Управління освіти, молоді і спорту Острозької РДА

Мала академія наук

Грем’яцька ЗОШ І-ІІІ ст.

Тема: «Економічна політика гітлерівського

європейського «нового порядку» на території

України 1942-1944 рр.»

Виконала

учениця 11 класу

Бардюк Я.

3

ВСТУП

Історія Другої світової війни ще не одне десятиліття залишатиметься

актуальною науковою проблемою, бо проблема втрат, колаборації , кордонів,

депортацій та інше буде ще довго турбувати не стільки науковців, а мільйони

громадян планети , які стали жертвами цієї війни. При застосуванні різних

підходів в історичній науці навколо цих тем донині точаться гострі

суперечки, контроверсійні погляди, двосторонні оцінки тощо.

До 1991р. над пов’язаними з темою питаннями тяжів ідеологічний прес

цензури, що спрямовував можливість всебічного тенденційного й

неупередженого дослідження пов’язаних з нею проблем. Однією з

малодосліджених в Україні тем, що оминалася увагою дослідників, була

німецька окупаційна політика в Галичині у 1941-1944рр. Лише проголошення

Україною незалежності у 1991р. дозволило об’єктивно здійснити

дослідження цієї теми із врахуванням вимог суто наукового підходу до її

розкриття.

Отже, актуальною залишається потреба історіографічного вивчення

основних наукових праць, присвячених даній проблемі. Історичну

літературу, в якій частково висвітлюється дана проблематика, можна

поділити на три групи:

1) загальні праці з Історії Другої світової та німецько-радянської

воєн, в яких тема німецької окупаційної політики лише побічно

згадується( Косик В. “Україна і Німеччина у Другій світовій

війні”, Трубайчук А. “Друга світова війна”, Назаренко І. “

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського

Союзу 1941-1944рр.”);

2) дослідження , в яких нацистська політика в Галичині висвітлена

у контексті з гітлерівським “новим порядком” на інших

захоплених вермахтом східних територіях (Першина Г.

“Фашистський геноцид на Україні”);

4

3) праці, які стосуються лише німецької політики щодо Галичини

в роки Другої світової війни ( Боляновський А. “Національна

політика нацистської Німеччини в Галичині”, Демкович-

Добрянський М. “Галичина під німецькою окупацією 1941-

1944рр.”, Ковба Ж. “Періодичні видання Східної Галичини як

джерело дослідження поведінки місцевого населення в умовах

фашистської окупації”);

4) праці, які висвітлюють економічну політику німців у Галичині.

Безпосередній німецькій окупаційній політиці в Галичині

дослідниками було приділено ще менше уваги. ніж загалом Україні. Серед

небагатьох, присвячених цьому питанню публікацій, відомими є статті М.

Івасюти, та В. Машотаса . Підводячи підсумки короткого огляду літератури з

досліджуваної проблематики, можна стверджувати, що повною мірою вона

не була охоплена в жодному з вітчизняних чи зарубіжних досліджень.

Об’єктом дослідження є німецька окупаційна політика в Україні у

червні 1941 – липня 1944 рр.

Предметом дослідження є німецька окупаційна система управління в

Галичині у порівнянні з іншими європейським регіонами та країнами,

зокрема її економічний аспекти,.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють перші три роки

німецько-радянської війни – від 22 червня 1941 до липня 1944 рр. Це

зумовлюється тривалістю німецької окупації Галичини й потребою повного

охоплення комплексних аспектів німецької політики на різних етапах

окупації Галичини.

Географічні рамки дослідження охоплюють галицькі землі ( маються

на увазі території теперішньої Львівської, Івано-Франківської та

Тернопільської областей). При порівнянні виходимо за їх межі, наскільки це

було необхідно для розв’язання завдань роботи.

5

Метою дослідницької роботи є комплексне висвітлення витоків, мети,

характеру німецької окупаційної політики в Галичині на фоні окупаційної

політики Німеччини у інших регіонах.

Дослідження передбачає вирішення таких завдань:

1) з'ясувати яку роль відводили німці для українців в економічному

плані і висвітлити характер німецької окупаційної політики у сфері

економіки зокрема в Галичині;

2) прослідкувати які зміни відбулися у сільському господарстві та

промисловості Галичини після встановлення в краї німецької

окупаційної політики ;

3) висвітлити і встановити наслідки економічної політики німців у

регіоні;

Для досягнення поставленої мети використано такі методи

історичного дослідження : періодизації подій, історико-порівняльний,

проблемно-історичний, логічної послідовності, типологічно-системний

аналітично-реконструктивний.

Джерелами для написання роботи послужили публікації документів і

матеріалів, періодична преса, мемуарна література. Окремі збірники

документів із загальних питань, що посереднім чином торкаються проблеми,

опубліковані в Україні, Росії, Польщі. Певне місце серед джерельних

матеріалів дослідження займають спогади безпосередніх учасників тих подій,

а саме мемуари М. Демковича-Добрянського, В. Кубійовича, К.

Паньківського і П. Тронька, Корчака-Гординського. Узяті в сукупності і

критично проаналізовані вказані джерела і література дали можливість, на

наш погляд, об’єктивно висвітлити дану тему.

Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку

використаних джерел та літератури. Основна частина поділена на розділи за

проблемним принципом, що допомагає глибше розкрити її зміст.

