«Голодомор в Україні 1932-1933рр.»

Від хати до хати

Від хати до хати Ходить голодний безпомічний жах … Бачиш : сидить , умираючи , мати Вже з почорнілим дитям на руках …

Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну … Запалю обгорілу свічу . Помічаю : не замки – твердині, не храми – Скам'янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам’яної гори Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте

століття» І не рік, а криваве клеймо : «Тридцять три».

… А онде під тином опухла дитина , голоднеє мре … Т. Шевченко

Ти скажеш , не було голодомору ?І не було голодного села ?А бачив ти в селі пусту комору,З якої зерно вимили дотла ?

  

Втрати українців у населенні[30]

1926

29,7 млн

Українці УРСР

23,2 млн 19,6 млн -3,4 млн

80 % 73 % -7 %

        Чимало різних лихСпіткали наш народ.Та найстрашнішим з нихБув штучний голодНе забудеться ніколиТе голодне лихоЙ ті роки, що в УкраїніЛюди помирали тихо

Холява Соломія Лук’янівна , 1913 року народження , жителька села Комарівці Барського району Вінницької області , згадує: « Дуже тяжко згадувати ті голодні 32-33-й роки .Їсти було нічого. Нас ще хоч трохи рятувала корова . Сил не було зовсім , а ще ж треба було щодня ходити у колгосп на роботу . Весна 33-го . Гарно зійшли цукрові буряки . Тим , хто вийшов на поліття до схід сонця , давали маленьку скибочку хліба . Запізнишся – хліба не дадуть , увесь день будеш голодний .Того хліба я не їла , бо дома був маленький син , і хліб я несла додому . Сина не було з ким залишити . З другого кутка села приходила моя мати Панчоха Олена , щоб доглядати дитину . Одного дня я прийшла додому . Шматок хліба поділила навпіл : один – дитині , інший віддала матері , щоб занесла хворому батькові. Дала я їй і пляшку – чвертку молока . Мати пішла . У сутінках , йдучи вулицею ,вона помітила молоду жінку , Мотрю . Вона сиділа на землі . Була така слабка , що дійти до своєї хати вже не могла . Вже було темно , але мама не могла залишити Мотрю саму . Мама відламала шматочок хліба, дала ковтнути молока. Через деякий час Мотря піднялася і пішла додому. Пройшли роки , а вона кожний раз , зустрівши мою маму на вулиці , дякувала їй , за те що вона врятувала їй життя . Вона казала , що не стільки той шматочок хліба дав їй сили ,скільки те, що людина не пройшла повз неї ,а поділилася маленьким шматочком хліба . Батько мій був дуже хворий. Його дуже болів живіт . Його шлунок не витримував їжі з бур’яну , бурячиння і зелених , недоспілих фруктів . Одного дня до батька зайшов сусід . Батько вже не мав сили спуститися з печі , щоб попрощатися з тим Іваном . Він думав , що вже скоро помре. «Попрощаємося , Іване , бо я вже буду помирати . Дуже болить мене всередині . Від того бурячиння вже зовсім не працює мій живіт. « Прости мене , Іване ,» - сказав батько з печі. «Хай Бог прощає,»- сказав Іван і пішов . Через деякий час чує батько якесь шарудіння в печі . « Хто тут ?» - спитав батько . «Це я , Іван.» «Що ти там робиш ?» « Забираю горщик із печі . Тобі вже все одно його не треба . Ти ж будеш помирати .» На щастя , у ці дні прийшла посилка від мого брата з Харкова. Павло там працював . Якось йому вдалося дістати 2 кг крупи . А ще він насушив сухарів , і відправив посилку батькам . Одержавши посилку , батьки покликали мене , Марію, Катерину і Степана ,щоб розділити посилку на всіх . Як зараз бачу ,як батьки плакали над тією посилкою … Ми відмовилися ділити її на всіх . Так ця посилка , а потім ще кілька , які надіслав Павло , врятували наших батьків . Павло розказував , що посилку треба було так запакувати ,щоб сухарі не торохтіли ,

бо було заборонено посилати посилки з продуктами».

Не обминуло це лихоліття мальовниче село Комарівці. Очевидці голодомору згадують ці часи із болем.

