Рекомендаційний

покажчик для 1-4 класів

“Казки рідного краю” Дніпропетровськ

2014

КЗК “Дніпропетровська обласна бібліотека для дітей”Відділ довідково – бібліографічного та інформаційного

обслуговування

Казки рідного краю [Текст] : рекоменд. покажч. для дітей 1 – 4 кл. /підгот. Л.В. Тараненко, О.Б. Буц, О.Л. Орлова, А.О. Хворостяна; комп. верстку, набір та оформ. здійснив відділ довід. - бібліогр. та інформ. обсл.; відп. за вип. О.І. Шарабура. – Д. : КЗК «Дніпропетровська обласна бібліотека для дітей», 2014. - 140 с.

Цікавий, чарівний світ казки. Казка захоплює і веде у незвичайний і дивовижний світ, де всі розмовляють зрозумілою людською мовою: дерева і квіти, звірята і птахи, навіть камінь оживає і дерево дає пораду, аби тільки добре придивитися та прислухатись до рідної землі.

Казка веде у далекі і дуже цікаві світи, де завжди перемагає добро, а зло зникає. Бо ж так і треба, тому що людина приходить на білий світ для добра і любові, для щастя і радості. Казка захоплює і розвиває фантазію та народжує мрію. А мрія — це велике щастя, вона дає крила для польоту у житті людини…

Безус  Євген  Федорович   Народився  3 вересня 1943 року в селі  Троїцьке 

П'ятихатського району  Дніпропетровської  області. В той час гриміла і рвала на шматки  людські тіла і долі Велика  війна. Та нашому  автору пощастило

вижити в шаленому вирі. Тож і вірш  "Діти війни"  прямо стосується  і його.       З  1949 по 1960 роки  проживав  в селі  Мишурин Ріг  Верхньодніпровського району  Дніпропетровської  області,  там  навчався  і закінчив  середню  школу.В  1960 - 1962-му роках  працював  токарем  на  заводі  міста  Дніпропетровська і навчався на вечірньому відділенні  Дніпропетровського інституту залізничного транспорту.З 1962 року по 1965 рік служив  у  війську. Потім було навчання у Дніпропетровському державному  університеті, який  закінчив у 1970 році і отримав спеціальність  радіофізика і електроніка. В подальшому працював на заводах радіотехнічного профілю  Дніпропетровська,Жовтих Вод, Верхньодніпровська. В 2007 році   у видавництві  "Пороги" вийшла збірка  п'ятнадцяти поетів 

Верхньодніпров‘я - "Самотканські зірниці". Там дебютував  зі своїм  поетичним доробком і наш автор.  У 2008 р.  у

видавництві  "Пороги"  побачила світ  "Казочка про дідуся-паровоза та хлопчика Микитку".  В 2009

році  у видавництві «Ліра» збірка   "Поетичні 

вишиванки Євгена Безуса".   

3

Казочка про дідуся-паровоза та хлопчика МикиткуВранішній, веселий сонячний промінчик пробився через віконне скло, засяяв на дзеркальних боках новенького тепловоза, що тільки-но  вчора прибув у депо з заводу.  Синя фарба лисніла на ньому, очі-фари мружились від сонячного проміння і посилали сонячні зайчики в темні кутки депо та на інші тепловози.У найдальшому та найтемнішому кутку дрімав старенький дідусь-паровоз, він зрідка похропував та випускав клубки білого диму, згадуючи свою бойову юність. Колись він мандрував по широких просторах країни. Побував і у казахських степах, і сибірській тайзі, на Далекому Сході- біля  самісінького Тихого океану. Бачив він і Москву, і Чорне море, Кавказькі і Кримські гори, Карпати, і навіть бачив здалеку Ай-Петрі та ще багато різних країв.Возив дідусь-паровоз вугілля, ліс, руду, цемент, зерно, а коли була війна, доставляв на фронт танки, літаки, гармати. Довелось йому возити на фронт солдатів, а з фронту перевозив поранених в далекий тил. Бомбили його ворожі літаки, стріляли по ньому снарядами з ворожих гармат, був він декілька разів поранений. Та майстри ремонтували паровоза, і він знову рушав у далеку путь, невтомно долаючи кілометр за кілометром.Отак, працюючи все своє життя, постарів, механізми позношувались. А тим часом з’явилися могутні тепловози та електровози, замінюючи на стальних магістралях старенькі паровози. Деякий час дідусь-паровоз працював на залізничній станції,

бо вже не міг долати далекі відстані. Та ось настав день і дідуся-паровоза на цій роботі замінив новенький

дизель. Залишився він  без роботи і тепер цілими днями самотньо куняв у темному кутку. Та  наставав вечір, депо заповнювалось тепловозами, електричками, які поверталися з рейсу з різних куточків країни.

4

Вони розповідали, де їм довелося побувати, які цікаві пригоди з ними відбувалися, а дідусь-паровоз тихенько зітхав у своєму кутку.І трішки заздрив молодшим товаришам та інколи мріяв, що от і він колись виїде за ворота депо (хоч колеса стерті, бак для води потріскався, двері на кабіні, зірвані з петель, хитаються в різні боки, прожектор не працює), і помчиться по рейках назустріч сонцю.Аж наставала ніч, тепловози і електрички втомлено засинали, а дідусь-паровоз не міг заснути, згадуючи свої молоді роки, краї де він побував, та пригоди,  які з ним траплялися.Та коли вчора надвечір у депо з’явився новенький, блискучий тепловоз, затьмаривши все навкруг, дідусь-паровоз зовсім зажурився.Вранці тепловози і електрички розбіглися по своїх маршрутах, а новенький тепловоз зачепив  дідуся-паровоза і потягнув його по рейках за ворота депо. Дідусь злякався і подумав: “Ось це вже, мабуть, моя остання путь, відвезуть мене на кладовище старих паровозів, а там – робітники вогняними ножами поріжуть мене на шматки, відправлять на завод, де мої нещасні пошматовані механізми вкинуть у вогняну піч і перетворюсь я на шматок неоковирного металу”.Так не так сталось, як гадалось. Притягли дідуся в цех, а там робітники розібрали всі механізми дідуся до останньої деталі. Зношені та поламані запчастини замінили на нові. Пофарбували та навіть вкрили  його лаком. Причепили нові фари. Налили в бак води.  Засипали вугілля, розпалили топку і він, вдихнувши на повні легені повітря  та випустивши клубки пари, здригнувся, басовито загудів, зрушив з місця і покотив своїм ходом по рейках, – аж  на виставку, де вже знаходилося багато його знайомих і друзів.

Тут були старенькі, але добре почищені, пофарбовані, нікельовані аж лискучі автомобілі, мотоцикли, велосипеди. Був навіть літак. І всі вони були не просто в доброму, а навіть у робочому стані.

5

Люди, дорослі і малі, які кожного дня приходили на цю виставку, сідали за кермо машин і каталися по великому двору. Тільки на паровозі ніхто не катався. Дідусь-паровоз навіть трішки сумувати почав.Та ось, одного дня на виставку прийшли татусь Олег, матуся Поля та два їх синочки – Артемко і Микитка. Артемко відразу сів за кермо величезного броньованого автомобіля і почав кататися по двору, а Микитка  сходами піднявся на паровоз, накидав у топку вугілля, подав  у систему повітря, включив сирену, потягнув важелі, й паровоз, басовито загудівши, поїхав по рейках.Дідусь-паровоз і хлопчик Микитка каталися аж до самісінького вечора, а на другий день зранку  Микитка знову прийшов до дідуся-паровоза, і знову вони каталися аж до вечора.Так продовжувалось кожного дня – майже все літо. Дідусь-паровоз і Микитка так здружилися, що вже не могли прожити один без одного хоч б декілька годин. Довелося татусю Олегу прокласти від виставки до дитячого садка рейки, куди з осені пішов Микитка, і тепер дідусь-паровоз і хлопчик Микитка катають всіх діток, які ходять у дитячий садочок.

6

Народилася 14 вересня 1924 року у Кіровограді. На початку Великої Вітчизняної війни була евакуйована в м. Сергач (Горьківська область, Росія). По закінченню війни ненадовго повернулася на батьківщину, працювала спочатку секретарем-машиністкою інтендантського управління Одеського військового округу, а згодом – секретарем-стенографісткою виробничо-територіального управління Міністерства Землеробства Латвії. Померла у 2013 році. Двічі посідала перше місце в конкурсах "Краще оповідання", лауреат премій ім. О.Крилова, ім. О.Сосюри, В.Підмогильного (2011). Протягом десяти років була позаштатним автором журналу "Дошкільне виховання" (Москва). Писала українською і російською мовами для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ). Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ). Автор книг "Про маленького бичка" (1974, Київ), "Новосели" (1977, Київ), "Іринчин сон"

(1980, Київ), "Белый барашек" (1981, Київ), "Найди свою радугу" (1983, Дніпропетровськ), "Дудочка" (1991, Київ),  "Настоящий друг" (1992, Київ), "Разумная мышка" (1995, Київ),"Цуценятко та Півник" (1998, Дніпропетровськ),

"

Грієва Зінаїда Миколаївна

7

"Мандрівники" (1999, Дніпропетровськ), "Сказки" (2000, Дніпропетровськ), "Розумниця Мишка" (2000, Ростов-на-Дону), "Мои солнышки" (2000, Дніпропетровськ), "Зайкины проказы" (2001, Дніпропетровськ), "Забавні малюки" (2002, Дніпропетровськ), "Сказка про муравья Пантелея" (2002, Дніпропетровськ), "Чому у Жирафа довга шия" (2002, Дніпропетровськ), "Девочка с планеты Обезьян" (2002, Дніпропетровськ), "Мы – грибочки – леса сыны и дочки" (2004, Дніпропетровськ), "Впертий домовичок" (2004, Дніпропетровськ), "Мои солнышки-2" (2004, Дніпропетровськ), "Про секрет" (2004, Дніпропетровськ), "Белый барашек" (2005, Дніпропетровськ), "Хрустальное зеркальце" (2005, Дніпропетровськ), "Кто в корзинке? " (2005, Дніпропетровськ), "Умная мышка" (2005, Ростов-на-Дону), "Приключения горшечника" (2006, Дніпропетровськ), "Лесная сказка" (2006, Дніпропетровськ), "Близнюки" (2007, Дніпропетровськ), "Дніпряночка" (2007, Дніпропетровськ), "Святая троица" (2007, Дніпропетровськ), "Сказочная азбука" (2009, Дніпропетровськ), "Мій Квачик" (2010, Дніпропетровськ), "Бобик-слідопит" (2010, Дніпропетровськ), "Зайчикові витівки" (2012, Дніпропетровськ), "Пригоди Вузлика" (2012, Дніпропетровськ), "Веселка для Мавпочки" (2012, Дніпропетровськ)  

8

НеслухиДвое зайчиків-близнюків Лапочка та Смугастик сиділи вдома й сумували. Мама пішла до бабусi, а їм наказала нікуди з двору не ходити.– Ой, як сумно, – каже Смугастик. – А давай трошки порозважаємося?– Як? – запитала Лапочка. – Побiгли до річки, там стоїть човен дідуся Михайла. Покатаємося трошки і повернемося додому. Ти ж хотіла покататися, пам’ятаєш?– Але ж мама не веліла йти з двору? – заперечила Лапочка.– А ми швиденько, мамі нічого не скажемо. Ходімо!Лапочка вагалася, та Смугастик потяг її майже силоміць.– Ну чого ти така вперта? Мама ж ніколи не дізнається!Врешті-решт Лапочка погодилася на його вмовляння.На березі вони знайшли човен, а в нім маленьку берізку.– Отакої? – здивувався Смугастик. – А ти яким дивом тут опинилася? Нам зайві пасажири ні до чого. Ач, яка розкішна виросла!Та берізка мовчала. Тому вони удвох ледь вирвали берізку, відштовхнули човна від берега і попливли. І хоча весло було одне й поламане, та Смугастика це не засмутило. Він гріб, гріб, а човен все віддалявся

від берега… Їх помітила Ластівка і загукала: – Агов! Горе-моряки! Вертайтеся, бо потонете! Корито ваше діряве! – Лети геть, пліткарко ! – крикнув Смугастик. Та ось Лапочка злякано закричала: – Ой, Смугастику, а в човні води повно! Я боюся! – Не бійся, я зараз усе владнаю! – заспокоює братик.

9

Та дарма, вода все прибувала й прибувала. Смугастик також налякався і закричав:– Агов! Допоможіть! Рятуйте!І тут вигулькнув із води старий Бобер і незадоволено проказав:– Хто тут репетує, спати заважає, хто?Він підплив ближче, заглянув до човна і пірнув. А через якусь хвилинку винирнуло вже шість бобрів і вони разом почали штовхати того човна до берега.– А навіщо ви взяли оцей старий човен? – запитав Бобер. – Дідусь Михайло залишив його для берізки та звірят, аби влітку відпочивали у холодочку. А ви його потурбували. Негоже так!…А на березі зібралися майже всі мешканці лісу. Вони турбувалися: як там ці неслухи, чи не потонуть, бува? Та коли помітили родину бобрів, заспокоїлися, бо то були справжні рятівники.…І тут подружка Смугастика Білолапка пригадала, як вони з братиком колись теж не послухали матусю й такого накоїли. Тоді мама пішла на базар, а вони з братиком залишилися вдома. Мама наказала їм щоб нікому чужому не відчиняли двері й не розшукували сірники, бо вона їх надійно сховала. Матуся пішла і стало так сумно...– А давай гратися в моряків ? – запропонував братик.Білолапка погодилася. Вони відкрили у ванну кран, а самі пішли до вітальні і почали робити кораблики. Та згодом почувся стук у двері. Це прийшли друзі. Білохвостик хотів відчинити двері, та Лапочка зупинила його.

– Але ж мама не веліла нікому відчиняти ? А Білохвостик і каже: – Не веліла чужим, а друзі хіба чужі ? – і відчинив. А друзі є друзі! Стало так весело! Вони стрибали через стільці, перекидалися, а про кораблики та воду у ванній і забули... Воді ж у ванні стало тісно, вона

перестрибнула через край і побігла до вітальні.

10

Отут Смугастик усе й пригадав. Він кинувся до ванної кімнати, похапцем закрив кран, та було вже запізно. Вода хазяйнувала скрізь. А друзі так злякалися, що кинулися навтіки. А Смугастик з Лапочкою стоять посеред вітальні й не знають, що їм тепер робити?– Аж ось і мама. Що було потім? Покарання було жорстоке.Мама заборонила відвідувати тенісний корт на протязі цілого тижня. Ось так!А на березі крики, вигуки. Усі раді, що все закінчилося добре, бо де Бобри – там завжди порядок. Вони ж справжні рятувальники! І за це їх дуже поважають усі лісові мешканці.– Приймайте своїх горе-мандрівників, невдах-моряків! – пожартував Бобер і пірнув, тобто подався до своєї домівки.А Смугастик і Лапочка стоять перед мамою мокрі, засмучені зніяковіло белькочуть:– Пробач нам матусенько... Ми більш ніколи-ніколи-ніколи так не робитимемо!Звісно мама повірила й пробачила.

11

Марія Олександрівна Дружко

Народилася 1 березня 1983 р. у с. Карнаухівка на Дніпропетровщині. Закінчила факультет української філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету. Пише віршовані та прозові твори для дорослих і дітей. Член Національної Спілки письменників України. Автор книг "Журливі журавлі", "Сонячна соната", "Камертони душі", "Казочка про рукавички", "Клепсидра". Співавтор літературно-мистецьких збірників "Собори наших душ", "Неопалима купина", "Ятрань","Весняний цвіт", "Віварт".Керівник від дня заснування молодіжного літературно мистецького клубу "Віварт“ (м. Дніпродзержинськ).

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/druzko-marija

12

Квасько та КватрусяКазка

Те сталося одного ранку. Такого сонячного весняного ранку, саме у день народження матусі. Хто б міг подумати, що це станеться! Але… - Ні на столі, ні під столом, ні навіть у шафі!Олесь задумливо почухав потилицю - подарунка справді не було. Ще учора цей чудовий малюночок з двома зелененькими жабками був на столі. А тепер там лежав чистий-чистісінький аркуш! Куди ж поділися жабенятка?! Раптом з підвіконня почувся тоненький голос:Ми тут! Не хвилюйтесь, будь ласка. І на стіл вистрибнуло двійко жабенят.Хто ви?! - здивувались діти.Я ... - сказала жабка у хусточці, - Кватруся...А я Квасько! - додала інша у синеньких штанцях.Ми ваші друзі, - закінчили вони.А як ви сюди потрапили? - спитав хлопчик.Ти ж сам нас намалював! - обурився Квасько.-Ви нам сподобалися, і ми вирішили подружитися з вами, - пояснила Кватруся. -Ми любимо добрих та ввічливих дітей, які вірять у казку.За дверима почулися мамині кроки. Жабенятка хутко повернулися на аркуш паперу. Коли мама увійшла до кімнати, діти поздоровили її зі святом і подарували малюночок. Він сподобався мамі, і вона весело посміхнулась. А Квасько підморгнув Тоні, тільки мама цього не помітила. Тоня сиділа на

підвіконні, сумно дивлячись на вечірнє місто. Кватруся стрибнула їй на коліно і спитала:

- Про що ти думаєш, Тоню? Мені здається, ти сумуєш.Так, - зітхнула дівчинка, - мені справді тоскно, бо поруч немає татуся.

13

Він зараз у рейсі, адже мій тато - льотчик.Не сумуй, будь ласка, - втішала її Кватруся, - от побачиш, завтра ви отримаєте від нього листа. Але нам хочеться побачитись із татом, ми ж так давно не зустрічалися з ним!Олесь, почувши сестрині слова, теж засумував.А де тепер ваш батько? - запитав Квасько.Він у Африці! Туди дістаються на літаках. А у нас немає літака.Як, а ось це?! - здивувався Квасько, вказуючи на іграшковий літачок.Але ж він не справжній, і замалий для нас!Нічого, ми допоможемо вам! Тільки скажіть, чи хочете ви полетіти до тата?Так ! - відповіли діти.-Чудово! - вигукнув Квасько. - А тепер беріться за руки і ти, Кватрусю, теж. І повторюйте за мною: "Хай літак полетить як справжній, і Тоня з Олесем зможуть сісти у нього та вирушити до татуся."Ене, мене, іки, паки,Ерве, серве, ісумдаки!"У ту ж мить все навколо дітей стало рости: і стіни кімнати, і ліжечка, і навіть іграшковий літак. А зовсім скоро братик та сестричка стали навіть трохи меншими за своїх друзів жабеняток! Ну, як? - посміхнувся Квасько. -Неймовірно! Фантастика! - вигукнув Олесь.

-А тепер швидше до літака, назустріч Африці! - поквапила друзів Кватруся.Олесь вже сів за штурвал, коли раптом згадав, що не вміє керувати. Але Квасько заспокоїв його, нагадавши, що настав час несподіванок та чудес. -Варто тільки доторкнутися до штурвалу, і літак підніметься у повітря. Головне, щоб екіпаж був дружним, - сказав він. Так і сталося.

14

Коли літак вилетів у вікно, усім стало дуже радісно! З темного неба повіяло прохолодою. У віконця зазирали зірочки і бажали нашим друзям щасливої дороги. Навіть заклопотаний дядько Вечір облишив усі справи і пішов чистити Місяць, аби маленький літачок не збився з курсу. Тоня заплющила очі. їй було так тепло, вона вже уявляла, як зустрінеться з татом, а потім вони всі разом: Олесь, тато і веселі жабенятка повернуться додому. Так дівчинка мріяла, і нестямилася, як заснула. Вона прокинулася від страшного шуму та сильного гуркоту.Де ми, що трапилось?! - закричала Тоня.Ми потрапили у бурю, і тепер падаємо, - схвильовано відповів Квасько . І тут раптом літачок так трухнуло, що трохи не витрусило наших друзів! А потім у віконця полилася вода, і його підхопила водоверть. Хоча буря вже скінчилася, та маленький літачок усе несло назустріч новим пригодам. Він то виринав, то знову потопав у хвилях бурхливого потоку. Хто-небудь, допоможіть! - закричали пасажири. - Ай-ай-ай, ми тонемо! Даремно, друзі! - сумно сказав Олесь, - нас ніхто не почує! Треба діяти самим. Нам потрібне вітрило. Кватрусю , дозволь узяти твою хусточку. А ти, Тоню, розплети, будь ласка, кіски - ми прив'яжемо твоїми бантиками вітрило. Сподіваюсь, Квасько допоможе мені! Я - радо! - підхопилось жабенятко. Скоро над літачком (тепер уже корабликом) замайоріло біленьке вітрильце. А за кермом сидів відважний капітан Олесь і впевнено вів свою каравелу у далеке плавання! Капітане, як ви гадаєте, це море? - поцікавилась Кватруся.Ні, не думаю. У морі багато акул та китів, а ми ще не бачили жодного. А ще над морем кружляють чайки, але їх тут немає, - підхопила Тоня. Ой, Олесю! - закричала вона, - поглянь, яке гарне сонечко, справді, воно схоже на апельсин?! Ой, як же хочеться покуштувати хоч трішечки! Воно, мабуть, дуже смачне. А вода, подивись, яка вона чиста і блакитна. Дівчатко схилилося і зачерпнуло повні долоні свіжої холодної водиці.- 15

Гей, капітане! - несподівано гукнув Квасько, - по лівому борту якесь чудовисько!-Та це ж крокодилище! Що ж робити? Тепер він нас з'їсть, ой-ой-ой, ай-ай-ай!Раптом хлопчик намацав у кишені свою улюблену рогатку. Вона стала маленькою разом з ним, і тепер могла допомогти йому. Але чим стріляти?Братику, візьми ось! - Тоня простягла йому жменьку карамельок.Та це ж твої улюблені цукерки.Нічого, стріляй!Пах! Полетіла перша карамелька, потім друга, третя, іще, іще. Але що це? Крокодил із задоволенням хрумає "кулі"! Тепер нашим друзям не врятуватись.-Це кінець, - прошепотіла Кватруся, - проти цього чудовиська ми безсилі.І тут, що за диво?! Крокодилище більше не міг відкрити пащі, ніби її хтось заклеїв. Карамельки посипались на нього градом, перемога була вже на боці безстрашного капітана і його екіпажу.Що трапилось? - поцікавився Квасько.Це, мабуть, моя жуйка, - посміхнулася дівчинка.А крокодил злякався і заплакав великими крокодилячими слізьми.Досить, Олесю, - попрохала Тоня.Ні! Хай спочатку пообіцяє більше нікого не ображати.Я обіцяю! - промимрив той.У цю мить Олесеві чомусь згадався його однокласник Митько Карапузов. Він завжди смикав дівчат за кіски. Якось, захищаючи Ліну, Олесь скубнув його за чуб, і Митько заплакав. А Надія Петрівна сказала, що Олесь такий же розбишака, як і Митько.

-"Треба не битись, а пояснити Карапузову , що він чинить недобре", - сказала вона, і поставила Олесеві двійку з поведінки. Тоді Олесь пообіцяв ніколи нікого не ображати. Гаразд, - сказав він і опустив рогатку.

16

В мене зуби болять. Я хочу до мами! - невгавав крокодил.Хлопчик вирішив допомогти йому, хоча Тоня і попередила, що це небезпечно.-Але ми не можемо залишити цього розбишаку. У нього є мама, вона хвилюється за нього, - сказав капітан Олесь.Олесь перескочив на зелений крокодилячий ніс і примусив крокодила відкрити рот. Той так старався, що від натуги надув велетенську бульбашку.-Що ти робиш! - розсердився Олесь, - коли вона лусне, то рознесе кораблик.Тоді крокодил схаменувся і вирішив врятувати дивну каравелу. Він почав всмоктувати бульбашку назад, і, який жах... засмоктав Олеся! Усі заплакали, адже тепер екіпаж залишився без капітана. Гірше за всіх плакала маленька Тоня. Що вона скаже мамі і татові, що робитиме без свого старшого братика?! Мабуть, цей страшний крокодилище з'їсть і її, маленьку бідолашну дівчинку.Годі рюмсати! - почувся раптом капітанів голос, - зі мною все гаразд. Я тут, у пащі. Мені потрібна допомога, я не можу відірвати жуйку.Ура-а, ура-а! - закричали Тоня і Кватруся.Ура-а! - заволав щасливий крокодил, - дякую вам!Немає за що, - посміхнувся Олесь, - тепер ти зрозумів, як погано бути розбишакою?-Так, - зітхнув той, - я обіцяю, що більше не буду.Чудово!І Олесь подумав, що обов'язково розповість цю історію Митькові та Надії Петрівні. Може, тоді Карапузов не ображатиме дівчаток, а вчителька поставить йому дванадцять балів. Зненацька Кваськові спала на думку чудова ідея: нехай крокодил надме бульбашку і вони полетять на ній до берега. Усі погодились. Коли бульбашка була готова, друзі хміцно причепилися до неї і почали підніматись угору До побачення! - загукав крокодил. Бувай, - Тоня помахала йому рукою.

17

Повітряна бульбашка піднялася високо над водою. Вже мандрівники не чули далеких прощань свого нового друга. Раптом Кватруся спитала:-Квасю, а що буде, коли трісне наша бульбашка?-Гм... Про це я не подумав...Вечоріло. Сонечко вже попрощалося зі своїми друзями і ховалося за край неба. Кватруся помахала йому біленькою хусточкою. Повітряна бульбашка летіла все швидше. Жабка подумала, що їй, мабуть, хотілося наздогнати сонечко.Зненацька, на шляху у мандрівників замайорів велетенський кактус. Друзі не встигли навіть роздивитися його, як їхня літаюча жуйка натрапила на гострющі колючки! У ту ж мить вона гучно луснула, захиталася і почала стрімко падати. Засвистіло у вухах, потемніло в очах! А коли бульбашка вдарилась об землю, мандрівників розкидало у різні боки.Першим підхопився Квасько. Він голосно закричав:Ура-а, друзі, ми впали! Це прекрасно! Тепер я знаю, що буду льотчиком.Ти трохи помиляєшся, - сказала Кватруся, потираючи вдарене коліно, - льотчики літають, а не падають. Усі невесело посміхнулись. Олесь вирішив оглянути місцевість.Наша бульбашка натрапила на кактус і упала у пісок. Отже, очевидно, що ми зараз... У пустелі! - захоплено вигукнув Квасько і додав: - Може, мені краще стати пустельником? Після недовгої наради Тоня і Олесь попрохали товаришів з маленьких зробити їх звичайними людьми. Усі стали в коло і вигукнули заклинання: -Хочемо, аби Тоня та Олесь стали такими, як були. "Ене, мене, іки, паки, ерве, серве, ісумдаки". У цю мить почали зменшуватись кактуси та піщані дюни.

18

Дівчинка зраділа. На хвилину їй здалося, що всі їхні пригоди просто наснилися їй. Та, озирнувшись довкола, Тоня побачила безмежні піщані простори, сердиті кактуси, і ніде не було ані краплини води.-Ой, як хочеться пити! - пожалілась вона. -Може десь недалеко є люди, - сказав Олесь, - у них ми попросимо води та їжі і спитаємо про тата. А зараз - у дорогу! Довго-довго брели наші друзі по дюнах та барханах. Вони стомилися, часто падали, не могли вимовити навіть чарівного заклинання. Але з останніх сил ішли вперед.Ось на горизонті піднялася хмарище піску. Раптом друзі почули дзеленчання дзвіночків та людські голоси! А скоро вони побачили багато людей, що їхали на верблюдах..Це караван! - вигукнув Олесь, - ми врятовані, ура-а!Стій, стій! - закричали друзі.Караван зупинився. Високий бородань спитав:Хто це блукає пустелею? Ми - Олесь та Тоня Симко, - сказав капітан, - а це наші друзі - Квасько та Кватруся. Ми шукаємо нашого тата Дмитра Петровича Симка.-О! - вигукнув бородань, - я дуже радий зустріти дітей свого найкращого друга. Та я бачу, ви дуже стомились. Гей, слуги, їжі та води для моїх гостей!Коли друзі наїлися і напилися, Баладжирський султан Барбарен Каземад (так звали бороданя) сказав, що його караван іде до славного міста Баладжиру.-Ваш тато обов 'язково завітає туди, і я раджу вам поїхати зі мною, - сказав султан, - я і моя дочка принцеса Олівія будемо раді прийняти вас у нашому палаці.

