Євгенія Мохленко

БАРМАШОВЕ:л ю д и і д о л і

Частина друга

ВИДАВНИЦТВОІ Р И Н И Г УД И ММИКОЛАЇВ – 2011

УДК 94 (477.73)ББК 63.3 (4УКР-4МИК)М86

УДК 94 (477.73)ББК 63.3 (4УКР-4МИК)

© Видавництво Ірини Гудим, 2011

3

Від автора

Шановний Друже!

У книзі «Бармашове: люди і долі» ти знайдеш доповнення до того, що подано у І частині, а саме: на фотографіях поба-чиш людей, які давно пішли у вічність, побачиш себе і своїх батьків, дідів у гур-ті шкільної дітвори, дізнаєшся про тих, хто мужньо боровся з ворогом у роки Великої Вітчизняної війни, хто приму-сово був вивезений на каторжні роботи до Німеччини, хто потрапив до полону, та їх подальшу долю.

Чимало місця відведено для тих людей, які піднімали село, їх звитяжну працю.

Тут ти прочитаєш, як зародилося наше село і що сталося потім.

А скільки буде невідомих: і живих, і мертвих. Зазначу, що не все й мені відо-мо достеменно. Отже, читачу, якщо ти бармашівець, чи родинно, чи знайомо, пов`язаний із бармашівцями, доповни, уточни те, що вважаєш за потрібне.

Тут подані деякі документи, що засвід-чують людські долі, численні фотогра-фії, які відображають плин часу, життя особистостей.

Мені дуже хочеться, щоб кожен із нас, хто хоч трохи володіє пером, описав свій рід, розпочав свій життєпис і видав книгу «Родинне дерево односельчан», аби піз-ніше, коли минуть десятиріччя, наші діти і внуки не цуралися нас, пам`ятали, якого вони роду і які випробування лягли на плечі батьків і дідів.

Не пізнавши своєї минувщини – нехай навіть гіркої, ми не здобудемо майбутньо-го, – дай, Боже, щасливого.

Ты хочешь знать: Кто я? Что я? Куда я еду? Я тот же, что и был, И буду весь мой век: Не скот, не дерево, не раб, Но человек!

Дорогу проложить, где не бывало следу, Для борзых смельчаков и в прозе и в стихах, Чувствительным сердцам и истине я в страх В острог Ильинский еду. А. Радищев

З повагою і любов`ю Євгенія Василівна Мохленко.

Є.В. Мохленко. 1960 р.

4

Слово до читача

Євгенія Василівна виконала таку робо-ту, за яку ще не брався ніхто за 200 ро-ків існування села. Я навіть подумала, грішним ділом, що людина, яка провела таку роботу, залишила такий слід на зем-лі, може померти з почуттям виконаного обов’язку перед своїм краєм, своїм наро-дом. Хоча говорити про щось таке надто рано. Бо автор книги в розквіті сил тієї прекрасної дослідницької роботи у своє-му селі. Документи, розповіді, фотографії засвідчують будні, шляхи односельців.

Перекотиполе війн, людські долі, час відродження Незалежності України, сльози і радощі бармашівців зібрано в цій книжці.

За час моєї педагогічної праці мені до-велося багато читати, вичитувати, але я направду щаслива від того, що маю честь написати рецензію на книгу Євгенії Ва-силівни Мохленко «Бармашове: люди і долі».

Прошу не судити надто прискіпливо, автор видання – не професійна пись-менниця, можливо, не все тут доскона-ле, але кожний писаний рядок – це свід-чення житейської мудрості, неспокою, небайдужості.

Тут описана історія села від початку його заснування до сьогодення. Це гранді-озна робота, це – ціле історичне дослідження. Автору доводилося зустрічатись з кожною родиною, дізнаватись про їхню долю та їхніх родичів.

Я дуже хочу, щоб кожен мав дослідження Євгенії Василівни і навіть ті, хто колись виїхав із села, перечитуючи його, згадували свою домівку, свою церкву, школу, мо-гили предків на рідній землі.

З повагою В.Г. Михайлова

В.Г. Михайлова. 2010 р.

Витоки

Карта с. Бармашового

8

Сказала Катерина Воронцову,Що в Росії правила тоді. Кращих білоруських офіцерів з домуТи пошли обжити ці краї.

А було на місці тім лиш поле,Там ганяло вітром кураї.Прибули посланці в повнім зборіТа й осіли на оцій землі.

На початку їх було так мало,Потім виросло до п’ятдесяти дворів.Будували все, водичка поступала,Так Білозірка виникла – і Бог цього хотів.

Не дано вже зараз мені знати,Звідки рід мій, з якого я краю? Пам’ятаю свою рідну хатуІ родину близьку пам’ятаю.

Як було кріпосне теє право,Дід маленьким потрапив в селоСкажем так, привезли його в поле,Бо села ще тоді не було.

Проміняли, я пращурів знаю,А з яких от місцин привезли?Це було, як пани жили в раї,На собак нас міняли вони.

Привезли лиш чотири родини,Відтоді розрослося село.Потім рабство оте відмінили,Трохи краще нам жить почало.

І з’явились заможні родини,Хто був просто собі середняк.Було правило: хто мав дітей малоЙ лінувався, то той був батрак.

Так жили у той час, працювали,Хтось на когось, а хто – на себе.Революція всіх підрівняла,Час такий: що ти цоб, я – цабе!

Розпрощались селяни з землею,А доходів – мізерність і край.Помінялись стосунки з землею,Гуртове-чортове, наче рай.

Відрубали селянство від думки,Що з землею вони – хазяї.Заробляли на рік по два клункиІ жили, як оті злидарі.

Працював батько мій коло млину,Та приносив в кишені зерна.Його мати товкла і варила,Дітки їли, а потім – вона.

Із листків лободи і щириціНапікала оладків в печі.Їли ми, дали одну сестричці –В животах щось бурчало вночі.

Сам-на-сам ми з бідою лишились,Всі страшенно голодні в той час.Чверть дворів на той світ проводили –Смерть безжально косила всіх нас.

Життєпис Бармашового

9

Білозірка – колиска родини, Був підкорений смертю мій край.Ти, кістлява, хто дав тобі силу.Ми ж не винні, ти нас не карай!

Сатана, наче в душу вселився,Зникла святість, поїли й котів.Людський світ наче перевернувся,Невже Бог всього цього хотів?

Скільки ж можна було це терпіти?Та прийшов цьому пеклу вже край.Довгождане настало те літоІ потрапили ми наче в рай.

І з’явились косарки, комбайни,Трактори і плуги причіпні.І роки пролітали врожайні –Стали жити у дружній сім’ї.

Будували всього, що нам треба,Стали жить та добра наживать.Але ні! В одну ніч просто неба,Стали бомбами нас закидать.

В ніч звіряче обличчя сховали,По-злодійськи в наш дім забрели, Чобітьми нашу землю стоптали,Але душу втоптать не змогли.

Покрутились вони біля річки,Виглядали московські вогні.Подивились на плани при свічці,Й покотились назад до рідні. ...Нема вже більше мого тата,Загинув з перших же боїв.Нікітін Вася стиснув автомата,В бою зустрівся з ворогом своїм.

Алієв впав, Василь біля гармати,Наводячи на танк приціл.Він зціпив зуби, мстив за свого тата,Перемогли ми, він не уцілів.

Все тіло було сколоте штиками,У перемогу вклад свій страшний вклав.Він житиме в серцях у нас віками,Своїм життям життя нам дарував.

Віки пройдуть, а пам’ять незабутня,Ми пам’яті – продовження в цей час.В ній ми всі є і будемо присутні.Не хочеться, щоб пам’ять – і без нас.

Огризались, сварились, кричали,Той командував так, а той ні!.. І до свого кубла ті припхались,Отак часто бува на війні.

Так радянський народ героїчний,Він застав звіра в домі своїм.Пригостив, причесав, вмазав в пику,Дав під зад і сказав пару слів.

Треба знати історію нашу,Взагалі-то це діло сире.Ви дарма заварили цю кашу: «Хто з мечем, той від нього помре».

Ось святкуємо ми Перемогу!Ждали з фронту батьків і братів.Закидали квітками дорогу,Хто додому живий прилетів!

Була радість і світ став милішим,Це для тих, хто зустрів, зустрічав.Роки пройдуть, чекати не лишать тих,Хто загинув й без вісті пропав.

Почалась у селі відбудова,Там ремонт, а тут нове звели.Те, що німці забрали додому,Ми назад все оте привезли.

В ті роки у трудармію брали,Працювати на шахтах отих.З шахти воду сестра помпувала.Завалило пів-зміни нас всіх.

Правда, світло до нас поступало,І поїсти ще трохи було.Два дні поспіль і нас відкопали,Як родились ми всі заново.

Піднімали ми знов господарство,Недостатньо робочих нам рук.Було тяжко – жіноче скрізь «царство» –Чоловічий на них був весь труд.

10

А потім господарство більшим стало,Добавились комбайни, трактори.І інвентар, що треба, ми придбали,І врожаї піднялися тоді.

І виросли в людей сімейні статки,Хто в полі там виборював врожай.Бувають інколи маленькії нестатки.Де їх нема? У нас спекотний край!

Коли земля в руках хазяйновитих,Нам буде добре всім на цій землі.А хазяїв таких не так багато,Нам би побільше отаких, як ви.

Директор мій – найперший у радгоспі,Довгенько він посаду цю займав.До людей був дуже щирий, простий.До господарства він тоді мене прийняв.

Людина він своя, багатогранна.І дуже мудрі рішення приймав.Побудували дитсадок, і школу, і лікарню,Озеленили все. Радгосп при нім співав.

При ньому і роки були врожайні, Орденоносців в нас було, хоч позичай.І пам’ять про нього добра, вдячнаЖиве в ділах усіх односельчан.

При цій неперевершеній людині,В радгоспі не було, щоб був розбрат. Був виноград, і яблука, і дині.Людина дуже щира був Скарлат.

Минуле із майбутнім – це та вічність.Що щастя, радість, долю нам дає.Ну а колись читали ми при свічці.Забути це нам совість не дає.

Підняли і на цей раз ми країну,Маєм електрику, маємо газ,Поможи ти нам, Господи Боже,Щоб біда не торкнулася нас!

Віктор Кузнєцов

В поле раз ми до мами ходили,Працювали тоді всім селом.Старі з дітьми всі дома сиділи,Ось що нас у той час завело.

Мама каже: «Пройдіть по дорозіТа гарячого супу з’їсте!»Ми малі були, йшли ледве в змозі,Тай дійшли ми на місце оте.

Як насипали нам по тарілці,І такий він нам здався смачний Взяли в руки ми хліба окрайці,Я ще й досі люблю суп такий.

Бармашівський ранковий світанок, Коли промінь торкнеться трави –Кришталевих краплин роси танок,Голубінь неба лине згори.

Ваня Димов уже на роботі,За селом порядкує скирту.Гордовито солому підвозитьВидно трактор його за версту.

Там дівчата, жінки скиртували,Вони з ним формували скирту.За досягнуті успіхи їхніПреміювали компанію ту.

Так, шановний Іванко – людина.Він в роботі своїй майстер-ас.Нагороди вручила країна –Він почесна людина у нас.

Аграрна реформа прийшла в гості,І прийняли її Грабарчуки,Все спланували, плани були простіОри, коси, збирай – все залюбки.

А почалося все із тридцяти гектарів,Маленьке господарство було в нас.І працювали в полі з сином ми на паруДодому потрапляли в пізній час.

11

Витоки Злодей злодеев всех лютейший, Превзиде зло твою главу, Преступник, что всех первейший, Предстань на суд, тебя зову.

Земли у переселенцев вначале было много. Прадеды рассказывали: «Земли за-нимали, сколько хотели. Едешь лошадью, смотришь: степь, степь.… Едешь дальше: степь, степь… Наверное, достаточно ехать».

Вначале много, а потом даже не хватало. Начало было грустно-романтичное: грустное – комсомольское переселение, романтичное – удивительная, необозри-мая степь, степь, степь…

Ясное, лазурное небо. С его таинственной глубины светит и ласкает своими теплыми лучами солнышко. Тепло, тихо, иногда вдруг повеет легкое дуновение очень теплого воздуха… в небе дивно, величаво. На земле пьянящий аромат полевых цветов. Очаровательная картина степной жизни… стрекочет кузнечик, игриво по-рхают бабочки, стрекозы, звучит разноголосье, щебетанье, трели птиц… и почти над головой, невысоко, будто на невидимой ниточке повис и щебечет жаворонок; а там, немного вдали, взлетело несколько дроф и, плавно планируя крыльями чуть дальше. Это большая Лощина в степи – сезонная обитатель дроф – большой вели-чавой птицы. А в мыслях вдруг пролетела быстрая чайка над водной гладью речки Белозерки, такая нежная, красивая, белокрылая птица…

Любуемся не лесом, не горами над водной гладью озера или широкой полноводной реки… любуемся девственными просторами необозримой степной дали … увлек-шись красотой, не заметили, что далеко отъехали от своего поселения. – А может, хватит? – спросили мы друг друга. Мы свободно занимали землю незаселенных просторов для общины переселенцев государственных крестьян!

Потом оказалось 13,5 тысяч десятин земли. В 1824 году царские чиновники, чтобы избежать забот, предложили части крес-

тьян, в основном, беднякам, переселится на новые земли под Молдавией – в район с. Староселья, но крестьяне наотрез отказались, что вызвало гнев самого губерна-тора Воронцова.1

С каждым годом жизнь государственных крестьян ухудшалась. Восстание дека-бристов в 1825 году не улучшило положения крестьян, но дало толчок движению протеста против угнетения. В 1826 году засельцы как казенные переселенцы были исключены из числа льготных и переведены в плательщиков налогов. Каждый год крестьянский двор платил подушное – 3 рубля, оброчное – 9 рублей, на дороги – 25 коп, на водяное сообщение – 5 коп, на земельные повинности – 93 коп, на на-родное продовольствие – 25 коп.2

Страдали засельские крестьяне и от неупорядоченности землепользования. По данным генерального межевания 1777 – 1832 гг., за засельской дачей было закре-плено 3, 5 тысяч десятин пахоты и 381 – неудобий. С начала заселения на каждую ревизскую душу приходилось в среднем 8 десятин земли.3

Но за этой средней нормой скрывались неравномерность распределения, ибо значи-тельное количество земли, около 60%, сосредотачивалось в руках богатой верхушки.

Во время размежевания захватнически вели себя помещики. Межа между крес-тьянскими наделами и помещичьими землями четко не определялась, что давало 1 Одесский облархив Ф.1. оп.249.лист 197. 2 Там же. Лист 155 зв. 166 3 Одесский облархив Ф.1.оп.249. дело 211 лист 50 – 50 зв.

12

4 Одесский облархив Ф.1. оп.249. дело 211 лист 50-0 зв. 5 Одесский облархив.Ф.І. оп 249, дело 212, лист 25 -266 Там же – Т.2. – с. – 4827 Данные об экономическом положении селений Херсонского уезда в 1906-1907гг. – Херсон, 1908,– с.18-19.

возможность помещикам безнаказанно присваивать и ставшие до того куцыми наделы крестьян, стягивать с них поборы за проезд и прогон скота, штрафы за потраву посевов.4

У перші роки переселенці села терпіли страждання не тільки від купців комісіо-нерів і чиновників, які займались переселенням за дорученням царських чиновни-ків, а й від продовольчих труднощів і відсутності питної води.

Поступово населення зростало і за рахунок державних переселенців, і за рахунок втікачів від поміщиків селян, і вже до 1818 року населення Білозірки (Засілля) скла-дало 932 людини.

У 20-х роках ХІХ ст.часта засуха і свавілля поміщиків, з володіннями яких межували землі білозерців, стали причиною того, що потік переселенців у село майже припинився.

Страждання народу було таким важким, що навіть серед передової прогресив-ної частини дворян виникло співчуття, яке призвело до утворення Північного (Муравйов-Рилєєв) і Південного (Пестель) товариств, які у грудні 1825 р. підня-лись на повстання, з метою звільнення селян, ліквідації кріпосного права. Але по-терпіли поразку, цар посилив гніт.

Чимало селян в пошуках захисту від притиску і труднощів звернулись із скар-гою до одеського генерал-губернатора, і часто не одержавши відповіді, залишали село.«З 1824 в Белозерке проживало в 200 дворах 927 человек!»5

Стан селян ускладнювався не тільки різними поборами, податками, повинностя-ми, а і частково неврожаями, викликаними посухами. Тому багатьом селянам до-водилось відлучатися на додаткові заробітки, щоб не тільки мати гроші для сплати податків, але й для покупки продуктів харчування.

І все ж у 1859 р. у Засіллі налічувалось 206 подвір’їв і проживало 1369 чоловік. Реформа 1861 р. засільських селян, як державних, не торкнулась, хоч стан у селі з кожним роком ставав важчим, тому, що давило безземелля, а в 1812 р. здавалось: бери скільки хочеш.

9 січня 1905 р. – кривава неділя. Розстріл мирної ходи до царя-батюшки з про-ханням полегшити життя, став початком першої російської революції.

Для придушення бунту із Миколаєва прибув загін козаків. За свідченнями корес-пондентів Всеросійського економічного товариства (ВЕТ), яке знаходилось у За-сіллі в цей час, у засільському повіті козаки «полосували направо і наліво». Декіль-кох учасників виступу вбили і поранили, багатьох заарештували.6

«Не улучшилась жизнь засельськой бедноты и после крестьянских выступлений 1905-1906 гг., не хватало тягловой силы, инвентаря. Треть хозяйств села – 244 хо-зяйства – не имели рабочего скота, в то время как горсть сельских богачей имели от 8 до 15 и более голов лошадей и волов. Они засевали на «скопщину» больше половины земли наделов безтягловых хозяйств».7

Не вирішила земельне питання і столипінська аграрна реформа, вона не тор-кнулась державних селян. Засільське товариство не мало запасного фонду для виділення «укрепленных наделов». Царські чиновники намагалися провести широку компанію переселення безземельних селян на вільні землі Західного Сибіру. Поїхало 7 родин у Тамбовську губернію, але п’ять із них відразу по-вернулись.

Сільське земельне товариство тодішніх державних селян мало у власності 1341,6 десятин землі.

13

Стисла історія села

(Історія села Бармашове детально описана в книзі (ч.І). У цій довідці подана стисла історія села)

Бармашово (до 1922 г. – Заселье) – село, центр сельского Совета. Расположено в 50 км к северо-востоку от районного центра и в 7 км от железнодорожной станции Заселье на линии Николаев-Сортировочный-Снигиревка. Население – 2260 чело-век. На територии села размещена центральная усадьба совхоза «Бармашівський», за которым закреплено 8869 га сельськохозяйственных угодий,в том числе 8214 га пахотных земель,из них 4294 га орошаемых. 655 га занимают пастбища, 18 га – пруды.

Хозяйство зернового и мясо-молочного направления. В 1977 г. здесь вступил в строй откормочный комплекс крупного рогатого скота на 3 тыс.голов.

За успехи в развитии сельскохозяйственного производства 44 человека отмечены орденами и медалями, среди них звания Героя Социалистического Труда – удостоен агроном С.Ф. Столярчук (ныне персональный пенсионер). Орденами Октябрьской Революции и Трудового Красного Знамени награжден звеньевой механизирован-ного звена Ф.В. Капошилов, орденом Октябрьской Революции – председатель ис-полкома сельсовета Т.М. Сниткин (ныне пенсионер), орденом Трудового Красно-го Знамени – тракторист П.И. Высоцкий, агроном отделени Е.И. Дорожан (ныне пенсионер), комбайнеры Ф.В. Котленко, И.И. Федоренко, доярка Е.И. Мартыно-ва, механик И.И. Шульгин. В 1973 г. по итогам Всесоюзной переклички-конкурса сельських и поселковых Советов, проходившей под девизом «Ценить и беречь зем-лю», агроном совхоза Е.И. Дорожан,возглавлявший тогда постоянную комиссию

Краєвид Бармашового

14

сельсовета по сельскому хозяйству, на-гражден серебряной, а Т.М. Сниткин – бронзовой медалью ВДНХ СССР.

В Бармашово есть средняя школа, (32 учителя и 388 учащихся), сельский клуб с залом на 300 мест, две библио-теки с книжным фондом 10,5 тыс. эк-земпляров.

Население обслуживают амбулатория, в которой работают врач и семь работни-ков среднего медицинского персонала, детские ясли-сад на 140 мест, 12 мага-зинов, столовая, отделение связи, АТС, сберкасса. Действует водопровод протя-женностью 20 километров.

Две первичные партийные органи-зации обьединяют 83 коммуниста, две комсомольские – 108 членов ВЛКСМ. Первые ячейки созданы: партийная – в 1920 г., комсомольская – в 1922 году.

Основано село в 1812 году крестьянами-переселенцами из Климовицкого уезда Могилевской губернии. Во время рево-люции 1905-1907 гг. крестьяне разгро-мили помещичью экономию, разделили между собою посевной материал, инвен-тарь. Выступление было подавлено, наи-более активные участники его арестова-ны и приговорены к смертной казни.

Советская власть установлена здесь в феврале 1918 г. В июле следующего года образован комитет бедноты. Мно-гие жители Заселья в 1919 г. в составе Богоявленского партизанского отряда

выступили на помощь Висунской республике. Активное участие в обществе-ной жизни села в первые годы Советской власти принимала коммунистка Ф.М. Бармашова, делегатка Первого всеукраинского съезда комнезамов (сентябрь 1920 г.) и участница Всероссийского съезда работниц и крестьянок (ноябрь 1920 г.) В 1922 г. Ф.М. Бармашова была замучена кулаками. По просьбе жи-телей Заселья в честь славной землячки село переименовано в Бармашово. В 1923 г. здесь возникли первые коллективные хозяйства – ТОЗы «Червоний прапор«, «Червоні селяни«.

На фронтах Великой Отечественной войны сражались против гитлеровцев 542 жителя села, 173 из них погибли, 380 – награждены орденами и медалями.

Уроженцу села капитану Л.А. Будкову в мае 1944 г. присвоено звание Героя Советского Союза за мужество и героизм, проявленные при форсировании Керченского пролива в ноябре 1943 г. В ожесточенном бою при освобождении села 14 марта 1944 года героический подвиг совершил рядовой 10-й гвардей-ской Кубанской Краснознаменной казачьей кавалерийской ордена Суворова дивизии В.Е. Никитин. В схватке с врагами он уничтожил 56 гитлеровцев и, истекая кровью, продолжал бой. В.Е. Никитину посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

Памятник Ф.М. Бармашовой

15

8 История городов и сел Украинской ССР,1981г., стр. 417.

В Бармашово воздвигнут памятник советским воинам, павшим в бою за освобож-дение села, и воинам-односельчанам, погибшим в годы Великой Отечественной войны. При въезде в село установлен памятный знак в честь воинов 10-й гвардей-ской Кубанской Краснознаменной казачьей кавалерийской дивизии, которые в ходе Березнеговато-Снигиревской операции в марте 1944 года в районе Бармашова разгромили 79-ю пехотную дивизию фашистов.

В центре села в 1967 году сооружен памятник Ф.М. Бармашовой.8

Село в 1904 – 1914 г.г. (Дополнения)

Ближайшими городами от села были Николаев в 38 верстах на запад от села, Хер-сон в 51 версте на юг от села, Одесса. Все эти города были Херсонской губернией с градоначальством в Одессе и в Николаеве. С Одессой жители нашего села почти никакой связи не имели. Потребность населения в промышленных товарах и про-дуктах, а также в сельхозорудиях полностью удовлетворялось торговлей г. Нико-лаева. Николаев назывался «городом», Херсон – Херсоном без слова «город», связь с которым была незначительная, в основном по вопросам административного по-рядка земских управ, в ведении которых были больницы и школы.

Для служебных поездок были земские почтовые станции в Херсоне, хуторах Ва-вилово, Заселье, и дальше в крупных населенных пунктах для пользования земски-ми служащими, в основном, учителями, медработниками, агрономами, для пере-возок их лошадьми на рессорных бричках (тачанках) с колокольчиками.

Из дошкольного возраста, когда мы еще жили на этой стороне села, вспоминают-ся игры взрослых мужчин и парней в зимнее время по вечерам в карты (горбу) на спички, причем крупным проигрышем считалось проиграть за вечер половину и не больше одной коробки спичек(стоимостью одна, а потом пол-копейки).

Памятный знак в честь воинов 10-й гвардейской Кубанской Краснознаменной казачьей кавалерийской дивизии

16

По вечерам взрослые с малышами ходили в земскую школу на туманные картины(иллюзион) и послушать вновь появившееся чудо того времени («нечи-стую силу») граммофон с песнями «Три деревни, два села», «Боже, царя храни», и другие песнопения церковного хора.

Заведующим школой был старый учитель Шарков Константин Михайлович, 25-летний юбилей учительствования которого отмечался в 1904 году с приездом из Херсона духового оркестра, о котором до этого не имели понятия. Всем детям школьного и дошкольного возраста возле школы раздавали подарки – конфеты в бумажных пакетах.

В 1904 г., в конце зимы в связи с началом войны с Японией, собирались груп-пы мужчин в запас с патриотической демонстрацией, что японцев «шапками за-кидаем». Количество населения в то время считалось в России – 140 миллионов, в Японии – 50 миллионов. Набор (призыв) солдат на войну из нашего села летом 1904 года проходил во время уборки урожая – молотьбы – гармановки с выездом к поезду на станцию Щербина (теперь Грейгово) в 12 верстах от села для отправки в г. Николаев на комиссию. Здесь было другое настроение, чем на демонстрациях «шапками закидаем», здесь царили горе, слезы, переживания за семью, малолет-них детей, тяжесть расставания с кормильцами. Через 2-3 дня после этих проводов наша семья была обрадована, увидев с гармана возвращающегося из Николаева отца моего, который на комиссии получил отсрочку на 1 год из-за повреждения барабанной перепонки в одном ухе. Через год война закончилась потерей южной части острова Сахалина. Наш отец-кормилец избавился от войны.

Из военных событий того времени запомнились разговоры о замене главноко-мандующего армией Куропаткина генералом Линевичем. Говорили о большом сражении морского флота России с японским флотом под Цусимой, когда погибло много кораблей и матросов, о потоплении корабля главнокомандующего флотом адмирала Макарова и его гибели, о спасении какого-то великого князя, о Порт-Артуре. Как отголосок революции 1905 г., были разговоры с оглядкой о поездках некоторых жителей села на хутор за зерном во время поджогов имений.

В наше село прислали роту солдат, которая расположилась на усадьбе Барков-ского – богатого человека, и находилась в селе продолжительное время, высту-пая в церкви со своим хором. Из г. Николаева тайно привозили прокламации, из которых односельчане узнавали о массовых выступлениях против царя, по-мещиков. Хозяйские сынки отлеживались от этой крамолы, а у Авдея Мартыно-вича Тищенко, который жил на «Буде», над балкой против Горячкиных (Аниси-ма Фролова), обнаружили якобы эти листовки, арестовали его ночью и увезли, как говорили, «черным вороном» безвозвратно, на веки – вечные.

Близость города сказывалась на распространении песен к текущим событиям того времени, например: «Трансваль, Трансваль – страна моя, горишь ты вся в огне, го-рюю я по Родине и жаль мне край родной», «Город Николаев – французский завод. Кто его построил? – Весь русский народ». «Солнце всходит и заходит», «Бродяга», «Мастеровой», «Крутится, вертится шар голубой», «Последний нынешний дене-чек», «Спи, младенец мой прекрасный», «Ревела буря» и другие.

* * *

В школах не проводились родительские собрания, не было обсуждения успевае-мости и поведения детей. Учились в школе дети 2 года, после чего посещение пре-кращалось, так как подростки нужны были для работы в домашнем хозяйстве, в своем или по найму.

Окончивших три отделения церковноприходской школы или 4 отделения зем-ской очень и очень мало – 20-30 душ на селе в 5-6 тысяч жителей.

Записала від Тищенка Пилипа Дмитровича в 1969 році, йому тоді було 73 роки.

17

9Данные об экономическом положении селений Херсонского уезда в 1906 – 1907 гг. – Херсон. 1908. – с. 18 – 19. 10Там же.11Аграрное движение в России в 1905 – 1906 гг., – 1908 – т.2.с.408. 12Аграрное движение в России в 1905 – 1906 гг., – 1908 – т.2.с.482.13Справедливая война – война за социальное освобождение, отечественная, национально-освободительная. Несправедливая – захватническая, колониальная, империалистическая. 14Николаевский облархив. Ф.р.2878 оп. 1 б.11, лист 3.

Аграрный кризис

Тяжело отразился на экономическом положении крестьян аграрный кризис – падение цен на зерно в 1893 – 1894 гг. и нападение хлебного гнуса, который в 1902 году уничтожил почти половину урожая. Все это усугубило и без того тяжелое по-ложение засельских бедняков, приводило к глубокому классовому расслоению. На начало ХХ ст. около 30% хозяйств не имели никакого тягла, в то время как 17% хозяйств имели по 5 и более голов рабочего скота.9

На начало ХХ ст. экономическое положение многих крестьянских семейств от-личалось глубоким имущественным неравенством. Официальные данные свиде-тельствуют о чрезвычайной разнице в землепользовании. 7 хозяйств имели меньше 2 десятин каждая, 143 хозяйства – от 5 до 7 десятин.10

В то же время 70 богатеев села владели 60% земельного надела. В селе назревал революционный кризис.

События 1905 года нашли свой отзвук среди засельской бедноты. В марте в селе вспыхнул бунт. Восставшие крестьяне, вооружившись охотничьими ружьями, кольями, косами, вилами во главе с местным крестьянином П.Веселкиным раз-громили соседнюю с селом экономию князя П. Трубецкого: разобрали посевной материал, поделили мелкий инвентарь, сожгли сено, солому.11

На подавление бунта из Николаева прибыл отряд казаков. По свидетельству кор-респондентов Всероссийского экономического товарищества (ВЭТ), которое на-ходилось в Заселье в это время, в Засельской волости казаки «полосовали направо и налево». Несколько участников выступления убили и ранили, многих арестовали.

Чувствуя в крестьянской массе революционное брожение, которое могло вспыхнуть с новой силой, карательный отряд казаков оставался в Заселье боль-ше года.

События 1905-1907 гг. не прошли бесследно: они подняли революционное созна-ние всего народа и сознание засельских крестьян на более высокий уровень.12

Первая мировая война

На войне проявляются все стороны человеческого характера. Начавшаяся в 1914 г. империалистическая, грабительская, несправедливая вой-

на13 принесла много горя и разорения крестьянам Заселья. Земская управа стремилась солдатские наделы организовано «передавать»

для обработки «способным» хозяевам – кулакам, которые наживались на этом. В селе процветала спекуляция землями погибших фронтовиков. Село нища-ло. К началу Февральской революции 1917 года из 843 хозяйств 43 были без-земельными, 110 – не засевали своих наделов, 300 – не имели сельхозтехники. Не оправдались надежды крестьян на создание в марте 1917 года, как органа Временного правительства – земельного комитета. На сельских сходах весной 1917 г. засельцы требовали справедливости и имущественного равенства.14

18

Но в ответ на это в селе все чаще стали появляться урядники, отряды государ-ственных стражников – прежних жандармов.15

В феврале 1917 года царизм пал. Но февральская революция не дала того, что ждали от нее трудящиеся.

Власть захватила буржуазия, земля осталась у помещиков, фабрики и заводы – у капиталистов, ненавистная война продолжалась. Народ возмущен. Он идет к со-циалистической революции.

Громадянська війна

Слушай, рабочий, война началася, Бросай свое дело, в поход собирайся. Смело мы в бой пойдем за власть Советов, И как один умрем в борьбе за это.

Ці слова відображають стан духу тих, хто здійснив революцію, відстоював її за-воювання від ворогів і завжди готовий був жертвувати собою за найсвятіше – волю Батьківщини.

Громадянська війна – це організована боротьба, найбільш гостра форма класової боротьби між класами, соціальними групами однієї країни за владу у країні. Вона велась із жовтня 1917 року по жовтень 1922 року на захист завоювань Великої Жов-тневої соціалістичної революції за Радянську державу і її народну владу, за побудо-ву соціалізму – суспільства.

Люди прагнули Волі, Рівності, Братерства, Справедливості, Щастя!Із нашого села на війну пішло близько 250 чоловік. Серед них:Ісаєв Герасим Микитович, Жигалкін Василь Малерикович, Ляпін Артем Мак-

симович, Пастушенко Ігор Михайлович, Капелюш Агафон Петрович, Мохленко Йосип Дорофійович, Мохленко Купріян Дорофійович, Воронков Михайло Степа-нович і багато інших. (Як проходила війна в Бармашовому описано в першій книзі «Історія села Бармашового»).

Після громадянської війни повітовий ревком із сільською Радою розгорнули серед селян широку організаторську роботу за успішне проведення посівної кам-панії. Переборовши неймовірні труднощі, селянські господарства с. Засілля кра-ще від усіх в Херсонському повіті впорались із сівбою ярових: було засіяно 7 тис. десятин ячменем, вівсом, просом, кукурудзою.

Хто він, оцей Євграф?

Багато людей приїхало до села Засілля із Могильовської губернії.Сюди приїхав такий собі дебелий чоловік з дружиною. Звали його Євграф Духовий, дружина – Феодора.

Він був 1861 року народження, Феодора на 1 рік молодша.Розповідали старожи-ли, що він був дуже розсудливою, розумною людиною.

У 1886 році в них народився син Олександр. Євграф матеріально підтримував місце-вого священика і брав участь у будівництві старої дерев`яної церкви, яка у 30-х роках ХІХ століття згоріла, а натомість у 1830 р. на кошти прихожан люди збудували нову, з білого пиляного каменю. У Засіллі мав добрий шмат землі, на якому господарював, купив реманент, мав худобу.15Николаевский облархив. Ф.р.2878 оп. 1 б.11, лист 4.

19

Феодора дуже любила відвідувати церкву. Тільки і чекала тої днини, коли вона одягне святковий одяг, який збе-рігала у дубовій скрині, помолиться за себе, за свою родину і легше стане на душі. Феодора любила збирати зілля, яким лікувала людей. Говорили, що її шептання та зібрані до сходу трави мали цілющу силу, допомогли багатьом зці-литися від хвороб.

Особливо магічними були трави, зібра-ні на Трійцю.

Ось чому її поважали, кланялися їй при зустрічі люди.

Л.І. Ткаченко з дружиною Т.А. Ткаченко

Леонтій Іванович і Текля Аврамівна з онуками Світланою і Людмилою

20

Іван і Катерина Ткаченки (батьки Леонтія) із сином

Багато у нашому селі є Духових. Між собою не всі є родичами. Може, оцей Єв-граф Духовий є початківцем, родоначальником усіх Духових, адже сюди поселився із заснуванням села.

Важко нині встановити цю ниточку рідства, бо залишилися лише праправнуки, які не так багато знають про історію свого походження.

А це було колись

22

Від долі не втечеш

Корнієнко Пилип Мефодійович наро-дився у 1877 році, а його дружина Олена Матвіївна – у 1880 році.

Родина жила мирно, мешканці села за-здрили подружжю. Дехто наважувався сказати, що свою приязнь і повагу вони демонструють на людях.

Але сусіди категорично заперечували такі перекази і говорили, що Пилип і Олена живуть, ніби в медовому місяці.

Був 1897 рік. У цій родині народився синок, якого нарекли Федором. Не на-тішаться молодята своїм дитям.А що вже батько,то від колиски,що висіла на стелі, не відходить. А вночі тільки-но закрекче маля, він вже біжить до колиски, загой-дає, щоб не почула дружина. Йому шкода її, бо цілий день клопочеться в хаті. На її плечах дві корови, троє поросят, кури, гуси, індики. Треба і варити, і хліб спек-ти, і випрати білизну. Все він знає, все він розуміє. А Олена і собі вскакує до дитини, бо Пилип зрання і до зірок у полі. Він му-сить посіяти і посадити культури, випо-лоти бур`яни, зібрати урожай і звезти до стодоли. Жаліє і оберігає свого чоловіка дружина.

Ось почав ходити Федько, як у родині Корнієнків народився другий хлопчик, якого назвали Никифором. А через рік і сім місяців Олена народила третього сина Івана. Землі під собою не чув чоловік. Радість... Мої богатирі – хвалився Пилип. А потім, через кожних два роки у їхній родині народилося три дівчинки: Дарина, Анастасія і Мотрина.

Минуло 13 років – у родині Корнієнків народилось шестеро дітей. Родина вели-ка. Батьки вчили, щоб діти були працьовитими. Із дитячих років привчали до праці. Дівчатка виконували хатню роботу, допомагали мамі, а хлопчики, цілими днями з батьком. То коней годували, ремонтували вози, упряжки, возили снопи з поля, мо-лотили ціпами збіжжя, віяли зерно і носили до комори, возили зерно до млина, ко-лоли дрова, складаючи їх у повітки. Взимку вся родина збиралася в хаті. Мати роз-палювала плиту і в печі готувала страви, а хлопці стельмахували з батьком. Дівчата вишивали рушники червоними і чорними нитками. А на тих рушниках з`являлися, як живі лебеді, що плавають на озері, а поруч – очерет.

Швидко минав час. Попідростали діти, поодружувалися. Хлопці у 1941 році піш-ли на фронт, а дівчата повиходили заміж.

У 1945 році повернувся Никифор і Федір, а Ваня загинув. «Нам прийшло повідо-млення, що похований у Молдові», – каже мати

Мамі Олені приснився сон, що Федя весь час шукає житло, а воно йому ніяк не подобається. Хвилювалась Олена і боялась розповідати свій сон кому-небудь. Від старих людей чувала, що нова хата, нове житло – це смерть.

Вона намагалась гнати від себе погані думки, та вони не давали їй спокою. Синочку мій, Федю, не шукай собі хату, скоріше приїжджай додому, ми тобі збудуємо нову. Ти

П.М. Корнієнко, 1877 р.н., Олена Матвіївна – дружина, дочка Настя і сестра

23

тільки приїжджай! Не приїхав синочок додому, знайшов собі домівочку – у чистому полі могилочку. Тепер Олена Матвіївна переконалась, як справдився її сон.

Плакала, голосила жінка за своїм синочком, та нічого вдіяти не могла.А Пилип вмовляв дружину: «Не плач, у нас же ще п`ятеро дітей є. Он є родини,

що чотири, три сини не повернулися. Нічого не поробиш, така наша доля. Так нам судилось. І від долі не втечеш».

Щирість – це радість

Пилип Корнієнко повертався з поля додому. Через мить порівнявся з дівчи-ною, яка йшла в тому напрямі, що і він. Це була Олена. Він давно закохався в неї, ще коли був на весіллі у Петра Духового. Пилип зрозумів, що Олену кохає до безтями.

Але за що? Як можна кохати людину, коли ти з нею не спілкувався. Виходить тоді, що це не кохання, що це потяг, обумовлений лише зовнішністю. А зовніш-ність Олени йому дуже подобалась. Коли заглянув у її очі, вони були схожі на два суцвіття бузку, схованих під густими віями.

Дві пари цікавих очей ніколи не забувалися. Але тепер, на дорозі він помітив, що вони вже були не бузковими. Це були дві квітки холодної м`яти, тієї, що стоїть у приморозок, і не знаєш інколи, чи то цвіт, чи ранкова паморозь. І хлопець зрозумів, щоб краще розпізнати дівчину, треба десь зустрітися і серйозно з нею поговорити. Така нагода випала. Вони були на вирядженні в рекрути Макара Капелюша. А через місяць Пилип і Олена побрались. І поселились в будинку бабусі, яка жила по вулиці (нинішній) Нікітіна, де сьогодні продуктовий магазин.

Молодята виявилися надзвичайно працьовитими. Та як не старалися, а багатими не стали, бо землі було мало, худоби не було.

Майже кожного року в родині з’являлась дитинка. На десятому році подружньо-го життя у них було шестеро дітей. Через дорогу від Пилипа жив його приятель, добрий сусід Іван.

Одного дня, восени, вже після того, як впоралися з городами, ми спалювали сухе картоплиння, бур’яни, падалишнє листя, – казав Пилип. Цілими днями то там, то сям диміли отакі багаття. Для малечі то було щастям. Стягували до того вогню – хто що міг, аби горіло до пізнього вечора. Дуже подобалось пекти картоплю. Коли спе-клась, ми сідали в коло і жадібно смакували пожитком.

Аж ось до вогнища підійшов сусід Іван. Він дивився, як їли картоплю і зрозумів, що вони голодні. А мене чому не пригощаєте? – жартуючи спитав він.

Та всю вже поїли, – відповів Федя. Інші поралися у попелі, намагаючись там зна-йти хоч би одну картоплину. Та даремно, там було порожньо.

Ну нічого, – сказав дядько Іван, – іншим разом пригостите. А сам пішов додому і думав: Бідні дітки, їсти хочуть. Біднота. Нестатки! Хіба ж можна жити не по правді, як я живу. У мене всього вдосталь. То чому ж

чоловіче, не поділитися з сусідом? І почав Іван давати сусідові: і борошно, і овочі, і цукор, і олію. А згодом, до кож-

ного свята дітям дарував одяг, взуття, іграшки. Родина Корнієнків для нього стала рідною, дорогою. Корнієнкові діти прив’язалися до дядька Івана так, наче він на-лежав до їхньої родини.

А на душі в Івана було радісно, тепло, легко. «Аж тепер я зрозумів, що живу по правді, по-людському».

Все село знало, що Іван був добрим, щирим, скільки його знали.

24

Федір Пилипович Корнієнко – досвідчений косар

Ми дуже хвилювалися, коли підходив час збирати врожай, – казав Федір Пилипович Корнієнко. Заготовляв коси, серпи, загострював їх, клепав, зма-зував, щоб потім не марнувати час під час жнив на цю роботу. Була у нього і косарка.

Ось настав червень. Федір Пилипович виїхав бідаркою в поле, зупинився біля свого, зірвав кілька колосків пшениці і, взявши їх між долоні, потер, дмухнув, звідти полетіла полова. На долоні залишилися добірні золотисті зерна пшениці. Взяв зернину, поклав у рот і розкусив зубами. Вона розпалась на шматочки і Фе-дір про себе сказав : «Пора, пора». Швидко повернувся додому і скликав до хати всіх членів родини. Він пояснив, щоб підготувались до завтрашнього дня. Робота почнеться дуже рано.

Вранці, о четвертій годині, родина вирушила в поле. Першим на ниву ступив Фе-дір Пилипович, взяв косу в руки і промовив : «Коси, коса – поки роса».

Жінки пішли з іншого боку, взяли серпи і почали жати ниву. Хлопці, їх було двоє, косили косаркою. Один із них керував конем, а другий сидів на косарці, де було обладнане спеціальне сидіння. Коли набирався валок, Федір Антонович брався двома руками за важіль, тиснув на нього, внаслідок чого зсовувався валок із косарки. Ця робота була найважчою, тому Федір взявся сам за неї. Бо був він чоловік здоровий, сильний. Федір намагався, щоб косарка після себе залишала копи в один ряд, для того, щоб легше було вантажити на гарбу і возити на садибу біля току. Там снопи складали в скирти, зверху завершували (робили гострий гре-бінь), щоб не затікали під час дощу.

Коли всі копи перевезені на обійстя, то, здається, що половину роботи з уро-жаєм зроблено. І всім цим процесом керує Федір Пилипович. Він дає команду розстелити на току взяту із скирти пшеницю в коло. А потім починає ганяти впряжений у зубчастий коток пару коней. Ганяти коней могла і дружина, діти. Ця робота неважка. Це йшов процес обмолоту зерна. Солому згрібали вилами, обробляли і знову складали в скирту. А зерно завантажували в мішки і зносили в комору.

Вистачало зерна і на борошно, і на наступну сівбу, і для відгодівлі домашніх тва-рин, і поділитися з бідними, малозабезпеченими родинами.

Ось такий чудовий господар – Федір Пилипович Корнієнко, 1863 року народжен-ня, про якого казали : «Досвідчений косар.»

Коли він починав косити, то кожний господар не сумнівався – час. Розпочав ко-сити Федір Корнієнко, значить – пора. І на день не відкладали.

А врожай буде

Калина Ярошенко прокинувся дуже рано. Треба було починати сівбу ранніх яро-вих. З його думки не сходило повчання батька : «Пам`ятай, синку, весна-наші бать-ко і мати, а як не посієш – не будеш збирати«. Боявся Калина прогавити хоча б один день. На день спізнишся – за рік не доженеш, – повторював чоловік батько-ві слова. Та він і сам вже не один раз переконувався у справедливості батькового повчання.«Казав овес: сій мене в болото, буду я золото».

Вийшов на двір, було, звичайно, дуже темно. Глянув на небо, усіяне безліччю ме-рехтливих зірочок. Вже не піду до хати, – подумав чоловік, – і попрямував до ко-нюшні. Вивів пару коней, підвів до воза і почав запрягати.

25

Під солом`яним дахом висіли нові посторонки, щойно придбані на ярмарку у Миколаєві, батіжок, який свистів у його руках.

Потім пішов до комори, кинув на плече мішок із ячменем і поніс до воза. Згодом ще приніс 5 мішків і пішов до хати. Розбудив дружину Акулину, сина і сказав: «Нам пора». Ті швидко одяглись, взяли 3 мішечки із шлейками, щоб вішати на шию, вуз-лик із обідом і попрямували до воза. Виїхали за село. Повітря чисте, приємно було знаходитись просто неба, наодинці з такою погодою. Ось і нива. Так швидко подо-лали 6 км. Понасипали у мішечки зерна, почепили на груди (кожний собі), стали поруч, перехрестилися і почали сіяти.

Проворно, рука в руку, як у відтренованому танку, махали руками троє сіячів. Ді-йшли до краю гонів,зерно скінчилося. Треба було знову наповнювати мішки. До воза йти було далеко. Син сказав: «Тату, мамо, відпочиньте, я під`їду сюди возом. Три мішки залишу у тих гонах, а три скинемо тут. Цим зекономимо час». Так і зро-бив. До обіду висіяли три мішки. Акулина підійшла до воза, взяла вузлик з їжею і підійшла до межі. Розстелила лляний обрус, посередині поставила розрізаний, вчо-ра спечений хліб, часник, порізала пахуче сало, солоні огірки, відварену звечора картоплю, глечик з узваром.

Посідали на землю і почали обідати. Дуже добре обідалось на свіжому повітрі. В Акулини був досвід – не брати зайвої їжі. Поїли все, запили узваром. Акулина стру-сила обрус, охайно склала його і поклала на возі.

І знову трійка сіячів взялася за роботу. До шостої години ячмінь висіяли і задо-волені поверталися додому. А завтра і післязавтра і ще 4 дні все повториться. Аби не зіпсувалася погода, – мріяв Калина. Акулина думала, що приготувати на завтра в поле, пообідати. А Михайло піклувався про своє: не спізнитися б на музики. Там буде моя кохана, вона виглядатиме мене. Хлопців он скільки, а дівчат нема!..

Ярошенко Калина, брат Іван, сестра Олександра

Ярошенко Калина, Акулина з доньками Сонею і Манею

26

Швидко помився, переодягнувся і хотів вже іти, а батько промовив: «Не затри-муйся! Завтра дуже рано поїдемо на поле. Ти знай, що «ранні пташки росу п`ють, а пізні – слізки». «Все буде гаразд, вранці буди мене, не буде ніяких проблем».

Через тиждень нива була засіяна і щаслива родина Ярошенків поверталася додому.

Син швидко поганяв коней, стьобаючи їх і розмахуючи новеньким батіжком, а батько виголосив: «Не той молодець, що починає, а той, що кінчає».

Швидко доїхали додому. Втомилися, але були щасливі, що своєчасно впоралися з роботою. А коли все вчасно, то буде високий врожай, аби Бог дав дощу. А дощ буде – і врожай буде, як кожного року. Буде, обов`язково буде...

Наші жнива

Розповіда Олександра Матвіївна Пелікова, що дуже любила жнивну пору. Коли дозріли пшениця, ячмінь, жито, то ми з дому брали освячену в церкві в Страсну п`ятницю свічку і йшли на свою ниву. Ще моя бабуся розповідала, що ця свічка оберігає від грому.

Мама моя жала серпом перший сніп, несла додому і ставила його в хаті під об-разами на покуття. Коли приходила весна, ми цей сніп обмолочували, провіювали, зерно зсипали в мішечок і несли до церкви освячувати.

Перед засівом освячене зерно змішували із насінням, щоб був добрий урожай. А солому з першого снопа давали коровам, щоб не хворіли. Цей обряд у нас назива-ється зажинками.

Пам`ятаю, каже Олександра Матвіївна, ми справляли закрутку. А це відбува-лося так: коли дозрівали хліба, тоді жінки з піснями йшли в поле. Одна жінка брала в жменю колосся, завивала їх вузлом– це і була закрутка. Інші в цей час співали пісні. Це робилось для того, щоб різні знахарі і відьми не могли зі-псувати хліба. Розповідали старі люди, що у нас в селі було багато відьом, які робили шкоду.

Через тиждень після свята Петра у нас починалися справжні жнива. Чоловіки з косами виходили у поле. І на ниві за кожною косою лягав стрічкою рівненький по-кіс, схожий на простелений рушничок.

Виходили і жінки з серпами, жнучи ниву. Тут же в`язали снопи і рівненько скла-дали, щоб зручно підбирати і возити додому.

З роботи ми завжди поверталися пізно, коли вже наставали сутінки. Хоч були втомлені тяжкою працею, та йшли додому і співали. Вижавши свої ниви, а вони були невеликі, ми наймалися до багатіїв.

Вони нам давали зерно, муку, олію. А якщо з однієї родини було 2-3 жінки, то давали теля чи порося.

Пани нам говорили, щоб ми залишали на ниві пучечки колосків. Це для птахів. У нашому селі це колосся виплітали, зв`язували червоною ниткою і пригинали до землі. Це називалось «Спасовою бородою».

У нас всі вірили, якщо все забрати з поля, то на другий рік нічого не вродить.Того дня, коли скінчились жнива, женці ходили по полю, збирали колоски, сплі-

тали один спільний вінок і з піснями повертались додому.Завжди у нашому селі, коли закінчувались жнива, то обов`язково справляли об-

жнивки: накривали столи і готували смачні страви з горілкою.Коли утворились колгоспи, а потім реорганізувались у радгосп, то столи були

дуже багатими. Це було гучне свято у селі. Кололи свиней, різали бичків, а потім готували страви: запікали молоденьких поросят, начиняли ковбаси, запікали в пе-

27

чах обгорнуту в тісто підчеревину. Мололи м`ясо, у фарш вмішували яйця, запікали в печі з часником і перцем.

Кухарками славилось село. Прославленими були Прасковія Степанова, Олексан-дра Пелікова, Агафія Мохленко, Марія Зосімова, Федора Костюченко.

На святі демонстрували чудові хлібини, спечені жінками, пироги з маком, гарбу-зом та плацинди з різними начинками.

Горбенко Тодося

Розповідала Рая Капелюш про свою дорогу бабусю,якій не було ціни. Це чу-дова жінка, яка дуже розумілася на бу-дівництві хат. Якби жила в інший час, то була б архітектором, чи інженером-будівельником. А так була просто ро-зумною жінкою, до якої прислухалися, з якою радилися і довіряли їй. Хата, в якій жила Раїна бабуся,була найкра-щою в селі. І зовнішньо і всередині був порядок.

У хаті були великі вікна, високий дах, вкрита була очеретом. Виходила до вулиці причілковими вікнами, фрон-тони були декоративно оздоблені. На гребені з обох боків було різьблене зо-браження змії. В селі казали, що цей образ символізував вічність, мудрість і життя. У хаті були три кімнати, сіни і комора. В одній кімнаті долівка була вкрита доріжками, витканими бабусею Тодосею. На вікнах занавіски, змере-жані її руками.На ліжку – гора поду-шок з гусячого пуху.

У другій кімнаті – піч, посеред хати стояв великий прямокутний дубовий стіл і чотири лавки. Біля порогу був прибитий мисник,на полицях якого бабуся ставила горщики,миски,стару кварту. В глибині хати – колиска. В куті, під іконою «Діви Марії» – хлібна діжа, над дверима і вікнами – хрестики і символічні знаки... У тре-тій – були ліжка, на яких спала вся родина. У коморі бабуся зберігала збіжжя, про-дукти харчування.

А в сінях у кутку були коцюби, мітли, совки.Тодося була доброю господинею, кожній речі знала місце і ніколи не витрачала

час на їхні пошуки.Дуже любила вона поратися на городі. Жодної бур`яниночки не знайдеш, чисто,

гарно, рівно понасаджені різні культури.«Треба всьому порядок давати», – говорила бабуся Тодося. Ну а страви які готува-

ла! – не передати. Борщу смачнішого, ніж вона зварить, – не зварить ніхто. На всі весілля її запрошували старшою господинею.

Під її оком пекли коровай, шишки, пироги, тістечка і медівники.А гречаники, запечені в чавунцях у печі – це ж смакота!Отака бабуся Тодося була.Чарівна жінка. А головне, що виростила і виховала порядних дітей.

Горбенко Тодося (зліва), її чоловік і сестра

28

Коли її запитували: «А скільки в тебе дітей, Тодосю? «Вона відповідала: «У на-шого Омелька невелика сімейка: тільки він і вона, та старий і стара, тільки Сидір та Нестірко, та діток шестірко, та батько, та мати, та їхні три брати».

Смішна була Тодося, ніколи не журилася. Надто любила жартувати. А коли в неї була біда, вона казала: «А в людей ще більша вона».

Наш тік

Швидше, Олено, швидше. Я тобі покажу це місце, де має бути тік. Ти з синами будеш його ладнати, а мені треба поспішати до Родіона. Адже обіцяв наділити 4 котки. А він такий… Якщо спізнюсь, то всі претензії до нього зайві. Він пункту-альна людина. Бричка, в яку була впряжена гніда конячка на прізвисько Лаван-да, стояла біля хвіртки. Чоловік швидко вскочив у неї і щодуху помчав до Родіона. Олена бачила, як піднявся стовп куряви на дорозі від двотижневої спекоти. Взяла лопати, граблі, відра, сапу, відклала біля конюшні, покликала синів, і всі, взявши знаряддя праці в руки, попрямували в кінець городу. Біля пагорбку зупинилися. А чому, мамо, саме тут тато розпорядився лаштувати тік? Далеко ж від хати, незручно носити зерно до комори. Та і місце тут нерівне, випукле. «Саме тому, що воно ви-пукле, батько і вибрав його. Навіть тоді, коли йтиме дощ, вода стікатиме із зерна і потече по городу. Але нам треба добре потрудитися. Ось ми принесемо сюди відер 300 глини, утрамбуємо і буде справжній тік!»

Олена Купріянівна кроками відміряла довжину і ширину. 14 кроків(метрів), сап-кою зробила відмітку і сказала синам, щоб вичистили це місце від трави. Враз за-працювали лопати, сапки, граблі. Місце вичищено.

Далі почали носити глину. До заходу сонця тік був засипаний глиною, облитий во-дою. А вранці почалось коткування. Гарний вигляд мала ця ділянка городу. Овальна форма, поверхня гладенька, здавалося, що можна котити по ній яйця і не буде жод-ного пошкодження. А вранці тік обкопали рівчаком, а вивід зробили на город.

Коли приїхав Пилип Дорофейович, то аж ахнув від здивування. Он на що здатна моя родина! Ну тепер мені зовсім не страшно заводити велике господарство. Землі у нас багато, і наші робочі руки з цим впораються.

Олена Купріянівна стояла збоку току і лукаво посміхалася. Ну а коткування – це чоловіча справа. Взяла в руки сапку і попрямувала до хати. Їй було приємно, що чо-ловікові сподобалася робота, виконана під її доглядом. Коли він доручав їй ладнати тік, вона не тямила, як це робити, з чого починати. А тут отака оцінка! Вона добре знає повадки свого чоловіка. Ой не любив він роботу, виконану на тяп-ляп. Часто повчав дружину і дітей: «Коли не тямиш, то і не берися» або «Коли не коваль, то і кліщів не погань».

Олена Купріянівна дуже старанно ставилась до виконання будь-якої роботи і цьо-го навчала своїх дітей. Тому у родині дуже рідко виникали конфлікти. Саме тому цю родину дуже поважали в селі, саме тому односільчани хотіли пов’язати долю своїх дітей із долею дітей Пилипа і Олени Ярошенків.

А це було...

Цього дня він прокинувся дуже рано. Вийшов на двір і побачив, що густий туман вкрив землю. На серці стало якось тяжко і сумно.

Піду до церкви – сказав сам собі Григорій Блінцов і зайшов до хати. Уляна, дру-жина, глянула на нього і спитала: Ти куди збираєшся? – Іду до церкви. Сьогодні

29

Церква святого Миколая

таке свято – Петра і Павла, закінчується Петрівський піст. Піду, висповідаюся, по-молюсь, може, Бог дасть дощу. А як буде на Петра дощ,– кажуть люди, – то і вро-жай буде добрий.

Уляна витягнула зі скрині білосніжну лляну, вистояну на морозі сорочку, корич-неві штани, пошиті з конопляного полотна і сказала: «Все випрасуване, одягайся скоріше, бо вже пробили дзвони». Чоловік одягнувся і вийшов з хати.

Уляна глянула у вікно і побачила, що чоловік не поспішав, а похнюплена голова свідчила про те, що його щось мучить.

А сталося ось що. В суботу, перед тим, як іти додому з роботи від пана Мороза, Григорій насипав у свій мішок із пуд пшениці з мішка, що стояв біля комірних две-рей. Приніс додому, змололи на жорнах, наварили каші, напекли коржів і чекали завтрашнього свята.

Всі були ситі і задоволені. Григорій мучився, що вчинив гріх, адже у молитві «10 Божих заповідей» мовиться: «Не укради». Але ж діти голодні. Як слухати їх просьбу: «Тату, я хочу їсти».У церкві він весь час думав про свій злочин і тут же себе заспо-коював. На сповіді все розповім свяшеникові, і Бог мені простить, я рятував від голодної смерті дітей.

Вже закінчилася служба, Григорій поцілував хрест і вийшов із церкви. Неда-леко від себе побачив свою дружину, що бігла йому назустріч. Вона була бліда, захекана і заплакана. Пан наказав, щоб ти негайно з`явився на панський двір. Не дійшовши додому, чоловік повернув наліво і попрямував до панського двору. А той вже чекав.

30

Покликав слугу Микиту і за крадіжку наказав відшмагати чоловіка, всипавши йому 40 різок. Пан завжди так розправлявся із винними. І коли він побачив, що Григорій ледве пересуває ноги, сказав: «Тепер будеш знати, що чужого чіпати не можна». Григорій прийшов додому, мовчки сів на лаву біля столу, підперши обома руками похилену голову. Він все думав: «Скільки жорстокості у пана. Он скільки зерна, нема куди дівати, а його ж люди мруть із голоду. Невже йому стало легше від цього?». Другого дня мені не хотілося іти до пана на роботу, не хотілося його бачити і чути його голос. А мусив, бо залежав від нього.

Якось селом пронеслась звістка, що пан Мороз кудись виїжджає. Люди раділи, що зникне кат, та мовчали. Потім ходили чутки, що виїхав до Америки.

Всі люди почали працювати у Онисима Фролова, Степана Лакутіна, Родіона Ти-щенка. Вони гарно платили людям за працю, добре, по-людськи поводилися із пра-цюючими.

Все починається з дитинства

Роби добро скільки можеш- від цього не занеможеш.

Народна мудрість

Про Тетяну Іванівну Пастушенко кажуть: «Добряча жінка».Доброта – дуже важ-лива і потрібна для кожного з нас чеснота. І всім нам хочеться, щоб керівник на роботі був добрий, щоб нас оточували добрі люди, щоб навкруги ми відчували доброзичливість, добродушність, доброчесність, добродійність і т.д. Але чи ро-зуміємо ми, що значить це слово і чи намагаємось ми бути добрими і що ми для цього робимо.

Брат Ірини – Василь, 1895 р., Марфа – бабуся Тетяни, Ірина – мама, Кузьма – батько Тетяни, Олександр 1900 р.н. – брат, Марфа Архипівна – мама Ірини на колінах, сестра Ірини

– Марія, брат Михайло, 1893 р.н.

31

Таня з дитинства допомагала своїм товаришам, сусідам, родичам у біді, дарувала їм радість, піклувалася про стар-ших, захищала молодших. Цього з дитинства навчали її батьки, мама – Ірина Кузьмівна і батько – Іван. А прабабуся Тані, Євдокія лічила, що Таня сьогодні зробила доброго. І прабабуся допомагала малій Тетянці вимити посуд, замести в хаті. А бабуся Марфа говорила Тетяні: «Ось прийде мама з роботи і ти побачиш, якою радістю засяють її очі, коли вона побачить, що ти самостійно взялася допомогти їй. Вона за-сміється, притулить тебе до себе. І вам усім стане тепліше на душі від маминої посмішки.» Бабуся і дідусь Кузьма на-вчали Таню, що коли вона робить добру справу, то принесе радість не тільки тому, кому зробила це, але й собі самій. І пам`ятати, що на добро, зроблене іншими, треба відповіда-ти добром. А коли дівчина закінчувала школу, розуміла, що, якщо чиниш добре, то і на серці стане добре, а злі справи нікому радості не приносять, навіть тому, хто їх чинить.

І все життя Тетяна Іванівна задумувалась, вела бесіду із рід-ними їй людьми, сперечалась, доводила такі істини:чи мож-на стати добрим лише на деякий час? Чи можна примусити людину бути доброю? Чи потрібно виявляти доброту у відно-шенні до чужих, незнайомих людей? Чи легко бути добрим?

Коли Тетяна Іванівна почала працювати, вона весь час прагнула чинити добро. І бачила, що воно приносить ра-дість оточуючим. Жінка вже сотні раз впереконувалася, що доброта, як чарівні ліки, здатні вилікувати від суму, скрути, безпорадності.

Я спостерігала одного разу за поведінкою Тетяни Іванів-ни на роботі. Керівник одного підприємства наказав при-нести води і полити квіти. Їх було 9 жінок, вони сиділи і відпочивали. Всі вони якось неприязно ставилися до свого керівника. Одна Тетяна Іванівна піднялась, принесла води і полила квіти, а всі ж сиділи і насміхались. Одна із них ска-зала: «Підлизується до начальства». Інші запротестували, сказавши: «Припини говорити неправду. Таня у нас добра, тепло її серця зігріває всіх – і рідних, і друзів, і незнайомих людей. І цього в неї не відняти». Її не переробиш – тверди-ли інші. У Тетяни Іванівни 3 дочки, яким вона з материн-ським молоком передала інстинкт робити людям добро. Сьогодні вона на заслуженому відпочинку, а її добре серце пам`ятають люди. Пам`ятають її батьків, дідів, прадідів, які чинили всім добро, яке ніколи не забувається. Коли ішла на пенсію, і тут вона не забувала нагадувати важливе. Прощаючись із колективом, сказала:«Я вірю, що всі ви добрі люди, я бажаю вам, щоб завжди подумки говорили:«Я роблю важливу справу – приношу людям радість!»

Розповідала Єва Драгущак

У нашому селі, де я жила, всі дівчата виходили заміж, одягаючи на голову віночок із барвінку і ципрісту. А коли його знімали, то намагались, щоб зберегти на все жит-тя. Показувати своїм дітям, онукам і правнукам.

Ірина Кузьмівна – мати Т.І. Пастушенко

Т.І. Пастушенко у 1980 році

Т.І. Пастушенко у 2010 році

32

І взагалі, казала Єва, що всі дівчата, ходили у віночках, бо він був не тільки окрасою, а й оберегом, бо в ньому міс-титься сила рідної землі. Вона так гарно розповідала, що хотілось її слухати і слу-хати без кінця. Цікаво те,що в кожному віночку мало бути не менше, як 12 кві-ток.

Ось навколо нас влітку цвіте деревій. Він вважався найголовнішою квіткою у віночку. Ще моя бабуся, – каже Єва, – вірила, що у цій квітці живе нескорений український дух.

Вплітали у віночок весільний барві-нок. Він цвіте блакитними дрібнень-кими квіточками. Ми коли своїх малят

купали, то кидали барвінок у купіль, щоб дитина була гарною, сильною і смі-ливою. Люди прикрашали барвінком свої хати не тільки на Трійцю, а й у будь-який день, щоб у помешкання не заходили злі сили.

А ось ця квітка зветься волошкою, і Єва піднесла до носа синю квіточку. Ка-жуть старі люди, що ця квітка і любисток, якого тут немає, наділені чарівною силою. Можна приворожити коханого, або заподіяти лихо, якщо його напоїти відваром із цих квіток. І Єва розповіла, що давно-давно ці дві квіточки були птахами, вони кохали одне одного. До лісу одного разу зайшла молода пара-хлопець і дівчина, вони були злі і лихі. І забажали впіймати цю закохану пару, щоб все життя бути щасливими. Впіймали птахів, посадили в клітку. Сумувала щаслива пара в клітці і перетворилася на іскри, що розлетілися по всьому світу, а з них проросли ось такі чудові квіточки. Ось гляньте – все подвір`я у білих ромашках. Не уявляю собі віночка без неї. Вона не тільки гарна, а й корисна, бо напій із неї знімає біль усередині. Єва з захопленням розповідала, що у віночок вплітали лілію, троянду, айстру. Ось подивіться, які чудові айстри ростуть у палісаднику. Там красувались білі, рожеві, сині, жовті соковиті квіти, які наче, витанцьовували і промовляли: «Візьми мене, я краща!» Тут жінка показала на стіл, де без води у плетеній вазі стояв пучечок блідо-фіолетових квіточок. Це безсмертники. Вони не вмирають без води, тому мають таку назву.

А далі, під вікном росла вродлива мальва, біля криниці – півонія, а у садку – ружа. Жінка зривала по одній квітці і вплітала у віночок. Він виявився чудовим, ніжним. А знаєте, чого тут бракує? – запитала Єва. – Ні! Не знаю, думаю, що тут усе є. – Ні! – заперечила співбесідниця, – маку! Немає маку. Знаєте, я колись висівала велику грядку маку. Взимку пекла пироги, коржі з маком і медом. Тепер не можна його висівати. Я одного разу зберігала 3 кущі, хотіла, щоб на Маковія освятити в церкві, та дарма. Якимось чудом наркомани дізнались, вирізали мак і тепер я ніколи не сію його.

Всі, напевне, бачили, що собою являє мак? – запитала жінка. – Ну то розкажіть, усно намалюйте цю квітку. – І я почала розповідати, що вона має червоні пелюст-ки, серцевина чорна. Єва додала, що чорна серцевина – то ненависть, а червоні пелюстки – палка любов. Я намагалась доповнити розповідь Єви, бо про цю квітку складені вірші, пісні, легенди.

До кінця нашої розмови віночок був готовий. Він був такий ніжний, красивий, що мені не хотілося з ним розлучатись. Вона сказала: «Я дарую вам цей віночок». Я поверталась додому із красивим витвором, який одягла на голову маленькій внучці Даринці.

Ева Драгущак із онукою

33

Майстер криниць

Артем Максимович Ляпін важко ступав з двома відрами води.Звечо-ра лив сильний дощ, і до ранку земля так розкисла,що важко було витягнути ноги. Але втома враз щезла. На душі було радісно, адже вода, яку він приніс з криниці, викопаної ним. Скільки є криниць у селі, до кожної він мав при-четність.

Криниці, у яких вода гірка і солона, були дуже глибокі. Глибина кожної 50-60 метрів.

Артем Максимович розповідав,що ко-пати таку криницю було надзвичайно важко.

До кожної залучалось 5-7 чоловік. Най-важче було витягувати землю. Ми робили журавля: до одного кінця прив`язували 25-кілограмовий камінь, до друго-го кінця – цебер, у який вміщувалося 20 кг землі. Журавлем керували завжди 2 чоловіки: один спускав цебер у крини-цю, а другий допомагав підняти камінь. У криниці завжди знаходилось 2 чолові-ки: один черпаком накидав землю, дру-гий експортував відро наверх.

Ще два чоловіки на тачці вивозили глину і землю подалі від криниці.Таким чи-ном всі 7 чоловіків цілий день мали роботу.

Кожна криниця копалась не менше, ніж місяць. А коли вона була викопана,ми намагалися якнайшвидше змурувати облицьовування. Кіньми возили на возах пи-ляний камінь,цемент,який купували на станції Засілля.

Я, – казав Артем Максимович, – сам керував,контролював і, звичайно, обли-цьовував криниці. А моя дружина – Євдокія Адіївна, мені приносила їсти. Вона намагалась робити це в один і той же час. Я вдома зробив дубовий столик, возом привіз до криниці, і тут він був доти,поки вона будувалась. Моя Дуся, – казав Ар-тем Максимович, була щирою жінкою, доброю господинею. Вона приносила стільки гарячого, щоб вистачило на усіх сімох чоловік, а потім на стіл чоловіки викладали все,що мали у своїх торбинах: огірки, сало, часник, печену картоплю і буряк, квашену капусту.

А в збанку вона завжди несла духмяний настояний грушевий чи сливовий узвар.

Через 2 місяці криниця була готова. На її відкриття збиралися люди з усьо-го села. Батюшка освячував криницю, і читався молебень. Після цього всі при-сутні куштували воду. Першим її про-бував Артем Максимович.

Артем Максимович, Євдокія Адіївна Ляпіни з невісткою і онуком

А.М. Ляпін, 1896 р.н. із внуком, Є.А. Ляпіна, 1898 р.н. з онукою

34

З того часу і в спеку була повна криниця води. Відрами з неї носити-не пере-носити...

Вже давно нема Артема Максимовича – майстра криниць, а бармашівці і нині п`ють воду із його витворів. П`ють і дякують.

І стало Засілля рідним для Ткаченків

Хто не бував у Сибіру, тому не збагнути тієї природної краси, яка там існує. Де не глянь, ліси, ліси. А у лісах – казка. Чого там не побачиш і не почуєш.

Саме у такій місцевості жили поселенці з Полтавської губернії – українці Іван і Катерина Ткаченки. Жилося їм дуже добре, мали 2 ставки, в яких водилася різно-манітна риба. Дід ходив на полювання до лісу. А чого там тільки нема? Найбільше дід любив полювати на зайців, коли спаде мороз і видно сліди всіх лісових меш-канців. А бувало так, зайде далеко до лісу, а тут починають падати великі, пухнасті сніжинки, які засипають сліди. Тоді сніг поховає, віддасть забуттю лісові повісті і загадки. Але дід Іван ніколи не хвилювався. Вночі мешканці лісу знову писали для нього книгу. А в нього завжди була охота її читати. Такий він був непосидю-чий. Та видно, по всьому, тому він був багатий.

Дід Іван грамотний, тож добре знався на всьому. Він був учасником ВДНГ у Мо-скві. У нього ріс син Леонтій. Прадід Іван мав багато грошей. І відчував, що все те, що він заробляв своїми мозолями в одну мить можуть забрати, бо йшла колективі-зація. Частину своєї землі виділив сину Леонтію. А потім вирішив все майно роз-продати і приїхати в Засілля, нинішнє Бармашове. Так він і зробив.

У 1933 році тут, на Україні, був сильний голод. Завдяки тому, що у нього було багато грошей, родина вижила.

Син Леонтій був калікою на одне око, ще там, у Сибіру, пошкодив собі бороною. Він одружився з дівчиною Теклею і був радий і щасливий. У 1923 році у них наро-

Родичі Катерини Ткаченко Катерина Леонтіївна Ткаченко, 1923 р.н.

35

дилася дуже гарна дівчинка, яку нарекли Катериною, видно, на честь бабусі Кате-рини. Дівчинка росла в добрі і шані.

Була красунею на все село, вихованою, доброю, співчутливою. У 1941 році Катя закінчила 10 класів і ледь уникла вигнання до Німеччини.

А її батька, Леонтія Івановича, забрали. І в концтаборі він пробув до 1946 року, поки американці звільнили всіх полонених.

Ось тут, у Засіллі, навіки поселилась родина Ткаченків. Засілля стало рідним для дітей, онуків і правнуків.

Лелеки знають, де їм оселитися

Лелека – казковий птах, про якого складено чимало легенд. Капелюш Іван Агафонович розповідав мешканцям села, що саме лелеки стережуть щастя, не під-пускають біду…

У нашому селі їх було дуже багато. І старожили розповідають, що гніз-да лелеки вили майже на кожній хаті. Кожної осені вони відлітали, а навесні поверталися. Їм завжди тут було добре і тепло. Харчів їм було достатньо. За-селялись вони тут разом з людьми. Бо і люди, як ті птахи, приїжджали звіду-сіль. Хороші люди жили в Засіллі – ха-зяйновиті, гостинні і сердечні.

Капелюш Іван із сином полку (справа)

І.П. Капелюш з дружиною

36

Здалеку село було схоже на якусь подушку, що знаходилась на великому корич-невому килимі. Ніхто тут не скривдить птаха, бо всі – і старі, і малі знали, що він оберігає кожну людину села.

А найбільш вболівав за цих птахів Іван Агафонович. Якщо птах покинув оселю, то він обов’язково йшов до господаря і з’ясовував причину.

Розповідають старожили, що лелеки жили в селі до 1933 року, а потім їх не стало. Дехто твердить, що їх не стало тому, що люди міняли солом’яні і очере-тові дахи на черепичні, бляшані, а дехто говорить інакше.

Немає Івана Агафоновича, загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, а він обов’язково б сказав причину. Адже поруч у селі Новоолександрівці і донині жи-вуть лелеки.

Лелеки знають, де оселятися…

Одарчине весілля

З фотографії на вас дивляться довірли-ві очі вродливої дівчини. Струнка, жвава красуня завжди вабила всіх своєю красою. Перехожі оглядались на її косу, гнучкий стан, чарівну ходу.

Це Одарочка. Народилася у селі Засілля (нині Бармашове) у 1878 році. В родині була улюбленою донькою. Її поважали за природ-ну красу, за сумлінну працю та вихованість. Донька її, Феодосія, розповідала своєму си-нові про дівочі роки бабусі Одарки, про її весілля. А онук Олександр охоче поділився зі мною своїми знаннями, і навіть знайшов мамин пісенник, в якому збереглися пісні, що їх співали на бабусиному весіллі…

Коли Одарці виповнилось 16 років, по домовленості з батьком, перед Покровою до них прийшли старости. Це були родичі молодого, Миколи Меренкова. Одарка по-святковому прибрала в хаті, наварила з мамою і тіткою різного частування.

Дев’ятеро сватів зайшли до їхньої хати. Молодий лишився в сінях. Найстарший з сватів – Меренков Петро почав говорити:

«Ми вийшли із своєї хати, а на вулиці піднялась така заметіль, що нічого не ви-дно. Понамітало кучугури. Аж чуємо – хтось благає про допомогу. Ми підійшли ближче туди, звідки чулося благання, а там хлопець гарний-прегарний. Ми його витягнули зі снігу, а ясний місяць нам дорогу освітив. Його промінчики до вашої хати привели. Ось ми і зупинились».

Весь цей час Микола стояв надворі. Покликали його, він зайшов до хати, сів на лавку. А старший сват і питається у батьків: «То візьмете у нас хліб?». А Одарчині батьки кажуть: «Вас не виганяємо, хліб святий приймаємо».

Одарчин батько покликав дочку з іншої кімнати і спитав, чи згодна вона вийти заміж за Миколу. Вона відповіла, що згодна. Сватів запросили до столу, сіли й молоді. Випили могорич, подякували за привітне пригощання і пішли додому. А з понеділка до самої суботи готувались до весілля. Зійшлися сусідки, родичі на-реченої, пекли шишки, калачі і коровай (гільце).

Коли пекли, співали пісень.

Одарочка – бабуля Олександра Меренкова

37

Наша піч гогоче, Караваю хоче. А щелепи посміхаються, Короваєм запихаються.

В печі не палили, Шишки посадили. Шишки розпливаються, З короваєм ізливаються.

З вівторка по п’ятницю пекли тістечка, готували різні страви. А в суботу Одарка йшла запрошувати на весілля. До неї прийшли її подруги-дружки. Вони посадили Одарку на вивернутий кожух і співали пісню:

Іди, іди, доню, збирай всю родину, Й людям уклонись. Нехай прийдуть на твоє весілля Та й повеселитись!

І ходили дружки з Одаркою по всьому селу. Кожному, хто був у хаті, вона тричі вклонялась і цілувала.

У неділю Микола прийшов з боярами до молодої, став під воротами, а дружки ви-йшли з хати і заспівали жартівливу пісню.

Чом, бояри, запізнились? Чи сіно косили, Чи хліба просили, Чи в соломі ночували, Криси вуса поспасали?

Потім дружки продавали молоду. Дружба повинен був дати стільки грошей, скіль-ки сказала менша сестричка Одарки. Зайшов Микола з дружбами до хати, а молода вже була наряджена до вінчання. Мати взяла в руки образ Богоматері, батько – Спа-сителя, сіли на лаву, перед собою поклали кожух вовною нагору. Одарка плакала, вклонялась батькам, впала коліньми на кожух і просила батьків благословити її на шлюб з Миколою, на нове життя. Вона тричі падала на коліна і тричі піднімалась, а батьки її благословляли, хрестили, цілували і плакали. А дружки заспівали:

Благослови, Боже, І отець, і мати, Своєму дитяті Під вінець ставати. Під вінець ставати Та з судженим шлюб їй узяти!

Взяли з собою образ Богоматері і пішли усі до храму Святого Миколая. Взяла Одарка з собою білий лляний рушник, який їй подарувала бабуся Капітоліна, 1825 року народження. 10 років вона його відбілювала на морозі, а потім складала до скрині і знову відбілювала. Під рушник під час вінчання бабуся поклала срібні гро-ші і пшеницю, щоб в онуки було щастя і добробут. Дружки наказали Одарці стати першою на рушник, тоді її будуть поважати родичі чоловіка, особливо свекруха і

38

свекор, а Одарка буде верховодити в родині чоловіка і над чоловіком. Та не знала Одарка, що Миколині батьки декілька днів підряд того ж самого навчали сина. І вийшло в церкві так, що наречені обидва, як по команді, стали разом на рушник, а це значить, що їм судилось жити в дружбі, повазі і любові.

Коли молоді прийшли з вінчання додому, весь вінчальний реквізит поставили під скло у батьківське благословення.

Батьки зустрічали молодих на порозі, тричі кланялись, а дружки заспівали:

Дивнеє диво сталося, Що Одарка наша із Миколкою Та повінчалися.

А коли закінчували свято, то нареченій розплели довгу косу, підібрали волосся шпильками під очіпок і пов’язали голову гарною хусткою. Тоді Одарка прощалася з дружками, обдаровувала їх караваєм, а всі гості дарували їй чашки, тарілки, ложки, простирадла, ковдри і при цьому приспівували пісні:

Дарую курочку рябеньку, Щоб весело сокорила, Молодим господарям Яєчко носила.

Дарую пуд жита, Щоб наша Одарка Не була на день Сім разів бита.

А коли молода виходила з хати, щоб уже жити в чоловіка, мати обсипала подруж-жя житом, пшеницею, просом, вівсом, цукерками, грошима. Це робилося для того, щоб молоді щасливо жили, щоб лихо і біда їх обминали.

Коли молоді підходили до воріт Миколиної хати, то дружки співали пісню:

Відкривай, мати, ліску, Ведемо тобі невістку – Із скринею, махинею, До хати господинею!

Найбільше стидалася Одарка першої шлюбної ночі, бо знала, що все село буде про неї знати. Рано вранці встала Одарка, принесла простирадло батькам. Ті аж підско-чили від радощів, що їх донька виявилась недоторканою. А батьки Миколи, поба-чивши це, вивісили червоний прапор на димарі хати – то була ознака цнотливості молодої. А батьки Одарки були щасливими, що зуміли виховати свою доньку так, що не соромно перед односельцями. Це вважалось високим материнським обов’язком. А сусіди зрання поглядали на димар, щоб знати, що ж там вивішено.

Але весілля тим не закінчувалось. Зранку Миколині батьки йшли до Одарчиних батьків, щоб вклонитись і подякувати їм за невістку.

Того ж дня сходились весільні гості до молодого, перенаряджалися в циганів, роз-бійників, ходили по дворах і збирали складчину: курей, яйця, борошно, гроші на горілку і всяке інше їстівне, щоб було чим продовжувати гуляння. Весільні гості ходили до хрещених батька і матері на бенкет. Цей звичай зберігся і досі.

Засілля на початку XX століття

40

Засілля на початку ХХ століття (Бармашове)

У 1912 році чисельність населення у с. Засілля становила 5685 чоловік, а дворів було 1154. У результаті проведення столипінської реформи почали виділятись відруби, де

поселялись куркулі, які володіли кількома сотнями десятин землі. Такі, як Фролов Капітон, Воронков Дмитро, Степанови та інші, а також місцеве

духовенство. У 1923 році куркульських господарств було 23%, селянських 37%, бідних 40%. У куркулів були багаті двори, жили вони заможно, у той час, як сотні бідних жили

в землянках, із земляною підлогою. Часті неврожаї, тяжка праця на куркульських полях важким тягарем лягали на

плечі селян-бідняків. Хліба не вистачало навіть на прожиття родини.1 «Темные необразованные крестьяне, изнуренные жестокой помещичьей

эксплуатацией топили свое горе в водке, пропивая последние гроши, заработанные на кулацких полях.