Гуменна Фіврона Платонівна, 1919 року народження , жителька села Комарівці Барського району Вінницької області, згадує : « У моїй сім'ї ніхто не помер. Сіяли лободу широколисту, варили борщ і пекли млинці з неї. В нас була корова, молоко носили військовим , які стояли в лісі. Військові давали сухарі і кашу поїсти і з собою.Пшеницю забирали всю, навіть витрушували з горнят. В сім'ї було 10 десятин землі. Батько загинув в 1919 році тому обробляти землі не було кому, за нами закріпили опікунів, які обробляли поле і половину врожаю віддавали нам. В нас хата була поділена на дві половини в одній ми жили а другу забрали під школу. Коли утворився колгосп, там був магазин, а пізніше дитячий садок. Від голоду помер сусід , Гуменний Леонтій та його син Гуменний Василь Леонтійович.»

Із спогадів Хрущака Степана Григоровича , 1923 року народження : «Як я був малим (мені було 10 років) , пам’ятаю , що бригада з 5-6 чоловік ходила хата в хату і загостреними залізними прутами – шпичками , шукали зерно на подвір'ї , на горищі . Зерна в нас не було , але знайшли жорна і побили їх. З хати забрали скриню та все полотно , що в ній було, і настінний годинник ».

Особливо жорстоко ставилися до заможних селян.

Із свідчень Хрущак Олени Максимівни , 1924 року народження: « Дідів вигнали з хати, розкуркулили і сказали , щоб виїхали за межі села і щоб ніхто з рідних до них не ходив. Але мати варила їжу і ми , діти , вночі носили дідові і бабці поїсти . Мій батько , Панчоха Максим Феодосійович , напередодні колективізації побудував нову хату, короварню , конюшню і клуню . Коли почали створювати колгосп , це все розібрали і забрали, а стареньку хатину залишили без вікон, дверей та хатнього начиння . Батькові було шкода своєї батьківщини , і він відкупив цю хатину. Ось у цій старій хаті жили четверо дітей , дід з бабою , тато з мамою. Коли утворився колгосп, то всі ходили на роботу, бо там давали їсти баланду і трохи хліба. А маленький братик залишався дома і цілий день чекав, коли принесуть з поля шматочок хліба для нього. Хліб пекли з коріння пирійки , варили лободу і бурячиння . Важкі були часи, і це велике щастя , що в нашій родині з голоду ніхто не помер».Із спогадів Коваль Варвари Олексіївни, 1919 року народження: « В сім'ї у нас було шість чоловік. Голодовка була страшна. Їли ми цвіт акації, лободу, листя з вишні , бурячиння, пирійку , варили баланду. В хазяйстві в нас були корова і кінь . Корова була добра, але потім забрали і корову , і коня. Ходили якісь люди , шукали і забирали зерно, з горщиків навіть вигортали. Ніде не можна було сховати бодай трошки, всюди вони його знаходили. Під час голодовки померла в нас бабка Ганна і двоє моїх братиків – Василь та Степан , їм було тоді по три роки. Хоронили їх в полотняних сорочках , труни ніхто не робив , ховали в рядні , а везли хоронити на возі. Ніхто ні за ким не плакав, люди ніби закам’яніли з горя і голоду».

У березні 1933 року зі стріх хатин падали краплі води, а з очей - сльози . Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Гостра коса голоду найбільше стяла голів весною 1933 року. Щодня в Україні голодною смертю помирало 25тисяч чоловік, щогодини - 1 тисяча, щохвилини - 17 чоловік.

Список жертв Голодомору 1932-1933 років, які проживали в с. Комарівці

1. Ільчишин Іван Федорович – 1928 р.н.2. Ільчишин Петро Федорович – 1930 р.н.3. Ільчишина Віра Федорівна - 1932 р.н.4. Панчоха Агафія Єфремівна - 1890 р.н.5. Герега Лаврін - 1885 р.н.6. Свиріпа Семен -1890 р.н.7. Герега Савка - 1892 р.н.8. Майстров Трохим - 1888р.н.9. Гуменний Леонтій -1890 р.н.10. Гуменний Василь Леонтійович - 1923 р.н.11. Теперчук Марія Микитівна - 1916 р.н.12. Гуменна Меланка Гнатівна - 1893 р.н.13. Гуменний Олександр Лук’янович - 1926 р.н.14. Чамандрик Макар - 1913 р.н.15. Чамандрик Карпо - 1913 р.н. Зауважимо, що цей список далеко не повний. Багато років пройшло з того часу, багато людей похилого віку померло, забравши з собою важкі спогади та імена тих , хто помер з голоду. Сьогодні ми не повинні забувати ці трагічні сторінки нашої історії, постійно будити в наших серцях пам'ять про мільйони безвинно замучених українців і застерігати від повторення страшних помилок

Дякую за увагу