривабливим підприєм-ництвом, відповів із нещадною силою. У 1520 році, після того, як Лютер не зголо-сився на заклик зректися своїх помилок, папська енцикліка Exsurge Domine засудила його як єретика. Імператор Карл V, найбільш могутній властитель, що правив землями по всьому світу, пішов слідом, наклавши «ім-перську заборону» на Лютера, якого відни-ні міг безкарно убити будь-хто. Драматич-на кульмінація цієї нерівної битви настане
спалений на стовпі під час сейму в Констан-ці). Лютер пізніше розповів, що говорив собі тоді: «маленький монаше, маленький мона-ше, хто ти є, аби кидати виклик Папі та Ім-ператору». Тим не менш, він кинув виклик. Він знову не зголосився на зречення. Згідно з лютеранською традицією, він сказав: «На цьому стою і не можу інакше». Ймовірно, він ніколи не промовляв саме цих слів. Пояс-нивши, що він не вірить ні папам, ні сеймам і зречеться лише тоді, коли його переконає у цьому Святе Письмо або здоровий глузд, він підсумував (досить драматично) слова-ми: «Моя совість у полоні Слова Божого… Це небезпечно і неправильно – іти проти со-вісті. Можливо, Бог допоможе мені. Амінь». Лютер уникнув арешту, залишивши Вормс і отримавши прихисток у Варбурзі (фор-теця, що належала одному з його княжих покровителів). Він залишався там майже рік, протягом якого розпочав свій німецько-мовний переклад Біблії. Згодом він повер-нувся у Віттенберг, котрий після цього став штаб-квартирою могутнього союзу німець-ких князівств, готових до боротьби проти папства та Священної Римської імперії (що тоді і ще протягом деякого часу перебувала
у 1521 році, коли імператор скличе сейм (Reichstag) у місті Вормс, де головуватиме особисто. Лютеру було наказано з’явитися, але він боявся прийти, і мав на це поважну причину (не так давно, у 1415 році, чеський реформатор Ян Гус, що також відмовився зректись приписуваних йому єресей, був
під контролем Габсбургів). Таким чином, те, що американський письменник Пол Гудман описав як «змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало клю-човим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть.
Те, що американський письменник Пол Гудман описав як«змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало
ключовим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть.„
“
51
другий випуск
50
СВОЄ
прикріпив свої «Тези» в зазначеному місці. Але цей вчинок навряд чи був відчайдуш-ним. Там висіла університетська дошка для об’яв, на якій професори анонсува-ли теми, що збиралися публічно обгово-рити. Так само і зміст його документу не був надто вибуховим. Він справді висту-пив із різкою критикою практики торгів-лі індульгенціями (роками у чистилищі, що про-щалися за внесення
специфічно ї плати) серед відомих проповідників, таких, як, наприклад, домініканець Йо-ган Тетцель (1465-1519). Теоретично, якби Церква підтримала лютерівську критику та припинила цю практику, історія могла б узяти інший курс. Але Лютер, крім того, ста-вив під питання саме право Папи видава-ти індульгенції (за гроші чи безкоштовно) і звертав увагу на економічну зацікавленість Папи у цій практиці (значна частина дохо-ду йшла на оновлення Базиліки Св. Петра у Римі). Цей спочатку відносно стриманий заклик до реформи, яким його, скоріше за все, задумав тоді Лютер, дуже швидко пе-ретворився на фундаментальний виклик основним положенням Римської церкви. На щастя (або на жаль), «95 тез» Лютера з’яви-
лися невдовзі після винайдення друкар-ського пресу. «Тези» та інші твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко по-ширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із найбільш повчаль-них випадків взаємодії між індивідуальною одержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш приземленими інтересами. Іс-торія розпочалась із самотньої боротьби однієї людини проти свого глибокого від-чуття негідності і за прихильність одвічно-го Бога. А результатом цієї боротьби було нове відкриття віри апостола Павла у силу незаслуженої благодаті, що призвело до
випуск 1 (11) 2015
51
оскарження Лютером усієї машинерії спа-сіння Римської церкви. І що, в свою чергу, призвело до розколу всередині західного християнства. Звісно, що інші інтереси вплі-талися в поступ, від чернецької келії Лютера до спустошливих війн за віру – особливо роздратованість німецьких князів тим, що світську владу затверджували із Риму, і їхнє величезне бажання привласнити справді неосяжні наділи монастирської власності (а Реформація зручно скасовувала чернецтво).
Ймовірно, Лютер сподівався, що Папа буде вражений красномовством «95 тез». Натомість Лев Х, котрий правильно збагнув, що небезпека від цього нахабного провін-ційного монаха значно перевершує справу Тетцеля із його непривабливим підприєм-ництвом, відповів із нещадною силою. У 1520 році, після того, як Лютер не зголо-сився на заклик зректися своїх помилок, папська енцикліка Exsurge Domine засудила його як єретика. Імператор Карл V, найбільш могутній властитель, що правив землями по всьому світу, пішов слідом, наклавши «ім-перську заборону» на Лютера, якого відни-ні міг безкарно убити будь-хто. Драматич-на кульмінація цієї нерівної битви настане
спалений на стовпі під час сейму в Констан-ці). Лютер пізніше розповів, що говорив собі тоді: «маленький монаше, маленький мона-ше, хто ти є, аби кидати виклик Папі та Ім-ператору». Тим не менш, він кинув виклик. Він знову не зголосився на зречення. Згідно з лютеранською традицією, він сказав: «На цьому стою і не можу інакше». Ймовірно, він ніколи не промовляв саме цих слів. Пояс-нивши, що він не вірить ні папам, ні сеймам і зречеться лише тоді, коли його переконає у цьому Святе Письмо або здоровий глузд, він підсумував (досить драматично) слова-ми: «Моя совість у полоні Слова Божого… Це небезпечно і неправильно – іти проти со-вісті. Можливо, Бог допоможе мені. Амінь». Лютер уникнув арешту, залишивши Вормс і отримавши прихисток у Варбурзі (фор-теця, що належала одному з його княжих покровителів). Він залишався там майже рік, протягом якого розпочав свій німецько-мовний переклад Біблії. Згодом він повер-нувся у Віттенберг, котрий після цього став штаб-квартирою могутнього союзу німець-ких князівств, готових до боротьби проти папства та Священної Римської імперії (що тоді і ще протягом деякого часу перебувала
у 1521 році, коли імператор скличе сейм (Reichstag) у місті Вормс, де головуватиме особисто. Лютеру було наказано з’явитися, але він боявся прийти, і мав на це поважну причину (не так давно, у 1415 році, чеський реформатор Ян Гус, що також відмовився зректись приписуваних йому єресей, був
під контролем Габсбургів). Таким чином, те, що американський письменник Пол Гудман описав як «змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало клю-човим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть.
Те, що американський письменник Пол Гудман описав як«змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало
ключовим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть.„
“
52 53
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Як же нам оцінити емпіричні наслідки Реформації, що розпочалась у 1517 році?
Уточнення: питання емпіричної оцінки стосується тих наслідків для соціального та культурного поступу в Європі та за її межа-ми, багато, якщо не більшість з яких Лютер та прибічники не ставили собі за мету. Моя оцінка буде витримана виключно у руслі
довгого часу. Будь-які висловлювання на цю тему неминуче матимуть гіпотетичний характер. Я обмежуся тільки чотирма, що знаходять доволі широку підтримку серед науковців. Не будучи істориком, я піддав-ся впливу з боку робіт Карла Гола, Ернста Трьольча, Вернера Елерта та Макса Вебе-ра (всі вони померли раніше, ніж я міг би
секулярного дискурсу, що передбачено ан-тисептичною об’єктивністю соціальних наук. Цей підхід вочевидь повинен відрізнятися від теологічної оцінки: чи посприяв Лютер більш глибокому розумінню християнської віри? Або ж він спотворив її? Простіше кажу-чи: чи був Лев Х правий, відлучаючи автора «95 тез» від Церкви? Як соціолог, я не можу навіть ставити подібні теологічні запитання, не те, що відповідати на них. Так сталося, що сам я лютеранин (втім, не схожий на тих, чиє лютеранство виражається у вузько догматич-ній формі – якось я описав їх як «південних баптистів» із кращою музикою). Я ніколи не розумів, чому так складно мати сильну прихильність до віри і водночас виносити її за дужки, коли займаєшся об’єктивною со-ціальною наукою (значно складніше грати сьогодні Моцарта, а завтра західне кантрі). У будь-якому випадку, я хотів сказати, що емпіричний відгук лютеранської Реформації та її надзвичайно різноманітних протестант-ських нащадків (кальвіністів, анабаптистів, англіканців) не змінився б, якби я був будди-стом чи атеїстом.
Роль протестантизму у формуванні су-часного світу дискутувалася протягом дуже
промовити «виправдалися вірою, а не спра-вами»), а також з боку багатьох розмов із Георгом Форелом, чудовим американським лютеранським вченим.
1. Індивідуальна совість (свідомість) як центральна моральна та політична цінність. Лютер не мав наміру пропагувати цю клю-чову цінність, що належить до числа сучас-них демократичних переконань. Зверніть увагу, що у своєму виступі на Вормському сеймі він сказав, що не діятиме супроти совісті, але лише остільки, оскільки совість перебуває «у полоні Слова Божого». Таким чином, розуміння совісті (безвідносно, ре-лігійно вмотивованої чи ні) як фундамен-тального права людини – це секуляризо-ваний наслідок Реформації. Але все ж таки наслідок. І Лютер, що іменем совісті кидає виклик «Папі й Імператору», є цілком при-йнятною демократичною іконою.
2. На відміну як від католицизму, так і від кальвінізму, лютеранство наполягає на чіткому розмежуванні Закону і Євангелія. Першопричиною цього розрізнення було намагання запевнитися, що християнство не
Розуміння совісті (безвідносно, релігійно вмотивованої чи ні) як фундаментального права людини – це секуляризований наслідок
Реформації.„ “
iustus et peccator”), виправданим Божою милістю, а не святими вчинками. Священ-ство чи аскеза – це не просто християнське «покликання»; будь-яке правовірне заняття, що виконується добросовісно, може стати «покликанням» у цілком релігійному сен-сі слова. Я вважаю, що Вебер був правий, вбачаючи у цьому лютеранському понят-ті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим фактором у ґенезі модернового капіталізму. Подальший розвиток цієї ідеї у кальвінізмі ми наразі залишимо осторонь.
4. Ґенеза сучасної концепції сувере-нітету національних держав. Цей наслідок неможливо простежити у самого Лютера,
є новим виданням Закону. Це, однак, дало водночас дорогу секуляризації індивідуаль-ної свідомості та соціального порядку. Як наслідок, науки про природу звільнилися від теологічної опіки. А отже, окрім хри-стиянської церкви, немає ніяких інших ін-ституцій, що навчали б вірі. Грубо кажучи, християнських держав не буває (словами Лютера: «Краще би мною правив правовір-ний турок, ніж неправовірний християнин»).
3. Мораль ґрунтується не на пошуках святості, а на відповідальній турботі про ближнього. Строго кажучи, не буває про-тестантських «святих». Кожен християнин є «водночас і праведним і грішним» (“simul
але він став неочікуваним результатом лютеранської Реформації. Тридцятирічна війна між протестантами та католиками, що спустошила Європу та спричинила жахаю-че кровопролиття, завершилася у 1648 році Вестфальським перемир’ям. Воно складало-ся із переліку міжнародних домовленостей, підписаних як протестантськими, так і като-лицькими силами у Мюнстері та Оснабрюці, що в північній Німеччині. Формула миру була прийнята неохоче та без практичної необхідності для підписантів. Вона була простою і сповненою історичних наслідків: “Eius regio eius religio”/«чия влада, того і віра». Іншими словами, правитель визна-чає релігію у своєму царстві; кому це не до вподоби, має залишити царство. Для наших сучасників це звучить жахливо і нагадує релігійну або етнічну «чистку», але тоді це мало бути привабливою альтернативою рі-занині або примусовій зміні конфесії. Та я вважаю, що, попри відсутність бажання у підписантів, це заклало правову основу для
52 53
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Як же нам оцінити емпіричні наслідки Реформації, що розпочалась у 1517 році?
Уточнення: питання емпіричної оцінки стосується тих наслідків для соціального та культурного поступу в Європі та за її межа-ми, багато, якщо не більшість з яких Лютер та прибічники не ставили собі за мету. Моя оцінка буде витримана виключно у руслі
довгого часу. Будь-які висловлювання на цю тему неминуче матимуть гіпотетичний характер. Я обмежуся тільки чотирма, що знаходять доволі широку підтримку серед науковців. Не будучи істориком, я піддав-ся впливу з боку робіт Карла Гола, Ернста Трьольча, Вернера Елерта та Макса Вебе-ра (всі вони померли раніше, ніж я міг би
секулярного дискурсу, що передбачено ан-тисептичною об’єктивністю соціальних наук. Цей підхід вочевидь повинен відрізнятися від теологічної оцінки: чи посприяв Лютер більш глибокому розумінню християнської віри? Або ж він спотворив її? Простіше кажу-чи: чи був Лев Х правий, відлучаючи автора «95 тез» від Церкви? Як соціолог, я не можу навіть ставити подібні теологічні запитання, не те, що відповідати на них. Так сталося, що сам я лютеранин (втім, не схожий на тих, чиє лютеранство виражається у вузько догматич-ній формі – якось я описав їх як «південних баптистів» із кращою музикою). Я ніколи не розумів, чому так складно мати сильну прихильність до віри і водночас виносити її за дужки, коли займаєшся об’єктивною со-ціальною наукою (значно складніше грати сьогодні Моцарта, а завтра західне кантрі). У будь-якому випадку, я хотів сказати, що емпіричний відгук лютеранської Реформації та її надзвичайно різноманітних протестант-ських нащадків (кальвіністів, анабаптистів, англіканців) не змінився б, якби я був будди-стом чи атеїстом.
Роль протестантизму у формуванні су-часного світу дискутувалася протягом дуже
промовити «виправдалися вірою, а не спра-вами»), а також з боку багатьох розмов із Георгом Форелом, чудовим американським лютеранським вченим.
1. Індивідуальна совість (свідомість) як центральна моральна та політична цінність. Лютер не мав наміру пропагувати цю клю-чову цінність, що належить до числа сучас-них демократичних переконань. Зверніть увагу, що у своєму виступі на Вормському сеймі він сказав, що не діятиме супроти совісті, але лише остільки, оскільки совість перебуває «у полоні Слова Божого». Таким чином, розуміння совісті (безвідносно, ре-лігійно вмотивованої чи ні) як фундамен-тального права людини – це секуляризо-ваний наслідок Реформації. Але все ж таки наслідок. І Лютер, що іменем совісті кидає виклик «Папі й Імператору», є цілком при-йнятною демократичною іконою.
2. На відміну як від католицизму, так і від кальвінізму, лютеранство наполягає на чіткому розмежуванні Закону і Євангелія. Першопричиною цього розрізнення було намагання запевнитися, що християнство не
Розуміння совісті (безвідносно, релігійно вмотивованої чи ні) як фундаментального права людини – це секуляризований наслідок
Реформації.„ “
iustus et peccator”), виправданим Божою милістю, а не святими вчинками. Священ-ство чи аскеза – це не просто християнське «покликання»; будь-яке правовірне заняття, що виконується добросовісно, може стати «покликанням» у цілком релігійному сен-сі слова. Я вважаю, що Вебер був правий, вбачаючи у цьому лютеранському понят-ті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим фактором у ґенезі модернового капіталізму. Подальший розвиток цієї ідеї у кальвінізмі ми наразі залишимо осторонь.
