Мандрівки вулицями Стрия

1

Мандрівкивулицями Стрия

ББК Ф74(4Ук-4ЛьВі)УДК 398 (477.84) (093)Х 20

ISBN 978-966-8955-07-5

Туристичний путівник“Мандрівки вулицями Стрия” - 2008р.

Видавництво ДП “Видавничий дім “Укрпол”.Свідоцтво державного комітету телебачення і радіомовлення

України ДК №2055 від 30.12.04

Літературний упорядник - Оксана ПилипівКомп’ютерна верстка і дизайн - Роман Шуманський

Фото - Олега П’ясецького, Таїсії ГайдукевичЗагальна редакція - Таїсія Гайдукевич

© Видавництво ДП “Видавничий дім “Укрпол”, 2008

© Фото О. П’ясецький (Фотолендтм), Т. Гайдукевич 2008

Мандрівкивулицями Стрия

4

У Ваших руках творчий доробок осві-тян Стрия, різних за фахом, віком, стажем роботи, але закоханих у багатовікову, са-мобутню історію, культуру міста. Це перша спроба показати, що Стрий – це не тільки політичний, культурний, релігійний, еко-номічний, транспортний центр Львівщи-ни, а й перспективне місто для розвитку туризму.

Вигідне географічне і транспортне положення, близькість до кордонів Єв-ропейського Союзу, до відомих курортів Моршина та Трускавця відкривають реаль-ні перспективи для розвитку екскурсійної діяльності.

Стало вже доброю традицією до Дня міста видавати книгу про Стрий. Ми про-понуємо Вам екскурсійні маршрути, які можуть задовольнити різні потреби. Виби-ралися маршрути, які б розкривали красу й досконалість архітектурних пам’яток, адже вони, немов ажурне переплетіння здобутків різних культур та українського мистецтва, свідчать про високу шляхетну душу жителів міста, вибагливість смаків та звичаїв.

Велику увагу приділено головній магі-стралі вулиці Тараса Григоровича Шевчен-ка, яка була і є осередком економічного, політичного, культурного життя Стрия.

Наше місто – незламна твердиня укра-їнства, перлина національної думки та культури. У Стрию у всі часи його існуван-ня мирно співіснували різні етнічні спіль-ноти, але стрияни увібрали все краще від представників інших народів, зберігаючи українську національну ідентичність.

Національно-визвольній боротьбі на-ших краян присвячено окремі маршру-ти (Українським Січовим Стрільцям та націоналістично-повстанському руху). Окремо виділено маршрут “Стежками Сте-пана Бандери”, присвячений ювілею сла-ветного земляка.

Слово до читача

Шановні друзі !

“Може, найважливіше з наших завдань,як національної спільноти,

є і буде пізнавати себе”

Євген Маланюк

Місто мало давні культурні традиції. Окремий маршрут присвячено видатним постатям громадського життя: Олексі Бо-бикевичу, Євгену Олесницькому, Остапу і Нестору Нижанківським, Ользі Бачин-ській.

Особливу увагу приділено сакральним спорудам міста, як духовному осередку на-ших городян.

Цю книжку не слід вважати заверше-ною, оскільки місто можна розкривати із багатьох боків, відкривати для себе мало-досліджені моменти історії, культури, осві-ти, перегортати сторінки життя видатних людей Стрия, досліджувати розвиток спор-ту, історію Стрийських кладовищ та багато іншого.

Надіємося, що ця книжка заслуговує на увагу читачів старшого і молодшого віку, жителів чи гостей нашого міста і допомо-же розширити їх знання про Стрий. Споді-ваємося, що наші учні теж глибше пізнають долю свого народу через історію міста.

Хай ця книжечка прокладе стежинку для розвитку екскурсійної та туристичної діяльності в нашому місті.

Висловлюємо щиру вдячність пе-дагогам: Машталер Г.П., Іваницькій Я.А., Павлух І.М., Матвіїв Н.С., Кунікевичу Р.Д., Мадилюс З.І., Савчин С.Ю., Купранцю Р.Б. та Купранець Н.І., Рубан С.В., Онуфер О.І., Кап-ко Г.М., Швайдак О.І., Фур Б.Т. та їх учням у зборі та впорядкуванні матеріалів, а також всім, хто допомагав готувати її до друку.

Слова глибокої вдячності за підтримку та сприяння у випуску книги міському го-лові Р.Є. Шрамов’яту, заступнику міського голови Т.І.Гайдукевич, начальнику відділу культури Б.І.Бойку.

Оксана ПИЛИПІВ.

5

Місто Стрий розташоване на лівому бе-резі ріки Стрий, притоки Дністра, на відстані 75 км від Львова, у південно-західній частині області. Його координати 22о55 сх.д. і 49о15 пн.ш.

Місто займає площу 1.683 га, проживає – 60.5 тис. населення. Точна дата заснування не-відома. Як зародилося це місто над рікою, що дало йому свою назву? За давньою легендою, крізь товщу скельної породи однієї із висо-ких гір у Бескидах пробилося з глибин студене джерело. Вода побігла в долину до людей, да-ючи їм життя. На берегах цієї ріки оселилися східнослов’янські племена, вони й назвали річку Стриєм (поєднання звуків “стр” означало для них швидкоплинну воду).

Перша письмова згадка про Стрий датуєть-ся 1385 роком, коли він уже був центром во-лості.

Ще за княжих часів у Стрию перетиналися шляхи з Києва на Угорщину, з Коломиї на Кра-ків. Через Стрий проходив великий Прикар-патський шлях, яким везли на схід сіль, гнали худобу. За часів князя Осмомисла на теренах сучасного Стрия було засновано поселення княжих дружинників, які охороняли шлях від угорських, польських і татарських загарбників. Характер міста віддзеркалюють його герби, які дійшли до нас з давніх часів. На одному з них мандрівний купець, який затримався перед брамою міста, а поруч – якір, що символізує водний торговий шлях по річці Стрий. Завдяки торгівлі місто швидко розвивалося. У 1460 році воно одержало магдебурзьке право.

Ще у XVI столітті у місті розвивалися ре-месла. Тут діяли цехи: кушнірський, шевський, гончарський, ткацький, кравецький, ковалів, слюсарів, мечників, золотарів, бондарський. Були ґуральні і водяні млини. У XVII столітті діяла майстерня переписування та художнього оформлення книг.

У другій половині XVII століття – пер-шій половині XVIII століття через посилення феодально-кріпосницького гніту та часті ві-йни ремесла й торгівля занепали.

У другій половині XIX століття у Стрию по-ступово розвивається капіталістична промис-ловість.

У 1872-1875 р.р. залізниця з’єднала Стрий із Самбором, Львовом, Станіславом. Водночас тут почали працювати паровозовагоноремонт-ні майстерні, завод, де виготовляли обладнан-ня для нафтодобувної промисловості, згодом – чавуноливарний завод. Стрий став центром деревообробної промисловості Прикарпаття (тут діяли шість деревообробних заводів і сір-никова фабрика “Ватра”).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у Стрию виникають промислові та сільськогос-

подарські кооперативні установи, очолювані українцями. Так “Маслосоюз” поширив свою діяльність не лише на всю Галичину, а й нала-годив експорт молочних продуктів у ряд країн Європи. У місті відкрили свої філії кооперативи “Народна торгівля”, товариство “Сільський гос-подар”, страхові товариства “Дністер” і “Карпа-ти”.

Нині Стрий – великий промисловий центр Галичини, важливий вузол залізничних і шо-сейних доріг. Промисловий потенціал міста створюють: машинобудівна, лісопереробна, легка, харчова промисловість.

В місті динамічно розвивається сфера по-слуг. На сьогодні в Стрию працює 285 підпри-ємств роздрібної торгівлі, 100 підприємств громадського харчування, 60 підприємств по-бутового обслуговування.

В основному малі підприємства працюють в невиробничій сфері (торгівля, побутові по-слуги, громадське харчування).

Підприємства міста підтримують активні ділові стосунки зі своїми партнерами з Росії, Білорусії, Литви, Латвії, Молдови, Німеччини, Угорщини, Данії, Польщі, Франції.

До основних груп експортних товарів на-лежать геологічне обладнання, ковальсько-пресові машини, спецодяг та меблі, скловиро-би, віконні конструкції.

Основними статтями імпорту є сировина для виготовлення експортованої продукції.

Починаючи з 2000 року в інвестиційній діяльності закордонних партнерів спостеріга-ється значне пожвавлення.

До найбільших іноземних інвесторів мож-на віднести датську фірму “Канзас”, яка інвес-тувала в модернізацію обладнання для випус-ку високоякісного спецодягу ВАТ “Стрийська швейна фабрика “Стрітекс” та німецьку фір-му “Леоні”, де діяв в 2002 році навчально-виробничий центр для монтажників кабелів на базі одного з діючих цехів ВАТ “Завод КПО”. Навчально-виробничий центр став базою для перекваліфікації спеціалістів, які працюють на підприємстві по випуску деталей до автомобі-лів (Фірма “Леоні”).

Успішними підприємствами з іноземними інвестиціями являються також ТзОВ “Астромал Україна” (Польща), яке займається виготовлен-ням сидінь для всіх видів транспорту та ПП “СЦ-Сервіс-Центр-Стрий” (Австрія), що надає готельні послуги.

Стрий підтримує ділові стосунки із багать-ма містами світу. Побратимами міста є Новий Сонч, Лєшно, Закопане /Польща/, Кішкунгалаш /Угорщина/, Менсфілд /Великобританія/, Бєль-ци /Молдова/, Дюрен /Німеччина/, Градачадц /Боснія і Герцоговина/, Ерб’є /Франція/.

КОРОТКИЙ ГЕОГРАФІЧНО-ЕКОНОМІЧНИЙ НАРИС

6

ГЕРБИ МІСТА

Зародження традиції геральдики нерозривно пов’язане із становленням феодальних міст та запро-вадженням у них самоврядування.

Найдавніші зображення міста зустрічаються на пе-чатках ХVІ ст., хоча Стрий ще в ХV столітті отримав маґдебурзьке право і вже на цей час мала б існувати печатка із символами міста. Щодо зображення - на пе-чатках ХVІ-ХVІІІ ст. найчастіше зустрічається людина в плащі з капелюхом на голові і палицею в руках. На пе-чатках пізнішого періоду, окрім зображення людини в плащі з палицею, зустрічається ще вежа і якір.

Що саме символізувала людина на печатці міста? В цьому питанні погляди вчених розділяються. Одні вва-жають, що це пілігрим або торговець, опираючись на те, що Стрий відігравав важливу роль у розвитку торгів-лі у Галичині. Інші, що це постать св. Якова, оперуючи тим, що в геральдичні традиції ХVI-XVII ст. не було ха-рактерним зображати випадкові постаті.

Після переходу західноукраїнських земель до складу “Бабусі Австрії”, тодішньою міською владою робляться спроби офіційно затвердити міські символи.

У центральному державному історичному архіві України у Львові міститься копія тексту нового приві-лею для м. Стрия, датованого 1795р., за яким герб міста мав би мати вигляд щита, у верхній частині якого на синьому полі зображений чоловік в одежі монаха з па-лицею та вервицею в руках, а внизу на золотому полі у перев’язі протікає ріка, над самим щитом був зображе-ний двоголовий орел.

На жаль, не відомо чи цей проект був затверджений. Відомо, що в 1844р., з другої спроби, був офіційно за-тверджений новий символ міста: щит розтятий, права половина – червона, ліва – лазурова, на щиті зображе-ний чернець в срібному одязі з золотою вервицею в од-ній руці і костуром в другій.

За радянської влади герб міста змінився карди-нально. 05 червня 1980 року сесією міської ради Стрия офіційним гербом міста був затверджений проект В. Старцева: на червоному полі – золота шестірня, на лазуровій базі – золоті ворота з двома вежами. По краях щита – дві золоті хвилясті лінії, що символізують ріку Стрий. Срібна глава обтяжена золотою назвою міста українською мовою. Щит обтяжений золотою лінією.

Після розпаду Радянського Союзу міська рада по-вертає гербу історичне зображення, хоча і з певними змінами. Герб має вигляд блакитно-жовтого щита, на якому зображений пілігрим, котрий заходить у браму з двома вежами. Під пілігримом зображені хвилі. Над вежею – тризуб по боках якого ростуть гілочки калини. Під щитом вміщено напис “Стрий”.

Але у 2000 році виходить наказ Президента України

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

7

“Про впорядкування геральдичної справи в Україні”, за яким було передбачено опрацювання єдиних методич-них рекомендацій для органів місцевого самоврядуван-ня з метою створення єдиної системи місцевих символів та проведення експертизи проектів до їх затвердження. І в 2003 році Стрийським міськвиконкомом було оголо-шено конкурс на кращий проект символів міста.

Звичайно, що проекти мали відповідати певним ви-могам. Після тривалих суперечок, між міською владою і геральдичним товариством, все ж таки був прийнятий герб, на якому зображено постать купця, що заходить в браму з двома вежами, під якими зображені хвилі, щит увінчано цегляною короною.

17 квітня 2003 року цей проект був офіційно за-тверджений міською владою і по сьогоднішній день є символом міста.

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ

Точна дата заснування Стрия невідома. Як видно з археологічних знахідок, він існував вже в добу Київської держави і Галицько-Волинського князівства. Зростанню Стрия сприяло його розташування на перетині двох важливих шляхів, один з яких йшов вздовж північних схилів Карпат, а другий вів до карпатських перевалів.

У 1385 р. Стрий вже був адміністративним центром волості (повіту). Через два роки Галицьке князівство, знекровлене в боротьбі проти нападів Золотої орди, було захоплене Польським королівством. Король Вла-дислав Ягайло на початку XV ст. уступив Стрийський повіт своєму братові Свидригайлові, а той незабаром передав ці землі князеві Федюшкові Любартовичу, си-нові Любарта-Дмитрія, князя Волині. В руках Любарта Стрийська волость залишалась до 1430 р. Пізніше, аж до кінця XVII ст., державні маєтки Стрийського повіту передавались в пожиттєве володіння польським маг-натам, яких призначали на посаду старост – представ-ників короля. Юридично, міське управління вважалось непідвладним їм, однак на практиці влада в місті опиня-лась у залежності від старост та їх управителів.

На підставі королівських привілеїв 1431 і 1460 рр. міське управління у Стрию здійснювалося відповідно до так званого Магдебурзького права. Згідно з ним міське управління (магістрат) складалось з ради, на чолі якої стояв бургомістр, і судової лави, очолюваної війтом. Резиденцією старост та їх намісників був замок, а магі-страт урядував у ратуші.

Місто було оточене земляним валом, інший вал з частоколом відокремлював від передмість центральну частину міста – площу Ринок з навколишніми вулиця-ми. Лише ця частина Стрия вважалась містом в юридич-ному розумінні слова: всіма правами міщан користува-лись лише ті, що володіли нерухомим майном у межах

Історична довідка

8

міста. Мешканці передмістя Лани становили окрему передміщанську громаду, залежну від магістрату. Перед-міщани, що жили на Підзамчі, від магістрату не залежа-ли, а були підданими магнатів - королівських старост, як і селяни-кріпаки королівських сіл Стрийщини. Зго-дом виникла частина міста, що звалась Шумлявщиною, за прізвищем українських шляхтичів Шумлянських. На землях, що були власністю війтів, виникло передмістя Війтівство. Переважну більшість населення становили українці, зростала кількість поляків. Значну частину на-селення становили євреї.

У першій половині XVII ст. в Стрию виникло чотири братства, які об’єднали широкі кола українського насе-лення міста та передмість. При братствах діяли школи, що переросли у важливі культурні осередки, центри розповсюдження рукописної та друкованої книги. У 1784 р. відкрито першу державну школу, так звану нор-мальну, або головну, повітову школу.

Більшість ремісників міста була об’єднана в цехові організації. Одними з перших створились цехи куш-нірів, шевський, гончарський, ткацький, кравецький, об’єднаний цех ковалів, слюсарів, мечників та золота-рів, а згодом і боднарський. Крім ремісницьких майсте-рень, були й гуральні та водяні млини (так, в середині XVIII ст. на річці Стрий та її притоках було 7 млинів). У 1809 р. в Стрию з’явилась перша аптека.

Стрий відіграв важливу роль у розвитку торгівлі Галичини. Стрийські купці підтримували торгівельні зв’язки з містами не лише Галичини, а й Закарпаття, Бу-ковини, Молдавії та Наддніпрянщини.

Головною перешкодою в розвитку міст України, зо-крема й Стрия, під владою Речі посполитої було сва-вілля шляхти і магнатів. Після загарбання Галичини австрійською монархією (1772) їх влада була дещо об-межена, але на плечі населення ліг тягар утримання бю-рократичного державного апарату. У 1784 р. в Стрию було розташовано окружні урядові установи, а також військовий гарнізон.

Через несприятливі умови населення міста зроста-ло повільно. У 1785 р. було 4235 мешканців, у 1817 – 5474, а в 1843 р. – близько 7-8 тисяч чоловік. За даними 1811 р. у місті з промислових підприємств були тільки ремісницькі майстерні (миловарна, позументна, сідляр-ська, ткальня), а також водяні млини, пивоварні, чотири гуральні, цегельня.

Напровесні 1848 р. у Франції, Прусії, Австрій-ській імперії пройшли революції, спрямовані проти консервативно-монархічних режимів. Революційні події мали великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху в Галичині. Зокрема, в Стрию представники української інтелігенції міста й повіту організували свою окружну раду, яка виступила із закликом боротися проти національного гноблення, за розвиток української культури. Для захисту ради був створений загін української національної гвардії. Од-

9

нак, у січні 1849 р., після поразки революційного уряду у Львові, національну гвардію було розпущено. При-пинили свою діяльність і окружні ради, в тому числі і Стрийська.

У другій половині XIX ст. у Галичині поступово роз-вивалася промисловість. Коли Стрий став залізничним вузлом, було відкрито паровозовагоноремонтні май-стерні. Наприкінці XIX ст. на базі слюсарної майстерні виник невеликий чавуноливарний завод Верштайна. Англійській фірмі “Перкінс та Макінтош” належав завод обладнання для нафтодобувної промисловості. У 80-х роках Стрий став центром деревообробної промисло-вості Прикарпаття. Тут виникли деревообробні заводи, сірникова фабрика “Ватра”. Віденський капіталіст Шта-єрман побудував млин з механізованим розмелюван-ням зерна. Крім того, на той час діяли три малі парові і шість водяних млинів, десятки майстерень.

Історична довідка

10

Маршрут: Проспект В’ячеслава Чорновола – вул. С. Крушельницької: Будинок учнівської твор-чості, міський Будинок культури, церква Святого Михаїла – вул. Коперника: СЗШ №6 – вул. І. Фран-ка – вул. Т. Шевченка – площа Незалежності – вул. О.Бобикевича – вул. Є. Олесницького – вул. Народ-на: Народний дім – вул. Я. Стецька – майдан 22-го Січня – майдан Ринок – вул. Замкова – вул. Валова

Протяжність – 2 км. Час – 2 год.Форма – пішохідний

Відвідини Стрия туристи і гості нашого міста най-частіше починають із залізничного вокзалу.

Перша дерев’яна “станція колійова”, побудована у 1872-1875 рр., згоріла під час великої пожежі 1886 року. Вокзал, споруджений перед Першою cвітовою війною, був знищений відступаючими частинами російських військ. А цегляний одноповерховий, збудований за Польщі, висадили в повітря гітлерівці в 1944р. І лише згодом на місці квиткових кас стрияни спорудили но-вий двоповерховий мурований вокзал.

На привокзальній площі гостей міста зустрічав ко-лись ряд кінних фіакрів, а навпроти, де нині магазин “Ірина”, красувався витонченою ліпниною, балконами, еркерами готель “Імперіал”, збудований у стилі сецесія.

