Лісова пісняЛеся Українка

Драма-феєрія в 3-х діях

СПИС ДІЯЧІВ "ЛІСОВОЇ ПІСНІ"

ПРОЛОГ

"Той, що греблі рве". Русалка.Потерчата (двоє). Водяник.

ДІЯ І

Дядько Лев. Перелесник.Лукаш. Пропасниця (без мови).Русалка. Потерчата.Лісовик. Куць.Мавка.

ДІЯ II

Мати Лукашева. Килина.Лукаш. Русалка.Дядько Лев. "Той, що в скаліМавка. сидить".Русалка Польова. Перелесник.

ДІЯ III

Мавка. Хлопчик.Лісовик. Лукаш.Куць. Діти КилининіЗлидні. (без мови).Мати Лукашева. Доля.Килина. Перелесник.

ПРОЛОГ

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з

плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я таочерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, щоутворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро,потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде,вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика,таємнича, але не понура, — повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. Поузліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева щебезлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежитьпеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг"Той, що греблі рве" — молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкимирухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, іпоблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починаєкружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"З гір на долинубіжу, стрибаю, рину!Місточки збиваю,всі гребельки зриваю,всі гатки, всі запруди,що загатили люди, —бо весняна вода,як воля молода!

(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає,мов шукаючи щось у воді).

П о т е р ч а т а(двоє маленьких, бліденьких діток у біленькихсорочечках виринають з-поміж латаття)П е р ш еЧого ти тута блудиш?Д р у г еЧого зо сну нас будиш?П е р ш еНас матуся положилаі м'якенько постелила,бо на ріння, на каміннянастелила баговиння,і лататтям повкривала,

і тихенько заспівала:"Люлі-люлі-люлята,засніть, мої малята!"Д р у г еЧого ж ти тут шугаєш?П е р ш еКого ти тут шукаєш?

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"Тую Русалку,що покохав я змалку,бо водяній царівнінема на світі рівні!Збігав я гори,долини, яри, ізвори, —милішої коханкинема від озерянки.Зіб'ю всю вашу воду,таки знайду ту вроду!

(Бурно мутить воду).

П о т е р ч а т аОй леле! не нуртуй!Хатинки не руйнуй!Печера в нас маленька,що збудувала ненька.Убога наша хатка,бо в нас немає татка...(Чіпляються йому за руки, благаючи).Ми спустимось на дно,де темно, холодно,на дні лежить рибалканад ним сидить Русалка..."Т о й, щ о г р е б л і р в е"Нехай його покине!Нехай до мене зрине!

Потерчата поринають в озеро.

Виплинь же, мила!!

Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки —один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадаєсерпанок.

Р у с а л к аСе ти, мій чарівниченьку?!"Т о й, щ о г р е б л і р в е"(грізно)Що ти робила?Р у с а л к а(кидається немов до нього,але пропливає далі, минаючи його)Я марила всю ніченькупро тебе, мій паниченьку!Ронила сльози дрібнії,збирала в кінви срібнії,без любої розмовонькисповнила вщерть коновоньки...(Сплескує руками, розкриває обійми,знов кидається до нього і знов минає).Ось кинь на дно червінця,поллються через вінця!(Дзвінко сміється)."Т о й, щ о г р е б л і р в е"(з'їдливо)То се й у вас в болотікохаються у злоті?Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутившиводу.Найкраще для Русалкисидіти край рибалки,глядіти неборакавід сома та від рака,щоб не відгризли чуба.Ото розмова люба!Р у с а л к а(підпливає близенько, хапає за руки,заглядає в вічі)Вже й розгнівився?(Лукаво).А я щось знаю, любчику,

хороший душогубчику!(Тихо сміється, він бентежиться).Де ти барився?Ти водяну царівнузміняв на мельниківну!Зимові — довгі ночі,а в дівки гарні очі, —недарма паничіїй носять дукачі!(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).Добре я бачутвою ледачу вдачу,та я тобі пробачу,бо я ж тебе люблю!(З жартівливим пафосом).На цілу довгу мить тобі я буду вірна,хвилину буду я ласкава і покірна,а зраду потоплю!Вода ж не держить слідувід рана до обіду,так як твоя любаабо моя журба!"Т о й, щ о г р е б л і р в е"(поривчасто простягає їй обидві руки)Ну, мир миром!Поплинем понад виром!Р у с а л к а(береться з ним за руки і прудко кружляє)На виру-вирочку,на жовтому пісочку,в перловому віночкузав'юся у таночку!Ух! Ух!

Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'ється в береги, аж осока шумить, і пташкизграями зриваються з очеретів.

В о д я н и к(Виринає посеред озера. Він древній сивий дід,довге волосся і довга біла бородавсуміш з баговинням звисають аж по пояс.

Шати на ньому — барви мулу, на голові коронаіз скойок. Голос глухий, але дужий).Хто тут бентежить наші тихі води?

Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.

Стидайся, дочко! Водяній царівнітанки заводити з чужинцем?! Сором!Р у с а л к аВін, батьку, не чужий. Ти не пізнав?Се ж "Той, що греблі рве"!В о д я н и кТа знаю, знаю!Нерідний він, хоч водяного роду.Зрадлива і лукава в нього вдача.Навесні він нуртує, грає, рве,зриває з озера вінок розкішний,що цілий рік викохують русалки,лякає птицю мудру, сторожку,вербі-вдовиці корінь підриваєі бідним сиротятам-потерчатамкаганчики водою заливає,псує мої рівненькі берегиі старощам моїм спокій руйнує.А влітку де він? Де тоді гасає,коли жадібне сонце воду п'єіз келиха мого, мов гриф неситий,коли від спраги никне очерет,зоставшися на березі сухому,коли, вмираючи, лілеї клонятьдо теплої води голівки в'ялі?Де він тоді?

Під час сеї мови "Той, що греблі рве" нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним полісовому струмку.

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"(з укритою насмішкою)Тоді я в морі, діду.Мене на поміч кличе Океан,щоб не спило і в нього чашу сонце.

Як цар морський покличе — треба слухать.На те є служба, — сам здоровий знаєш.В о д я н и кЕге ж, тоді ти в морі... А мені,якби не помагав мій друг одвічний,мій щирий приятель осінній дощик,прийшлось би згинуть з парою!

"Той, що греблі рве" незамітно ховається в воду.

Р у с а л к аТатусю!не може пара згинути, бо з паризнов зробиться вода.В о д я н и кЯка ти мудра!Іди на дно! Доволі тут базікать!Р у с а л к аТа зараз, тату! Вже ж його немає.Я розчешу поплутаний сікняг.

(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі,чеше прибережне зілля),

В о д я н и кНу, розчеши, я сам люблю порядок.Чеши, чеши, я тута підожду,поки скінчиш роботу. Та поправлатаття, щоб рівненько розстелялось,та килим з ряски позшивай гарненько,що той порвав пройдисвіт.Р у с а л к аДобре, тату.Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йомуповолі заплющуються."Т о й, щ о г р е б л і р в е"(вирнувши, стиха до Русалки)Сховайся за вербою!(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).Поплинемо з тобоюген на розтоки,

під бистрії лотоки,зірвемо греблю рівну,утопим мельниківну!

(Хапає Русалку за руку і швидко мчитьз нею через озеро. Недалеко від другого берегаРусалка спиняється і скрикує).

Р у с а л к аОй, зачепилася за дуб торішній!

Водяник прокидається, кидається навпереймиі перехоплює Русалку.

В о д я н и кТо се ти так?!. Ти, клятий баламуте,ще знатимеш, як зводити русалок!Поскаржуся я матері твоїй,Метелиці Гірській, то начувайся!"Т о й, щ о г р е б л і р в е"(з реготом)Поки що буде, я ще нагуляюсь!Прощай, Русалонько, сповняй коновки!

(Кидається в лісовий струмок і зникає).

В о д я н и к(до Русалки)Іди на дно! Не смій мені зринатитри ночі місячні поверх води!Р у с а л к а(пручаючись)З якого часу тут русалки сталиневільницями в озері? Я — вільна!Я вільна, як вода!В о д я н и кВ моїй обладівода повинна знати береги.Іди на дно!Р у с а л к аНе хочу!

В о д я н и кА, не хочеш?Віддай сюди вінець перловий!Р у с а л к аНі!то дарував мені морський царенко.В о д я н и кТобі вінця не прийдеться носити,бо за непослух забере тебе"Той, що в скалі сидить".Р у с а л к а(з жахом)Ні, любий тату,я буду слухатись!В о д я н и кТо йди на дно.Р у с а л к а(поволі опускаючися в воду)Я йду, я йду... А бавитися можназ рибалкою?В о д я н и кТа вже ж, про мене, бався.

Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.Таж він тебе занапастив би тільки,потяг би по колючому ложиськуструмочка лісового, біле тілопонівечив та й кинув би самотнюдесь на безвідді.Р у с а л к аАле ж він вродливий!В о д я н и кТи знов своєї?!Р у с а л к аНі, ні, ні! Я йду!(Поринає).В о д я н и к(поглядаючи вгору)Уже весняне сонце припікає...

Ху, душно як! Прохолодитись треба.(Поринає й собі),

ДІЯ І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленимсерпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїтьповне, в зелених берегах,як у рутвянім вінку.

З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік,поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилямиспускається на плечі з-під сивоїповстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білусвиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик,через плече виплетений з ликакошіль (торба) на широкому ремені.

Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щосьдитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочкавипущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом,коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясіножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Л е вЧого ж ти зупинився? Тут не можназайти по рибу. Мулко вельми, грузько.Л у к а шТа я хотів собі сопілку втяти, —хороший тута вельми очерет.Л е вТа вже тих сопілок до лиха маєш!Л у к а шНу, скільки ж їх? — калинова, вербовата липова, — ото й усі. А требаще й очеретяну собі зробити, —та лепсько грає!Л е вТа вже бався, бався,

на те бог свято дав. А взавтра прийдем,то будем хижку ставити. Вже часдо лісу бидло виганяти. Бачиш,вже онде є трава помежи рястом.Л ук а шТа як же будемо сидіти тута?Таж люди кажуть — тут непевне місце...Л е вТо як для кого. Я, небоже, знаю,як з чим і коло чого обійтися:де хрест покласти, де осику вбити,де просто тричі плюнути, та й годі.Посієм коло хижки мак-відюк,терлич посадимо коло порога, —та й не приступиться ніяка сила...Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його нестає видко за вербами.

Р у с а л к а(випливає на берег і кричить)Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!Л і с о в и к(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннібарви кори, у волохатій шапці з куниці)Чого тобі? Чого кричиш?Р у с а л к аТам хлопецьна дудки ріже очерет!Л і с о в и кОвва!Коби всії біди! Яка скупа.Ось тута мають хижку будувати, —я й то не бороню, аби не бралисирого дерева.Р у с а л к аОй леле! хижу?То се тут люди будуть? Ой ті людиз-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!я не терплю солом'яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водоютой дух ненавидний. Залоскочутих натрутнів, як прийдуть!Л і с о в и кСтій! не квапся.То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,а він нам приятель. То він на жартосикою та терличем лякає.Люблю старого. Таж якби не він,давно б уже не стало сього дуба,що стільки бачив наших рад, і танців,і лісових великих таємниць.Вже німці міряли його, навколовтрьох постававши, обсягли руками —і ледве що стікло. Давали гроші —таляри биті, людям дуже милі,та дядько Лев заклявся на життя,що дуба він повік не дасть рубати.Тоді ж і я на бороду заклявся,що дядько Лев і вся його рідняповік безпечні будуть в сьому лісі.Р у с а л к аОвва! А батько мій їх всіх потопить!Л і с о в и кНехай не важиться! Бо завалювсе озеро гнилим торішнім листом!Р у с а л к аОй лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!(Зникає в озері).

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретівчутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, такрозвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім березалистом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дикарожа появляє ніжні пуп'янки.З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленійодежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки іпроводить долонею по очах.

М а в к аОх, як я довго спала!

Л і с о в и кДовго, дочко!Вже й сон-трава перецвітати стала.От-от зозулька маслечко сколотить,в червоні черевички уберетьсяі людям одмірятиме літа.Вже з вирію поприлітали гості.Он жовтими пушинками вже плавлютьна чистім плесі каченятка дикі.М а в к аА хто мене збудив?Л і с о в и кЛибонь, весна.М а в к аВесна ще так ніколи не співала,як отепер. Чи то мені так снилось?Лукаш знов грає [мелодія № 5].Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.Л і с о в и кТа ні, то хлопець на сопілці грає.М а в к аЯкий? Невже се "Той, що греблі рве"?От я не сподівалася від нього!Л і с о в и кНі, людський хлопець, дядька Лева небіж,Лукаш на ймення.М а в к аЯ його не знаю.Л і с о в и кБо він уперше тута. Він здалека,не з сих лісів, а з тих борів соснових,де наша баба любить зимувати;осиротів він з матір'ю-вдовою,то дядько Лев прийняв обох до себе...М а в к аХотіла б я побачити його.Л і с о в и кТа нащо він тобі?М а в к аВін, певне, гарний!

Л і с о в и кНе задивляйся ти на хлопців людських.Се лісовим дівчатам небезпечно...М а в к аЯкий-бо ти, дідусю, став суворий!Се ти мене отак держати будеш,як Водяник Русалку?Л і с о в и кНі, дитинко,я не держу тебе. То Водяникв драговині цупкій привик одвікуусе живе засмоктувати. Язвик волю шанувати. Грайся з вітром,жартуй із Перелесником, як хочеш,всю силу лісову і водяну,гірську й повітряну приваб до себе,але минай людські стежки, дитино,бо там не ходить воля, — там журатягар свій носить. Обминай їх, доню:раз тільки ступиш — і пропала воля!М а в к а(сміється)Ну, як-таки щоб воля — та пропала?Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.Лісовик і Мавка ховаються.Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його заруку.

М а в к аНе руш! не руш! не ріж! не убивай!Л у к а шТа що ти, дівчино? Чи я розбійник?Я тільки хтів собі вточити сокуз берези.М а в к аНе точи! Се кров її.Не пий же крові з сестроньки моєї!Л у к а шБерезу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?М а в к аЯ — Мавка лісова.Л у к а ш(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)А, от ти хто! Я від старих людейпро мавок чув не раз, але ще зродуне бачив сам.М а в к аА бачити хотів?Л у к а шЧому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,як дівчина... ба ні, хутчій як панна,бо й руки білі, і сама тоненька,і якось так убрана не по-наськи...А чом же в тебе очі не зелені?(Придивляється).Та ні, тепер зелені... а були,як небо, сині... О! тепер вже сиві,як тая хмара... ні, здається, чорнічи, може, карі... ти таки дивна!М а в к а(усміхаючись)Чи гарна ж я тобі?Л у к а ш(соромлячись)Хіба я знаю?М а в к а(сміючись)А хто ж те знає?Л у к а ш(зовсім засоромлений)Ет, таке питаєш!..М а в к а(щиро дивуючись)Чому ж сього не можна запитати?Он бачиш, там питає дика рожа:"Чи я хороша?"А ясень їй киває в верховітті:"Найкраща в світі!"Л у к а ш

А я й не знав, що в них така розмова.Я думав — дерево німе, та й годі.М а в к аНімого в лісі в нас нема нічого.Л у к а шЧи то ти все отак сидиш у лісі?М а в к аЯ зроду не виходила ще з нього.Л у к а шА ти давно живеш на світі?М а в к аСправді,ніколи я не думала про те...(Задумується).Мені здається, що жила я завжди...Л у к а шІ все така була, як от тепер?М а в к аЗдається, все така...Л у к а шА хто ж твій рід?чи ти його зовсім не маєш?М а в к аМаю.Є Лісовик, я зву його "дідусю",а він мене — "дитинко" або "доню".Л у к а шТо хто ж він — дід чи батько?М а в к аЯ не знаю.Хіба не все одно?Л у к а ш(сміється)Ну та й чудні виотут у лісі! Хто ж тобі тут мати,чи баба, чи вже як у вас зовуть?М а в к аМені здається часом, що верба,ота стара, сухенька, то — матуся.Вона мене на зиму прийнялаі порохном м'якеньким устелила

для мене ложе.Л у к а шТам ти й зимувала?А що ж ти там робила цілу зиму?М а в к аНічого. Спала. Хто ж зимою робить?Спить озеро, спить ліс і очерет.Верба рипіла все: "Засни, засни..."І снилися мені все білі сни:на сріблі сяли ясні самоцвіти,стелилися незнані трави, квіти,блискучі, білі... Тихі, ніжні зоріспадали з неба — білі, непрозорі —і клалися в намети... Біло, чистопопід наметами. Ясне намистоз кришталю грає і ряхтить усюди...Я спала. Дихали так вільно груди.По білих снах рожевії гадкилегенькі гаптували мережки,і мрії ткались золото-блакитні,спокійні, тихі, не такі, як літні...Л у к а ш(заслухавшись)Як ти говориш...М а в к аЧи тобі так добре?Лукаш потакує головою.Твоя сопілка має кращу мову.Заграй мені, а я поколишуся.

Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці.Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки.Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голосмелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.

М а в к аЯк солодко грає,як глибоко крає,розтинає білі груди, серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа,

біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжніквіти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз;Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Л у к а шТи плачеш, дівчино?М а в к аХіба я плачу?(Проводить рукою по очах).А справді... Ні-бо! то роса вечірня.Заходить сонце... Бач, уже встаєна озері туман...Л у к а шТа ні, ще рано!М а в к аТи б не хотів, щоб день уже скінчився?Лукаш хитає головою, що не хотів би.Чому?Л у к а шБо дядько до села покличуть.М а в к аА ти зо мною хочеш бути?Лукаш киває, потакуючи.Бачиш,І ти, немов той ясень, розмовляєш.Л у к а ш(сміючись)Та треба по-тутешньому навчитись,бо маю ж тута літувати.М а в к а(радо)Справді?Л у к а шМи взавтра й будуватися почнемо.М а в к аКурінь поставите?Л у к а шНі, може, хижку,а може, й цілу хату.

М а в к аВи — як птахи:клопочетесь, будуєте кубельця,щоб потім кинути.Л у к а шНі, ми будуємнавіки.М а в к аЯк навіки? Ти ж казав,що тільки літувати будеш тута.Л у к а ш(ніяково)Та я не знаю... Дядько Лев казали,що тут мені дадуть грунтець і хату,бо восени хотять мене женити...М а в к а(з тривогою)З ким?Л у к а шЯ не знаю. Дядько не казали,а може, ще й не напитали дівки.М а в к аХіба ти сам собі не знайдеш пари?

Л у к а ш(поглядаючи на неї)Я, може б, і знайшов, та...М а в к аЩо?Л у к а шНічого...

(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке[мелодія № 9],потім спускає руку з сопілкою і замислюється).

М а в к а(помовчавши)Чи у людей паруються надовго?Л у к а шТа вже ж навік!