4. Ґенеза сучасної концепції сувере-нітету національних держав. Цей наслідок неможливо простежити у самого Лютера,
є новим виданням Закону. Це, однак, дало водночас дорогу секуляризації індивідуаль-ної свідомості та соціального порядку. Як наслідок, науки про природу звільнилися від теологічної опіки. А отже, окрім хри-стиянської церкви, немає ніяких інших ін-ституцій, що навчали б вірі. Грубо кажучи, християнських держав не буває (словами Лютера: «Краще би мною правив правовір-ний турок, ніж неправовірний християнин»).
3. Мораль ґрунтується не на пошуках святості, а на відповідальній турботі про ближнього. Строго кажучи, не буває про-тестантських «святих». Кожен християнин є «водночас і праведним і грішним» (“simul
але він став неочікуваним результатом лютеранської Реформації. Тридцятирічна війна між протестантами та католиками, що спустошила Європу та спричинила жахаю-че кровопролиття, завершилася у 1648 році Вестфальським перемир’ям. Воно складало-ся із переліку міжнародних домовленостей, підписаних як протестантськими, так і като-лицькими силами у Мюнстері та Оснабрюці, що в північній Німеччині. Формула миру була прийнята неохоче та без практичної необхідності для підписантів. Вона була простою і сповненою історичних наслідків: “Eius regio eius religio”/«чия влада, того і віра». Іншими словами, правитель визна-чає релігію у своєму царстві; кому це не до вподоби, має залишити царство. Для наших сучасників це звучить жахливо і нагадує релігійну або етнічну «чистку», але тоді це мало бути привабливою альтернативою рі-занині або примусовій зміні конфесії. Та я вважаю, що, попри відсутність бажання у підписантів, це заклало правову основу для
54 55
СВОЄ випуск 2-3, 2015
того, що науковці іменують «Вестфальською міжнародною системою»: кожна держава є суверенною у своїх власних межах, в питан-нях релігії або будь-чого іще. За два століт-тя після 1648 року це почало означати, що держави стрімко ставали національними державами. Цей розвиток мав протестант-
плямами: схвальне ставлення до кривавого придушення селянського повстання та, що найгірше, його злісно антисемітський трак-тат «Про євреїв та їхню брехню». Обидві аберації були спричинені образливим роз-чаруванням, спрямовані проти євреїв за неучасть у його русі (після усіх складнощів,
Без сумніву, роль Лютера як провід-ника історичних змін (свідомого чи ні) ви-няткова. Але говорити так необов’язково означає віддавати йому шану. Він справді мав деякі привабливі риси: особисту муж-ність, гарне почуття гумору, сильну від-даність дружині й дітям. Я, зі свого боку, вважаю його почуття власної негідності дуже тривожним: чи справді він відчував потребу у визвольній вірі Павла в милість Божої спокути, щоб звільнитися від жаху божественного гніву? До того ж, остан-ні роки його життя вкриті двома темними
„“
ське коріння: лютерівський переклад Біблії не лише систематизував німецьку мову, але й зміцнив німецьке національне почуття (подібно до того, як Біблія короля Якова стандартизувала англійську мову та заклала лінгвістичний фундамент для англійського націоналізму). Я знов утримаюся від оціноч-них суджень стосовно того, були ці зміни здебільшого хорошими чи поганими.
з котрими він стикнувся, вивчаючи іврит!), і проти повстанців за неправильне розумін-ня Євангелія як заклику до революції.
Одна постійна читачка нещодавно сповістила мене, що очікує продовження моїх анекдотів і хотіла б бачити щонай-менше один у кожній публікації. Не впев-нений, що можу це пообіцяти. Але я радий іти назустріч своїм читачам, тож додам лютеранський жарт: Два лютеранських пастори померли в один день і разом по-трапили в приймальню пекла. Після того, як демон-реєстратор заповнив впускну форму, він каже:
«Гаразд, зараз я відправлю вас до люте-ранської частини пекла».
«Що», – каже один із пасторів, – «Тут є лютеранська частина пекла?»
«Так, звісно», – каже демон-реєстра-тор. – «За кілька хвилин ви зустрінете са-мого доктора Мартіна Лютера».
Один пастор повертається до іншого: «Дідько! То Лютер таки був правий!».
Вебер був правий, вбачаючи у лютеранському понятті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим
фактором у ґенезі модернового капіталізму.„ “
ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇАРТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ
Лютерівський переклад Бібліїне лише систематизував німецьку
мову, але й зміцнив німецькенаціональне почуття.
54 55
СВОЄ випуск 2-3, 2015
того, що науковці іменують «Вестфальською міжнародною системою»: кожна держава є суверенною у своїх власних межах, в питан-нях релігії або будь-чого іще. За два століт-тя після 1648 року це почало означати, що держави стрімко ставали національними державами. Цей розвиток мав протестант-
плямами: схвальне ставлення до кривавого придушення селянського повстання та, що найгірше, його злісно антисемітський трак-тат «Про євреїв та їхню брехню». Обидві аберації були спричинені образливим роз-чаруванням, спрямовані проти євреїв за неучасть у його русі (після усіх складнощів,
Без сумніву, роль Лютера як провід-ника історичних змін (свідомого чи ні) ви-няткова. Але говорити так необов’язково означає віддавати йому шану. Він справді мав деякі привабливі риси: особисту муж-ність, гарне почуття гумору, сильну від-даність дружині й дітям. Я, зі свого боку, вважаю його почуття власної негідності дуже тривожним: чи справді він відчував потребу у визвольній вірі Павла в милість Божої спокути, щоб звільнитися від жаху божественного гніву? До того ж, остан-ні роки його життя вкриті двома темними
„“
ське коріння: лютерівський переклад Біблії не лише систематизував німецьку мову, але й зміцнив німецьке національне почуття (подібно до того, як Біблія короля Якова стандартизувала англійську мову та заклала лінгвістичний фундамент для англійського націоналізму). Я знов утримаюся від оціноч-них суджень стосовно того, були ці зміни здебільшого хорошими чи поганими.
з котрими він стикнувся, вивчаючи іврит!), і проти повстанців за неправильне розумін-ня Євангелія як заклику до революції.
Одна постійна читачка нещодавно сповістила мене, що очікує продовження моїх анекдотів і хотіла б бачити щонай-менше один у кожній публікації. Не впев-нений, що можу це пообіцяти. Але я радий іти назустріч своїм читачам, тож додам лютеранський жарт: Два лютеранських пастори померли в один день і разом по-трапили в приймальню пекла. Після того, як демон-реєстратор заповнив впускну форму, він каже:
«Гаразд, зараз я відправлю вас до люте-ранської частини пекла».
«Що», – каже один із пасторів, – «Тут є лютеранська частина пекла?»
«Так, звісно», – каже демон-реєстра-тор. – «За кілька хвилин ви зустрінете са-мого доктора Мартіна Лютера».
Один пастор повертається до іншого: «Дідько! То Лютер таки був правий!».
Вебер був правий, вбачаючи у лютеранському понятті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим
фактором у ґенезі модернового капіталізму.„ “
ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇАРТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ
Лютерівський переклад Бібліїне лише систематизував німецьку
мову, але й зміцнив німецькенаціональне почуття.
56 57
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Ми входимо в просторий конференц-зал, з вікон якого відкривається чудовий краєвид на Карпатські гори. Так трапилось, що із професором ми познайомились саме в цьо-му мальовничому місці, де проходила наша літня школа “Будування миру та соціальної справедливості” організована Українською Соціальною Академією. В приміщені, де ще кілька годин тому люди дискутували, люди мріяли і люди творили, на разі тихо і лише ручки та маркери учасників на столах разом із розписаним папером та абияк розставле-ними стільцями підкреслювали, так добре відчутну тут протягом цілого дня, творчу атмосферу приємного хаосу дійства. Профе-сор одразу формує позитивне враження про себе як дуже легкого і доступного у спілку-ванні сеньйора. Він часто посміхається і сво-їм поглядом демонструє повну відкритість та задоволення від того, що відбувається. Розмова проходить м’яко та розважливо. Помітним є те, що для професора подібне
вало три можливих варіанти вибору свого академічного спрямування: соціологія, пси-хологія та теоретична філософія. Я обрав соціологію та суспільні науки. Після чого, отримавши ступінь магістра, я довгий час жив та працював в Індії.
Там я працював в Мумбаї, який є ко-мерційним та фінансовим центром Індії. Викладаючи англійську в різних устано-вах, одночасно з цим я почав працювати в Intercultural Interface Dialogue, до того ж,
Religion is back in...
“ “Інтерв’ю з професором Роберто Каталано
(Sophia University, Florence, Italy)
студентське інтерв’ю є неабияким виявом поваги до його персони в країні, в якій за все своє довге життя він перебуває вперше.
Перш за все, нам було б цікаво почути історію про те, як Ви стали тим, хто є зараз. Тож розкажіть нам трохи, звідки Ви родом та де навчалися?
Мене звати Роберто Каталано. За по-ходженням я італієць, родом із північної Італії, із міста Турін. У Туріні я закінчив уні-верситет, де вивчав філософію та суспільні науки, зокрема філософію в соціологічному спрямуванні. В той час переді мною поста-
організовував кілька подій в академічний сфері. В 2008 я повернувся до Італії, і зараз я є одним із керівників у Center Interreligious Dialogue в Римі, що відзначається своєю ак-тивністю у всьому світі. Також маю ступінь доктора богослов’я. Нині викладаю в двох університетах, проте не на повній основі, оскільки моя основна робота – це управ-ління в Center of Dialogue, про який я вже говорив вам. Та я намагаюся підтримувати певний рівень університетської активності, щоб і надалі контактувати з академічним світом та студентами.
ної, і дуже потужно, маю зазначити. Важливо усвідомити те, що відбувається одночасний процес: з одного боку, виявляється, що се-куляризація продовжується, а, з іншого, ми бачимо процес десекуляризації поверніння релігії. Це може видаватись суперечливим у самих лише термінах. Та це не так. Це те, що наше суспільство переживає зараз. Для того були певні історичні причини впродовж ос-танніх 25-30 років, тому сьогодні соціологи, політологи говорять про повернення релігії на світову арену, у відносини між регіонами. І, безумовно, це «подобається» глобалізації, і
Яке місце, на Вашу думку, займає ре-лігія поза рамками традиційного суспіль-ства? Зокрема в сучасному нам (західному) суспільстві?
Дивіться, зараз ми можемо спостері-гати досить суперечливі тенденції у цьому питанні, в тому сенсі, що ніхто не буде спе-речатись із тим, що секуляризація набирає обертів та світ стає все більш секуляризо-ваним. У цьому контексті релігія, особли-во в Західній Європі, Сполучених Штатах, Австралії все більше і більше виявляється обмеженою приватною сферою життя, так ніби їй не місце в публічній сфері. Тим не менш, упродовж останніх 20-25 років спо-стерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбува-ється процес де-секуляризації, отже, релігія якимось чином відновлюється як істотний фактор сучасного суспільства і з приватної сфери життя повертається назад, до публіч-
міграція також радіє з факту зустрічі культур та релігій, що досі ніколи не мали точок до-тику. Тож цей процес, якому останні 2 деся-тиріччя величезну увагу приділяють політо-логи, розгортається у досить цікавий спосіб.
Існує думка, що сьогодні релігія – це щось на кшталт культурного феномена. Що Ви думаєте з цього приводу?
Звичайно, Ваша думка слушна. Релігія дуже значною мірою є частиною певної культури. Культура не була б тим, чим вона є насправді, без релігійного вираження, яке культура у собі несе, а також без релігійних відмінностей, з огляду на те, скільки релі-гій ми можемо спостерігати на земній кулі. Вони відрізняються дуже сильно, залежно від культури, в якій зростають. Погляньте хоча б на християнство. Християнство в За-хідній Європі відрізняється від християнства в Африці та відрізняється від християнства в
...упродовж останніх 20-25 років спостерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбувається процес
де-секуляризації, в якомусь сенсі релігія повертається.„ “
На фото Роберто Каталано
56 57
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Ми входимо в просторий конференц-зал, з вікон якого відкривається чудовий краєвид на Карпатські гори. Так трапилось, що із професором ми познайомились саме в цьо-му мальовничому місці, де проходила наша літня школа “Будування миру та соціальної справедливості” організована Українською Соціальною Академією. В приміщені, де ще кілька годин тому люди дискутували, люди мріяли і люди творили, на разі тихо і лише ручки та маркери учасників на столах разом із розписаним папером та абияк розставле-ними стільцями підкреслювали, так добре відчутну тут протягом цілого дня, творчу атмосферу приємного хаосу дійства. Профе-сор одразу формує позитивне враження про себе як дуже легкого і доступного у спілку-ванні сеньйора. Він часто посміхається і сво-їм поглядом демонструє повну відкритість та задоволення від того, що відбувається. Розмова проходить м’яко та розважливо. Помітним є те, що для професора подібне
вало три можливих варіанти вибору свого академічного спрямування: соціологія, пси-хологія та теоретична філософія. Я обрав соціологію та суспільні науки. Після чого, отримавши ступінь магістра, я довгий час жив та працював в Індії.
Там я працював в Мумбаї, який є ко-мерційним та фінансовим центром Індії. Викладаючи англійську в різних устано-вах, одночасно з цим я почав працювати в Intercultural Interface Dialogue, до того ж,
Religion is back in...
“ “Інтерв’ю з професором Роберто Каталано
(Sophia University, Florence, Italy)
студентське інтерв’ю є неабияким виявом поваги до його персони в країні, в якій за все своє довге життя він перебуває вперше.
Перш за все, нам було б цікаво почути історію про те, як Ви стали тим, хто є зараз. Тож розкажіть нам трохи, звідки Ви родом та де навчалися?
Мене звати Роберто Каталано. За по-ходженням я італієць, родом із північної Італії, із міста Турін. У Туріні я закінчив уні-верситет, де вивчав філософію та суспільні науки, зокрема філософію в соціологічному спрямуванні. В той час переді мною поста-
організовував кілька подій в академічний сфері. В 2008 я повернувся до Італії, і зараз я є одним із керівників у Center Interreligious Dialogue в Римі, що відзначається своєю ак-тивністю у всьому світі. Також маю ступінь доктора богослов’я. Нині викладаю в двох університетах, проте не на повній основі, оскільки моя основна робота – це управ-ління в Center of Dialogue, про який я вже говорив вам. Та я намагаюся підтримувати певний рівень університетської активності, щоб і надалі контактувати з академічним світом та студентами.
ної, і дуже потужно, маю зазначити. Важливо усвідомити те, що відбувається одночасний процес: з одного боку, виявляється, що се-куляризація продовжується, а, з іншого, ми бачимо процес десекуляризації поверніння релігії. Це може видаватись суперечливим у самих лише термінах. Та це не так. Це те, що наше суспільство переживає зараз. Для того були певні історичні причини впродовж ос-танніх 25-30 років, тому сьогодні соціологи, політологи говорять про повернення релігії на світову арену, у відносини між регіонами. І, безумовно, це «подобається» глобалізації, і
Яке місце, на Вашу думку, займає ре-лігія поза рамками традиційного суспіль-ства? Зокрема в сучасному нам (західному) суспільстві?
