Part One

J. S . Bach (1685–1750)

The Art of the Fugue (1742–1749, BWV 1080)

1. Contrapunctus 1 alla Quinta2. Contrapunctus 9 alla Duodecima3. Contrapunctus 10 alla Decima4. Contrapunctus 11 alla Quinta5. Fugue per organo d-moll (BWV 538)6. Contrapunctus 12 rectus7. Contrapunctus 12 inversus 8. Canon 2 all’Ottavo9. Contrapunctus 15 (inperfectus)

10. Air from Orchestral Suite No. 3 D-dur (BWV 1068)

Orchestral soloists:Valeriya Balakhovs’ka (organ),Oleksiy Kolesnyk (violin),Artem Poludennyi (cello)

Part Two

MiklóS RózSa (1907–1995)

Tema con variazioni (1966, op. 29a) For violin and cello and orchestra 

Giya kancheli (BoRn 1935)

Angels of Sorrow for violin, cello,children’s choir and orchestra (2013)

2

The dramatic events in Ukraine should not leave anyone indifferent. i am a musician. i am not a politi-cian taking sides. We need to ask questions and seek the truth. it is important for me to spread goodness and harmony through sound.

as a human being and an artist, i rebel against lies and injustice because they are an obvious evil that no one should accept. i cannot and will not take on a mood of those of my friends and colleagues who are prone to becoming “zombified.”

it gives me great joy to know that among those who share my values are Giya kancheli and Roman kofman, two great master artists with whom i have been connected for decades.

That is why today’s concert is a celebration. it is wonderful that the choir “Shchedryk” is also part of it. children will always remember this event, and music is the best healer of the trauma of recent times.

our performance of Giya kancheli’s “angels of Sorrow” is dedicated to the aspirations of Ukrainians, as well as to all innocent victims of tragic events.

May God grant you an air of freedom and na-tional unity, values that are worthy of every people.

Gidon kremernovember 17, 2014

3

Драматичні події в Україні нікого не лишають бай-дужим. Я музикант, а не політик, який мусить за-ймати чиюсь сторону. Нам треба ставити питання і шукати правду. Мені важливо звуками сіяти До-бро і Гармонію.

Як людина і артист, я повстаю проти будь-якої брехні і несправедливості. Вони є явне зло, з яким не можна миритися. Ніяк не хочу і просто не можу прийняти настрій тих моїх колег і друзів, які схільні піддаватися «зомбуванню».

Я щасливий, що серед моїх однодумців є пре-красні майстри культури, як-от Гія Канчелі і Ро-ман Кофман, художники, з якими мене пов’язують багато десятиліть.

Тому сьогоднішній концерт — свято. Прекрас-но, що в ньому бере участь і хор «Щедрик». Діти запам’ятають цю подію назавжди, а  Музика — найкращий еліксир від усіх травм останнього часу.

Ми присвячуємо виконання «Янголів печалі» Гії Канчелі надіям українців і всім неповинним жерт-вам трагічний подій.

Дай вам Бог повітря свободи і національної єд-ності — цінностей, що їх вартий кожен народ».

Гідон Кремер,17 листопада 2014 року

4

ГіДоН КРеМеР

Скрипка

Життєвий шлях Гідона Кремера, одного з найвідо-міших скрипалів світу, незвичайний. Він народив-ся 1947 року в Ризі. У чотири рі чному віці почав учитися у батька й діда, професійних скрипалів. 1969 року закінчив Московську консерваторію (клас Давида ойстраха), гастролює з середини шістде-сятих років. 1969-го Кремер здобув першу пре-мію на міжнародному конкурсі скрипалів ім. Пага-ніні, а 1970-го переміг серед скрипалів у конкурсі ім. Чайковського. 1980 року Кремер емігрував із СРСР, а 1981-го заснував фестиваль камерної музи-ки в австрійському місті Локенхауз. 1997-го маестро заснував камерний оркестр «Кремерата Балтика», у складі якого грають молоді виконавці з Латвії, Литви й естонії. За довгу кар’єру виконавця і ди-ригента Кремер виступав на всіх великих сценах світу з найвідомішими оркестрами і солістами.

Кремер зажив репутації одного з найоригінальні-ших і найцікавіших митців свого покоління. Його репертуар надзвичайно широкий, охоплює всі тра-диційні класичні й романтичні твори для скрипки, а також музику композиторів двадцятого і двад-цять першого століть.