“Коліївкою” ще й нині старожили називають про-спект В’ячеслава Чорновола, що веде до центру міста. Обабіч вулиці – старі кам’яниці і “партерні” будинки. В одному з них, будинку Трумвальтера, містився магазин музичних інструментів: роялів, піаніно, арф, цимбал, фісгармоній. Направо від проспекту – вул. С. Крушель-ницької (Кохановського, Фрунзе). У колишній віллі “Турег”, збудованій у другій половині ХІХ ст. у стилі еклектичного історизму (суміш стилів), нині розміс-тився Центр дитячої творчості. А в минулому тут був парафіяльний будинок костелу Йозефа, де жили сестри назаретянки. Сюди приходили діти на навчання, яке проводилося польською мовою. Навпроти – сам костел, збудований у стилі модерн з елементами готики. Нині – це православна церква Святого Михаїла. У минулому при цьому костелі жили сестри серафитки (у примі-щенні сучасної ЗСШ №8), які утримували захоронку – займалися вихованням дітей дошкільного віку. Цікавий за своєю архітектурою і будинок польських залізнич-ників “Сокіл” (сьогодні міський Будинок культури). Ця споруда належала гімнастичному товариству “Сокіл”, яке було утворено 7 лютого 1867 року польськими па-тріотами у Львові на зразок чеських “Соколів” (1862р.). Це нове “гніздо” було закладено у Стрию в 1892 році під керівництвом Міхала Францішека Сльозарського (29.09.1839 – 13.04.1903). Першим гаслом “Соколів” було “В здоровому тілі – здоровий дух”. У 1946 році було завершено будівництво даної споруди, архітекто-ром якої був В.Крижанівський. А в 1923 році приміщен-

МАНДРІВКА СТАРОВИННИМИ ВУЛИЦЯМИ

11

ня товариства “Сокіл” було частково добудоване. У 50-х роках тут діяв Стрийський драматичний театр.

Направо від вул. С. Крушельницької – вул. М. Копер-ника, де знаходиться ЗСШ №6. Приміщення школи по-будовано в 1892 році. Спершу школа була польською. По лівому боці приміщення (з боку залізниці) була жіноча школа, справа – чоловіча. Жіноча школа носила назву Словацького, чоловіча – Кохановського. Учні ходили в спеціальній шкільній формі, перший урок починався молитвою. У школі викладалася українська мова, що на-зивалася руською. У класах за партами школярі сиділи, тримаючи руки за спиною (слідкували за осанкою). У роки війни (1941-1945 рр.) тут був госпіталь, а після ві-йни школа належала Міністерству шляхів сполучення. З 1959 року і по сьогоднішній день навчання в школі ведеться українською мовою.

Цікава архітектурними забудовами і вулиця Івана Франка. Саме тут споруджені в кінці ХІХ ст. іменні ві-лли “Стефа” та “Гелена” (стиль модерн) з мансардами та вежами. У стилі еклектичного історизму збудований будинок, в якому розміщена дитяча лікарня. На розі вулиць Франка і Шевченка – величний будинок кінця ХІХ ст., що належав стрийському багатію Солтису. Це ще один зразок стилю сецесія. А у нинішній ЗСШ №5 в минулому була приватна польська гімназія “Люкс”, де вчилося чимало дівчат-українок. Вгорі на фасаді будин-ку колись був напис: “Фіят люкс” (“нехай буде світло”).

Гордість Майдану Незалежності – творіння скульпто-рів Василя і Володимира Одрехівських – меморіально-скульптурний комплекс, присвячений будителям і про-світителям нації Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці. Відкриття пам’ятника відбулося 24 серпня 1995 року.

Будинок на розі проспекту В.Чорновола, де тепер міститься поліклініка, знаний у колишньому Стрию як кам’яниця Фіндлінга, побудований у стилі сецесія на початку ХХ ст., декорований ліпниною, анкерною ого-рожею балконів.

Продовжуємо мандрувати однією з тихих вуличок нашого міста: вулицею отця Олекси Бобикевича. Кож-ного робочого дня на цій вулиці жвавий рух: поспіша-ють до школи діти і дорослі. А що ми знаємо про неї? Виявляється з цією вулицею пов’язано багато цікавого.

Вона розташована в центрі міста‚ перша паралель-на до вулиці Т. Шевченка в бік вокзалу. Починається від вулиці Євгена Олесницького і виходить на проспект В’ячеслава Чорновола. До закінчення Другої світової війни це була вулиця Головацького. Після війни її пе-рейменували на вулицю Микити Хрущова‚ який на той час був першим секретарем ЦК КПУ. Потім вийшла постанова ЦК компартії СРСР про те‚ що заборонено називати вулиці іменами живих людей, і вулицю пере-йменували на Якова Свердлова.

Після проголошення України незалежною самостій-ною державою вулицю назвали іменем отця Олекси Бо-бикевича.

Мандрівка старовинними вулицями

12

У 1886 році велика пожежа спустошила Стрий: 3/4 міста вигоріло.

Незабаром почалася відбудова‚ кошти на неї для по-горільців надходили з різних місць‚ навіть з далекої Ав-стралії. Очевидно‚ саме з цією подією можна пов’язати той факт‚ що забудова вулиці О. Бобикевича припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Вулиця нараховує всього 15 номерів‚ але має багато цікавих споруд. Буди-нок номер 2 був побудований в 1899 році‚ його будова тривала 8 років. З 1891 і до 1908 року цей будинок на-лежав Євгену Олесницькому – відомому громадсько-політичному і культурно-освітньому діячу‚ адвокату і парламентарю.

З 1909 року‚ після від’їзду Є. Олесницького зі Стрия‚ будинок належав українській громаді, в ньому містили-ся різні спілки та організації‚ а також філія Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка. Під час німецької окупації в будинку знаходилася кухня‚ яка обслуговува-ла німецький госпіталь, а з 1948 року в ньому розміс-тився краєзнавчий музей “Верховина”.

Стрийський краєзнавчий музей “Верховина” запо-чаткувало передове вчительство Стрия. Датою створен-ня вважається 1932 рік‚ хоча накопичення експонатів почалось значно раніше. Довший час музейні експона-ти не мали постійного місця‚ проте з 1948 року оста-точно і до сьогодні розмістилися в колишній садибі Є. Олесницького.

Науковою базою музею є фонди‚ які налічують по-над 26 тисяч одиниць. Найцінніші експонати – старо-друки‚ ікони‚ народна ноша‚ писанки‚ взірці вишивок‚ рідкісні книги‚ монети‚ медалі.

При музеї є бібліотека краєзнавчої літератури‚ пра-цює фотолабораторія.

Музейна експозиція складається з відділів природи‚ історії та етнографії.

Цікавим музейним експонатом є 2 гармати на поста-менті перед входом. За часів австрійського панування у Стрию був створений піхотний полк із стриян. Один батальйон цього полку стояв в казармах на Замку біля парку “Вільшина” (сучасний парк ім. Т. Шевченка)‚ дру-гий був відправлений на фронт в час війни між Австрі-єю, Наполеоном ІІІ та Італією. Під містами Маджента і Сольферіно в червні 1859 року в кривавих боях поля-гло 488 старшин і вояків полку. На пам’ять про ці події було споруджено пам’ятник у парку “Вільшина” (біля місця‚ де тепер стоїть пам’ятник Т. Шевченку). Це був цілий меморіальний комплекс (фотографія його збере-глася у музеї). Поляки‚ прийшовши до влади‚ пам’ятник знищили. Яким чином уцілів його фрагмент‚ хто його врятував – невідомо. На музеї встановлено меморіаль-ну таблицю на честь О. Бобикевича, Є. Олесницького, О. Нижанківського.

У домі №6‚ на розі вулиць О. Бобикевича і А. Чайків-ського‚ до 1965 року знаходилась музична школа. Тепер тут житловий будинок.

13

Простуючи далі‚ підходимо до житлового будинку №12. Він цікавий тим‚ що у квартирах 6 і 7 до 1939 року було казино‚ яким заправляв поляк Завадський. А в квартирі №3 була приватна реміснича школа для хлоп-чиків‚ що приїжджали сюди з приміських сіл. Такі реміс-ничі школи були попередниками сучасної професійно-технічної освіти.

Дім №11 і перший поверх дому №16 завжди були магазинами.

У будинку №7‚ в невеликій двокімнатній квартирі мешкали дві вчительки-сестри Ольга Новицька, Омеля-на Колодницька та їх брат Степан Новицький, сотник УГА.

Степан Новицький – стриянин‚ псевдо “спец”. У 1942-43 роках був старшиною оперативного відділу Краєвого Війська штабу ОУН Львівського краю‚ а зго-дом з січня 1944 року був старшиною оперативного Го-ловного штабу. У великій операції УПА‚ яка закінчилася переможно в першій половині червня 1944 р.‚ сотник С. Новицький брав участь як інспектор Головного Вій-ськового штабу УПА при галицьких і волинських відді-лах УПА‚ що діяли на Холмщині. Операція закінчилась успішно‚ проте сотник С. Новицький до цього не дожив. Він загинув у квітні чи травні 1944 р. До війни С. Но-вицький і його сестри навчались у стрийських гімназі-ях‚ були активними пластунами.

Дім №5 побудований в стилі модерн романтичний на початку ХХ століття. Він належав сім’ї адвоката, і за чутками‚ цей замочок у мініатюрі був подарунком для двох незаміжніх дочок адвоката. У 1939 році сім’я по-кинула будинок‚ виїхавши до Польщі. Деякі з жителів вулиці розповідали‚ що під час війни тут була карна структура (гестапо чи поліцейське управління)‚ висно-вки ґрунтувалися на тому‚ що вночі з підвалів лунали крики людей. Після відходу німецьких військ жителі сусідніх будинків‚ зайшовши в підземелля‚ побачили стіни, забризкані кров’ю. Зараз це будинок Працівників освіти, в якому також розмістився музей літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия” (існує з 1974 року). У ньому зібрані й експонуються кращі твори стрийських митців.

Будівництво будинку №3 (в якому знаходиться ЗСШ №4) закінчилось в 1936 році. Тут відкрилася польська жіноча гімназія. Під час війни в приміщенні діяв німець-кий госпіталь‚ їжу для поранених готували навпроти‚ в будинку, де тепер діє краєзнавчий музей. Після війни – це жіноча школа‚ пізніше – мішана (для дівчат і хлоп-ців). Саме тоді починається добудова школи‚ з’являється корпус‚ що тягнеться вглиб двору. Сьогодні – це школа з просторими світлими коридорами та по-домашньому затишними класами‚ яка з 1993 року отримала статус спеціалізованої з поглибленим вивченням англійської мови. Крім англійської‚ у школі вивчаються німецька і французька.

Вулиці, як і люди, мають свої долі, свою історію, кожна з них може багато про що розповісти.


14

Є у нашому місті вулиці, доля яких тісно переплі-тається з культурно-політичним життям українців у Стрию. Одна з них – вулиця Є.Олесницького. Вона сформувалася у другій половині ХІХ сторіччя. Забудо-вана, в основному, добротними дво- і триповерховими цегляними будинками, власниками яких були пере-важно стрийські міщани польської та єврейської наці-ональностей. Будівництво цих домів велося наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Тут мешкали здебільшого українці, серед яких – чимало відомих представників української інтелігенції, визначних політичних діячів Стрийщини.

Спершу вулиця називалася Трибунальська від слова “трибунал”, тобто, суд. Очевидно, назву їй дали окруж-ний та міський суди, які були розташовані в будинку, де нині міститься міська рада.

У 1937 році польська адміністрація присвоїла вули-ці назву польського реакціонера “україножера” (до речі, сам він був українського походження) Тадея Голувки, якого за вироком краєвого Проводу ОУН ліквідовано у Трускавці.

У роки радянської влади цій вулиці надано ім’я кри-вавого ката Ф.Дзержинського. І лише в 1991 році вулицю названо іменем видатного культурно-просвітницького діяча, одного з тих, хто свого часу “розбудив Стрийщи-ну”, доктора Євгена Олесницького.

Екскурсію по цій вулиці варто розпочати з будинку №1, у якому до 1939 року проживав та вів свою адво-катську канцелярію доктор В. Лужецький, уродженець Сколівщини. Після закінчення університету у Відні він працював деякий час суддею, а у 1921 році відкрив у Стрию адвокатську канцелярію. Спеціалізувався на по-літичних процесах. Був людиною надзвичайно релігій-ною та відважною. У 1939 році заарештований, відсидів рік у в’язниці, однак якимось чудом був з неї звільнений, тож у 1944 році виїхав у Польщу, де і помер.

У будинку №3 на другому поверсі мешкав та мав свою контору заприсяжений землемір інженер Ми-хайло Кравців з дружиною та двома дочками. Це була надзвичайної вдачі людина. З ледь посрібленим сиви-ною волоссям, смаглявим обличчям, живими розум-ними очима, завжди привітний та доброзичливий. Одягався скромно, але елегантно, здебільшого в одяг спортивного покрою. Був членом крайового Проводу ОУН, твердим націоналістом, несхитним у своїх полі-тичних переконаннях. Був і в’язнем зловісної польської Берези Картузької (відомий польський концтабір для політв’язнів) та жахливого німецького Освєнціма, звід-кіля йому вдалося врятуватися.

У помешканні Кравцівих завжди було людно. Тут часто бували С. Бандера, сім’я Ребетів, Є. Охримович та інші видатні діячі ОУН. Довший час проживав тут не-легально й Зіновій Коссак (після вбивства в Трускавці Голувки), коли за ним нишпорили польські поліцейські агенти і були розіслані розшукові листи. У 1938 році З. Коссак перебрався на Закарпатську Україну, де заги-нув у бою з інтервентами.

15

Пані Меланія, дружина Михайла Кравціва, була рада гостям, для яких у цій господі завжди знаходилася склянка кави чи чаю, хоча матеріально жилося подруж-жю досить сутужно, бо пан інженер, бойкотований по-ляками, часто сидів без праці. Помер М. Кравців у 1975 році на еміграції. Сьогодні на будинку відкрито меморі-альну дошку.

На другому боці вулиці під №4 – непривітні похмурі будинки колишньої в’язниці. Тюрма, споруджена у дру-гій половині ХІХ ст. австро-угорською адміністрацією у самому центрі міста, мала, очевидно, своєю наявністю нагадувати усім “вірнопідданим”, що порушення цісар-ських законів суворо караються. У її застінках як за ав-стрійської, так і за польської окупації, побувало чимало політв’язнів-українців. Однак правдивої “слави”, як спо-руда жаху, помешкання диявола, зажила вона за біль-шовицьких часів. У 1939-41 роках тюрма ледь вміщала арештованих. Не помогло й те, що з тісних кам’яних мішків-камер винесли все “непотрібне”, навіть тюрем-ні нари. У кожній такій камері знаходилося по 50-60 в’язнів, яких регулярно відправляли у табори Сибіру, Колими чи Казахстану. Частину в’язнів після жорстоких тортур ліквідовували на місці або у довколишніх лісах.

Після відступу Червоної Армії зі Стрия у червні 1941 року тут було виявлено численні камери, спеціально пристосовані до витончених у своєму садизмі тортур, масові захоронення понівечених трупів. Тоді ж, третьо-го липня, відбувся величезний похорон понад 60 за-катованих. А в 1990 році проведено розкопки подвір’я тюрми і виявлено ще багато останків жертв.

У будинку №5 вів адвокатську канцелярію, а під дев’ятим номером мешкав доктор Роман Домбчев-ський. Це була людина високої культури та інтелекту, колишній старшина УГА, опісля секретар посольства у Празі, видатний юрист, політик та публіцист. Володів 8 європейськими мовами, прекрасно грав на скрипці. Дописував до багатьох галицьких та зарубіжних газет і журналів. Людиною в побуті був дуже педантичною, а в спілкуванні – приємною та доброзичливою. Славився як продовжувач традицій доктора Є. Олесницького, так званого “хлопського адвоката”, оскільки за ведені ним судові справи селян брав дуже малу плату або проводив їх безкоштовно, зовсім не дбав про матеріальні блага і вів дуже скромний спосіб життя.

Разом з Є. Сілецьким він був засновником музею “Верховина”, склав статут музею і був його юридич-ним консультантом. Його праця “За право мови” – була значним вкладом у боротьбу галицької інтелігенції за право вживання української мови нарівні з урядовою польською.

Восени 1939 року Р. Домбчевського арештувало НКВД. Його засудили на десять років далеких таборів. Десь там, на чужині, загубився його слід.

Найнепомітніший будинок під номером вісім. В кін-ці ХІХ століття його придбав відомий та політичний діяч, один з будителів Стрийщини отець Олекса Боби-кевич.


16

У будинку №11 проживав та проводив адвокатську канцелярію доктор В. Калуський. Він закінчив Львів-ський університет і після здобуття докторату відбував адвокатську практику у доктора Є. Олесницького, вико-нуючи при цьому функцію його особистого секретаря. Свого часу це був один із кращих юристів Стрия, один із оборонців С. Бандери у процесах, зв’язаних з убив-ством польського міністра П’єрацького (1934 рік). Обо-ронив Т. Охримовича перед наглим польським судом від повішення, коли кат з Варшави вже чекав у Стрию на закінчення процесу, щоб негайно виконати вирок. Був членом чи очолював низку українських установ у Стрию. Після закінчення війни – доцент римського права в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Після переїзду у США працював професором права в українському технічному інституті у Нью-Йорку. Помер у 1961 році.

У будинку №12 до 1939 року жив корінний стрия-нин, професор Стрийської гімназії Іван Яцкевич, який у 50-х роках помер на еміграції у Відні. Йому належала одна з кращих у місті приватних бібліотек, яка у після-воєнний період розграбована та знищена.

У будинку №17 жив та працював старійшина стрий-ських юристів доктор А. Гарасимів. За часів ЗУНРу він був стрийським старостою. Три його сини воювали у лавах УСС з самого початку створення легіону до остан-ніх його днів.

У будинку №25 до війни містилися фінансовий та земельний відділи Стрийського староства. Зараз тут но-таріальна контора.

У будинку під №26 була розміщена трирічна жіноча професійна школа домашнього господарства. Це була напівприватна школа Союзу жінок-польок, в якій на-вчали дівчат всього необхідного: від приготування їжі – до виховання дітей.

А будинок №27, який сьогодні вже не існує (на його місці побудований сучасний п’ятиповерховий), вписав в історію вулиці трагічну сторінку. Тут в 1939-41 рр. містився залізничний відділ НКВД. У його підземеллях загинуло чимало невинних людей – жертв кривавих катів.

У кутовому будинку – великій триповерховій кам’яниці, яка належала стрийському комерсанту єврею Датнеру, містилася одна з найбільших у місті бакалійно-гастрономічна крамниця, що належала власникові бу-динку.

У будинку №30 жив та мав свою канцелярію адво-кат доктор Є. Охримович, колишній старшина УГА. По-ходив з дуже заслуженого, зокрема, для Стрийщини, роду. Брав участь у громадській праці, особливо госпо-дарській. Віддано і безкоштовно обороняв політичних в’язнів. У 1939 році арештований більшовиками, заги-нув у в’язниці.

Ось і закінчилась наша екскурсія по вулиці, якою за час її існування крокували вояцькі чоботи австрійців,

17

мадярів, чехів, німців, румунів, росіян, поляків, більшо-виків... По ній крокували й січові стрільці та вояки Га-лицької армії. Нею пихаті польські жандарми у березні 1919 року вели на розстріл нашого незабутнього земля-ка, композитора Остапа Нижанківського. Вели тільки за те, що він любив Україну і вірно служив їй.

Вулиця таки дочекалась, що названо її іменем вели-кого громадянина і патріота – Євгена Олесницького.

Пройшовши вулицею Олесницького до вул. Шев-ченка, звертаємо на вул. Народну (Поля Гоша). Тут роз-міщена одна з найвідоміших і найславетніших споруд Стрия – Народний дім, побудована на кошти українців і відкрита у 1901 році (див. маршрут “Визначні постаті Стрийщини”).

