«Елінт» У цьому номері:- Свято «Віват , Інтелект»;- Наше квітуче подвір´я;- День Перемоги у нашому

місті;- Війна очима молоді (твори

наших учнів);- Спогади наших дідусів та

бабусь про війну;- Наша школа (враження

учнів 11-х класів);- Поради психолога «Як

підготуватися до іспитів»

Традиційно у нашому колегіумі відбулося свято «Віват, Інтелект!»

Вітали та нагороджували учнів-переможців олімпіад, МАНу,

творчих конкурсів та спортивних змагань!

Привітання отримали також вчителі, які привели

цих учнів до перемоги!

Наші ведучі –

Повстяной Всеволод та Мурашко Влада

Шайтанов Олександр та Кальная Дар´я

Переможців та глядачів вітали творчі таланти

колегіуму

Команда ДЮП, як завжди, найкраща в місті

Вони завжди порадять вам, як завжди залишатись здоровим та вберегтись від отруйної їжі

та діяти у надзвичайних ситуаціях!

"Моє квітуче подвір'я"

За даними, які нам надав центр «Еколог», клас, який найбільше приділив уваги своїй ділянці, це 8-Б!

Найгірше прибрали ділянку 7-Б та 9-Б. Також ми запитали наших вчителів трудового навчання про квіти які ростуть на шкільній території.

На шкільному подвір´ї ростуть тюльпани, троянди, лілії, декоративна капуста, майори, нарциси, іриси, гладіолуси та ще багато різноманітних квітів.

Інформацію підготували учениці

10-А класу Демидови А . та О.

Учні нашої школи традиційно взяли участь в параді до Дня Перемоги

Матеріал підготувала учениця 9-Б класу Глушкова Д.

Спогади моєї бабусі про війну 20 июня 1941 года вечером я была на танцах. Мне было 18 лет. Все было хорошо. Это была суббота. С моим другом летчиком мы договорились ехать в воскресенье на остров Хортицу.

Воскресный день начался по домашнему: мама, папа и нас 4 детей - два брата , сестра и я занимались домашними делами. Кто убирал, кто готовил еду, кто учил уроки…. И вдруг в 12-00 по радио объявили, что началась ВОЙНА!!!

В понедельник старшего брата и моего друга вызвали в военкомат и призвали в армию. Больше я своего друга не видела, он погиб в первые дни войны в бою с немцами.

В конце июля начались бомбежки города.

В это время я уже работала на заводе ферросплавов в транспортном цехе нормировщиком. На заводе была организована дружина в которую я входила. Нас перевели на осадное положение. В подвалах складов поставили койки и мы жили на заводе. Население города, кто жили дома, обязали копать бомбоубежища. По всему городу были изрыты длинные канавы. Во время бомбежки все бежали прятаться, а мы забирались на крыши цехов гасить бомбы. Только благодаря счастливому случаю с нами ничего не произошло.

С августа по сентябрь была эвакуация людей и заводов. В конце августа немцы перешли на правый берег. Командование нашего города стало немецким. После взрыва плотины к ней было страшно подойти. Везде были трупы. Вода кипела от крови. Шлюзы были забиты трупами. Город был без света и без воды. В октябре немцы полностью заняли город. В городе начались облавы коммунистов и евреев. Евреев расстреливали на месте, не взирая на возраст и пол. Стреляли и младенцев, и стариков.

Все население должно было зарегистрироваться на бирже труда. Молодых и здоровых грузили в эшелоны и отправляли в Германию. Из-за того ,что я не стала на учет – соседи заявили в полицию и меня отправили в концлагерь, который находился на территории Запорожстали. Мы днями и ночами сеяли уголь. Работа была очень тяжелой и опасной. Это наказание длилось пол года. После выхода из лагеря, меня поставили на учет и отправили на работы в Германию. Сначала работала на фабрике, потом меня отправили в немецкую семью.

После окончания войны меня освободили советские войска и я вернулась домой.

Я до сих пор со страхом и ужасом вспоминаю это время.

