Дата: 09.04.2020

Група № 35

Тема уроку № 28-29 Українська література другої половини ХХ – початку

ХХІ ст.

Мета: допомогти учням усвідомити основні тенденції розвитку української

літератури другої половини ХХ — початку ХХІ ст., познайомити їх із

найвидатнішими представниками, тематикою та проблематикою творів; розвивати

навички виділення головного з отриманої інформації, систематизації та

узагальнення, виведення висновків; виховувати прагнення до літературно-

мистецької освіти, любов до літератури, пошану до митців.

Матеріали до уроку:

Українська література другої половини ХХ ст. здійснює спробу подолати

канони соцреалізму. Відбувається «закулісний» розвиток модернізму, опозиційні

прояви різних стильових тенденцій. Яскравий сплеск літературних талантів цієї

пори отримав назву «шістдесятництво», що виникло на хвилі засудження культу

особи, «хрущовської відлиги». Наступна хвиля, відповідно до історичних обставин

— «постшістдесятники, вісімдесятники». За кордоном активно працює Нью-

Йоркська група українських письменників. Митці активно звертаються до історії,

експериментують із жанрами. З’являється так звана «химерна проза». У літературі

90-х років ХХ — початку ХХІ ст. відповідно до світових тенденцій потужно

виявляє себе постмодернізм.

Українське «шістдесятництво»

Є. Сверстюк, один із найяскравіших представників покоління «хрущовської

відлиги», так характеризував світоглядно-психологічний переворот, що настав:

«…люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни

в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни.

Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники. — ті,

яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від

украденого світла». З’явилася надія на громадянську свободу, захищеність від

беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди

позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 році вийшла

дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957-му — Ліни Костенко

«Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а

згодом на рівних влилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961-му

з’являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги

першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у

сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала,

публікації В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука.

Молоді таланти збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на

початку 60-х років стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962-го, гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки

М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча

(«Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда

(«Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Саме цих авторів стали

називати шістдесятниками.

Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як

вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація

творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово. Та реакція на свідоме

новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. На М.

Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у

навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній

оригінальності. Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист

новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина та М. Рильський, трохи

молодший від них А. Малишко.

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими

постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут

є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М.

Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і

постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної

української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного

реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна

критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в

«естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара «Собор» на тій підставі, що

в ньому йшлося про потребу відновлення національної пам’яті, про право людини

на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму.

Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. Лірика дедалі глибше виповнювалася

розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася

насолодою творчого експерименту. Свідчення цього — збірка «Гранослов» (1967).

Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Ліна Костенко. Не

подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик

тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про

«щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки

серця» (1961) лише 1977 року з’явилася її книжка під символічною назвою «Над

берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія,

пов’язана з публікацією її історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979).

Читача вразила нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку

часів Хмельниччини. Ця перейнятість пам’яттю роду і народу перетворилася на

провідну тему в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох братів неазовських»

та у віршах, позначених історіософічною пристрастю («Лю-тіж», «Чигиринський

колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі» тощо). Поетеса змогла сфокусувати

історичну перспективу в одну точку. Але, на відміну від представників «Празької

школи», вона не так заглиблювалася в минуле, як переводила його в сучасне.

Нью-Йоркська група

Перші спроби формування Нью-Йоркської групи з’явилися 1954 року (Б.

Бойчук, Ю. Тарнавський, Патриція Килима, Женя Васильківська, гурт малярів: Б.

Певний, Ю. Соловій, Л. Гуцалюк). За згадкою Ю. Тарнавського, вона набула

конкретних обрисів 21 грудня 1958 року. Мета цієї групи полягала у створенні

власного видавництва, виданні щорічника «Нові поезії» (у 90-х роках

перейменовано на піврічник «Світовид») за зразком американського часопису

«Poetry». У неї не було організаційної структури, статутів, з’їздів, членства та

інших адміністративних чинників, несумісних із творчістю. Натомість панувала

«творча й інтелектуальна співзвучність» (Б. Бойчук), що спиралась у світоглядних

засадах на філософію екзистенціалізму, а в естетичних — переважно на концепцію

сюрреалізму. Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його

осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не

називали себе «школою», скептично ставилися до поширених у колах літературної

громадськості понять «учень» та «вчитель», твердили, що вони творять

національне мистецтво на цілком новій основі.