Вулицею Народною попрямуємо на майдан 22-го Січня. З правого боку розташоване приміщення ЗСШ №7. У 1885 році на цьому місці було споруджено бу-динок гімназії, через рік воно згоріло під час великої пожежі міста, відбудоване у 1887 році. Це був чотири-кутник з двома однаковими фасадами (від костелу та вул. Є. Коновальця, колишня Собєского). Будівля була зведена в кращих традиціях класицизму. Територія на-вколо гімназії була викладена бруківкою, по периметру висаджені дерева з кулястими кронами. Перед фаса-дом від вул. Собєского поляки встановили пам’ятник С. Кілінському – герою визвольної війни під проводом Костюшка (згодом на цьому місці було поставлено пам’ятник Є. Примакову, а в часи незалежної Украї-ни – С. Бандері). В часі війни один корпус гімназії (від костелу) згорів і вже не був відновлений. Гімназію в різ-ний час закінчило чимало визначних діячів української культури, політиків та науковців, зокрема тут навчалися Філарет Колесса, Лев Ребет, Олекса Гасин, Петро Мірчук, Степан Охримович, Мирослав-Іван Любачівський, Сте-пан Рудницький.

Майдан 22-го Січня – одна з найдавніших частин міста. Вже у ХІV ст. тут постав костел, що був парафі-яльним. Біля костелу знаходились будинки вікарія та органіста, тут же навчалися діти, поряд з костелом до кінця ХVІІІ ст. розташувався цвинтар, на ньому – шпи-таль. Австрійсько-цісарська адміністрація заборонила розміщення цвинтарів у середмістях, тому його пере-несли на околицю; квартал навколо костелу поступово забудовувався, проте сама споруда костелу залишалася міською домінантою аж до середини ХХ століття. Кос-тел було добре видно за декілька кілометрів від міста, і на тлі голубого неба яскраво вимальовувалася червона цегляна вежа дзвіниці з готичним шпилем. Протягом своєї історії костел багато разів зазнавав руйнувань від пожеж, його перебудовували, добудовували, але в своїй основі він зберіг риси готичної споруди, якою був у ХІХ столітті (докладніше див. маршрут “Сакральні споруди Стрия”).

З майдану 22-го Січня виходимо на майдан Ринок. Це теж найстаріша частина міста, серце середньо-вічного Стрия. Забудувалася вона згідно з вимогами


18

маґдебурзького права. Площа має перпендикулярно-перехресну систему планування, яка збереглася в Стрию (як і багатьох середніх і малих містечках) набагато кра-ще , ніж сама забудова. Проте Стрийський ринок має ще одну особливість: відсутність ратуші посередині, котра згоріла і не була відбудована, незважаючи на те, що про-водився навіть спеціальний конкурс на кращий проект. У часи середньовіччя та й пізніше площа була забудо-вана низькими дерев’яними будинками з виступаючи-ми піддашшями на дерев’яних стовпчиках. Лише один мурований будиночок – аптека чеха Боуліка – при-крашав площу навіть на початку ХІХ століття. У ратуші знаходилося приміщення для радників і тюрма, а на-вколо – крамниці. Король також дозволив утримувати під ратушею пивницю (так званий шротамт). У всі часи на Ринку відбувалися базари, основним базарним днем була субота, а десь із ХVІІІ століття – четвер. Майдан заставляли столами з крамом, тут же було облаштоване місце під стоянку для фіакрів (з ХІХ ст.). Будинки, які зараз оточують майдан, побудовані після пожежі 1886 року. Під ними розташовані склепінчасті підземелля, призначені для складування товарів. Із 46 споруд Ринку 13 є пам’ятками архітектури місцевого значення, це бу-динки №№ 13, 14, 15, 16, 18, 20, 38, 40, 41, 44, 46. З май-дану Ринок виходить вісім різних вулиць, і тільки одна з них посеред кварталу, що не є типовим для стандарт-ної забудови міста на маґдебурзькім праві. У середньо-вічних містах земля в середмісті була дуже дорога, тож ділянки нарізалися в поздовжньому напрямі (вузькою частиною до площі), тому фасади здебільшого були не-широкими (але повинні були мати не менше 3 вікон), а от бічні стіни будинків тяглися вглиб кварталу, там розташовувалися господарські приміщення, майстерні, двори. На Ринку забудова була щільною, будинки приля-гали один до одного (що збереглося у Стрию). Кількість вікон на фасаді вказувала на майновий стан господаря, тільки багач міг дозволити собі 6 вікон. Ще і на початку ХХ ст. у ярмаркові дні Ринок перетворювався на гомін-кий базар, проте міська адміністрація строго слідкувала за чистотою і порядком; площа була посипана дрібним річковим піском, ряди з городиною, м’ясом і набілом (молочними продуктами) чітко відділялися одні від од-них. Перші поверхи двоповерхових будинків, як і зараз, займали крамнички. З майдану Ринок на південь веде вулиця Замкова, її назва вказує на те, що раніше вона з’єднувала середмістя і старостинський замок, який був оточений з усіх боків ставом і славився як неприступна твердиня. Принаймні його ні разу не взяли ні татари, ні інші завойовники. Замок був дерев’яним, лише скарбни-ця була кам’яною, дахи веж були помальовані в червоні і зелені кольори, а позолочені вершини разом з королів-ськими штандартами здалеку світилися на сонці. У зам-ку була велика залога (до 100 чоловік), добре озброєна. Багаті міщани зберігали там свої депозити, крім того за-мок мав власну тюрму. У ХVІІІ ст. він був перебудований на палац, а згодом і зовсім занедбаний. З його решток

19

в часи Австро-Угорщини військові побудували казарми. Сьогодні на цьому місці нічого не залишилося від ко-лишньої фортеці, окрім назви вулиці. Саме в південно-східному кварталі зосереджувалося єврейське життя, тут були шпиталь, синагога, школа. Синагога славилася красою і досконалістю форм, однак від неї збереглися лише руїни. З північного боку Ринку вулиці виходили на торговицю і львівський тракт, уздовж якого стояло чимало корчм, а у ХІХ столітті цей район міста засели-ли німецькі колоністи, які звели євангелістську церкву, парафіяльний дім, Німецький дім і німецьку школу. На захід від Ринку виходить вулиця Валова, саме тут прохо-див перший ряд оборонних валів з частоколом (другий ряд оточував місто з передмістям). Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття це був досить заможний район, в якому розташовувались поруч з житлом громадські та адміністративні будівлі (пошта, гімназії, трохи далі будинок купців, так звана “Гвязда”). На цій вулиці зараз розміщена Стрийська музична школа ім. О. Нижанків-ського (у приміщенні школи знаходиться музей Остапа та Нестора Нижанківських), а також в одноповерхово-му сецесійному будиночку музей Ольги Бачинської – визначної громадської діячки Галичини.


20

Від роздоріжжя вул. Дрогобицької та Шумлявщини до Львівської.

Протяжність – 3 км. Час екскурсії – 1 год.Форма – пішохідна

Основною магістраллю нашого міста, яка проля-гає з півночі на південь, розділяє його на дві частини, східну і західну, є найдовша вулиця Стрия, що зараз но-сить ім’я нашого національного генія та пророка – Та-раса Шевченка. Від неї відходять аж 18 бічних вулиць. До Другої світової війни вона ділилася на чотири части-ни. З півдня на північ: Легіонів, 3-го Мая, Словацького та Конаржевського. Тепер вул. Т.Шевченка починається від розвилки Дрогобицької та Шумлявщини, а закінчується на перехресті Б. Хмельницького та Львівської і площі Кардинала Й. Сліпого. Центральна частина забудована переважно 2-3-х поверховими кам’яними будинками, початок і кінець – одноповерховими.

Вулиця остаточно сформувалася на зламі ХІХ та ХХ сторіч.

Почнемо огляд з перехрестя вулиць Ф.Колесси та О.Степанівни. Тут знаходилась міська рогачка і почина-лось місто. Вулиці Дрогобицька та Шумлявщина вважа-лися південним передмістям і називалися Війтівством. Вулицею Шумлявщина протікав колись потік, званий Млинівкою (зараз він у системі міської каналізації). На вулиці жило багато кушнірів. Шкіри їх виправки слави-лись по всій околиці і були предметом торгівлі з інши-ми районами Галичини та за її межами.

По всіх кутах згаданого перехрестя стояли масивні корчми, в яких подорожні могли підкріпитися та зна-йти нічліг. Одна з них, дещо вже перебудована, збере-глася донині. На другому поверсі фронтону три вікна колишнього “готелю” – кімнат для ночівлі, біля будинку широке подвір’я. Тут знаходилися вози приїжджих гос-тей, була простора стайня. У цих закладах колись було завжди гамірно, і приносили вони своїм власникам чи-малий дохід.

У будинку №5 знаходилася пекарня відомого пека-ря Райфа, хлібобулочні вироби якого користувались у мешканців міста великим попитом.

У наступному будинку №7 жив славнозвісний май-стер тонкої слюсарної справи Й. Мармурович. Крім того що мав дійсно золоті руки, він був ще й одним з провідних акторів стрийського аматорського театру. У подвір’ї збереглася колись відома майстерня і частина її обладнання.

У будинку №18 (нині ЗСШ №5) знаходилася приват-на польська жіноча гімназія, так звана “ЛЮКС”. Назва ця з’явилася тому, що у верхній частині на її фасаді зо-лотими буквами латинською мовою був викарбуваний напис “Фіят люкс”, тобто “нехай буде світло”, на жаль, він не зберігся. У цій гімназії вчилося й чимало дівчат-українок.

ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ МІСТА

21

Продовженням вулиці є майдан Незалежності.Для його облаштування розібрано будинок колиш-

ньої цукорні (кулінарний заклад, де можна було випити склянку запашного китайського чаю чи філіжанку кави та поласувати смачними тістечками, при тому почитати свіжу газету або часопис). Розміщалася цукорня у двох великих кімнатах, а в літню пору до послуг відвідувачів були столики на подвір’ї за огорожею. Власником цього “солодкого” закладу був Мархефка.

Позаду будинку з боку вулиці Т. Шевченка, був скве-рик з невеликим майданчиком, який взимку заливали водою, влаштовуючи платну ковзанку. У 50-тих ро-ках тут спорудили пам’ятник Б. Хмельницькому. Цей пам’ятник тричі змінював місце розташування, тепер він знаходиться у скверику на вул. Я. Осмомисла.

У центрі Майдану височить величний пам’ятник-триптих найвидатнішим українським світочам літе-ратури, будителям нації Т. Шевченку, Лесі Українці та І.Франку.

Символічним є той факт, що саме в день величного державного свята 24 серпня 1995 року було відкрито меморіально-скульптурний комплекс “Будителі”, непо-вторний в плані ідейного спрямування й архітектурно-го вирішення. Автором комплексу є заслужений діяч мистецтв України В. Одрехівський.

На майдані поруч з комплексом знаходиться школа мистецтв.

На протилежному боці майдану височить пер-ший у місті дев’ятиповерховий будинок і поруч з ним кафе “Зірка”, споруджене на місці колишнього кафе-ресторану “Оаза”.

А от про будинок №26 (що побудований у стилі псев-докласицизму) розповідають цікаву легенду. Кажуть, що цей будиночок спорудив колишній стрийський ста-роста, а відтак король Польщі Ян Собєський для сво-єї улюбленої дружини Марії, яка увійшла до польської історії під іменем “Марисєньки”. Так воно чи ні, важко стверджувати, але фактом є те, що це одна з найстарі-ших споруд міста, яка вціліла від пожеж, що руйнували місто у другій половині ХІХ ст. Будинок був зведений як фільварок, тобто окреме господарство з усіма належ-ними господарськими приміщеннями, в тому числі із каретним двором.

Будинок на розі проспекту Чорновола, де зараз дру-гий корпус поліклініки, знаний у древньому Стрию як “кам’яниця Фіндлінга”, у первісному вигляді був дво-поверховим солідним цегляним будинком (ХІХ ст.), на якому згодом добудовано третій поверх. Будинок в основному був призначений під житло. До Першої сві-тової війни перший поверх будинку займала кав’ярня “Європейська”, а після війни до 1939 року тут була ве-лика крамниця радіотоварів.

Суміжним з ним (перший корпус поліклініки) нале-жав колись державній страховій організації, так званій “Касі хворих”. В цю організацію всі підприємці та дер-жавні установи сплачували щомісяця за всіх своїх співп-

Головна вулиця міста

22

рацівників страхові внески. За це застрахований ко-ристувався безкоштовною кваліфікованою лікарською допомогою та ліками, а в разі необхідності і лікарнею. На першому поверсі будинку жив керівник установи, на другому було її бюро.

Будинок №28 відомий усім дітям довоєнного періо-ду. В ньому знаходилась фірмова крамниця Львівської української фабрики цукерок та інших солодощів “Нова фортуна”, у вітринах якої було таке розмаїття виробів цієї фірми, що очі розбігалися, і дітиська ковтали язики, споглядаючи ці “чуда”.

Кінотеатр, відкритий десь у 20-х роках ХХ ст., був спершу театром “німого” кіно, а вже на початку тридця-тих років перетворився у звуковий. З початку заснуван-ня і до 1939 року носив ім’я великого американського винахідника Едісона. Перед кінотеатром, на місці су-часного скверика, до 80-х років був магазин культтова-рів, ззаду якого працювало одне з небагатьох на той час кафе.

У приміщенні, де зараз фотоательє, знаходився рес-торан “Асторія”.

Український купець О.Диба був співвласником га-лантерейної крамниці “ОМА” (Осип, Марійка, Андрій), що розташовувалась на розі вулиці Є.Олесницького. В будинку, де зараз перукарня, була українська цукорня пані Заплатинської.

Перед самим кінотеатром колись стояв масивний одноповерховий будинок, в якому розміщувалось чо-тири магазини. Його розібрали десь в кінці 60-их років. На місці скверика, впритул до будинку, в якому тепер міська бібліотека, був двоповерховий дім, знищений авіабомбою в часі війни. У наступному будинку було декілька крамниць з різноманітним крамом. До речі, цікава деталь, навпроти ресторану по вул. Народній за 4-5 метрів від рогу, стояла самотня таксівка – старий “Форд” – єдине таксі в Стрию. Невідомо, чи користува-лися ним стрияни, але таксі там справді стояло!

На розі будинку з боку вул. Народної була перукарня українця Диби, в якій постійно збиралися аматори фут-болу, а темою їхніх дискусій були дії гравців улюбленої “Скали”.

Будинок, де нині міська рада, зведений на перело-мі ХІХ та ХХ ст., як будинок правосуддя. Тут містилися міський та окружний суди з усіма їхніми канцеляріями. Будинок було зведено в стилі еклектичного історизму. Масивна металева художня огорожа відділяла садок пе-ред будівлею від вулиці. Господарював у ньому добродій Бірчак, який охоче пригощав плодами саду всю дітвору. Після 1939 року в будинку стояв полк НКВД, його служ-бовці вершили свої криваві справи у місті і околиці. Піс-ля війни у ньому розміщався штаб дивізії, а відтак офі-церські помешкання, військовий готель “Заря”. Колись на фронтоні фасаду будинку сяяли золотом викарбо-вані слова “Фіят юстиція” (“Хай буде справедливість”), але цей напис зустріла така ж доля, як і в гімназії. Так, мабуть, справедливість була не в моді.

23

Над приміщенням міської ради вперше в Україні 14 березня 1990 року гордо розвився на весняному вітрі український національний прапор.

4 березня 1990 року в Україні вперше відбувся пер-ший тур виборів. У більшості округів Стрийщини були призначені повторні вибори. Поки що діяли “старі” Ради і виконкоми. Але людям не терпілося вже щось робити, щось міняти, щось відроджувати. Тому не заба-рився новий мітинг, який вимагав утвердити національ-ну символіку. 11 березня на центральну площу знову попрямував народ. Обговорювалося багато різних пи-тань, але найголовнішим було одне – встановлення над приміщенням міської ради, поруч з прапором УРСР ста-лінського взірця, українського національного прапора – синьо-жовтого. З яким натхненням проголосували мітингуючі за таку ухвалу! Тут же вибрали найкращий прапор із тих, що прикрашали мітинг, і направили де-легацію до міської ради. Але з-під дверей повернулися, їх переконали, що через два дні питання прапора буде позитивно вирішене законним шляхом – рішенням міськвиконкому. З цим погодилися і стали чекати дня, коли засідатиме міськвиконком.

І ось наступило 14 березня. Десь опівдні тисячі лю-дей знову заповнили вулиці перед будинком міської ради...

Прапор, пошитий п. Богданою Гавришок, вже чекав своєї долі: бути йому звичайним прапором, а чи прапо-ром історичним. Тим часом народ вгамовував своє хви-лювання палкими промовами і стрілецькими піснями. Коли оголосили рішення міськвиконкому, радості не було меж. Цю почесну місію – вивісити прапор – ви-конали Бичко Василь, Бойко Роман, Ботвин Богдан, Галецький Орест, Дрімайло Богдан. І раптом тоді, коли центр Стрия вібрував хвилями радості, а над народом тріпотів синьо-жовтий прапор,... почулося вгорі журли-ве “кру-кру-кру...” Від несподіванки люди зойкнули: “Жу-равлі!” Не було такого, хто б не глянув вгору. Там, на тлі чистого і сонячного неба чітким “ціпом” летіли вісники весни – журавлі. Та здивування і радість людей були ще більшими, коли птахи, мабуть, стривожені шумом уни-зу, “поламали” свій ключ і полетіли трьома злитими в основі колонами, що нагадували тризуб. Народ сприй-няв це як чудо. І всі тоді були переконані, що ці птахи сповіщають не тільки про весну у природі, але й несуть весну-волю для України. Довгоочікувану святу волю...

У пам’ять про цю подію на стіні міської ради висить пам’ятна дошка...

У будинку, де зараз міліція, колись розташовувалося Стрийське староство, його канцелярії та помешкання старости.

Цей будинок теж “вславився” у 1941 році. У його зрошених кров’ю пивницях знайдено декілька поніве-чених трупів: тут в період 1939-1941 рр. розміщувалося НКВД. У кам’яному партеровому будинку навпроти че-рез вуличку колись знаходився зал засідань міської ради. Поруч з будинком міської ради стоїть єдиний в Україні


24

пам’ятник відомому діячеві національно-визвольних змагань, Голові Українського Державного Правління, Голові Проводу ОУН, Президенту Антибільшовицького Блоку Народів Ярославу Стецьку (архітектор Володи-мир Сколоздра, скульптор Володимир Одрехівський). Пам’ятник встановлено 11 листопада 1997 року за іні-ціативою КУНу. Він відлитий у бронзі за фотографіями Ярослава Стецька, зробленими в часи еміграції. Поста-мент оздоблений кам’яними декоративними плитами.

Будинок РАГСу був приватним житловим володін-ням, він побудований у стилі псевдокласицизму з пор-тиком, фризом і колонадою в іонічному ордені.

Чепурненька вілла на розі вулиці 1-го листопада, де зараз дитсадок, належала міському багатію Лаутербаху. Цей дім, як і Будинок працівників освіти та військкомат, споруджений в стилі романтичного модернізму, він на-гадує маленький замок з неодмінною вежею, веселим флюгером, мистецьким профільованим фасадом, чис-ленними вікнами й віконцями, балкончиками, метале-вими решітками і дахом з черепиці.

Тут, у садку, ростуть і навесні милують око білими та рожевими келихами квітів тропічні дерева магнолії, а також пам’ятка природи – тис ягідний. Споруджено віллу в 1893-му році. У садку перед будинком колись милував око і дзюркотливий фонтан.

На розі вулиці Валової у приземкуватому двоповер-ховому будинку, спорудженому у ІІ половині ХІХ ст., знаходилась міська пошта. Коли на початку ХХ ст. було побудовано новий поштовий будинок (по вул. Пошто-вій), тут розміщено другу діючу гімназію, а відтак філіал першої чоловічої гімназії. У 1938 році цей філіал лікві-довано і будинок передано під різні організації.