Статтю підготувала учениця 5-Б класу

МІЙ ПРАДІД В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИМого прадідуся (дідуся моєї мами) звуть Пархоменко Іван Михайлович 1912р. народження. До початку війни прадідусь жив у м. Запоріжжя в с. Вознесенівка.

18 серпня 1941 в Запоріжжя прийшла війна.

З середини серпня розгорнулося перебазування підприємств і населення з лівого берега Дніпра, в першу чергу заводів, фабрик, електростанцій Запоріжжя, були прийняті енергійні заходи з демонтажу, навантаження і вивезення найбільш цінного обладнання.

Іван Михайлович брав безпосередню участь в евакуації запорізьких заводів: "Запоріжсталь", Дніпроспецсталь", "Комунар", алюмінієвого, магнієвого, феросплавного, коксохімічного, азотнотуковий, авіамоторів і ін. Про це свідчить видана йому довідка.

20 серпня з запорізьких заводів пішов перший ешелон.

«З правого берега гітлерівці переглядали заводи Ворог бачив, як відвозять обладнання запорізьких підприємств, бомбив і щодня обстрілював території заводів артилерійським і мінометним вогнем . Щодня були поранені й убиті. Але люди працювали, поспішали. Були дні, коли із Запоріжжя йшло по 800 -900 вагонів, завантажених обладнанням і матеріалами ".

Німці прорвали оборону радянських військ, але не була проведена мобілізація військовозобов'язаних, багато з них залишилися в місті на час окупації. Оборона Запоріжжя велася з 18 серпня по 3 жовтня 1941 року. Німецькі війська захопили місто, почався період окупації, який тривав близько 2-х років.

З першого дня війни частини прикордонних військ були приведені в повну бойову готовність.

У жовтні 1943 року Іван Михайлович був зарахований до 127 полк прикордонних військ з охорони залізничних споруд та охорони особливо важливих підприємств промисловості. Війська мали спеціальні підрозділи і вогневі засоби для боротьби з повітряним противником і забезпечення безпеки охоронюваних об'єктів. Вели охорону нових кордонів Радянського Союзу і забезпечували внутрішню безпеку на територіях, звільнених від німецької окупації, особливо в Прибалтійських республіках,Білорусії і в Україні.

16 квітня 1944 знову був створений 1-й Білоруський фронт. У його склад і увійшов 127 погранполк. У ході стратегічного наступу в Білорусії його погранполк у складі військ фронту брав участь в наступальних операціях в Білорусії і східних районах Польщі, форсували Віслу і захопили на її лівому березі Магнушевський і Пулавський плацдарми. У ході наступу були звільнені Бобруйськ, Люблін, Брест, Седлець. У серпні - грудні 1944 року з'єднання фронту вели бої по утриманню і розширенню плацдармів на лівому березі Вісли. У ході зимового наступу 1945года війська фронту звільнили Центральну Польщу, форсували Одер і створили плацдарм на західному березі річки.

Статтю підготував учень 5-

А класу

12 січня 1945 Радянська армія зробила новий наступ: у січні звільняє Варшаву і Краків.

Про його участь у цих операціях свідчить медаль «За визволення Варшави».

Далі у лютому - квітні 1945 року його погранполк брав участь в боях за звільнення

північних районів Польщі.

У ході розпочатого наступу в середині квітня 1945 з'єднання фронту вийшли до Берліну і оволоділи столицею Німеччини. 16 квітня 1945 Радянські війська переходять у вирішальний наступ, оточивши Берлін. До 26 квітня у штурмі Берліна брали участь шість армій 1-го Білоруського фронту, в тому числі і 127 погранполк.

У ході Берлінської стратегічної операції 127 погранполк був введений в бій у другому ешелоні, маршем вийшов до Мюнхенбергу і спільно з частинами 82-ї гвардійської стрілецької дивізії опанував містом. Велися бої безпосередньо в центрі Берліна.