Гідон Кремер популяризує творчість сучасних схід-ноєвропейських авторів і грає багато нової музики. Виконував твори Альфреда Шнітке, Арво Пярта, Гії Канчелі, Софії Губайдуліної, Валентина Сильве-строва, Луїджі Ноно, Аріберта Рай мана, Петеріса

5

Васкса, Джона Адамса, Вік тора Кі-сіна, Майкла Наймана, Філіпа Гла-са, Леоніда Десятникова, Астора П’яццолли. Не буде перебільшен-ням сказати, що жоден соліст тако-го масштабу не зробив стільки для сучасних композиторів.

Кремер активно записується і ви-пустив близько ста двадцяти дис ків, здобувши багато престижних між-народних нагород. Лише їх пе ре-лік займе добру сторінку. 2011 року Кремеру присуджено нагороду Una Vita nella Musica — artur Rubin-stein, яку вважають аналогом Но-белівської премії в музиці. Співпра-цює з фірмами грамзапису Teldec, nonesuch, DGG та ecM.

У лютому 2002 року Кремер з «Кре-мератою Балтикою» здобув «Грем-мі» в номінації classical Music: Best Small ensemble Performance за аль-бом after Mozart. Цей диск отримав також нагороду echo в Німеччині. 2013-го вийшла нова книжка мае-стро «Признания миражиста» — спогади про сучасників, роздуми про мистецтво і ремесло музики.

Гідон Кремер грає на скрипці кремонського майстра Ніколо Аматі (1596–1684), створеній1641 року

6

ГіеДРе ДіРВАНАУСКАЙТе

Віолончель

Гіедре Дірванаускайте наро-ди лася у Каунасі в родині му-зи кантів. 1995 року закін чила вільнюську Гімназію мистецтв іме ні М. К. Чюр льоніса по кла-су віолончелі у Романаса Ар-монаса. Випускниця Литов-ської академії музики і театру (по класу Сильвії Сондецкіне). Лау реатка кількох націо наль-них конкурсів, учасниця май-стер-класів Мсти слава Ростро-повича, Гі до на Кремера, Давида Герін гаса, Хатто Беєрле, Тетя-ни Грінденко.

Як солістка виступала з ба-гатьма камерними й симфоніч-ними оркестрами Європи, Азії та Близького Сходу, зокрема з «Вільнюським квартетом». Виконувала твори Віктора Кі-сіна, Гії Канчелі, Артурса Мас-катса, Вікторії Польової. Висту-пала на фестивалях камерної музики в Локенхаузі (Австрія), Ґштааді і Базелі (Швейцарія), Беппу (Японія), Гориші (Німеч-чина), «Декабрьских вечерах»

Гіедре Дірванаускайте грає на інструменті неаполітанського майстра Алессандро Гальяно (працював між 1665 і 1725 роками), виготовленому1709 року

7

(Росія). Її партнерами по сцені були такі виконав-ці, як Валерій Афанасьєв, Марта Аргеріх, Юрій Башмет, Мате Бекавач, Са Чен, Владімір Мендель-сон, Лукас Хаген, Хайнц Холлігер, Мішель Пор-таль, Андрюс Злабіс. 2005 року відзначена нагоро-дою вільнюської мерії за популяризацію міста за кордоном.

останніми роками Гіедре Дірванаускайте актив-но гастролювала з багатьма камерними колекти-вами. Учасниця камерного оркестру «Кремерата Балтика» з 1997 року. Від 2009-го постійно висту-пає у тріо зі скрипалем Гідоном Кремером та піа-ністкою Хатею Буніатішвілі. останній альбом ан-самблю kissine / Tchaikovsky: Piano Trios (ecM, 2011) отримав престижну нагороду німецької музичної критики за виняткову виконавську майстерність і відзначений світовою музичною пресою як один із найкращих в історії записів творів Петра Чай-ковського.

інші платівки з сольними партіями Гіедре Дірвана-ускайте: hymns and Prayers (ecM, 2008), Between the Waves (ecM, 2013), Mieczyslaw Weinberg (ecM, 2014).