6

Розділ 1. Галичина в концепціях "великого господарського простору"

Невід’ємною складовою частиною нацистської політики

встановлення “нового порядку” в Європі була концепція створення на

європейському континенті єдиного “великого господарського простору”

або “європейської великопростірної економіки”. За переконанням німецьких

націонал-соціалістів, керівництво цим простором повинна була

здійснювати Німеччина з огляду на її географічне становище і політичний,

економічний, культурний та технічний впливу світі. [10. С. 236]

На початку Другої світової війни доцільність встановлення "нового

порядку" в Європі експерти німецьких економічних установ

обґрунтовували тим, що тогочасний технічний розвиток вимагав великих

ринків, потужних економічних районів і “великопростірного

господарства”. На їхню думку, малі держави та дрібні економічні регіони

в тодішніх умовах не могли конкурувати з економічно розвинутими

великими країнами й у власних інтересах повинні були увійти до системи

“нового порядку” і стати складовою частиною Нової Європи, якою мали

керувати Німеччина. Головним промисловим центром Європи повинна була

стати Німеччина, а усі інші європейські країни та регіони мали бути

перетвореними тільки на її аграрні та сировинні придатки.

Поряд із західноєвропейськими державами важливе місце в

системі “великого господарського простору” нацистські економічні

експерти відводили східноєвропейським — а, зокрема, українським

землям. Хоча ідея їхнього використання висувалась німецькими націонал-

соціалістами ще перед приходом А. Гітлера до влади в 1933 р.. конкретні

плани широкомасштабної експлуатації цих територій — так само, як і

політики щодо них — були розроблені за поданням Гітлера лише за кілька

тижнів до початку німецько-радянської війни. Роль майбутніх окупованих

східних територій в системі "великого господарського простору" була

визначена надзвичайним уповноваженим з виконання 4-річного плану

господарського розвитку Німеччини райхсмаршалом Г. Ґерінґом,

7

райхсляйтсром А. Розенберґом, а також представниками військових

господарських та інших урядових установ Третього райху.

Для використання населення й експлуатації природних ресурсів

країн Східної Європи в інтересах Третього райху було створено

господарський штаб “Схід”, який очолив державний секретар Гельмут

Кернер, підзвітний безпосередньо Г. Ґерінґу. 23 травня 1941 р. група “1 а”

цього штабу розробила таємні інструкції щодо напрямків роботи його

відділів, пріоритетною сферою діяльності яких було визначено аграрний

сектор східних просторів. “Продовольче становище Німеччини па

третьому році війни, — прогнозувалось в інструкціях, — буде таке, що

вона не зможе прогодувати армію зі своїх запасів або запасів союзників.

Забезпечення армії повинне здійснюватись без огляду на будь-які

обставини з ворожих країн. [2. С. 140]

Загальні завдання німецьких господарських інстанцій на Сході

більш детально були окреслені у виданих в червні 1941 р. “Директивах

щодо керівництва економікою”. відомих як “Зелена папка Ґерінґа”.

Головною метою цих інстанцій у директивах проголошувалось

використання в інтересах Третього райху областей, що перебували у

складі Радянського Союзу і підлягали німецькій окупації. “Використання

районів, які підлягають окупації, — зазначалось у “Зеленій папці”, —

повинне здійснюватись у першу чергу в сфері продовольства та нафтового

господарства. Отримати для Німеччини якомога більше харчів та нафти

— така головна економічна мета кампанії.

В економічних планах керівництва нацистської Німеччини

українські землі посідали особливе місце як майбутня, основна з-

поміж інших європейських територій база продовольчого забезпечення

вермахту та німецького населення на час і після закінчення німецько-

радянської війни. Саме міркування економічної доцільності мали

визначальний вплив на рішення А. Гітлера кинути велику кількість

8

військ для захоплення України, що повинно було позбавити радянську

армію важливої бази продовольчого постачання. [11. С. 229]

Господарське використання економічного потенціалу

окупованих східних територій продовжувало залишатись одним з

найголовніших завдань райху впродовж їхньої окупації Німеччиною.

Вже 16 липня 1941 р. на це особливу увагу звернув Гітлер під час наради

з А. Розенберґом, Г. Ґерінґом, райхсміністром Г. Ламмерсом.

фельдмаршалом Вільгельмом Кайтелем та шефом канцелярії

нацистської партії М. Борманом. Образно назвавши окуповані території

“пирогом”, А. Гітлер наголосив: “В основному справа зводиться до

того, щоб освоїти цей великий пиріг з тим, щоб ми, по перше,

оволоділи ним. по друге, керували ним і, по третє, експлуатували”.[18.

С. 100] Реалізовуючи свої плани. Гітлер вирішив розділити “пиріг”

(тобто здійснити територіальний поділ захоплених вермахтом

українських та інших східних земель) таким чином, щоб це якомога

більше сприяло максимальному використанню економічного

потенціалу окупованих територій в інтересах Німеччини. Ті області,

економічний розвиток яких відставав від господарського розвитку

центральноєвропейських держав і які через своє географічне розташування

були слабо пов'язаними із західноєвропейськими ринками, мали тільки

поступово бути господарськи інтегрованими до майбутньої “Нової Європи”.

До цієї категорії територій належали перш за все землі, що, згідно з наказом

Гітлера від 17 липня 1941 р., увійшли до складу Рейх комісаріату

„Україна”(далі РКУ) та окуповані вермахтом окремі регіони Росії. В свою

чергу, землі Балтії та Галичини (подібно до польських земель, що наприкінці

1939 р. опинились у окладі Генеральної Губернії (далі ГГ)), котрі протягом

свого попереднього історичного розвитку підтримували тісні економічні

зв'язки з країнами Західної Європи, повинні були швидше стати складовою

частиною підпорядкованої Німеччині системи “великого господарського

простору”. [10. С. 240]

9

Характерно, що економічні аргументи мали вирішальний вплив на

прийняття вищим керівництвом Третього райху рішення про приєднання

Галичини як п'ятого дистрикту до ГГ. Обґрунтовуючи цей крок у

меморандумі від 11 вересня 1941 р. для статс-секретаря Міністерства

закордонних справ Німеччини фон Вайцзеккера, радник міністерства

внутрішніх справ райху Вільгельм Штуккарт писав: “Східна Галичина.