Навпроти через вулицю, де зараз височить трипо-верхова будівля торгового центру, до її спорудження тут знаходилася велика порожня площа. На ній розта-шовувались мандрівні цирки та інші атракціони.

Будинки №105 та №107 були приватними житлови-ми, належали ведучому міському промисловцю, власни-ку трактирів Бораку, у другому з них (виставковий зал), жив він сам з сім’єю, а перший побудував як посаг для дочки. Будинки вирізняються вигадливими формами, майстерно литими балконними решітками, дерев’яною різьбою та вітражами. На першому поверсі будинку №107 міститься виставковий зал музею “Верховина” та “Кобзарева світлиця”, перша на західноукраїнських землях постійно діюча виставка творів Т.Шевченка. А у 2007 році відкрито меморіальний музей видатного українського художника Петра Обаля. У цьому будин-ку з 30 червня по 14 липня 1941 року розміщувався головний провід ОУН Стрийщини. На розі вулиць О.Нижанківського і Т.Шевченка знаходиться зруйно-ваний цвинтар, а згодом парк, навпроти колишній за-вод Верштайна. На протилежному боці ЗСШ №2 (старе приміщення) побудовано як єврейська бурса. На її фа-саді, прикрашеному єврейською національною орна-

25

ментикою, було колись викарбовано золотими буквами польською та “ідіш”, що це єврейська бурса, на жаль на-пис зруйновано.

Десь на межі вул. Зеленої закінчувався середньовіч-ний Стрий. Забудова вздовж вул. Т. Шевченка (колиш-ня частина Конаржевського) провадилася в ХІХ ст. Тут розміщувалися приватні будинки стрийських міщан з великими земельними ділянками, згодом виникли ди-тячі захоронки, в т.ч. й та, що була побудована за кошти Митрополита Шептицького. Район вул. Нової, теперіш-ня Дубравського – заселяли німецькі колоністи, котрі появилися в Стрию заходами австрійського уряду після розподілу Польщі на поч. ХІХ ст. Їм належав Народний дім, початкова школа, євангелістський костел і парафія (теперішня вул. Б. Хмельницького). Цей район також активно забудували військові – тут знаходилися склади (в основному обмундирування) та військова пекарня. У теперішньому дошкільному дитячому закладі №12 знаходилася дитяча захоронна (польська), котрою опікувалися монахині. Вул. Т. Шевченка закінчується на широкому перехресті чотирьох вулиць – Б. Хмель-ницького (колишня Львівська), Львівської (гостинець до Львова), Млинарської. Колишня вул. Коротка тепер носить назву площі Кардинала Й.Сліпого, де за роки не-залежності відновлено дерев’яний хрест, зведений на ознаменування скасування в Галичині кріпацтва.

Вулиця Львівська – це колишнє передмістя Лани Долішні, очевидно, назва походить від найменування приміського села, що ділилося на дві частини: Лани Долішні і Лани Горішні (теперішній район вулиць 1-го Листопада – Нижанківського – Добрівлянської, Обаля). Лани (поля) тягнулися від Львівського шляху практич-но до с. Заплатин на 6 км, великі господарства, роз-міщені на них, налічували по 20-30 гектарів до часу, коли було проведено залізницю, що з’єднала Будапешт і Львів. Місто почало розбудовуватися в північному на-прямі. Тож Лани (з присілком Зваричі) спершу були самостійною громадою з виборною радою та війтом. Згодом, з ростом міста, громада прилучилася до міста, з того часу Ланський війт став членом міської управи, з 1920 року його звали уже “делегатом”, і призначався він міською радою, самі ж “ланники” (як їх називали стрия-ни) брали участь у виборах до міської ради. Цей район надовго залишався головним постачальником садови-ни й городини на міському ринку. Відомий він також багатим громадсько-культурним і церковним життям. Саме звідси походили відомі не лише в Стрию визна-чні громадсько-політичні діячі, юристи, вчителі, свя-щеники, медики, науковці, зокрема й Степан Бандера. На Ланах квартирували Січові Стрільці під час зборів перед присягою і відправкою на фронт у 1918 році, тут у часи Другої світової війни було чимало повстанських криївок і явочних квартир. Чи не з кожного дому хтось пішов у партизани. Проте історія Ланів вимагає окремої розповіді.


26

Маршрут: Римо-католицька церква Народження Пресвятої Діви Марії – кафедральний храм Успіння Пре-святої Богородиці – храм Благовіщення Пречистої Діви Марії – храм Святих Апостолів Петра і Павла – церква Святого Архистратига Михаїла – церква Святого Іоана Хрестителя – храми, що будуються – церква Євангель-ських Християн Баптистів.

Протяжність маршруту – 8 км.Маршрут комбінований, автобусний.

Наше місто – це перлина Галичини, одне із її культурних центрів, лише маленька краплина в морі історичних та архітектурних пам’яток, де поєдналися старовинні храми і затишні вулички з новими архі-тектурними спорудами. Йдучи сьогоднішнім Стриєм, мимоволі озираєшся на ошатні маківки церков. За шістсотлітню історію міста його жителі витворили не-повторної краси святині, що наближають людину до Бога. Заповнені віруючими у свята, не порожні й у буд-ні, місцеві храми стали не лише невід’ємним атрибутом сьогоднішнього життя, але й помітним осередком гро-мадської і культурної діяльності.

Як сьогодні, так і ще три століття тому у Стрию функціонували: костел (XV-XVIст.) біля ринку, каплиця св. Іоанна, костел Марії Магдалини Францисканського монастиря (XVIIст.), а також чотири дерев’яні церкви.

У місті «під валом» стояла церква Вознесіння Пре-святої Богородиці, далі церква Народження Марії (за іншими даними, Різдва Господнього), звана церквою Виговського. За брамою від р. Стрий була третя церква, теж Народження Марії. За Львівською брамою стояла церква Зіслання Святого Духа. Для неї 1640 року Яків Мельник і його дружина Феся подарували напрестоль-не Євангеліє. 1650 року Ян Казимир передав церкви братствам, а Ян ІІІ у 1676 році звільнив їх від податків.

На карті Стрия 1788 року бачимо зображення шес-ти храмів. Це, правдоподібно, костел біля ринку, міська Успенська церква, у межах міста ще дві церкви. За межа-ми міських укріплень, ймовірно за Львівською брамою, зображено церкву Святого Духа. А на Ланах – храм, який стояв на місці сучасної церкви Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Згодом за розпорядженням єпископату в Перемишлі (з 1795 р. Стрийський деканат перепідпо-рядковано Львівській єпархії) була ліквідована церква Зішестя Святого Духа разом з храмами Різдва і Успіння Богородиці.

Сучасний Стрий – це місто, де співіснують різні ре-лігійні громади.

Хоча перша писемна згадка про Стрий датується лише 1385 р., археологічні дослідження свідчать про те, що вже у давньоруські часи це було велике укріпле-не місто. У 1398 р. Стрий став центром повіту, а 1431р. отримав маґдебурзьке право. Коли побудовано кос-

САКРАЛЬНІ СПОРУДИ МІСТА

27

тел Народження Пресвятої Діви, точно не відомо, але римсько-католицька парафія у Стрию існувала вже у 1396 р., її засновником вважають короля Казимира Ве-ликого.

У ХVІІ столітті на території парафії існувало декіль-ка каплиць, діяли братство Божого Тіла та Архибратство Розарія (Вервиці), а також аж до кінця ХVІІІ століття працювала школа; парафія утримувала шпиталь для бід-них, що розташувався біля костела на цвинтарі, котрий був ліквідований наприкінці ХVІІІ століття рішенням австрійського уряду. Неподалік знаходилися ординарія з резиденцією органіста та вікарія. За навчання школя-рів учитель отримував платню від батьків, а також од-ночасно служив писарем у міській управі. Костел був доволі багатим: король Казимир Великий надав йому значні привілеї, в тому числі село Ходовичі, вільну корчму в Угерську, а також десятину з солоду і снопове з кожного фільварку один раз у рік. Цікавим є факт, що міський скляр отримав право торгувати у крамниці на ринку за згоду безкоштовно склити вікна у костелі. Кос-тел багато разів горів, особливо страшною була поже-жа 1886 року, що зруйнувала його практично дощенту, збереглися мури нефу, пресвітерія і частково каплиця. У значній мірі форму і стиль костелу до 1886 року можна відтворити на основі збереженого: так, наявні контр-форси – особливі підпори, що використовувалися в будівлях готичного стилю. Сучасний костел має неого-тичні форми, він мурований із цегли і штукатурений. В основі – це базиліка з шестиарковим нефом і кількома каплицями, що виконують роль бічних нефів, а також трьохсторонньо закритий пресвітерій. На куті між не-фом і продовженням південної каплиці підноситься вежа. Головному входу передує портик. До пресвітерія з півночі прилягають два квадратоподібні приміщення різних розмірів – це ризниці. Фасад костела відповідає ширині нефу і є триосьовий, двох’ярусний, увінчаний трикутною вершиною. На нижньому ярусі фасаду на осі знаходиться портал (парадний пишний) вхід із зо-внішньою аркадою. Вхідні двері дерев’яні, різьблені, оздоблені залізним куттям. З півдня до фасаду прилягає потужна п’ятиярусна вежа, окремі її яруси різної висоти і відокремлені карнизами, вежа з усіх боків однакова, на п’ятому ярусі розміщені чотири балкони, а над ними – годинник. Заслуговує на увагу напис на зовнішній стіні костела „Д.О.М. Вавжинець Войташкевич, райця стрий-ський, віддав Богу душу під час мору в 1646 р., 9 серпня. Ту пам’ятку вчинили йому смутні нащадки. Боже, будь милостивий до душі його”.

Стіни нефу артикульовані колонами на високих цоколях, капітелі колон – листоподібні. Неф з’єднаний з каплицями напівкруглими арками різної величини, а також вузькими проходами, зімкненими уривчастими дугами. У нефі склепіння сіткоподібне з ребрами, у пре-світерії – хрестоподібне. Каплиці поділені на прясла (прогони) широкими арками з напівкруглими дугами. Вікна в костелі прямокутні, напівкругло зімкнені, окре-мі з вітражами. У каплицях вікна знаходяться у глибоких

Сакральні споруди міста

28

нішах. Облаштування костела однотипне, неоготичне. Головний вівтар (1888 р.) зроблений з журавненського мармуру, має позолочені елементи декорації. З марму-ру зроблені також амвон зі сходами та хрестильниця у формі келиху на широкій круглій підставці. Інші вівта-рі дерев’яні. В центрі головного вівтаря – образ Матері Божої Цариці Польської корони, мальований олією на полотні рукою Франциска Цинка (1888 р.). Вітражі у вікнах пресвітерія виконані з1894 р., вони представ-ляють пари постатей у повен ріст – це Святий Петро, Свята Катерина, Мати Божа з дитятком, Святий Йосиф та інші.

Костел у Стрию один з небагатьох, що діяв увесь час в період боротьби з релігією.

8 вересня 1995 р. храм був проголошений Санк-туарієм Матері Божої Хоронительки Людських Надій. 26.06.2001 р. Святіший Отець Йоан Павло ІІ, перебу-ваючи в Україні з Апостольським візитом, освятив у Львові корону Матері Божої Стрийської, а 9.09.2001 р. Львівський митрополит кардинал Мар’ян Яворський коронував цей образ.

Існуюча церква Успення Пресвятої Богородиці пе-рероблена з колишнього францисканського костелу. Монастир францисканців з костелом св. М. Магдалини був заснований у другій половині XVII ст. Наприкінці XVIII ст. монастир розпустили, а костел Марії Магдали-ни австрійський уряд передав українській громаді під церкву Успення Пресвятої Богородиці.

Костел був дерев’яним, мурованими були тільки вівтарна частина (апсида), солея і ризниця. У 1836 р. дерев’яну частину розібрали і на її місці вимурували нову, з цегли, зі збереженням попереднього вигляду бу-дівлі, тому церква має вигляд ковчегу (базиліки) з при-творами та центральною чотирикутною вежею, з ша-тровим куполом, увінчаним позолоченим хрестом, що стоїть на кулі. Вежа виконує функцію дзвіниці. Фасад у формі псевдопортика удекорований чотирма пілястра-ми і фризом. Над дверима образ Успіння Пресвятої Бо-городиці, а над ним розміщене вікно напівсферичної форми. Територія церкви огороджена кованим метале-вим парканом на мурованому підмурівку. Огорожа дату-ється 1947-48 рр., а ковані ворота зроблені нещодавно сучасними ковалями. Напроти фасаду церкви посеред площі, як і колись, височить білосніжна статуя Матері Божої на земній кулі в оточенні ангеликів.

Під час величезної пожежі міста у 1886 р. церква за-лишилася непошкодженою. Окрасою Успенської церк-ви є стилевий іконостас з кедрового дерева, роботи ма-ляра В. Дядинюка та різьбяра М. Наконечного.

Цей іконостас, який увійшов в наукову літературу, постав у 1937 р. старанням о. пароха Іллі Гаврилишина. У 1946 р. Успенська церква збагатилася чудотворною іконою Ліської Богоматері, привезеною переселенцями з Польщі. Тоді поставлено два гарні різьблені кіоти і в одному з них поміщено ікону Богоматері.

29

Неповторною красою вписуються у голубе небо куполи із позолоченими хрестами церкви Благові-щення Пресвятої Богородиці – яскравого прикладу візантійсько-українського стилю. Побудована церква у 1886 р. на пожертви мешканців передмість Лани, Лази і Зваричі. Храм виділяється гармонійними пропорціями і досконалістю форм. У своїй основі церква має рівно-раменний хрест, завершується чотирма малими і одним великим куполами. Привертає увагу й інтер’єр храму, в якому архітектура і живопис виступають в нерозривній єдності. Справжня тиша і спокій панують тут.

Церква побудована на місці дерев’яної, що стояла тут ще за часів козацьких війн і згоріла. Згодом пара-фіяни перенесли із Заплатина церкву Святого Михаїла і поставили її в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці, а вже пізніше спорудили нову – муровану, побудували напроти Братський дім, а на роздоріжжі – парафіяль-ний дім для отця сотрудника. Осередком духовного й культурно-мистецького життя передмість Ланів і Звари-чів, де українське населення становило 98%, на довгі де-сятиліття стали церква та Братський дім, що виконував ще й функції читальні „Просвіти” і дитячої захорони, яку проводили служебниці, чий дім знаходиться і по-нині неподалік від церкви. Церква була діючою і в часи радянської влади, а за роки незалежності парафіяни відреставрували храм і спорудили прегарну малень-ку дерев’яну капличку і невелику дзвіницю. По-вернувся на своє місце й трьохметровий дерев’яний хрест, встановлений на перехресті вулиць Т. Шевченка та Б.Хмельницького на ознаменування скасування у Га-личині у 1848 р. кріпацтва.

Район Нового Світу прикрашає новозбудований храм Святих Апостолів Петра і Павла – ровесник не-залежності України, освячений 12 липня 2006 р. Спо-руджений він за проектом львівського архітектора Ми-коли Прокоповича. Вражає своїми розмірами: висота храму сягає понад 35м , довжина храмової будівлі – 47м, а ширина – 42м, побудований відповідно до вимог су-часної архітектури й будівництва, являє собою стилізо-вану у давньоруських традиціях споруду з елементами візантійського та бойківського стилів з трьома нефами та сімома шатровими куполами. Церква має три входи: один центральний і два бокових. Три окремі приміщен-ня можуть бути трьома повноцінними церквами з окре-мими престолами та іконостасами. Закриті галереї на-вколо центральної частини храму дозволяють вірним молитися також у партері церкви.

Разом із церквою злучена дзвіниця. Дзвони розмі-щені у двох вежах, розташованих при вході до храму. Проект передбачає і цокольне приміщення. У ньому буде розташований актовий зал на 600 місць, трапезна на 200 місць, чотири класи та бібліотека. Під час освя-чення престолу Преосвященний єпископ Юліан Ґбур вклав мощі священномученика Петра Вергуна.

Барвами веселки грають промінчики сонця на хрес-ті, який увінчує церковцю Всіх Святих Українського


30

Народу, що по вулиці Виговського. Гро-мада церкви Всіх Святих Українського Народу була зареєстрована у 1996 р., в 1997 р. було освячено каплицю, а в 2002 р. - наріжний камінь майбутнього храму. В основі самобутнього проекту храму ле-жить українська писанка.

Церква розрахована на 400 чоловік, її висота – 36м, загальна площа - 200м2, на території церкви знаходиться літня каплиця, дитячий майданчик та Будинок Духовної Просвіти. Головна ікона храму Всіх Святих Українського Народу знахо-диться у вівтарі каплиці.

На іконі зображено як лики святих на-шого народу, так і священиків та єписко-пів, процес беатифікації яких ще триває. Автором ікони є стрийський художник Ігор Завозін.

У буйній зелені дерев нас приваблює своєю скромною красою церква Святих Володимира і Ольги – першохрестителів України. Громаду зареєстровано у травні 1995 року, а 8 грудня 1996 року освячено тимчасову церквицю.

У 2001 році люди, спрагнені духо-вності, розпочали будівництво нового сучасного Божого храму, який розрахо-ваний на 800 місць. Проект церкви - це поєднання елементів різних архітектур-них стилів. Довжина храмової будівлі 30м, висота - 35,4м. Милують око і 3 пів-кулі – бані, висота яких відповідно 25м і 22,8м. Приміщення храму передбачає актовий зал, 2 класи катехізації, клас хо-рового співу, бібліотеку.

У 1907 р. архієпископ Йосип Біль-чевський освятив наріжний камінь під будівлю костелу св. Йосипа сестер-серафіток, які розпочали свою працю у Стрию 1897р., храм споруджено на вули-ці Вузькій у стилі модерн з використан-ням елементів готики у 1910 р. Тяжких моральних та матеріальних збитків за-знав костел внаслідок окупації Західних земель України, за часів радянської вла-ди його було пограбовано, знищено до-рогоцінні духовні реліквії. Це були роки великого випробування. Дзвони замов-кли на півстоліття. Після 1946 р. костел перетворили спочатку на склад металу, а пізніше – меблів. З 1999 р. костел на-лежить Православній Церкві Київського Патріархату.

Величний і неповторний храм Архи-

31

стратига Михаїла та Всіх Сил Безплотних і сьогодні милує погляд своєю архітектурою та інтер’єром. Як ба-гато світла у цій святині. Велич і краса храму – вітражі із кольорового скла, які в сонячні дні створюють осо-бливий настрій урочистості.

На фоні голубого неба і висотних будинків підно-сяться у небесну голубінь куполи церкви Собору Св. Іоана Хрестителя Київського Патріархату. Будівництво церкви почалось у 1991 р. на пожертви та працею ві-рних. Завершення та освячення церкви відбулося 08.06.2003 р. Святійшим патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом у співслужінні Митрополи-та Львівського і Сокальського Андрія, Архієпископа Дрогобицького і Самбірського Феодосія.

Величний храм побудований у кращих традиціях східнослов’янської архітектури в еклектичному стилі. Пластичність його композиції вдало підкреслюється виразним декором, фресковим живописом і мозаїкою.

В основі храму – чотирираменний хрест з п’ятикупольним завершенням, окремо побудована дзві-ниця. Архітектор – І. Коваленко.

З давнього часу існує повідомлення про виникнен-ня і розвиток пасторської громади м. Стрия в Східній Галичині. Стрий за часів австрійської і польської оку-пації був окружним містом, в якому проживало понад 33 тисячі громадян польської, української і єврейської національностей. При цьому вони були оточені вінком розквітлих німецьких поселень євангелістів і католиків, чимало з них тягнулися до Стрия і залишалися тут, шу-каючи собі роботу.

Мусило пройти коло ста років, поки число єван-гелістів, завдяки імміграції з німецьких колоній, стало таким великим, що євангелісти Стрия, а пізніше і пас-торська громада Гельзендорфу змогли об’єднатися.