Рано вранці 1 травня над рейхстагом було піднято штурмовий прапор 150-ї стрілецької дивізією, проте бій за рейхстаг тривав ще весь день і лише в ніч на 2 травня гарнізон рейхстагу капітулював. 2 травня в 10 годині ранку все раптом затихло, припинився вогонь. І всі зрозуміли, що щось сталося і солдати побачили білі простирадла, які «викинули» в Рейхстазі, будівлі Канцелярії і Королівської опери і підвалів, які ще не були взяті.

У ніч з 8 на 9 травня німецьке командування підписало акт про беззастережну капітуляцію всієї нациської Німеччини.

Мій прадідусь був учасником Берлінської битви та взяття Рейхстагу, і в числі тих, хто перший дізнався про перемогу нашої армії. За це він був нагороджений медаллю «За взяття Берліна». Після війни він розповідав, що всі солдати були шалено раді перемозі і кожен прагнув своїми очима побачити наш прапор над Рейхстагом і білі німецькі прапори. І,звичайно ж, кожен солдат захотів залишити свій напис на стінах Рейхстагу. Йому це вдалося зробити десь на висоті 3 метрів, тому що нижче вже не було місця.

18 червня 1945р. Наказом війська армії 1-го Білоруського фронту йому був виданий орден «За бойові заслуги». Також отримана медаль «За перемогу над Німеччиною 1941-1945 р.р.» і нагороджений орденом Великої Вітчизняної Війни 2 ступеня.

У жовтні 1945 року Іван Михайлович повернувся в м.Запоріжжя де й прожив усе своє життя, що залишилося до 1988 року. Він не любив згадувати і говорити про жахливі роки війни, тому багато подробиць його життя в ці роки залишилися таємницею.

Війна очима молоді

Війна... найстрашніше слово. Скільки сліз пролито,скільки людського життя забрано. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдатів, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи!Не дай Боже, ще раз пережити це,зрозуміти це на собі. Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Наші діди,бабусі змагалися за наше життя . Ми зобов’язані їм дякувати усе життя.

Війна,прийшла несподівано. Увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Ніхто не очікував. З нами може бути те ж саме. Що може бути гірше, ніж бачити смерть свого батька,розуміти,що його забирають на війну і це кінець,ти бачиш його останній раз. Я, як і всі мої ровесники, не знаю війни й не хочу знати цього страшного горя. Адже її не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей, що підуть, не попрощавшись…Ми можемо тільки говорити про неї,але ми,Дякуючи Богові,не бачили цього всього. Наші бабусі і дідусі завжди плачуть,розповідаючи про ці часи,а в їхній пам'яті є чіткі моменти війни. Уявляєте,як їм страшно жити?Боятися,що вона прийде знов. Не знаю,як передати подяку ветеранам словами,але знаю,що ми повинні вклонятися їм,вони герої нашого часу,але їх все менше і менше...

В День Перемоги ми знову прийдемо до вічного вогню, адже ані рокам, ані століттям не стерти пам'ять про тих, хто пережив цю страшну війну, хто залишився в обіймах смерті, не доживши, недокохавши заради життя, заради майбутнього. Спасибі рідні, вам, за перемогу,

 За те, що землю спопелити не дали,

  За сині весни, за поля родючі -

  За мир, який для нас ви принесли.

  Спасибі вам за те, що ви живі, 

Що не пішли з життя цього так рано

 Низький уклін вам щирий, до землі

Спасибі, сивочолі ветерани!

Сльози на очах,як уявляю таку картину. Вклоняємося Вам вічно,пам'ять про Вас и Ваш героїзм завжди в наших серцях, дякуємо, дорогі ветерани. Статтю підготували учениці 8-А класу Калашнікова А. та Курилко О.

Війна очима молоді

Війна – це страшно. Але ми знаємо про війну лише з кінофільмів, книжок і розповідей ветеранів, а їх залишилось дуже мало.

Ми дуже щасливі, що живемо в цей час, коли це вже просто спогад. Під час війни наші ровесники воювали в партизанах. Нам чотирнадцять, ми не бачили жахіття війни, не дивились смерті в очі…

Мені розповідала прабабуся, що в ті страшні часи були дуже сміливі і хоробрі люди, які відстояли перемогу. Перед їхньою силою духа ми схиляємо голови і коліна. Вони віддали життя за наше щасливе дитинство, за синє безхмарне небо.