особливо її південна частина, має для райху та Генеральної губернії велике

господарське значення. Тут достатньо згадати лише про великі запаси лісу в

Карпатах, про запаси галу та нафти поблизу Дрогобича, Борислава і

Станіславова, про нафтоперегонні заводи. цукроварні та значну

деревообробну промисловість. В розташованих поблизу Станіславова

околицях є копальні бурого вугілля, щорічний видобуток якого перед війною

становив 100 000 тонн. Подальші запаси зосереджені під Равою Руською та

Коломиєю. Над колишнім польсько-румунським кордоном є марганцеві руди,

значення яких ще не з'ясоване. На захід від Станіславова і поблизу Дрогобича

розташовані три копальні вапна з видобутком 567 00 тонн у 1938 році. З боку

Генеральної губернії висувається ще й той аргумент, що Східна Галичина має

велике значення для прогодування польського населення. [18. С. 102]

Отже, господарський потенціал Галичини та її колишні економічні

зв’язки з окупованою райхом восени 1939 р. Польщею значною мірою

вплинули на рішення Гітлера приєднати галицький регіон до системи

“великого господарського простору” в рамках ГГ. Більшість решти

українських та інших східних територій мали приєднатись до цієї

системи саме тоді, коли б їхня економіка за своїм рівнем наблизилась

до ступеню господарського розвитку Німеччини та суміжних з нею

європейських областей. Поряд з цим територіальний поділ українських

та інших східних земель з-поміж інших причин був обумовлений

розрахунками А. Гітлера та його політичного оточення на те, що окремі

області буде експлуатувати легше і ефективніше, аніж територіальне

нерозділену єдину Україну.

10

Розділ 2. Експлуатація сільського господарства краю

Першим захопленим вермахтом регіоном України, який мав

забезпечувати продовольче постачання німецьких військ, була Галичина.

Саме на її території в рамках виконання розроблених у Берліні економічних

планів вже від перших тижнів окупації діяльність німецьких

господарських інстанцій була спрямована на інтенсивну експлуатацію

економіки краю. В Галичині головними цими інстанціями були господарська

інспекція групи армій “Південь”, компетенція котрої незабаром була поширена

на інші суміжні з галицьким регіоном українські землі, а також виділена в

окремий відділ господарська команда “Львів”.

На період військового управління Галичини господарські інстанції при

групі армій “Південь” отримали широкі повноваження у сфері експлуатації

сільського господарства. промисловості, природних ресурсів тощо.

Особлива увага при цьому була приділена корисним копалинам та нафтовим

родовищам регіону, для вилучення яких господарським штабом “Схід” були

відряджені спеціальні його підрозділи. Вже 8 липня 1941 р. цей штаб розіслав

своїм відділам повідомлення, в якому особливо було згадано нафтову

область Коломиї та Станіславова. “На даний момент, — вказувалось у

повідомленні. — ця область окупована угорцями, але господарське управління

вирішило, що. незважаючи на це. згадану область повинна перебрати команда

групи армій “Південь”, котра займається корисними копалинами та нафтою”.

Водночас діючі при арміях господарські команди повинні були виявляти

кокс, каучук та інші корисні копалини Галичини. [2. С. 16]

Першорядне значення для окупаційних економічних інстанцій мала

реквізиція для вермахту сільськогосподарської продукції захоплених

німецькою армією територій. Німецькі господарські команди повинні були

перебрати формально усі залишки (а насправді — основну частину)

сільськогосподарської продукції краю. 31 липня 1941 р., наприклад, шеф

головної групи сільського господарства при господарській інспекції групи

армій “Південь” Г. Кернер зажадав від адміністрацій них установ Галичини

11

200 000 т зерна. 25 000 т м'яса та 15 000 т цукру. За його вимогою для

вермахту також мали бути передані 50 % спиртних напоїв та 75 % продукції

галицьких пивоварень, а виявлені запаси насіння олійних культур мали бути

вивезеними до рейху. [2. С. 24]

Поряд з конфіскацією харчової продукції, яку не встигли вивезти або

знищити радянські установи, протягом перших тижнів окупації Галичини

господарські команди групи армій “Південь” займались, в основному,

загальним регулюванням економічного життя краю. Господарська інспекція

групи армій “Південь”, наприклад, регулювала ринкові операції і, зокрема,

встановлювала межі цін на продукти споживання й промислового та

ремісничого виробництва, на товари широкого вжитку тощо. [2. С. 25]

Подібно до цього, в ході просування вермахту в східному напрямку на інших

землях України ця ж господарська інспекція також визначала “тверді ціни”

на товарну продукцію, порядок організації сільськогосподарських громад й

хід заготівлі харчів (м’яса, сала, яєць тощо) для вермахту, видавала

звернення до селян із закликами здавати німецькій армії олійні та бобові

культури і т. п. Розраховуючи на тривалу експлуатацію завойованих областей

України. команди господарського штабу “Схід”, що просувались за

фронтом, організовували поступове вилучення більшості запасів

сільськогосподарської продукції. Примітне, що у той самий час союзні

вермахтові угорські та румунські війська, котрі окупували окремі

українські землі лише на короткий термін, організовували нічим

неприховане пограбування захоплених районів. У липні 1941 р.,

наприклад, тільки з Коломийського округу Галичини угорські військові

частини вивезли до Угорщини 180 із 200 виявлених на складах округу

вагонів цукру, технічне обладнання місцевих фабрик, усіх свиней

колишньої радянської свиноферми, неприватний сільськогосподарський

реманент і т. п. [2. С. 26]

Із організацією службового апарату Дистрикт „ Галичина”(далі

ДГ) експлуатацією провідної сільськогосподарської галузі економіки

12

краю зайнялись відразу три установи дистрикту: відділ харчування та

сільського господарства господарський відділ і Центральна

сільськогосподарська станиця

та їхні окружні осередки.