Діти та жабенятка подякували гостинному Барбарену Каземаду. А потім, вмостившись між горбами великого верблюда, поспішили до невідомого міста Баладжиру, назустріч новим пригодам. Не знаю скільки днів наші друзі мандрували з караваном Барбарена Каземада. Але ось, за сипучими пісками, замайоріли вежі міста.Дядечку Барбарене, це Баладжир? - поцікавився Олесь. 19

Так! Незабаром ми будемо вдома.Зненацька Квасько, який сидів на плечі погонича верблюдів,побачив стовп пилу. Невдовзі перед караваном з'явився стомлений вершник. Він повідомив, щона славне місто Баладжир напали ворожі племена главків.Я розітру їх у пюре! - лютував султан, - мої слуги озброєні, верблюди швидкі, як вітер.Скоро ми будемо там. Тоня злякалася, невже вони воюватимуть?-Ми не можемо допустити цього, - сказала Кватруся.Та Олесь не знав, що робити. Вперше у житті він розгубився. І це не дивно, адже кожен капітан коли-небудь розгублюється. Тут з'явився Квасько:-Друзі, у мене є невеличкий план!Всі уважно вислухали його. І, порадившись, вирішили діяти. Першим почав капітан. Він під'їхав до султана. Дядечку Барбарене, ми з друзями просимо у Вас часу, обіцяємо, що до заходу сонця главки покинуть стіни Вашого міста.Дуже цікаво!? - зареготав той, і додав сердито:А чи знаєш ти, що дітям нічого робити на полі бою?-Але ж Ви ще не воюєте. Крім того, до главків підуть Квасько та Кватруся.Султан був дуже здивований. "Ну що ж, гаразд! Ми подивимось, на що здатні їхні друзі. Але якщо до заходу сонця воїни не залишать міста,ми покараємо їх, як найнеслухняніших дітей у Баладжирі", - подумав він. Йому було дуже цікаво дізнатися, як це маленькі жабенятка вигонять главків?! Адже ці воїни дуже сильні та сердиті люди. А ще Барбарен Каземат скучив за своїм улюбленим містом та єдиною дочкою, і йому зовсім не хотілося воювати. Ну що ж, - сказав султан, - я згоден. Цікаво, як ваші друзі потраплять до табору главків?Все дуже просто, ми полетимо на Вашій стрілі! - посміхнувся Квасько.

20

Незабаром жабенятка вже летіли на швидкій султановій стрілі. У вухах гудів сильний вітер, було страшенно високо, але вони тримались міцно. Кватрусі раптом зробилося страшно, та вона не пожалілася братові, бо була хороброю жабкою.Несподівано наші друзі потрапили у димову завісу. Дим піднімався від великого багаття. Жабенята обов'язково б потрапили в нього, але тут налетів вітер і підхопив їх над самим полум'ям. Він трохи покружляв султанову стрілу і обережно опустив її на багатий наїдками стіл.Чого там тільки не було: кошики, повні смачного печива, вазочки, наповнені суничним та вишневим варенням, купи цукерок, велетенські порції морозива зі смачними горішками. Але найсмачнішим здавався торт з кремом та шоколадом. О, як же Кваськові кортіло покуштувати того торта! Зрозуміло, він би обов'язково зробив це, але раптом почувся сердитий гучний голос:-Хто це посмів хазяйнувати на святковому столі, накритому на честь моєї перемоги над Барбареном Каземадом?! - закричав воїн.-Вибачте, але Ви занадто рано розпочали святкування, - зауважила Кватруся.Проте воїн нітрохи не засмутився. Він сказав, що скоро перемога буде за ним. І тут Квасько поцікавився, де вони можуть знайти командира главків.-Це я! А ви хто такі? Ми - Квасько та Кватруся. Ми просимо Вас не воювати з БарбареномКаземадом.Не воювати?! - здивувався командир. - Але ж на світі немає нічого кращого за війну! Це ж так гарно - мчати верхи і стріляти з лука, наганяючи на всіх жах! -Хіба ж цікаво, коли Вас бояться люди? - спитала Кватруся. – Набагато приємніше, якщо вони посміхаються Вам. Погляньте, яке прекрасне місто Баладжир, які чудові квіти і синє небо! Хіба можна чинити зло,коли довкола така краса? Воїн довго дивився навкруги. Чомусь раніше він не помічав зелененької травички, ані сонечка на небі. Він думав тільки про золото та самоцвіти і мріяв стати султаном.

21

Але тепер командир главків зрозумів, що жабка каже правду. Він вирішив розповісти усе своїм солдатам. І повернутися додому. А що ж мені робити з тортом та цукерками? - розгубився командир. Роздай їх людям, і вони пробачать тобі усі образи. Я так і зроблю! - зрадів він. Воїн скинув важкий лук і подався роздавати цукерки мешканцям Баладжиру, які вийшли подивитись на дивних жабенят.-Стій! Зупинись, будь ласка, - закричав Квасько. - Ні, який жаль, я не встиг попросити навіть маленького шматочка цього чудового шоколадного торту! Сонечко вже сідало, коли караван Барбарена Каземада підійшов до славного міста Баладжиру. Міські ворота були відчинені. Усі жителі вийшли зустрічати свого султана. Тоня та Олесь дуже хвилювалися за своїх друзів. Вони попрощалися з ними вранці, а потім швидка султанова стріла понесла їх до табору сердитих главків. Де ж тепер шукати зелених сміливців? Ненароком дівчинка підняла голову. На високій брамі вона раптом побачила Кваська та Кватрусю. Вони урочисто вітали мандрівників. Діти зраділи цій зустрічі і весело помахали у відповідь. Скоро друзі зустрілися у розкішному султановому палаці. Там вони познайомилися з чарівною принцесою Олівією. А через кілька днів до міста прилетів тато Тоні та Олеся Дмитро Петрович. Він дуже здивувався, коли побачив там донечку і сина. Тато докоряв би дітям, адже вони утекли з дому, але ті розповіли про свої дивні пригоди, познайомили його з жабенятками, і пояснили, що залишили мамі листа. -Це добре, що ви написали листа. Проте, вирушати у

мандрівку самим - небезпечно, - сказав Дмитро Петрович. -Але ж з нами були Квасько та Кватруся! - відповіли діти.Тато посміхнувся і погодився. Усі теж посміхнулись. Незабаром, щаслива родина поспішала додому, адже мама вже хвилювалася.Усі попрощалися з гостинним Барбареном Каземадом та з його донькою, з жителями Баладжиру та командиром главків, а тоді сіли у літак і піднялися високо в небо.

Ну, як вам політ? - поцікавився тато.Чудово! Але на жуйці було цікавіше , - засміялися мандрівники.

22

Дубина Марія СеменівнаНародилася в селі Калужино Верхньодніпровського

району Дніпропетровської області. Працювала на двох Всесоюзних комсомольських будовах у Ташкенті і Новомосковську Дніпропетровської області. На сьогоднішній день проживає

у с. Дніпровокам’янка Верхньодніпровського району.

Вірші Марії Семенівни друкувалися в обласних та республіканських газетах. Її поетичним рядкам притаманні надзвичайна образність , мелодійність, легкість і вишуканість. Надруковані такі збірки: «Березнева повінь»(2001), «Послання з Оранти»

( 2001), На космічних перегонах»( 2001), «Поміж світами»(2001), «Перехрестя Всесвіту»(2002), «Її величність доброта»( 2002), « Танго танцює літо»(2003), « За журавлями»( 2003), «Час летить»(2005), « Наді мною снігопад»( 2006),

«Життя - як спалах»(2006). Жанрова тематика різноманітна

- вірші, поеми, балади, гуморески, пісні, казки.

Режим доступу:

23

https://job.gorod.dp.ua/news/87527

ЧаннаВ лісі, там, де Пролісень співає,Де під листям Підлісень сидить,

Диво-квітка Чанна розквітає,Юністю весняною пахтить.

Хто до квітки ніжної торкнеться,Той лишиться вічно молодим.Хто, від неї йдучи, озирнеться,

Той розтане в лісі наче дим.Вирішив Іван дістати Чанну,

Хоч одну пелюстку попросить.Для сестри, що, наче осінь, тане,

У тяжкій недузі рік лежить.Вирушив до лісу на світанні.

В росах, ніби в купелі, скупавсь.Цілий день шукав прекрасну Чанну

Та ні з чим додому повертавсь.

Підлісень питає свого брата:-Пролісню, що будемо робить?..

Відшукай сестри і брата хатуИ підкажи, як треба далі жить...

Тож у сні глибокім до ІванаПідлісень, мов зірка, підкотивсь.І сказав: - Знайти непросто ЧаннуТи терпляче, хлопче, помолись...Підхопивсь Іван, як на пружині,

На коліна впав і заридав...Підлісень, як личить лісовинам,

Хлопця на галявині чекав.-Молодець, Іван, не забарився.Тож іди за мною, та хутчіш...

24

Підлісень жаринкою котився,Шепотів Іванові: - Скоріш...

Тиждень проминув, немов година.А довкруг дуби - сумні діди.

І почув Іван: - Людського сина,Підлісню, вже далі не веди.

Лише ти один це маєш право:В пралісі, де хочеш, походить -Головного Лісовина правнук —

І тобі ще довго-довго жить...Підлісень, як блискавка, метнувся

І застиг під деревом за мить.А Іван від втоми похитнувся

І присів на хвильку відпочить.Тільки сон здолав хлопчину швидко,

Попливли картини ув очах.Ніч була, та раптом стало видко -

Спалахнуло світло у корчах.Підхопивсь Іван: - О, що за диво!?

Ніби з неба сяйво полилось...І почув Іван: - Ти є щасливий,Те, чого бажав, усе збулось.

Підійди до квітки, поклонися.Лиш одну пелюстку забери

І прямуй назад, не озирнися,Бо за мить у полум'ї згориш...Квітка, як вогонь, уся палала,Сяйво, ніби музика, пливло.

Чанна раптом хлопцеві сказала:- Забери пелюстку на добро...

І летів Іван, неначе вітер,Через грізні хащі у село.

В темряві прекрасна Чанна квітла,Осявала хлопцеві чоло.

25

Народилася 27 листопада 1960 р. у Дніпропетровську. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства.

Постійний член журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка". Керівник секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України.Автор і керівник проекту "Аудіокнига “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012) разом із Наталією Дев'ятко і Фіделем Сухоносом.Переможець міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ). Лауреат Дніпропетровського міського конкурсу-фестивалю молодіжних та дитячих театрів "Новорічна феєрія" (2009, як автор лібрето "Пригоди Морського Коника").

Лауреат літературної премії ім. Олеся Гончара Всеукраїнського щомісячника "Бористен" (2010, Дніпропетровськ). Дипломант Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова" за роман для дітей "Китеня Тимко і Капітан Теревенько" (2011, Київ),

Заржицька Еліна Іванівна

26

міського конкурсу "Сузір’я муз Дніпропетровська" у номінації "Кращий мистецький твір для дітей" (2012, Дніпропетровськ).  Призер конкурсу оповідань від журналу "Склянка Часу*Zeitglas" (2012, Канів), переможець конкурсу «Люби ближнього свого – як самого себе» відеопроекту «З Любов’ю до дітей» (2012). Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (І місце у номінації «Новелістика»).За її лібрето композитор, Відмінник культури України, член Асоціації композиторів НВМС Валентина Фалькова написала і здійснила постановки музичних спектаклів "Як тітонька Жабка на ринок ходила" та "Пригоди Морського Коника" для авторського дитячого музичного театру "Надежда" при ДДМШ №3 і Будинку вчених м. Дніпропетровська (2007, 2009). Дипломант регіонального конкурсу "Композитори – дітям і юнацтву" (2007, її вірш "Ми збираємо гриби" покладено на музику членом Асоціації композиторів Дніпропетровського відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки Оленою Швець-Васіною).За мотивами казки Еліни Заржицької "Як черепаха Наталка до школи збиралася" створено мультфільм.Член Національної Спілки письменників України.Член Національної Спілки журналістів України. Пише українською і російською мовами.

Жанри – казки, пригодницькі та історичні повісті для дітей молодшого, шкільного молодшого та

шкільного середнього віку.

27

Твори опубліковані в журналах "Бористен" (Дніпропетровськ), "Дядя Федор и другие" (Дніпропетровськ), "Свічадо" (Дніпропетровськ), "Саксагань" (Кривий Ріг), "Склянка Часу*Zeitglas" (Канів), "Жирафа Рафа" (Київ).Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ), книги "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ), альманахів "З душі та серця" (2011, Дніпропетровськ), "Скіфія-2012-Літо" (2012, Канів),  "Скіфія-2012-Осінь" (2012, Канів), "Скіфія-2012-Зима" (2012, Канів), "Форум" (2012, Дніпропетровськ), "Антологія сучасної новелістики та лірики України" (Канів, 2013), "Софія" (2014, Хмельницький).Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).Автор книг "Приключения розового динозаврика и его друзей" (2001, Дніпропетровськ), "Три сходинки голодомору" (2009, Дніпропетровськ), "Як черепаха Наталка до школи збиралася" (2011, Дніпропетровськ).

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/zarzitska-elina

28

ЯК ЧЕРЕПАХА НАТАЛКА ДО ШКОЛИ ЗБИРАЛАСЯ День 1 Будемо знайомі: Наталка Як, ви не знайомі з Наталкою? Адже це маленька й розумна черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Якої? Та тієї самої, біля якої живеш ти, мій любий читачу. Наталка - добра черепашка і має багато друзів і знайомих. А ще вона любить мандрувати, слухати казки і малювати. І, до того ж, про неї відомо

стільки кумедних (а, може, повчальних?) історій. Хочете послухати?День 2 Як Наталка Сороконіжку танцювати навчалНаталка сиділа на березі і грала на дудочці. Та так ніжно і гарно, що сороконіжка Ніна, яка бігла повз неї, поспішаючи у своїх справах, зупинилась і заслухалась.- Давай потанцюємо, — запропонувала їй черепашка.- Я не вмію, - сумно зітхнула Ніна. - Коли я подумаю: «Спочатку підніму п’яту і двадцять восьму, а потім сьому і тридцять першу ніжки, вони не піднімаються.- А ти не думай, - порадила Наталка. - Нехай вони самі розберуться, яка буде танцювати спочатку, а яка – потім.-Ой, і справді виходить, — зраділа Ніна. І танцювала довго-довго. Поки не втомилась.День 3 Як Наталка на риболовлю ходила

Черепаха Наталка сиділа на березі з вудкою в лапах. - Цікаво, яка риба упіймається на цього товстого черв’яка? - розмірковувала вона, облизуючись. Але... раптом із води виповз черв’як і швиденько поповз по вудці вгору. - Ти куди?! - обурилась Наталка. - Я вирішив, що вода - штука шкідлива. Для мого здоров’я, звичайно, - твердо відповів їй черв’як. - Не хочу більше риболовлею займатися.І поповз до нірки.

А Наталці довелось на базар іти. По рибу.

29

День 4 Як Наталка обід готувала-Що б його на обід приготувати? - запитала себе черепаха Наталка. -Ну, салат із капусти, звичайна річ. А ще що?Вона зазирнула до холодильника. На тарілці лежав гарненький Равлик.-Ото пощастило! - зраділа Наталка. - Я зварю равликовий суп.Вона взяла Равлика і хотіла кинути його в окріп.-Ой, я нещасний!.. - заплакав Равлик.Наталка пожаліла бідолашного Равлика і відпустила додому. А замість обіду поласувала морозивом.День 5 Як Наталка двох жуків помирилаНа галявині билися двоє жуків-оленів. Довкола зібралися маленькі павучки, черв’ячки й комашки. Вони з цікавістю спостерігали за бійкою. У цей час повз них йшла черепаха Наталка.-Зупиніться, - попросила вона жуків, - ви подаєте малятам поганий приклад.Але розбишаки не звернули ніякої уваги на її слова. Наталка зітхнула. - Я згадала, що давно мрію з’їсти забіяку-жука. Хто переможе - того і з’їм. Жуки затремтіли від жаху і помирились.-Вдалося, - посміхнулась Наталка.- Поганий мир краще доброї сварки. І пішла собі далі. День 6 Як тритон Тришка мутанта впіймав-Наталко, йди-но сюди! Швидше! - кричав Тришка, тримаючи лапками

величезне рожеве створіння. - Буду за мить! - відгукнулася Наталка, хутенько працюючи ніжками. - Поглянь, кого я впіймав, - гордовито оголосив тритон. - Мутанта, мабуть…Наталка обнюхала чудовисько і чхнула. - Гумою пахне. А учора тут діти грались. Швидше за все - це звичайна іграшка,- повідомила вона. - І як же я того не зрозумів, - засмутився Тришка. - Все нежить ця клята…І пішов лікуватися. Носа закапувати.

 30

День 7 Як Наталка до школи збиралася-Маю гарний наплічничок для зошитів і книжечок, - виспівувала черепаха Наталка, милуючись своїм новеньким яскравим наплічником. У двері хтось постукав.- Хто там? - запитала Наталка. -Листоноша. Вам пакунок. Від бабусі.Наталка відчинила двері, взяла пакунок, розгорнула його і… Ні, ви ніколи не здогадаєтесь!- Це був точнісінько такий самий гарненький наплічник!!! За п’ять хвилин Наталка отримала ще два пакунки, а потім ще вісім. (І всі - від люблячих родичів, точнісінько з такими ж наплічниками).- Що мені робити з цими...- схлипувала Наталка.А потім вигадала. Вона подарувала їх своїм однокласникам. Відтепер увесь клас дружно співає: «Маю гарний наплічничок...».День 8 Як Наталка Тришку читати навчила-Не розумію я ці літери. Як із них слова утворюються? - скаржився черепашці Наталці засмучений Тришка.-Але ж це так легко, - втішала його Наталка.- Треба тільки захотіти зрозуміти.- А як? - пробелькотів Тришка.- Ну, наприклад, слово «дощ»,- пояснювала Наталка.- Послухай, як він шумить у лісі: д-щ, д-щ, д-щ...- Зрозумів! Зрозумів! — захоплено закричав Тришка.Так Тришка навчився читати.День 9 Як Наталка з географією потоваришувалаЧерепаха Наталка вийшла на прогулянку. А назустріч їй - тритон Тришка. - Привіт, Наталко, - гукнув Тришка. - Вкажи мені, будь ласка, найкоротший шлях до озера.

- Не можу…- розгубилася Наталка. - А як називається річка, що до озера тече? - Не знаю…- А болото у нас на півдні чи на півночі? - Хто його зна…- Ти що ж, уроки з географії не відвідуєш?

- Не відвідую, - чесно зізналася Наталка.Їй було дуже соромно. Відтоді Наталка не пропустила жодного уроку географії.

31

День 10 Як Наталка пуголовку Грицьку допомогла-Ох, ох...ух, ух…- жалісно стогнав пуголовок Грицько, виглядаючи з води.- Що з тобою? Чи не захворів? - запитала його добросерда черепаха Наталка.- Ні, я здоровий. Тільки в школу дуже хочу. А в мене ще лапки не виросли і хвіст не відпав. Коли ще я жабенятком стану, - скаржився сумний Грицько. Наталка замислилась.- Не журись, - нарешті сказала вона. - Я знаю, як тобі допомогти. Зараз я наповню водою склянку, посаджу тебе в неї і піду до школи. Будемо разом вчитися, за однією партою. Грицько відчував себе щасливим. Наталка теж. Адже їй до вподоби допомагати друзям. А вам?

День 11 Як тритон Тришка всі літери з’ївЧерепаха Наталка поспішала до школи. У наплічнику лежало домашнє завдання: букви «ж», «з» і «с». Тобто: жук, зернятко і суниця. Наталка поклала рюкзак на парту і пішла погомоніти з сорокою Сонею.- Наталко, до дошки, - викликав її вчитель Федір Федорович, старий пугач. - Покажи нам своє домашнє завдання.- Ой, воно зникло, - заплакала Наталка.- Де ж мої жук, зернятко і суниця?- Це я винен, - підскочив Тришка, часто кліпаючи. - Я поснідати не встиг, а воно так смачно з наплічника пахло!- Не можна брати чужі речі без дозволу, - суворо похитав головою Федір Федорович.

- Тепер отримаєш двійку. За поведінку.І всі з ним погодились.

32

День 12 Як Наталка до бабусі листа малювала- Давно вже я не писала своїй бабусі. Сяду і напишу їй довгого листа про все, що зі мною за останній

тиждень сталося, - вирішила черепаха Наталка.- Втім, може, краще буде його намалювати? Саме так я і зроблю! - вигукнула вона і дістала фарби. За годину Наталка відправилась на пошту, тримаючи в лапах величезний конверт. Стривожена бабуся примчала наступного дня.-Де твій кат? - закричала вона з порогу.-Хто-хто? - здивувалась Наталка. - Той, хто намагався зняти з тебе скальпа, - виймаючи з валізи іграшкового пістолета, відповіла бабуся. - Та що ти? - розсміялась Наталка. -Я намалювала тобі мого улюбленого вчителя. Це він втлумачив знання в мою нерозумну голову...- Знаєш, онучко, - промовляла бабуся, збираючись додому, -ти вже краще пиши звичайними літерами. Бо я в малюнках не дуже розуміюся. Відтоді Наталка пише листи розбірливо й охайно.День 13Черепаха Наталка і «чортова» дюжина-Завтра 13-те. Кажуть, воно нещасливе, - плакався тритон Тришка черепашці Наталці.- Я чогось боюся… - Нісенітниці, - сердито відповіла Наталка. - У ці забобони тільки нерозумі звірята вірять.- Його ще «чортовою» дюжиною називають, - не слухаючи, стогнав Тришка. - Он, сорока Соня розповідала, що 13-го числа минулого місяця ледь не потрапила у пащу до лисиці.

Найкращу пір’їну з крильця втратила. - Ото вже та сорока Соня, - з докором похитала головою Наталка. - Це вона за свою любов до пліток поплатилася. Не треба було поруч із лисицею сидіти і базікати зайве. - Все одно я бо-ю-у-у-уся,- квилив тритончик. - Якщо день для інших нещасливий, то і для мене... - Для кого це «для інших»? — взялася в боки Наталка.

 

33

- Он, у пуголовка Грицька завтра хвіст відпаде. І стане він жабенятком. Так що в нього завтра -дуже щасливий день.- Справді? - зацікавився Тришка. - А Грицько нас на свято запросить?- Запросить, запросить, - запевнила Наталка. - Його мама вже торт приготувала.- З кремом? Шоколадний? - не вгамовувався Тришка.- Шоколадний, це точно, - підтвердила Наталка.- Добре, тоді я додому піду. Спати. Щоб завтра скоріше настало, - сказав Тришка. Тепер тритон не боїться 13-го числа. А що ви про цей день думаєте?День 14 Наталка каже: «До побачення»- Час готуватися до зими, — нагадала черепаха Наталка сороці Соні. - Я вже утеплила свою нірку.

- Невже ти будеш спати всю зиму?- з жахом запитала Соня. - Як же ми без тебе? Ми ж засумуємо!- Ми ж без тебе пропадемо!

- Я теж хвилююся, - зітхнула Наталка. - Бо хто ж буде за вами доглядати, втішати, виховувати? - Але нічого не поробиш...

-Але ми точно будемо за тобою сумувати, - зацокотіла Соня.- Не треба, - промовила черепашка. - Зима - не час для пригод. Перекажи всім, кого зустрінеш, що я прошу їх поводитися тихо - до наступної весни. Приходьте до моєї нірки,

коли розквітнуть проліски. До побачення! Сорока полетіла, а черепашка зникла у нірці.

До побачення, Наталко! До нових зустрічей! К І Н Е Ц Ь

34

Зобенко Олександр Григорович Народився 10 квітня 1923 року в селянській родині.

на Полтавщині в хуторі Баталей Старо-Коврайської сільради (нині — Чорнобаївського району Черкаської області). Після зселення з хуторів із 1934 року проживав у селі Вереміївка, звідки родом батьки Григорій Васильович і Пріська Данилівна Зобенько. Мякий знак у прізвищі напевно загубили в паспортному відділенні.Перед війною на відмінно закінчив середню школу, та

мрії про подальше навчання обірвала війна... Пережив і полон, і окупацію, і втечу із

концтабору, і остарбайтерство… Учасник Великої Вітчизняної війни.

Після демобілізації з 1947 року жив і працював на Прикарпатті — в місті

Городенка Івано-Франківської області в редакції райгазети та власкором

"Прикарпатської правди". З 1959 року — на Придніпров'ї, де пов'язав своє життя із

Дніпропетровською обласною газетою "Зоря«.Спершу був власкором по

Новомосковській зоні, а з 1962 і до виходу на пенсію працював заступником редактора цієї газети. Член

Національної Спілки журналістів України. Людина творчої вдачі, ентузіаст і правдолюбець О.Г. Зобенко багато зробив для розвитку журналістики в регіоні.

35

Талановитий літератор, який трудився на журналістській ниві майже шість десятиріч, нагороджений багатьма відзнаками, серед них — найвища журналістська премія "Золоте перо ", орден "Знак Пошани", Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР.Після виходу на пенсію понад два десятиліття Олександр Зобенко активно друкувався в газетах і журналах України, серед них — часописи "Березіль", "Бористен", "Кур'єр Кривбасу", газети "Кримська світлиця ", " Літературне Придніпров 'я ", обласна педагогічна "Джерело", "Літературна Україна" та чимало інших. Співробітничав із ВАТ "Дніпрокнига", підтримував творчі зв'яз ки із обласною організацією НСПУ. Багато письменників Січеславщини завдячують Олександрові Григоровичу за щирі відгуки та глибокий аналіз нових творів у пресі. Написав літературний портрет письменника-патріарха Івана Шаповала (в книзі "З любові і муки...") і став упорядником його книги "Козацький батько". На творчому рахунку О. Зобенка літературний варіант кіносценарію "Плаче кобза... "(Трагедія XX століття). Підготував рукопис книги оповідань і бувальщин "Срібло на спориші", що є його лебединою піснею… Уважний спостерігач природних див і люблячий Дідусь Овен, як із гумором називав себе за асоціацією зі своїм квітневим гороскопом,

Олександр Зобенко видав дві книжечки для дітей — "Тополиний біль" і "Принц — чуйне серце".

    Нову, другу книжечку про птахів і звірят "Вухатий мудрагель" Олександр Зобенко уклав самостійно, та до її виходу не дожив...

    Помер після тяжкої хвороби 30 квітня 2005 року.  