Дивіться, зараз ми можемо спостері-гати досить суперечливі тенденції у цьому питанні, в тому сенсі, що ніхто не буде спе-речатись із тим, що секуляризація набирає обертів та світ стає все більш секуляризо-ваним. У цьому контексті релігія, особли-во в Західній Європі, Сполучених Штатах, Австралії все більше і більше виявляється обмеженою приватною сферою життя, так ніби їй не місце в публічній сфері. Тим не менш, упродовж останніх 20-25 років спо-стерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбува-ється процес де-секуляризації, отже, релігія якимось чином відновлюється як істотний фактор сучасного суспільства і з приватної сфери життя повертається назад, до публіч-
міграція також радіє з факту зустрічі культур та релігій, що досі ніколи не мали точок до-тику. Тож цей процес, якому останні 2 деся-тиріччя величезну увагу приділяють політо-логи, розгортається у досить цікавий спосіб.
Існує думка, що сьогодні релігія – це щось на кшталт культурного феномена. Що Ви думаєте з цього приводу?
Звичайно, Ваша думка слушна. Релігія дуже значною мірою є частиною певної культури. Культура не була б тим, чим вона є насправді, без релігійного вираження, яке культура у собі несе, а також без релігійних відмінностей, з огляду на те, скільки релі-гій ми можемо спостерігати на земній кулі. Вони відрізняються дуже сильно, залежно від культури, в якій зростають. Погляньте хоча б на християнство. Християнство в За-хідній Європі відрізняється від християнства в Африці та відрізняється від християнства в
...упродовж останніх 20-25 років спостерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбувається процес
де-секуляризації, в якомусь сенсі релігія повертається.„ “
На фото Роберто Каталано
58 59
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Південній Америці. Іслам сам по собі вигля-дає більш цілісним, але в той же час існує величезна різниця між ісламом в Ірані, ісла-мом в Індонезії, ісламом в Індії та ісламом на Близькому Сході. Тож існує стійкий пере-хресний зв’язок між культурою та релігією. Зараз деякі науковці схильні зводити релі-гію до культури, але це неприпустимо, як на мене. Оскільки релігія не здатна повною мірою охопити культуру. Існують різні ас-пекти одного й того самого феномена, але обидва – культура та релігія – повинні мати свій окремішній простір для зростання, роз-витку та впливу один на одного.
Як Ви думаєте, яке місце релігії в су-часному суспільстві?
Мабуть, в Європі релігія зникає все більше і більше. Науковці говорять про так звану пост-християнську епоху в Європі. Християни дедалі менше відвідують релі-гійні служби, та це не означає, що люди ста-ють менш релігійними в тому самому сенсі. Вони можуть не відвідувати формальних релігійних установ, але постійно більшає тих, хто говорить: «У мене є віра, але не-має релігії». Тож релігія якимось чином все ж повертається – можливо, не в тій формі та структурі, яку ми звикли бачити раніше. Відбувається зміна ставлення чоловіків та жінок Східної Європи до цього явища.
Чи можемо ми говорити про необхід-
ність появи нової релігії, яка могла б задо-вольнити потреби сучасного суспільства?
Безперечно, я гадаю, де-секуляриза-ція демонструє нам те, що людина не може жити в повній відірваності від духовної ре-альності, духовного виміру абсолюту. Це
може бути навіть ідеологія, але повинен зберігатися зв’язок між чимось непідвлад-ним людській природі, що стає реальною потребою. І секуляризація, ймовірно, свід-чить про те, що традиційні форми релігії більше не спроможні задовольнити цієї по-треби так званої людської спраги до Абсо-люту. Тож релігії довелося, так би мовити, помізкувати над тим, як же бути релевант-ною для сучасних чоловіків та жінок і зага-лом для суспільства сьогодні.
Як Ви ставитеся до концепції де-секу-ляризації Пітера Бергера? Беручи до уваги досвід новітньої історії, чи можемо ми го-ворити, що маємо справу з реабілітацією релігійного дискурсу в політиці?
Так! Відбувається реабілітація релігії в
політичному дискурсі, але я навіть сказав би, що не лише в політичному, але й на загаль-ній світовій арені, в відносинах між регіона-ми. Релігія поновлює свої позиції. Ось Вам приклад: різні країни довгий час навчали своїх майбутніх дипломатів політиці, геогра-фії, геополітиці, фінансам, економіці, торгів-лі таким чином, щоб вони були компетентні в цих питаннях, коли їдуть представляти ви-значену країну до якоїсь іншої. Релігія ніко-ли не була частиною підготовки дипломатів. Зараз, останні 10-15 років, Захід, починаю-чи з США та інших країн, включив релігію до освітньої програми дипломатів. Чому? Бо Ви просто не можете бути послом в іншій краї-ні, коли не маєте уявлення про релігійну си-туацію в ній. Ви не можете їхати кудись без знання про релігійний вплив на цю країну чи внесок міграції у неї. Тож це тільки приклад, щоб показати, наскільки важливою є роль релігії в політичному дискурсі.
чі нових культур, людей із різних релігій. І це дещо нове, чого не було в таких масш-табах 15 років тому. Тож якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втрати-ти бодай якусь можливість вхопити те, що відбувається насправді.
Існує 4 рівні діалогу: діалог на рівні «коріння», що відбувається в умовах що-денного життя, діалог-співробітництво,
То чи можемо ми говорити, що відбу-вається певний процес стилізації?
Релігійний фактор є таким, на який по-
літика не може так просто заплющити очі сьогодні. Наприклад, у Західній Європі, зо-крема в Італії та Греції наявний факт вели-кої кількості мігрантів, що в більшості своїй є мусульманами і що спричиняє політичні негаразди в відносинах з ісламськими кра-
... якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втратити бодай якусь
можливість вхопити те, що відбувається насправді.„ “їнами. Ми бачимо, що релігійний елемент безпосередньо включений у політику. Фак-тично політика не може його ігнорувати. І справа в тому, що іноді політика вико-ристовує релігію в своїх інтересах, і тоді це стає головною проблемою.
Яке місце займають суспільні науки в публічній сфері? Чи повинні соціологи, фі-лософи або, наприклад, політологи включа-тись у процес та бути акторами, чи їм все ж таки належить триматись осторонь?
Це дуже цікаве та розумне питання. Я вдячний Вам за нього, бо, Ви ж знаєте, сьо-годні величезна проблема, як на мене, – це та прогалина між тим, що відбувається на «земному рівні», та академічним світом. Іс-нує безліч цікавих теорій, проте деякі з них не мають ані найменшого зв’язку з буден-ним життям індивідів та спільнот, що б це не було. Я вважаю, що те, що відбувається вже зараз на політичній арені, і та роль, яку релігія нині відіграє, є чимось новим, ба більше, спостерігається феномен зустрі-
діалог обміну релігійним досвідом та ді-алог на академічному рівні. Часом, коли я подаю матеріал для публікації, мені за-кидають, що «це надто екзистенціально – це недостатньо теоретично». Однак, щоб вважатись релевантною сьогодні, допо-відь для публікації повинна мати прив’яз-ку до реального життя. Теорія, якщо вона не має жодної перспективи використання людиною, ризикує потрапити до катего-рії «теорії для теорії». Певно, нам потріб-но ґрунтувати свої роздуми та рефлексії на практичному досвіді замість того, щоб притягувати теорію до практики. Сьогодні світ змінюється надто швидко, і Ви просто не маєте часу, щоб переконувати людей у тому, що Ваша теорія вартує уваги та за-стосування, краще погляньте навкруги та розбудовуйте теорію, відштовхуючись від того, що відбувається.
У міжрелігійному та міжкультурному діалозі якщо Ви починаєте з «низів», то у Вас більше шансів досягти успіху вже на академічному рівні, але дуже рідко стається навпаки. Тож я вважаю, що молоді науковці
58 59
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Південній Америці. Іслам сам по собі вигля-дає більш цілісним, але в той же час існує величезна різниця між ісламом в Ірані, ісла-мом в Індонезії, ісламом в Індії та ісламом на Близькому Сході. Тож існує стійкий пере-хресний зв’язок між культурою та релігією. Зараз деякі науковці схильні зводити релі-гію до культури, але це неприпустимо, як на мене. Оскільки релігія не здатна повною мірою охопити культуру. Існують різні ас-пекти одного й того самого феномена, але обидва – культура та релігія – повинні мати свій окремішній простір для зростання, роз-витку та впливу один на одного.
Як Ви думаєте, яке місце релігії в су-часному суспільстві?
Мабуть, в Європі релігія зникає все більше і більше. Науковці говорять про так звану пост-християнську епоху в Європі. Християни дедалі менше відвідують релі-гійні служби, та це не означає, що люди ста-ють менш релігійними в тому самому сенсі. Вони можуть не відвідувати формальних релігійних установ, але постійно більшає тих, хто говорить: «У мене є віра, але не-має релігії». Тож релігія якимось чином все ж повертається – можливо, не в тій формі та структурі, яку ми звикли бачити раніше. Відбувається зміна ставлення чоловіків та жінок Східної Європи до цього явища.
Чи можемо ми говорити про необхід-
ність появи нової релігії, яка могла б задо-вольнити потреби сучасного суспільства?
Безперечно, я гадаю, де-секуляриза-ція демонструє нам те, що людина не може жити в повній відірваності від духовної ре-альності, духовного виміру абсолюту. Це
може бути навіть ідеологія, але повинен зберігатися зв’язок між чимось непідвлад-ним людській природі, що стає реальною потребою. І секуляризація, ймовірно, свід-чить про те, що традиційні форми релігії більше не спроможні задовольнити цієї по-треби так званої людської спраги до Абсо-люту. Тож релігії довелося, так би мовити, помізкувати над тим, як же бути релевант-ною для сучасних чоловіків та жінок і зага-лом для суспільства сьогодні.
Як Ви ставитеся до концепції де-секу-ляризації Пітера Бергера? Беручи до уваги досвід новітньої історії, чи можемо ми го-ворити, що маємо справу з реабілітацією релігійного дискурсу в політиці?
Так! Відбувається реабілітація релігії в
політичному дискурсі, але я навіть сказав би, що не лише в політичному, але й на загаль-ній світовій арені, в відносинах між регіона-ми. Релігія поновлює свої позиції. Ось Вам приклад: різні країни довгий час навчали своїх майбутніх дипломатів політиці, геогра-фії, геополітиці, фінансам, економіці, торгів-лі таким чином, щоб вони були компетентні в цих питаннях, коли їдуть представляти ви-значену країну до якоїсь іншої. Релігія ніко-ли не була частиною підготовки дипломатів. Зараз, останні 10-15 років, Захід, починаю-чи з США та інших країн, включив релігію до освітньої програми дипломатів. Чому? Бо Ви просто не можете бути послом в іншій краї-ні, коли не маєте уявлення про релігійну си-туацію в ній. Ви не можете їхати кудись без знання про релігійний вплив на цю країну чи внесок міграції у неї. Тож це тільки приклад, щоб показати, наскільки важливою є роль релігії в політичному дискурсі.
чі нових культур, людей із різних релігій. І це дещо нове, чого не було в таких масш-табах 15 років тому. Тож якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втрати-ти бодай якусь можливість вхопити те, що відбувається насправді.
Існує 4 рівні діалогу: діалог на рівні «коріння», що відбувається в умовах що-денного життя, діалог-співробітництво,
То чи можемо ми говорити, що відбу-вається певний процес стилізації?
Релігійний фактор є таким, на який по-
літика не може так просто заплющити очі сьогодні. Наприклад, у Західній Європі, зо-крема в Італії та Греції наявний факт вели-кої кількості мігрантів, що в більшості своїй є мусульманами і що спричиняє політичні негаразди в відносинах з ісламськими кра-
... якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втратити бодай якусь
можливість вхопити те, що відбувається насправді.„ “їнами. Ми бачимо, що релігійний елемент безпосередньо включений у політику. Фак-тично політика не може його ігнорувати. І справа в тому, що іноді політика вико-ристовує релігію в своїх інтересах, і тоді це стає головною проблемою.
Яке місце займають суспільні науки в публічній сфері? Чи повинні соціологи, фі-лософи або, наприклад, політологи включа-тись у процес та бути акторами, чи їм все ж таки належить триматись осторонь?
Це дуже цікаве та розумне питання. Я вдячний Вам за нього, бо, Ви ж знаєте, сьо-годні величезна проблема, як на мене, – це та прогалина між тим, що відбувається на «земному рівні», та академічним світом. Іс-нує безліч цікавих теорій, проте деякі з них не мають ані найменшого зв’язку з буден-ним життям індивідів та спільнот, що б це не було. Я вважаю, що те, що відбувається вже зараз на політичній арені, і та роль, яку релігія нині відіграє, є чимось новим, ба більше, спостерігається феномен зустрі-
діалог обміну релігійним досвідом та ді-алог на академічному рівні. Часом, коли я подаю матеріал для публікації, мені за-кидають, що «це надто екзистенціально – це недостатньо теоретично». Однак, щоб вважатись релевантною сьогодні, допо-відь для публікації повинна мати прив’яз-ку до реального життя. Теорія, якщо вона не має жодної перспективи використання людиною, ризикує потрапити до катего-рії «теорії для теорії». Певно, нам потріб-но ґрунтувати свої роздуми та рефлексії на практичному досвіді замість того, щоб притягувати теорію до практики. Сьогодні світ змінюється надто швидко, і Ви просто не маєте часу, щоб переконувати людей у тому, що Ваша теорія вартує уваги та за-стосування, краще погляньте навкруги та розбудовуйте теорію, відштовхуючись від того, що відбувається.
У міжрелігійному та міжкультурному діалозі якщо Ви починаєте з «низів», то у Вас більше шансів досягти успіху вже на академічному рівні, але дуже рідко стається навпаки. Тож я вважаю, що молоді науковці
60 61
СВОЄ випуск 2-3, 2015
можуть допомогти в побудові цього сполуч-ного мосту між нашою буденністю та семіо-тичним прочитанням реальності.
Що може бути концептуальним/тео-
ретичним базисом цього діалогу? Ви впро-довж тривалого часу займаєтесь пробле-мою діалогу між релігіями. На Вашу думку, що може слугувати концептуальною плат-формою для того, щоб цей діалог здійсню-вався? Які питання він вирішує?
Взагалі, це дуже прагматично. Діалог є
умовою виживання. Говори – або смерть (сміється). Усе більш ніж практично. В тому сенсі, що, як ми не говоритимемо, Хантінг-тон все ж буде правий з його розумінням колапсу цивілізації. І єдиний шлях, який ми маємо обрати, щоб довести, що Хантінгтон
врешті помилився – це діалог цивілізацій. Та цивілізації не ведуть перемовин. Існу-ють цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього. Тож, скажімо, перший концепт – чи ми говоритимемо, чи ризикуємо канути у вічність.