В 1898 году в Засельской волости главным предметом обложения служили «ревизионные» души, причем к этому еще добавился сбор с домохозяев, которые пользовались землей на особом праве. Кроме того в Засельской волости широко практиковались займы. Крестьяне продавали свои земли по 5 рублей за десятину. Если крестьянин занимал 50 рублей за 10%, или же больше 50 рублей, он обязан был отвезти в город заимодателю хлеба из 5 десятин земли. Разбогатевшее крес-тьянство и землевладельцы сильно эксплуатировали бедняков. Как только насту-пал сбор урожая, бедняцкое население не успевает заработать что-нибудь на семью, не успевает собрать свой урожай, как его тянут на отработок за долги, обещая еще денег в займы. Таким образом крестьянин превращался в вечного батрака и даже часто вся семья работала на эксплуататора, чтобы отработать долг. «У нас, – гово-рили крестьяне, – двери в домах открывает и закрывает нищета».

Вынужденное идти на поклон к своим и соседским помещикам, большинство на-селения села было безграмотным.2

Будівництво нового життя

Лишь мы, работники всемирной Великой армии труда, Владеть землей имеем право, Но паразиты– никогда!

Робітники, селяни, солдати виявили у війні надзвичайний героїзм і звільняли українську землю від денікінців, врангелівців, польських мілітаристів, петлюрівців і цим відстояли Радянську владу, як головну зброю будівництва нового життя без експлуататорів, будівництва соціалізму

Період громадянської війни та іноземної інтервенції був закінчений. На звільне-них від ворога територіях йшла енергійна творча робота.

«В с.Заселье большую воспитательную и организаторскую работу проводили сельская партячейка КП(б)У, которую возглавил действительный член партии Ка-чалов Калистрат Емельянович, и волостной исполком 1921 г.1Из Николаевского облгосархива коллекция карт и чертежей. Ф.Р.2778 Оп – 1 од.3б 1176. 2Сборник Херсонского земства №7.июль 1869 г. Стр.63-64. Сборник Херсонского земства №5 май 1869 г. Стр. 50-62.Там же. №1,январь,стр.50.1899 ІТам же, 1899 г. февраль,стр.46.

41

Члены партячейки, волостного и сельского исполкомов принимали активное участие в проведении «недели песни», во время которой был проведен смотр готов-ности крестьянских хозяйств к весне, распределен посевной материал, полученный из государственных фондов, распределена тягловая сила в порядке взаимопомощи безлошадным хозяйствам. Значительную организаторскую работу провела партя-чейка в 1921 году по активизации деятельности созданного еще в 1920 году сельско-го комитета бедноты во главе с коммунистом Г. Жаколиным, большое внимание уделено привлечению новых членов, особенно крестьянок».3

«Волне контрреволюционного бандитизма, что прокатилась весной 1921 года на юге Украины, коммунисты Заселья противопоставили силу революционного огня сель-ских бедняков. В марте в селе состоялся огромный митинг. В ответ на доклад секретаря партячейки коммуниста К.Е. Качалова о текущем моменте засельцы приняли резо-люцию в поддержку Советской власти и о решительном ударе всяческим проявлени-ям бандитизма, было принято решение об организации общественной самообороны. Первыми добровольцами самообороны были члены сельской партячейки».4

«Условия жизни еще тяжкие, а народ тянулся к учебе – свету. С 1920 года в За-селье работало двухклассное народное училище где работали Онищенко Татьяна Стефановна, Ларкина Евдокия Васильевна, Ларкин Иван Васильевич, Притыкина Наталья Митрофановна, Цицилина Неонила Михайловна».

«В Засельской детской колонии находились на воспитании 41 человек в возрасте от 5 до 14 лет, и еще четверо детей кормились в столовой колонии. Воспитателями были Петракова Фросина Автономовна, Барковская Анна Николаевна и пять че-ловек обслуживающего персонала».5

3Газета «Известия Херсонского Уревкома и херсонской организации КП(б)У» – 4 января 1921 г.4Там же.-25 марта 1921 год.5Там же.-25 марта 1921 г.

(Зліва направо) Ляпіна Ольга, Якубовська Марія, Меренкова Феодосія, Ляпіна Ольга з дітьми і онуками

42

Після Жовтневої революції і громадянської війни в селі активізувалось полі-тичне життя. Активну участь у житті села брала у перші роки Радянської влади Т.М. Бармашова.

У країні впевнено йшов рух нового суспільства – соціалістичного. Але це викли-кало злість класового ворога, який застосував терор, підривну діяльність. І в селі влітку 1922 року був вбитий активний член Бармашівського Комбіду Ф. Степанов.

«Но беднейшие крестьяне не испугались. В селе росла численность партячей-ки, креп ее авторитет, руководящая роль. В члены партии были приняты бедняки А. Кириянов, П. Мохленко, Т. Рыбоченко, М. Сниткин».6

Рос авторитет партии на территории всей волости. На 1 января 1923 года Бар-машовский волисполком объединял сельсоветы сел Бурхановка, Константинов-ка, Кисилевка, Максимовка, Вавилово, Григоро-Марьевка, Ново-Александровка, Еленовка, Николаевка, Павловка, Шмидто-Богородецкое.

В штате волисполкома было 7 человек (5 крестьян, 2 рабочих; 6 коммунистов и 1 беспартийный).7

«Активно работала среди крестьянской молодежи комсомольская организация, которую возглавлял М. Никора».8

Селяни почали розуміти перевагу колективної праці. «Молодые артельные объединения щедро поддерживались государством: семе-

нами зерновых, кредитами. В 1923 году артели получили 3900 пудов ячменя, 150 пудов кукурузы, 100 пудов проса. Для обеспечения сельскохозяйственным инвен-тарем была расширена Засельская прокатная станция».9

«Хотя первые коллективные хозяйства были экономически слабы, но они со-действовали росту политического сознания членов артели, были агитаторами среди крестьянства за новый строй, новый образ жизни села. Уже в первый год хозяйствования артельные объединения сдали в фонд помощи Красной Армии 102 пуда ячменя, 25 пудов муки, 3 пуда пшеницы, 8 пудов кукурузы, 5 пудов жита».10

Колективізація у селі

Колективізація, як в країні, так і в селі Бармашовому, проходила в гострій класо-вій боротьбі. Куркулі всіляко намагалися шкодити її проведенню.

Ось виписка із протоколу №3/46 засідання президії Миколаївського райвиконко-му від 1 листопада 1930 р.: «Решено по Бармашовскому сельскому Совету выселить за пределы округа 30 кулацких хозяйств».11

«Были и здравомыслящие кулаки, понимавшие пагубность вредительства и что на рожон нарываться нежелательно. Но не они делали погоду. Борьбу с кулаче-ством в Бармашово возглавили коммунисты, комсомольцы, женщины-активистки Д. Плоха, С. Духовая, Г. Берковская, Я. Шелковенко, П. Вертоголов, В. Копоши-лов и др.» 12

«Тон в труде бармашовских колхозов задавала молодежь, особенно на сдаче госу-дарству хлеба. Комсомольцы артели «14 Октября» организовали «Красные валки» и за одну ночь вывезли на заготовительный пункт 740 центнеров зерна. Зачина-6Альманах «Над Південним Бугом«.С.2237Николаевский облархив.Фр.-212.оп.1.д.20.лист.41.8Там же.Д.21.лист.1,2.9Николаевский облархив.Фр.-1231.оп..д 90,лист 152.10Там же.Оп.1.д.8,лист 28.11Николаевский облархив.Фр.-161.1,д.827,лист 7.12Там же.Фр.-1266.оп.1.д.12.л.5

43

телем ударного труда была комсомолка А. Меренкова».13

«В выходные дни молодежь этой арте-ли организовала бригаду по ликвидации прорыва на силосовании. Хорошо рабо-тала молодежь на уборке хлопка».14

«Коллективный труд, хорошая техни-ка, которая пришла на колхозные поля, внедрение передовой агротехнологии дали возможность выращивать более высокие урожаи. В 1933 году полеводы колхозов с. Бармашово в среднем на-молачивали по 15 ц зерновых с каждо-го гектара посева, успешно выполнили государственную закупку зерна. Артель им.14-летия Октября выполнила хлебос-дачу на 139,2%, «Красный ударник» – на 113,3%, «Большевик» – на 101%. По об-щим показателям производства наибольших успехов добился колхоз «Большевик», возглавляемый председателем Ф. Журовым».15

«Бармашовская МТС, созданная в 1930 году, пополнилась мощными тракто-рами ЧТЗ, высокопродуктивными комбайнами. Овладев техникой, сельские механизаторы И. Костюченко, В. Борисенко, В. Лакутин, А. Алексеенко, Д. Стри-га и др.16, на новых машинах значительно превышали задания, сокращали сроки обработки почвы, сева, уборки, повышали культуру земледелия. В результате бар-машовские коллективные хозяйства собирали неслыханные в этих краях высокие урожаи. Например, колхозники артели «Большевик» в 1936 году с каждого гектара посева озимой пшеницы намолотили 31,1ц» 17

«Во всех колхозах были созданы звенья по выращиванию технических куль-тур : подсолнечника, хлопка».18

У Бармашовому відомо про ударну працю членів ланки З. Безчасної, П. Шел-ковенко. Колгоспники на просапці бавовни виконували по дві, дві з половиною норми кожного дня.

«Колхозники села внимательно следят за общественной жизнью нашей страны, событиями за рубежом. Понимая свой интернациональный долг, каждый колхоз-ник в 1936 году отчислил по 1 трудодню в фонд братской помощи героическим за-щитникам испанской республики». 19

Мы с чудесным конем Все поля обойдем, – Соберем, и посеем, и вспашем, Наша поступь тверда, И врагу никогда Не гулять по республикам нашим В. Лебедев-Кумач

Копелюш Ілля Петрович

13Газета «Під прапором Леніна«,26 августа 1932 г.14Там же.13 сентября 1932 г.15Там же.28 ноября 1934 г.16Газета «Під прапором Леніна«,4 листопада 1935 рік.17Там же.12 липня 1936 рік.18Там же,5 травня 1936 року.19Газета «Під прапором Леніна«,7 листопада 1936 року.

44

Ленінський кооперативний план – це план добровільного об`єднання селян з ме-тою полегшення селянської праці, наукової організації праці, застосування сіль-госпмашин, підвищення продуктивності праці і докорінного покращення життєво-го рівня, підвищення культури хліборобів. Через кооперацію – здійснення одвічної мрії народу про щасливе життя.

Перші колективні господарства у Бармашовому виникли в 1923 році – «Чер-воний прапор» і «Червоний селянин». Першими на таке об`єднання пішла бід-нота, яка поспішала звільнитися від куркулів. Потім ленінський кооперативний план почав втідюватися через приклад, який показував переваги колективно-го ведення господарства. Поступово зростало число кооперованих селян. Але місцева влада у гонитві за високим відсотком процесу колективізації почала застосовувати заходи примусу середняка... Змагання: хто більше, хто скоріше доб`ється 100%. Цим і було дискредитовано ленінську ідею, замінивши добро-вільність понуканням, адміністративним впливом.

Головою колгоспу був Петро Штанухін (бідняк), колгосп об`єднав господарства однієї вулиці. Поступово проходив процес збільшення колгоспів, їх стало чотири: «14 лет Октября», «Красный ударник», «Большевик», «Имени Сталина».

Під час здійснення ленінського кооперативного плану, були допущені перегини у політиці партії, грубі порушення принципу добровільності. А лозунг про ліквідацію куркулів як класу, був зрозумілим у прямому розумінні – фізичному знищенні.

На цей час головами сільської Ради були (у різний час): Белан, Шерстюк, Зайцев, Добролежа, Козирєв Іван, Атрощенко Кігім, Зелковський. Секретарем з 1931р. по червень 1941р. був Сидор Антонович Мартинов.

У селі виникла партійна організація в 1920 р., комсомольська – в 1922 році.У 1930 р. проходило очищення партії у Бармашовому. Це було у школі, відкрито.

Сторонні люди чули бесіду представника РК КПУ(б) з комуністом Саплєвим Роді-оном. Його картали за низьку політичну грамотність, і він дуже-дуже просив, щоб його залишили в рядах партії, що він підучиться. Саплєв дуже дорожив членством у партії, хоч посади не мав. Під час колективізації можна було почути і таке: «Чудак, треба було розпродати все, а потім іти до колгоспу.» Робили докір Капошилову (се-редняку).

А ось про діяльність бригад по заготівлі хліба. Наприклад, знайшли в кінці горо-ду закопаний мішок зерна (город суміжніх трьох господарів, міг сусід на сусідньо-му прикопати), а «літнє кіно« взимку П. Журову: проломлюють стіну між вікнами, жити вже не можна. Можна було на стіні будинку бачити такий напис: «Тут живе злодій колгоспного хліба!!»

Районна влада обкладала сільську громаду грошовим податком. Гроші знаходили від продаж на розбір добрих «куркульських» будинків. У колгоспі імені Кагановича на третьому і першому відділках будинки збудовані із будматеріалів зруйнованих будинків с.Бармашове.

Страшною була картина виселення куркульських родин за межі України. Вони були різні ідейно, але при розумному підході могли допомогти сільському госпо-дарству.

К новой жизни

Период гражданской войны и иностранной интервенции был окончен. На освобожденных от врага территориях шла энергичная созидательная работа.

В с. Заселье большую воспитательную и организаторскую работу проводили сель-ская партячейка КП(б)У, которую возглавил действительный член партии Качалов Калистрат Емельянович, и волостной исполком 1921 г.

45

Члены партячейки, волостного и сельского исполкомов принимали активное участие в проведении «недели песни», во время которой был проведен смотр готов-ности крестьянских хозяйств к весне, распределен посевной материал, полученный из государственных фондов, распределена тягловая сила в порядке взаимопомощи безлошадным хозяйствам. Значительную организаторскую работу провела партя-чейка в 1921 году по активизации деятельности созданного еще в 1920 г. сельского комитета бедноты (к.н.с) во главе с коммунистом Г. Жигалкиным, большое внима-ние уделено привлечению новых членов, особенно крестьянок.20

Волне контрреволюционного бандитизма, что прокатилась весной 1921 г. на юге Украины, коммунисты Заселья противопоставили силу революционного огня сель-ских бедняков. В марте в селе состоялся огромный митинг. В ответ на доклад секре-таря партячейки К.Е. Качалова о текущем моменте засельцы приняли резолюцию в поддержку Советской власти и о решительном ударе всяческим проявлениям бан-дитизма, было принято решение об организации общественной самообороны.

Первыми добровольцами самообороны были члены сельской партячейки.

Условия жизни еще тяжелые, а народ тянулся к учебе – свету. С 1920 г. в Заселье работало двухклассное народное училище, где работали Онищенко Татьяна Сте-фановна, Ларкин Иван Васильевич, Ларкина Евдокия Васильевна, Цепилина Нео-нила Михайловна, Притыкина Наталья Митрофановна.

В Засельской детской колонии находилось на воспитании 41 человек в возрасте от 5 до 14 лет, и еще четверо детей кормились в столовой колонии. Воспитателями были Петракова Фросина Автономовна, Барковская Анна Николаевна и пять че-ловек обслуживающего персонала.21

20Газета «Известия Херсонского Уревкома и Херсонской организации КП(б)У» – 4 января 1921 г. 21Газета «Известия Херсонского Уревкома и Херсонской организации КП(б)У» – 25 марта 1921 г.

Правління колгоспу ім. Сталіна

46

Обвинительное заключение (стор. 44 – 47)

47

48

49

50

Листовка

Преимущества коллективного труда

Крестьяне явно видели заботу Советской власти, их рабоче-крестьянской власти о хлеборобе, труженике.

Молодые артельные объединения щедро поддерживались государством: семена-ми зерновых, кредитами. В 1923 г. артели получили 3900 пудов ячменя, 150 пудов кукурузы, 100 пудов проса. Для обеспечения сельскохозяйственным инвентарем была расширена Засельская прокатная станция.22

Хотя первые коллективные хозяйства еще были экономически слабы, но они со-действовали росту политического сознания членов артели, были агитаторами сре-ди крестьянства за новый строй, новый образ жизни села. Уже в первый год хозяй-ствования артельные объединения сдали в фонд помощи Красной Армии 102 пуда ячменя, 25 пудов муки, 3 пуда пшеницы, 8 пудов кукурузы, 5 пудов жита.23

В январе 1924 г. они выделили из своих запасов 10 пудов ячменя для оказания по-мощи немецким пролетариям.24

22Николаевский облгосархив. Фр.-1231,сп.2,д.90,лист 152.23Там же. Оп.1,д...8, лист 28.24Там же. Фр.-1266, оп.1, д.2, лист 69.

51

В декабре 1924 г. XV съезд ВКП(б) нацелил страну на коллективизацию сельского хозяйства. Руководствуясь решениями XV съезда, парторганизация села и органы власти КНС (комбед) проводили большую разъяснительную работу по коопериро-ванию индивидуальных хозяйств. Кроме уже существовавших артелей «Червоний прапор», «Червоний селянин», в течении 1928 года создаются еще 10 коллективных хозяйств: «Жовтень», «Батрак», «Андре Марти», «Селянська праця», «Червоний прапор», «Червоний пролетарій», «Червоний степ» и др., в которых объединилось 1243 едока. Хозяйства имели 3326 га земли.25

В 1929 г. организовались артели им. Чубаря. На устав ТСОЗ перешли машинно-тракторные товарищества «Незаможник», им. Петровского, «Хлебороб».26

На 1 ноября 1929 г. коллективизировано 900 хозяйств села из 1328.27

Кустари-одиночки объединились в промышленно-кооперативную артель имени Шевченко.28

В январе 1929 г. были обследованы коллективные хозяйства с. Бармашово для определения их потребности в тракторах (на то время по одному трактору имели только МТБ «Незаможник» и СТВ «Бармашивське»). В результате обследования было установлено, что ТСОЗ «Незаможник» имело 20 хозяйств, 6 коней, трактор, 275 га земли; ТСОЗ «Шлях до життя» – 21 хозяйство, 10 коней, 256 га земли; ТСОЗ «Східна зоря» – 22 хозяйства, 6 коней, 264 га земли; ТСОЗ «Батрак» – 20 хозяйств, 2 коня, 227 га земли; ТСОЗ «Селянська праця» – 25 хозяйств, 3 лошади, 285 га зем-ли; ТСОЗ им. Андре Марти – 26 хозяйств, 6 лошадей, 285 га земли; артель им. Чу-баря – 27 хозяйств, 4 лошади, 280 га земли; ТСОЗ им. Петровского – 20 хозяйств, 10 коней, 277 га земли; ТСОЗ «Червоний пролетарій» – 53 хозяйства, 17 лошадей, 555 га земли; ТСОЗ «Червоний степ» – 15 хозяйств, 9 лошадей, 200 га земли; ТСОЗ «Червоний травень» – 29 хозяйств, 11 лошадей, 333 га земли; ТСОЗ «Жовтень» – 22 хозяйства, 10 лошадей, 290 га земли; ТСОЗ «Червоний незаможник» – 19 хо-зяйств, 4 лошади, 225 га земли.

На заседании тракторного совещания при Николаевском райисполкоме 4 фев-раля 1929 года было решено выделить по одному трактору артели имени А. Мар-ти, ТСОЗ «Червоний незаможник», «Шлях до життя», «Батрак», «Селянська пра-ця», им. Чубаря, им. Петровского, «Червоний пролетарій», «Червоний травень», «Жовтень».29

Очевидець заснуваня села

Тищенко Дмитро розповідав, що жити в селі Білозірка було нестерпно через від-сутність питної води. Копали криниці в різних місцях села, та вона всюди була гір-ка і солона. Викопали криницю глибиною 60 метрів. Спочатку вода здавалася гір-куватою, а коли обклали каменем, поставили зруб, стовпи, на ланцюг причепили дерев’яне цеберко і почали набирати воду, то вона виявилася геть гіркою і солоною. Потім викопали ще 11 криниць, і вода в них виявилася такою ж. Треба було щось думати, інакше як вживати таку воду?

І запропонували брати Білозерови (їх було троє) викопати криницю у полі на від-стані кількох кілометрів від села. Зараз це місце називають Шараванівською доли-ною. Ця криниця була три метри діаметром та глибиною 50 метрів. Стовпи не ста-вили, лише зруб. Зробили барабан, як у селі, на нього намотали довгого каната, до 25Николаевский облгосархив, ФР.418.оп.1 д. 17, лист 156 – 157.26Там же. Д.7, лист 80.27Там же. Лист 74.28Там же. Фр. – 162. оп. 6. д. 69. лист 23– 24.29Николаевский облгосархив. Фр. 162.оп.18.

52

кінця якого прив’язали дерев’яне цеберко, привезене поселенцями з Полтавської губернії. Вода у цій криниці була чудовою. Нарешті прісна вода прийшла у кожну білозірську хату. Привозили її бочками, набираючи з великого корита.

Розповідав Дмитро Тищенко, що першими поселенцями були брати Білозерови, Гнат, Іполит та Інокентій. Це вони збудували першу вуличку, на якій було три зем-лянки. Вони вгрузались в землю на метр, знадвору були низенькими, вікна майже торкались землі. «Надворі спека, – казав дід Дмитро, – а в землянці прохолодно». Всередині було вогко, а коли йшов дощ, в приміщенні часто було багато води, до-водилось вичерпувати. Потім ще довго в хаті був сморід, на підлозі і на стінах пліс-нява.

Люди, що приїздили з різних областей, так і тримались вкупі. Вони будували свої землянки і називали себе так, як називалось те місце, звідки вони приїхали. Про-йшло вже майже двісті років, а село умовно так і поділене на Іванівку, Жуківку, Богометівку, Буду.

І якщо ви сьогодні спитаєте, де, наприклад, живе Алла Саплєва, вам ска-жуть – на Жуківці. То ви відразу зорієнтуєтеся, на якому боці села вона живе. Спитаєте, де живе завідуюча дитсадком Секрет Ірина, вам скажуть – на Буді. І ви вже не будете блукати селом, кожен вам покаже. Бо Буда, як і Жуківка, за-карбована в пам’яті бармашівців і невідомо, скільки ще століть існуватимуть ці назви.

Очевидець – Марія Штомпель

Наближався час великих змін. Нарешті і до Засілля прийшла звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Раділа Бармашиха: оживе трудовий народ! На-вколо неї почала об’єднуватися біднота, бо розуміла, що Текля мудра, сильніша за них, хоч їй за сьомий десяток перевалило.

Почалась громадянська війна. Куркульня підняла голову, давно вже готувала за-шморг для більшовички. Якраз на Зелені свята у 1919 році її ледве не вбили місцеві і новоолександрівські куркулі, що висту-пили проти Радянської влади. Поки все вщухло, переховувалась Бармашиха у бід-ноти по сусідніх селах. Потім зв’язалась з передовими загонами Радянської Армії, збирала для червоноармійців одяг і про-дукти. Здогадувались в селі, звідки бе-руться листівки із закликами не корити-ся ворогам, очистити від них землю…

Білогвардійців вигнали, і заспокоїтись би старій, сидіти б на печі і наглядати за онуками, так говорили сільські жінки. Але вона стає членом щойно організованого комітету бідноти. Люди посилають її сво-їм представником у волость і повіт, оби-рають делегатом I Всеукраїнського з’їзду робітниць і селянок. Тут вона знайомить-ся з Григорієм Івановичем Петровським, радиться, як краще будувати нове життя, як боротися з куркульством, а повернув-шись, розповідає про все односельцям.П.Є. Тищенко (справа), О.І. Степанов

53

Бачила Текля Бармашова, що творяться темні справи у волвиконкомі, але ро-зібратись не могла, тому що була неграмотна. І 65-річна стара сідає за буквар. Насміхались багачі, чутки розпускали, але вона знала, чого хоче: розбиратися у справах комітету бідноти. Якось пішла аж до Херсона добиватися правди. Пізні-ше махінатора Рощина було знято з посади голови волвиконкому.

1921-й неврожайний рік привів за собою 1922-й – голодний. А куркулі в селі зліс-но насміхались, мовляв, слухайте Бармашиху, ще не такого дочекаєтесь! А вона тим часом домоглась, щоб відкрили притулок для сиріт, підбирала на вулицях опухлих від голоду дітей, рятувала їх від голодної смерті, зверталась до комітету допомоги голодуючим.

«Якось пішли ми аж до Херсона – може, хоч там допоможуть нам, – розповідала Марія Семенівна Шелковенко. – Возів місцева влада нам не дала, але Бармашова не відступила, а знайшла сили піти до міста, адже дітей нічим було годувати. Дали нам пшона, а везти було нічим. Пішла я до села – попрохала сторонню людину. То було спасіння для всіх голодних Засілля. Стали ділити – спочатку для дітей»

Згадує Павло Єфремович Тищенко, один з тих, кого вона врятувала в 1922 році: «Пам’ятаю, якими були для нас тоді ті три мірки пшона, принесені бабусею Те-клею. Завдяки їй ми, троє сиріт, вижили. Радянська влада вивчила нас. Я і моя се-стра маємо вищу освіту, а скільки ще таких, як ми, у нашому Бармашовому?»

Напередодні Першотравня Бармашиха приїжджає до Засілля з комісією по вилу-ченню церковних цінностей (щоби на вилучені кошти придбати хліб голодуючим). Сільські багачі тільки того і чекали. Попереджені начальником міліції Леляєвим, вони разом із священиком Слободяниковим підготували змову. Відразу вдарили у всі дзво-ни. До церкви зібрались перелякані люди, були поміж них і сестри Христові – члени секти, яка виникла ще в 1919 році. Давно чекали куркулі на той момент, щоб роз-правитися з Бармашихою! Вони почали розпалювати натовп, мовляв, не слухайте її, вона продалась більшовикам, забере все із храму – ні золота, ні хліба не буде.

Озвіріли куркулі і «сестри Христові» – накинулись на Теклю. По-звірячому били, з насолодою, били до смерті…

Били чим попало і вбили благородну людину, яка врятувала життя багатьом, втра-тивши своє, загубивши фізично, але залишилась жити у вдячній пам’яті односель-ців (село назване на її честь, колишній радгосп). Її благородне ім’я завжди житиме в серцях нащадків.

Сусіди

Здавна у нашому селі існувала думка: мій сусід – мій найближчий родич. Ора-ти землю – разом, будувати хату – разом, один з одним радилися, як якісніше чи швидше збудувати. Допомагали один одному і в радощах, і в горі.

«Коли ми були ще малі, пам’ятаю, що і в нас, і в сусідів було по 4-5 корів, по де-сятку овець, для них наймали пастухів, – згадує Леонтій Татаров, – як правило, сплачували їм грішми або натуральною оплатою. Якщо найм узгоджувався з ви-пасом корів, овець, то в кінці сезону, залежно від кількості голів, господар міг роз-плачуватись ягнятами чи телятами».

Коли організовувались колгоспи, то заборонялось мати у власному користуван-ні необмежену кількість поголів’я. За наших часів така традиція вже відійшла в минуле. Натомість увійшов у повсякдення колективний випас худоби – так звана череда. Половина села (по ставок) організовує череду і почергово випасає корів, телят, бо вівці всі вивелися ще в 1957-1958 рр. За кожну тварину треба було від-пасти, як і тепер, один день. А якщо господар сам не може відпасти, то платить 40 грн. (2010 рік)

54

Безчасний Кирило та Ярошенко Михайло не наймалися пасти, бо занадто ба-гато було роботи по господарству. Кожен із сусідів намагався бути кращим і ха-зяйновитішим. Кирило любив косити, тому його наймали люди косити сіно для тварин. Кращого стельмаха і виготовлювача підків, ніж Леонтій, в селі не було. Бувало, частенько сусіди між собою жартома сперечались: а хто з нас кращий гос-подар? Михайло Ярошенко повторював: «На дерево дивись, як родить, а на лю-дину – як робить»

Всі свята сусіди відзначали разом. Кирило Гаврилович Безчасний любив весняне свято Юрія, вважав його важливим, бо Юрій оберігав домашніх тварин, яких було дуже багато на вулиці. «Наша вулиця знала, що до цього свята не можна виганяти на нічні пасовиська коней, корів. В цей день ми підрізали гриви й хвости лошатам, а ввечері, зібравшись у ватаги, виводили тварин на нічний випас. Цілу ніч ми з ді-тьми сиділи біля варти і розповідали кумедні історії».

«Ми на Юрія, – каже Леонтій, – наказували дітям бігати по росі, щоб не боліли ноги. Дівчатка вмивалися росою, щоб личко було гарним та рум’яним. Також ви-ганяли худобу на росу і стежили, чи вони качаються чи ні. Якщо коні та корови качалися, це означало, що вони здорові, а якщо не лягали в росу, значить, тварини були старі чи хворі. Тому мій дід Купріян казав: «Коли кінь у росу, то ти його в шлею, а коли без роси – лікаря проси». У травні ми завжди святкували переплавну середу (цей звичай зберігся до наших днів – автор). До цього дня ми забороняли своїм дітям купатися в ставку. А в цей день всі люди йшли до церкви, батюшка читав молитви, щоб пішов дощ. Ми всі зі своїми родинами йшли до церкви, брали хоругви, образи, квіти і йшли по полю, молилися. А батюшка освячував поля, щоб пішов дощ. Навіть зараз мешканці Бармашового просять дощу – разом з батюшкою

(Зліва направо) Татаров Леонтій, Безчасний Кирило, Ярошенко Михайло

55

йдуть до найближчої криниці, моляться, а потім біля церкви накривають столи і пригощаються варивом і печивом домашнього приготування.

«Наша вулиця, – продовжує Леонтій, – дружно брала участь у таких обрядах. І кожен сусід дякував Богові за те, що поруч з ним добрий сусід живе. Мій сусід Ми-хайло усім нам побудував хати. Такий був майстер-будівельник».

Жили ці три сусіди по вулиці Степовій. Сьогодні на ній залишилось всього дві хати. Вже півстоліття нема їх, повмирали, лише правнуки їхні лишились. Мріють тепер вони, щоб у них були такі добрі сусіди, як у їхніх прадідів. І згадують золоті слова діда Кирила: «Роби добро – не кайся, робиш зло – зла й сподівайся».

Людина

Люди, будьте людяні. Це ваш перший обов’язок. Жан-Жак Руссо

Розповідала Ольга Федотівна Ждан, що її край – село Коби-ляки Миргородського району Полтавської області – це віль-ний хліборобський край золотих пшениць, зелених баштанів, вітряків, край степових криниць, калинових гаїв і замріяних верб обіч курних степових доріг. А ще вона говорила, що це край тополиний, край золотого поля і блакитного неба.

А скільки горя зазнав цей край! У сиву давнину, понад дві тисячі літ тому тут жили скіфи. А

тепер у степу тягнуться височенні вали, які заросли лісами. Де-не-де розкинувся могильник, порослий диким терном і глодом. Коли прийдеш на це місце, то здається, що от-от застукотять копита гарячих степових коней – і з туманної далечі примчать орди розкосих вершників, і озветься степ брязкотом та стогоном битви, засвистять стріли, задзвенять мечі, глухо загудуть ковані щити і мідні шоломи.

Багато бачили ці вали й могили. Вони були свідками недавньої трагедії, яка стала-ся у роки другої світової війни.

Восени 1941 року фашисти вдерлися до села Кобиляки. У лісі були партизани, які спостерігали, що робитимуть тут фашисти. Вони напали на гітлерівців, які їхали машинами і мотоциклами. Партизанські гранати рознесли німецькі маши-ни і офіцерів.

А важливі документи захопили і передали секретареві Полтавського обкому пар-тії. Розлютилися фашисти. Налетіли карателі на село – і пекельний вогонь охопив Кобиляки. Багато людей фашисти вивели за село і там стратили.

Ольга Федотівна на мить зупинилась, витерла гіркі сльози, що котилися з очей, і промовила: «А серед страчених було чимало моїх родичів». Трохи помовчала і про-довжила розповідь про своє життя. Всього зазнала вона – і тяжке сирітське дитин-ство, і важку працю в юності. Проте нічого її не лякало, бо пройшла сувору школу загартування. Важко працювала на багатіїв. І чого вона тільки не робила – у дитячі роки бавила дітей, пасла корів. А коли вже вміла тримати у руках сокиру і сапку – гори вертала. І снопи в’язала, і косила косою, і жала серпом, і сапала, і ліс рубала, і будувала. Та хіба була якась робота, яку б Ольга не змогла виконати? Ні, ні! Все вона вміла, все в неї у руках горіло! І дивувалися односельці – не дівчина, а козак у спідниці. Полюбили її люди за те, що допомагала слабким, відстаючим.

Коли встановилась Радянська влада на Полтавщині, у селі її обрали головою кол-госпу – проголосували одноголосно. Всі їй вірили і сподівались на неї – і не поми-

О.Ф. Ждан

56

лились. Не жаліла себе Ольга Федотівна. День і ніч працювала. Ще тільки перший півень заспіває, вона вже схоплюється і біжить в артіль, бо знає, скільки проблем всюди. Вона знає, що її чекають люди. Вона порадить, добрим словом підбадьо-рить. І всі працюють, стараються, знаходять виходи із скрутних ситуацій, бо со-ромно буде вранці сказати Ользі Федотівні, що не вийшло що-небудь. А вона не скупилася на похвалу, вона все бачила і кожне старання людини підтримувала. А в людей виростали крила і їм хотілося зробити неможливе можливим.

У 1954 році сталося так, що навіки розпрощалась Ольга Федотівна із рідною зем-лею – Полтавщиною, оспіваною митцями в піснях, віршах, легендах. Приїхала до Бармашового, де ніхто її не знав. Було їй тоді за 50. Пішла працювати в ланку бу-ряководів. І тут всі помітили непосидющу трудівницю. Дуже старанну, вимогливу, сумлінну. Її обрали депутатом сільської ради, бо до всього їй було діло! Небайдужа до долі села, Ольга Федотівна заслужила повагу у бармашівців, адже в неї був бага-тий життєвий досвід.

Мотрона Пилипівна Ярошенко з сусідами (сидить)

57

Онука Ольги Федотівни Світлана Губенко розповіла, що під час війни бабуся пе-реховувала у себе двох поранених радянських бійців. Жінка ризикувала своїм жит-тям, але не могла їм відмовити. Коли хтось із родичів їй шептав: «Що ти робиш? Як дізнаються фашисти – тобі смерть!», вона відповідала, що не може залишити людей сам-на сам з бідою.

У Бармашовому Ольга Федотівна працювала на курятнику, була ланковою по ви-рощуванню бавовни, буряків.

Без неї не обходилось жодних серйозних заходів. А головне те, що вона завжди давала цінні поради щодо їх проведення. Швидко зростав авторитет жінки і повага односельців до неї.

Завжди весела, життєрадісна, оптимістично настроєна Ольга Федотівна йшла до людей. За свою працю вона удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора, меда-лі «За доблестный труд», десятків Похвальних грамот і цінних подарунків.

Її портрет завжди займав почесне місце на алеї передовиків, що була розташована біля радгоспної контори.

Вже 27 років немає серед нас цієї чудової жінки. А пам’ять живе, бо це Людина з ве-ликої літери.

Якщо ви зробили мало, але добре, то всі забудуть, що ви зробили мало, але будуть пам’ятати, що зробили добре. Академік С.П. Корольов

Зелені свята

Мотрона Пилипівна Ярошенко дуже лю-била Трійцю. З дитинства їй запам’яталося, як її мама Уляна Прокопівна і батько Пи-лип Купріянович своє обійстя прикраша-ли живими квітами, пахучими травами, гілками клена. До хат заносили оберемки пахучого різнотрав’я і розкидали по підлозі по всіх кімнатах.

У суботу святкували Троїцьку батьків-ську суботу. Люди йшли до храму і від-стоювали панахиди за померлих, моли-лися. А в неділю всією родиною йшли до церкви, і кожен ніс букетик пахучих польових квітів: волошки, чорнобривці, м’яту, барвінок, полин, головки маку, материнку, чебрець.

Принісши додому, ці квіти клали на образ, що знаходився на покуті. Зілля використовували для купання немовлят та дітей, бо вважалося, що воно має чу-додійну силу. Тому батьки дбали, щоб всі члени родини поважно і бережливо ста-вилися до освяченого на Трійцю зілля. Ось чому зараз донька і онуки Мотрони Пилипівни понад усе люблять, чекають і святкують Трійцю.

Мотрона Ярошенко у сімнадцятирічному віці з подругою (праворуч)

58

Великій тарілці 120 років

Тетяна Пристаж – медсестра, сьогод-ні на заслуженому відпочинку. Живе в охайному, мальовничому куточку села Бармашового. А обійстя – хоч на кон-курс краси відправляй! Навколо будин-ку чистенько, ціле літо квітнуть тро-янди. У дворі та приміщенні аптечна чистота.

У залі – посудна шафа. На видному місці стоїть красива 80-сантиметрова таріль незвичної форми. По краях ніби зелений віночок, а ближче до дна – ніжні квіточки, подібні до волошок.

І розповіла Тетяна Олексіївна істо-рію походження цієї дивної тарілки. Коли її бабуся Параня виходила заміж, їй подарували цю таріль. Все життя Параня берегла її, рідко коли клала на неї смажене порося чи велику морську рибину для гостей. Багато родичів задивля-лись на ту тарілку, та баба Параня вирішила: «Як буду помирати, то залишу цю таріль у спадок своїй улюбленій онучці».

Ще при пам’яті покликала бабуся онуку Тетяну і сказала: «Бережи, Таню, цю та-ріль. Мені її на весілля подарувала моя бабуся»

Береже Тетяна Олексіївна цю родинну, надзвичайно дорогу реліквію і каже: «А я подарую цю коштовність своїй онучці Ані на весілля». Ось яке відношення в цій родині до найдорожчих реліквій.

Пристаж Тетяна Олексіївна та онука Аня

59

Без праці не родить хліб,не квітнуть троянди

60

Людина красива добрими справами

Його батько Афанасій говорив, що вундеркінд не той, хто в чотири роки грає на роялі, не той, хто в тринадцять років за-кінчив школу, а той, хто в дев`ятнадцять років став Людиною, Людиною будь-якої професії.

Про Івана Афанасійовича говорили в молоді роки:«Старий!« А знаєте чому? Бо надто вже серйозний був, всі радилися з ним, вірили йому, і кожному хотілося бути схожим на Івана Афанасійовича Зосімова. Він ніколи не тратив дорогі хвилини на балачки. Коли хтось із хлоп-ців йому в жнивну пору скаже: «Іване, відпочинь, що ти весь час поспішаєш?» Він відповідав:«Ти мене не переко-наєш. Треба займатись роботою кожну вільну хвилину. Не можна ні в якому разі розмагнічуватися. Лінощі – нена-

жерливі, оком не моргнеш – проковтнуть». Іван з дитинства був таким. Його батьки розуміли, що в нього народжується міцний чоловічий характер. Він ішов по життю самостійно. Не йшов-біг, задихаючись від азарту цієї скаженої гонки вперед.

У 18 років міцно тримав в руках кермо трактора. Керівництво колгоспу йому до-ручало найвідповідальнішу роботу, що виконувалась за допомогою трактора. Кру-глий рік: і взимку і весною, і влітку і восени, в будні і вихідні-всюди Іван. «На нього можна покластися, він надійний», – запевняли керуючі відділками. А що йому до-водилось робити за 44 роки трудового стажу?

З тваринницької ферми до маслозаводу возив молоко, на ферму возив фураж для свиней, телят, великої рогатої худоби.

Силосував зелену масу для годівлі тварин у зимовий час, відвозив від комбайнів січку для скиртування, возив зерно від комбайнів на тік, а очищене зерно – в ко-мори і на засільський елеватор. Це ще не весь перелік робіт, які доводилось йому виконувати протягом всього життя.

У 18 років він дійшов висновку, що час брати – закінчився, настав час віддавати все те, що накопичилось попереднім життям: і знання, і досвід, і майстерність.

У житті Івана був сталевий стрижень, прагнення все дізнатись. Саме це примушу-вало його берегти кожну хвилину.

Він на відмінно знав свою машину – трактор «Т-40», на якому весь час працював. А доглядав за трактором, як за малою дитиною. Незважаючи на пізній час після роботи, він ніколи не поспішав додому, поки не вичистить, не вимиє трактор. А вранці сідає в чисту, висушену свою дорогу машину, з якою не розставався до ви-ходу на пенсію.

Все життя Іван Афанасійович прожив красиво. Був добрим татом і чоловіком. Ви-ростив і виховав із дружиною Зіною Панфілівною двох синів.

Він ніколи ні з ким не сварився, нікому не заздрив. Про нього кажуть: «Красива людина«. Красивим його зробили добрі діла.

Зосімов Іван Афанасійович

У старенькому будиночку жила дружна велика родина. Дідусь з бабусею, батько з матір’ю і п’ятеро дітей. Хоча зведені були діти, та жили у злагоді і мирі.

Чотири дівчинки: Ольга, Марія, Віра, Галя і один хлопчик Ваня. Жили бідно: батько з матір’ю працювали на панів. І діти змалечку давали собі раду, як могли.

І.А. Зосімов

61

Ваня пішов працювати з 10 років. Народився він 2 серпня 1928 року, був п’ятою дитиною. Пас у колгоспі свиней, а в голівці назрівала мрія – бути трактористом. Коли підріс, пішов у Явкинську МТС. Здобув професію тракториста, і з 1944-го по 1988 рік працював на тракторі.

У 1953 році одружився на гарній дівчині – Балбекіній Зіні, яка подарувала йому двох синів: Віктора та Олександра. Трудовий стаж Івана Афанасійовича – 44 роки.

За свою працю він нагороджений медалями, Почесними Грамотами, цінними по-дарунками.

Сестри Івана Афанасійовича повиходили заміж і порозлітались з батьківського будинку. Дуже жаль було розлучатись з рідною хатою Марії.

Але ж вона не перша і не остання дівчина, яка мусить іти жити до чоловіка. У батьківській хаті залишився Іванко з дружиною Зіною, своїми батьками та дво-

ма дітьми. І вирішило молоде подружжя перебудувати стару хатку на батьківському

подвір’ї. Давно повмирали бабуся і дідусь, батько з матір’ю, сестри, дружина Івана Афана-

сійовича, та він не один. Його родину вважають довгожителями, бо прожили вони довгий вік. Ольга – 91 рік, Марія – 96, Віра – 84, Галя – 70.

Іван Афанасійович живе з дітьми та онуками. За кілька місяців до смерті до нього прийшла його 96 -річна немічна сестра Марія, за якою старанно доглядали діти.

Живуть поруч два брати – сини Івана Афанасійовича. Дружать вони, дружать їх родини, бо розуміють: де дружба, там щастя і радість, бо дружба – то велика сила.

Родина Зосімових: син Віктор (зліва), Іван Афанасійович, невістка Валентина, Людмила – онука, Олександр – син, Наталія – невістка, Зіна Панфілівна – дружина Івана Афанасійови-

ча, внуки: Сергій, Таня, Олена

62

Коли хліб на возі, нема біди в дорозі

Іван Афанасійович Зосімов завжди пам’ятав і повторював цю народну мудрість. Сьогодні йому вже 81 рік, а про хліб любить говорити дітям своїм і внукам. Дуже рано він почав працювати на хлібній ниві. І переконаний в тому, що хліб – найго-ловніше багатство на благословенній землі.

Запам’ятайте, діти, казав Іван Афанасійович, що не може бути родина багатою, якщо в хаті немає хліба. А щоб він був, людям треба завжди важко працювати. Ось, наприклад, мій батько Афанасій, – каже Іван, – мав добрий шмат землі. Він її лю-бив і ретельно обробляв. Намагався все робити вчасно. Коли наступала жнивна пора, до сходу сонця ішов на ниву, поки роса, косив. Мама із сестрою жали ниву серпами і в’язали снопи. Дід завжди хвилювався, щоб своєчасно, поки сухі снопи, завезти до стодоли, обмолотити, змолоти на борошно. На зиму у їх коморі стояло 15 мішків муки: житньої і пшеничної.

Мама пекла хліб у п’ятницю і його завжди вистачало на цілий тиждень. Я, – каже Іван Афанасійович, – пам’ятаю, як мама пекла хліб. Вона вмочувала

у воду руки, щоб тісто не прилипало, брала опецьок тіста і, перекидаючи з однієї долоні на другу, формувала круглу, наче сонце хлібину. Вона клала її на дубовий листок і садила дерев’яною лопатою у піч.

На щодень вона пекла житній хліб, а на свята – пшеничний. І хліб їли побожно. Як це побожно? – питав менший син Сашко. – А ось як, – відповів Іван Афа-

насійович. Батько, перехрестившись до образів, розрізав хліб і клав його на стіл. Ніколи не клав хліб низом догори. Потім читав молитву «Отче наш», у якій є сім прохань, з якими людина звертається до Бога. Одним із них є: «Хліб наш насущний, дай нам на сьогодні». Їли ми старанно, щоб крихти не падали на землю. Крихти, які залишалися на столі, мама обережно змітала. Якщо на землю падала скибка хліба, її піднімали і, поцілувавши, клали на стіл. Пересту-пити через кусень хліба, що лежить на дорозі, вважалося гріховним, тому його піднімали й обережно клали на узбіччя.

Наша родина завжди пам’ятала, що хліб дорожчий від золота, бо він – шматочок сонця на нашій планеті. Тож хочу, діти, щоб ви знали, що без хліба люди – сироти, а земля – страдниця.

Тут обізвався старший син Віктор, який сказав, що в одному із журналів він прочитав цікаві повідомлення про хліб. «У музеї міста Цюрих зберігається хліб, випечений 6 тисяч років тому, а в музеї Нью-Йорка знаходиться хлібина, випе-чена 3400 років тому». Хлопець додав, що за часів Київської Русі з пекаря, який недбало спік паляницю, стягували штраф. Його карали. Саджали у кошик, ви-возили на середину Дніпра і занурювали привселюдно кілька разів у воду. Після цього виганяли із цеху пекарів і виголошували : «Він не шанує хліб, зневажливо ставиться до своєї праці».

Це дуже добре, – сказав Іван Афанасійович, що ви цікавитесь ціною хліба. Тож пам’ятайте, дітям своїм кажіть : «Де хліб та вода, там немає голода».

Рослини – це її захоплення

Ганна з дитинства любила рослини. Завжди цікавилася квіточками, збирала, за-сушувала і показувала подругам. А коли підросла, то вже стала такою помічницею для мами, що й не придумаєш! Город, як кажуть, тримався на ній, вона завжди планувала, що і де посадити, дотримувалась сусідства рослин, засвоїла агротехні-ку, здобувши знання на уроці біології. На межах городу завжди сіяла кукурудзу.

63

Це був наче тин з усіх сторін. А всере-дині, як на малюнку – все гарне, соко-вите. Вранці і ввечері дівчина поливала свої рослинки, вже так за ними догляда-ла, що не передати словами! Спекотним літом носила до ста відер води щодня, щоб полити грядки. А в проміжках між ранковим та вечірнім поливом очищала все листя (особливо з огірків), струшу-вала з нього пил і бруд, щоб він не зава-жав сонцю освітлювати листя і наливати овочі соком.

Казали, що в Ганни найкращий в селі город. А ще різноманітний – чого там тільки не було! І огірки, і помідори, і пе-рець, і цибуля, і часник, і морква, і буря-ки, і горох, і кавуни, і дині, і кабачки, і петрушка, і селера…

Йшли роки. Цієї майстерності вона навчила свою доньку Раю і онуку Ганну. Нема вже на цьому світі тьоті Ані (Ганни Андріївни Капелюш), а город, як за-вжди, пишається красивими рослинами, які вирощують її дочка та онука. Живуть вони в Миколаєві, але батьківська хата не осиротіла. Кожен вихідний вони тут. І, як колись їх мама і бабуся, доглядають город. А навколо хати ростуть різно-барвні квіти, чаруючи перехожих. А Рая щедро ділиться ними з сусідами і одно-сельцями.

Наша бригада

Жив у нашому селі Сергій Духовий на Буді – так називалась частина села. Лю-бив свою Буду, нікуди звідти не перебирався, хоч би й просили. Бо ще хіба кому в селі так близько до бригади, де він працює, як йому. А поле поруч, під хатою – не в кожного. Коли зеленіє, коли цвіте – радості повно. А під осінь можна і колосків назбирати, і картоплі прихопити, і буряків.

Раніше було і помідори тут росли, і кавуни, і капуста, і морква. Сергій працював трактористом. На роботу завжди ішов чистим, охайним. А коли

починались жнива, завжди був у майці. А майки сяяли від чистоти:то білі, жовті, голубі, вишневі. Заходив на бригаду і оглядав свій трактор, чистив шибки в кабі-ні, мив дверцята і підлогу, а потім слухав керуючого відділком, яке завдання одер-жить на сьогодні. Навесні він брав участь у сівбі ярових. Дуже любив свій колектив. Він був невеликий, але дружний: Сергій Духовий, Федір Мінкін, Андрій Тищенко, Костянтин Ісаєв, Іван Лакутін, Гаврило Шинкарьов, Денис Петраченко, Гаврило Ярошенко, Федір Балбекін, Діна Лакутіна, Зіна Ісаєва, Варя Доброніченко, Катя Шинкарьова, Григорій Мохленко.

Денис Петраченко був бригадиром. Ходив він, не поспішаючи, говорив повільно, ніколи ні на кого не підвищував голос. Люди поважали свого бригадира. Якщо тре-ба було когось посварити, то він обходився жартами. За це його поважали в колек-тиві. І люди хотіли, щоб ніколи не розлучатись із ним.

Іван Лакутін був обліковцем, а тому ввечері і вранці вів облік виконаної людьми роботи. Він завжди наприкінці тижня зачитував колективу виконану роботу за тиж-день, щоб не «загубився» який-небудь відрізок поля, оброблений, але не врахова-ний. Помічник обліковця Гаврило Ярошенко.

Капелюш Анна Андріївна (справа) з подругою

64

Дружно працювали обліковці, обмінювались змінами, між ними завжди була зла-года. Працювали зрання, з шостої години до 24, а в жнива – цілодобово.

Іван Слученко – водовоз. Воду він возив із Шарованівської долини, там були кри-ниці із смачною прісною водою. А ці криниці давні, викопані ще в 1830 році.

Лакутіна Діна, Ісаєва Зіна, Доброніченко Варя, Шинкарьова Катя працювали на причепі. Коли трактористи почали орати землю, освячували свяченою водою. А коли сіяли, бригадир намагався принести освячених у церкві зернин пшениці чи жита, якого намолотили із снопа, що стояв на покуті цілий рік.

Змішував з усім насінням, засипав у сівалки і казав:«Сійся, родися, жито, пшени-ця і всяка пашниця. Щоб краще вродилась, ніж той рік!».

Хлопці сідали в трактори, дівчата – на причепи і гайда! Дуже подобалось бригаді збирати врожай, вирощений ними, а потім святкували. Пройшли роки, немає вже всіх чоловіків. Жінки часто згадують свою дружну,

міцну, старанну бригаду колгоспу «Більшовик» 1951 року. Переглядають фотокартки і пишаються своїми товаришами, які піднімали кол-

госп, які старались, щоб розквітало Бармашове!

Бджоляр

«У нас була велика родина,– каже Є.Е. Грищенко, – батьки хоч і були малограмот-ними, мали своє господарство – землю, двір, у якому: 3 корови, телята, вівці, кроли-ки, кури, дві собаки, дві кішки. А ще ми тримали бджіл. Батько навчав дітей їздити на

(Зліва направо верхній ряд): Іван Слученко, Сергій Духовний, Федір Мінкін, Андрій Тищенко, Костянтин Ісаєв, II ряд: Іван Лакутін, Данило Шинкарьов, Денис Петраченко, Гаврило Яро-шенко. I ряд (сидять): Федір Балбекін, Діна Лакутіна, Зіна Ісаєва, Варя Доброніченко, Катя

Шинкарьова, Григорій Мохленко. 18.04.50 р.

65

Т.З. Грищенко варить обід на кабиці Є.Е. Грищенко із дружиною на своєму подвір’ї

конях, триматись верхи. У 7-8 років діти самостійно возили з конюшні гній на поле, бо тоді ніяких добрив інших не було і одержували високі врожаї. Коні звикли до ді-тей і бігли до них за першим викриком. Коли організовувались колгоспи, то батькам довелося віддати половину свого господарства. Ми довго тримали бджіл. З дитинства привчились доглядати за ними. Раніше сіток на голову не було. Голову зав`язували хустинами. З бджолами великий клопіт, бо вони хворіють, гинуть після зимівлі.

Село наше вимирає, руйнуються хати, зруйновано тваринницькі ферми. Одна втіха-бджоли. Влітку годинами можна за ними спостерігати, за трудівницями Бо-жими. Кожна зайнята своє роботою: бджоли-прибиральниці наводять чистоту, вихователі – зайняті дітками, робітниці – носять мед. Коли настає період роїння, батько збирає рій. Вилітають дружно, в`ються. Він підходить до них без сітки, спо-стерігає, де вони розвиваються, збирає бджілок у роївню. Вони в цей час не злі. Якщо матка потрапляє в роївню з бджолами, жодна не вкусить.

Бджоли сидять тихо. Ввечері батько пересаджує їх в окремий вулик. Мій батько завжди радить всім заводити бджіл. А якщо вкусить випадково, так це для здоров`я корисно.

Про нашого батька в селі казали «бджоляр».

Чи пам’ятаємо своїх людей? Чи знаємо, як вони жили?

Моє село… Багато подій, приємних і болючих відбувалось тут. Із покоління в по-коління передавались звичаї, народні свята, забави.

Пам’ятають сьогоднішні бармашівці численні події, знають із розповідей своїх ді-дів і прадідів про визначних осіб села, якими пишаються всі односельці, яких став-лять за приклад молодшому поколінню.

У Бармашовому були ремісники і столяри: Савелій Шинкарьов, Василь Шин-карьов, Михайло Шинкарьов, Іван Берніков. Були ковалі: Іван Маркович Ма-

66

касєєв, Петро Маркович Макасєєв, Іван Ярошенко, Геор-гій Блінцов.

Люди нашого села годували худобу, вівці, кози, коні, воли. Розводили кролів, голубів, гусей, курей, качок, годували сви-ней.

Мале число сімей були «багачами». Більшість бармашівців жили скромно. Власні продукти було важко продати за по-мірковану ціну. Бармашівці часто ходили пішки, їздили кін-ськими возами на різні торги. Дуже часто траплялося, що до-дому верталися із своїм товаром.

Хати будували самі, або хтось їм допомагав у відповідь за іншу працю. Хати будували із глиняних вальків, накрива-ли соломою, рідше – очеретом. Багачі будували будинки кам’яні, накривали черепицею.

Були у селі майстри, які будували хати: Будков Іван, Яро-шенко Михайло, Брек Василь, Овчинніков Іван. У селі було багато землянок (низькі хатинки з дахом, помазаним глиною). Селяни тримали корів, щоб було молоко, масло і сир. Добрих врожаїв у Бармашовому не було, за винятком 1953 року. Люди сіяли овес, жито, пшеницю, ячмінь, просо, соняшник, пізні-ше – бавовну. Садили картоплю, буряк, моркву, ріпу, редьку, але урожайність через часту посуху була низькою. Праця на ріллі була тяжкою. Були люди, які давали собі раду, але були і такі, хто дуже бідував. Не було агрономів, які радили б лю-дям, де і що сіяти або садити. Не було державних пунктів, де можна було б продати, або купити зерно.

Погода була посушливою, часто дули суховії, які зноси-ли навіть шари ґрунту, висушували все посіяне і посаджене. Зими починалися в половині листопада і тривали аж до бе-резня, деколи сніг падав ще і в квітні. Снігу випадало багато. Були такі зими, коли сніг лежав на рівні з дахами, не мож-на було проїхати вулицею. Взимку люди обігрівали свої хати плитками, виготовленими із кизяків гною свійських тварин. Цілу зиму гній складати на купу. А коли наставало літо, його розкидали на подвір’ї, завтовшки 10 – 15 см, притоптували ногами, а потім різали лопатою на плитки, сушили на сонці, зберігали в стайнях, стодолах, або рівненько складали в пря-мокутну форму, обмазували гноєм, все це висихало і взимку служило паливом.

А у кого не було гною, свої оселі обігрівали стовбурами, шапками, корінням со-няшника, соломою, кураєм.

У кожній хаті була піч, яка зігрівала хату, варили на ній їсти, гріли воду для до-машніх потреб. Дуже любили наші люди спати на печі. Спати лягали о 9-ій годині вечора, бо вранці скоро вставати. Електричного світла до 1954 р. не було. Світили нафтою у лампах і в ліхтарях. Користувалися примусами і керогазами для швидкого приготування їжі. Сільськогосподарські машини: січкарню, віялку селяни купува-ли, а борони і плуги, вози робили самі, ковалі їм допомагали. Вози були дерев’яні.

У 1931 році почали з’являтись залізні вози – залізні осі. Віз складався з передньої драбини для перевезення соломи, сіна. Були вози для картоплі(ящик з невисокими бортами). Такими возами люди їздили до міста.

Наші люди зачинали свої власні підприємства – шили взуття. Андрій Димов, Ва-силь (австріяк). Шили сандалі(чоловічі та жіночі) дуже міцні, якісні. Іван Кирпи-

Іван Кирпиченко

І.М. Макасєєв

Партизан – К.Ф. Бука

67

ченко клеїв чуні(калоші)для валянків. Вони були легкі, м’які, зручні, можна було ходити у валянках і в дощову, болотяну погоду. Була кінна молотарка у Івана Кряк-віна, вальців млин у Блінцова Родіона, приватний магазин у Євдокима Єфимова.

А якими славними були музиканти: Мартинов Михайло, Тіщенко Іван, Атро-щенко Михайло, Борисенко Охрім, Борисенко Іван, Роздобудько Степан, Вочков Віктор, Качалов Віктор.

Михайло Васильович Мартинов викладав співи у школі, керував хором учнів. Пре-красно грав на баяні. На мандоліні чудово вигравав Олексій Литвинчук. Любив і гіта-ру. У Будинку культури Слюсаренко Микола Павлович організував ансамбль чолові-ків, що грали на мандоліні. Вони, наші музиканти, звеселяли не одне весілля.

Велику працю для виховання молоді і старшого покоління вклала славної пам’яті вчителька Клеопатра Гордіївна Балбекіна. Гляньте, придивіться до фотографій, розпитайте старших, де тут хтось із вашої родини, а, може, і ви тут є дівчиною чи хлопцем.

Своїх дітей батьки водили до церкви, у читальню, а коли вони не мали такої змо-ги, то діти охоче йшли самі, щоб побачити виставу чи почути пісню. В селі були прекрасні самодіяльні актори. Якби батьки обдарованих співаків і співачок мали можливість віддати їх в науку, то було б що почути і побачити на великих сценах.

Найкращий будівельник

Після закінчення школи Василь При-стаж працював в ПМК-126, «Миколаїв-буд». А з 1970 по 1972 рр. була служба в лавах Радянської Армії в Угорщині. Тільки-но демобілізувався, знову пішов займатися улюбленою справою – будува-ти. Працював в ПМК тресту «Миколаїв-буд». Будував у своєму селі триповерхову школу, дитячий садок, двоповерховий будинок для вчителів. А пізніше – тва-ринницькі ферми-комплекси. Барма-шівці спостерігали за роботою Василя, раділи його чудовим витворам. А скіль-ки приватних будинків спорудив цей чо-ловік – не перелічити. І Кирпиченкові, і Вашеняку, і Кобринчукові. Дуже гарні загорожі будував Василь Петрович. А нині будує газові димарі всім, хто проводить газ у свої хати. Дуже якісно, надійно намагається виконати чоловік свої замов-лення, тому всім так хочеться, щоб роботу виконував саме він – Василь Петрович Пристаж, якого так цінували керівники радгоспу.

Медсестра дитсадка

Закінчивши школу, Таня вступила до Миколаївського медичного училища, за-кінчила його і все життя пропрацювала медсестрою у дитячому садку «Чебураш-ка». Вийшла заміж за Василя, народила двох донечок. Старша донька Наташа, як і мама, медсестра. Вже 18 років працює медсестрою неврологічного відділення Ми-колаївської лікарні №1. Менша донька Ірина закінчила міжрегіональну Академію управління персоналом. Вона – юрист.

Василь Петрович Пристаж

68

У Василя Петровича та Тетяни Олек-сіївни є онука Аня, якій вже 14 років. Дівчинка вступила до Морського ліцею імені Александрова після 7 класу.

І радіють батьки, що в них хороші, ввічливі, добрі діти. Тішаться – не наті-шаться вони своєю онукою. Адже крім того, що вона добре вчиться, вихована, ще й має талант до співів. Обіцяє ба-бусі та дідусеві на золотому весіллі за-співати пісню «Бабушка рядышком с дедушкой». 12 років лишилось їм про-жити разом до золотого весілля. А всі

прожиті 38 років пролетіли білим лебедем у коханні, взаєморозумінні, повазі один до одного та вірності.

Трактористка

Зою Рамш у класі приваблювали хлопчачі компанії, ігри, забавки. Їй хотілось ігор, пов’язаних з технікою, а не з ляль-ками та парфумами, з якими грались дівчата. Коли у випус-кному класі вчителька проводила анкетування «Ким буду? І чому?», то Зоя без вагання відповіла – буду водити маши-ни, тому що це мені подобається. А потім зізналась матері та батькові, які не дуже радо сприйняли цю звістку.

Краще б ти, доню, вивчилась на швачку, сиділа б і одягала ладно наших бармашівських дівчат. А Зоя вирішила обдума-но і остаточно.

Оскільки вона в селі не одна була такою, швиденько офор-мила документи на курси трактористів. Наслідуючи її, такі курси закінчили Зіна Полякова, Любов Меренкова, Любов

Духова, Людмила Холодулькина. А Зоя з гордістю сідала за кермо свого Т-75 і ви-рушала на безмежні поля рідного радгоспу. Про неї писали газети, показували її по телебаченню, і її радощам не було меж. Чоловіки навіть заздрили дівчині за знання в техніці і часто соромились спитати, якщо сталась у них якась поломка машини.

На відділку №3 Зоя Рамш – перша жінка-трактористка. Працювала в чоловічому колективі. Її поважали, і кожному хоті-лось їй зробити щось приємне. У цьому колективі познайомилась із трактористом Борисом Тищенком. За нього і вийшла заміж. І кожного разу молоде подружжя разом вирушало на роботу, разом повер-талось додому. Навіть поля, які вони об-робляли, були поруч. Дуже хотілось іти на роботу, коли народила першу дитину і була в декретній відпустці.

А потім було ще 5 відпусток, бо наро-дила ще чотири донечки і одного син-ка. Багатодітна мати – Зоя Тищенко у п’ятдесят років пішла на заслужений відпочинок.

Дочки Зої Володимирівни: Людмила, Олена, Світлана, Лілія, Анжела

(Зліва направо)Тетяна, Наталя, Василь, Ірина Пристажі

З.В. Тищенко

69

Кожного ранку, коли сходило сонечко, Зоя Володимирівна бачила, як повз її хату поспішали на роботу, на третій відділок хлопці-механізатори. Їй здава-лося, що ось-ось вона ввіллється в цей людський потік і в веселому гомоні, як завжди, сяде на свого сталевого коня і поведе його широкими просторами бармашівських полів.

Але це було лише бажання, якому не судилось більше ніколи здійснитись…

Михайло Михайлович Воронков – бригадир

Степи у нас безкраї, – каже Михайло Воронков. Жовтень...В цю осінню пору у степу переважають три кольори: жовтий, зелений, чорний. Жовтий – це не зорана стерня, зелений – молоді сходи озимини,чорний-оксамит зяблевої ріллі.

Поривчастий вітер жене рівниною перекотиполе, а здається, що то їде юрба.Михайло підійшов до гурту людей, що стояли на току, і почав розподіляти всіх на

різні види роботи.Невисокий але міцний, кругловидий і чубатий, з ямкою

на бороді і ледь примітною ніяковою посмішкою в кутику рота, він почав називати прізвища тих, хто копатиме буря-ки. А ти на причепі, орати. Той, хто віз жінок, жартівливо вигукував: «А, може, сьогодні зробимо вихідний?» Жінки любили з ним пожартувати, бо добрий він був чоловік, ні-коли ні на кого, як бригадир, не підвищував голосу. За-кохувались у нього, але дарма.У нього дружина-красуня Віра і дві донечки, як ляльки, і такий же, як намальова-ний син – Степан.

Поважали свого бригадира люди, бо по-людськи поводив-ся з ними. Ось що розповіла Чечоткина Олена Марківна: «Михайло Михайлович ввечері прийшов до мене і сказав, що завтра поїдемо до Миколаєва, там нас будуть нагороджувати. Я трохи працю-вала на фермі. У нас бригадиром був Андрій Трибульцов, а обліковцем – Катя Вертоголова. Мене нагородили теличкою, поросям і грошима. А тепер ще пові-домили, що їхати до Миколаєва. Нас підводою возив сам М.М. Воронков. Мені дали ордена...»

Розумів він людей, бо працювали важко. У кого маленькі діти, то він в нічну зміну чи ввечері не примушував працювати. Його дружина Віра Василівна працювала ра-зом з усіма жінками: де всі, там і вона. Бригадир не вибирав кращу роботу для своєї дружини. Бо це могло викликати обурення з боку людей. А їм цього не хотілося. За це їх і поважали.

Бригадир М.М. Воронков дбав, щоб у людей у спекотні дні була свіжа і холодна вода на полі. Їздовий з бочкою з Воровського привозив воду, яку брав у криниці Воронкова М.С. Це була криниця відома, з усіх округів сюди приїжджали по воду. Глибина її 80 метрів. І вода у ній була прісна, смачна. Там була земля Михайла Сте-пановича (дідова). Дід був багатий.

Нема прадіда Степана, діда – Михайла Степановича, нема Михайла Михайло-вича і його дружини Віри Василівни. Є діти – донька Люба, яка живе в Одесі, син Степан – живе в Жовтневому.

Є пам`ять про добрих людей, яка не згасне у душах дітей, онуків, правнуків і одно-сельців.

М.М. Воронков

70

Колгоспний вівчар

Яхвану Василю Григоровичу, 1909 року народження, до-водилось бути і хліборобом, і каменярем, і столяром, і тва-ринником. Та найбільше його приваблювало тваринництво. «Тварина, як і людина, все розуміє – і ласку, і неприязнь» – казав Василь Григорович. «Два-три рази погладиш її по голо-ві, притулиш до себе, і вона починає звикати до тебе. Тішить-ся, лащиться, ходить за тобою і не спускає з тебе довірливого погляду. Здається, що вона ось-ось щось промовить».

З 1953 по 1960 роки Василь був вівчарем. Сотні овець що-дня виганяв на пасовисько цей чоловік. І так вже звикли вівці до свого господаря, що йому не треба було ганятись за ними. Відчинить двері вівчарні, а сам іде по дорозі, а вони слідом за ним, як по команді. Іде вівчар попереду, оглядається і про-

мовляє до них: «Бирі-бирі-биречки! Бирі-бирі-биречки! За мною! За мною!». Виже-не на пасовище і спостерігає за поведінкою кожної тварини. Ось круторогий баран, такий великий, а роги, неначе хто покрутив, як пружини. Це – вожак. Він розуміє повадки кожної вівці. А ось маленькі, молоденькі ягнята, такі біленькі, чистенькі, здається, що їх щойно викупали і висушили на сонці. Так і хочеться притулити до себе і лягти, як на м’якеньку подушечку.

Василь Григорович дбав, щоб вівці не тільки були ситі, а ще й здорові і чисті. Якщо помітить почервоніння на шкірі чи фурункули, а чи подряпину, одразу ви-кликає ветлікаря, уважно прислухається до його рекомендацій. А коли підходить пора стригти овець, то він дуже готується. Викупає всіх, вижене на пасовисько і лю-бується: «Які вони сьогодні гарні, пухнасті!». Вівчар дбав, щоб вовна, яку він здає, була якісною і щоб її було багато. А після стриження чоловік вдивлявся в кожну тваринку і ледве впізнавав – голі, тільки самі ніжки, як в чобітках, вистрибували по пахучій траві. А проходило 2-3 тижні – і зовнішній вигляд змінювався. Були вівці сірі й білі. Вівчар у захваті був від овець-каракулів. Ну і гарні ж вони! Наче спеціаль-но хтось їх покрутив, закучерявив їхню вовну.

Все своє життя пропрацював Василь Григорович з тваринами, та найбільше він любив овець. І на знак такої великої тяги до цього виду тварин він купив собі кара-кулеву шапку і пальто з каракулевим коміром.

Правління колгоспу, а пізніше і дирекція радгоспу високо цінували працю сум-лінного тваринника і ставили за приклад молоді.

Дмитро Іванович Тимчук – щасливий

Щастя – це віра в добро і любов, Щастя – це музика вільних дібров, Щастя – це друзі і рідний твій дім, Щастя – це світ, подарований всім.

Ще коли я був юнаком, доводилось часто бувати на весіллях, на проводах до армії. Батьки, гості завжди бажали винуватцям урочистостей – бути щасливою людиною. Не раз я сам собі ставив питання: «А що значить – бути щасливою людиною? І що для цього потрібно?».

Люди кажуть, що щастя залежить від кожного: «Кожна людина – коваль свого щастя». Але ж я не зовсім погоджуюсь з цією трактовкою, всі люди мріють про

В.Г. Яхван. 1909 р.н.

71

щастя, намагаються робити все, аби бути щасливим, та не завжди це виходить.

Я впевнений, що на щастя людини впливає чимало зо-внішніх факторів. І переконаний, що людина ніколи не від-чує себе повністю щасливою, їй завжди щось бракуватиме. Це я відчув на собі і поділюсь з вами. Я одружився з коханою людиною. І відтоді змінювався на краще. Був впевнений, що люблю життя. Я побачив красу природи, лагідно ставився до людей, у мене виникало бажання допомагати їм. Я цінував щире ставлення до себе моєї дружини Олени. І взагалі, зрозу-мів, що щастя – це я сам, багатство мого внутрішнього світу, широта інтересів і потреб.

Я працював недалеко від дому, біля тварин, все життя на одному місці. Дружина моя теж на фермі працювала дояркою.

У нас було четверо дітей: 3 доньки – Люда, Люба, Іра, один син – Іван. Ми заробляли гроші, діти вчилися, росли здоровими. То хіба це не щастя? Може, дехто мені заперечить, оце так щастя – весь час бути на фермі? Так, щастя,

бо у нашу працю ми вкладали свою душу, від неї одержували задоволення. Заробітна платня була невисокою, але ми були щасливі і при такій зарплатні, бо

розуміли, що гроші у житті дуже важливі, але зробити щасливою людину вони не можуть. Я знав чимало людей, у кого було багато грошей, але вони не були щасли-вими, бо не було взаєморозуміння в родині.

Підросли діти, поодружувались. Я аналізую своє життя і підводжу підсумки. Так, я щаслива людина, у мене прекрасні діти і онуки, кохана дружина, є своя хата і в хаті достаток, бо ми ніколи не лінувались, а все старались. То хіба це не щастя?

Хочеться сказати так, щоб мене всі почули:

Щастя – це вічна дорога земна, Щастя – це літо, зима і весна, Щастя – це сонце, злива і сніг, Щастя – це пісню ділити на всіх.

Що прикрашає людину?

Ни чин, ни трон, ни факторы успеха, Какой величина б их не была – Не это жизни красит человека – А его помыслы и добрые дела. Владказар

Було це після війни. До Бармашового приїхав секретар Баштанського рай-кому партії. Всі колгоспники зібралися у невеликому приміщенні сільського клубу (сьогодні на цьому місці стоїть пам’ятник Теклі Бармашовій). Він роз-повів про стан економіки на той час. Змінилося село, невпізнанно змінився машинно-тракторний парк, який нагадує справжній індустріальний цех сіль-ського господарства.

«У наші степи, – сказав він, – надійшла вода по рукотворних каналах. Наша область стала багата хлібом. До революції люди мріяли про високий урожай на кожному гектарі. А тепер ми не знаємо, куди діватися з хлібом. Можна перелічу-вати багато факторів, які сприяли тому, що наша земля стала родючішою, колос

Д.І. Тимчук

72

ваговитішим, колгосп рік у рік заможні-шає, а відтак і трудівники живуть у до-статку».

Секретар поставив перед нами за-вдання, щоб кожна людина старалась, докладала всіх зусиль для того, щоб по-долати труднощі, бо тільки добрі справи красять її.

Михайло Павлович Меренков не поспі-шав залишати приміщення клубу. Перед його очима пропливали картини молоть-би в колгоспі в перші роки колективізації. Гарби, навантажені снопами, повільно тягнуться до току. Все збіжжя переходи-ло через барабан молотарки, біля якої він вправно порався на заздрість своїм одно-літкам – хлопцям і дівчатам.

А потім йому голова колгоспу запро-понував водити трактора. Тепер для ке-рівника немає проблем, кого посадити за кермо, а тоді він сам напросився. І йому доручили новенький ХТЗ.

Пізніше з’явилися в МТС і перші вантажівки. Відверто кажучи, йому-хотілося спробували поводити машину, але такі думки швидко його полишали, бо в його розпорядженні ще були моло-тарка і трактор.

Послали його на курси водіїв, щоб мав справжній документ, що він дійсно господар цих машин і має право на них працювати. За рік повернувся Михай-ло в рідне село. Стояв червень. Полові-ли жита. В кишені піджака посвідчення за номером 211, у якому було написано: «Михайлові Павловичу Меренкову при-своєно кваліфікацію тракториста широ-кого профілю».

Він виходив на хлібну борозну, якій потім судилося увібрати в себе 50 років, проведених за кермом залізного коня.

З великою пошаною Михайло Павло-вич ставився до справи, за яку він взяв-

ся ще у зовсім молоді роки. І ця пошана і бережливе ставлення до сільгоспмашин передалися дітям і родичам. Саме від нього і почалася династія трактористів. Його донька Люба, як і батько, стала трактористкою, її син Петро – тракторист. Нещо-давно повернувся з армії онук Любові Михайлівни, який мріє працювати тільки на тракторі.

Добрі справи, закладені в душі дітей, внуків, правнуків Михайлом Павловичем, дали свої плоди.

М.П. Меренков на тракторі

М.П. Меренков в армії (зліва) сидить

73

Микола Берніков у колі своєї родини, стоїть посередині своїх дітей: сина Сергія, доньки Людмили

Династія Бернікових

На відділку №3, де керуючим був Сергій Харламович Пастушенко, я попросила бідарку, щоб виїхати в поле. Керуючий, весела і доброзичлива людина, засміявся і сказав: «Будемо в газету портрет малювати?» А я відповіла: «Та ні, буду знайоми-тись із вашою зіркою – шофером Миколою Берніковим. Я його часто бачила, чула розповіді про нього, але спілкуватись не доводилось».

Не пройшло і 20 хвилин, як бідарка стояла біля воріт бригади. І впряжена в неї була молода сіра кобилка Ромашка, яка правою передньою ногою била землю, аж ямку вибила! Як стане в неї – то й копита не видно. «І чого це вона гребе, – запитую у Сергія Харламовича. «Їхати хоче, не терпиться їй».

Я сіла в бідарку і навіть не встигла махнути батіжком, як Ромашка щосили помча-ла навскачки. Я навіть злякалась. Потім згадала, що молоді коні часто несуться так, що їх важко зупинити, а внаслідок цього бувають неприємні випадки. Я потягнула до себе віжки і Ромашка стишила ходу. Так, не поспішаючи, я і доїхала до току, де і зустріла Миколу Бернікова…

Це був високий на зріст русявий чоловік років 28. Микола був другою дитиною у родині Бернікових. Народився у 1954 році, закінчив 10 класів Бармашівської шко-ли. Дуже йому подобалась професія шофера, тому він негайно оволодів нею! Пра-цював спочатку у колгоспі на «бобику». А коли пішов служити до армії, там дали йому велику машину. Служив в Естонії, також в Білорусії в м. Гомелі. А коли демо-білізувався, возив зерно від комбайнів. Керівництво радгоспу його дуже поважало за відповідальність, дисциплінованість, за винахідливість. Він був взірцем для всіх, хто був за кермом. Його як найкращого шофера разом з Олександром Макасєєвим командирували до Казахстану для перевезення зерна. Як з армії, так і з Казахстану, батьки весь час отримували листи-подяки, які вони бережуть і по сьогодні.

У Будинку культури був вечір, присвячений династії Бернікових. Вітали батька – Івана Андрійовича, маму – Олександру Олексіївну, Ольгу – сестру Миколи, дарували подарунки. А в залі сиділа вагітна дружина Тоня. Був концерт, наші

74

дівчата – Т.М. Качалова, Т.Ю. Качалова, Ольга Фірман, Рая Придьма, Надя Бе-резнєва – співали пісні. Аж раптом посеред концерту Миколиній дружині ста-лося недобре. Тимчасово призупинили концерт, а через хвилину ведучий оголо-сив, що у Миколи народиться дитина, тож концерт можна продовжувати!

Все життя великої родини переплелось з долею радгоспу: у радгоспі негаразди – у ро-дині тривога, у радгоспі перемога – у родині свято. І не соромно їм показати свої оселі, бо за першу премію диван купили, старомодний приймач – то Івана Андрійовича пре-мія за виготовлені вікна і двері для новозбудованих будинків, крісла і шафа – Олексан-дрі Олексіївні як переможцю соцзмагання, килими на стінах – дітям Миколі і Ользі за їхню працю. Тож все їм нагадує про минулі часи…І літопис у цій родині свій – тополі, що ростуть обабіч дороги, що веде до села, садили, коли у родині народився син. Ди-ректор радгоспу І.Й. Скарлат все жартував: «Ну, Іване Андрійовичу, скільки тополь, стільки років жити твоїй Олександрі». А їх було десь біля півтисячі…

Парк, що біля колишньої радгоспної контори, був розбитий за участю родини Бернікових. Мама і донька були депутатами.

Вже не четверо, а 14 членів родини Бернікових ходять повз ці дерева. Виросла робітнича родина. Росте і буде розширюватись династія Бернікових!

«Не имей сто рублей, а имей сто друзей»

Оля прокинулась – великий жовтий місяць дивився на неї холодним, більмува-тим оком.

Місяць уже висів низько над селом, і його стомлене,кволе проміння спадало до-низу байдужою повінню.

Ольга пройшлась по домівці, і як була, в довгій білій сорочці, ступила з хати на обійстя. Спориш був м`який і студений.Вона зірвала квітку ружі, притулила до щоки: вогкий запах ударив їй у голову, пробудив свідомість – і вона аж здригнулась, бо наче блискавка пронизала все її тіло.

Ступила за ворота, повернулась до хати, переодяглась і побігла на поле. Воно диха-ло їй в обличчя свіжим і глибоким подихом достиглого збіжжя і сонних волошок. Їй

75

здалося, якщо уважніше прислухаєшся – почуєш, що сниться кущику полину, чи що сниться пшеничному колоску.

Дійшла до ділянки буряків. Одна в полі. І чому вона так рано прийшла? Вона й сама не могла відповісти на це питан-ня. Не встигла просапати рядок цукрових буряків, як почула-ся весела пісня. Стала, випросталася і побачила,що до неї на-ближається машина,в якій повно дівчат. Вони співали. Ольга дивилася на подруг, і їй було радісно, що зараз біля неї будуть щебетати оці гомінкі дівчата, і їм буде весело.

До неї підійшли Маруся Сушко, Надя Сидоренко, Шура Бернікова, Маня Шульгіна, Валя Харченко, Аня Степанова, Надя Блінцова,Зіна Зосімова, Тамара Бондар, Надя Брек, Стеша Сушко, Надя Рощина, Валя Тимчук,Марія Баранова. Обступили дівчину і, жартуючи, що Оля хоче бути стахановкою, сміялись і не по-спішали ставати на рядки. Аж ось показалась бідарка, на дорозі знялась курява від кінських копит. Не можна було упізнати, хто сидів у бідарці. «Добридень, дівча-та!» – вигукнув бригадир. Це Семен Миколайович Фролов. Він був обліковцем і рільником. Підійшов ближче, переписав у блокнот всіх дівчат, розповів, яка норма просапки на сьогодні і сказав: «Працюйте, але, щоб була якість, ввечері прийду».

Сів на бідарку і помчав у інший бік поля, де працювали механізатори.А дівчата почали старанно просапувати буряки.За ними залишались широкі зелені

стрічки вирублених бур`янів. Цілий день пекло сонце, і вирубана трава почала сохну-ти, до вечора на ниві виструнчились рівненькі і чисті рядочки цукрових буряків.