8

КиЇВСьКиЙ КАМеРНиЙ оРКеСТР

Київський камерний оркестр, заснований 1963 року видатним музикантом Антоном Шароєвим, посі-дає помітне місце серед камерних оркестрів світу. Артисти колективу — це блискучі музиканти, які володіють найвищою виконавською майстерністю.

У минулому ним керували такі визначні музикан-ти, як Антон Шароєв, ігор Блажков, Аркадій Вино-куров. З 1990 року головний диригент — народний артист України Роман Кофман. із Київським камер-ним оркестром виступали видатні майстри музич-ного олімпу: Наталія Гутман, Володимир Крайнєв, Гідон Кремер, Ліана ісакадзе, ерик Курмангалі-єв, Маквала Касрашвілі, олексій Любимов, Сергій Стадлер, Наум Штаркман, Борис Пергаменщиков,

9

Лев Маркіз, Валентин Жук, Даниїл Райскін, Дми-тро Ситковецький, Лючія Аліберті та інші.

оркестр активно пропагує в Україні і світі музи-ку українських композиторів. У його репертуарі — твори Валентина Бібіка, Євгена Станковича, Ми-рослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Льва Колодуба, Вікторії Польової, Володимира Рунчака, Юрія Ланюка, олександра Щетинського, Леоніда Грабовського й інших.

Протягом 2009–2010 років оркестр здійснив ав-торський проект Романа Кофмана «Український авангард», де нарівні з творами відомих і визнаних вітчизняних композиторів прозвучала музика мо-лодих українських митців.

Протягом одного сезону 2009–2010 років колектив під керівництвом Романа Кофмана

виконав усі симфонії Моцарта,більшість із них — вперше в Україні

10

РоМАН КоФМАН

Диригент

Британська газета The Telegraph назвала Кофма-на одним із найвидатніших диригентів сучасності, а німецька Suddeutsche zeitung поставила поряд із легендарним Євгенієм Мравінським. Роман Коф-ман гідний такого вшанування. Він перший і єди-ний українець, який керував західноєвропейським оперним театром: у 2003–2008 роках Кофман пра цю вав художнім керівником Боннської опери і Боннського симфонічного оркестру ім. Бетховена. З ним диригент отримав престижну міжнародну премію echo klassik за запис ораторії Ференца Ліста «Христос». Протягом своєї кар’єри Кофман устиг попрацювати з вісімдесятьма оркестрами.

Вітчизняні шанувальники класичної музики знають Кофмана як незмінного керівника Київського ка-мерного оркестру Національної філармонії України. Він працює головним диригентом цього колективу майже чверть століття, з 1990 року. Роман Кофман невтомно оновлює репертуар оркестру, відкриває українцям музику найталановитіших співвітчизни-ків-сучасників (зокрема Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Євгена Станковича) та мало-відомі твори західних класиків. 2009 року він пер-шим у світі виконав зі своїм оркестром усі симфо-нії Моцарта за один концертний сезон.

З 2012 року Кофман є також головним диригентом Академічного симфонічного оркестру НФУ.

11

Роман Кофман популярний і як літератор — автор кількох книжок поезії («Нюансы», «Лицо земли») і прози («Книга небытия», «Пасторальная симфо-ния, или Как я жил при немцах», «100 ненужных советов молодым дирижерам», «Так будет всегда»).

2015 року у київському видавництві «Лаурус» вийде нова книжка маестро

«Хвала работодателям» — роздуми і спогади про класичних і сучасних

композиторів

12

ХоР «ЩеДРиК»

Дитячий хор «Щедрик» засну-вала в Києві 1971 року видатний вітчизняний хормейстер іраїда Сабліна.

Нині у хорі займається понад 150 дітей різного віку, близько 55 найкращих виконавців — у кон-цертному складі. В репертуарі «Щедрика» — музика Ренесансу, бароко, класична музика, оброб-ки українських пісень і пісень на-родів світу, твори сучасних ком-позиторів.