Наступна ідея полягає в тому, що гло-балізація зводить цей світ до єдиної реаль-ності, ніби як одного знаменника, водночас роблячи його більш пласким, – змушуючи всі відмінності розчинятись у цьому шале-ному коктейлі. Дехто замість глобалізації говорить про «макдоналізацію». Нам треба розуміти, що глобалізація все ж може під-вести усіх під один ранжир, та ми маємо зберегти свої ідентичності. Сьогодні, щоб бути спроможним до перемовин, я повинен
Цивілізації не ведуть перемовин. Існують цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього.„ “
знати, де є я, мені треба віднайти свою ін-дивідуальність. До того ж, перед тим як по-кладати початок будь-яким відносинам, нам потрібно зрозуміти, «чим дихає» той інший. Тож глобалізація сама по собі зобов’язує ве-сти діалог, якщо ви так прагнете збереження своєї ідентичності та вас не приваблює ідея бути підведеним під одну мірку тим, що ми називаємо «макдоналізація».Третій еле-мент, який я відчуваю, – це те, що за допо-могою діалогу ми можемо надолужити ідею, яка є спільною для всіх основних культур і я би сказав, що релігій, – факт, що світ є певним чином єдиною сім’єю. Це дуже ціка-вий підхід, що присутній у всіх релігіях. Для прикладу, в Індії прийнято вважати, що світ є однією родиною, проте так вважають і інші релігії. Таким чином, ця ідея відтворюється у повній мірі через міжособистісний діалог. У
цьому спектрі ідентичність сім’ї зберігаєть-ся, оскільки в окремій сім’ї кожен є особи-стістю. Тому існує кілька різних рівнів навіть на концептуальному рівні. Цілком зрозуміло, що ми маємо вдаватися до діалогу, якщо ми маємо переосмислити ідею про те, що світ є однією сім’єю і може жити, як одна сім’я.
Як, на Вашу думку, співіснують глоба-
лізація та релігія? Сьогодні ми говоримо про своєрідний
ринок релігій, в тому сенсі, що це виглядає так, ніби ти йдеш величезним торгівель-ним центром, а на полицях, що здійма-ються прямісінько до небес, своїх спожи-вачів чекають різноманітні релігії, готові
задовольнити потреби кожного з нас. Це величезна небезпека, що чатує на релігії в глобалізованому світі. Однак це все ще не означає, що сучасні чоловіки та жінки перестали бути чутливими до елементів релігії та духовності. Тому ми не можемо перетворювати релігію на продукт тако-го самого рангу, як будь-що з того, що ми бачимо в супермаркеті. За таких обставин досягається діалог між людьми різних релігій, у якому почуття віри різних ре-лігійних традицій допомагають релігіям окреслити свої власні ідентичності, таким чином сприяючи адекватному сприйняттю людьми один одного. Отже, релігія – вже не те, що треба усунути, а, навпаки, щось, що повинне бути пережитим та поширю-ватись. Вона не стає частиною глобаліза-ції, але глобалізація може стати у пригоді, щоб продукувати релігію на різних рівнях. Глобалізація – це не апріорі щось жах-ливе, але це може мати кепські наслідки. Відтоді, як релігійний аспект став вагомим питанням порядку денного, лише залучен-ня до діалогу може запобігти виникненню цього ринку для людей віруючих, де повне злиття релігій стає вбивчим для їхньої спе-цифіки та ідентичності.
Наостанок хочу спитати, яке у вас жит-
теве кредо? Єднати світ.
РОЗМОВУ ВЕЛА ОЛЕНА ДЯДІКОВА
ПЕРЕКЛАД З АНГЛ. ОЛЕНИ ДЯДІКОВОЇПІД РЕДАКЦІЄЮ ЯРОСЛАВА РИМАРА
КАДР З МУЛЬТИПЛІКАЦІЙНО-
ГО ФІЛЬМУ «КІТ РАБИНА» ПРО
ОСОБЛИВУ АТМОСФЕРУ ЖИТТЯ
У ФРАНЦУЗЬКОМУ МАГРИБІ НА
ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ, ДЕ МИРНО
СПІВІСНУВАЛИ ЮДЕЇ, ХРИСТИЯНИ,
МУСУЛЬМАНИ.
РЕЖИСЕР: Ж. СФАР, 2011
61
випуск 2 (12-13) 2015
60 61
СВОЄ випуск 2-3, 2015
можуть допомогти в побудові цього сполуч-ного мосту між нашою буденністю та семіо-тичним прочитанням реальності.
Що може бути концептуальним/тео-
ретичним базисом цього діалогу? Ви впро-довж тривалого часу займаєтесь пробле-мою діалогу між релігіями. На Вашу думку, що може слугувати концептуальною плат-формою для того, щоб цей діалог здійсню-вався? Які питання він вирішує?
Взагалі, це дуже прагматично. Діалог є
умовою виживання. Говори – або смерть (сміється). Усе більш ніж практично. В тому сенсі, що, як ми не говоритимемо, Хантінг-тон все ж буде правий з його розумінням колапсу цивілізації. І єдиний шлях, який ми маємо обрати, щоб довести, що Хантінгтон
врешті помилився – це діалог цивілізацій. Та цивілізації не ведуть перемовин. Існу-ють цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього. Тож, скажімо, перший концепт – чи ми говоритимемо, чи ризикуємо канути у вічність.
Наступна ідея полягає в тому, що гло-балізація зводить цей світ до єдиної реаль-ності, ніби як одного знаменника, водночас роблячи його більш пласким, – змушуючи всі відмінності розчинятись у цьому шале-ному коктейлі. Дехто замість глобалізації говорить про «макдоналізацію». Нам треба розуміти, що глобалізація все ж може під-вести усіх під один ранжир, та ми маємо зберегти свої ідентичності. Сьогодні, щоб бути спроможним до перемовин, я повинен
Цивілізації не ведуть перемовин. Існують цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього.„ “
знати, де є я, мені треба віднайти свою ін-дивідуальність. До того ж, перед тим як по-кладати початок будь-яким відносинам, нам потрібно зрозуміти, «чим дихає» той інший. Тож глобалізація сама по собі зобов’язує ве-сти діалог, якщо ви так прагнете збереження своєї ідентичності та вас не приваблює ідея бути підведеним під одну мірку тим, що ми називаємо «макдоналізація».Третій еле-мент, який я відчуваю, – це те, що за допо-могою діалогу ми можемо надолужити ідею, яка є спільною для всіх основних культур і я би сказав, що релігій, – факт, що світ є певним чином єдиною сім’єю. Це дуже ціка-вий підхід, що присутній у всіх релігіях. Для прикладу, в Індії прийнято вважати, що світ є однією родиною, проте так вважають і інші релігії. Таким чином, ця ідея відтворюється у повній мірі через міжособистісний діалог. У
цьому спектрі ідентичність сім’ї зберігаєть-ся, оскільки в окремій сім’ї кожен є особи-стістю. Тому існує кілька різних рівнів навіть на концептуальному рівні. Цілком зрозуміло, що ми маємо вдаватися до діалогу, якщо ми маємо переосмислити ідею про те, що світ є однією сім’єю і може жити, як одна сім’я.
Як, на Вашу думку, співіснують глоба-
лізація та релігія? Сьогодні ми говоримо про своєрідний
ринок релігій, в тому сенсі, що це виглядає так, ніби ти йдеш величезним торгівель-ним центром, а на полицях, що здійма-ються прямісінько до небес, своїх спожи-вачів чекають різноманітні релігії, готові
задовольнити потреби кожного з нас. Це величезна небезпека, що чатує на релігії в глобалізованому світі. Однак це все ще не означає, що сучасні чоловіки та жінки перестали бути чутливими до елементів релігії та духовності. Тому ми не можемо перетворювати релігію на продукт тако-го самого рангу, як будь-що з того, що ми бачимо в супермаркеті. За таких обставин досягається діалог між людьми різних релігій, у якому почуття віри різних ре-лігійних традицій допомагають релігіям окреслити свої власні ідентичності, таким чином сприяючи адекватному сприйняттю людьми один одного. Отже, релігія – вже не те, що треба усунути, а, навпаки, щось, що повинне бути пережитим та поширю-ватись. Вона не стає частиною глобаліза-ції, але глобалізація може стати у пригоді, щоб продукувати релігію на різних рівнях. Глобалізація – це не апріорі щось жах-ливе, але це може мати кепські наслідки. Відтоді, як релігійний аспект став вагомим питанням порядку денного, лише залучен-ня до діалогу може запобігти виникненню цього ринку для людей віруючих, де повне злиття релігій стає вбивчим для їхньої спе-цифіки та ідентичності.
Наостанок хочу спитати, яке у вас жит-
теве кредо? Єднати світ.
РОЗМОВУ ВЕЛА ОЛЕНА ДЯДІКОВА
ПЕРЕКЛАД З АНГЛ. ОЛЕНИ ДЯДІКОВОЇПІД РЕДАКЦІЄЮ ЯРОСЛАВА РИМАРА
КАДР З МУЛЬТИПЛІКАЦІЙНО-
ГО ФІЛЬМУ «КІТ РАБИНА» ПРО
ОСОБЛИВУ АТМОСФЕРУ ЖИТТЯ
У ФРАНЦУЗЬКОМУ МАГРИБІ НА
ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ, ДЕ МИРНО
СПІВІСНУВАЛИ ЮДЕЇ, ХРИСТИЯНИ,
МУСУЛЬМАНИ.
РЕЖИСЕР: Ж. СФАР, 2011
61
випуск 2 (12-13) 2015
62 63
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Гендер, телесность и сексуальность в оптикесоциальных наук:
интервью с Юрием Зикратым
Первое, о чём хотелось бы спросить: как Вы очутились на факультете социоло-гии Киевского университета?
Я со школьных лет питал некоторый интерес к общественным дисциплинам, и к моменту поступления в университет у меня уже имелись за плечами определенные успехи, поскольку я был призером олим-пиад по истории. Это, в свою очередь, дало мне возможность поступать по собеседова-нию. Я подал документы в несколько мест,
но вообще мне больше всего хотелось по-пасть на философский факультет. Однако меня туда по собеседованию не взяли, ска-зали: «Иди, пиши экзамен». На факультете социологии собеседование вел тогдашний декан Владимир Ильич Волович, мы с ним продуктивно пообщались, и они зачислили меня вне конкурса. К тому моменту я уже забросил свою идею с поступлением на философию, поэтому, можно сказать, с со-циологией я связался скорее по стечению обстоятельств, чем целенаправленно.
В предыдущих номерах нашего журнала мы открыли рубрикупрофессионально-биографических интервью с выпускниками социоло-
гических факультетов Украины. Этот увлекательный разговор – ещё один пример того, как социология способна преломлять жизненные и
интеллектуальные траектории связанных с ней людей. О социологическом образовании, исследованиях сексуальности и севе-
роамериканских междисциплинарных программах мы поговорили с Юрием Зикратым. В 2005 году Юрий окончил магистратуру факультета социоло-гии КНУ им. Т. Шевченко, после чего поступил в Центрально-Европейский
университет (г. Будапешт, Венгрия), где занимался гендерными исследовани-ями. В 2013 году наш собеседник защитил Ph.D. тезисы на тему «Межклас-совое бегство и эротика “пролетарской” маскулинности...» в Университете
Конкордия (г. Монреаль, Канада), где сегодня преподает на факультете социологии и антропологии. Связаться с Юрием можно по адресу:
А среди Ваших родных и близких не было людей, как-то связанных с социаль-ными и гуманитарными науками?
Ну, разве что приближенно. Моя мать занималась военной историей, работала в музее при Аджимушкайских каменолом-нях, где в 1942-1943 годах располагалось антифашистское сопротивление. Мой отец занимался политической деятельностью, наверное, он был одним из немногих лю-дей в Керчи, которые поддерживали «На-родний Рух України». Можно сказать, что я
хоть и из Крыма, но вышел из «национали-стической» семьи (улыбается). А непосред-ственно социологией из моих родных ник-то не занимался.
А когда Вы попали на факультет, у Вас не было чувства, что Вы зря не пошли на философию?
Совсем наоборот, мне показалось, что это была скорее удача, поскольку то, что я видел на философском факультете, меня несколько разочаровывало. А вот на нашем
Юрий Зикратый во время конференции по медиаисследованиям в Италии
62 63
СВОЄ випуск 2-3, 2015
Гендер, телесность и сексуальность в оптикесоциальных наук:
интервью с Юрием Зикратым
Первое, о чём хотелось бы спросить: как Вы очутились на факультете социоло-гии Киевского университета?
Я со школьных лет питал некоторый интерес к общественным дисциплинам, и к моменту поступления в университет у меня уже имелись за плечами определенные успехи, поскольку я был призером олим-пиад по истории. Это, в свою очередь, дало мне возможность поступать по собеседова-нию. Я подал документы в несколько мест,
но вообще мне больше всего хотелось по-пасть на философский факультет. Однако меня туда по собеседованию не взяли, ска-зали: «Иди, пиши экзамен». На факультете социологии собеседование вел тогдашний декан Владимир Ильич Волович, мы с ним продуктивно пообщались, и они зачислили меня вне конкурса. К тому моменту я уже забросил свою идею с поступлением на философию, поэтому, можно сказать, с со-циологией я связался скорее по стечению обстоятельств, чем целенаправленно.
В предыдущих номерах нашего журнала мы открыли рубрикупрофессионально-биографических интервью с выпускниками социоло-
гических факультетов Украины. Этот увлекательный разговор – ещё один пример того, как социология способна преломлять жизненные и
интеллектуальные траектории связанных с ней людей. О социологическом образовании, исследованиях сексуальности и севе-
роамериканских междисциплинарных программах мы поговорили с Юрием Зикратым. В 2005 году Юрий окончил магистратуру факультета социоло-гии КНУ им. Т. Шевченко, после чего поступил в Центрально-Европейский
университет (г. Будапешт, Венгрия), где занимался гендерными исследовани-ями. В 2013 году наш собеседник защитил Ph.D. тезисы на тему «Межклас-совое бегство и эротика “пролетарской” маскулинности...» в Университете
Конкордия (г. Монреаль, Канада), где сегодня преподает на факультете социологии и антропологии. Связаться с Юрием можно по адресу:
А среди Ваших родных и близких не было людей, как-то связанных с социаль-ными и гуманитарными науками?
Ну, разве что приближенно. Моя мать занималась военной историей, работала в музее при Аджимушкайских каменолом-нях, где в 1942-1943 годах располагалось антифашистское сопротивление. Мой отец занимался политической деятельностью, наверное, он был одним из немногих лю-дей в Керчи, которые поддерживали «На-родний Рух України». Можно сказать, что я
хоть и из Крыма, но вышел из «национали-стической» семьи (улыбается). А непосред-ственно социологией из моих родных ник-то не занимался.
А когда Вы попали на факультет, у Вас не было чувства, что Вы зря не пошли на философию?
Совсем наоборот, мне показалось, что это была скорее удача, поскольку то, что я видел на философском факультете, меня несколько разочаровывало. А вот на нашем
Юрий Зикратый во время конференции по медиаисследованиям в Италии
64 65
СВОЄ випуск 2-3, 2015
факультете под руководством Воловича было весьма интересно. Мне, конечно, было тогда всего 16 лет, но все, что там происхо-дило, мне казалось очень занимательным.
А какими темами Вы интересовались во время учёбы, и чем Вы вообще занима-лись в студенческое время? Насколько мне известно, Вы пытались организовать при университете гендерную лабораторию?