Перша євангельська служба Божа в Стрию відбулася уже в квітні 1800 року. Це була скромна читана служба Божа латинською мовою в приватному будинку, на яку прибули представники 12 сімей, що власне й становили громаду.

Пізніше служба Божа проводилася в польській шко-лі, яка належала міській владі. В 1859 році почалось будівництво з участю сусідніх громад. Через 9 років, 11.10.1863 відбулося посвячення Євангельської церк-ви. Через 33 роки після цього було вирішено збудувати будинок для пастора, оскільки євангельська громада ставала все більшою. Незабаром будинок пастора був завершений і посвячений, а новосілля в ньому відсвят-кував перший пастор Йоганн Гергардт в січні 1899 року. Церква була побудована в псевдоготичному стилі у формі базиліки з вежею. У часи радянської влади тут знаходилася автобусна станція, зараз це Церква Єван-гельських Християн Баптистів.

Хоч сакральні споруди нашого міста належать до різного часу, різних історичних епох та стилів, проте вони свідчать, що стрияни люблять справжню красу і залишаються глибоко віруючими людьми.


32

Маршрут: м-н Незалежності – вул. О. Бобикеви-ча: Краєзнавчий музей – вул. Є. Олесницького: дім О.Бобикевича – вул. Народна: Народний дім – вул. Ва-лова: музей Остапа та Нестора Нижанківських (музич-на школа), музей Ольги Бачинської – вул. Т. Шевченка: музей П.Обаля.

Протяжність – 2 км. Час – 2 год.Форма – пішохідний.

Нашу подорож місцями, пов’язаними з видат-ними діячами суспільно-політичного та культурно-мистецького життя краю, розпочинаємо із центральної площі міста – майдану Незалежності. Посеред майдану встановлено єдиний в Україні пам’ятник: на високих круглих постаментах височать у повен ріст бронзові постаті трьох найвидатніших українців-просвітителів нації: Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Україн-ки. Вони встановлені у своєрідних нішах, утворених кам’яними арками, над ними купол і вічевий дзвін, що символізує силу слова, яке будило народ від вікової сплячки, піднімало на боротьбу, спонукало до неї. Тому й носить монумент назву “Будителі”. Цей пам’ятник символізує єдність та нероздільність Західної і Східної України. Безпосередньо з нашим містом пов’язана доля лише одного з будителів – Івана Франка. Він не раз бу-вав у Стрию, добре був знайомий з Євгеном Олесниць-ким, що став одним із прототипів головного героя пові-сті “Перехресні стежки” – Євгенія Рафаловича, виступав на відкритті Народного дому, згодом читав тут свою безсмертну поему “Мойсей”. І.Франко згадує Стрий в окремих творах, зокрема в поемі “Вандрівна русина з бідою”. Проте в письменника були й неприємні спога-ди, пов’язані з нашим містом. У ніч з 12 на 13 червня 1880 року він перебував у Стрийській тюрмі під час етапування з Коломиї до Дрогобича, тут він написав по-езію “Ти знов оживаєш, надіє”. У 1926 році біля “Руської бурси” стрияни посадили дуб на пам’ять про 70-річчя з дня народження Івана Франка. Цей дуб росте і досі.

Меморіально-скульптурний комплекс “Будителі” був урочисто відкритий 24 серпня 1995 року, його автори Василь і Володимир Одрехівські.

Навпроти пам’ятника встановлений стенд “Наші земляки”, на ньому вміщені портрети відомих діячів Стрийщини – Остапа і Нестора Нижанківських, Євгена Олесницького, Олекси Бобикевича, Іванни Біберович, Філарета Колесси. Саме місцями, пов’язаними з їх іме-нами, і прокладено наш маршрут (окрім Іванни Біберо-вич). І.Біберович – відома українська галицька актриса, родом із Фалиша. Театральне ім’я – Ляновська. Працю-вала на сценах Галичини з 1886 року, грала героїчні та ліричні ролі. З 14-ти літнього віку виступала у складі українського галицького театру Т.Романовича. Ство-рила чудові жіночі образи в п’єсах І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Т. Шевченка. Дружина Івана Біберови-ча, актора, режисера, театрального діяча.

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ СТРИЙЩИНИ

33

З площі Незалежності вулицею О. Бобикевича прямуємо до музею “Верховина”. Він побудований у 1889 році, з 1891 до 1908 належав Євгену Олесниць-кому – відомому громадсько-політичному і культурно-освітньому діячу, адвокату і парламентарю.

Євген Олесницький – народився в сім’ї священика на Тернопільщині 5 березня 1860 року.

З 1892 по 1908 рік займався подвижницькою ро-ботою у Стрию спільно з однодумцями: О. Нижанків-ським та О. Бобикевичем. Він заклав підвалини бага-тьох громадсько-економічних організацій Стрийщини: відродив діяльність “Підгірської ради”, був ініціатором створення Стрийської філії “Просвіти”, допоміг україн-ській громаді (завдяки своєму адвокатському мистецтву) оволодіти кредитним товариством “Каса Задаткова”, в якому до того панували поляки, заснував товариство “Крайовий Союз господарсько-молочарський”, очолю-вав товариство “Сільський господар”.

Є. Олесницький був одним з ініціаторів організації величної будови у Стрию – Народного дому. Громада обрала його послом до Галицького Сейму, а пізніше до австрійського парламенту. Його посольська діяльність тривала до кінця життя і була пройнята патріотизмом. З високих трибун він захищав українців, у тогочасній Га-личині не було рівного йому промовця. Він був однією з найяскравіших постатей політичного і культурного життя Західної України.

Помер Олесницький у Відні 26 жовтня 1917 року, але заповів поховати себе у Стрию біля єдиної дочки, яка померла чотирнадцятирічною дівчинкою. Ховав Олесницького митрополит Андрій Шептицький. На похорон зібралися тисячі людей (і не тільки стриян), щоб провести в останню путь видатного діяча Галичи-ни. Уряд, побоюючись, щоб похорон Є. Олесницького не перетворився на масову демонстрацію, оточив про-цесію багаточисленними нарядами поліції. На околиці міста стояли війська, які в будь-яку мить були готові ки-нутися розганяти “заколотників”.

По вул. Є. Олесницького, навпроти музею “Верхови-на”, притулився непомітний приземкуватий дерев’яний будинок, що залишив глибокий слід в історії міста. Ветхій споруді уже давно перевалило за 100 років, але вона, стараннями стриян, ще добре “тримається”. Сті-ни пам’ятають багатьох видатних людей нашого краю. Останній рік у ньому провів й один з будителів Стрий-щини, громадський і політичний діяч, сотрудник Благо-віщенської церкви, отець Олекса Бобикевич. Про нього і йтиме мова.

Народився О.Бобикевич у селі Малих Дідушичах 20 березня 1965 року. Майже все своє життя він провів у Стрию та його околицях. В усій Галичині та й у Над-дніпрянській Україні його добре знали як обдарованого майстра художнього слова і непохитного борця за на-ціональну незалежність. З гідним подиву ентузіазмом працював О. Бобикевич над розвитком освіти і куль-тури своїх краян. Він брав активну участь в організації

Визначні постаті Стрийщини

34

роботи “Стрийського Бояна”, “Міщанської бесіди”, в будівництві Народного дому в Стрию тощо. У спогадах його дружина, сестра композитора Остапа Нижанків-ського, Осипа Бобикевич згадувала, що коли він ішов працювати в котрийсь із культурно-освітніх закладів Стрия, любив повторювати: “Звідтам мене не викликай, хоч би приїхав папа з Риму або Францішек Юзеф з Від-ня” (так іронічно називав австрійського цісаря Франца Йосифа).

За фахом був греко-католицьким священиком. У 1888 році закінчив Львівську духовну семінарію. Літе-ратурну творчість розпочав 1884 року. З молодих ро-ків захопився творчістю Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка, а з живих своїх сучасників – Івана Франка; зблизився з ним і через усе життя проніс почуття гли-бокої пошани до нього. Окрім душпастирської праці, О. Бобикевич викладав у Стрийській гімназії українську та німецьку мови.

Олекса Бобикевич – автор віршів, оповідань, пу-бліцистичних статей, що друкувалися у газетах “Діло”, “Батьківщина” та журналі “Зоря”. Відомими творами є оповідання “По матурі”, “Іван Туз”, “Небесна комедія” та інші. Композитор О. Нижанківський поклав на музику вірші О.Бобикевича “У гаю” та “Верніться, сни мої пре-красні”, що стали відтак популярними романсами.

Надто мало прожив О.Бобикевич – усього 37 років. Природа щедро обдарувала його талантом організа-тора, письменника, оратора, душпастиря, подвижни-ка. Багато зробив Олекса Бобикевич для українського люду, але ще більше міг би зробити, якби невблаганна хвороба передчасно не звела його в могилу.

Неповний рік прожив він і в своїй власній хаті, яку родина купила у центрі міста на вул. Трибунальській (тепер вул. Є. Олесницького). Хвороба почалася з го-ловних болів, які щораз посилювалися. Поступово по-чав втрачати зір, а незабаром цілком перестав бачити. Стрияни з тривогою і співчуттям сприйняли цю траге-дію.

Перед смертю Олекса Бобикевич отримав парохію в Конюхах (тепер с. Конюхів), хоч працювати вже як свя-щеник не міг. Навіть лікарі з Відня не змогли зарадити. Причиною недуги була мозкова пухлина. Невблаганна хвороба звела його передчасно в могилу 8 грудня 1902 року. У некролозі на передчасну смерть Іван Франко наголошував, що “Олекса Бобикевич звісний у цілому повіті невтомний робітник на полі освіти та організації, особливо серед стрийського міщанства, при тім тала-новитий письменник і поет”.

Похований О. Бобикевич на Стрийському кладови-щі, а біля нього через 15 літ спочив і його вірний друг та товариш Євген Олесницький.

А хата О. Бобикевича була у свій час осередком культурного життя міста. Тут гостювали відомі україн-ці: Митрополит Андрій Шептицький, співачка Соломія Крушельницька, Іван Франко, президент ЗУНР Євген Петрушевич, композитори О. Нижанківський, Ф. Колес-са, А. Вахнянин, провідні актори українських галицьких

35

театрів та багато інших визначних особистостей. Міс-цеві інтелектуали бували тут майже щоднини, а в період ЗУНРу в ньому жив комендант гарнізону УГА в Стрию полковник Г. Коссак. Після смерті у 1902 р. отця Боби-кевича його дружина прожила тут аж до 1953 року, вона написала спогади, що донині мають велику цінність для дослідників історії.

Крім будинку, що у наш час став меморіальною пам’яткою українського письменника, Олекса Боби-кевич залишив нам велику творчу спадщину – вірші, оповідання, п’єсу “Настоящі”, публіцистичні нариси. За роки незалежності вийшли два різні видання його творів.

Наша наступна зупинка – вулиця Народна, Народ-ний дім.

Будинок Народного дому протягом перших сорока років свого існування відіграв величезну роль в куль-турному та мистецькому житті українського населення Стрийщини.

Ідея його спорудження виникла в кінці ХІХ століт-тя, у 1898 році – в період, коли українці знаходилися під національним, соціальним та економічним гнітом Австро-Угорської імперії та пануючої тоді в Галичині польської верхівки. Народний дім мав стати справжнім культурним центром українців. А зародилася ідея в гурті прогресивних діячів пробудження Стрийщини на чолі з видатними громадськими сподвижниками – доктором Євгеном Олесницьким, письменником Олексою Бо-бикевичем та композитором Остапом Нижанківським. Організаційний комітет очолив Євген Олесницький.

Але справа була не легка. Перш за все потрібен був дозвіл властей, які ставилися до цього не дуже прихиль-но. Потім був вибір земельної ділянки та пошук коштів.

Питання придбання земельної ділянки взяв на себе доктор Є. Олесницький. А закуплено площу під Народ-ний дім на кошти професора С. Дубравського.

Залишилося вирішити ще одне, але, напевне, най-важливіше і найскладніше питання – кошти. Тут на всіля-ких сходинах, зборах та вічах спрацював непереверше-ний хист Є. Олесницького – оратора. Дуже допомогли справі церковні проповіді священика О. Бобикевича та добродійні концерти співочого товариства “Боян” під керівництвом братів Нижанківських. До агітації за мате-ріальну підтримку благочинного починання підключи-лися представники української інтелігенції.

Завдяки їхнім старанням почали надходити перші пожертвування. На згадку про всіх, хто брав участь у цій благородній справі, організаційний комітет по будівни-цтву випустив так звані “цеглини”-подяки чи благодійні квитки-листівки, куди в спеціально відведену графу за-носилося прізвище жертводавця та вказувалась офіру-вана ним сума.

Крім грошових пожертвувань, міщани та жителі на-вколишніх сіл зобов’язались безкоштовно перевозити підводами будівельні матеріали на майданчик. З Голо-бутова доставляли цеглу, з гірських околиць – щебінь та каміння.


36

Почалось будівництво в міру накопичення коштів. Керівництво проектно-кошторисної частини очолив професор Львівського політехнічного інституту Іван Левинський, саме за його проектом у стилі еклектич-ного історизму і створена будівля. Для оздоблювальних робіт концертного залу було запрошено здібних митців того часу. Врешті, в кінці 1900 року будівництво Народ-ного дому було завершено. 1 січня 1901 року відбулося його святкове відкриття.

На торжество прибуло чимало людей з навколиш-ніх сіл та міст. Спершу будинок посвятили.

З промовою до присутніх звернувся Євген Олес-ницький, він відзначив: “Сповнилося гаряче бажання, сповнився міф, надійшла довгождана хвиля, в котрій Стрийська Русь з гордістю може сказати словами по-ета: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Від гостей на відкритті Народного дому виступили І. Франко і В. Шухевич.

А увечері в найбільшому і найгарнішому залі Народ-ного дому відбувся концерт під керівництвом Остапа Нижанківського. На торжестві виступив хор “Стрий-ський Боян”, що виконав кантату стрийського поета Олекси Бобикевича. Був присутнім на цьому концерті і Ф. Колесса. Став окрасою і виступ українського співака всесвітньої слави О. Мишуги. Присутні мали змогу впер-ше оглянути головну мистецьку завісу сцени. Панорама була справді грандіозною. Полотно завіси, облямоване українським (національним) орнаментом, представ-ляло загальний вид Стрия з боку річки, на березі якої зліва зображена алеготична постать античної богині мистецтв, а в центрі і справа художник розмістив групу селян в класичних національних строях Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, що прислухаються до гри сиво-голового дідуся-лірника. Вікно сцени увінчував золотий лев в короні на голубому тлі. Цей твір до наших днів не зберігся, його разом з частиною бібліотеки Народного дому в 1940 році було спалено.

З січня 1901 року в Народному домі завирувало культурно-мистецьке життя.

Тут протягом років чарували слухачів своїм співом Модест Менцінський, Олександр Мишуга, Орест Рус-нак, Зіновій Дольницький – ведучі оперні співаки євро-пейського класу.

На фасаді Народного дому встановлено погруддя 5-ти визначних діячів української культури і суспільно-політичного руху, це: М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Лисенко. Вважається, що автором барельєфів був відомий львівський скуль-птор Кузнєвич.

І ось ми на вулиці Валовій – біля Стрийської музич-ної школи ім. О. Нижанківського.

1 лютого 1986 року при Стрийській музичній школі відкрито кімнату-музей Остапа та Нестора Нижанків-ських. Ця подія була присвячена славному ювілею – 600-річчю міста. На відкриття прибули поважні гості –

37

професорсько-викладацький склад Львівського вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – Микола Колесса, Дарія Колесса-Залеська, Марія Білинська.

У першій кімнаті музею розміщені ноти, фотогра-фії, періодична преса, що розповідає про ту суспільно-історичну епоху, в якій жив, працював і творив Остап Нижанківський.

У другій кімнаті містяться матеріали про Нестора Нижанківського та митців, з якими він був у дружніх взаєминах і які зробили помітний вплив на його фор-мування як піаніста-виконавця, композитора, громад-ського діяча.

Остап Нижанківський народився 24 січня 1863 року у селі Малі Дідушичі Стрийського району, де його бать-ко Йосип був греко-католицьким священиком. “Появу Остапа Нижанківського на творчому горизонті Захід-ної України, - пише відома дослідниця Марія Загайке-вич у книзі “Музичне життя Західної України другої по-ловини ХІХ століття”, – можна порівняти з польотом метеора, що розсіяв навколо себе яскраве світло неаби-якої обдарованості і творчого ентузіазму, яким запалив численних любителів рідного мистецтва.

Природа щедро обдарувала Остапа Нижанківського, наділила його невсипучою енергією і неабияким орга-нізаторським хистом. До якої б справи він не прикладав свої вмілі руки – усе виходило в нього на диво вдало”.

Початкову освіту здобув Остап Нижанківський у Ве-ликих Дідушичах, потім навчався у Дрогобицькій гім-назії. Вже з перших класів серйозно займався музикою, самостійно оволодів грою на флейті, знайомився з істо-рією і теорією музичного мистецтва, вивчав твори ви-датних композиторів. Важкі умови життя у поневоленій іноземцями Галичині та сутичка з учителем Гошовським (який дозволив собі перед цілим класом насміхатися над творчістю такого велета української поезії і маляр-ства, як Тарас Шевченко, чого не стерпів Остап Нижан-ківський) змусили майбутнього композитора на три роки піти в австрійську армію. Але й там він не покидав улюбленого заняття музикою. Після військової служби цілий рік жив у Стрию, заробляючи писарюванням та готуючись до екзаменів.

Уже тоді О.Нижанківський виділявся диригентським талантом. Ф.Колесса згадував, що керований ним хор виконував у той час дуже складні твори М. Лисенка: “Нижанківський сам захоплювався творами Лисенка, його музикою до “Кобзаря” і гармонізаціями народних пісень, а ми всі переймалися його думкою. Коли Остап Нижанківський взяв у руки батуту, цілий хор підпадав під його магічний вплив, отже, і не дивно, що такий диригент видобував з хору, що сам хотів, – а виглядав, як оживотворення музичної краси, як живе натхнення. Найкращі хвилини естетичного задоволення, найсиль-ніші враження музичних ефектів, .яких довелося мені зазнати у ранній молодості, завдячую Нижанківсько-му”.


38

Хоча й не вдалося О.Нижанківському здобути систе-матичну музичну освіту, неабиякі здібності і послідовна наполеглива праця, вивчення народної творчості і вза-ємини з М. Лисенком та іншими митцями вивели його до числа найвидатніших західноукраїнських компози-торів.

Довгі роки праці з хоровими колективами прине-сли О.Нижанківському заслужену славу найвизначні-шого диригента Галичини, йому доручали диригувати великими зведеними хорами під час найвизначніших виступів. Зокрема, він керував хором на концерті у Празі, а також під час святкування 35-літнього ювілею музичної діяльності Миколи Лисенка, що проходило у Львові. Завдяки діяльності О.Нижанківського велику по-пулярність здобув хор “Стрийський Боян”. На його кон-церти приїжджали композитори Станіслав Людкевич, Ярослав Ярославенко, Денис Січинський та інші діячі української культури. Спадщина О. Нижанківського цін-на й різноманітна. Він – автор багатьох хорових творів, зокрема на слова Юрія Федьковича, Б.Кирчіва, числен-них обробок народних пісень тощо. У 1907 році видав збірник “Українсько-руські народні пісні”. Працював композитор і в ділянці інструментальної музики. Про його коломийкове попурі для фортепіано “Вітрогони” тепло відгукнувся М.Лисенко.

Важко знайти в околицях Стрия село, у якому б не побував О. Нижанківський. Йому доводилось працюва-ли у Завадові й Голобутові, Дулібах і Стрию. Без його участі у Стрию не відбувалася жодна важлива подія. Ди-ригував він і під час відкриття Народного дому. Газети не шкодували слів, щоб віддати йому належне: “У нього пісня справді “то сміється, то плаче ... за серце хватає і родить охоту до праці й боротьби”.