М а в к аСе так, як голуби...Я часом заздрила на їх: так ніжновони кохаються... А я не знаюнічого ніжного, окрім берези,за те ж її й сестрицею взиваю;але вона занадто вже смутна,така бліда, похила та журлива, —я часто плачу, дивлячись на неї.От вільхи не люблю — вона шорстка.Осика все мене чогось лякає;вона й сама боїться — все тремтить.Дуби поважні надто. Дика рожазадирлива, так само й глід, і терен.А ясень, клен і явір — гордовиті.Калина так хизується красою,що байдуже їй до всього на світі.Така, здається, й я була торік,але тепер мені чомусь те прикро...Як добре зважити, то я у лісізовсім самотня...(Журливо задумується),Л у к а шА твоя верба?Таж ти її матусею назвала.М а в к аВерба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати,а літом... бач, вона така суха,і все рипить, все згадує про зиму...Ні, я таки зовсім, зовсім самотня...Л у к а шУ лісі ж не самії дерева, —таж тут багато різної є сили.(Трохи ущипливо).Вже не прибіднюйся, бо й ми чувалипро ваші танці, жарти та зальоти!М а в к аТо все таке, як той раптовий вихор, —от налетить, закрутить та й покине.В нас так нема, як у людей, — навіки!Л у к а ш

(приступаючи ближче)А ти б хотіла?..Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.

Г о л о сГов, Лукашу, гов!го-го-го-го! А де ти?Л у к а ш(відзивається)Ось я йду!Г о л о сА йди хутчій!Л у к а шОце ще нетерплячка!(Відгукується).Та йду вже, йду!(Подається йти).М а в к аА вернешся?Л у к а шНе знаю.(Іде в прибережні хащі).

З гущавини лісу вилітає Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, зчервонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучимиочима.Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

М а в к аНе руш мене!П е р е л е с н и кА то чому?М а в к аІдипоглянь, чи в полі рунь зазеленіла.П е р е л е с н и кМені навіщо тая рунь?М а в к аА там жетвоя Русалка Польова, що в житі.Вона для тебе досі вже вінок

зелено-ярий почала сплітати.П е р е л е с н и кЯ вже її забув.М а в к аЗабудь мене.П е р е л е с н и кНу, не глузуй! Ходи, полетимо!Я понесу тебе в зелені гори,ти ж так хотіла бачити смереки.М а в к аТепер не хочу.П е р е л е с н и кТак? А то чому?М а в к аБо відхотілося,П е р е л е с н и кЯкісь химери!Чом відхотілося?М а в к аНема охоти.П е р е л е с н и к(улесливо в'ється коло неї)Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,там гірські русалки, вільні літавиці,будуть танцювати коло по травиці,наче блискавиці!Ми тобі знайдемо з папороті квітку,зірвем з неба зірку, золоту лелітку,на снігу нагірнім вибілимо вліткучарівну намітку.Щоб тобі здобути лісову корону,ми Змію-царицю скинемо із тронуі дамо крем'яні гори в оборону!Будь моя кохана!Звечора і зранасамоцвітні шатибуду приношати,і віночок плести,і в таночок вести,і на крилах нестина моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.Потім ми заглянем до Зорі в віконце,Зірка-пряха вділить срібне волоконце,будем гаптувати оксамитну тінь.Потім, на світанні, як біляві хмаристануть покрай неба, мов ясні отари,що холодну воду п'ють на тихім броді,ми спочинем любо,на квітчастім...М а в к а(нетерпляче)Годі!П е р е л е с н и кЯк ти обірвала річ мою сердито!(Смутно і разом лукаво).Ти хіба забула про торішнє літо?М а в к а(байдуже)

Ох, торішнє літо так давно минуло!Що тоді співало, те взимі заснуло.Я вже й не згадаю!П е р е л е с н и к(таємничо нагадуючи)А в дубовім гаю?..М а в к аЩо ж там? Я шукала ягідок, грибків...П е р е л е с н и кА не приглядалась до моїх слідків?М а в к аВ гаю я зривала кучерики з хмелю...П е р е л е с н и кЩоб мені послати пишную постелю?М а в к аНі, щоб перевити се волосся чорне!П е р е л е с н и кСподівалась: може, миленький пригорне?М а в к аНі, мене береза ніжно колихала.П е р е л е с н и кА проте... здається... ти когось кохала?М а в к а

Ха-ха-ха! Не знаю!Попитай у гаю.Я піду квітчати дрібним рястом коси...(Подається до лісу).П е р е л е с н и кОй гляди! Ще змиють їх холодні роси!М а в к аВітерець повіє,сонечко пригріє,то й роса спаде!(Зникає в лісі).П е р е л е с н и кПостривай хвилину!Я без тебе гину!Де ти? Де ти? Де?

Біжить і собі в ліс.Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: "Дети? Де?.."

По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає.Над озером стає білий туман.

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.

Л е в(сердито воркоче)Той клятий Водяник! Бодай би всох!Я, наловивши риби, тільки випливна плесо душогубкою, — хотівна той бік передатися, — а вінвчепився цупко лапою за днище,та й ані руш! Ще трохи — затопив би!Ну й я ж не дурень: як засяг рукоюза бороду, то й замотав, як мичку,та ножика з-за пояса, — бігме,так і відтяв би! Та проклята ж пара —штурхіць! — і перекинула човна!Я ледь що вибрався живий на берег,і рибу розгубив... А щоб ти зслиз!(До Лукаша).

А тут іще й тебе щось учепило, —кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!І де ти длявся?Л у к а шТа кажу ж — був тута,вирізував сопілку.Л е вЩось довгеньковирізуєш, небоже, сопілки!Л у к а ш(ніяково)Або ж я, дядьку...Л е в(усміхнувся і подобрів)Ей! не вчись брехати,бо ще ти молодий! Язика шкода!От ліпше хмизу пошукай по лісіта розпали вогонь, — хоть обсушуся,бо як його таким іти додому?Поки дійдем, ще й тая нападе —не тута споминаючи, цур-пек! —а потім буде душу витрясати...

Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.

Д я д ь к о Л е в(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! і губка змокла...і трут згубився... А, нема на тебелихої трясці!.. Чи не нарослана дубі свіжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж долюдини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вонанаближається до Лева.

Л е в(усміхнувшись)Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немовборонячись від неї.Вона трохи відступає.Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).

Шіпле-дівице,Пропаснице-Трясавице!Іди ти собі на куп'я, на болота,де люди не ходять, де кури не піють,де мій глас не заходить.Тут тобі не ходити,білого тіла не в'ялити,жовтої кості не млоїти,чорної крові не спивати,віку не вкорочати.Ось тобі полинь —згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом.Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресалой губку й розпалює вогонь.

Л у к а шОсь нате, дядьку, грійтеся.Л е вСпасибі.Ти догоджаєш дядькові старому.(Розпалює коло вогню люльку).Тепер що іншого!

(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку іжмуриться на вогонь).

Л у к а шЯкби ви, дядьку,якої байки нагадали.Л е вБач!умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?Л у к а шТакі я чув! Ви вмієте інакших,що їх ніхто не вміє.Л е в(надумавшись)Ну, то слухай:Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).

Якби нам хата теплата люди добрі,казали б ми казку,баяли байкудо самого світа...За темними борами,та за глибокими морями,та за високими горамито єсть там дивний-предивний край,де панує Урай.Що в тому краю сонце не сідає,місяць не погасає,а ясні зорі по полю ходять,таночки водять.Отож у найкращої Зорі та знайшовся синБілий Палянин.На личку білий,на вроду милий,золотий волос по вітру має,а срібна зброя в рученьках сяє...Л у к а шВи ж про Царівну мали.Л е вТа зажди!..От як став Білий Палянин до літ доходжати,став він собі думати-гадати,про своє життя розважати:"З усіх я, — каже, — вродою вдався,а ще ж бо я долі не діждався.Порадь мене, Зірнице-мати,

де мені пари шукати:чи межи боярством,преславним лицарством,чи межи князівством,чи межи простим поспільством?Що хіба яка царівната була б мені рівна..."(Починає дрімати).От і пішов він до синього моря,і розіклав на березі перлове намисто...Л у к а шВідай, ви, дядьку, щось тут проминули.Л е вХіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,а з теї хвилі вилетіли коні,як жар, червоні,у червону колясу запряжені...А на тій колясі...

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а шТа й хто ж на тій колясі був? Царівна?Л е в(крізь сон)Га?.. Де?.. Яка царівна?..Л у к а шВже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища іпоходжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія №10]),

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколовогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квітито поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерплячезітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білимихвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.

З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежарозмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далікидається до берези і ще раз зупиняється.

М а в к аДяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,що закрила ти моє личенько!і вам, стежечки як мережечки,що вели мене до березочки!Ой сховай мене ти, сестриченько!(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).Л ук а ш(підходить до берези, нишком)Ти, Мавко?М а в к а(ще тихше)Я.Л у к а шТи бігла?М а в к аЯк бІлиця.Л у к а шВтікала?М а в к аТак.Л у к а шВід кого?М а в к аВід такого,як сам вогонь.Л у к а шА де ж він?М а в к аЦить!.. Бо знову прилетить.Мовчання.Л у к а шЯк ти тремтиш! Я чую, як березастинається і листом шелестить.М а в к а(відхиляється від берези)Ой лихо! Я боюся притулятись,

а так не встою.Л у к а шПритулись до мене.Я дужий — здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити полісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов'їні і всіголоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка інишком підглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

М а в к а(скрикує з болем щастя)Ох!.. Зірка в серце впала.Р у с а л к аХа-ха-ха!(З сміхом і плеском кидається в озеро).Л у к а ш(ужахнувшись)Що се таке?М а в к аНе бійся, то Русалка.Ми подруги, — вона нас не зачепить.Вона свавільна, любить глузувати,але мені дарма... Мені дармапро все на світі!Л у к а шТо й про мене?М а в к аНі,ти сам для мене світ, миліший, кращий,ніж той, що досі знала я, а й тойпокращав, відколи ми поєднались.Л у к а шТо ми вже поєднались?М а в к аТи не чуєш,як солов'ї весільним співом дзвонять?Л у к а шЯ чую... Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:"Цілуй! цілуй! цілуй!"(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).Я зацілуютебе на смерть!

Зривається вихор, білий цвіт метелицею в'ється по галяві.