36

Восени в газетах промайнули інформації про зайців. Мені сподобалося, як вуханя вкопиці сіна привезли на ферму. Послав вирізку з газети другу - зоотехніку, якийколись подарував мені оповідки про бугаїв та про жаб'ячі танці. Цього разу отримав ось таку бувальщину. "Зайці мудрі й хитрі. Так що причаїтися і пересидіти в копиці тривожні двадцять хвилин він цілком може. А в нас усе село гуде і сміється над ось якою пригодою мисливців. На толоці біля Бачиного Яру заєць мав декілька схованок під кущами полину і молочаю. Микита Кир'яи два рази сполохнув

ВУХАТИЙ МУДРАГЕЛЬ

вуханя, стріляв по ньому, але безрезультатно. Розповів про це своєму кумові Гнату Бабенку. Мовляв, здоровенний заєць кожного разу, вискочивши на пряму доріжку посеред толоки, мчить по ній, як стріла. В ту мить, коли я, прицілившись, бабахну навздогін, підстрибує метрів на два вгору і падає на землю. Не встигну я порадіти влучному пострілу, як заєць уже помчав далі. — Все ясно, — сказав кум Гнат, — Заєць же косий, а ще голову поверне, то й бачить, як блисне вогник, чує, як гримне постріл, і в ту ж мить робить рятівний стрибок вгору. Оскільки швидкість світла і звуку перевищує швидкість польоту дробу, то і звершується таке диво: дріб пролітає над землею, не ранивши зайця. Куми домовились вполювати вухатого мудрагеля. Гнат заліг в окопчику біля доріжки, щоб вискочити на неї і зустріти зайця, якого налякає Микита, цілячись услід йому незарядженою рушницею. Все відбулося по плану. Тільки в останню мить Гнат не встиг ні сітку на зайця накинути, ні чоботом вдарити його в груди, як нахвалявся напередодні. Заєць, наткнувшись на мисливця, перестрибнув через нього та ще з переляку сипнув на нього своїми твердими, мов дріб, боруб'яшками. Гнат упав непритомний, бо йому здалося, що Микита в мисливському азарті таки шарахнув з рушниці по втікачеві… Отож і сміється тепер все село. А вухатий мудрагель після цього

переселився на іншу толоку."

37

МУРЧИК і ГОШАДо медсестри Зіни Кулішенко, яка мешкає на Червоному Камені, прийшли гості. І перед тим, як зайти до хати, довгенько стояли перед вікном. їх увагу привернула клітка з папугою, і головне, що на тому гарному теремку дрімав собі кіт, пустивши хвоста в клітку. Папуга займався своєю акробатикою і вряди-годи чіплявся лапками за кінчик хвоста, розгойдувався на ньому.— Гоша, привітай гостей, — сказала господиня, коли ті зайшли до світлиці. Папуга, гаркавлячи, вимовив: "Здрастуйте". Та найцікавіше дійство відбулося,коли гості сіли за стіл. Зіна відкрила дверцята клітки, і Гоша манірно сів на вільному куточку стола, де й для нього була поставлена чарочка. "Мурчик, Мурчик!" — закричав папуга, і кіт мерщій стрибнув під стіл і нетерпляче поглядав звідти, коли Гоша кине йому якусь лакоминку, але людей за коліна не дряпав.Коли наповнили чарочки, то капнули й папузі вина. Він заглянув у свою і сказав: "Нормально!“ Коли ж усі пригубили після тосту, Гоша дзьобиком дістав свою "норму" і, піднявши догори голову, гарно так проковтнув вино. Те, що гості сміялися з нього, папугу не бентежило, але коли одна подруга сказала Зіні: "Так Гоша в тебе алкаш?", відреагував різко: "Гоша не алкаш!“ і сховався до клітки. Мурчик теж стрибнув на своє звичне місце…А цієї весни сталася трагедія, про яку мені розповіла Зіна. Я запитав її: "А як там Мурчик і Гоша?“ "Немає вже обох, — мовила вона, ледве стримуючи сльози. — Того ранку була я на кухні, раптом чую Гошин крик: "Мурчик! Мурчик!“ Заглянула до кімнати, а кіт, бачу, у відкриту кватирку стрибнув на вулицю. Такого раніше не бувало. А це побачив навпроти через дорогу "котяче весілля" і стрибнув як навіжений. А Гоша своїм криком застерігав друга від біди. Вулиця в нас вузька, а машина летіли на великій швидкості, і Мурчик потрапив під колеса. Я закрила руками очі, а коли відкрила, то перше глянула на Гошу. Він лежав мертвий, витягнувши вгору лапки. Побачив, як загинув Мурчик, і сердечко його не витримало".

38

НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ ТОЙ ГУСАК...

Восени в діда Григорія в Підгородному гостювали два правнуки з міста — чотирирічний Миколка і шестиліток Сашко.Якось розповів їм дідусь про хороброго гусака, котрий злодійку лисицю схопив за вухо. "Покажи нам його, — просять хлоп'ята, — може,, ми на ньому покатаємося, як Івасик-Телесик..."Дід повів хлопців до Кільчені. їдуть, а назустріч — табун гусей. Хлопчаки, які перед цим гарцювали по вулиці, вдаючи бойових вершників на конях з соняшникових стовбурів» враз позадкували, позадкували ближче до діда. А коли гуси заґелґотіли, засичали, витягуючи шиї, то хлоп'ята й зовсім позлізали з"коней" і вчепились один за праву, а другий за ліву холошу штанів, які дід носить по-старомодному — широченькі й на очкурі.—Так ви, хлопці, й штани з мене стягнете, — розсміявся дідусь, а до гусака, що вирвався вперед табуна і вже був зовсім близько, промовив цілком серйозно:—Ти чого, дурний, так розігнався? Хіба не бачиш, що це такі козаки, котрі гусей не бояться!..І гусак, змахігувши крилами, зробив півколо до табуна, щось там заґелґотів, мабуть, перекладаючи на їхню мову слова дідуся.Хлопці поволеньки відпустили дідові холоші, а Микола навіть тупнув ногою: —Гиля-гиля назад до річки! Бо це такі хлопці, що вас не бояться. Сашко ж був стриманішим у хвастощах, лише сказав: — Не такий уже він і страшний, той гусак.

39

Кай Ольга (літ. псевдонім) Народилася 23 березня 1982 року у м.

Дніпропетровську. Закінчила факультет прикладної математики

Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара. Переможець обласного літературного конкурсу "Молода муза" (2008, 2011), "Літературна надія Дніпра" (2011), міжнародного конкурсу оповідань про подорожі "Мой самый незабываемый отпуск" (2012). Призер обласного літературного конкурсу

"Україна є!" (2011), міжнародного конкурсу оповідань про подорожі "Моё лучшее путешествие" (2012). Фіналіст міжнародного літературного конкурсу "Современная нереалистическая проза" (2006). Фіналіст всеукраїнського конкурсу творів для дітей та юнацтва "Золотий лелека 2008". Призер (ІІІ місце) конкурсу видавництва "Написано пером" (2012).  Відзнака Всеукраїнської Наради творчої молоді 2013 – ІІ місце. Лауреат премії за досягнення в мистецтві «Артіс» у номінації «Письменник року» (2013).Член журі міжнародного літературного конкурсу "Современная нереалистическая проза"

(2007-2009 рр.), обласного літературного конкурсу "Молода муза" (2012, 2013). Член журі та оргкомітету Першої Всеукраїнської літературної премії ім. О. Кравченко (Девіль), а також Всеукраїнського

конкурсу творчої молоді «Літературна Надія Дніпра – 2013».  

40

Співзасновник інформаційного порталу "Літературна Дніпропетровщина" (dniprolit.org.ua). Редактор-упорядник колективної збірки "Барви слова" (2011), "Небесна сюїта" (2012), редактор авторської збірки оповідань Євгенії Яворської "Рецепт счастья" (2013, Дніпропетровськ). Член обласного літературного об’єднання ім. Павла Кононенка.Пише українською і російською мовами. Жанри - пригодницько-романтичні та казкові повісті, оповідання, романи. Публікувалася в журналі "Український Фантастичний Оглядач (УФО)" (2007, Львів), "Склянка Часу*Zeitglas" (2011, Канів), "Бористен" (2012, 2013, Дніпропетровськ), "Пізнайко" (2012, Київ), "Світ Фентезі" (2014).Співавтор збірників "У вирі дум і почуттів"(2008, Дніпропетровськ), "Україна є!" (2011, Дніпропетровськ), "Барви слова" (2011, Дніпропетровськ), "Світанкова палітра" (2012, Дніпропетровськ), "Наш кращий друг – природа (Екологічна читанка)" (2013, Дніпропетровськ). Співавтор альманаху фантастики "Мантикора" (2011, Івано-Франківськ), "АвторЪ. Фантастика" (2012, Благовещенськ).Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).

Автор книг: "Портрет з минулого" (2012, Дніпропетровськ),

"Ведьмина тропа" (2013, Санкт-Петербург), "Загадать желание" (2013, Монреаль). Сторінка автора в Інтернеті – http://samlib.ru/k/kaj_o/ Блог - http://olga-kai.livejournal.com/ В соцмережі - facebook e-mail: olga_kai@bk.ru

41

Фимка и цветные горошины (сказка из цикла «Фимка из семьи волшебников» )Все вокруг считали, что маленькому Фимке повезло. У его друзей родители – как родители. А у Фимки родители – волшебники. Самые настоящие. – А правда, что твой папа – колдун? – спрашивали его ребята в детском саду. – А твоя мама – ведьма? А она злая или добрая? Всем было очень любопытно, как же Фимке с такими родителями живется. Все думали, что сыну волшебников не надо есть каждое утро манную кашу, и что папа наверняка водит сына не в обычный зоопарк, а в волшебный – драконов смотреть и всяких троллей. А мама готовит волшебные торты и леденцы, и, конечно, не заставляет убирать на место игрушки, просто взмахнет рукой – и те сами в коробку прячутся. А дедушка... Да, да! Дедушка у Фимки тоже волшебник! Так вот, почему-то ребята были уверены, что дедушка каждое воскресенье показывает Фимке волшебные фокусы, а вечером устраивает для внука фейерверк. И всем тоже хотелось таких же родителей-волшебников и такого же дедушку. И только Фимка знал, что на самом деле мама и папа у него самые обычные, как у других ребят. Точно так же заставляют есть манную кашу по утрам и убирать игрушки перед тем, как идти на улицу или ложиться спать. И драконов-то Фимка видел только на картинке, а фейерверк у них во дворе устраивает дедушка соседского Петьки – не каждую неделю, правда, но по праздникам – обязательно. А еще, точно так же, как и у других ребят, родители Фимки ходят на работу.

Отводят утром мальчика в детский сад, а вечером забирают. В выходные водят его в парк или ездят вместе на природу. Но иногда мама с папой так устают, что сидят дома, едят персики и виноград и смотрят телевизор. В такие дни Фимке особенно скучно – быстро надоедают и игрушки, и мультики, и мальчик

начинает ходить по квартире в поисках чего-нибудь интересного.

42

А так как родители Фимы немного рассеянные, как и все волшебники, они частенько забывают убрать на верхнюю полку хрустальный шар для предсказаний или медную арабскую лампу, в которой вот уже два века спит очень-очень старый джинн. Однажды Фимка от нечего делать долго тер эту лампу и чуть не разбудил джинна. Конечно же, папа не раз говорил мальчику, что невовремя разбуженный джинн – это одни сплошные неприятности, но Фимка как-то забыл об этом... Старый джинн уже начал ворочаться в лампе и что-то недовольно бормотать, и первым делом спросонья наверняка превратил бы весь Фимкин город в огромный песчаный бархан, но мама вовремя поняла, что случилось, и спела джинну колыбельную. – Нельзя брать наши вещи без спросу, – отчитала она Фимку, когда опасность миновала, и из лампы доносился равномерный храп джинна. Мальчик покивал, соглашаясь, но не прошло и недели, как Фимка снова влип в историю. Дело было в субботу. Родители ушли в кино, оставив мальчика с дедушкой. Тот сперва поиграл с внуком, вместе с Фимкой собрал настоящий подъемный кран из детского конструктора, а потом уснул, сидя в глубоком кресле. И Фимке снова стало скучно. Сперва он ходил по квартире – обошел комнаты, даже под ванную заглянул, а потом стал искать что-нибудь вкусненькое на кухне. И тут – о, чудо! – на полке кухонного шкафа, куда Фимка смог заглянуть, лишь забравшись на табуретку, мальчик увидел много-много маленьких разноцветных коробочек. Но, открыв одну из них, разочарованно вздохнул – внутри были самые обычные таблетки: маленькие, беленькие и кругленькие.

Лекарства мама трогать не разрешала, но Фимка от нечего делать стал открывать коробочки и заглядывать внутрь – вдруг что интересное найдется? Так и вышло: в одной коробочке вместо скучных белых таблеток оказались разноцветные горошины. "Интересно, что это? – Фимка с интересом разглядывал находку, катая горошины на ладошке. – На лекарства не похоже. Конфеты? Наверное, мама спрятала их сюда, чтобы я не нашел.

43

Вот всегда так: спрячет где-то целую коробку, а мне дает по одной конфетке в день...« Фимка лизнул одну горошину – та оказалась сладкой, на вкус словно клубника. "Точно, конфеты!" – образовался мальчик и решительно сунул горошину в рот. Внутри конфета оказалась горькой. "Больше не буду их есть", – обиделся Фимка и хотел спрятать коробочку на место, но не смог пошевелить ни рукой, ни ногой. Испугавшись, он думал позвать дедушку, но и крикнуть не смог. Так и простоял бы Фимка до вечера у кухонного шкафа, если бы не проснулся дедушка. Он ходил по квартире, звал внука, даже на кухню заглянул, но мальчика почему-то не увидел, и стал звонить Фимкиным родителям. Мама с папой вернулись быстро. Сперва они тоже ходили по квартире и звали Фимку, уже думали во двор бежать на поиски, но тут мама увидела на кухонном шкафчике открытую коробку с разноцветными горошинами. Она произнесла какое-то заклинание, махнула рукой – и в тот же миг Фимка понял, что наконец-то может двигаться. – Мама! – крикнул он. – Фимочка, сыночек! Мама обнимала сына и плакала, а потом, когда все немного успокоились, папа строго сказал Фимке: – Сколько раз мы тебя предупреждали: не бери ничего без спроса. Особенно всякие таблетки и лекарства... Может, эти цветные горошины и похожи на конфеты, но на самом деле – это превращательные пилюли. Они безвредные, если их правильно принимать, а детям их есть совсем нельзя... Если бы мама не увидела коробку и не догадалась, что случилось, мы еще очень-очень долго тебя искали. Фимкины родители и дедушка были счастливы, что все обошлось, и забыли наказать мальчика за непослушание, даже не лишили вечерних мультиков.

Но Фимка тот случай запомнил. С тех пор он не берет вещи родителей, не спросив разрешения, и очень хорошо знает, что таблетки, даже самые красивые и сладкие, опасно есть, если не знать, для чего они нужны на самом деле.

 

44

Камінна Галина Олександрівна Народилася 1лютого 1926 року в селищі Гросуловому, Одеської

області в сім'ї службовця. У п'ятнадцять років, з перших днів війни, пішла добровільно на фронт. Була спочатку сандружинницею, санінструктором, потім командиром взводу автоматників і заступником командира танко-десантної роти. Командувала взводом розвідки. Двічі поранена. Працювала на Львівській і Кишинівській залізницях. Багато років жила в м. Дніпропетровську. Перші вірші публікувалися у фронтових газетах, армійських «Бойових листках». З 1948 року друкувалася в багатьох обласних, республіканських, союзних газетах і журналах. З 1951 року працювала на Чукотці, в Анадире, в селищі Маркове Співробітничала в комсомольській газеті. У 1963 році закінчила Вищі літературні курси при Літературному інституті імені А. М. Горького. З 1960 року — член Союзу письменників СРСР. Член спілки письменників України. Авторка багатьох збірок поезій, а також книг для дітей « Я ее не обижала» (1956), «Братишки», «Опасная шалость» (1957), «Приключение старой куклы» (1964), «Буль и топ» (1971, 1981). Видані книги віршів: «Твоя дорога далека» (1956), «Дорога к сердцу» (1960),

«Навстречу солнцу и ветру»(1962), полный «Месяц» (1966), «Три солнца» (1967), «Олений след» (1968), «Расстояния» (1968), «Шаги» (1971), «Огня высокого коснусь»(1974). Померла в жовтні 1994р.

45

Приключения старой куклыОднажды, когда ремонтировали дом, Наташина мама прибирала на чердаке и там, среди поломанной, ненужной мебели нашла старую куклу. Она вытерла ее тряпкой ипринесла дочке:- Смотри, Наташа, эту куклу когда-то подарил мне твой дедушка.- Мамочка! - воскликнула Наташа. - Наверное, ей очень страшно было одной на темном чердаке?

Подари мне ее. Я сошью ей новое платьице и буду с ней играть.- Кукла поселилась в самой светлой комнате и стала постоянной участницей веселых игр девочки.

Своей новой подружке Наташа сшила простое, ситцевое, но очень нарядное платье,причесала и подклеила каштановые косички. Даже облупленный нос не помешал кукле стать Наташиной любимицей. И хотя теперь у нее на ногах были маленькие клеенчатые туфельки, назвали куклу Босоножкой. Такой ее девочка увидела в первый раз. Босоножку Наташа брала с собой повсюду: в сад, на речку, во двор. За столом она обязательно усаживала ее рядом.

От забот маленькой хлопотливой хозяйки кукла уставала. Тогда она начинала хитрить: бессильно опускала свои тряпичные руки, склоняла голову на плечо и, когда Наташа пыталась ее усадить, все время падала.- Бедная моя, - спохватывалась Наташа, - тебе, наверное, пора спать.Она укладывала Босоножку в деревянную кроватку, укрывала одеялом, пела колыбельную. Босоножке нравилась новая жизнь. Правда, иногда ее покой нарушал бесцеремонный Шарик. Он открывал лапой дверь, пробирался в угол к игрушкам и изо всех выбирал только Босоножку. Втайне она была польщена вниманием Шарика, но вслух этого не высказывала. Для видимости она пищала:

46

- Ой-ой! Возьми хоть раз, пожалуйста, не меня, а Желтого Медвежонка. Шарик не обращал на это внимания и стремительно выскакивал на крыльцо. Перед глазами Босоножки мелькали кудахтающие куры, кусты смородины, зеленый забор палисадника. Веселый, довольный пес показывал приятельнице все свои владения. Он носился по двору до тех пор, пока его кто-нибудь незамечал. Тогда Шарик оставлял куклу на крыльце, а сам прятался в будку. Люди не понимали того, что Босоножке самой нравились такие путешествия. Беспечная жизнь Босоножки продолжалась недолго икончилась, когда Наташе в день рождения принесли большую картонную коробку Интересно, что в ней? - спросил Фланелевый Кролик и поднял от любопытства одно длинное ухо.

Не знаю, - крякнул Резиновый Утенок. - Я думаю, что это зимняя шубка нашей хозяйке.Нет, нет, - проворчал Желтый Медвежонок и покачал головой. - В такой же самой коробке год назад принесли меня. Может быть, здесь мой северный белый братец? Высказали свое мнение о загадочной коробке и Двугорбый верблюд, и Лягушка, и Лиса Патрикеевна. А Быстрый Коньприподнялся у стола на задние колесики, наморщил нос и сердито фыркнул.-Что же в ней может быть? - подумала Босоножка. Она почему-то встевожилась, ее мучала неизвестность. Наконец, именинница подошла к столу, развязала тесемку и приподняла крышку.-Какая красавица! Спасибо, папочка! - закричала Наташа и осторожно взяла в руки подарок.Игрушки замерли в восхищении: Наташа держала большую новую куклу. Кукла была одета в сияющее розовое платье из нейлона, с пышными складками, легкое и прозрачное.

-А туфли на ней какие, посмотрите! - захлебывалась от восторга Лиса Патрикеевна. - Они коричневые, лакированные и с пряжками.

А шляпка, с лентами! - квакала Лягушка. - Совсем как цветок водяной лилии.

47

Среди нас никогда не было такой прекрасной игрушки, - торжественно произнес Желтый Медвежонок. Он стал торопливо приглаживать на своих боках плюш, протер бусинки глаз, чтобы они ярче блестели, и повернулся так, чтобы его круглый животик не слишком бросался в глаза незнакомке.И только Босоножка ничего не сказала. Она не промолвила ни слова даже тогда, когда нейлоновая модница открыла свои круглые глаза и нежно произнесла два раза: - Ма-ма! Ма-ма!Красавице дали имя - Ляля. Она заняла самое лучшее место на диване среди вышитых подушек и сидела, высокомерно подняв голову с прической из шелковых волос. Ляля ни с кем не разговаривала и смотрела в одну точку. Конечно, она очень воображала, потому что, когда Желтый Медвежонок приветливо обратился к ней, даже не удостоила его взглядом, а только небрежно заметила: - Говори потише, у меня с дороги голова разболелась. Игрушки удивились такой невоспитанности,

обиделись и с тех пор перестали обращать на задаваку внимание. Только Босоножка не могла успокоиться. Она видела, как нарядную Лялю по утрам берет на руки Наташа, ласково прижимает к себе. Поговорит с ней и снова удобно устроит на диване. Старенькая Босоножка рядом с Лялей выглядела серенькой и скромной. И потому она становилась день ото дня все задумчивей и печальней, ей казалось, что она здесь лишняя. Однажды ночью Босоножка не выдержала и, когда всезаснули, приблизилась к Ляле. Тряпичными пальчиками прикоснулась она к ее шелковым волосам.- Какая я несчастная! - заплакала Босоножка. - Я никогда не имела таких кудряшек, таких открывающихся и закрывающихся глаз, такого платья и шляпы. Меня вечно тащат

куда-нибудь играть. А Ляля может целыми днями отдыхать на мягких подушках. - Что ты хнычешь, облезлая, тряпичная кукла! - высокомерно проговорила вдруг Ляля. - Если тебе так

плохо, зачем ты тогда здесь живешь? На твоем месте я бы ушла. Вот возьму и пожалуюсь Наташе, и тебя снова забросят на чердак. Босоножка испугалась угрозы сердитой Ляли.

48

"В самом деле,вдруг опять окажусь в темноте и пыли? Ведь у Наташи теперь есть другая,новая кукла".От обиды Босоножка заплакала еще сильнее, а когда слез не хватило, вытерла мокрые щеки и задумалась.- Может быть убежать? Но куда? - беспокоилась она.И тут же решила:"Уйду далеко-далеко, в лес, и останусь там".Никому ничего не сказала Босоножка. Только постояла у кровати Наташи, тяжело вздохнула, а потом влезла на подоконник. Окно было раскрыто. От высоты у Босоножки закружилась голова. Но она вспомнила о своем горе и спрыгнула вниз. Тресь! Обломились под ногами стебельки душистого табака. Босоножка испугалась, что кто-нибудь услышит этот шум, и побежала по лунной дорожке все дальше и дальше от своего дома....На опушку леса Босоножка вышла, когда над деревьями заалела заря. Только тут она почувствовала, что устала и исколола ноги, потому что в пути потеряла клеенчатые туфельки. Но вокруг все было так ново и необыкновенно, что к ней вернулось хорошее настроение. Босоножка вошла в чащу и увидела перед собой на ветке мастера Шелкопряда.Здравствуй, Шелкопряд! - окликнула его Босоножка.Здравствуй, маленькая! Ты что-нибудь хочешь? Да. Не сможешь ли ты соткать мне из своих шелковых ниток платье?  Отчего же, смогу, - ответил Шелкопряд. - Подойди поближе. Он снял мерку и начал проворно работать. Усталая Босоножка присела у пня отдохнуть. Вскоре платье было готово. Оно получилось таким, что ей могла позавидовать даже модница Ляля. Спасибо тебе, Шелкопряд! - поблагодарила кукла великолепного мастера.

49

Взглянула на свои поцарапанные ноги и сказала:Мне бы еще туфельки.Будут они у тебя, - услыхала Босоножка.Она оглянулась - на стволе дерева сидела Пушистая Белка с орешком в цепких лапах.-Держи! - крикнула Белка и ловко бросила вниз две скорлупы расколотого ореха.Босоножка примерила обновку. Башмачки точь-в-точь были по ноге, прочные, с зелеными кисточками. Таких не имела ни одна кукла на свете. Лесные обитатели всюду приветливо встречали гостью. Каждый старался ее чем-нибудь порадовать. Ящерица подарила ей для платья блестящие чешуйки, откоторых оно стало еще нарядней. Дятел вырубил из березовой коры ослепительно белые браслеты.. Рябина надела ей на шею ожерелье из красных ягод. Не осталась в долгу и Цапля. Она принесла шляпку-лилию. Исполнилась мечта Босоножки. Она стала такой же нарядной, как Ляля. Кукла села на пенек, словно на диван. Вместо подушек был мягкий зеленый мох. Так она сидела час и два. Остромордые ежата резвились вокруг- на поляне. Они кувыркались, бегали друг за другом, фыркали, боролись. Ежата звали Босоножку поиграть с ними. Она отказалась, потому что боялась испачкать или помять свое нарядное платье. И зверьки убежали.Все в лесу были заняты своими делами. Дятел лечил дерево.Шелкопряд сматывал нить в коконы. Белка ускакала запасать на зиму орехи. Цапля улетела к своим детям. Босоножка осталась одна, ей стало скучно. Она не знала, чем заняться, а к безделью не привыкла. Потом ей вспомнился дом, помнились игрушки. А что о ней думает Наташа? А Шарик? Наверное, ищут по всему дому. "Милые мои. Я и не предполагала, что мне без вас будет так грустно, - думала Босоножка. - И зачем мне такое красивое платье, если его не увидит Наташа? Я нехорошая, неблагодарная кукла. Меня сняли с пыльного чердака, заботились обо мне, любили. А я убежала в лес". 50

Босоножке захотелось скорее вернуться домой. Но это оказалось не так просто. Тропинка потерялась. Вокруг стоял густой,, молчаливый лес. "Куда идти?"Босоножка бросилась напрямик через колючие кусты, туда, где между деревьями проглядывало солнце. Когда она бежала в лес, солнце вставало за спиной. Значит, возвращаться надо в сторону солнца. Бедная кукла не знала, что все дальше и дальше уходит от дома. Утром солнышко вставало на востоке, а сейчас, вечером, опускалось к западу. Трава становилась все гуще и выше, идти стало совсем трудно. Вдруг подул сильный ветер, неожиданно потемнело. Нависли густые дождевые тучи. Тревожно зашумели деревья и травы, попрятались лесные жители. Сверкнула молния, загрохоталгром. Крупные капли дождя захлопали по листве. Босоножка заблудилась, промокла насквозь, дрожала от холода. "Пропала я совсем, - подумала она. Разве мне плохо было у Наташи?.."Она спряталась под густую ель. Но и там дождь и ветер доставали ее. С ветки сорвалась колючая шишка и больно ударила по голове. Перепуганная вконец, Босоножка выскочила из-под елки и кинулась куда глаза глядят. А ветер свистел ей вслед, догонял и хлестал. А дождь все лил и лил, словно хотел утопить беглянку. За сучок зацепилась и осталась на нем шляпка-лилия. Порывом ветра сорвало и унесло платье. Потоки воды смыли сног ореховые башмачки. Забрызганная грязью, продрогшая Босоножка, наконец, увидела знакомую крышу. Пробежать осталось уже совсем немножко, но кукла вдруг поскользнулась и упала. Очнулась она от громкого лая и увидела над собой добрую лохматую морду Шарика. Это он, верный ее товарищ, весь день, когда обнаружилась пропажа, не находил себе места и отправился на розыски. Шарик лизнул ей щеку теплым и влажным языком, схватил и принес Босоножку домой. Больше всех обрадовалась Наташа. Игрушки были довольны возвращением Босоножки, они стали ее расспрашивать наперебой, где она пропадала.

51

Даже надменная Ляля улыбнулась, закрыла и открыла глаза.

Втайне она все же завидовала старенькой кукле: Ляля была одинока.

Босоножку почистили, переодели в выстиранное и выглаженное ситцевое платье, заштопали

царапины. А на следующий день Шарик снова, как прежде, тихонько открыл лапой дверь.

И, как прежде, обрадовалась ему Босоножка: друзья дороже блестящих нарядов.

Никаких лесных подарков не осталось у куклы. Да она о них и не жалела.

Только длинными зимними вечерами в теплом игрушечном уголке Босоножка часто рассказывала

друзьям о своих необыкновенных приключениях.

Правда, Наташиной маме говорила соседка, что видела, как Босоножку в лес утащила ворона.

Люди этому верили. Они думали: не могла же кукла уйти сама!

Ну, что ж, пусть так и думают.

Но мы-то с вами знаем всю правду.