Мій прадід загинув на війні, захищаючи свою Батьківщину. Був безвісти зниклий, і лише через десять років Пермські школярі повідомили нам місце поховання.

Вічна пам´ять полеглим в боях! Автор – Ломакін Антон, учень 8-Б класу

Вiйна очима дiтей Війна – це смерть, біль, жорстокість, сльози, розбиті серця та скалічені долі. Війна – це випробування для кожної людини. Вона розпочалася лише тому, що хтось не зміг щось поділити, не зміг мирно домовитись про щось. А воювати змусили ні в чому не винних людей, які боролися за свою батьківщину, захищали свій народ. Багатьох безжалісно вбили в бою, дуже багатьох поранили, залишили каліками на все життя. Саме страшне, що вбивали не тільки воїнів, а і жінок, і навіть дітей. Вона зруйнувала безліч усіляких будівель, сімей і людських доль. Матері втрачали своїх чоловіків та синів. Діти втрачали батьків. Під час війни діти не мали можливості навчатися в школі, спокійно рости і добре розвиватися. Війна забрала у них веселе, безтурботне і радісне дитинство. У дорослих не було нормальної роботи, щоб нагодувати сім’ю, умов, щоб виховувати дітей, і жити взагалі було неможливо. Під час цієї війни людям не вистачало їжі, одягу, тепла не тільки фізично, але й духовно. За розповідями дідусів та бабусь, за фільмами, книгами, ми ніби поринаємо у цей страшний час війни, та від цього стає моторошно. Навіть не уявляю, як люди все це перенесли.

Я не хочу війни, тому що рідні і близькі мені люди можуть загинути, а мене забрати в полон. Прадідусь розповів, як йому, маленькому хлопчику, було страшно, було холодно і він завжди хотів їсти, війна забрала в нього батька, він воював з загарбниками. Мати мого дідуся працювала з ранку до ночі, щоб хоч чимось прогодувати двох маленьких синочків. Дідусь говорив, що не жаліли загарбники ні дітей, ні жінок, що могли застрелити задля розваги. Страх смерті був присутній завжди. Коли я це слухала, лячно ставало і мені, адже в наш час в багатьох країнах іде війна. Воюють за територію, за владу. Я не хочу все це, що чула, пізнати на своєму досвіді. Війна – це горе для всіх людей. Я не хочу війни, і навіть це слово для мене неприємне. Хочу, щоб наше суспільство навчилося вирішувати всі питання мирним шляхом, шляхом добра і процвітання.

Треба робити все можливе, щоб уникнути біди!

Хай завжди буде сонце!

Хай завжди буде мир! Автор - Целінська А., учениця 8-В класу

Хмара Владислав, учень 6-В класу

Колись, доволі давно,

Війна почалася у нас,

Героїв багато було,

Вони боролись за нас.

За нашу свободу,

За мир в усьому світі.

Боролись вони, боролись на смерть.

І травня дев´ятого,

Чудо звершилось,

Берлін ми взяли,

Війна закінчилась.

І зараз Дев´ятого травня,

Святкуємо День Перемоги.

Це свято усіх ветеранів,

Це свято усіх героїв.

Повинні їх ми пам´ятати,

Повинні ми їх поважати,

За мир, за свободу.

За все, що дали нам вони.

Ну що б хотів сказати на прощання…

«Залишився лише місяць …Один місяць до того, як я піду у доросле життя, піду з рідної школи…Школа –це найкраще місце мого дитинства. Саме тут я провела більшу частину свого найщасливішого життя….Знайшла найкращих друзів, познайомилася з цікавими людьми…А вчителі… Про них можна говорити безкінечно…Це люди, які 11 років віддавали своє серце, розум…

Я дуже добре пам'ятаю свій перший день у колегіумі….Перший урок, моя перша вчителька Повища Юлія Іванівна . Цю людину я завжди буду згадувати з найтеплішими почуттями у душі…..