М а в к аНі, я не можу вмерти...а шкода...Л у к а шЩо ти кажеш? Я не хочу!Навіщо я сказав?!.М а в к аНі, се так добре —умерти, як летюча зірка...Л у к а шГоді!(Говорить пестячи).Не хочу про таке! Не говори!Не говори нічого!.. Ні, кажи!Чудна у тебе мова, але якосьтак добре слухати... Що ж ти мовчиш?Розгнівалась?М а в к аЯ слухаю тебе...твого кохання...(Бере в руки голову його, обертає проти місяцяі пильно дивиться в вічі).

Л у к а шНащо так? Аж страшно,як ти очима в душу зазираєш...Я так не можу! Говори, жартуй,питай мене, кажи, що любиш, смійся...М а в к аУ тебе голос чистий, як струмок,а очі — непрозорі.Л у к а шМоже, місяць

неясно світить.М а в к аМоже...(Схиляється головою йому до серця і замирає).Л у к а шТи зомліла?М а в к аЦить! Хай говорить серце... Невиразновоно говорить, як весняна нічка.Л у к а шЧого там прислухатися? Не треба!М а в к аНе треба, кажеш? То не треба, милий!Не треба, любий! Я не буду, щастя,не буду прислухатися, хороший!Я буду пестити, моє кохання!Ти звик до пестощів?Л у к а шЯ не любивсяні з ким ще зроду. Я того й не знав,що любощі такі солодкі!Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.Мавко!ти з мене душу виймеш!М а в к аВийму, вийму!Візьму собі твою співочу душу,а серденько словами зачарую...Я цілуватиму вустонька гожі,щоб загорілись,щоб зашарілись,наче ті квітоньки з дикої рожі!Я буду вабити очі блакитні,хай вони грають,хай вони сяють,хай розсипають вогні самоцвітні!(Раптом сплескує руками),Та чим же я принаджу любі очі!Я ж досі не заквітчана!Л у к а шДарма!

Ти й без квіток хороша.М а в к аНі, я хочудля тебе так заквітчатися пишно,як лісова царівна!

(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера,до цвітучих кущів).

Л у к а шПочекай!Я сам тебе заквітчаю.(Іде до неї).М а в к а(смутно)Не красніквітки вночі... тепер поснули барви...Л у к а шТут світляки в траві, я назбираю,вони світитимуть у тебе в косах,то буде наче зоряний вінок.(Кладе скільки світляків їй на волосся).Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).Я ще набрати мушу. Я вберутебе, мов королівну, в самоцвіти!(Шукає в траві попід кущами світляків).М а в к аА я калини цвіту наламаю.Вона не спить, бо соловейко будить.(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).Р у с а л к а(знов виходить з туману.Шепоче, повернувшись до очеретів)Дитинчата-Потерчата,засвітіте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках маютькаганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляєїх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в морокупоміж кущами.

Дивіться, он отой, що там блукає,такий, як батько ваш, що вас покинув,що вашу ненечку занапастив.Йому не треба жити.П е р ш е П о т е р ч аУтопи!Р у с а л к аНе смію. Лісовик заборонив.Д р у г е П о т е р ч аА ми не здужаєм, бо ми маленькі.Р у с а л к аВи маленькі,ви легенькі,в ручках вогники ясненькі,ви як ласочки тихенькі, —ви підіть у чагарник,не почує Лісовик,а як стріне —вогник свіне —був і зник!Перекиньтесь блискавкаминад стежками.Спалахніть над купиною,поведіть драговиною, —де він стане,там і канеаж на саме дно болота...Далі — вже моя робота!Ну! блись-блись!П о т е р ч а т а(рушаючи одно до одного)Ти сюдою, я тудою,а зійдемось над водою!Р у с а л к а(радо)Подались!(Надбігає до болота, бризкає водою з пальцівпозад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць,молоденький чортик-паничик).Куцю-Куцю,поцілуй у руцю!

(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).

К у ц ьЗа що ж то, панянко?Р у с а л к аЯ тобі сніданкогарне наготую, тільки не прогав.(Показує в далечінь на Лукаша).Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?К у ц ь(махнув рукою)Поки не в болоті, —сухо в мене в роті!Р у с а л к аБуде хлопець твій,радість буде й бабі, й матінці твоїй!

Куць стрибає за купину І зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, щомиготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.

Л у к а ш(шукаючи світляків, завважає вогники)Які хороші світляки! летючі!Я ще таких не бачив! А великі!Я мушу їх піймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).

М а в к аНе лови!Коханий, не лови! То Потерчата!Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Л у к а ш(раптом скрикує)Пробі! Гину!В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від

твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.

М а в к аЛови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.Л у к а шОй, не сягає! Що ж се буде?М а в к а(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса— він на сей раз досягає, — Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе,потім подає руку і помагає злізти на вербу).

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.Потерчата теж зникають.

Д я д ь к о Л е в(прокинувся від крику)Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?Цур-пек! щезай!(Оглядається).Лукашу, де ти? гов!Л у к а ш(озивається з верби)Я тута, дядьку!Л е вА ти тут чого?(Підходить і заглядає на вербу).Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а шОй дядьку!Я тут було в драговині загруз;натрапив на вікно, та вже вона(показує на Мавку)порятувала якось.

Л е вА чого ж тистикаєшся отут як потороча? —таж поночі!Л у к а шЯ світляки ловив...(Уриває).Л е в(завважає світляки на Мавці)Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!Тепер я бачу сам, чия то справа.М а в к аЯ ж, дядечку, його порятувала.Л е вДивись ти — "дядечку"! Знайшлась небога!А хто ж його призвів у пастку лізти?(Докірливо хитає головою).Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..Ну, попаду ж і я Лісовика,то вже не вирветься, — в пеньок дубовийвщемлю те бородище-помелище,то буде відати! Бач, підсилаєсвоїх дівок, а сам — і я не я!М а в к а(швидко збігає з верби)Ні, він не винен! Хай Змія-царицямене скарає, якщо се неправда!І я не винна!Л е вОт, тепера вірю,бо знаю, се в вас присяга велика.Л у к а шВона мене порятувала, дядьку,от бігме, згинув би тепер без неї!Л е вНу, дівонько, хоч ти душі не маєш,та серце добре в тебе. Пробачай,що я нагримав зопалу.(До Лукаша).Чого ж типо світляки погнався на болото?

Хіба ж вони по купинах сидять?Л у к а шТа то якісь були такі летючі!Л е вЕге! то знаю ж я! То Потерчата!Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтращеняток-ярчуків, то ще побачим,хто тут заскавучить!

Г о л о с к и П о т е р ч а т(озиваються жалібно, подібно до жаб'ячого кумкання)Ні, ні, дідуню!Ні, ми не винні!Ми в драговинніягідки брали.Ми ж бо не знали,що тута гості,ми б не зриналиіз глибокості...Ой нене, сум!Нум плакать, нум!Л е вЧи бач, як знітилась невірна пара,відьомський накоренок! Та нехай,я вже дійду, хто винен, хто не винен!..(До Лукаша).А що, небоже, чи не час додому?Ходім помалу.(До Мавки).Будь здорова, дівко!М а в к аВи завтра прийдете? Я покажу,де є хороше дерево на хату.Л е вЯ бачу, ти про все вже розпиталась.Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,та й вам до нас прийдеться привикати.Ходімо. Прощавай!(Рушає).М а в к а(більш до Лукаша, ніж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і,догнавши дядька, іде з ним у ліс.

М а в к а(сама)Коли б ти, нічко, швидше минала!Вибач, коханая! Ще ж я не зналаднини такої, щоб була щаснатак, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!Чом ти, березо, така журлива?Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!Не рони, вербо, сліз над водою,буде ж, матусенько, милий зо мною!..Батьку мій рідний, темненький гаю,як же я ніченьку сюю прогаю?Нічка коротка — довга розлука...Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мовоксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та повінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілимсузір'ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша,тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

ДІЯ ІІ

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озерозмаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій— жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлятьгорщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. Полісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусьмоторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].

М а т и Л у к а ш е в а(виходить з хати й гукає)Лукашу, гов! А де ти?Л у к а ш(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я,мамо.М а т иА чи не годі вже того грання?Все грай та грай, а ти, робото, стій!Л у к а шЯка ж робота?М а т иЯк — яка робота?А хто ж обору мав загородити?Л у к а шТа добре вже, загороджу, нехай-но.М а т иКоли ж воно, оте "нехай-но", буде?Тобі б усе ганяти по шурхахз приблудою, з накидачем отим!Л у к а шТа хто ганяє? Бидло ж я пасу,а Мавка помагає.М а т иОдчеписяз такою поміччю!Л у к а шСами ж казали,що як вона глядить корів, то більшедають набілу.М а т иВже ж — відьомське кодло!Л у к а шНемає відома, чим вам годити!Як хату ставили, то не носилавона нам дерева? А хто садивгорода з вами, нивку засівав?Так, як сей рік, хіба коли родило?А ще он як умаїла квіткамипопідвіконню — любо подивитись?М а т иПотрібні ті квітки! Таж я не маюу себе в хаті дівки на виданню...Йому квітки та співи в голові!Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.Куди ти?

Л у к а шТаж обору городити!(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

М а т и(непривітно)Чого тобі?М а в к аДе, дядино, Лукаш?М а т иЧого ти все за ним? Не випадаєза парубком так дівці уганяти.М а в к аМені ніхто такого не казав.М а т иНу, то хоч раз послухай — не завадить.(Прикро дивиться на Мавку).Чого ти все розпатлана така?Нема, щоб зачесатись чепурненько —усе як відьма ходить. Нечепурно.І що се за манаття на тобі?Воно ж і невигідне при роботі.Я маю дещо там з дочки-небіжки,піди вберися — там на жердці висить.А се, як хоч, у скриню поклади.М а в к аТа добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).