52

Народилася 27 січня 1961 року у с. Федорівка Карлівського району Полтавської області. Закінчила Дніпропетровське педагогічне училище, Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

(філологічний факультет). Член секції дитячої та юнацької літератури "Джерело" при ДОО НСПУ. Пише українською мовою. Друкувалася в журналі "Бористен". Співавтор збірника "Книжкова веселка:

Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ). Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ). Автор книг "Капелюшок-мандрівник. Віршовані казки" (2000, Полтава), "Чотири пори. Вірші" (2002, Дніпропетровськ),

"Царівна Ледарівна. Казка" (2002, Дніпропетровськ), "Вихрясик", "Пан Полум’ян".  

Каленіченко Катерина Петрівна

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/kalenichenko-kateryna

53

ВИХРЯСИКKазка

Хлопчик із ЗамріївкиВ одному селищі жив хлопчик, що мав кумедне прізвисько – Вихрясик. Звичайно, ж ім’я в нього було інше, та оте прізвисько так приклеїлось, що тільки й чути було: ”Вихрясик… Вихрясик…”По-перше, чуб у хлопчика ріс вихорком і завжди стирчав догори, не бажаючи прилягати до лоба. Ні причісуванням, ні примочуванням не вдавалося того чуба пригладити.По-друге, він і сам був такий вертлявий і непосидючий, мов вихор. Вгамувати його – все одно, що вітер за бороду схопити. Бувало, мчить вулицею, осідлавши якусь лозину, аж курява підіймається, немов перед грозовою зливою. Хіба не вихор? Звідси й прізвисько таке.Друзів у Вихрясика майже не було. Та воно й зрозуміло… В компанії однолітків такий вихор довго не затримувався. Ігри йому швидко набридали, а надмірна метушня тільки заважала іншим.Довгими літніми днями Вихрясик гасав квітучими луками, ганяв метеликів та джмелів, ловив пуголовків у мілкій річці, спостерігав за очкастими бабками, що пурхали над очеретом. Це була його країна. Біжи, куди хочеш! Роби, що хочеш! Хіба не весело?Найбільше подобалося непосиді бігати наввипередки з вітром Дмухайлом, що наздоганяв його усюди і дмухаючи у вуха, з азартом запитував:

– Ну що, біжимо?– Біжимо! – погоджувався хлопчик.Вітер був сильніший за свого суперника і в змаганні завжди перемагав.– Знову ти перший, – насупившись, бурмотів Вихрясик і втомлений падав у траву. Та хвилини обурення швидко зникали. Вітер умів змінювати тему і розповідав малому приятелеві якусь цікаву історію.

54

Наприклад, про велике місто, над яким він частенько пролітав і завжди дивувався з його краси і величі.“Отам, мабуть, справжнє життя” – думав Вихрясик. Вітер умів читати думки і на те відповідав:– Не знаю, як там щодо справжнього життя, а за отим гамором і метушнею я навіть себе не чую. Добре, що за усім цим згори спостерігаю.– От би мені потрапити до того міста! – замріяно мовив непосида.– І що ти там робитимеш? – питав вітер.– Знайшов би що, – усміхався він.Хочеться додати, що крім свого селища, в якому наш герой прожив неповних сім років, він більше ніде не був і нічого не бачив. Тому бажання його цілком зрозуміле. Але ж непосидюче хлоп’я ще не знало, що у великих міст є свої закони і правила.Розпластавшись на м’якій траві, немов у вільному польоті, Вихрясик слухав Дмухайла з заплющеними очима і мріяв… мріяв… мріяв…Мандрівка до великого містаТепер наш герой летів на повітряній кулі і дивився з висоти на свою Замріївку. ”Яке ж воно крихітне, моє селище, в цьому безмежному просторі”, – думав хлопчик. В запалі несподіваного враження мандрівник почав римувати слова:річка – стрічка, кладка – цятка, лужок – кружок, хатка – латка.Куля летіла все далі… і далі… Внизу простягалися уже незнайомі селища, лісочки, луки та поля, що,мов шахові дошки розляглися між вузькими річками й дорогами.

– Ой! Яка краса! – в захваті вигукнув Вихрясик. Йому відкривалася панорама того великого міста, про яке розповідав Дмухайло, – з багатоповерховими будинками, площами, мостами. У різних напрямках вулицями безупинно рухались автомобілі і таким же безперервним потоком, мов мурашки, кудись поспішали люди.

55

Повітряна куля повільно почала знижуватись.”Диво, та й годі!” – подумав хлопчик. Перелетівши широку дорогу, куля приземлилась на узбіччі. На прикріпленій до стовпця табличці Вихрясик по складах прочитав слово: “При-ма-рівськ”. “Це ж назва міста…” – подумав він і ще раз промовив уголос: “ Примарівськ”.Тільки-но подорожуючий покинув свій повітряний транспорт, куля піднялась вгору і зникла з поля зору.”Як же я тепер додому повернуся?” – подумав було Вихрясик. Та згадавши бабусину приказку:” Язик до Києва доведе!” – рушив у напрямку міста.Несподіване знайомствоНезабаром він опинився в тому безперервному людському потоці, за яким спостерігав з висоти. Але чомусь весь час наш герой на когось наштовхувався. Йому здавалося, що всі ці люди навмисно не дають пройти і штовхають його з усіх боків. Не встиг вертун повернути голову ліворуч, як знову з кимось не розминувся… То була дівчинка, на голову нижча за нього, в кумедних круглих окулярах, з двома тоненькими кісками, що, мов дуги, стирчали в різні боки. Через зіткнення дівчинка впустила на тротуар іграшкового клоуна. Одночасно присідаючи, щоб його підняти, діти стукнулися лобами.– Вибач, – крадькома поглядаючи на дівчинку, попросив пробачення Вихрясик.– Вибачаю, – усміхнулася вона, потираючи лоба. – Це подарунок для моєї маленької сестрички, – обтрушуючи клоуна, пояснила дівчинка. Вона звернула до огорожі. Вертун теж зійшов з тротуару.– Ти, мабуть, вперше у нашому місті? – спитала нова знайома.

– Угу, – погодився Вихрясик. – Ну, що ж, давай знайомитись! Мене звуть Малася. А тебе? – Вихрясик! – аж вигукнув хлопчик.

Під час розмови з’ясувалося, що Малася вже ходить до школи. Здивованими очима Вихрясик мимохіть виміряв

її зріст.” Дійсно, Малася”, – подумав він.

56

– Наше місто, – продовжувала дівчинка, – велике і красиве. Але той, хто потрапляє до нього вперше, може не тільки розгубитися, а й заблукати.Тому, йдучи на екскурсію, треба знати деякі правила. – Які такі правила? – запитав Вихрясик.Малася, не довго думаючи, відповіла:– Ось, одне із них:”Пішоходи повинні рухатись пішохідними доріжками, дотримуючись правої сторони”.Тоді не буде ніяких зіткнень. Зрозуміло?– Так це ж так просто! – погодився крутько. – Головне, не забувати, де в тебе права рука!– От і не забувай! – посміхнулася Малася. – Зараз я зателефоную мамі, щоб вона не хвилювалася, а потім, якщо хочеш, покажу тобі місто, – запропонувала вона.– Добре, – байдуже мовив Вихрясик.Неприємний випадокДівчинка підійшла до телефону-автомата і почала набирати номер. Крутько не міг встояти на місці і намотував кола навколо телефонної будки. Тут, як навмисне, причепилася до нього оса. Мабуть, бігун зігнав її з якогось недогризка, і вона твердо вирішила з ним поквитатися. Ніякі відмахування не допомагали! Смугаста переслідувачка не відставала, погрожуючи

кривднику тонким жалом. Так налякала хлопця, що той, тікаючи від неї, мов ошпарений, вискочив на дорогу. Від скаженого ляскоту колес, що загальмували, деякі перехожі зупинились. З кабіни вантажівки вискочив розгніваний вусатий дядько. – Я тебе, негіднику, зараз навчу, як треба вулицю переходити, – схопивши Вихрясика за вухо, кричав він. Водій уже готовий

був дати нещасному гарячого запотиличника, та вчасно підбігла Малася.

57

– Відпустіть його, дядечку, будь ласка, – благально пролепетала вона.–А він тобі хто, мала? – відпускаючи вухо хлопця, запитав шофер.– Він мій знайомий, – пояснила дівчинка.– Тож навчи свого знайомого правилам дорожнього руху, якщо ти їх, звичайно, знаєш сама, – єхидно промовив водій.– Я, знаю, – впевнено промовила Малася.Дядько, сідаючи за кермо вантажівки, недовірливо глянув на неї, посварився пальцем на порушника і повільно поїхав далі. Вихрясик, закриваючи долонею червоне вухо, почав виправдовуватись:– Та, клята оса причепилася. Я від неї тікав…тікав… Сам не знаю, як на тій дорозі опинився.– Добре, що все так обійшлося. Могло бути й гірше, – сердилася Малася. – Зараз будемо правильно її переходити. Бачиш табличку, з намальованим у русі чоловічком? Це – дорожній знак. Він означає:”Пішохідний перехід.” А звідси – й правило: ”Пішоходи повинні переходити проїжджу частину по пішохідних переходах, у тому числі підземних і надземних…” Ось він.Вихрясик подивився на білу розмітку, що зливалася з асфальтовою дорогою, і вигукнув:– Зебра!– Добре, – погодилася Малася. – Ось по такій “зебрі” ми і перейдемо на той бік вулиці. Але це ще не все, – додала вона. – „Учасники дорожнього руху повинні переходити вулицю на зелений сигнал світлофора.” Світлофори

знаходяться по обидва боки від переходу. Великі – для водіїв автотранспорту, маленькі, з силуетом чоловічка – для пішоходів.Вихрясик з цікавістю переводив погляд з одного світлофора на інший.На жовте світло машини почали зупинятися. І коли на великому світлофорі раптом спалахнуло червоне світло, а на маленькому – зелене, пішоходи стали рухатись.

58

– Можемо йти, – скомандувала Малася. І діти спокійно перейшли вулицю.– Тобі все зрозуміло? – допитувалась дівчинка.– Що тут розуміти! – вдаючись до свого поетичного хисту, Вихрясик процитував:Червоний – рухатись не смій ! На жовтий – почека водій. А на зелений пішоходи задріботять по переходу.– От і добре, – усміхнулася Малася.Діти проходили мимо театральної площі з фонтанами, історичного музею з кам’яними статуями біля входу, яскравих вітрин магазинів… Все здавалося Вихрясику казковим. ”Як чудово!”– думав він.– Зараз повернемо на проспект Миру, і я покажу тобі свою школу, до якої торік мене вперше привела мама, – з гордістю повідомила дівчинка. За рогом будинку розкинувся в своїй красі центральний проспект міста. Проїжджа частина його була така широка, що перейти її в шаленім потоці машин здавалося неможливим.– Ось вона, моя школа! – радісно вигукнула Малася. Вихрясик побачив п’ятиповерховий будинок з широкими вікнами і величезними дверима, над якими красувалася вивіска: ”Школа № 25”:– Яка ж вона велика! – здивувався хлопчик і запитав: – Подобається тобі ходити до школи? – Дуже подобається, – відповіла Малася.„Ще б пак! Така розумна. Мабуть, на одні п’ятірки вчиться. Всезнайка.”– зробив висновок Вихрясик. – Зараз підемо в парк, – перервала його думки приятелька. – Він знаходиться на тому боці проспекту. З моєю подружкою Торохтюлею ми частенько ходимо туди на прогулянку. Тож поспішаймо до пішохідного переходу!

Ним я завжди користуюсь, ідучи до школи. Бачиш на стовпцеві трикутник? – продовжувала по ходу Малася. – Це попереджувальний дорожній знак: “Діти”

59

На цьому відрізку шляху водії мають бути особливо обережними. Діти – вони і є діти, – повторивши вислів дорослих, зауважила дівчинка. – Але ж ми не встигнемо перейти таку широку вулицю поки горітиме зелений, – згадавши недавній випадок, заклопотався Вихрясик.– Якщо не встигнемо, то почекаємо на “острівці безпеки”. Він знаходиться між двома білими лініями, що розділяють вулицю на дві частини.– Звичайно, можна було б скористатися підземним переходом, та він знаходиться на дві зупинки далі. Тому не будемо гаяти часу і перейдемо тут, – впевнено сказала Малася. – Ось, що про це каже правило: „Пішоходи, які не встигли закінчити перехід проїжджої частини дороги одного напрямку, повинні перебувати на острівці безпеки або лінії, що розділяє транспортні потоки протилежних напрямків, і можуть продовжити перехід лише тоді, коли це буде дозволено відповідним сигналом світлофора.”,„ Дійсно, всезнайка,”– знову подумав Вихрясик. “ Таке довге правило і – напам’ять!”Світлофор моргнув зеленим оком і діти стали на пішохідний перехід.Тільки-но встигли дійти до середини вулиці, як знову загорілося червоне світло. Зупинились, як і казала Малася, на „острівці безпеки”, а потік машин з обох боків заполонив проїжджу частину. Вихрясик весь час крутив головою. Йому здавалося, що машини їдуть прямо на нього. Від страху серце калатало, а вихрястий чуб ще більше піднявся догори і стирчав у різні боки, мов голки в їжака.– Стій, спокійно! Ти в безпеці! – заспокоювала хлопчину Малася.

Кілька хвилин здалися Вихрясику вічністю. Він згадав чомусь маму, татка та бабусю, до якої зазвичай тулився, коли було страшно. – Ходімо! – смикнула приятеля за руку дівчинка, вказуючи на зелене світло. І друга частина вулиці була позаду.

– Нарешті! – з полегшенням вигукнув Вихрясик і, мов заєць, стрибнув на тротуар.

60

В паркуНевдовзі мандрівники опинилися на широкій алеї парку, який гостинно зустрічав своїх відвідувачів. Навколо зеленіли газони. Квітучими килимками розляглися уздовж алеї клумби. А над головою, про щось перешіптувалися між собою гіллясті дерева. На відміну від розпечених сонцем асфальтових вулиць, у парку було прохолодно.– Морозиво! Тістечка! Газована вода! – викрикувала з віконця кіоска тітонька і додавала: – Безкоштовно! „Здорово!” – подумав Вихрясик, облизнувши язиком свої зашерхлі губи.– Ти що будеш? – запитала Малася приятеля.– Буду все! – вигукнув він.– Дайте, будь ласка, дві порції морозива, два тістечка і дві склянки газованої води, – попросила дівчинка. Отримавши ласощі, діти допалися спершу до морозива, а вже потім смакували тістечками і запивали їх водою. Далі були атракціони! Отут, нашому героєві було де розвернутися…Він перебігав від каруселі до гойдалки, забувши в захваті про все на світі, навіть про Маласю. Дівчинка стояла осторонь і переляканими очима дивилася на Вихрясика, мов на дикуна. А він, злившись з юрбою інших дітей, сидів, стояв, виснув на отих гойдалках, наче мавпа. „Хоч би не впав та лоба собі не розбив,” – хвилювалася Малася.

– Що потім робити?” Нарешті, вгамувавшись, з червоним, мов помідор обличчям непосида підбіг до неї. – А ти чому не катаєшся? – запитав він. – Мені не хочеться. Бачу, й тобі вже досить.. – багатозначно зауважила дівчинка. – Ну, гаразд, ходімо далі, – неохоче запропонував хлопчик.

61

Торох – торох – Торохтюля– Маласю! Маласю! – почувся оклик позаду. Мов по команді, друзі оглянулися.Наздоганяла їх дівчинка з маленькою червоною сумочкою в руці. Сукня дівчинки та великий бант на голові були однакового кольору – жовтого, а шию прикрашало зелене намисто. „Це ще що за світлофор?” – подумав Вихрясик, розглядаючи модницю. Товстунка на ходу уминала тістечко і, судячи з усього, не перше… Під час руху з сумочки дівчинки доносилось якесь торохтіння, що, зливаючись з цокотом скляних намистин, нагадувало танцювальну музику: „Торох – цок – цок, торох – цок – цок...” Нарешті незнайомка порівнялась з дітьми і привіталась.– Це моя подружка Торохтюля, – пояснила Вихрясику Малася. – А це – мій новий знайомий, звати його – Вихрясик, – повідомила вона подрузі. Вихрясик і Торохтюля кинули оцінюючий погляд одне на одного, підтвердивши тим самим, що знайомство відбулося. Торохтюля весь час щось розповідала Маласі, забігаючи зліва і справа. Вона так швидко говорила, що Вихрясик не міг розібрати жодного слова. “ Сорока,” – подумав він і відійшов убік. Дівчатка зупинились, продовжуючи жваву бесіду, а вертун, не знаючи, що робити, заходився футболити пробку з пляшки, яка щойно потрапила йому під ноги. І таким чином добіг до кінця алеї. Неслухняна знахідка вискочила з-під черевика і, перелетівши тротуар, упала на проїжджу частину вулиці.На дорозі – не зівай! Ловиш гав – відповідай!Тільки Вихрясик переступив бордюр, щоб дістати пробку, як хтось з

усієї сили штовхнув його в ліве плече, збиваючи з ніг. Падаючи і цілуючи носом асфальт, Вихрясик почув гуркіт, дзенькіт і зойк. Піднявши голову він побачив

хлопчика, що також приземлився неподалік. На ньому лежав велосипед. На велосипедистові були смугасті шкарпетки і така ж смугаста кепка, вдягнена задом наперед. „От вам і пішохідний перехід, і зебра, і кіт Матроскін,” – сердито глянувши на штовхача, зробив чергове порівняння Вихрясик. 62

За секунду до обох порушників долинув звук свистка постового міліціонера. Не встигли хлопчаки опам’ятатися від падіння, як просто перед ними виросла струнка статура працівника ДАІ.– Що, боляче? – суворо, але зі співчуттям запитав він потерпілих. – Руки, ноги, голова – цілі? Спершу міліціонер привів до тями Вихрясика, а потім зняв велосипед з переляканого велосипедиста і теж допоміг йому піднятися. – Щось там негаразд, – заклопоталася Малася, поглядаючи в кінець алеї. Переганяючи одна одну, дівчатка вискочили з парку. Побачивши Вихрясика в оточенні постового і незнайомого хлопчика, хором запитали:– Що сталося? – Та ось, два товариша, мов двоє цапиків з отієї казочки, не розминулися на вузькій стежці, – сердито відповів міліціонер. – А сталося це тому, що обоє правил дорожнього руху не знають. А в правилах чітко сказано:“Перш, ніж перейти вулицю, на якій поблизу немає пішохідного переходу, учасник дорожнього руху повинен спочатку подивитися ліворуч, а потім праворуч.” Якщо дорога вільна і життю ніщо не загрожує, можна її переходити. Зрозуміло? – звернувся він спершу до Вихрясика.– Зрозуміло, – винувато погодився він.– А тобі скільки років? – запитав інспектор хлопчика, що назвався Гасаликом.– Вісім, – відповів той, потираючи збите коліно.– Мало для великого велосипеда! Та ще й розпізнавальні знаки на ньому відсутні, – докірливо зауважив міліціонер. А в правилах записано: “Рухатися по дорозі на велосипедах мають право особи, які досягли 14-річного віку. Велосипеди мають бути обладнані звуковим сигналом та світловідбивачами: спереду – білого кольору, по боках – оранжевого, ззаду – червоного”. – Те ж саме говорив мені татко, – обмовився Гасалик – Отже, ти знав це? – запитала Торохтюля. – Знав... – промимрив хлопчик. – Але ж так хотілося покататися!  – От і докатався... – не стрималась Малася. – От, от! – підтримав дівчаток постовий. – Один їде, не маючи на те ніякого права, а другий вискакує на вулицю, мов м’яч, не підозрюючи, що з того вийде.

Доведеться вам, друзі, пройти зі мною у відділення, – підносячи руку до кашкета, поважно мовив міліціонер.

63

Вихрясик зашморгав носом, а Гасалик почав проситися: – Відпустіть нас, дядечку, будь ласка! Ми ж ненавмисне! Більше такого не буде... – бубонів він, переминаючись з ноги на ногу. Інспектор був людиною доброю і порушників відпустив. Залишаючи дитячу компанію, він змахнув смугастим жезлом і додав: – На очі мені більше не потрапляйте, а то заарештую! І обов’язково вивчіть правила дорожнього руху. – Звідки ти взявся? – звернулась Малася до Гасалика.– Я собі їхав, їхав, а він... – перевівши погляд на Вихрясика, – як вискочить.– Вибач, я тебе не помітив, – виправдовувався пострибун.– Та нічого, до весілля заживе, – вказуючи на збите коліно, пробачив нового знайомого Гасалик.Весь гурт дружно засміявся.– Добре у вашому місті, але ж і додому вже час, – заклопотався Вихрясик.– А де твій дім? – запитали друзі.– Далеко звідси, у Замріївці, – відповів він.– Тоді тобі треба на автовокзал. А звідти – автобусом поїдеш у свою Замріївку, – сказав Гасалик.– Я проведу тебе, – запропонувала Малася. – Поїдемо шостим трамваєм. Він і привезе нас на автовокзал. Діти гуртом підійшли до трамвайної зупинки. Торохтюля щось жваво розповідала, і всі, обступивши велосипед Гасалика, голосно сміялися. Підійшов трамвай. Малася і Вихрясик попрощалися з друзями і зайшли у вагон.Вперше Вихрясик був пасажиром такого транспорту, і йому все було цікаво. В трамваї не було кондуктора, ніхто не перевіряв квитки. Отже, катайся

скільки хочеш! Проїзд безкоштовний!”Хіба не диво? – думав хлопчик. – А Дмухайло все по-іншому розповідав…”Трамвай, постукуючи колесами, пересувався від однієї зупинки до іншої. Одні пасажири – виходили, інші – заходили…

Малася всадовила собі на коліна кумедного клоуна і почала поправляти його руду зачіску.

64

Вихрясик увесь час дивився у вікно на гомінкі вулиці і думав: ”У цій метушні та плутанині, дійсно, можна розгубитися”.Після декількох зупинок, трамвай повернув ліворуч. У вікно Вихрясик побачив величезну будівлю з колонами. Це був автовокзал.– От і приїхали, – повідомила Малася. – Зараз перейдемо вулицю і ми – на місці! Приготуйся! Виходимо!– Що тут готуватися! – просуваючись впевнено до виходу, промовив Вихрясик.За секунду він був уже біля дверей, які раптом автоматично відчинилися.Нетерплячий пасажир сплигнув з підніжки трамвая і подався оббігати його ззаду.Потерпілий клоун– Зупинись!.. – кричала наздогін Вихрясику Малася.Та неслух, розштовхуючи людей, рвався вперед. Не встиг він перестрибнути ще одну рейку позаду трамвая, як маленька Маласина рука схопила його за футболку і з силою смикнула назад. Похитнувшись, Вихрясик, як і під час знайомства, вибив з рук дівчинки іграшку. Клоун впав на рейки зустрічного трамвая що, мов вихор, промчався повз них. На якусь хвилину все стихло…Малася кинулася за іграшкою і схопилася за голову: клоун був без однієї руки. Звичайно ж трамвай переїхав його своїми важкими металевими колесами.– Бачиш? Це могло трапитися з тобою, – показуючи знівечену іграшку, докірливо мовила

Малася.Вихрясик зніяковів. Він навіть боявся уявити, що могло б статися, якби вискочив на оті рейки. – Тепер ти розумієш, наскільки важливо знати правила? – спитала дівчинка.  – Я ж не думав… Я ж не бачив… – бурмотів винувато порушник. – А треба думати, бачити, а головне – знати ще й таке правило: „Після виходу з трамвая пасажири без затримки мають

звільнити проїжджу частину.

65

При цьому обходити трамвай належить спереду, аби впевнитись у відсутності зустрічного трамвая. Автобуси, тролейбуси, маршрутні таксі – слід обходити ззаду, щоб бачити проїжджу частину”.– Зрозуміло? – дивлячись на розгубленого товариша, спитала Малася.– Тепер зрозуміло, – опустивши голову, відповів Вихрясик. – Вибач, Маласю, – співчутливо поглядаючи на бідолашного клоуна з відірваною рукою, – додав він.– Все буде гаразд. Попрошу татка відремонтувати, – вже лагідніше заговорила дівчинка.Діти перейшли вулицю і опинилися біля автовокзалу. Народу – не пройти!Не менше було і транспорту. Одні автобуси від’їжджали, інші – під’їжджали.” Отут уже – гав не лови! Може статися, і під колеса потрапиш”, – думав Вихрясик.Прощання друзівЗ гучномовця лунав голос диспетчера: „Автобус на Замріївку відходить з третьої платформи за декілька хвилин!”– Скоріше, Вихрясику! – заметушилася Малася.За хвилину діти були вже біля автобуса, що табличкою вказував свій маршрут: „Примарівськ – Замріївка”. Водій, сідаючи за кермо, голосно попередив: – Від’їжджаємо! Прошу пасажирів зайняти свої місця!– Тобі пора! – звертаючись до товариша, мовила Малася.– Спасибі, що показала мені місто. Воно дійсно велике і красиве. 

І деякі правила дорожнього руху я добре запам’ятав, – забігаючи в автобус, промовив Вихрясик на прощання. – До побачення, Маласю! Приїжджай до нас на канікули! Я покажу тобі свою Замріївку! – додав він, і двері

зачинилися.Всівшись на вільне місце біля вікна, Вихрясик ще раз помахав Маласі рукою. Дівчинка стояла на платформі, пригортаючи до себе

потерпілого клоуна, і дивилася услід автобусу, який набирав швидкість. 66

В ці хвилини Вихрясику чомусь стало сумно. Можливо, тому, що вперше в житті він попрощався зі справжнім другом. Невдовзі автобус з пасажирами уже мчав широкою трасою. За вікнами виднілися поля, посадки, пасовища. Хлопчик вдивлявся в далечінь і думав: „Може, там уже моя Замріївка?” Та селище знову було незнайоме.Нарешті, автобус виїхав на пагорок, і Вихрясику відкрився краєвид рідного селища. „ Он річечка, луки, кошара для овець, курінь діда Сави”, – впізнавав хлопчик. На табличці, що означала: ”початок населеного пункту”, Вихрясик прочитав назву: „ Замріївка.”– Зупиніть, будь ласка, дядечку! Я тут вийду! – звернувся непосида до водія.Оббігаючи автобус ззаду, як радила Малася, і впевнившись, що поблизу немає ніякого транспорту, Вихрясик перебіг вулицю. А далі вже вихором мчав полем… гаєм… луками…– Ти мене чуєш? – дмухнувши свіжим подихом в обличчя, запитав Дмухайло.– Чую, – відкриваючи очі і підіймаючись з трави, відповів Вихрясик.– Тоді, вперед! – скомандував вітер, і друзі знову побігли наввипередки.Вечоріло… Розчервонілий Вихрясик підбігав до двору, де його вже виглядала бабуся.– Бабусенько! Я сьогодні був у великому місті! Воно – таке… таке! – в захваті щебетав онук.– Отакої! А завтра ти полетиш на місяць! – іронічно мовила бабуся і додала: – Фантазер!У віконце вже заглядали зорі… Та Вихрясику ще не хотілося спати. Він сидів за столом і щось малював. Цікаво, що? Мені теж. Тому, перш ніж попрощатися з нашим героєм, крадькома піддивлюся із-за його плеча, що ж він там намалював.Намалювати дорожні знаки, які використовуються у казціЯк ти думаєш, друже, що це за картинки? Так. Це дорожні знаки. Запам’ятай їх і обов’язково вивчи правила дорожнього руху,

якщо хочеш жити в країні безпечних доріг.

67

Українська письменниця народилася 14 липня 1923 р. в селищі Чаплине Васильківського району Дніпропетровської області. Закінчила Дніпропетровський університет.

Авторка книжок: “Коли співає жайвір”, “Ярославна”, “Пригоди Цвірика”, “Приключения книжки”; повістей “Наречена” (“Невеста”), “Радость моя”, “Окно в вечернем небе”, “Звізда любові”, “Пригоди кота Капітоши”.Померла 29 січня 2003 р.

Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/Любов_Коваленко

Коваленко Любов Михайлівна

68

ДВА РАЗИ ПО ДВА... Перший урок в цей день у Валери була математика. -Діти, дістаньте зошити, перевіримо домашнє завдання, -сказала Лідія Іванівна. Валера спокійно почав відкривати ранець. Задачі він усі вирішив. Так що все гаразд. П'ятірка забезпечена. Відстебнув ремінці - І який жах!

Зранця висунулася голова Капітоші! Лише на якусь мить розгубився Валера, а потім гарячково почав штовхати кота знову в ранець. Але Капітоша ні за що не хотів далі сидіти там і з усіх сил намагався вилізти звідти. Сусідка Валери Надійка, яка сиділа з ним за однією партою, встигла помітити руді вушка, які стирчали зранця.

Ой, хто там у тебе? - зашепотіла вона, з цікавістю заглядаючи з-за плеча Валери.Ніхто! - крізь зуби сердито відповів він, без успіху намагаючись запхнути Капітошу знову до ранця.Як - ніхто? Я ж бачу – котик! Ніякий не котик! - озлився Валера. А хто ж? - з острахом округлила очі Надійка. - Тигреня? Так? Тигреня? Валера, не відповідаючи, воював з Капітошею. Що трапилось, Валеро? - запитала Лідія Іванівна, помітивши його вовтузіння під партою.Та ось зошит дістаю... - непевно відповів Валера. І в цю хвилину Капітоші нарештівдалося вилізти з ранця. Він миттєво скочив на парту, оглядівся довкіл, задоволено виблискуючи зеленими очима і переможно вимахуючи пухнастим вогняним хвостом з білосніжним кінчиком. Надійка заплескала в долоньки і заверещала:

-Ой, яка гарненька руденька кішечка! Увесь клас у ту ж мить обернувся до їхньої парти, дехто

вже піднявся зі свого місця, а Сергійко зареготав: Ой, не можу - та це ж Капітон! А Валера ще бурчав, коли

ми йшли до школи, чого це, мовляв, ранець сьогодні такий важкий. А там, виявляється, сидів Капітон!

69

Ну, Капітоне, я тобі вдома... пригрозив Валера. Та Капітошу це аж ніяк не злякало. Він примружився і зневажливо махнув хвостом (Ага, Валеро, оце тобі... котяра...)-Капітошечко... Мій миленький, - ніжно гладила його вогняну спинку Надійка. До них повільно підходила Лідія Іванівна. Капітоша чекав: ось зараз перепаде на горіхи Валері! Хіба ж можна приносити котів на урок? Адже вчителька не відає, що Капітоша сам таємно заліз до ранця, щоб знав Валера, як бруднити стіни під'їзду усілякими написами про руді хвостяри. Та Лідія Іванівна не розсердилась, а ласкаво погладила Капітошу і попросила:Діти, тихше! Ви дуже галасуєте і лякаєте нашого нового учня.Клас засміявся жарту, а Валера забурмотів: Атож... Його злякаєш! Так його звуть Капітошею? - перепитала вчителька. - Ну що ж, Капітоша, коли ти вже потрапив до нас на урок, то вчи разом з нами математику. Так, діти? Так! Вірно! Нехай теж задачі рішає! Валера полегшено зітхнув, втер рукавом носа і показав непомітно кулака Капітоші, на що той знову зневажливо махнув хвостом і відвернувся.А щоб вам усім було видно Капітошу, ми посадимо його ось тут. І Лідія Іванівна посадила його на свій стіл.Тепер усе гаразд. Почнемо урок. І беріть приклад з Капітоші. Дивіться, який він старанний учень: сидить тихо, слухає уважно.А Капітоша дійсно уважно слухав. Хоча, слід сказати, він знову був розчарований: і на цей раз не вдалося помститися Валері. Та все ж він був дуже задоволений, що потрапив на урок математики, і ввечері, в підвалі, хвалився своїм приятелям-котам: Був сьогодні в школі, - недбало сказав. - Математику вчив. Коти здивовано і шанобливо нявкнули. Так, важка ця математика. Але я її вивчив.Приятелі ще з більшою повагою занявчали. Я вас теж можу навчити математиці. Хочете? Коти зраділо загаласували: Няв! Няв! Звичайно, їм дуже хочеться знати математику! Аби вміти лічити мишей, які отут нахабно шмигляють. -Поводьтеся тихо! - суворо наказав їм Капітоша.

70

- Я – ваш учитель. Слухайте уважно і повторюйте за мною: п'ять разів по п'ять - двадцять п'ять.Приятелі старанно різними голосами - товстими і тонкими - протяжно нявчали:П'ять разів по п'ять - двадцять п'ять.А від себе додали:П'ять разів по п'ять - буде двадцять п'ять мишей! Ого! Няв! Няв!Хоча Капітоша своїм друзям-котам і сказав, що математика дуже важка наука, але насправді він так не думав. Навпаки, ну що тут важкого?П'ять разів по п'ять - двадцять п'ять!Три разі по три - двадцять три!Сім разів по сім - двадцять сім!Усе так легко і просто. І чому Валера завжди ниє: то задачі незрозумілі, то з відповідями не сходяться, то взагалі їх не можна вирішити.-Сім разів по сім - двадцять сім! Мишей! Двадцять сім мишей!

71

Народився 22 квітня 1867 р. у селі Мануйлівка на Катеринославщині в селянській родині. У

родині було шестеро дітей, Василь був п'ятою дитиною. Навчався спочатку у сільській школі. Рано почав малювати. У1882 р. вступив до Першого катеринославського реального училища. Коли Василеві виповнилося 18 років, в училищі відбулася виставка його малюнків.

Вона стала знаменною в його житті. Молодим художником зацікавився катеринославський віце-губернатор барон Рокосовський. Влітку 1887 р. В. Корнієнко одержав виклик до приватної малярської школи Макухіної у Севастополі, де провчився лише один рік за браком коштів на навчання. Згодом губернське земство виділило В. Корнієнкові стипендію на навчання в С.-Петербурзькій Академії мистецтв. У 1888 р. він вступив до Академії мистецтв "вільним слухачем", а закінчив 1894 р. "некласним художником".. Тяжкий недуг - кісткоїд великої гомілки - завдавав труднощів у навчанні.

Постійні нестатки та слабке здоров'я завжди стояли на перешкоді

в його житті, заважали повністю віддаватися улюбленій справі.У липні 1896 р. В. Корнієнко повернувся з С.-Петербурга на

Катеринославщину. Проживав у Мануйлівці з батьками, в Одесі, Ялті, заробляючи на прожиття малюванням портретів.

Корнієнко Василь Онисимович

72

Створив цілий ряд жанрових картин та малюнків на теми українських народних дум: "Козак Голота і татарин", "Втеча трьох братів з Азова", "Перед поєдинком", "Повернувся" та ін. Він виконав художнє оформлення поетичної збірки катеринославського поета Миколи Кузьменка "Дозвілля" (1899). З організацією у місті наукового товариства, до якого увійшли вчені та діячі культури Д. І. Яворнипький, Я. П. Новицький, І. Я. Акінфієв, В. В. Курилов, А. С. Синявський та ін., В. Корнієнко був запрошений до участі у художній комісії по організації виставок. Перша виставка картин художників-катеринославців відкрилася у лютому 1901 р. в залі Губернської земської управи на вулиці Крутогірій. Василь Корнієнко виставив одинадцять власних картин: "Портрет невідомого", "На траві", "Етюд", "Старий", "Під час свята", "За шитвом", "Мандрівник", "Під сонячним промінням", "Біля монопольки", "Канікули“.У квітні 1904 р. у палаці князя Потьомкіна відбулася друга виставка картин художників Катеринослава. Василь Корнієнко подарував землякам портрет Т. Г. Шевченка.

В Одесі В. Корнієнко близько зійшовся з місцевою українською громадою, зокрема

з М. Ф. Комаровим, відомим бібліографом, етнографом, видавцем,

літературним критиком. Упорядковуючи бібліографічний

покажчик творів І. П. Котляревського "На вічну пам'ять

Котляревському", на початку 1904 р. він запропонував

В. Корнієнку підготувати 20 ілюстрацій до "Енеїди", а згодом намалювати малюнки до "Кобзаря"

Тараса Шевченка.

73

Художник погодився і передав М. Ф. Комарову перші 10 малюнків до "Енеїди". Та хвороба не дала йому здійснити задумане: 11 грудня 1904 р. у віці 37 років В. Корнієнко помер в Одесі після двох тяжких операцій (саркома) і залишок гонорару було передано на його похорон. Його тіло було перевезено до Мануйлівки і поховано на сільському цвинтарі. Місце поховання не збереглося. Літературна спадщина В. Корнієнка була видана уже після його смерті. Відомі вісім поезій письменника із циклу "Відгуки життя", які були опубліковані у літературному збірнику "Перша ластівка" ("Мрії"", "Коло Дніпра", "Пісня мужика", "Людська безглуздість: " Пісня", "Селянинові", "Барабаш", "Пісня маляра", "Верба". Херсон. 1905) та оповідання-казка для дітей "Запорозький клад", датована автором 17 лютого 1901 р. Перше видання твору з'явилося у Катеринославі в 1919 році, друге – в серії бібліотеки "Молодим козакам“ (Київ - Львів, 1923 р.). Окремими листівками катеринославська "Просвіта" видала виконаний художником "Портрет Т. Г. Шевченка" та його малюнок до "Думи про трьох братів Азовських". Його малюнками проілюстровані оповідання А. Кащенка "Бусурманська неволя" (1916 "Оповідання про Славне Військо Запорозьке Низове" (1917), катеринославський часопис "Дніпрові хвилі" (1911).

74

ЗАПОРОЗЬКИЙ КЛАДКазка

На славнім Запорожжі, недалеко від того місця, де Самара вливає свої прозорі води в Славуту-Дніпро, є ще й тепер хутір Ярок. Колись в тому хуторі був хлопець років п'ятнадцяти, - Васильком звали. Жив він, звичайно, не один, а з батьком та матір'ю, як живуть всі діти його літ, коли в їх є рідні. Мати в нього була добра, жаліслива мати; вона була завсігди вдома на хазяйстві й не пропускала вільної хвилини, щоб не попестити свого одинка-синка Василька. Батько ж був завзятий стрілець - цілими тижнями блукав в Самарських пущах за дичиною і тільки коли-не-коли бував дома. Василько ніколи не бачив від нього ласки; батько був перед ним завсігди суворою й наче гордою людиною. Але Василько чогось страшенно його любив і поважав і в душі своїй дитячій таїв бажання зробитися таким же суворим стрільцем.Правда, він уже й був трохи ним: застрелити на льоту птицю або на бігу зайця йому було так само легко, як іншому вимовити слово, і часто, з дозволу матері, брав батькову рушницю й сам ходив полювати на узлісся. Мати не забороняла йому цього: їй самій було приємно бачити, як її Василько, кремезний, червонолиций хлопець, вертався додому весь обвішаний дичиною і з гордістю клав її перед матір'ю: вона навіть хвалила його за те й тішилася думками, що хутко батько буде брати й його з собою. Раз, так якось під осінь, хмарного та вітряного дня, Василько взяв рушницю й

пішов на узлісся полювати. Перш, бувало, як тільки увійде в лісову гущавину, то й застрілить як не зайця, то дику качку, але ж на цей раз скільки не ходив - нічого йому не трапилося, наче все кудись змандрувало…Попоходивши так, він уже

хотів вертатись додому, коли це шелеснув кущ, вискочила з нього якась цибата, мовби козеня,

звіринка й, настороживши вушка, почала дивитись на Василька, анітрохи не лякаючись.

75

Дивиться й Василько на неї і не знає, що йому робити: чи стріляти, чи ні? Такої втішної звіринки він ще ніколи не бачив і йому було чогось шкода вбивати, занапастити її.Отже, натура мисливця взяла таки своє: несамохіть він прицілився і стрельнув. Звірина скрикнула й упала мертвою. Але коли він підійшов до неї, щоб узяти додому, вона прудко скочила на ніжки й, хитаючись, сховалася в кущах. -А підожди, не втечеш від мене, гукнув і ту ж хвилину метнувся за нею, щоб упіймати. Ось-ось трохи ще і звірина знесиліє, упаде, й хлопець її візьме. Ще трошки, не багато... зробити тільки зайвий ступінь і простягти руку!.. Тільки ж, що за диво? - Зовсім прибита, вона тікає все далі та далі, й Василько ніяк її не дожене. Біжить щодуху він, подряпав собі й руки й лице об усякі колючки...І хто його зна, доки б він біг, коли б не сподіялось з звірятком дивне диво: в одному місці воно так хутко зникло йому з очей, наче крізь землю провалилось. Хлопець аж скам'янів од здивування: він не знав, що й подумать. Йому навіть зробилося моторошно, в його голові майнула думка про нечисту силу, котра, мабуть, над ним насміялась. Отямившись, він хутчій наклав набоя в рушницю, скинув її на плече, й пішов назад, ніби додому. Іде ото він та й іде. Тільки, що за диво: ліс не рідшає, а ще густішим стає, дерева пішли такі великі, яких він ще ніколи не бачив, і от він, запримітивши це, зупинився й почав збентежено придивлятися до місцевості: він скоро зрозумів,

що, біжучи за звіриною, заблудив. Треба було розпитати дорогу в сонця, так день же був хмарний і не можна було ніяк розпізнать, де яка сторона світу. Як його бути? Довелося йти навмання, й він пішов. Ліс же ще густішав. Спотикаючись на коріння і зачіпаючись за гілля, йшов Василько непролазними нетрями. Сердито шумів і свистів угорі вітер, пробігаючи поміж верхами

дерев. Хлопець звертав у різні боки, але нічого не помагало.

76

Аж ось дивиться він: ліс одразу порідшав і крізь дерева забовваніла висока кам'яна скеля, а під скелею заблистів з чистої, як кришталь, води струмок.Тепер він побачив, що кудись далеко зайшов, бо ні скелі, ні струмка він не тільки ніколи не бачив, а навіть і не чув про їх ніколи.Підійшов він до струмочка й почав думати, що йому робить. Вертатись зараз назад він не хотів: перше, тому, що вже й так тяжко втомився, блукаючи по лісі, а друге - він бачив, що вже смеркалося й що незабаром повинна бути зайти ніч. "Ні, вже переночую тут, - наважився він, поміркувавши, - а завтра, як тільки розвидниться, подамся назад. От тільки де б його так примоститись, щоб було захисно від звірини“. Кинувши навкруг себе оком, він побачив недалечко від скелі величезну дуплясту вербу. Дупло було таке велике, що не тільки малий хлопець міг в йому заховатись, а й великій людині було б в йому просторо. Кращого захистку нічого було й шукати. Тільки Василько знав, що в дуплах іноді гніздиться всякий гад і небезпечно забиратися в них, не упевнившись попереду, що там нема нічого лихого; а через те хлопець, переступивши через струмок і підійшовши до верби, пильно обдивився його з усіх боків: дупло було зовсім чисте й навіть діл в йому був посиланий кам'яним піском. Тим часом ніч насувалась і ліс, і скеля загорталися темрявою. Над самою головою Василька пролетіла якась невідома птиця й так крикнула, що він аж жахнувся. Не гаючись, Василько вліз у дупло. Тільки тепер він згадав, що не взяв з дому харчів. Та чи він же думав, що така пригода трапиться з ним: мало хіба він блукав по лісі й нічого такого не бувало, а це - на тобі!.. Ніхто, як нечистий насміявся! Думки про звірину, про те, що з ним може статись, коли не вийде з лісу й про покинуту вдома матір роєм закрутилися в його голові. Виразно уявив він собі, як там його ненька плакала, побиваючись за ним: у нього самого навіть сльози навернулись На очі від цієї думки.

77

- Хоч би тато вернулись сьогодні з полювання, - думав він, - вони знають ліс, не заблудяться і, може б, і мене знайшли тут.Зненацька в лісі почувся якийсь вибух, схожий на постріл, і хлопець почав прислухатися. Йому вже здавалось, що стрельнув його батько, шукаючи його. Він і сам хотів уже стрельнути, щоб дати про себе знати, але вибуху вдруге не чути було й він за краще визнав зберегти набій на щось потрібніше. Ще сумніше стало йому на душі після цього: якийсь незрозумілий острах починав огортати його. Йому іноді здавалось, що десь тут недалеко од його хтось пошепки ніби радився й все наближався до нього, але ж коли він став уважно прислухатися до того шепотіння, то упевнився, що то булькотів на різні лади струмок. Ще сумніше стало хлопцеві, коли загукав пугач й його гучне пугукання покотилося сотнями відгуків по лісі. Наче вся лісова нечисть відгукувалась на нього й змовлялась зійти десь на пекельний бенкет. Лісовик з зеленою бородою, русалка в вінку, заквітчана квітками, живо вималювались в його уяві. Він пригадав і ті оповідання про них, що колись покійна бабуся розказувала, прядучи куделю. Правда, його батько завжди казав, що то все пусті вигадки нерозумних людей, що він скільки не тинявся на пущах та нетрях, а нічого такого ні вдень, ні вночі не бачив, але ж батькові слова не впевнили хлопця і він чудово уявляв собі різні облуди таємних лісових сил. Тільки надія на силу Божу й заспокоювала його.Такими думками збентежений просидів Василько в дуплі до самої глупої ночі.В глупу ж ніч, коли навіть пугач замовк, а хлопця начав змагати сон, якраз проти дупляної

діри під скелею, наче щось блиснуло. Блиснуло й згасло. Дрімота Василькова в ту ж мить зникла й він почав придивлятися. Тільки, як він не придивлявся, в чорній темряві нічого не міг побачить...

78

"Це мені так здалося", - подумав він і став моститися, щоб хоч трохи задрімати. Коли це знову блиснуло, тільки вже дужче. Жовтий вогонь, мов тільки що засвічено каганця, застрибав, загойдався й стежкою потягся вгору, ширючись на всі боки. І Василько ясно побачив світом осяяні відчинені двері, на котрих стояв з великою кудлатою собакою старий дід! Собака завищала, закрутила хвостом і почала ластитись до старого. Вона була прикована на ланцюгу до стіни й ретязь при кожнім її повороті брязчав. Нема що й казать, що Василько дуже злякався, у нього по спині мовби комашня полізла, чуб на голові заворушився й хлопець наче закляк на місці. -Що воно таке? - питав він сам себе. - чи не лісовик, чи не характерник, чи не розбійник? Звечора він ніяких дверей не бачив у скелі, а тут ось тобі - диво дивне. Він не зводив очей з діда й чудне щось робилося з ним: що більше він вдивлявся, то ніби пропадав його острах: лице старого не тільки не було страшним, а, навпаки, привітним; навіть в йому було щось знайоме - такого діда він наче десь бачив. Дідуган - був огрядна людина з довгими сивими вусами й такою ж чуприною, що спадала з лоба на вухо. Одежа його складалася з білої з широкими вишиваними рукавами сорочки і червоних запорозьких штанів, зібраних в сап'янові чоботи.В одній руці він держав важкий келеп, а в другій - жовту воскову свічку, огонь котрої, освічуючи його величню постать, золотив його сиві вуса й чуприну. Переступивши поріг, дід підняв угору очі й почав вдивлятися в небо. Поводячи головою на всі боки, він щось довго шепотів, а далі промовив голосно:-Ті ж небеса, що колись були. Дев'яносто дев'ять літ минуло, а той же і Волосожар, ті ж і Чепіга й Віз... Все те саме, ні одна свічечка небесна не згасла. Чи так же воно і на землі?..

Не знаю, нічого не знаю... живим захований... Сказавши це, він тяжко зітхнув. Так тяжко, що Василькові

зробилось аж жалко старого... Він уже зовсім не боявся його. Йому навіть хотілось вилізти з дупла й спитать, хто він такий і за що він був живим похований. Але ж не зважився: він ще не впевнився, що бачить перед собою добру людину.

79

"Подивлюсь, що далі буде", - подумав хлопець і почав вмощуватися вигідніше.Мабуть, собака почула шарудіння, бо ту ж мить почала рватися і злюче гавкати.Дід повернувся в бік Василька і став пильно вдивлятися просто, як йому здавалося, в дупло.А хто тут? - розітнувся його бадьорий голос. - Хто тут? Озивайся!Це я! - озвався сміливо Василько.Та хто ж ти й де ти?І, не ждучи відповіді, дід сам підійшов до дупла й освітив Василька свічкою.-Е! Так ось кого мені Бог послав у гості! - буркнув він, не то зрадівши, не то кепкуючи.-Вилазь же, синашу, вилазь. О, який козарлюга! Відкіль ти й як сюди потрапив?Василько виліз із дупла й, знявши перед дідом шапку, коротко розповів йому хто він, відкіль і як заблудився в лісі. Вислухавши його, дід якусь мить стояв мовчки, наче щось пригадував, а далі промовив ніби сам до себе.-Не ждав... Не ждав на старості літ побачить свого правнука... Видно, я ще не прогнівив зовсім Творця. Потім, поглядівши Василька по голові, додав: -Ну, так ось що, сину: Божа воля була, щоб ти провідав мене в цих нетрях. Ходім же до моєї оселі, там я тебе дещо розпитаю, та й тобі дещо повідаю Сердито загарчала собака, коли Василько наблизився з

дідом до дверей. Очі їй заблищали як вуглинки й вона наче збиралась його проглинуть. Тільки коли дід на неї гримнув, то покірно відійшла набік і пропустила їх у двері. Переступивши поріг, дід і Василько пішли довгим підземним хідником. Скрізь по його стінах і стелі висіли пасми павутиння, а в повітрі чути було тяжкий дух вохкости й цвілі. Довгенько щось ішли вони. Коли це дід зупинився й Василько побачив залізні двері аж червоні від іржі.

80

Дід торкнувся до них келепом - вони заскрипіли, глухо задзвонили, відчинились і, пропустивши їх, знову зачинились, мов невидима рука повертала ними. За дверима знов протягся хідник, а там далі знову були двері. Дев'ятеро дверей пройшли, а підземному хідникові все не було краю. Василькові вже здавалось, що він цілий вік іде за дідом, простуючи в якийсь підземний світ. Та ось відчинились десяті двері й вони увійшли в великий мурований льох, осяяний якимсь таємничим, мовби місячним світлом.Хлопець довго не міг нічого розібрать в льоху, а коли роздивився, то побачив, що в йому була велика сила всякої вояцької зброї. Шаблі, рушниці й сідла в дорогій оздобі з золота та срібла цілими купами лежали на долівці, порозвішувані були на стінах і так сяли, що не можна було глянуть.-Ну, от ми й у хаті! - промовив дід, як увійшли в льох. - Сідай же, будеш гостем. Василько сів на ослінці, а дід, встромивши свічку в просверлену дірку в столі, сів і собі коло нього. Коли ото вони посідали, дід трохи помовчав та й каже: Ось що, синашу: багато треба було б мені тебе розпитать, тільки ж ти ще малий і мало що знаєш, та й часу немає для цього, бо ось-ось заспівають півні й нам треба буде попрощатись. Чого так - ти скоро довідаєшся. Скажи тільки мені ось що: чи не чув ти часом чого про свого прадіда? Як не чувать? Чув, - одмовив згорда Василько. - Покійний дід часто про нього згадували: та й хуторяне багацько дечого розказують.-Ну, от і добре. Так розкажи ж мені про все, що ти чув, а я послухаю.

Василько почав розповідать і його голосок якось чудно залящав по льоху: наче сотні невидимих дзвоників дзвонили в кам'яних стінах.

Він розказував, як його прадід був не тільки завзятим воякою, лицарем-запорожцем, а ще й великим характерником, що не раз ставав у великій пригоді запорожцям під час їх війни з ворогами України.

Там. де був його прадід Петро Сокіл, для запорожців була не війна, а ніби іграшка.

Оце мов та хмара, було, обляжуть наших звитяжців турки чи татари. Стріли, кулі й бомби дощем сипляться в наш кіш! 81

А братчикам ані гадки: сидять собі та люльки курять, та з ворогів глузують, бо отаман Сокіл один справляється з невірою: то він на чорному, як ніч, огирі вискоче на вал, ухопить ворожу бомбу, кине її назад, от їх же бомба та їх і вбиває; то він витягне із кишені хустку, махне нею хрест-нахрест, і вороги самі себе плюндрують. Чутка про його йде по всьому Запорожжю, по всій гетьманщині, аж в самі Карпати. І чого тільки люди не розказували. Дехто бачив, як він один загнав нагайкою цілу орду в Самар - річку, а дехто й таке оповідав: що під його приводом пливли запорожці по Дніпру на повстях: сидять собі хлопці, мов на човнах, та в карти грають, а повсті самі пливуть, куди треба.Отже, видно, запорожці прогнівили чим-небудь Творця, то скоро скоїлось таке лихо, що й Сокіл не зміг одвернуть його. На Запорожжя найшла велика сила московського війська, а ватажком його теж характерник був, тільки з німецької землі. Німець-характерник переміг своїми чарами Сокола, й москалі прогнали запорожців за Чорне море, в Туреччину. Сокіл же невідомо де дівся, бо ніхто й ніде більше його не бачив. Дід слухав Василька, не рухаючись, і коли він скінчив оповідання, то тяжко зітхнув і промовив: -Так, синашу, так... Тепер тобі скажу, куди дівся твій прадід. Його запорожці побачили, що їм не встояти проти німецьких чарів, що їм треба кидати свій рідний край москалям на поталу, то почали вони просить свого отамана, а твого прадіда, щоб він своїми чарами врятував од рук ворожих хоч козацькі дорогі скарби, котрих вони не могли забрать з собою. Твій прадід вволив волю лицарства. Звелів їм як хутчій знести все добро в один льох, що був у захистнім місці, потім зібрав козаків докупи і промовив до них так: "Ну, дітки, присягаюсь вам, що скарб ваш буде цілим,

непорушним! Мої чари збережуть його для вас. А щоб ви були спокійні, я сам зостаюсь в льоху. Ви ж, мої друзі, йдіть туди, де вам буде краще; тільки де б ви не були, не забувайте матері

України, не забувайте своєї християнської віри, своєї голосної мови й своїх звичаїв. Коли ж ви вернетесь і захочете взяти цей скарб, то найдіть порубаний людський труп.

82

Його голова коло гір Карпатських, груди на берегах Дніпрових, а ноги в степах Киргизьких. Складіть його докупи й коли він оживе, тоді й клад візьмете... Прощайте!" - "Добре, батьку, зробимо, як кажеш!" - гукнули запорожці й, попрощавшись з отаманом, рушили в далеку дорогу. Прадід же твій зостався й стереже льох аж до цього часу!У Василька закрутилась голова, коли почув він останні слова діда: він зрозумів, хто був старий. Тепер він тільки побачив, що його обличчя дуже скидається на обличчя його тата. -Діду, дідуню! - скрикнув він. - Адже ж ви мій прадід?-Я, синку, я! - промовив старий і міцно обняв і поцілував правнука.Розпитавши ще дещо в Василька, старий підвівся з ослона і вже суворо сказав:-Ну, синку, пора нам прощатися, - скоро півні заспівають і мої таємні слуги замурують двері в льох. Але ж перш ніж розійдемося, покажу тобі все те, що тут є найдорожчого. Він підвів Василька до панциря, що висів на стіні й вилискував проти світа дрібними золотими кільцями. Оце, синку, панцир гетьмана Мазепи. Розумний був гетьман і добра хотів нашому краєві, але його не розумів простий народ і всі його великі заміри остались несповненими. Вмер неборака вигнанцем на чужині. Люде повинні розуміть одні других, коли хотять жити в добрі. А це, - показав він на шаблю, що висіла поруч з панцирем, - шабля славетного кошового Сірка. Добрий був лицар, не раз давався поганій татарві взнаки за їх хижі наскоки на Україну й за те слава його не вмре, не поляже. Далі від шаблі і панциря дід повів Василька до критого чорним оксамитом столу, що стояв у кутку. На столі щось сяяло й світ від нього розкидався по всьому муру. Придивившись, Василько побачив, що то була якась золота річ, схожа на кий, на краю якого сяяли дорогі самоцвіти. Показавши на золотий кий, дід урочисто промовив: -А це, синашу, булава великого проводиря України гетьмана Богдана Хмельницького.