Это уже не так просто припомнить. Всё-таки 15 лет прошло (улыбается). Ну, могу сказать, что я сразу сошелся в общих
интересах с Людмилой Малес, она стала моей научной руководительницей. С первых же лет у меня появился интерес к гендер-ным исследованиям, и мы, плюс еще не-сколько человек, начали заниматься этой те-мой. Об этом я писал курсовые и дипломные работы, хотя они, конечно, были довольно абстрактными и совсем не основывались ни на каком эмпирическом материале. Но надо сказать, что литературы у нас было вполне достаточно. У нас, по тем временам, была довольно хорошая библиотека, а в Интерне-те тогда еще многого было не достать. Сей-час, как я понимаю, с этим проблемы нет, и
в Украине, если знаешь языки, можно про-честь что угодно. Но тогда, когда далеко не все ещё было онлайн, у нас было довольно много, по тогдашним меркам, тематических книг (я как сейчас помню эти издания с не-мецкими штампами). Также было довольно много общественных организаций, зани-мавшихся этой проблематикой, так что при
СПИД. Речь шла о ряде сравнительных ка-чественных исследований, не поверите, в Киеве и в Донецкой области. Это было бы очень интересно сейчас почитать… Знать бы только, где и в каких коробках хранятся все эти дневники и доклады... Исследова-ние длилось целых два года. Когда я ра-ботал в этой организации, мы занимались
желании гендер, сексуальность, телесность вполне можно было изучать. Что касается этой гендерной лаборатории, то с ней, как я помню, ничего не получилось, но я уже тогда сошелся с разными общественными органи-зациями. Где-то начиная с третьего курса я начал работать в одной из этих организа-ций, она называлась «Фонд профилактики наркотических зависимостей и ВИЧ/СПИД». Ею тогда руководила Наталья Подлесная, довольно известная активистка, занимавша-яся проектами по работе с ВИЧ-инфициро-ванными и наркозависимыми людьми. И в то же время они делали довольно крупное исследование гомосексуальности в Украине, и где-то на курсе четвертом-пятом я уже не-посредственно участвовал в этом проекте.
Не могли бы Вы подробнее рассказать, что это был за проект?
Этот проект осуществлялся при содей-ствии DFID (Department for International Development), организации, занимающейся при поддержке британского правительства различными инициативами по борьбе с ВИЧ/
исследовательской работой в поле. После моего переезда в Будапешт эта работа продолжилась уже без моего участия – ор-ганизация занималась налаживанием со-циальных услуг для этих групп. В основном это была молодёжь. В Донецкой области всё было очень интересно. Там были со-вершенно загадочные мужчины…
А речь идёт о мужчинах вообще, или о каких-то конкретных группах мужчин?
Ну, это исследование основывалось на методике т.н. «rapid assessment» («быстрая оценка» – способ исследования сложных и непонятных ситуаций в узких времен-ных рамках и при отсутствии необходи-мой ресурсной базы). Это стандартная методика, разработанная Всемирной ор-ганизацией здравоохранения. Работа шла не по конкретным группам, а, можно ска-зать, по всей мужской популяции с целью обнаружить специфические городские анклавы (urban clusters), где мужчины за-нимаются небезопасным сексом с мужчи-нами. То есть речь шла не о местах вроде
Это били сравнительные качественные исследования в Киеве и в Донецкой области по методике “rapid assessment” (“быстрая оценка” –
способ ииследования сложных и непонятных ситуаций в узкихвременных рамках и при отсутствии необходимой ресурсной базы).„
“
Вокзал – территория повышенной анонимности, где пересекается множе-ство людей. Это способствует завязке маргинальных контактов
64 65
СВОЄ випуск 2-3, 2015
факультете под руководством Воловича было весьма интересно. Мне, конечно, было тогда всего 16 лет, но все, что там происхо-дило, мне казалось очень занимательным.
А какими темами Вы интересовались во время учёбы, и чем Вы вообще занима-лись в студенческое время? Насколько мне известно, Вы пытались организовать при университете гендерную лабораторию?
Это уже не так просто припомнить. Всё-таки 15 лет прошло (улыбается). Ну, могу сказать, что я сразу сошелся в общих
интересах с Людмилой Малес, она стала моей научной руководительницей. С первых же лет у меня появился интерес к гендер-ным исследованиям, и мы, плюс еще не-сколько человек, начали заниматься этой те-мой. Об этом я писал курсовые и дипломные работы, хотя они, конечно, были довольно абстрактными и совсем не основывались ни на каком эмпирическом материале. Но надо сказать, что литературы у нас было вполне достаточно. У нас, по тем временам, была довольно хорошая библиотека, а в Интерне-те тогда еще многого было не достать. Сей-час, как я понимаю, с этим проблемы нет, и
в Украине, если знаешь языки, можно про-честь что угодно. Но тогда, когда далеко не все ещё было онлайн, у нас было довольно много, по тогдашним меркам, тематических книг (я как сейчас помню эти издания с не-мецкими штампами). Также было довольно много общественных организаций, зани-мавшихся этой проблематикой, так что при
СПИД. Речь шла о ряде сравнительных ка-чественных исследований, не поверите, в Киеве и в Донецкой области. Это было бы очень интересно сейчас почитать… Знать бы только, где и в каких коробках хранятся все эти дневники и доклады... Исследова-ние длилось целых два года. Когда я ра-ботал в этой организации, мы занимались
желании гендер, сексуальность, телесность вполне можно было изучать. Что касается этой гендерной лаборатории, то с ней, как я помню, ничего не получилось, но я уже тогда сошелся с разными общественными органи-зациями. Где-то начиная с третьего курса я начал работать в одной из этих организа-ций, она называлась «Фонд профилактики наркотических зависимостей и ВИЧ/СПИД». Ею тогда руководила Наталья Подлесная, довольно известная активистка, занимавша-яся проектами по работе с ВИЧ-инфициро-ванными и наркозависимыми людьми. И в то же время они делали довольно крупное исследование гомосексуальности в Украине, и где-то на курсе четвертом-пятом я уже не-посредственно участвовал в этом проекте.
Не могли бы Вы подробнее рассказать, что это был за проект?
Этот проект осуществлялся при содей-ствии DFID (Department for International Development), организации, занимающейся при поддержке британского правительства различными инициативами по борьбе с ВИЧ/
исследовательской работой в поле. После моего переезда в Будапешт эта работа продолжилась уже без моего участия – ор-ганизация занималась налаживанием со-циальных услуг для этих групп. В основном это была молодёжь. В Донецкой области всё было очень интересно. Там были со-вершенно загадочные мужчины…
А речь идёт о мужчинах вообще, или о каких-то конкретных группах мужчин?
Ну, это исследование основывалось на методике т.н. «rapid assessment» («быстрая оценка» – способ исследования сложных и непонятных ситуаций в узких времен-ных рамках и при отсутствии необходи-мой ресурсной базы). Это стандартная методика, разработанная Всемирной ор-ганизацией здравоохранения. Работа шла не по конкретным группам, а, можно ска-зать, по всей мужской популяции с целью обнаружить специфические городские анклавы (urban clusters), где мужчины за-нимаются небезопасным сексом с мужчи-нами. То есть речь шла не о местах вроде
Это били сравнительные качественные исследования в Киеве и в Донецкой области по методике “rapid assessment” (“быстрая оценка” –
способ ииследования сложных и непонятных ситуаций в узкихвременных рамках и при отсутствии необходимой ресурсной базы).„
“
Вокзал – территория повышенной анонимности, где пересекается множе-ство людей. Это способствует завязке маргинальных контактов
66 67
СВОЄ випуск 2-3, 2015
гей-клубов или кафе, а скорее о вокзалах или общественных туалетах, где нередко практикуется небезопасный секс. Задачей исследования была не защита сексуальных меньшинств, а эпидемиологическая профи-лактика, чтобы за счет выявления вот таких
времени я уже имел опыт работы в обыч-ном эпидемиологическом анкетировании, но там всё было довольно чётко прописа-но, вроде вопросов: «Сколько у Вас было сексуальных партнеров за последних 3 месяца?» и т.д. А тут получилось так, что
вот небезопасных мест была возможность как-то взять их под контроль, распростра-нить информацию, предложить необхо-димые услуги, тесты, консультации и т.п. Этот проект длился где-то с 2004 по 2005 год, а потом они разработали большую про-грамму по общественной интервенции, но тогда я уже уехал из Киева.
А как Вы сейчас можете оценить для себя опыт участия в этом исследовании?
Это было мое первое знакомство с качественными методами, хотя они всё равно были достаточно структурированы, поскольку основывались на стандартной схеме, применяемой повсеместно, начи-ная с Индии и заканчивая Марокко. То есть в разных культурных контекстах они ра-ботают, в целом, по одному и тому же об-разцу. Сначала пытаются обнаружить вот такие места, где случаются небезопасные сексуальные контакты между мужчинами, находят информантов, а потом методом снежного кома пытаются выйти на других людей. Затем путем включенного наблю-дения и неструктурированных интервью собираются необходимые данные. К этому
приехал консультант из Всемирной орга-низации здравоохранения, который сразу объяснил, что с этими стандартными опро-сниками мы далеко не уедем и нужно идти вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу. В гей-клубах люди, как правило, всю нужную информацию знают, а нам надо искать, скажем так, скрытых геев на вокзале в городе Макеевка. Их надо обна-ружить, опросить и сообщить им нужную информацию. Эти методики были доста-точно примитивными, но вполне доступ-ными, если учесть, что все это делалось на таком «полу-аматорском» уровне. Полевой работой занимались преимущественно во-
Консультант из Всемирной организации здравоохранения сразу объяснил, что со стандартными опросниками мы далеко не
уедем и нужно двигаться вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу.„
„
“
лонтеры и социальные работники, поэтому всё было очень упрощено. Но для меня это был первый и очень полезный опыт каче-ственных исследований. Причём исследо-вались ведь маргинальные группы людей в
“По украинским меркам этобыло очень достойное образование. Там царила довольно либеральная
атмосфера и имелись всенеобхоимые для учёбы ресурсы.
восточноукраинской провинции, это люди, живущие в совершенно другом мире, ко-торый сильно отличался от столичной сту-денческой молодежи, – например, пожи-лые женатые мужчины с долгой историей анонимного гей-секса в парках и туалетах.
Вы уже несколько раз говорили о вок-залах. Это какой-то особый объект в город-ском пространстве с этой точки зрения?
Да, вокзал – это всегда особенный объект. Если мы занимаемся исследова-нием сексуальных контактов с историче-ской точки зрения, то вокзал – это исклю-чительное место. Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе, ещё начиная с XIX века, вокзал описыва-ется как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный сексуаль-ный контакт. На вокзале все бездельничают в ожидании своего поезда, они знают, что
Это само по себе довольно интересно. Публичные места живут своей тайной жиз-нью, которую никто не видит.
Да, всё это вполне в русле городских исследований Чикагской школы. Я сейчас тоже часто пересекаюсь с исследованиями городской девиантности и могу сказать, что это то, что ещё в 1930-е годы практикова-лось в социологии города, когда исследова-тели переодевались в бездомных и бродяг (hoboes) и занимались включенным наблю-дением, завязывали с соответствующими людьми беседы и т.д.
В 2005 году Вы получили диплом маги-стра на факультете социологии. Как Вы сей-час можете оценить уровень образования, который получили там? Как оно повлияло на Вашу профессиональную биографию?
Могу сказать, что это было очень до-стойное образование. По украинским мер-
Если мы занимаемся исследованием сексуальных контактов с исторической точки зрения, то вокзал – это исключительное место.
Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе вокзал описывается как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный
сексуальный контакт.„“
скоро отсюда уедут, что создает совершен-но особые условия для различных авантюр-ных действий, в том числе сексуального характера. Это своеобразный скрытый мир – underworld, где процветает преступность, воровство, детская проституция. Поэтому любой учёный, пытающийся имперически исследовать маргинальные сексуальные связи, первым делом идет на вокзал.
кам – очень достойное. Во-первых, там царила довольно либеральная атмосфера, что мне всегда нравилось. Я не знаю, какая там ситуация сейчас, но, Вы понимаете, при всей необычности интересующей меня те-матики, никто никак не препятствовал мне ею заниматься. Все меня поддерживали, как среди преподавателей, так и среди од-нокурсников. Во-вторых, у меня имелись
66 67
СВОЄ випуск 2-3, 2015
гей-клубов или кафе, а скорее о вокзалах или общественных туалетах, где нередко практикуется небезопасный секс. Задачей исследования была не защита сексуальных меньшинств, а эпидемиологическая профи-лактика, чтобы за счет выявления вот таких
времени я уже имел опыт работы в обыч-ном эпидемиологическом анкетировании, но там всё было довольно чётко прописа-но, вроде вопросов: «Сколько у Вас было сексуальных партнеров за последних 3 месяца?» и т.д. А тут получилось так, что
вот небезопасных мест была возможность как-то взять их под контроль, распростра-нить информацию, предложить необхо-димые услуги, тесты, консультации и т.п. Этот проект длился где-то с 2004 по 2005 год, а потом они разработали большую про-грамму по общественной интервенции, но тогда я уже уехал из Киева.
А как Вы сейчас можете оценить для себя опыт участия в этом исследовании?
Это было мое первое знакомство с качественными методами, хотя они всё равно были достаточно структурированы, поскольку основывались на стандартной схеме, применяемой повсеместно, начи-ная с Индии и заканчивая Марокко. То есть в разных культурных контекстах они ра-ботают, в целом, по одному и тому же об-разцу. Сначала пытаются обнаружить вот такие места, где случаются небезопасные сексуальные контакты между мужчинами, находят информантов, а потом методом снежного кома пытаются выйти на других людей. Затем путем включенного наблю-дения и неструктурированных интервью собираются необходимые данные. К этому
приехал консультант из Всемирной орга-низации здравоохранения, который сразу объяснил, что с этими стандартными опро-сниками мы далеко не уедем и нужно идти вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу. В гей-клубах люди, как правило, всю нужную информацию знают, а нам надо искать, скажем так, скрытых геев на вокзале в городе Макеевка. Их надо обна-ружить, опросить и сообщить им нужную информацию. Эти методики были доста-точно примитивными, но вполне доступ-ными, если учесть, что все это делалось на таком «полу-аматорском» уровне. Полевой работой занимались преимущественно во-
Консультант из Всемирной организации здравоохранения сразу объяснил, что со стандартными опросниками мы далеко не
уедем и нужно двигаться вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу.„
„
“
лонтеры и социальные работники, поэтому всё было очень упрощено. Но для меня это был первый и очень полезный опыт каче-ственных исследований. Причём исследо-вались ведь маргинальные группы людей в
“По украинским меркам этобыло очень достойное образование. Там царила довольно либеральная
атмосфера и имелись всенеобхоимые для учёбы ресурсы.
восточноукраинской провинции, это люди, живущие в совершенно другом мире, ко-торый сильно отличался от столичной сту-денческой молодежи, – например, пожи-лые женатые мужчины с долгой историей анонимного гей-секса в парках и туалетах.
Вы уже несколько раз говорили о вок-залах. Это какой-то особый объект в город-ском пространстве с этой точки зрения?
Да, вокзал – это всегда особенный объект. Если мы занимаемся исследова-нием сексуальных контактов с историче-ской точки зрения, то вокзал – это исклю-чительное место. Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе, ещё начиная с XIX века, вокзал описыва-ется как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный сексуаль-ный контакт. На вокзале все бездельничают в ожидании своего поезда, они знают, что
Это само по себе довольно интересно. Публичные места живут своей тайной жиз-нью, которую никто не видит.
Да, всё это вполне в русле городских исследований Чикагской школы. Я сейчас тоже часто пересекаюсь с исследованиями городской девиантности и могу сказать, что это то, что ещё в 1930-е годы практикова-лось в социологии города, когда исследова-тели переодевались в бездомных и бродяг (hoboes) и занимались включенным наблю-дением, завязывали с соответствующими людьми беседы и т.д.
В 2005 году Вы получили диплом маги-стра на факультете социологии. Как Вы сей-час можете оценить уровень образования, который получили там? Как оно повлияло на Вашу профессиональную биографию?
Могу сказать, что это было очень до-стойное образование. По украинским мер-
Если мы занимаемся исследованием сексуальных контактов с исторической точки зрения, то вокзал – это исключительное место.
Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе вокзал описывается как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный
сексуальный контакт.„“
скоро отсюда уедут, что создает совершен-но особые условия для различных авантюр-ных действий, в том числе сексуального характера. Это своеобразный скрытый мир – underworld, где процветает преступность, воровство, детская проституция. Поэтому любой учёный, пытающийся имперически исследовать маргинальные сексуальные связи, первым делом идет на вокзал.
кам – очень достойное. Во-первых, там царила довольно либеральная атмосфера, что мне всегда нравилось. Я не знаю, какая там ситуация сейчас, но, Вы понимаете, при всей необычности интересующей меня те-матики, никто никак не препятствовал мне ею заниматься. Все меня поддерживали, как среди преподавателей, так и среди од-нокурсников. Во-вторых, у меня имелись
68 69
СВОЄ випуск 2-3, 2015
68
все необходимые ресурсы: доступ к Ин-тернету, библиотекам, литературе. Каче-ство самих лекций и семинаров мне сейчас сложно оценить, поскольку по завершении обучения на факультете я от социологии немножко отошел, и мне трудно сказать, насколько оно соответствует современным критериям. Но у меня в основном позитив-ные впечатления: у нас был очень сильный курс, небольшая группа, все друг друга зна-ли, все так или иначе были заинтересованы в учёбе. Конечно, были в программах и элементы бреда, вроде «этнопсихологии», которая в Канаде вообще считается расист-ской дисциплиной родом из XIX века, а нам
ма эта длилась всего год, но это был для меня очень ценный опыт…
Вы почувствовали определенный кон-траст, по сравнению с украинской образова-тельной системой?
Да! Там всё было полностью организо-вано по западным (даже по американским) образцам. Помимо того, что всё обучение шло на английском языке, чувствовалась огромная разница в самих образователь-ных принципах. Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык на-писания текстов. В Украине нас этому прак-
с долей какого-то странного национализма рассказывали о «психологии украинца». Но это было не столь критично – просто одна из запомнившихся неудач. А вообще про-центов на 90% я был очень доволен. Мне там на самом деле нравилось, и казалось, что меня просто судьбой туда привело. Ус-ловия были прекрасные. Помню, когда в 2004 году был первый Майдан, преподава-тели даже переносили экзамены, чтобы же-лающие могли поучаствовать в революции, а сессию можно было и позже закрыть. Эта либеральная атмосфера была мне по душе.
В 2005 году Вы уехали из Украины…
Да, сразу же после выпуска из маги-стратуры факультета социологии я поступил на магистерскую программу по гендерным исследованиям в Центрально-Европейском университете в городе Будапешт. Програм-
тически не учили. Американская же система полностью заточена под то, что студенты должны постоянно учиться выражать свои мысли в письменном виде, причем в очень структурированной форме: введение, гипо-теза 1, гипотеза 2, аргумент 1, аргумент 2, обобщение, выводы. Это очень специальная техника письма, отличающаяся даже от бо-лее эссеистичной европейской модели. Эта магистерская программа была очень амери-канизирована, и даже как-то перегружена: нам читали 6-7 предметов в семестр, хотя в американских университетах их, как пра-вило, 4-5. Но было много преподавателей из США и вообще много связей с Университе-том штата Нью-Йорк. По каждому предме-ту мы должны были написать в конце кур-са письменную работу, сделанную по всем формальным правилам. Для меня это было довольно сложно, и я только со временем освоился. Среди моих однокурсников были
Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык написания текстов. В Украине нас этому практически не учили.„ “
представители самых разных стран, что тоже прибавляло свой колорит. В основном речь идет о людях из юго-восточной Евро-пы (Хорватия, Сербия, Босния), но были и приезжие из Северной Америки (по большей части из тех, кто хотел в дальнейшем зани-маться Восточной Европой). Так что это была многокультурная необычная смесь.
А по окончании учёбы в Венгрии как сложилась Ваша дальнейшая судьба?
По завершении магистратуры верну-лся на год в Украину, сохранив, однако, понятное желание продолжать учёбу за
рубежом. И на протяжении года я работал в сфере, так сказать, «video production»– компании, которая занималась производ-ством видеорекламы. Попал я туда в первую очередь благодаря английскому языку, который уже успел к тому времени хорошо освоить. Но здесь мне также сы-грал на руку мой интерес к исследовани-ям кинематографа. Поскольку в Будапеште социальные и гуманитарные науки были во многом связаны, там я успел увлечься ана-лизом кино, и это мне помогло при работе в этой компании. А потом уже я поступил в аспирантуру в Канаде,и уехал туда писать свое Ph.D. исследование.
Бывший иезуитский колледж имени Игнатия Лойолы. Сейчас один из кампусов Университета Конкордия
68 69
СВОЄ випуск 2-3, 2015
68
все необходимые ресурсы: доступ к Ин-тернету, библиотекам, литературе. Каче-ство самих лекций и семинаров мне сейчас сложно оценить, поскольку по завершении обучения на факультете я от социологии немножко отошел, и мне трудно сказать, насколько оно соответствует современным критериям. Но у меня в основном позитив-ные впечатления: у нас был очень сильный курс, небольшая группа, все друг друга зна-ли, все так или иначе были заинтересованы в учёбе. Конечно, были в программах и элементы бреда, вроде «этнопсихологии», которая в Канаде вообще считается расист-ской дисциплиной родом из XIX века, а нам
ма эта длилась всего год, но это был для меня очень ценный опыт…
Вы почувствовали определенный кон-траст, по сравнению с украинской образова-тельной системой?
Да! Там всё было полностью организо-вано по западным (даже по американским) образцам. Помимо того, что всё обучение шло на английском языке, чувствовалась огромная разница в самих образователь-ных принципах. Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык на-писания текстов. В Украине нас этому прак-
с долей какого-то странного национализма рассказывали о «психологии украинца». Но это было не столь критично – просто одна из запомнившихся неудач. А вообще про-центов на 90% я был очень доволен. Мне там на самом деле нравилось, и казалось, что меня просто судьбой туда привело. Ус-ловия были прекрасные. Помню, когда в 2004 году был первый Майдан, преподава-тели даже переносили экзамены, чтобы же-лающие могли поучаствовать в революции, а сессию можно было и позже закрыть. Эта либеральная атмосфера была мне по душе.
В 2005 году Вы уехали из Украины…
Да, сразу же после выпуска из маги-стратуры факультета социологии я поступил на магистерскую программу по гендерным исследованиям в Центрально-Европейском университете в городе Будапешт. Програм-
тически не учили. Американская же система полностью заточена под то, что студенты должны постоянно учиться выражать свои мысли в письменном виде, причем в очень структурированной форме: введение, гипо-теза 1, гипотеза 2, аргумент 1, аргумент 2, обобщение, выводы. Это очень специальная техника письма, отличающаяся даже от бо-лее эссеистичной европейской модели. Эта магистерская программа была очень амери-канизирована, и даже как-то перегружена: нам читали 6-7 предметов в семестр, хотя в американских университетах их, как пра-вило, 4-5. Но было много преподавателей из США и вообще много связей с Университе-том штата Нью-Йорк. По каждому предме-ту мы должны были написать в конце кур-са письменную работу, сделанную по всем формальным правилам. Для меня это было довольно сложно, и я только со временем освоился. Среди моих однокурсников были
Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык написания текстов. В Украине нас этому практически не учили.„ “
представители самых разных стран, что тоже прибавляло свой колорит. В основном речь идет о людях из юго-восточной Евро-пы (Хорватия, Сербия, Босния), но были и приезжие из Северной Америки (по большей части из тех, кто хотел в дальнейшем зани-маться Восточной Европой). Так что это была многокультурная необычная смесь.
А по окончании учёбы в Венгрии как сложилась Ваша дальнейшая судьба?
По завершении магистратуры верну-лся на год в Украину, сохранив, однако, понятное желание продолжать учёбу за
рубежом. И на протяжении года я работал в сфере, так сказать, «video production»– компании, которая занималась производ-ством видеорекламы. Попал я туда в первую очередь благодаря английскому языку, который уже успел к тому времени хорошо освоить. Но здесь мне также сы-грал на руку мой интерес к исследовани-ям кинематографа. Поскольку в Будапеште социальные и гуманитарные науки были во многом связаны, там я успел увлечься ана-лизом кино, и это мне помогло при работе в этой компании. А потом уже я поступил в аспирантуру в Канаде,и уехал туда писать свое Ph.D. исследование.
Бывший иезуитский колледж имени Игнатия Лойолы. Сейчас один из кампусов Университета Конкордия
70 71
СВОЄ випуск 2-3, 2015
А чем был мотивирован такой выбор?
На самом деле это было довольно случайно. Изначально я хотел поступить в аспирантуру в Амстердаме, готовил доку-менты, сдавал экзамены. Но там была ка-кая-то сложная модель финансирования, и с ней трудно было совладать. А здесь мне дали деньги на обучение, предоставили все возможности, и, кроме того, у меня жила сестра в Канаде, так что я даже во многом из соображений миграции выбрал Канаду. Тем более, мне нравилась пер-спектива жизни в большом городе. Позже, когда я работал в архиве университета Индианы, я почувствовал, насколько это существенно. Там выходишь из кампуса –
существует довольно хорошая школа иссле-дований кино, сам университет очень левый и социально ориентированный. Он участву-ет в проектах по защите окружающей среды, здесь многие занимаются этническими, ра-совыми и классовыми исследованиями. По-скольку в Канаде довольно часто проходят разные забастовки и акции, наш универси-тет всегда здесь в первых рядах. При этом он сам по себе достаточно молодой: изна-чально это было два больших колледжа, ко-торые объединились в 1974 году, и с тех пор он работает уже как высшее учебное заве-дение. То направление, на которое лично я поступал, носит название междисциплинар-ной программы «Общество и Культура», то есть Вы понимаете, что это очень широкая
формулировка, и её можно подвести подо что угодно. Люди здесь работают в самых разных направлениях, и их между собой зачастую очень мало что связывает. Скорее это административный центр распределе-ния ресурсов межу различными исследова-тельскими программами, чем некое общее интеллектуальное поле. Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. По этой же причине здесь существует очень необычная практика, когда тебе назнача-ют сразу троих научных руководителей из разных сфер, – никому такого не пожелае-шь (улыбается). Мне-то повезло, но нередко бывает так, что они друг с другом не согла-шаются, конфликтуют, и это очень плохо
Если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя
выпьют всю кровь.„ “
сказывается на твоем исследовании, ведь люди могут иметь совсем разные взгляды на один и тот же предмет. У них могут быть те-оретические противоречия. Причём иногда могут быть очень причудливые дисципли-нарные сочетания, например, математика, текстиль и гендерные исследования. Жен-ское платье, математическое моделирова-ние и философия Витгенштейна (улыбается). Для таких странных сочетаний и существу-ет этот исследовательский центр (Centre for Interdisciplinary Studies in Society and Culture), где эту междисциплинарность мож-но поставить на какие-то административные рельсы. В том числе за счет назначения ру-ководителя из каждой сферы.
А какие черты больше всего, по Ваше-му мнению, отличают канадскую систему образования от украинской?
На самом деле они отличаются просто по всем пунктам, так что здесь нужно гово-рить более конкретно.
Ну, меня интересует сам образователь-ный процесс… Как организованы учебные планы, распределение дисциплин, могут ли студенты свободно выбирать себе пред-меты…
Да, в этом плане разница между Украи-ной и Канадой очень существенная. Когда я учился в киевском университете, нас, как в детском саду, распределяли в группы по 20-30 человек, и мы практически с первого по последний год учили вместе одни и те же предметы. Тут всё иначе. Каждый выби-рает себе программу в соответствии со своим графиком. Многие люди совмещают
Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. Поэтому здесь существует
очень необычная практика, когда тебе назначают сразу троих научных руководителей.
„ “
работу с учёбой, поэтому и система здесь очень гибкая и индивидуально ориентиро-ванная. Обычно есть обязательные пред-меты и выборочные, их где-то поровну. Также у студентов одновременно две спе-циализации: major and minor, первичная и вторичная, и для каждой из этих специали-заций есть определенные требования. На-пример, ты должен за годы обучения взять 10 социологических курсов, среди них до-лжны быть методы, теория, практика… ос-тальное по выбору.
Студенты в Украине нередко жалуются на перегруженность аудиторными занятия-ми и обилием ненужных им дисциплин. В Канаде это каким-то образом ощущается?
Нет, аудиторной работы здесь не так много, но есть перегруженность по домаш-ним заданиям. Нередко студентам нужно прочесть такое количество текстов, что с этим сложно просто физически справиться. В Украине чувствовались сильные пере-пады между учебным временем и сессией, а здесь и сессия «тихий ужас», и на про-
и перед тобой три улицы, небольшие дома и лес, прямо как в фильме Твин Пикс. Мне это не подходит. Я больше люблю города.
Речь идет, как я понимаю, об Универ-ситете Конкордия в Монреале? Не могли бы Вы рассказать об этом университете?
Монреаль – это самый крупный город провинции Квебек и второй по величине в Канаде. Он наполовину франкоязычный, наполовину англоязычный, и здесь нахо-дится 4 довольно крупных университета: 2 французских и 2 английских. Университет Конкордия – это большой англоязычный университет, который знаменит своими междисциплинарными программами, здесь
тяжении года тебя мучают. Семестры, как правило, очень короткие (13 недель), но если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя выпьют всю кровь. Особенно если речь идет о сложных курсах по исс-ледовательским методам. Если учесть, что многие студенты работают, то свободного времени у них остается совсем мало. Мне кажется, что, когда я учился на факультете
70 71
СВОЄ випуск 2-3, 2015
А чем был мотивирован такой выбор?
На самом деле это было довольно случайно. Изначально я хотел поступить в аспирантуру в Амстердаме, готовил доку-менты, сдавал экзамены. Но там была ка-кая-то сложная модель финансирования, и с ней трудно было совладать. А здесь мне дали деньги на обучение, предоставили все возможности, и, кроме того, у меня жила сестра в Канаде, так что я даже во многом из соображений миграции выбрал Канаду. Тем более, мне нравилась пер-спектива жизни в большом городе. Позже, когда я работал в архиве университета Индианы, я почувствовал, насколько это существенно. Там выходишь из кампуса –
существует довольно хорошая школа иссле-дований кино, сам университет очень левый и социально ориентированный. Он участву-ет в проектах по защите окружающей среды, здесь многие занимаются этническими, ра-совыми и классовыми исследованиями. По-скольку в Канаде довольно часто проходят разные забастовки и акции, наш универси-тет всегда здесь в первых рядах. При этом он сам по себе достаточно молодой: изна-чально это было два больших колледжа, ко-торые объединились в 1974 году, и с тех пор он работает уже как высшее учебное заве-дение. То направление, на которое лично я поступал, носит название междисциплинар-ной программы «Общество и Культура», то есть Вы понимаете, что это очень широкая
формулировка, и её можно подвести подо что угодно. Люди здесь работают в самых разных направлениях, и их между собой зачастую очень мало что связывает. Скорее это административный центр распределе-ния ресурсов межу различными исследова-тельскими программами, чем некое общее интеллектуальное поле. Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. По этой же причине здесь существует очень необычная практика, когда тебе назнача-ют сразу троих научных руководителей из разных сфер, – никому такого не пожелае-шь (улыбается). Мне-то повезло, но нередко бывает так, что они друг с другом не согла-шаются, конфликтуют, и это очень плохо
Если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя
выпьют всю кровь.„ “
сказывается на твоем исследовании, ведь люди могут иметь совсем разные взгляды на один и тот же предмет. У них могут быть те-оретические противоречия. Причём иногда могут быть очень причудливые дисципли-нарные сочетания, например, математика, текстиль и гендерные исследования. Жен-ское платье, математическое моделирова-ние и философия Витгенштейна (улыбается). Для таких странных сочетаний и существу-ет этот исследовательский центр (Centre for Interdisciplinary Studies in Society and Culture), где эту междисциплинарность мож-но поставить на какие-то административные рельсы. В том числе за счет назначения ру-ководителя из каждой сферы.