Щоб раптово не ламати в завойованих вермахтом землях усталених

тут методів господарювання, у кожному з окупованих регіонів було

збережено ті специфічні економічні відносини, що були притаманні цим

територіям протягом попередніх щонайменше 20-ти років їхнього

розвитку. Як і в окупованих Німеччиною польських областях ГГ. у

приєднаному до неї галицькому дистрикті землю було оголошено

державною власністю й передано для користування селянам.

Паралельно з цим більшу кількість земельної власності правління ДГ

зберегло в своїх руках. Утворені в регіоні у 1940 — червні 1941 рр. на базі

колишніх польських маєтків радянські господарства (радгоспи) з

утвердженням німецької цивільної адміністрації в Галичині були

перейменовані на нерухомі маєтки — ліґеншафти. Загальне керівництво

їхньою діяльністю перейняло управління ліґеншафтами при відділі харчування

та сільського господарства ДГ. Всього у ДГ було створено 648 ліґеншафтів, з

них 140 на Тернопільщині. 214 на Львівщині та 295 на Станіславівщині.

Поряд з цим в Галичині було збережено 49 створених тут за радянської влади

машинно-тракторних станцій (МТС), для керівництва якими було

засновано Центральне державне управління МТС в ДГ . [22 . С. 6]

Визначаючи основну мету експлуатації економіки Галичини, 4 жовтня

1941 р. губернатор ДГ К. Ляш заявив у своєму виступі перед представниками

німецької окупаційної адміністрації краю: “Головним завданням в

дистрикті Галичина є збір та вивезення врожаю. Дистрикт є областю з

надлишком зерна”. Зважаючи на це, з встановленням німецької цивільної .

адміністрації в Галичині, як і в більшості інших окупованих Третім райхом

регіонів Східної Європи, розпочався збір контингентів — обов'язкових норм

постачання продукції аграрного виробництва.

13

Кожне село Галичини мусило здати контингент, призначений для

нього окружним староством ДГ. Практичне виконання цього завдання було

доручене низовим ланкам органів самоуправління Галичини.

Справедливий та дбайливий розподіл контингенті між окремими

господарствами з врахуванням реальних можливостей виконання ними

встановлених норм був завданням та обов'язком повітових

сільськогосподарських та контингентових комісій. При розподілі

контингентів повинні були прийматись до уваги не лише розмір

засіяної площі окремого господарства, але також місцеві та

родинні обставини, а саме якість ґрунту і чисельність сім'ї (і тим

самим її спроможність здати призначені норми сільськогосподарської

продукції). Членами контингентових комісій призначались відомі

мешканці села, запропоновані війтом збірної громади й затверджені

окружним старостою. Безпосередній збір контингентів в Галичині

було покладено на повітові союзи сільськогосподарських

кооперативів, які повинні були щоденно звітувати адміністрації ДГ про

хід його здачі В організаційному відношенні вони організаційно

підпорядковувались Ревізійному Союзові Українських Кооперативів

(РСУК) в ГГ, компетенція якого від 1 серпня 1941 р. була поширена також на

ДГ.

Вже у перші дні жовтня 1941 р., тобто на самому початку

заготівельної кампанії, можна було передбачити те, що Галичина не виконає

визначеного контингенту. І дійсно. контингент не був виконаний, хоча

службовці німецької адміністрації вживали усіх заходів, щоб виконати його

повною мірою. З тих же контингентів, які були зібрані в 13-х округах ДГ до

кінця 1941 р., більш як третина припали на три найбільш економічно

розвинуті округи ДГ — Львівський, Станіславівський і Тернопільський.

Як і в інших окупованих вермахтом регіонах Східної Європи, в

Галичині вимоги норм здачі натуральних примусових податків від

аграрної продукції зростали з року в рік І. подібно до решти областей

14

ГГ, збільшувались після виконання попередніх норм.

Аргументуючи доцільність визначення більших розмірів збору

аграрної продукції з окупованих територій, райхсміністр народної

агітації і пропаганди Й. Ґеббельс 12 грудня 1942р. записав у своєму

щоденнику: “Цікаво відзначити, що Генеральна губернія постачає

харчів набагато більше від встановлених для неї норм після того, як

я поставив свої вимоги. Інакше кажучи, окуповані території

спроможні постачати райхові набагато більше, ніж те, що вони

постачали до цього часу”. [18. С. 101]

Протягом перших місяців 1943 р. значна кількість невеликих

селянських господарству Галичині через різноманітні причини не змогли

виконати встановлених для них норм постачання аграрної продукції. У

господарському звіті про збір контингентів від 11 лютого 1943 р.,

підготовленому для УЦК в Кракові з цього приводу вказувалось:

“Збіжевий контингент назначено зависоке для Городеччини, Мостищини,

Судової Вишні, Жовківщини і Яворівщини. В Жовківщині був в днях 4 і

5.VІІІ. 1942 великий град, який знищив в деяких місцях дозріваюче збіжжя

у 50%; урожай слабий. Неурожай був рівно ж у Мостищині. Вже восени

1942 р. відчуло населення брак хлібного зерна і на засів: в

Жовківщині, Мостищині, Судово-Вишенщині і Яворівщині: у

Вишенщині були навіть випадки смерті з голоду”. [15. С. 170]

Протягом усього часу німецької окупації індивідуальні селянські

господарства Галичини виконали переважну більшість визначеного для

ДГ контингент зернових культур. З-поміж іншого такий стан справ

обумовлювався тим. що понад 85 % усієї посівної площі припадало на

індивідуальні селянські господарства (у 1943-1944 рр., наприклад, їм

належало 88 % цієї площі або 1 440 000 га від 1 644 000 га усіх фрунтів.