83

Розумом і шаблею він доказав всьому світові, що Україна має в собі велику духовну силу, котру ніщо в світі не зламає, й що всякий, хто осмілиться занапастити її - сам загине. Сказавши так, він на якусь хвилину замовк, а далі додав:-Ну, тепер ходім. Коли вони вийшли з хідника надвір, дід підійшов до старого дуба, що стояв коло самої скелі, й ударив по ньому келепом. Дуб глухо загув, кора на ньому тріснула й з-під неї брязнуло на землю скілька пригоршень червінців.-Бери, - сказав він Василькові, - це мої гроші і я маю право їх віддать.Василько почав збирати гроші, а дід казав далі:-Ну, сину, тепер тобі радю ось що: ти залізь знову в дупло й сиди там, поки не стане світать. Коли ж заблагословиться на світ, то вилазь з його й стрільни три рази з рушниці. Після третього пострілу ти почуєш ще чийсь постріл і скоро побачиш свого тата, який тебе шукає цілу ніч. Перекажи йому мій щирий привіт та ще скажи, що його дід живий і довго ще буде жити!Він ще хотів щось промовити, але десь далеко кукурікнув півень, скеля затряслась, загула й дід з дверима та собакою зник, як крізь землю провалився.Василько довго стояв у нестямі, а коли опам'ятався, то зробив так, як велів дід – заліз в дупло й сидів там до ранку. На світанні він стрельнув три рази з своєї рушниці. Десь розітнувся теж постріл і скоро Василько побачив високу постать свого тата, який ішов просто на нього. Через хвилину батько й син міцно цілувались.Василько розказав йому свою пригоду й він вельми дивувався: тільки повні кишені червінців упевняли його, що син каже правду. На батька й сина напав якийсь смуток, коли вони покинули скелю: там був їх предок. Подивившись на чудову скелю, в котрій ніде й знаку не буде дверей, батько й син рушили до хутора і через якийсь час були дома. Батько, мати й син були щасливі, а по хутору зараз пішла чутка про дивну зустріч Василька з його прадідом, великим запорозьким характерником. 84

Крилов Олексій Гаврилович (1913-1991) – дитячий поет.

Народився 15 грудня 1913 року в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський металургійний

інститут. Його ім’я відоме в Україні та Росії, а також і в інших країнах, бо його вірші перекладено багатьма іншими мовами. По його книгам знято мультфільми, а такі як «Кот Василий», «Заболел петух ангиной», «Кто там бродит в огороде? Это я, козел Мефодий» стали справжніми дитячими хітами. Автор книг для дітей: "Как лечили петуха", "Кот Василий", збірників "Храбрый заяц", "Ручеек сатирический".

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/krylov-oleksiy

85

 КОТ ВАСИЛИЙ- Кот Василий, где ты был?- Я мышей ловить ходил...- Почему же ты в сметане?

- Потому что был в чулане...- Долго ль был там?

- Полчаса...- Ну и что там?

- Колбаса...- А откуда же сметана?Отвечай-ка без обмана,Расскажи нам поскорей,

Как ты там ловил мышей.- Там сидел я возле кваса...

Нюхал жареное мясо,Только глянул на творог -Вижу - мышка на порог!Я - за мышкой по чулануИ наткнулся на сметану,

Зацепился за мешок,Опрокинулся горшок,

На меня упалоСало...

- Где же мышка?- Убежала...

86

Автор дитячих і ліричних віршів. Є членом Регіональної спілки письменників Придніпров'я, Міжрегіональної спілки письменників України та Міжнародного співтовариства письменницьких спілок

(м.Москва).Народилася 5 листопада 1948р. в селі Наталівка,

Солонянського району, Дніпропетровської області.Перша професія - плановик-бухгалтер (до1991р). У 1991 році отримала другу професію - медична сестра . З 1991 року працює масажистом. Перші вірші написала в 1960 році, до ювілею першої вчительки. Потім були вірші про Батьківщину, про школу, про чудовий рідний край, про друзів і однокласників. Деякі вірші друкувала газета «Піонерська правда». Її юнацька творчість тривало до 1967р.З 1967 по 1995р. була перерва у творчості

поетеси.У 2002 році автор видала збірку віршів для дітей «Ми пішли за ялинкою в ліс», а протягом 2010 року були видані три збірки вибраних поезій «Мені снилася тиша», «Святковий букет» (збірка віршів для дітей) і російськомовний збірник «Мне осень сиплет в руки листопад ». На даний момент поетеса працює над новими збірками дитячих і ліричних віршів.

Кулініченко Ніна Петрівна

87

Взяли два кузнечикана худенькие плечикиБольшо-о-о-е бревно.Идут, спотыкаются, ножки заплетаются.Несут всё равно!Бежит муравей.Увидел друзей,Кричит на бегу:- Сейчас тороплюсь,но быстро вернусьИ вам помогу!А серая мошкасидела на плошке,Смотрела в окно.Увидела мошка -на тоненьких ножкахШагает бревно. Она задрожала и в плошку упала, а в плошке был мёд. Кричит: -Помогите! Скорее! Спасите! Никто не идёт.-Мёда здесь много -

целая ложка.Так глубоко!

Тону-у-у!Кто же вытащит

мошку из плошки? Самой нелегко...

Спешит муравей, догоняет друзей:- Время не ждёт. Работать,

работать!Постойте, здесь кто-то

на помощь зовёт!Мы, муравьи-спасатели,

спасаем обязательноТаков у нас закон.

Он выбрался на плошкуи там увидел мошку,

Ей крикнул он:- Держись, букашка, на плаву,

Друзей своих я позову!Кузнечики, скорей сюда!

Беда! Беда!Услышали кузнечики,

бревно ссадили с плечиков:На выручку идут!

И сильные, и смелые,спасатели умелые,Букашечку спасут.

Тащили вместе мошку,

ДРУЗЬЯ ПОЗНАЮТСЯ В БЕДЕа после, на окошке,

от мёда отмывались.На мошку воду лили,

ей крылышки сушилии весело смеялись.

Потом вчетверомпошли за бревном.

Взяли на плечи.Но что же с бревном?

Подсохло ль оно,что вдруг стало легче?

Какой-то в этом скрыт секрет?!Секрета никакого нет!

Когда друзья все заодно,Легче соломинки бревно

88

Народився 22 листопада 1954 року у місті Нєжин (Чернігівська область). Закінчив Національний гірничий університет за спеціальністю автоматика та телемеханіка. Працював у КБ "Південне« у

м. Дніпропетровську. Член Національної спілки журналістів України,

Міжнародного співтовариства письменницьких спілок.

Дипломант конкурсів «Просвещение через книгу» та

«Сузір’я муз Дніпропетровська», номінант премії «Александр Невский». Лауреат Міжнародної премії імені Владислава Крапівіна. Отримав міжнародний диплом IBBY за книгу «Тузики не сдаются». Посів перше місце на «Волошинському фестивалі» у дитячій номінації.

Лігун Юрій Аркадійович

89

Пише українською і російською мовами. Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини –

шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).

Автор книг для дітей "Король Попелюшко" (2002, Дніпропетровськ),

"Країна без правил" (2002, Дніпропетровськ), «У банку – як у танку!" (2004, Дніпропетровськ),

"В банке – как в танке!" (2004, Дніпропетровськ), «Железный Булкин" (2007),

"Илья Муромец и Сила Небесная" (2007, Дніпропетровськ), "Тузики не здаються!" (2007, Дніпропетровськ), "Боцман,

бурундук, кот и крыса и др. истории" (2009), "Боцман, бурундук, кот и крыса" (2010), "Карасёнки-

Поросёнки" (2011), "Илья Муромец и Сила Небесная" (2011), "Илья Муромец и Сила Небесная" (2012).

Аудіокниги: "Железный Булкин" (2008, Москва), "Азбука жизни" (2009, Москва), «Подводная сказка" (2009,

Москва), "Карасёнки-Поросёнки" (2010, Москва),

"Салапапон и Мздыря" (2011, Дніпропетровськ), "Салапапон и Мздыря" (2011, Москва),

"Илья Муромец и Сила Небесная" (2012, Київ), "Король Головешка" (2012, Москва).

Авторський сайт - http://ligun.info/

90

Торт на полвторогоКапа подошла к тумбочке и посмотрела на старый будильник. Его стрелки не шевелились. Она крутнулась на одной ножке и снова

взглянула на циферблат. Это не помогло: стрелки стояли на том же самом месте.

«Сломался, что ли?» — подумала Капа и прижалась ухом к стеклу. Внутри будильника что-то простуженно хрипело:

— Грипп-хрип... Грипп-хрип...Капа повернула будильник боком и покрутила колесико на его

железной спине. Стрелки вздрогнули и побежали. Маленькая бежала еле-еле, а большая летела как угорелая.Не отставай, — точь-в-точь как папа говорила большая стрелка.

Ну пожалуйста, не иди так быстро, — хныкала маленькая, — я за тобой не успеваю...—А ты постарайся. Нашла время хныкать. На нас люди смотрят.Стрелка-папа торопился сдать стрелку-Капу в детский сад, чтобы успеть на

работу. Он шагал широко, и его ботинки сердито скрипели: «Грипп-хрип... Грипп-хрип...»—Капитолина! Капитолина! — послышался голос бабушки Тони.Бабушка Тоня лежала в спальне и хворала. Выйти она не могла, и ей казалось, что если в доме

тихо, значит, с Капой что-то случилось. Из-за этого она, как могла, боролась с тишиной и чуть что громко кричала, кашляла или скрипела пружинами.

—Капитолина! Капитолина!Капитолиной Капу назвали в честь бабушки,только не этой, а другой, которую Капа ни разу в жизни не видела. Невидимая бабушка жила в деревне со смешным названием Поросёнки. Этим летом папа обещал свозить Капу в Поросёнки, чтобы познакомиться с

поросёнковской бабушкой, хотя она не понимала, зачем папе знакомиться.

91

Ведь он был знаком с ней ещё тогда, когда бабушка Капитолина была никакой не бабушкой, а папиной мамой.— Капитолина! Кхе-кхе! Отзовись! Не хватало, чтоб ты выпала с балкона...Кроме бабушки Тони, полным именем Капу никто не называл. До Капитолины она ещё не доросла. Имя Капитолина было похоже на капитальный дом с колоннами, а Капа была маленькой, как кустик у подъезда...— Бабушка, не волнуйся. Ни с какого балкона я не выпадаю. Просто жду, когда будет полвторого— Полкакого? — не расслышала бабушка.Полвторого, — повторила Капа, тихонько ставя будильник на место.Долго же тебе ждать придётся. Уже почти два.Но Капа не могла долго ждать. Ровно в полвторого к ней обещали прийти гости: Михаил Иванович, Настя и старый доктор, который ещё лечил её маму, когда та была маленькой. Капа схватила будильник и покрутила колесико в обратную сторону. Развернувшись, большая стрелка побежала назад. Маленькая всхлипнула и поплелась следом.— Вот так! — сказала Капа и пошла на кухню, которую они построили с папой из картонной коробки.Достав ведёрко и лопатку, она аккуратно пересыпала муку в большую миску — так, что мимо просыпалось совсем чуть-чуть. Хорошо, что мукой Капа запаслась заранее, а то пришлось бы сейчас мучиться. Замесив тесто, она переложила его в алюминиевую форму-ромашку, поставила

в духовку и вытерла руки об живот. Когда торт испёкся, Капа вытряхнула его на тарелку,

намазала кремом. И воткнула сверху жёлтый одуванчик. Не для вкуса, а просто так. Вот!

— сказала Капа и вернулась в комнату.

92

***Гости уже сидели за столом и дружно показывали вымытые руки.Здравствуйте, — поздоровалась Капа, ставя песочный торт на середину. — Я не сильно опоздала?Нет, — пробасил Михаил Иванович. — Сейчас ровно полвторого.А бабушка говорит, что уже два.Это она надвое сказала, — буркнул Михаил Иванович. — Как по мне, ты пришла вовремя...Смотрите, какое у меня платье! — вмешалась в разговор Настя.Она крутнулась на одной ножке, и все увидели, что платье у неё просто замечательное. Капа подумала, что обязательно сошьёт себе такое, когда вырастет.Что-то вы сегодня бледный, — стараясь быть вежливой хозяйкой, обратилась Капа к старичку в белом халате. Кхе-кхе... Какой там бедный? — не расслышал доктор. — На болячки я богатый: колени скрипят, борода выпадает. Надо бы к доктору сходить, а не могу.Почему? — спросил Михаил Иванович, не отрывая глаз от торта.Потому что я и есть доктор, — ответил доктор. — Как же я сам к себе пойду?И то верно, — кивнул головой Михаил Иванович и быстро спросил: — А он с мёдом?С мёдом, с мёдом, — успокоила его Капа. —Сама собирала. У нас липа прямо под балконом.Липовый мёд — это хорошо! Правда, доктор? Правда, — подтвердил доктор. — Правда, если им не злоупотреблять.А как им злоупотребишь, если его

пчёлы охраняют? — обиженно загудел Михаил Иванович. — Пчёлы мёд жалеют. У меня уже вся спина пережаленная. Так у вас же мех кругом, — удивилась Настя.

— Разве такой мех пчела прокусит? Был мех, а теперь — смех... Где моль побила, где сам протёрся…Капе стало стыдно. Она давно хотела нащипать нового меха из маминой шубы, да всё забывала.

93

Чтобы загладить вину, она подвинула Михаилу Ивановичу Блюдце с самым большим куском. Михаил Иванович радостно зарычал, и кусок исчез. Можно было подумать, что его вообще не было, если бы не кучка песочных крошек на ковре.Доктор хмыкнул и, выдернув из торта одуванчик, начал его разнюхивать. В последнее время старик ел совсем мало, потому что у него шатались зубы. Настя, а ты почему не ешь? — спросила Капа.Я худею. Ну, разве что совсем чуть-чуть... Буквально пару маленьких кусочков. От торта не толстеют. От торта поправляются, — прогудел Михаил Иванович. — А хозяюшка у нас — молодец! Вкусно готовит. Надо бы нам чаще собираться. И не по выходным, а каждый день. Как раньше...Как раньше я не могу. Бабушка заболела, и меня теперь сдают в садик. А что говорит медицина? — спросил у доктора Михаил Иванович. Кхе-кхе... Я бы в два счёта вылечил старушку, но вы же знаете, что я детский доктор. Вот если бы она болела свинкой…У бабушки радикулит, — сказала Капа. Радикулит — это когда спина болит, — с видом знатока пробасил Михаил Иванович. — Ей надо в дупло залезть: пчёлы радикулит в раз вылечивают. Капитолина! Где ты? — заскрипела пружинами бабушка. — Что-то я тебя совсем не слышу. Кажется, я очки потеряла. Бабушка, я сейчас! Только вы не уходите, попросила гостей Капа.Не получится, — взглянув на будильник, сказал доктор. — У меня в полвторого приём. Если опоздаю, дети всю больницу разнесут. Посидели — и хватит, — прогудел Михаил Иванович. Всё было очень вкусно, — прощебетала Настя, доедая третью порцию. Ну пожалуйста! Вон ещё сколько торта осталось, — сказала Капа и бросилась в спальню.

94

***Бабушка лежала на кровати. В одной руке она держала очки, а другой рукой шарила под подушкой. Вот так всегда. На минутку сняла, а теперь не найду никак.Бабушка, да они же у тебя в руке! Точно! Вот голова садовая! Нет чтобы сразу в руке поглядеть. Бабушка надела очки и внимательно осмотрела внучку. Руки-ноги у Капитолины были на месте, но бабушка всё равно недовольно поджала губы:А почему ты вся в песке? Опять торт делала? Лучше бы цветы полила.Ну, бабушка, — захныкала Капа, — я их уже сто раз поливала. И потом, мне надо одно дело сделать…—Какие у тебя могут быть дела? Не понимаю...Ответа она не дождалась, потому что Капы в комнате уже не было. —Руки помой! И колени! Всю квартиру пропесочила! — крикнула вдогонку бабушка и погрозила пальцем дверной ручке.

*** Капа очень торопилась, но всё равно опоздала. Гости ушли, даже не попрощавшись. Она обмела комнату взглядом. Всё было как обычно. У кресла валялся потёртый плюшевый медведь, на подоконнике сидел пластмассовый доктор, из ящика с игрушками выглядывала кукла Настя.

— Эх вы! Не могли подождать... — прошептала Капа. Она посмотрела на будильник. Было ровно полвторого.

На столе стоял недоеденный песочный торт.

95

Іван Іванович Манжура народився 20 жовтня (1 листопада за новим стилем) 1851 року в Харкові в родині дрібного чиновника із зубожілих дворян.

Після смерті матері, коли хлопчикові було 5 років, зі своїм вільнодумним батьком, який часто лишався без роботи, вони роками поневірялись містами і селами Катеринославщини і Харківщини. Навчався за державний кошт у

Харківській гімназії, звідки його виключили за «непокору». У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як «неблагонадійного», звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу. Після того Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убогого люду, пильно приглядається до його життя, переймається радощами і

болями трудівника. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як

фольклориста й етнографа, відданість якій він зберіг до кінця своїх днів. Незабаром він

налагоджує зв'язки з Південно-Західним відділом Російського

географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень та казок.

Манжура Іван Іванович

96

Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього

відділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань («Киевская старина»,

«Степь», «Этнографическое обозрение»). У середині 70-х років на Балканах розгорівся

визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців України відбуває до Сербії.. Після поранення повернувся на батьківщину. Барельєф І.І.Манжури на будинку книгарні у Дніпропетровську. 1884 року оселився в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), де мешкав у живописній лівобережній Мануйлівці.Співробітничав у газеті «Екатеринославский листок», в журналі «Степь». Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою»), а пізніше (1891 р.) — дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.У 1885—1886 роках Іван Манжура написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запорозьких

козаків (опубл. 1913 р.). 1889 року вийшла збірка віршів «Степові думи та співи».

97

Другу збірку «Над Дніпром», книгу казок і легенд у віршах «Казки і приказки і таке інше», а також казки-поеми не пропустила царська цензура, тож при житті автора вони не друкувалися. Як етнограф і фольклорист Манжура зібрав багато матеріалів. Їх частково надруковано в збірнику українських пісень Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова (1875). 1890 року вийшла збірка «Казки, приказки і таке інше, записані в Харківській та Катеринославській губерніях», 1894 року — «Малоросійські казки, перекази, прислів'я повір'я, записані в Катеринославській губернії».Помер Іван Іванович Манжура 3 травня (15 травня за новим стилем) 1893 року в Катеринославі. Поховали поета як невідому особу на Севастопольському кладовищі.

98

Ось настигають Троєцькії свята;Мир, немов квітка, увесь запишався,

В шати розкішно-зелені убрався;Звіру ж та птиці веселая хата,Де б вони захисту тілько схотіли,В лісі й у полі готова на долю;Єсть розгулятися всім де уволю!..Весело небо з землею раділи...

Цар всьому звіру старшину скликає,Скрізь по доріженьках, пилом прибитих,

Бучно на призов панів родовитихЗ разних країн череда виступає.

Сойка-бадьорка, Цибатко Журавка —Люди, як бачте, усе то статечні!

Все то цареві порадники гречні!Буде тепер їм великая справка!

Всім наказали, усі й об'явились;Лис же того не послухав наказу,

Десь заховавсь, шо й не найдеш одразу,В раду не йшов, бо на його Жалілись.

Дехто багато за скверні прояви:Капості хижі,грабіжку, нагальство...

Цілим кишлищем усякеє панствоДеже прохало на його управи.

Всім утямки-бо, розбійник, він дався!

Тілько Барсук не терпів і наруги,Був-бо небіжчиком Лисові вдруге,

Тим-то від його й знічев'я спасався.Первим ось Вовк Сіроманець вставає

З кревним всім кодлом, знакімством славетним,З родом чималим своїм та даветнимВраз до Царя приступив та й мовляє:

«Мудрий наш Царю, великий, преславний!Кожному милость даруєш ти звіру,

Право й заступу!.. Прийми ж мою шируПросьбу на Лиса Рудого. Він, неугавний,

Жінку прескверно мою опаскудив,Дітям Же очі заприндрав погано;

Сліпнуть, сердешні, побило на рани,Певно, вже їм не спастися полуди!Раз була думка зібратись докупи

Всім, хто від його наругу терпіли;Вже було так, що і день позначилиТа Лисовина до позву й поцупить.Він вже й згодився на суд було стати,Тілько роздумав та десь і сховайся,

Ось хоч підручних своїх розпитайся...Царю премудрий, коли 6 розказати

Похвалки злії поганої тварі,Навіть і тижня на це 6 не хватило!

Якби ж усяке дознать його ділоТа де ж полотна зібрать у базарі,

Казка про хитрого лисовина і про других звірів та про те, що він їм,а вони йому коїли

99

Їх повернути на папір всі гоже,Шкоди всієї не спишеш ти його!..

Глум же над жінкою гірше усього...Помсти я хочу, скарай його Боже!»

Тілько ото свою кревную шкодуВовк розказав, до Царя наблизилось

Трусик — маленьке Шашчя, — уклонилосьТа і заводе по-панськи. Пригоду

Каже, як він у харчах принещадів,Кінчик лиш тілько ковбаски й зостався...

Як він із їм уже де не ховався,Лис і на його, хижака, пожадів.Тут як зіскоче Котище Вусатий;

«Царю пречесний! — уголос він скрикнув. —Бреше все Трусик, бо сам же він хіпнув

Ласу ковбаску у мене, завзятий!Краще було 6 обізватись самомуЗ позвом мені на того Лисовина!Так було діло: вже давня година,Років чимало минуло, к старому

Ліду-мірошнику йшов я на влови;Він Же заспав на той час, бо втомився.

Бачачи це, я гаразд підмостивсяТа і украв ту ковбаску, панове...»

Барс Рябошкура ось грізно глаголе:«Проку не буде в даремній балачці!Кожному видко по цій повелачці,

Злодій той кревний, безпутня сваволя.Радий би він, щоб усі ми пропали,Ти, наш владико, і всєє підданство,

Паче ж гербовне шляхєтнеє панство,

Тілько 6 йому що ласенькє упало!Треба ще вам розказати про Лиса,

Як він, розбійник, із Зайком Косеньким,Нашим молитвенним, богобійненьким,

Раз обійшовся зрадливо, гульвіса.Взяв та прикинувся буцім смиренним,

Зайко й повірив лихому лайдаці...Сіли воні десь собі у байраці,

Ось Лисовин і почав умиленнимГолосом красним істиха, любенько

Нашого Зайка учить-поучати,Як молитов йому треба казати...Та з-за потилиці учня гарненькоХапнув у пазури, той і незчувся!

Тарсав вже, тарсав він мужа святого,Тілько аж клоччя летіло... ЗатогоЯ нестеменно в байрак нагодився

Та слобонив бідолаху: він сам ось, Гляньте, які-бо на йому скрізь шруби!

Якби не я, то носити вже шубиМужу святому навдаку 6 досталось

Більше у світі! Хіба ж і терпіти,Царю, усяку нам капость від ката?Лихом згадають тебе пращурята!..

Хочеш не хочеш, а треба провчити».Каже тут Вовк Сіроманець: «І справді,Вже нам не ждати добра з Лисовина,

Тілько довішня із ним тяганина!Краще було 6 усій чесній громаді.

Дуба щоб дав він, злиденний, скоріше!100

Річ ось попомніть мою: як минетьсяМарно оце йому все, — доведетьсяЧашу нам пити від його гірчіше!»

Тут Лисовинів родак іздіймаєРіч — Барсучина — та дядька гаряче

Ну захищати. «Язик наіпаче, —Каже, — у нас задля того буває,

Більше щоб шкоди братам понакоїть...Все це пустеє! Коли 6 йому місто

Лати як слід у «члену» тут по хисту,Зміг би тоді він усіх заспокоїть...

Самі ж ви дядькові стілько зробилиШкоди лихої, ось ну розкажіте!

Самі ж ви клятьбу давали, щоб житиВ спілці, братерськи, а там сочинили

Дядькові так, що не варт і казати.Взимку набрався він горя, чималоВсе через вас йому залито сала!..Добре дали ви себе йому знати!

Раз пострічати комусь з товаристваВалку тарані в дорозі лучилось,-

От все братерство ураз заходилосьДядька прохати, щоб він на користвоЦе ось пішов та вам рибки достачив.

Він і згодився та й ліг на дорозі...Суне ось валка, на первому возіЗараз чумак молодця і побачив.

Вистромив списа, хотів заколоти,Дядько ж додільно та так притаївся

Мертвим та цуплим, що той обманився,Думає: «Трохи додати роботи,

Буде ірха, комірець, закавряжжя.

Найда добряча!» Та, дядька, схопивши,В воза й укинув, а той, розглядівши,Рибку почав викидати на шляшшя.Ви ж тут слідечком її поживали...

Дядькові Ж звізши і трюхлої скибкиЗ'їсти з тії не досталося рибки,

Всю-Бо ви з Вовком дощенту пожрали.Ще розкажу вам і другу причину:

Дядько назнав колись тушку гарненькуТа й похвалився Вовкові. ВірненькоКлятьбу дали вони все споловини —

Здобич і горе — ділити запевнеВовк-негодняк і тепера ізрадив!Дядько один усе діло наладив,

Тушку ту з тринпулем скинув, та ревноГалас собаки зчинили, на лихо...

Влізло Ж тут дядькові! Вже й полаталиГемонські тварі, бодай запропали!..

А Вовиюга отим часом істихаЗадки та задки із тушкою вбрався

В скоту. Ось дядько мазку як замовив,Всилу додибав та й каже Вовкові:«Дай же й мені, бо я побивався».«Братику-світе, тобі я зоставив

Краший шматочок, самий ось лоїше,Глянь-но!..» — Та й верга йому тринпулише...

Так побратим його в дурні поставив!Гірко-бо, Царю, мені і хвалитись,

Стілько, сердезі, від Вовка прийнятиГоря упало... Коли б це послати

Звістку до дядька — він сам оправдатисьЗміг би на раді тут чесно та право.

101

Що ж Вовк балака про Жінчину иноту,Не потурайте на цю ви дурноту!Діло це давнє, сказать нелукаво,З семеро років тому, як до дядькаЖінка Вовкова сама припадала,В того Ж душа не з лопуцька — приймалаАаску її... А якого ж чорт батькаСтрам він собі й посімействові робе?»Далі додав ось Барсук: «Хоч про Зайка:Як же без кари учити незнайка?Паля й субітки ледаці не зробеШкоди такої, як дурость та ліньки...Трусик же сам, у крадіжці піймався,Як вам Вусатий Котище признавсяТут ось на раді обчественній ниньки.К тому ж старшина коли 6 не каралаЗлодіїв дрібних, як Трусик ледачий(Дядько ж за правду куди як гарячі!),То 6 уся правда на світі пропала.Міг би він Трусика просто завісить,Правий би й був, пошкодив, бач, ледашо,Той же на його наплів чортизна-шо,Ось вона, дяка, з паняти-гульвіси!Царю великий! Хоч стілько мій дядькоЗвіру усьому добра не призводив.Мало хто вдячний за тії пригоди,Всі те забули, не мають і гадки!Він, мов скительник, тепер у пустиніПіст наложив та себе сокрушає,Тіло у тяжких веригах смиряє,Гріх свій покутує у самотині.Хутір багатий свій марно покинув.

Сам десь здля себе печеру будує,

Кажуть, неначе й труну вже готує...

Раз мій знакімець його там зострінув,

Богом божився, що де і поділась

Жвава його похода бадьориста.

Молиться, каже, не встане із міста;

«Шкода, — говоре, — мені вже приїлась...»