На прощання я дуже хочу подякувати вчителям за те, що саме вони зробили нас такими.Це найкращі роки. Хочеться йти навчатися далі, але хвилину розставання хочеться якомога далі відтягнути , коли для нас пролунає останній дзвоник…. Я хочу сказати: «Спасибі тобі, моя школо, мої рідні вчителі за все!!!» (Перепелиця Наталія, 11-Б)

«…Ось підходять до кінця щасливі, веселі, незавбутні , шкільні будні. Цілих одинадцять років пролетіло зовсім непомітно. Скільки всього незабутнього минуло…Тільки вчора мене матуся привела за ручку до школи, а сьогодні я,вже здоровенний дядько, закінчую її. Я пізнав необмежену кількість знань….

Я за все дякую своїм вчителям, яким хочу побажати міцного здоров'я, добра, щоб вони й далі робили з розбишак справжніх людей, як зробили з мене…

Колегіуму я бажаю завжди бути на першому місці з усіх олімпіад, МАН, спортивних змагань. І Щоб діти завжди виходили і заходили з дверей школи з посмішкою на обличчі» (Байрачний Микола, 11-А)

«Тільки зараз я розумію, що я по-справжньому люблю свою школу…Я вже звик до неї і не хочу покидати рідні стіни..Наш колегіум – найкраща школа в області. Багато закладів можуть позаздрити науковому потенціалу.

Важко уявити дитинство без шкільного житття, другого дому….Школо, я дуже люблю тебе!!!

У колегіумі найрозумніші, найласкавіші, кваліфіковані вчителі. Вони нам, учням, віддавали свою душу для того, щоб навчити й виховати нас. Конфліктим з вчителями згадуються з посмішкою на обличчі. Тільки-но зараз розуміємо, що вони робили все це заради нашого майбутнього. Щиро дякуємо ВАМ, рідні вчителі!»

(Брагар Антон, 11-Б)

«Одинадцять років було проведено у рідній школі, одинадцять років було прожито недарма.

Кожного дня до нашої душі вселявся дух перемоги, відваги, любові та щирості. Хвилина за хвилиною летіло наше буття, і вже на останній дзвоник ми повністю зрозуміємо, як швидко пролетів час і як багато було зроблено або не зроблено у шкільному житті. Усі двійки, дванадцяткаи підуть у незабуття, а на зміну прийде суворіше, сповнене перешкод, бурхливе доросле життя.

Хотілося би сказати школі «велике дякую», але цього недостатньо, щоб висловити всі щирі почуття, висловити словами те, що було зроблено вчителями для формування кожної дитячої особистості.

Отже, я хочу побажати рідній школі, а особливо вчителям, бути щасливими, здоровими і надалі дарувати любов, тепло своїм випускникам» (Хворостяний Артем, 11-А)

«Школо –рідний дім. За ці одинадцять років це дійсно стало так. Ми звикли до всього цього. До того, що кожного ранку входили у ті ж двері, сиділи на уроках, бігалі в їдальню….Як без цього? Як це не бачити вчителів, які стали невід’ємною частиною нашого життя?

Я б хотіла подякувати школі за все те, що вона мені дала. За всі знання , свята, конкурси. За всі посмішки, які я тут зустріла…

Школа –це цілий етап життя і ,як би не було сумно, необхідно покидати її і вступати у новий –студенство. Рідна школо, я дякую тобі за все!!!» (Шкляр Тетяна, 11 –Б клас)

«…Я дуже вдячна своїй школі за те, ким я стала….Запорізький колегіум «Елінт» відіграввзначну роль у моєму житті.. Я вважаю, що саме завдяки відповідальності, організованості , відданості своїй праці вчителів, директора ми –справжні колегіанти,, особистості….