Ольга весь час оглядалась назад, чи не стирчить де-небудь трава. Їй не хотілося, щоб завтра вранці на п`ятихвилинці обліковець назвав її прізвище як людини,що

Бригада буряководів:(зліва) Ольга Брек, Марія Маркович, Лілія Письменна, Таня Шевченко, Надя Капашилова, Ольга Фролова, Надя Сидоренко, Ліда Сироткіна, Паша Завгородня, Олек-сандра Бернікова, Марія Шульгіна, Валентина Харченко, Алла Балбекіна, Алла Капашилова, Анна Кузьмина. Марія Татарова. Надія Блінцова I ряд: Зіна Зосімова, Тамара Бондар, Таня,

Лариса Рощина, Надя Брек, Стеша Сушко, Оля Брек, Олена Зиньковська, Аня Дубровець, Валя Тимчук, Ліля Баранова

О.М. Брек

76

допускає брак у своїй роботі. Їй дівчата говорили: «Не хвилюйся,Олю,якщо Се-мен Миколайович скаже,що ти неякіс-но сапаєш. Ми розуміємо,ти працювала весь час в місті, не була зв`язана з полем. Звикнеш, навчишся. І навіть якщо облі-ковець запише тебе у список браконьєрів, ми тобі допоможемо». Першого дня Оля просапала наполовину менше рядків,ніж усі члени ланки.

Проте якість була висока. Оля раділа, про себе думала, що завтра вона проса-пає більше рядків.Був завтрашній день і післязавтрашній, кількість рядків у Олі зростала. І раділа дівчина за свої успі-

хи. Раділи дівчата, що в бригаді нема відстаючих. А Ольга раділа, що поруч з нею справжні подруги. Вони її люблять, шанують, бережуть, цікавляться нею. І тепер я повністю переконалася у змісті прислів`я:

«Не имей сто рублей, а имей сто друзей».

Вона з династії Меренкових

А нива ця моя! Тут я почну зажинок, Бо кращі врожаї ніде мене не ждуть, Бо тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську ведуть.

Ось вона, Меренкова Люба, прийшла з легким рум’янцем на трохи засмаглому обличчі з привітною посмішкою на повних, ніби налитих вишневим соком, губах. В блакитних очах зіниці, обведені золотими обідками, і від того здається, що очі випромінюють сяйво, що вони райдужно світяться. На Любі була яскрава весняна сукня, а на шиї невеличкий разочок дрібненьких коралів. Вони такі ж червоні, як і її губи. Дівчині все це личить. У цей день на бригаду вона йшла як на свято. Може,

дехто її засудить, мовляв, на трактор сідатиме, а вирядилась як до театру. А на душі у неї була радість та піднесення. Від сьогодні вона керува-тиме великою машиною – трактором, яким до цього часу ще не керувала жінка.

Керуючий відділком привітав Любашу із по-чатком нового життя і сказав: «Нехай твоя бо-розна буде завжди прямою!». Міцно потис ді-вчині руку і вигукнув: «Вперед, чайко!». Руки чомусь тремтіли, але твердо тримали кермо, яке вело машину на ферму. Так само твердо тримала вона його аж до самого виходу на пенсію.

Швидко промайнули молоді роки, здається, що тільки недавно все починалось… Залиши-лись самі спогади. Неспокійна душею жінка і сьогодні часто порається біля трактора. Та хіба вона може стояти осторонь, коли якась поломка сталась у тракторі її сина Петра? Звичайно, ні!Л.М. Меренкова

О.М. Брек з онуками

77

Отже, на цій землі, де ми живемо, де одвічно родить хліб, де ростуть ліси і муж-ніють сини, є ще одне сонце – материнське серце, яке завжди відкрите дітям і по-спішає їм на допомогу.

Має Люба ще й доньку Світлану, яка працює медсестрою, четверо онуків. Щас-лива вона, коли поруч добрі, чуйні діти і виховані онуки.

У мене вистачить сили волі...

Чтобы вылепить Собственную судьбу, Нужно быть Талантливым скульптором Владказар Життя складається з боротьби й подолання найрізноманітніших суперечностей.

Удачі і невдачі, щастя і лихо чергуються в ній, наче смуги. Той, хто це знає, спокій-но ставиться до того, що це природний плин людського життя, і не впадає в паніку при найменшій біді чи невдачі.

Ось живе на вулиці Радянській жінка – Ганна Григорівна Зосімова. Вона знає, що завжди потрібно тримати себе в руках, якби там не було.

Все її життя – це одні страждання, але вона мужня, сильна, вона розуміє: впасти у відчай – значить, всьому кінець.

Нерадісним було дитинство дівчинки. Голодним, холодним. Дуже рано треба було заробляти на життя. Всього їй доводилось робити: і маленькими рученята-ми носити у збанках воду людям у поле, і ниву жати, і косою косити, і на при-чепі сіяти, і скиртувати, і на тваринницькій фермі працювати, і куховарити. У 25 років, коли у неї було двоє дітей, стала вдовою. Обірвалося миттєво щастя молодої жінки.

Працювала тяжко, щоб діти не відчували, що в них нема батька. Хотілося їй і ве-лосипедики купити хлопчикам, і одягнути, і взути. Не знала ні свят, ні вихідних. Вчила їх. А коли повиростали, то копійку до копійки складала, щоб вирядити до армії, як усіх хлопців виряджають. Вирядила мати синів: Миколу і Сашка.Чекала листів. Сини писали, бо знали, що мама виглядає кожного дня. Одержала листи-подяки від командування за хорошу службу синів.

Відслужили хлопці армію, радощам материнським не було меж.Вже і одружились сини, дочекалась онуків. Забувала мама, що її долі давно нема,

помер її чоловік – Василько.Та є в неї інша радість – сини і онук Василько.Але не знала жінка, що її чекає попереду. Чорна смерть забрала одного за одним

синів Ганни Григорівни, залишився з нею онук Васильок, якого вона дуже любить, тішиться ним, покладає на нього велику надію.

Васильок ходить до школи. Вже з бабусею навчається 7 років.А вона, старенька, не знає втоми. Все старається для свого онука. Їй уже повер-

нуло на 8-ий десяток, а бабуся не здається. Ганна Григорівна мусить його вивчити, поставити на ноги, бо більше нікому.

Ганна Григорівна каже: «Життя кожної людини може бути радісним і творчим, якщо людина вирішить створити своє власне життя, і якщо у неї вистачить на це сили волі.

Я впевнена, що у мене вистачить на це сили волі, я вірю, Бог мені допоможе ви-вести мого Василька в люди!»

78

Трактористка Люба

Любов Василівна Муханова народилася у грудні 1946 року. У родині було четверо дітей: один хлопчик і три дівчинки. Люба була найменшою. Сім`я жила бідно, а тут ще біда сталася-помер батько. Виховувати дітей матері було дуже важко, а тому вони рано почали заробляти на шматок хліба. Дванадцять років було Любі, коли вона вперше пішла пра-цювати.

Сталося це на літніх канікулах. Люба з іншими дівчатами розвантажувала зерно на бурті, яке привозили вантажні ма-шини від комбайнів. А в 1963 році у неї почався трудовий стаж у Криму на виноградниках. Через два роки дівчинка приїхала додому і пішла працювати дояркою на ферму.

1967 рік...Багато дівчат ішло в армію. І Люба вирішила спробувати більш дисциплінованого життя. І ось ця смілива, рішуча, сильна дівчи-на одягла військову форму, потрапила у вертолітний полк морської авіації. Про-йшла курси, і стала механіком озброєння в Криму, військова частина 46645. Люба має чудовий голос. Вона брала активну участь у художній самодіяльності військо-вої частини. Задивлялись солдати на симпатичну солістку. Невдовзі демобілізована

пара їде в Курську область. Там Люба на-родила першого сина Геннадія.

Але не склалося життя українки з ро-сіянином. Занадто прискіпливим ви-явився чоловік Люби. Не могла молода мама терпіти неповагу чоловіка. Забра-ла дитинку і повернулась у рідне село, де знову влаштувалася працювати дояр-кою. Згодом тут вона зустріла свою долю. Сподобалась Люба Івану Григоровичу Духовому, і він без вагань погодився ста-ти батьком Гени. А потім жінка народила ще одного сина Леоніда, а через деякий час – Андрія.

Радощам батьків не було меж. Дружно жила родина. Батьки працювали, вихо-вували дітей, старались. Збудували собі дім, обгородилися, завели господарство. Підросли сини, порозлітались.

У 2004 році помер Іван Григорович. Гірко жити на світі, коли втрачаєш най-дорожче – своє кохання, помічника, друга, надію, підтримку. Але я тішуся тим, – каже Любов Василівна, що ми з чоловіком виростили і виховали по-рядних дітей. Геннадій та Леонід жи-вуть і працюють у Миколаєві, а Андрій у Петербурзі. Не забувають неньку сини, приїжджають, телефонують, допомага-ють, чим можуть.

У 1973 році я, як і інші мої ровесники відгукнулася на заклик:«Живеш у селі –

Л.В. Муханова

Л.В. Муханова у тракторі

Л.В. Муханова із своєю родиною: чоловіком Іваном, синами: Леонідом, Геннадієм, Андрієм

79

знай трактор!» Закінчила курси трактористів, здала екзамени і мене посадили на гусеничний трактор Т-74. Це була старенька машина, яка весь час ламала-ся, а я ремонтувала і вчилася. Пізніше я працювала на тракторах Т-25, Т-40, ЮМЗ.

У 1996 році пішла на заслужений відпочинок. Мені було 50 років. Користуюсь пільгами. Радію, що в мене хороші діти. За їхню доброту і порядність Бог нагоро-див мене добрими невістками. Маю 5 онуків. Юля навчається в Одесі в юридичній Академії, Максим, Володимир та Олександр навчаються в школі.

Всі мене люблять, відвідують, а я молю Бога, щоб послав їм здоров`я на многії літа.

Здружені

До недавнього часу на другій молочнотоварній фермі рад-госпу «Бармашівський» ще панувала невпевненість у можли-вості вийти в число передових. Та підготовка до ХХVII з’їзду КПРС, прийняті ним історичні документи викликали у пра-цівників ферми приплив нових сил і енергії, дали незгасиме бажання невпинно рухатися вперед, зробити перший рік два-надцятої п’ятирічки переломним у підвищенні продуктив-ності дійного стада.

Добрим поштовхом став і перехід на нову форму організа-ції праці – колективний підряд. Зараз середньодобовий надій молока від корови на фермі складає 11 кг, на 4 кг більше, ніж на цю дату торік.

Заспівувачами змагання за збільшення надоїв молока ста-ли командир комсомольсько-молодіжної ланки, комуністка Марія Михайлівна Лакутіна, доярки Ганна Дмитрівна Мохленко і Ольга Омелянівна Фірман. Вони виступили ініціаторами одержати 3000 кг молока від кожної первістки. До цього в умовах радгоспу ніхто не наважувався так сміливо йти до тритисячного рубежу, та ще з первістками. А жінки не побоялися. І взяті зобов’язання здійснюють на практиці. Сьогодні кожна з них надоює по 12 – 13 кг молока від кожної закріпле-ної корови.

– А вже в наступному році будемо боротися за чотиритисячний рубіж, – каже Ла-кутіна. – уже зроблені нами кроки за новою формою організації праці показують вели-кі переваги колективного підряду. Колектив став дружніший. Тим більше, діюча нині п’ятибальна система при підбитті підсумків змагання поставила в однакові умови як передових, так і відстаючих доярок.

Зріс тепер на фермі контроль за раціональним використанням кормових ресур-сів, більше уваги приділяється виробництву доброякісної продукції, розгорнулася дійова боротьба за підвищення жирності молока і на цій основі підвищення рента-бельності ферми і зниження собівартості продукції. До речі, колектив ферми ви-рішив за два роки повністю поповнити дійне стадо. Уже тепер тут вирощують 82 племінні телички.

А від розтелених зараз високопродуктивних корів відбирають теличок і випоюють за спеціальною схемою.

– Годі на когось сподіватися, як було раніше, – заявляють доярки. – Самі будемо вирощувати собі високопродуктивних корів.

«Вісник Жовтневщини»

О.О. Фірман

80

Не боялась ніякої роботи

Будкова Мавра Григорівна народилася 1888 р. Тут пройшло її життя. Було важ-ким і нерадісним, бо певне, були такі часи, що бідні родини не мали змоги дати радості своїм дітям. Розповідала, що була ще зовсім малою дівчинкою, а працювала з дорослими. Була здоровою, сильною, не боялась ніякої роботи.«Було мені 12 ро-ків, – казала Мавра Григорівна, – я брала участь у будівництві хати. Пам`ятаю, що це була хата з глиносоломи. На рівному місці насипали глини, заливали водою, а потім насипали солому, по цій глині во-дили пару коней, які добре вимішували її. А потім чоловіки кидали цю глину у пря-мокутні риштовки, товщина стіни мала бути завтовшки 0,5 м.

Нас підсажували у риштовки, і ми трам-бували глину. Коли стіни були зведені, висушені, ставили крокви, дах робили з соломи і очерету.

Велику увагу мої батьки приділяли сво-локу, – казала Мавра, бо всі люди села

вірили в те, що душа померлого 40 днів бродить по хаті, ночує під сволоком. Коли у хаті йшло весілля, то під ним садовили молодих. Коли у Маври Григорівни наро-дилася донечка, і коли її збирали до церкви на хрестини, куми по черзі піднімали її до сволока і вихваляли, зичили добра, шани людської.

За сволок ми клали зілля, посвячене на Трійцю, тримали до наступного року. Кожна людина вірила, що зілля оберігало хату від грому і блискавки. Сволок у хаті ми прикрашали гілками липи, клена, кропивою.

На Йорданський вечір на сволок наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяче-ній воді. І всі вірили, що сволок у хаті оберігає нас від усього злого.

Коли сталася революція, Маврі було 29 років. Почали утворюватися колгоспи. Дівчина з радістю влилася в колективну роботу. Її не лякала ніяка робота: ні жі-ноча, ні чоловіча. До всякої роботи звикла. Працювала жінка все життя. Не мала і не знала відпустки, не була ніколи на відпочинку, не носила дорогих нарядів, не користувалась парфумами. Вона знала тільки роботу, годувати родину, виховувати дітей. Була виключно сумлінною працівницею, доброю мамою, лагідною бабусею, ніжною дружиною.

Померла Мавра Григоріївна у 1974 році. Діти, внуки, правнуки, пам`ятають її на-труджені руки, добре серце, сумний погляд.

Вірю серцем Бармашівці знають справу

Акціонерне товариство «Бармашове» не можна сьогодні віднести до тих госпо-

дарств, де надто зменшилося поголів’я корів порівняно з тим, як було, скажімо, 5 років тому. Спад був, звичайно. Але й понині це господарство вважається одним з

М.Г. Будкова,, 1888 р.н. з онуками

81

крупних тваринницьких господарств району. Тут близько ти-сячі голів великої рогатої худоби, у тому числі майже полови-на корів. Торік у господарстві було вироблено 7485 центнерів молока, з них 5738 центнерів (найбільше після АТ «Батьків-щина») продано державі. Надій молока на фуражну корову – майже на рівні попереднього року.

Більш-менш стабільно йде в «Бармашовому» й зимівля ху-доби. Ось вже п’ятий місяць середньодобові надої молока від кожної корови становлять не менше 4 кілограмів, тоді як в середньому по району – ледь більше двох кілограмів, а в ряді господарств – і того менше. Це в цілому по господарству, а на третьому відділку справи ще кращі. А як на другому відділку, де показники дещо нижчі?

Ми на тваринницькій фермі цього відділка. Тільки-но за-кінчилося вранішнє доїння корів. Худоба не така вже й сита, але стоїть спокійно, корови не ревуть, як подекуди в сусідніх господарствах. Тож, мабуть, не голодні. Жвава і бойова трактористка Л.В. Му-ханова, пенсіонерка з тридцятирічним стажем роботи на тракторах, підвозить коровам корми.

Бесідуємо з бригадиром молочнотовар-ної ферми О.І.Будковим та його поміч-ником О.І. Карюхіною.

– У нас, – розповідає Олексій Івано-вич, – 140 корів на фермі. Годуємо їх нині двічі на добу, даємо кожній по 15 кілограмів сінажу та по 3 кілограми солом’яної січки. Мало, звичайно, але кормів дуже вже обмаль, тому прагнемо дотягнути до весняних зелених кормів. Крім сінажу, в резерві є трохи й силосу. Але не в нас, а на третьому від-ділку. Нас рільники підвели. Та сподіваємося, що третій відділок з нами поділиться.

– А є у вас кращі доярки? – питаємо. – Кращі є всюди, – підключається Оксана Іванівна. – Є вони і у нас. Ось, наприклад,

Лідія Мефодіївна Ткач торік надоїла від кожної корови по 2770 кілограмів молока, а за період зимівлі – по 719 кілограмів. За нею йде Тетяна Юхимівна Качанова. Середньодо-бові надої молока на кожну корову по їх групах становлять, відповідно, 3,5 і 3 кілограми. В цілому ж по фермі показники, на жаль, менші: за минулий рік – по 1706, за період зимівлі – по 311 кілограмів молока від кожної корови.

– Все це через ряд проблем, – пояснює бригадир. – Одну ми вже назвали: обмаль кормів. А ще дуже важлива і небезпечна – захворювання корів, яке ми ніяк не можемо вивести. Звідси й втрати поголів’я. Тваринники ж наші працюють самовіддано. За-вдяки цьому ми прагнемо не тільки зберегти, а дещо збільшити поголів’я дійного стада. Для цього у нас є півсотні телиць злучного віку, 2 групи нетелей, які доручено одним із кращих і досвідчених доярок Надії Ющенко та Наталії Демченко. Уже почали отелю-ватися корови і нетелі. Нам би втриматися до зелених кормів…

Зваживши на прагнення керівників, спеціалістів, доярок, скотарів зберегти тва-ринництво і домогтися високої продуктивності худоби, ми виїхали з ферми з наді-єю, що в АТ «Бармашове» так і буде, побажавши тваринникам успіхів в цьому.

«Вісник Жовтневщини», 1997 р.

Г.С. Агняніков – голова сільської ради

У своєму тракторі Л. Муханова

82

Діма Духовий

Діма Духовий – тракторист у селі Бармашове. Він поряд-ний хлопчина. Має вищу освіту. «Перший раз, коли вранці виїхав на поле, в мого батька заблищали сльози. Відвертався, щоб я не бачив. Мені чогось хотілося плакати. Хліб – жит-тя, щастя. Ці слова для мене нерозривно пов`язані, – каже Діма. – Не знаю чому, але в глибині душі відчуваю щастя від того, що ось так сиджу, притулившись спиною до трактора, а в небі співає жайвір. Як прекрасно жити на землі»,– щиро усміхається хлопець.

У його трудовій книжці тепер записано «механізатор». По-народному – тракторист. Для письменників і журна-лістів – хлібороб, землероб. У давнину таких людей нази-вали плужниками, плугарями, орачами...

Сонце скотилося на третій плуг. Трактор прогуркотів униз, до ставка. Там хлопці, спечені на сонці, чорні, як рілля, купалися. Бризки летять в небо, виблискуючи в призахідних променях. Сонце розмалювало все теплим світлом. Тепла вода палах-котить вогнем, хлопці купаються в тому полум`ї. По вечірній землі котиться сміх. Діма зачерпнув відром води із ставка, а тепер треба скупати трактор. Вода аж ки-пить на гарячих боках «залізного коня».

Тракторист роздягається і кидається у ставок...Нині в Україні випускається всього 4 тис.тракторів.Є думка, що через невеликий проміжок часу не буде чим обробляти поля. Чим же

поповнити цей дефіцит? Американськими «Джон Дірами» ? А люди нашої країни в тім`я биті?

Все ми вміємо, все ми можемо. Треба, щоб держава до цього залучила весь інте-лектуальний потенціал нації.

А тоді ми, наші діти не будемо думати «А чим же обробляти земельку?»

Наш соловейко

Про неї кажуть: «Бармащівський соловейко!» Вона, як Ніна Матвієнко. Жодний концерт без неї не обійшовся. І співає Надя Ляпіна – Тютюнник з дитячих років. Всі кажуть, що не на ту стежку стала Надя. Треба було йти на сцену, бо це її покликання, та Надя пішла зовсім іншим шляхом. «Якщо захочу співати, – казала вона, то яку б я

Дмитро з батьком Юрієм Григоровичем Духова Олена Ігорівна – мати Дмитра

Дмитро Духовий

83

професію не обрала, я все одно співатиму. Після закінчення Бармашівської школи, в 1966 році, вступила до Миколаївського с/г технікуму. А закінчивши його, пішла пра-цювати до Варварівського дорожнього відділу на посаду бригадира. А тоді будували дорогу від пам’ятника до села Бармашового. Молода, тендітна дівчина була бригади-ром серед чоловічого колективу. Вранці виїжджала в поле, їй кланялися ниви, ясне сонечко своїми гарячими променями пестило дівчину. Важко, але мені кожного дня допомагав батько, який був виконробом у радгоспі «Бармашівський»:

Як збудували дорогу, перейшла працювати до Засільського цукрового заводу у відділ праці і заробітної плати. Там обслуговувала чимало об’єктів. Там познайо-милась і пов’язала свою долю із Леонідом Тютюнником, хлопцем з Полтавської області. Працювала на заводі, постійно брала участь у художній самодіяльності. Ми їздили з концертами по селах. Коли вийшла на заслужений відпочинок, знову по-вернулась на сцену.

Ми організували ансамбль «Надія», готуємо концерти до свят, організовуємо зу-стрічі і свята.

Сьогодні я і мої колеги, учасниці ансамблю «Надія» дуже вдячні нашому район-ному депутату Андрію Миколайовичу Грабарчуку, що придбав для нас костюми, в яких ми будемо виступати і радувати людей.

Із святом Вас, люди в білих халатах!

Смотри, нас трое – я, ты и болезнь. Если ты будешь на моей стороне, нам двоим бу-дет легче одолеть ее. Но если ты перейдешь на ее сторону, я один буду не в состоянии одолеть вас обеих.

Абулв-Фарадж, сирийский врач XII в

Якби не потяг до медицини, що свого часу переважив у юного випускника школи, то він мав би зовсім іншу професію. Вирішальну роль у цьому відіграв старенький

Надія Петрівна Ляпіна-Тютюнник (зліва)

84

сільський фельдшер Михайло Вальків, що жив у селі Миколаїв Радехівського району Львівської області,

Батьки Мирослава – Теодозій Йоси-пович та Галина Трохимівна Юзьваки бажали, щоб син став інженером. Та ста-рий фельдшер, запримітивши, що юнак має чуттєву, не байдужу до чужого болю душу, неодноразово радив кмітливому хлопцеві, аби той обрав у житті саме ме-дичну стежину. Та і сам Мирослав із за-здрістю дивився на людей у білих халатах – сміливих, рішучих. Вони, як бійці, за-

вжди, у будь-яку пору готові прийти на допомогу хворому.Мирослав вступив до Дубнівського медучилища. Закінчивши його, отримав про-

фесію фельдшера-акушера. Та невдовзі покликала до лав армія. Після дворічної служби хлопець вступає до Тернопільського державного медичного інституту. За-кінчивши його, довгий час лікарем працює в своїй області.

З 1995 року він обіймає посаду гінеколога у Первомайській дільничній лікарні, а з 2008 року – завідувач Бармашівської амбулаторії,

«На сьогоднішній день є багато проблем, – каже Мирослав Теодозійович, – Поки що працюємо взимку в холодному приміщенні. Сподіваюсь, цього року вже буде тепло, бо нарешті амбулаторія газифікована»,

Мріє лікар розмістити хоч 10-15 ліжок, які дали б можливість хворим після уколів, крапельниць відпочити, а вже потім йти додому. Потрібна проточна вода у кож-

Колектив амбулаторії: Т.Д. Заможня, І.О. Кирпиченко, М.Т. Юзьвак, Н.І. Ляпіна, Т.М. Качалова, Ю.В. Кулакевич, Т.М. Дмитрієва, В.К. Пиріжок

М.Т. Юзьвак – лікар, Н.І. Ляпіна – медсестра

85

ному кабінеті; туалет в приміщенні, а не на вулиці; щоб не було перебоїв у роботі «швидкої допомоги»

Під керівництвом Юзьвака Мирослава Теодозійовича працює 9 працівників. За-служеним авторитетом користуються медсестри: Ляпіна Наталя (працює вже 26 років), Заможня Тетяна (17 років), а також фельдшер Дмитрієва Тетяна (13 років). Завжди з мажорним настроєм і посмішкою зустрічає відвідувачів доброзичли-ва Шинкарьова Тетяна. Вона – няня, працює 22 роки, а більше десяти – очолює профспілкову організацію,

Сестрою-хазяйкою 26 років працює Кулакевич Уляна. Пам’ятає усіх лікарів, з якими працювала, і впевнено каже, що працюватиме тут до пенсії.

Іноді просто неможливо точно встановити хворому діагноз, якщо не зробити ана-ліз. Саме цим і займається Кирпиченко Інна – лаборант. Після закінчення медучи-лища була можливість працювати в місті, але вона повернулась до рідного села. Вже 23 роки займається улюбленою справою,

У школі Марина Федоренко дуже любила уроки хімії, бо знала, що це знадобить-ся при вступі до медичного закладу. Із дитинства мріяла бути медиком, тому і вчи-лась старанно – закінчила школу зі срібною медаллю, а пізніше – і медучилище з відзнакою. Вона вже 15 років працює акушером,

Майже 23 роки в будь-яку погоду, пору року мчить до хворого на «швидкій» Во-лодимир Пиріжок, Він завжди дбає, щоб машина була на ходу, щоб вчасно встигати до хворих, коли до них приходить біда. І радісно водієві, коли встигає лікар допо-могти хворому.

Маленьким господарством нашої амбулаторії займається сторож Сергій Деордієв.Ідуть до медичного прихистку люди, бо знаходять тут постійну увагу сумлінних у

роботі фахівців, готових надати медичну допомогу, дати пораду і надійну підтримку.Від імені мешканців села вітаю медичний колектив на чолі з Юзьваком Мирос-

лавом Теодозійовичем із професійним святом – Днем медпрацівника. Бажаю всім міцного здоров’я, удачі і наснаги.

Дочка лейтенанта Петра Макасєєва

Лодка жизни несет нас туда, Где в сей жизни ни разу мы не были. Мимо нас проплывают года, Грациозно,как гордые лебеди. Владказар Її звуть Валя. Народилася тут, в авторитетній родині Макасєєвих, у 1950 р.У 1967 році закінчила десятирічку і подалася до столиці України – Києва.Дуже хотілося бути вчителькою, і мрія здійснилася, поступивши на біофак Київ-

ського університету ім. Шевченка.Одержавши направлення після університету, Валентина Петрівна 7 років працює

вчителем хімії і біології в с. Корвіновка Житомирської області. Згодом приїхала до Києва і працювала у 248-ій школі. Міцний багаж знань, цікаві уроки, налагоджена і спільна робота з батьками, постійні пошуки нових форм і методів навчання під-німають авторитет вчительки. За результатами атестації їй присвоюють вищу кате-горію і звання «Старший вчитель».

Вже давно помер батько, учасник боїв Великої Вітчизняної війни, лейтенант Пе-тро Маркович Макасєєв. У селі, в охайному будиночку, серед добрих сусідів живе її старенька мати – Марія Мефодіївна Макасєєва, яку дуже любила Валя і часто її

86

відвідувала. Донька порадилася з мамою: «Може, мені пере-їхати жити до села?». Ні, ні, заперечувала мама. Як ти поки-неш столицю, тобі так добре працюється, навіщо? Я ж у селі не одна, є ще донька Люба, яка кожного дня приходить, син Вадим.

Але Валі жаль було старенької мами. Звичайно, є син, донь-ка в селі, але ж у них свої сім`ї. А хто вночі допоможе мамі, коли їй стане зле? Хто лікаря викличе?

Не змогла залишити маму самотню у хаті донька. І переїха-ла із столичної школи до Бармашівської. ЇЇ взяли на посаду вчителя хімії і завуча.

Завжди уважна, добра, співчутлива людина за 1 рік заво-ювала любов і повагу серед колег, учнів. Вона, як керівник колективу, ніколи не підвищувала голос на підлеглих. За-

вжди підтримувала моральноОсь Валентина Петрівна поспішає коридорами нової школи, дійшла до музею.

Напевне, у кожному бармашівцю живе подібне почуття – ось мій рід, мої пред-ки, ось вони у роки війни, ось що вони зробили для революції, для перемоги у Великій Вітчизняній війні, ось звідки по-ходжу я.

Праця кожного дня, ніби одноманітна у нашому селі, та й в інших селах – не відрізняється. А виявляється, є у житті події, гідні історії. Тут, у музеї, в альбо-мах, фотографіях, документах життя по-встає несподівано, пов`язане з першими п`ятирічками, використанням всього но-вого, кращими починаннями.

Але історія зберігається не тільки в му-зеї, книгах, альбомах. Вона присутня у сьогоднішньому дні, вона, ніби складо-ва душі, без неї неможливо уявити собі школу. І людина без пам`яті, без минуло-го перестає бути особистістю.

Валентина Петрівна на мить задума-лась, глянула вперед і попрямувала на

свій урок біології, як і 33 роки тому назад вона поспішала на свій перший урок.Сьогодні Валентині Петрівні 60. Немає в живих батьків. А вона, донька лейтенанта,

вчитель «вищої категорії», «старший вчитель» не покидає школу. А хіба можна?Без колективу, без учнів, без батьків. Ні! Я ще можу! Попереду ще багато часу і цікавих

пошуків.

Партійний секретар

Від партійного ватажка особливо в сільськогосподарському виробництві вима-гається неабияка працездатність, потреба бути постійно серед людей, які з ран-нього ранку і до пізньої ночі зайняті своїми турботами на догляді за худобою, на роботі в полі.

До всього є діло в Олександра Григоровича Духового, – секретаря парткому радгоспу «Бармашівський». Його можна бачити і на виробничих нарадах разом

В.П. Макасєєва – дочка

П.М. Макасєєв

87

із спеціалістами та керівниками бригад, ферми. Без ньо-го не обходяться збори трудівників господарства, окремих підрозділів, засідання ради трудового колективу, членом якої він є.

Раненько, коли тваринники поспішають на ферму, Олек-сандр Григорович теж туди приходить, щоб поцікавитись, як ідуть справи, в чому потрібна допомога.

Розповідає про роботу З’їзду народних депутатів СРСР, сесії Верховної Ради Союзу РСР, про прийняті важли-ві рішення, відповідає на численні запитання працівни-ків ферм. А перебуваючи серед механізаторів, теж прагне вникнути в їхні потреби і запити, цікавиться, які створено умови для високопродуктивної праці на догляді за посі-вами, заготівлях кормів, на ремонті техніки. Кожного треба вислухати. Коли потрібно, дасть слушну пораду. Все це відбивається на підтриманні здорового морально – психологічного клімату в трудових колективах виробничих підроз-ділів.

О.Г. Духовий разом з членами партійного комітету будує партійно-політичну роботу відповідно до вимог ХІХ всесоюзної партійної конференції, добиваєть-ся виконання заходів з реалізації критичних зауважень комуністів, висловлених на звітно-виборних партзборах. Чітко спрямовано діяльність політорганізаторів. Успішно, на високому ідейно-політичному рівні, в зв’язку з життям підсумкові за-няття в школах політичного навчання. Слухачі шкіл одержали і використовують зараз у літній період завдання з громадсько-політичної практики, передають тру-дівникам виробничих підрозділів, в яких працюють, набуті знання в політшколах протягом навчального року.

За активність у роботі, уміле спрямування дій первинної партійної організації, в трудових колективах по забезпеченню планів виробництва сільськогосподарської продукції, портрет секретаря парткому Олександра Григоровича Духового занесе-но на районну Дошку пошани.

18.06.1989 року.

Дівчинка з Польщі

Надійка ще тоді не розуміла, чому пла-че мама, чому зажуренний батько. Вони приїхали на перон, де в товарняки ванта-жились люди. Не було там де сісти, а тим більше лягти. По 30 родин – у кожний вагон. Дорослі розуміли, що тут повний дискомфорт, та дітям не розкажеш. Сте-лили будь-які рядна, куртки, щоб вклас-ти дитину спати. Дехто сідав просто на підмісток, брав дитя на коліна і сидячки спав, а діти навколо нього.Так і приїхали на Україну, станція «Миколаїв». А по-тім приїжджали якісь чоловіки і питали, в яке село хочете(показував цілий список назв). Та ніхто не знав, яке вибирати, бо всі назви були незнайомими. Вибрали – Бармашове. Приїхали.

О.Г. Духовий

Надія Сидоренко (справа), її чоловік – Вадим, подруга – Олена Трибульцова

88

Розвантажили своє «багатство« і навіки поселились в цьому непривабливому, го-лому селі, де немає дерев, криниць, річки.

Було дуже боляче і прикро звикатися з тією місцевістю, яка лякала людей своїм виглядом. Та діватись було нікуди. Їх вивезли з Польщі, бо вони українці.

І почали Яхвани влаштовуватись на роботу, дітей до школи.Йшли роки...Надя закінчила школу і пішла працювати на ферму телятницею.

Все життя працювала на тваринницькій фермі. Тут дівчина з Польщі зустріла своє кохання – бармашівець, росіянин Вадим Сидоренко. Одружились, народили сина Сергія і доньку Наталку.

Пройшли роки. Зовсім дорослими стали діти, вже і школу закінчили. Дівчина з Польщі зі своїм Вадимом сиділа на призьбі під хатою і згадувала свою Батьківщину, де неописана краса. Біленькі хати потопають у зелених садах. Біля кожної хати-криниця з чудовою прісною водою. І в її уяві поставала картина зимового пейзажу. Ось вона з хлопчиками і дівчатками мчить на санях з гірки, а он мама на річці пере білизну, стоячи на товстенному льоду, голосно тріскаючи по ній дерев`яним пра-ником, аж луна розійдеться селом.

Вже нема її мами і батька, і сама вже стала бабусею. Глянула на себе в дзеркало і помітила на голові широку смугу сивого волосся. Вона з`явилась тоді, коли один за одним повмирали батьки. І жінка подумала, що їй ще треба прожити велике життя і страшенно багато зробити, бо в неї є діти, онуки.

Дивилась на небо, де горіли білі зірки. Вони дуже ясно горіли. І їй здалося, що вона від них знаходиться дуже близько і здавалось, що вони пахнуть земними квітами, що росли навколо хати.

Механизатор на линии

Получив задачу, военные строители разошлись по своим рабочим местам. Только один рядовой Игнатьев остался на месте, будто ему спешить было не-куда. Но это не так. Валерий выполняет особого рода задания. Почти каждый день он ездит на строительные объекты и на месте ремонтирует механизмы. Важ-ность этой работы очевидна – не требу-ется тащить тот же компрессор за многие километры в мастерскую.

В этот день у Валеры было особенно много работы. На первом объекте, куда он прибыл, отказала компрессорная станция. Он осмотрел ее и быстро нашел причину отказа. Пришлось заменить го-ловку станции, отрегулировать клапана, поменять масло. Затем он все отрегули-ровал, привел в должный вид.

– Готово. Станция в рабочем состоя-нии.

И снова автофургон мчится на другой объект. Отсюда сообщили, что компрес-сор не заводится. Причину этого Игна-тьев установил тоже быстро – топливо не

Валерій Ігнатьєв з мамою, батьком, сестрою Тетяною

89

поступало в форсунки, не срабатывала система защиты. Прогрел систему, прока-чал, подсоединил два провода. Потом опробовал. Порядок!

На третьем объекте, куда прибыл спустя некоторое время, вышли из строя самоходные подмости. Оказалось – отлетела гусеница. Одел новый трак, отрегули-ровал, что надо, и подмости пошли.

До четырех раз в день рядовой В.Игнатьев выезжает на объекты, вводит в строй неисправные средства малой механизации. А бывают дни, когда приходится 6, а то и 7 раз переезжать с места на место. Сколько это экономит времени и средств, какой большой дает производственный эффект. Военный строитель хорошо пони-мает это и с душой делает свое такое нужное дело.

Струни пам’яті

Я проживаю у Бармашовому з 1953 року. Тут пройшли моє дитинство і юність. Пам’ятаю, як ми, десятикласники, ходи-ли за село з концертом для будівельників, які зводили ферми, прокладали асфальтовану дорогу. Вже через рік було більше ніж 15 ферм, де знаходилися сотні голів великої рогатої худо-би та молодняка, свині, кури; кімната відпочинку, санітар-ний і медичний пункти. По обидва боки дороги підростали тополі. А скільки людей там працювало!

У 1975 році побудували триповерхову школу, 4-квартирний будинок для вчителів. Через рік – двоповерховий дитсадок, підвісний місток через ставок, що з’єднував дві половини села, 28-кілометровий водогін.

У 1989-1990 роках збудували приміщення сільської ради. Потім провели 8 км водопровідної системи для поливу ін-дивідуальних городів. Раділи люди поливу, вирощені овочі виносили на місцевий ринок. Сьогодні все це залишилося лише у спогадах.

У будівництві допомагали високопосадовці: Володимир Любомиров, секретар райкому; Віктор Ільїн, голова облвиконкому; Олексій Гаркуша, голова Жовтневої районної ради; Олексій Якубовський, секретар одного з райкомів м. Одеси.

Багато для села зробив директор радгоспу (нині покійний) Іван Йосипович Скар-лат, голова сільради Георгій Сергійович Агняніков, керуючі відділками О.Г. Духо-вий та Ю.Г. Духовий, заступник директора по господарству Іван Макасєєв, завід-уючий механізаторською майстернею відділку №3 Григорій Капашилов, депутат сільської ради Микола Борисенко.

У новому Будинку культури працювали хор, чоловічий танцювальний колектив, жіночий ансамбль, ляльковий театр, духовий оркестр, яким керував Володимир Юдін. Свята проводились урочисто і цікаво.

Вже 19 років ми живемо у незалежній державі і кожен по-своєму визначає свою долю. У нас в селі все почалося з руйнації ферм. На місці тваринницького комп-лексу раптово з’явились купи руїн, а сьогодні там навіть цеглини не знайдеш. Руй-нувались майстерні, гаражі. Почали змінюватися вивіски на фасаді двоповерхової контори колишнього багатогалузевого господарства, керівники стали землеорен-даторами, а основна селянська сила – пайовиками та одноосібниками. Але непо-рушними залишилися складні умови життя землеробів. Техніку придбали ті, хто мав гроші. Народ жахався від подій. Один в одного запитували: «А що ж це діється? Хіба можна так руйнувати і нищити все те, що робилось для нас? Де ж влада?». А інші відповідали: «Та це ж влада і дала дозвіл на розпродаж, на руйнування».

І.Й. Скарлат – директор радгоспу

90

… Останні вісім років ми, жителі села, почали жити спокійніше. Сільський голова С.С. Розсоха вважає, що найважливішим для нього є люди, яким допомагає, чим може, з якими радиться. Він добре знає проблеми села, бо вони йому близькі.

За ці останні роки до 220 домівок прийшов довгоочікуваний голубий вогник. Ми-нулого року газифікували школу, сільську бібліотеку, дитячий садок, ветеранську кімнату. З цього року наші дітлахи зможуть постійно відвідувати дитячий садок. Приведено в порядок та обгороджено цвинтар – святе місце, де спочивають наші батьки, діди та прадіди. Відремонтовано дороги, а до жителів відділків №1 і №2 прийшла довгоочікувана вода.

Приємний вигляд сьогодні має приміщення сільської ради. Тут знаходиться центр соціального захисту населення, завідуючою якого є Троян Валентина Воло-димирівна, доброзичлива і чуйна людина. Також у цьому приміщенні діє відділен-ня зв’язку, яким керує вимоглива і порядна Олена Єгорівна Духова.

У центрі села знаходиться школа, яка із року в рік стає кращою. Її господарка – Олена Анатоліївна Брунарська, керівник від Бога.

За останній рік покращилось медичне обслуговування населення та робота нашої амбулаторії завдяки головному лікареві Мирославу Теодозійовичу Юзьваку, який впевнено дивиться вперед, вірить у майбутнє, виношує цікаві плани перебудови свого закладу.

Вміло керує своїм колективом щира і ласкава, цілеспрямована і врівноважена Ірина Дмитрівна Секрет – завідуюча дитячим садком. А Сушко Тетяна та Пиріжок Ірина перетворили сільську бібліотеку на казкову диво-країну, одну з кращих у на-шому районі.

За останні роки естетично прикрасилася центральна вулиця Радянська завдяки подружжю Переяславців, які відкрили господарчий та продуктовий магазини, а не-щодавно розпочала роботу аптека.

Звичайно, у нас ще є безліч проблем. Важко працювати тим, хто вирощує хліб. Люди несуть величезні затрати, а іноді просто з поля здають продукцію за безцінь. Як кажуть хлібороби: «Більше вклали, ніж взяли». А це тому, що нема де зберігати зерно, не було за що придбати зерносховище, коли все розбазарювалося.

Важливою проблемою є наш підвісний місток, по якому незабаром підуть діти до школи. Він знаходиться в аварійному стані. Необхідно газифікувати амбулаторію, де взимку лікар не може запропонувати хворому роздягнутися для огляду. Давно треба ремонтувати Будинок культури. Вже перекриваються куполи храму Святого Миколая, але він ще потребує ремонту.

Є у нашому селі багато безробітних, яким важко утримувати свої родини. Чимало людей бездушно, байдуже ставляться до всього навколишнього: можуть підпали-ти стерню, від якої займається лісосмуга, насаджена односельцями. Ми звикли до того, що навколо нас ростуть двометрові будяки. Але ж порядок у нашому домі ми повинні навести самі. І попри усе ми впевнено дивимося у майбутнє, віримо, що через невеликий проміжок часу Бармашове стане ще кращим.

Я впевнена, що наші діти, онуки і правнуки з гордістю називатимуть себе барма-шівцями.

Сильный «Колос» или Стократное умножение!

Мы не виделись с семейством Грабарчуков год. За это время Николай Михай-лович и Татьяна Анатольевна справили 30-летний юбилей своего супружества, старший сын Андрей недавно избран селянами депутатом Жовтневого район-ного совета от Партии регионов, средний – Руслан женился и стал главой се-мьи, младший – Денис оканчивает с успехом Киево – Могилянскую академию,

91

юридический факультет по специальности «Правоведение». Эти фермеры вызывают особое восхищение своими старинными семейными ценностями, почтительным взаимоотношением родителей и детей, великим трудолюбием, любовью к земле, к селу Бармашово, в котором родились, живут и трудятся. В процессе встречи ощущаешь, что отец и сыновья Грабарчуки – люди огромной силы воли и больших возможностей.

Нет, речь идет не о финансовых «бицепсах». Они просто из тех, кто видит до-рогу там, где тысячи людей блуждают в поисках выхода. Они из тех, кто, произно-ся слово, подразумевают стопроцентный результат. Они из тех, кто умеет ставить цели и достигать их. Вот что говорит о фермерском хозяйстве «Колос» председатель Жовтневой райгосадминистрации Алена Анатольевна Ракова: «Такие сильные, эффективные, передовые, перспективные хозяйства, выросшие в считанные годы, в нашей стране редкость. В то время, когда еще есть сомнения – выгоден ли сельскохозяйственный бизнес, эти фермеры отвечают четко и твердо. Это не про-сто бизнес. Это бизнес с лозунгом – выгодно всегда. «Колос» – это своеобразный индикатор для аграриев всех размеров и форм собственности. Это хороший сим-биоз трудолюбия, ответственности, порядочности, современных интенсивных и ресурсосберегающих технологий возделывания земли и получения высоких уро-жаев, новейшей сельскохозяйственной техники, новинок селекции – всего, что повышает урожайность и прибыль. Фермерство в лице семейства Грабарчуков и их хозяйства «Колос» доказывает свою эффективность на Николаевщине».

Да, 2010 год – восемнадцатый аграрный сезон этих фермеров. А началось все с перестройки в 1992-м. До этого Николай Михайлович Грабарчук, глава семей-ства, работал механизатором в совхозе «Бармашовский». В глубине души мечтал стать настоящим хозяином земли. Ведь делом всей его жизни были гектары, де-сятки и тысячи гектаров пашни, которые он обрабатывал, сеял, удобрял, убирал… Сыновей своих с детства приучил к хлеборобскому труду. Андрей, Руслан и Денис со школьной скамьи вместе с отцом работали на тракторах, комбайнах, грузовых машинах. Фермерское хозяйство «Колос» началось с 30 гектаров земли, самой худ-шей в Жовтневом районе – с солончаков, техники убитой, старой – гусеничного и маленького колесного тракторов. Небольшое сельскохозяйственное угодье

Денис, Микола Михайлович, Руслан, Андрій Грабарчуки

92

не позволяло производить ни севооборот, ни развиваться дальше. Сегодня ФХ «Колос» имеет около 3000 гектаров, стократное умножение возделываемой площади на тер-ритории Бармашовского и Партизанского сельсоветов, а также Первомайского поселкового совета Жовтневого ра-йона. На 80 процентов обновилась машинно-тракторная техника, наработаны передовые технологии обработки почвы, выращивания зерновых и технических культур. У Николая Михайловича с сыновьями есть горячее желание развиваться и расширяться дальше, заниматься животно-водством и переработкой. Заметно повзрослели и выросли профессионально наследники отца. Андрей является за-местителем председателя фермерского хозяйства «Колос»

и возглавляет также ФХ «Монолит». На Андрее и Руслане лежит важная миссия в хозяйстве – снабжение семенами, удобрениями, горючим, запасными час-тями. Вдвоем недавно они создали новое предприятие ООО «Південь Прайд». Одним из значений слова «прайд» является стая львов. А лев – царь зверей, сильный и победоносный. Молодым сельхозпроизводителям в своем деле – переработке сельхозпродуктов также хочется быть настоящими лидерами про-изводства. Денис успешно занимается юридическим сопровождением семей-ного бизнеса. На нем лежат ответственные задачи: заключение договоров с предприятиями – партнерами, арендодателями. Благодаря грамотной работе молодого юрисконсульта фермерские хозяйства Грабарчуков не подвергались судебным тяжбам. Единомыслие, взаимопонимание царят в этой большой и дружной семье: у родителей и сыновей. Все трудности решаются на семейном совете. Верным другом и помощником Николаю Михайловичу уже тридцать лет является жена Татьяна Анатольевна. На ней – сытный, уютный домашний очаг и фермерские заботы.

Хозяйство «Колос» многие лета удерживает лидерские позиции в Жовтне-вом районе по выращиванию и уборке зерновых. Результаты его деятельности показательны, как опыт создания системы эффективного производства зерна. Об этом и разговор: как удалось построить в сегменте, изобилующем проблемами, высокотехнологичное производство.

Прогрессивные технологии

– Николай Михайлович, «Колос» прошел путь, известный многим фермерам пост-советской эпохи, и вышел на хорошие показатели. Вы основывались на анализе совре-менного украинского сельского хозяйства в целом или анализе инвестиционной привле-кательности бизнеса в конкретном фермерстве?

– Сегодня мы адаптируем для Украины лучшие передовые технологии производ-ства зерна. Таким образом, мы инвестируем в земледелие значительные ресурсы и делаем производство зерна в наших условиях конкурентным. Почему мы ставим для себя такие цели? Потому что производство зерна у нас исторически строилось на принципах советской экономики и при социализме эта деятельность имела на-правленность не на экономическую эффективность. Преследовались совсем другие цели. Производство зерна строилось таким образом, чтобы занять многочисленное сельское население работой. Современное хозяйство требует кардинального пере-смотра и основано на противоположных принципах. Мы просто приводим на эту землю достижения прогресса.

– Некоторые специалисты считают аграрный сектор разрушенным и бесперспективным… С другой стороны, мы видим фермеров, видим хозяйства,

Денис Грабарчуук

93

которые используют дорогую технику, современные технологии. Каков ваш взгляд на сельское хозяйство – это перспективный сегмент экономики?

– Основой производства зерна и других культур долгое время являлся плуг. Но когда цена нефти стремится постоянно вверх, экономика производства плугом претерпевает смену параметров. Вспашка земли едва ли не гарантирует убыточный результат в итоге, так как реальная ситуация с энергоносителями не дает возмож-ности добиться эффективности при производстве зерна с помощью плуга. Требу-ются новые ресурсосберегающие технологии, к которым мы пришли. Пахать зем-лю – высокозатратная операция. Слишком много нефти уходит на производство тонны зерна.

Мы начинали в 1992 году с 30 гектаров, применяя традиционные приемы про-изводства зерна, и учились у опытных практиков сельского хозяйства, у апологетов советского растениеводства. Но спустя время ожидаемая эффективность не была достигнута. Нам подсказали варианты повышения эффективности специалисты и компании, которые уже прошли период поисков пути к успеху. Мы много ез-дим, знакомимся с опытом успешных фермеров Украины и России, не пропускаем важные семинары по культурам растениеводства, новым технологиям. Посещаем международные выставки сельхозтехники. Все новое и прогрессивное берем на во-оружение. Для нас сельское хозяйство – это бизнес. Это значит, что он не может быть убыточным или пассивным. Нас никто не финансирует. Сегодня самое луч-шее – не мешать нам и мы все сделаем правильно.

– Что экологичнее – пахать или не пахать?– Там, где появляются прогрессивные зернопроизводители, там начинается

ХХІ век, а там, где держатся за советскую систему хозяйствования, там – разруха, убытки, отсутствие перспективы. Что касается бережного отношения к земле, то с привнесенными нами технологиями все эти факторы приобретают глубоко пози-тивное содержание. Плугом пласт земли переворачивается, а в природе этого нет. Не делаем этого и мы. Плоскорезная обработка почвы незаменима при засухе: не переворачивает плодородный слой, сохраняет влагу, поля меньше зарастают со-рняками…

Дорогая техника не дороже дешевой – Андрей, вопрос к вам, как к заместителю председателя фермерского хозяйства.

Правда, что 2011-й год стал знаковым для «Колоса» в техническом плане? – Да, в этом году наше хозяйство за собственные средства приобрело трак-

тор известной торговой марки «Джон Дир» и к нему этого же производите-ля широкозахватные сеялки для зерновых и технических культур, также самый мощный на Западе зерноуборочный комбайн «New Holland CR 9060» с жатками и два новых опрыскивателя.

– За минувший год предпочтения украинских сельхозпроизводителей при покупке техники изменились. Если годом ранее лишь 20 процентов опрощенных фермеров пла-нировали покупать импортную технику, то у же к концу 2009 года их количество уве-личилось практически втрое. Чем вы мотивируете свой выбор?

– Техника западного производства имеет неоспоримые преимущества. Если бы мы покупали отечественную, нам бы понадобилось намного больше трак-торов и комбайнов, да еще включился бы человеческий фактор: механизаторы, специалисты, дополнительная рабочая сила… Широкозахватная техника позволя-ет не только обеспечивать интенсивность операций, но и внедрять новые управ-ленческие технологии, поскольку на единицу техники приходится всего один – два работника. Работать на таком тракторе и комбайне многие только мечтают: ком-форт, чистота и никакой усталости. Все процессы управления такими машина-

94

ми автоматизированы, компьютеризированы, в салонах – кондиционеры. Наши механизаторы стали операторами, робу сменили на чистые рубашки. Производи-тельность труда увеличилось в несколько раз. Так новый комбайн с широкозахват-ной жаткой убирает в день по 100 гектаров подсолнечника, причем качественно и без потерь. Если правильно пересчитывать выигрыш на деньги, то получится весо-мая выгода.

Самое важное в фермерском деле

– Руслан, вопрос к вам. Вы с детства впитали и познали на практике труд сеяте-ля – пахаря. Работали в школе и после – на тракторе, комбайне, грузовиках, сама практика сделала вас механизатором широкого профиля. И сегодня вместе с Андреем вы восполняете все материально – технические нужды производства. Как настоя-щий специалист, сельхозпроизводитель, скажите, что самое важное, на ваш взгляд, в фермерском бизнесе?

– Самое главное в фермерстве начинается, наверное, с сердца. Надо любить свое Дело. Надо истинно хотеть стать фермером, потому что этот вопрос не простой, не легкий. Это равносильно женитьбе: слюбится – стерпится. Думаю, это важный «ингредиент». Только тогда, когда горишь своим делом: учишься, познаешь все новое и лучшее, работаешь профессионально, растешь и стано-вишься лидером. Чтобы быть успешным в этом бизнесе, надо осваивать новей-шие технологии выращивания, надо знать и понимать рынок, минимизировать свои затраты и уменьшать себестоимость своей продукции. Нужно для этого по-особому мыслить, разбираться в технических и технологических моментах, а также в вопросах биологии, чтобы взаимодействовать с природой. Вот и я говорю: надо любить фермерство.

– Николай Михайлович, как лидер хозяйства, скажите, каким выдался нынешний урожайный год для вас? Фермеры Украины говорят: пик кризиса пройден.

– Конечно, пройден. Волна экономического кризиса накрыла Украину в кон-це 2008 года, сопровождая аграриев рекордно низкими ценами на зерновые и масличные культуры. А вот «Колос» пик кризиса пережил в 2007-м, когда буря и ураганный ветер унесли посевы вместе с плодородным слоем земли. Пришлось зерновые пересевать. А потом засуха уничтожила весь урожай… Мы не упали ду-хом, а стали еще сильнее, потому что невзгоды учат и закаляют. 2010-й и огорчал нас, и радовал. Но итогами сельхозпроизводства мы довольны. Наше хозяйство применяет в работе передовые технику и технологии, проводит комплексные анализы почвы, вносит все необходимые удобрения и подкормки. В качестве посевного материала использует новые перспективные гибриды. Жаль только,

погодно-климатические условия нынче богаты на разные катаклизмы. В этом году град уничтожил посевы озимого и ярого ячменя на площади в 321 гектар. Мы понесли сотни тысяч убытков. Благодаря новым технологиям на остальных землях озимые и подсолнечник уродили на славу. Урожай выдался отменным. Посеяли озимые пшеницу, ячмень и рапс, закончили обработку почв под будущий урожай.

– Значит, вы удовлетворены итогами этого года? – Если мы говорим о 2010-м, удовлетворен. – А виток цен на все, а инфляция, а попытки госрегулирова-

ния бизнеса… и все – таки довольны? – В такой ситуации хозяйство чувствует себя более ком-

фортно, чем в стабильной. Мы все время готовимся к худ-шему. Готовились к росту цен на энергоносители, семена,

В.М. Бармятов – зам. голови фс «Колос»

95

удобрения… и на фоне общей депрессии, убытков чувствуем себя хорошо, потому что живем в постоянной мобилизации к стрессам. А в случае кризиса – все начи-нает работать, поскольку к нему подготовлено. Ведь мы этого ждали. Если у нас все хорошо, инвестируем. И все время настраиваем себя на всевозможные вызовы: а вдруг? а если? а когда?

– Вопрос ко всем членам семейства:Назовите ключи успеха «Колоса»? Денис: – Успех или неуспех зависят во многом от команды. В «Колосе» она – еди-

ная, мы – единомышленники. А в единстве – сила. Николай Михайлович: – Профессиональный, трудолюбивый, добросовестный

коллектив. У нас в хозяйстве трудится 21 человек: трактористы, машинисты сельхозпроизводства, рабочие, токари, слесари… Лидерство «Колоса» – это их заслуги, умение, способности, ответственность. Очень благодарны и ру-ководству Жовтневой райгосадминистрации, особенно Алене Анатольевне Раковой, за поддержку, за помощь словом и делом, за взаимопонимание и отзывчивость.

– Завтра профессиональный праздник – День работников сельского хозяйства. Что бы вы хотели пожелать всем труженикам аграрного сектора производства?

Андрей: – Можно мне за всех ответить? Несмотря ни на какие трудности, кризисы, стихии, катаклизмы, развития и процветания, приумножения успехов побед, судь-боносного счастья семьям, близким, детям. Село может вывести Украину из кри-зиса и стать надежной базой экономического развития страны.

Создадим край своей мечты

31 октября на выборах в депутаты местных органов самоуправления земляки до-верили Андрею Грабарчуку от Партии регионов отстаивать их интересы.

– Скажите, Андрей, что значит для вас быть депутатом? Как вы относитесь к сво-ему избранию?

А. Грабарчук на зустрічі з афганцями (другий справа у I ряду)

96

– Для меня – это огромное доверие людей и ответственность. Низкий поклон дорогому Бармашову, всем, кто меня поддержал, кто верит в меня. В Жовтневый район пришла сильная молодая команда, работать с ними для меня большая честь. Есть уверенность, что общими усилиями мы многое сможем, улучшим, преодоле-ем, сделаем. В 2012 году наше село будет отмечать 200-летие своего основания. И мы приложим усилия, чтобы моя программа «Село, в котором будут жить наши дети», комфортные условия жизни, социальная защита стали и были реальностью. Мы создадим край своей мечты, Бармашову быть отчим домом, привлекательным и благодатным местом для проживания наших отцов и детей.

Отшумела еще одна страда. Опустели поля и притихли… Отрасль сельского хозяй-ства – сложная, многофакторная, не по зубам очень многим. Она только для сильных. Очень сильных, мужественных прагматиков. Слабаки приходят и уходят, а такие, как Грабарчуки, остаются даже тогда, когда нет никаких шансов. Пусть таких фер-мерских хозяйств, как «Колос», пусть таких фермеров, как Грабарчуки, на Николаев-щине будет больше и больше. Ведь они наша будущность, богатство, эффективность и сила. Спасибо вам за то, что вы есть, за то, что вы такие. Пусть Господь изольет на вас дожди своих благословений, процветания, мудрости и еще более приложит вам побед и успехов.

«Южная правда» №129 20.11.2010 г.Светлана Чепурненко

Три прикордонники з Бармашового Далеко-далеко за лесами седыми Я твой сон и покой берегу, Чтоб звериной тропой в край, навеки родимый, Не пройти никогда никакому врагу.

Ще у шкільні роки Михайлик цікавився книжками, у яких бачив солдатів у зе-лених кашкетах. Дух перехоплювало, коли вдивлявся у прикордонника, а поруч з ним вірний товариш – собака.

Згідно з розпорядженням голови райдержадміністрації №67-к від 18 травня 2011 року Грабарчук Андрій Миколайович призначений на поса-ду начальника управління агропро-мислового розвитку РДА

Андрій Грабарчук – депутат Жовтневої районной ради

Увага! Нове призначення

97

Мрія Михайла Блінцова здійснилася, коли його призвали на службу. А було це в Кара-Кумах, середньоазіатському при-кордонному окрузі. Спочатку було дуже незвично. Згадував клімат рідної України, де квітнуть сади, пахнуть трави, співають солов’ї. А тут спека, бо вітри несуть і на-мітають кучугури піску. «Вперше в житті я не в кіно, а насправді побачив здоровен-них змій – кобру, ефу, гюрзу. Вони повза-ли скрізь під ногами, залазили до наметів, де ми жили. Жах наганяли великі павуки з білими хрестами на спині – каракурти. Але я розумів, що до мене тут теж служили хлопці. Тому я себе підбадьорював. Бать-ківщина доручила мені як зіницю ока бе-регти кордон. Берегти старанно і надійно, вдень і вночі, у спеку і у зливу…

Зі своїм прикордонним конем Гречкою я йшов на свою четверту заставу. Важко було 7 годин стояти в дозорі. Та незабаром звик. Для мене, молодого прикордонни-ка, взірцем був Д. Ярошевський, ім’я якого носила наша застава. Він загинув тут, на заставі, у сутичці з басмачами у 1931 році. Про нього тут чули чимало легенд і пишалися ним.

Наш замполіт Козачук і начальник застави Пізюк завжди нам нагадували, що державний кордон священний і непорушний. Це кордон Батьківщини, і, як дбайливий господар охороняє оселю, що зробив її власними руками, так і наш народ – господар своєї країни – повинен берегти свою Вітчизну і свої кордони. Був випадок, коли затримали на кордоні одного спритно-го афганця».

Демобілізувався у 1970 році. Та застава ніби путівку в життя дала Михайлові Даниловичу. На посаді електрика він пропрацював все життя і намагався будь-яке завдан-ня виконувати чітко, якісно, доводити до кінця. Сьогодні він на заслуженому відпочинку. Але прикордонну служ-бу не забуває, пишається тим, що він – прикордонник. На день прикордонника до нього приїжджає товариш з Миколаєва, бармашівець, з яким разом служили, – Жев-неров Олександр Павлович. І починають вони згадувати, як, будучи майстрами своєї справи, вміли швидко і без-помилково «читати» сліди порушників.

Леонід Іванович Будков теж прикордонник. Він служив у Пянжі, а військова частина 2140 знаходилася в Душанбе. Він був ремонтником прикордонсистем, будівельником застав, складів. «Ми обслуговували весь середньоазіатський округ, південні точки: Термус, Кушка, Марі, Пянж. Там ніколи не було зими, але при температурі 0° було холодніше, ніж у нас при температурі минус 20°. Коли несли службу у Марі, то там була спека +60°. На відстані 20 км від нас знаходився Афга-ністан. Роз’єднувала нас з ним річка Пянж. А береги були такі загладжені, що прикордонник навіть пташиний слід міг по-мітити. Під час служби було чимало інцидентів, але все бла-гополучно закінчувалось. Демобілізувався додому у 1970 році до рідного села. Тут я працював до виходу на пенсію».

Михайло Блінцов

Олександр Жевнеров

Леонід Будков

98

Здобувши спеціальність механіка в Новобузькому сільгосптехнікумі, Леонід пра-цював і майстром-наладчиком, і механіком сільгоспмашин, і помічником головно-го інженера з постачання запчастин. А останні 15 років до виходу на пенсію був бригадиром молочнотваринницької ферми. Сьогодні Леонід Іванович на заслуже-ному відпочинку. Він має землю, на якій вирощує хліб. Звичка трударя не дає йому спокою. Хіба можна в селі сидіти без діла?

Часто згадує службу і пишається тим, що служив у прикордонних військах, бо це, на його думку, найвідповідальніша служба. Адже прикордонник несе відповідаль-ність за те, щоб сьогодні, завтра і кожного дня країна була захищеною від вторгнен-ня ворогів та чужинців. Тут діє закон: кордон – священний.

І сьогодні, як і 40 років тому, зустрінуться товариші-прикордонники і заспівають свою прикордонну «Далеко-далеко за лесами седыми…»

Наказ №64 по цеху 100 от 3 апреля 1982 г.

Бригадиру мотористов-испытателей двигателя цеха 100 тов.Фролову Ивану Семеновичу 11-го апреля 1981 года ис-полняется пятьдесят лет со дня рожде-ния.

Свою трудовую деятельность тов. Фро-лов И.С. начал с ранних лет. В цехе 100 работает с 1960 г. в качестве моториста-испытателя двигателя. С 1964 года – бри-гадиром мотористов-испытателей двига-теля. За время работы в цехе показал себя добросовестным и исполнительным. Яв-ляется «Ударником коммунистического труда».

За достигнутые успехи в соцсоревно-вании награжден юбилейной медалью «К 100-летию со дня рождения В.И. Ле-нина», нагрудным знаком «Победитель соцсоревнования».

Дважды избирался членом парткома. Активно участвует в общественной жизни цеха. Является членом добровольной народной дружины.

От всей души поздравляю Вас, Иван Семенович, с Днем рождения. Же-лаю крепкого здоровья, долгих лет жизни и личного счастья. За долголет-нюю и добросовестную работу и в связи с пятидесятилетием со дня рождения приказываю:

1 Бригадиру мотористов-испытателей двигателя цеха 100 тов.Фролову Ивану Се-меновичу объявить благодарность

Начальник цеха 100 Г.Г. Матюшин Председатель цехкома В.И. Литвинов

І.С. Фролов на робочому місці

99

Володя Калина

Він закінчив школу в 1989 році. Восени вирішив поїхати до родичів у Росію, хутір Басакин, Чернишковського району. Погостював, гроші витратив, вирішив зароби-ти на дорогу додому. Пішов працювати тваринником на ферму. Сподобалось. Ку-пив хатку, куди Володя запросив у січні 1991 року маму і братів Василя та Івана.

У цьому ж році на весіллі познайомився з дівчиною Олею. Дуже сподобалась вона йому. І це, напевне, було кохання з першого погляду. Оля навчалась в 11-му класі і жила за 200 км від Володимира. Кожної неділі він приїжджав до Олі в місто.

В.І. Калина Ольга – дружина

Старший син – ОлександрМолодший син – Микола

Донька Віра (справа) Доньки Оксана, Евеліна, Діна

100

7 червня його забрали в армію, і служив він у Москві. А Оля вступила до медичного коледжу № 1 на лікувальну справу (фельдшер швидкої допомоги). У 1993 році Воло-дя демобілізувався і відразу влаштувався на фірму по ремонту квартир. У серпні від-гуляли весілля. У 1994 році у них народився син Санька, а у 1995 році – Миколка.

У 1996 році торгувало молоде подружжя польськими меблями. Оля – диспетчер, Володя – складальник. Було дуже багато браку, господарі просили що-небудь при-думати, а у Володі золоті руки, все міг приладнати. Якось вийшов на постачальни-ків, які постачали ламіновані деревостружечні плити, фурнітуру – запчастини для меблів:петлі, ручки, болти.

А в 1997 році почали виготовляти свої меблі. Оля була дизайнером. У шкільні роки збиралась вступити до архітектурно-будівельного інституту, ось тут її здібності і згоди-лись. Не пройшло багато часу, як родина Калини стала багатодітною, прийомною.

А сталось ось як. У 2002 році подружжя поїхало на Україну до родичів Володі, які проживали у Житомирській області. Дідусь і бабуся Володі жили на пенсію, мали невеличке підсобне господарство. У молодшого двоюрідного брата була сім’я; дру-жина і троє дітей.

У старшого брата Петра і його дружини було п’ятеро дітей – дівчатка віком від місяця до 7 років. Проживали вони в будинку, де обідрані стіни, не побілено, не пофарбовано. Було 3 кімнати, у яких знаходився старий стіл, одна табуретка, одно-спальне сітчасте ліжко, вкрите старим подертим матрасом і смердючою подушкою. У дитячій кімнаті для п’ятьох дітей – 2 ліжечка. Замість матрасів на ліжках лежа-ли старі фуфайки. У кутку стояла стара коробка, застелена ганчір’ям, в ній лежала найменша місячна Неля.

На підлозі сиділа півторарічна Діна, гралася порожніми пляшками. Трьох стар-ших дівчаток у будинку не було – вони пішли до річки без дорослих.

Володя з Олею пішли до магазину, купили все необхідне для дому мило, шам-пунь, пральний порошок, борошно, крупи, декілька банок тушонки, печива, цу-керок, іграшки. Господарства батьки не тримали, город не засаджували, хоч землі було багато. Володя цікавився у них, чому так бідно живуть господарі. Виявилось, що господар дитячі гроші пропивав у сільському барі.

З гіркотою на серці вони поїхали додому. Минув рік. Батьки покинули дітей і роз-біглись хто-куди. 80-річний дідусь здав дітей до дитячого будинку.

У 2004 році дітей перевели до Житомирського дитячого будинку. У 2006 році на-решті знайшли батьків цих дітей і позбавили батьківських прав. У лютому 2007 році Володина тітка їздила на Україну, заїжджала до сиротинця. Діти плакали і просили забрати їх звідти.

І вирішили ми забрати усіх дітей до себе. І забрали. Нелі було 5 років, Діні – 7, Евеліні – 10, Вірі – 12, Оксані – 13.

І почалось нове життя у великої родини. Ми взяли кредит, виготовили двоярусні ліжка, шафи. У 2008 році оформили громадянство Росії. Дружно живе родина Ка-лини, у яких семеро дітей.

Діти одягнені, ситі, ходять до школи. Ось тепер заглянуло сонечко у їх віконечко.

Агафія Матвіївна

«Коли я питала у мами, – каже А.М. Мохленко, – чому на нас кажуть Гончар, Гончарі, Гончаренята, то вона відповіла, що її прадідусь їздив у молоді роки до Полтавської області, де закуповував гончарні вироби: глечики, миски, макітри і тут продавав. Людям подобалися ці вироби і з задоволенням їх розкуповували. А було це у 1856 – 1860 рр. Запрягав Пантелеймон Устинович волів, на віз сідали його два сини Матвій і Дем’ян, брали харчі на 2 – 3 тижні і їхали. А люди знали, коли при-

101

близно мають прибути гончарі, і кожний собі міркував, що придбає цього разу» (Із розповіді Агафії Матвіївни Мохленко).

Ми, діти, мама з нетерпінням чекали приїзду татка і братиків. Тільки-но під’їхали до воріт, як ми вибігали на двір і допомагали розвантажува-ти фуру, заносити куплене до стодоли, яка стоя-ла біля хати, дверима до дороги.

Заходили до хати, і татко розповідав про всі пригоди, які траплялися на їх шляху.

Розповідав, як страшно було, не доїжджаючи 10 верств до Полтави знялась буря, затягнулось чорними хмарами небо, засяяла блискавка, вда-рив сильний грім – і полився, як з відра, дощ.

Було дуже страшно в полі, бо ніде було сховати-ся. Дощ лив і лив. А найстрашніше було, коли го-стрі стріли блискавки били в землю і після кожної її появи гримів такий грім, що не можна описати. Здавалося, що тріскається земля і розлітається на шматочки все, що на ній знаходиться.

– Ховав, – казав старший син Матвій, кожно-го разу голову у шмаття, що було на возі, яким обмотувати куплені глиняні вироби. Але батько весь час нагадував: «Чого ховаєшся? Якщо нам написано, що блискавка вцілить у нас, то ніде не дінешся, так і буде. Хоч куди ховайся, вона тебе знайде. А якщо суджено вижити, то нехай, як хоче лупить, нічого страшного нема». А як же дізнатися, що нам суди-лось? – допитувався син. – А цього нікому не дано знати, одному Богу.

Коли поверталися з покупками, була спекотна погода, сильно пекло сонце, але було безпечніше їхати, ніж під час грози.

Мене вважали досвідченою господинею в хаті, бо я вміла все робити. І знала, що хлопці з багатьох родин хотіли мене взяти за дружину. Батько про все це знав, та мені ніколи не казав, а вирішував з мамою, за кого мене віддати.

Одного разу в неділю прийшли до мене свати з хлопцем, якого я ніколи до цього не бачила. Це був Йосип Мохленко. Мене батько спитав, чи подобається Йосип. Я відповіла, що подобається, бо він і справді був дуже гарний. Високий, русявий, кремезний. Густі широкі брови, густа шевелюра на голові, мускулясті руки свідчи-ли про те, що він сильний, працьовитий, з виразу обличчя зрозуміла, що парубок з гумором.

Відгуляли весілля. Мені, звичайно, хотілося великого взаємного кохання, але його не було. Чоловік зрання до ночі працював, ввечері приходив додому, вече-ряв і, як у нас кажуть, падав на ліжко без задніх ніг, миттю засинав.

Через три місяці його забрали до війська. Служив він 8 років. Жодного листа від нього я не одержала, жодного разу він не приїжджав у відпустку, і я ні разу до нього не їздила, бо батько його мені казав, що туди не можна. І я терпляче чекала. Цілими днями працювала, у святкові дні ходила до церкви. Дітей у мене не було. Дуже мене любила свекруха.

Вона не давала мені нічого робити, коли я приходила з роботи. Вона вміла ліку-вати людей народними засобами і, коли помирала, ці секрети передала мені. Те-пер я допомагаю людям, які мені дуже вдячні. Я ніколи не хотіла брати за це якусь платню, була задоволена тим, що сяяли очі і котились сльози радощів у мами, ди-тину якої я врятувала від «чорної хвороби», екземи. До мене приїжджали люди з

А.М. Мохленко

102

навколишніх сіл, з Миколаєва, Одеси, Херсона і були задоволені видужуванням. Я хочу все це передати своїй невістці Жені, але вона не хоче. По-перше, вона не ві-рить у мою чудодійну силу, по-друге, вона гидується, боїться торкатися до людей з екземою, по-третє, не хоче скомпрометувати себе на роботі. Але час покаже, вона молода, може все змінитися.

Мені добре жилось у свекрухи та свекра, вони мене любили, як рідну дитину. Одне мені не подобалось, що моя добра дорога свекруха любила прикладатись до чарки. Бувало тижнями її не було вдома. А тоді веде компанію із 10 – 12 чоловік, з гармош-кою заходять у двір: пісні, танці, виголошення: «Ану, Галочко, накривай на стіл». І починається «бал» у нашому дворі. Одного разу свекор схопив її за коси, потягнув у комору, закрив на замок, а компанію вигнав з двору і сказав: «Щоб я вас більше тут не бачив, бо знищу всіх!» і з того часу моя свекруха зупинилася, ніколи не зникала з дому, була, як і раніше, доброю господинею, ніжною дружиною, люблячою мамою.

Прийшов і мій чоловік із війська. Народилося троє доньок: Ніна – у 1922 р., Ма-рія – 1924 р., Олена – 1928 р., син Іванко – у 1937 р.

Діти повиростали, поодружувалися. У 1961 році помер мій чоловік Йосип. Син пішов служити до армії. Служив у Кенігсберзі (Калінінграді), дуже часто слав мені листи. І я не зчулася, як пролетіли 3 роки його служби. А тут, в один із червневих днів, сталася велика буря. Вітер, дощ, блискавка, грім наробили багато лиха. По-падали електричні стовпи, порозкривав вітер хати. Моя хата повністю була роз-крита, залишились лише стіни і комин, який стирчав ніби сторож над зруйнова-ною вулицею.

Вітер вирвав вікно, вщент розбились шибки і розлетілася рама. Через день до мене приїхала комісія з району, і мені сказали, що допоможуть відремонтувати протягом тижня. Був тут і голова сільради – Сніткін Г.М.

За тиждень дійсно хата була відремонтована. З радгоспу привезли соломи. При-йшли сусіди, родичі. Хату накрили, а голова сільради привіз вікно, зроблено Берні-ковим І.А., який був теслярем у будбригаді радгоспу. Через тиждень всі хати в селі були відремонтовані.

Я сиджу на призьбі під побіленою хатою, дихаю духмяними пахощами розквітлої акації, що росте біля самого порогу хати і наче, наречена, запрошує в гості.

Сиджу і чекаю свого синочка з армії, бо вже 2 місяці, як вийшов наказ міністра оборони Малиновського про демобілізацію. Я вірю – дочекаюсь.

Записано від Агафії Матвіївни Мохленко.

Улюблена справа

Шуткін Євдоким Семенович народився в селі Бармашове в 1903 році. Тут закін-чив п’ять класів. У 1927 – 1928 рр. на шостій дільниці було організовано машинно-тракторне товариство, до якого вступив чоловік. Невдовзі Є.С. Шуткіна і Корні-єнка Ігната Карповича – мешканця села посилають на курси до Миколаєва, після закінчення яких обидва працюють на тракторах «Ойль – Пуль». Умови праці були надзвичайно важкими, бо доводилось виконувати роботу і вдень і вночі, воду для пиття привозити із ставка, спали на соломі під возами. Про вагончики, їдальню вони могли лише мріяти.

Коли прийшла зима, Євдокима направили до Пересадівки, де знаходилась МТС, щоб освоїти трактори «Інтернаціонал» і «Красный путиловец». Весною його пере-вели до Мішково-Погорілове, взимку – знову в Пересадівську МТС, щоб ремонту-вати трактори і молотарки. Коли приїжджав до села, то часто заходив до майстерні, що знаходилась у Воронкова Петра.

103

У 1930 році Євдоким їде до Миколаєва, влаштовується працювати на завод «Андре Марті» у відділ головного механіка слюсарем третього розряду по ре-монту верстатів. Пропрацювавши там три з половиною роки, йому присвоїли сьомий розряд.

У 1934 році Євдоким Семенович переїжджає до Чернігівської області, селище Ла-дог Прилуцького району.

Там у 1929 р. в монастирі було організовано трудкомуну імені Галицького. Це була комуна НКВД для безпритульних підлітків. Це – результат імперіалістичної війни : злодії – професіонали, дрібні злодюжки і т.д., одним словом – вихованці вулиць.

Про цю колонію можна прочитати в книзі Микитенка «Ранок». За розпоряджен-ням Ф.Е. Дзержинського вихованці цього закладу одержали гарну синю форму, взуття, постільну білизну і все необхідне. Годували підлітків дуже добре.

Багато вихованців комуни стало гідними людьми, кваліфікованими робітниками: лікарями, інженерами, вчителями, а чимало залишилось невиправними. Ось таких вихованців мав Євдоким Семенович Шуткін.

У 1939 році його забрали на польський фронт, де в частині ремонтував машини, танки. Коли закінчилась війна, повернувся додому. Завод, де він працював, було евакуйовано.

Коли почалася війна – знову на фронт. Там він був кулеметником всю війну, мав два поранення. З нагородами повернувся додому. Дуже важливою вважає медаль «За відвагу», якої був удостоєний в бою за Кенігсберг. Війну закінчив у Східній Прусії, місті Палаві. Демобілізувався у 1945 році, прийшов на свій завод, де працювали жінки і підлітки. Невдовзі його перевели в Прилуки на механзавод, де привозили багато трофейних складних верстатів, яким потрібні були для ремонту досвідчені фахівці. У Прилуки його родину перевезли безко-штовно, надали квартиру. На заводі Євдоким Семенович пропрацював до 1963 року – тобто до виходу на пенсію.

Все життя займався улюбленою справою, – казав Євдоким Семенович. Його адреса 251350 Чернігівська обл., м. Прилуки, провулок Карла Лібкнехта, б.4.

Десантник Сашко

Розповідав Гонтар Олександр Миколайович про той час, коли йому прийшла пора йти до армії. Він витягнув з поштової скриньки повістку, перечитав – дух перехопи-ло. Він не злякався і несподіваністю це для нього не було – він знав, що йому треба служити, адже це обов’язок кожного хлопця, «почесний обов’язок радянських гро-мадян», так записано було у Конституції. І все-таки дух перехоплювало.

«Коли був хлопчиком, – зізнався Сашко, – ми з хлопцями грали у війну, зо-бражали «червоних» і «білих», живих і мертвих, уявляли себе танкістами, льот-чиками, моряками, снайперами, піхотою. У школі теж брали участь у військово-спортивних іграх «Орленок», «Зарница», де потрібно було знати, що є тактика, а що – стратегія.

І ось настав той день, коли мене почали виряджати до армії. Прийшли мої товари-ші, моя хрещена мати, сусіди, завели мене до хати і почали за нашими традиціями наряджати. Хрещена мати перев’язала мене вишитим рушником, а моя мама – гар-ною хустиною з квіточками. А дівчата пришивали до моєї сорочки носові хустинки і квіточки, зроблені з різних барвистих стрічок».

Коли Олександра вивели на двір, то зібралися люди зі всього села. І кожному хо-тілося скоріше побачити, чи гарно прибрали рекрута. А через кілька хвилин на ву-лиці вже звучала традиційна бармашівська пісня:

104

Последний нынешний денечек Гуляю с вами я, друзья, А завтра рано, чуть светочек, Заплачет вся моя семья. Еще заплачет дорогая, С которой три года гулял, С которой к венцу собирался, Любить до гроба обещал.

Цю пісню починали співати Катя Шинкарьова, Зіна Блінцова, Варя Доброни-ченко – жінки з чудовими голосами, а потім підхоплювали всі, хто був на подвір’ї. І створювався величезний хор, який співав пісню, здавалось, що її чує весь світ. А потім грали сільські музики: Іван Тищенко, Михайло Тищенко, Іван Роздобудь-ко, Віктор Качалов. А Катя Шинкарьова, Варя Доброниченко, Зіна Блінцова, пританцьовуючи, виконували різні частівки. Гуляли до ранку. А вранці розпро-щався з друзями, з мамою, татом і сестричкою. І машина повезла до району.

Служив у Західній Україні. А у 1956 році брав участь у придушенні контрреволю-ційного заколоту в Угорщині. Мав поранення у ногу і контузію. Був нагороджений медаллю «За відвагу» 22 травня 1957 року.

Дочка Олександра Галя показує батькові документи. Ось посвідчення про одер-жання кваліфікації судноскладальника у Миколаївському ФЗО 1953 року. Ось

О.М. Гонтар Батько Олександра – Микола Григорович

105

посвідчення, видане Березнегуватським училищем, – кваліфікація тракториста-машиніста широкого профілю. Всі оцінки «5». Ось свідоцтво парашутиста з вій-ськової частини. «Сержант Гонтар Олександр здійснив 23 стрибки з літака, 23 стрибки з аеростата». Ось посвідчення «Учасника бойових дій».

Повернувшись з армії, Олександр відразу пішов працювати до колгоспу. Його чекали загони сільгоспмашин, яким потрібні були робочі руки. Старався, до роботи ставився сумлінно, брав активну участь у громадському житті села, у художній самодіяльності. Він чудово танцював солдатські танці у сільському Будинку культури, грав на мандоліні в ансамблі, яким керував Слісаренко Ми-кола Павлович.

Одного разу на святі у Будинку культури зустрів симпатичну дівчину з Білорусії Ольгу Богачову. Згодом одружилися. Мали трьох дітей, Галя закінчила Одеський інститут харчової промисловості, Наталя – касир у банку, Микола – зв’язківець.

Вже багато років немає серед живих Гонтаря Олександра Миколайовича, а його дружина, діти, родичі добрим словом його згадують. А бармашівці у своїх спогадах називають його – десантник Сашко.

«Разом з Вами до кращого життя»

Я завжди допомагав людям і прагну, щоб кожен з Вас дав мені можливість відстоювати ваші інтереси.