М а т иХоч би подякувала!Л е вЩо ти, сестро,так уїдаєш раз у раз на дівку?Чи то вона тобі чим завинила?М а т иА ти, братуню, вже б не відзивався,коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.Л е вЯкби ж воно такеє говорило,що тямить, ну, то й слухав би, а то..."відьом із лісу"! — де ж є відьма в лісі?Відьми живуть по селах...М а т иТо вже тина тому знаєшся... Та що ж, принаджуйту погань лісову, то ще діждешсяколись добра!Л е вА що ж? таки й діжду.Що лісове, то не погане, сестро, —усякі скарби з ліса йдуть...М а т и(глузливо)Аякже!Л е вЗ таких дівок бувають люди, от щоЇМ а т иЯкі з їх люди? Чи ти впився? Га?Л е вТа що ти знаєш? От небіжчик дідказали: треба тільки слово знати,то й в лісовичку може уступитидуша така саміська, як і наша.М а т иНу, а куди ж тоді відьомська параподінеться?Л е вТи знов таки своєї?..От ліпше заберуся до роботи,як маю тут жувати клоччя!М а т иЙди!або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою.Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана наплечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко

зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

М а в к аВже й перебралась.М а т иОтак що іншого. Ну, я піду —управлюся тим часом з дробиною.Хотіла я піти до конопель,так тут іще не скінчена робота,а ти до неї щось не вельми...М а в к аЧом же?Що тільки вмію, рада помогти.М а т иОто-то й ба, що неконечне вмієш:політниця з тебе абияка,тащити сіна — голова боліла...Як так і жати маєш...М а в к а(з острахом)Як-то? Жати?Ви хочете, щоб я сьогодні жала?М а т иЧому ж би ні? Хіба сьогодні свято?(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе:"Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р...")

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к аНе руш, коханий,воно ж сире, ти ж бачиш.Л у к а шАй, дай спокій!Не маю часу!Мавка смутно дивиться йому в вічі.Ну то дай сухого...

М а в к а(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)Я ще знайду; тобі багато треба?Л у к а шА що ж? оцим одним загороджу?М а в к аЧогось уже і ти став непривітний...Л у к а шТа бачиш... мати все гризуть за тебе!..М а в к аЧого їй треба? І яке їй діло?Л у к а шТа як же? Я ж їм син...М а в к аНу, син, — то що?Л у к а шБач... їм така невістка не до мислі...Вони не люблять лісового роду...Тобі недобра з їх свекруха буде!М а в к аУ лісі в нас нема свекрух ніяких.Навіщо ті свекрухи, невістки —не розумію!Л у к а шЇм невістки треба,бо треба помочі, — вони старі.Чужу все до роботи заставлятине випадає... Наймички — не дочки...Та, правда, ти сього не зрозумієш...Щоб наші людські клопоти збагнути,то треба справді вирости не в лісі.М а в к а(щиро)Ти розкажи мені, я зрозумію,бо я ж тебе люблю... Я ж пойнялаусі пісні сопілоньки твоєї.Л у к а шПісні! То ще наука невелика!М а в к аНе зневажай душі своєї цвіту,бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший —він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.У мене мов зродилось друге серце,як я його пізнала. В ту хвилинуогнисте диво сталось...(Раптом уриває).Ти смієшся?Л у к а шТа справді, якось наче смішно стало...Убрана по-буденному, а правитьтаке, немов на свято орацію!(Сміється).М а в к а(шарпає на собі одежу)Спалю се все!Л у к а шЩоб мати гірше гризли?М а в к аТа що ж, як я тобі у цій одежіненаче одмінилась!Л у к а шТак я й знав!Тепер уже почнеться дорікання...М а в к аНі, любий, я тобі не дорікаю,а тільки — смутно, що не можеш тисвоїм життям до себе дорівнятись.Л у к а шЯ щось не розберу, що ти говориш.М а в к аБач, я тебе за те люблю найбільше,чого ти сам в собі не розумієш,хоча душа твоя про те співаєвиразно-щиро голосом сопілки...Л у к а шА що ж воно таке?М а в к аВоно ще краще,ніж вся твоя хороша, люба врода,та висловить його і я не можу...(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).

Заграй мені, коханий, у сопілку,нехай вона все лихо зачарує!Л у к а шЕй, не пора мені тепера грати!М а в к аТо пригорни мене, щоб я забулаосю розмову.Л у к а ш(оглядається)Цить! почують мати!Вони вже й так тебе все називаютьнакидачем...М а в к а(спалахнула)Так! хто не зріс між вами,не зрозуміє вас! Ну, що се значить"накинулась"? Що я тебе кохаю?Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,що маю серце не скупе, що скарбіввоно своїх не криє, тільки гойнокоханого обдарувало ними,не дожидаючи вперед застави?Л у к а шБула надія, що віддячусь потім.М а в к аІ знов чудне, незрозуміле слово —"віддячуся"... Ти дав мені дари,які хотів, такі були й мої —неміряні, нелічені...Л у к а шТо й добре,коли ніхто не завинив нікому.Ти се сама сказала — пам'ятай.М а в к аЧому я маю сеє пам'ятати?М а т и(виходить із-за хати)Се так ти жнеш? А ти се так городиш?Лукаш поспішно поволік дерево за хату.Коли ти, дівонько, не хочеш жати,то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,дасть біг, знайду собі невістку в поміч.Там є одна вдовиця — моторненька, —сама припитувалась через люди,то я сказала, що аби Лукашбув не від того... Ну, давай вже, любко,мені серпочка — другого ж немає.М а в к аЯ жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.

Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова;зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю їїневеличку постать;на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен,березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а(з благанням кидається до Мавки)Сестрице, пошануй!Краси моєї не руйнуй!М а в к аЯ мушу.Р у с а л к а П о л ь о в аУже ж мене пошарпано,всі квітоньки загарбано,всі квітоньки-зірниченькигеть вирвано з пшениченьки!Мак мій жаром червонів,а тепер він почорнів,наче крівця пролилася,в борозенці запеклася...М а в к аСестрице, мушу я! Твоя красана той рік ще буйніше залишає,а в мене щастя як тепер зов'яне,то вже не встане!Р у с а л к а П о л ь о в а(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!Ой лишенько! красо моя!красо моя молодая!..М а в к аТвоїй красі вік довгий не судився,на те вона зроста, щоб полягати.Даремне ти благаєш так мене, —не я, то інший хто її зожне.Р у с а л к а П о л ь о в аГлянь, моя сестро, ще хвиля гуляєз краю до краю.Дай нам зажити веселого раю,поки ще літечко сяє,поки ще житечко не полягло, —ще ж неминуче до нас не прийшло!Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!Потім поникне краса моя бідная,ляже додолу сама...Сестро! не будь як зима,що не вблагати її, не вмолити!М а в к аРада б я волю вволити,тільки ж сама я не маю вже волі.Р у с а л к а П о л ь о в а(шепче, схилившись Мавці до плеча)Чи ж не трапляється часом на полігострим серпочком поранити руку?Сестронько! зглянься на муку!Крапельки крові було б для рятунку доволі.Що ж? Хіба крові не варта краса?М а в к а(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)Ось тобі, сестро, яса!

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці зторочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдованийі зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками;сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкійшиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається щерозкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.

М а т и(до молодиці люб'язно)Ходіть, Килинко, осьде край березище свіже зіллячко. Ось деревій, —ви ж гладишки попарити хотіли? —Він добрий, любонько, до молока.К и л и н аТа в мене молока вже ніде й діти!Коб ярмарок хутчій — куплю начиння.Корова в мене турського заводу, —ще мій небіжчик десь придбав, — молочна,і господи яка! Оце вже якосья в полі обробилася, то требароботі хатній дати лад. Ой тітко,вдовиці — хоч надвоє розірвися!..(Прибіднюється, підобгавши губи).М а т иЕй, рибонько, то ви вже обробились?Ну, що то сказано, як хто робітнийта здужає... А в нас — маленька нивка,та й то бог спору не дає...К и л и н а(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)А хто ж тоженцем у вас?М а т иТа там одна сирітка...(Нишком).Таке воно, простибіг, ні до чого...К и л и н а(надходить з матір'ю до Мавки)Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?М а т и(сплескує руками)Ой лишенько! Іще не починала!Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!М а в к а(глухо)Я руку врізала...М а т и

Було при чому!К и л и н аА дай сюди серпа — нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

М а т иДавай серпа, як кажуть! Таж не твій!(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнемпалить, аж солома свище під серпом),М а т и(втішно)Ото мені робота!К и л и н а(не одриваючись од роботи)Якби хтоперевесла крутив, то я б удухсю нивку вижала.М а т и(гукає)А йди, Лукашу!Л у к а ш(виходить. До Килини)Магайбі.К и л и н а(жнучи)Дякувати.М а т иОт, Лукашу,поможеш тут в'язати молодичці.Бо та "помічниця" вже скалічіла.Лукаш береться в'язати снопи.Ну, жніте ж, дітоньки, а я підузварю вам киселиці на полудень.(Іде в хату).

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неїі крізь довге віття дивиться на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться напохиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до

нього і пацає з виляском долонею по плечах.

К и л и н аНу ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!Ото ще верисько!(Залягається сміхом).Л у к а ш(і собі випростується)Яка ти бистра!Ось ліпше не займай, бо поборю!К и л и н а(кидає серпа, береться в боки)Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершисьдолонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад,напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки іхоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває йогоногою, він падає.

К и л и н а(стоїть над ним сміючись)А що? Хто поборов? Не я тебе?Л у к а ш(устає, важко дишучи)Підбити — то не мація!К и л и н аЧи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загінзатемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслахлежать, як подолані і ще не пов'язані бранці.

М а т и(з сінешнього порога)Ходіте, женчики! вже є полудень.К и л и н аТа я своє скінчила, он Лукашніяк не вправиться.Л у к а шМені недовго.