Запорізький колегіуме «Елінт» , залишайся найкращою школою у місті…Окрема подяка Зайковській Олені Анатоліївні за добру душу, добропорядність, розуміння дітей, тепріння…» (Шендрик Олена , 11-Б)

«…Багато у чому ми, випускники, завдячуємо школі. Без неї ми б ніколи не стали тими, якими є зараз. Приходячи кожного дня на заняття, ми почували себе комфортно, затишно, як удома, некначе ми прходили до рідної сім‘ї…… На прощання я б хотів сказати: « Спасибі, рідно школо, вчителі, за усе, що ви для мене зробили…Завжди залишайся такою ж завжди….продовжуй дарувати радість і знання дітям» (Марченко Микити, 11-А)

Як підготуватись до іспитів?

Всім відомо скільки втрачається сил і нервової енергії під час здачі екзаменів. Існує багато порад, як полегшити це випробування. Отже, перед екзаменом просто необхідно:

1. Поміняти ставлення до вчителя, який приймає екзамен. Потрібно пам’ятати, що вчитель вам не ворог – він просто намагається якнайкраще виконати свою роботу. Він неодмінно це відчує і будьте певні, віддячить за це покращеним балом.

2. Обов’язково змінити своє відношення до предмета. Спробуйте до нього проявити непідробний інтерес. Якщо це вам насправді вдасться, то ви будете здивовані, чого це раніше він вам здавався таким важким. Це не стосується лише тих, хто від природи не може навчатися. Але ви ж не такий?

3. Потрібно на деякий час забути про прогулянки, дискотеки, бар та інші переваги молодості. Сконцентруйтеся на більш важливому для вас на даний час.

4. На екзамені ви повинні випромінювати доброту, світитися усмішкою, намагатися бути трішки дотепним, щоб викликати до себе відповідну реакцію. Хіба підніметься рука в педагога, щоб поставити вам погану оцінку, якщо перед цим він щиро сміявся разом з вами?

5. Обов’язково потрібно писати шпаргалки! Це я вам кажу як педагог. Але пишіть їх лише після хоча б поверхового повторення матеріалу. Беріть їх з собою на екзамен. Але ніколи не заносьте їх до кабінету, де будете здавати екзамен. Справа в тім, що пишучи шпаргалки ви ще раз повторюєте головне в матеріалі, а взявши їх з собою ви будете надіятися на них, замість того, щоб пригадати матеріал самостійно. Повірте моєму досвіду – ніхто і ніколи не списував так, щоб цього не бачив вчитель, тим більше, якщо він поставить собі за мету спіймати вас на гарячому.

6. Перед екзаменом з’їжте якомога більше солодощів, але не переїдайте. Ляжте спати хоча б до 11 години. Встаньте зранку і трішки почитайте на свіжу голову ще не повторений матеріал. Це допомагає налаштуватися на предмет і пригадати якісь наукові терміни.

7. Скористайтеся різними повір’ями: покладіть п’ятак під п’ятку, поспіть на підручнику, відкрийте кватирки в кабінеті, … Хоча це не допоможе, ви все ж будете більш впевнені в собі. Крім того – підтримаєте цікаву традицію.

8. І, нарешті, не бійтеся екзаменів. Згадайте хоча б один випадок, коли за погану оцінку учня негайно розстріляли. Повірте, що через пару днів ви будете тільки посміхатися над своїми страхами і переживаннями.

Отже, ні пуха, ні пера!

Місячник “Краса Землі моєї!”2013 р.

З метою упорядкування території школи та скверу «Дружба» проведені:

а) операції:

«Чисте подвір’я»

«Чистий спортивний майданчик»

б) акції:

«Квітучий наряд колегіуму»

«Посади дерево»

в) Всеукраїнські акції:

«Парки – легені міст та сіл»

Квітучий наряд колегіуму!

В нас завжди затишно та зелено!

Виставка «Краса кімнатних рослин!»

Турнір юних орнітологів

( 8-і кл.)

Міжнародний інтерактивний природничий

конкурс «Колосок»

Конкурс фотографій «Мої улюбленці».

Любіть і бережіть

нашу планету З е м л я!

Конкурс віршів на тему "Мій голос я віддаю на захист

природі!"

Конкурс стіннівок «Життєдайна та руйнівна

сила води».