виділених для засіву в Галичині). [15. С. 171]

Поряд із зерновими культурами у 1943 р. німецьким господарським

установам в Галичині було здано велику кількість свійських птахів та

15

тварин. При цьому постачання селянами свійської худоби здійснювалось

часто не за рахунок розширеного відтворення їхнього стада, а за рахунок

основного стада та племінної худоби.

Загалом протягом трьох років німецької окупації Галичини кількість ї

аграрної продукції зросла в 4 рази порівняно з періодом радянського

управління восени 1939 - у червні 1941 рр. (коли через високі натуральні

податки селяни залишали лише стільки худоби і засівали стільки землі,

скільки було потрібно для прогодування тільки їхніх власних сімей). Однак,

це зовсім не означало збільшення посівних площ чи поголів'я свійської

худоби в селянських господарствах Галичини. Навпаки, загальні посівні

площі тут скоротились на 35 %, а поголів'я худоби зменшилось відповідно:

корів - на 48 %, свиней - на 83 %, коней - на 44 %. [15. С. 176]

Як і в інших дистриктах ГГ, у воєнний час в ДГ з метою задоволення

потреб Німеччини у харчах було настільки підвищено продуктивність

сільського господарства польських земель та Галичини, що за обсягами

виробництва вона перевищила довоєнний рівень продуктивності

сільського господарства Польщі. Певною мірою реалізація цього виявилась

можливою завдяки звільненню великих сільськогосподарських площ та

ліквідації дрібних господарств. Звільнені відтак тисячі людей перейшли

працювати на промислові підприємства, за рахунок чого зросла

продуктивність праці. Втім, на відміну від інших дистриктів ГГ, в ДГ, як і в

РКУ, промисловість особливо активно не розвивалась. Галичина, подібно до

решти українських земель, в роки німецької окупації зберегла свою

економічну специфіку й розвивалась переважно в традиційному для себе

аграрному напрямку. Усі інші сфери економіки (за винятком, в основному,

експлуатації природних ресурсів), продовжували функціонувати лише як

похідні від цього напрямку.

16

Розділ 3. Економічна політика у сфері промисловості

У промисловій сфері економічна політика Німеччини на окупованих

нею землях Європи зводилась, головним чином, до двох основних

напрямків. Зокрема, в зайнятих вермахтом переважно незалежних країнах

Західної Європи використання їхньої промисловості німецькі господарські

установи здійснювали під виглядом “системи опіки”, “шефства”, “участі в

капіталовкладеннях” та в інших видах привласнення або підпорядкування

собі національного майна окупованих держав. В той самий час на захоплених

східних територіях проводилась неприхована окупаційна економічна полі

тика як в аграрній, так і в промисловій царині. Подекуди саме промислова

цінність окупованих областей для райху детермінувала політику Німеччини

на цих землях. Типовим прикладом цього може бути створений на території

Чехії протекторат Богемії та Моравії, де незастосування брутальних методів

окупації обумовлювалось прагненням німецької адміністрації зберегти в

найкращому стані функціонування місцевих промислових підприємств, їхня

вартість для райху була викликана, в свою чергу, тим, що. на ВІДМІНУ від

підприємств Німеччини, за роки війни чеська промисловість не зазнала

відчутних руйнувань, позаяк без зупинок сюди не могли долітати авіаційні

бомбардувальники західних країн антигітлерівської коаліції.

У воєнний час в межах майбутнього “великого господарського

простору” повинні були функціонувати лише традиційні галузі

промисловості, а не розвиватись нові. Зважаючи на це, в захоплених

німецькою армією східних областях окупанти і адміністрація спершу не

збиралася розвивати важку індустрію. Протягом другої половини 1941 р. тут

поновили свою роботу лише підприємства, що займались переробкою

продукції аграрного виробництва або виготовляли товари побутового

вжитку для вермахту та окупаційного апарату, а також підприємства

комунального господарства.

Більшість промислових підприємств Галичини перебрали під свій

фінансовий контроль німецькі банки, концерни та акціонерні товариства

17

(АТ), що створили тут свої численні представництва. Головними з них

стали організовані у Львові відділи Краківського філіалу

Берлінського комерційного банку. Віденського банківського

комерційного товариства та концерну “Ґерман Ґерінґ”, наділеного

повноваженнями щодо експлуатації гірничої та металургійної

промисловості [12. С. 32].