Тарабрін Віталій Євгенович.

Народився 7 листопада 1972 року в с. Асканія-Нова Чаплин-ського району Херсонської області. Громадянин України.

В 1979 році пішов до першого класу Хлібодарівської вось-мирічної школи, яку закінчив в 1987 році.

З 1987 – 1991 рр. – був студентом Скадовського технікуму Української науково-дослідницької станції рису, де здобув спеціальність «агроном».

1991 – 1992 рр. – служба в Збройних Силах України. Вищу освіту здобув в Миколаївській державній аграрній

академії (1994 – 1999 рр.) за спеціальністю «економіка під-приємства» кваліфікація – «інженер-економіст».

Трудову діяльність розпочав одразу після школи – пра-цював помічником комбайнера, далі – трактористом. Після армії повернувся працювати в господарство. В середині 90-х років Тарабріна В.Є. було обрано бригадиром тракторно-рільничої бригади.

З 2000 року займається приватним підприємництвом – вирощуванням зернових та олійних культур.

З 2005 року до теперішнього часу працює директором ТОВ «Діонісій VN». Під ке-рівництвом Тарабріна В.Є. підприємство досягло значних успіхів, займає передові позиції в агропромисловому комплексі району. Укладено 700 договорів на оренду земельних паїв, а це – 6 населених пунктів Жовтневого району. Неодноразово ко-лектив ТОВ «Діонісій VN» було відзначено подяками та почесними грамотами за високі показники у трудовій діяльності.

У 2009 році Тарабріна Віталія Євгеновича нагороджено трудовою відзнакою Мі-ністерства аграрної політики України «Знак пошани».

Водночас велику роботу проводить по вирішенню соціальних питань. Так, за-вдяки його зусиллям у 2009 було повністю оновлено систему водопостачання в

В.Є. Тарабрін

106

с. Костянтинівка. Надає грошову допомогу на оснащення та забезпечення органі-зації свят загальноосвітніх шкіл, дитячих садочків, будинків культури. Допомагає у відновленні бібліотек, селищних ЖКГ і ФАПів. Належну увагу приділяє ветеранам Великої Вітчизняної війни. Традиційним стало вручення подарунків учасникам бойових дій від Віталія Євгеновича до Дня Перемоги.

Придбано іконостас для чоловічого монастиря св. Костянтина і Олени. Активно займається благодійною діяльністю. Член Партії Регіонів. Одружений, має трьох синів та доньку. Зареєстрований та постійно проживає в смт Воскресенське Жовтневого району

Миколаївської області.

Бармашове у 2010 році

Село моє,для мене ти єдине, Криниця чиста з саду вигляда, Хатина біла,сонях біля тину- Така моя ріднесенька земля. Наше село Бармашове з кожним роком зменшується за кількістю його мешканців

та дворів, у яких вони проживають.Сьогодні тут налічується 1485 чоловік. Вони громадяни України, Росії, Білорусі,

Узбекистану, Вірменії, Туреччини. Тут є 592 двори. Людей від 40 до 60 років про-живає 211, від 60 і старших майже 338 чоловік, 936 – діти, молодь.

Маємо гарну триповерхову школу. У ній є бібліотека, спортивний і актовий зал, їдальня, майстерня. Навчання ведеться за кабінетною системою з гарними кабіне-тами.

У селі є Будинок культури, збудований у 1960-1961рр. Сьогодні він вимагає капі-тального ремонту. Дитячий садочок «Чебурашка», завідуючою якого є Ірина Дми-трівна Секрет, виховує 40 дітей. Під одним дахом знаходиться сільська бібліотека із книжковим фондом 12 тисяч примірників, ветеранська кімната.

Віталій Євгенович Тарабрін сьогодні займає посаду заступ-ника Жовтневої держадміністрації, депутат обласної ради.

З цим чудовим чоловіком очно познайомилась на святі села в листопаді 2010 року. Він став спонсором видання другої час-тини книги «Історія села Бармашового».

Я, мої односільчани переконалися, що Віталій Євгенович – людина слова. А тепер ми розуміємо, чому його так поважають люди, чому він усім симпатичний, чому він така авторитетна людина.

Ми всі разом бажаємо Вам, шановний Віталію Євгеновичу, міцного здоров’я, неперевершених успіхів у праці. Хай щас-тить Вам на благословенній нашій землі!

107

Вісім приватних магазинів, забезпечених усім необхідним, дають можливість на-селенню купити все і не їздити до міста.

Ми ті, хто вирощує хліб. А хліб у кожній родині – найперший годувальник, най-цінніший дарунок Божий, найголовніший у господарстві.

Коли є хліба край, То і під вербою рай. А як хліба нема ні куска, То і в калачі тоска І любов гине І бесіда бридка.

Саме цій професії хлібороба присвятило себе чимало людей нашого села. І серед них – Грабарчуки Микола Михайлович, Андрій Миколайович, Руслан Микола-йович, Холодулькін Віктор Іванович, Здубицький Сергій Анатолійович та інші. Фермерських господарств у селі 29, які обробляються 52 колісними, двома гусе-ничними тракторами, 22 комбайнами, 11 вантажними машинами. Мешканці села мають у своєму користуванні 32 легкових автомобілі, 10 мотоциклів. У кожній хаті є телевізор. Фермери обробляють 2946 га землі. Людська худоба – близько 500 голів – випасається на 87 га землі. У цьому році збудовано і обладнано на терито-рії будбригади цех по виготовленню кормових гранул із дерті. Власником його є Наталія Іванівна Переяславець.

Немає, мабуть, на землі людини, яка б вийшла у великий світ без напутнього сло-ва вчителя. Адже саме він засіває невинні дитячі душі зерном мудрості, доброти, вчить жити, бо життя – це той самий урок, тільки умови його проведення часто бувають важкими, а деколи й жорстокими.Це справді так:вчителі ідуть у вічність,

Качалова Тетяна, Юзьвак Мирослав Теодозійович – головний лікар, Ляпіна Наталія, Тетяна Заможня, Юлія Кулакевич, Інна Кирпиченко, Володимир Пиріжок

108

вони залишають у серцях своїх учнів немеркнучий слід. У нашій чудовій школі пра-цює 20 вчителів, із яких 18 мають вищу освіту. Вони навчають 120 дітей.

Директором школи є випускниця цієї школи Олена Анатоліївна Брунарська, за-вуч – теж випускниця школи Віталія Ярославівна Мегега, організатор – Інна Ві-таліївна Телятинська.

Є в селі амбулаторія, де працюють люди найгуманнішої професії, оберігаючи наше здоров`я.Ця професія почесна і складна, саме тому і шанована за всіх часів. Лікар і медсестра – це живий організм. Тому, хто хоч раз у житті доглядав важко-хвору людину, не варто пояснювати, що це за робота. Головний лікар Мирослав Теодозійович Юзьвак. Під його керівництвом працює 7 чоловік.

Пошта відіграє важливу роль у розвитку людського суспільства. Поштовий зв`язок був і залишається найдоступнішим, найпоширенішим засобом зв`язку для нас усіх. Наші поштовики несуть людям добро, допомагають зберігати традиції людського спілкування. Незважаючи на бурхливий сплеск розвитку електронних та електричних засобів зв`язку, що заполонили світ, наша пошта сьогодні відправляє і доставляє десятки листів, бо ніщо не замінить живого по-черку людини, оригіналу документа.

Завідуючою є Олена Ігорівна Духова, завідуючою ощадкаси – Наталія Іванівна Зосімова.

Ми захоплюємось мудрістю і жертовністю працівників дитячого садка «Чебураш-ка«. Це вони, вихователі, своїми зусиллями творять наше майбутнє. Вони сумлін-но, під керівництвом завідуючої Ірини Дмитрівни Секрет, вчать пізнавати нове, формують покоління, передають кожній дитині неоціненний скарб високої освіче-ності, багатої духовності.

Підприємець – це той, хто працює на себе. Але, щоб стати підприємцем, треба мати велику мужність, відчуття свободи і наполегливість у досягненні мети.

У нашому селі сьогодні 8 приватних магазинів. Всі вони намагаються працюва-ти в правовому полі,але називають його недосконалим. Вони не встигають швид-ко пристосовуватися до тих численних змін, які щороку вносяться в законодавчі акти, а інколи навіть суперечать один одному. І все ж наші підприємці є потуж-ною силою економіки України, зокрема у поповненні держбюджету, у створенні нових робочих місць.

Найактивнішою, з великим досвідом роботи є Наталія Іванівна Переяславець. Красива споруда магазину «Наталі», сучасно обладнана аптека, магазин«1000 ме-лочей» перетворили вулицю Радянську у найкращу вулицю села. Біля її магазинів з весни до осені розцвітають різнобарвні квіти, взимку у приміщеннях тепло, затиш-но. Тут можна придбати все, що потрібно людям.

Споконвіку наше село було колискою тієї нації, яка тут проживала і прожи-ває, де народжувалися прометеї слова, гартувалась інтелектуальна та творча еліта нації, трудовими руками кувалося благополуччя людей. Наша сільська рада сьогодні наповнена освіченими, ініціативними, чесними, патріотично на-лаштованими, відданими справі працівниками. А очолює їх сільський голова Сергій Сергійович Розсоха.

Є у нашому селі громадська організація ветеранів, яка складається із семи чоловік: Є.В. Мохленко, О.С. Холодулькіна, Н.М. Деледудко, З.І. Полякова, Н.Ф. Вашеняк, Я.Т Кирпиченко, Т.Ю. Качалова. У 2010 році проходив огляд-конкурс ветеранських організацій, присвячений 65-річчю Великої Перемоги. На цьому огляді наша ветеранська організація зайняла І місце в районі.

Книга для людини – це невичерпне джерело знань, мудрості, розради. Неможли-во уявити наше життя без літератури. Вона дає людині все: навчає, звеличує, роз-важає, дарує відчуття прекрасного. Знання багатьох поколінь зібрані у Храмі кни-ги – бібліотеці, де сьогодні 12 тис.книг, господинею якої є Т.В. Сушко. Бібліотека

109

нашого села є однією з кращих у районі. На Всеукраїнському огляді бібліотек вона зайняла трєте місце.

Ми можемо пишатись і нашими спортсменами, які в цьому році зайняли ІІІ місце в районі: це футбол, шахи, волейбол, настільний теніс, гирі, канат, армреслінг. Від-значився у багатьох змаганнях Сергій Зосимов, який у цьому році одержав диплом про закінчення Миколаївського національного університету імені Василя Сухом-линського.

Для молоді,для проведення культурних заходів відкрито «Центр дозвілля» – за-відуюча Берднік М.І.

Багате наше село землями, які раціонально використовуються. Одноосібники об-робляють 3920 га. Центральна районна лікарня орендує 490 га земель. Постійно ко-ристується 82 га землі школа. Ставки, які замають 86 га, знаходяться у користуванні Жовтневого ЖУОСА.

53 га – під каналами, 48 га– під посадками,87 – загальний лісовий фонд, 54 га – шляхи, 68 га – під будівлями і дворами, 217 га – землі водного фонду.

Є у селі бювет, який забезпечує населення очищеною водою. Вартість літра води – 50 копійок.Дитячий садок одержує воду безкоштовно, школа 60 літрів на день, оплачує 50%.

Народжуваність дітей невелика. За рік народилось 9 дітей. Весіль відбулось 2, по-мерло 30 людей. В армію було призвано 1 солдата, демобілізувалось 8.

Найстаршими мешканцями села є Григорій Григорійович Шавокін 87 років, 1923 р.н., Федоренко Михайло Пилипович – 86 років, 1924 р.н., Кирпиченко Яків Трохимович – 86 років,1924 р.н., Лакутіна Олександра Захарівна – 86 ро-ків, 1924 р.н.

Люди в селі дружні, добрі, завжди прийдуть на допомогу в біді, разом розділять радість успіху. То нехай Господь посилає нам усім благословення, щоб наше село розквітало, багатіло, щоб допоміг нам Господь отримувати перемоги і успіхи.

Мала батьківщина – рідне село

Чудовий осінній день видався у суботу 13 листопада. Вже від сонця і тепла під-німається особливий святковий настрій. Що ж тоді мали відчувати мешканці і гості села Бармашового, для яких цього дня були підготовлені традиційні заходи до Дня села і Дня працівника сільського господарства.

Взагалі ж районне свято працівника сільського господарства відзначатимуть у РБК 18 листопада. Але така вже легка і особлива вдача у бармашівців йти на крок попереду і вести за собою інших. Хоча і відповідальність тут немала, адже треба задавати тон, піднімати планку. Щось виправляти, змінювати на краще не вдасть-ся. Дійство відбулося, і оцінку роботі дадуть найоб`єктивніші судді – земляки і компетентні гості – керівники. Сільський голова Сергій Розсоха разом із своїми відповідальними помічниками, громадськими активістами зробили усе для того, щоб віддати заслужену шану, ветеранам праці, вчителям, медикам, талановитим спортсменам, самодіяльним артистам і юним талантам.

Сергій Сергійович, відкриваючи урочистості у залі місцевого Будинку культури, перш за все, щиро подякував землякам за те, що вдруге поспіль обрали його керів-ником громади:

– Ми знову разом і стали ще більш згуртовані і об’єднані. Мир, радість і достаток повинні прийти у кожну оселю. За останні неповні п’ять років ми своєю спільною працею багато чого зробили для відродження рідного села. Майже завершено га-зифікацію, наведено порядок у громадських місцях, відремонтовано під’їзну до-рогу і окремі вулиці, успішно займалися питаннями покращення інфраструктури

110

та забезпечення людей питною водою. На особливому контролі місцевої влади були питання соціального захисту населення, забезпечення нормальної діяльнос-ті дитячого садка, школи, амбулаторії і багато інших поточних справ. І це тільки початок великої кропіткої роботи. Наше село і земля повинні облагороджувати-ся. Вже до кінця цього року завершимо газифікацію дитсадка. Далі займемося об-лаштуванням сільського ринку, капітальним ремонтом нашого Будинку культури, реалізацією інших соціальних проектів. У наших планах за два роки ввести наше село до розряду зразкових. Нам важко з працевлаштуванням, але будемо багатіти від землі. У нас є чесні і порядні фермери – орендарі, які добросовісно розрахову-ються з власниками паїв і наповнюють місцевий бюджет. Хочу персонально по-дякувати присутнім у цій залі нашим землякам: фермеру і недавно обраному де-путату районної ради Андрію Грабарчуку, фермерам Віктору Холодулькіну, Петру Величку, Сергію Здубицькому за плідну минулу і майбутню співпрацю. Низький уклін і велике спасибі нашим меценатам – сім’ям Капошилових і Переяславець. Своєю благодійністю і щедрістю вони перевершили всіх в районі. Наведу тільки два приклади, які яскраво свідчать,як людина може своєю доброчинністю услави-ти себе для прийдешніх поколінь. Голова нашої ветеранської організації Євгенія Мохленко написала фундаментальну працю «Історія села Бармашове». Але відра-зу виникли проблеми з фінансуванням видання. Тільки завдяки підтримці Віталія Капошилова перша частина цієї книги побачила світ. Вона знаходиться у багатьох бібліотеках України і зарубіжжя. Так приємно усвідомлювати, що про славні роди-ни бармашівців, про наші трудові династії відомо далеко за межами села. Наталія Іванівна Переяславець відзначилася в іншому. Зовсім недавно ми були на відкритті її сучасно облаштованої сільської аптеки, а зараз наша доброчинниця зводить на вулиці Радянській «Райський куточок». На радість і втіху усім. У таких починаннях не треба зупинятися. Мені б дуже хотілося, щоб і коло благодійників-спонсорів по-стійно розширювалося. Люди віддячать нам за справи наші.

Після таких слів депутат обласної ради, заступник голови райдержадміністрації Віталій Тарабрін та депутат районної ради Андрій Грабарчук на підтримку Барма-шівської ветеранської організації і творчого колективу Будинку культури зробили значні грошові внески. А Євгенії Василівні Мохленко молоді керівники і політики персонально пообіцяли підтримку і сприяння у виданні другого тому «Історії Бар-машового». Разом із їхніми вітальними зверненнями це викликало бурхливі овації присутніх. Про своє особливе ставлення до Бармашівської місцевої громади наго-лошувала у виступі голова райдержадміністрації Альона Ракова:

– Я завжди на усіх посадах відчувала відповідальність за ваше село. У Бармашово-му, на жаль, нема підприємств, де люди могли б мати постійну роботу з достатніми заробітками. Тож треба піднімати рівень господарювання на землі. Кожна ділянка зокрема і уся площа загалом повинна оброблятися, бути задіяною і давати прибу-ток. Я вірю, що з таким ватажком як Сергій Розсоха, ви зможете багато досягти у плані розбудови села. Він планує відновити молочнотоварну ферму, районна вла-да буде максимально та плідно підтримувати цей корисний проект. Це конкретна справа з гарантією на успіх.

Далі відбулися приємна церемонія нагородження (більше 70 сільчан отримали Почесні грамоти, Подяки і пам’ятні подарунки) і святковий концерт. Упродовж трьох годин на сцену виходили талановиті співаки: Юлія Садова, Тетяна Качало-ва, Тетяна Лунгул, Альона Троян, Віталій Булатов, Віталій Алексєєв, Надія Ляпіна, учнівська вокальна група, Анжела Соколова, Надія Березнєва, та інші. Особливо душевно звучали пісні у виконанні Раїси Прідьми та Ольги Чаран («Я акація») та гості із Грейгового, солістки Галини Пасніченко. Пісні перемежовувалися запаль-ними танцями ансамблів «Евріка», «Стар-Денс». На завершення усіх розчулили декламатори сестри Лариса і Анжела Омельнійченко та до сліз розсмішила талано-

111

Світлана Федорівна, Леонід Іванович Будкови з дітьми

вита гумористка Настя Тараненко. Мені добре відома ситуація з розвитком культу-ри, спорту та організацією дозвілля молоді у населених пунктах району. У деяких керівників через нестачу коштів просто опустилися руки. Тим більше, не всім під силу організовувати подвійне свято в один день. Тому те, що відбулося у Бармашо-вому, можна назвати прогнозованим дивом. З настроїв людей було видно, що свято вдалося на славу. Залишається тільки побажати, аби у бармашівців усе і завжди ви-ходило тільки на славу.

Валерій Мурга «Вісник Жовтневщини» №94 від 18.11.2010 р.

Моя квітуча Україна Немає на землі ріднішого і милішого куточка, ніж той, де ти народився і виріс. А

я народилася в м. Здолбунове Рівненської області. Це чудовий край, тому з такою

112

любов’ю про свою маленьку Батьківщину розповідає Світлана Федорівна Будкова. Більшу половину життя вона прожила тут, у Бармашовому, але рідне Здолбунове не забуде ніколи. Це замріяна краса. Вона навчила Світлану любити витончену граціозність верб, будила її на світанку кукуріканням півнів для того, щоб проки-нувшись, бігла босоніж по рясному споришу дивитись, як сходить сонце. Згадала Світлана, як сплела перший віночок з квітів, зібраних на рідних луках.

Згадала, як бігала до лісу малою зимового морозного дня спускатись на санчатах із гірки. А весною йшла туди, щоб помилуватись пролісками і рястом. І тепер, коли минуло майже 30 років, вона сумує за ним і прагне зустрічі, бо знає: воно завжди радо прийме її і подарує скромний букетик рівненських квітів, подарує чисту смач-ну джерельну воду, яку п’єш і ще хочеться.

Після переселення людей із Західної України Світлана проживала в Прибузькому. Після закінчення школи вступила вчитися на агронома у Мигії. Після закінчення, була на практиці у с. Бармашовому. Тут у 1970 році вийшла заміж за Л.І. Будкова.

Працювала довгий час у відділі кадрів, головою профкому. Світлана Федорівна добра і щира душею людина.

Вона, головне, поважає людей, і цим завоювала повагу і шану від односельців. Має двох дітей і онука, які поважають батьків і пишаються ними. А яке село для Вас рідніше, – запитую у Світлани. А вона, посміхаючись, відпові-

дає: «Звідси я нікуди і ніколи не виїду. Воно мені рідним стало. Тепер мої думи про нього, я дихаю ним, його красою. Я називаю: мій рідний край – і луки, і ставки, і ніжна пісня солов’я. Дуже люблю на човні плавати на ставку, коли тиха погода.

Взимку тут плавають лебеді, а влітку – дикі качки. Відлунює поле – криком пере-пелів. Для того, щоб моє Бармашове жило, дихало на повні груди,– каже Світлана Федорівна, – я, мої діти, внуки повинні зберегти ніжну квіточку села, посадити деревце, не знищити лебедя і землю берегти. Ми всі повинні знати історію села, народу і пам’ятати: ми – діти України.

113

Велика Вітчизняна війна

114

Велика Вітчизняна війна

Червнений день...Сяє ясне сонечко. Тепло, тихо, інколи повіє вітерець, і заше-лестять листочки дерев.

Неділя. Люди відпочивають. Обідня перерва. І раптом: «Говорят все радиостан-ции Советского Союза. Сегодня фашистская Германия, вероломно нарушив дого-вор, о ненападении, напала на Советский Союз».

Це повідомлення– грім серед ясного білого дня. Хвилювання...Гітлер давно мріяв про створення Великої Німеччини. Він говорив:«Необходимо

любыми способами добиться того, чтобы мир был завоеван немцами. Если мы хотим создать нашу великую немецкую империю, мы должны прежде всего вытеснить и уничтожить славянские народы – русских, поляков, словаков, чехов, болгар, украинцев, белорусов...

Нет никаких причин не сделать этого». Почалась жахлива війна. Для радянського народу це була Велика Вітчизняна ві-

йна (1941-1945) років.24 червня у газеті «Красная звезда» була надрукована пісня:

Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой, С фашистской силой темною, С проклятою ордой!

У країні почалася мобілізація чоловіків. Це відбувалося і в нашому Бармашовому. Йшли добровольці, йшли на захист найсвятішого – рідної Батькіщини

Ось вони списки тих родин, які випроводили своїх рідних у бій захищати те, що вони самі створили, збудували, винайшли, те, що для них є священним.

115

116

117

118

119

120

121

122

123

124

125

126

127

128

129

130

131

132

133

134

135

136

137

138

139

140

141

Друга світова війна залишила глибокий слід у пам`яті людства. Для нашої країни-це Велика Вітчизняна війна, бо її чорне крило торкнулось майже кожної сім`ї. Не-має родини, куди б не принесли фашистські кати страждань. У нашому селі не повернулися 247 солдатів. У Бармашовому немає родини, де б не було загиблих, уярмлених, страчених, вивезених у рабство.

15 чоловік фашисти вбили тільки за те, що вони були іншої крові. У пам`яті тих, хто це пережив, страхіття залишилися назавжди, бо їм довелося пройти через при-ниження, голод, щоденний страх смерті.

Підступає сльоза, коли думаєш про те, що довелося пережити цим людям. І люта ненависть до фашизму спалахує завжди, коли згадуєш про це...

Дитинство та юність були скалічені, здоров`я підірване. Рубці в душі і на тілі за-лишилися на все життя.

А тому кожна «дитина війни« нині виголошує: «Хай ніколи не зникає сонце у чор-них димах війни, у кривавому чаді, густому хмаровинні людського страждання і горя».

О.П. Жигалкін. Загинув у Брестській фортеці під час Великої Вітчизняної війни

П.Т. Жигалкін. Схоплений фашис-тами і розстріляний у Бармашово-

му в лютому 1944 р.

142

Кожна жива людина, учасниця тих великих подій, стверджує: «Ми впевнені, що наступним поколінням не доведеться пережити те, що колись випало на долю їхніх батьків і дідів.»

Кожна молода людина повинна пам`ятати, якою ціною здобуте мирне життя і чисте небо.

Ветерани, старше покоління, яке не з книг і кінофільмів, а з власного досвіду зна-ють, що таке війна, хочуть, щоб ці слова почула нині кожна молода людина.

Аби не повторилася для них доля старшого покоління, щоб діти й онуки жили в мирі та спокої, творячи добро на землі.

У цьому розділі «Велика Вітчизняна війна» я розповідаю про те безчинство фа-шистів у нашому селі, ту біду, яку заподіяли кати мешканцям села Бармашового.

Я хочу, щоб молодь шанувала ветеранів Великої Вітчизняної війни, прислу-халася до їхнього правдивого слова, відчула їх віру і біль, прагнула зрозуміти велике значення Перемоги, витоки героїзму фронтовиків і самовідданість пра-цівників тилу.

Звертаюсь до молоді – замисліться, що було б з Батьківщиною, з вашими рідни-ми, коли б ветерани не вистояли в тій жорстокій війні.

Хай пам`ять про священну народну війну стане об`єднуючою силою для нашої країни.

Коник Орлик

Господар вийшов надвір, підійшов до конюшні, вивів коня Орлика і почав за-прягати до воза.

– Ну що ти фиркаєш, – сказав госпо-дар. – Хоч і підбився, хоч і ногу засік, а поїдеш. Чого хропеш? Чого вухами шиєш? Не поможе!

Насунув коневі на шию хомут і вда-рив його. Кінь кинувся від жаху, вда-рився виразкою об оглоблю і, не під-корчивши ногу, почав з болю тремтіти, не розуміючи, навіщо його господар скривдив. Кінь же любив господаря і чи в дорозі, чи в бороні, чи в супрязі працював не тільки ревно, а старався

навіть сам передчувати волю хазяйську і чинити її без принуки.Хазяїн – Дмитро Жевнєров приїхав на подвір`я сільської ради по виклику.

Прив`язав Орлика до паркану, а сам зайшов до канцелярії. І сказали йому слова: «Завтра треба евакуювати колгоспну худобу, щоб не дісталася фашистам. Вас буде троє: ти, Дмитре, поведеш комбайн, Іван Андрійович Явкин, Григорій Максимович Сніткін – худобу. Питання є? Нема! Ну що ж, гайда!»

Дмитро спершу розгубився. Але поступово заспокоївся, взяв себе в руки і про-жогом вибіг на вулицю.

Підійшов до коня, розв`язав його, помчав до Явкина та Сніткіна.Чоловіки сповістили про важливе завдання своїм дружинам. А ті в свою чергу по-

чали готувати на ранок торбини з їжею. Дмитро звечора готував комбайн.Нікому не спалося. О 4-ій годині, коли по селу на все горло заспівали півні, родини

вирушили до колгоспних приміщень, де знаходились корови. Почали роз`язувати тварин і виганяти на вулицю.

І.А. Явкин

143

Орлик мотався з одного кінця двору до іншого, зганяючи докупи корів. Він, наче людина, розумів, що не має права загубити жодну корівку. Тут він наймогутніший і найголовніший. Почали гаснути зірочки на небі, а стадо корів покинуло село. По-переду йшов вожак цієї колони – Орлик, а позаду – Григорій Максимович Сніткін та Іван Андрійович Явкин.

Вони знали одне – треба зберегти кожну тварину, щоб вона не потрапила в руки фашистів.

Попереду, на чолі із Дмитром Жевнєровим, йшла бармашівська техніка: трактори і комбайни. І кожний думав:скоріше б перейти лінію фронту...

Хата моя, рідна хата…

«Хата моя, рідна хата» – задушевно ви-водить голос, що звучить з радіоприйма-ча. І чомусь пригадалась мені стара хата на краєчку села. Стара, але ще й досі міц-на, бо будувалася не на рік, не на два…

Поставили її роботящі руки Антона Микитовича та Килини Йосипівни. Жили вони в любові і злагоді, дружно будували хату, створювали сім’ю. Неза-баром один за одним пішли діти: Гри-горій, Макар, Петро, Герасим, Анато-лій – п’ятеро синів. Підростали хлопці на втіху батькам – роботящі, привітні, скромні. І здавалося тоді, що навіть ві-кна хати, як очі щасливої матері, сві-тяться тихою, ясною радістю.

Ось уже один за одним одружилися старші сини, і невістки прийшлися до дво-ру – такі ж роботящі та привітні. А там уже й онуки народилися. Як же було га-ласливо та весело в цій хаті, коли вся родина на свята збиралася до столу! Та й не тільки на свята. Всіх – і сусідів, і друзів, і рідню – як добра господиня, привітно приймала хата, всім знаходилось місце, підтримка й добра порада.

Чого ще потрібно? Живи та радій життю. Та ось, як грім серед ясного неба, вдарив 41-й рік. Не було в селі такої хати, де б не ридали жінки, відправляючи своїх рідних у страшну безвість під назвою «Війна».

Покинули рідну хату і п’ятеро синів Антона Микитовича і Килини Йосипів-ни: Григорій, Макар, Петро, Герасим і Анатолій. А на згадку про рідну домівку дала мати кожному ладанку із грудкою землі, що взята була біля рідного поро-гу. «Повертайтесь, сини, додому, що б не трапилося з вами, та тільки живими по-вертайтеся, з Перемогою! Нехай Господь і Матір Божа збережуть вас!» – казала мати наостанок.

Чекала вся родина, сподівалась на зу-стріч, раділи разом кожній звістці з фрон-ту. Чекали їх і рідна хата, і рідна земля.

Деледудко Антон Микитович і Килина Йоси-півна з онукою Анною та правнуком

А.М. Деледудко (праворуч)

144

У 45-му, коли стали повертатися чоловіки-односельці додому, щодуху бігла мати до кожного з них запитати, чи не чув він, бува, щось про її синів, бо давно вже не було від них звістки. Може, десь у шпиталях, поранені чи контужені, а, може, у по-лоні? Поки не знала нічого про долю синів, жила сподіванням, що ось-ось повер-нуться додому. Та згодом, одна за одною, прийшли чотири «похоронки», чотири страшні звістки, що, захищаючи рідну землю, її сини – Григорій, Макар, Петро, Герасим загинули.

І тільки наймолодшому, Анатолію, пощастило повернутися додому живим. Роз-печеним вугіллям обпалює душу Анатолія Антоновича Деледудка, пам’ять про ві-йну, яка увірвалася в його долю з перших її днів. Копав протитанкові окопи, зміц-нював оборону міста Куйбишева – воєнної столиці Росії, бився на Курській дузі, звільняв Липецьк, Київ – столицю рідної України, брав участь у взятті Сандомира, бився з фашистами у Румунії, Німеччині, штурмував Берлін, воював під Прагою.

«Йшов всюди на передовій, – розповідав Анатолій Антонович. – Пишаюсь сво-їм внеском до Великої Перемоги, бойовими нагородами. Та найвищою нагородою вважаю життя. Війну і тих, хто її розв’язав, проклинаю, бо вона проковтнула у своє-му безжалісному полум’ї четверо моїх братів, достроково забрала життя моїх вбитих горем батьків». І жила в ньому до останнього дня ця гірка пам’ять війни.

… Ось так протилежно розділилося життя родини – до війни і після, сімейне щас-тя і сімейне горе. І на обличчі самої хати, здавалося, додалось зморшок, хоч, як і завжди, виглядала вона охайною і привітною.

Минули роки. Повиростали вже онуки й правнуки всіх п’ятьох синів. Давно вже нема засновників та перших господарів тієї хати. А вона, хата, стоїть на своєму міс-ці, стара вже, та така ж привітна. І дивляться на кожного, хто приходить до неї, очі тих, хто щасливо жив у ній у ті далекі довоєнні роки – матері, батька і п’ятьох синів. Дивляться, ніби запитують: «Як живете ви тут без нас? Гідно, по справедливості? Що ви за люди, наші нащадки?»

Ось таку історію згадала я, слухаючи пісню, ось над чим примусила замислитись мене ця історія.

Дощ віщував біду...

Дідусь з бабусею раділи, що така велика у них родина. Мали вони 5 синів. По-підростали діти, і почали думати про створення своїх родин. У той день, коли

одружувався Макар Деледудко з Олек-сандрою, лив дощ. А прикмета така: іде дощ – буде життя із сльозами. Задума-лась Олександра, та нічого не вдієш – дощ не зупинити.

Час ішов. Через рік у них народилася дівчинка. Назвали Анною. Це було у 1933 році. Захворіла Олександра, померла. За-лишилась Аня без мами. Бабуся жаліла сирітку, доглядала, до школи випровади-ла.

Настав 1941 рік...Один за одним 5 синів Деледудкіних

пішли на фронт. З перших днів війни одержали повідомлення, що загинув Ма-кар. Велике горе спіткало родину Деле-дудкіних. Не висохли, як кажуть, сльози Весілля Макара Деледудко з Олександрою

145

Макар Деледудко

за невісткою, як знову горе і сльози. Мати і батько боялися підходити до фіртки, коли йшла листоноша. Але боїшся-не боїшся, прийшла листоноша, а підходити треба.

А радісних звісток не було.Права була Олександра, коли говорила, що день весілля ві-

щує сльози.Все життя Килина Йосипівна плакала, до смерті плакала,

бо війна забрала у неї чотирьох синів.Аня підросла, вступила до Миколаївського будівельного тех-

нікуму, закінчила його, вийшла заміж, народила двох синів.Все життя була вдячна своїй бабусі і дідусеві, які її, сироту,

вивели в люди. Нині вона проживає у столиці України – Ки-єві. Вже давно нема бабусі і дідуся, а пам`ять живе у мами Ані та її дітей – Олександра і Павлика.

Фашисти вступили до Бармашового

Із наближенням фронту за рішенням виконкому сільради була створена комісія, яка займалась підготовкою можливої евакуації громадського багатства на схід. Ба-гато жінок – як старих, так і молодих, споруджували оборонну лінію села.

До кінця липня, коли всі чоловіки віком від 15 до 50 років вирушили до військо-вих частин, люди, що лишились, створили добровільні народні ополчення та ви-нищувальні групи, а частина їх евакуювалась на схід країни.

14 серпня 1941 року після жорстокого бою з великими людськими і матеріаль-ними втратами до Бармашового таки вступили фашистські війська із своїм «но-вим порядком», почались масові розстріли, грабування, примусові роботи. На-селення оподатковувалось грошовою і продовольчою даниною, а багатства, створені працею радянських громадян, які не були евакуйовані, ешелонами від-правлялись до Німеччини. Примусово вивезено до Німеччини 272 мешканці, розстріляно 15 євреїв (серед них одна дівчина), евакуйованих з Одеси до Ми-колаєва. Загальні збитки, завдані селу, оцінювались у лютому 1944 року в 15 млн. карбованців.1

Але бармашівці не корились окупан-там. Комуніст Атрощенко І.К. організу-вав підпільну групу патріотів для бороть-би з ворогом.

«У період окупації в с.Бармашове Атро-щенко Іван Костянтинович, 1907 р.н., голова колгоспу Шульгін Іван Мартино-вич, 1892 р.н. і Жигалкін Павло Тихоно-вич, 1887 р.н. вели агітацію серед населення: не коритись німецьким окупантам; розповсюджували листівки. Атрощенко І.К., Жигалкін П.Т., Шульгін І.М. та Во-ронков С. були без суду розстріляні.»2

1Николаевский облгосархив – ФР 1002. оп.3. д.17., л.232Николаевский облгосархив – ФР 10. оп.108. л.8-80; ФР 2878. оп.1. д.1. л.181

Михайло Степанович Воронков з дружиною

146

Але фашистам не вдалось розгромити сільське підпілля. У березні, напередодні визволення села Радянською Армією, у селі спалахнуло повстання. Повстанці за-хопили північну частину села і утримували її до приходу 36-ої гвардійської танкової бригади під командуванням полковника Жукова і частин 10-ої кавалерійської диві-зії, яка, зломивши ворога, звільнила 14 березня 1944 року село Бармашове.3

Тил – це Батьківщина, за яку йшли в бій

На віроломний напад фашистської Німеччини мешканці Бармашово ще тісніше об`єднались, подвоїли, потроїли трудові зусилля. У селі з першого дня війни ви-никли неймовірні труднощі, різко змінилось матеріально-технічне постачання, все було взяте для армії.

І доводилось всі роботи виконувати жінкам, старим, дітям. Жінка на тракторі, комбайні, вона і вантажила, і їздила кіньми. А жінки: у кого чоловік на фронті, у кого – син, а у кого – наречений.

Змушені були орати коровами, самі підпрягались, сіяли вручну, косили косами, жали серпами, косарками, молотили, скиртували. Працювали від зорі до зорі. До багатьох дворів приходили похоронки.

Сльози...Якби можна було заглянути у душі, в глибину серця людей у цей лихий час! Що пережито, передумано, переплакано...

14 серпня 1941 року після жорстокого бою і з великими матеріальними і людськи-ми втратами в Бармашове вступили фашисти.

«...Начались массовые расстрелы, грабежи, принудительные работы на окку-пантов. Население облагалось денежной и продовольственной данью, богат-ства, созданные трудом советских граждан, эшелонами отправлялись в Герма-нию. Общие убытки, нанесенные оккупантами селу, оценивались в феврале 1944 г. в 15 млн.рублей.»4

3И.А.Плиев, Разгром армии мстителей – Орджоникидзе, 1967. 4Николаевский облгосархив.-Фр.1002.оп 3.д.17.л.23

Вони працювали в тилу (зліва-направо): Копелюш Анна, Федоренко Дарія, Харченко Валентина, Жигалкіна Катерина, Блінцова Ксенія

147

№9/117 А

Галя Русецька все життя пам’ятала той номер, під яким вона значилась там, у Німеччині. Вона остарбайтерка. Жаха-лась цього слова, адже бути полоненим, жити в чужій краї-ні їй було важко, страшно, неприємно. А сталося ось як. 11 серпня 1941 р. фашисти зайшли до нашого села та почали виловлювати молодих людей. Жінок зганяли до церкви, а чоловіків – до школи. Її мама – Слісаренко Наталя та бать-ко – Слісаренко Павло дуже хвилювались, щоб їхніх дітей не забрали в етап. А мали вони двох синів – Олексія і Миколу та двох доньок – Євдокію і Галю.

Однієї ночі фашисти забрали Семена (чоловіка Галі) і загна-ли до школи. Через день їх погнали до етапу, звідки він втік. Прийшов додому і не встиг побути декілька днів, як фашисти знову прийшли до Русецьких. Вони забрали всю родину Семена – дружину Галю та шестирічну доньку Зіну. І повезли їх, бармашівців, до Одеси.

«На пероні до нас підійшов німець, – каже Зіна. Він говорив, що зараз прибуде «чох-чох-чох» і ми поїдемо. Ніч була дуже темною, нічого не видно. Нюра Воробйова потра-пила під паровоз і одразу ж загинула. Ще з нами був Михайла Бредіхіна батько»

А вже у Німеччині почався розподіл, кого куди. Родина Русецьких потрапила до господарів, що мали робітницю-полячку. Але вона була на останньому місяці вагіт-ності, тож її звільнили. Всю роботу було покладено на родину Русецьких.

«Заготовляли ми сіно для худоби. Батько з мамою працювали, – каже Зіна, – а мені було важко тягати граблі. Мама мене пожаліла і сказала: «Відпочинь, доню!» Я сіла біля копиці сіна, у мене розболілась голова і я заснула. А господарка за цим всім спостерігала. Коли ми ввечері повернулися до господи, то вечеря була лиш на двох. «А тобі, – сказала господарка Зіні, – вечері нема, бо ти не заробила сьогодні»

Мамі і татові було мене шкода, тож вони нагодували мене своїми порціями, а самі поїли мої недоїдки. А в моєму серці назавжди запам’яталась жорстокість німкені.

У 1945 році нас, остарбайтерів, звільнили і ми повернулися на Батьківщину. Нам тут все рідне і дороге! І вже тоді, у свої 11 років, я зрозуміла, що ми вдома, у своїй рідній домівці»

Кажуть: «Бережи святі слова і дорожи ними. Не кричи про любов до Батьківщи-ни, а працюй в ім’я її блага, щастя, могутності»

Тільки-но закінчилась війна, люди повернулись додому і почали відбудовувати на-родне господарство. Самовіддано працювали Семен та Галя Русецькі. Вони пиша-лись своєю Батьківщиною. Разом з іншими односельцями зробили свій внесок за-ради досягнення великих вершин в економіці, заради гідного рівня життя, культури. Разом зі всіма людьми радянського простору вони перетворили свою велику країну на одну з розвинених країн світу, на країну з соціальними гарантіями права на працю, відпочинок, на житло, безкоштовну освіту і охорону здоров’я, спокійну старість.

Значення цього ми починаємо розуміти, бо дуже багато встигли втратити, а зна-чить – і оцінити.

На межі життя і смерті

11 серпня в село вступили фашисти. Із перших днів зробили облаву на молодих людей, яких тримали пару днів у церкві Святого Миколая, а потім примусово ви-везли на каторжні роботи до Третього Рейху.

Галя Русецька

148

– Із нашого села близько трьохсот чоловік. Серед них – зо-всім юні хлопчики й дівчатка, які ще вчора сиділи за партами і життя яких було скалічене тяжкою рабською працею на чужині. Васильєв Олександр, Атрощенко Яків, Копошилов Григорій, Копошилов Федір, Блінцов Данило, Зосімов Іван, Русецька Галя, Кирпиченко Катя. Багато бармашівців загинуло. Люди жили в бараках. Їх територія огороджувалася колючим дротом, суворо охоронялася наглядачами з собаками. На роботу теж виводили під охороною, – розповідала Галя Русецька.

Життя остарбайтерів – в`язнів нацизму визначалося за кри-терієм «ефективності їх використовування», тобто як «робо-чого матеріалу».

Багато разів ці люди стояли на межі життя і смерті.Майже половина в`язнів не повернулася. Деяким пощастило – вони вистояли,

витерпіли, вижили, повернулися на Батьківщину. Але подальші роки, після пере-житого, для кожного з них були складними, сповненими нових колізій, супереч-ностей і випробувань.

Та попри всі труднощі, це покоління зуміло не тільки вижити, а й продемонстру-вати зразки високих духовних і вольових якостей.

Отже, ми, всі живі, повинні пам`ятати свою історію, любити свою Батьківщину, шанувати своє коріння і ніколи не забувати людей, які ціною власного здоров`я та життя здобували Велику Перемогу.

Та пам`ять не сховать святу В могили темні і кургани, Яскраві барви,суть земну Запалять в пору весняну Багряним спомином тюльпани. М. Дерев`янко

Прикрість – не радість

«Був червень 1941 року. Нас у родині Макасєєвих було четверо: татко, мама, брат Вітя і я. Прийшла повістка з сільради, що батько з речами повинен з’явитися о 8-й годині ранку для відправки на фронт. Мама плакала, у неї все валилося з рук. А тато її заспокоював і просив, щоб нічого поганого не думала. Піде, знищить ворога і по-вернеться додому. Вони, чоловіки, не дуже хвилювалися. Розповідала мама, що наші сусідські хлопці і дівчата навіть раділи, що підуть на фронт. Це, звичайно, була траге-дія, яку тоді молодь не уявляла. Мама повторювала, що дітей, підлітків та всю молодь того часу дорослими зробила війна. Людина дорослішає не одразу. Багато загинуло такими «щасливцями» – юними хлопчаками. В нашому селі їх було шістдесят.

А тато, як тільки поїхав на фронт, надіслав нам листа, у якому писав, що знахо-диться у таких краях, де є лише гори і більше нічого… Він написав і другого листа, коли ми ще не отримали першого. Він хотів сказати нам щось тепле і ласкаве, щоб підбадьорити, щоб розлука не здавалась такою тяжкою. Він писав, що йому в той час здавалося, ніби він не з папірцем розмовляє, а з нашою мамою і з нами. Йому здавалося, що ця розлука багато чого нас навчить, що якщо їй доля закінчитися, то тим радіснішою і щасливішою буде потім зустріч. «Ти, Машенько, для мене стала коханішою, бажанішою, ще ближчою, ніж раніше. Нас поєднують наші Вітя і Алла. Бережи їх, як зіницю ока, збережи, не зважаючи ні на що. Ти хороша мама, і я аб-

Г.П. Русецька

149

солютно спокійний, що ти зумієш це зробити.» Ці слова мама берегла як заповіт. Довго плакала над листом, тієї ж ночі пи-сала відповідь, щоб вранці вкинути у поштову скриньку. Вона клялася, що все зробить, як він бажає.

Вранці, до сходу сонця, відправила листа, а потім щодня че-кала відповіді. Та її не було – одержала лише повідомлення «Без вісти зниклий».

А в селі на той час були фашисти. Ми весь час перехову-вались у погребах. Одного разу сиділи в погребі у тітки Олі Жевнєрової. Там було повно жінок і дітей. Підбіг німець, хо-тів кинути туди гранату, а інший схопив його за руку, щось сказав і вони пішли. Ми почули постріл танка. А вже коли повиходили надвір, дізналися, що вбили племінницю тьоті Килини Степанової.

Закінчилася війна, звільнили наше село. Пам’ятаю, як плакала наша матуся, коли почали повертатися чоловіки з фронту, а нашого батька нема. Вона завжди гово-рила, що він обов’язково прийде, що все це якась помилка. І вона, як і пообіцяла, як зіницю ока берегла нас, дітей. Важко працювала, заробляла на хліб і все чека-ла батька. Вона працювала на причепі на скиртуванні, на сівалках, на свинарнику. Звідти і пішла на пенсію» – так розповіла мені Алла Іванівна, донька Івана Андрі-йовича Макасєєва.

Алла після закінчення 8 класів пішла працювати до колгоспу. Як і мама, все вміла робити – сапала кукурудзу і соняшник. Потім працювала ланковою. Останнім часом працювала нянею у дитячому садочку. Сьогодні Алла Іванів-на Балбекіна на заслуженому відпочинку. Вона доглядає за хворим чоловіком. Мала двох дітей та двох онучок. Багато горя зазнала Алла Іванівна у житті, а найстрашніше – втратила доньку Наталю. А що може бути страшніше на світі за смерть дитини?

Та що вдієш? Треба жити далі, допомагати тим, кому нема життя без нас. Така наша доля.

Когда в тело вливается слабость И становится трудно дышать, Понимаешь, что горесть – не радость, Но она крепит дух побеждать. Владказар

Вдова

Маша Макасєєва жила бідно, бо мала двох дітей: Аллу і Вітю, а чоловік загинув на фронті. Рятували її і годували жорна, які дісталися від батька.

Жорна стояли в комірчині на лавці. У комірчині вікон не було, а тому її відкрива-ли навстіж, щоб видніше було. Це робили і влітку, і взимку. А коли дуже хурделило, то зачиняли. І в темряві мололося непогано, тільки підсипай.

Жінкам було важко на них працювати, бо треба було безперестанку вергати важ-ку ручку.

А звук їхній голодний, коли камінь по каменю гуркоче, – запаморочував її. І по-тім куди б не йшла жінка, у її вухах стояла кам`яна гуркотня. Їй навіть снилося, що крутить ручкою і крутить, а кругом-ні пилинки.

Часто їй допомагали цю роботу виконувати діти. Постають навколо жорен, посхи-ляють голови докупи – тільки підсипай. Одного разу вони побачили, що з ячменю

А.І. Балбекіна

150

камінь кришиться. Мама зрозуміла, що то пази на кружалі позбивалися, самі тільки з`їдини. Взяла зубило, набивати стала.

Треба, щоб жорна завжди справні були, бо не побіжиш із жменею якогось зерна до млина. У млині з тієї жмені візьмуть півжмені за помел – от нічого і не залишить-ся. До Марії часто приходили люди з Бармашового: одне миску жита перетерти, інше – вівса. За це вони її дітям приносили то гостинців, то коржиків, хто варени-ків, а хто трішки свого помелу залишав.

Так і жила жінка. Та треба було щось робити з хатою, бо зовсім розвалилась.Пішла до голови сільської ради просити раду. Він сказав, що нема коштів. Але

Марія дорікнула, що іншим даєте, а мені нема.У мене чоловік не вернувся з фронту, – майже з болем сказала жінка, в її голосі

чулися сльози.Так і пішла ні з чим Марія. Прийшовши додому, розповіла 17-річному синові Ві-

ктору і 14-річній доньці Аллі. Діти притулилися до матері, почали її заспокоювати. Потім вийшла за подвір`я, глянула на тин, який зовсім спаршивів. Без загорожі не можна: то чужа худобина вскочить, то сторонні очі заглядатимуть на її господу.

Аж хтось покликав господарку. Вийшла. Посильна із сільради сповістила, що їм виділено дерево для ремонту хати. Головою сільради був Олексій Іванович Степанов. Марія зраділа і тут же побігла до майстрів: Савелія Шинкарьова, Василя Шинкарьо-ва, Василя Брека. Вони сказали жінці, щоб все необхідне приготувала, а за ними затримки не буде. Клямки, скло, цвяхи, глина, стовпи, дошки. Прийшли майстри, зробили свою роботу, а у вихідні Марія організовувала толоку.

Посходились родичі, сусіди і всі, хто здатний на милосердя допомогти вдові з дітьми.Через місяць хата була оновлена, навколо хати виріс новий паркан. Марія кож-

ного дня бігала на роботу. День і ніч була на ногах. Вийде із першими променями сонця на поле, поробить, а очі злипаються.

Зліва-направо: Зосімова Євдокія, Блінцов Данило, Жевнеров Павло, Ярошенко Зена, Безчасна Надія, Жигалкіна Ніна, (нижній ряд) Жевнерова Ольга, Макасєєва Марія, син Віктор,

Шуткіна Євдокія

151

Верхній ряд: Ільченко Надія, Козельська Катя, Сержук Катя, Дарина Марія, Головата Валя нижній ряд: Середа Рая, Васильченко Дуся, Гришко Ніна

Бувало, робить що-небудь – і спить. Довго звикала до цього, а потім призвича-їлась. Працювала у ланці, була свинаркою довгий час. Попідростали діти, жити стало легше.

Але життя не було радісним. Марія весь час думала, де її Іванко. Де він загинув і як. А,може,він просив допомоги. А, може, упав на полі бою і ніхто його не схоро-нив. Їй було б спокійніше, якби вона знала, де він похований, з`їздила б на його могилу з дітьми.

Але нічого не вдієш. Мусить бути так, як є. Вона взяла фотографію Івана, що за-вжди стояла на столі, притулила до серця і подумки сказала:«Іванку, ти живий, ти серед нас, хоч залишився там, на війні. Ми тебе любимо. Я про тебе розповідатиму і внукам, і пранукам. Ти для нас зробив все, що зміг...»

Остарбайтер Катя Сержук

1941 рік…Він увійшов у наше життя як гіркий, вогненний рік. Про нього будуть говорити і писати сотню років, бо саме цього року почалася найстрашніша і най-жорстокіша війна – Велика Вітчизняна.

Розповідала Катя, що в ту ніч їй не спалося. Мабуть, серце відчувало щось страшне. «Я встала, коли ще надворі було зовсім темно. А в сараї півні своїм «кукуріку» нага-дували, що вже світає. Вмилася, причесалася і сіла біля вікна. Мама подоїла корову і сіла біля мене. Ми сиділи одна навпроти одної, дивились у вічі, і у кожної з нас на-кочувались сльози. Помовчали, а потім почули, що на вулиці здійнявся якийсь галас. Це був дійсно істеричний галас, у якому важко було щось розібрати. Лише коли до нашої хати підійшли фашисти із сільським старостою, який тримав у руках папір, ми зрозуміли, що забирають молодих. Прийшли до хати і староста сказав: «Збирайся швидко, поїдеш до Німеччини». Ми з мамою розплакалися, та фашисти й не думали дивитись на сцену прощання з рідними. Він штовхнув мене дулом автомата в спину і гаркнув: «Пішла!». Мама голосила, а я пару разів озирнулася на домівку і, плачу-

152

чи, пішла з гуртом молоді у напрямку до церкви. Коли відчинили двері, то там було багато людей, було душно. На ніч на двері почепили важкий величезний замок. Ми всі стояли, місця не було, щоб сісти, тим паче лягти, бо нас там було близько 300 чоловік.

Вранці, коли відчинилися двері, ми по-чули голос старости: «Виходьте, загру-жайтесь по машинах». Під’їжджали ма-шини, криті брезентом, із свастикою; їх заповнювали людьми і везли на станцію до Миколаєва. А там нас загнали до то-варних вагонів, де не було жодної лавоч-ки, жодних пристосувань. Так стоячки нас везли до самої Німеччини.

Коли дісталися до Німеччини, на станції нам наказали вишикуватися у шеренгу, повз яку проходили три фашисти і дві німкені. Вони вказували пальцем на того, хто їм сподобався, а ті, на кого вказали, виходили і йшли за ними. Тих, хто лишився, кудись погнали пішки. Нас, десятеро – шість дівчат і четверо хлопців, відібрали для роботи в їдальні.

На відміну від тих, кому судилося працювати у шахтах, нам жилось непогано. Ми варили їжу для лікарень, для шахтарів, для тих, хто працював на якохось інших під-приємствах. Були випадки, що ми одержували записки від своїх земляків, а ми пе-редавали записки їм. Ми намагались ретельно і якісно готувати їжу для них, за це вони нам були вдячні.

А коли ми їхали додому, недалеко від станції стояв гурт людей, напевне, вони теж чекали відправлення на Батьківщину, бо ми чули, як вони співали пісню «Катюша».

Багато хто, не витримавши тих умов, повмирали там в шахтах, а мені ще довгі роки дзвеніла «Катюша», як визнання великої пошани наших людей.

Пройшли роки, вийшла заміж, народила дітей, а остарбайтерське життя вкар-бувалось у пам’ять до самої смерті. До сьогоднішнього дня, вже 65 років, зберігає сумочку, яку придбала там, у Німеччині. А коли поверталася додому, потрапила в аварію, дуже травмувала плече.

І розповідає мама і бабуся Катя своїм дітям і онукам, як було захоплене село, як розгулювали фашисти, все забирали, людей розстрілювати. Здавалося тоді, що цьо-му всьому не буде ніколи кінця. Але кінець прийшов завдяки мужності і героїзму нашого народу, завдяки тому, що наш народ гаряче любить свою Батьківщину і в будь-який час готовий віддати своє життя за неї.

Мінкін Федір Афанасійович

Народився Федір 26 лютого 1921 року, коли в країні розгорталася НЕП. Коріння його родини походить з Полтавської губернії. Афанасій – батько Федора приїхав ще молодим у наше Засілля, тут одружився з поважною дівчиною Марією Євтихі-ївною Лакутіною. Народили дівчинку Надію, сина Федора, який у 16 років вступив до ФЗУ міста Миколаєва. Навчався дуже добре, в атестаті оцінки були «відмінно», за що був нагороджений путівкою «Екскурсія по Дніпру». Було це в 1938 році.

На роботу був відправлений на Далекий Схід. У 1941 році приїхав у своє село, звідки пішов на фронт Великої Вітчизняної війни, потрапив у 157-му стрілецьку дивізію. У Керчі 2 березня 1942 року був поранений. Лікувався у шпиталі АГ 3689, демобілізу-

Катя Сержук, Віктор Пономарьов, Козельска Катя (зліва)

153

вався у жовтні 1945 року. Нагороджений орденами і медалями.

Одружився з Поліною Федотівною Аби-ло, у 1946 р. у них народився син Борис.

Починав трудову діяльність у колгоспі ім. Леніна. Пізніше у радгоспі «Барма-шівський». Працював бухгалтером, бри-гадиром дійного стада відділку №3, облі-ковцем, рільником.

Він був редактором стінної газети рад-госпу «Ленінським шляхом». Мав вели-кий талант до художнього оформлення газети.

Пішов у вічність ветеран ВВв, залиши-лись добрі спогади.

Пропав безвісти...

День схилявся до вечора. І хоч літнє сонце не палило так немилосердно, як опівдні, все ж дихалося важко: розігрі-та за день земля пашіла жаром. Пара коней, запряжена у віз, спроквола чва-лала запиленим трактом. Русявий мо-лодий чоловік тоскно вдивлявся з дро-жок в одноманіття південного степу, до бурого висмаленого нещадним сонцем. У голові роїлись невеселі думки. Завтра він їде на війну.

Навіщо вона – безглузда жорстока бойня, яка мільйонами губить ні в чому не винних людей? Його бенте-жать картини війни: кров, смерть, розкладені трупи, жах, моторошність...

Але нічого не вдієш. Хто ж захищатиме Вітчизну, як не ми? Приїхав додому, роз-пряг коней, не вечерявши ліг і довго дивився мовчки у стелю.

Задрімав... І прокинувся, коли гарячі промені сонця зазирнули у вікно. Ско-чив, одягнувся, покликав до себе Настю – свою дружину і трирічного сина. Настя взяла на руки з колиски донечку і підійшла до чоловіка. Він сказав, щоб ніхто не розкисав, він іде виконувати благородну місію – звільняти від ворога Вітчизну. Поцілував усіх і пішов до сільської ради. А там уже стояли запряжені вози, на яких було повно чоловіків.

Семен скочив на один із них, і всі вози зрушили з місця. Попрямували на станцію «Добра«. Ми тоді були Баштанського району.

Дві доби наші чоловіки стояли у Добрій, а третього дня Іванов Семен скочив у вагон, який віз солдатів на фронт.

Йому говорили, щоб зліз, повернувся до своїх, але він поїхав. На станції Ва-силю і Савелію Шинкарьовим, Івану Будкову казав: «Якщо будемо їхати на Снігурівку, я заскочу додому, а якщо – на Херсон, то не зможу. Може, заскочу до тітки в Миколаїв».

Ніде не встиг заскочити Семен, бо бійці поспішали на фронт. А під Херсоном їх наздогнала стрілянина. Був страшний бій. «Може, в ньому і загинув мій батько, –

Ф.А. Мінкін з родиною

Іванов Семен Андрійович і його син Іван Семенович

154

каже син Іван Іванов, – нічого не знаємо. Куди ми не зверталися, ніхто нам не міг допомогти встановити, де загинув наш батько.»

Залишилась одна фотографія батька і пам`ять про рішучу, енергійну, сміливу лю-дину – Іванова Семена Андрійовича.

А він пропав безвісти...

Доля мене оберігала

Батьківщина Петра Марковича Макасєєва – Бармашове. Хоч доля і оберігала його під час кровопролитних боїв Вели-кої Вітчизняної війни, а взагалі-то не панькала. Дитинство було голодним і холодним, одруження було нещасливим, бо втратив дружину, залишившись із сином Вадимом.

До армії пішов у 1939 році. Перший бій був за Одесу, за що був удостоєний нагороди «За оборону Одессы». А потім була битва за Севастополь, за що удостоєний нагороди «За осво-бождение Севастополя». Найжорстокішою, – зізнається Пе-тро Маркович, – була битва за Сталінград.

Він із тих, хто громив ворога під Курськом, виганяв його із Донбасу, хто форсував Дніпро, Віслу, Одер, Шпрею. Хто штурмував Відень, Будапешт, Прагу, хто добив ворога в Бер-ліні – зміїному гнізді нацистів.

Повернувся додому у 1947 році, а на грудях сяяли ордени і медалі – свідки муж-ності та героїзму відважного солдата Радянської Армії.

Зліва-направо: Д.Є. Бойко, П.М. Макасєєв, М.М. Макасєєва, І.Т. Рибаченко, К.Д. Рибаченко, Л.К. Глевенко, М.К. Глевенко

Макасєєв Вадим – син Петра Марковича

155

Ми, всі живі, віримо, що пройдуть роки, історія заповнить нові сторінки, але на-писану вами не можна ні перекреслити, ні вирвати. Покоління майбутнього не за-будуть, не наважаться забути подвиг народу-визволителя. Діти, онуки і правнуки будуть дякувати вам за подарований мир, за ясне сонце, чисте небо. За те, що на луки і квіти не падають бомби.

Вы в битве Родину спасли, Преодолели все преграды, От всей души спасибо вам, Спасибо вам, солдаты!

Віра, Надія, Любов

Своїй дружині Марії Михайло писав, що у кожному листі йому хочеться сказа-ти тепле і ласкаве слово, підбадьорити її, щоб розлука не була такою важкою. Він признавався, що коли їй пише листа, то йому здається, що розмовляє з коханою людиною. І ця розлука, як його, так і її навчить багато чого, якщо їй суджено за-кінчитись, і тим радіснішою і щасливі-шою буде зустріч.

А майже в кожному листі він писав, що боїться каліцтва, бо вона тоді може від-мовитись від нього.

А Марія заспокоювала Михайла, що, яким би він не повернувся, вона ще біль-ше його кохатиме. Михайло часто слав листи, а вона тремтіла при зустрічі з лис-тоношею, щоб, не дай Боже, їй не прине-сла жахливу звістку, як її подругам.

Майже кожного разу він вибачався за мажорний тон у листах, а за те, щоб зу-стрітись, віддав би все на світі.

Всю війну пройшов Михайло з боя-ми. Тричі був поранений. А четвертого разу-важко. Внаслідок останнього по-ранення він залишився без ноги. І вже після перемоги просто із шпиталю був де-мобілізований.

А вдома його чекала дружина Марія і дві донечки, дев`ятирічна Валя і п`ятирічна Аня. Радощам не було меж і в Михайла, і в Марії. А вона все по-вторювала: «А я вірила, я надіялась, я знала, що ось-ось ти постукаєш у шибку, коли ми спатимемо».

«Коли я був вдома, думав, що кохання поети придумали. А коли був у розлуці, переконався, що воно насправді є. І я радий, що розуміємо одне одного».

Він, хоч і без ноги повернувся, а все допомагав дружині поратися по господар-ству. Вранці Марія біжить на роботу, а він все поробить і їсти приготує. У 1946 р.у них народився хлопчик, якого назвали Толиком.

Батько від щастя ще більше шанував дружину. Їй твердив, що буде робити все, аби його дітки були щасливими. Свою часточку любові вони щоденно віддавали малечі.

М.І. Степанов, М.А. Степанова – дружина, донька Валентина

156

Виросли діти, створили власні сім`ї. Марія та Михайло дивуються, як важко було, а все пережили. Михайло переконаний в тому, що їм допомогли подолати всі труд-нощі в житті Віра, Надія, Любов.

А я нічого на світі не хочу, тільки щоб у наших дітей було таке порозуміння, як у нас з тобою, Михайле, і тоді:

Пока на белом свете зло ликует- Без веры и надежды жить нельзя. Я верую – добро восторжествует, И возродится матушка Земля! Владказар

Тищенко Надія Миколаївна

Мой друг, напрасно счастье не зови, Увы, не все в твоей бездонной власти. Не будет счастья там, где нет любви, Как нет любви – где нет сердечной страсти. Владказар

Народилась вона 1 жовтня 1919 року у Оренбурзі в роди-ні робітників. Перед початком Великої Вітчизняної війни працювала бухгалтером у Державному банку м. Оренбурга. У квітні 1942 року була призвана до лав Червоної Армії, а 2 травня відправлена ешелоном на фронт під Сталінград. Була зв’язківцем 56-го окремого зенітно-артилерійського дивізіо-ну (ОЗАД). Брала участь у боях під Сталінградом, за що була нагороджена медаллю «За оборону Сталінграда». Пізніше брала участь у боях на Орловсько-Курській дузі під Москвою (станція Узловая) і під Ржевом. З боями дійшла до східних кордонів Німеччини, міста Кенігсберга, де і зустріла День Перемоги. Нагороджена орденом «Отечественной войны», медаллю Жукова та іншими нагородами.

На фронті зустріла солдата – Івана Михайловича Тищенка, в якого закохалась. І він поклявся до смерті бути з нею разом.

Після закінчення війни приїхали до Бармашового, одружилися, народили трьох доньок і сина.

Надія Миколаївна була щасливою матір’ю, а потім бабусею. Померла Надія Ми-колаївна 7 липня 2004 року…

Старший лейтенант Степанов

Було у матері Параски Іванівни п’ятеро синів: Олексій, Михайло, Василь, Мико-ла та Григорій.

Коли йому, Олексію, виповнилось 12, він найнявся пасти худобу. Жили бідно: і голодно, і холодно. Згадував Олексій: «Пожену пасти корів, змерзну, ноги тремтять від холоду. І, щоб зігрітись, ставав у коров’ячий, тільки-но випущений з-під корови кизяк, щоб нагріти ноги».

На тому місці, де колись у Бармашовому був маслозавод, а нині крамниці приват-них підприємців Березневої Надії та Сиванича Олександра, був свинарник, який

Н.М. Тищенко

157

належав Луці Петровичу Блінцову. Олексій у свої 15 років був там сторожем. Але хлопчикові дуже хотілося бути грамотним. Тому він охоче брався за уроки, добре вчився, а на канікулах працював. Вступив до ФЗО, вивчився на столяра. А коли ви-повнилося 18, його забрали до армії.

Відслуживши в армії, мав намір повернутись додому, та мати надіслала листа, що важко жити в селі, голодно. Пора-дила синові залишитися на надстрокову службу. Олексій по-годився, а пізніше вступив до Ульяновського танкового учи-лища. Згодом училище переправили до м. Борисова. А коли почалася війна, Олексія направили до м. Гороховець. Там він навчав курсантів танкової справи. Згодом був направлений на фронт.

У посвідченні особи зазначено: «Лейтенант Алексей Иванович Степанов со-стоит на действительной военной службе в рядах РККА Горьковской области в автомобильно-мотоциклетном училище на должности командира курсантов. 31.12.1941».

Курсантом був 1 рік, командиром відділення – 3 роки, командиром взводу – 5 р. 5 міс., командиром роти – 1 рік, ад’ютантом – 1 рік, офіцером зв’язку – 1 рік (п’ятнадцятий танковий корпус). Звільнений зі званням старший лейтенант ( На-каз НКО СРСР №336, 1942 р.)

Це було під час війни. Ад’ютант О. Степанов і його командир були в танку. Йшов

жорстокий бій під Харківом. Німецький снаряд влучив у їхній танк. Той загорівся, командира було тяжко поранено, Олексій витяг його з танку і тягнув до своїх, до санчастини. Надворі був сніг, вдень він танув, а вночі був мороз. Олексій мав рану на правому плечі. Не пам’ятає, як знепритомнів, відморозивши пальці на обох но-гах, отямився вже в шпиталі. На обох ногах йому ампутували пальці стопи, лиши-лися самі п’яти.

О.І. Степанов серед друзів, сидить посередині

О.І. Степанов

158

Демобілізували його у 1943 році. Поїхав Олексій до дружини з сином, які пере-бували в Киргизії. До Бармашова повернувся в квітні 1944 р. Вдома влаштував-ся воєнруком до Бармашівської школи. А через деякий час був обраний головою сільради. Дуже любили люди свого голову, бо допомагав він їм у їхніх бідах, писав листи, брав участь у пошуках загиблих, зниклих без вісті односельців. Вів велику громадську роботу, був агітатором.

Його онук Геннадій, син доньки Олексія Івановича – Лариси, завжди казав: «Буду танкістом, як мій дідусь!» Дійсно, він закінчив Харківське танкове училище і, як його дідусь, став офіцером-танкістом. Служив у Придністров’ї.

А на тридцятому році обірвалося життя Геннадія від рук наркоманів.Брати Олексія Степанова також були на фронті. Михайло повернувся без ноги,

Микола в Австрії мав два поранення, Іван пропав без вісті у березні 1944 року, Ва-силь помер у 1945 році від поранень у Польщі.

Миколині рани загоїлись, після війни він працював на комбайні. Було це у Доне-цькій області. Микола ремонтував жатку, помічник ввімкнув мотор і Миколу пере-мололо на шматочки.

Сьогодні з п’яти синів вже нікого немає в живих. Але лишились їхні нащадки, які пишаються своїми батьками та дідами. Зберегли вони і листи з фронту. В тих листах розкривається моральний стан, дух радянської людини, висока моральність солда-тів та офіцерів ВВв. Сьогодні це нам допомагає стати кращими, піднятися вище.

Прожектористка

Тищенко Надія Миколаївна на зустрічі із випускниками школи казала:

– Мы, ветераны, глубоко осознаем, что мы в большом, нео-платном долгу перед теми, кто не дождался Великой желан-ной Победы, кто пал смертью храбрых, заслонив нас так, что с Победой домой возвратились мы, а не они. Сегодня болят наши сердца и скорбят души о тех, кто уже не придет никогда. И горько о тех, кто забыл о войне и ее героях, кто пытается забыть уроки войны и умалить достоинство советского сол-дата. Все, кто читал книгу Маршала Советского Союза Г.К. Жукова «Воспоминания и размышления», встретили там та-кие слова: «Я призвал бы нашу молодежь бережно относиться ко всему, что связано с Великой Отечественной войной. Очень

нужно изучать военный опыт, собирать документы, не забывать памятные даты и славные имена. Но особенно важно помнить, что среди вас живут бывшие солдаты. Относитесь к ним бережно».

Надія Миколаївна сказала, що слова тричі Героя Радянського Союзу, великого полководця для нас є керівництвом у роботі з молодим поколінням.

– Мы должны им помочь узнать правду о войне. Узнать о подвигах тех, кого забывать нельзя. И главное – понять, почему нам нужен мир.

Ми часто запрошували її на наші виховні заходи в школі, в Будинку культури. Дивились на цю тендітну симпатичну жіночку і щиро вірили її переконливим словам. Вони не могли бути іншими, адже Надія Миколаївна під час війни була сміливою прожектористкою. І такі, як вона, не можуть сьогодні зрадити прав-ді, яку стверджували на фронті – правді життя, правді честі, правді обов’язку. Повернувшись з поля бою, фронтова прожектористка на зустрічах з молоддю стверджує ті самі ідеали, заради яких вона йшла дорогами війни. До самої смер-

Н.М. Тищенко

159

ті фронтовичка казала з болем у серці, що багато людей почали забувати, якою ціною завойоване щастя.

– Совсем недавно в каждой школе центром военно-патриотического воспитания были Музеи боевой славы Советской Армии. Теперь их очень мало. А пустоту пытаются заполнить передвижными экспозициями о славе вояков тех армий, которые несли горе и слезы людям. Музеи учили героизму, добру, справедливости. А теперь особая ответ-ственность легла на родителей, бабушек и дедушек. Это они должны помочь молодому поколению понять, что такое любовь к Родине и почему, если понадобится, ее надо за-щищать. Защищать так, как это делали деды-прадеды, как это делали мы.

Вже сім років немає Надії Миколаївни, а її діти, онуки, правнуки пишаються нею – матусею, бабусею, прабабусею, яка зробила великий внесок у перемогу над лютим ворогом.

Єва та Ілля Драгущаки – остарбайтери

У рідній землиці тепліше сонечко гріє, Тут зеленіше трава зеленіє. При вас бажаю віку дожити, У рідній землиці кості зложити М.Шпак

Бажалося їм у рідній землиці «кості зложити», але не так сталося, як бажалося.

Хто міг подумати, що людині, яка має рідну землю, на якій народилася, народилися батьки, діди і прадіди, одного дня прийдуть поліцаї і скажуть: «Забирайтеся геть! На збір дає-мо дві години». І вигнали, вивезли далеко, на чужі землі. А сталося тоді, коли повернувся з Німеччини. Іллю Івановича і Єву Петрівну Драгущаків забрали до Німеччини, коли їм було (Єві – 23, Іллі – 25 років). Вдома не було райського життя, бо у родини Іллі і Єви було по п’ятеро дітей. А тут у Німеччині почалось справжнє пекло. Жили у бараках, спали на підлозі, застеленій соломою.

Робочий день починався о 6 годині. Єва ішла доїти коро-ви, а Ілля йшов до коней. Годував, вичищав, вивозив на поле перегній. Після цього обидвоє вирушали на поле. Він коси-ти сіно, вона – сапати буряки. Цілий день без води і їжі. О 6 годині вечора повертались додому, і починалась робота біля худоби. Господарі – німці були скупі і жорстокі. Вони не тіль-ки тримали голодними людей, а й били. Розповідав Ілля Іва-нович, як одного разу вранці кінь задки так вдарив, що він відлетів до протилежної стіни, впав і не міг піднятися. Боліло все тіло, в голові гуло і крутилося, мов у колесі. Ілля взяв ба-тіг, підійшов до коня і промовив: «Шляк би тебе трафив! За що ти мене катуєш?» і вдарив коня батогом.

Не бачив Ілля, що на порозі стайні стоїть господар. Він з люттю підбіг до Іллі і почав шмагати чоловіка. Коли той впав на землю, він жорстоко бив його ногами: в спину, живіт, у груди. Саме ця бійка була початком страшної хвороби, яку він набув на все життя, і від неї і помер. Життя в Німеччині згадувало подружжя, як жахливий сон. Раз на місяць вони одержували пайок. І все це відбувалося у невеличкому містечку Вільчику.

Є. Драгущак

І. Драгущак

160

Там було багато людей з нашого села. Вони допомогли нам добитись, щоб за-брати своїх дітей сюди із Польщі. Як помирати, то всім разом. Вони ж залишились невідомо з ким.

Пройшов час, і нам привезли п’ятирічного Мишка і півторарічну Марусю. Хлоп-чик наш пас у господаря гусей із маленькою сестричкою. Пройшли роки, а у нас не сходило з думки «Мамо, дай їсти!», «Татку, дай хліба!». А де ми могли його взяти, коли ми його не бачили, цього хліба по два тижні. Серце обливалося кров`ю, коли діти просили їсти. А в голому бараці нічогісінько не було. Ми тільки-но чекали, коли господарі нам що-небудь кинуть.

Так продовжувалось до 1945 року, коли нас звільнили і відвезли на Батьківщину. Але й там нас не чекало нічого доброго. Бо повернулись і побачили, що на місті

рідної домівки стоїть купа згарища. На щастя, у селі жила сестра Єви – Марія, яка запропонувала родині Драгущаків пожити у неї. Там уже жило три родини, і вона прийняла ще й четверту.

І жили чотири родини, мирились, працювали, ніколи не сварились, хоч у кожної було не менше трьох дітей.

А у 1953 році в пошуках кращої долі родина Драгущаків переїхала до села Бар-машового. П’ятдесят вісім років живуть діти у Бармашовому. Народились онуки і правнуки, а Єва та Ілля зложили свої кості не в рідній землиці, як мріялось, а на чужині. Хоч прожили вони тут півстоліття, та ця земелька їм не рідна.

Дар'я Павлівна Кирпиченко Зустріч з солдатською вдовою

Сьогодні, тобто в 2010 році, на жаль, немає в живих жодної жінки, котра має гіркуватий із присмаком самотини і водно-час гордий-статус «солдатська вдова».

Пам`ятаю, як одного разу завітала я із групою учнів «По-шук» до Дарії Павлівни Кирпиченко.

В очі кинулась розхитана хвірточка паркану, що вже давно не бачила міцних господаревих рук.

Як ступили на подвір`я, на нас глянула невеликими вікон-цями хата: приземкувата, беззахисна і незавидна – як вдови-на доля.

А доля була до неї милостивою дуже рідко. Поважали вдову у селі, любили за доброту, щедрість, взаємодопомогу, співчуття.

Словами Юрія Дзюбана їй ми сказали:

За довгий вік всілякого зазнали, І голод, і війну пережили. Вдовину долю Ви сповна пізнали, Та людям завжди радість Ви несли.

Жінка була із вродженим оптимізмом, а це рятувало її від усіх житейських не-гараздів.

Короткі листи з фронту, що закінчувалися словами: «Дашо, жди. Я повернуся з цього пекла».Не повернувся її коханий Михайло. Все життя пам`ятала Дарія Павлівна той страшний день 1941 року, коли до хати увірвалася болюча звістка, що в Криму загинув її Михайло.

Здавалося, що життя закінчено. Але ні, вона не має права складати руки. Тре-ба жити, виховувати і ростити дітей. Важко працювала в колгоспі, старалася,

Д.П. Кирпиченко

161

сумувала і плакала, пишалася, що її чоловік загинув за свою Батьківщину, свій народ. Вона ним пишається – він герой.

Довго ми розмовляли про радість і смуток, про відчай і надії, про перемогу Добра над Злом, у що свято вірила солдатська вдова.

Як і в те, що додавав їй Бог віку ще й за Михайла, котрий покинув цей світ у 25 років, залишивши в її серці таку міцну віру, таку палку любов, до яких тільки жайвору піднятись.

Туди, де найвища височінь людського духу – над усім дріб`язковим, суєтним, скороминущим...

Знову на Батьківщині

Кирпиченко(Сержук)Катерина Пав-лівна народилася 11 листопада 1918 р. у родині, в якій було 11 дітей. Батько Сер-жук Павло Іванович і мати Анна Григо-рівна Сержуки дуже дбали, щоб діти були виховані, щоб були ситі і вміли все роби-ти. Дівчатка Маруся, Наталя, Тася, Галя, Катя, Тося, Олена вміли ткати доріжки на верстатах, вишивати, шити одяг, го-тувати їжу. Хлопці:Олексій, Ваня, Вася, Петро із маленького віку з батьком і ді-дом стельмахували, ремонтували техніку, вміли сіяти ниву, косити траву, збіжжя. Як дорослі чоловіки, вони збирали вро-жай і звозили його до комори. Головне, що всі хлопці вміли скиртувати і догля-дати за худобою.

Коли почалася війна, хлопців забрали на фронт. Іван, 1915 р.н. з перших днів війни був поранений у ногу і палець на руці.

Потрапив до шпиталю. Коли виліку-вався, знову – на фронт. Доводилось переправляти гармати на плотах через ріку.

Всього зазнав Іван Микитович за ці 5 років війни, але надіявся, що все за-кінчиться. Писав додому листи, в яких зізнавався, що втрачає своїх товаришів, що тяжко від того, що його оточує.

«Смерті я не раз дивився в жахливе об-личчя. Я бачив її у всіх видах. Це жертви, без яких на війні не можна обійтися. І все, ніби звично. Час наближається до весни, так що буде легше воювати».

Прийшла довгоочікувана весна і довгоочікувана перемога. Іван Микитович повернувся, хоч із пораненнями, зате живий. Побачив своїх рідних батьків, друзів, сусідів.

Майже одночасно поверталася додому остарбайтер Катерина. Їхала додому, а перед очима пропливали картини життя в чужій країні. Згадала один приємний

П.І. Сержук 1894 р.н. – батько, А.А. Сержук 1893 р.н. – мати

162

випадок, коли німкеня похвалила Катю за зварений борщ, яким та пригощала своїх близьких у кафе «Рейнер». Згада-ла німця Рейнера, на честь якого воно було назване.

3 роки, 3 місяці, 3 дні відбула Катерина на чужій землі.Як приїхала на рідну зем-лю, то згадалося, «що у нас, у ріднім краї, навіть дим солодкий і коханий«.

Відразу влаштувалась на роботу у Сні-гурівці, закінчила курси лаборантів. І вже постійно їздила по селах, у яких були маслозаводи, перевіряла якість продукції.

Своїм дітям і внукам вона говорила, що найважливіше для кожної людини – мати свою Батьківщину, жити в ній, трудитися для неї. І вона тебе завжди захистить.

Сержук Катерина Павлівна померла у 87-річному віці. Двоє дітей, шість онуків ніколи не забудуть свою дорогу маму і бабусю.

Вірна

Ще на сватанні, коли господарі сиділи за столом, дід Антон Деледудко поналивав в чарочки горілки, а баба Килина по-наставляла на столи їжі всякої всячини, сказав: «А тепер по-слухайте всі мене, особливо ти, Гришо, сину мій і ти, Оленко, майбутня невістко!

Сьогодні ми зібрались у дуже важливій справі. Ви вирішили створити сім`ю. Ми, твої батьки, і Оленчині батьки не проти, якщо ви кохаєте одне одного, але пам`ятайте, що сім`я-дуже важлива, відповідальна справа, вона приносить людям щас-тя. Хороша сім`я – не народжується сама по собі. Вона – ре-зультат постійних зусиль, перш за все ,подружжя.

Вона приходить від двох людей, що кохають один одного і які вирішили назавжди поєднати свої серця, долі, життя. Успіх ваш

залежатиме від того, яку мету ви перед собою поставите.І пам`ятайте, що успіх досягнеться ціною великих волі, вміння, бажання трудитися, у

складних питаннях дотримуватися правила: помилку дуже легко здійснити, але важко виправити, а інколи і не можливо». Всі погодилися із мудрими настановами діда Анто-на, відгуляли весілля. У Григорія і Олени народився синок. Нарекли його Іваном.

Уже п`ять років виповнилося Іванкові, подружжя подумало за другу дитину. Зава-гітніла Олена, дуже їй хотілося мати донечку. Григорій говорив дружині: «Хто буде, то буде, все одно це наше. Буде ще і дівчинка. Ми ще молоді, встигнемо».

1941 рік...Пішов Григорій на фронт, а в Олени не висихали очі. Чекала вісточку від коханого, ну хоч би одне словечко. А її не було й не було. Вона розуміла, що ві-йна є війна, нема коли писати. Хотіла сама написати, що народився синок, схожий на нього, на батька. Та куди ж писати?

Ось вона стоїть біля хвіртки, а листоноша, не підіймаючи очей, порпається у по-штовій сумці, подає якийсь аркушик.

Це повідомлення, що Деледудко Григорій Антонович загинув. Не пам`ятала, як дошкандибала до хати, впала на ліжко, де лежала її маленька дитина, і гірко заголо-

Катя Сержук (зліва)

О.Ф. Деледудко

163

сила. Почули батько і мати, розраджували невістку, а у самих у серці відкрилася бо-люча рана, яка не загоїлася до самої смерті. Гірке, похмуре, тяжке життя чекало на Олену. Та вона завжди пам`ятала, що в неї двоє дітей, яких треба ставити на ноги. Вона не хотіла вірити у смерть свого коханого, все надіялась, все думала, що то по-милка. Виросли сини, постаріла мати із статусом «солдатська вдова». Нема Олени Филимонівни, нема синів. Є онуки, які часто згадують бабусю Олену, її вірність дідусеві Григорію.