А какие черты больше всего, по Ваше-му мнению, отличают канадскую систему образования от украинской?
На самом деле они отличаются просто по всем пунктам, так что здесь нужно гово-рить более конкретно.
Ну, меня интересует сам образователь-ный процесс… Как организованы учебные планы, распределение дисциплин, могут ли студенты свободно выбирать себе пред-меты…
Да, в этом плане разница между Украи-ной и Канадой очень существенная. Когда я учился в киевском университете, нас, как в детском саду, распределяли в группы по 20-30 человек, и мы практически с первого по последний год учили вместе одни и те же предметы. Тут всё иначе. Каждый выби-рает себе программу в соответствии со своим графиком. Многие люди совмещают
Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. Поэтому здесь существует
очень необычная практика, когда тебе назначают сразу троих научных руководителей.
„ “
работу с учёбой, поэтому и система здесь очень гибкая и индивидуально ориентиро-ванная. Обычно есть обязательные пред-меты и выборочные, их где-то поровну. Также у студентов одновременно две спе-циализации: major and minor, первичная и вторичная, и для каждой из этих специали-заций есть определенные требования. На-пример, ты должен за годы обучения взять 10 социологических курсов, среди них до-лжны быть методы, теория, практика… ос-тальное по выбору.
Студенты в Украине нередко жалуются на перегруженность аудиторными занятия-ми и обилием ненужных им дисциплин. В Канаде это каким-то образом ощущается?
Нет, аудиторной работы здесь не так много, но есть перегруженность по домаш-ним заданиям. Нередко студентам нужно прочесть такое количество текстов, что с этим сложно просто физически справиться. В Украине чувствовались сильные пере-пады между учебным временем и сессией, а здесь и сессия «тихий ужас», и на про-
и перед тобой три улицы, небольшие дома и лес, прямо как в фильме Твин Пикс. Мне это не подходит. Я больше люблю города.
Речь идет, как я понимаю, об Универ-ситете Конкордия в Монреале? Не могли бы Вы рассказать об этом университете?
Монреаль – это самый крупный город провинции Квебек и второй по величине в Канаде. Он наполовину франкоязычный, наполовину англоязычный, и здесь нахо-дится 4 довольно крупных университета: 2 французских и 2 английских. Университет Конкордия – это большой англоязычный университет, который знаменит своими междисциплинарными программами, здесь
тяжении года тебя мучают. Семестры, как правило, очень короткие (13 недель), но если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя выпьют всю кровь. Особенно если речь идет о сложных курсах по исс-ледовательским методам. Если учесть, что многие студенты работают, то свободного времени у них остается совсем мало. Мне кажется, что, когда я учился на факультете
72 73
СВОЄ випуск 2-3, 2015
социологии, у меня было время заниматься чем попало, несмотря на то, что с третьего курса я уже работал.
А в каком направлении Вы сейчас работаете?
В данный момент я работаю на факуль-тете социологии и антропологии, где пре-подаю курс по исследованиям сексуально-сти, которые здесь существуют отдельно от гендерных исследований. Традиционными gender studies у нас занимается Институт имени Симоны де Бовуар. Этот институт су-
ществует уже очень давно (ещё с 1970-х), и тут, надо сказать, идут свои междисци-плинарные разборки. Они сильно смести-лись в сторону т.н. women studies, то есть не вообще гендерных, а именно фемини-стских женских исследований. И эти фе-министки, можно сказать, там уже давно засели и до сих сидят, исповедуя более «традиционное» понимание гендера. А исследования телесности, сексуальности, квир-идентичности и всё прочее собрали в кучу, объединили на одной администра-тивной площадке, где в придачу существует ещё и школа кино. И, если студент хочет,
он может получить специализацию именно по исследованиям сексуальности, а наш фа-культет предложит им целый набор самых разных курсов, начиная от исследования проституции в Монреале (у нас есть женщи-на, которая занимается этой темой уже 30 лет и прошла, так сказать, через все мест-ные бордели) до курса, который я препо-давал несколько лет назад, под названием «Секс и кино американского андерграунда 1960-х годов». То есть направления здесь бывают очень разные.
Тем не менее, Вы говорите, что и здесь бывают свои междисциплинарные разборки?
Понимаете, это скорее разборки не схоластические, а административные. Фа-культеты и преподаватели сражаются за часы, за ресурсы, за студентов. Междисци-плинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности всегда возника-ет много практических сложностей. Ведь не существует специальных междисциплинар-ных факультетов. Обычно для этого созда-ются какие-то центры, которые привлекают
динации в администрации университета и факультета всегда были ясны и понятны. А когда ты пытаешься координировать не-сколько разнонаправленных проектов вну-три огромного североамериканского ВУЗа, у тебя тут же появляется масса сложностей, с которыми не просто совладеть.
Давайте теперь поговорим о Вашей диссертации. Я даже успел с ней немного познакомиться: она, как ни странно, выло-жена в полном объеме на сайте Универси-тета Конкордия. Её тема касается межклас-совых переходов и эротики «пролетарской» маскулинности. Не могли бы Вы рассказать об истории её написания и о том, как Вы во-обще вышли на такую экзотическую тему?
На выбор темы повлиял целый ряд фак-торов. Главная сложность с выбором пред-мета исследования состояла в том, что я сам приехал из другой страны и, так сказать, не принадлежал к полю, поэтому было много практических трудностей со сбором эмпи-рических данных. Я знаю людей, которые, приехав с постсоветского пространства в Канаду, занимались Украиной и Россией, и им в этом плане было гораздо проще. Поэто-
Кадр из фильма Сергея Эйзенштейна «Да здравствует Мексика!» (1931)
людей из разных мест, и эти люди часто с большим трудом находят взаимопонимание друг с другом, не говоря уже о совместных действиях. Это скорее проблема управлен-ческого плана. В этом смысле стандарти-зированная советская система даже имела свои плюсы, поскольку отношения субор-
му я из достаточно практичных соображений сделал выбор в пользу архивных исследова-ний. Это было гораздо проще по деньгам и по времени. Таким образом, я отправился в университет Индианы, при котором суще-ствует Институт исследования сексуально-сти Альфреда Кинзи. Это очень известное
Междисциплинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности
всегда возникает много практических сложностей.„ “
72 73
СВОЄ випуск 2-3, 2015
социологии, у меня было время заниматься чем попало, несмотря на то, что с третьего курса я уже работал.
А в каком направлении Вы сейчас работаете?
В данный момент я работаю на факуль-тете социологии и антропологии, где пре-подаю курс по исследованиям сексуально-сти, которые здесь существуют отдельно от гендерных исследований. Традиционными gender studies у нас занимается Институт имени Симоны де Бовуар. Этот институт су-
ществует уже очень давно (ещё с 1970-х), и тут, надо сказать, идут свои междисци-плинарные разборки. Они сильно смести-лись в сторону т.н. women studies, то есть не вообще гендерных, а именно фемини-стских женских исследований. И эти фе-министки, можно сказать, там уже давно засели и до сих сидят, исповедуя более «традиционное» понимание гендера. А исследования телесности, сексуальности, квир-идентичности и всё прочее собрали в кучу, объединили на одной администра-тивной площадке, где в придачу существует ещё и школа кино. И, если студент хочет,
он может получить специализацию именно по исследованиям сексуальности, а наш фа-культет предложит им целый набор самых разных курсов, начиная от исследования проституции в Монреале (у нас есть женщи-на, которая занимается этой темой уже 30 лет и прошла, так сказать, через все мест-ные бордели) до курса, который я препо-давал несколько лет назад, под названием «Секс и кино американского андерграунда 1960-х годов». То есть направления здесь бывают очень разные.
Тем не менее, Вы говорите, что и здесь бывают свои междисциплинарные разборки?
Понимаете, это скорее разборки не схоластические, а административные. Фа-культеты и преподаватели сражаются за часы, за ресурсы, за студентов. Междисци-плинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности всегда возника-ет много практических сложностей. Ведь не существует специальных междисциплинар-ных факультетов. Обычно для этого созда-ются какие-то центры, которые привлекают
динации в администрации университета и факультета всегда были ясны и понятны. А когда ты пытаешься координировать не-сколько разнонаправленных проектов вну-три огромного североамериканского ВУЗа, у тебя тут же появляется масса сложностей, с которыми не просто совладеть.
Давайте теперь поговорим о Вашей диссертации. Я даже успел с ней немного познакомиться: она, как ни странно, выло-жена в полном объеме на сайте Универси-тета Конкордия. Её тема касается межклас-совых переходов и эротики «пролетарской» маскулинности. Не могли бы Вы рассказать об истории её написания и о том, как Вы во-обще вышли на такую экзотическую тему?
На выбор темы повлиял целый ряд фак-торов. Главная сложность с выбором пред-мета исследования состояла в том, что я сам приехал из другой страны и, так сказать, не принадлежал к полю, поэтому было много практических трудностей со сбором эмпи-рических данных. Я знаю людей, которые, приехав с постсоветского пространства в Канаду, занимались Украиной и Россией, и им в этом плане было гораздо проще. Поэто-
Кадр из фильма Сергея Эйзенштейна «Да здравствует Мексика!» (1931)
людей из разных мест, и эти люди часто с большим трудом находят взаимопонимание друг с другом, не говоря уже о совместных действиях. Это скорее проблема управлен-ческого плана. В этом смысле стандарти-зированная советская система даже имела свои плюсы, поскольку отношения субор-
му я из достаточно практичных соображений сделал выбор в пользу архивных исследова-ний. Это было гораздо проще по деньгам и по времени. Таким образом, я отправился в университет Индианы, при котором суще-ствует Институт исследования сексуально-сти Альфреда Кинзи. Это очень известное
Междисциплинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности
всегда возникает много практических сложностей.„ “
74 75
СВОЄ випуск 2-3, 2015
и весьма специфическое учреждение, где расположен крупнейший архив разных до-кументов, связанных с сексуальностью. Там я начал знакомиться с разными данными, уже интересуясь темой. Эта тема может ка-заться несколько экзотичной для Украины, но в Канаде она, так сказать, в тренде. Здесь очень много исследовательских программ, связанных с расовыми отношениями, – то, чего почти нет в украинской социологии,
многом из-за своих личных неудач он ока-зался в крайне затруднительном материаль-ном положении и стал жить среди польских и итальянских мигрантов, иногда вступая с ними в сексуальные связи, документируя этот опыт в дневниках и фотографиях. Кста-ти, с этим архивом постоянно возникают разные юридические разбирательства, на него регулярно подают в суд из-за распро-странения личной информации, поэтому во
здесь очень актуально. Несмотря на назва-ние работы, в центре моего внимания были в первую очередь отношения между имми-грантами и белым англо-саксонским насе-лением в этнических анклавах, поскольку вся эта «пролетарская» маскулинность была очень сильно привязана к этническим груп-пам. Ирландцы, итальянцы, мексиканцы, поляки выстраивали очень специфические отношения с северноамериканским населе-нием. И в этом контексте меня интересовала практика секса со слугами и подчиненными (то есть между представителями высших и низших классов), так сказать, эротиче-ские взаимоотношения внутри одного име-ния или усадьбы. В этой связи я набрел на очень интересную коллекцию документов, которые принадлежали одному из главных информантов этого архива – Томасу Пей-нтеру (1905-1978). Это был довольно при-чудливый человек, родом из очень богатой англо-саксонской семьи. Во многом по при-чине своих сексуальных предпочтений, а во
время подготовки диссертации мне надо было считаться и с этим. Кроме того, с этим архивом очень сложно работать, посколь-ку материал не выдают на руки, его нель-зя копировать и уносить с собой. Поэтому моя работа имела скорее предварительный и описательный характер. Хоть я и защи-тился, я пока не очень понимаю, что с ней делать: трансформировать её в биографию из серии «жизнь замечательных людей» или же вскрывать весь огромный пласт информации о подобных людях, которых наверняка было немало. В 1920-1930-х годах было значительное количество муж-чин, занимавшихся социальной работой, социальной журналистикой или религиоз-ной деятельностью в трущобах. Иногда их связывали с тамошними мигрантами до-вольно причудливые сексуальные отноше-ния (речь идет, конечно, о больших городах вроде Нью-Йорка или Чикаго). Есть также все основания предполагать, что во многих случаях подобные инициативы по работе
В 1920-1930-х годах было значительное количествомужчин, занимавшихся социальной работой, социальной
журналистикой или религиозной деятельностью в трущобах.Иногда их связывали с тамошними мигрантами довольно
причудливые сексуальные отношения.„“
с неблагополучными детьми были связа-ны с сексуальным насилием и сексуальной эксплуатацией. Иногда попадались просто помешанные люди, которые, заботясь о бе-спризорниках, создавали специальные тру-довые и спортивные клубы – своеобразные первичные формы социального контроля с целью воспитания благонадежных граждан, а в личных записях у них имелось так много откровенной эротики, что это не может не наводить на соответствующие мысли. Кроме того, эти люди зачастую были очень рели-гиозными, и все это сплеталось в какие-то странные формы, которые было бы очень интересно исследовать. Поэтому мне пока не совсем ясно, что я буду делать со своей диссертацией.
А как бы Вы могли определить само по-нятие «пролетарской маскулинности», вы-несенное в название Вашей диссертации?
Ну, речь скорее идет об эротическом конструкте самих этих гомосексуальных
детей приезжали в Америку и занимались тяжелым низкооплачиваемым трудом. Воспитывались они на юге Италии в силь-но разделенном по гендерному признаку обществе, где роль женщины была почти как в мусульманских странах. А мужчины привыкли проводить много времени в та-ких компаниях. Так что это давало о себе знать и после миграции. То есть этнический фактор здесь был решающим, хотя мигра-ция многое меняла. А «пролетарская» ма-скулинность – это скорее своеобразный эротический фантом в сознании гомосек-суальных мужчин англо-саксонского про-исхождения. Как и любой стереотип, он со-стоит наполовину из фантазий и проекций, а наполовину из действительности.
А как проходила защита Вашей диссер-тации?