Щоправда, такі «антитрадиціоналістські» декларації не завжди відповідали

художній практиці. Проголошувалися, наприклад, маложиттєвими канонічні

літературні форми на користь верлібру, який був поширений у ліриці Заходу, а

насправді ж вони рясніли в доробку представників Нью-Йоркської групи. Так, Б.

Рубчак заперечував давнє «бандурення» та не бажав «тягнутись знову на дебелій

притчі назад, у вічність, мов дебелий витязь» («Лист додому»), але згодом змінив

свій погляд на здобутки вітчизняної та світової класики. Його неопредмечена,

«пливка» поезія, насичена умовними формами, поступово конкретизувалася,

підлягала дисципліні канонічного вірша, переймалася інтимними переживаннями:

То не пташині непритомні трелі

І не кларнет лісів чи бур сурма —

То музики душа собі сама

Проводить кришталеві паралелі.

Принципового розриву Нью-Йоркської групи з минулим, одначе, не сталося.

Про це свідчить гостра полеміка Віри Вовк (Селянської) з Б. Бойчуком та Ю.

Тарнавським. Поетеса боронила національну традицію, вбачала в ній «хребет

нашого життя», збереження духу нації, а її опоненти, переповнені прагненням

розвінчувати «національні фантоми», дотримувалися протилежних поглядів.

Міркування Віри Вовк знайшли відображення і в її ліриці, оповитій серпанком

чаклунської таємничості, заглибленої у фольклорну та міфологічну символіку.

Своєрідність такого світосприйняття виявилася настільки яскравою, так

невимушено накладалася на бразильські реалії, що мимоволі українізувала їх.

Приміром, образ «Пальмо, ти сонячне колесо!» викликає враження трагічної

рослини в поєднанні з образом крокового колеса в Україні. У збірці «Мандри»

(1979) грецький орнамент, побачений українськими очима, асоціюється з кривим

танцем (фольклорний хоровод на Великдень, що символізує сонце).

Провідна історична тематика в прозі 70-80-х років ХХ ст.

У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-

ідеологічними й естетично-психологічними чинниками. В 70-80-х роках ХХ ст.

історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю, передусім, в силу того, що це

була одна із форм супротиву бездуховності й безпам’ятству застійних років. Було

це нелегко, бо в часи «злиття націй» і формування «єдиного радянського народу»

будь-які відгомони національної пам’яті, минулого українського народу

трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, а отже, антинаукові. А

тому чесні художники слова писали або ж до шухляди (скажімо, В. Шевчук), або

мусили вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту, асоціативно-

метафоричної манери письма. У передмові до книжки історичних повістей та есе

«Скрипка, що грає тисячу літ» (1991) її автор, відомий прозаїк Р. Федорів писав:

«Ні, не сиділи ми склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого

національного буття. як оббріхували, переписували історію.

У 70-80-ті роки з’являється найбільше (порівняно з іншими жанрами)

історичних романів і повістей. Були це, зрозуміло, книги нерівнозначні: й

ілюстративно-описові, й певною мірою спекулятивні, писані до відповідних

історичних дат, зокрема 1500-ліття Києва чи 1000-ліття хрещення Русі. А були й

художньо повносильні, такі, що не збивалися на голу ілюстрацію до відомих

історичних фактів, давали духовну поживу читачу. Це, передусім, твори П.

Загребельного («Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»), Ю.

Мушкетика («Яса»), Р. Федоріва («Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Жорна»,

«Ворожба людська»), Р. Іваничука («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці

Руської», «Вода з каменю» «Четвертий вимір», «Шрами на скелі», «Журавлиний

крик»), В. Шевчука («На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Мислене

дерево»).

Історичний роман 70-80-х років продемонстрував цікаві форми «зв’язку

часів», своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через

долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності,

аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. Відповідей на

численні проблеми й питання сучасності письменники шукали в минулому, а тому

реальність часто втілювалася в метафорі, бо оголена правда в ті часи, як ми вже

зазначали, постати у слові не могла.

Українська література 90-х років ХХ ст.

У кінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. процес оновлення української

літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад

СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів

прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу

«соцреалізму». У літературі почали з’являтись нові теми, змінився й підхід до

творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно

наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття

прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому

напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не

припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український

постмодернізм зародився у 1980-х і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О.

Ірванця, В. Неборака (літературне угруповання Бу-Ба-Бу), а пізніше і з

представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ;

«ЛуГоСад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та

ін.

До визначальних рис постмодернізму можна віднести поєднання різних

стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність

проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну

функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу,

колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур,

релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

Асоціація українських письменників

Утворена 6-8 березня 1997 року на установчих зборах АУП (118 учасників).

Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в

письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність

керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та

концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам

сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ,

АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального

синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим

надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від

Координаційної ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю.

Покальчука, віце-президентами В. Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Т.

Федюка. 4-5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому

Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами І. Римарука, В.

Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. З’їзд констатував наявність в Асоціації

організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарату і

професійних менеджерів.

Бу-Ба-Бу

«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне угруповання, що складається з Ю.

Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій).

Літугруповання засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої

діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 роки.

Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію

склали чотири постановки (1-4 жовтня 1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер

Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996-му друкований проект «Крайслер

Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-

Бу. В 1995-му у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення,

притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним

фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий

синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні

складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм

системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугруповання стала

ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-

Бу заснувало свою Академію.

«Музейний провулок, 8»

Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990 року за ініціативою В. Бо-

риспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992-го видано колективну збірку

«Гуманітарна допомога/Humanitare Hüfe» (українською та німецькою мовами).

«Нова дегенерація»

Поетичне літугруповання, що існувало у 1991-1994 роках та складалось із

трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — І. Андрусяка, С. Про-

цюка та І. Ципердюка. У 1992 році літугруповання видало три перші збірки

названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також

«Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової

дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних

практик.

Орден чину ідіотів (ОЧІ)

Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять

зокрема: Н. Гончар, Р. Козицький, В. Костирко, А. Крамаренко, І. Лучук, І. Драк.

Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується

товариством у первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний

орган — рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на

мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен із членів

Ордену має світське і дійове звання, титул.

«ЛуГоСад»

Поетичний гурт, заснований у 1984 році львівськими поетами І. Лучуком, Н.

Гончаром, Р. Садловським. У 1986-му вони видали (все в одному примірнику)

альманах «ЛуГоСад І» і «ЛуГоСад II», а також збірки Н. Гончара «Усміхнений

Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості

«ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар’єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-

ар’єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 року відбулася академічна наукова

конференція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду»

(Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців

перекладено німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською,

англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту було підготовлено тритомник

«ЛуГоСаду».

«Пропала грамота»

Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора

Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х. «Пропала

грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991-му «Пропала грамота»

випустила книгу з однойменною назвою.

«Пси Святого Юра»

Літературна майстерня, неофіційне творче об’єднання із семи українських

письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (із цієї

точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-

цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне

редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю.

Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі

Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» й остаточно сформувалась у

вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад

1994). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим’юк, В. Медвідь, В.

Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої

незалежності вийшов з майстерні, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний

альманах «Пси Святого Юра» (Львів, 1997) зафіксував первинний склад майстерні,

оскільки формувався ще 1995-го. Альманах являє собою досить симптоматичний

зразок «поєднання непоєднуваного» і до сьогодні є одною з най-жвавіше

обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку

«псячих» творів також опубліковано «Сучасністю» (1997, № 3).

Творча асоціація «500»

Об’єднання авторів та літдіячів за віком приналежних до постмодернізму 90-

х років. Утворилась 1993 року в Києві. Разом з Державним музеєм літератури

України Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом

«Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993-1994 роках були М. Розумний,

С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та ін. У 1993-му ТА упорядкувала

і в 1994-му видала антологію поезії 90-х років «Молоде вино». 1995 року була

видана антологія прози 90-х «Тексти». 1997-го під егідою ТА «500» проведено

Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом

«Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих

містах України у 1994-1996 роках, сприяли популяризації творчого доробку

учасників ТА.

«Червона Фіра»

Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І.

Пилипчука, створена у 1991 році. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупо-вання

постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-х років

(ArtLine 3’97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її

членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали

своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу «Бу-Ба-Бу».

Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «Червоної

Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом.

Питання для контролю:

— Яка основна причина появи «шістдесятництва» в літературі, чим

закінчилася «відлига»?

— Як українські письменники потрапили до Нью-Йорка, якими почуттями

вони керувалися, творячи літературу для своєї далекої батьківщини?

— Якою була політична обстановка в СРСР і, зокрема в Україні, у 70-80-ті

роки? Як це відбилося на літературі?

— Назвіть характерні риси літератури 90-х. Як вплинуло на неї здобуття

Україною незалежності?

— Про що свідчить наявність в українській літературі багатьох стильових і

жанрових манер, розвиток постмодернізму?

— Яке місце, на ваш погляд, українська література посідає у світовому

літературному процесі ХХІ ст.?

Всі завдання скидаємо за адресою електронної почти

y.levchuk2976@gmail.com