із початку сімдесятих років ми-нулого століття хор гастролював по всьому Радянському Союзу. У дев’яності «Щедрик» підкорив багато закордонних сцен і здо-був гран-прі міжнародних хо-рових конкурсів у Пауел-Рівер (Канада), Де-Мойні (США), Мен-дзиздроє (Польща), Римі. Гастро-лі колективу з успіхом проходи-ли у п’ятнадцяти американських штатах, багатьох містах Канади, Німеччини, Польщі, Бельгії, Ні-дерландів, Швейцарії, Австрії, Франції та італії. Хор брав участь

З 2004 року художній керівник і головний диригент колективу — заслужений діяч мистецтв України Маріанна Сабліна

13

у музичних фестивалях у Локенхаузі, Ризі, Заль-цбурзі, Кракові, Бонні, Кронберзі та Берліні. «Щед-рик» мав честь співати у спільних концертах із видатними музикантами світу Володимиром Край-нєвим, Гідоном Кремером, Романом Кофманом, Гією Канчелі, іваном Монігетті, Даніелем Баренбоймом та іншими.

Три перші записи «Щедрика» вийшли на вінілі у фірмі «Мелодія». Репертуар хору представле-но на п’яти компакт-дисках, записаних в Украї-ні, а Deutsche Welle випустила Різдвяний концерт «Щед рика» в Бонні. Почесне місце у дискографії хору займають «Три маленькі літургії» олівʼє Мес-сіана, записані спільно з оркестром «Кремера-та Балтика» під диригуванням Романа Кофмана. «Щедрик» уперше виконав твори багатьох сучас-них українських композиторів, зокрема Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Лесі Дичко.

14

БАХ

Из новой книги Романа Кофмана «Хвала работодателям» (издательство «Лаурус», 2015)

Журналисты массовых газет и глянцевых жур-налов любят задавать вопрос: «Кто ваш любимый композитор?» обычно отвечаю: «Люблю того ком-позитора, чью партитуру в данный момент разу-чиваю с оркестром». Как правило, вечно спешащие работники пера переходят к следующим вопро-сам. Некоторые, правда, продолжают: «и все-таки, в каком порядке вы расположили бы композито-ров в воображаемом рейтинговом перечне?» Что-бы закрыть тему, отвечаю: «иоганн Себастьян Бах и другие». Тут газетчики обычно переходят к во-просам вроде «Читаете ли вы нашу газету?» или «Как вы проводите свободное время?» Но корре-спонденты более серьезных изданий не успока-иваются. им интересно (иногда искренне), в чем дело, почему на вершине  — Бах? Мой краткий ответ их озадачивает. «Нет композитора с более богатой фантазией!» — «Позвольте, а, скажем, Ри-хард Штраус?» В благодарность за пытливость я пытаюсь объясниться.

«Безудержная фантазия Баха отрезает нас от любых прогнозов; мы никогда не знаем, к чему приведет разматывающаяся лента его бесконеч-ных прогулок по нотному стану; но непостижимая гениальность молчаливого органиста обеспечивает уникальный результат: продукт фантазийных са-модвижущихся преобразований всегда рождается сразу в безупречной форме; а при пристальном

15

вглядывании в весь путь, по которому движутся все голоса многослойного материала, обнаружива-ешь, что их ведет не только фантазия, но и, одно-временно, неоспоримая логика».

В этом абсолютном слиянии двух разнополюс-ных стимулов  — загадка Баха. одна из загадок. Весь Бах — неразгаданный и, боюсь, неразгадыва-емый кроссворд.

из школьного детства мы вынесли постный привкус от созерцания благостного портрета важ-ной персоны в стандартном парике и дорогом кам-золе, а также вызывавший слабое доверие рассказ о том, как Бах ходил пешком в неблизкий город, чтобы послушать органиста с забавной фамилией Букстехуде. Больше ничем с нами не делились. Да нас ничего и не интересовало — мы ждали встречи с Майкапаром, Чайковским и «Песней индийско-го гостя» Римского-Корсакова. Уже гораздо позже сквозь накопленные музыкальные впечатления начал прорастать интерес к заслоненной от нас стеной столетий фигуре композитора, имя которо-му — UniVeRSo.

Не знаю, как мои коллеги, но я заполнил в огромном кроссворде только пару клеточек. Знаю, что музыка Баха расправляет морщины, снижает пульс, улучшает зрение и отодвигает го-ризонт. Пока мне этого достаточно.