М а т иНу, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів,а я піду.М а в к аВ'язати я не можу.Л у к а шНу, то чого ж прийшла тут наглядати,коли не хочеш помогти?(В'яже сам).М а в к аЛукашу,нехай ся жінка більше не приходить, —я не люблю її: вона лукава,як видра.Л у к а шТи її ніяк не знаєш.М а в к аНі, знаю! Чула сміх її і голос.Л у к а шСього ще мало.М а в к аНі, сього доволі.Ся жінка хижа, наче рись.Л у к а шІще що!М а в к аНехай вона до нас у ліс не ходить.Л у к а ш(випростався)А ти хіба вже лісова цариця,що так рядиш, хто має в ліс ходити,хто ні?М а в к а(сумно, з погрозою)У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, —не бачить їх ні звір, ані людина,аж поки не впаде...Л у к а шІще говоритьпро хижість, про лукавство, — вже б мовчала!Я бачу, ще не знав натури твеї.М а в к аЯ, може, і сама її не знала...Л у к а шТак от же слухай: якщо я тут маютебе питати, хто до мене смієходити, а хто ні, то ліпше сам язнов з лісу заберуся на село.Вже якось там не пропаду між людьми.Бо я не став отут сидіти в тебе,як лис у пастці.М а в к аЯ пасток на тебене наставляла. Ти прийшов по волі.Л у к а шПо волі ж і піду, як тільки схочу,ніхто нічим мене тут не прив'яже!М а в к аЧи я ж тебе коли в'язати хтіла?Л у к а шНу, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла вборозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о Л е в(виходить із-за хати)Чого се ти, небого, зажурилась?М а в к а(тихо, смутно)Минає літо, дядечку...Л е вДля тебевоно таки журба. Я міркував би,що вже б тобі не тра верби на зиму.

М а в к аА де ж я маю бути?Л е вЯк на мене,то не тісна була б з тобою хата...Коли ж сестра таку натуру має,що з нею й не зговориш. Я вже бравсяі так, і інако... Якби то ябув тут господарем, то й не питався б;та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,то воля не моя. Я сам підуна зиму до села, до свеї доми...Якби ти на селі могла сидіти,то я б тебе прийняв.М а в к аНі, я не можу...якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.Л е вХліб добрий, дівонько, а не людина.Але, щоправда, я таки вподобавпороду вашу лісову. Як будувмирати, то прийду, як звір, до лісу, —отут під дубом хай і поховають...Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,як сива голова моя схитнеться?..Де-де! ще й не такі були дуби,та й тії постинали... Зеленій жехоч до морозу, кучерявий друже,а там... чи дасть біг ще весни діждати?..(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хативиходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и(до Килини)Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!К и л и н аЕй, ні вже, дядинусю, я піду.Дивіть, уже нерано, — я боюся.М а т и

Лукашу, ти провів би.Л у к а шЧом же, можу.К и л и н а(поглядає на нього)Та, май, робота є...М а т иЯка роботаувечері? Іди, синашу, йдита надведи Килинку до дороги.Самій увечері в сій пущі сумно.Та ще така хороша молодичка, —коли б хто не напав!К и л и н аОй дядинусю,се ж ви мене тепер зовсім злякали!Лукашу, йдім, поки не звечоріло,а то й удвох боятимемось!Л у к а шЯ б то?боявся в лісі? Ого-го! помалу!М а т иТа він у мене хлопець молодець,ви вже, Килинко, честі не уймайте!К и л и н аНі, то я жартома...(Завважає Лева).Ов! дядьку Леве!то ви-те вдома?Л е в(удає, мов не дочув)Га? ідіть здорові!(Йде собі в ліс).К и л и н аНу, будьте вже здоровенькі, тітусю!(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "зцеремонією" цілується з Килиною).

К и л и н а(вже на ході)Живі бувайте, нас не забувайте!

М а т иВеселі будьте та до нас прибудьте!(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похиленувербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густоюсіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)Ти плачеш. Мавко?М а в к аТи хіба ніколине плакала, Русалонько?Р у с а л к а0, я!Як я заплачу на малу хвилинку,то мусить хтось сміятися до смерті!М а в к аРусалко! ти ніколи не кохала...Р у с а л к аЯ не кохала? НІ, то ти забула,яке повинно буть кохання справжнє!Кохання — як вода, — плавке та бистре,рве, грає, пестить, затягає й топить.Де пал — воно кипить, а стріне холод —стає мов камінь. От м о є кохання!А те твоє — солом'яного духудитина квола. Хилиться од вітру,під ноги стелеться. Зостріне іскру —згорить не борючись, а потім з ньоголишиться чорний згар та сивий попіл.Коли ж його зневажать, як покидьку,воно лежить і кисне, як солома,в воді холодній марної досади,під пізніми дощами каяття.М а в к а(підводить голову)Ти кажеш — каяття? Спитай березу,чи кається вона за тії ночі,коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?Р у с а л к аА чого ж сумує?М а в к аЩо милого не може обійняти,навіки пригорнути довгим віттям.Р у с а л к аЧому?М а в к аБо милий той — весняний вітер.Р у с а л к аНащо ж було кохати їй такого?М а в к аБо він був ніжний, той весняний легіт,співаючи, їй розвивав листочки,милуючи, розмаяв їй віночкаі, пестячи, кропив росою косу...Так, так... він справжній був весняний вітер,та іншого вона б не покохала.Р у с а л к аНу, то нехай тепер жалобу спуститьаж до землі, бо вітра обійнятиповік не зможе — він уже пролинув.(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сивіхмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішогопориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборіна тлі густо-синього передзахідного неба.

М а в к а(тихо, з глибокою журбою)Так... він уже пролинув...

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоноюгабою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Л і с о в и кДоню, доню,як тяжко ти караєшся за зраду!..М а в к а

(підводить голову)Кого я зрадила?Л і с о в и кСаму себе.Покинула високе верховіттяі низько на дрібні стежки спустилась.До кого ти подібна? До служебки,зарібниці, що працею гіркоюокрайчик щастя хтіла заробитиі не змогла, та ще останній соромїй не дає жебрачкою зробитись.Згадай, якою ти була в ту ніч,коли твоє кохання розцвілося:була ти наче лісова царівнау зорянім вінку на темних косах, —тоді жадібно руки простягалодо тебе щастя і несло дари !М а в к аТак що ж мені робить, коли всі зоріпогасли і в вінку, і в серці в мене?Л і с о в и кНе всі вінки погинули для тебе.Оглянься, подивись, яке тут свято!Вдяг ясень-князь кирею золоту,а дика рожа буйнії корали.Невинна біль змінилась в гордий пурпурна тій калині, що тебе квітчала,де соловей співав пісні весільні.Стара верба, смутна береза навітьу златоглави й кармазини вбралисьна свято осені. А тільки тижебрацькі шмати скинути не хочеш,бо ти забула, що ніяка тугакраси перемагати не повинна.М а в к а(поривчасто встає)То дай мені святкові шати, діду!Я буду знов як лісова царівна,і щастя упаде мені до ніг,благаючи моєї ласки!Л і с о в и к

Доню,давно готові шати для царівни,але вона десь бавилась, химерна,убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптованубагряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавкайде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускаєсобі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, — він накидає їй срібнийсерпанок на голову.

Л і с о в и кТепер я вже за тебе не боюся.(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає).

З лісу вибігає Перелесник.

М а в к аЗнов ти?(Наміряється втікати).П е р е л е с н и к(зневажливо)Не бійся, не до тебе. Хтів яодвідати Русалоньку, що в житі,та бачу, вже вона заснула. Шкода...А ти змарніла щось.М а в к а(гордо)Тобі здається!П е р е л е с н и кЗдається, кажеш? Дай я придивлюся.(Підходить до неї. Мавка відступає).Та ти чого жахаєшся? Я знаю,що ти заручена, — не зачеплю.М а в к аГеть! не глузуй!П е р е л е с н и кТа ти не сердься, — що ж,коли я помилився... Слухай, Мавко,давай лиш побратаємось.М а в к а

З тобою?П е р е л е с н и кА чом же ні? Тепер ми восени,тепер, бач, навіть сонце прохололо,і в нас простигла кров. Таж ми з тобоюколись були товариші, а потімчи грались, чи кохались — трудно зважить, —тепер настав братерства час. Дай руку.Мавка трохи нерішуче подає йому руку.Дозволь покласти братній поцілунокна личенько твоє бліде.(Мавки одхиляється, він все-таки її цілує).О, квітина личеньку одразу зацвіли! —цнотливії, незапашні, осінні...(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).Поглянь, як там літає павутиння,кружляє і вирує у повітрі...Отак і ми...(Раптом пориває її в танець).Так от і микинемось, ринемосьв коло сами!Зорі пречисті,іскри злотисті,ясні та красні вогні променисті,все, що блискуче, —все те летюче,все безупинного руху жагуче!Так от і я...так от і я...Будь же мов іскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка,чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к аГоді!.. ой годі!..П е р е л е с н и кВ щирій загодіне зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя — то зрада,будь тому рада, —тим воно й гарне, що вічно летить!Танець робиться шаленим.Звиймося!Злиймося!Вихром завиймося!Жиймо!зажиймовогнистого раю!М а в к аГоді!.. пусти мене... Млію... вмираю.(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу).

Раптом з-під землі з'являється темне, широке, страшне Марище.

М а р и щ еВіддай мені моє. Пусти її.П е р е л е с н и к(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)Хто ти такий?М а р и щ еЧи ти мене не знаєш? —"Той, що в скалі сидить".

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась,звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає рукивзяти її.