Вони пишаються нею. Їм є ким пишатися.

Анастасія Петрівна Іванова – солдатська вдова

Вони прожили ще зовсім мало – Семен і Настя Іванови. У них народилось двоє дітей: хлопчик Іванко і дівчинка Алла. Плани на майбутнє життя були величезні, але їх перекресли-ла війна. І в одну мить все змінилося, все зупинилося.

Він розумів, що мусить іти захищати рідний край, а вона відчувала, що їхньому щастю настав кінець.

Уже ніколи вона не буде щасливою, не буде веселих пісень, танців, не водитиме за ручку її дітей татко, рідний татко. Їй було прикро, боляче, вона відкидала від себе ці страшні дум-ки, але була впевнена, що війна є війна: вона приносить горе і сльози. І їй цього не минути.

Він, Іван, сказав дружині, що на прощання перед далекою дорогою хоче сказати їй щось дуже важливе:

«Я іду на фронт, мені не страшно. Ти повинна знати, що солдатське життя для мене пройняте нестерпним страхом із усіх страхів і жахів війни – страхом потрапити до полону фашистам. Ні поранення, ні навіть смерті так не боюся, як полону. «Кра-ще померти стоячи, ніж жити на колінах!». Цей лозунг революціонерів увійшов у побут нашої війни жорсткою заповіддю : «Краще смерть, ніж полон». Смерть дійсно є легшою. Але знаю і те, що війна може підстроїти такі пастки, при яких найсміливі-ших спіткає ця біда. Я знаю про цю небезпеку, це є найстрашніша загроза і безчестя, і сором. Признався про це Семен Насті. Вона плакала – і раптом сльози зникли. Сльози, які завжди допомагали їй, як допомагають кожній жінці – не з’являлись.

Вона не могла плакати. Було надто боляче, надто важко, все було за межами сліз. Вони розпрощались і розійшлись. Насті сказав, щоб не йшла проводжати. А сам

пішов до збірного пункту. А вона сіла на лавку під хатою, і перед очима пропливли всі роки подружнього життя.

Шість років пролетіли так швидко, неначе це було зовсім недавно. Згадала того красивого хлопця з Росії, за яким побивалася не одна бармашівська

дівчина. Згадала весілля. Народження синочка. Подумала … «Дасть Бог – повер-неться Семен, і все буде добре».

Він поїхав, а листа не було і не було. Бігала до дружини Шинкарьова Савелія, з яким він вирушив на фронт, але та нічого не знала.

Коли закінчилася війна, почали повертатися з фронту чоловіки. Настя все наді-ялася, все чекала. Запитувала у демобілізованих, чи не бачили її чоловіка, а вони говорили, що востаннє бачились на станції Добра, з якої він відокремився і сів в інший поїзд.

Не одержала жінка жодного листа із фронту від Семена. Було повідомлення «Про-пав без вісті».

А вона все чекала. Надіялася. Все життя працювала важко у колгоспі. І на конях, і на причепі, і на просапці, бо треба було дітей годувати, вчити. Радили їй близькі і

А.П. Іванова

164

родичі вийти заміж – легше буде дітей виховувати. Та дарма, вона цього не зробить. Вона йому сказала при розлуці, що вірно чекатиме.

87 років було солдатській вдові Анастасії Петрівні, коли її серце перестало битись. – Отам я зустріну свого коханого Семенка, – промовила жінка і пішла у Ві-

чність…

Він повернеться

Чудовий наш край – південь Украї-ни. Хоч і посушливий, але люблять його люди, бо їдеш дорогою, а пообіч степ широкий, такий широкий та розлогий, що не видно йому ні кінця, ні краю.

В інший бік глянеш – село, тремтить у рухливому серпанку, так що можна його і не помітити. Всі дороги, які прокладені людьми, нагадували про події минулого.

У страшні часи лихоліття цими до-рогами йшли наші визволителі. Йшов і Василь Іванович Степанов. Він не був ні командуючим армією чи полком, не був офіцером, ані сержантом, числився зви-

чайним рядовим солдатом стрілецького полку.Але для Глафіри Олексіївни та її двох доньок: Ані і Тетяни – він був і назавжди

залишився таким великим і славним, як всі командуючі фронтами та арміями, як всі найхоробріші та найвидатніші герої. Глафіра з дівчатками провела його до при-зовного пункту, до сільради, на другий день як почалась війна. Потім чекали довгі роки, пережили чотири роки окупації, встигли вирости доньки. А батько все десь воював. Нічого-нічогісінько вони про нього не чули до того часу, поки не прийшла в родину невеличка листівка, друкована красивими літерами, а в ній було написано ім`я по батькові та прізвище солдата, військове звання. У ній відзначалось, що Сте-панов Василь Іванович загинув під Берліном у травні 1945 року геройською смертю в боях за нашу соціалістичну Радянську Вітчизну.

Минали роки, налагоджувалось життя, виросли і створили сім`ї доньки, стали матері підмогою і захистом. Ніби все пішло на лад. Тільки одне не давало їм спо-кою – материне горе. Вона весь час нудьгувала, все тривожилась, все чекала бать-ка. А, може, помилились, пишучи те сповіщення. Он у газетах не раз писалося, що й таке бувало. Може, і він десь у шпиталі й досі лікується, може, так важко поранений, що встати не в силі. А може, десь живе скалічений, додому не нава-жується показатися, хіба й такого не бувало? А може, в полоні ворожому, може закинули вороги у льох холодний, за грати іржаві, додому не пускають. Як була молодою Глафіра, показна така і роботяща, вродою не обділена, а про нову сім`ю і гадки не мала, слухати про те не хотіла.

– Може, мій десь страждання та поневіряння зазнає в чужині, а щоб я до серця когось іншого пустила?

Захотілось дівчатам у мирний час пройти батьковими бойовими шляхами. Пройти від села до села, від хутора до хутора, розпитатися в людей про шлях воїнів цього славного стрілецького полку, не проминути жодної солдатської мо-гили. Думали доньки з матір`ю, як знайти батька. Адже не на всіх могилах на-писані імена загиблих. Є і невідомі. Але як пояснив один дідусь: «Немає невідо-мих, усі вони відомі, числяться у списках своїх частин. От тільки не всі загинули

В.І. Степанов (зліва)

165

на людських очах. Лежить,бувало, солдат, усе що міг, зробив, сердега, усе від-дав, що мав за плечима, а кинуться шукати папір – при ньому нічогісінько. Або снарядний осколок вцілив якраз у груди, в те місце, де солдатський документ зберігається, або згоріло все на ньому...А то бувало й таке, що ні документа, ні солдата. Прямим поцілить в окоп-ніби й не було людини. Йди знай – де він. Тоді і пишуть – без вісті, а буває, що й відомо, в якому місці поліг солдат, а мо-гили рідним ніхто вказати не годен... Всяк буває...»

Якщо Глафірі хтось було скаже, що їй треба змиритися з тим, що загинув її Василь, то вона відразу заперечувала. Ні,ні... Він живий! Я знаю... Я чую... Сер-цем чую... Живий мій Василь. Я його жду. Стомилась від чекання... Але я знаю: повернеться...

Хіба можна, щоб він...щоб його...щоб не бачив він ні ясного сонця, ні чистого неба? Хіба ж можливо, щоб його голівоньку покинула пам`ять про дружину, про маму, про доньок, про землю батьківську? Ні, ні, такого не може бути!..Бо хіба я жила б хоч одну днину, коли б його не було на цьому світі?

Я відразу б відчула, серце мені сказало б – без віри в те, що він є, я не трима-лась би на землі, серце моє не стукотіло б, воно одразу заніміло б, стало! Та я й на світ би не дивилась оцей широкий та веселий, коли б знала, що його на ньо-му не має. Та хіба ж він міг піти з життя безслідно? Адже він і не бачив до пуття життя цього. Жодної гілочки, жодного цвіту не зірвав ще з життєвого дерева. Та нічого ж він лихого не те що людині, ані звірові, ані пташині не заподіяв.

Глафіра озирнулася по хаті, посміхнулася так тепло, так заглиблено, очі її диви-лись у саму себе, у власну душу.

Вона, 88-річна Глафіра Олексіївна, повалилась на ліжко, на якому сиділа. До неї підійшов онук, схилився над нею. А вона торкнулась його волосся і так болісно і разом з тим радо посміхнулася, прошепотіла:«Повернувся...»

Правдиво сказано: багато є в світі див, та найбільше з них Людина.

Разведывательная сводка

штаба Южного фронта№92к 6 часам 14 августа 1941 г. о боевых действиях противникаРАЗВЕДСВОДКА № 02 К 6.00 14.8.41 ШТАБ ЮЖНОГО ФРОНТАКарты 500 000 и 200 000В течение 13.8.41 противник продолжал развивать наступление на кировоград-

ском и николаевском направлениях.1. На кировоградском направлении в течение первой половины дня 13.8 проти-

вник силами до батальона мотопехоты и 2^ танками, прорвавшись в направлении Нв. Стародуб, Зеленое, Пятихатка, выдвигался своими разведывательными частя-ми с Зеленое на юг, одновременно пытаясь охватывать наши части, действующие в районе Нв. Стародуб с востока на Чечеливка. На рубеже Бокова (35 км с.-в. Кривой Рог), Благодатное, Софиево-Гейковка во второй половине дня 11.8 противник вел разведку в восточном и юго-восточном направлениях, а также в районе Курданка (10 км ю.-з. Кривой Рог).

2. На николаевском направлении:а) На восточном берегу реки Юж. Буг противник в боях 12.8 понес значительные

потери. К исходу 12.8 передовые мотомехчасти противника, продолжая наступле-ние, вышли к ст. Лоцкино (25 км к с.-в. от Николаев) и с утра 13.8 силою не менее дивизии повели наступление с рубежа Шевченко (15 км ю.-в. Николаев), Богояв-

166

ленск в общем направлении на Николаев. Противник был подвергнут бомбарди-ровке нашей авиацией. Результаты боя в этом районе уточняются.

На рубеже Сухой Еланец, Нв. Одесса противник в ночь на 13.8 активности не проявлял.

б) На западном берегу р. Буг противник, продолжая наступление, к исходу 12.8 силою до двух полков с танками, предположительно 1 мд венгров, овладел юго-западной окраиной Карлсруе, выдвигаясь к р. Ю. Буг. Части 22 пд немцев в сопровождении танков вели бой на рубеже Веселый Кут, Нечаянное (30 км зап. Николаев).

Данными войсковой разведки и наблюдением установлено движение колонны танков (неустановленной численности) с Зульц на Веселый Кут; в районе Петров-ка (15 км зап. Николаев) скопление пехоты, мотоциклистов, 3-4 танка и тяжелая артиллерия.

Данными авиаразведки установлено: от ст. Грейгово (с.-в. Николаев) на Ни-колаев движение автоколонны; от ст. Грейгово на Бармашово колонны танков до 30 штук, голова у Бармашово (35 км с.-в. Николаев); от Бармашово на ст. Заселье движение автоколонны, голова – ст. Заселье; от Явкино на Бармашо-во мотомехколонна; по ту и другую стороны дороги в направлении Бармашово развернутым фронтом движутся танки; Бармашово занято противником; от ст. Лоцкино на Николаев колонна танков и до 120 всадников, голова – Гороховка, хвост – ст. Лоцкино.

3. По приморскому направлению из-за отсутствия связи данных о действиях про-тивника не поступало. По данным радиоразведки установлено:

а) 3, 7 и, предположительно, 15 пд входят в состав 3 ак румын, действующего на одесском направлении. 15 пд действует в направлении Катаржино, Благоево, 7 и 3 пд в направлении Раздельная. 11.8 кп 15 пд намечался в Павлинка (40 км сев. Одесса);

б) командир 4 ак донес, по-видимому, армейскому командованию о том, что наша авиация действует активно, нанося корпусу чувствительные потери. Авиация на фронте 4 ак полностью отсутствует. Наша морская крупнокали-

П.А. Деледудко (зліва) Деледудко Петро (справа)

167

берная артиллерия делает неприступной зону южнее «ОЕ6» (неизвестный нам кодированный пункт).

Вывод:Прикрываясь с юга на рубеже Сухой Еланец, Нв. Одесса, противник развивает

успех в николаевском направлении с востока и юго-востока с целью перерезать пути отхода нашим частям через р. Ингул.

Возможно ожидать активных действий противника в херсонском и бериславском направлениях с целью занять переправы через р. Днепр.

Начальник штаба Южфронта генерал-майор Романов Военный комиссар штаба Южфронтабригадный комиссар Маслов Начальник РО штаба Южфронта полковник Васильев Ф. 228, оп. 2889сс, д. 1, лл. 180, 181. Машинописная копия.

«И помнит мир спасенный,Мир вечный, мир живой...»

(По материалам майора в отставке Н.А. Качуры)

Микола Андрійович Качура народився 7 червня 1941 року в м. Миколаєві. Громадянин України.

З 1948 року навчався і в 1958 році закінчив Ленін-ську СШ в с. Засілля Жовтневого району Миколаїв-ської області.

В 1960 році закінчив Технічне училище №1 в м. Миколаєві за фахом слюсар-суднобудівник.

В 1965 році – з відзнакою Одеське вище загально-військове командне Червонопрапорне училище за фахом – загальновійськовий командир з загальною вищою освітою.

В 1974 році – заочно історичний факультет Мос-ковського державного університету ім. М.В. Ломо-носова за фахом – Історія. Суспільствознавство.

В 1980 році – заочно аспірантуру історичний фа-культет Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова.

Трудову діяльність розпочав в 1958 році в радгоспі ім. Леніна Жовтневого району Миколаївської області (с. Засілля) – робітником, радіомонтером, секретарем комсомольської організації радгоспу.

Після закінчення ТУ №1 працював в 1960-1961 роках слюсарем на кораблебудів-ному заводі ім. 61-го Комунара в м. Миколаєві.

3 1961 року по 1965 рік – курсант Одеського вищого загальновійськового команд-ного Червонопрапорного училища.

З 1965 року по 1983 рік проходив службу в Радянській Армії на офіцерських посадах в Групі Радянських військ у Німеччині, Туркестанському військовому окрузі.

Звільнився в запас з посади викладача воєнної історії тактичного циклу військо-вої кафедри Самаркандського державного університету ім. Алішера Навої.

168

Після звільнення працював у мережі середньо-спеціальної і народної освіти в Узбекистані і Україні. Останнє місце роботи – викладач Первомайської ЗОШ Жов-тневого району Миколаївської області.

Бере участь у громадській роботі:- член Ради ветеранів Первомайської селищної ради Жовтневого району;- громадський кореспондент районної газети «Вісник Жовтневщини»;- позаштатний кореспондент Всеукраїнського громадсько-політичного щотиж-

невика «Причерноморье» (м. Миколаїв)Батько – Качура Андрій Семенович (1917 -1996 рр.) – учасник Великої Вітчизня-

ної війни. Мати – Качура Олександра Гаврилівна, 1920 р.н – пенсіонер, учасник Великої Вітчизняної війни.

Син – Качура Андрій Миколайович, 1968 р.н – офіцер запасу.Донька – Качура (Кладько) Надія Миколаївна, 1971 р.нКачура Микола Андрійович – майор у відставці, пенсіонер Міністерства оборони

України.

Тривожні дні і ночі переможного березня 44-го

«При відступі – 6-а Армія «месників», як охрестив Адольф Гітлер по її відро-дженню після розгрому під Сталінградом, втратила з 6-го по 16 березня 1944 року в Березнегувато-Снігурівській операції на Миколаївщині полоненими і вбитими – 50569 чоловік, не враховуючи вивезених противником; 4510 коней; 1218 гармат; 1112 мінометів; 203 бронетранспортерів, 275 танків; 192 самохідних гармат, 16031 автомашину і багато іншої техніки і озброєння»

***Березень 1944 року видався на рідкість сльотавим з мерзотною погодою. Січнево-

лютневі морози, хуртовини-завірюхи із снігопадами змінилися постійними дрібними дощами ... Ідуть та ідуть дощі... Кучугури снігу і талі води зробили не проїзними і навіть непрохідними для техніки ґрунтові дороги і поля, обмежили пересування і маневр жи-вої сили. Скрізь багнюка... Внаслідок цього військові підрозділи, частини, з’єднання (роти, батальйони, дивізіони, полки, бригади, дивізії) німецької 6-тої Армії «месників» були вимушені просто кидати озброєння, застряглу в багнюці справну бойову (танки, бронетранспортери, самохідні гармати) і транспортну (гусеничні тягачі, автомобілі) техніку, технічно не пристосовану і не здатну діяти на «російському бездоріжжі».

В оточенні, розсічену 6-у Армію німців, як і в снігах під Сталінградом, так і у бездоріжжя під час Березнегувато-Снігурівській операції, радянське командування успішно використовувало пересувні і маневрені кінно-механізовані групи(КМГ), у будь-який час доби і при несприятливих погодних умовах – в складі кавалерії, артилерії на кінній тязі і пересувних танкових загонів і навіть танкових рот і взво-дів з десантом на броні. Командуючий 6-ю армією генерал-полковник К. Холлідт, усвідомлюючи безглуздий опір і розуміючи невідворотну поразку, віддав наказ – прориватися і відходити із оточення самостійно, окремими групами і навіть пооди-нокими солдатами. Одними словом – рятуйся, хто як зможе!

***Станція Засілля знаходиться практично посередині залізничної смуги Снігурів-

ка – Миколаїв. На ній скупчились вагони і платформи з військовим споряджен-ням, майном, озброєнням і боєприпасами. Поряд за півтора кілометри на схід – перший відділок зернорадгоспу ім. Лазаря Кагановича.

169

В небі розгорівся запеклий бій між радянськими і фашистськими винищувачами. З кам’яних бараків – гуртожитків висипали люди. – Дивіться, горить! Літак підби-то! – лунає в юрбі чийсь крик.

Чорний шлейф диму потягнувся за нашим червоно-зірковим «яструбком» (літак «Як» – конструктор Яковлєв) в бік села Киселівка та м. Херсон.

Троє чоловіків сидять у ямі, виритій в одній із кімнат української хати-мазанки, і замаскованої різним ганчір’ям і соломою.

Вони з тривогою прислухалися до недалеких розривів, вибухів і гулу. Десь поряд ішов бій. Це був бій в кількох кілометрах звідси – в селі Бармашове і на півден-ній його околиці. Звідки їм було знати, що це рвуться від станції Грейгове, че-рез село Бармашове до Снігурівки по особистому наказу Адольфа Гітлера піхотна дивізія і шість артилерійських полків Головного Резерву німецького Верховного Головнокомандування на виручку дивізіям 6-ї Армії, оточених в Березнегувато-Снігурівському котлі військами Третього Українського Фронту під командуван-ням генерала армії Родіона Малиновського, уродженця м. Одеси.

А шлях їм був перекритий мужніми воїнами поріділих підрозділів кінно-механізованої групи (КМГ) генерал-лейтенанта І.А. Плієва, яку називали армією 100 (ста) національностей. І ворог не пройшов!

Ще звечора німці в терміновому порядку почали виганяти жителів відділка на станцію Засілля для їх відправки етапом в тил.

Сховалися троє – два брати Коля і Ваня Осипови та капітан Червоної Армії Кос-тянтин Ганжела, якій втік із полону в грудні 1943р. Прийняла і сховала його в зимо-ві місяці сім’я Осипових.

Не передбачена була б доля трьох, якби німці здійснили свої плани і вподовж глибокого від весняних паводків багатокілометрового ставка створили б передовий оборонний рубіж біля станції Засілля.

Адже німці вже встигли побудувати три пояса оборони на підступах до міста Миколаєва, який був оголошений Гітлером, як і ряд міст в Причорномор’ї, «не-приступною фортецею» (перша смуга оборони проходила біля сіл Костянтинівка-Павлівка (В 1944-45рр. жителі відділку – жінки і підлітки загортали окопи і тран-шеї біля села Павлівка).

Вночі хлопці знайшли притулок у підвалі у знайомих на станції Засілля. А на станції панував хаос. Пусті вагони і платформи, які підігнали з Миколаєва, бралися штурмом і приступом. Це був некерований натовп.

Куди тільки поділася німецька аккуратність і презирлива зверхність, чванливість, підкреслена дисциплінованість і виконавчість – коли над всім був піднятий «дамо-клів меч» розпачу: «Рятуйся, хто як може!»

***Залізничною колією (по насипу) і поряд по узбіччю, із Снігурівки рухається не-

скінченний потік відступаючого війська.Під покровом ночі залишки розбитих німецьких і румунських частин змогли

вирватися із оточення під Снігурівкою і за кілька годин форсованим маршем по-долати більше 30-ти кілометрів до станції Засілля, де їх чекали вагони і платфор-ми, щоб хоч частково перекинути ці жалюгідні рештки 6-тої Армії «месників» за першу лінію оборони на підступах до міста Миколаєва.

І цим оточенням, так би вмовити, поталанило. Адже втікати довелося по насипу залізничної колії, а не багнюкою і розкислими полями, по яких не тільки техніка, а люди і коні пересувалися з великою натугою. Тому в Засіллі потік окупантів не за-тримувався...Але в кількох кілометрах південніше – в селах Киселівка, Вавилове і особливо Максимівка – вимотані і знервовані бездоріжжям, палаючи помстою за по-разку, гітлерівські «вигодованці» залишили про себе страшну пам’ять – зруйновані

170

і спалені хати, які нагадували своїм виглядом про страшні березневі ночі 44-того до кінця 50-тих років XX сторіччя.

Вранці територію відділку заполонили крики, ґвалт і стовпотворіння румун-ських вояк. А це були саме вони. Після розгрому під Сталінградом німецької 6-ї Армії, на флангах якої знаходилися румунська і італійська армії, що потрапили під основний удар Червоної Армії і тим самим своїм слабким опором «забезпечили» оточення 300-тисячної армії фельдмаршала Паулюса, Італія своїх військ більше на радянсько-німецький фронт не посилала, а румунський диктатор генерал Антонес-ку залишився вірним сателітом Адольфа Гітлера, за обіцянки останнього віддати Румунії територію Молдавії і Причорномор’я (Одеська, Миколаївська області). Тому в складі відродженої 6-ї Армії знову воювали румуни.

Мешканці гуртожитків терміново із острахом залишили свої приміщення, бо ру-муни поводилися значно нахабніше, ніж їхні «господарі» – німці. Вони безцере-монно рилися в шухлядах, нишпорили по всіх кутах, сараях, хлівах, підвалах. Все вимітали. Люди з дітьми повтікали на вулицю Набережну, де намагалися знайти притулок у знайомих та своїх родичів.

Відступ ворога із Засілля супроводжувався вогнем нашої далекобійної артилерії в напрямку від Снігурівки. Сіяла паніку серед відступаючих поява на ст. Засілля ра-дянських кавалеристів. Хоча це була лише розвідка, але в жаху «великі очі» і крик:

– Аларм! (Тривога!), – робив своє панікуюче дійство, яке підкріплялось авто-матними чергами кіннотників, котрі невидимками зникли в нічній темряві. Без-умовно кавалеристи і воїни із кінно-механізованої групи (КМГ) генерала І. Плієва, пройшовши важкий шлях від Баштанки, через запеклий бій в селі Бармашове – не могли своїми поріділими підрозділами заблокувати відступ у ст. Засілля залишкам розбитих військових частин німецької 6-ї Армії.

І це не зважаючи на те, що командуючий 3-м Українським фронтом генерал-армії Р.Я. Малиновський видав бойовий наказ: «... До кінця 11 березня 1944 року оволо-діти станціями Засілля, Бурханівка, Снігурівка»

Зверталась увага на те, що з виконанням цього завдання всі шляхи відступу воро-га на Миколаїв будуть відрізані.

Розуміючи, що дорогою від Снігурівки на Миколаїв, особливо через станцію Засілля, хлине основна маса ворожих військ і кінно-механізованій групі дове-деться дробити і громити їх, командуючий військами фронту передав у розпо-рядження командира КМГ гвардії генерал-лейтенанта І.А. Плієва 23-ій танко-вий корпус.

Але в умовах бездоріжжя і непролазної багнюки, непроглядної темряві із по-стійними бойовими діями і сутичками із відступаючими військовими частинами німецької 6-ї Армії, і особливо запеклим боєм з німецькою піхотною дивізією в с. Бармашове, яка йшла з підтримкою артилерійських полків від ст. Грейгове для утворення «коридору» відступу оточенням з району Снігурівка – наказ командую-чого військами 3-го УФ по оволодінню ст. Засілля 11-го березня 1944 р. не був ви-конаний. На війні як війні! Всього не передбачиш. . .

З’явився на узвишші за корівниками – фермами з десантом танк, який від-крив вогонь із гармати в напрямку аркового залізничного мосту, який, відсту-паючи терміново, хотіли підірвати (зволікали до останнього, пропускаючи сво-їх і чекаючи на залізничний потік якихось ешелонів з Снігурівки). Але німці не встигли навіть закласти вибухівку і з переполоху, що можуть бути знешкодже-ні, або полонені – мінери втекли. Але щоб забезпечити з тилу собі безпечний відхід по залізничній колії – німці приладнали до потяга орало с двометровим лезом (плуг) і зруйнували від ст. Засілля до с. Костянтинівка – с. Павлівка (до першої лінії німецької оборони на підступах до м. Миколаєва) 14 кілометрів залізничного полотна.

171

Адже шпали були дерев’яні (зараз – залізобетонні) і 2-метрове лезо проорало на-сип – повивертало шпали і розвернуло, розкидало рейки. Зруйнувало колію.

При поспішному відступі німці і румуни забирали з собою коней, а підводи з май-ном і навіть з мертвими після поранення, кидали в багнюці на дорозі між першим відділком і станцією Засілля. Звичайно, хто з жителів сміливіший, той і скористав-ся деякою здобиччю.

В дерев’яній високій коморі також були залишки якогось зерна. Не голодувати ж... Окупанти втекли, наші ще не прийшли. Знову тиша...

Жінки під вечір вирішили навідатися до комори, щоб набрати хоч трохи чогось на їжу.. Але на душі якось неспокійно, моторошно... Таке відчуття, що хтось за ними стежить, спостерігає. Одна із жінок піднімає голову до стелі... – Німці!

Покидали свої мішки, торбини і мерщій тікати.Під дахом, на висоті десь до десяти метрів на перекладинах лежали такі ж пере-

лякані, як і жінки, – німці. Вони чекали темряви, щоб їх поглинула ніч і допомогла врятуватися.

Адже наших військових на відділку ще не було і полонити ворога було нікому. Згодом на відділку до наступу на м. Миколаїв розташувалися кавалеристи. На до-бру згадку про себе вони залишили в господарстві кількох вибракуваних коней, се-ред яких був і улюбленець дітвори – смирний, ласкавий «іноходець», поранений в ногу під час рейду розвідників на станцію Засілля.

На станції Засілля якийсь час знаходилось «кладовище» кількох підбитих танків, їх звозили і притягали для відправки на переплавку. Але для хлопців вони служили розвагою в іграх про війну.

В перші повоєнні роки жителі відділка були свідками пошукових робіт військових саперів, які обстежували місцевість по карті. Значить, вони вже знали про можливе місцезнаходження вибухових предметів (мін, снарядів). Як правило, це були місця розташування німецьких, або радянських мінометів, гармат.

Их было тринадцать

2 сентября 1945 года – 55 лет назад подписанием Акта о безоговорочной капитуля-ции милитаристской Японии закончилась Вторая мировая война, одна из самых боль-ших трагедий человечества, вовлекшая в ненасытное свое горнило более 60-ти госу-дарств с численностью населения около 1,5 млрд. человек.

***...Три человека, находясь в яме, вырытой в одной из комнат украинской ма-

занки, перекрытой досками и замаскированной разным тряпьем и соломой, с тревогой прислушивались к недалеким разрывам и гулу где-то рядом идущего ожесточенного боя. И шел он в нескольких километрах отсюда – в селе Барма-шово и по южной его окраине, что неподалеку от первого отделения совхоза име-ни Кагановича (ст. Заселье). Откуда было им знать, что это рвутся со стороны станции Грейгово через село Бармашово к Снигиревке немецкая пехотная ди-визия и артиллерийские полки на выручку частей, окруженных в Березнеговато-Снигиревской операции, 6-й Армии «мстителей», как ее окрестил Адольф Гитлер. А путь им был прегражден мужественными воинами поредевших подразделений конно-механизированной группы генерал-лейтенанта И. А. Плиева,

В конторе отделения собрались тринадцать юношей, у которых так скоро и нео-пределенно в 1941 году закончилось детство, а за три года войны и оккупации они не изведали радости юности.

172

Ребят из Заселья уже через несколько дней на пересыльном пункте в Снигиревке направят на переподготовку в 237-й армейский запасной стрелковый полк 416-й Таганрогской стрелко-вой дивизии 5-й Ударной армии. А сегодня они слышат причитания родных и близких, любимых; ощущают крепкие объятия и поцелуи, тяжелые вздохи и всхлипывания мам. Тяжело провожать на войну одного сына, а если сразу – двоих? При-никла Матрена Силантьевна Осипова к двум сво-им сыночкам – к старшенькому Ванюше и млад-шенькому Колюньке. И хотя одному уже 21-й годочек, а второму – 19-й, для матери они – дети, которым нужны забота и ласка. А в стороне ста-рушки сокрушались, осеняя себя крестом: – Их тринадцать... Нехорошее число...Да, их ушло на фронт в тот день тринадцать. Чтобы

закончить освобождение Украины и других госу-дарств от фашистской нечисти и возвратиться домой с долгожданной Победой. Это – Ваня и Коля Осиповы, Федя Малкжин, Володя Паненко, Никанор Дучко и другие. Судьба же распорядилась так, что некоторые из тринадцати окажутся по ту сторону «баррикад» – фашистскими прихвостнями-полицаями. Но ни те – пре-датели, ни эти – защитники и освободители Родины в родной дом не возвратятся, а сгинут в кровожадной и беспощадной «мясорубке», называемой Второй мировой войною. Возвратится, спустя пять лет, в 1949 году с четырьмя ранениями, с боевым орденом Красной Звезды и медалью «За отвагу» только один из тринадцати – Ни-колай Осипов.

...Война застала его учащимся ФЗУ (фабрично-заводское училище) в – Херсоне. В июле 41-го их бросили на правый берег Буга в районе с. Варваровка рыть окопы, но так как наступление немцев на Николаев последовало не со стороны Одессы, а в обход – вдоль р. Ингул (через Пересадовку, Калиновку, Водопой), то фезеушники разошлись по домам. Николай возвратился в Заселье, где и встретился с братом Ваней, который пытался поступить в Леваневское авиационное училище в г. Ни-колаеве, но оно срочно было эвакуировано на Восток.

Как жилось при немцах? Не надо считать немцев-оккупантов в экономических вопросах дураками. Ведь Гитлер и его «выкормыши» прекрасно знали о пользе принудительного коллективного труда и планового хозяйствования. Поэтому в сельской местности ни совхозы, ни колхозы немцами не были ликвидированы (не в идейном смысле и названиях хозяйств, а в экономическом). С помощью при-хвостней (не обязательно полицаев – их использовали для экзекуционных целей) подняли людей на «коллективную панщину». И население по старинке называло и считало их «управляющими», «бригадирами», «учетчиками», «бухгалтерами» и т.д., а административные здания – конторами. Так и дождались ребята прихода Красной Армии – Коля Осипов еще в запасном полку попал во взвод полковой разведки, а Ваня – во взвод ПТР (противотанковых ружей).

Свое первое «боевое крещение» необученные и необстрелянные ребята получили уже через несколько дней в начале апреля при так называемом «штурме» крекинг (нефтеперерабатывающего) завода под Одессой.

На десять безоружных новобранцев в цепи находился всего один кадровый боец с винтовкой. Но откуда противнику было знать об этом, когда вечерние сумерки скрывали от его глаз безоружных людей, которые надвигались тёмно-серой массой – толпой, орущей во все глотки грозное «ура!» (то ли со страха,

Н. Осипов. Германия, 1948 г.

173

то ли подогретой перед атакой наркомовскими – сталинскими стограммами спирта). Своего рода – «психическая» атака. И немцы, которые обороняли за-вод, поспешно отступили.

По-видимому, в 1944-м году стало у командования порочной практикой ис-пользовать «живое мясо» тех, кто призывался с освобожденной оккупированной территории и негласно считающимися «потенциальными» предателями и «не-мецкими» холуями.

Ведь в 5-й Ударной Армии 3-го Украинского Фронта был свежий пример этому.Так офицеры особого отдела 3-го УФ прошлись по освобожденным селам Ки-

ровоградской, Одесской, Николаевской областей, собрали молодых парней 17-18 лет, которые подростками пережили оккупацию, чудом избежали принудительной отправки на работы в Германию и к моменту прихода Красной Армии достигли призывного возраста.

Этот «боевой контингент» 10 марта 1944 года отправили пешим порядком в рас-положение 61-й стрелковой дивизии 5-й Ударной Армии, которая должна была форсировать реку Ингул, чтобы 17-ого марта занять село Пересадовку.

Командир дивизии генерал-майор Л.Н. Лозанович поступил так, как подсказывала ему сиюминутная логика... Разбил 500 новичков по ротно. Выдал на всех 160 винтовок, 2 пулемета и отправил форсировать вплавь Ингул в первом эшелоне наступающей дивизии...

– Благо, – считал комдив,- речушка шириной всего несколько десятков метров– Перепрыгнут.Немцы встретили атакующих плотным огнем пулеметов и артиллерии.Из 500 «необстрелянных» новобранцев только 22 остались в живых.Генерал-майор Л.Н. Лозанович «экономил» своих кадровых бойцов. Село Пере-

садовка Жовтневого района Николаевской области было занято при минимальных потерях списочного состава дивизии.

***...Ночь. Передний край противника даже в темноте четко обозначается очередя-

ми дежурных огневых средств (пулеметами), раздающимися в ночном небе хлопка-ми от ярких вспышек осветительных ракет.

Объектом поиска для захвата контрольного «языка» определен дежурный пулеметный расчет из двух немцев, огневая позиция которого была немного выдвинута в сторону наших траншей.

В три часа ночи 15 июля 1944 года Николай в составе группы захвата из шести человек осторожно, по-пластунски пробирается по проходу, сделанному саперами через минно-взрывные заграждения (МВЗ) противника, замирая при каждой яр-кой вспышке над ними осветительной ракеты. Все продумано, проработано, пред-видено... Но... человек предполагает, а непредвиденный случай располагает. Раз-ведчики подползли к огневой точке по три человека с двух сторон (с флангов). И вдруг неожиданно раздалась резкая автоматная очередь. Это один из разведчиков столкнулся с невесть откуда взявшимся немцем.

Расчет противника развернул пулемет и открыл огонь. Но тут же замолчал. В ход пущены гранаты. На помощь своим по ходам сообщения с тыла и по тран-шее с флангов бросились на выручку группы немцев. Завязался непредвиденный скоротечный бой с огнем автоматов, разрывами гранат и рукопашной схваткой.

В пылу боя, ведя огонь из автомата, отбиваясь гранатами, Николай почти не по-чувствовал, что он трижды ранен осколками гранат: в кисть правой руки, в левое плечо и в колено – ведь отход был ползком, в горячке боя и в темноте.

Недолгое нахождение на излечении – и снова в боевом строю среди своих однопол-чан, и снова – в бой. Стремительный темп наступления (шла Ясско-Кишиневская

174

операция) радовал сердца воинов, но иногда приходилось попадать в смертельно опасные переделки.

Уже за Кишиневом передовые подразделения полка ворвались за поспешно отступающим противником в небольшой лесной массив. И вдруг на головы на-ших наступающих бойцов и отходящих немцев посыпались сверху бомбы. Это краснозвездные штурмовики «Илы» обрабатывали лесной массив по предвари-тельной заявке командования полка и дивизии. Все перемешалось...

Несколько километров смертельно-опасного кросса – и наконец-то лес закон-чился. Закопченные, пыльные, мокрые от пота под августовским солнцепеком – остановилось на опушке непонятной принадлежности войско. Одна безликая мас-са. Но сознание, что перемешались между собой представители двух враждующих армий, холодком щекотало сердце. Как разобраться и что сейчас произойдет, когда их объединяющий союзник – «смерть» отступила? Но все разрешилось довольно прозаически просто... Немцы побросали оружие и подняли руки вверх, счастливо и подобострастно улыбаясь, стали строиться в колонну. У наших же воинов пропали ненависть и злоба к врагу. Все-таки все вместе сейчас пережили страх, ад и желание выжить. И каждый осознал, что все на этом свете смертны: и побежденные, и по-бедители.

***Дивизию перебрасывали на Варшавское направление в состав 1-го Белорусского

фронта.А при переброске 416-й Таганрогской стрелковой дивизии пришлось вести еще

боевые действия на Волыни, в которых гибли 19-20-летние ребята 1924-1925 года рождения, по разгрому дивизии СС «Галичина». Сформированная и вооружен-ная немецким командованием Вермахта, она из добровольцев юношей и мужчин западно-украинских областей.

А ведь известно, что титул «эсесовская» в фашистской Германии давался только элитным воинским частям и соединениям, которые отличались фанатичной предан-ностью своему фюреру (вождю) Адольфу Гитлеру, вояки, которых исповедовали иде-ологию «гитлеризма» и цинизм немецкой «высшей расы »: «Германия! Германия! – Превыше всего!» (дословный перевод – «Германия! Германия! – Через всех!»)

Ведь даже в старомодной Англии, где в настоящие время еще доживают несколь-ко тысяч «вояков» разбитой дивизии СС «Галичина» – относятся к этому отребью, как к категории военных преступников и пособников немецких фашистов, запят-навших себя перед мировым сообществом в годы Второй мировой войны.

На цивилизованном демократическом Западе нет им прощения даже в самой Германии. Их там судят, как фашистов.

А в «нашей незалежной Украине» Президент Виктор Ющенко реабилитировал их, как национальных Героев.

Во Львове улица Мира переименована в улицу Степана Бандеры, а в Тернополе появился проспект Героев дивизии СС «Галичина».

Поэтому без угрызения совести, с напыщенной гордостью, выползавшие, как кроты из нор, маршируют по улицам западно-украинских городов в День Победы советского народа над фашистской Германией недобитые жалкие остатки эсесовских «вояков» – выпячивая свою грудь, увешанную фашистски-ми наградами. Чем открыто подтверждают свои заслуги и верность фюреру, вождю фашизма Адольфу Гитлеру.

Да найдется хотя бы один из участников Великой Отечественной войны, который бы протянул руку примирения и прощения немецко-фашистским «холуям» – недобитым воякам дивизии СС «Галичина»?

Что на это ответят лже-патриоты – борцы за «незалежну» Украину?

175

– У них были артиллерия, бронетранспортеры, танки и поддерживала их авиа-ция, – вспоминает Николай Петрович Осипов, – и воевали они против нас с боль-шим остервенением, чем сами немцы.

***Освобождение многострадального польского на-

рода началось еще летом 1944-го. И когда в октябре 1944 года передовые части Красной Армии местами преодолели р. Вислу и завязали бои в предместьях Варшавы, то по указке из Лондона Крайова Рада по-дняла в столице восстание. Цель, естественно, была одна: «Вот вы, Советы, пришли, а мы, законное пра-вительство, – на месте!» В это время на освобож-денной территории восточной Польши был создан Польский Комитет Национального Освобождения (ПКНО), который временно выполнял роль прави-тельства Польши. И закулисные политические игры государственных мужей вылились в трагедию для польского народа, прежде всего – варшавян. На-ступление Красная Армия приостановила, отведя ворвавшиеся свои части из предместий Варшавы на правый берег Вислы, развязав гитлеровцам руки на уничтожение мирных жителей столицы и подавле-ния восстания. В боях за освобождение Польши по-гибло 600 тысяч советских воинов, а могло быть и меньше, не будь политических амбиций руководства с английской, польской и советской сторон.

***В боевых порядках послышалась незнакомая речь, перемешиваясь с русскими сло-

вами. Это прибыли части Войска Польского, которые должны войти в сделанный нашими частями прорыв и первыми вступить в Варшаву.

Ночью с 14 на 15 января 1945 года разгорелся смертельный бой, где за ценой не стояло командование Красной Армии – ведь был необходим политический демарш победного вступления Войска Польского в Варшаву.

Поэтому батальоны шли на прорыв волна за волной, устилая поле боя трупами наступающих первых эшелонов.

Около четырех часов утра Николай Осипов, находясь рядом с КНП (командно-наблюдательный пункт) командира полка, подавал ракетами целеуказания полко-вой артиллерии на подавление огневых точек противника. Осколком разорвавшей-ся поблизости мины был тяжело ранен. И не знал он долгое время, что именно в этом бою всего спустя два часа, около шести утра будет сражен снайперской пу-лей его старший брат Ваня, заместитель командира взвода ПТР, уничтоживший неприступный, злополучный вражеский дзот (долговременная железобетонная огневая точка). Ценой своей жизни

Ваня обеспечил успешное наступление своему батальону и в целом всего полка, за что посмертно удостоен ордена Отечественной войны II степени.

17 января 1945 года войска 1-го Белорусского фронта совместно с частями 1-й армии Войска Польского освободили Варшаву.

17 апреля 1945 года Николай Осипов был выписан из госпиталя в родную часть, как раз к началу Берлинской наступательной операции. 416-я Таганрогская стрел-ковая дивизия волей фронтовой судьбы шла на острие наступления наших войск в Берлин. Ее конечная точка – Бранденбургские ворота, что рядом с гитлеровским

Николай Осипов. 1970 г.

176

логовом – рейхстагом. У разведчиков в уличных боях была своя задача – в открытый бой они не вступали, в атаку с криком «ура!» не бежали. Днем и ночью они рыскали по подземным коммуникациям города, разведывая маршруты для штурмовых групп. Часто тоннели были заполнены водой, т.к. наличие разветвленных в горо-де каналов и река Шпрея, проходящая через Берлин, давали возможность немцам оборудовать свои «подземелья» продуманной системой затопления, что их коман-дованию не помешало затопить берлинское метро с находящимся там гражданским населением (стариками, женщинами, детьми и ранеными).5

***После войны Николай Петрович еще продолжал служить до дня демобилиза-

ции в 1949 году в разведывательном батальоне 416-й Таганрогской стрелковой дивизии в городе Перлеберг (Германия), которая прошла с боями от предгорий Кавказа через Николаев до центра Берлина. После войны дивизию перебросили на границу между Западной и Восточной Германиями по реке Эльба в Шверин-ский округ.

В армии освоил специальность шофера и по возвращению домой долгое время работал на первом отделении совхоза имени Кагановича (имени Лени-на) комбайнером. В последние годы перед выходом на пенсию – слесарем на Засельском сахарном заводе. Вместе с женой Александрой Ивановной, с ко-торой поженились в 1950 году, вырастили сына Леонида (сейчас работает на газопромыслах Тюмени – Россия) и дочь Тамару (окончила Херсонский сель-хозинститут и работает младшим научным сотрудником НИИ орошаемого зем-леделия).

Грудь ветерана украшают два боевых ордена (Красной Звезды и Отечественной войны II степени) и тринадцать медалей. Николаи Петрович Осипов частый гость на встречах с молодежью, нередки и к нему визиты школьников. Вспоминая события давно минувших дней, порой сожмется тоскливо сердце и затаится невысказанная

5Старшее поколение помнит вышедший в послевоенные годы художественный кинофильм «Падение Берлина», где с исторической достоверностью были показаны эпизоды этой трагедии. Так выполнялся приказ Гитлера и истерические заявления Министра пропаганды Геббельса: «Берлин будет немецким!»

Н. Осипов (справа) – 9 мая 2010 г.

177

боль по брату и товарищам, ушедшим вместе с ним в бой, в смертельный бой по за-щите своей Родины, своей земли, своих близких, своего народа.

...Ушло их тринадцать. Из них выжил и возвратился он один с четырьмя ранени-ями.

Судьба военная... Лотерея жизни... Ведь ни осколок, ни пуля не спрашивают – куда?

Редеют ряды оставшихся в живых ветеранов – участников боевых действий. Они – живая легенда, живая история народа, страны. Их молодость совпала с войной, закат молодости – с началом перестройки, временем больших надежд и большой тревоги за спасенную в годы войны страну. Но надежды не оправда-лись, а тревоги остались – за развал экономики, за разбазаривание и растаскива-ние всенародного богатства Украины, созданного их руками, руками тружеников предвоенных, военных и послевоенных лет. Поэтому и стоит в их глазах скорбный упрек и недоуменный вопрос:

«Родина, Отечество... Куда ты? Что же будет с будущим твоим? Встали бы погибшие солдаты — Как бы ты в глаза смотрела им?»

Участь свою не выбиралиПисьма славы и бессмертия

Великая Отечественная война соединила слово «смерть» с высоким нравственным понятием сознательного, жертвенного подвига во имя жизни поколений. Велик и тяжел скорбный и гордый список жертв боев и сражений, концлагерей, преследований и пыток. В проклятых условиях войны, этой бес-человечной мясорубке, безвести гинули десятки, сотни тысяч и миллионы за-щитников и патриотов Родины.

Перед автором несколько десятков писем двух братьев – уроженцев села Бар-машово и жителей села Заселье – Ивана Петровича Осипова, 1923 г. рождения, младшего сержанта, командира отделения противотанковых ружей (ИГР) и Нико-лая Петровича Осипова, 1925 года рождения, рядового, разведчика-красноармейца 1368-го стрелкового полка 416-ой Таганрогской стрелковой дивизии, освобождав-шей от немецко-фашистских захватчиков территорию Снигиревского и Жовтне-вого районов, города Николаев, Одессу, а также Молдавию, Западную Украину, Польшу и закончившую свой победный путь у Бранденбургских ворот Берлина, возле поверженного гитлеровского рейхстага.

Братьев призвали в действующую армию сразу после освобождения села За-селье от немецко-фашистских захватчиков в марте 1944 года. Николай за один год войны получил четыре ранения: три только в первом бою летом 1944 года в Молдавии и в январе 1945 г. на западном берегу р. Вислы при освобождении Варшавы – тяжелое осколочное ранение. Ушло их из Заселья на фронт тринад-цать, а возвратился в 1949 году только он один. Двенадцать навечно остались в братских могилах на чужбине.

Иван за восемь месяцев фронтовых дорог, находясь всегда как бронебойщик на острие танковых атак и бронированных целей противника, не получил ни одной царапины на теле, а в январе 1945 года в том же бою, когда был ранен Николай, на западном берегу реки Вислы при освобождении Варшавы, уничтожив огнем ПТР

178

злополучный дзот (долговременная железобетонная огневая точка) противника, препятствующий наступлению, ценой своей жизни обеспечил успех полку. Он был посмертно награжден орденом Отечественной войны II ст.

***Письма с фронта... Это неоспоримые свидетельства прошлого, передающие

живые черты реального героя без прикрас.Жестокая военная судьба... Вчитываясь в обыденные мужественные строки его

писем, ощущаем и наполняющую их нежность. Прекрасную, спасительную для личности и такую человеческую волну нежности к близким, к любимым, к товари-щам, к родной земле...

Такова великая полнота жизни воина-защитника, воина-освободителя своего народа, своей Родины!

Первое письмо Ивана Петровича Осипова.«Здравствуйте, мама, Нина, Лена и Риммочка! Примите от нас, меня и Коли,

пламенный красноармейский, курсантский привет и пожелайте нам счастливо выполнить наш очередной долг Родине, а мы желаем Вам тоже терпения, без волнений нас дождаться, пожелаем Вам счастливой и радостной жизни, плодотворной работы.

... Путь наш из дома лежал на Снигиревку... Военкомат нас направил вместе в школу сержантов. Я и Коля в одном отделении».

26 марта 1944 г.

Коротка была курсантская учеба. Уже через несколько дней – на Одесском на-правлении.

«Привет Вам с фронта... Передаем Вам, я и Коля, пламенный, боевой, красноармей-ский привет. Я привет – бронебойщика, а Коля —разведчика. Вот выпало время, когда мы в густой роще собрались вместе поделиться братскими словами под визг и шум снарядов. О, какая радость, что получил я письма из родной обители!

... Может быть, Вас это беспокоит, что мы на передовой, но не волнуйтесь! Будем живы, вернемся обязательно домой. Ведь не все бывают и ранены, не всех и бьет. А защищать Родину, защищать и Вас, в том числе, нужно. Нужно ведь разбить эту черную наволочь! А Вы мужайтесь, терпеливо ожидайте конца этой Отечественной битвы, ожидайте нашего победоносного возврата домой!»

1 апреля 1944 г.

Какая вера, какое убеждение в Победе! А до Дня Победы надо было с боями про-йти пол-Европы. Оставалось еще тяжелых, кровопролитных, смертельных 1 год 1 месяц 1 неделя!

«...Шлю Вам свой боевой красноармейский привет и от всего сердца пожелаю счаст-ливой тихой жизни.

Вот уже немало прошло времени, как мы ушли из дома. Немало прошло изменений как в Вашей жизни, так и в нашей жизни. Ведь она в корне изменилась. Вы работаете хотя и на тех же полях (ведь они и тогда были родными полями), но работа в корне изменилась, ибо изменилась обстановка – нас освободили! Теперь Вы работаете на нас всех, для страны родной.

Получив от Вас письма, мне кажется, что я побывал дома, увидел свой край родной, своих людей, эту пеструю хорошо выбеленную Вами землянку, мать-старушку, вечно копошащуюся на огороде и возле нее маленькую, неумолкающую, звонкую, вертлявую крошку, ее внучку. Вас, Нина и Лена, идущих с работы, с полей и еще много женщин,

179

идущих группами с вами. И все знакомые немного запылены, но весело разговаривают между собой. Всю эту картину обыденной жизни и упорной работы на полях и в до-машнем быту нашей родной земли...»

10 июня 1944 г.

«... и все хорошо было до вчерашнего дня. Но вчера случилась беда. Вы, конечно, не смущайтесь и не волнуйтесь слишком, если я вам сообщу, что Николай наш ранен. Я вам писал и он тоже, что он служит разведчиком. И вот он выполнял приказ нашего командования, достать «языка».

... Участок был выбран там, где и я нахожусь, а поэтому с первой минуты до послед-ней наблюдал за полем боя. Когда приеду домой, тогда расскажу, а сейчас только сооб-щу, что на него я даже не надеялся. И поведением его в бою я даже остался доволен... Сообщаю, что выслал вам из своего оклада 200 рублей – это вам на Заем».6

16 июля 1944 г.

«... Ведь мы бьем тех немцев, которые нас грабили, отомщаем за те пережитые невзгоды. Вы еще только узнали, что мы воюем, а мы воюем уже почти полтора ме-сяца и живы! Да вообще, как же те, что воюют 4-й год! Смотрите – воюют и живы! Быть может, мы тоже настолько счастливы, что останемся живы и вернемся домой с желанной победой! И я верю в это!..»

Письмо без даты. Написано в августе 1944 г.

«...Вы пишете, что вам тяжело... Но ничего, боритесь с этой трудностью. Война... Нам также бывает трудно и мы это переносим с большой терпимостью. И это все во имя Родины – для нее и Вас в том числе... Если Вы нас уверенно ожидаете, зна-чит, мы несомненно придем, одержав победу над врагом. Желаю от души Вам с успехом окончить уборку, а кушать хлеб будем вместе, ибо к зиме мы, наверное, уже закончим войну. Итак, до счастливой встречи! К Вам – Ваш Иван».

8 августа 1944 г.

«... Пришел тот час, что и мы сейчас развернулись так, как положено! Движемся сейчас и движемся, как еще не двигались вперед на Запад! Освобождаем село за селом. Коля тоже пока прекрасно себя чувствует. Он уже представлен к награде, и если оста-немся живы, значит, придет домой с орденами! А жизнь наша армейская шумит...»

26 августа 1944 г.

«... Спешу поздравить Вас с Новым 1945 годом и пожелать Вам нового счас-тья, новой, лучшей, веселой, счастливой жизни... Как бы мне хотелось, чтобы это письмо попало к вам именно 31-го, под праздник. (По штампу – письмо прибыло в Снигиревское почтовое отделение 30.12.44, а родные получили его как раз 31.12.1944 г.)

... За нас не беспокойтесь. Я даже буду просить, чтобы гуляли так, как я любил гулять на гражданке – весело, азартно. Мы тоже будем праздновать, кажется, в мирных тихих условиях. Значит, праздник проведем хорошо. С Колей вижусь очень час-то – даже несколько раз на день. Как у вас с топливом, ведь уже холодно, с молоком?.. Желаю счастья, хорошего праздника. С приветом к Вам – Ваня»

19 декабря 1944 г.

6В СССР была добровольно-принудительная традиция. Советские люди подписывались на Заем государству во время Великой Отечественной войны на оборону; в послевоенные годы – для восстановления разрушенного войной народного хозяйства.

180

***«Гр. Осиповой М.С. Николаевски обл., тот же р-н, з/с им. Кагановича, отд.№1.На Ваше письмо от 19.02.1945 г. сообщаю, что Ваши сыновья:1. Младший сержант Осипов Иван Петрович 15 января погиб смертью храбрых в бою

с немецкими захватчиками на плацдарме реки Висла. Официальное извещение выслано в Николаевский райвоенкомат. 2. Красноармеец Осипов Николай Петрович 14 января 1945 года ранен и эвакуирован в медсанбат, полевая почта 09260»

Начальник штаба п.п. 11346 майор Хохлов. Завдел штаба старшина с/с Стри-жаков.

7 марта 1945 г.

***«Привет с фронта в/ч полевая почта 11346-И. Мы – сослуживцы с вашим сыном

Иваном Петровичем Осиповым. Сообщаем, что ваш сын Иван Петрович пал смертью храбрых на западном берегу Вислы 15 января 1945 года. Посылаем его фото, ранее фо-тографирующийся 11 января 1945 г.

Но мы отомстим за смерть нашего боевого товарища!С приветом наш коллектив ПТР взвода 19.02.1945 г.»

* * *57 лет хранятся эти письма, драгоценные реликвии бессмертного подвига простых

крестьянских парней.Письма героев из далекого прошлого волнуют, вызывают самые теплые чувства к

их любви к жизни, к их стремлениям даже в тяжелые дни боев думать, волноваться, жить горестями и радостями своих близких, дома, Родины – с так несовместимыми идущими рядом: жизни и смерти. Мы, послевоенное поколение, не познавшее и не знавшее вкуса пороха, душевыворачивающего воя бомб, которым в лицо не дышала своей удушливой тоской смерть, должны помнить...

«Эта память – верьте, люди, — всей земле нужна... Если мы войну забудем, вновь прийдет война.» Роберт Рождественский «Послевоенная песня»

Рядом с человеческой болью

Над Одессой раздавалось тревожное завывание сирен, гудков заводов и фабрик. Но объектом атаки на этот раз для нескольких десятков фашистских стервятников стал пассажирский, железнодорожный вокзал. Рушились зда-ния, всепожирающий огонь охватывал вагоны, люди в панике и в бессильной ярости беспомощно метались. И в этом кромешном аду в больнице №3, что возле Привоза, где размещался 103-ий медико-санитарный батальон 95-й стрелковой дивизии, среди медперсонала батальона боро-лась за человеческие жизни фельдшер Дуся Вочкова.

На всю жизнь врезалась в ее память первая ею увиденная жертва войны: туловище женщины без ног. Это было ужас-Дуся Вочкова

181

но: груды военных и гражданских тел, многие без рук и ног, вокруг сплошное месиво человеческих тел, рядом развалины зданий и перевернутые трамвайные вагоны. К такому привыкнуть и стать безразличным – невозможно. Это был первый и последний шок в медицинской практике девушки. Потом долгие месяцы, находясь рядом с чужими страданиями, смертями, собрав всю свою волю, – выполняла свою профессиональную работу, которая в прифронтовой полосе превратилась в обыденную, даже мученическую.

***Родилась Дуся Вочкова 9 марта 1919 года в многодетной бедной крестьянской

семье Вочковых – Ивана и Зинаиды, жителей села Бармашово Николаевской об-ласти. Со временем семья увеличилась до 10 детей. Но голодомор 1933 года не по-щадил семью Вочковых, как и миллионы других украинских хлебопашцев. Дусю опухшую от голода, отправили в детдом на Аляуды (Водопой) города Николаева, там хоть худо-бедно кормили.

Девочка поправилась, встала на ноги, но тоска по дому заставила ее в 1934 году убежать. Но неопытная сельская девочка заблудилась и оказалась на ст. Кульбаки-но, где ее подобрала супружеская пара стариков из Херсона, у которых она служила до 1936 года (работала по хозяйству, няньчила внуков).

И вот она снова в с. Бармашово. В 17 лет Дуся пошла учится сразу в 6-й класс и одновременно работала в колхозе. Затем обучение в г. Николаеве в медицинском училище, а на II курсе она переводится в Одесское медучилище.

Роковое 22 июня 1941 года... Всеобщий патриотизм, охвативший советский на-род, стремление защищать Родину – не могли оставить равнодушным пылкое сердце Дуси. После нескольких посещений штаба Одесского военного округа на ул. Пирогова, 7 июля 1941 года Евдокия Ивановна Вочкова была зачислена до-бровольцем на должность фельдшера в санчасть 161-го стрелкового полка, а за-тем медсестрой в 103-й медсанбат 95-й стрелковой дивизии Отдельной Примор-ской Армии Южного Фронта.

Определили девочку в сортировочный отдел – это первый этап поступления раненых. На долю совсем еще юной девочки выпали тяжкие испытания: тяжелая, изматывающая, адская, суетливая работа. Перед глазами в неприкрытом виде сто-

182

яли все ужасы изуродованных человеческих тел и их органов, невыносимые, душе-раздирающие крики и стоны.

Начальник сортировочного отдела определяет типы ранений: черепные – в голо-ву, полостные – в живот, второстепенные – в конечности и т.д. Дает указания, а Дуся вводит противостолбнячную сыворотку, обезболивающие уколы. А сколько раненых умирало, прежде, чем их доставят с передовой, да пока с массовым посту-плением до них дойдет очередь. В таких условиях весь медперсонал, потеряв счет времени, от усталости и без сна – практически валился с ног. Итак, все 73 суток.

Тяжелая и трагическая судьба крестьянской девочки – участницы обороны Одессы, Севастополя, Северного Кавказа.

Находясь, как санинструктор на передовой, Дуся познала все тяготы и лишения окопной жизни.

Промозглая сырая погода – то дождь, то мокрый снег с пронизывающим холодным ветром. На постоянно коченеющих ногах – тяжелая, вечно не высыхающая мокрая обувь... Да и откуда ей быть сухой? Если в окопах под ногами хлюпает вода и болот-ное месиво. Мокрая шинель и все обмундирование панцирем на морозе охватывает тело, а обсушиться и согреться – нет условий и нет возможности.

Таким запомнилась на всю жизнь Евдокии Ивановне осенне-зимняя 1942-1943 гг. оборона Северного Кавказа.

И как результат, тяжелейшее воспаление легких и длительное лечение в военном госпитале в городе Тбилиси (Грузия).

Пережив за свои молодые годы все ужасы войны, постоянно, дни и ночи, нахо-дясь рядом с человеческой болью, судьбами и трагедией, она выжила и вернулась в свое родное село Бармашово.

В 60-х годах переехала в с. Заселье, где долгие годы работала в сельской инфекци-онной больнице.

Трагическая, тяжелая судьба простой крестьянской девочки, а теперь 83-летней женщины на склоне лет.

А сколько еще таких исковерканных человеческих судеб, поломанных жизней этой проклятой войной?

И хоть на груди Евдокии Ивановны Вочковой (Ржевской) сверкают медали «За оборону Одессы»,«За оборону Севастополя», «За оборону Кавказа» – это время тяжелых оборонительных боев, паники, бессилия, невиданного самопожертвова-ния, несгибаемой веры в грядущую победу над врагом навсегда врезалось в ее па-мять и сердце, как единая человеческая боль.

Огненні дороги

А шлях боротьби за перемогу був важким і довгим, Від чорного червневого числа До сонячної днини Перемоги Вітчизна наша Огненні дороги Пройшла і прапор правди принесла. Гончаренко.

Іван Степанович Буйбаров – капітан у відставці. Працював довгий час головою робітничого комітету радгоспу «Бармашівський». А про огненні дороги згадував часто, приходив до школи, розповідав про свою колишню 80-у гвардійську Уман-ську, ордена Суворова стрілецьку дивізію, сформовану 15 грудня 1941 року у місті Барнаулі. Капітан Буйбаров І.С. зі своєю дивізією пройшов важкий вогневий бо-

183

йовий шлях від Підмосков’я «Зайцева гора» Калузької області до Відня (Ав-стрія). Його бойовий шлях відзначений активною участю у найбільш видатних операціях Великої Вітчизняної війни. У тяжких кровопролитних боях він про-являв героїзм, відвагу, мужність, стій-кість в обороні і дерзання – в наступі. Іван Степанович удостоєний численних урядових нагород, що свідчать про його важкі огненні дороги.

Повернувшись додому, одружився з Кирпиченко Марією Микитівною.

Виростили трьох дітей: Валентину, Володимира, Сергія. Всіх вивчили. Діти мають вищу освіту. Валентина бухгалтер, Володимир і Сергій – зооінженери.

Нема вже нашого шановного Івана Степановича. Є у селі люди, які його по-важали, які його пам’ятають.

А діти, онуки, правнуки будуть вічно пам’ятати слова батька, дідуся і прадідуся про те, що:

Біда, мов смерч, насунула здаля. Заплакала обпалена земля, Немов чиєсь заплакане дитя… І мирне обірвалося життя.

Часто розглядають фотографії батька, все більше і більше дізнаються про його вогненні дороги. Пишаються ним, що вижив, переніс, вистояв у шаленому вогні. Наш народ на кожному кроці виявляє свою любов до захисників Вітчизни і робить усе, щоб пам’ять про відважних жила вічно.

О, люди! Станьмо на коліна, Молитву Богу вознесім, Щоб ту любов зберіг нетлінну Прийдешнім людям всіх часів.

Я не бачила війни

Все, що ми знаємо про жінку, найкраще вміщується в слово «милосердя». Є й інші слова – сестра, дружина, мама. Та хіба не присутні в їх змісті і милосердя як суть, як призначення, як кінцевий результат? Жінка дає життя, вона його оберігає. Жінка і життя – синоніми.

Жінка стала солдатом на найстрашнішій війні ХХ століття. Вона рятувала, перев’язувала рани, стріляла із «снайперки», бомбардувала, висаджувала в повітря мости, ходила у розвідку, брала «язиків». Жінка вбивала. Вона вбивала ворога, який увірвався на її землю, в її хату...

Зоя народилася під час війни, тоді, коли фашисти обстрілювали з літаків, травили газом, бомбардували, палили людей в домівках, зганяли усіх на площу і допитува-ли, хто вбив німецьких офіцерів на в’їзді до її села Яблуньки, погрожували спалити

І.С. Буйбаров з дружиною Марією і донькою

184

все село і не випустити звідти жодну живу людину. Все це Зої розповіли її батьки, коли вона підросла.

Розповідав Ілля Михайлович Галянт, батько Зої, що бом-бардування, смерть, страждання – це ще не вся війна. Що і там, на війні, людина залишається людиною і випробовує, переживає всі людські почуття.

Все те, що жінка запам’ятала, винесла зі смертельного пе-кла, сьогодні стало унікальним духовним досвідом, досвідом людських можливостей, який ми не маємо права піддати за-буттю, який забезпечив перемогу радянського народу над фашизмом. Адже для того, щоб перемогти всьому народові, треба було перемогти кожному окремо.

Вони ще живі – учасники боїв. Але людське життя не без-межне, продовжити його може тільки пам’ять. Пройде ще трохи часу, і ніхто вже не зможе ствердити, що він чув чи ба-чив учасника війни, а тому нам треба поспішати, щоб зберег-ти їхні спогади сьогодні, коли ці – живі документи – поруч.

Зібрані разом Зоїні розповіді змальовують вигляд війни, у якої було зовсім не жіноче обличчя. Вони звучать, як свід-ки обвинувачення фашизму вчорашньому, сьогоднішньому і майбутньому. Його звинувачують матері, сестри, дружини – фашизм звинувачує Жінка.

Ось сидить переді мною Зоя Іллівна Галянт. Вона була ще крихіткою, коли фашисти вступили до її села. Але постійні розповіді батьків залишили в її свідомості жахливі картини життя в роки окупації села. Потім було визволення села від

нелюдів. Розповідала їй мама, як лежали на вулицях поміж хатами, на дорогах па-рубки, яких вже ніхто не підніме, та будуть вони довічно лежати у братській могилі. Батьки, чоловіки, брати, наречені… Стільки було поранених, здавалося, що то весь світ поранений…

Пам’ятає Зоя багато розповідей з бойового шляху її батька Іллі Михайловича. Як зіницю ока зберігає вона всі батькові довідки воєнних років. Ось вони:

«Военнослужащий Галянт Илья Михайлович направляется в г. Варшаву для дальней-шего прохождения службы.

Отметка сделана для предъявления на КПП. Зам. начальника отдела внешних отношений НКО СССР подполковник Студенов

22.09.1945 г.»

І.М. Галянт

З.І. Шаряк

Зоя Іванівна Шаряк з онукоюЗоя Шаряк пасе корів

185

«В боях за Советскую Родину Галянт Илья Михайлович был тяжело ранен. Ранения грудной клетки, изъяты ребра. Ранен 10 марта 1945 г.

Начальник госпиталя Климов»

«Справка дана Галянту Илье Михайловичу в том, что он находился на излечении в госпитале №3931 г. Саратова с 10.05.1945 по 27.09.1945 г.»

У воєнному білеті записано:

«№902917 Стрелок рядовойМесто рождения: Ряшевское воєводство, Лиский уезд, с. ЯблонькиСтрелковый полк ХІІ-1944 г.»

Я бачу, як бережливо жінка дістає із сумочки його нагороди, а на очах – сльози. Розповідала, як солдати форсували річку Одер – вода була червоною.

Вона кладе на стіл орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (№4500426); ювілейну медаль «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» від 30 вересня 1975 року; «60 років Збройних Сил СРСР від президії Верховної Ради СРСР» від 18 травня 1978 року; «40 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та «Посвідчення учасника війни В. 643047» від 15 вересня 1980 року.

А потім Зоя Іллівна Шаряк коротко розповіла про своє життя. Після семи класів пішла з подругами працювати на свиноферму. Старалася, була однією з кращих свинарок, за що була нагороджена путівкою до Києва і Москви. Це був 1961 рік. Пізніше працювала ланковою по вирощуванню цукрових буряків. Чотири роки працювала малярем у будівельній бригаді. А згодом її призначили директором іграшкового цеху, де пропрацювала 7 років. Після цього була майстром будівни-

Працівниці іграшкового цеху. Верхній ряд: (зліва) Л. Абашкіна, З. Воробйова, В. Шевченко, З. Шуткіна, А. Шаряк, Р. Волошина. Перший ряд: В.Гінкул, Л. Кобринчук, Т. Качалова,

З. Шаряк, Т. Сиводєдова

186

цтва села. Остання її посада – виконроб. З цієї посади вона і пішла на заслужений відпочинок.

У молоді роки лишилась вдовою. Має двоє дітей і трьох онуків. На своєму віку все доводилося робити: і будувати, і косити, і сіяти. Про неї в селі кажуть: «Гарна господиня». І це дійсно так. Все вона вміє, бо навчила її матуся Ганна Василівна.

Дуже добра людина Зоя Іллівна. Допоможе, порадить, завжди пригостить, хто б до неї не завітав.

Ось така історія про жінку, яка не бачила війни, та багато про неї знає.

Кавалер ордена Слави

Ви в боях недарма віддавали життя, Без вагання, принад і спонуки. За щасливе і світле нове майбуття Для дітей, для своїх і онуків. Д. Комаєв, «Ветеранові»

У святкові травневі дні ветерани Ве-ликої Вітчизняної війни завжди згаду-вали і згадують свою бойову молодість, адже багато хто з них пішли на фронт ще юнаками. В тих спогадах вибухають снаряди і бомби, падають скошені ку-лею побратими. Але там народжувалася і міцнішала справжня чоловіча дружба, усвідомлювалися найголовніші життє-ві цінності, утверджувався патріотизм. Потім, у повоєнний час, ці якості допо-магали їм бути на передових позиціях у відбудові зруйнованого війною народно-го господарства, виховувати підростаю-че покоління. Такими фактами бойової і трудової біографії схожі долі більшості фронтовиків, яким пощастило поверну-тися живими з тієї найстрашнішої за іс-торію людства війни.

Один із них – учасник бойових дій, кавалер ордена Слави Михайло Кали-нович Ярошенко. Його бойовий шлях пов’язаний з легендарним Третім Укра-їнським фронтом, де він воював спочат-ку в 69-ій, а потім – у 157-ій гвардійських дивізіях. На фронт потрапив 1941 року.

Його фронтові дороги пролягли через Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословач-чину.

Свою першу бойову нагороду – орден Слави третього ступеня – Михайло отримав за взяття столиці Австрії Відня.

Жорстокі бої за Відень тривали майже місяць. Фашистів вибили з міста, та на око-лицях, де базувалася дивізія, обстановка залишалася тривожною. Недобиті ворожі війська намагалися вийти з оточення. Потрібно було не допустити, щоб відступа-ючий ворог відволікав наші сили від наступу. Відступаючи, німці підірвали міст і,

М.К. Ярошенко

187

щоб перебратися на інший берег, довелося використати всю селянську кмітливість. Вночі, оглянувши найближче приміщення, повечерявши, бійці повкладалися спа-ти. А на світанку побачили німців. І вирішили – треба захопити ворога зненацька, поки їх не виявили. Адже сили надто нерівні. Поставили кулемет у вікно одного приміщення, один біля брами, бійці з автоматами зайняли вигідні позиції й вдари-ли одразу з усіх точок. Спочатку вивели з ладу танки, прицільним вогнем ліквіду-вали офіцерів. Серед німців зчинилася страшна паніка. Вони вирішили, що на них наступає цілий полк і почали хаотично відступати, інших взяли в полон.

Після демобілізації у 1945 році Михайло Калинович продовжував працювати бу-дівельником. Він збудував багато будинків у нашому селі.

Ось таку пам’ять про себе залишив ветеран, який давно, понад тридцять років, пішов з життя. Та є діти, онуки, правнуки, які пишаються своїм дідусем…

Балбекін Панфіл Костянтинович

Розповідав дідусь Костянтин, що дуже любив свого сина Панфіла. Дід був тес-лярем, роботи завжди вистачало. Цього ремесла вчив сина, але він загинув на ві-йні. І розповів, яким працьовитим був Панфіл. Дуже молодим одружився із надто працьовитою дівчиною із нашого села Поліною. Ми з дружиною дуже раділи,що діти у нас люблять працю, не бояться ніяких труднощів. Ми були на сьомому небі, коли Бог подарував нам першу онуку. Людмилою її назвали. А потім ще одна ону-ка – Зіна. Дуже хотіли наші діти, Панфіл і Поліна, синочка, щоб продовжувався

Макєєв Іван (зліва), Балбекін Григорій, Меренков Микола

188

рід Балбекіних. І в 1938 р. у невістки і сина народився синок, Григорієм назвали.Ще тільки-но навчився ходити, як почалась Велика Вітчизняна війна.

Пішов Панфіл, попрощавшись з нами, дружиною і трьома дітками. Здалося, що просльозився, коли виходив із хати. Та нічого не вдієш.

Пішов, оглянувся, витяг з кишені біленьку хустинку, помахав нам усім, хто стояв на подвір`ї. Це був останній вихід із батьківської хати.

Через місяць одержали листа, в якому просив, щоб ми не плакали, не тужили, виб`ють ворога з нашої землі і живі, неушкоджені повернуться додому.

Так, мабуть, думали всі, хто прощався з ріднею і вирушав на фронт.Він писав про свої військові справи, про своїх товаришів. Писав, що має на-

городи.Дідусь спинився, замовк. З очей покотилися дві великі сльозини і впали на со-

рочку, на якій відразу з`явились яскраві плями.Потім сперся на спинку саморобного стільця і заплакав. Йому було жаль доброго

сина, про якого прийшло повідомлення, що він загинув. Було жаль, що він уже ні-коли не розповість про себе. Але він відчував якусь більш глибоку суть і таїну люд-ського життя і подвигу і, сам про це не здогадуючись, ставав набагато сильнішим і мужнішим.

А дружина Панфіла Поліна обізвалась:«Від долі не втечеш. Так мало статися. Знаю, що гірко мені доведеться з трьома дітками. Але не соромно буде сказати їм, що їх батько зробив найбільше, що міг зробити, – віддав своє життя в ім`я Пере-моги над ворогом. Він зробив те ж саме, що сотні і сотні тисяч юнаків, і став героєм цілого покоління».

Яскрава доля земляка

Це було 14 березня 1958 року у день визволення нашого села від німецько-фашистських загарбників. Ми, десятикласники, проводили вечір «Ты на подвиг зовешь, комсомольский билет!». До тематично оформленої зали зайшов наш ша-новний директор школи Василь Якович Олексієнко, за ним дуже гарний, високий, років сорока незнайомий чоловік. Це був Юхим Павлович Блінцов, мешканець нашого села, якого у 1938 році 18-річним призвали на службу до Чорноморського флоту. Служба проходила набагато довше, ніж у сухопутних військах. А тому, коли виряджали до армії, співали не так мажорно, як сьогодні:

Только две, только две весны, Только две, только две зимы, Отслужу, как надо, и вернусь…

Тоді співали бармашівці з гірким надривом:

Последний нынешний денечек Гуляю с вами я, друзья, А завтра рано, чуть светочек, Заплачет вся моя семья…

Після вступної урочистої частини староста класу Ваня Агняніков надав сло-во гостю – моряку Юхиму Блінцову. Спочатку ми заворожено слухали його розповідь, а потім безперервно ставили запитання, на які він цікаво і охоче відповідав. Морській службі Юхим Павлович віддав 9 років. Спочатку служив

189

в Очакові, а коли разпочалася війна, перебазувався в Єв-паторію, пізніше – до Севастополя, де одержав бойове хрещення і був поранений у голову. Із групою інших по-ранених крейсером «Комінтерн» його відправили до Со-чинського шпиталю. Лікувався 5 місяців і не міг дочека-тися, коли відправлять на фронт. Під час лікування Юхим Павлович отримав медичні знання. Всіх вилікуваних від-правили до 83-ої бригади морської піхоти.

– Нас старанно готували, – розповідав гість, – навчали. Вия-вилось, готували до смертельно небезпечної операції – висад-ки на Малу Землю. Мною оволоділо і душевне хвилювання, і гордість десантника. Я мав автомат, гранати і дві санітарні сум-ки. Окрім ведення вогню під час атаки в мене було завдання надавати пораненим першу медичну допомогу на полі бою і переправляти у тил для подальшого лікування. Саме тут у повній мірі я відчув жах війни. Пам’ятаю епізод: на полі бою лежить матрос з відірваною вище коліна ногою, тримає її в руці і благає: «Братик, розрахуйся з фашистами за мене». Допомоги не просив, а через фізичний і моральний біль, через нелюдські страждання благав помсти – могутній дух переміг фізичну немічність.

Це мене дуже вразило: виявляється, що страшною була не сама смерть, а той факт, що ти не здатний до бою. Це трагедія людини, яку не зрозуміти у мирний час.

– Дуже важко було, – продовжував тяжкі спогади Юхим Павлович, – коли по-раненому необхідна допомога, а ти можеш тільки віднести його до бліндажа. Ще важче, коли він просить добити його, припинити нелюдські муки.

У розпал боїв на Малій Землі самого моряка-десантника контузило: втратив слух і частково мову. Довго лікувався, а після одужання був направлений до шостої авіаба-зи Чорноморського флоту, де працював у лазареті. Щодня бачив привезених бійців без кінцівок, страшно покалічених.

Після жахливої розповіді Юхим Павлович посміхався, жартував, і дуже гарно спі-вав під баян. Чудовий голос звучав так, що, здавалося, його чуло все село. На закін-чення вечора він віртуозно виконав танець «Яблучко».

Всі були зачаровані цією людиною з легенди. Бойовий товариш нашого директо-ра Юхим Блінцов став для нас справжнім героєм і зразковим радянським громадя-нином.

На жаль, свідок тих страшних подій, ветеран Великої Вітчизняної війни, чудова людина, патріот, захисник Батьківщини пішов у вічність. Та ми, бармашівці, пиша-ємось своїм земляком. Він служить прикладом самовідданого служіння Вітчизні.

Воины – уроженцы с. Бармашово, попавшие в плен в годы Великой Отечественной войны.

1.Агняников Василий Дмитриевич, 1923 г.р. Вывезен в октябре 1942 г. Работал чернорабочим. Германия. Освобожден в апреле 1945 года.

2. Агняников Петр Андреевич, 1927 г.р. Вывезен в феврале 1944 г. Работал на за-воде г. Ганновер на шахте. Германия. Освобожден в апреле 1945 года.

3. Агапов Григорий Лазарович, 1919 г.р. Военнослужащий 235 кп. хд 4А. Пленен 19.09.41 г. в районе Киева. Работал чернорабочим на фабрике.

4. Баранов Михаил Федорович, 1914 г.р. Рядовой, в плену с 26.11.1941 г. Шталаг 326 VAXІІE.

5.Борисенко Григорий Яковлевич. Рядовой 953 сп. В плену с 26.08.1941 г. Шталаг Х13VIA.

Є.П. Блінцов

190

6. Балбекин Иван Сергеевич, 1921 г.р. Сержант 244 пехп. В плену с 26.05.1942 г. Шталаг ХІВ

7. Балбекин Дмитрий Карпович, 1917 г.р. Техн – инт. 2 – р – га 214 ап. В плену с 06.10.1942 г. Шталаг ХІВ.

8. Баранов Николай Эммануилович, 1902 г.р. Колхозник. Вывезен в 1944 г. во Францию. Освобожден в 1945 году.

9. Барковский Григорий Васильевич, 1927 г.р., водитель, вывезен в 1944 г. во Францию. Освобожден в 1945 г.

10. Барковский Василий Мефодиевич. Рядовой. В плену с 17.08.1941 г. Италия. Работал чернорабочим.

11. Барковский Иван Андреевич, 1926 г.р., вывезен в 1943 г, освобожден в 1945 г.12. Березнев Федор Никанорович, 1917 г.р., вывезен в феврале 1944 года. Работал

чернорабочим. Австрия. Освобожден в мае 1945 г. 13. Борисенко Сергей Иванович, 1901 г.р., работал грузчиком на складе авиаци-

онных запасных частей. Австрия. Освобожден в мае 1945 г. 14. Борисенко Григорий Васильевич, 1915 г.р. Рядовой. В плену с 15.05.1942 г.

Шталаг ХВ.15. Капранов Степан Иванович, 1906 г.р. Проживал на оккупированной тер-

ритории Николаева. В плену с марта 1944 года в Румынии. Освобожден в августе 1944 г.

16. Карюхин Максим Титович, 1903 г.р., военнослужащий 676 сп. Пленен 29.12.1941 г. Совершил побег. Проживал на оккупированной территории. Вывезен в феврале 1944 г. в Германию. Работал чернорабочим на руднике. Освобожден в мае 1945 года.

17. Кобилюшенко Василий, 1904 г.р. Рядовой 674 пехп. Сержант 509 сп. В плену с 07.09.1941 г. Шталаг ХVIID.

18. Качалов Иван Акимович, 1904 г.р. Рядовой. В плену с 30.07. 1942 г. Шталаг ХIB

19.Лакутин Александр Петрович, рядовой 366 сп. В плену с 30.07.1942 г. Шталаг ХIB

20. Мохленко Григорий Пантелеевич, 1917 г.р. Лейтенант. ком. Роты 139 ед. 12 А. пленен.

21. Мохленко Степан Куприянович, 1913 г.р. Рядовой. В плену с 07.10.1942 г. в районе Бердянска Запорожской области.

22. Мохленко Иван Куприянович, 1911 г.р. Рядовой 1080 артб в плену с 20.05.1942 г. в районе г. Харьков.

23. Мерзлый Дмитрий Макарович, 1901 г.р. Военнослужащий. Пленен в августе 1941 г. Совершил побег. Вывезен 28.02.1944 г. в Германию. Освобожден 25.01.1945 г.

24. Рощин Павел Яковлевич, 1902 г.р. Военный 6А. В плену с 02.08.1941 г. Шталаг XVIIB № в/п. 82351.

25. Сидоренко Николай Иванович, 1919 г.р. Рядовой. В плену с 02.08.1941 г. Шта-лаг XVIIB № в/п. 82351.

26.Тищенко Евгений Григорьевич. Рядовой. В плену с 18.02.1943 г. Шталаг ХІС, 357.

27. Татаров Владимир Александрович, 1916 г.р. Рядовой. 125 кп. В плену с 30.09.1941 г. Шталаг 338 № в/п. 1560.