16

БАХ

З нової книжки Романа Кофмана «Хвала работодателям» (видавництво «Лаурус», 2015)

Журналісти масових газет і глянцевих журналів люблять питати: «Хто ваш улюблений компози-тор?» Зазвичай відповідаю: «Люблю того компози-тора, чию партитуру зараз розбираю з оркестром». Як правило, поспішні й нетерплячі працівники пера переходять до наступних питань. Дехто, що-правда, продовжує: «і все-таки, у якому порядку ви розташували б композиторів у своєму уявному рейтингу?» Щоб закрити тему, відповідаю: «Йоганн Себастьян Бах і решта». Далі газетярі переходять до питань на зразок «А ви читаєте нашу газету?» або «Що ви робите на дозвіллі?» Проте кореспон-денти серйозніших видань не заспокоюються. Їм цікаво (іноді щиро), у чому річ, чому на вершині — Бах? Моя коротка відповідь їх спантеличує. «Не-має композитора з багатшою фантазією!» — «Пере-прошую, а, скажімо, Ріхард Штраус?» У подяку за допитливість я намагаюся пояснити.

«Нестримна фантазія Баха відрізає нас від будь-яких прогнозів; ми ніколи не знаємо, куди приведе розмотана стрічка його нескінченних про-гулянок по нотному стану; але незбагненна геніаль-ність мовчазного органіста забезпечує унікальний результат  — продукт фантазійних саморухомих перетворень завжди народжується одразу в без-доганній формі; а уважно придивившись до цілого шляху, яким рухаються всі голоси багатошарового матеріалу, виявляєш, що їх веде не лише фантазія, а й водночас незаперечна логіка.

17

У цьому абсолютному злитті двох різнопо-люсних стимулів — загадка Баха. одна з загадок. Увесь Бах нерозгаданий і, боюся, нерозгадуваний кросворд».

Зі шкільного дитинства ми винесли пісний при-смак від споглядання благодушного портрета по-важної персони в стандартній перуці і дорогому камзолі та малоймовірну історію про те, як Бах пішки ходив у неблизьке містечко послухати орга-ніста з кумедним прізвищем Букстехуде. Більше з нами нічим не ділилися. Та нас нічого й не ціка-вило — ми чекали на зустріч із Майкапаром, Чай-ковським і «Піснею індійського гостя» Римського-Корсакова. Уже набагато пізніше крізь накопичені музичні враження почав проростати інтерес до за-туленої від нас стіною століть фігури композитора, ім’я якому — UniVeRSo.

Не знаю, як мої колеги, але я заповнив у вели-чезному кросворді лише пару клітинок. Знаю, що музика Баха розгладжує зморшки, знижує пульс, покращує зір і відсуває горизонт. Поки що мені цього досить.

Переклад з російськоїЯрини Цимбал

18

МіКЛоШ РоЖА

Miklós Rózsa

Міклош Рóжа народився в Будапешті 1907  року. У п’ять років почав навчатися гри на скрипці у Лайоша Берковіца (учня Єньо Губаї), згодом опановував альт і фортепіано. У вісім він уже ви-ступав на публіці і пробував писати музику. Про-те батько Міклоша, заможний землевласник і під-приємець-ліберал, був проти захоплення сина музикою і наполіг на «ґрунтовнішій» освіті. Після гімназії юнак поїхав до Лейпцига вивчати хімію, але врешті-решт опинився у консерваторії: Герман Грабнер переконав Рожу-старшого в музичному таланті сина. 1932 року Міклош переїхав до Па-рижа і познайомився з провідними європейськими композиторами. У 1937 і 1938 роках він двічі по-спіль здобував Будапештську премію імені Фран-ца-Йозефа — найвищу музичну відзнаку країни.

З початком війни Рожа перебрався до США і осе-лився в Голлівуді. 1943 року він уперше в історії записав комерційний саундтрек до фільму — сю-їту «Книга джунглів» для читця й оркестру. 1945 року отримав перший «оскар» за музику до філь-му Альфреда Хічкока «Заворожений». Фільм «По-двійне життя» (1947) приніс йому другий «оскар», а «Бен-Гур» (1959) — третій. 1945-го він дістав поса-ду професора кіномузики в Університеті Південної Каліфорнії, яку обіймав до 1965 року. 1947-го ком-позитор купив великий будинок на Голлівудських пагорбах і забрав до США матір і сестру (батько

19

помер під час війни). Жит-тя в Голлівуді, де працювало багато видатних музикантів і митців, сприяло талантам Міклоша Рожі. Там-таки він один-єдиний раз зустрівся з Белою Бартоком.