М а в к аНі, я не хочу!Не хочу я до тебе! Я жива!"Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь"Я поведу тебе в далекий край,незнаний край, де тихі, темні водиспокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,мовчазні скелі там стоять над ниминімими свідками подій, що вмерли.Спокійно там: ні дерево, ні зілляне шелестить, не навіває мрій,зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жадних співівпро недосяжну волю; не горитьвогонь жерущий; гострі блискавиціламаються об скелі і не можутьпробитися в твердиню тьми й спокоюТебе візьму я. Ти туди належиш:ти бліднеш від огню, від руху млієш,для тебе щастя — тінь, ти нежива.М а в к а(встає)Ні! я жива! Я буду вічно жити!Я в серці маю те, що не вмирає.М а р и щ еПочім ти знаєш те?М а в к аПо тім, що мукусвою люблю і їй даю життя.Коли б могла я тільки захотітиїї забути, я пішла б з тобою,але ніяка сила в цілім світіне дасть мені бажання забуття.В лісі чується шелест людської ходи.Ось той іде, що дав мені ту муку!Зникай, Маро! Іде моя надія!

"Той, що в скалі сидить" відступається в темні хащі і там притаюється.З лісу виходить Лукаш.Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю протияскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті йзаникаючі, наче щось у ній обривається.

Л ук а ш(побачивши її)Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері напорозі).Готуйте, мамо, хліб для старостів, —Я взавтра засилаюсь до Килини!(Іде в хату, двері зачиняються).

"Той, що в скалі сидить" виходить і подається до Мавки.

М а в к а(зриває з себе багряницю)Бери мене! Я хочу забуття!"

Той, що в скалі сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вінзакидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі гологоверховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом всепокривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче івраз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистийліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снуєтьсярозтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якасьпостать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вонав чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленькийкалиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колисьстолітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжкоммогилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Л і с о в и к(придивляючись до постаті під хатою)Ти, донечко?М а в к а(трохи поступає до нього)Се я.Л і с о в и кНевже пустивтебе назад "Той, що в скалі сидить"?М а в к аТи визволив мене своїм злочином.Л і с о в и кТу помсту ти злочином називаєш,ту справедливу помсту, що завдав язрадливому коханцеві твоєму?Хіба ж то не по правді, що дізнав вінсамотнього несвітського одчаю,блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!Хай скавучить, нехай голосить, виє,хай прагне крові людської, — не вгаситьсвоєї муки злої!М а в к аНе радій,бо я його порятувала. В серцізнайшла я теє слово чарівне,що й озвірілих в люди повертає.Л і с о в и к(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)Не гідна ти дочкою лісу зватись!бо в тебе дух не вільний лісовий,а хатній рабський!М а в к аО, коли б ти знав,коли б ти знав, як страшно то було...Я спала сном камінним у печеріглибокій, чорній, вогкій та холодній,коли спотворений пробився голоскрізь неприступні скелі, і виттяпротягле, дике сумно розіслалосьпо темних, мертвих водах і збудиломіж скелями луну давно померлу...І я прокинулась. Вогнем підземниммій жаль палкий зірвав печерний склеп,і вирвалась я знов на світ. І словоуста мої німії оживило,і я вчинила диво... Я збагнула,що забуття не суджено мені.Л і с о в и кДе ж він тепер? Чому він не з тобою?Чи то й його невдячність невмирущатак, як твоє кохання?М а в к аОх, дідусю!якби ти бачив!.. Він в подобі людськійупав мені до ніг, мов ясень втятий...І з долу вгору він до мене звівтакий болючий погляд, повний тугиі каяття палкого, без надії...

Людина тільки може так дивитись!..Я ще до мови не прийшла, як вінсхопивсь на рівні ноги, і від менетремтячими руками заслонився,і кинувся, не мовлячи ні слова,в байрак терновий, там і зник з очей.Л і с о в и кІ що ж тепер ти думаєш робити?М а в к аНе знаю... Я тепер, як тінь, блукаюкрай сеї хати. Я не маю силипокинути її... Я серцем чую —він вернеться сюди...

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.

Л і с о в и кДитино бідна,чого ти йшла від нас у край понурий?Невже нема спочинку в ріднім гаю?Дивись, он жде тебе твоя верба,вона давно вже ложе постелилаі журиться, що ти десь забарилась.Іди спочинь.М а в к а(тихо)Не можу я, дідусю.

Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, начехтось без ваги женеться конем, потім спиняється.

К у ц ь(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)Ти, Мавко, тут?М а в к аА ти чого никаєш?К у ц ьЯ їм коня притяг за гичку в стайню.Гаразд мене поповозив востаннє,вже не возитиме нікого більше!М а в к а

Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!Се так держиш умову з дядьком Левом?К у ц ьУмова наша вмерла вкупі з ним.М а в к аЯк? Дядько Лев умер?К у ц ьОн і могила.Під дубом поховали, а прийшлосяколо пенька старому спочивати.М а в к аОбоє полягли... Він пречував,що вже йому сей рік не зимувати...(Надходить до могили).Ой як же плаче серце по тобі,єдиний друже мій! Якби я малаживущі сльози, я б зросила землю,барвінок би зростила невмирущийна сій могилі. А тепер я вбога,мій жаль спадає, наче мертвий лист...К у ц ьЖаль не пристав мені, а все ж я мушупризнатися — таки старого шкода,бо він умів тримати з нами згоду.Було, і цапа чорного держитьпри конях, щоб я мав на чому їздить.Я блискавкою мчу, було, на цапі,а коники стоять собі спокійно.От сі баби зовсім не вміють житияк слід із нами, — цапа продали,зрубали дуба. Зрушили умову.Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коніна смерть заїздив; куплять — знов заїжджу.Ще й відьму, що в чортиці бабувала,гарненько попросив, щоб їм коровигеть-чисто попсувала. Хай же знають!Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,а Потерчата збіжжя погноїли,Пропасниця їх досі б'є за те,що озеро коноплями згидили.Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.З л и д н і(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з'являються з-за кутка хатнього)Ми тут! А хто нас кличе?М а в к а(кидається їм навперейми до дверей)Геть! Щезайте!Ніхто не кликав вас!О д и н З л и д е н ьЗлетіло слово —назад не вернеться.З л и д н і(обсідають поріг)Коли б там швидшенам двері відчинили, — ми голодні!М а в к аЯ не пущу туди!З л и д н іТо дай нам їстиІМ а в к а(з жахом)Нічого я не маю...З л и д н іДай калинуоту, що носиш коло серця! Дай!М а в к аСе кров моя!З л и д н іДарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собіпокуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.

К у ц ьЕй, Злидні, залишіть — то не людина!

Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.

З л и д н і(до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!(Кидаються до Куця, той відскакує),К у ц ьНу-ну, помалу!З л и д н іЇсти! Ми голодні!!К у ц ьСтривайте, зараз я збуджу бабів, —вам буде їжа, а мені забава.(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку),Г о л о с м а т е р і Л у к а ш е в о ї(в хаті)Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!К у ц ь(до Злиднів пошепки)А бачите — прокинулась. Ось хуткопокличе вас. Тепер посидьте тихо,а то ще заклене стара вас так,що й в землю ввійдете, — вона се вміє.

Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухивставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.

Г о л о с м а т е р и нО, вже й розвиднилось, а та все спить.Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!Бодай навік заснула... Встань! А встань,бодай ти вже не встала!Г о л о с К и л и н и(заспано)Та чого там?М а т и(уїдливо)Пора ж тобі коровицю здоїти,оту молочну, турського заводу,що ти ще за небіжчика придбала.К и л и н а(вже прочумавшись)Я тії подою, що тут застала,та націджу три краплі молока —хунт масла буде...

М а т иОтже й не змовчить!Хто ж винен, що набілу в нас не стало?З такою господинею... ой горе!Ну вже й невісточка! І де взяласяна нашу голову?К и л и н аА хто ж велівдо мене засилатися? Таж малиотут якусь задрипанку, — було вамприйняти та прибрати хорошенько,от і була б невісточка до мислі!М а т иА що ж — гадаєш, ні? Таки й була б!Дурний Лукаш, що проміняв на тебе;бо то було таке покірне, добре,хоч прикладай до рани... Узиваєшїї задрипанкою, а самаїї зелену сукню перешилата й досі соваєш — немає встиду!К и л и н аТа вже ж, у вас находишся в новому!..Он чоловіка десь повітря носить,а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, —ні жінка, ні вдова — якась покидька!М а т иЯкий би чоловік з тобою всидів?Бідо напрасна! Що було — то з'їлаз дітиськами своїми, — он, сидять! —бодай так вас самих посіли злидні!К и л и н аНехай того посядуть, хто їх кличе!

На сих словах одчинає двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні схоплюються ізабігають у сіни.

Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потоку, з гуркотом набираєвідром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверейМавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина

(спиняється і становить відро долі)А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна,чи, може, змерзла?(Термосить Мавку за плече).М а в к а(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)Сон мене змагає...Зимовий сон...К и л и н а(відслоняє їй обличчя і пізнає)Чого сюди прийшла ?Тобі не заплатили за роботу?М а в к а(як і перше)Мені ніхто не може заплатити.К и л и н аДо кого ти прийшла? Його нема.Я знаю, ти до нього! Признавайся —він твій коханок?М а в к а(так само)Колись був ранокясний, веселий, не той, що тепер...він уже вмер...К и л и н аТи божевільна!М а в к а(так само)ВІльна я, вільна...Сунеться хмарка по небу повільна...йде безпричальна, сумна, безпривітна...Де ж блискавиця блакитна?К и л и н а(сіпає її за руку)Геть! не мороч мене! Чого стоїш?М а в к а(притомніше, відступаючи од дверей)Стою та дивлюся, які ви щасливі.К и л и н аА щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

К и л и н а(оговтавшись від здуміння, ворожо)Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..Х л о п ч и к(вибігає з хати. До Килини)Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,а баба не дають!К и л и н аЕй, одчепися!(Нишком, нахилившись до нього).Я там під печею пиріг сховала, —як баба вийде до комори, — з'їжте.Х л о п ч и кВи-те суху вербу встромили тута?Та й нащо то?К и л и н аТобі до всього діло!Х л о п ч и кЯ з неї вріжу дудочку!К и л и н аПро мене!