Важлива роль у встановленні нацистського економічного

“нового порядку” - в Європі загалом і в Україні зокрема - належала

великим німецьким підприємствам, що мали монопольне право, на

виробництво певних видів продукції. На захоплених вермахтом

землях вони здійснювали основну експлуатацію природних та

людських ресурсів завойованих областей і звертались із

замовленнями безпосередньо до військових установ і створених тут

же окупаційних цивільних органів влади. На території ДГ усі

місцеві промислові підприємства поступово перейшли у власність

77-ми німецьких фірм, концернів та інших монопольних об'єднань,

центри відділів й виробничі об’єкти яких в Галичині розмістились

переважно у Львові. Тут також виникли осередки німецьких фірм, що

забезпечували потреби вермахту у військовій техніці та

спорядженні. Поряд з ними розпочали свою діяльність чисельні АТ,

що здійснювали експлуатацію електроенергії. нафти, газу та інших

корисних копалин, а також були задіяні в торгівлі, транспорті й

зв’язку [18. С. 102].

В рамках концентрації виробництва нових окупованих

районів, відповідно до розпорядження генерал-губернатора Ганса

Франка, частина підприємств ДГ була об'єднана в картелі. Крім

цього, згідно з вказівками німецької цивільної адміністрації, па

території Галичини було запроваджено державне керівництво

місцевою промисловістю. Одним з перших реальних проявів цього

стало заснування у Львові відділу генеральної дирекції монополій

18

уряду ГГ. Процес цілковитого підпорядкування промисловості Галичини

німецьким господарським Інстанціям було завершено 22 вересня 1941 р.

циркуляром уряду ГГ. Згідно з ним, відкриття промислових підприємств

та ремісничих майстерень й відновлення діяльності приватної торгівлі та

транспортних засобів у ДГ. як і в інших дистриктах ГГ, могло відбутись

лише після надання на це дозволу з боку окупаційної адміністрації в

кожному окремому випадку. Окружним й повітовим союзам кооперативів

були передані в оренду лише дрібні підприємства Галичини [18. С. 102].

Залучення галицького дистрикту до системи "великого

господарського простору" в промисловому відношенні означало

перенесення на його територію тих методів та форм господарювання, що

утвердились у Німеччині після приходу до влади у цій країні А. Гітлера.

Подібно до інших регіонів або країн Європи, Галичина з часом мала

стати складовою частиною європейської економічної зони. Бачення цієї

економічної зони з точки зору потреб Німеччини 8 листопада 1941 р. було в

загальних рисах окреслене під час засідання зовнішньоторговельного

комітету райхсгрупи “Промисловість” Ті таємним радником Ґерманом

Феллінґером. Відображаючи офіційні погляди експертів цієї райхсгрупи.

Феллінґер вбачав у створенні європейської економічної зони зручну

нагоду для застосування німецьких економічних принципів та

господарського регулювання на великому географічному просторі, що

виходив поза межі території самої Німеччини. Само собою зрозуміло, що ці

принципи мали застосовуватись з врахуванням панівних позицій Третього

райху. Передбачалось, що докорінній зміні європейського економічного

порядку сприятимуть планомірний розподіл праці, розподільне

планування та розподільне врегулювання конкуренції з врахуванням до

тогочасних досягнень і природних чинників. Окрім цього, особливий акцент

було зроблено на залежності майбутніх військових успіхів вермахту від

правильної організації воєнної економіки на території союзних Німеччині

або окупованих її військами країн. "Тривалий мир, - зауважив Феллінґер, -

19

може бути гарантований лише на шляху здорового безперервного розвитку

економіки” [2. С. 32].

У Галичині потребу відкриття приватних промислових

підприємств обумовило поряд з іншими причинами недостатнє

задоволення потреб мешканців краю в промисловій продукції з боку

націоналізованих великих підприємств, діяльність яких була зведена в

основному на виконання замовлень німецького військово-промислового

комплексу. Сподіваючись стимулювати ефективність праці місцевого

населення на користь воєнної економіки Німеччини, керівництво ГГ

вирішило задовольнити його потреби в товарних виробах частково за

рахунок відкриття невеликих ремісничих майстерень, що виробляли

продукцію широкого вжитку. З цією метою 27 липня 1942 р. генерал-

губератор Г. Франк видав розпорядження про ліквідацію радянських

господарських форм у галузях ремесла. роздрібної торгівлі та промислів,

а також управління нерухомим майном на території ДГ. [2. С. 36] В

Галичині з'явились численні відносно невеликі підприємства та майстерні, що

належали українцям і полякам й здійснювали свою діяльність на підставі

врегульованих відділом господарства ДГ норм підприємницької діяльності'141.

Відповідно до розпорядження губернатора О. Г. Вехтера від 10 вересня 1942

р., усі ці промислові підприємства підлягали обов'язковій реєстрації. В

рамках проголошеного в ГГ курсу раціоналізації й через вичерпування

запасів місцевої сировини, які окупаційна адміністрація не збиралась

поновлювати й постачати, 20 січня 1943 р. з’явилось розпорядження Г.

Франка про закриття в ДГ дрібних підприємств, що не належали німцям. та

конфіскацію їхнього майна для потреб райху344. В результаті виконання цієї

директиви у Львові залишилось з 329 лише 34 невеликих підприємства. [2. С.

37].

Робота неприватних великих підприємств ДГ була зведена майже

виключно до експлуатації економіки Галичини на користь німецького

військово-промислового комплексу - особливо після появи поширеного

20

на Галичину та окуповані нею території наказу Гітлера від 21 березня

1942 р. про нарощення темпів розвитку оборонної промисловості. В

першу чергу до потреб війни без особливих труднощі було пристосовано

існуючі на території Галичини підприємства, котрі традиційно займались

первинною переробкою аграрної продукції та сировини як за польської

влади, так і під час радянського управління в Західній Україні. У

“Повідомленні про 1942-ий господарський рік у дистрикті Галичина”,

складеному головною групою промислового господарства та транспорту

при відділі господарства ДГ, з цього приводу вказувалося:

“Безсумнівно, Галичина є аграрним краєм. Цей факт потрібно

цілком особливо приймати до уваги при характеристиці інших сфер

промисловості... Текстильна індустрія. однак, розвивається в Галичині

дуже слабо. Вона обмежується виробництвом килимів та великою

кількістю малих підприємств. Невеликі ткацькі фабрики с в Коломиї га

Станіславові. Центрами значної шкіряної індустрії є Львів. Станіславів

та Болехів. На даний час тут здійснена сильна концентрація підприємств.