Зазвичай літо Міклош Рожа проводив у Лігурії, а зиму в Голлівуді. Попри виснаж-ливий кінографік він зробив вагомий внесок у «серйозну» музику. Рожа любив диригу-вати і сам представляв свої твори. 1974-го він уперше ви-ступив у рідному Будапешті, а 1977-го здобув французьку премію «Сезар» за музику до фільму Алена Рене «Прови-діння».

Рожа підсумував свій шлях у спогадах «Подвійне життя» (1982). інсульт і погіршення зору поклали край активній роботі композитора. Міклош Рожа помер 27 липня 1995 року і похований у Голлівуді.

«Барток і Кодай почали відкривати автентичну угорську народну музику приблизно тоді, як я народився. Я виріс на псевдо-угорській “оциганеній” музиці рапсодій Ліста (їх грала мені мати), “Угорських танцях” Брамса й ілюзорному націоналізмі Еркеля, Мошоні, Губаї та інших»

Фото Яноша Шебештєна

Текст: www.miklosrozsa.org Переклад з англійськоїІрини Шепети

20

КАНЧеЛи

Из новой книги Романа Кофмана «Хвала работодателям» (издательство «Лаурус», 2015)

В сентябре 2015 года Гие Канчели исполнится во-семьдесят лет. Это кажется противоестественным. Нет, Гие очень идет быть пожилым, седоватым, важным, молчаливым, загадочным — но восемьде-сят? Впрочем, в небесной канцелярии дело знают.

А сколько было Гие, когда мы познакомились? Минутку... Восьмидесятый год, я готовлю студен-ческий симфонический оркестр к республикан-скому конкурсу. В условиях — «пьеса советского композитора», остальное на усмотрение дирижера. «остальное» было подобрано быстро, а «советская пьеса»...

В долгих поисках я набрел на некий сборник, где среди пьес известных, не очень известных и совсем неизвестных авторов я обнаружил largo грузинского композитора с мягкой и покачиваю-щейся, как садовые качели, фамилией. он был из-вестен мне, и не только мне, лишь как автор песен-ки «Чит-та, дрит-та...» из кинофильма «Мимино». В этом largo меня привлекло малое количество нот и крайне медленный темп — студентам будет нетрудно разучить этот несложный опус (забегая вперед, скажу, что я очень ошибался).

Как-то, выйдя после репетиции на улицу Карла Маркса, я увидел знакомого актера (театр им. ива-на Франко — рядом с консерваторией). С ним мо-лодой человек кавказской, как теперь говорят, на-ружности. «Познакомься, это актер Тбилисского

21

театра им. Руставели, они у нас на гастролях». — «очень приятно. А я как раз учу с оркестром пье-су вашего Гии Канчели...» — «Гии? он сейчас в Ки-еве! они с Робертом Стуруа работают над новым спектаклем».

Надо ли говорить, что в тот же день я по-звонил в гостиницу «Москва» (ныне, естественно, «Україна») и спросил, не сможет ли уважаемый Гия Александрович посетить завтра нашу репе-тицию.

Я слабо надеялся, что композитор снизойдет до визита к студентам. однако он пришел, и не один, а с группой артистов руставелиевского театра.

Когда отзвучал последний аккорд, я повернул-ся в зал. Гия — он слушал из последнего ряда — медленно двинулся к сцене. Уже тогда, сорока-пятилетний, он превращал движение к оркестру в ритуальное шествие. Подойдя к контрабасам, он остановился и очень тихо, но внятно произнес: «Замечательно играете, но надо играть медленнее». Я сыграл несколько начальных тактов. «Так?» — «Надо еще медленнее». Мы попробовали замед-лить темп до предела, мои руки просто зависали в воздухе. — «еще медленнее. Надо, чтобы ничего никуда не двигалось».

Этот вердикт долго не давал мне покоя. «Ведь музыка — это процесс, — думал я, — как она мо-жет дышать, обездвиженная?».