Невтомна громадсько-політична і музична діяль-ність О. Нижанківського була перервана трагічною смертю. 22 травня 1919 року в Стрию його розстріляли польські окупанти. Похований на міському кладовищі.

Нестор був “сином свого батька”, відомим компо-зитором, громадським діячем. Працював у вищому му-зичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові, всі пам’ятають його веселою і доброю людиною. Матері-али свідчать, що крім педагогічної, концертної, компо-зиторської діяльності, він багато уваги приділяв гро-мадській роботі, зокрема, організації СУПРОМу (Спілки українських професійних музик). Метою цієї спілки було популяризувати твори українських композиторів. Але смерть скосила його на порозі 48-го року життя. 13 листопада 1993 року його прах був перевезений з Лодзі і перехоронений на Стрийському кладовищі.

На вулиці Валовій стоїть ошатний, гарно декорова-ний в сецесійному стилі будиночок, колись його влас-ницею була Ольга Бачинська, відома громадська діячка Галичини, одна із найвидатніших українок І половини ХХ століття. Зараз у цьому будинку розмістився музей її імені.

39

Ольга Бачинська походила зі старовинного роду Ти-шинських. Це була свіщенича сім’я, яка дала Стрийщині багато знаменитих імен. Народилася Ольга 5 червня 1875 року в селі Сучава на Буковині в родині Антіна Тишинського, залізничного урядовця. Дід Ольги, отець Йосиф Тишинський (1809-1888 рр.) був парохом Зава-дова, села з багатими українськими традиціями, розви-неною початковою освітою.

Сім’я жила тихим життям. Однак часті зміни місць проживання, пов’язані зі щораз новим призначенням Антона Тишинського, сколихували спокійний плин цього життя. Лише вийшовши на пенсію, Антін Тишин-ський повернувся у рідні сторони, до Завадова, де про-живав у домі племінника о. Остапа Нижанківського аж до смерті у 1908 році.

А мати з дочкою Ольгою повернула до Стрия дещо швидше, у 1898 році (коли дочка одержала місце пра-ці у “Касі Задатковій”). Хоч юнацькі роки дітей Антона Тишинського проходили серед польського оточення, та батько старався виховати їх в українському дусі, прищепити таке близьке українській натурі почуття мистецької краси. Саме тому дочка Ольга все життя з любов’ю збирала взірці народного мистецтва. А брат Ярослав (1883-1930 рр.) обрав своїм фахом скульптуру і різьбу. Був відомим митцем у Мінську, Варшаві, про-жив 47 років і помер у Польщі, де й похований. Ольга навчалася спочатку у Станіславові в початкові жіночій школі, а потім у Коломиї. Фахову освіту здобула у Львові в приватній торгівельній школі. Тут вона успішно опа-нувала загальний курс бухгалтерії. Практику проходила у Львівському товаристві “Дністер”. У пошуках праці за фахом, Ольга пов’язала свою долю зі Стриєм. 1 червня 1898 року дирекція “Каси Задаткової” в Стрию запро-понувала їй посаду урядника. З того часу більше як пів-століття Ольга Тишинська жила і працювала в Стрию. У ці роки вона брала участь у будівництві Народного дому, організації філії кооперативу “Труд”, Краєвого Господарського-Молочарського Союзу, торговельного товариства “Сокільський базар”. 6 лютого 1909 року ви-йшла заміж за відомого адвоката, секретаря Надзірної Ради “Маслосоюзу” Іларіона Бачинського. При цьому не припинила праці для громади. Ольгу Бачинську високо цінили стрийські кооператори, тому 1911 року обрали її в члени дирекції “Каси Задаткової”. З початку Першої світової війни Ольга Бачинська виїхала зі Стрия в ав-стрійське місто Гмінд, де її чоловік був призначений для роботи в управі переселенського табору, тут подружжя цікавилося життям українських виселенців, а Ольга зби-рала колекцію вишивок, яку експонувала на виставці у Відні 1915 року. По закінченні Першої світової війни Бачинські повернулися до Стрия, Ольга взялася за від-будову “Окружного Союзу Кооператив”, “Українбанку”, продовжувала працю в “Товаристві Українських Жінок”, займалася збором коштів для повоєнних сиріт. 25 бе-резня 1924 року на загальних Зборах “Маслосоюзу” в Стрию О.Бачинську обрали до дирекції. На цій посаді


40

вона працювала до 1939 року. 1 травня 1925 року Оль-га Бачинська пережила втрату – смерть чоловіка. Але ця втрата не зламала її, а ще більше загартувала. Вона співпрацювала в різних товариствах: “Товариство опіки над домашніми помічницями”, “Воля”, “Рідна школа”, “Просвіта”, “Пласт”, “Сокіл”, “Марійське товариство”, “Церковне Братство”, “Плай”, організовувала “Пласт”, музей “Верховину”.

Останні роки жила в бідності і скромності. Померла 24 липня 1951 року, похована на Стрийському кладо-вищі.

У старовинній віллі по вулиці Т. Шевченка, 107 зна-ходиться філіал “Верховини” – меморіальний музей ху-дожника Петра Обаля (1900-1987 рр.) – одного із най-видатніших українських митців ХХ століття. Художник розвинув кращі набутки українських майстрів минуло-го, збагативши їх новітніми пошуками передових мис-тецьких шкіл. Він став творцем неповторного явища у вітчизняному живописі, яке можна визначити, як “стиль Обаля”. Його основу складають барвистість народного декоративного малярства і напруженість кольору, що притаманні кращим здобуткам постімпресіонізму, екс-пресіонізму та динамізму сецесії. Проте П. Обаль не лише визначний художник, але й людина з великої лі-тери, справжній патріот, що прикладом власного життя здобув любов і шану стриян.

Художник народився 19 квітня 1900 року в селі Ободівка на Тернопільщині. Мистецьку освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв. Ще навчаючись по-чав брати участь у художніх виставках, тож до 1939 р. уже був знаним художником. Після закінчення Академії працював викладачем малювання і каліграфії у різних гімназіях Польщі. У 1942 році оселився у Стрию, через 3 роки став членом Спілки художників, а ще через п’ять років був арештований і ув’язнений. Заслання відбував до 1956 року у Казахстані, звідки посилав мистецькі листівки і незвичайні листи – свідчення сили духу й не-зламності справжньої людини. З 1956 року і до смерті П. Обаль жив у Стрию, похований на місцевому цвин-тарі.

У 2005 році було відкрито музей художника на осно-ві зібрання доньки художника Віри Обаль та фондових надбань “Верховини”. Експозиція музею розміщена у двох залах і включає поряд з меморіальним кутком документи, фотографії, акварелі, навчальні рисунки, гравюри на дереві, дереворізи, ліногравюри та олійний живопис. Окрасою музейної композиції є “Мадонна” Петра Обаля – справжня перлина українського маляр-ства.

41


42

Маршрут: Вокзал – вул. Львівська (пам’ятний знак на честь Січових Стрільців) – вул. Дрогобицька (пам’ятний знак біля головного корпусу центральної міської лікарні) – Народний дім – ЗСШ №1 (колишній будинок магістрату) – вул. Є. Олесницького – Мемо-ріальний комплекс “Борцям за волю України” – Міська Рада.

Протяжність – 3 км. Час – 1 год.Форма – комбінований (автобусно-пішохідний).

В історії визвольних змагань українського народу за державну незалежність Стрий-щина була в числі перших. Наш край і наше місто зокрема нерозривно зв’язані з історією Українського Січового Стрілецтва, збройною боротьбою Української Галицької Армії, за-родженням і розвитком Організації Українських Націоналістів, бойовими діями Україн-ської Повстанської Армії, функціонуванням правозахисних підпільних організацій, таких як “Хельсінська спілка” і, звичайно ж, утвердженням Незалежної Української Держави.

І першою славною сторінкою в історії національно-визвольних змагань у нашому місті була стрілецька. Вересень 1914 року вписав незабутні рядки в історію міста, адже саме тут було створено Легіон Українських Січових Стрільців – першу в новітній історії укра-їнську державну військову формацію, яка стала основою для відродження національних збройних сил. Чотири дні перебування стрільців у місті історики називають стрийським періодом Легіону. Мобілізація у багатьох державах Європи з початком війни підштовхнула українську громадськість до організації власних добровільних частин. Головна Українська Рада спільно з Українською бойовою Управою опублікували заклик до українського на-роду ставати в лави Січових Стрільців. З цією метою у Львові і повітових містах Галичини було створено комітети по набору до Легіону Українських Січових Стрільців. У Стрию теж був сформований такий комітет, до нього стікалися добровольці з цілої Стрийщини, Сколівщини, Болехівщини, Жидачівщини та Ходорівщини. Але головна подія сталася 30 серпня. Коли російські війська підступили до Львова, австрійське командування зрозумі-ло, що не втримає місто, і спішно видало наказ про евакуацію добровольців до Стрия. Це сталося 29 серпня, а 30 уже були сформовані два ешелони, що від’їхали зі Львова в напрямі до нашого міста. Іншими шляхами прямували до Стрия добровольці з багатьох галицьких міст (з півдня і заходу), останніми були ті, що йшли через Самбір. З усіх добровольців, які зголосилися (а їх було 25 тисяч), до Стрия добралося лише 10 тисяч.

На Стрийському двірці (вокзалі) потяг з вояками зустрічали дуже урочисто: українське громадянство прибуло на станцію з оркестром та з почесною сотнею “Сокола”. Тут виши-кувалася рота добровольців, які гуртувалися у Стрию. Новоприбулих привітав сотник Іван Коссак, що привів групу з Чорткова. Однак керівні органи військової влади не були інфор-мовані про приїзд стрільців, тому й зустрічати їх ніхто з командування не вийшов. До цьо-го слід додати, що приміщення двірця колійового було уже другим за чергою (перше згорі-ло під час великої пожежі 1886 року), це двоповерхова будівля, з мурованим 1 поверхом, з критим пероном. На двірцевій площі гостей чекали фіакри, тут же розташовувалися готелі. Другий будинок вокзалу спалили російські війська, відступаючи у 1915 році. Третій двірець висадили гітлерівці, сьогоднішнє приміщення побудоване у 50-х роках ХХ ст. У 2004 році на стіні біля центрального входу до приміщення вокзалу встановили меморіальну дошку з наступним написом: “3 вересня 1914 року в Стрию сформувався Перший Легіон Україн-ського Січового Стрілецтва, який здобув невмирущу славу в національно-визвольній бо-ротьбі за ідею української державності. Встановлено з нагоди 90-річчя УСС”.

Далі наш маршрут проляже на вулицю Львівську, тоді передмістя Стрия – Лани. Стан-ційна команда скерувала туди добровольців, бо саме там раніше квартирували відділи ав-стрійського війська. Разом з сокільським оркестром стрільці помарширували централь-ною вулицею Стрия до місця постою.

Лани, колись окреме село, згодом разом з присілком Зваричі (тепер вулиця Зваричі) прилучилися до міста, однак вони управлялися виборною радою і війтом, котрий, з при-єднанням Ланів до міста, став членом міської ради як “заступник” інтересів ланників. До Першої світової війни населення Ланів на 98% було українським. Головним його заняттям

МІСЦЯМИ ГЕРОЇВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

43

залишалося рільництво, також значну увагу приділяло-ся молочному господарству. Уже в пізніші часи міщани з цього передмістя прославилися як знамениті горо-дники, вони навіть видавали власний часопис “Укра-їнський город і дріб” тиражем близько 1000 примір-ників. Цей часопис висилали до читалень “Просвіти” і гуртків “Сільського господаря”, священикам, вчителям на Передкарпатті, Львівщині й Волині. Відповідальним редактором був Осип Бандера. Часопис виходив 2 роки (1935-1937 рр.). Господарі були заможними, всі госпо-дарства великими – шириною до 25м. Хати і господар-ські будівлі ставили подалі від дороги, на 20-30м, так що спереду була земля під городину, а позаду, за госпо-дарськими будинками, – гарні сади з сортовими фрук-товими деревами. З худоби обов’язково тримали пару робочих волів, 4-6 корів та доволі молодняку, також годували свині. Гроші з продажу худоби та збіжжя йшли на податки, будову домів, розвиток господарств. Гос-подині мали окремі доходи з продажу городини, яєць, птиці, молочних продуктів, які йшли на дрібні хатні ви-датки, а також на книжки та зошити для дітей. Відносно громадського та культурно-освітнього життя Ланів, то з упевненістю можна твердити, що навіть старі ґазди умі-ли читати і писати та постійно цікавилися церковними, громадськими, а в описувані часи і політичними спра-вами. З Ланів вийшло багато освічених людей, зокрема гімназійні професори В.Хирівський, І.Добущак, юрист О.Васильчишин, лікар, начальник шпиталю у Стрию М.Сеген, а також інженери, спеціалісти кооперації, бан-ківської справи, священики. Великий вплив на духовну просвіту міщан мали доктор Євген Олесницький, отець Олекса Бобикевич, доктор Антон Гарасимів, відомий у повіті юрист. Крім рільників і городників проживало на Ланах і чимало ремісників-українців: ковалі, стельмахи, столярі, кравці і шевці, перукарі (“фриз’єри”), будівель-ники різних професій. Вони мали власні майстерні (“варстати”), кузні, “фриз’єрні” (перукарні), крамниці, особливо м’ясники (масарі), чиї вироби користувалися величезним попитом. Осередком культурного й гро-мадського життя Ланів була читальня “Просвіти”, що містилася у Братському домі. Міщани там збиралися на наради у громадських та церковних справах, влаштову-вали лекції, свята і забави, а також “проби” церковного хору. В осінні та зимові вечори приходила не лише мо-лодь, старші залюбки заходили, щоби почитати газету або книжку з бібліотеки, зіграти в шахи чи карти. Каса “Райфайзенка”, заснована приблизно у 1910р., працю-вала суботніми й недільними вечорами та у святкові дні. Сестри служебниці проводили “захоронку” (щось на зразок дитячого садка з кількагодинним перебуванням) і виховували дітей не лише в релігійному, але і в націо-нальному дусі: вчили дітей віршів, пісень, влаштовували концерти та вистави (на національні свята, на Святого Миколая, Вертепи). За те громадяни ставилися до них з великою повагою. Дуже прив’язане було міщанство Ланів до своєї церкви – Благовіщення Пречистої Діви

Місцями героїв національно-визвольних змагань

44

Марії, до неї також ходили вірні зі Зваричів, Дуброви та Заплатина... Отже, таким було жит-тя міщан “на Ланах” у передвоєнні роки. Тож не дивно, що і збірною станицею для добро-вольців зі Стрия та околиць стали Лани, а саме Бурса Педагогічного Товариства на Ланах. Як згадували очевидці: “Там ми збирались і харчувались, а на військові вправи виходили за місто”. Лани стали основним місцем розтаборування добровольців. За словами професора Стрийської гімназії І.Бондарука, “кожна хатина, кожна стодола, кожний садок... пам’ятає... тих наших ідейних хлопців, які гостили тут у тому пам’ятному році і пішли звідсіля в бій, щоб підняти Червону калину і здобути славу своєму народові”.

Як же виглядала вулиця Лани в той час? Вона була окопана з обох боків ровами (фо-сами). Щоб дістатися з вулиці на окремі господарства, треба було перейти через дерев’яні містки. Земельні ділянки були вузькими і довгими, будинки в основному дерев’яними, низькими, часом стояли боком до дороги. Де конкретно знаходилась Бурса Педагогічного Товариства, точно не відомо. Коли у 1994р. постало питання про спорудження пам’ятного знака, місце обирали, виходячи з того, що у майбутньому пам’ятний камінь буде заміне-но на пам’ятник, отже, необхідно, щоби його було добре видно усім, хто в’їжджатиме у Стрий з боку Львова. Такий майданчик знайшовся у скверику біля ВПУ №35. У ньому було встановлено гранітну брилу з меморіальною таблицею: “На цьому місці буде споруджено пам’ятник Легіону Українських Січових Стрільців, сформованому у Стрию в 1914 році. Встановлено на честь 80-річчя УСС 1 листопада 1994 року”.

А тепер знову повернімося до тих вікопомних днів 1914 року. Уявімо собі вулицю Лани і майдан, на якому розташовувалися Стрільці. Кругом майоріли синьо-жовті прапори на високих жердинах, по рогах майдану Стрільці робили шатра, посередині день і ніч пра-цювало кілька кухонь. Одяг молоді цвів вишиванками і мережками, як на Великдень. Оче-видець описав цей здвиг народу такими словами: “Кидалася у вічі мозаїка одягів. Побіч гім-назійного сюртука ... пишалися квітисті, закосичені айстрами, гуцульські кресані і біліли до осіннього сонця широкі подільські солом’яні капелюхи. Де-не-де виринали бучацькі або бережанські вишивані сорочки чи темно-бронзові підкарпатські блюзи. Але не бракувало також і мундирів з останнього сокільсько-січового здвигу, а навіть пластових одностроїв”. Молодь співала пісень, хтось читав книжечку, а дехто просто спочивав при вогнищі. Оче-видці твердять, що саме тут, на майдані, Гриць Трух, доброволець з Гірного, склав слова для пісні “Червона калина”. Звичайно, не всі добровольці помістилися на Ланах, адже їх було 25 тисяч, а стриян тільки 30. Тому багато хто спав просто неба в садах, біля парку “Вільшина”. Новозбудована “Руська Бурса” пожертвувала для стрілецтва весь свій інвен-тар. Добровольцями займалася винятково українська громада, австрійська влада навіть не цікавилася цим питанням, мотивуючи свою байдужість тим, що стрільці ще не були запри-сяжені. Міщани намістили хлопців на нічліг, селяни довозили харчі.

Патріотично налаштовані стрийські жінки на вогні у великих казанах готували їжу: кулешу, каву, навіть вареники. В той час велися переговори щодо дальшої долі стрільців між командантом цих формувань, колишнім директором Рогатинської української гімназії М.Галущинським і австрійським командуванням, яке видало наказ привести до присяги лише дві тисячі добровольців, бажано представників інтелігенції, а решту – розпустити по домівках. Рішення мотивували браком амуніції. М.Галущинському вдалося “вторгувати” ще 500 осіб. Добровольці були глибоко обурені двома фактами – кількісним обмеженням Легі-ону і присягою на вірність Австрії. Лунали вимоги скликати “чорну раду” і ультиматуми “всі або ніхто”. 2 вересня найактивніші стрільців зібрали на однім з ланських городів віче, на ньому з палкою промовою виступив Дмитро Вітовський і зумів переконати навіть найга-рячіших бунтарів. Можливо, вирішальним стали його слова “треба за всяку ціну задержати для української справи наш зав’язок українського війська”. Так добровольці погодилися на умови австрійського командування. Почався відбір до лав Стрілецтва. Переваги віддавали найосвіченішим і найспритнішим юнакам, студентам вищої школи, випускникам гімназії.

Оскільки російська армія наближалася до Стрия, присягу вирішили приймати зразу ж після відбору, 3 вересня в другій половині дня.

І ось настав момент присяги. Дві з половиною тисячі добровольців пройшли головною вулицею міста до площі військових вправ, яка знаходилася на розі вулиць Крашевсько-го і Дрогобицької між парком “Вільшина” та казармами 33-го полку “лендверрегіменту”

45

(краєвої оборони). Тут, приблизно в районі теперішньої стрийської міської лікарні, де знаходилося це місце, у 2004 році встановлено меморіальний камінь з написом на відзначення події. Ось текст напису: “На плацу полку лендверів 3 вересня 1914 року прийняв присягу Легіон УСС – Українських Січових Стрільців”. Попробуємо від-творити цю подію максимально наблизившись до істо-ричної правди. На жаль, всі, хто залишив спогади про присягу, описують її по-різному, різнобій пояснюється і тим, що ці люди не були стриянами, і тим, що спо-гади писалися через багато років, тож не можуть бути особливо точними. На присягу прибуло кілька австрій-ських офіцерів та отець Остап Нижанківський. Текст присяги не зберігся. Є свідчення про те, що стараннями впливового поручника генерального штабу Кватерніка (хорвата) до тексту додали окремо клаузулу “і за само-стійну Україну”. Читали ж саму присягу так невиразно, глухо, що важко було зрозуміти, хто справді присягав, а хто просто декламував вірші Т.Шевченка. Є також спогади очевидців, котрі знаходять підтвердження і в дослідженнях істориків, що існувала ще інша присяга, яку приймав отець О.Нижанківський. Зберігся її текст: “Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, За-порізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служи-тиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої кра-плі крові. Так мені, Господи Боже і Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь”. На жаль, її автор не відомий. Були ще виступи ораторів, потім тричі прозвучало “Урра!”, а потім “Ще не вмерла Україна” і “Боже, будь покрови-тель”. Присяга була складена. З того моменту Українські Січові Стрільці переходили на утримання Австрійської армії.