Ця індустрія с такою великою. що її прибуток суттєво покриває наші

воєнні потреби”. [2. С. 38]

Важливого значення при експлуатації економіки Галичини

німецькі окупаційні господарські інстанції надавали використанню

нафтових і вугільних родовищ галицького регіону. Добування нафти,

зокрема, організовували створені фірмами “Німецька нафта” і “Бензин

Браункеля” німецькі АТ “Карпатська нафта” і АТ “Бескидська нафта”:

контролі, за їхньою діяльністю здійснював спеціальний уповноважений у

справах нафти в ДГ. У той самий час основною установою, що

контролювала вугільну промисловість на території Галичини, було

німецьке АТ “Карбококс”. Окрему увагу окупаційні господарські інстанції

галицького регіону звернули також на видобуток газу. В цитованому вже

"Повідомленні про 1942-ий господарський рік у дистрикті Галичина" щодо

цього констатувалось: "Одним .і найважливіших джерел місцевої енергії

21

є природний газ. Галичина в усьому підкарпатському краї володіє

великими його родовищами: вони, наприклад, є у Дашаві, Бориславі,

Дрогобичі, Голині... Галицькій природний газ є сирим газом, а, отже,

становить собою хімічно необроблений матеріал. Він розробляється у

Бориславі методом очищення в газолін, пропан та бутан”. [12. С.36]

Поряд з галузями промисловості, що займались добуванням та

переробкою корисних копалин, традиційно для регіону в Галичині

продовжувала функціонувати контрольована відділом лісів ДГ

лісозаготівельна та деревообробна промисловість, темпи виробництва якої

швидко досягнули темпів її розвитку періоду радянського управління.

Як в Галичині, так і в Інших захоплених Третім райхом східних

областях, праця виробничих установ під німецькою окупацією була

спрямована не на всебічний розвиток господарства цих територій, а майже

виключно на користь воєнної економіки Німеччини. Ті капіталовкладення,

що надходили з Німеччини в господарство усієї ГГ. наприклад, були

спрямовані не в їхню місцеву економіку, а, головним чином, лише у ті

підприємства, котрі були оголошені власністю німецької держави і могли

становити собою джерело додаткових прибутків для економіки райху.

Німецькі фірми та акціонерні товариства, які стали власниками цих

підприємств, вкладали в них свої капітали тільки тому, що усі витрати на їхнє

утримання були принаймні удвічі меншими від загальної суми прибутку від

їхньої продукції. Ті ж німецькі інстанції, що фінансували капіталовкладення у

згадані виробничі установи, як правило, майже не мали витрат, позаяк

матеріальні цінності для їхнього утримання були вилучені з інших місцевих

дрібних підприємств, закритих після наказу Гітлера про раціоналізацію або

його ж пізнішого наказу про тотальну війну. Весь вантаж від утримання

промислових підприємств несли не німецькі фінансові інституції, а місцеві

мешканці ГГ, оскільки ці капіталовкладення були зроблені за рахунок

населення, яке не могло розпоряджатися своїм майном, оголошеним

власністю райху. [9. С. 97]

22

Таким чином, на захоплених вермахтом східних землях поряд з

соціалістичною (в баченні нацистів) формою господарювання, що

передбачала визначальний вплив державного втручання в економічні

процеси, були відновлені капіталістичні (в класичному розумінні цього

слова економістами) форми господарювання, притаманні Західній Україні

до початку Другої світової війни. Поєднання і паралельне співіснування цих

двох форм у німецькій окупаційній економічній політиці дає підстави

говорити про наявність уній в 1941-1944 рр. проявів колоніальної

конвергенції - тобто, у даному випадку, взаємопроникнення гітлерівської

моделі соціалізму та капіталізму за обставин окупаційного режиму.

Звичайно, якщо взагалі можна говорити про існування такого явища за

умов панівного становища одного народу над іншим й зведення

мешканців окупованих територій до категорії залежних людей,

позбавлених реальної можливості самостійно керувати власним

господарським життям.

23

ВисновкиВище наведений матеріал дозволяє нам зробити такі висновки. На

початку Другої світової війни доцільність встановлення "нового порядку"

в Європі експерти німецьких економічних установ обґрунтовували тим, що

тогочасний технічний розвиток вимагав великих ринків, потужних

економічних районів і “великопростірного господарства”. На їхню думку,

малі держави та дрібні економічні регіони в тодішніх умовах не могли

конкурувати з економічно розвинутими великими країнами й у власних

інтересах повинні були увійти до системи “нового порядку” і стати

складовою частиною Нової Європи, якою мали керувати Німеччина.

Головним промисловим центром Європи повинна була стати Німеччина, а

усі інші європейські країни та регіони мали бути перетвореними тільки на

її аграрні та сировинні придатки.

В економічних планах керівництва нацистської Німеччини

українські землі посідали особливе місце як майбутня, основна з-

поміж інших європейських територій база продовольчого забезпечення

вермахту та німецького населення на час і після закінчення німецько-

радянської війни. Саме міркування економічної доцільності мали

визначальний вплив на рішення А. Гітлера кинути велику кількість

військ для захоплення України, що повинно було позбавити радянську

армію важливої бази продовольчого постачання.