28. Цветков Николай Иванович, 1920 г.р. Рядовой 92 сп. Пленен 20.08.1942 г. В районе Сталинграда (ныне Волгоград).

29. Шелковенко Николай Данилович, 1916 г.р. Сержант 83 осб. В плену с 06.07.1941 г. Шталаг VIII Е 206 пехп.

30. Шевченко Карл Михайлович. Рядовой 206 пехп. В плену с 26.05.1942 г. Шта-лаг 329.

191

31. Штанухин Василий Михайлович, 1919 г.р. Рядовой. В плену с 06.07.1941 г. Шталаг 308.

32. Шуткин Андрей Васильевич, 1921 г.р. Рядовой 176 пехп. В плену с 05.07.1944 г. Шталаг XVIII A.

33.Шавокин Дмитрий Александрович, 1920 г.р. Рядовой. В плену с 28.06.1942 г.

Воины – уроженцы с. Бармашово, пропавшие без вести

1. Балбекин Сергей Григорьевич, 1897 г.р. Рядовой. Стрелок 203 сд. Пропал без вести 25.04.1944 г.

2. Баранов Игнат Федорович, 1906 г.р. Рядовой. 151 мсб. Пропал без вести в сен-тябре 1941 г.

3. Барковский Иван Васильевич, 1919 г.р. Рядовой. Стрелок. Пропал без вести в июне 1944 г.

4. Боровик Федор Емельянович, 1914 г.р. Рядовой. Стрелок. Пропал без вести в январе 1945 г.

5. Брек Василий Иванович. Гв.рядовой 11 осанб. Пропал без вести 18.07.1944 г. 6. Васильев Иван Фомич, 1905 г.р. Рядовой. Стрелок. Пропал без вести в апреле

1943 г. 7. Вертоголов Иван Егорович, 1914 г.р. Водитель 186 отв.57 А. Пропал без вести

25.05.1942 года.8. Верблюдов Михаил Прокопьевич, 1915 г.р. Военнослужащий. Пропал без вести

19.03.1941 г. 9. Воронков Дмитрий Сергеевич. Рядовой. Стрелок 241 сп. Пропал без вести

21.08.1941 г.10. Вочков Николай Феоктистович, 1923 г.р. Пропал без вести. 11. Голопузиков Сергей Авраамович, 1913 г.р. Рядовой. Пропал без вести в дека-

бре 1943 г.12. Гуляев Иван Гордеевич, 1920 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июне 1944 г. 13. Голопузиков Иван Алексеевич, 1921 г.р. Рядовой. Пропал без вести в августе

1941 г. 14. Грищенко Дмитрий Гаврилович, 1916 г.р. Рядовой. Пропал без вести в

1945 г. 15. Деледудко Макар Антонович, 1908 г.р. Гв.рядовой. Стрелок 169 гв.сп.88 гв.сд.

Пропал без вести. 16. Духовой Николай Иванович, 1908 г.р. Военнослужащий. Пропал без вести в

мае 1945 г.17. Дымов Александр Григорьевич, 1917 г.р. Рядовой. Пропал без вести в 1945 г. 18. Журов Михаил Апатьевич, 1906 г.р. Старший сержант. Пропал без вести в

октябре 1942 г. 19. Загорельский Николай Сергеевич, 1918 г.р. Рядовой. Пропал без вести в марте

1944 г. 20. Зосимов Иван Павлович, 1913 г.р. Рядовой. Пропал без вести в октябре 1941 года. 21. Карюхин Федор Дорофеевич, 1909 г.р.Рядовой. Стрелок 161 сп. Пропал без

вести 22.08.1941 года.22. Качалов Степан Константинович, 1922 г.р. Пропал без вести в апреле 1944 года. 23. Капелюш Дмитрий Ефимович, 1916 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июле

1944 года. 24. Качалов Степан Михайлович. Военнослужащий. Пропал без вести в мае 1945 г.

192

25. Кузьмин Митрофан Иванович, 1906 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июне 1944 года.

26. Лакутин Александр Иванович, 1913 г.р. Ефрейтор. Пропал без вести в 1945 году.

27. Макасеев Андрей Ефимович, 1901 г.р. Рядовой. Пропал без вести в октябре 1944 года.

28. Мартынов Иван Нестерович, 1901 г.р. Рядовой. Пропал без вести в апреле 1945 года.

29. Мещенко Григорий Дмитриевич. Рядовой. Пропал без вести 11.09.1944 г. 30. Пилипенко Михаил Герасимович. Рядовой. Пулеметчик 437 сп. Пропал

без вести 16.08.1941 г.31. Петров Афанасий Иосифович, 1906 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июле

1944 года. 32. Простяков Петр Емельянович. Гв.рядовой. Пропал без вести 23.04.1945 г. 33. Половенко Александр Никитович, 1924 г.р. Пропал без вести 11.04.1944 г. 34. Сиводедов Илья Кузьмич, 1910 г.р. Сержант. Пропал без вести в июне 1944г.35. Сидоренко Алексей Афанасьевич, 1919 г.р. Рядовой. Стрелок. Пропал без вести в

мае 1944 года. 36. Сокол Василий Макарович, 1925 г.р. Рядовой. Пропал без вести в сентябре

1944 года.37. Самофалов Антон Терентьевич, 1899 г.р. Рядовой. Артиллерист. Пропал без

вести в мае 1944 года. 38. Решетняк Николай Тимофеевич, 1916 г.р. Пропал без вести в мае 1944 года. 39. Роздобудько Федор Сидорович, 1918 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июле

1944 года. 40. Тищенко Петр Матвеевич,1909 г.р. Рядовой. Пропал без вести в мае 1945 г. 41. Тищенко Степан Семенович,1909 г.р. Рядовой. Водитель. Пропал без вести в

июне 1944 г. 42. Уткин Георгий Петрович,1916 г.р. Рядовой. Пропал без вести в июне 1944г. 43. Федоренко Федор Кузьмич,1915 г.р. Водитель 116 сд. Пропал без вести в июне

1944 г.44. Холошнюк Николай Павлович,1912 г.р. Рядовой. Стрелок. Пропал без вести

в июне 1944 г.45. Шавокин Николай Федорович,1918 г.р. Матрос 9 брморпех Уф. Пропал без

вести в ноябре 1941 г. в районе г. Севастополь. Крым.46. Шевченко Яков Устинович,1906 г.р. Рядовой. Пулеметчик 437 ан. Пропал без

вести 16.08.1941 г. 47. Яшников Алексей Федорович, 1906 г.р. Политрук. Пропал без вести

21.01.1942 г.48. Яшников Александр Петрович,1923 г.р. Рядовой. Пропал без вести 5.09.1944 г.

Воины – уроженцы с. Бармашового, погибшие и умершие от ран

в годы Великой Отечественной войны

1. Адабаш Петр Иванович. Сержант. Погиб в бою 12.06.1944 г. Похоронен в с. Плоп – Штюбей, Каушанского района, Молдова.

2. Антошкин Григорий Федосеевич, 1923 г.р. Рядовой. Умер от ран 14.03.1942 г. Похоронен в Крыму.

3. Артемов Михаил Парфентьевич, 1907 г.р. Рядовой. Погиб в бою 28.04.1944 г. Похоронен в с. Копанка Бендерского р-на, Молдова.

193

4. Балбекин Григорий Сергеевич. Рядовой. Погиб в бою 07.06.1944 г. Похоронен в с. Слободзея, Молдова.

5. Бицанов Иван Кириллович. Рядовой. Умер от ран 25. 03. 1944 г. 6. Бредихин Константин Иванович, 1902 г.р. Рядовой. Умер от ран 28.03.1944 г. 7. Бреславец Михаил Петрович, 1909 г.р. Гв. лейтенант, ком.взв.68 гвард.аленнд.

Погиб в бою 14.03.1944 г. 8. Булах Иван Петрович. Ком. расчета 610 сп 203 ед. Умер от ран 20.03.1944 г. 9. Блинцов Семен Ефимович. Рядовой. Погиб в бою 07.06.1944 г. Похоронен в с.

Короткое Слободзейского р-на, Молдова.10. Воробйов Николай Тимофеевич, 1910 г.р. Рядовой. Погиб в марте 1944 г. 11. Воробйов Семен Степанович, 1914 г.р. Командир 189 гв. 61. гв. Гв. Сд. Погиб

в бою 14.03.1944 г. 12. Гальцев Александр Сергеевич, 1909 г.р. Умер от ран 30.03.1944 г. 13. Гармаш Тимофей Федорович. Рядовой. Умер от ран 09.08.1944 г. Похоронен в

с. Щербово, Коленец-Литовского р-на Брестской области. 14. Гринев Василий Арсеньевич, рядовой. Умер от ран 24.08.1944 г. Похоронен в

с. Короткое Слободзейского р-на, Молдова. 15. Гурков Яков Евтихиевич, 1917 г.р. Гв. капитан, комбат 13 гв. мехбриг. Погиб

в бою 12.03.1944 г. Похоронен в братской могиле с.Бармашово Жовтневого р-на Николаевской области.

16. Дидык Иван Гордеевич, 1907 г.р. Рядовой 133 сп. 30 кд. 4 гв. к. Погиб в бою 11.03.1944 г.

17. Дымов Андрей Иванович. Рядовой. Погиб в бою 19.08.1941 г. Похоронен в с. Фестерово Одесской области.

18. Довженко Иван Малахович, 1923 г.р. Рядовой. Стрелок. Умер от ран 27.03.1944 г.19. Жигалкин Григорий Титович. Гв. ст. сержант. Погиб в бою 24.07. 1934 г. По-

хоронен в с. Дмитриевка Снежинского р-на Волгоградской области. 20. Жигалкина 9 лет. Арестована гестапо. Расстреляна 1.05.1944 г.21. Жигалкин Яков, растрелян в 1944 г. 22. Загинайченко Федор Прокофьевич. Погиб в бою 25.04.1944 г. Похоронен в

с. Плот-Штюбей Каушинского р-на, Молдова 23. Захарюта Федор Алексеевич. Гв. рядовой. Стрелок 291 гв. Сп. 96 гв.сд. Умер от

ран 20.03.1944 г. в 65 амедсб.24. Иванов Николай Васильевич. Гв. казак. Сапер 8 гв. осанб. 10 кв.кд. Погиб

в бою 14.03.1944 г. 25. Карюхин Павел Григорьевич. Сержант. Погиб в бою 20.05.1944 г. Похоронен

в с. Кошница, Молдова. 26. Качалов Георгий Федотович. Рядовой. Погиб в бою 17.05.1944 г. Похоронен в

с. Кошница, Молдова. 27. Качалов Федор Иванович. Рядовой. Погиб в бою 29.07.1944 г. Похоронен в

с. Черновчицы Брестской области. 28. Компанийченко Петр Давидович. Рядовой. Погиб в бою 28.04.1944 г. Похоро-

нен в с. Копанка Бендерского р- на, Молдова. 29. Курнах Георгий Алексеевич, 1923 г.р. Сержант 127 оп. Умер от ран 10.03.1944 г. 30. Кузьмин Николай Иванович, 1921 г.р. Умер от ран 23.03.1944 г. Похоронен в

с. Бармашово Жовтневого р-на Николаевской области. 31. Кущенко Степан Григорьевич, 1919 г.р. Рядовой. Погиб в бою 17.04.1944 г.

Похоронен на х. Безыменный Смоленской области. 32. Кусаленко Георгий Васильевич, 1929 г.р. Рядовой. Погиб в бою 14.05.1944 г.

Похоронен в с. Кошница, Молдова.33. Козленко Александр Иванович, 1924 г.р. Расстрелян в 1944 г. 34. Коломиец Лука Антонович,1924 г.р. Расстрелян в 1944 г.

194

35. Матвеев Андрей Корнеевич, 1914 г.р. Погиб 23.12.1943 г. Место захоронения не установлено.

36. Меренков Василий Антонович, 1923 г.р. Сапер 28-ой лыжбр. Погиб в бою 18.01.1943 г. Похоронен в д. Прелепы Хамутовского р-на Курской области.

37. Максимов Владимир Дмитриевич, 1926 г.р. Гв.ряд. стрелок 133 гв.кп 4 гв.кк. Умер от ран 29.03. 1944 г.

38. Мироненко Николай Васильевич, 1907 г.р. Рядовой. Погиб в бою 20.01.1945 г. Похоронен в Венгрии.

39. Макасеева А.И – погибла. 40. Мохленко Ольга Силантьевна,43 лет. Погибла.41. Мохленко Дмитрий Силович, 1924 г.р. Гв. рядовой. 9 гв. Сд. Погиб в бою

27.02.1945 г. Похоронен в д. Ступени, р-н Триекуле, Латвия. 42. Овсяников Григорий Ильич, 1912 г.р. Расстрелян в 1944 году. 43. Олесюк Александр Филиппович, 1923 г.р. Гв. сержант 10 гв.кд. 4 гв. КК. По-

гиб в бою 14.03.1944 г. 44. Осипов Григорий Маркович, 1925 г.р. Рядовой. Погиб в бою 24.07.1944 г. По-

хоронен в с. Кайнары, Молдова. 45. Петров Иван Фролович, 1912 г.р. Сержант. Погиб в бою 26.01.1945 г. Похоро-

нен в с. Адамово. Польша.46. Пешков Филипп Павлович, 1919 г.р. Старшина. Погиб в бою 01.05.1944 г. По-

хоронен в с. Плот-Штюбей Каушанского р-на, Молдова. 47. Поздняков Михаил Михайлович, 1902 г.р. Сержант. Санинструктор 664 сп.

130 сд.28-А. Умер от ран 23.03.1944 г. 48. Поздняков Дмитрий Андреевич. Погиб в бою 26.04.1944 г. Похоронен в

с. Плот-Штюбей Каушанского р-на, Молдова. 49. Прищепа Терентий Федорович, рядовой. Умер от ран в 1942 году в 490 мед.сб.

Похоронен в Дьяково Ровеньковского р-на Луганской области. 50. Плюснин Алексей Павлович, 1919 г.р. Старшина. Погиб в бою 01.05.1944 г.

Похоронен в с. Плот-Штюбей Каушанского р-на, Молдова. 51. Роговой Григорий Харитонович, 1905 г.р. Умер от ран 19.03.1944 г. в 122

амедсб. 130 сд. 52. Рощин Дмитрий Яковлевич, 1907 г.р. Рядовой. Погиб в бою 15.10.1944 г. По-

хоронен в г. Видин, Болгария. 53. Столетов Вало Андреевич, 1894 г.р. Рядовой. Стрелок 181 сп. Умер от ран

08.04.1944 г. в 639 хппг.54. Федькин Петр Васильевич, 1899 г.р. Рядовой. Погиб в бою 23.10.1944 г. По-

хоронен в с. Рудбареннеп, Восточная Пруссия. 55. Федоренко Иван Петрович, 1913 г.р. Мл.сержант. оруд. Наводчик 1028 сп. 291

сп. Погиб в бою 13.04.1944 г. Похоронен в д.Стремутка Псковского р-на Псковской области.

56. Швец Семен Андреевич, 1903 г.р. Политрук 12 мсп. 12 ТА. Погиб в бою 10.08.1942 г. Похоронен в с. Мирное Бориспольского р-на Киевской области.

57. Штанухин Иван Михайлович. Рядовой. Погиб в бою 15.05.1944 г. Похоронен в с. Дороцкое, Молдова.

58. Штанухин Александр Михайлович, 1912 г.р. Лейтенант. Погиб 03.04.1945 г. Похоронен на поле боя.

59. Шуткин Дмитрий Акимович, 1902 г.р. Рядовой. Погиб в бою 15.07.1944 г. По-хоронен в с.Селеги Барановической области, Беларусь.

60. Холодулькин Дмитрий Романович. Рядовой. Погиб 24.04.1944 г. Похоронен в с. Копанка Бендерского р-на, Молдова.

61. Ярошенко Иван Игнатович. Рядовой. Умер от ран 27.04.1944 г. Похоронен в с. Копанка Слободзейского р-на Молдова.

195

Воины-освободители села, похороненные в братской могиле

(дополнение)

1. Бреславец Михаил Петрович, 1909 г.р. Гв.лейтенант, ком.взв. 68 гвард. аленнд. Погиб в бою 14.03.1944 г.

2. Булах Иван Петрович. Ком. расчета 610 сп. 203 ед. Умер от ран 20.03 1944 г.3. Бицанов Иван Кириллович. Рядовой. Умер от ран 25.03.1944 г.4. Бредихин Константин Иванович. 1902 г.р. Рядовой. Умер от ран 28.03.1944 г. 5. Воробйов Семен Степанович, 1914 г.р. Командир 189 гв. Сп. 61 гв.сд. По-

гиб в бою 14.03.1944 г. 6. Воробйов Николай Тимофеевич, 1920 г.р. Рядовой. Погиб в марте 1944 г. 7. Гальцев Александр Сергеевич, 1909 г.р. Умер от ран 30.03.1944 г. 8. Гурков Яков Евтихович, 1917 г.р. Гв.комбат 13 гв. мехбр. Погиб в бою

12.03.1944 г. 9. Довженко Иван Малахович, 1923 г.р. Рядовой. Стрелок. Умер от ран

27.03.1944 г. 10. Дидык Иван Гордеевич, 1907 г.р. Рядовой 133 сп. 30 кд.4 гв.к. Погиб в бою

11.03.1944 г. 11. Иванов Николай Васильевич. Гв. казак. Сапер 8 гв. Осанб 10 гв. Кд. Погиб в бою

14.03.1944 г. 12. Коломиец Лука Антонович, 1920 г.р. Рядовой. Погиб в бою 13.04. 1944 г.13. Кап (имя, отчество неизвестно). Гв. рядовой 189 гв. Сп. 61 гв.сд. Умер от ран

20.03.1944 г. 14. Костючков Андрей Иванович, 1913 г.р. Гв. сержант. Сапер 8 гв. Осанб. 10 кв.

кд. Погиб в бою 14.03. 1944 г. 15. Куц Иван Иванович. Лейтенант. Погиб в бою в марте 1944 г. 16. Коломиец Лука Антонович, 1910 г.р. Рядовой. Автоматчик 173 арм.зап. Умер

от ран. 17.Линник Сергей Прохорович. Рядовой. Погиб в бою 14.03.1944 г. 18. Максимов Владимир Дмитриевич, 1926 г.р. Рядовой. Стрелок 133 гв.кп. 4

гв.кк. Умер от ран 29.03.1944 г. 19. Олесюк Александр Федорович, 1931 г.р. Гв.сержант. Погиб в бою в марте

1944 г. 20. Перегудов Василий Сергеевич, 1924 г.р. Рядовой. Погиб в бою в марте 1944 г.21. Позняков Михаил Михайлович, 1902 г.р. Сержант 664 сп. 130 ед. 28 А.

Умер от ран 23.03.1944 г. 22. Плюснин Алексей Павлович, 1915 г.р. Погиб в бою 11.03.1944 г. 23. Рахимов Джахим, 1908 г.р. Гв.сержант 181 св.сп.61 гв.сд.6А. Умер от ран.24. Соловйов Петр Петрович, 1908 г.р. гв. Рядовой. Стрелок, 176 гв.ск. 59 гв.ед.

Умер от ран 10.04.1944 г.

196

Т.В. Блінов П.І. Сухопаров О.Е. Огняніков

Я.Т. Кирпиченко І.С. Буйбаров Г.В. Жигалкін

А.А. Деледудко В.В. Чередниченко І.Т. Рибаченко

Воины-освободители вернувшиеся с войны

197

Г.К. Степанов Г.З. Шинкорьов Є.І. Дорожан

В.О. Глевенко І.А. Дібров М.П. Петрова

І.Є. Капелюш М.П. Меренков С.І. Шерстюк

І.І. Вочков Г.В. Борисенко І.О. Агняніков

198

І.І. Жигалкін С.Ф. Агняніков Ф.А. Мінкін

М.К. Глевенко П.В. Лялюк С.В. Шинкарьов

С.М. Фролов І.І. Сидоренко В.П. Сушко

Н.Г. Атрощенко В.Є. Брек П.О. Вербицький

199

Ф. Журов В.А. Холодулькин О.І. Степанов

Ф.О. Качалов О.К. ЛітвінчукО.М. Кусаленко

Г.С. Шавокин

О.В. Петроченко М.В. СтепановаІ.І. Качалов

200

Дорога у Вічність

Він ішов до сільради, а на очах блищали сльози. Тільки-но тримав на руках свою трирічну донечку Ліду, тільки-но при-гортав до себе синочків Михайлика і Миколку. А чи настане такий час, коли я прийду на поріг рідної домівки і скажу: «А ось і я!», візьму на руки свою донечку Ліду і буду піднімати її до стелі, а вона від радощів аж заходитиметься від сміху. Міц-но, по-чоловічому, за руку, привітаюсь із своїми хлопчиками.

Не відчув, як опинився біля сільради, де був людський го-мін, плач, крик. Почулась команда: «Рушай!». І підводи ру-шили на Миколаїв. Не підходив Іван до дружини Олени, яка стояла з жінками і хустиною витирала сльози. Не підходив, бо знав, що знову розплачеться, як у хаті. Лише оглянувся, помахав кашкетом, якого зняв з голови, а вона помахала хус-

тинкою. Не знала Олена Тарасівна, про що думав у цей час її Іванко. І ніколи вона не дізнається про це. Чекала листа. Дочекалася. Іван писав: «Бережи себе, Олено, бережи наших діток». А хто ж міг берегти дітей, як не вона? Всю душу вкладала в них.

Боялась порушити просьбу чоловіка. Аж несподівано – звістка. Грізна, страшна, неочікувана. Загинув у Молдавії.

Думала, що ніколи не перенесе цього страшного лиха, цю жахливу трагедію. Пе-режила, заспокоїлася, бо знала, що нічого не вдієш.

Крадькома, щоб не бачили діти, плакала скільки вистачало сили. У 1980 році, тоб-то в рік святкування 35-ої річниці Великої Перемоги, Олена Тарасівна отримала запрошення із села Копанки Молдавії, де загинув і похований її Іванко. Ось тут, через 35 років, вона побачила на мармуровій дошці дороге ім’я – «Ярошенко Іван Калинович».

Ніколи не думала, не гадала, що через десятиріччя відбудеться зустріч із найдо-рожчою на світі людиною – дорогим Іванком на чужій землі.

Благала, молила Бога, впавши на коліна братської могили, щоб хоч словечко про-мовив Іванко. Та марно…

Не випросила, не почула. Піднялася, поклала букетик квітів до підніжжя, тяжко зітхнула і навіки розпрощалася із коханим Іванком. Ось тут, на могилі, вона відчула біль в очах. Біль не закінчувався, втратила зір…

Всі почали роз’їжджатись по домівках, над селом яскраво світило сонце. Був чудовий травневий день. Та на серці Олени Тарасівни висів тягар, який не

покидав її і пішов із нею у Вічність.

Він з нами

Давно відгриміли залпи Великої Вітчизняної війни. Її битви стали надбанням історії. Але не померкне слава тих днів. Вона до цього часу хвилює серця наших сучасників.

Як би далеко не відходили воєнні роки, ми повинні про них пам’ятати, їх не пови-нні забувати наші онуки і правнуки. І знамениті слова Ольги Берггольц «Никто не забыт и ничто не забыто» повинні бути девізом кожного дня нашого життя. Бо хіба можна забути те, що пережили наші солдати – ті, що повернулися і ті, яким долею судилося залишитися на полі бою.

Деледудко Герасим Макарович народився у Бармашовому. Коли настав час іти в армію, його направили до Ленінградського військового училища зв’язку. За пів-

Ярошенко Іван

201

року всім курсантам присвоїли звання старшого сержанта і направили на фронт. Герасим був зв’язківцем в 73-ому батальйоні 15-ої штурмової інженерно-саперної бригади. 23 вересня 1943 року бригаду перекинули зі станції Домодєдово, що під Москвою, на станцію Лебедин. Герасим поступив у розпорядження начальника ін-женерних військ Воронезького фронту. Батальйон, у якому він перебував, забезпе-чував поромну переправу в районі одного з островів. 30 жовтня вони передислоку-валися на Лютезький плацдарм, де спорудили міст через ріку Ірпінь і забезпечили переправу 3-ій гвардійській танковій армії.

Коли наші війська звільнили Київ, їм було доручено розмінувати залізничний вокзал, оперний театр, вулиці Хрещатик, 25 жовтня, Короленка.

Пізніше Герасим Деледудко брав участь у визволенні Фастова, Казатина, Вінни-ці, Кам’янець-Подільського, Тернополя і області, Львова, Дрогобича, Сваляви, Мукачева, Станіслава.

Там, на землях Західної України, загинув відважний солдат Деледудко Герасим Макарович. Але пам’ять про нього живе у серці кожного бармашівця. Він завжди з нами.

Іван Власович Барковський

Красивий, ставний, високого зросту хлопчина прийшов на подвір`я школи. Чо-мусь не хотілось більше ступати сюди, де кожного дня щось у тебе вимагають, ви-читують.

І подумав хлопець:«А що як я піду працювати? Он мій товариш працює зоотехні-ком. Спитаю, може і мені доля усміхнеться». Він працював зоотехніком у колгоспі «14 Жовтня». «Візьми і мене з собою на роботу», – сказав Іван товаришеві. А той

Г.М. Деледудко (зліва)

202

порадив, щоб навідався до голови кол-госпу Браїлова Василя Лукича.

А мати Іванова побивалась, що син не відвідує школу, просила, вмовляла, та даремно. Їй хотілося, щоб Іванко, як і інші хлопчики, вчився у школі. Та він і не думав іти туди. Одного разу насмі-лився зайти до голови колгоспу, який за-пропонував Іванові поїхати в Каховку, де буде вчитися на бригадира. «Будеш виро-щувати високі врожаї бавовни і прослав-ляти своє село», – сказав голова.

У 1939 році Іван був мобілізований до армії. Службу проходив у місті Орел. Спочатку було важкувато, некомфортно, бо зими були набагато суворіші, ніж тут, на Батьківщині. Мороз сягав до мінус 35°. Але невдовзі звик. Після прийняття при-сяги був направлений у взвод зв`язківців. Воїн швидко і на відмінно засвоїв азбуку Морзе. Йшла Велика Вітчизняна війна, Івана перевели до Воронежа. За 40 км від міста у лісі він вирахував німецького роз-

відника, затримав його, доставив до штабу. Німець був зайнятий передачею відо-мостей, маскувався у кущах лісу.

За цей подвиг Іван був удостоєний нагороди. А відбувалось ось як. Вишикували полк. Полковник скомандував: «Іван Власович Барковський, 10 кроків вперед, марш!» Командир дивізії прочитав наказ, в якому зазначалось, що за затримання противника йому вручається медаль «За мужність» і надається відпустка додому на 10 діб. Поскільки йшла війна, то відпустки не було. Полк ішов на Румунію, Польщу.

День Перемоги зустрічав вдома, тепер йому дали 25 діб відпустки. Демобілізував-ся з армії 25.12.1946 р.

У 1947 році одружився із Зіною Агняніковою. Та, як кажуть, життя не склалося. Випадковостей не буває, все має свої пояснення. Пізніше зустрів дівчину Катю, яку покохав на все життя.

«У Баштанці в цей час була створена авторота, до якої потрапив і я. Права у мене були ще з 1942 року, практика була. Все це я здобув в армії. Попросив-ся, щоб мене направили в Бармашове. Я возив зерно з току на елеватор. Дея-кий час пропрацював у Бармашовому, а потім поїхав до своєї Каті на Водопій. Жили дружно, розуміли і поважали одне одного. Збудували хату, купили все, що потрібно. Згодом заробили на легковий автомобіль». Сьогодні щасливе по-дружжя на заслуженому відпочинку. Держава надала їм пільги. Живуть ветера-ни щасливо і радіють життю.

Сивина відраховує роки

У Бармашовому його знали як остарбайтера, учасника бойових дій у Другій світо-вій війні і як працелюбного тракториста, що пропрацював 52 роки у своєму селі і досягнув немало рекордів по оранці поля восени і весною кожного року.

І.В. Барковський

203

У його пам`яті навіки залишився сонячний весняний день, коли до села при-їхали представники районних «активістів». Жили ми тоді навпроти красивої новенької церкви. Я бачив,-казав Валентин Степанович, – як вони реквізували все, починаючи із образів на стінах і закінчуючи самими стінами. Побачивши мідні дзвони, вони тут же почали поратися біля них, щоб скоріше повалити на землю і вивезти з території церкви. А наступного дня долю церкви вирішила комісія, яка прибула сюди із Баштанки. За тиждень від нової церкви не зали-шилось і сліду.

У віці сімнадцяти років Валентина загнали до Німеччини. Дорогою на станції Пе-ремишль була надія втекти – не вийшло.

У 1945 року був звільнений із німецького ярма – остарбайтерства. Ступивши на рідну землю, Валентин переодягнувся у солдатську форму і з частиною опинився біля міста Єнца. До 1947 року служив в армії, в цьому ж році повернувся додому.

За короткий період перебування в армії він був двічі поранений. Повернувшись у рідне село, Валентин знову пішов працювати трактористом. На святковому піджа-ку Валентина Степановича Іванова два ордени «Великої Вітчизняної війни« і орден «За мужність».

– Вік бере своє, – говорить ветеран. – Із пам`яті стираються імена і обличчя това-ришів, з якими пройшли роки моєї юності. Повмирали мої товариші-бармашівці, 12 чоловік, з якими я був у Німеччині. У 2008 році Валентинові Степановичу випо-внилося 86 років.

Незважаючи на нелегкий життєвий шлях, чоловік зумів пронести по життю головне-любов до праці, відданість землі, на якій виріс.

Ці якості він передав своїм дітям, онукам і правнукам, які пишаються своїм ді-дусем.

Гонтар Дмитро Григорович

Листи воєнних років...Військові трикутники. Скільки їх одержала за п`ять років Олександра Григорівна Гонтар.

І ось сьогодні вона згадує, як прощалась із своїм чоловіком Дмитром. Йому тоді було 28 років. Мовчки вона провела його до сільської ради. Хлопці сиділи на возах. А тому Дмитро ніж-но обняв дружину і попросив:«Давай прощатись».

Бувають особливі прощання, прощання назавжди. Він дов-го тримав її руку у своїй. Потім обняв, поцілував і пішов.

Вона махала йому услід, він обернувся. Крикнув неголосно, але тривожно: «Поверни долоні до себе!». Її долоні кликали «до себе», а він ішов...ішов на війну.

Лив дощ. І краплі падали і падали на землю. Олександра довго не могла зрушити з місця. Серце стискалося, руки за-хололи.

Таким запам`ятався Олександрі цей день 29 червня 1941 року – сьомий день Ве-ликої Вітчизняної війни.

Свій останній вечір вони провели вдома. Головна тема прощальної розмови – її життя без нього.

А потім було очікування листа від коханого чоловіка. Одержала, заспокоїлась і кожного дня все виглядала і виглядала листа. Через 3 місяці одержала трикутничок. Тремтіли руки, хвилювалась.

Із нього дізналась, що останніми днями Гриша з товаришами будували «дот«, це так називали бійці землянку. Все робилось у розрахунку на максимальні умови.

Д.Г. Гонтар

204

Його ще називали «підземне царство«.Є спальня, тобто лежак на 6 чоловік, кухня-піч, зроблена з цегли. Їдальня – вона ж і кабінет, тобто стіл, вкритий обрусом, лавки навколо нього. Тут висить карта. До стіни прибиті 6 цвяхів, на яких висять шинелі, спеціальна сушарка для онуч. Є своя електростанція, акумулятор, щоб освітлювати. Стіни прикрашені зброєю, яка розвішана так, щоб можна було швидко і зручно схопити. «Взагалі відчуваємо просто блаженство від усіх зручностей».

Останнього листа одержала наприкінці квітня, в якому обі-цяв швидку зустріч. Та замість зустрічі звістка, що 6 травня 1945 року загинув Гонтар Дмитро Григорович. Не побачив п`ятирічний Олег свого татка, якого так чекав, надіявся, що одягне його кашкета з червоною зіркою, міцно стисне його за

руку і гордо крокуватиме своєю вулицею із татком-героєм. Обірвалися дитячі надії, обірвалося щасливе життя з коханим чоловіком. Все життя Олег чекав свого татка, та він не приходив.

Вже школу закінчив, інститут, став поважною і шанованою людиною – виклада-чем в технологічному інституті легкої промисловості у місті Одесі.

Часто згадують рідні своє Бармашове, де на День Перемоги збирається багато лю-дей, які слухають журливу симфонію пам`яті. Суворо і гірко нагадує ця хвилююча музика тим, хто живе тепер, про тих, хто 66 років тому назавжди залишився в лісах, полях, на чужих землях, де нема хрестів, могил...Не горить Вічний вогонь.

Відходить вітер за горизонт, затихають дерева, що ростуть біля пам`ятника. І знов запановує тут тиша – журлива і вічна Хвилина Мовчання.

Дитина війни пам`ятає...

Трирічним хлопцем війна застала Івана Деледудка у Барма-шовому.

– Ранок 22 червня 1941 року видався чудовим, так було протягом дня, коли ми почули звістку про початок війни, – пригадав Іван.

– Я тоді не розумів, що таке війна, бачив лише, що плаче мама і бабуся, а дідусь і тато чомусь посхиляли голови і мов-чали.

У перші дні війни батько був мобілізований військкома-том і відправлений на фронт. Пам`ятаю, як плакала бабуся Килина за синами – їх пішло на фронт п`ятеро. Я дивував-ся і говорив: «Бабусю, чого це ти плачеш? Татко прийде, повернеться дядя Макар, Петро, Микола, Толя. Не плач!»

А вона мене гладила по голівці і повторювала: «Повернуться, повернуться, онучку!» А дідусь Антон стояв білий, як стіна, і дивився вслід своїм синам.

З кожним днем ми чули, що ворожі літаки порушували повітряний простір над Миколаєвом: неодноразово обстрілювали і бомбардували. А потім побачили ми їх у себе. Фашисти зайняли наше село 11 серпня 1941 року. Це був чорний день кален-даря для мешканців села.

На нашому подвір`ї німці розмістили радіостанцію на машині, нас з хати вигнали. Наша сім`я жила в сусідів, голодувала. Німці забрали в людей все, що було, і при-мушували копати за селом окопи, носити снаряди. І цю роботу виконували жінки і дівчата. А згодом усю молодь виловили і погнали до Німеччини на каторжні робо-

І.Г. Деледудко

О.Д. Гонтар

205

ти. Не дочекались ми з фронту татка, не повернулися і мої дядьки, та коли батько пішов на фронт, через місяць у нас з`явився братик, ми його назвали Сашком.

І татко не дізнався, хто ж у нього народився, син чи донька, бо він загинув.Швидко промайнуло дитинство та юність.Тяжкі випробування залишились у

минулому. Закінчив 10 класів, курси шоферів. Підійшов час призову до військової служби. У 1956 році Іван був призваний до лав Збройних Сил. Відслужив армію і весь час працював шофером, як і його брат Сашко.

Про маму, – каже Іван, – говорили «солдатська вдова», вона чекає свого Григорія. А ми з Сашком старались працювати так, щоб не завдати їй болю, щоб вона пи-

шалась нами, адже виховувала, годувала, старалась для нас вона сама, наша рідна і дорога матуся!

Іван з дружиною Ніною мали дві доньки: Антоніну і Світлану. Антоніна закінчи-ла сільськогосподарський технікум у Миколаєві і працювала бухгалтером. Світлана закінчила Одеський будівельний інститут по спеціальності – інженер-атомник.

Молодим, на 53-ому році пішов із життя Іван– в 1991 році.Є внуки, правнуки, які розглядаючи фотографії дідуся кажуть:«Який він був гар-

ний і добрий, наш дорогий дідусь!».

Доля дітей

Йому властиве – ніде не затримуватися довго. Його постійно кликала дорога, хо-тілося якихось змін, свіжих вражень.

Ось як розпочався для нього, Воронко-ва Василя, 1941 рік.

Його забрали на фронт, моряком. Корабель, на якому матроси пливли до Новоросійська, бомбардували фа-шисти, і він потонув. Василеві вдалося врятуватися, бо був добре загартова-ний, натренований. Тільки-но виплив на берег,навкруги німці,він потрапив у полон. Але рішуча людина подума-ла: все одно – смерть тут. Спробую втекти. І, ризикуючи життям, він че-рез колючий дріт вибирається із нево-лі і тікає додому. А в селі – німці. Він зв`язується із підпіллям, яким керує Атрошенко І.К. Але, незабаром вся группа підпілля була викрита, вивезе-на за село в рови і там розстріляна. Про цей розстріл ніхто не знав. А матері Ва-силя, Марії Єлисеївні, приснився сон, що її син – Василь накритий чорним рядном, виглядає лише одна рука. Він у сорочці, пошитій із палатки, його зо-всім не видно.Мати здригнулася і по-думала: «Може, він у ровах!»

Вона прокинулась і побігла на те місце, яке бачила увісні. Цей сон був віщий. При-бігла, побачила голу руку, розгорнула землю і витягнула звідти свого сина Василя.

Внучка М.С. Воронкова – Віра Василівна

206

Павло Воронков – це людина поклику мандрів. Він був, як птаха, нездоланна сила вабила його до зміни місця. Павлові це, на його погляд, необхідне, як пові-тря – треба вчитися у життя, адже саме мандрівки допомагають глибше збагнути його. Поїздив, пошукав хорошого життя і знайшов його у Ташкенті. Влаштувався на заводі, довгий час там працював і став йому завод рідним. На роботу йшов, як на свято. Одного дня сталася на заводі страшна аварія. Павло ціною свого життя, разом з іншими робітниками, рятував його. Завод врятували, а здоров`я підірвали. Через якийсь час Павло помер.

У 1942 році під час бою загинув Іван Михайлович Воронков.Олександра Михайлівна Воронкова, їхня сестра, була медсестрою. Всю війну, з

першого до останнього дня, пройшла.Вийшла заміж за офіцера Радянської Армії. З нагородами. З радістю зустрічала

день Перемоги.Останнім часом проживала в Одеській області.

Іванове кохання

Він ішов із Ніною по вулиці Радянській о десятій годині ранку. Зима раптово поступилася весні, на сонці було майже спекотно.

Здавалось,що прилетіли жайворонки і принесли із собою тепло і радість. Всюди було мокро, з дахів текла вода, на до-розі – теж вода.

Ніна в цей день була особливо приваблива. Рум`яні щічки, довга русява коса, весь час усміхнене обличчя не могло не при-вернути увагу перехожих. Вона брала Івана під руку і загляда-ла йому в обличчя. А він був щасливий, задирав голову вгору і крокував так широко, що вона ледве встигала за ним. Дійшли до будинку культури, зупинились. Іван розповів своїй майбут-ній дружині про храм святого Миколая, коли він збудований,

хто був священиком, хто співав у церковному хорі. А знаєш, чим особливое ось це місце? – і показав помахом руки. Тут до революції стояв пам`ятник Олександру ІІ. Мені про це розповідали дід Антон і бабуся Килина. А коли повертались додому Іван і Ніна, вона почула багато цікавого про село, в якому тепер житиме.

Зупинились біля греблі. Ось це місце, де ми стоїмо і будемо жити, зветься Жуків-кою. І Іван розповів чому так називається та частина села. А ще у селі є Іванівка, Буда. А що це, маленькі села? – запитала Ніна. – Ні, – відповів Іван. І пояснив, чому так називаються окремі частини села. А ось тут колись була дерев`яна церква, він показав на те місце, але на ньому нині збудовані будинки.Не пам`ятають люди від чого згоріла церква, пам`ятають лише, що це було в 1830 році. Вона проіснувала всього 18 років, а потім в селі збудували кам`яні, дуже гарні церкви.

Одну розтягли після революції.–Як багато я дізналась сьогодні! – з захопленням сказала Ніна. І вони попря-

мували до Іванової домівки. Їх уже з гарячим і смачним обідом чекала мама Іва-на – Олена Филимонівна Деледудко. Вона дуже раділа, що одружується син, Ніна їй буде за доньку. Їй, солдатській вдові, завжди хотілося з кимось поділи-тись своїми радощами, яких так мало було в житті.

Одружились Іван та Ніна. Зажили утрьох. Скоро дочекалась Олена Филимонівна онучок. Тут її щастю не було меж. Старшеньку назвали Антоніною, меншу Світла-ною. Ніна працювала лаборантом на Засільському «Заготзерні». Пізніше – диспет-чером у своєму селі.

Н.М. Деледудко

207

Нині Ніна Миколаївна на заслуженому відпочинку. Вона активний член ради ветеранів села. Активна учасниця художньої самодіяльності. Згадує своє щас-ливе життя з коханим Іваном. Він завджи казав: «Ти найкраща у світі! Тебе ні-коли ні на кого не поміняю. Я щасливий, що маю дружину, яку я дуже кохаю». «Жаль, – каже Ніна Миколаївна, – що щастя було коротким». У 1991 році мій Іванко помер. Померла Олена Филимонівна. Нерадісним стало життя. А жити треба...

Дитина війни

В окупованому фашистами селі ми, діти, росли, виживали в бідності, голоді та жаху війни, якої ще не знала історія людства. Чого тільки не довелось пережить...

Навіть дитячі забави, і ті були спаплюжені. Наприклад, після стрілянини вибігали на те місце, де димить земля. Там знаходили осколки і гралися ними, обмінювали-ся, тішились такими іграшками. А як тільки починалась стрілянина, бігли ховатись у льохи або забігали в хату, накривались подушками.

Дружина Панфіла Балбекіна – Поліна, у I ряду знизу перша зліва, донька Зіна – у цьому ряду крайня, син Григорій стоїть другим у II ряду зліва, донька Людмила –

у верхньому ряду крайня справа

208

У нас, дітвори, було більше свободи, ніж у дорослих. Німецький чи поліцейський патруль міг затримати дорослого за будь-якою підозрою, а нас, навіть, коли втіка-ли, ніхто не переслідував.

Я бачив, як по селу гнали під конвоєм із собаками наших полонених – обірваних, босих, перебинтованих.

Великим дефіцитом у цей час були сіль, голки, сірники, нитки.Пам`ятаю, як після бою ми, хлопчаки, бігали на місце стрілянини, бачили там

загиблих фашистів і наших радянських воїнів. Прибігали жінки, брали наших сол-датів на підводу, везли на цвинтар і ховали, по декілька чоловік у яму. Довго у моїх вухах залишався гіркий плач жінок: «Дитино моя, дитино, тобі б тільки жити, а ти ідеш сиру землю гризти».

Я бачив, як фашисти примушували наших жінок класти по 2 снаряди в мішок і нести їх до станції Грейгове. Інших примушували класти на плечі дерев`яні ящи-ки із патронами і теж носити туди, куди показав німець. Я бачив, як плакали Н.В. Черенкова, Е.А. Саплєва від болю. Дерев`яні ящики в`їдалися в тіло і безжально натирали шкіру, з якої сочилася кров і відкривались рани. Ми, діти, страждали із дорослими

Я не люблю смотреть боевики, Ведь запах мне знаком с пеленок. Ведь дети мы проклятой той войны, Заложником которой был ребенок. Росли в подвалах мы, питались гарбузом, Картошкой мерзлой, жмыхом и свеклою. В соломе спали мы, укрытые рядном, И рты орущие мать закрывала нам рукою. Олена Данилейко

Я засуджую війну і тих, хто її розв`язує. Не дай, Боже, щоб мої внуки бачили те, що бачив я.

Балбекін Григорій

Гонтар Єфросиня Петрівна

Їх було чотири сестри-красуні: Олена, Клавдія, Олександра, Єфросинія і брат Са-велій.

Фрося вийшла заміж за Миколу Гонтаря. Від своєї мами та свекрухи навчилася всього. У свої 20 років вона була справжня господиня. Свято берегла заповіді цер-ковні, дотримувалась звичаїв і обрядів села.

Єфросинія Петрівна зізналась, що дуже любить осінь з її святами. «Серпню, – казала жінка, – належить особлива роль, тому що масове збирання

зернових починалося на Прокопа – 21 липня.

На Прокопа приготуй плечі для снопа На Прокопа має бути в полі копа

Такі прислів’я існували у нас. Ми дуже любили свято Іллі, яке відзначається 2 серпня. Поспішали, щоб у кожного у коморі були мішки із зерном. У нас говорили: «Ілля заходить до хати, щоб свіжого хлібця скуштувати». У цей день ми нічого не робили, бо вірили, що грім вдарить у будівлю. Я люблю цей місяць і тому, що справ-

209

ляємо ще два гарних свята – Маковія і Спаса. У цей день ми завжди несли до церк-ви, щоб посвятити, всі припаси хліборобського врожаю, серед яких обов’язково має бути мак. До Спаса старші люди, в яких померли малі діти, намагалися не їсти яблука, інакше на тому світі, коли будуть роздавати гостинці, дітям не дадуть, бо «мама з’їла».

Ми несли до церкви у прикрашених кошиках зібраний врожай – овочі, фрукти, ягоди, гриби, мед і хліб, щоб посвятити, тобто віддати шану вирощеним плодам.

А ще в серпні ми святкували Пречисту 28 числа. Це пора, коли повністю закінчу-вали жнивувати. Хто до цього часу не встиг зібрати хліб, тому влаштовували колек-тивну допомогу – толоку».

А взагалі Єфросинія Петрівна все життя працювала у рідному колгоспі: і телятни-цею, і в полі сапала, і в городній бригаді – ніколи не цуралась ніякої роботи. Мала двох дітей – сина Олександра і доньку Лідію, четверо онуків.

Щасливою себе вважала завжди, бо діти й онуки порядні. А що може бути най-більшим щастям? Звичайно, нащадки!

Єфросинія Петрівна Гонтар, Ліда, Олександра Олексіївна, Олександр (справа-наліво)

210

Дети войны

Дети войны – и веет холодом, Дети войны – и пахнет голодом. Дети войны – и дыбом волосы: На челках детских седые волосы. Земля омыта слезами детскими. Детьми советскими и не советскими.

Какая разница, где был под немцамиВ Дахау, Лидице или Освенциме ?Их кровь алеет на плацах маками,Трава поникла, где дети плакали.Дети войны – боль отчаянная.И сколько надо имМинут молчания

М.І. Дрогущак, К.А. Келлер, Є.В. Сушко, С.А. Келлер

211

Шануйте ветеранів війни, прислухайтеся до їх

правдивого слова...

212

Бармашове після війни

Наше село в основному було таким: хати, дахи яких вкриті соломою, очеретом, рід-ше – черепицею, а ще рідше – бляхою.

Було дуже багато землянок. Майже біля кожної хати була бочка, чи якийсь інший великий посуд для збирання до-щової води (для пиття і варива). Вулиці мали непривабливий вигляд, бо майже не було дерев, садів, палісадників із квітами.

Як наставав вечір, то було чути музику патефона, з якого звучали запальне «Ріо-Ріта», «Брызги шампанского», «Дождь идет».

Вечорами біля хат, у яких був патефон, збиралась молодь. Вона співала пісні, танцювала, вела розмови.

Дорослі і діти ходили одягнені у будь-що. Дехто роздобув німецькі чоботи, одяг, придбаний під час війни. Дівчата носили черевики, пошиті із брезенту, по-фарбовані зубним порошком. Плаття на них були простенькі ситцеві, а піджаки пошиті із цупкої тканини, із парашутів. Хлопці носили костюми, перешиті із вій-ськової форми, чоботи румунські.

Хата Гонтаря Миколи Григоровича після війни

О.Г. Гонтар (зліва), Олександра Леонтіївна, Олег Гонтар

213

Щоб було добре танцювати, дівчата підготовлювали танцювальні майданчики. Добре вимітали, а потіп заливали водою, щоб не підіймався пил. Танцювали в основному дівчата, хлопців було дуже мало. У селі був один найпростіший раді-оприймач "Рекорд». Згодом з`явилися висококласні радіоприймачі «ВЕФ-супер», «Естонія», «Мінськ».

Уже в 60-ті роки біля Будинку культури було влаштовано танцювальний майдан-чик. Комсомольці села зібралися на суботник і нашвидкоруч його змайстрували. Ініціатором був Льоня Гончаренко – секретар комсомольської організації. Танці були платними, а на ці гроші купували платівки. Там постійно чергували члени ДНД, керівником якої був Микола Дмитрович Шуткін. Дівчата намагалися одягну-ти туди найкраще вбрання. Шили плаття із штапелю, заможніші дівчата – із шовку, шифону.

Купували босоніжки, хлопці носили брюки, пошиті із шевйоту. Була мода одяга-ти кофтини із матроськими комірами, сині, а спіднички білі.

Танцювали під пісні: «Мішка», «Циган», «Мурка», «Эх, путь-дорожка», «Темная ночь». Дуже великою популярністю користувалися пісні Петра Лещенка – «Бедное сердце мамы», «Белочка», «Скажи, где ты?», а також пісні Костянтина Сокольсько-го. Танці проводилися у неділю і суботу. Через деякий час у селі з`явились «стиля-ги». Хлопці-стиляги носили брюки в дудочку, в той час, як усі носили дуже широ-кі брюки. Дівчата – вузенькі спіднички. Їх сторонились, висміювали, виводили із майданчиків. На танцях часто через дівчат хлопці влаштовували бійку. Використо-вували ножі й кастети.

Учні старших класів танцювати туди не ходили, їм забороняли відвідувати танц-майданчики і клуб у вечірній час. Для них у школі влаштовували танцювальні вечори, на які з вулиці нікого не пускали. Там навчали дітей бальних танців: вальсу, польки.

Час ішов, розставляючи все на свої місця. Бармашівці зажили краще, підви-щився рівень культури.Запрацювали гуртки художньої самодіяльності, бібліотека, з`явилась, стаціонарна кіноустановка, пізніше з`явились у селі перші телевізори. Змінились інтереси, захоплення. Але танці, як задоволення, залишається з нами назавжди.

Поважайте історію Вітчизни

Нам усім треба знати правду історії. Історія – це наука і з нею треба поводитися, як з наукою. Сторінки історії глибоко западають в серце, впливають на свідомість, викликають почуття гордості за героїчне минуле, співчуття і прикрість за невдачі, прорахунки і помилки діячів, формують світогляд і виховують патріотизм. Сторін-ки історії важливі для розуміння сучасності. Історія – це пам’ять.

Ми повинні пам’ятати героїчні сторінки боротьби з іноземною воєнною ін-тервенцією, що прийшла до нашої країни після Жовтневої революції. Різне було, але переміг радянський народ, який захищав народну Радянську владу і соціалістичний вибір життя. Про героїзм радянських людей золотими літерами вписано в анналах історії.

Перші п’ятирічки: Дніпрогес, Комсомольськ-на-Амурі, Магнітка, Турксиб, трак-торні заводи… Молодь з ранку до ночі була зайнята гарячою роботою і знаходила час для навчання.

Таке не забувається! Цю сторінку з життя народу і країни не викинеш. Завдяки свідомій, самовідданій праці людей наша країна перетворилася з середньо-відсталої на могутню країну планети, і народ жив з кожним днем все краще і краще…

Завдяки такій самовідданості наш народ зумів розбити лютого ворога не тільки нашої країни, а й ворога всього людства – німецький фашизм.

214

У ході соціалістичного будівництва міцніла і морально-політична єдність радян-ського народу, цементувалась така могутня сила, як дружба народів. І це теж не викинеш з історії.

Переконливий і незабутній факт – у лавах нашої доблесної армії і флоту соціа-лістичну Вітчизну захищали воїни всіх народів Радянського Союзу. Яскравим при-кладом є державні нагороди: станом на 1 січня 1943 року серед нагороджених вої-нів було росіян – 2373068, українців – 482210, білорусів – 116043, казахів – 37743, узбеків – 26682, вірменів – 4857, туркменів – 4608, карелів – 3198, латишів – 3392, естонців – 3243, литовців – 2028, молдован – 1981, мордовців – 2168, чувашів – 2007, башкирів – 1143, марійців – 8076 і громадян інших національностей – біль-ше 169000.

Високе звання Героя Радянського Союзу отримали: росіяни – 4123, українці – 1033, білоруси – 149, казахи – 38, азербайджанці – 20, вірмени – 37, грузини – 41, узбеки – 41, інших національностей – 662.

Всі народи Радянського Союзу ге-роїчно виконали свій обов’язок перед Батьківщиною. Хто може переоцінити значення почуття єдиної сім’ї народів?

Весь спосіб нашого життя зміцнював глибоке всеперемагаюче почуття радян-ського патріотизму, безмежної любові до Вітчизни та надавав сили радянсько-му воїну. «За Батьківщину!» – це почут-тя було глибоким, як океан, і широким, як Вітчизна – від Балтійського моря до океану на сході. Так розумів, відчував по-няття Батьківщини боєць кожної респу-бліки СРСР. Росіяни, українці, білоруси, грузини, узбеки, туркмени, казахи, кир-гизи, таджики – всі ми є діти тієї Вели-кої Батьківщини. Такі глибокі благород-ні почуття вирішували долю Вітчизни в найважчий для неї час. То чому ж ми ма-ємо забувати або перекручувати ці факти і сторінки історії, щоб догодити комусь сильнішому? Історія – це наша пам’ять, історія – це наше майбутнє. Тож будемо пам’ятати про це!

Так, в історії нашої країни, у її ми-нулому, були і чорні дні ГУЛАГу, а ще голод 1932-1933 років – страшна кар-тина, у Бармашовому померло більше як 200 людей.

Доктор економічних наук Борис Хорєв пояснює так: «Печальным событием 30-х годов, что стали своего рода итогом левацких методов

ускоренных преобразований, стал голод 1932-1933 годов. Больше всего он отразился на Украине и Казахстане. Основной причиной его на Украине следует признать не только падение производства, но и принудительное изъятие хлеба для выполнения нереальных заготовительных планов, установленных стремившимися выслужиться перед началь-ством ретивыми реформаторами. Хлеб был вывезен, а помощь голодным пришла с боль-шим опозданием. В Казахстане к голоду привела «благая» политика быстрого перевода

О.І. Степанов – справа

215

кочевников на оседлый образ жизни на базе коллективизации. Голод охватил республи-ку уже в 1931 году»

Борис Хорев «Великие перемены и великие потери»

Значить, не грузинський, російський, польський, єврейський народи (Сталін – грузин, Молотов – росіянин, Косіор – поляк, Каганович – єврей) проводили по-літику геноциду. Не народи, а адміністративно-командні верхи країни і республік проводили невмілу, бездушну реформацію села і заготівлю хліба.

Дехто зовсім інакше пояснює голод 1932-1933 рр., провокуючи національну не-приязнь. Деякі сили коментують голод як навмисний геноцид українського наро-ду, забуваючи, що Україна – багатонаціональна, і вмирали як українці, так росіяни, поляки, серби, білоруси…

«Горе тому, кто разбудил зверя в мужике. Каждая старая и новая обида, жесто-кость пана была записана его рабами в книгу памяти, и только кровь его могла смыть эти постыдные летописи. Люди, когда страдают, покорны, но если раз им удается скинуть тяжесть свою, то ягненок превращается в тигра, угнетенный становится душителем и платит сторицей – и горе тогда побежденным»

Так, трагічні, жахливі факти траплялись в історії радянського часу, але вони не повинні, не можуть затуманити те світло возвеличень, що було в житті, в історії на-ших народів.

Це було прагнення розвинути народ до найпередовішого у світі, зробити краї-ну могутньою, квітучою. Це було прагнення переступити через століття. І якою б страшною чи красивою правда не була, ми повинні говорити правду і тільки прав-ду. До історії, пани-демократи, треба ставитися шанобливо і не присвоювати собі роль судді над нею. Ми не повинні бути іванами, які не пам’ятають свого роду. Що ж це за історія буде, якщо ми з неї викинемо 70-75 найбуремніших років?

Нам є чим пишатися у своїй Батьківщині. Радянські люди своєю самовідданою працею досягли величезних висот і в економіці, і в рівні життя, і в культурі, і пере-творили її на одну із наддержав світу своїм паритетом з США, забезпечили мир на планеті.

Радянська людина – творець світу і захисник вільної праці, людина, яка впевнено дивиться у майбутнє, вона збудувала суспільство із соціальними гарантіями права на працю, відпочинок, житло, безкоштовне навчання і охорону здоров’я, спокійну старість, гідне людини життя. Значення цього ми починаємо розуміти, тому що ба-гато чого встигли втратити, а значить, – і оцінити.

Не забудемо

– Ми жили у Бармашовому, – каже Віра Блінцова. – Мама працювала у колгоспі на різних роботах, а татко – у тракторній бригаді. До останніх днів він з усіма чоло-віками готували для відправки зерно і худобу, щоб не дістались німцям.

А коли фронт підійшов зовсім близько, колгосп організовано все вивозив ма-шинами і возами, а тварин стадом гнали подалі від війни. Батько, Явкін Іван Андрійович, Сніткін Григорій Максимович та інші попрощалися з нами і піш-ли на фронт.

Ми зберегли його колгоспну книгу, де занесені трудодні і запис, датований 5 серпня 1941р.«Уволен в связи с мобилизацией в действующую армию«.

Збереглися листи батька з фронту, де він писав, щоб мама берегла себе і нас, двох дітей. Він обов`язково повернеться і ми будемо найщасливіші у світі.

216

У батька було звання молодший лейтенант. Восени 1941 року їх частина була пе-рекинута під Харків. Взимку там зав`язались тяжкі бої. Лейтенант Степанов Ва-силь, командир батареї прийняв свій останній бій у селі Олексіївка на підступах до Харкова. Закінчилась війна.

Радісно було людям зустрічати перший день миру, особливо тим, чиї сини, бать-ки, брати повернулися живими.

День був теплий, цвів бузок, його пахощі розносились по всьому селу. На вулицях було людно. Кожна господиня намагалась налити зустрічним чарку, щоб пом`янули її чоловіка. Серед тих, у кого тремтіли руки і очі заливали сльози, були:

Дарина Кирпиченко, Анастасія Іванова, Олександра Трибульцова, Глафіра Сте-панова.

Людський галас пересилив церковний дзвін, який скликав до церкви Святого Миколая мешканців села на благоденственний молебень.

А вулицею на возі їхав інвалід – Михайло Степанов. Він теж наливав чарки і про-сив пом`янути загиблих. Він наливав і чудно плакав. А на грудях подзенькували ордени і медалі.

Ці картини досі живуть у моїй пам`яті, наче кольорове кіно.

Марія Абрамівна Нікітіна – мати Героя Радянського союзу

1963 рік. Липень. Опівдні до сільського клубу збиралися жителі села Бармашове, адже мала відбу-

тися зустріч з шанованими людьми, що приїхали зі Ставропольського краю, с. Спі-цевки. Це мати Василя Ігоровича Нікітіна та дві його сестри з чоловіками.

Директор школи: Мохленко Є.В., Степанов В.А., Чередніченко В.В., Деледудко А.А., Тарко Л.І. – секретар п/о, Буйбаров І.С., Глевенко М.К., Дібров І.А. (зліва). Березень 1981 р.

217

М.А. Нікітіна справа від пам’ятника. Поруч І.С. Буйбаров, чоловік доньки матері Василя П.Д. Хаджинов, Степанов О.І., (зліва) дві сестри Василя Нікітіна, чоловік однієї з них,

Пастушенко В.С., Черенкова Н.В., Балбекіна З.В., Калініченко В.Є.

На сцену піднімається голова сільської ради Сніткін Григорій Максимович, ди-ректор радгоспу Хаджинов Петро Дмитрович, голова профкому Буйбаров Іван Сте-панович, мати героя Марія Абрамівна та дві сестри Василя з чоловіками.

І розповіла Марія Абрамівна про свого сина-школяра: «Він добре вчився, сидів за першою партою. Неодноразово його вчителька Варвара Петрівна казала, що дуже добрий хлопчик був. В класі його всі любили за те, що був ласкавий, поважав од-нолітків і дорослих, допомагав усім. В перші дні війни загинув мій чоловік Ігор, Василів батько. Ми всі дуже плакали, коли отримали цю звістку, а Василь ходив почорнілий і все мені казав: «Мамо, я піду запишуся на фронт, я піду помщуся за смерть батька». Я була проти того, щоб син ішов на фронт, а він в цей час оббивав пороги військкомату, тому що ще не досягнув призовного віку, і його не брали. Та нарешті він домігся свого. Одягли на нього військову форму, і більше він вже додо-му не повернувся».

Сніткін Г.М.: «Ваш син, шановна Маріє Абрамівно, справжній патріот. Він зберіг нас усіх, бармашівців, від лютого ворога. Ви виховали справжнього воїна. Пишай-

218

тесь ним, бо ціною свого життя він врятував три тисячі дорослих та малих мешкан-ців села. Тож низький Вам уклін».

Виступив Іван Андрійович Явкін, ветеран праці. Він розповів: «14 березня 1944 року до села вступили частини IV гвардійського кавалерійського корпу-су на чолі з генералом-лейтенантом Кириченком. Зав’язався жорстокий бій з фашистськими загарбниками. Радянським солдатам доводилось відвойовувати кожен будинок. Серед всіх воїнів особливою відвагою відрізнявся Василь Ні-кітін. Протягом 12 годин мужній воїн один на один боровся з фашистськими недолюдками. Коли в нього закінчились патрони, він зняв автомат із вбитого фашиста і продовжував нищити ворога. Але сили були нерівні. І Василь загинув героїчною смертю. Коли фашисти зайшли до будинку, з якого відстрілювався Нікітін, вони знайшли його мертвим. Вони знущались над тілом – багнетами підняли догори і кинули на двір. Мужній воїн встиг знищити близько сотні фашистів. Його, як і інших загиблих солдатів, поховано в братській могилі, що біля Будинку культури. Там споруджено пам’ятник воїнам, які віддали своє життя при звільненні Бармашового.

Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу Василю Ігоровичу Нікітіну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А в селі на його честь на-звано одну з вулиць».

Жителі села уважно слухали розповідь про героя, дарували подарунки гостям, об-мінювались адресами, запрошували один одного в гості. Ця зворушлива зустріч на-завжди залишиться в пам’яті тих, хто був тоді присутній.

Пам'ять жива

Вічна слава солдату-герою І солдатові без нагород. Хто хоробро піднявся до бою, Захищаючи рідний народ. Вічна слава бійцю рядовому! Лине пісня у неба блакить. Слава, слава нашим героям І спалахує мить! Роки збігають як Дніпрові води. Журавлиними ключами відлітають у далекий

вирій дні, а навкруги вирує вічне життя. Давно відлунали канонади грізних боїв й рвучкі вітри тануть у мареві часу, і тільки все світле, героїчне, людяне і велике на довгі віки зберігає пам`ять народна.

Вічним полум`ям горітиме у наших серцях священний вогонь людської пам`яті, пе-редаючи її від покоління до покоління нашим нащадкам. Не щезне з пам`яті людської великий подвиг і трагедія нашого українського народу, його битва, його перемога!

Нині, від переможного і пам`ятного 1945 року нас відділяє 65 літ життя під мир-ним небом нашої України. За наш спокій, спокій наших дітей і онуків протягом майже чотирьох героїчних років Великої Вітчизняної боронили Батьківщину від ворога батьки і діди. Пам`ять про полеглих на фронтах, незважаючи на плин часу, живе в наших серцях.

Нині із 13 401 ветерана, учасника боїв залишилося два. Вони робили і роблять все можливе, щоб пам`ять про подвиг не стерлася, щоб історичні події 40-х років стали б духовним надбанням молоді, щоб вони виховували у дітей і підлітків по-чуття любові до своєї Вітчизни, нашого народу.

219

Цей рік – рік 65-річчя Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарб-никами.

У березні рада ветеранів підготувала і провела вечір «Вічно живі». Провели цикл бесід «Наше село в роки Великої Вітчизняної війни», «Місцеві жителі-учасники боїв з фашистами», «Бойові шляхи солдатів нашого села».

Були проведені зустрічі і зняті фільми про зустріч із Кирпиченком Я.Т. і Шавокі-ним Г.С. Учні школи впорядкували могили і поклали живі квіти.

14 березня, в день визволення села, привітали ветеранів і запросили до клубу на святковий концерт. Ветеранам були вручені подарунки від Партії Регіонів. Висту-пали ветерани праці і учні. А на очах у сивочолих солдатів блищали сльози. Учасни-ки самодіяльності сколихнули в їхніх душах тяжкі і дорогі спогади.

Це Тетяна Юхимівна Качалова, Тетяна Михайлівна Качалова, Ніна Миколаївна Деледудко, Раїса Петрівна Прідьма, Ольга Олянівна Фірман дарували частку свого серця і душі тим, хто врятував їх від фашистської чуми.

Пам ’ятаємо

…Був серпень 1941 року. Спека… Вранці мої батьки, як і інші люди села, пішли на поле. Косили хліб, возили сіно, сапали баштан, буряки. Я з дівчатками, мен-шими за мене, гралася на подвір’ї у дядька Василя Шинкарьова. Побачивши, що німці йдуть до його хати, ми позад хати, через город побігли до тьоті Мані Чавдо-ніхи. А тут, наче з землі, з’явилися три фашисти. Один з них вхопив мене за руку і крикнув: «Відчиняй двері!». Я сказала, що це не наша хата і я не знаю, де ключі. А він дуло автомата приставив мені до лоба і кричить: «Відчиняй!». Я почала пла-кати. А другий німець підійшов до дверей, з розмаху вдарив ногою з підкованим чоботом, двері відскочили. Фашисти зайшли до хати, обійшли всі три кімнати, заглянули в хлів, у погріб, але нікого не знайшли. Так і пішли з двору, лишивши все відчиненим.

Я.Т. Кирпиченко і Г.С. Шавокін

220

Зі мною під час війни траплялися неймовірні історії, але су-дилося не вмерти. Одного разу влітку ми, діти з мамою, сиді-ли в хаті, коло вікна. Лив сильний дощ, гримів грім. Вдарила блискавка і влучила у вікно, пройшлася нам по ногах. Довгий час я не могла ходити. А одного разу мама купила нафти у людей, що привозили її з Лоцкинського аеродрому. Я розпа-лювала піч, налила туди нафти, кинула сірник. Стався силь-ний спалах, вдарив мені в обличчя, я вся обгоріла. Довго мене лікували, доки все загоїлось. А взимку йшла ставком по льоду і провалилась. На щастя, мене врятували люди.

Навесні я бачила страшну картину війни. Фашисти вдер-лися до хати мого дядька Іларіона Жигалкіна, схопили його і повели до церкви – там був пункт збору усіх заарештованих.

Вранці повели мого дядька за село у рови, розстріляли його на очах у всіх бармашів-ців. Там же розстріляли Марію Жигалкіну, дочку Єгора Жигалкіна. Вбили і триріч-ну Наталку Жигалкіну. Вона плакала, казала, що хоче до бабусі. Фашист вистрілив їй у голову, що аж око вилізло.

На греблі фашисти розстріляли Якова Жевнерова. Він добре знав німецьку мову, і коли фашисти між собою розмовляли, то він про все розповідав людям, які з ним працювали. Коли ж фашисти про це дізнались, схопили його і на греблі, на очах у всіх працюючих, вбили…

Із розповіді Зіни Блінцової, 1935 р.н.

…По селу фашисти ганяли з хати в хату. Нишпорили по горищах, хлівах, багне-тами проколювали скирти, шукали радянських солдат. Хлопців і дівчат зганяли до церкви і відправляли на каторжні роботи до Німеччини.

У нас в хаті був погріб, вхід до нього був у сінях. Тоді в ньому ховалося багато ді-вчат з нашої вулиці: Ніна Сас, Маша Ісаєва, Марія Слученко та інші.

Мама поклала дощаний щит на вході до погреба, закидала домотканими пілками (доріжками), щоб нас не було видно. Коли фашисти спитали у неї, чи є хтось ще в хаті, мама, затамувавши подих, сказала, що нема. Фашисти пішли, а вона ще довго стояла скам’яніла, не в змозі промовити і слова.

Одного дня я бачила, як фашисти били дядька Степана Шульгіна. Він впав на землю, а вони його нагайкою так шмагали, що його роздираючий крик мені у вухах ще довго бриньчав. Це було якесь нелюдське виття. Коли фашисти його покинули, жінки зняли з нього піджак, сорочка була геть уся в крові. А тіло розписане червоно-фіолетовим гадюччям. Він нікому не давав до себе доторкнутися і все ойкав…

Із розповіді Катерини Шинкарьової, 1930 р.н.

В.І. Жигалкіна

О.Г. Тимчук на свєму подвір’ї О.Г. Тимчук у санаторії

221

… До 1944 року село було окуповане фашистами. 14 березня прийшли наші сол-дати і кажуть: «Не бійтеся, ми свої». Вони зайшли до хати, мама їх нагодувала, за що вони були дуже вдячні. А старший спитав: «Мати, ти можеш мені нагріти води, я помиюсь». Мама нагріла води, він помився, поїв з солдатами і вони всі пішли у бік Воровського. Ніхто не знав, що недалеко від хати Завірюхи були фашисти. Вони стріляли – і нашого лейтенанта було вбито. Підступало багато наших бійців до села, а фашисти почали тікати. Почувши стрілянину, ми почали тікати в погре-би, а Варя Капашилова не захотіла з нами йти, казала, що буде з вікна спостерігати за фашистами. А фашисти помітили дівчину і вистрілили. Вона ще встигла вибігти в коридор, де впала на землю і померла.

На нашому подвір’ї фашисти вбили радянського солдата. Коли закінчилась стрі-лянина, ми повиходили з погребів. Мама побачила хлопця, що лежав на землі і за-ридала: «Синочку, за що ж тебе?». А на сусідній вулиці лежала вбита батькова хре-щениця Зіна. Вона перебігала дорогу, коли фашисти відступали, і її теж вбили…

Із спогадів Ісаєвої Олени, 1927 р.н.

...Коло нашої хати були радянські солдати. На другому боці села, через греблю, були фашисти. Ми з сусідами ховались у погребах, бо в селі йшла стрілянина. Мама цього дня зварила смачний борщ з курятиною, спекла хліба, хотіла нагодувати сол-датиків. А лейтенант Анатолій наказав нам сховатись, бо буде бій. А мама спитала: «А як же обіцяний обід?». «Обід буде після бою» – відповів лейтенант. Не пройшло і 15 хвилин, як у нашому городі почав стріляти кулемет. До вечора фашистів вибили з села, а наші солдати поспішали. Не пообідали очікувані і жадані радянські солдати. Нам було дуже шкода, що їм, бідолагам, було не до обіду. І більше ми їх не бачили…

Із спогадів В.І. Жигалкіної, 1927 р.н.

Таких людей не забувають

Він, Берніков Костянтин Єремійович, народився у 1906 році. Сталося так, що рано померла його мама. Семеро дітей залишилося без матері. «Що робити? – думав Єремій, батько Кості, – я ще не старий, та і дітям мати потрібна. Але не такою виявилася мама, яку він привів у свою хату. Діти насторожено дивилися на тітку, яка господарювала в хаті. Вона була жор-стокою, мала холодні недовірливі очі, суворе обличчя і скупу посмішку. Батько казав: «Віднині, діти, у вас є мама. Любіть її, шануйте, слухайте». Потім йшов на цілий день на роботу.

Відомо, що малята дуже вразливо реагують на форму і тон звертання до себе. Діти не люблять лобових прямолінійних вказівок і наказів, та ще й сказаних у роздратованому або за-пальному стані. «Скільки разів я тобі казала – сиди спокійно, не дриґай ногами!», «Не роби так!», «Я кому кажу: тобі чи стінці?». А вона робила такі накази. Була злою і зі злістю розповідала батькові, що ніхто її не слухає і ніхто її не називає мамою.

Одного разу до них завітала тітка Марія. Мачуха пригостила її чаєм і пиріжка-ми з динею. Тітка не поспішала, а мачуха тим часом все поглядала на годинник. Тітка, видно, здогадалася, і сказала: «Ну, я вже піду!». Мачуха провела її на ганок, повернулася, а потім з серцем промовила: «Чорт її приніс невчасно!Збиралася хату білити – і ось тобі на. Доведеться білення відкласти на завтра. Хай їй грець!»

К.Є. Берніков. 1944 р.

222

Діти здивовано слухали, що говорить мачуха. Ще недавно вони чули улесливі пе-реливи мачушиного голосу з приводу приходу тітки Марії, а тут тобі таке невдо-волення! І ще більше замкнулися діти. Вони сиділи скам’янілі і ніхто не зрушив з лавки, коли мачуха покликала їх обідати. Батько наказав, коли йшов на роботу, що якщо не назвете її мамою, то до їжі щоб не торкалися.

Костя перший не витримав і сказав: «Мамо, я дуже хочу їсти!». Вона дала йому їсти, а інші дивилися і не могли промовити оце рідне й дороге слово «мама». Та

К.Є. Берніков (справа) у I ряду, його дружина, син Анатолій, дочка Олена, зять Микола Поляков

223

голод був сильнішим за їхню впертість і вони хором випалили: «Мамо, дайте їсти!». З того часу кожного дня діти називали жінку матір’ю, хоч декому було це робити важко. У більшості випадків говорили «ви».

Дуже рано дітлахи Бернікових розлізлися на заробітки. Костя вивчився на шо-фера і пішов працювати на маслозавод. Його часто відряджали до Грузії, до міста Грозного, звідки він приганяв машини. 40 років пропрацював Костянтин Єремійо-вич на рідному маслозаводі.

А коли почалася Велика Вітчизняна війна, пішов на фронт. З першого дня, з 23 червня 1941 року, був піхотинцем. Часто згадував чоловік, що навіть не вмів користуватися гвинтівкою на початку війни. Але навчили всього. Перший бій, у якому він брав участь, був під Смоленськом. Місто кілька разів переходило із рук в руки, були величезні втрати війська.

Німецькі літаки бомбардували місто, а пізніше такий самий жах був і під Мо-сквою. Тоді була люта зима. Наша армія добре одягнена, а фашисти були загорнені хустинами і шарфами, адже вони думали війну закінчити блискавично, за тепла. Та не так сталося.

У 1944 році Костянтину дали відпустку на Батьківщину. Село було визволене. Коли повернувся із відпустки у Смоленськ, Костя дізнався, що його частина вже знахо-диться у Мінську. Довелось ще визволяти Білорусію, Литву, Польщу, Німеччину.

Тут він мав тяжке поранення, контузію. Його частину було направлено до Японії, а бійця Бернікова із ранами демобілізували. Мав багато нагород.

Після одруження знову повернувся на роботу до маслозаводу. Працював до ви-ходу на пенсію.

Помер Костянтин Єремійович Берніков у 1981 році. Таких людей, як він, не за-бувають…

Вахта праці – вахта миру

До 45-річчя Великої Вітчизняної війни

Не всех героев поименно Нам, видно, помнить суждено, Их миллионы, тех героев, Не покорившихся врагу, Кто шел в огонь Со школьной парты С лугов, прокос не докосив...

Свою посильну працю у зміцнення миру, у відвернення війни вносять і ці жінки, котрих ви бачите на знімку. Це кращі доярки другого відділка радгос-пу «Бармашівський». Минулої війни за своїм віком вони не бачили, але про її страхіття знають із книг, кінофільмів, розповідей батьків, старших товаришів, ветеранів і учасників Великої Вітчизняної війни. Тому знають, що якщо хочеш миру, то за нього треба боротися, вносячи і свій вклад у зміцнення економіки, а відтак і обороноздатності нашої Вітчизни.

У цілому по відділку з початку року від кожної корови надоєно майже по 1300 кг молока, а середньодобові надої становлять нині по 9 кг. Значно вищі по-казники у передовиків виробництва. Так, Є.П.Токар від кожної з 25 корів своєї групи одержує по 11 кг молока, Н.М. Ющенко і Л.В. Рябікова – по 11,5, а О.О. Фірман та М.М. Лакутіна – від кожної первістки надоюють по 12 – 12,5 кг про-дукції.

224

Предметно показали свою громадянську позицію трудівники молочнотоварної ферми і після аварії на Чорнобильській АЕС. Вони відпрацювали три дні у фонд допомоги чорнобильцям, котрі постраждали від її наслідків. У цілому з радгоспу вже перераховано у фонд допомоги 480 карбованців, а незабаром надійде ще понад 1000 карбованців.

Люди усвідомлюють: якщо мирний атом, виходячи з-під контролю, несе холодне ди-хання смерті і страждання, то ядерна війна, якщо вона розпочнеться, взагалі може при-вести до загибелі людства і всього живого на планеті. Тому цього допустити не можна. Боротьба за мир – найважливіша справа всього людства і кожної людини зокрема.

Про них пам'ятають

Жигалкін Григорій Васильович народився у Бармашовому. Його мати, Груня Трохимівна, дуже раділа, що в неї такий гарний і душевний синок росте. А батько Василь Мамрико-вич по декілька разів на день любив повторювати відоме на-родне прислів’я: «Яка гребля – такий млин, який батько – та-кий син». Сусіди, родичі вихваляли, що у Жигалкіних росте такий чудовий син. Це тішило батька, бо він себе теж вважав порядною людиною, мав високий авторитет у селі. Мали Жи-галкіни ще й доньку Ольгу, яка вийшла заміж за Григорія Пи-липовича Москвіна.

Григорій дуже любив свою бабусю – Марфу Олексіївну. Бабуся завжди готувала онуку його улюблені страви, пекла пиріжки. Коли Гриша вступив до Миколаївського заліз-

ничного технікуму, Марфа Василівна частенько стояла біля хвіртки, виглядаю-чи і очікуючи онука.

Не встиг Гриша закінчити технікум, як почалася Велика Вітчизняна війна. Техні-кум евакуювали аж за Урал. Мріяв хлопець піти на фронт, та не брали його, бо ще не досяг призовного віку. І вирішив Гриша додати собі років.

М.М. Лакутіна, О.О. Фірман, А. Мохленко (зліва-направо)

Г.В. Жигалкін

225

Ось він виходить з Середньоустинського районного комісаріату (3 жовтня 1941 року) зі статусом – доброволець. Потрапив він до 347-го стройового полку, пізні-ше – до морського флоту. Був Григорій командиром стройових на есмінці. Брав участь у Сталінградській битві. Від Сталінграда – до Берліна. То пішки, то плазу-ючи, то водою, то вбрід. І в пам’яті чергуються виснажливі бої, поранення, шпи-талі. Легких боїв не було. Всюди солдата підстерігала смерть… Та він переміг.

У березні 1945 року дали йому відпустку на 10 днів. Мав виконати завдання – привезти до військової частини неповнолітнього сина командира частини з Ми-колаєва. Хлопчик жив у чужих людей, бо мати загинула під час бомбардування. Із завданням впорався на відмінно. А 15 травня того ж року сержант Жигалкін Григорій Васильович демобілізувався додому. Повернувся з багатьма нагорода-ми, зокрема – орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За визволення Вар-шави», «За визволення Праги». Під час Сталінградської битви був поранений у голову та праву ногу.

Працював Григорій інспектором місцевого маслозаводу, завтоком, керуючим відділком, заступником директора радгоспу.

Невдовзі після демобілізації одружився з красунею Валентиною Журовою. Коло її хати завжди росли розмаїті квіти. Валя твердила: «Хто любить квіти, той душу має ніжну та красиву. Ми квітами встеляємо шлях для дорогих гостей, даруємо тим, хто викликає захоплення піснею, грою, подвигом в науці. Ось тому я завжди коха-тимусь у них». Це було хобі Валентини. А працювала вона продавцем у сільському промисловому магазині, ввічливо обслуговуючи сільське населення. Останні роки працювала в радгоспній конторі.

Подружжя Жигалкіних народили і виховали дві доньки. Мають двох онуків і двох правнуків. Григорій Васильович був кумиром для місцевих хлопців. Учні в школі писали у своїх творах, що хочуть бути такими ж сміливими і мужніми, як Григорій-доброволець. У 1990 р. на 67 році життя перестало битися серце нашого героя. Але односельці його не забувають.

Валентина Іванівна живе від того часу сама. Як і в молоді роки, так і зараз вона кохається у квітах, які п’янять перехожих своїм духмяним ароматом. Охоче розпо-віла вона і про свій рід Журових.

Пишався рід Журових своїм дідом Артемом, багатим чоловіком, що мав багато землі, худоби (свині, птиця). Особливо пишався дід тим, що у нього працьовита родина. Найманих робітників у них не було, всю роботу виконували самі. Дід Артем підтримував дружбу з сільським батюшкою, за проханням батюшки багато коштів вкладав у благоустрій церкви. Мав дід троє дітей: Тетяна, 1901 р.н. (мати Валентини Іванівни) та два сини – Петро і Яків.

Коли почали організовувати колгоспи, почалось розкуркулення у нашому селі. У діда Артема забрали все: і землю, і інвентар, і худобу. Зайшли до хати, забрали гарний стародавній посуд, одяг, простирадла, обруси. Дід не витримав такої втрати і раптово помер, у нього від розпуки розірвалося серце.

Тетянка, мати Валентини, з 12 років виконувала важку роботу. Своїми малень-кими рученятами доїла стадо корів, варила їжу для великої челяді, носила в поле робітникам.

Яків колись мав необережність висловитися проти влади і його засудили на 10 років, відправили до Владивостока. Коли почалася війна, їх, ув’язнених, випустили і послали на фронт, на передову.