Наступного дня, 4 вересня, стрільці вже зранку при-були на двірець. Прощалося з ними все місто, “грала оркестра” і чути було плач матерів. Нарешті подали ешелон відкритих платформ (“льори”). О сьомій вечора пролунав прощальний гудок паровоза і поїзд рушив. На одній з платформ везли навіть бика, подарованого се-лянами Стрийщини для кухні. Проте стрільці знайшли йому інше приміщення: в холодну дощову ніч грілися біля нього. Новобранці прямували на Закарпаття, щоби відбути короткі навчання, а тоді вирушити на фронт. Так закінчився Стрийський період Легіону УСС, що три-вав усього чотири доби, але, за визначенням історика Б.Якимовича, - це “одна з вирішальних сторінок україн-ської військової історії”...

А далі починається друга сторінка – події Листопа-дового Чину в Стрию. І тут центральне місце – Народ-ний дім – 1918 рік. Катастрофічні поразки на фронтах, масовий національно-визвольний рух восени 1918 року потрясли до основ Австро-Угорську імперію. Прийшов час українцям визначатися: чи залишатися в рамках старої імперії, чи творити власну самостійну державу. Події слідували одна за одною: по Галичині прокотила-ся вічева хвиля; нарада послів Австрійського парламен-


46

ту і Галицького сейму; Конституанта (проголошення Конституційних засад) Української Національної Ради, створення УВО (Української Військової Організації) і, нарешті, остання крапля – звістка про приїзд до Львова Польської Ліквідаційної Комісії, що має перейняти від Австрійського намісника владу над Галичиною. Гаятись не можна було. Тож на історич-ному засіданні УВО 31 жовтня 1918 року о 19 годині у Львові було прийнято рішення про збройне повстання. Протягом ночі без кровопролиття були взяті і роззброєні всі казарми, розташовані в місті, зайняті всі стратегічні об’єкти.

А що в Стрию? На відміну від Львова та інших міст Галичини, у Стрию не було кадро-вих полків з українськими вояками, були тільки полк народного ополчення зі старшими вояками, нездатними до військової служби, та Окрема Стрийська Пластунська Сотня під командуванням сотника Омеляна Колодницького. Ця сотня так званих “малолітніх добро-вольців” була унікальним явищем у Листопадовому Зриві в Галичині, бо в інших містах не було юнацьких частин, що мали такий добрий військовий вишкіл. Пройшовши випро-бування Листопадовим Зривом, майже всі військові пластуни згодом стали членами ОУН та УПА.

Ось коротка хронологія подій. 31 жовтня в обідню пору зі Львова прибув кур’єр, привіз наказ з інструкціями щодо Листопадового Зриву для підпільно діючої повітової Української Національної Ради під проводом адвоката Антона Гарасиміва. До того моменту центром подій був будинок Руської Бурси – домівки військового Пласту. Тут, у підземеллях, у скри-нях з-під вугілля зберігалося чимало військової зброї та амуніції, що придбали пластуни. О п’ятій годині вечора сюди почали сходитися пластуни, колишні вояки, сільські доброволь-ці. Зібралося близько п’ятдесяти старшин і підхорунжих та дев’ятсот підстаршин і вояків. Старшини і підхорунжі організовували прибулих у сотні і рої, озброювали та роздавали амуніцію. Вночі вони вирушили у місто, без особливого клопоту зайняли всі казарми (крім грабовецьких) та установи, залізничну станцію, пошту, військові магазини та склади. О восьмій годині ранку першого листопада на щоглі Народного дому вже розвівався великий синьо-жовтий прапор. Тут орудувала повітова Народна Рада, було багато священиків, що прибули з вояками-односельцями, чимало іншого свідомого українського громадянства. У залу зайшов у супроводі старшин австрійський полковник, комендант залоги у Стрию. Він підписав Акт передачі влади у місті і, відіп’явши шаблю, передав її А. Гарасиміву. Той по-цілував шаблю і назад віддав полковнику, котрий тричі по-мадярськи вигукнув “Хай живе!” Українській державі, старшини підхопили оклик по-німецьки. Зібрана публіка почала спі-вати “Ще не вмерла Україна”.

О дев’ятій годині біля міської ратуші (тепер корпус ЗСШ № 1) зібрався святковий на-товп. На щоглі підняли синьо-жовтий прапор на знак того, що місто належить Україні, оркестр заграв національний гімн. Ось як про цей момент багато років по тому згаду-вав Лев Шанковський, колишній військовий пластун: “Очевидці кричали “Слава!”, дехто з пластунів... схлипував з радості. А ці хлипання і радість зривались з грудей спонтанно, як сонячний ранок після темної ночі. Під час цієї церемонії місто немов прокинулось до но-вого життя, до вільного суверенного життя, до якого прагне кожний національно свідомий народ.”

4 листопада команда мадярського полку, що стояв у грабовецьких казармах, отримала ультиматум від стрийської влади, щоби скласти зброю. З цього часу до 18 травня, тобто більше шести місяців, у місті діяла українська влада. Головою Повітової Української На-ціональної Ради був о. Остап Нижанківський, його заступником – відомий громадсько-політичний діяч Стрийщини о. Андрій Пеленський, Державним Повітовим Комісаром – доктор Антон Гарасимів. На чолі різних ділянок української адміністрації стояли справжні фахівці, які добре знали свою справу. На жаль, часи самостійної української державності продовжувалися недовго, незабаром владу обійняли поляки. Українці знову змушені були переходити до підпільної боротьби ...

У Стрию є чимало місць, пов’язаних з перебуванням відомих діячів націоналістичного підпілля. Однак ми зупинимося на вулиці Є.Олесницького.

На цій вулиці проживало чимало відомих не лише на Стрийщині, але й у всій Україні громадсько-політичних діячів, тут бували Лев Ребет, Степан Бандера, Степан Охримович. Тут знаходилася і квартира землеміра, громадського діяча і патріота Михайла Кравціва. За-

47

раз на будинку №3 встановлена меморіальна таблиця. Михайло Кравців служив в УГА, був одним з організа-торів Української Військової Організації (УВО), а піз-ніше членом Крайового проводу ОУН. В їхній квартирі збиралися найвідоміші політичні діячі Західної України. Одна з доньок грала на піаніно, в’язні тюрми із захва-том слухали її гру. Та й сам Кравців тричі був в’язнем Стрийської тюрми. Його діяльність викликала підозру у польської поліції, помешкання часто обшукували, його арештовували, тримали в тюрмі, але тверда воля в’язня, його конспіративні заходи, розсудливість не дали мож-ливості полякам довго тримати Кравціва в тюрмі, орга-нізувати над ним політичний суд.

Територія тюрми – це місце скорботи і сліз для стриян. Тут загинули сотні українців, серед них були не лише свідомі борці за волю і незалежність, але й стари-ки і зовсім маленькі діти. Сучасне приміщення тюрми було збудоване тоді, як і суд, після великої пожежі 1886 року. Два корпуси, суд і тюрма, з’єднувалися посередині, а із залу суду можна було зразу потрапити до тюрми, що як і суд мала П-подібну форму. Уся територія тюрми була огороджена високим (3,5 м) товстим муром до-вжиною 230 м, а посередині стояв невеликий будинок – побутовий блок (зараз – приміщення музею). Адмі-ністрація знаходилась в окремому одноповерховому будинку із входом від вул. Трибунальської (Є. Олесниць-кого), там розміщувалася охорона та обслуга тюрми. Справа від брами було карантинне приміщення, через яке проходили в’язні та хворі. Такою була тюрма і за ча-сів Австро-Угорщини, і за часів Польщі, аж до 1939 року. Уже з середини 20-х років тюрма набрала політичного характеру, вона була заповнена в’язнями – українцями, звинуваченими в націоналізмі. Ставлення тюремників до в’язнів ніяк не можна було назвати гуманним: пере-повнені камери, фізичні знущання на допитах, але все це блідне в світлі того, що довелося пережити в’язням часів радянської окупації. Уже у 1939-40 рр. енкаведис-ти “удосконалили” тюрму. На трьох кутах охоронних мурів побудували сторожові вишки, висунувши їх за мур, щоби добре проглядалися зовнішній і внутрішній бік мурів. Вишки були укомплектовані кулеметами. Охо-ронний мур з двох боків освітлювався, крім того звер-ху був покритий битим склом і завершений колючим дротом. Під муром, справа від вхідної брами, збудували ізоляційні бокси, розміром 1х1,5 м, там тримали осо-бливо покараних під час слідства. Віконечко у вхідній брамі замінили на оглядові щілини. Тюрму начинили знаряддям тортур. Скільки тут було знищено людей на-передодні війни у 1941 році, невідомо. Частину закато-ваних знайдено зразу після приходу німців, їх перепо-ховано на міському кладовищі, а під час розкопок 1991 року виявлено ще 255 останків. Є свідчення, що окремі кістяки знаходили і в 60-х роках, коли тут діяла колонія для неповнолітніх дівчат, їх викидали на грузовики і ви-возили у невідомому напрямку. Тож визначити кількість загиблих уже неможливо. На місці братського похован-


48

ня у 1991 році було споруджено підземний саркофаг-гробницю, в якому зібрали останки жертв. Над саркофагом на стіні – великий хрест, обабіч – стели з рельєфними зображен-нями спотворених криком людських облич. У 2005 році поховання стало складовою час-тиною меморіального комплексу “Борцям за волю України”. При вході в музей побудована арка з терновим вінком, а в центрі тюремного подвір’я бронзова – “Пієта” – скульптура матері і помираючого сина. Кожної години вдаряє дзвін, відмічаючи час, що переходить у вічність. Автори меморіалу – архітектор Орест Скоп та скульптор Василь Ярич.

Логічним завершенням нашої екскурсії місцями героїв національно-визвольних зма-гань буде зупинка перед фасадом Міської Ради. Саме над нею вперше в Україні у безхмарне високе небо злетів синьо-жовтий національний стяг. Про це зараз нагадує пам’ятна та-блиця з правого боку від входу. Столітня мрія українців про власну Незалежну Самостійну державу нарешті здійснилася. Дорогою ціною дісталася нам Незалежність: мільйони укра-їнців склали голови на вівтарі боротьби і серед тих, хто наближав цю мить, було й чимало наших земляків, стриян. Вічна їм пам’ять!

49


50

Маршрут: вул. Львівська – вул. Гайдамацька – парк ім. Тараса Шевченка (“Вільшина”) – ЗСШ № 7 – пам’ятник С.Бандері.

Протяжність маршруту - 3 км. Тривалість екскурсії 2 години.

Маршрут комбінований (пішохідно-автобусний).

Плекання патріотичного має глибокі коріння в історії нашої землі. Цьому слід завдячувати визначним постатям українства, серед яких ім’я провідника Орга-нізації Українських Націоналістів Степана Бандери за-ймає визначальне місце. І хоча багато років віддаляє нас від дня героїчної смерті Степана Бандери, його ім’я далі з магічною силою мобілізує українських патріотів в Україні та поза нею до праці і боротьби, за утверджен-ня і розбудову відвойованої великими жертвами Укра-їнської Самостійної держави. Неможливо збудувати державу, не знаючи своєї історії, не шануючи того, хто за нас віддав своє життя. Отже, розпочинаємо нашу по-дорож стежинами Степана Бандери з його родинного гнізда. “Садиба-музей родини Бандер” була відкрита в дні святкування 10-ти річчя Незалежності України. До ювілею Незалежності товариство “Садиба-музей ро-дини Бандер” під керівництвом його голови Володи-мира Чабана і професора Темпльського університету з Філадельфії Володимира Бандери упорядкувало перед будинком громадський пам’ятний сквер. Як відомо, батьки Степана Бандери були родом зі Стрия. Стрий-ські Йосифінська та Францісканська метрики, а також церковні метричні книги (походять із місцевої пара-фіяльної церкви Успіння Пресвятої Діви Марії) проли-вають світло на походження родини Бандер. Бандери у Стрию мешкали на передмісті, яке називалося Лани. Садиба Бандер побудована як центральноукраїнський тип житла. Двір з вільним розташуванням споруд, на-ближенням житла до вулиці та жорстко регламентова-ною державними архітектурними службами орієнта-цією чільного фасаду на вулицю (а не на сонце, як це було властиве українській народній традиції). Так само уніфікувалося в межах зони планування житла, набли-жене до квадрату. Зокрема - центральне розташування входу, двобічна дворядна схема житлових кімнат, відо-кремлення господарської частини забудови від житло-вої. Садиба безпосередньо розміщена вздовж вуличної межі з постановкою хати в глибині двору і наявності перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій

СТРИЙСЬКІ СТЕЖКИ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Дерева в снігу, наче свічі,Сніжинки – мов сльози мої.

Та хрест твій, Провіднику, кличеНаслідувать кроки твої.

Петро Кізко

51

були висаджені дерева, кущі і квіти. У кінці ХІХ століття збудовано муровану церкву Благовіщення Пренепороч-ної Діви Марії. Саме в ній виконував обов’язки дяка дід Степана Бандери – Михайло (одружений з Єфросиною з дому Білецьких). Батько, Андрій Бандера, народився 11 грудня 1882 року, закінчив Стрийську гімназію (1905 року), продовжив навчання на богословському факуль-теті Львівського університету.

У родині Бандер, що проживала у Стрию, побож-ність була традиційною рисою. Вуйко (брат матері Сте-пана) Осип здобув вищу освіту, служив підхорунжим у першому полку Українських Січових Стрільців. Під час німецької окупації був посадником Стрия (згодом із сім’єю емігрував до США). Тітка Климентина закінчи-ла Стрийську вчительську семінарію, вийшла заміж за катехита, а згодом сотрудника стрийської Успенської церкви Миколу Ліщинського, а тітка Софія разом з чо-ловіком Михайлом Чабаном, переживши більшовицькі репресії, решту життя провела у Львові. Коріння родини Бандер міцно взялося за Стрийську землю, тому пропо-нується відвідання цвинтаря, де знаходиться гробниця родини.

Наша наступна зупинка – вулиця Гайдамацька. Українська гімназія під назвою “Руська Бурса” була за-снована в Стрию у 1912 р. в один рік зі стрийською молодіжною організацією “Пласт”. “Руська Бурса” роз-ташована на сучасній вулиці Гайдамацькій, де зараз діє ВПТУ № 34. У 1912 р. вона складалася з одного корпу-су, що зберігся й до сьогодні. На той час в Стрию іс-нувало 4 гімназії. Також в будинку “Руської Бурси” вело діяльність товариство “Рідна школа”, що взяло на себе відповідальність за українське шкільництво на землях Західної України. Саме з ініціативи цього товариства було збудовано будинок “Руської Бурси” і в ньому від-крили гімназію. Спочатку “Руська Бурса” була україн-ською гімназією, в 20-30 р.р. стала утраквістичною (без права видавати матуральне свідоцтво), а згодом поль-ською. Вулиця Підзамче зберегла свою історичну назву як така, що знаходилася біля Старостинського замку. В гімназії вивчали польську, українську, німецьку, латин-ську мови, історію, математику, фізику, географію, при-роду, філософію, співи. Багато праці у розвиток спорту і залучення до цього гімназистів приклав професор І.Криницький. Він обладнав спортивний зал, виховав ціле гроно гімназистів-спортовців, навчав техніки гри в баскетбол, футбол. У спортивних змаганнях гімназія займала призові місця. Викладав тут у 1920 – 1929 р.р. українську мову професор Михайло Білик, перекладав з латинської на українську “Енеїду” Вергілія. Українську літературу викладав дуже суворий, але справедливий професор Іван Боднарчук. В цьому ж будинку була при-ватна жіноча учительська семінарія “Рідна школа”, де викладала частина гімназійних професорів.

Гімназія залишилася за своїм національним скла-дом майже виключно українською. Не лише поляки, а й ренегати-українці сюди своїх дітей не посилали. Зате,

Стрийські стежки Степана Бандери

52

як не дивно, ходили кілька учнів німецької і єврейської національності, батьки яких таким чином хотіли вира-зити свою солідарність з українським народом. Десяти-літній хлопчик маленького зросту, хворобливий, тен-дітний з села потрапив у місто. Жив у діда, але все одно це не рідна сім’я, в якій він виріс. А незабаром померла мати – отже, напівсирота. Найголовнішу ж зміну в жит-тя, мабуть, внесло навчання в українській гімназії. Адже це вперше, у віці десяти років, Степан Бандера пішов до школи, опинився серед великої кількості однолітків, з якими треба було налагоджувати стосунки, звикати до того, щоб кожного ранку йти в гімназію і кілька годин висиджувати на уроках, а потім ще вдома виконувати домашні завдання.

“Утримання в цій школі було дороге. Тільки за на-вчання треба було щорічно платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати, щоб заплатити за один рік навчання. Харчування в місті та-кож дорого коштувало 40 – 50 злотих в місяць. Книжки також дуже дорого коштували. Словник латинський 10 злотих, а грецький 15. А якщо в родині треба було вчи-тись двом-трьом, тоді батьки виходили з себе, або діти впроголодь вчилися. А яка учоба, коли ти голодний та ще в холодній кімнаті? Отож вчитися було дуже тяжко і одиницям вдалося скінчити школу без повтору на дру-гий рік. Половина предметів викладалась на українській мові, а половина на польській”, - згодом згадували оче-видці.

Таким було навчання і Степана Бандери в Стрий-ській гімназії. За тим, хіба, винятком, що жив він, як уже зазначалося, не на квартирі у чужих людей і, слід ду-мати, не сидів голодний. Зате тут були інші труднощі, про що він пише в автобіографії: “Матеріальну спромо-гу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання і утримування забезпечували батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої брати і сестри під час шкільної науки... Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі”.

Які були успіхи в навчанні юного гімназиста? В ав-тобіографії він зазначає, що, почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв якісь гроші. В архівах збереглися шкільні документи Степана Банде-ри, які свідчать, що вчився він успішно.

Минав рік за роком, хлопець переходив із класу в клас. Уже в гімназії Степана Бандеру більше цікавила громадська і політична діяльність. Готуючи себе до по-дальшого життя професійного революціонера, він дбав про фізичне здоров’я і виховання сили характеру.

Тут, в гімназії, у третьому класі Степан Бандера всту-пив до молодіжної організації Пласт, а саме 1 жовтня 1922 року у гурток “Вовк”, який належав до п’ятого пластового куреня імені князя Ярослава Осмомисла. Хлопців у Пласт організував колишній підхорунжий УГА Володимир Татомир, який багато часу приділяв ку-реню Ярослава Осмомисла. Степан Бандера пробував у

53

першому та другому класах стати пластуном, але не міг вступити до організації через ревматизм суглобів. Плас-тову присягу та перший пластовий іспит склав 26 люто-го 1923 року. До складу пластових іспитів належали такі дисципліни, як плавання, догляд за хворими, санітарна служба, гігієна, знакування (азбука Морзе), геологія, ощадливість. У колонці ощадливості Степан Бандера зробив надпис: “За заощаджені гроші купив собі плас-товий однострій та мандоліну”. Його пластовими това-ришами були Володимир Охримович (Охрим), Олекса Гасин, що навчався разом з ним в гімназії, та Роман Шу-хевич.