Тут несподівано — де не озьмися —Півень іде, Куркогін пелехатий,

З родом великим, у чорне убратий.Слідом за півнем ось мари неслися

З трупом мертвовим його Прудконіжки,Квочка колись-то була предобряча,

Гірко за нею все сідало плаче...Що ж, не поможеш, досталося ніжкиїй простягнути на горенько, бідній!

Ось Куркогін до Царя приступає,Очі хустиною тихо втирає,

Гребенем трусячи набік поблідлим, Аедве промове: «Тебе це молю я,

Дай нам заступу, о Царю правдивий!Скоро-бо злий Аисовин нечестивий

Чесний наш рід до ночі ісплюндрує...Тілько шо радісно весну ми стріли,Гай хорошенько ось тілько убрався.

Я посімейством своїм утішався...Гарних діток ми цей рік налупили:Ще у пушечку гладенькі вдалися!..Двір наш немов монастир, огорожаДобра, висока, ше к тому сторожа:Шестеро псів ми держали на Лиса.От його заздрощі, мабуть, вхопили,Що Живемо ми по-божому, тихо,Він і давай замишляти нам лихо...

Раз коло брами його захватилиПси наші щирі та злодію вдоситьВсипали хлосту у самую міру...

Отже, все марно пішло бузувіру!Слухайте далі-бо: раз він приносе

102

Скоро затим мені лист за печаттю;Глянув я — диво: ченцем він одітий,

Став мені блякать, що, лихом зострітий,Хоче постригтись, в чернечу він браттю,

Буцім Жадає гріхи замолити.Скором облишив, поститися просе,Вже й пораменник під ряскою носе,Моле мене — йому шкоди простити.

Вийняв і папір якогось владики,Наче він слимаком десь-то вже служе.

«Хай, — каже, — Біг вже спасає, мій друже,Я Ж побіжу, бо мені, ще великіПравила треба ік ночі читати».От я пішов та своїх розважаю;

«Годі ховатись, — раденько мовляю, —Лис-бо одіг вже чернечії шати,

Кинув злодійство, спокаятись хоче,Смілко ходіть тепер скрізь вже, миленькі!»

Діти радіють, убрались скоренькоВ гай на проходку... Коли ж це як скоче

Лис відкілясь та найкращого синаЗгарбав, сердегу, а далі уївся:

Де мій вивід хороший подівся!Весь перенівечив, скверна личина,П'ятеро тілько з двадцятка і Живі!Мало ще того, мою Прудконіжку,Любу дочку, найутішну, небіжку,Вчора загриз на горохвяній ниві...Толуб один лиш собаки одбили,

Голову ж з шиєю зжер, кровопивець...Царю великий, ти нам милостивець,Дай нам заступу від чорної сили!»

Цар на це й каже: «А що ж бо, Барсуче,Пісника так-то родак твій блаЖенний,Так-то спокутує гріх він, нікчемний?

Слово даю, що його ми проучим!Слухай-бо нас, іздавен сановитий Наш Куркогін!

Ми дочці, твоїй втісі,Камінь великий положимо в лісі,

К тому велімо в церквах продзвонити!»Тіло сховали, на камені напис:

«Тут полягла Куркогонова дочка,Добра із неї колись була квочка.Звів Лисовин її, курячий хапис...Плачте за нею, другої не буде» —Вибили лепсько із сутого злота.

Так-то поштила царськая щедротаТу Прудконожку, дивуйтеся, люде.Трохи ось згодом із звіру старіших

Цар викликає, велить розібратиНагле убивство та як покарати

Другим в незабудь злодюЖку найгірше.Радили, радили судді й підсудки

Та й порішили, щоб Ведмедю РевіДо Лисовина іти та Цареві

Миттю приставити хитрого в сутки.Цар йому й каже: «Глядіте Ж ви. Рево,Вірно одбутьте нагальну цю службу,

Та стережіться, як схоче у дружбуВстряти він з вами». «Ми моЖна Ж Царево

Слово зламати?! — він згорда мовляє. —Не огинається хай, як тварюка,

Як там не бреше, а я вам порука.Рева скоренько його притаскає».

103

Народився 27 липня 1946 року в м. Дніпропетровську.

Закінчив Дніпропетровський державний університет (філологічний факультет). Працював вчителем, адміністратором Дніпропетровського театру опери і балету, редактором Дніпропетровського драматичного театру ім. М.Горького, головним адміністратором Дніпропетровського театру юного глядача. Зараз – заступник директора культурно-комерційного центру "Успіх".Пише українською і російською мовами. Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ).Автор книг "Как Медведь выручил Деда Мороза. Новогодняя сказка" (2003, Дніпропетровськ), "И боль моя, и вдохновенье" (2004, Дніпропетровськ), "Співзвуччя муз" (2005, Дніпропетровськ), "Мова ніжності і поезії" (2006, Дніпропетровськ),

"Мой город молодой и вечный" (2006, Дніпропетровськ), "Черно... Быль..." (2006, Дніпропетровськ).

Москалець Микола Григорович

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/moskalec_mykola

104

КАК МЕДВЕДЬ ВЫРУЧИЛ ДЕДА МОРОЗА

Дед Мороз в лесу ночномЗацепил мешок сучком.

А в мешке подарков много!Тяжела его дорога.

Перекинул свой мешокНа другой, на правый бок –В дырку, красочен и ярок,

Выпал праздничный подарок.Прошагал пути немало, –Что-то ноша полегчала?

Дед Мороз давно в дороге,А Медведь храпит в берлоге.

Видит Миша сладкий сон: В лыжной гонке – первый он!

В лапах золото награды.Он – герой Олимпиады! Поутру косматый Миша

Звон будильника услышал.Покидает он постель,

Глядь в окно – прошла метель!

Взял рюкзак на всякий случай, И решил, что будет лучшеИ достойно олимпийца, –

В лес на лыжах прокатиться.Набирает лыжный ход – И летит стрелой вперёд!

Вдруг заметил след глубокий.Видно, путник одинокий

Шёл, неся большой мешок,Оттого-то след глубок.

«Что ж, – решил Медведь, – по следуЯ, пожалуй, и поеду».

Наш Медведь ещё в пути.Дед Мороз успел дойти

В этот час почти до цели.Дождались лесные звери,Дружно грянули: «Ура!!!

Праздник начинать пора!»К Деду бросились навстречу.

От мешка избавив плечи.

105

С бороды стряхнув снежок,Стал развязывать мешок,

Дед Мороз лишился чувств – Был мешок почти что пуст!

Через миг, придя в себя,Дед спросил, зверят любя:

«Что же делать мне, друзья?!Виноват пред вами я!»

В тот момент подъехал Миша.Он слова досады слышал,Снял рюкзак и отдал Деду:

«К счастью, ехал я по следу!То, что нёс Мороз в мешке,В этом, братцы, рюкзаке!»Обнял Мишу Дед Мороз,

Был растроган он до слёз. Всё закончилось прекрасно!

От улыбок стало ясно!И подарки в Новый годПолучил лесной народ.Вмиг заштопал Паучок

Дедов порванный мешок,Хоть на нём заплаты ярки,Но не выпадут подарки.И ребятам Дед Мороз

Принесёт их целый воз!Все на Ёлку приходите,

Шутки, песни прихватите, –Дед Мороз и все зверята

Ждут на праздник вас, ребята!

106

Омельченко Лариса Павлівна Лариса Павлівна Омельченко народилася 1967

року у містечку Підгородньому Дніпропетровської області. Мешкає там від народження.

1989 року закінчила Дніпропетровський державний університет (філологічний факультет, українське відділення). З 1991 працює бібліотекарем районної дитячої бібліотеки КЗ «Дніпропетровська центральна районна бібліотека».

Авторка двох поетичних книг: збірки інтимної лірики «Стосунки» (2008) та збірки віршованих дитячих п’єс «Казковий квітничок» (2013), а також саморобної книжки пародій (в єдиному екземплярі) – «Кілограм колупаних родзинок» (2013). Співавтор кількох колективних поетичних і прозових збірників.Отримала перше місце в обласному поетичному конкурсі «Війна без права забуття» (2005). Лауреат Всеукраїнських конкурсів: «Поетичний вернісаж «Троянди й виноград» (2008), одного оповідання «Майстерня чудес» (2011, за твір «Дебют»). Перша премія в інтернет-конкурсі «Рукомесло-2009» (в номінації

«Дитяча література»), третя премія у Всеукраїнському конкурсі

малої прози «Сила малого» (2008, за новелу «Ім’я»). Дитячі п’єси увійшли до вісімки кращих драматичних

творів у Всеукраїнському конкурсі літератури для дітей «Корнійчуківська премія-2013».

107

Протягом 2008–2013 брала активну участь у фестивально-поетичному русі, з поетичними виступами відвідала Київ, Львів,

Запоріжжя, Харків, Вінницю, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Кременчук, Черкащину. Була запрошена і брала участь у 

літературних акціях на Форумах видавців у Львові (2008, 2012, 2013). Останні два роки відзначені частими виступами перед

дитячою аудиторією: авторка розігрує власні вистави, використовуючи м’які іграшки, сама озвучує по кілька ролей в

одній п’єсі. З цим творчим матеріалом побувала на Полтавщині, Черкащині,  багатьох селах рідної Дніпропетровщини.

Друкувала свої твори на літературних сайтах: «Натхнення» (Черкащина),

«Поетичні майстерні» (Львів), «Клуб поезії» (Київ), «Гоголівська академія» (Київ).

Дитячі п’єси публікувалися в газеті «Тиждень і люди» (США,Чикаго).

Літературно-критичні статті були надруковані в газеті «Літературна Україна».

У газетах «Сільські новини» та «Дніпровська зоря» часто друкує свої краєзнавчі та публіцистичні матеріали.

Веде літературну вітальню «Живе слове», що діє при районній дитячій бібліотеці: у вітальні організовує виступи

письменників перед дитячою аудиторією.Режим доступу: http://ukrainka.org.ua/node/3986

108

Казка про Солом 'яного БичкаЗа українською народною казкою

Дійові особи:Автор, Дід, Баба, Бичок,Ведмідь, Лисиця, Вовк, Заєць.

Зліва - тин, хата з маленькими віконцями. Справа —це, лужок.Автор У малій старенькій хаті

Жили люди небагаті.Як зароблять де копійку -Вистача на хліб, і тільки.

Баба Я не хочу жити вбого!Автор Мовить Баба до Старого.Баба Хочу мати я Бичка.Дід Ви погляньте, ач яка!

Хоч тікай мені із дому...Баба Хочу я Бичка з соломи!Дід У дитинство Баба впала:

В ляльки гратись забажала!Баба Ти мене не критикуй,

А Бичка мені змайструй!Автор Бабу Дід кохав без тями, -

То й зробив Бичка з рогами.Дід Нехай бавиться Стара!

Хіба жаль того добра?Витратив я жмут соломи -Й маємо Бичка удома.

109

Автор Баба пасти повелаНа лужок біля села.

Баба Хай балакає, що хоче...Докір стерплю я охоче!Дід зробив, як я й просила:Засмолив боки щосили,І тепер моя тваринаЩе спритніша за людину,Що з рушницею полює...Дід не бачить? То посплю я,..

Автор Цілий день Бичок пасетьсяЗа селом біля озерця.Хитра Баба й досі спить...Тут Бичка уздрів Ведмідь.

Ведмідь Гей, мале, ти... що таке?!Щось несправжнє і легке!Навіть ріжки - іграшкові...А... не родич ти Корові?

Бичок Твоя правда, я ж - Бичок!Маю смолений бочок.

Ведмідь Ой, смоли дістати хочу... Я подертий ще із ночі: У найближчому селі Гризли пси мене малі! Я один, а їх - багато... Треба рани залатати!

Бичок (співчутливо)Коли хочеш ти смоли -Ось, Ведмедику, бери...

Автор Як загрузнув у смолі -То забув про пси малі!..

Баба (прокидається)Чи це правда, чи це сниться?Треба краще придивиться...Діду, нам допоможи!Льох відкрий, сюди біжи!

Автор Дід прибіг, і Баба з ним,І Бичок з Ведмедем злим -Всі добралися до двору,Та Ведмедя - у комору!Там у льох його пустили,Та й на засов зачинили...І на другий день стараНа пастівничок пішла.

Тільки вивела Бичка -Дала знову хропака!Ось мете хвостом Лисиця -В спеку щоб води напиться.

110

Лисиця Бачу: дивне щось стоїть...Аж перехотілось пить!Чи то іграшка, чи звір?..Ну, Лисичко, перевір!Гей, мале, ти... що таке?Щось несправжнє і легке!Якісь ріжки іграшковіОн, видніються в соломі...

Бичок Я - Солом'яний Бичок!Маю смолений бочок.

Лисиця Ой, смоли я потребую!Може, ранку залікую?..Курей крала в курнику:Бачиш, кров он, на боку?Через тин коли тікала, -Бік цвяхами обідрала.

Бичок Як бажаєш ти смоли -То, Лисиченько, бери!

Автор У смолі загрузла Лиска: Закрутилась, як артистка! Наче дзиґа, завертілась: Від Бичка втекти хотілось!

Баба (прокидається)Чи це правда, чи це сниться?..Упіймав Бичок Лисицю!Діду, нам допоможи!Ой, мерщій сюди біжи!..

Автор Баба, Дід, Бичок - утрьохВкинули Лисицю в льох.... І на третій день СтараНа лужок пасти пішла.Баба вже взяла за звичкуМ'яти затишну травичку...А тим часом до БичкаЗ лісу принесло Вовка.Вискочив з кущів зненацька...

Вовк Чи ти звір, чи, може... цяцька?!Бичок Я - Солом'яний Бичок!

Маю смолений бочок.Вовк В мене он, стегно болить,

Треба ранку засмолить.Бичок Як бажаєш ти смоли -

То, будь ласка, всю бери!Автор Вовк загруз, мов у болоті,

І смола - у носі й роті!Полонив його Бичок,Та й потяг через струмок...

111

Баба (спросоння)Де Бичок мій?.. Не збагну!Загубила! Ну і ну!..

Біжить, стурбована, додому.Автор На четвертий день Зайчисько

До Бичка підскочив близько.Лапками його торкав,Й до смоли таки пристав.

Заєць Чорне тісто на бокахУ лялькового Бичка!..Відпусти мене, Соломо!

Бичок Потягну тебе додому!Потяг Зайця через лужок.Автор .. .У льоху сидять звірята.

Дід, щоб довго не чекати, Тут же сів гострити ніж...Звірята Ой, не ріж, не ріж, не ріж! Лисичка Приженем тобі курей... Вовк Баранів, овець, гусей! Ведмідь Та ще й меду поїси... Заєць Ой, Дідусю, відпусти! Дід співчутливо дивиться на звірят.

Автор Відпустив звірят Дідусь...Дід Мабуть, я їх не діждусь...Звірята розбігаються хто куди.Автор А на ранок... шум і гам!Баба Треба вийти з хати нам!

Діду, хтось до нас іде...Дід Та то ж Вовк овець веде!

І Лисичка із курми!.. Баба Це ж тепер багаті ми! Дід Ще й несе Ведмедик мед... Баба Заєць вибіг наперед!

Це ж намиста повний кошикВін приніс мені, хороший!

Звірята обступають Бабу й Діда, радісно галасують, віддають свої подарунки. Вовк Я овечок вам пригнав... Ведмідь А я меду обіцяв... Лисиця Кури будуть у дворі... Автор Пораділи тут старі!

Дід почухався за вухом: Дід Вчасно Бабу я послухав!

Завдяки її затії Маємо дарунки ції.

Завіса

112

Народився 24 липня 1962 в смт. Ржищів Київської області — громадський діяч, підприємець, державний службовець, директор Інституту суспільних

досліджень, директор Міжнародного центру перспективних досліджень.

1986 — закінчив Інститут інженерів залізничного транспорту (м. Дніпропетровськ)2005 — закінчив Міжнародний інститут менеджменту, магістр ділового адміністрування2009 — здобув ступінь кандидата історичних наук. Автор ґрунтовного дослідження з розвитку економічної платформи націоналістичних організацій в Україні в 1920 — 1950-х роках.2011 — закінчив Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України, магістр державного управління. Член президії Ради національних асоціацій товаровиробників при Кабінеті Міністрів України, голова Комісії з питань податкової та митної політики (2006–2010).

Панченко Володимир Григорович

113

Член Союзу промисловців та підприємців,Член Національної спілки журналістів УкраїниГоловний редактор всеукраїнського видання “Експедиція XXI”; засновник етнографічного клубу “Пантурист”Автор книг «Необыкновенное лето», «Українське національне харчування: минуле і майбутнє», «Фаст-фуд великий и ужасный». Має численні публікації в суспільно-політичних та спеціалізованих виданнях.Разом з однодумцями у 2003 році заснував ГО «Інститут суспільних досліджень», що працює як самостійна науково-дослідна просвітницька фундація, котра спеціалізується на фаховому дослідженні та популяризації ключових тем історії України.Від 2010 року є членом клубу «КОЛО»Почесний знак «Суспільне визнання»Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Панченко_Володимир_Григорович

114

ВОЛШЕБНИКИ ИЗУМРУДНОГО ОГОРОДА В некотором царстве, в огородном государстве жили поживали волшебники и

волшебницы. Всё в их стране было изумрудно -зелёного цвета: дворцы, дома, улицы, одежда, посуда. Зелёные платья, плащи, камзолы волшебники украшали бриллиантами из утренней росы. По утрам, когда бабушка Таня поливала огород, волшебники начинали источать такие тонкие ароматы, от которых жизнь казалась прекрасной и

удивительной. Но самое главное их волшебство состояло в том, что обитатели Изумрудного Огорода умели исцелять и уберегать от недугов тех, кто был с волшебниками в дружбе.

Каждый вечер волшебники собирались на бал под названием Большой Королевский Салат. Праздничное шествие начиналось с центральной грядки, где находился дворец королевы Капусты.

С соседних грядок за ней следовали её подданные - зелёные волшебники и волшебницы.Сразу за королевой Капустой шла молоденькая, но очень полезная волшебница Петрушка, а за

ней - верный паж Укроп. В жаркие дни Петрушка обмахивала свою повелительницу кудрявыми листиками, похожими на опахало. Укроп прикрывал королеву зонтиками, выращенными специально для неё.

За место возле красавицы Капусты всегда боролись между собой два чародея - Лук и Чеснок. Они иногда кололи друг друга зелёными стрелами, которые всегда держали наготове.Не подумайте, что Лук и Чеснок были злыми или кровожадными. Никогда и никому чародеи не сделали ничего плохого, а приносили только пользу. Зато инфекционным болезням спуску не давали, боролись с ними не на жизнь, а на смерть и всегда побеждали. А главное противомикробное оружие - луковички хранили под землёй. Женя прервала рассказ, расстелив на столе зелёную салфетку, начала располагать на ней овощи, вынимая их из корзинки. Ксюша помогала подруге.

115

В центр девочки поместили большую головку капусты, которую венчала маленькая золотая корона, сделанная из фольги от шоколадки. Вокруг лежали пучки петрушки и укропа, лук и чеснок. Таня и Саша сидели, изумлённо разинув рты и округлив глаза. Услышать такую историю они никак не ожидали. Рассказывай, что было дальше, - нетерпеливо заёрзал на месте Сашка, думая, что сказка уже закончилась. Слушайте, - продолжала Женя, переглянувшись с Ксюшей.В мирное время рыцари - Лук и Чеснок - метали влюбленные взгляды со своих грядок в сторону грядки королевы Капусты. Каждый мечтал о том, что любимая волшебница пригласит в Королевский Зелёный Салат именно его. Но королева была занята своими зелёными нарядами. Её не очень интересовали чувства соперников. Однако тёплыми летними вечерами, накинув кружевную нежно -изумрудную шаль, Капуста с удовольствием слушала романсы, которые исполняли для неё по очереди Лук и Чеснок. Начинал Лук. Тут Женя взяла гитару, тронула струны и запела:

Ты, королева огорода,Богиня сладкая моя!

Ты так красива и вкусна,Что понял я, что без тебя

Мне не прожить теперь ни дня!Тебя любить я вечно буду,

Сопровождать тебя повсюду.Мы будем дополнять друг друга

В балах-салатах и на блюде! -За ним песню заводил Чеснок,- продолжала Женя. Песню Чеснока исполнила Ксюша:

Когда-то я любил Морковь,Она была принцессой снов.Я ей все песни посвящал,

О ней одной в тиши мечтал.Но тут увидел вас, Капуста, 116

И понял: в сердце было пусто.Служить я вам отныне рад!

За вами я пойду в салат.Всем гусеницам дам отпор!Я ваш защитник с этих пор!

Королева Капуста дарила каждому из них улыбку, по очереди приглашала в Королевский Зелёный Салат, но предпочтения не отдавала никому. Тут Саша не выдержал и перебил Женю:Что это за чудо-блюдо такое, королевский салат? И почему в нём самая главная - капуста? В огороде столько всяких овощей… А вы вспомните прошлый урок, - подсказала Женя. - Капустные листья лежали почти на всех тарелках, а это значит… А это значит, что капуста, в которой есть витамины А, С, В, очень полезная, - размышляла вслух Таня. Это - во-первых, - уточнила Женя, - а во-вторых, капуста может храниться круглый год, и кому же, как не ей, быть королевой овощей, - девочка не заметила, как начала говорить стихами. - Добавляй к капусте петрушку, укроп, лук, чеснок – и вкуснее салата не найдёшь. А кто-нибудь ещё живёт в Стране Изумрудных Огородов?- спросил Саша. - Неужели капуста такая незаменимая? Конечно живёт, - ответила Женя. - Например, маг и волшебник Кочанный Салат. Он приходится родным дядей королеве Капусте. Кочанный и сам по себе хорош, и в главное блюдо страны не прочь попасть. Но его время - начало лета, потом он слаб, поэтому никогда не претендует на королевский трон. Во второй половине лета созревает и из зелёного становится красным чародей Болгарский Перец. Он тоже очень полезен, но не может быть королём, потому что жители Изумрудного Огорода хотят видеть своего правителя только зелёным, а не красным. Выходит, в этой стране живут только добрые волшебники? -спросил Саша. А вот послушай, какая история случилась однажды в необычном королевстве…

117

Народилася 8 вересня 1926 року в м. Спас-Клепікі

Рязанської області. Закінчила Московську Вищу школу полярних працівників. Разом з чоловіком, офіцером, пізніше поетом і перекладачем Г.Прокопенком, жила на Чукоці та Курилах, Камчатці, в м.Севастополі та м.Поті в Грузії. З 1960 року мешкає у Дніпропетровську. Працювала в середній школі, дитячій бібліотеці, директором Дніпропетровського клубу письменників, кореспондентом на телебаченні. 26 років керувала секцією літератури для дітей та юнацтва при Дніпропетровській письменницькій організації СПУ.Нагороджена Почесною відзнакою Міністра культури і мистецтв України «За досягнення і розвиток культури і мистецтв" (2003). Лауреат обласної премії ім. В. Підмогильного (2004). Член Національної Спілки письменників України. Пише українською та російською мовами. Упорядник книги "Украинскому Кедрину – быть", співупорядник книги "Сяєво Жар-Птиці. Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я".

Прокопенко Ірина Миколаївна

118

Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ), книги "Сяєво Жар-Птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).Автор дитячих книжок " Хто розбудив ліс" (1970, Київ), "Що шепотіли берізки" (1973, Київ), "Сонце, сонечко та соняшник" (1977, Київ), "Фарби старого художника" (1982, Київ), "Точка на карте" (1983, Дніпропетровськ), "Як Василько порозумнішав" (1984, Київ), "Як жолудь дубом став" (1987, Київ), "Іжачок-простачок" (1988, Дніпропетровськ), "Длинная песня полозьев" (1990, Дніпропетровськ), "Пригоди на землі та під водою" (1990, Київ), "Лягушонок Леша" (1998, Дніпропетровськ), "Конвалія" (1999, Дніпропетровськ), "Колискова для Лилика", книг прози "Трактористки" (1988, Дніпропетровськ), "Исповедь" (2003, Дніпропетровськ).

Режим доступу: http://www.dniprolit.org.ua/authors/prokopenko_iryna

119

ТРАВУШКА-МУРАВУШКА Жила-была в одном селе девочка Алёнушка, сероглазая, русоволосая. Вот один раз и говорит ей мама: - Сходи, дочка, на опушку леса, нарви целебной травки, братик твой простудился - надо его полечить. - И рассказала, где найти эту травку и как она называется.

Отправилась Алёнушка на лесную опушку. Идёт по полю, цветами любуется и радуется: как хорошо, как красиво! Постояла, послушала звонкую песню жаворонка, потом засмотрелась на ящерицу, которая на солнышке грелась, затем полюбовалась нарядными бабочками и дальше пошла. Вот и лес уже виднеется.

Здесь, на лесной опушке, надо Алёнушке найти целебную Травку. Да вот беда - пока девочка шла полем, любовалась цветами и бабочками, забыла, за какой травкой её мама послала. Стоит, смотрит по сторонам и не может вспомнить. Много цветов вокруг, много травы всякой, а какая ей нужна, не помнит Алёнушка. Что же делать? Хоть плачь... Села на пенёк, а слёзы сами так и закапали росинками на траву. Вдруг вышла из леса старушка старенькая-престаренькая, сухощавая и беззубая. Одной рукой на палку опирается, в другой - плетёную корзинку держит. И - к Алёнушке. Испугалась девочка, уж не Баба ли Яга из леса вышла?

Ты о чём плачешь, милая? - прошамкала старушка.Как же мне не плакать? Братик мой заболел. Мама послала меня на лесную опушку за целебной травой, а я... я пока шла, забыла, как она называется и где её искать. Не плачь, твоему горю можно помочь, - улыбнулась старушка. С давних времен пришёл к людям обычай собирать лекарственные растения. Сейчас, весной, самая пора запасать их впрок, в это время они особой силой наливаются. Давай и мы с тобой заглянем в зелёную аптеку, может и найдём твою травушку-муравушку.

120

Ой, давайте! - обрадовалась Алёнушка. Старушка больше не пугала ее.-Но одно условие, - сказала та, - лекарственные растения только тому помогают, кто к ним с любовью подходит.-Я, бабушка, очень люблю цветочки, деревья, травку.-Любишь? А я сейчас проверю, - хитро прищурилась незнакомка. - Отгадаешь мои загадки, тогда поверю. - Старушка задумалась, опираясь на палку, а затем пристально посмотрела на притихшую девочку и сказала:-Стоят в поле сестрички, золотые глазки, белые реснички. Кто это?Алёнушка, не долго думая, сразу догадалась:-Это ромашки. Вот они из травы солнышком светятся.-Правильно. Молодец, - похвалила старушка девочку. – А теперь вторая загадка. Хоть не огонь, а жжётся. Что это такое? Задумалась Алёнушка. Может, угли горячие? Нет... Наверно, растение какое-то. Но какое же? И тут она вспомнила, как однажды искала закатившийся в траву мяч, и там обожгла ей руки и ноги ... крапива.-Хоть не огонь, а жжётся - это крапива! - радостно закричала.-Ишь ты, - усмехнулась старушка, - и эту отгадала! Ну, а теперь третья загадка. Весной веселит, летом холодит, осенью питает, зимой согревает... Ох, и трудная загадка, нахмурилась девочка. Кто веселит? Солнышко, птичье щебетанье, первые цветочки? А летом холодит... река?

Осенью питает... овощи, фрукты? Зимой согревает... шуба? Нет, не получается. Не отгадать, видно, эту мудрёную загадку.

Алёнушка растерянно водила глазами по лесной опушке. Так школьница, не выучившая урока, водит глазами по классу - не подскажет ли кто.