С этим, на самом деле, особенных слож-ностей не возникало. У меня, как я говорил, было 3 руководителя, но на работу также
Пролетарская маскулинность была органично вписана,прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под
собой не столько классовую, сколько собственнокультурно-этническую подоплеку.„
“мужчин, поскольку никакой рафиниро-ванной пролетарской маскулинности в действительности не было. Она была ор-ганично вписана, прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под собой не столько классовую, сколько собственно культурно-этническую подоплеку. Напри-мер, итальянская маскулинность (в отличие от еврейской) формировалась в услови-ях, когда сицилийские мужчины без жен и
писали отклики два внешних рецензента. Обычно всё проходит нормально, если нет конфликта с рецензентами. Поэтому все стараются выбрать людей, которые соглас-ны с твоим исследовательским подходом. Случались ситуации, когда на этапе рецен-зирования возникали жесткие противоре-чия, особенно если рецензенты сами писа-ли работу на эту же тему, но выдвигали при этом совсем другие гипотезы.До скандала
74 75
СВОЄ випуск 2-3, 2015
и весьма специфическое учреждение, где расположен крупнейший архив разных до-кументов, связанных с сексуальностью. Там я начал знакомиться с разными данными, уже интересуясь темой. Эта тема может ка-заться несколько экзотичной для Украины, но в Канаде она, так сказать, в тренде. Здесь очень много исследовательских программ, связанных с расовыми отношениями, – то, чего почти нет в украинской социологии,
многом из-за своих личных неудач он ока-зался в крайне затруднительном материаль-ном положении и стал жить среди польских и итальянских мигрантов, иногда вступая с ними в сексуальные связи, документируя этот опыт в дневниках и фотографиях. Кста-ти, с этим архивом постоянно возникают разные юридические разбирательства, на него регулярно подают в суд из-за распро-странения личной информации, поэтому во
здесь очень актуально. Несмотря на назва-ние работы, в центре моего внимания были в первую очередь отношения между имми-грантами и белым англо-саксонским насе-лением в этнических анклавах, поскольку вся эта «пролетарская» маскулинность была очень сильно привязана к этническим груп-пам. Ирландцы, итальянцы, мексиканцы, поляки выстраивали очень специфические отношения с северноамериканским населе-нием. И в этом контексте меня интересовала практика секса со слугами и подчиненными (то есть между представителями высших и низших классов), так сказать, эротиче-ские взаимоотношения внутри одного име-ния или усадьбы. В этой связи я набрел на очень интересную коллекцию документов, которые принадлежали одному из главных информантов этого архива – Томасу Пей-нтеру (1905-1978). Это был довольно при-чудливый человек, родом из очень богатой англо-саксонской семьи. Во многом по при-чине своих сексуальных предпочтений, а во
время подготовки диссертации мне надо было считаться и с этим. Кроме того, с этим архивом очень сложно работать, посколь-ку материал не выдают на руки, его нель-зя копировать и уносить с собой. Поэтому моя работа имела скорее предварительный и описательный характер. Хоть я и защи-тился, я пока не очень понимаю, что с ней делать: трансформировать её в биографию из серии «жизнь замечательных людей» или же вскрывать весь огромный пласт информации о подобных людях, которых наверняка было немало. В 1920-1930-х годах было значительное количество муж-чин, занимавшихся социальной работой, социальной журналистикой или религиоз-ной деятельностью в трущобах. Иногда их связывали с тамошними мигрантами до-вольно причудливые сексуальные отноше-ния (речь идет, конечно, о больших городах вроде Нью-Йорка или Чикаго). Есть также все основания предполагать, что во многих случаях подобные инициативы по работе
В 1920-1930-х годах было значительное количествомужчин, занимавшихся социальной работой, социальной
журналистикой или религиозной деятельностью в трущобах.Иногда их связывали с тамошними мигрантами довольно
причудливые сексуальные отношения.„“
с неблагополучными детьми были связа-ны с сексуальным насилием и сексуальной эксплуатацией. Иногда попадались просто помешанные люди, которые, заботясь о бе-спризорниках, создавали специальные тру-довые и спортивные клубы – своеобразные первичные формы социального контроля с целью воспитания благонадежных граждан, а в личных записях у них имелось так много откровенной эротики, что это не может не наводить на соответствующие мысли. Кроме того, эти люди зачастую были очень рели-гиозными, и все это сплеталось в какие-то странные формы, которые было бы очень интересно исследовать. Поэтому мне пока не совсем ясно, что я буду делать со своей диссертацией.
А как бы Вы могли определить само по-нятие «пролетарской маскулинности», вы-несенное в название Вашей диссертации?
Ну, речь скорее идет об эротическом конструкте самих этих гомосексуальных
детей приезжали в Америку и занимались тяжелым низкооплачиваемым трудом. Воспитывались они на юге Италии в силь-но разделенном по гендерному признаку обществе, где роль женщины была почти как в мусульманских странах. А мужчины привыкли проводить много времени в та-ких компаниях. Так что это давало о себе знать и после миграции. То есть этнический фактор здесь был решающим, хотя мигра-ция многое меняла. А «пролетарская» ма-скулинность – это скорее своеобразный эротический фантом в сознании гомосек-суальных мужчин англо-саксонского про-исхождения. Как и любой стереотип, он со-стоит наполовину из фантазий и проекций, а наполовину из действительности.
А как проходила защита Вашей диссер-тации?
С этим, на самом деле, особенных слож-ностей не возникало. У меня, как я говорил, было 3 руководителя, но на работу также
Пролетарская маскулинность была органично вписана,прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под
собой не столько классовую, сколько собственнокультурно-этническую подоплеку.„
“мужчин, поскольку никакой рафиниро-ванной пролетарской маскулинности в действительности не было. Она была ор-ганично вписана, прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под собой не столько классовую, сколько собственно культурно-этническую подоплеку. Напри-мер, итальянская маскулинность (в отличие от еврейской) формировалась в услови-ях, когда сицилийские мужчины без жен и
писали отклики два внешних рецензента. Обычно всё проходит нормально, если нет конфликта с рецензентами. Поэтому все стараются выбрать людей, которые соглас-ны с твоим исследовательским подходом. Случались ситуации, когда на этапе рецен-зирования возникали жесткие противоре-чия, особенно если рецензенты сами писа-ли работу на эту же тему, но выдвигали при этом совсем другие гипотезы.До скандала
76 77
СВОЄ випуск 2-3, 2015
доходило. Но обычно все проходит доста-точно гладко. В отличие от Украины, хотя я, конечно, не знаю в подробностях вашу ас-пирантскую жизнь, всех этих поборов, бан-кетов и прочего безумия не было. Здесь все очень скромно и сдержанно. Все собираются в кабинете, у тебя 10 минут на выступление, потом вопросы-ответы, и в конце тебе может быть предложено 3 варианта: работу прини-мают в исходном виде; работу принимают, но с небольшими правками (дается несколь-ко недель на доработку); работа требует серьезных изменений (дается год для пе-реработки проблемных частей текста). По-
следний вариант – почти провал, но и такое бывает, особенно в случае какой-то серьез-ной ошибки в методологии. Но и её можно исправить. Это редко случается, поскольку ты проходишь столько предзащит, и науч-ные руководители её столько раз читают, что никакой особенной интриги здесь нет, хотя своеобразный стресс присутствует.
И сейчас, после защиты, Вы препода-ете. Расскажите, как на данный момент организована Ваша работа со студентами? Какие курсы Вы им читаете, как проходят лекционные и семинарские занятия?
Семинары я сейчас не веду. В основ-ном читаю лекции. Мой курс называется «Сексуальная репрезентация и испол-нительное искусство». Там речь, прежде всего, идет о месте сексуальности в кон-
тексте театра и кино. Мы читаем классиче-ские источники на эту тему, обсуждаем их в группах, разумеется, смотрим фильмы. Кстати, посещает этот курс довольно много людей - около 90 человек. А в следующем семестре я буду преподавать квир-теорию.
А в гендерном отношении Ваша ауди-тория как-то отличается?
В основном ко мне ходит много жен-щин, поскольку это обязательный курс для студенток факультета женских исследова-ний Института имени Симоны де Бовуар.
Многое стоило бы позаимствовать из антропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для
гендерных исследований гораздо больше, чем они сами.„“
Но, тем не менее, парней тоже хватает. В общем отношении их где-то тридцать про-центов из ста.
Как бы Вы оценили русло, в котором развиваются гендерные исследования в последнее время? Может быть, Вы можете посоветовать какие-то интересные тексты на эту тему?
Нет, советовать не буду (улыбается). Знаете, мне не нравится как они сегодня развиваются. Эта дисциплина родилась из литературного анализа, и это её бич. Если она не выйдет из этой ловушки, ей никог-да не двинуться в лучшую сторону. Когда я ещё учился на магистра, большой популяр-ностью пользовались разные психоаналити-ческие концепции. Сейчас часто используют всякие расовые интерпретации, возводимые
Рабочие фармацевтической фабрики. Бейонн, Нью-Джерси, США. 1920-е
к Фуко. Но это все остается в рамках той же самой литературоцентричной парадигмы, которая мне кажется очень ограниченной. Поэтому я даже в какой-то мере разочаро-вался в этой дисциплине. Мне кажется, что ей многое стоило бы позаимствовать из ан-тропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для ген-дерных исследований гораздо больше, чем они сами. Западная образовательная систе-ма очень коммерциализирована, универси-теты все чаще напоминают какие-то биз-
нес-корпорации, которые руководствуются критерием прибыли. Поэтому финансирова-ние очень ограничено и на преподавателях лежит огромная нагрузка. Соответственно, уйти в поле на три года не получится. Зато посмотреть фильм, прочесть книгу и что-ни-будь натеоретизировать вокруг, приправив модными французскими словами, никто не мешает. Этим и занимаются многие гендер-ные и квир-исследователи сегодня, хотя я на своем личном опыте знаю, как быстро эти подходы выходят из моды.
БЕСЕДУ ВЕЛ АРТЕМИЙ ДЕЙНЕКА
76 77
СВОЄ випуск 2-3, 2015
доходило. Но обычно все проходит доста-точно гладко. В отличие от Украины, хотя я, конечно, не знаю в подробностях вашу ас-пирантскую жизнь, всех этих поборов, бан-кетов и прочего безумия не было. Здесь все очень скромно и сдержанно. Все собираются в кабинете, у тебя 10 минут на выступление, потом вопросы-ответы, и в конце тебе может быть предложено 3 варианта: работу прини-мают в исходном виде; работу принимают, но с небольшими правками (дается несколь-ко недель на доработку); работа требует серьезных изменений (дается год для пе-реработки проблемных частей текста). По-
следний вариант – почти провал, но и такое бывает, особенно в случае какой-то серьез-ной ошибки в методологии. Но и её можно исправить. Это редко случается, поскольку ты проходишь столько предзащит, и науч-ные руководители её столько раз читают, что никакой особенной интриги здесь нет, хотя своеобразный стресс присутствует.
И сейчас, после защиты, Вы препода-ете. Расскажите, как на данный момент организована Ваша работа со студентами? Какие курсы Вы им читаете, как проходят лекционные и семинарские занятия?
Семинары я сейчас не веду. В основ-ном читаю лекции. Мой курс называется «Сексуальная репрезентация и испол-нительное искусство». Там речь, прежде всего, идет о месте сексуальности в кон-
тексте театра и кино. Мы читаем классиче-ские источники на эту тему, обсуждаем их в группах, разумеется, смотрим фильмы. Кстати, посещает этот курс довольно много людей - около 90 человек. А в следующем семестре я буду преподавать квир-теорию.
А в гендерном отношении Ваша ауди-тория как-то отличается?
В основном ко мне ходит много жен-щин, поскольку это обязательный курс для студенток факультета женских исследова-ний Института имени Симоны де Бовуар.
Многое стоило бы позаимствовать из антропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для
гендерных исследований гораздо больше, чем они сами.„“
Но, тем не менее, парней тоже хватает. В общем отношении их где-то тридцать про-центов из ста.
Как бы Вы оценили русло, в котором развиваются гендерные исследования в последнее время? Может быть, Вы можете посоветовать какие-то интересные тексты на эту тему?
Нет, советовать не буду (улыбается). Знаете, мне не нравится как они сегодня развиваются. Эта дисциплина родилась из литературного анализа, и это её бич. Если она не выйдет из этой ловушки, ей никог-да не двинуться в лучшую сторону. Когда я ещё учился на магистра, большой популяр-ностью пользовались разные психоаналити-ческие концепции. Сейчас часто используют всякие расовые интерпретации, возводимые
Рабочие фармацевтической фабрики. Бейонн, Нью-Джерси, США. 1920-е
к Фуко. Но это все остается в рамках той же самой литературоцентричной парадигмы, которая мне кажется очень ограниченной. Поэтому я даже в какой-то мере разочаро-вался в этой дисциплине. Мне кажется, что ей многое стоило бы позаимствовать из ан-тропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для ген-дерных исследований гораздо больше, чем они сами. Западная образовательная систе-ма очень коммерциализирована, универси-теты все чаще напоминают какие-то биз-
нес-корпорации, которые руководствуются критерием прибыли. Поэтому финансирова-ние очень ограничено и на преподавателях лежит огромная нагрузка. Соответственно, уйти в поле на три года не получится. Зато посмотреть фильм, прочесть книгу и что-ни-будь натеоретизировать вокруг, приправив модными французскими словами, никто не мешает. Этим и занимаются многие гендер-ные и квир-исследователи сегодня, хотя я на своем личном опыте знаю, как быстро эти подходы выходят из моды.
БЕСЕДУ ВЕЛ АРТЕМИЙ ДЕЙНЕКА
VK.COM/SVOIE
FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/
Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:
Всеукраїнський студентський соціологічний часопис «Своє» Колективний некомерційний проект покликаний сприяти розвитку комунікації поміж
студентів та молодих вчених спеціальності соціологія.
Випуск 2-3 (12-13), 2015
Головний редактор: Михайло СлуквінРедактори випуску: Анастасія Фітісова та Артемій ДейнекаЛітературна редакція: Анна ГнедковаДизайн та верстка: Анастасія БерезеньТехнічний редактор: Владислав МикитюкІлюстрації: Анастасія ГолумбовськаКартина на обкладинці: Станіслав Кіркілевський «Venus on the blue water»
Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції.
Попередні числа часопису можна проглянути за веб-посиланням: http://issuu.com/svoye
Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки:[email protected]
Матеріали журналу «Своє» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution —
Noncommercial - No Derivative Works 3.0 Unported License.
Копія ліцензії доступна за веб-посиланням ttps://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0
Ми дозволяємо вільне копіювання та поширення матеріалів (повністю або частково),
якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови
посилання на «СВОЄ: всеукраїнський студентський соціологічний часопис».
Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора.
Просимо повідомляти про передрук матеріалів на редакційну електронну скриньку: [email protected]
Це видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти та культуриПосольства США в Україні. Точка зору, відображена у даному виданні,може не збігатися з офіційною позицією уряду США.
VK.COM/SVOIE
FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/
Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:
Всеукраїнський студентський соціологічний часопис «Своє» Колективний некомерційний проект покликаний сприяти розвитку комунікації поміж
студентів та молодих вчених спеціальності соціологія.
Випуск 2-3 (12-13), 2015
Головний редактор: Михайло СлуквінРедактори випуску: Анастасія Фітісова та Артемій ДейнекаЛітературна редакція: Анна ГнедковаДизайн та верстка: Анастасія БерезеньТехнічний редактор: Владислав МикитюкІлюстрації: Анастасія ГолумбовськаКартина на обкладинці: Станіслав Кіркілевський «Venus on the blue water»
Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції.
Попередні числа часопису можна проглянути за веб-посиланням: http://issuu.com/svoye
Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки:[email protected]
Матеріали журналу «Своє» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution —
Noncommercial - No Derivative Works 3.0 Unported License.
Копія ліцензії доступна за веб-посиланням ttps://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0
Ми дозволяємо вільне копіювання та поширення матеріалів (повністю або частково),
якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови
посилання на «СВОЄ: всеукраїнський студентський соціологічний часопис».
Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора.
Просимо повідомляти про передрук матеріалів на редакційну електронну скриньку: [email protected]
Це видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти та культуриПосольства США в Україні. Точка зору, відображена у даному виданні,може не збігатися з офіційною позицією уряду США.