Оскільки всі у Пласті мали свої прізвиська то й Сте-пан Бандера не був винятком. Він був відомий, як Баба. Про С.Бандеру не можна було сказати, що він слабий ті-лом та духом, а навпаки. Збереглися спогади шкільного товариша Володимира Ерденберга про юнацьку прогу-лянку до Бубнищанських скель: “Він (Дацко), найвищий зростом підняв руками найменшого Бабу (Бандеру) й висадив його на долівку кам’яного коридору. Вслід за ним ми по черзі вспиналися на його плечі, а Баба, силь-ний понад свій вік і зріст, витягав нас на гору”. Тому ймо-вірно, що це прізвисько він отримав від свого прізвища. Та деякі джерела свідчать, що воно дісталося йому через низький ріст. Степан Бандера брав участь у мандрівках, які були організовані куренем. Часто мандрував по Гу-цульщині Карпатськими Бескидами. Збереглася згадка про участь Степана Бандери у десятиденній мандрівці на першу обласну пластову зустріч на Писаному камені біля Косова. Було це 12-14 липня 1924 року. Маршрут пролягав через Ворохту, Криворівню, Ясіню, Яворів, Ко-сів, Коломию. У дорозі їх застала гірська буря, і в цих нелегких умовах С.Бандера проявив свої кращі якості: наполегливість, витривалість та цілеспрямованість. Ку-рені, в яких перебував Степан Бандера були належно відзначені. Вони неодноразово перемагали у вишколах та конкурсах поміж пластунів. А загалом стрийські ку-рені були першими після львівських.

Процес формування характеру Степана Бандери знайшов своє відображення у пластовій характеристи-ці курінного отамана Романа Рака, яка була дана йому з нагоди вибуття із п’ятого пластового куреня. Роман Рак писав: “Один із чільних пластунів п’ятого куреня брав дуже видну діяльність в курені, як рівно причинився до першості для нашого куреня.”

“Найліпший з гуртка, честолюбивий, войовничий, енергійний,” ще одна цитата зі спогадів Романа Шухе-вича доводить його визначну роль у курені.

У 1927 році Степан Бандера закінчив навчання у Стрийській гімназії і одночасно перейшов у другий пластовий курінь старших пластунів ім.Івана Богуна, який згодом був перейменований на Загін Червона Ка-лина, в котрому перебував до кінця життя. Одним із за-сновників цього куреня став і Степан Бандера. Це був знаменитий осередок поширення пластових та націо-налістичних ідей на цілу Стрийщину. Крім виховання молоді, курінь опікувався стрілецькими могилами на


54

горі Маківці, проводив курси таборування та картогра-фії. Курінь також брав участь у розповсюдженні заборо-неної української літератури, яку привозили з Чехосло-ваччини. Степан користувався повагою серед пластунів, які збиралися у парку “Вільшина”. Отже, прямуємо до парку вулицею Підзамче.

Вулиця отримала свою назву від Старостинського замку, що в ХІV – ХVІІІ ст. був важливою оборонною спорудою міста. А прилеглу територію – підзамче – за-ймали селяни, що виконували феодальні повинності на користь замку. Так історично закріпилася назва за цією частиною міста. Вулиця з’єднувала центр з околицею. Коли було облаштовано парк, точних відомостей не-має. Але вже в другій половині ХІХ ст. парк став упоряд-кованим і використовувався для відпочинку. Близьке сусідство гімназії з “Вільшиною” було вигідне гімназис-там, що входили в таємні групи Української Військової Організації, потім ОУН. В гущавині можна було втаєм-ничитися, читати заборонену літературу. Часто гімна-зисти фотографувались в парку, призначали зустрічі. Парк “Вільшина” пов’язаний з історією міста й іншими подіями. За часів Австро-Угорщини в ньому споруди-ли пам’ятник дев’ятому стрийському піхотному полку, що загинув в австрійсько-італійській війні 1859р. під м.Сольферіно і м.Маджента. Чотири пари гармат об-рамлювали центральну стелу. Фрагмент пам’ятника, а саме – гармати зараз знаходяться біля краєзнавчого музею. І друга подія – це трагічна загибель гімназій-ного професора, художника Олександра Харкова від рук польського пограничного загону у вересні 1939 р.

Підзамче і “Вільшина” – це ті околиці, якими 8 ро-ків ходив гімназист Степан Бандера, наполегливий до-питливий хлопець, що свідомо готував себе на посвяту Україні.

Наша наступна зупинка ЗСШ № 7. У 1872 році у Стрию було засновано Вищу реальну школу. Ди-ректором школи призначено Еразма Місінського. У цісарсько-королівській Вищій реальній школі за весь період її існування викладалися такі обов’язкові на-вчальні дисципліни, як релігія, польська і німецька мови, географія, геометрія, історія, фізика, хімія. До необов’язкових предметів відносились не тільки гім-настика й співи, а й, як не дивно, українська мова та іс-торія рідного краю. Основним профілем Вищої реаль-ної школи у Стрию був природничий цикл. Більшість предметів обов’язкової навчальної програми складали математичні дисципліни. Цісарсько-Королівська Вища реальна школа проіснувала до 1880 р. Протягом цього періоду в школі працювало 25 викладачів.

У 1880-1881 р.р. школа перетворена на державну гімназію з обов’язковим викладанням науки малюнку в чотирьох нижчих класах. Директором гімназії і Вищої реальної школи призначено Еразма Місінського.

Ще один будинок гімназії збоку костелу був зруйно-ваний під час Другої світової війни і не відбудований. Саме тут Степан Бандера складав матурні іспити після закінчення гімназії.

55


56

АРХІТЕКТУРНІ СТИЛІ

Гімназія. XIX cm.Стиль - класицизм,Тепер СШ № 7, вул. Ф. Колесси, 12.

Римо-католицький костел народження Діви Марії. XIV-XIX cm.Стилі - готика, ренесанс, еклектичний історизм,пл. 22-го Січня, 1

Палацова споруда. II пол. XIX cm.Стиль - еклектичний історизм.Тепер Будинок учнівської творчості,вул. С.Крушельницької, 16

57

Палацова споруда. Поч. ХХ ст. Стиль - модерн.Тепер - ДНЗ №3, вул. 1-го Листопада, 2

Голівка дівчинки. Поч. ХХ ст.Стиль - сецесія, вул. Бобикевича, 4

Костел Св. Йосифа. Поч. XX cm. Стиль - псевдоготика.

Тепер – церква Святого Архистратига Михаїла,вул. С. Крушельницької, 21

Архітектурні стилі

58

Готичний стиль (фр. gotique – готський, від назви германського племені готів), готика – художній стиль країн Європи пізнього середньовіччя. Зародився у Франції у ХІІ ст., в українських землях з’явився у XIV-XV ст. Провідне місце в готиці займала архітектура, а центральною спорудою став храм. Для будівництва соборів використовувалася конструктивна система, в основу якої покладено каркас-ну структуру, стрілчасті арки й ребристі склепіння, що передають свій розпір через особливі арки на стіни й під-пірні стовпи (контрфорси). Готичні архітектори сміливо прорізали стіни високими вікнами, прикрашали їх вітра-жами. На західних фасадах споруджували вежі. Споруди були спрямованими вгору, легкими й багато декорова-ними скульптурами, різьбою по каменю. Характерними також були портали, стрілчасті вікна й круглі вікна-рози, декоративні деталі-фіали.

Еклектизм (гр. eklektikos – той, що вибирає), історизм або еклектич-ний історизм – стиль, що характеризується поєднанням різнорідних деталей в одному творі живопису, скульпту-ри, архітектури, відсутністю цілісності, єдності. Особливо поширився в середині і другій половині ХІХ ст. Саме з ар-хітектурного еклектизму, з його “всесвітнім” охопленням архітектурних й орнаментальних мотивів, в значній мірі зародився цілісний у своїй суті стиль модерн.

Класицизм (лат. classicus – зразковий) – художній стиль у євро-пейському мистецтві XVII–поч. ХІХ ст., що звертався до античної спадщини як до ідеалу для наслідування. Як ці-лісна система сформувався у Франції епохи абсолютизму (XVII ст.). Архітектурі класицизму притаманні строгість і геометризм, підкреслено прямі лінії та статичні силуети. Основою архітектурної мови стає ордер.

Модерн (фр. moderne – сучасний) – стиль у європейському мисте-цтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., що протиставив себе в якості нового поширеному у другій половині ХІХ ст. від-творенню стилів минулого (еклектизм). Естетика модер-ну акцентувала увагу на гнучкості, тендітності, навіть ви-тонченості й вишуканості форм, невловимості переходів, підвищеній декоративності. Період становлення модерну співпав з відродженням інтересу до середньовіччя, наці-онального мистецтва, романтизму. В архітектурі відмо-вилися, від симетрії і регулярних форм містобудування. Будівлі в стилі модерн і їх конструктивні елементи ста-новили символічно-образну єдність, характерними ста-ли асиметричні композиції, декоративні панно, вітражі. Використовувалися нові матеріали і принципи – залізо-бетон, каркасні конструкції, скло, кований метал, нео-броблений камінь, кахлі. Створювалися нові, підкреслено індивідуальні за стилем будівлі. Творам модерну прита-манні пишність декоративної символічної орнаментики й скульптури (жіноча голова, стилізоване волосся, рос-лини, квіти, лінія “удар бича”).

Псевдоготика (гр. pseudes – брехня, і фр. gotique – готський), неого-тика – напрям в архітектурі XVIII-ХІХ ст.ст., що відроджу-вав форми і конструктивні особливості середньовічної готики. Виникла під впливом романтизму з його інтер-есом до минулого, ідеалізацією середньовічної культури. У першій половині ХІХ ст. стала однією із течій еклектиз-му.

Сецесія (сецесіон (нім. Sezession від лат. secessio – відділення, відхід), назва кількох художніх об’єднань в Німеччині та Австрії кінця ХІХ – початку ХХ ст., модернізм у Німеччині, Поль-щі, Австрії. Для орнаментів віденської сецесії характерним було зображення рослин центральної Європи, зокре-ма настурцій, троянд, лілій, ірисів, братків, кал, кульбаб. Ними прикрашали не лише зовнішні стіни та інтер’єри будинків, але й ковані решітки балконів, вікон, сходових кліток, використовували у вітражах на вікнах та дверях.

59

1. Апсида – півкруглий багатогранний або прямокутний в плані виступ будівлі. У християнських храмах – вівтарний виступ.

2. Арка (лат. arcus – дуга, згин) – криволінійне перекриття простору між двома опорами. У храмах – підпружні арки, що роз-міщуються під внутрішньою частиною склепіння.

3. Аркада (фр. arkade) – ряд арок, що спираються на стовпи або колони.

4. Базиліка (гр. basilike – царський дім) – витягнене з за-ходу на схід прямокутне в основі приміщення із входом з заходу і вівтарем зі сходу, розділене колонами на кілька поздовжніх галерей (нефів). Назва походить від будинку глави держави в Афінах архонта-базилевса. У середні віки базиліки використовували як церкви.

5. Вітраж (фр. vitrage – віконне скло) – орнамент або сю-жетна декоративна композиція у вікнах, дверях, ширмах, виконана з кольорового скла. Особливо були популярні в декорі середньовічних храмів XII-XV ст. Куски кольорового скла скріплювалися свинцевими смужками, іноді окремі деталі доповнювалися розписом по кольоро-вому склу. Основні кольори середньовічних вівтарів – червоний, си-ній, жовтий. Крім середньовіччя, вітражі широко використовувалися в епоху Відродження, в стилі модерн.

6. Декор (фр. decor) – в архітектурі система деталей і час-тин, які не мають конструктивного чи технічного значення, а служать тільки для прикрашання фасадів і внутрішніх помешкань. Переважно виконується в одному стилі з архітектурою. Декорами також прикра-шають предмети побуту (декоративно-прикладне мистецтво).

7. Ікона (гр. еikon – зображення, образ) – твір живопису, що є предметом культу. Перші ікони відносяться до ІІ ст. Інша назва – образ, оскільки зображення, відповідно до церковного вчення, не є відтворенням, а символом, що духовно наближає до оригіналу. Тому в іконописі свідомо не використовуються досягнення світського живо-пису (лінійна перспектива, пластична анатомія, світлотінь), а навпаки, строго дотримуються певних правил, канонів, визначених церквою. Ікона, як правило, передає не дію, а стан душі. З цим пов’язана відсут-ність руху, умовність і символічність кольорів, перевернена перспек-тива, яка розвертає простір у зворотньому напрямі, повертаючи його на персонажів. Ікони бувають оглавні (зображають тільки голову), поясні, в повен ріст, а також житійні, що подають всю історію жит-тя святого або мученика. Оскільки іконі призначалось довге життя, кожен етап роботи над нею виконував інший майстер. Особливо ста-ранно підбиралося дерево, на нього накладався грунт (основа), потім працював іконописець, що використовував переважно яєчну темперу, на кінець наносився захисний шар. Ікона може також мати оклад з металу, декоративне покриття із золота, срібла, позолоченої або по-срібленої міді. З останньої чверті XVII ст. оклади почали виготовляти з цілого листа металу, залишаючи відкритими тільки кисті рук та лики (обличчя). У Стрию оклад має ікона Ліської Божої Матері.

8. Іконостас (гр. еikon – зображення, stasis – місце стояння) – у православній та греко-католицькій церкві вівтарна перегородка, заставлена рядами ікон. В уявленні середньовічної людини – образ земного раю. Розстановка ікон склалася на рубежі XIV-XV ст. У най-повніших іконостасах є п’ять рядів (чинів) ікон: наверху – хрест з розп’яттям, під ним – чин праотців, нижче – празничний чин (ікони, що зображають основні свята), деісусний чин (Христос, Богородиця, Іван Предтеча, а також ікони з архангелами, апостолами, мучениками і т.д.), місцевий ряд, розділений посередині царськими вратами, спра-ва від яких – храмова ікона, присвячена святу, в ім’я якого названа церква. Ікони вставлені у різьблені позолочені обрамлення, разом з якими творять єдину композицію.

9. Капітель (лат. kapitelium – головна) – завершуюча час-тина колони або пілястри. Декор капітелі залежить від того, до якого ордеру, стилю чи епохи вона відноситься.

10. Каплиця – невелике приміщення в католицьких та англі-канських церквах, палацах або окремо стояча споруда, призначена для молитов одної сім’ї, збереження реліквій чи присвячена якому-небудь святому. Каплиця може служити й усипальницею.

11. Карниз (гр. kоronis – кінець, завершення) – горизонталь-ний виступ верхньої частини стіни, що підтримує дах будівлі і захи-щає стіни від дощу. Карниз може мати декоративне значення.

СЛОВНИК АРХІТЕКТУРНИХ ТЕРМІНІВ

12. Кіот (гр. kibotos – дерев’яний ящик) – божниця, ящик під склом або невелика шафа для розміщення ікон. Часто прикрашається різьбою або розписом.

13. Контрфорс (фр. contreforce - протидіюча сила) – верти-кальний масивний виступ стіни, що розширюється донизу і зміцнює її. Безпосередньо примикає до стіни або з’єднується з нею спеціаль-ною аркою. Використовувався у спорудах готичного стилю.

14. Мозаїка (фр. mosaique від лат. opus musivum – присвя-чений музам) – зображення чи орнамент, виконаний з окремих різ-нокольорових кусочків смальти – спеціальної кольорової прозорої скляної маси, що виготовляється у вигляді плит, які розколюються на частини потрібного розміру. У мозаїці можуть бути використані галь-ка, кольорові камінці, кусочки дерева, металу, емалі. Оскільки матері-али мозаїки не старіють і не змінюються, її називають “вічним живо-писом”. Поверхня мозаїки шліфується, якщо її буде видно зблизька, і залишається без змін, якщо вона розміщена достатньо далеко від гля-дача. Мозаїка широко використовується у церковному будівництві, а у ХХ столітті нею часто прикрашали громадські будівлі.

15. Неф (нафа) – центральна частина храму, головний неф утворений на осі храму, боковий неф менший за головний і назива-ється приділ.

16. Ордер архітектурний – тип архітектурної композиції, що грунтується на художньому оформленні стояково-балкової конструк-ції і має певний склад, форму і взаєморозташування елементів. Ви-діляються іонічний, дорійський, корінфський і тосканський ордери. Ордерна композиція включає несучі частини (колони) і несені (гори-зонтальна частина ордера - антаблемент). Ордер використовувався в архітектурі античних часів, епохи Відродження, бароко, класицизму.

17. Пілястр (іm. pilastro) – плоский вертикальний виступ на поверхні стіни, що повторює всі частини і пропорції ордерної ко-лони (базу, капітель). В основному виконує функцію декоративного елемента, що членує стіну.

18. Портал (нім. Portal від лат. porto – вхід, ворота) декора-тивно обрамлений отвір у стіні (найчастіше – двері, але може бути і вікно). Характер оформлення зв’язаний з пануючим архітектурним стилем. Портал - обов’язковий елемент романтичного і готичного храмів. Ним також могли оформляти вхід у ратушу чи замок.

19. Портик (лат. porticus) – відкрита з трьох боків галерея, що виступає перед фасадом, її утворюють колони або стовпи, які несуть перекриття. З’явилися в храмах античної Греції, служили для захисту від палючих променів сонця.

20. Пресвітерій – вівтарна частина храму.21. Солея (сулія) – підвищення у вівтарі, що виходить у неф

перед царськими вратами.22. Фасад (фр. facade) – лицьовий бік споруди, багатше деко-

рований, на ньому знаходиться центральний вхід. Розрізняють голо-вний, бокові (торцьові), задній (дворовий) фасади.

23. Фреска (лат. fresco – свіжий, сирий) – один з основних видів монументального живопису – живопису великого масштабу, конструктивно її образно пов’язаного з архітектурою. Мінеральні фарби наносять на штукатурку, яка готується в той самий день. Ви-правлення в техніці фрески неможливі, доводиться зчищати весь шар штукатурки і покривати нею ділянку стіни заново. Як правило, щоби звести до мінімуму переробки, попередньо виготовляють картони в натуральний розмір, по них роблять прориси (рисунки) і вже за ними працюють далі. Фреска відрізняється надзвичайною міцністю, на неї не впливають коливання температури і вологи, вона може зна-ходитися й назовні будівель. Саме тому отримала широке викорис-тання в церковному будівництві.

24. Фронтон (фр. fronton) – трикутна верхня частина фасаду будівлі між двома схилами даху і антаблементом (горизонтальним за-вершенням архітектурного ордера).

25. Цоколь (іт. zocсolo) – нижня частина стіни або стовпа (колони), звичайно, потовщена і профільована, часто виступає на-зовні порівняно з верхньою частиною. Цоколь – елемент архітек-турного оформлення будівлі. Часто його прикрашають полірованим каменем (мармуром, гранітом).

60

Слово до читача .............................................................................................................................................

Короткий географічно-економічний нарис .........................................................................

Історична довідка .........................................................................................................................................

Мандрівка старовинними вулицями ............................................................................................

Головна вулиця міста .................................................................................................................................

Сакральні споруди міста ........................................................................................................................

Визначні постаті Стрийщини ............................................................................................................

Місцями героїв національно-визвольних змагань ...........................................................

Стрийські стежки Степана Бандери .............................................................................................

Архітектурні стилі ........................................................................................................................................

Словник архітектурних термінів .....................................................................................................

4

5

6

10

20

26

32

42

50

56

59

ЗМІСТ

Туристичний путівник“МАНДРІВКИ ВУЛИЦЯМИ СТРИЯ”

Підписано до друку 23.05.2008р.Друк офсетний. Гарнітура “Гарамонд”Формат 60х84/8. Папір крейдований.

Ум. друк. аркушів 6,99.Тираж 1000 примірників

Віддруковано в друкарні ДП “Видавничий дім “Укрпол”82400, м. Стрий Львівської обл.,

вул. Ю.Липи, 6тел. (03245) 5-91-20, 4-07-54

Мандрівки вулицями Стрия

Documents