Павло теж був на фронті, обслуговував «катюші». Обидва брати мали поранення, але повернулися живими.

226

Ми пишаємось тобою, танкісте!

У лютому 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів провели наступальну операцію в районі міста Корсунь-Шевченківський. Наші війська прорвали оборо-ну противника і з`єдналися в районі Звенигородки. Це дало можливість завершити оточення фашистських військ. До другої половини лютого 1944 року оточені вій-ська були розбиті. А радянські війська завдали поразки 15 дивізіям, із них 8 танко-вих, які діяли проти зовнішнього фронту оточення.

Харлампій Матвійович Копит каже, що Корсунь-Шевченківська битва була од-нією з видатних операцій по оточенню та знищенню великого скупчення військ противника.

Радянські війська в районі Корсуня оточили 10 дивізій і одну бригаду ворога. Для фашистів це був «другий Сталінград».

Гітлерівці намагалися деблокувати свої оточені війська: ударили ззовні і зсере-дини.

Щоб утримати ворога з інших ділянок фронту, сюди було перекинуто радянські частини.

Хоч зима того року була туманна, земля розкисла, дощі, все ж німецькі літаки проривалися до оточених дивізій – скидали їм зброю та продовольство.

Послідовник Х.М. Копита – Абашкін Василь (справа)

227

Вони вдень і вночі атакували, намагаючись допомогти своїм військам прорвати кільце.

Щоб уникнути кровопролиття, радянське командування послало в село Шенде-рівку парламентарів з ультиматимумом про капітуляцію.

Гітлерівці, немов божевільні, лізли просто під вогонь наших кулеметів, сунули й сунули вперед, ступаючи по трупах своїх солдатів.

Обслузі батареї «катюш» доводилось весь час розвертати гвардійські міномети – били то по ворогові, який проривався крізь заслін, то по фашистах, що сприяли оточеним дивізіям атаками ззовні.

У період Корсунь-Шевченківської операції сотні й тисячі селян підносили за страшного бездоріжжя боєприпаси на передову. Світ не бачив такого немислимого напруження та жертовності...

Радянські танки поливали гітлерівців вогнем із гармат і кулеметів, чавили гусе-ницями.

Не злічити, скільки атак відбили наші бійці – і з фронту, і з тилу. І у цьому пеклі був наш Харлампій Матвійович, який казав, що доводилось навіть вступати в руко-пашну, застосовувати багнет, приклад, лопату.

Декілька разів ворог робив спробу пробитися крізь заслін. Та йому не вдалося. І фашисти почали здаватися в полон. Поле бою було завалене трупами ворога, по-нівеченою технікою. Фашисти втратили 55 тисяч солдатів і офіцерів,18 тисяч по-трапило в полон.

Шевченківський край було звільнено. А Х.М. Копит продовжував звільняти наші міста і села і дійшов до Берліна.

Помер уже Харлампій Матвійович Копит. А ми пишаємось ним, героєм. Його бойові нагороди, що зберігаються у шкільному музеї, нагадують молодому поко-лінню, що тільки завдяки їм, учасникам бойових дій, ми маємо мир і спокій, право вчитися, відпочивати і працювати.

Документи і нагороди Харлампія Матвійовича не дадуть права забути, якою ці-ною здобуто перемогу. Вони завжди нагадуватимуть нам про мужність, героїзм і відвагу танкіста.

Познайомившись із цією унікальною людиною, кожний помислом, а, може і вго-лос скаже:«Ми пишаємось тобою, танкісте!»

Сльози за синами у всіх матерів на землі однакові

Під час бою до пострілів звикають. Коли навкруги тиша, то від пострілів здрига-ються. Так було у нашому селі.

Тиша, тиша і раптом стрілянина. Тікали старі, тікали малі і дорослі до погребів, рятуючи своє життя.

А на вулицях гинули солдати різних національностей: грузини, росіяни, укра-їнці, азербайджанці, вірмени і т.д. І кожен мешканець села розумів благород-ство і безкорисливість солдатів, які, ризикуючи своїм життям, звільняли село від фашистів.

На всій землі люди однаково дорого цінують життя. Всі люди однаково розумі-ють, за що гинуть солдати. Сотні, тисячі, мільйони!..

Матері українця Андрія Федоровича Лисенка, росіянина Георгія Володимирови-ча Дягеля, вірмена Гарипа Петросовича Погасяна, азербайджанця Гаджи Магоме-довича Магомедова, грузина Баграта Платоновича Дідішвілі і багатьох інших, про-кинувшись вранці, витирали сльози. Їх діти загинули в один день, в одному місці, за одну справу – захист Батьківщини.

228

І сплять солдати вічним сном не в рідному селі чи місті, а в українському селі на півдні України, що зветься Бармашове…

На могилу кожного ранку чиїсь руки кладуть до підніжжя пам’ятника, квіти. Це не одна людина, це різні люди кладуть на могилу квіти.

Нет, он не умер – он живет, Пусть жертвенник разбит – огонь еще пылает, Пусть роза сорвана – она еще цветет, Пусть арфа сломана – аккорд еще рыдает! С.Я. Надсон

Зустріч із ветераном

1980 рік...У школі організовано групу «Пошук» із числа учнів 5-10-х класів. По-шуковці писали листи учасникам війни, що визволяли наше село від німецько-фашистських загарбників, родичам загиблих, що проживали в різних куточках Ра-дянського Союзу. Вітали їх із святами, які відзначались в нашій країні.

Так зав`язалась дружба із родичами загиблих – Вівчарука Степана, Дідішвілі Ба-грата, Лисенка Андрія, Петренка Кирила, Костюка Григорія.

Ми одержували листи від матері Героя Радянського Союзу Василя Нікітіна – Ма-рії Абрамівни і першої вчительки Василя – Варвари Петрівни, дружини Григорія Володимировича Дягеля – Любові Ананіївни, доньки Героя Радянського Союзу Андрєєва Василя Степановича – Анни і багатьох інших.

У нижньому ряду брат Дідішвілі Б.К., що загинув у селі, поруч – дружина, посередині – дочка Героя Радянського Союзу Андрєєва В.С., у верхньому ряду, друга зліва – Тарко Л.І. секретар

п/о, Мохленко Є.В., директор школи – крайня справа, всі інші родичі загиблих, 1986 р.

229

Частими гостями школи були мешканці села, ветерани, учасники боїв у Великій Вітчизняній війні: Жигалкін Н.В., Дібров І.А., Агняніков С.Ф., Буйбаров І.С., Вер-бицький П.О., Вочков І.І., Дорожон Й.І., Капелюш І.Ю., Кирпиченко Я.Т., Крав-ченко Д.П., Кусаленко О.М., Лакутін П.З., Степанов В.А. та інші.

На цей раз завітав до пошуковців Федір Власович Барковський, якого з великою увагою слухали 280 учнів.

Розповідав про шляхетний бойовий шлях: як вночі добиралися до призначених місць. Їхали вози, машини, люди, коні, гармати, кухня, вся їх військова частина. Федір Власович розповідав, як напередодні Великого Жовтня (24 річниця) наша країна була у смертельній небезпеці. Ворог рвався до Москви. Навколо Ленінграда стискалось блокадне кільце. По російській землі сунули фашисти.7 листопада на трибуні – керів-ники партії, держави. Біля Мавзолею проходили воїни. Вони просто із параду йшли на передову: фашистські частини на підступах до Москви. Ленінградці гідно зустріча-ли це свято, а в «Ленинградской правде» і по місцевому радіо сповістили, що на свято дітям дали по 100 грамів картопляного борошна, 200 грамів сметани, дорослим– по 5 штук помідорів. Німці цьому місту теж підготували «святковий подарунок».У різних кінцях міста рвались бомби. Ленінград не здавався. Із цехів на фронт ішли нові танки, бронемашини, артилерійські гармати. «Ми,-казав Федір Власович,-одержували від ленінградців міномети, снаряди, протитанкові і польові гармати».

«Як не важко нам було, – говорив ветеран, – але знали і вірили, що перемо-жемо. Незабаром скінчиться війна, настане прекрасне життя, що і помирати не захочеться».

Федір Власович відповів на десятки запитань старшокласників, які цікавились його пораненням, які міста визволяв, які нагороди має ветеран і за що. Він підбив

Зліва: Ярмашевич А.В. – керівник музею Бойовой слави, ветеран ВВв – Барковський Ф.В., Мохленко Є.В. – директор школи, Темний М.М. – керівник районної організації ДТСААФ.

1981 р., Тарко Л.І. – секретар п/о

230

підсумок того, що накоїли німці у нашій країні. Вони зруйнували 1710 міст, 70 тис.сіл, 31850 заводів, затопили і підірвали 1135 шахт, зруйнували 65 тис. км залізнич-ної колії, пошкоджено 16 тис.паровозів, 423 тис.вагонів.

Одним словом, у ході війни наша країна втратила 30% національного багатства. А найбільші втрати – це життя людей: понад 27 млн. чоловік вбиті, загинули у ні-мецькому полоні, із нашого села-247.

Думаю, що така зустріч сприятиме високому рівню патріотичного виховання.

Село, обпалене війною

Це був 1969 рік. У селі споруджено пам`ятник загиблим воїнам. Через 25 років після визволення сюди приїхали родичі загиблих Дягеля Георгія, Петра Бреслов-ця, Степана Вівчарука, Володимира Волкова. Нагода більш, ніж поважна, – День визволення села. Замість страшного пагорбка ми побачили монументальний об-раз мужнього воїна-визволителя, що схилив голову над прахом своїх товаришів, знявши каску, тримаючи її у лівій руці, а в правій – прапор, міцно стиснувши сильною рукою.

На пам`ятних плитах – прізвища загиблих воїнів, що звільняли село, і прізвища загиблих бармашівців

І з того часу щорічно у селі відзначається скромне, але надзвичайно змістовне свято із вагомим патріотичним зарядом. Ще тоді, на святі виступили наші герої-фронтовики: танкіст Х.М. Копит, А.М. Деледудко, І.М. Макасєєв, П.М. Макасєєв, І.Т. Рибаченко. Цю зустріч, або, як її найменували, «круглий стіл», аж ніяк не мож-на зарахувати до тих, які проводяться для «галочки». Ну хто б краще цим хлопчи-кам і дівчаткам, які про війну знали із сумнівної якості підручників, розповів про штурм Берліна, як його учасник і очевидець? Або про те, як разом із побратимами був щиро вражений шаленою артилерійською, бомбовою і мінометною підготов-кою перед наступом на столицю Третього Рейху. Як горів у не дуже якісному танку американського виробництва, підбитому «фаустником» у берлінському передмісті. Як спромігся розписатися на стіні Рейхстагу. Як, нарешті, відвідав Берлін разом з іншими учасниками штурму зовсім недавно і що відчував при цьому, дивуючись вдячності простих німців за те, що їх було визволено від фашизму.

Розповідь Х.М. Копита була цінна тим, що дітлахи, які сиділи за круглим столом і затамували подих, слухали, як тяжко було бачити страхіття війни.

І.М. Макасєєв А.А. Деледудко

231

Мимоволі вдивлялась в обличчя підлітків. Та ні, не все ще втрачено для України. І не чути фальшу в їхніх оплесках. Багато говорилося в цей день про патріотизм. Ко-жен вкладає у це поняття щось своє. Та, поза сумнівом, гордість за героїчне минуле рідного народу – не самоціль.

Вона повинна перерости у небайдужість до нашого такого неоднозначного сьогоден-ня, у відповідальність за майбутнє, бажання примножити здобутки попередників.

Доторкнемося серцем до пам’яті

22 червня 1941 року навіки увійшло в історію вогняною да-тою. Весь наш народ піднявся на захист Батьківщини під гас-лом «Все для фронту, все для перемоги над ворогом!»

Село Бармашове не стало винятком. Проводжали на фронт матері своїх синів, дружини – чоловіків.

Де тільки не воювали наші односельці. Під Смоленськом був поранений Костянтин Берніков, у боях за Київ брав участь фельдшер Іван Дібров, захищав Одесу і тяжко був поранений Олексій Літвінчук, героїчно відстоювали Севастополь Василь Васильєв, Яків Зосімов, Юхим Дорожон. У Сталінградській битві брали участь Григорій Жигалкін, Харлампій Копит та Іван Рибаченко.

Іван і не думав, що йому доведеться ще й штурмувати рейх-стаг, імперську канцелярію Гітлера. З перших днів війни Іван Рибаченко бере участь у розгромі фашистів під Москвою, а потім на щойно створе-ному Волховському фронті – в операції, яка мала завдання деблокувати Ленінград. Тут Іван Трохимович отримав поранення і потрапив до шпиталю. У серпні 1942 року він знову на передовій. Тоді якраз і здійснювалась наступальна операція. У складі 6-ої батареї 798-го артполку 265-ої стрілецької дивізії він громив війська гіт-лерівських генералів фон Леєба і Манш-тейна, а у січні 1943 року знову бої за прорив блокади Ленінграда.

Фронтові шляхи вели відважного сол-дата все далі й далі на Захід. Пройшов-ши Новгород і Псков, подолав кордон і вступив на територію Польщі, форсував Віслу, звільняв Варшаву, Бидгощ, Ту-рунь. У квітні 1945 року у складі військ 1-го Білоруського фронту, штурмував Берлін. Саме там він і зустрівся зі своїми земляками-бармашівцями. Додому по-вернувся 1945 року, де його чекала дру-жина Ксенія Дмитрівна і діти: Люба, Та-мара, Сашко.

Працював самовіддано все життя, як і воював. Був авторитетною, шанованою людиною. Пішов з життя у 1992 році. До-брим словом згадують односельці сво-го героя, ним пишаються діти, онуки і правнуки. І.Т. Рибаченко

В. Абашкін – внук І.Т. Рибаченка

232

В степ, на курган крутий іде старенька зморена журавка...

Це був 1941 рік. Червень. Антоніна Матвіївна Рощина прощалась із сином. Цілу ніч не спала – ладнала рюкзак. Напекла пиріжків з капустяною начинкою, бо ж син їх любив, зарізала та обсмажила курку, налила у пляшку узвару. Поклала до рюк-зака рушник, мило, голку з ниткою. А потім прилягла. Не спалося. Навіть очей не стулила. На її серці була туга, біль, відкрилася якась стара болюча рана. Єдиний син іде на війну. Встала. Помолилася і вже до ранку повторювала одні й ті самі слова: «Боже милостивий, збережи мою дитину!»

Не спав і син. Встав, одягнувся, ще надворі було темно. Походив по подвір’ю, сів на лавку, що стояла на вулиці біля палісадника.

Цілу ніч не спалося його дружині Мотроні, плакав малий Вовка…О восьмій годині ранкуі вся родина проводжала сина, чоловіка, батька до сіль-

ської ради, звідки всіх мали відправити до Миколаєва. Тільки-но прийшли, як почувся голос: «Всім на машину!». Загуркотів мотор і скоро вже не було її видно. Родичі і близькі стояли і схлипували. Мотрона з дитиною швидко пішли додому. А мати, знесилена, заплакана, ледве пересувала ноги. Бо вона – Мати. А Мати – це подвиг. Подвиг всього її життя. Адже є подвиг одномоментний, а є подвиг щоденний, щогодинний, щохвилинний – подвиг матері. Її подвиг – не момент, а все її життя. Вона в муках народжувала, піклувалась, ростила, виховувала і…новий подвиг – благословила сина на перемогу і захист Вітчизни. Вона розуміє, що значить захист Батьківщини. 654 чоловіки пішли разом з її сином. Але туга мучить її, душать сльози. Це її кровинка, один-єдиний син! За його краплю кро-ві вона ладна б була віддати всю себе, своє життя. Але це неможливо. Син зараз десь далеко-далеко… А вона стоїть тут і молиться.

Всі чекали листа, чекали його повернення, натомість одержали «похоронку». За-гинув, як і інші 246 бармашівців…

Рощина Анталіна Матвіївна виряджає внука (справа) до армії

233

А мати не вірить, вона виходить за село, піднімається на високий польовий кур-ган і, як журавка, виглядає. А, може, прийде мій синок? Ні, не прийде. Він був мо-лодий, пішов на фронт заради життя, заради щастя на землі.

Пускай ты умер, но в песне смелых и сильных духом всегда ты будешь живым при-мером, призывом гордым к свободе, к свету.

М. Горький

Найкраще свято на землі

Ветерани! Спасибі за подвиг століть, якому нема і не буде ціни, за право і щас-тя любити і жити, І сіяти жито на мирні лани.

Святковий день 9 травня видав-ся напрочуд гарним. На площі біля пам’ятника загиблим воїнам у Барма-шовому зібралося багато людей: літні, молоді, а також ветерани – Я.Т. Кирпи-ченко та С.Г. Шавокін, чиї груди при-крашають ордени і медалі, свідчачи про їхній подвиг не тільки на рідній землі, а й у країнах Західної Європи.

Відкрив мітинг сільський голова С.С. Розсоха. Він привітав ветеранів і всіх присутніх зі святом Перемоги, побажав міц-ного здоров’я, щастя, довголіття, Сердечні привітання звучали у виступах голови ветеранської організації Є.В. Мохленко, директора школи О.А. Брунарської, воїна-інтернаціоналіста Костянтина Лакутіна,

247 матерів не дочекалися синів, а 70 жінок – своїх чоловіків. Схвильовано слуха-ли присутні рядки з останнього листа Михайла Гламаздіна: «Дорога Лідочко, я дуже

Парад живих пам’ятників

Квіти кладуть воїни, що демобілізувалися

234

радий, що в нас народився син. Яке це щастя! Мені дуже хочеться його побачити і притиснути до свого серця, Я незабаром повернуся. Ти тільки бережи синочка і себе. Вір мені. Ми будемо найщасливішими на світі. Твій Михайло». Вірила Лідія і все життя чекала, хоч через два тижні після цього листа отримала похоронку. А син підростав і все питав у мами, коли прийде татко. А вона, крадькома витираючи сльози, промовляла: «Скоро, скоро, синочку, повернеться твій татко». У Толіній малій голівці зріла мрія – прийде татко, а він одягне його пілотку з червоною зір-кою, ремінь з блискучою бляшкою, візьме його за руку та ходитимуть по вулицях, нехай хлопці йому заздрять. Не дочекався син батька, не побачив батько сина. А мати до самої смерті чекала чоловіка...

Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять полеглих 247 бармашівців і 130 воїнів із різних куточків нашої країни, що загинули, визволяючи село у березні 1944 року. Молоді хлопці, що щойно повернулися зі служби в армії, поклали до підніж-жя пам’ятника зелені гірлянди.

Хвилюючою подією свята став парад живих пам’ятників. Першою їхала на мото-циклі мати (Леся Макасєєва) з плакатом «Родина-мать зовет» в руках. За нею – Євген Дрижук, який втілював образ Василя Нікітіна, що здійснив героїчний подвиг – зни-щив майже 100 фашистів під час звільнення села. Йому посмертно присвоєно зван-ня Героя Радянського Союзу. Під жахливою шибеницею горда і смілива партизанка, яка діяла у селі Петрищево. Це Зоя Космодем’янська (Олександра Сушко), якій не зламали дух фашисти. Образ Олександра Матросова втілив нещодавно демобілізо-ваний Андрій Літвінов. Брав участь у параді ветеран праці Іван Іщенко. Зачаровані побаченим, жителі села кидали квіти до підніжжя пам’ятника.

Потім сільський голова запросив всіх присутніх на солдатську кашу. Нею гостин-но пригощали Галина Качанова та Оксана Майстренко.

У Будинку культури перед святковим концертом учасникам бойових дій і учасни-кам війни вручили пам’ятні медалі «65 років Великої Перемоги»,

По закінченні урочистостей на всіх чекав смачний обід з обов’язковими «нарко-мівськими» ста грамами.

Завдяки небайдужості більшості жителів села відбулося це прекрасне свято.«Вісник Жовтневщини» №41, 20.05.2010 року

Пам'ять повинна бути вічною...

У мене, як і в моїх ровесників, дитинство було нерадісним. І їсти хотілось, і одяг-нутись гарно хотілось, та даремно мріяли ми, дітлахи. Де ж узяти, коли нема цього всього у батьків. Ми жили у с. Віслочок (Польща).

Воно було гарне, потопало в садах і гаях. Коло багатьох будинків села були каплич-ки, у яких знаходилась Божа Мати, в ін-шій – Ісус Христос. Навколо каплички господарі завжди садили квіти і доглядали за ними. Садили фруктові дерева.

І дорослі, і діти, йдучи повз капличку, зупинялися, хрестилися і йшли далі. У нашому селі не було п`яниць, злодіїв. Люди тяжко працювали, приходили додому і починали поратися на своїх садибах.

До лікарів зверталися рідко, бо треба було платити великі гроші. А тому вми-

Яхван Феодора Дмитрівна з зятем Вадимом Сидоренком

235

рали (на перший погляд) люди з неважкими хворобами. Апендицит, запалення ле-генів, висока температура в дитини та інші.

Абортів жінки не робили, а народжували дітей від п`яти до 16-18-ти, боялись гріха.Щоб вирвати зуб, треба було платити великі гроші. А де їх узяти? Тому мучилися,

терпіли, використовували народні методи лікування. Вживали багато часнику і ци-булі, чорну редьку, свіжу та квашену капусту. Хліб їли житній, чорний. Білий хліб чи булочку дозволяли собі у свята.

У 1945 році сталась трагедія для усіх нас, українців, які були примусово вивезені із рідних місць, де народились ми, наші батьки, діди і прадіди. Мені здається, що в жодної людини, яка приїхала на Україну, ніколи не загоїться болюча рана за всім втраченим там, на Батьківщині: землею, лісами, хатами, селами, могилами, де по-ховані дорогі предки.

Люди боялись виїжджати, тікали в ліси, до Чехословаччини. Депортація в 1944 р. і до першої половини 1945 року проводилася при допомозі польської поліції і служби безпеки. Озброєне польське військо нападало і палило села, мордувало і грабувало невинних людей, на виселення, на зібрання пожитків, давали незна-чний час, і конвоювали на залізничні збірні пункти, де люди сім`ями, з дітьми, з худобою тижнями очікували товарних вагонів для виїзду в невідомість.

Що можна було взяти на віз за короткий час? Не так важко було тим, хто мав гос-подарські коні, вози. А хто не мав? А скільки було повоєнних вдів, сиріт? На кого було їм надіятись? Жорстокий час, час втрати рідної землі, рідної хати на довгі роки об`єднував людей в єдину родину, хоч люди тут, на Україні, розсіялись по різних областях, районах, селах і довго розшукували одне одного, шукають і сьогодні, але багато односельців не побачаться вже ніколи. І тому пам`ять повинна бути вічною, каже Яхван Феодора Дмитрівна.

Вклонись ветерану

Олександру Агафоновичу пригадалося, як у дитинстві чапав босими ногами по розбитій чередою степовій дорозі, крута пилюка гарячими струмочками цідилась крізь пальці, а вітерець виносив з-поміж кіп теплий дух спілого жита. Корова йшла з пасовища додому повагом, немов з роботи, телятко терлося у неї під боком і ліз-ло до вим`я. Заходило сонце, на широких бармашівських вулицях стояла червона курява, в садках де-не-де чулися молодечі голоси, гупали об землю спілі яблука... Життя здавалося тоді вічно щасливим.

Але це лише здавалося. Грізне слово «війна» знищило щастя всіх людей.Засумував Олександр, не хотілося покидати стару неньку. Але обов`язок є

обов`язок. Пішли разом з ним на фронт і його брати Іван та Петро. В перші дні ві-йни загинули Іван і Петро. Пощастило Олександрові тим, що живим повернувся, але тяжко пораненим.

«Бився він на Курській дузі, звільняв Лівобережну Україну. А напередодні 21 верес-ня 1943 року в боях за переправу на річці Супой, що в районі села Положай-Тамань, наша армія знищила близько батальйону гітлерівців і вісім самохідних гармат «Фер-динанд», потім атакували противника і до восьмої ранку 22 вересня 1943 року ви-йшли в район села В`юнище і до 9 години ранку дійшли до східного берега Дніпра. На річці зранку завжди стояли білі тумани, що розливалися від бомб і снарядів».

Він вистояв, тяжко поранений потрапив до шпиталю. Його голова і тіло були по-січені уламками. Вилікувався. І вже із шпиталю в 1945 році в жовтні повернувся до-дому. Ще не загоїлися рани, як демобілізований солдат влився у колективну працю колгоспників с. Бармашового.

236

Він пішов у тракторну бригаду. Але важка робота не давала спокою роздробле-ній нозі Олександра Агафоновича, і вся голова була у чорних цятках, із яких до-нечка Рая пінцетом часто витягала маленькі шматочки металу. Майже все життя прожив Олександр Агафонович Капелюш із порядним осколком між ребрами. Завжди цей осколок не давав спокою фронтовикові, завжди нило і крутило те місце перед зміною погоди. Одного разу, коли біль став нестерпним, фронтовика відвезли до воєнного шпиталю міста Миколаєва. Оглянув хірург і сказав: «Про-ситься вийти надвір». Олександр не зрозумів. Лікар помазав болюче місце знебо-лювальним препаратом, взяв у руки пінцет, лише доторкнувся до тіла, як звідти виліз осколок. Ось ти який! – і показав Олександрові шматочок металу. «А шлях такий – куди ввійшов, туди і вийшов», – сказав хірург. І більше ніколи те міжре-берне місце не тривожило фронтовика.

Він після госпіталю пішов працювати на тваринницьку ферму санітаром. Там він пропрацював до виходу на пенсію.

Давно вже нема Олександра Агафоновича, а ордени і медалі свято береже його донька Рая і онуки – Валерій та Аня.

Розповідає донька своїм дітям про героїзм батька, його важкий бойовий шлях. Пишаються своїм дідусем онуки і пам`ятають слова А. Пронченка:

Он был изранен и убит Для того,чтобы ты жил. Поклонись ветерану- Он того заслужил.

Моє дитинство було жахливим

Люба була напівсиротою, бо матуся рано померла. Батько одружився вдруге. Дру-жину собі знайшов, а ось матінки рідної ніхто не замінить. Про своє дитинство Лю-бов Іванівна Абашкіна згадує, як про якийсь жах. «Я пам’ятаю, як мачуха ховала від нас, дітей, хліб. Ми ходили за нею, просили їсти, а вона на нас кричала» – зі сльозами

О.А. Капелюш (у I ряду перший зліва)

237

на очах згадує Люба. Іван Трохимович, її батько, працював ке-руючим відділком у селі Партизанському. А після війни пра-цював мотористом. Змалечку доводилось дівчинці виконувати роботу не по віку. До школи мачуха не пускала, бо не було ні одягу, ні взуття. Влітку Люба працювала в полі – носила воду і їжу робітникам. В’язала снопи, маленькими рученятами згрі-бала сіно граблями і кидала вилами на гарбу. Неодноразово до-водилось їй готувати обід, пекти коржики, коли хліба не було, доїти корову.

Пам’ятає Люба і воєнні роки. Коли фашисти зайшли до села, їй було 6 років. Страшно було, коли доносилась стріля-нина з Шараванівської долини. А незабаром танки і кіннота в’їхали до Бармашового. На одному боці села були радянські солдати, а на тому, іншому, де жила Люба, – німці. Вона не забуде ніколи, як з по-другою Валею Коваленко ховалися в собачій будці, подобалось дівчатам там сидіти і гратись.

«Пам’ятаю, як у двір забіг розлючений фашист, штовхаючи дулом автомата хлопця років 16-ти. Він бив його, а потім притягнув до дверей, заклав його руки у двірну щпарину і з усієї сили притиснув. Хлопець так сильно кричав, що не можна було витримати! Той крик і стогін досі мене переслідує, – зізнається жінка, – а той фашист лишив непритомним хлопця і накинувся з криком на матір, вказуючи на свою руду голову. Виявилось, що він був розлючений від того, що загубив свого картуза. Він розмахував своїм автоматом прямо перед материним обличчям, від чого вона зблідла, аж позеленіла. Мама наказала мені пошукати той картуз. Я одразу ж кинулась під машину, що стояла біля воріт, вхопила того картуза і віддала фашисту. Він той картуз одразу натягнув на голо-ву, сів до машини, а разом з ним решта фашистів, що були неподалік від нашої хати».

Потім в селі був страшний бій, загинуло багато як наших солдатів, так і фашистів. Решта фашистів, що вціліли, втекли у напрямку до Миколаєва. Наступного дня селом їздили підводи і збирали вбитих. У наших бійців з кишень гімнастерок ви-ймали документи і віддавали їх старшому. Той складав їх у сумку, а солдатів везли на цвинтар і там ховали.

«Було жахливо на все це дивитись. Але ми заспокоювали себе тим, що більше вже не буде фашистів, що нарешті ми їх вигнали зі своєї країни» – згадує Любов Іванів-на, якій було 9 років, коли село звільнили від загарбників.

Ми пишаємося своїми людьми

Свято незалежності жителі села відзначали в місцевому Будинку культури. Від-крив його сільський голова С.С. Розсоха, який привітав односельців з цим визна-чним днем і поділився досягненнями та планами на майбутнє.

Чудовий концерт був організований членами клубу «Надія», кожний номер яко-го супроводжувався оплесками і гарячою підтримкою глядачів. Особливо душевно сприймалися мелодійні українські народні пісні. Урочистість та тон святковому концерту задала пісня-молитва «Боже, Україну збережи!» у виконанні Христини Головко. Пісня примусила здригнутися кожне серце і спалахнути, наче той вогник, що тримали в руках члени ансамблю «Мрія».

Свято на селі ніколи не обходиться без української народної пісні, яка є джере-лом людського натхнення. Такі пісні не залишають нікого байдужими, особливо

Л.І. Абашкіна

238

у виконанні ветеранів праці із ансамблю «Мрія». Запам’ятаються односельцям надовго пісні «Мамина вишня» та «Ви-ростеш ти, сину», виконані Галиною Ка-чаловою, «Все это было» – Тетяною Ка-чаловою, «На горі, на високій» – Раїсою Придьмою та Ольгою Фірман. Справив приємне враження на глядачів танцю-вальний ансамбль «Евріка» (художній керівник Ія Ментеш), виконуючи араб-ські, іспанські та італійські танці. Диву-вала грація, вміння володіти своїм тілом, гнучкість, витонченість виконання. Ди-вилась на виконавців на сцені і вірила,

що доки існує наша земля, наш народ, таланти не переведуться. До нас на свято завітали друзі з Жовтневого на чолі з начальником відділу культу-

ри і туризму Інною Слісаренко. Це вони, Ганна Корнєєва, Олександра Іващенко, Геннадій Дрига зачарували бармашівців своїми піснями під супровід музоператора Миколи Антоненка. Пісня «Як у нас на Україні» підняла всіх глядачів залу та су-проводжувалася гарячими оплесками та оваціями.

Щоразу, коли дивлюся на своїх односельців, які вміють так щиро ділитися своїми талантами: танцювати, співати, читати, думаю: «Ні, таких ніщо не зможе зламати: ні тяжке життя, ні проблеми, ні чвари народних обранців, бо ми – сильні духом, незламні діти своєї матінки-землі, що зветься Україною».

Память и слава

...Эстафету принимает Бармашово. Глава Первомайской делегации Анатолий Гу-сан передает капсулу с землей из братской могилы села Заселье Сергею Рассохе и рассказывает о проводимой работе в селах поссовета по увековечиванию памяти о подвиге, доблести и славе.

С ответным словом выступает Евгения Мохленко, председатель Бармашовской ветеранской организации. Удивительный человек – педагог по призванию, по со-стоянию души. Вся жизнь ее, без остатка, отдана людям. Она знает каждого зем-ляка, побывала в их семьях, изучила историю возникновения села и значимости каждого жителя в его создании, и написала об этом уникальную книгу.

По окончании митинга – волнующий реквием, музыка, проникающая в душу, возложение гирлянды, венков и цветов. Одетые в темную форму старшеклассники выносят свечи. Впечатляющее зрелище. Ритуал вечной памяти продуман и отлично исполнен. В школе торжественно гостей встречали директор школы Елена Брунар-ская и группа старшеклассников.

Школьный музей покоряет широким отражением истории села, берущего свое начало в 1812 году. Сколько бурь и гроз промчалось через него! Черным крылом накрыла сельчан и война. 544 жителя ушли на фронт, 244 пали смертью храбрых.

Украшают стенды портрет Героя Советского Союза В. Никитина и казаков-освободителей – А. Андреева и Л. Будкова. Экскурсоводы хорошо владеют мате-риалом и интересно излагают. Большое внимание уделяется поисковой и творчес-кой работе. Материалы оформлены в папках, альбомах. Возобновлена переписка с семьями погибших при освобождении села. Самой высокой оценки заслуживает творческий отчет, посвященный юбилейной дате. Открыли его победители кон-курса «Память о вас в нашем сердце жива» И. Брунарская, А. Сиванич, Д. Зарем-

Тетяна Качалова і Юля Кулакевич

239

Естафета пам’яті: воїн-афганець Лакутін К.А., секретар с/ради Грищенко Н.Б., Мохленко Є.В. – голова ветеранської організації, Брунарська О.А. – директор школи,

Розсоха С.С. – сільський голова

ба инсценизированным стихотворением М. Джалиля «Варвары». Они глубоко раскрыли трагедию человека под властью захватчиков-фашистов.

Огромное ветеранское спасибо всем уважаемым педагогам, воспитанникам за высокую гражданскую позицию.

Факельна хода

240

Почесна варта

...Вот и завершилась традиционная Эстафета памяти. Мне с ветеранским акти-вом пришлось принимать участие в этом важном воспитательном мероприятии. Выражаю сердечную благодарность сельским головам, председателям сельских ветеранских организаций, директорам и коллективам школ, отделу народного образования, общественным организациям за глубокое понимание важности ме-роприятия в патриотическом воспитании молодежи. Сердечная признательность председателям сел Бармашово, М.-Погорелово, Николаевское за работу по увеко-вечиванию памяти погибших воинов – жителей села, а также всем сельским голо-вам за хорошее состояние памятников и прилегающих к ним территорий.

Безмерная благодарность Е. В. Мохленко, Н.С. Белецкой, Г.С. Нестеренко, Г.Н. Саенко за успешную работу,

Не забывайте, люди, про людей, И как бы ни жилось вам сладко, Пусть ваша память чутко, как солдатка, Не знавшая покоя и достатка, Прислушиваясь к хлопанью дверей. Не забывайте, люди, про людей, Лидия Рудская

Уривок зі статті «Вісника Жовтневщини» від 21 травня 2009 року.

241

Кохання моє неприховане, я до тебе

навіки прикована

242

Життя без кохання – то небо без сонця

Олександр і Люба народились у Бармашовому. Разом закінчували школу. У 10 класі Олександр зрозумів, що закохався у Любу. Батьки виховували хлопця так, щоб, перш за все, був уважним до людей. Люба вже з першого дня побачення дізна-лась про всі Сашкові уподобання,про особливості його характеру, його хобі та знак зодіаку. А потім були екскурсії, походи в кіно, дні народження друзів, побачення, побачення, побачення…

Дівчина зрозуміла, що етикет у Сашка на високому рівні. Він все знав: і як пройти до своїх місць у залі кінотеатру, коли вже сидять глядачі, і хто першим одягається у вестибюлі театру, коли розходяться глядачі. Не знала Люба, хто першим має подати руку, коли тебе знайомлять з юнаком. Ну, звичайно, вона повинна була першою подати руку…

Ніколи не ображалась Люба на Сашка, а він на неї, коли один з них щось ро-бив не так, а інший робив зауваження. Посміялись і виправлялись. Минув час, і

Золоте весілля Івана Трохимовича Рибаченка із Ксенією Дмитрівною

243

вирішили вони одружитись. Та і батьки обох були не проти їхнього шлюбу. Хви-лювались тільки, щоб діти один одного кохали. Батьки Люби Сашка називали не поблажливо «синок», а вагомо – «син», а Сашкові називали невістку «донькою». Батьки обох обожнювали родинні вече-рі з великою кількістю гостей. Сашко-ві батьки пропонували молодим жити в них, мовляв, вони люди поступливі, вміють по-справжньому любити тих, хто поруч. Нехай би діти залишились разом з ними задля спільного задоволення. А те, що так жити з батьками непристойно, то, на їхню думку, було стереотипом. Але молоді знайшли роботу в Кульбакино-му (Миколаїв), тож, хочеш – не хочеш, мусили переїздити. Хоч і важкувато було їм без батьківської опіки, та все ж молоді жили без сварок, ніколи голосу не під-вищували один на одного. І не тому, що тримали «марку дружної родини», а тому, що приводу не було.

На п’яту річницю їхнього весілля вся родина урочисто зібралася за святковим сто-лом. Зайшов у кімнату Сашко і вніс рожеву оксамитову коробку. «Я підняла віко ко-робки, – згадує Люба, – а там золотий ланцюжок, про який я так довго мріяла!». В іншій руці він тримав букет червоних троянд, які, здавалось,так і грали променями по кімнаті. Цей день вони запам’ятали на все життя. «Я зрозуміла, як Сашкові хотіло-ся, щоб мені сподобався його подарунок. Ми обидва сяяли від щастя» – каже Люба.

Швидко пролетіли роки, подружжя Рибаченків вже пенсіонери. Усе своє життя вони разом засвоювали правила людських відносин та навчали своїх дітей жити за цими правилами. І прожили вони весь цей час, як молодята – в мирі і злагоді. То хіба це не людське щастя? Хіба не велике кохання?..

Наречена

Він не зводив очей із красуні Зіни Мінтян. Музика грала, молодь танцювала. Коли вона сміялась, на рум`яному круглому обличчі з`являлися дві симпатичні ямочки. А два рядочки рівних, з голубизною зубів приваблювали співрозмовника, викликали заздрість. А ще на щічці велика коричнева родимка, якій заздрили всі бармашівські дівчата. Костюченко Іван спостерігав, як витанцьовувала Зіна. На кожний танець її запрошували хлопці.

Іван ніяк не міг запросити дівчину на танець. Йому треба було наблизитись до неї і стати поруч. Так він і зробив.

Ось вони кружляють у вальсі. А потім полька, «Надя», «Ча-ча-ча». Закінчились танці, молодь покидала клуб. Завідуючий клубом Вася Гармаш не поспішав його за-кривати, а тому ще довгий час у вікнах клубу було видно світло керосинових ламп.

Іван взяв Зіну за руку і сказав: «Не поспішай». «Та мої подруги вже на дорозі, а я ще тут», – відповіла Зіна. Я проведу тебе, – сказав хлопець.Він праву руку поклав на плече Зіні, від радощів, що вона не заперечує, не знав, що і казати.

Олександр і Любов Рибаченки

244

Вийшли на дорогу, і юнак розповідав смішні історії, чувся сміх закоханої пари. Зустрічалися недовго, бо прийшла повістка хлопцеві йти служити в армію.

Зажурився Іван, чотири роки – це довгий час, що буде?І моряк намагався дуже часто писати листи Зіні: «Моя дорога, якщо твої руки три-

мають цього листа, очі читають, а серце розуміє, в якому стані я знаходжусь – ско-ріше мені відповідай. Як довго нема від тебе листа, самопочуття стає жахливим, я гублю душевну рівновагу, не можу заснути, весь час думаю про тебе. Все переживу, все перенесу, якщо буду одержувати від тебе листи-підтримку. Найбільше бажання-побачити тебе хоч на одну хвилинку. Всі ці листи, які отримав від тебе, я бережу, як дорогоцінний скарб. Думки про тебе і про наше майбутнє не дають спокою».

Зіна намагалась з відповіддю не затримуватись. Дні летіли швидко. Не зчулися, як моряк повернувся додому. Його вірно чекала Зіна.

Іван не вірив, що Зіна буде його дружиною. Аж раптом сталася біда. Тяжко за-хворіла дівчина. Лікарі сказали, що форма захворювання важка і лікування буде тривалим.

Не злякався Іван цього, не відвернувся від нареченої, а навпаки, у нього прокину-лось велике бажання допомогти їй.

Допомагав, чим міг. Часто відвідував у лікарні, говорив, що вона ще крашою стала.

А Зіна йому сказала одного разу: «Я вже втомилася від твоїх компліментів». А він не ображався, все говорив, говорив, говорив...

Зіна видужала, відгуляли весілля. Прожили красиве життя. Були вірні один одно-му. Народили двох синів, мають 4 онуків. Сьогодні Зіна Іванівна і Іван Іванович на заслуженому відпочинку. Сидить дідусь із бабусею на лавці у холодку. Він дивиться їй в очі і каже: «Яка ти гарна, Зіно!»

Весілля Зіни Мінтян і Івана Костюченка

245

Жіноча природа

– Після розторгненя шлюбу у мене не було депресії, – говорить Валентина Коваль. – Я почувала себе гармонійно. Зберегла із своїм колишнім чоловіком теплі стосунки. Правда, для цього по-трібно було попрацювати над собою. Але результат цього був вартий. Я відчула ра-дість, що зустріла ще одну гідну людину. Ми не підходили один одному, то хіба це значить, що ми погані люди?

Звичайно, я намагалася проаналізувати свої помилки, щоб зрозуміти, що при-вело до розриву. Раніше я надто багато уваги приділяля роботі. Жоден чоловік не буде терпіти вічно відсутню дружину. Треба вміти відключати мозок, і я навчилась. З Тимом ми розлучились, тому що нам некомфортно було разом. Ми обоє були ревниві, емоційні, авантюрні.

Коли я відчула, що не підходжу людині, яку я кохаю, я вважаю за потрібне піти самій від неї. Адже якщо я кохаю по-справжньому, значить – безкорисливо.

Я часто бачу чоловіків із сумними очима, яких тримають, умовляють сльозами, звинуваченнями.

Для чого взагалі ми живемо? Я, наприклад, живу, щоб почувати себе щасливою. Я буду щаслива, тільки коли поруч зі мною буде мій чоловік. По-перше, сильний. Навіть найсильніша жінка на планеті може бути щаслива тільки поруч з ще більш сильним чоловіком.

Така жіноча природа. Просто сильна жінка часто вимушена бути із слабим чоло-віком, тому що сильних не так багато.

Михайло Мерзлий виявився сильним, і я з ним щаслива. У мене троє дітей, яких він полюбив. Мені завжди дуже хотілось, щоб у нас із ним склались такі відносини, які бувають у батьків із дітьми.

Мама права чи ні, мама постаріла, мама хворіє – все це не впливає на твою любов до неї. А коли наші батьки помирають, найближчим стає подружжя.

Так сталось із нами.Коли не стало родичів, ми стали за все відповідати перед життям – і за себе, і за

дітей. Наше кохання стало ще міцнішим.Ми разом ходили на роботу, майже разом поверталися з роботи. Я була дояркою,

Михайло-бригадиром на фермі. Він радів за мої успіхи, а я розквітала, що він най-кращий, найдосвідченіший бригадир у радгоспі. Його поважало керівництво рад-госпу, його прославляли на весь район.

Ці роки для мене були найщасливішими у житті.

Ідеальна пара

Живе у нашому селі родина Величків. Я давно захоплююся нею – такі прості і водночас незвичайні люди. Вражає їх висока культура, скромність, доброзичли-вість. Петро Іванович – висококласний спеціаліст сільського господарства, Лідія Леонідівна – його дружина – подруга дітей дитячого садочку, вихователька. У них обох ні гонору, ні зверхності. Разом вони – 27 років, а якщо додати ще й період

Валентина Коваль, донька Тетяна, Михайло Мерзлий

246

романтичного знайомства, то вийде аж тридцять.

Що ж потрібно для того, аби за стільки літ на всіх життєвих вибоїнах і поворотах не розгубити кохання. «Ми з чоловіком зберегли найцінніше, що нам передали батьки», – каже Лідія Леонідівна – лю-дяність. Ми з Петром обоє босоніж ішли стернею навпрошки в дорослість. Для нас любити – це, насамперед, жити на світі. Жити по совісті одне з одним, із людьми, що поруч нас. А взагалі, як го-ворить Антуан де Сент-Екзюпері: «Ко-хати – значить разом дивитися в одному напрямку». Ліда говорить: «Я не просто дружина, перш за все я справжній друг своєму чоловікові. Друг, який завжди вислухає, зрозуміє, підтримає в тяжку хвилину, і як співається в пісні «в беде не бросит, лишнего не спросит». До речі, саме тому вона ніколи не втручається в

справи чоловіка, це її принципова позиція. Вона знає, якщо йому потрібна буде її порада, він спитає сам. Поганий настрій у чоловіка буває рідко, для цього він надто зайнятий. Якщо все таки це трапляється, то Ліда довіряється своїй інтуіції. «Кожна дружина свого чоловіка знає і відчуває«. В одному випадку можна пожартувати, в іншому – зробити вигляд, що ти нічого не помітила, і промовчати.

Взагалі, питання про те, хто в родині головний, у їх домі ніхто не задає. «Ми про-сто гармонійно живемо одне з одним», – говорить Ліда.

Виховали і виростили двох доньок, мають онуків. Радіють життю. Дуже пережи-вали батьки, коли віддавали заміж своїх доньок Наталію і Людмилу. Діти люблять і кохають один одного, вони щасливі пари.

– Якби знову-таки зі мною в цей момент не було моїх друзів, я б, напевне, його не пережив. Я весь вечір ходив, як мокрим мішком прибитий. У мене було таке відчуття, що відбувається щось дуже страшне, що в мене відбирають щось важливе, без чого я не зможу далі жити. Взагалі, я сильно переживав, – признається Петро Іванович. – Але завдяки Ліді, яка мене заспокоїла, я зрозумів, що дочок ми віддали у надійні руки.

– Я не хочу ні з ким ділитися своїм щастям, дуже довго я його чекав, – каже чо-ловік. Не буде перебільшенням сказати, що я його вистраждав. Зате тепер ми всі абсолютно щасливі.

Низько схиляю голову перед подружньою парою своїх односельців Лідією Леоні-дівною та Петром Івановичем Величкиними. Дякую їм, що вони вдвох уособлюють такі прекрасні людські ідеали й глибоко у них вірять.

Джерело радості і щастя

З допомогою Матері створюється цілий Світ! А на варті миру стоїть батько. За-хист Матері лежить на дужих плечах чоловіків. На їхніх плечах лежить дуже і дуже багато, що не можна й перерахувати.

А разом Батько і Мати несуть дуже важливу місію. Почувати себе батьком нелег-ко, а бути ним треба протягом усього життя.

Петро Іванович і Лідія Леонідівна Велички з онукою

247

Як батько, так і мати, повинні пам`ятати, що їх спосіб життя, поведінка, впливає на формування дитячих душ. Ми часто чуємо: «Хочу бути, як мама!», «Хочу бути, як татко!».

Але в житті буває, на жаль, порушення гармонії сімейних відносин, які призво-дять до розторгнення шлюбу. І виходить неповна сім`я. Розторгнення – це драма для подружжя, а для дітей – трагедія.

У нашому селі 50% молодих сімей розривають шлюб. А дітям – і хлопчикові, і ді-вчинці потрібні обидва батьки.

Не буду називати прізвища. О. покохав Л. Одружилися, народилася дуже гарна ді-вчинка В. Батько почав пізно повертатися з роботи. Дружина не встигала впоратися з обов`язками. У родині почався дискомфорт. Батько пішов до іншої жінки, а дитина плакала і кликала батька, їй 10 років. Цей біль доньки виражений у вірші Т. Астахова:

За все я маму, как святую, Люблю и помню без конца, Но если б знали, как тоскую Всегда и всюду без отца! Не мне в причинах разобраться, Не мне родителей судить, Мне б только раз к отцу прижаться, Мне б только около побыть.

Який біль! А тому я звертаюсь до вас, батьки: бережіть кохання, щоб воно жило, міцніло все життя і зігрівало вас і дітей ваших, адже діти – найцінніше і найчудові-ше творіння людини.

Її надія, її майбутнє!Бережіть дітей!

Слава на все село стала...

Спить вкритий туманом ставок. Спить прибережний очерет, сплять верби біля сільських хат. Тільки півні не сплять і не спить ще зовсім молоденька дівчина у крайній хаті. Це Вірунька. Їй 15 років, а вона вже працює у буряківничій бригаді. Завтра на просапку вийде чоловік двісті, бо два дні тому випав дощ, бур`ян росте, як на дріжджах.

Риплять хвіртки біля хат, вози, радісно і збуджено іржуть коні. Село прокину-лось...

Ось вулиці розцвіли маковими блузочками, білими сорочками і хустинками. Ліс сапок над головами. На вози розсаджуються дівчата і жінки із своїм нехитрим, готовим до бою інструментом, дівчата і жін-ки гамірно і весело сперечаються через місця на двох автома-шинах, які щойно примчали на бригаду. Хтось найнетерпля-чішій і голосистий починає пісню «И посіяла огірочки...»

Баба Феня теж їде сапати буряки, хоч їй уже за шістдесят. З нею не позмагаються і молоді. Вона спритна, здорова, жвава і виконує будь-яку роботу якісно і швидко.

«Гарні руки у молодих», – думає баба Феня і її погляд зу-пиняється на симпатичній дівчині Віруньці. Ти, дівчинко, щаслива! – каже баба. Якщо ще не маєш щастя, то воно тебе чекає. Дівчина засоромилась, почервоніла, засміялась і поча-ла злазити з машини. За нею поспішили всі. В.В. Воронкова

248

Розсипались по ниві дівчата і жінки, обробляючи по два рядки. Баба Феня взяла два рядки біля Віруньки і до самого кінця рядків не змовкала, все розповідала різні кумедні історії.

Дійшовши до кінця, кожний сів на п`ять хвилин перепочити, а Віруня зацікави-лась своєю щасливою долею і спитала у баби. «А звідки ви знаєте, що я буду щас-лива?» – А тому, – сказала, посміхаючись жінка, що в тебе дуже гарні родимки на обличчі, саме вони віщують щастя.

Віра задоволено засміялась, підвелась і почала сапати у другому напрямку. За нею поспішали інші трудівниці.

Під обід до них під`їхав гарний невисокий чоловік. Це був бригадир – Михайло Воронков. Він розмовляв з жінками, а очей не зводив з ланкової.

Під вечір він знову під`їхав, подивився на оброблені буряки, і душа раділа від по-бачених просапаних рядочків. Здавалося, що буряк підріс за півдня.

Ось під`їхав віз з дерев`яною бочкою. Люди кинулись на водопій. Вода була хо-лодна і прісна із Шарованівської долини.

Вона додала кожному сили та енергії. Не стали жінки розсипатися по рядках, а сіли на обідню перерву.

Хрумкотить на зубах редиска та огірки, пучечки соковитої цибульки, яйця, сало з часником, обвітрений хліб. Немає апетитнішого обіду, ніж тут, у полі, під відкри-тим небом.

Після обіду знову задзвеніли сапки, знову виразнішою стала нива, розкрая-на чистесенькими рядочками. Знову забіліли по всій ниві біленькі хустиночки і різноколірні блузочки. І кружляють птахи над нивою. А ось і сонце зайшло. До очерету приплив червоний місяць. Здалось, що він торкнеться сухих очеретин і тут, у полі, виникне пожежа. Але пожежі не сталося. Тільки вози зарипіли по до-розі додому, загурчали автомобілі і знову народилася дзвінка пісня, яка плеснула далеко-далеко.

Прийшовши додому, Віруня вмилася, переодяглася. Не встигла повечеряти, як почула гавкання собаки. Великий пес гарчав і рвався до хвіртки. Вона глянула, там стояв бригадир Михайло. Чого ти прийшов? – спитала Віра. – Подивитись на твої родимки. «Так їх же не видно вночі», – вони обоє розсміялись.

Михайло кожного дня приходив до Віри, боявся, щоб ті родимки хтось інший не цілував.

Одружились. Мали трьох дітей: дві доньки і синочка. Яка гарна пара – говорили про них у селі. І молоді вважали себе щасливими, бо кохали одне одного.

Вже і старість підкралась. Помер Михайло. Віра Василівна залишилась самою в хаті. А це не давало спокою синові, Степану. – Мамо, переїжджай до мене жити, – попрохав син. – І тобі буде краще, і мені спокійніше. – Не хотілося Вірі Василівні їхати до міста з рідної домівки, де тебе лікує і напуває вранішня роса, п`янить аромат трав і квітів.

А коли стала немічною, наважилась.Син, онуки, невістка, з любов`ю і повагою ставились до мами і бабусі до самої

смерті. А син Степан, навчаючи своїх дітей, завжди ставить за приклад Віру Васи-лівну, яка все життя, з тринадцяти років, працювала в колгоспі і не боялась ніякої роботи. Про таку трудівницю в селі ходить добра слава.

Рід Рибаченків

Іван Трохимович Рибаченко прожив довге, красиве, незвичайне життя. І в ньо-му найбільше цінував честь. У розмовах з друзями, колегами, знайомими вияви-лось, що багато хто вважає поняття честі застарілим, несучасним. Інші вважають, що честь на сьогодні змінилася іншим поняттям – принциповість.

249

Іван Трохимович запитував: «Як може застаріти почуття честі, почуття особистої гідності, саме тої, яка дається людині одного разу з іменем, і яку не можна ні ком-пенсувати, ні виправити, можна тільки берегти»

Хочеться, щоб мої діти, онуки і правнуки добре це усвідомили. Давно вже нема Івана Трохимовича, але є діти, онуки, правнуки, які пам’ятають його бажання.

«У мене є син Олександр – моє продовження»,– говорив Іван Трохимович. І Саша намагався все життя не осоромити батьків рід. Після закінчення Барма-шівської школи пішов працювати на авіаційний завод. Керівництво цього під-приємства довірило молодому талановитому дисциплінованому працівникові керувати бригадою з ремонту гідравлічних систем агрегатів. Одружився з одно-класницею – Любою Атрощенко, яка теж працювала на цьому заводі на посаді механіка з ремонту авіаційних приладів.Звідси вони обидва починали свій робо-чий шлях і звідси обидва і пішли на заслужений відпочинок.

О.І. Рибаченко із Любов’ю Іванівною і дітьми: Юрієм і Анжелою

Юрій і Анжела Рибаченки Юрій після польоту у м. Красноводську

250

Люблять і поважають цю родину друзі, колеги, керівництво заводу. Олександр Іванович за сумлінну працю нагороджений медаллю «За трудові заслуги».

Любов Іванівна зазначає, що у своїй роботі вони досягали високої якості. А тому наші літаки були надійними і, дякувати Богу, жодного разу за весь період роботи не зазнавали аварій чи катастроф.

У Олександра Івановича і Любові Іванівни двоє дітей – син Юрій та донька Анже-ла. Юра під час канікул завжди працював з батьками на заводі. А після закінчення школи вступив у 1983 році до Ставропольського льотного училища. Успішно закін-чив і працював льотчиком у Туркменії у місті Красноводську.

Любов Іванівна після закінчення школи мріяла вступити до медичного закладу, та доля розпорядилася інакше. «Тепер, – говорить Любов Іванівна, – мою мрію здійснила наша донька Анжела». Вона з відзнакою закінчила Миколаївське ме-дичне училище. Нині вона – фельдшер, працює у кардіологічній бригаді швидкої допомоги у Миколаєві. Дуже любить свою роботу і повністю їй віддається.

Мають Рибаченки і двох онуків. Онук Юрій закінчив Миколаївський будівельний коледж, а Ігор навчається у п’ятому класі, він – відмінник.

Діти і онуки поважають своїх батьків і бабусю з дідусем, намагаються бути схожи-ми на них.

Найбільшим скарбом вони вважають честь, порядність, повагу людей. Саме цьо-го прагнули їхні батьки. І коли хтось із сусідів чи колег говорить батькам, що хороші у них діти, найменший онук Ігор відповідає відомим українським прислів’ям: «Яка гребля – такий тин, який батько – такий син».

Якби міг побачити і почути Іван Трохимович відгуки людей про його рід, то, зви-чайно, це було б для нього найвищою нагородою.

А коли збирається вся родина за столом, то дітям – Сашкові і Любові так і хочеть-ся сказати: «Дорогий наш татку, а ми тебе і наш рід не осоромили! Спасибі тобі за науку!»

Кароока красуня

Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі, чужі люди, роблять лихо з вами. Т.Г. Шевченко,«Катерина» Не заподіяв москаль – Григорій Духовий лиха україночці, родом з Полтавщини,

Катерині Ткаченко. Ні! Ні. Вона була дуже щасливою з ним, бо

Любовь – то океан, не знающий преград. Крошащий на пути препятствия любые! Шквал чувств шальных, страданий сердца град И сладкие мгновения земные! Хіба він, Григорій, міг допустити, щоб знову і знову не зустрітися із стрункою,

кароокою, з довгою чорною косою красунею, якій не було рівних у селі. Лице бі-леньке, з якого ніколи не сходив рум`янець. А посмішка – за неї готовий платити не відомо що.

І Катерині сподобався солдат у військовій формі, груди якого були обвішані ор-денами і медалями.

Дуже вихованою, лагідною, доброю була єдина донька Катерина у Леонтія Івано-вича і Теклі Аврамівни Ткаченкових.

251

Якраз відгуляв Катеринин клас випускний вечір, як вранці почули страшне слово «війна».

А через два місяці фашисти вступили в село. Було страшно, люди боялись вихо-дити на вулицю. Тихо.

Запам`ятала Катя, як у село заїхала наша радянська машина «полуторка». І відра-зу застрочив по ній німецький кулемет. Вона зупинилась. Два молоденькі солда-тики були вбиті. Звідки вони тут взялись, чому вони їхали в село, коли навкруги німці, нікому не відомо.

Бармашівці з болем у серці подивились на солдатиків, викопали яму і поховали на цвинтарі.

А після затишку фашисти влаштували пограбування і облаву на молодь. Усіх зганяли у церкву або у школу, і відправ-ляли до Німеччини. Забрали і Катю. Але при допомозі добрих людей вдалося їй на руці «відкрити хворобу», намастили різними мастилами і викликали підозру на інфекційну хворобу, якої злякалися фашисти і випустили із збірного пункту. Таким чином Катерині вдалося уникну-ти остарбайстерства.

Коли закінчилася війна, народ при-ступив до відбудови народного госпо-дартсва, запрацювали заводи, фабрики, учбові заклади. Катерині дуже хотілось пов`язати свою долю із медициною. Але не пощастило.

Катерина Леонтіївна Ткаченко у 15-річному віці

Ткаченко Феодора Аврамівна у II ряду друга справа, Катя – у I ряду друга справа

252

22-річна дівчина виходить заміж за 39-річного Григорія. Закінчує курси лаборантів «Заготзерна» і довгий час працює на посаді лаборанта. Але їй хотілося мати роботу на місці, у своєму селі.І вона стає продавцем у сільському промтоварному магазині, де нині «Наталі». Кажуть люди, що навіть гадки не мали, щоб купити ту чи іншу річ,але коли з посмішкою, люб’язністю і щирістю запропонувала красуня Катеринка, змоги відмовитися не було. Ніде правди діти, і сьогодні, коли заходиш до магазину і коли на тебе гаркне продавець, то не тільки не купиш нічого, закаєшся повік сюди ногою сту-пати. А ось з Катериною такого ніколи не траплялося. Її посмішка, доброзичливість, ввічливість приваблювали покупців, які щиро віддячували за гарну обслугу.

Незабаром у неї народилася донечка Світлана, син Олександр, донька Людмила, син Юрій.

Підростали діти, а вона працювала продавцем аж до виходу на пенсію. Всі діти дуже гарно вчилися, виховані, були зразком для інших. На батьківських

шкільних зборах на адресу Духових завжди надходила маса подяк від учителів, дирек-ції школи. Таке щастя в родині є тільки тоді,коли між батьками є вірне велике кохан-ня. При таких умовах налагоджується порозуміння і повага між батьками і дітьми.

Знівечена доля

Ой, доле, моя, доле, Чому ж ти не такая, Як доля людськая? Народна мудрість

Це був 1965 рік… Гарний сонячний теплий вересень. Крізь велике і чисте вікно пологового будинку я бачила як повз нього їхали машини, у кузовах яких сиділи

Колектив Засільського заготзерна. Ткаченко Катя п’ята зліва у верхньому ряду. 1945 р.

253

жінки і дівчата, виспівуючи веселих пісень. Вони їхали на поле викопувати цукрові буряки, яких у радгоспі сіяли дуже багато.

Враз відчинились двері палати, і біля мене вже стояла дуже красива жінка з не-мовлям на руках. Звали її Марія. Вона принесла мені годувати мою дитинку. Я притулила немовлятко до грудей. Молочко дзюркотом полилось їй в ротик. Моя мініатюрна Світланочка ковтала молочко, а санітарка Марія, дивлячись на мене, сказала: «Яка ти щаслива, Женю! Ти відчуваєш дотик тепленького тільця, ти трима-єш у своїх руках своє майбутнє. А я ніколи не відчуватиму такої радості…»

Вона на мить замовкла, відвела свій погляд на вікно і я побачила, як з її очей покотились, як великі перли, сльози. В цю мить я відчула страждання, біль, безна-дійність жінки.

Марія приїхала до Бармашового молодою дівчиною з Полтавської області, ви-йшла заміж за бармашівського парубка Івана і на все життя залишилась тут. Це була красуня з довгою русявою і товстою косою. Обличчя кругле, на середині під-боріддя – ямка. Ця ямка була такою привабливою, що ніхто не міг відірвати від неї очей. Висока, з ніжним і гнучким станом, завжди була охайною. А що собою являла її посмішка! Два рядочки рівненьких біленьких зубів привертали увагу кожного, хто спілкувався з нею. Їй заздрили…

Жінка віднесла мою дитинку у кімнату, де знаходились всі малята, і знову зайшла у мою палату, присіла біля мого ліжка і розповіла про свою знівечену долю.

Марія походила із багатодітної родини, у якій було 4 хлопчики і дві дівчинки. Приїхала до Бармашового сама і дуже боялася самотності. А коли поєднала свою долю з Іваном, то переконалася, що він чоловік хазяйновитий, практичний. Скла-дав копійку до копійки, марно ніколи не тратив.

Був скупим і до людей непривітним. Він бажав, щоб Марія не спілкувалася з рід-нею, бо це «жебрацька голота», – так говорив чоловік.

Вже і хату нову збудували, і машину придбали, і дорогі меблі купили, та все це не радувало Марію. Багатство не зробило її щасливою. А винен у всьому чоловік, бо ніяк не хотів, щоб у них були діти.

Он у її сестри Єфросинії у Полтавській області аж п’ятеро, всі дівчатка і шостим ходить вагітною, хоч молодша за неї. Чоловік її кохає, з роботи біжить додому, до-помагає їй по господарству. А Іван прийде з роботи, ніколи її не спитає, чому вона невесела. Вже 17 років живуть разом, а діток немає. Журилася Марія, що доля не посилає їй діток. А Іван все твердив: «У нас ще багато не досягнутого, ще багато нам треба придбати, а потім обзаводитись дітьми. Мені остогидло твоє скиглення: «Дитину, дитину! Не буде дитини, – гаркнув Іван, – Не бу-де! І крапка! Я так ви-рішив!»

Відвернувся, не почув її німого крику, не побачив у глибині очей туги та від-чаю…

Пройшло ще 7 років… Не сказавши чоловікові ні слова, поїхала до районного гінеколога. Обстеживши жінку, лікарка видала вирок: «Ви ніколи не зможете на-родити». Вона мовчки вийшла з кабінету і йшла невідомо куди. В очах було чорно. Вона не плакала, її душив біль, гнітила ненависть до нього, безсила ненависть, яка робила Марію страшною. Вона відокремилась від усього світу. Мовчки порається по господарству, а душа порожня.

Іван поїхав до Миколаєва, привіз їй багато різного одягу, взуття, та нічого не ра-дувало Марію. У той день, коли вона народилась, їй було сорок, до неї завітали дві новини. Сестра написала, що виховує сина, а старша донька Ганна виходить заміж. Почала розглядати листівку-запрошення.

Іван, який стояв посеред хати, підбіг до Марії, вихопив листівку з рук і розірвав на шматочки. Він кинув на підлогу і від злості, потоптався по ній, вигукнувши: «Зли-дота! Їм весілля. Збирають гульбища, щоб їм дарунки несли! Не поїду я і тебе не

254

пущу. А хто буде корову доїти, свиней і курей годувати. І грошей не дам». Жінка глянула на розлюченого чоловіка, нагнулась і зібрала в долоню шматочки листівки. Вона притулила їх до щоки і гірко заплакала. Перед її очима промайнуло власне життя – знівечена доля.

Ні цього дня, ні іншого Марія з Іваном не перемовились жодним словом. Мовч-ки їли, порались по господарству, мовчки ішли спати – кожен до своєї кімнати. Марія сиділа на ліжку, плакала, а там, на Полтавщині пекли шишки і прикра-шували коровай. Жінка не могла склепити очей. «Не поїдеш, не дам грошей!» – лунало в її вухах. Нарешті заснула. Втомилась. Прокинулась, вже світало. Гор-лали по селу перші півні, піднімалося по небу червоне сонце, обіцяючи людям по-літньому теплий день.

Вона тихенько вдягнулася, взяла у руки сумку, побігла до сусідки. Позичила гро-шей і поїхала до Миколаєва. В магазині вона купила килим, на якому були, як живі, лебідь з лебідкою.

Не вагаючись, купила. Це буде подарунок племінниці Ганні. У руках Марія несла лебедине щастя. Вони птахи. Які вони щасливі! Вони ко-

хають одне одного. Вони готові на самопожертву заради кохання. А чому ж нема такого у людей? – думала Марія.

Немає! І ніколи не буде у мене кохання, не буде долі, її знівечив мій Іван.

«А я ту суперницю поведу на мельницю...»Народна частівка

Меренкова Феодосія Юхимівна прожила 97 років. Працюва-ла дуже важко. Виконувала і чоловічу, і жіночу роботу. Вона не знала втоми. Ніколи не скаржилась, що їй важко. Чи то карто-плю і буряки возити з поля, чи бути на причепі при сіянні зер-нових, чи вкладати на зиму солому, чи доїти корів – все вміла робити Феня. А коли вийшла заміж, то батьки чоловіка Олек-сія Меренкова були дуже задоволені спритною невісткою.

Ніколи не впадала в розпач, все жартувала, сміялася, під-німала настрій оточуючим людям. Вважала себе щасливою, бо здоров’я є, добрий чоловік поруч, гарні та слухняні дітки. А чого ще треба? Мені більше нічого не треба, – говорила Фе-одосія Юхимівна Меренкова.

1941 рік. Олексій пішов на фронт. Часто слав листи. А бо-йове хрещення одержав у бою за визволення Баштанки, потім Херсона. Був тяжко поранений, лікувався в шпиталі, а потім був бій під Сталінградом, звільняв країни Західної Європи.

Листи додому посилав часто. І в кожному листі рядки:

Смелого пуля боится, Смелого штык не берет

Він так і пояснював, що дуже багато втратив своїх товаришів, а його Бог береже, кулі пролітають повз нього.

Закінчилась війна, і з нагородами солдат повернувся додому. Привіз фотографії. На одній із них стояла симпатична солдатка – медсестра. Олексій сказав дружині, що «крутив з нею роман», закохався по вуха. А оскільки Феня була по натурі опти-містка, вона схопила фото, підняла вгору руку і, пританцьовуючи, заспівала:

Феодосія Меренкова

255

А я ту соперницу, Поведу на мельницу. Через день, через два Будет белая мука.

Олексій вихопив фотографію і хотів розірвати на шматочки, та Феня сказала: «Навіщо, а може, колись пригодиться, може на старості літ кохання своє згадаєш. Воно, кажуть, старі люди, живе вічно, не іржавіє, старіє лише людина». І взяла фо-тографію своєї суперниці та як дорогу реліквію поклала на дно скрині, обмотавши листом Олексія з фронту.

Пройшли роки. Зостарілося подружжя Меренкових. Треба було оформляти до-кументи на пенсію, а років до стажу не вистачало, треба було пред’явити довідки із шпиталю про поранення. Та де їх узяти? Адреси немає, не пам’ятає. І заглянула Феодосія Юхимівна на зворотний бік світлини своєї суперниці, а там місто, ву-лиця, номер шпиталю. Зраділи, написали листа і невдовзі отримали із шпиталю все, що було потрібно. «А я тобі казала, що не треба рвати фото», – сказала жінка. Посміялись, згадали молоді роки і почали готувати святковий стіл. Накрили його біленькою скатертиною. Поставили приготовані страви.

Засигналила біля хвіртки машина. Що це? – здивувалась мати.До двору з валізою в руках ішов солдат – Меренков Олександр Олексійович – їх-

ній син. Це був 1968 рік. Він прибув із Чехословаччини. Синок, – скрикнув бать-ко. – Ти звідки? Синку, від тебе так довго не було листа. А Сашко витягнув із ки-шені гімнастерки якийсь аркуш блідого кольору і подав мамі, ось, де я був. Вона голосно, не присідаючи на стільчик під вишнею на подвір’ї, зачитала: «Приказом Министра Обороны СССР №242 ст.17.10.68 г. За отличное выполнение задания по защите социалистических завоеваний в Чехословакии объявлена благодарность. Водитель автомобилей в период с 28.08 по 25.10.1968 года выполнял спецзадание при в/ч 39604. Командир в/ч 39604 майор Русскин».

Нема вже батьків Олександра. Живе у родині Меренкових і у пам’яті мешкан-ців села Бармашового пам’ять про добру, веселу, життєлюбну людину – Феодосію Юхимівну Меренкову.

Сенс життя

Мы счастливы, когда детей рождаем, Жизнь так пуста и тягостна без них. Когда есть дети, мы не умираем, Вы только вдумайтесь – вовек не умираем! Мы продолжаем в детях жить своих… Владказар.

Олександра була напрочуд гарною і веселою дівчиною у родині. Це був 1928 рік. Батьки раділи, що у них така славна, щира, добра донечка росте. А що до чужого горя вразливою була, то не передати ніякими словами. Ніколи нікого не образить. Народжена для того, щоб допомагати іншим, робити добро.

Почала працювати з дорослими з 14 років. Так-так, з дорослими будувала дорогу Миколаїв – Снігурівка. І дивувались працівники, що молоде дівча здатне впоратися з будь-яким завданням на будівництві. А коли закінчили будувати дорогу, пішла до колгоспу. Вранці на бригаді до них підходив бригадир і розподіляв роботу. Багато хто був невдоволений тим видом роботи, яку отримав. Лише Шура ніколи не протестува-

256

ла. «Буде виконано!» – казала, посміхаю-чись, дівчина, одержавши завдання. Були випадки, коли бригадир, аби уникнути сварки в колективі, найнеприємніше за-вдання знову і знову доручав Шурі. А та ніколи не противилася – така в неї була вдача.

На одному з вечорів, де збиралася мо-лодь села, Шура познайомилась із слав-ним хлопцем Іваном Берніковим, про якого казали: «Золото, а не чоловік!». Вже такий делікатний, вихований, до-брий, що рівні йому не було.

Незабаром одружилися. Іван працював теслею, а Шура у польовій бригаді. Що їй тільки не доводилось робити! І сапати, і скиртувати, і на причепі при сівбі зерно-вих працювати…

Всюди Шура із завданням впоралась якісно. За це її поважали керівники кол-госпу, любили колеги. А коли хтось від-ставав, підбігала, допомагала і вже з на-строєм продовжувала свою роботу.Восени, коли закінчувались польові

роботи, в селі завжди проводилось свя-то сільгосппрацівника. Там завжди вшановували роботящу прекрасну людину – Олександру Олексіївну Бернікову. Багато разів вона була переможницею соцзма-гання. Її портрет красувався на радгоспній алеї Трудової Слави.

У 1983 році пішла на заслужений відпочинок. Сьогодні Олександра Олексіївна має трьох дітей, п’ятеро онуків, які люблять її і відвідують. Сама вона живе у охай-ному, потопаючому в зелені і квітах будиночку на найстарішій вулиці села – Ком-сомольській.

І хто б не завітав до цієї жінки, вона гостинно прийме, нагодує і, як у молоді роки, посміхаючись, скаже: «Приходьте, буду дуже рада». І обов’язково на дорогу дасть гостинця.

Ось у цьому бачила сенс життя ця унікальна жінка – Олександра Олексіївна Бер-нікова, якій вже повернуло на дев’ятий десяток.

Мелодія життя – одна на двох

Як складно через довгі роки подружнього життя пронести і зберегти почуття лю-бові, взаєморозуміння, поваги.

Не всім це вдається. Бо сімейне життя – це тест на вміння пробачати і терпі-ти. Інколи піддаєшся сумніву: чи взагалі буває гармонія сімейного життя? Та ці сумніви розвіюються, коли зустрічаєш людей, котрим вистачало мудрості не розгубити у вирі буденності оте світле і добре, що міцно тримає сім’ю, робить чоловіка і дружину одним цілим і яскравим свідченням того, що сімейна гар-монія все-таки буває.

Подружжя Дзендзелів… Подружній стаж Григорія Васильовича, Анни Антонів-ни перетнув уже півстолітній рубіж. Минулого року відсвяткували золоте весілля.

О.О. Бернікова

257

Повірте, приємно бачити, що люди, проживши разом більше 50 років, ставляться один до одного з теплом, повагою і любов’ю, цінують і бережуть сімейне щастя. А в чому секрет сімейного щастя? – Цікавлюся у подружжя.

– Треба вміти йти на поступки і пробачати, – відповідає Анна Антонівна. – А ще любити один одного, – доповнює свою дружину врівноважений Григорій Васи-льович. – Хтозна, якби не було цього почуття, яке і понині живе проміж нами, чи змогли б ми пройти через усі життєві випробування і залишитися разом.

Їхні життєві дороги пересіклися у Бармашовому. І коли в житті Григорія зустріла-ся Анна, то відпустити її від себе він уже не зміг.

Причарувала не тільки своєю вродою – вирізнялася з-поміж інших своїм опти-мізмом і життєрадісністю. Анні Антонівні теж відразу припав до душі стрункий і вродливий хлопець. І показала фото. У молодості був схожий на Володимира Іва-шова (актора).

Хіба в такого можна не закохатися? Побралися у далекому 1960 році. Ій було тоді 19, йому – 21. На ноги ставали самі, манна з неба не падала. Всього в житті добивалися своїм трудом і розумом. Григорій Васильович працював, ростив трьох дітей.

Життя біжить, не спиняючи ні на хвилинку свого ходу. А з кожним роком зда-ється, що час набирає все більших обертів. Уже стукає в двері поважний ювілей. Наступного понеділка йому виповниться 75. А цьогорічна осінь принесе 73 Анні Антонівні.

А.А. Дзендзель Г.В. Дзендзель

258

Життя настільки швидко пролетіло, що здається, наче і не жив, – ніби підсу-мовуючи прожиті роки зізнається Анна Антонівна.

У цій золотій осені життя подружжя має майже все: мир і злагоду в долі, любов рідних дітей. І хоч Григорій Васильович п’ятнадцять років на пенсії, та люди села не забувають його, вітають з днем народження, запрошують на свята, заходять у гості.

Звичайно, кожному приємно, коли про тебе пам’ятають, а особливо – коли ти на заслуженому відпочинку, відійшов від справ.

Серйозні проблеми зі здоров’ем в Анни Антонівни. Та коли трохи легшає, то на місці ця жінка не всидить і хвилини, вся у турботі: то

няньчиться з квітами на подвір’ї, то на городі клопочеться.Пісня їхнього життя вже більшь як півстоліття звучить ніжною чарівною ме-

лодією.Я дивилась на вірну пару, що сиділа на лавці у холодочку під хатою і зрозуміла,

що від спогадів їм обом здалося, що в ці хвилини розпочинається нова історія їх-нього кохання. По дорозі йшли люди, гнали корів з пасовища, але вони нікого не бачили…

Вони належали одне одному і знову стали одним цілим у їхньому щасливому світі…

259

У кожного своя доля і свій шлях широкий

260

Людська краса

Є в нашому селі чудова жінка – Лідія Іванівна Меренкова. Це благородна людина. У неї ніколи слова не розходяться з ділом. Люди в селі кажуть, що вона прекрасна, скромна. Сьогодні Лідія Іванівна на заслуженому відпочинку. А коли працювала, то день у день сумлінно виконувала свій трудовий обов`язок. Ось тому весь час була оточена шаною і славою.

Найхарактернішою для цієї людини була працьовитість. І це – потреба її душі.На роботі її всі любили, бо цінувала свій колектив, намагалась завжди тактовно

ставитися до кожної людини, їй довіряли, бо знали, що все, сказане їй, не буде пе-редане нікому.

Кожен із нас переконаний в тому, що якщо керівник на роботі до нас ставиться з повагою, то нам радісно, а якщо погано, то нам прикро. Лідія Іванівна завжди намагалась згладити обстановку, якщо бачила, що назріває конфлікт. Вона розпо-

вість щось приємне, або розкаже, як вона пекла пиріг, а він не вдався, та ще впав на землю і розлетівся. Піднімається сміх, і ті сторони, які збирались конфліктувати, забули про все.

Вона часто розповідала про свою сваху – Марію Францівну Чугаєнко, яка була по-справжньому красивою, щасливою. Марія дуже щира людина, відчуває люд-ський біль, намагається всім допомогти, боїться гріха. На неї ніхто ніколи не скаржився. Не можу не розповісти про красу цієї жінки, яка завжди вносить свій вклад у перетворення життя. У мене в родині сталося велике горе – помер-ла моя донечка. Здавалося, що світ зійшовся клином, все закінчено. Ця жін-ка кожного дня приходила до мене, підтримувала морально, матеріально, хоч сама зовсім небагата. Я бачила в очах Марії Францівни радість і красу. Вона мені сказала: «Яка я щаслива, що хоч чим-небудь можу допомогти людині, яка має потребу в цьому». Останнім часом жінка захворіла і сестра її забрала в Ленінград.

Марія Францівна Чугаєнко (друга справа)

261

Виїжджаючи, вона віддала свою землю церкві, подарувала їй 2 тис.гривень, які збирала з пенсії.

Як бачимо, які красиві ці дві жінки. Я впевнена, що кожній людині хочеться бути подібною. І це цілком закономірно. Але не всі люди розуміють, у чому ж людська краса.

Особливо молоде покоління вважає, що краса полягає у зовнішності. Ми пови-нні пам`ятати, що краса людини спирається на здоровий глузд, на закони простої людської тактовності, яка виробляється в процесі праці кожного, хто вимогливий до себе і уважний до людей.

Рятівник

Одного разу влітку, коли сонце пекло, земля тріскалась, ішов додому Федір Мін-кін, з району повертався. Викликали на важливу розмову – затримався допізна. А ніч була тепла, місячна, все біліло навкруги. Давно вже Федорові не випадало милу-ватися ніччю, а це заворожило його, пробудило в душі щось дитяче й далеке.

Федір подумав, що тяжко працює, про шматок хліба турбується, щось відстоює, проти чогось бореться, а в цей час повз людей, повз їхні клопоти, сварки і гризоту проходить прекрасне життя природи, непомічене ними, зневажене.

Раптом спинився й прислухався. Кукурудза сплескувала листям, але не той шур-хіт привернув його увагу. Рушив, та знову спинився, бо не могло йому здатись, що поблизу хтось стогне. Він вирушив через кукурудзу обережно, з витягнутою вперед рукою,і коли шаруділо побіля нього листя чи стебло, то голосним звук здавався, ніби аж душу дряпав.

Федір зупинився і голосно вигукнув: «Хто там?». На його запитання лиш роздався стогін: «Ой-й-йо!». Він підійшов до чогось чорного, що лежало зовсім близько до дороги. Це був чоловік років 43-45. Він їхав з Миколаєва до Новоолександрівки, си-

Федір Афанасійович Мінкін з дружиною Поліною Федотівною і сином Борисом

262

дів у кузові. Це було в 1954 році. Шофер був напідпитку, їхав з великою швидкістю. Водій не помітив рівчака, який перетинав дорогу.Машина підскочила, і чоловік, випавши з машини, зламав ногу. Його мучив нестерпний біль, від крику вибився із сил. Лише стогін допоміг йому врятуватись.

Федір розпитав звідки він, як його звати і наказав не рухатись. Він швидко по-вернеться, забере його в лікарню. Так і зробив. Швидко попрямував до села, запряг коней до воза, взяв з собою ватний матрац і поїхав до Григорія Мохленка. Попро-сив, щоб той допоміг врятувати чоловіка. Григорій, не гаючись, сів на віз і швидко доїхали до хворого. Обережно поклали чоловіка на матрац і повезли до бармашів-ської лікарні. Всі хворі спали, коли Федір Афанасійович постукав у двері, вийшла медсестра Марія Спиридонівна Борисенко. Володимира занесли в палату, зробили укол. Сповістили лікарю Євгенії Пилипівні Винокуровій.

Хворого відправили до районної лікарні. А коли вилікувався, відразу приїхав Во-лодимир, мешканець Новоолександрівки, до Федора Афанасійовича, який став для нього «братом-рятівником».

День був сонячний, тихий, гарячий, небо сміялося чистою блакиттю, кожне де-ревце, кожний кущик, рослинка кожна були усміхнені й радісні разом з Володими-ром. Здається, такої лагідної та святкової неділі не було ще ніколи.