121

И вдруг девочка заметила, как молодая рябинка затрепетала нежными листочками, словно развеселить хотела Алёнушку. Вот и подсказка. Конечно же - это дерево.-Умница, - сказала старушка и погладила девочку по русой головке, - вижу, любишь природу, а это значит, что растения сами откроют тебе свои секреты. Но не будем терять времени, надо найти твою травку. Смотри, вот желтеют цветочки. Листья у них широкие, сверху гладкие и холодные, а снизу... пушистые и мягкие, как мамины руки. Отсюда и название растения - мать-и-мачеха. Очень целебное растение. Не за ним ли тебя мама послала? Нет, - покачала головой Алёнушка, - мама другое называла.Пошли они дальше и вдруг слышат: Стойте, стойте! Не топчите пастушью сумку.Какую сумку, - растерялась Алёнушка, - никакой пастушьей сумки и близко нет. Только одуванчик желтеет в траве.Пастушья сумка - это моя соседка, -сказал одуванчик, чем очень удивил Алёнушку: надо же, цветок, а разговаривает человеческим голосом. А одуванчик продолжал: - Зря ее сорняком обзывают. Она очень полезна людям.-Ты прав, милый, - кивнула головой старушка, в листьях пастушьей сумки витаминов даже больше, чем в моркови и капусте.Одуванчик и свои витаминные листочки предложил Алёнушке. Поблагодарила девочка его, и пошли они с бабушкой дальше. -Ой, смотрите - подорожник, - наклонилась Алёнушка к тропинке.-Да, это растение всегда к дорогам жмётся, поэтому и называется подорожником, - старушка сорвала несколько листочков и в корзину положила. -Пригодится, - сказала. – Если поранится кто, подорожник кровь остановит, рану заживит. Много зелёных друзей встретилось им на лесной опушке.

Голубоглазый барвинок мал, а тоже целебной силой славится. Скромная трава спорыш и та свои листочки протянула, возьмите, мол, я всегда рада помочь добрым людям. И ландыш, и первоцвет, и даже гусиный лук свою помощь предложили.

122

Но всё это была не та травка, за которой послала Алёнушку мама. А время шло, и надо было уже домой возвращаться, к тому же на солнце тёмная тучка наползла. Что у той тучки на уме, можно было догадаться по её цвету. Душистая фиалка тотчас даже под свои листья спряталась, предчувствуя, что вот-вот дождик хлынет.У Алёнушки слёзы на глаза навернулись - нельзя ей с пустыми руками домой возвращаться, где её больной братик ждет.Простудился он, - сказала девочка вслух, - ему лекарство от кашля нужно.От кашля? - спросила старушка. - Есть такое растение. Цветёт оно разными цветочками: розовыми, синими, фиолетовыми. Над ним всегда пчёлы и шмели вьются. А растёт это редкостное растение в зарослях, среди кустов. Но мы его найдём и нарвём немного - редкостные растения надо беречь. - Голос старушки звучал всё тише и тише, наконец, она пробормотала еле слышно и таинственно, как заклинание: Маленькая собачка не лает, не бает, а больно кусает. Тс-с-с...- и поднесла палецк губам.Алёнушке стало страшно, ей опять почудилось, что старушка эта - Баба Яга. Но та вдруг ласково улыбнулась:Слышишь, как над кустиком пчёлки гудят? Значит, там медуница цветет.Медуница! - Алёнушка даже в ладошки захлопала. – Я вспомнила - ведь это и есть та травка, за которой меня мама послала.Вот она, эта травушка-муравушка: на рослых мохнатых стебельках - прелестные, душистые и разноцветные цветочки. Алёнушка быстро нарвала своими проворными руками букетик целебной травки. Ну, а теперь беги домой. Мама, наверно, заждалась.А вы, бабушка?Я ещё по лесу похожу, травушку-муравушку поищу. Старушка, опираясь на палку, скрылась за деревьями. А девочка смотрела ей вслед и думала: "Если эта бабушка и Баба Яга, то очень добрая."

123

Пусов Юрій Миколайович Народився 24 грудня 1978 р. Освіта – філолог

російської мови (Дніпропетровський національний університет).

Учасник Сьомого, Восьмого і Дев'ятого Семінарів молодих письменників, які пишуть для дітей (фонд СЕІП, Москва). Дипломант фестивалів "Пушкінське кільце" (Черкаси, 2005), "Звуки поезії" (Вінниця, 2005), "Підкова Пегаса" (Вінниця, 2006), призер обласного конкурсу Дніпропетровської обласної пожежної охорони "Будь нам другом, огонек" (Дніпропетровськ, 2002), конкурсу "Идет волшебница зима!" Міжнародного творчого об'єднання дитячих авторів (2011), обласного конкурсу "Молода муза" (Дніпропетровськ, 2012). Неодноразовий лауреат конкурсів Міжнародного фонду Великий Мандрівник Молодим (2007-2010). Напівфіналіст Національної дитячої літературної премії «Заповітна мрія» (2008). Переможець конкурсу «Он сказал: «Поехали!» Міжнародного творчого об'єднання дитячих авторів (2010), конкурсу дитячого літературного сайту "Ручеек" (2011). Дипломант Літературно

-художнього конкурсу видавництва "Deutsche aus Russland“ "Казка сьогодні" (2012). Фіналіст Першої Всеукраїнської премії ім. О.Кравченко (Девіль). Нагороджений дипломом «Популярний автор журналу «МАвочки и ДЕльчики» (2009) З 2008-го року член журі

конкурсів Міжнародного фонду Великий Мандрівник Молодим.

124

Пише російською мовою.Друкувався в літературних виданнях Росії й Україні. Зокрема, у журналах "Дядя Федор и другие" (Дніпропетровськ), "Костер" (Санкт-Петербург), "Бористен" (Дніпропетровськ), «Литературный детский мир» (Симферополь), «Алые паруса» (Симферополь), "Экспедиция ХХI" (Дніпропетровськ), "Детская роман-газета" (Москва), "Диванчик" (Москва); «Russian Chicago» (Чикаго); літературних альманахах: "Провинция" (Запоріжжя), "Свiчадо" (Дніпропетровськ), "Воскресенье" (Єкатеринбург), «Ковчег» (Житомир), «Склянка часу» (Канів) та ін.Співавтор збірників "Будь нам другом, огонек" (2003, Дніпропетровськ), "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ).Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам” (2012, Дніпропетровськ).Авторська сторінка - http://www.proza.ru/avtor/jupusdnepr

125

“Волшебные конфеты”Пришел как-то Миша в магазин, чтобы купить себе конфет. Посмотрел на полки и растерялся. В магазине конфет - видимо невидимо, все хочется купить. Как же выбрать, что тебе хочется?- Скажите, а какие конфеты у вас самые вкусные? – спросил Миша у продавщицы.- Они все вкусные, - ответила продавщица.- Но я же не могу все купить! – сказал Миша.- Как я могу сказать, какие конфеты самые вкусные? – задумалась продавщица. – Кому-то нравятся леденцы, кому-то карамельки, кому-то шоколадные. С орехами, с изюмом, с цукатами, с кокосом… Погоди! Продавщица пошла в дальний конец магазина и вскоре вернулась с горстью конфет. На вид это были простые леденцы в невзрачной обертке.- Вот, это волшебные конфеты, - сказала продавщица. – Только их осталось всего сто грамм.- А чем они волшебные? – спросил Миша. – Они что, желания исполняют?- Не скажу, - ответила продавщица, - бери, сам проверишь.Взял Миша конфеты, положил в карман и задумался.«Если они и в самом деле желания исполняют, надо хорошенько над желанием подумать. Чтобы не получилось как у Жени в сказке про «Цветик-семицветик». Может, компьютер пожелать? Или чтобы у их детского садика было море? Или чтобы папа на работу не ходил? Надо много денег пожелать! – решил Миша. – Нет, много денег хулиганы отберут. Тогда еще и пистолет, чтобы деньги защищать! Нет, автомат!

Нет, лучше робота-трансформера, он будет охранять и катать!» Придумал так Миша и сунул конфету за щеку. Конфета оказалась сладкая и вкусная, но ни денег, ни

трансформера у Миши не появилось. «Ладно, - почти не расстроился Миша, - если денег конфета не дает, может, можно попросить у нее много ума.

126

Или лучше попросить сразу стать взрослым, чтобы можно было до ночи телевизор смотреть!»Миша съел вторую конфету, она тоже была сладкая, но почему-то уже не такая вкусная. И взрослым Миша не стал, от конфеты он подрос так мало, что и сам этого не заметил.«Это хорошо, что я не стал взрослым, - подумал Миша. – А то бы мама меня могла не узнать. Еще бы домой не пустила. Сказала бы, уходите, взрослый дяденька. Что же в этих конфетах волшебного?»Задумался Миша пуще прежнего и третью конфету в рот положил. Конфета как конфета. Сладкая и всё. Достал Миша из кармана оставшиеся конфеты.- Эх вы, - сказал им Миша, - а еще волшебные называетесь! Не буду я вас есть!- Это хорошо, что ты не будешь нас есть, - ответили конфеты. – Тебя, мальчик, как зовут?Миша удивился но ответил:- Миша. А вас?- А мы Валя и Алла!Миша пересчитал конфеты. Как это? Два имени на восемь конфет? Миша оглянулся. У него за спиной стояли две девчонки. Так вот кто с ним говорил! А он разговаривал с ними, как с конфетами! Миша смущено улыбнулся и протянул девочкам конфеты.- Хотите?- Хотим! – обрадовались девчонки.Они положили за щеки по конфете и сказали:- Ты хороший, Миша. Давай дружить!

Тут мимо проходил мальчик. - Мальчик, постой! – окликнул его Миша. – Я хочу тебя конфетой угостить! Мальчик обрадовался, и стало у Миши еще на одного друга больше. «Не обманула продавщица, - думал Миша, играя со своими

новыми друзьями, - всё-таки конфеты волшебные. Надо только правильно их применять!» ..

127

Челнокова Лідія Миколаївна

Лідія Миколаївна Челнокова народилась у Києві. В Кривому Розі з 1953 року. Автор книг: "Щиросердя" - 1999 р., "Звезды надо

мною"-1999 р., "Переможе краса і любов" - 2002 р., книг для дітей: "Первоцвіт" - 2002 р., "Ящірка 3і"- 2002 р.

Створила ряд вишитих картин за власними малюнками на теми творів Лесі Українки, Тараса Шевченка та своїх віршів і казок, а також за традиційними національними візерунками України хрестиком, гладдю, стебловим швом, аплікацією. Створила витинанки-ілюстрації до власних казок.Її роботи були представлені на чотирьох персональних виставках: у Криворізькій виставковій залі - в 1999 році, в 2001 році, в музеї-квартирі Григорія Івановича Синиці - в 2004 році, в Тернівському краєзнавчому музеї - в 2004 р., щороку бере участь у виставках народної творчості до Дня Незалежності України в Криворізькому краєзнавчому музеї.Твори Л. Челнокової друкувались в колективній збірці «Стежина», в альманасі «Саксагань», в газетах «Червоний гірник», «Домашний доктор», «Шахтар Кривбасу», в книзі Д. І. Кана, "Гигант в степи под Глееваткой 1961-2001", вишивки увійшли до Енциклопедії Кривого Рогу. Л. Челнокова -дипломант фестивалів муз 1996, 1999 років.

Режим доступу: http://1775.dp.ua/pisatel/chelnokova-lidiya-nikolaevna

128

Їжачок «Туп-Туп». Казка Біжить їжак по стежині від дач, що набудували люди на березі річки, біжить до

лісосмуги, додому, сердиться і чмихає. - Оце такі справи! Тепер, щоб нагодувати себе і діточок, треба бігати до чужих

сусідів, збирати опавші яблука та груші. Все б нічого, якби не злющі собаки та хазяїни садків. А розповідав мій дідусь, що давним-давно на цьому місці стояв величезний густий ліс, річка була широкою, з чистою, прозорою, як сльоза, водою. В лісі цьому жило багато різних звірів, птахів, комах. В гущавині селились вужі та гадюки. Їжі вистачало на всіх. Кривенькі маленькі ніжки їжака чіплялись за траву, листя й стебла, голки затримували ходу, і він втомився.

-Побіжу прямісінько по дорозі, швидше доберуся додому, а то всі яблука розгублю в цій траві,- занепокоївся їжак, бо на спині у нього стирчали на голках невеличкі яблука. Не встиг він вибігти на ґрунтову дорогу, що тягнулась вздовж лісосмуги, як — що це?! — опинився в темряві, яка густо пахлалюдиною. Звернувшись у клубочок, виставивши всі свої голки, їжак завмер.

-Галинко, донечко, дивись, їжачок, — пролунав чоловічий голос. Маленька русява дівчинка з великими блакитними очима присіла і зазирнула у картуз, побачила яблучка, які ще не всі поспадали з голок, простягнула руку, щоб взяти, і відсмикнула з криком: Колючий! Поганий їжацюро!

Навіщо вколов мені палець?!Та ти ж сама винна, доню, -лагідно промовив чоловік, і його теж блакитні очі примружились в посмішці. Голки захищають його від хижаків, а яблука він назбирав

десь у садку і несе,може, своїм дітям. Ми його заберемо додому, нехай мишей ловить. -Тату, так то ж кішечка мишей ловить, - засміялась дівчинка, забуваючи про наколотий палець. - Їжаки, доню, краще за кішку ловлять мишей, а ще вужів та гадюк. Їжак висунув гострого носика і

сердито запирхав:«Аякже! Житиму я у вас, ще чого захотіли! Ще й мишей їм лови.

А як же мої дітки і їжачиха? Хто їм їсти буде носить? Все одно втечу додому!»

129

Тату, що він там бурмоче, чуєш? — щебетала дівчинка. То він сердиться на нас, не хоче в квартирі сидіти. Та нічого, звикне, приживеться. Хитається картуз в руці у чоловіка, лежить в ньому, як у люльці, їжак і дрімає, думає про своїх діточок та їжачиху. «Як же мені втекти? Зараз вистрибну з картуза на траву й швиденько побіжу додому», - витягнув довгого носа, розплющив очі й затаївся відздивування: лежить він у картузі на підлозі на великому коричнево-жовтому килимі, наче на осінній галявині. Потихеньку вибрався з картуза, вірніше, викотився, бо зачепився лапками, і став принюхуватись: чим то так пахне? Ближче, ближче до смачного запаху, а там стоїть блюдечко з молоком. Голод був сильніший за побоювання, їжак випив молоко і став шукати сховище для себе: «Туп-туп-туп» - зацокали нігтики по підлозі.-Тату, мамо, — пролунав голос Галинки, — наш їжачок вийшов і гуляє, чуєте, як він ходить? От і ім'я йому дам: «Туп-Туп». Дівчинка підійшла ближче, хотіла доторкнутися, та згадала про біль в уколотому пальці, відсмикнула руку. Присіла і запитала:- Ну, що, Туп-Туп, подобається тобі у нас?Тепер замість кота ловитимеш мишей, я їх так боюся...Дівчинка спостерігає, як полонений підліз під журнальний столик, наколов на голки газету, пішов, весь огорнутий, до кухні, де в темному кутку став мостити кубельце. Зручно вмостився в ньому ізадрімав.

- Галинко, пора спати, ходімо до ліжка. Бачиш, їжачок теж відпочиває, на дворі ж ніч, - гукає мама. Всі пішли з кухні, стало тихо-тихо. Туп-туп виліз із своєї схованки і почав обслідувати квартиру. Так, тут чисто, прохолодно, але вдома краще, хочу додому, - сумно зітхнув і хотів знову йти в свій куток, коли почув якесь шарудіння і слабкий писк. Хто тут? - запитав тихенько.

-Пі-пі, це я, мишка. Тільки не підходьте до мене близько, я боюся. Мені ще бабуся казала, що їжаки їдять мишей.

130

- Не бійтесь, будь ласка, і не тікайте, — попрохав Туп-Туп. - Ви ж бачите, я в неволі, мені вкрай треба вибратися звідси і бігти додому. Які тут миші!

- То ви не будуте нас ловить? Бо вже пішли чутки по всьому нашому мишиному містечку, ніби люди запросили вас, аби позбавитись від мишей. Хоча я не розумію, чим ми їм заважаємо. Виходимо вночі, або коли нікого вдома немає, їмо лише те, що залишається на кухні або в коморі. Хіба ж вони від того збідніють? Їжаку набридло слухати ці скарги і він наблизився до миші, щоб заспокоїти, пояснити, що він не збирається ловити мишей, а хоче одного: втекти з цього полону і повернутися додому. Та мишазлякалася і швиденько заховалася в нору.

- От біда! Що ж робити? Може, вона б чимось допомогла мені? — він підійшов зовсім близько до нірки і тихенько покликав:- Пані мишо, пані мишо, вилазьте, поговоримо. Не бійтесь мене, будь ласка. Знову почувся писк, тільки з іншого боку кімнати. Туп-Туп обернувся і побачив свою знайому. Вона була не одна, ціла група мишей метушилася, пищала так, що у їжака закрутилось в голові. Він сів під стіною і став чекати, поки вони хоч трішечки вгамуються. А коли мишина компанія заспокоїлась, Туп-Туп голосно сказав: Дорогі мої друзі, я дуже радий, що ви прийшли до мене.Більше мені немає у кого просити допомоги. Прошу вас, пані.. .ой не знаю, як вас звати, люба. Зіна, мене звуть Зіна,- пропищала тоненько його знайома. Отож, пані Зіно,

- скажіть, будь ласка, чи зможете ви якось допомогти мені втекти звідси. Маленькій мишці було дуже приємно, що такий страшний звір звертається з повагою до неї. Гордо піднявши голову, переборюючи страх за своє життя, вона несміливо стала підходити до їжака. Всі миші зачаїлись, спостерігаючи за подвигом їхньої подруги. Туп-Туп повільно попрямував назустріч Зіні.

- Отже, пані Зіно, який у вас план? Мишка заспокоїлась і стала розповідати: 131

- План придумала вся наша рада. Бачите ось тут в стіні невеличку дірку — це наш прохід у хату.Але ви занадто великий, щоб тут пролізти. Треба розширяти цей прохід. Хата із глини та соломи,тому вам під силу зробити собі вихід. Всі миші будуть працювати з другого боку, знадвору, щоб швидче закінчити, поки не помітили люди… Їжак уважно слухав, та раптом відчинились двері на кухню, зайшла висока гарна жінка в блискучому шовковому халаті і легких шкарпетках. Довге русяве волосся було заплетене в дві товсті коси. Позіхаючи, жінка підійшла до плити, включила газ і поставила на вогонь чайник непомітно, в переговорах їжака з мишами прийшов ранок. Переляканих мишей як вітром здуло. Туп-Туп теж не хотів, щоб його помітили біля нірки. Він тихенько звернувся клубочком у своєму кутку і, засипаючи, подумав: «Хоча б миші не передумали!» Прокинулась Галинка, побігла на кухню, заглянула в куточок і розсміялася щасливо: -Тату, мамо, він тут, не втік. Зараз я його нагодую молочком з кашкою. Мамо, а чого це він так сердито солить? Ми ж його незобидили. Галю, заспокойся. Він ще не звик до нас, хоче додому, от і сопить. Роби все швидше ми запізнюємось в дитячий садок. А можна, я не піду в садок сьогодні? Залишусь вдома зїжачком. І що це ти вигадала!? Швидше взувай туфельки і пішли, я спізнююсь на роботу.Ой, як хотілось Галинці залишитись вдома, позвати своїх подруг і показати їм справжнього живого їжака! «Гаразд, — подумала вона, — прийду додому, швиденько з'їм, що мама приготує, і побіжу до дівчат». Коли всі пішли з хати, Туп-Туп виліз із свого кутка і став білянірки звати свою подругу Зіну. Та вискочила з-під стіни і попала прямо під ніс їжаку. Вона так перелякалась, що заніміла, ні вдихнути, ні видихнути, і слова немовить. їжак мовчки дивився на перелякану мишу і чекав. Нарешті вона спромоглася проговорити:- Пане Туп-Туп, пане Туп-Туп,

наші з того боку все уже зробили. Тепер починайте ви... Господи, що то була за важка праця! Боліли зуби, рот був

заповнений глиною та колючками соломи. Передні лапки тремтіли від напруги. Але їжак скріб, гриз, розгрібав отвір, тільки б швидше дістатись на волю.

132

Нарешті остання перепона впала, і їжачок побачив сонечко, траву і багато-багато мишей, які сиділи

навколо виритої ямки. Свіже повітря влилося їжачкові в легені, він покрутив носом і чхнув.

- Будьте здорові! — запищали великі і малі миші. - Хай вам щастить!

Їжак обтрусив з себе глину і соломку, вклонився ввічливо і сказав:

- Дякую всім вам за допомогу. А особливо вам, пані Зіно.

Ви - сама хоробра і сама добра миша в світі. Я ніколи не забуду вас, вашого старання визволити мене.

І обіцяю вам ніколи не ловити і не їсти мишей навіть в полі.

І діткам своїм передам цю обіцянку.

Миші почали весело стрибать і співать: Пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-пік!

Від людей їжачок утік!

Та Туп-Туп вже не чув цих слів. Швидко-швидко біг він між травами й деревами додому, до дітей і

їжачихи.

І вже ніхто не міг зупинити його.

133

Список використаної літератури1.Безус, Євген

Казочка про дідуся – паровоза та хлопчика Микитку [Текст] : казка: для дітей дошк. та мол. шк. віку /Є. Безус. – Д. : Пороги, 2008. - 8 с. – Укр. та рос. мовами.

2.Грієва, Зінаїда Неслухи [Електронний ресурс] : казка /З. Грієва. – Весела абетка : [Сайт]. – Режим доступу : http://abetka.ukrlife.org/grieva_nesl.html . - Назва з екрану.

3.Дружко, Марія Квасько і Кватруся [Текст] : казка /М. Дружко // Сяєво Жар – птиці. Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров`я (1883 – 2008 рр.) / упоряд. та авт.. передм. І. Прокопенко, Л. Степовичка. – Д. : ПП Ліра ЛТД, 2009. – С. 549 – 556.

4.Дубина, Марія Чанна [Текст] : казка / М. Дубина. – Д. : Січ, 2005. – 7 с.

5.Заржицька, Еліна Як черепаха Наталка до школи збиралася [Текст] : казки /Е. Заржицька. – Д. : Пороги, 2011. – 32с.

6.Зобенко, Олександр Вухатий мудрагель. Мурчик і Гоша. Не такий страшний

той гусак [Текст] : [оповідання] // Вухатий мудрагель [Текст] : оповідки про звірят та птахів. Кн. 2 /О. Зобенко. – Д. : Дніпрокнига, 2005. – С. 4 – 6.

134

7.Кай, Ольга Фимка и цветные горошины [Электронный ресурс] : сказка из цикла «Фимка из семьи волшебников» /О. Кай. – Союз писателей : [Литературный портал]. – Режим доступа: http://soyuz-pisatelei.ru/forum/288-9755-1. - Название с экрана.

8.Каменная, Галина Приключения старой куклы [Текст] : сказка // Цветик – семицветик [Текст] : сказочные истории / Г. Каменная . – М. : Махаон, 2009. – С. 57 – 84.

9.Каленіченко, Катерина Вихрясик [Електронний ресурс] : казка /К. Каленіченко. – Весела абетка : [Сайт]. – Режим доступу: http://abetka.ukrlife.org/kalenichenko.html . - Назва з екрану.

10.Коваленко, Любов Два рази по два… [Текст] // Про кота Капітошу [Текст] : казки для дітей дошк. та мол. шк.. віку /Л. Коваленко. – Д. : Навч. книга, 1998. – С. 8 – 11.

11.Корнієнко, Василь Запорозький клад [Текст] : казка /В. Корнієнко // Сяєво Жар – птиці. Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров`я (1883 – 2008 рр.) / упоряд. та авт.. передм. І. Прокопенко, Л. Степовичка. – Д. : ПП Ліра ЛТД, 2009. – С. 125 – 131.

12.Крылов, Алексей Кот Василий [Текст] /А. Крылов; худож. В. Любарский. – Д. : Будкомітет, 2002. – С. 5 – 6.

135

13.Кулиниченко, Нина Друзья познаются в беде [Текст] // Танцующий дождик [Текст] : стихи для детей / Н. Кулиниченко. – Д. : Пороги, 2012. – С. 54 – 57.

14.Лигун, Юрий Торт на полвторого [Текст] // Карасёнки – поросёнки [Текст] : рассказы про детей и взрослых /Ю. Лигун. – М. : Никея, 2011. – С. 20 – 29.

15.Манжура, Іван Казка про хитрого лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли /І. Манжура; [мал. В. Єрмаков]. - Рубанівське: Храм Покрови, 2010. - 58с. : іл. 16.Москалец, Николай Как Медведь выручил Деда Мороза [Текст] : сказка / Н. Москалец // Нашим солнышкам (от двух до … лет). Кн. 1. - Д., 2013. – С. 20 – 21.

17.Омельченко, Лариса Казка про Солом`яного Бичка // Казковий квітничок [Текст] : віршовані

п`єси – казки / Л. Омельченко; [за укр.. нар. казкою]; іл.. Л. Омельченко. – Хмельницький: ФОП Стасюк Л.С., 2013. – С. 16 – 23.

136

18.Панченко, В.Г. Волшебники изумрудного огорода [Текст] : урок здоровья // Необыкновенное лето /В.Г. Панченко; худож. В. Лукасевич. – Д. : Днепропетровская кн. типография, 2000. – С. 30 – 33.

19.Прокопенко, Ирина Травушка – муравушка [Текст] : сказка //Лягушонок Лёша [Текст] : сказки для детей мл. шк. возраста /И. Прокопенко. – Д. : Навч. книга, 1998. – С. 10 – 14.

20.Пусов, Юрий Волшебные конфеты [Электронный ресурс] : сказка /Ю. Пусов. – StihiPro : [Сайт]. – Режим доступа: http://stihi.pro/238-volshebnye-konfety.html. - Название с экрана.

21.Челнокова, Лідія Їжачок Туп-туп [Текст] : казка // Ящірка Зі [Текст] : вірші, оповідання, казки /Л. Челнокова. – Кривий Ріг: ПП «I.B.I», 2002. – С. 50 – 55.

137

ЗмістБезус Євген Федорович 3

Казочка про дідуся-паровозика та хлопчика Микитку 4Грієва Зінаїда Миколаївна 7

Неслухи 9Дружко Марія Олександрівна 12

Квасько та Кватруся 13Дубина Марія Семенівна 23

Чанна 24Заржицька Еліна Іванівна 26

Як черепаха Наталка до школи збиралася 29Зобенко Олександр Григорович 35

Вухатий Мудрагель 37Мурчик і Гоша 38

Не такий страшний той гусак …39 Кай Ольга 40

Фимка и цветные горошины 42Камінна Галина Олександрівна 45

Приключение старой куклы 46Каленіченко Катерина Петрівна 23

Вихрясик 54Коваленко Любов Михайлівна 68

Два рази по два…69

138

Корнієнко Василь Онисимович 72Запорозький клад 75

Крилов Олексій Гаврилович 85Кот Василий 86

Кулініченко Ніна Петрівна 87Друзья познаются в беде 88Лігун Юрій Аркадійович 89

Торт на полвторого 91Манжура Іван Іванович 96

Казка про хитрого лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли 99

Москалець Микола Григорович 104Как медведь выручил деда мороза 105Омельченко Лариса Павлівна 107

Казка про Солом'яного Бичка 109Панченко Володимир Григорович 113Волшебники изумрудного огорода 115Прокопенко Ірина Миколаївна 118

Травушка-Муравушка 120Пусов Юрій Миколайович 124

Волшебные конфеты 126Челнокова Лідія Миколаївна 128

Їжачок Туп-Туп 129

139

Казки рідного краю рекомендаційний покажчик для дітей 1 – 4 класів Підготували Л.В. Тараненко, О.Б.

Буц, О.Л. Орлова, А.О. Хворостяна

Відповідальна з випуск. О.І. ШарабураКомп'ютерну верстку, набір та

оформлення здійснив відділ довідково - бібліографічного та інформаційного

обслуговування КЗК «Дніпропетровська обласна

бібліотека для дітей»49027,м. Дніпропетровськ

вул. Ворошилова, 9