Господарський потенціал Галичини та її колишні економічні

зв’язки з окупованою райхом восени 1939 р. Польщею значною мірою

вплинули на рішення Гітлера приєднати галицький регіон до системи

“великого господарського простору” в рамках ГГ. Більшість решти

українських та інших східних територій мали приєднатись до цієї

системи саме тоді, коли б їхня економіка за своїм рівнем наблизилась

до ступеню господарського розвитку Німеччини та суміжних з нею

європейських областей. Поряд з цим територіальний поділ українських

та інших східних земель з-поміж інших причин був обумовлений

24

розрахунками А. Гітлера та його політичного оточення на те, що окремі

області буде експлуатувати легше і ефективніше, аніж територіальне

нерозділену єдину Україну.

У воєнний час в ДГ з метою задоволення потреб Німеччини у харчах

було настільки підвищено продуктивність сільського господарства

польських земель та Галичини, що за обсягами виробництва вона

перевищила довоєнний рівень продуктивності сільського господарства

Польщі. Певною мірою реалізація цього виявилась можливою завдяки

звільненню великих сільськогосподарських площ та ліквідації дрібних

господарств. Звільнені відтак тисячі людей перейшли працювати на

промислові підприємства, за рахунок чого зросла продуктивність праці.

Втім, на відміну від інших дистриктів ГГ, в ДГ промисловість особливо

активно не розвивалась. Галичина, подібно до решти українських земель, в

роки німецької окупації зберегла свою економічну специфіку й розвивалась

переважно в традиційному для себе аграрному напрямку. Усі інші сфери

економіки (за винятком, в основному, експлуатації природних ресурсів),

продовжували функціонувати лише як похідні від цього напрямку.

У воєнний час в межах майбутнього “великого господарського

простору” повинні були функціонувати лише традиційні галузі

промисловості, а не розвиватись нові. Зважаючи на це, в захоплених

німецькою армією східних областях окупанти і адміністрація спершу не

збиралася розвивати важку індустрію. Протягом другої половини 1941 р. тут

поновили свою роботу лише підприємства, що займались переробкою

продукції аграрного виробництва або виготовляли товари побутового

вжитку для вермахту та окупаційного апарату, а також підприємства

комунального господарства.

Таким чином, Німеччина в повному обсязі планувала експлуатувати

галицьку промисловість та сільське господарство, використовуючи лише її у

власних цілях та для забезпечення тільки потреб німецької нації.

25

Список використаних джерел та літератури

1. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах: збірник

німецьких архівних матеріалів. – Львів, 1998. – Т.2. – 230с.

2. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945

гг.). – К., 1980. – Т.1. – 538с.

3. В боротьбі за Українську державу/ Під. ред. М. Марунчака. – Львів,

1992. – 1301с.

4. Історія міст і сіл Української РСР . Львівська обл. – К., 1973. – 251с.

5. Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська обл. – К., 1973.- 251с.

6. Макарчук С. Втрати населення Галичини в роки Другої світової

війни(1939- 1945) // Вісник Львівського Університету: серія історична . –

Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 321- 343.

7. Паньківський К. Роки німецької окупації. – Львів, 1963.- 410 с.

8. Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашистських

загарбників у роки ВВВ. – К., 1984. – 230с.

9. Вєтров І. Фінансова війна третього райху на окупованій території

України в 1941 – 1944 рр.// УІЖ. – 1995. – С. 96-100.

10.Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору на Україні//

Українська державність у XX ст. – К. – 1996. – С. 235-242.

11.Грицак Я. Нарис історії України : формування модерної нації 19- 20ст.-

К., 1996. – 240с.

12.Демкович-Добрянський М. Галичина під німецькою окупацією 1941 –

1944 рр.// Український історик. – 1969. - №4. – С. 75-76.

13.Довгополий Я. Українці на примусових роботах у третьому райху//

Дзвін. – 2000. - №7. – С. 101-103.

14.Замлинський В., Прем’єров Ю., Чугайов В. Боротьба трудящих західних

областей УРСР проти фашистських загарбників. – К., 1984.

15.Івасюта М. Становище селянства західних областей Української РСР під

час тимчасової німецько-фашистської окупації і його боротьба з

26

загарбниками та їх наймитами// З історії західноукраїнських земель. –

Вип.5. – К., 1960. – С. 168-180.

16.Коваль М. Друга світова війна: український аспект// Віче. – 2000. - №4. –

С. 72-89.

17.Коваль М. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939

- 1945). Спроба концептуального бачення. – К., 1999. – Т.12. – С. 121-

247.

18.Машотас В. Грабіжницька економічна політика гітлерівських окупантів

в Галичині в 1941 – 1944 рр.// УІЖ, - 1970. - №1. – С. 100-104.

19.Першина Г. Фашистський геноцид на Україні 1941 – 1944. – К., 1985. –

210 с.

20. Потильчак О. “Новий порядок” в окупованій Україні 1941 – 1944 рр.//

Пам’ять століть. – 1999. - №1. – С. 97-104.

21.Рафальський О. Друга світова війна. Етнонаціональний аспект// Віче. –

2001. - №7. – С. 131-139.

22.Рибак І. Соціально-побутова сфера українського села в період

фашистської окупації// Історія в школі. – 2000. - №11-12. – С. 5-7.

23.Ткаченко Я. Чому у 1941р. німців зустрічали хлібом і сіллю?// Політика і

культура. –2001. - №22. – С. 42 – 43.

24.Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни. – Львів, 1995. – 102

с.

27