22

Лишь позднее, когда я узнал Гию поближе и понял, что мыслит он парадоксами, а изъясняет-ся афоризмами, каждый из которых достоин быть высеченным на скале; а главное — во время рабо-ты над его крупными сочинениями мне стало ясно, что категория движения мыслится им не всегда стандартно, как непрерывное развитие дробных частиц материала. В опусах Канчели сооружают-ся и сталкиваются огромные пласты разноплано-вой, часто противоположной материи, каждый из которых содержит, казалось бы, исчерпывающий набор самодостаточности, но чередование этих ги-гантских глыб создает особый, необычный, но за-хватывающий тип движения.

Так бывает в небе: висит неподвижно громад-ная группа тяжелых облаков, не обнаруживая ни-каких признаков движения; глянешь вверх через полчаса — они уже на другом краю небосвода.

Таков Канчели. его музыка гипнотизирует и пу-блику, и исполнителей. Я воочию убедился в этом в Ленинграде, работая над Шестой симфонией Кан-чели с оркестром Мравинского. оркестранты, не занятые в этой симфонии, в ожидании следующего отрезка репетиции не уходили в закулисье играть в шахматы, в домино или обсуждать вчерашний футбольный матч, а спускались в зал и с блестя-щими от любопытства глазами, не двигаясь, вслу-шивались в движение облаков на небе Канчели.

23

После первой встречи с Гией у нас установился прочный и благотворный для меня контакт. Пер-вым делом я подготовил и осуществил в Киеве авторский концерт Канчели, после которого Гия признался: «Это мой первый авторский...» — «Не может быть, — удивился я. — Почему?» — «У меня такая скучная музыка... Не хочу мучить публику». Не знающий Гию назовет это кокетством; я верю в сокрушительную правдивость всего, что он гово-рит. Даже если его слова поначалу озадачивают.

Перед одним из концертов мы сидели в киев-ском ресторане «Дніпро». Сидели долго, ожидая, когда кто-нибудь из официантов, скучавших в пу-

Роман Кофман и Гия Канчели. Фото Сергея Мамина

24

стом зале, подойдет принять заказ. Ждали напрас-но. Служивые лениво переговаривались, смотрели в окна — мимо нас. Гия поднялся: «Сейчас при-ду»  — и отправился в свой гостиничный номер. Вернувшись, он сказал: «Прости. Надо было взять антихамин». Я подвинул ближе к Гие стакан с во-дой — неизвестное мне лекарство, наверное, надо будет запить. Но Гия показал глазами на лацкан своего темно-синего блейзера. оказывается, он хо-дил в номер, чтобы нацепить в положенное ме-сто значок депутата Верховного Совета. Лекар-ство, как вы правильно догадались, подействовало мгновенно. официанты засуетились: один прини-мал заказ, другой смахивал со стола оранжевой салфеткой невидимые крошки — работа закипела.

Теперь Гия живет в Антверпене. очень хочу видеть его в Киеве — пусть с антихамином на мод-ном пиджаке.

25

КАНЧеЛі

З нової книжки Романа Кофмана «Хвала работодателям» (видавництво «Лаурус», 2015)

У вересні 2015-го Гії Канчелі виповниться вісімдесят років. Це здається протиприродним. Ні, Гії дуже пасує бути літнім, сивуватим, важливим, мовчазним, загадковим  — але вісімдесят? Утім, у небесній канцелярії свою справу знають.

А скільки було Гії, коли ми познайомилися? Хвилинку... Вісімдесятий рік, я готую студент-ський симфонічний оркестр до республіканського конкурсу. В умовах — «п’єса радянського ком-позитора», решта на розсуд диригента. «Решту» підібрали швидко, а от «радянську п’єсу»...

У довгих пошуках мені трапився якийсь збірник, де серед п’єс відомих, не дуже відомих і зовсім невідомих авторів я виявив largo грузинського композитора з м’яким і гойдким, як садова гойдал-ка, прізвищем. Я знав його, і не тільки я, лише як автора пісеньки «Чит-та, дріт-та...» з кінофільму «Міміно». У цьому largo мене привабила мала кількість нот і вкрай повільний темп  — студен-там неважко буде розучити цей нескладний опус (забігаючи наперед, скажу, що я дуже помилявся).