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, здовгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а(скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує їй радість)Таки явився! Де тебе носилотак довго?Л у к а шНе питай!К и л и н аЩе й не питай!Тягався, волочився, лихо знаєде, по яких світах, та й "не питай"!Ой любчику, не тра мені й питати...Вже десь ота корчма стоїть на світі,що в ній балює досі свита й шапка.

Л у к а шНе був я в корчмі...К и л и н аХто, дурний, повірить?(Заводить).Втопила ж я головоньку навікиза сим п'яницею!Л у к а шМовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?К и л и н а(спочатку збилась, але хутко стямилась)А що ж ми мали тута — голод їсти?Прийшли купці, купили, та й уже.Велике щастя — дуб!Л у к а шТаж дядько Левзаклявся не рубати.К и л и н аДядька Леванема на світі, — що з його закляття?Хіба ж то ти заклявся або я?Та я б і цілий ліс продати радаабо протеребити, — був би грунт,як у людей, не ся чортівська пуща.Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!І що нам з того лісу за добро?Стикаємось по нім, як вовкулаки,ще й справді вовкулаками завиєм!Л у к а шЦить! цить! не говори! Мовчи!(В голосі його чутно божевільний жах),Ти кажешпродати ліс... зрубати... а тоді вжене буде так... як ти казала?К и л и н аЯк?

Що вовк...Л у к а ш(затуляє їй рота)Ні, не кажи!К и л и н а(визволившись від нього)Та бійся бога!Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?Ходи до хати.Л у к а шЗараз... я піду...от тільки... тільки... ще води нап'юся!(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, нерушаючи з місця).К и л и н аНу? Що ж ти думаєш?Л у к а шЯ? Так... не знаю...(Вагаючись).Чи тут ніхто не був без мене?К и л и н а(шорстко)Хто ж битут бути мав?Л у к а ш(спустивши очі)Не знаю...К и л и н а(злісно посміхнувшись)Ти не знаєш,то, може, я що знаю.Л у к а ш(тривожно)Ти?К и л и н аА що ж!Я відаю, кого ти дожидаєш,та тільки ба! — шкода твого ждання!Якщо й було, то вже в стовпець пішло...Л у к а шЩо ти говориш?

К и л и н аТе, що чуєш.М а т и(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)Сину!..Ой синоньку! Ой що ж я набідиласьз отею відьмою!Л у к а ш(здригнувшись)З якою?М а т и(показує на Килину)З тею ж!Л у к а ш(зневажливо всміхаючись)І та вже відьма? Ба, то вже судилосьвідьомською свекрухою вам бути.Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.М а т иЯкби ж я знала, що вона таканехлюя, некукібниця!..К и л и н а(впадає в річ)Ой горе!Хто б говорив! Уже таких відьом,таких нехлюй, як ти, світ не видав!Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —залізо — й те перегризе!Л у к а шА ти,я бачу, десь міцніша від заліза.К и л и н аВід тебе дочекаюсь оборони!Такої матері такий і син!Якого ж лиха брав мене? Щоб тутапомітувано мною?М а т и(до Лукаша)Та невже ж тине скажеш їй стулити губу? Що ж то,чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а шТа дайте ви мені годину чисту!Ви хочете, щоб я не тільки з хати,а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!К и л и н а(до матері)А що? діждалась?М а т иЩоб ти так діждалавід свого сина!(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає зсопілкою в руках).Оступися, злидню!(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).Х л о п ч и кВи-те прийшли вже, тату?Л у к а шВже, мій сину.(На слові "сину" кладе іронічний притиск).К и л и н а(вражена)Ну, то скажи йому, як має звати, —уже ж не дядьком?Л у к а ш(трохи присоромлений)Та хіба ж я що?Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.(Гладить хлопця по білій голівці).Чи то ти сам зробив сопілку?Х л о п ч и кСам.Та я не вмію грати. Коб ви-те!(Простягає Лукашеві сопілку),Л у к а шЕй, хлопче, вже моє грання минулось!..(Смутно задумується).Х л о п ч и к(пхикаючи)І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,чом тато не хотять мені заграти?К и л и н а

Іще чого! Потрібне те грання!Л у к а шА дай сюди сопілочку.(Бере сопілку).Хороша.З верби зробив?Х л о п ч и кА що ж,, он з теї-о.(Показує на вербу, що сталася з Мавки).Л у к а шЩось наче я її не бачив тута.(До Килини).Ти посадила?К и л и н аХто б її садив?Стирчав кілок вербовий та й розрісся.Тут як з води росте — таже дощі!Х л о п ч и к(вередливо)Чому ви-те не граєте?Л у к а ш(задумливо)Заграти?..(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на тувеснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри насопілці мелодії № 8] починає промовляти словами)."Як солодко грає,як глибоко крає,розтинає мені груди, серденько виймає..."Л у к а ш(випускає з рук сопілку)Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?(Хапає Килину за плече).К и л и н аТа відчепися, відки маю знати?Я з кодлом лісовим не накладаютак, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

хіба я бороню? Ось на й сокиру.(Витягає йому з сіней сокиру).Л у к а ш(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась ізашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге і спустив руки)Ні, руки не здіймаються, не можу...чогось за серце стисло...К и л и н аДай-но я!(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

П е р е л е с н и кЯ визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату,солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева і Килининідіти вибігаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати зКилиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках тамішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають зконовками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

М а т и(до Лукаша)Чого стоїш? Рятуй своє добро!Л у к а ш(втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеляпровалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, іпочинає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тількибагряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли снігрідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої ідітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг,віз та дещо з хліборобського начиння.

К и л и н а(з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?

Хоч би поміг мені носити клунки!Л у к а шТа вже ж ви повиносили всі злидні.К и л и н аБийся по губі! Що се ти говориш?Л у к а ш(сміється тихим, дивним сміхом)Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш...Тепер я мудрий став...К и л и н а(злякана)Ой чоловіче,щось ти таке говориш... я боюся!Л у к а шЧого боїшся? Дурня не боялась,а мудрого боїшся?К и л и н аЛукашуню,ходімо на село!Л у к а шЯ не піду.Я з лісу не піду. Я в лісі буду.К и л и н аТа що ж ти тут робитимеш?Л у к а шА требавсе щось робити?К и л и н аЯк же маєм жити?Л у к а шА треба жити?К и л и н аПробі, чоловіче,чи ти вже в голову зайшов, чи що?То так тобі з переляку зробилось.Ходімо на село, закличу бабу, —тра вилляти переполох!(Тягне його за руку).Л у к а ш(дивиться на неї з легковажною усмішкою)А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?(Показує на віз і начиння).К и л и н а(господарно)Ой правда, правда, ще порозтягають!Аби довідалися, що горіло,то й набіжать з села людиська тії!То вже хіба постій тут, Лукашуню.Я побіжу десь коней попрошу, —бо наші ж геть у стайні попеклися! —то зберемо на віз та й завеземодесь до родини твеї, може, пустять...Ой горе! Якось треба рятуватись...

Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом.Незабаром її не стає видко.Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій,зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде хитаючись, наче од вітру валиться,часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходитьближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, товипростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Л у к а шХто ти? Що ти тут робиш?П о с т а т ьЯ — загублена Доля.Завела мене в дебрінерозумна сваволя.А тепер я блукаю,наче морок по гаю,низько припадаю, стежечки шукаюдо минулого раю.Ой уже ж тая стежкабілим снігом припала...Ой уже ж я в сих дебряхдесь навіки пропала!..Л у к а шУломи ж, моя Доле,хоч отую ожину,щоб собі промести, по снігу провестихоч маленьку стежину!

Д о л яОй колись я навеснітут по гаю ходила,по стежках на признакудивоцвіти садила.Ти стоптав дивоцвітибез ваги попід ноги...Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,де шукати дороги.Л у к а шПрогорни, моя Доле,хоч руками долинку,чи не знайдеш під снігомз дивоцвіту стеблинку.Д о л яПохололи вже руки,що й пучками — не рушу...Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,що загинути мушу.(Застогнавши, рушає),Л у к а ш(простягаючи руки до неї)Ой скажи, дай пораду,як прожити без долі!Д о л я(показує на землю в нього під ногами)Як одрізана гілка,що валяється долі!(Іде, хиляючись, і зникає в снігах).

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що бувкинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгимвіттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозорапостать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється надЛукашем.

П о с т а т ь М а в к иЗаграй, заграй, дай голос мому серцю!Воно ж одно лишилося від мене.Л у к а шСе ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!(Розкриває груди).Живи моєю кров'ю! Так і треба,бо я тебе занапастив...М а в к аНі, милий,ти душу дав мені, як гострий ніждає вербовій тихій гілці голос.Л у к а шЯ душу дав тобі? А тіло збавив!Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!(З невимовною тугою дивиться на неї).М а в к аО, не журися за тіло!Ясним вогнем засвітилось воно,чистим, палючим, як добре вино,вільними іскрами вгору злетіло.Легкий, пухкий попілецьляже, вернувшися, в рідну землицю,вкупі з водою там зростить вербицю, —стане початком тоді мій кінець.Будуть приходити люди,вбогі й багаті, веселі й сумні,радощі й тугу нестимуть мені,їм промовляти душа моя буде.Я обізвуся до нихшелестом тихим вербової гілки,голосом ніжним тонкої сопілки,смутними росами з вітів моїх.Я їм тоді проспіваювсе, що колись ти для мене співав,ще як напровесні тут вигравав,мрії збираючи в гаю...Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодії № 15 і 16] сумна як зимовий вітер, якжаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія №10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як мінитьсямузика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гукиозиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну веснянуніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з

покликом щастя.Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, даліпереходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, зважким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, зсопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить безруху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає безкінця...[25/VII 1911 р.]