Якось після репетиції я вийшов на вулицю Карла Маркса і побачив знайомого актора (по-руч із консерваторією — театр ім. івана Франка). З ним молодий чоловік кавказької, як тепер ка-жуть, зовнішності. «Знайомся, це актор Тбіліського театру ім. Шота Руставелі, вони у нас на гастро-лях». — «Дуже приємно. А я якраз розучую з орке-стром п’єсу вашого Гії Канчелі...» — «Гії? Він зараз

26

у Києві! Вони з Робертом Стуруа працюють над новим спектаклем».

Чи треба казати, що того самого дня я зате-лефонував до готелю «Москва» (нині «Україна») і запитав, чи може шановний Гія олександрович відвідати завтра нашу репетицію.

Я слабо вірив, що композитор зізволить прийти до студентів. Проте він прийшов, і не один, а з гру-пою артистів руставелівського театру.

Коли пролунав останній акорд, я повернувся в зал. Гія — він слухав з останнього ряду — повільно рушив до сцени. Уже тоді, сорокап’ятирічний, він перетворював рух до оркестру на ритуальну ходу. Підійшов до контрабасів, зупинився і дуже тихо, але виразно промовив: «Чудово граєте, однак грати треба повільніше». Я зіграв кілька перших тактів: «Так?» — «Треба ще повільніше». Ми спробували сповільнити темп до краю, мої руки просто зависа-ли в повітрі. — «Ще повільніше. Треба, щоб нічого нікуди не рухалося».

Цей вердикт довго не давав мені спокою. «Адже музика — це процес, — думав я, — як вона може дихати, знерухомлена?»

Лише згодом, коли я взнав Гію ближ-че і зрозумів, що мислить він парадоксами, а висловлюється афоризмами, кожен із яких вар-то викарбувати в камені, а головне — під час ро-боти над його великими творами, — мені стало

27

ясно, що категорію руху він мислить не завжди стандартно, як безперервний розвиток дрібних частинок матеріалу. В опусах Канчелі виникають і зіштовхуються величезні пласти різнопланової, часто протилежної матерії, кожен з яких містить, здавалося б, вичерпний набір самодостатності, але чергування цих гігантських брил створює особли-вий, незвичайний і захопливий тип руху.

Так буває в небі: висить непорушно величезна громада важких хмар і не проявляє жодних ознак руху; глянеш угору за півгодини — вони вже на іншому кінці небокраю.

Такий Канчелі. Його музика гіпнотизує і пуб-ліку, і виконавців. Я навіч переконався в цьому в Ле нінграді, коли працював над Шостою симфонією Канчелі з оркестром Мравінського. оркестранти, не зайняті в цій симфонії, чекаючи наступного відрізка репетиції, не йшли за лаштунки грати в шахи, доміно чи обговорювати вчорашній фут-бол, а спускалися в зал і з блискучими від цікавості очима, не ворушачись, прислухалися до руху хмар на небі Канчелі.

Після першої зустрічі з Гією у нас склався міцний і благотворний для мене контакт. Передусім я підготував і здійснив у Києві авторський концерт Канчелі, після якого Гія зізнався: «Це мій перший авторський...» — «Не може бути, — здивувався я, — чому?» — «У  мене така нудна музика... Не хочу

мучити публіку». Хто не знає Гію, той назве це ко-кетством; але я вірю в нищівну правдивість усього, що він говорить. Навіть якщо його слова попервах бентежать.

Якось перед концертом ми сиділи в київському ресторані «Дніпро». Сиділи довго, чекали, доки хтось з офіціантів, які нудилися в порожньому залі, підійде прийняти замовлення. Чекали мар-но. Служиві ліниво перемовлялися, дивилися у вікна — повз нас. Гія встав: «Зараз буду» — і пішов у свій готельний номер. Повернувшись, він сказав: «Пробач. Треба було взяти антихамін». Я посунув ближче до Гії склянку з водою  — невідомі мені ліки, напевно, треба буде запити, але Гія показав очима на лацкан свого темно-синього блейзера. Виявляється, він ходив у номер, щоб начепити на відповідне місце значок депутата Верховної Ради. Ліки, як ви правильно здогадалися, подіяли миттєво. офіціанти заметушилися, один приймав замовлення, інший помаранчевою серветкою зма-хував зі столу невидимі крихти — робота закипіла.

Тепер Гія живе в Антверпені. Дуже хочу бачи-ти його в Києві — хай і з антихаміном на модному піджаку.

Переклад з російськоїЯрини Цимбал