Вийшли чоловіки у садок, довго розмовляли. Федір Афанасійович розповідав «братові» про війну, про поранення. Володимир уважно слухав а потім сказав: «Обьясните, пожалуйста, смысл слов «Курская дуга». Федір добре знав відповідь на це питання: «Слова эти вошли в обиход с лета 43-го года, когда фронт стаби-лизировался и в районе Курска образовался дугообразный выступ нашего фронта, подобный тому, как у немцев образовался выступ в сторону Волги у Сталинграда».

Сонце почало спускатися до заходу, і чоловіки почали прощатись, але не надовго.Кожної неділі з подарунками навідував «брата», ту людину, за яку він буде моли-

тись все життя...Він, Федір, його рятівник.

Людина – творець власної долі

Не зобидь ні старця, ні дитину, Поділись останнім сухарем. Тільки раз ми на землі живемо, У могилу не бери провину. Зло нічого не дає, крім зла, Вмій прощати, як прощає мати. За добро добром могли воздати,– Мудрість завжди доброю була.

Васильєва Ніна пережила блокаду Ленінграда. Бачила смерть дітей, молодих, літ-ніх людей, що вмирали з голоду. І часто ми її запрошували на зустріч із школярами. На одній із них у 10-му класі вона розповіла, що доля людини залежить від того, як вона вміє долати життєві перешкоди, позитивно чи негативно сприймає навко-лишній світ, які цінності, матеріальні чи духовні, вважає головними для себе. Вона дуже переконливо доводила, що кожна людина, яка живе на світі, сподівається на щасливу долю. Але одні мають успіх, а інших він обминає. Я вважаю,-говорила жінка,-що успіх приходить до тих, які сприймають життя позитивно. Я впевнена, що кожний із вас хоче бути щасливим. А щоб бути щасливим, треба з гідністю три-матися за будь-яких обставин. Завжди ті люди, які поспішають робити добро, щас-ливі. Вони вміють радіти життю.

263

Васильєва Ніна з родичами (перша зліва) на могилі своїх близьких

Я переконалася на особистому досвіді, що коли ти чиниш добро, виявляеш чуй-ність до людей – то є велика радість і ти щасливий.

Якщо в людини біль, обов`язково її треба підтримати, розрадити – це дуже важ-ливо. Якщо дотримуватиметесь цього, то будете щасливими. Не гроші, не багатство роблять людину щасливою, а переконання. Як мені не важко було в житті, я вірила, що виживу, поборю смерть, піду на роботу, знайду друзів, буду потрібна людям. І так сталося, що я залишилась живою, бо вірила в це. Я закінчила школу, влаштува-лась на роботу, вийшла заміж, народила синів. Я стала щасливою людиною.

Кожний із нас повинен у собі виховувати Людину, людську душу, а основний за-сіб самовиховання душі – краса. Я намагалась виховувати у своїх дітях любов до мистецтва, музики. Дуже важливими вважаю стосунки з людьми. Поважати стар-ших. Коли ми їздили до Миколаєва автобусом, намагалась, щоб мої діти красиво запрошували дорослих людей сісти на їх місце. Я одержувала від цього задоволення і бачила, як раділи мої хлопчики.

Коли були маленькими мої сини, я привчала оберігати і захищати пташок, коше-нят. У палісаднику, біля хати завжди було багато різних квітів. За ними доглядали мої діти, вони поливали їх, сапали, збирали насіння. Хлопчики насаджували біля хати дерева, їх підбілювали, обкопували, травили шкідників. Я вірила, що від того, як мої діти будуть ставитись до всього живого, залежатиме їх ставлення до людей.

На нашій зустрічі Ніна Васильєва підвела учнів до розуміння, що сенс життя лю-дини – у служінні Вітчизні. І найголовніше те, на чому триматиметься людина, – її совість, гідність, розум. Усі люди дуже різні, але нас об`єднує те, що всі ми добува-тимемо хліб своєю працею. І кожен має пишатися тим, що він робить для людей.

Якщо ми зробимо на одну злу справу менше та на одну добру справу більше, то наше життя стане світлішим.

264

Секретар Надія

Вона одна із тих пристрасних, відкритих душею активних натур, які легко вступають у контакт із співрозмовником і дуже швидко розкриваються у глибокій людській сутності.

Завжди оптимістично настроєна, струнка симпатична жін-ка поспішає до сільської ради – це секретар Надія Грищенко.Вона не впадає в розпач навіть тоді, коли дуже важко і скрут-но. Долати труднощі Надії Броніславівні допомагає сумлінне ставлення до своїх обов’язків.

– Це вже у неї в крові, – кажуть бармашівці.Я повністю со-лідарна з такою думкою, бо пам`ятаю її відповідальною і ста-ранною ученицею.

У мене збереглися кращі творчі роботи учнів. У одній із них на тему «Щастя людини» вона писала :«Я вважаю, що людина щас-

лива тоді, коли любить свою працю і йде на роботу, як на свято...» Надія Броніславівна за освітою-педагог. Після школи вступила до Новобузького педагогічного технікуму, а пізніше закінчила Миколаївський педагогічний інститут ім. Бєлінського. Працювала старшою піонервожатою, викладала російську мову, навчала наймолодших школярів.

Сьогодні Надія Грищенко вже 9-й рік має справу з дорослим населенням, якому часто потрібна і допомога, і порада.

Були в її роботі і неординарні випадки, коли майже вдалося вилікувати скалі-чені дущі дорослих односельців, зупинити їх на краю безодні. Етика не дозволяє докладно розповісти про це. Все ж хочеться відзначити, що у складній ситуації вона не рахувалася з часом, йшла на певний ризик, відмовляючись від загально-прийнятих заходів, мобілізувала усі свої знання, весь запас терпіння, невичерпну енергію свого серця. І яка ж то радість, коли нарешті людина потрапляє на пра-вильну дорогу в житті. Найбільша нагорода секретареві – зворушливі слова подя-ки, якими обдаровують її колеги, з якими вона працює; її вихованці, що крокують своїми стежками по життю; мешканці села, які щоденно мають справу з нею.

Найголовніші і найцінніші риси нашого секретаря – людяність і самовідданість у роботі.

Розмовляючи із сільським головою Сергієм Розсохою, переконуюсь – він задо-волений своєю колегою, бо вона компетентна у вирішенні будь-яких питань. Кож-ного дня її оточують депутати, голови постійних комісій, громадяни села. Вона всім встигає надати допомогу, знайти шляхи у подоланні проблем, вказати координати, де можна одержати підтримку.

Буває, інколи, що люди не задоволені вирішенням особистої справи, не розумі-ють того, що секретар не має права порушувати закони. Минає час, і вони, пого-джуючись із наставляннями секретаря, дякують їй.

На сьогоднішній день у Надії Броніславівни багато ідей, а для їхнього втілення тре-ба докласти чимало кропіткої та сумлінної праці. Вона намагається всі добрі справи робити разом із громадою та за підтримки сільського голови Сергія Розсохи.

Кучеряве дівча

Ще коли Оленка була маленькою, її називали «кучерявий баранчик». Ну таке гар-не волоссячко, наче хтось годинами його підкручував!

Однолітки заздрили Оленці, що в неї такі гарні зачіски виходять. А вона навіть увагу не звертала, їй було однаково.

Н.Б. Грищенко

265

Дуже рано вона почала працювати, бо мама хворіла, а їй не було часу задивлятись у дзеркало чи спостерігати за модою. Її подруги встануть вранці, поснідають і ідуть до школи, а їй треба приготувати сніданок, подоїти корів, то вже і снідати не було коли.

Після закінчення сьомого класу пішла дівчина працювати до колгоспу. Не боялася жодної роботи, все їй було під силу. Де жінок посилали, там і вона була, намагалась ніколи не від-ставати. Довгий час, аж до виходу на пенсію, жінка працюва-ла у складі, де заготовляли дерть для тваринництва.

Сьогодні Олена Костянтинівна Полякова на заслужено-му відпочинку. Вона мала двох дітей, трьох онуків. Коли я спитала в неї, чи вважає себе щасливою жінкою, вона від-повіла: «Не було щастя зранку – не буде й до останку».

Живе Олена Костянтинівна сама, часто розглядає фотокартки у сімейному аль-бомі. Ходить на цвинтар, де поховані діди, батьки, родичі. Впорядковує могилки, розмовляє з рідними і близькими людьми.

Жизнь бренная когда-нибудь сойдет на нет, Оставив жалкий бездыханный след… Но кто смысл жизни вечной постигает – Тот, даже умерев, – не умирает…

Праправнук Євграфа Духового

Юрій Григорович Духовий за фахом агроном. Олена Єгорівна, його дружина – начальник поштового відділення зв’язку. На перший погляд, вони далекі від педа-гогіки. А насправді – вони педагоги.

Чому? – спитаєте ви. А тому, що добре розуміються на методиці виховання дітей. У них двоє дорослих, вихованих, порядних дітей. Син – Дмитро закінчив Одеський юридичний інститут. Спеціальність – «Правоохоронна діяльність». Донька Інна – закінчила Академію Петра Могили – «Спеціаліст міжнародних відносин». Працює в Жовтневій держадміністрації – спеціаліст по зв’язках із громадськістю і засобами масової інформації.

Дуже швидко пролетів час. Не зчулися, як діти підросли, вивчилися і стали на шлях самостійного життя.

Запитую батька, як їм вдалося виховати таких скромних і порядних дітей. Юрій сором’язливо опускає очі і, посміхаючись, відповідає : «Нічого особливого, як усі». Тоді я ставлю конкретні запитання:

– Чи задовольняли ви всі бажання ваших дітей і як?– Ні, не завжди. Ми намагались розібратись у дитячих бажаннях і розумно ске-

ровували.– Які риси характеру Ви хотіли виховати найбільше у своїх дітей?– Чуйність, ввічливість, культуру ставлення до інших людей, працелюбність.Для того, щоб домогтися повної реалізації цієї програми, батьки добре уявляли,

як організовувати і здійснювати все це на практиці.Вони привчали дітей тримати в порядку свою кімнату, готувати найпростіші стра-

ви, виконувати нескладні трудові доручення: купувати хліб, замітати подвір’я, наго-дувати домашніх птахів, помити посуд чи підлогу. Якщо діти виконували цю роботу неякісно, то батьки ніколи не сварили дітей, не дратувались, а лише показували і по-яснювали, як це робити.

О.К. Полякова

266

Вони ніколи не карали дітей працею. Але обов’язково давали їм нескладні трудові доручення кожного дня.

Хороше сімейне виховання має свої унікальні особливості, які дуже ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане ж сімейне виховання завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних нам людських рис дитини.

Сьогодні діти Юрія і Олени Духових дорослі. Вони з обачною вдумливістю і чуйним товариським співчуттям ставились до перших проявів юнацького кохан-

ня. Вони уміло оберігали своїх дітей, які вперше пізнали це почуття, від усього, що може осквернити тіло і душу та при-щепити гидотне уявлення про одну з найінтимніших і найсо-кровенніших сторінок людського життя.

«Навчити кохати, навчити пізнавати кохання, навчити бути щасливим – це означає навчити поважати самого себе, навчити людської гідності», – писав чудовий педагог А.С. Макаренко. Думка ця справедлива. Наші діти пови-нні вирости людьми, здатними пронести через усе життя почуття благоговіння перед найбільшим даром природи, таїнством, що пов’язує два життя в одне, а не циніками, що мислять так, як підказує анатомічний атлас. І в пра-вильному вирішенні цього питання їм повинні допомогти

Родина Духових: Олена Ігорівна – мати, донька Інна, син Дмитро, Юрій Григорович – батько

Інна Духова

267

Іван Фролов з дружиною Лідією Миколаївною

батьки. Життя набагато складніше від найзаплутанішої і найважчої схеми – так твердить родина Духових.

Я хочу сказати, що у цій родині батьківські інтонації, вирази, вчинки завжди пере-ймалися, надзвичайно точно відтворювалися дітьми. А тому нема чого дивуватись, чому діти Духових не вживають алкоголь, не палять, скромні, ввічливі, працьовиті. Авторитет! Батьківський авторитет! Завдяки йому вони мали здатність і можливість так впливати на дітей, що ті без усяких заперечень і дискусій виконували всі необ-хідні доручення і вимоги. Діти Духових вбачали у батьках свій ідеал і приклад для наслідування.

Льотчик Іван Фролов

Він зупинився біля тополь, поставив валізу на узбіччі. Автобус, яким він їхав, по-мчав на Снігурівку. Земля під ногами лежала тепла, і тепер Іван Фролов всім єством відчував, що вона батьківська.

Тополі були коло нього і високо над ним, їхня високість була такою ж рідною і звичною, як і старість його батьків.

Кілька автомашин прошваркотіли гарячим шосе і сполохали тишу. Іван під-хопив валізу і заспішив путівцем. По обидва боки дороги, що вела до Барма-шового, стояли соняшники в золотих німбах, наче дивились на Івана. І тепер, коли вже не гули авто, він знову зупинився серед цього цвітіння і почув, як забалакало небо. Йому знайомі ці звуки, адже сотні вильотів здійснювались у різні пори року і в різну погоду. Іван глянув туди, під заобіднє сонце, і побачив, як під ним сердилося небо. Але лютість його була далекою, блискавки на густо-синьому тлі – мініатюрними, гострими, і коли вони спалахували, то, здавало-ся, що хтось там обриває струни на кобзі.

Іван ішов та йшов, а соняшники цвіли та й цвіли. Думалося йому легко і про-сторо, і думки його були ясні і чисті. Валізка в нього неважка, і все ж руки йому

268

скоро затерпли. І він опустив валізу на сухі грудочки путівця, помахав занімілою рукою. Потім витяг цигарку, запалив, блаженно кинувши зір з-поміж соняшників на небо. Пригадувалося найнесподіваніше і найурочистіше, що він знав. Йому б, може,треба було стати поетом, а він льотчик.

Незчувся, як закінчилися соняшники, і по обидва боки з`явилися хати рідного Бармашового. А ось і батьківська хата.

Мама Катерина і батько Семен сиділи на лавочці у холодочку і вдивлялися в небо.

Вони бачили літаки, що залишали за собою довгий білий слід. «А, може, наш Іванко, там летить», – сказала мама. – Іванку, Іванку, лети до нас, ми дуже скучи-ли за тобою, – голосно промовив батько.

«Я прилетів», – сказав син, ставлячи валізу біля хвіртки. Батьки кинулись до сина. Мама розплакалась, а батько обняв його. Іван, посміхаючись, процитував рядки:

Хата моя,біла хата, Рідна моя сторона, Пахне любисток і м`ята, Мальви цвітуть край вікна.

До пізньої ночі розмовляли батьки з сином. Він розповідав про свою роботу, а їм не вірилось, що їх Іванко льотчик. Так, він льотчик на реактивних літаках. «Наш льотчик», – так кажуть не тільки батьки, а всі бармашівці.

Кажуть, і пишаються льотчиком – Іваном Фроловим.

Іван Фролов після польоту

269

Батьківська хата – пристань душі

Тьотя Катя, як і сотні жінок села, провела свого чоловіка Сергія на війну. В грудях неначе пекло, та найбільше боліло серце. Всі люди бачили, що вона марніє дедалі більше з кожним днем, та знали, що то болить душа за долю кожного чоло-віка, за дітей, які залишилися без батька.

Мала Катерина в житті чотири щастя: два сини – Вітю, 1930 р.н., Толика, 1939 р.н., і двох доньок – Зіну, 1934 р., і Сашу, 1936 р.

Кулажкина Саша (посередині) 1952 р.

270

Любувала і голубила їх, віддавала їм увесь свій вільний час і турботу. Заміни-ла їм батька. Виховувала їх добрим сло-вом, допомагала, чим могла. Хоч, здаєть-ся, весь світ перестав для неї існувати, та радували її діти. Для себе вона перестала жити, просто перетворилася на струну з одною високою нотою – Чекання.

Не дочекалась… Загинув…Тепер жінка зрозуміла, що всі пробле-

ми в житті їй доведеться вирішувати са-мій. Працювала і в полі, і на фермі дояр-кою, а діти їй допомагали.

І око тішилось, коли бачила, як вони дорослішають з кожним днем і віддячу-ють їй за те добро, що зробила для них.

Усьому навчила мама своїх дітей. Рос-ли вони не в розкошах, а в злиднях. Вони розуміли і всіляко підтримували її. Діти ніколи не просили дорогих іграшок, модних речей, допомагали одне одному. Коли захворів Толя (у нього боліли ноги) і не зміг ходити, то до школи його на спи-ні носив старший братик Вітя.

Пролетіли роки, мов їх і не було. Поо-дружувались діти, випорхнули з рідного гніздечка. Онука Сергія назвали на честь діда, що загинув на фронті. Це синочок

Віті. Нині Сергій Вікторович – керівник великого підприємства, якого дуже поважають люди. Є за що, бо над усе поважає людину, уважно її вислуховує, іде назустріч. Такий і його син, який теж є керівни-ком важливої установи і бере приклад із свого татка.

«Порядні діти у Кулажкіних», – кажуть бармашівці, – порядні онуки.Нині село не впізнати. Половина хат розвалена. Безкрайні родючі землі зарос-

ли бур’янами. Від колгоспних ферм, де працювала тьотя Катя, не залишилось і сліду. В селі багато порожніх хат, непридатних для життя. Люди не мають роботи. А колись вирувало життя, лунали пісні на кожній вулиці. Навіть на важку роботу в поле їхали з піснями.

Кличе, притягує до себе рідна земля, осиротіла хата по вулиці Нікітіна. І поки вона є для всіх дітей, і внуків, і правнуків Кулажкіних, вони приїжджатимуть сюди, бо рідна домівка – це тиха пристань їх душі.

Євгенія Сидорівна Павлова

Сирітська доля… У кожного вона своя. Одних матері кидають десь у підворітті ще в пелюшках, і дитина в інтернаті, тільки-но зіпнеться на ноги, питає, хто її мама і тато, і починає свої пошуки. Тільки ті діти не чекають своїх батьків, які знають, а то й бачили, як вони загинули в аварії чи померли. А є діти – сироти при живих батьках. Інколи вони думають, що краще, якби таких горе-батьків у них взагалі не було.

Кулажкин Віктор (справа) 1949 р.

КулажкинВіктор(зліва) в армії 1953 р.

271

У Віталика Павлова немає ні мами, ні тата, його ще ма-леньким покинула мама, а тато загинув. Та є в нього дорога бабуся – Євгенія Сидорівна Павлова, яку він дуже любить.

Роки – як сполохані коні: не стримаєш їх, не загнуздаєш. Пролетіли, мов і не було. За клопотами і роботою незчулася Євгенія, як стала бабусею.

Вже восьмий десяток розміняла жінка, і у спогадах вири-нають події давно минулих днів: важке босоноге дитинство, незабутні шкільні роки, юність.

Дуже рано, після закінчення 8 класу, розпочала трудову ді-яльність дівчинка. Вона працювала дояркою. І вже в перші дні бригадир тваринницької ферми побачив її наполегливість і старанність. Це було в 1957 році. Їй виповнилося 17 років, коли вона стала делегатом обласного зльоту тваринників. А туди посилали тих, хто був прикладом для інших, хто добивався високих показників у праці.

Незабаром Євгенію висунули на посаду бригадира тваринницької ферми. Її при-йняли в ряди членів КПРС, обрали депутатом Бармашівської сільської ради, куди вона обиралась протягом трьох скликань. Завжди активна, Євгенія Сидорівна бра-ла участь у всіх важливих заходах, які проводилися в селі.

Працювала вона і на будівництві доріг. Керівництво шляхобуду запримітило в ній організаторські здібності і призначило її майстром у цій галузі. Де б не працювала Є.С. Павлова, всюди була дисциплінованою, вимогливою, старанною, сумлінною. Маю-чи 38 років трудового стажу, пішла на заслужений відпочинок. Виростила двох дітей, сироту онука Віталія, якого вона дуже любить і якому бажає добра. Над її оселею на-висла чорна хмара, яка принесла горе, смуток і сльози – загинув її син. Пережити це горе допоміг їй лише Господь. Вона все молилася до нього та просила здоровۥя ону-кові, щоб Господь допоміг їй підняти його на ноги. І підняла. Віталик виріс, закінчив школу, одружився, має золоті руки – все вміє і не боїться ніякої роботи. Радіє бабуся, що в неї такий онук. Коли була молодою, не думала, що їй доведеться так важко. Ду-мала, що ось вийде на пенсію, матиме багато часу і все переробить, усьому дасть лад, приведе до ідеального порядку свої квітники, сад. А воно… Не так сталось, як гада-лось. Раніше ходила на роботу і все встигала, а тепер… Від ранку до ночі працює вдо-ма, а того очікуваного порядку немає. Але заспокоює сама себе бабуся: «То нічого, ще встигну, аби у Віталику був порядок. А буде, я знаю, що буде, він все встигне».

Федоренко Тамара Михайлівна

Тамара Михайлівна закінчила школу в 1964 р. Вступила до Миколаївського будівельного технікуму, а після його закінчення до Одеського будівельного інституту. Нині працюєх начальником відділу будівництва. Заміжня. З чо-ловіком Пришутовим Володимиром Олексійовичем мають доньку Галину, яка працює інженером-електромеханіком. Чоловік все життя працював у галузі газу, нині на заслуже-ному відпочинку.

Рід Жигалкіних належить до перших поселенців села Біло-зерки. Ще дитиною, сюди у 1860 році приїхав Тихін Жи-галкін. Одружився з дівчиною Марією, родина якої приїхала сюди набагато раніше і жила у хатинці по головній вулиці села (нині Радянський). У Тихона не було своєї хати, бо був

Є.С. Павлова

Т.М. Федоренко

272

він сиротою, а батько Марії запропону-вали їм жити у їх хати. Там вони прожи-ли до кінця своїх днів, там жили їх діти і онуки до 1968 р.

Тихін був розумною, розсудливою, працелюбною доброю людиною. Разом з Марією завів велике господарство, мали багато дітей: Долину, Мар’яну, Оксану, Павла, Дмитра, Миколу, Пе-тро.

Мій дідусь, каже Тамара Михайлів-на, Павло Тихонович, був наймолод-шим у родині Народився у 1890 році. У 1912 р. одружився з бабусею моєю Ан-ною Іванівною Поліевською, яка наро-дилася у 1896 році. Коли бабусі було 11 років, тобто в 1907 році, вона закінчила церковно-приходську школу. Бабусю чоловік забрав у свою хату, перетворив її у господиню всього майна, яке нажив з першою дружиною (вона померла). Його доньки повиходили заміж, пішли жити до чоловіків.

Через деякий час Тихона забрали до армії, а згодом на I світову війну.

Декілька років воював, повернувся додому з пораненою ногою, дома його чекала дружина Анна і батько Тихін.

У Павла і Анни народились діти: 1915 р. Олекандр, 1918 р. Марія, 1921 р. Олена, 1924 р. Наталія, 1926 р. Валентина, 1930 Елилія.

Павло Тихонович працював бухгалтером, а 2 ссічня 1940 р. був обраний депутатом трудящих Бармашівської сільської Ради першого скликання.

Коли почалась Велика Витчизняна війна, будучи кому-ністом він вів пропагандистську роботу серед населення про перемогу Радянської Армії і звільнення села.

Був схоплений у лютому 1944 р. фашистами і розстріля-ний за селом.

Тіла розстріляних бармашивців знайшли новлені, коли разтанули сніги. Іх усіх перепоховали у братську могилу, що знаходиться у цен-трі села.

Олександр Жигалкін був кадровим військовим. До війни закінчив миколаїв-ський технікум залізнодорожноього транспорту. Служив у Брестьський форте-ці. Героїчно загинув у перші дні війни.

Жигалкіна (Федоренко) Наталія Павлівна

Жигалкіна Наталія Павлівна народилася у великій і дружній родині 1924 року. Доля жорстоко повелась з цією доброю, гарною дівчиною.

Голодне дитинство 1932 року, небезпечне переховання від загнання молоді на каторжні роботи до Німеччини, тяжке випробування після війни.

В.А. Пришутов с донькою

А.І. Жигалкина

273

У 1949 р. вийшла заміж за Федорченка Михайла Пилиповича.В житті була дуже активною жиночкою. Протягом довгого часу була засіда-

телькою Баштанського Народного суду, бригадиром рільничної бригади, де-путатом сільської ради. За сумлівну працю нагороджувалась похвальними гра-мотами, цінними подарунками. Та найбільшою нагородою була любов і повага людей до своєї односільчанки.

Та не судилося Наталі Павлівни виростити і виховати свою едину доньку Та-марочку. На 39 р. трагічно обірвалось життя цієї славної жінки.

Залишилась і збереглась світла пам’ять у всіх, хто її знав, як про добру, поряд-ну, працелюбну людину. А ще більшим скарбом залишилась її доня Тамарочка, яка дві краплини води, схожа на свою маму.

Коли залишилась сиротою завжди згадувала матусю. Згадала, як мама перене-сла зраду, як пригорнула до себе Тамарочку і сказала: – Тепер у нас не буде татка

Н.П. Жигалкіна

274

Бог йому суддя. А ми якось і сами вижи-вимо! Згадала як важко мама працювала і в колгоспі, і вдома. Робила все, аби доня була нагодована, одягнута не гірше від інших і могла ходити до школи

Все це пам’ятала дитина і про себе повторювала: Матусю, я тебе ніколи не осоромлю, ти будеш пишатися мною. І все життя Тамара Тихонівна дотри-мується свого заповіту. Здобула освіту сама. Добра, милосердна, як і її мама. А головне, вона любить і поважає людей.

І все до неї повертається сторицею.Жигалкіна Валентина Павлівна наро-

дилася 1926 р. У 1943 р. була зогнана до Німеччини на каторжні роботи.

Нелюдські умови життя були там, ка-зала Валентина Павлівна. Але не злама-ла її доля. У 1945 р. вона повернулась на батьківщину. Все життя пропрацювала у м. Миколаїві на заводі «Єкватор». По-мерла у 1986 році.

Федоренко Михайло Пилипович на-родився у 1924 році. Все життя він про-

працював у рідному селі Бармашовому. Був бригадиром рільницької бригади, бригадиром тваринницької ферми, обліковцем. Нині він вважається найстар-шою людиною села.

М.Ф. Федоренко. г. Мурманск. 1946 р.

275

Мамо, ти найдорожча від усіх

276

Матусю наша рідна!

Ти, моя ненько, – моя лебідонька, Ти – моя пташко, ти – моя квітка. Ти передала мені всі науки, Тому я цілую твої добрі руки.

Так з любов’ю і ніжністю згадують свою маму Марію Василівну Маркович Люда, Таня, Валера – її діти.

Дуже рано почала трудову діяльність Маруся. Вона була другою дитиною у родині Сушків. Гарна, русява дівчина, з кругленьким обличчям, рожевими щіч-ками. Дуже гарно танцювала

Її характеризувала незвичайна ніж-ність, яку можна було читати в її очах з першої миті спілкування з нею.

Працювала Маруся разом з дівчатами села на різних роботах: сапали буряки, картоплю, соняшник, баштанні культу-ри. А після жнив працювала на скирту-ванні соломи для радгоспного тваринни-цтва. Любили Марусю подруги, дівчата ланки за її натуру, за лагідність, доброту, взаєморозуміння.

Коли їй виповнилось 20 років, вийшла заміж за Антона Марковича. Народила трьох дітей: сина – Валерія, двох доньок – Люду і Таню. Це вона, мама, навчила і дала їм поняття про щастя, добро і ласку.

«Моя мама, – казала Люда, – схожа на ніжну травневу квітку, вмиту дощем, від якої не хочеться відводити очей. Я на все життя запам’ятала мамину доброту, лю-

дяність і лагідність»,– каже Таня – менша дочка Марії Василівни. – У важкий час я завжди кликав маму і вірив, що вона мене чує, хоч був далеко від

неї, і вона прийде мені на допомогу, – з сумом признається син Валерій. – Наша мама завжди несла в хату світло, тепло нам, дітям, ніжність батькові, який

звичайно не цінував цього. Я ніколи не забуду, як моя мама мені допомагала, коли у нашій родині з’явилась

перша дитина – син. Дружина моя навчалась в інституті, я працював, а сина, щоб нам допомогти, забрала мама. Вона вранці кожного дня носила його в дитячий са-док, який був далеко від хати. І в завірюху, і в дощ, несла, моя рідна, дорога матуся. А потім бігла на роботу. А після роботи знову бігла в дитячий садок за Русланчиком. Я тепер розумію, як їй було важко, вона ніколи не встигала поснідати. Всім годила, а себе не берегла.

Не було кому її захистити, не було кому пожаліти. Ми, будучи малими, не завжди це розуміли.

Найцінніші люди на землі – Матері – сади у білім цвіті,

Люда, Валера, Таня Марковичі (зліва-направо)

277

Матері – це хліб наш на столі. Як же матерів нам не любити? Як не шанувати працю рук? Адже це вони нас вчили жити, Жити щасливо і без розлук.

– А тепер, коли пройшли роки, мої діти дорослі, – каже Валерій, я відчуваю ве-ликий борг перед своєю мамою. Я із своїми сестрами – Танею і Людою, буду вічно у неоплатному боргу перед мамою, чия любов супроводжувала нас усе життя. Її лю-бов безкорислива і чиста.

Сьогодні нема вже нашої дорогої і рідної матусі Марії Василівни, яка вічно була в роботі, у клопотах і дуже мало на її долю випадало свят. Наша мама свята, вона на все життя залишиться для нас, її дітей, онуків і правнуків живим символом рідного дому, рідної землі, символом добра і надії.

В пам’ять про себе ця скромна жінка залишила порядних, добрих, людяних, до-брозичливих дітей Валерія, Людмилу, Тетяну.

Мама Валя, донька Люда, онука Анжела

У Євгена Епифановича і Тетяни Зосимівни було двоє дітей. Старша донька Муся і менша – Валя.

Обидві дівчинки Грищенків мріяли бути вчительками, а пощастило лише Мусі. Вивчилась і все життя працювала вчителькою. Валя довгий час працювала у Бар-машівській сільській бібліотеці.Велику громадську роботу виконувала Валя в той час. Була редактором і диктором радгоспної радіогазети. Кожного ранку бармашів-ці чули знайомий приємний голос радгоспного диктора: «Доброго ранку, шановні

Соколова Людмила Вікторівна в останньому ряду крайня (зліва)

278

друзі! Послухайте новини за вчорашній день. Найбільших надоїв молока на фураж-ну корову добилась доярка Олена Іванівна Мартинова, надоївши за добу півтонни молока від 23 корів. Річні надої цієї доярки прогресують: 2500 кг, 2800 кг, 3200кг, 3880 кг молока від однієї корови – високі показники, найвищі по фермі.«Майстер тваринництва першого класу» вчора нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Їй присвячуємо вітання і її улюблену пісню у виконанні радгоспного ан-самблю – «Мы с тобой два берега».

«Шановні односельчани! Послухайте вітання Георгію Федоровичу Агапову від бюро райкому Компартії України і виконкому районної ради народних депутатів, які дякують за доблесну працю на заготівлі кормів для громадського тваринництва. Шановний Георгій Федорович! Своїм комбайном КСС-2,6 з початку кормозаго-тівлі Ви скосили кукурудзу на площі 171 гектар і накосили 4626 тонн зеленої маси! Бажаємо Вам міцного здоров`я, щастя, нових трудових успіхів і висловлюємо на-дію, що до завершення кормозаготівель Ви доб`єтесь ще вищих показників у со-ціалістичному змаганні».

Кожного дня Валя старалась бути в червоному кутку на току, оформити «Дошку показників».Там висвітлювалось, скільки намолоту дав кожний комбайнер за день і підсумок з початку жнив, скільки тонн зерна перевіз кожний шофер. А тому робо-чий день кожної людини починався звідси. Валя не могла ніколи спізнитися, бо її чекали, нею раділи.

Кожного тижня вона привозила на ферму пересувну бібліотеку, яку теж чекали тваринники. А ще треба було випустили бюлетень про підсумки роботи за декаду, разом із бригадиром ферми вручити перехідний вимпел.

Брала активну участь у художній самодіяльності Будинку культури, була актив-ним депутатом сільської ради, агітатором.

Запряже в бідарку красуню Ромашку і мчить у поле, де її зустрічають вдячні хлі-бороби.

Запитайте у бармашівців, якої ви думки про Валентину Євгеніївну, і почуєте по-особливому теплі розповіді про щиру, чесну, відповідальну людину. Їхати на поле-не близька дорога. Спека, в обличчя віє поривчастий вітер, курява застилає очі. Та не звертає уваги на все це жінка, вона поспішає, її чекають.

Сьогодні вона нікуди не поспішає. Бабуся на заслуженому відпочинку. Радіє, що до неї заходять люди, завжди запросить до оселі, пригостить, ще й на дорогу дасть.

Має чудову доньку Людмилу, яка працює в дитячому садку вихователем. Це твор-ча особистість. Вона знаходиться весь час у постійному пошуку нових ідей, вільно орієнтується в сучасних психо-педагогічних концепціях навчання. Талант педаго-га, неспокій душі, тепло материнського серця Людмила Вікторівна передає улю-бленій справі – дітям. У неї своїх двоє дітей:син і донька, які гарно навчаються, виховані, поважають бабусю Валю і дідуся Віктора. Люблять своїх батьків. Отже, як бачимо, тут, де живемо ми, де одвічно родить хліб, ростуть ліси і мужніють сини, народжуються пісні й дочки. Є ще одне сонце – материнське серце, яке у цій хаті цінується дуже високо. Тож не дивно, що бабуся Валя, донька Люда, онука Анжела завжди співають:

Мамо, тобі низесенько вклонюсь, Мамо, за тебе Богу помолюсь. Мамо, прийду я знов на твій поріг. Мамо, ти найдорожча за усіх.

279

Щаслива мати

Любов Садовська говорить, що вона щаслива мати, бо вихо-вала і виростила шестеро дітей. Завжди намагалася передати їм свої духовні цінності: гуманне ставлення до людей, почут-тя обов’язку, працьовитість, адже все це панувало у родині.

Любов Йосипівна народилася у селі Полочани Молодеч-ненського району Мінської області. Вона пригадує:

– Ще маленькою чула, як старі люди називають мою Білорусію царством боліт і лісів, а потім зрозуміла, що це країна лісових шумів і річкових заплав, несходжених луків, привільних озер, пар-тизанської звитяги і слави. Нашу родину у селі поважали. Бать-ко – Йосип Садовський був головою сільської ради, мама – Ганна Яківна – домогосподарка, завжди тримала подвір’я у чистоті і охайності. Наш будинок потопав у квітах і зелені. Ми мали коня, свиней, багато птиці. Разом із з братом допомагали мамі їх доглядати.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, до села вдерлися фашисти. Влаштувавши табір і обгородивши його колючим дротом, привозили туди полонених солдатів і цивіль-них людей. За огорожею всередині бігали вівчарки. Фашисти провели облаву і у нашому селі, кинувши людей за колючий дріт. Забрали і нашу маму, сказавши, що відпустять її, якщо до комендатури з’явиться наш батько. А батько в цей час переховувався у лісі ще з 14 сільськими активістами, дружин яких теж забрали.

Одного дня моя тітка, мамина сестра, налаштувала мені вузлик з їжею, щоб я від-несла мамі, на що я з радістю погодилася. Прийшовши до загорожі, побачила молодо-го хлопця, який показував мені, куди покласти вузлик. Не встигла я цього зробити, як до хлопця підбігли дві вівчарки і почали його роздирати на шматки. Я знепритом-

Л.Й. Садовська

Л.Й. Садовська з чоловіком Михайлом Антоновичем і дітьми

280

ніла, бо інші вівчарки підбігли впритул до мене, але по той край огорожі. Прийшла до пам’яті вже вдома. Долоня була поранена, текла кров. А шрам на правій руці за-лишився навіки.

Коли батько з чоловіками дізналися, що їхніх дружин забрали, то пішли до коменда-тури. Їх кинули у табір, а через три дні вивели на околицю села, наказали викопати рів, а потім розстріляли. Матуся померла незабаром, не витримавши такого горя. За-лишила нас з братом сиротами. Нашим опікуном стала Марія Хорошевич, родичка. Ми з братом жили у своїй хаті, самостійно виконували всю роботу. Мені дуже хотілося вчитися. Я мріяла малювати і креслити, та мрії не здійснилися, бо нікому було допо-могти.

У 1954 році завербувалася у АР Комі. Там познайомилась з Михайлом Антоновичем Закурдаєвим, одружились, а у 1969 році приїхали до Бармашового – і ось уже 41 рік живу тут.

Любов Йосипівна дуже скромно відповідає на мої запитання, як вдалося вихова-ти таких хороших дітей:

– Ми були вимогливими до себе, шанували дітей, привчали делікатно поводитися з речами, одягом. Кожен розумів, що життя прекрасне не тому, що легке і безхмарне, а тому, що вимагає від людини величезного духовного потенціалу, готовності йти на не-статки, перемагати труднощі, брати на себе відповідальність за кожен вчинок.

Швидко летять роки, незчулися, як і діти повиростали та почали розлітатися з рідного гнізда. Найстарший Олександр – живе у м. Котовськ, працює зоотехніком. Тетяна – інженер-будівельник, живе у м. Волгоград. Микола живе у м. Краснодар, він – будівельник. Наталя – газозварник, живе у м. Миколаїв, працює на Чорно-морському суднобудівному заводі. Андрій – машиніст пасажирських потягів, живе у м. Котовськ. Найменший – Михайло працює на глиноземному заводі в Миколає-ві. Всі діти одружені, мають діточок, живуть добре. З доброю заздрістю відносяться в селі до родини Закурдаєвих: шестеро дітей і всі хороші.

Все своє життя Любов Йосипівна віддала дітям. У заповідях Господніх втілені прадавні моральні засади, одна з яких навчає: «Шануй батька свого і матір свою, щоб довгими дні твої були на землі». Тож, напевне, діти Любові Йосипівни добре обізнані з цією заповіддю, бо розуміють, що саме із пошани до матері починається Людина. Вони це пам’ятають, дбають про продовження роду і намагаються вихова-ти своїх дітей милосердними, чуйними людьми.

Подарували діти матері мобільний телефон, тепер завжди вона з ними на зв’язку. Часто приїжджають, допомагають по господарству.

Бажаю всім донькам і синам берегти своїх батьків, доки вони ще живі, адже час летить так швидко. Не соромтеся говорити їм лагідні слова, приїжджайте до них, допомагайте їм.

Не бери з мене приклад

У мене завжди від хвилювання тремтіли руки, адже раптом хтось дізнається, що я вчинила щось погане. Моя мама мені завжди говорила, що найстрашніше в житті – хитрувати і шахраювати. Моє «супер его» завжди брало гору над усім, було неправильним. А коли зустрічалися намагання порушити норми, все виходило на перекіс.

Одного разу на контрольній з математики я вирішила скористатися шпаргалкою. Хоч такого я ніколи не робила. Вчителька написала умову задачі, приклади на дош-ці та сіла за стіл. Людмила Вікторівна уважно дивилася на нас. У мене тремтіли руки і ноги, тремтіло все тіло. І моя шпаргалка, скручена в дудочку, зрадницьки вислиз-нула з рук і покотилась під ноги вчительці.

281

З того часу Людмила Вікторівна весь час мене підозрюва-ла. І зареклася я: більше ніколи не буду писати шпаргалки! Прийшовши додому, я про все розповіла мамі. А вона мені сказала: «Дитино, роби все чесно, не обманюй, ніколи в руки не бери чужого, сумлінно вчи уроки. Одним словом, пам’ятай – найважливіше у житті – чесність і порядність». Людмила слухала надоїдливі повчання матері і спитала : «Мамо, а невже ти ніколи не обманювала і не хитрувала?» Ніколи, – відповіла Марія Василівна. Я пишаюсь собою! Наступного дня мама спізнилась на роботу, бо поки відвела онука в дитячий садок, то і час пройшов. А ми, учні 9 кла-су, були на бригаді, давали концерт. Я почула, як бригадир робив зауваження мамі, а вона пояснювала своє запізнення якоюсь неймовірною історією. Бригадир відійшов, а я підійшла до мами. Я бачи-ла, як у неї зашарілось обличчя : «Ну що, мамочко? Ніколи – ніколи? Обіцяєш? Ти все ще пишаєшся собою, матусю». Не дуже… – тихо відповіла мама. – Але не смій брати з мене приклад, Людо! І строго пригрозила пальцем доні.

Хрещена мати

Феодора Трохимівна була ще зовсім молоденькою дівчиною, коли Мотрона за-просила бути її кумою.

Треба було охрестити хлопчика. Вона і порадилась із майбутньою кумою, як його назвати. Феодора сказала: «Володимир». Це щоб був знаменитий, щоб управляв, щоб його слухали і корились йому.

Коли сусідка спитала Феодору, чи піде вона за куму, та трохи зніяковіла, а згодом відповіла: «Піду, але я не знаю, як себе вести». «Батюшка тебе навчить» – сказала Мотрона. Прийшов кум,загорнули дитину і понесли до церкви. Стали на порозі, перехрестилися до ікони і звернулися до батюшки, чи можна охрестити хлопчика. «Кума?» – спитав він, глянувши на юну Феодору. «Так» – відповіла вона. «Хрести-тися вмієте?». «Ні», – в один голос відповіли кум з кумою.

– Тоді це робилося так. – Піп став навпроти кумів і сказав: «Складаєте троєперстя, кладете його на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте», – піп поди-вився на них і промовив: «Отак! Красиво і просто. Звичаї своїх предків треба знати».

Взяв миску з підігрітою водою, поставив її на стілець, одягнув епітрахиль, яка ся-яла сріблом та золотом. Зайшла матушка.

Святий отець почав правити. Він тричі хрестився і вклонявся іконам. Маленький Володимир був загорнутий в двометровий шмат ситцю. Батюшка узяв зі столика ножиці і вистриг у Володьчиному чубчикові хрестик промовляючи: «Во імя отця, і сина, і святого духа». Тоді вмочив пучок чорненького волосся у віск і кинув у мис-ку з водою. Феодора розгорнула Володьку, подала його ноженятами в воду – раз, вдруге, і втретє, «і сина...і святого духа. Амінь»

Феодора почувала себе якось по-чудному. Перед нею замкнувся увесь світ.– Дар Божий, – проспівав батюшка і чимось намастив Володці лобик, ніжки, ру-

ченята...– Отрікаєтесь лі от діявола? – спитав він.– Отрєкаємось – прошепотіли куми.Коли батюшка проспівав «Єліце во Христа крестітеся і влєкостеле», спитала Фе-

одора, чи можна загортати дитину. Ішли з церкви кум з кумою зовсім з іншим настроєм. Феодора стала іншою, їй на

душі було легко-легко. Вона ніби подорослішала, стала досвідченою. Вона – хре-

Л.А. Маркович

282

щена мати! І хоч не заміжня, хоч нема у неї своїх дітей, але віднині несе відповідаль-ність за виховання Володьки.

І вона докладе всіх зусиль, щоб він був добрий і вихований. Отак і жили по сусідству куми. Вийшла заміж Феодора. Народила своїх п’ятеро

дітей: Таню, Льоню, Петра, Олександра, Галину. І ріс Володька. Разом гралися, разом їли і спали. Любила хрещена мати свого хрещеника. Усім здавалося, що то її син. І піклувалась про нього, як і про своїх дітей. А Володька все терся біля хреще-ної мами, любив її, шанував, ділився своїми проблемами і радощами.

А коли пішов до армії, з кожним святом вітав свою хрещену маму, слав листи.

А на весіллі вона першою перев’язала «сина« вишитим рушником і заспівала: «Многая лета, многа-я-я л-е-та, мно-га-я л-е-т-а-а-а!». Та не один хрещеник був у Феодори Трохимівни, а 12.

Надто щирою, доброю і ласкавою була хрещена мати – Феодора Трохимівна Яро-шенко.

Ярошенко Феодора Трохимівна з родиною

283

Мамо, ти найдорожча за усіх...

Під такою назвою у Бармашівській сільській бібліотеці був проведений захід творчими, ініціативними працівниками бібліотеки – Тетяною Сушко та Іриною Пиріжок.

На свято були запрошені прекрасні мами: завідуюча ЦПСЗН Валентина Троян, вчителька молодших класів Інна Лакутіна, працівник школи Галина Качалова, де-путат сільської ради Антоніна Мерзла, продавець Оксана Роздобудько та домогос-подарки Оксана Бабчук, Лариса Балбекіна, Тетяна Токар.

У радості і у горі ми завжди звертаємося до найдорожчої людини – матері. Саме їй, найпрекраснішій і найріднішій, Настя Качалова, студентка коледжу преси і телебачення, присвятила пісні. Зворушливою була інсценівка «Як добрий Бог створював маму» у виконанні Інни Брунарської, Євгенії Сушко та Христини Дробницької.

Чудово прочитала легенду «Мати» Олександра Сушко. Зі свічкою в руках, стоячи на колінах перед образом, вона прочитала молитву, а потім виконала пісню «Я мо-люсь за людей».

Христина Дробницька, Вікторія Поліщук, Сусанна Рагімлі, Інна Брунарська, Лі-лія Маргіна, Аліна Троян радували присутніх мам чудовими віршами, легендами, нарисами.

Всіх присутніх на святі привітав сільський голова Сергій Розсоха.

Моя дорога матуся

В любові мама все пробачить. Зігріє ласкою в руках, Коли дитя безсиле плаче, Благословеннями віддячить У добрих справах і думках. М. Дерев’янко.

Вже 30 років немає на цьому світі моєї матусі – Анни Се-менівни Сушко, а біль не стихає від тяжкої втрати. Хіба мож-на забути її доброту, її ласку, ніжність, турботу? Мені дуже жаль, що моя матуся прожила життя, не бачачи нічого добро-го. Змалечку її спіткало горе, бо у восьмирічному віці вона залишилась круглою сиротою. Взяла її на виховання старша сестра Катерина, яка вже була заміжньою. У сестри був син, якому 2 місяці і маленька няня повинна була не відходити від колиски, яка висіла на стелі. А їй так хотілося погратись з су-сідськими дівчатками, у яких були мама і тато. Та Катерина була надто строгою і ніколи не дозволяла маленькій Ані йти гратись. Коли досягла шкільного віку, сусідські багаті дівчат-ка перед заняттям з мамами і татками ішли до церкви спо-відатися і прийняти Боже благословення. Дівчатка йшли до церкви у білих суке-ночках, білих шкарпетках і білих хустинках на голові. До сукеночок були пришиті гілочки ципрісту(зелених гілочок дрібненької кімнатної рослини). Аня стояла на порозі своєї хати і з сльозами на очах дивилась, як, підстрибуючи, поперед своїх батьків бігли дівчата. – Чого стоїш каменем на порозі? – грізно крикнула Катерина. Не чуєш, що дитина плаче?

А.С. Сушко

284

І Аня з ляком вхопилася за колиску і почала колисати дитину. А через тиждень сусідські діти пішли до школи, а Аня колисала колиску.

Коли досягла вісімнадцятирічного віку, вона все вміла робити. І на городі виро-щувати рослини, і доглядати тварин, доїти корів, шити і вишивати, хліб пекти. І ніколи Катерина не дозволяла Ані піти погуляти на вулицю з дівчатами.

Та одного разу чоловік Катерини Григорій сказав: «Та скільки ти можеш тримати в полоні цю дівчину?» – То хай іде, а що я їй забороняю? – І Аня пішла. На одному із подвір’їв села було багато молоді, туди підійшла Аня. Вона танцювала, співала, їй було дуже весело в цей день. Там вона познайомилась із вродливим парубком Василем Сушком. Хоч у нього було багато дічат, та до вподоби йому була красуня Аня. І в перший вечір він освідчився їй в коханні. А коли розходилась молодь по до-мівках, то хлопець спитав: «А завтра вийдеш?» Ні, – відповіла Аня і миттю майнула до хати. Але ж чому? Він постояв трохи і з сумом попрямував до своєї хати. А у вухах чулось: «Ні – ні – ні!»

Цілий тиждень ходив повз хату Ані, але ні разу її не бачив. А коли його мама спи-тала, чому він ходить похнюплений, він вирішив викласти все начистоту. Тоді мати сказала, щоб ніколи не мріяв про Аню, бо там така сестра, що ніколи не дозволить вийти. Порадившись із мамою, вирішив заслати до Ані старостів, бо надто запала в душу йому ця дівчина. Відгуляли весілля. Не було нічого з приданого в Ані, був лише коханий, гарний, дорогий Василь, який дуже кохав свою дружину. І хоч не було нічого для сімейного життя, не було хати, та, як кажуть, з милим і «в курені рай». Хоч жили бідно, та було порозуміння, злагода, кохання. Народили чотирьох дітей. Збудували хату, посадили сад. Потім Василь пішов на фронт. А моя матуся залишилась із нами – чотирма маленькими дітьми. Сльозами вмивалася, лякалася, коли до хати підходила листоноша, щоб, бува, не принесла якоїсь страшної звіст-ки. Одного разу прийшов лист із Грузії, в якому сповіщалось, що мій татко лежить у шпиталі після тяжкого поранення. Татко писав, щоб матуся не переживала, не плакала. Без ноги залишився, та добре, що живий. Через пару місяців татко з наго-родами повернувся додому. Це була величезна радість і щастя для всієї родини.

Але через рік після Великої Перемоги у нас стався великий страшний злочин су-проти людства, супроти української нації, і нас, яблунчан – примусове виселення з наших прадідівських земель. Виселили. Ми опинилися в Миколаївській області. Ніяк не могли звикнутись з кліматом, з бездоріжжям, з водою, відсутністю садів, лісів. До самої смерті мої мамуся і татусь запитували: Де наші родини? Де ті добрі, порядні ба-гатші і бідніші господарі? Де ті баби і діди, брати, сестри, діти, онуки, правнуки, ро-дини яблунчан? Яке тепер наше село Яблуньки? Хто тепер там живе? Який тепер наш яблуньчанин? Яка вода тече потоками? Як виглядає наша хата – пустка, або місце, де колись стояли хати, нехай бідні, убогі, під стріхою, але свої, рідні, українські. Який тепер цвинтар, де наша церква? Що робить поле? Що роблять ліси, стежки і дороги? Що роблять ?! Чекають на свого господаря? Чекають суду за злочин!

Тут, у Бармашовому, працювали мої батьки, і воно вже стало рідним, бо думати, що повернемося на Батьківщину, не було сенсу.

У 1946 році народився наш братик Мирослав – п’ята дитина. Мама і тато були раді і щасливі, що всі діти живі та здорові. Ми жили бідно. Всі діти дуже добре вчи-лися в школі. І коли матуся чи татусь приходили із зборів додому, то дуже довго розповідали все, що говорив учитель – класний керівник.

Пам’ятаю, як матуся, прийшовши із зборів, кликала нас усіх до столу. Ми сідали на лавку і уважно слухали похвалу, до когось із нас матуся посміхалася і свою бесіду закінчувала такими словами: «Надіюсь, що завжди, поки ви не закінчите школу, я буду одержувати від учителів ось таку характеристику». Вона гладила нас по голів-ках, обіймала, а нам кожному хотілось міцно-міцно притулитись до неї і сказати: «Ми ніколи тебе не підведемо, матусю!». Пройшов час, не стало моїх дорогих бать-

285

ків! Я тепер ставлю собі запитання: «Як виховували нас батьки?». Моя мати була неписьменною, не знала жодної літери. Як могла вона зробити так, що ніколи на нас не підвищувала голос, ніколи нас не вдарила, а ми один перед одним ходили, як годинники, старались, щоб не було жодного зауваження. Виконували все, що ви-магали батьки. Згадую, коли ми ганяли м’яч на поляні з дітьми всієї вулиці, а татко крикне: «Михайлику, іди додому!», він миттю біжить, а ми всі за ним. Прибігаємо захекані, а татко каже : «А я кликав тільки Михайлика!». Усміхнеться і каже: «Як хочете, то залишайтесь, а хочете – ідіть!».

У нас ніколи не було слів: «Не хочу!», «Не буду!». Повиростали ми, поодружува-лися. Не варто себе вихваляти, але скажу, що ми намагались і продовжуємо берегти честь роду свого. Головне, любити людей, не завдавати їм болю, бути милосердни-ми і доброзичливими. Наша матуся відчувала пошану до своєї важкої та натхненної праці з виховання дітей і тепер я не дивуюсь, що наші діти – мої діти, діти моїх бра-тів і сестер – унікальні, добрі, порядні. Напевне, все передалось по спадкоємності від наших дорогих матусі і татка. Із пошани до матері починається Людина. Свічка палкого матусиного і татусевого сердець освічує нашу життєву дорогу.

Євгенія

Обращение к моей мамочке

Почему такой жестокий мир? Почему? Ответьте! Потеряла я ведь всё, Всё! Уж мне поверьте!

Я ведь мамою жила, И жила надеждой. Что она будет жива, Вечно… И в надежде…

Я сижу и жду звонка, Ну, приедь же, мама! Обними меня, прости, Дорогая мама.

Я работаю, учусь. И ращу ребёнка, Внучку, внученьку твою. И ищу в потёмках

Твой я милый силуэт И твою улыбку. И очей твоих безумный блеск И свои ошибки.

Те ошибки, все, что я После совершила. Ты прости, прости меня, Я глупышкой была.

Влада – внученька твоя,Ходит в детский садик.Пляшет, прыгает, поётИ стихи читает.

Парня встретила я, мам…Ванею все кличут,Очень он уж молодойИ за это бычат.

Бычат, мамочка, меня.Плюют в спину, лают.А я сильная, поверьПусть и презирают.

Людям нашим поболтатьХочется порою.Но я, мамочка, сильна,Вытру я рукою

Все оплевки. И я с землиВстану, если в спинуПнут меня. И обернусьИ в ответ им кину:

Кину взгляд я только свой,Развернусь и вспомнюМилый твой я силуэтИ твою улыбку.

286

И пойду я дальше, мам… Я ведь твоя дочка. Важно то, что видишь ты. Видишь всё – и точка.

Почему такой жестокий мир?Почему? Ответьте!Потеряла я ведь всё,Вы уж мне поверьте!

Крістіна Головко, листопад 2010 р.

К.Ю. Головко із своєю мамою С.І. Лакутіною

287

Слів не розкидаєш,добру славу маєш

288

Рід Пастушенків

Навчаючись у школі, Галя захопилась німецькою мовою. Напевне, їй це захоплення передалось від вчителя Володими-ра Павловича. «Як він багато знає, – розповідала задоволена Галинка, повертаючись зі школи, – ну справжнісінький тобі німець!». Відтоді Галина вирішила, що буде, як Володимир Павлович, вивчати німецьку мову.

Вона так ретельно готувалась до кожного уроку, що вчитель не міг цього не помітити. Він лише посміхався і викликав Га-линку на діалог по кожній заданій темі. Всі учні в класі диву-вались: «Що трапилось з Галиною, як їй вдається так легко спілкуватися з вчителем німецькою?». Ніхто не знав, як на-полегливо вона працювала з підручниками, аж сон пропадав.

З кожним днем їй хотілося знати все біль-ше і більше. Просиджувала вечорами, ро-била переклади, вчила десятки слів. Коли закінчувала школу, Галина добре знала німецьку мову, а при вступі до інституту на факультет іноземної мови (німецької) вона одержала п’ятірку. Блискуче закін-чивши інститут, дівчина отримала на-правлення в Краснопілля. Того ж року почалася Велика Вітчизняна війна. Її, як і інших молодих дівчат і хлопців, схопили і вивезли до Німеччини на каторжні ро-боти.

Після звільнення Галина працювала перекладачем у Радянській Армії. Згодом Галина Ігорівна Пастушенко вийшла за-між і поселилась у Одесі.

Після закінчення Бармашівської шко-ли до неї приїхала її племінниця Емілія Пастушенко, яка закінчила курси стено-графістів і працювала стенографісткою в університеті імені Мєчникова. Згодом Емілія вступила на історичний факультет цього ж університету, а після закінчення працювала завідуючою архівом універси-тету.

Після закінчення школи до цього уні-верситету вступили дві менші сестрички Емілії Галя і Люба на математичний і біо-логічний факультети (відповідно). Після закінчення Галя працює вчителем мате-матики у Бармашівській школі, а Люба – вчителем біології в Одесі.

У Галини Ігорівни був брат Михайло, 1923 року народження. Він, Пастушенко М.І., одружився з красивою і порядною дівчиною з Явкиного, Тетяною 1929 р.н. Михайло деякий час жив у Росії, в місті

М.І. Пастушенко

О.Г. Пастушенко з чоловіком

О.Г. Пастушенко (зліва) з сестрою Дарією

289

Златоуст, а з 1945 по 2000-й у Бармашовому. Тетяна Іванівна, його дружина, живе з донькою Галиною. Вона чудова мати чотирьох дітей, має двох онуків та одного правнука.

Із знайомства з Галиною Ігорівною Пастушенко розпочалась історія продовжен-ня роду Тетяни Іванівни Пастушенко.

Ісаєви

У Герасима Микитовича і Устини Карпівни Ісаєвих було дванадцятеро дітей. Але не всім вдалося вижити – голодомор 32-33 рр. забрав братиків і сестер Олени Ге-расимівни, доньки Герасима і Устини. До революції родина мала своє поле, корів, коней, овець, свиней. А коли утворились колгоспи, все це добро перейшло у їхню власність. Батьки працювали у колгоспі «Більшовик». То були важкі роки. Діти не мали змоги навчатися в школі, бо не було чого вдягнути і взути.

Олена згадує, що дуже рано пішла працювати. Ганяла корів у Христофорівку, до-їла їх, скирти складала, на причепі у Тищенка Андрія працювала. Головою сільради тоді був Степанов Григорій Кузьмич, змінила його Ждан Ольга. У колгоспі коней не було, тому всі роботи виконувались коровами. «Ми возили воду коровами з Ню-сею Агаповою» – згадує Олена Герасимівна.

Пізніше пішла на ферму працювати дояркою, де пропрацювала аж до самого ви-ходу на пенсію.

«Пам’ятаю, у 1953 році в нашому селі був сильний врожай зернових, не було куди його ховати. До кожної хати возили зерно на зберігання у коморах» – згадує жінка.

Поважали її на роботі, недарма у 1963 році їй присвоїли кваліфікацію «Доярка 1-го класу». Її портрет завжди прикрашав радгоспну алею Слави. Чимало премій,

Родина Ісаєвих. Олена Герасимівна у II ряду крайня справа

290

похвальних грамот отримала Олена Герасимівна. Протягом чотирьох років була пе-реможцем соцзмагання. Нагороджена медалями: «За долголетний труд», «Захисник Вітчизни» (2000 рік), «Захисник Вітчизни» (2010 рік).

«Було важко працювати і водночас весело, – згадує Олена Герасимівна. – Було гарно, коли проходили вибори. У цей день сільський клуб гримів від танців і пісень односельців. Там же був ярмарок. Люди купували гостинці дітям і собі, а потім роз-ходились святкувати день виборів. На баяні тоді грали Іван Роздобудько, Віктор Качалов, Іван Тищенко та інші. Такі гуляння не забуваються ніколи»

Прадавній рід Степанових

Під хатою, вкритою соломою, на широкій старовинній призьбі, вимощеній з лампачу, як це мостили всі бармашівці, сидів дід Іван Феоктистович, 1870 року народження, зі своєю дружиною Параскою Іванівною, 1880 року народження. Сіли відпочити після денної напруженої праці. Мали вони добрий шмат землі, який дістався їм від діда Феоктиста, 1830 року народження. А дідові земля дісталась від його батька, Панте-леймона, якого нагородила Катерина II за участь у вітчизня-ній війні 1812 року.

Мали вони семеро дітей. Росли в них п’ять синів. І бать-ки журилися, що треба буде кожному щось виділити, коли одружаться. Найстаршим був Олексій, менших звали Ми-хайло, Василь, Іван та Микола.

Якось невдовзі почалися неспокійні часи. То в одному, то в іншому місці в селах, містах проходила революція. Чоло-вік з жінкою лякалися цього слова, не хотіли вони знатися з революціонерами, бо це загрожувало їхньому життю. А в них же діти. Що ж тоді буде? Кому потрібні їхні діти? І тому три-мались вони осторонь тих революціонерів, що приїжджали з Миколаєва і привозили заборонену літературу. Чули вони про Петра Бармашова і про Теклю Бармашиху, але участі в їх спра-вах не брали. Іноді кортіло подивитись, що це за «заборонена література», яку привозили революціонери, але кожного разу себе стримували, боячись за дітей. Аж тут, як грім серед ясно-го неба, сталася революція в селі. Почало змінюватися життя. Активними стали сімейні проблеми. Закохався у дочку Івана

Феоктистовича хлопець з багатої родини. Як не відмовляли батьки нареченого, щоб не брав Теклю, він їх не слухав – одружився. Текля намагалася догодити свекру та свекрусі, та усі старання були марними. «Невістка – чужа кістка». Все туркотіла све-круха: «Вона злидарка, вона бідна. А що приданого принесла до хати?». Важко було Теклуні, крадькома за роботою плакала, терпіла. Та одного дня свекор зі свекрухою вигнали «непокірну» невістку з дворічною донечкою на руках. Не витримало сер-денько ніжної Теклуні, розірвалося. Залишилась дівчинка-сирітка, яку забрала до себе бабуся. Але в такому віці впоратися з маленькою дитиною вона вже не могла. Тож віддала її до Херсонського притулку для дітей. Бабуся весь час навідувалась до онуки, а онука, коли виросла і вийшла заміж, часто навідувалась до своєї бабусі.

Свати, Теклині свекор та свекруха, ненавиділи Івана Феоктистовича та Параску Іванівну. Але Івана, як авторитетну людину, обрали до правління колгоспу. Довго він працював зі своєю жінкою у колгоспі, не шкодуючи себе, зрання до вечора.

І.Ф. Степанов

П.І. Степанова.

291

Параска Іванівна з онукою Дарією, правнуками Валентиною і Анатолієм

Повиростали діти, одружились, розрісся рід Степанових. Онуки, правнуки та пра-правнуки добрими словами згадують своїх дорогих дідів. І за православним христи-янським звичаєм навідують їхні могили на сільському цвинтарі.

Лідія Филимонівна Степанова

Ліда дуже тяжко перенесла розлучення батьків, та все ж жити треба було далі. Її бать-ко Филимон любив свою доньку. І хоч з дружиною не підтримував жодних зв’язків, доньку оберігав і допомагав, чим міг. Коли вона закінчила 7 класів, батько запро-понував їй приїхати до міста Борисова, де він обіймав посаду директора спиртового заводу. Донька поїхала до батька.

Невдовзі на квартирі Филимона осе-лився військовий викладач танкового училища, яке було евакуйоване з Улья-новська, – Олексій Іванович Степанов. Саме тут він познайомився із симпатич-ною дівчиною Лідою. Незабаром вони одружились.

Йшла Велика Вітчизняна війна. Міста і села бомбардували. І вперше на очах у Ліди померла подруга від розриву бомби.

Л.Ф. Степанова на робочому місці (справа) з Л.І. Меренковою

292

Разом з чоловіком їм довелося переїхати до міста Гороховець, де він викладав кур-сантам танкову справу. Там Лідія наро-дила в 1942 році сина Валерія. Дружину разом з дитиною евакуювали до Киргизії, місто Ош. Господарка квартири, де про-живала Ліда, виявилась росіянкою. Була вона дуже доброю людиною, доглядала Валерика, а Ліда влаштувалась працюва-ти на залізницю стрілочницею. Олексій Іванович пішов на фронт.

У 1944 році, коли Бармашове звільнили від фашистів, родина Степанових повер-нулась на Батьківщину. Чоловік отримав другу групу інвалідності, а Ліда пішла пра-цювати до колгоспу, вирощувала бавов-ну. У 1948 році працювала бібліотекарем у школі. З 1954 по 1970 рр. була завмагом промислових товарів. Жінка була дуже ста-ранною в роботі, ввічливо обслуговувала сільське населення. Вона народила ще двох доньок – Ларису та Таню. Всіх трьох дітей батьки виростили, виховали і дали освіту. Валера закінчив Миколаївський педаго-

гічний інститут (факультет фізики і математики), працював у м. Вентспілсі, викладав фізику. Ще був помічником капітана на торговому судні. Нині він на заслуженому від-починку. Лариса з 18 років і донині, незважаючи на те, що вона вже на пенсії, працює в конструкторському бюро. Таня закінчила медичне училище, все життя пропрацювала медичною сестрою в дитячому садку. Зараз вона теж на заслуженому відпочинку.

Давно вже нема Лідії Филимонівни та Олексія Івановича, але є діти, онуки, прав-нуки, які пишаються ними. Люди добром їх згадують, а діти, онуки та правнуки дякують за врятований мир, за чисте небо, за ясне сонце. Дякують за життєву му-дрість, щирість, за теплоту, яку випромінювали їхні очі і серця.

А все це було насправді...

Ти знаєш, сину, ліс – це дуже складне рослинне товариство. До його складу вхо-дить безліч різноманітних рослин – від великих дерев, що піднімають свої крони на багато метрів над землею, до дрібних мохів, що ледве розрізняються простим оком. Тут можна зустріти кущі і кущики, трави і лишайники. І ще є ліани, які піднімають-ся вгору по деревах... Це казковий світ, тут приємно жити і спостерігати.

Так із захопленням розповідав прадід Степан Воронков, який приїхав у Білозірку із сибірських місць, без нічого, з одним батіжком. Але мав він найдорогоцінніший багаж – знання. На той час – це був великий багаж знань – 4 класи. А тому його просили бути писарем у селі.

Михайло уважно вислуховував батька Степана, бо він був розумним і знаючим чоловіком.

Коло такого батька і син став добрим господарем. Мав 350 га землі, коней, ко-рів, воли.

У 1927 р. Михайло Степанович відніс у банк 24 тисячі рублів,12 тисяч золотом.А в 1929 р. була грошова реформа, і всі вклади в банках «згоріли».

Л.Ф. Степанова

293

У 1933 році в селі почалось розкуркулення. Забрали землю, воли, корови, коні. Залишилась родина без нічого. Жаль стискав серце, хотілося ридати. Чому так не-справедливо чинить влада з людиною? Спочатку вкрали гроші, а потім відняли все майно, те що весь вік заробляли дід, син, дружина – Марія Єлисеївна. У всьому собі відмовляв, шматок до шматочка, копійку до копієчки, щоб було більше, щоб жилося краще, а тут на тобі.

Залишився, – як казав Михайло Степанович, – «гол, как сокол».І вирішив він піти з села, куди очі дивляться, щоб уникнути виселення до Сибіру.

Поїхав до Миколаєва, влаштувався у порту вантажником.А коли розпочалась паспортизація громадян країни, його заарештували і посади-

ли до в’язниці.А його дружину заарештували в 1933 р. У неї, Марії Єлисеївни, було шестеро

дітей. Двох вона з собою взяла до Сибіру, а четверо залишилося в селі, пороз-бігалися по родичах, по сусідах. А мати мліла душею, що ж воно буде, як там мої діточки? Та поради не було.

Одного разу, в ту місцевість, де була Марія Єлисеївна, приїхав з нашого села ро-дич Надії Василівни Черенкової когось навідувати. Про це дізналась жінка – М.Є. Воронкова і попросила його, щоб він узяв дітей і привіз додому.

Все ж таки краще їм буде житися, ніж тут, на засланні.І він взяв дітей, а Марія Єлисеївна вирішила втекти додому. І ось свій план втечі

вона здійснює. І як у тій пісні співається:

Глухой, неведомой тайгою, Сибирской дальней стороной, Бежал бродяга с Сахалина Звериной узкою тропой.

Декілька днів бігла жінка тайгою. Не боялася ні вовків, ні інших диких меш-канців тайги. Гірше не буде, як там, у неволі. Нарешті, прибігла додому, зустрі-лася з дітьми. Але не довго тривало її щастя. Її знову заарештували і посадили. Відсиділа 10 років. Там, у тюрмі, на її очах помер любий чоловік Михайло Сте-панович. А бабуся відсиділа строк і повернулася додому.

На душі було боляче, гірко. Чому? За що? За що була позбавлена волі? Адже нічо-го кримінального не робили. У них все забрали, все те, що вони роками наживали і звинуватили, що вони куркулі і їх треба вислати.

Але жінка не впадала в розпач, була мужньою, сильною. Завжди оптимістично настроєна, вона не тільки себе тримала в руках, але й інших підбадьорювала.

Олександра Никифорівна Ляпина

Олександра Никифорівна Ляпина народилася у 1925 році. Її батько Никифор Устинович, мати – Лукерія Зинов`ївна плекали дівчинку, як квіточку. А тому ви-росла здорова, ніжна, лагідна, добра. З її обличчя ніколи не сходила посмішка. У школі Шуру любили однолітки, всі хотіли мати таку подругу.

Закінчивши курс навчання, влаштувалася продавцем у магазині в Баштанці. А з 1947 року працювала у бармашівській лікарні санітаркою. Згодом її пере-вели на посаду реєстратора. А останні роки – вона дезинфектор при Бармашів-ській лікарні. Любили її колеги, бо надто покладистою була. А коли треба було виконати якусь серйозну справу, доручали Шурі, бо знали: та не відмовить, не підведе.

294

Не помилився Петро Ляпин, обравши Олександру дружиною. «Ото вже обрав собі дружину», – заздрили бармашівці. З його запальним характером у родині ніко-ли не буде сварок. Все згладить, засміється, втихомирить, – говорили сусіди. Така вже вдача в неї.

А коли з`явилися діти, то вона ще лагіднішою стала. Син і донька радували батьків. Не могла натішитись Шура малятами, з якими завжди з’являвся веселий настрій.

Життя не хвороба – проходить швидко. Не зчулася, як старість підійшла. Пови-ростали діти. Не стало матері – Лукерії Зинов`ївни, яка дуже бережно відносилася до родини. Хіба може забути Шура той день, коли до їх хати прийшло повідомлен-ня, що пропав безвісти батько – Меренков Никифор Устинович.

Це було у березні 1944 року. Чутка про загибель Никифора Устиновича швидко облетіла все село. Його, такого поважного і доброго агронома, в колгоспі знали всі, бо дуже знався на агрономії, поважав і цінував людей за їх важку сільську працю. Він умів організувати людей на виконання будь-якого завдання.

Хіба може вона забути свою матусю – Лукерію, яка рятувала її та інших своїх ді-тей від голоду. Добре пам`ятає Шура, як пекла смачні-смачні пиріжечки і носила до Миколаєва продавати. А вже звідти привозила все, що потрібно було родині: борошно, сіль, цукор, сірники, нафту для лампи. Бувало, що носила пиріжки і ви-мінювала на різні крупи.

Після смерті батька все господарство лягло на плечі Лукерії, яка в 1975 році по-мерла. Плакала Шура, тужила і чула заспокійливі слова сусідів, друзів: «Та не по-бивайся так, Шуро, не плач. Від смерті ще ніхто не відкупився. Вона не питає ні в малих, ні в молодих, ні в старих...»

О.Н. Ляпина у II ряду друга справа у колективі медпрацівників. У I ряду третя справа О.Г. Васильєва – головний лікар

295

Г.О. Духовий у колгоспі ім. Кагановича. У I ряду крайній зліва

Непроста доля

Жизнь бренная когда-нибудь сойдет на нет, Оставив жалкий бездыханный след... Но кто смысл жизни вечной постигает- Тот,даже умерев,-не умирает... Владказар.

Його часто згадують бармашівці добрим словом. Знаєте, у народі існує така при-повідка: «Хто людям добра бажає, той і собі має«. Все життя намагався робити до-бро, але, як і в кожної людини, не завжди виходило. Цього його навчали батьки – Олександр Євграфович та Степанида Єрмолаївна. Хоч самі були неписьменні, а сина хотіли мати грамотного і послали його до церковноприходської школи, однорічної. Батько не раз казав синові: «Не кажи – не вмію, а кажи – навчусь!»

І вчився Григорій, добре вчився. Любив школу, любив учителів, і з радістю йшов на кожне заняття. У класі мав найкращий почерк. Коли став дорослим, то не раз згадував свого батька, який говорив: «Чого Івась не навчиться, того й Іван не буде знати».

«Він дуже хотів, – казав Григорій, – щоб я все вмів робити, а головне, щоб з любов`ю ставився до людей».

Починав трудову діяльність Григорій так: закінчив однорічну партійну школу в Одесі і був направлений на партійну роботу в радгосп села Шевченкове, який носив ім`я Косіора. Де б не був, що б не робив – завжди намагався дотримуватися батькових настанов. Шанувати і з любов`ю ставитись до людей. Без нього не об-ходились жодні збори трудового колективу. Він бував і на тваринницьких фермах, і в польовій бригаді, і в будівельній. Цікавився як ідуть справи, чим він може до-

296

помогти. Намагався, щоб у кожному колективі був здоровий морально-психологічний клімат.

1933 рік... Парторг Григорій Олександрович і голова колгоспу притягуються до суду за невико-нання державного плану по заготівлі зерна держа-ві. Представники з району, побувавши у колгоспі і перевіривши всі колгоспні комори, виявили час-тину заготівель зерна, яка могла б покрити план. Докази парторга і голови колгоспу про те, що зна-йдене зерно – це розрахунок з населенням, були марними. Почався судовий процес... З Божою до-помогою вдалося керівникам колгоспу вибратися з того страшного місця, і він влаштувався на роботу в колгосп імені Кагановича. Одружився.

Дружина працювала вчителькою початкових класів Бармашівської школи. Народилася донька.

Цей 33-ій рік на все життя дався взнаки Григорію Олександровичу. Суд, ув`язнення, виключення з партії, смерть дружини, смерть доньки.

Все це не могло не позначитися на здоров`ї і морально-психологічному стані людини, але він знав:

«Жизнь быстротечна, как бурлящая река, но укротят ее крутые берега«.

Г.О. Духовий у шпиталі, у I ряду зліва

Г.О. Духовий. 1944 р.

297

Він мужньо переносить всі біди і продовжує працювати. Їздить вербувати на-селення Західної України для переїзду в Миколаївську область. Війна 1941 року застала його там, у Західній Україні, звідки на той час важко було повернутися додому. Йому тоді було 35 років. Пізніше потрапляє в армію. Спочатку був Крим. Потім – Перекоп, Керч, поранення.

Після лікування – Північний Кавказ. В бою за Кавказ відзначився і був нагороджений медаллю «За освобождение Кавказа».

Розповідав батько – Григорій Олександрович, про те, як форсували Дніпро, Одер, Віслу. Важкі то були переправи. Звільнили Польщу і маршрут був на Бер-лін, де він вдруге був поранений і там лікувався у шпиталі. Перебуваючи в лавах Червоної Армії, чесна людина – Григорій Духовий намагається поновитися в партії, але йому це не вдається через пляму 1933р. Григорій заново вступає в КПРС. Коли повернувся з армії, йому було 39 років. І зустрів він в своєму рід-ному селі дуже гарну дівчину – Катерину Леонтіївну Ткаченко, яка, як кажуть: «З першого погляду не дала йому спокою». Одружились. І зажили щасливим життям.

Григорій працював у сільпо. На цьому місці він перебував майже до виходу на пенсію. Але неспокійна душа людини-трудівника не дала йому відпочинку. Він, будучи на пенсії, весь час виконував якусь роботу: то воду возив, то господарство колгоспу охороняв.

Вже багато років пройшло, як не стало такої активної, непосидючої людини, а пам`ять живе. Старожили пам`ятають цю жорстку, але надзвичайно добру лю-дину – Григорія Олександровича Духового. І як казав Владказар: «Но кто смысл жизни вечный постигает – тот, даже умерев, – не умирает».

Грищенки

Євген Епифанович Грищенко народився у 1901 році, а його дружина Тетяна Зо-симівна – у 1902 році. Їх долі дуже схожі, бо доля людей у селі була майже у всіх однакова.

Батьки Євгена – Епифан, 1880 року народження та мати Олександра, 1883 року, були неграмотними. Вони працювали з раннього ранку до пізньої ніченьки у панів-поміщиків, бо своєї землі було дуже мало, а треба було чимось годувати свою вели-ку родину. В родині було п’ятеро синів – Андрій, Куприян, Абрам, Дорофій, Євген і дві дочки – Катерина і Василина.

Батьки Тетяни – мати Мотрона, 1880 року та батько Зосим, 1885 року, теж жили незаможно з тієї ж причини. Дітей було багато: сини – Андрій, Герасим, Лалгін та доньки – Глафіра, Анталіна, Раїса, Тетяна, Надія.

Тільки-но піднялися діти на ноги, пішли працювати. Вони, як і батьки, гнули спини на багатіїв,а заробітків вистачало лише до нових.

Тетяна Зосимівна рано залишилась сиротою. Не було кому зігріти нещасних си-ріток, а тому вони з дитинства заробляли собі на шматок хліба. Але, не зважаючи на скруту, вона, Тетяна, зуміла одержати освіту 2 класи. А це вже було досягнення на той час.

Євген закінчив 4 класи. Він вважався занадто грамотним. Читав газети, книжки, розумівся на подіях у країні і у світі і часто розповідав сусідам, що збиралися по ви-хідних чи дощових днях біля хати слухати його розповіді. Якщо треба було комусь написати листа чи якусь скаргу, то всі йшли за допомогою до Євгена Грищенка. А був надійний чоловік. Таємниць ніколи не видавав. Чи то дівчата просили написа-ти листа, чи хлопці, то все, «як корова язиком злизала» – ніхто не дізнається. За це його любили і поважали.

298

Доньки Марія (зліва) і Валентина з батьком Євгеном Епифановичем

Євген Епифанович в армії, в середньому ряду 5-й справа

299

Є.В. Грищенко (другий справа) у верхньому ряду з друзями

А коли виряджали до армії, а було це в 1917 році, то зійшлися всі люди з Жу-ківки, Іванівки, Буди. Співали і витанцьовували дівчата. Епифан і Олександра, вирядивши сина до армії, довго чекали на повідомлення, де ж знаходиться їх син. Нарешті він надіслав їм фотокартку з Грузії. Взяла мати ту фотокартку в руки та не може знайти свого сина на ній. Аж тут ойкнула: «Ось він, мій дорогий синочок! У другому ряду п’ятий справа». Та вже так виціловувала, наче з ним наяву побачи-лась. І плакала, і раділа, що він такий гарний. Прийшов син з війська у 1925 році. За 8 років він так змужнів, що й не впізнати його було! Тільки прийшов, одразу ж взявся за роботу. Коли організовувались колгоспи, першим пригнав у село трак-тор «Фордзон», на який всі дивились, як на диво. Все подальше життя працював Євген трактористом, знав кожне поле і всі його примхи.

А Тетяна у дев’ять років вже працювала. Носила воду в поле трудівницям, малень-кими рученятами згрібала сіно, перекидала валки збіжжя, в’язала снопики, доїла корів, пекла в колгоспі хліб для працівників.

300

Євген і Тетяна мали двох доньок – Марію і Валентину. З усієї великої родини Грищенків залишилась Валентина, її чоловік, донька Люда, зять і двоє онуків. І розповідає баба Валя своїм онукам про минуле родини, села, бо розуміє, що не знаючи,не розуміючи минулого своєї Батьківщини, не зрозуміють вони сучасно-го, не заглянуть у майбутнє. Людина на те й людина, що не може задовольнитися тільки простим існуванням, у неї повинна бути мета у житті, сенс життя. Життя і цікаве, і швидкоплинне, і приходить час підбивати підсумки. А вони бувають ра-дісні і гіркі: розумієш, що не зумів зробити щось важливе і це щось вже ніколи не зможеш зробити.

Лишь вступит жизнь в такую пору, Когда конец всё ближе к ней,-Былое умственному взоруПредставит видится ясней:И как страстей шумела буря, И как боролась с правдой ложь,-

Що прикрашає людину

Ни чин, ни факторы успеха, Какой величина б их не была – Не это в жизни красит человека, А его помыслы и добрые дела. Владказар.

Іван поспішав на другий бік села, звідки чулися дзвінкі дівочі голоси. Прибіг з роботи, помився, одягнув духмяну сорочку і побіг. А мати засмутилась, що синок навіть не повечеряв.

Підійшов до гурту молоді. Грали на баяні хлопці. Інші з дівчатами витанцьовува-ли. А в перервах заводили пісні, що розносилися по всьому селу. Вже давно в селі не чути таких пісень. Нема вже такої моди співати пісень, – кажуть старі люди. І чим займається ввечері сучасна молодь? Кінофільми не демонструються, пісні не співають, художню самодіяльність не організовують.

Іван все прислухався до дзвінкого сміху якоїсь дівчини. І що це за щебетуха, що так голосно розповідає і заливається сміхом? Нарешті підійшов, запросив її на танець, познайомився. Її звали Шурою. Ось це вже Шура, так Шура – ні на хвилину не зупиняється, говорить і говорить. І де в неї беруться ці слова, розпо-віді? А він мучиться і мовчить, не знає, що й сказати. «Раптом бовкну що-небудь, а вона мене обсміє. А вона із таких», – про себе зробив висновок Іван. Але де там? Вона не давала йому говорити, все жартувала, якісь дотепні вислови так і вилі-тали з її уст. Ну наче цілий день проводила репетицію, щоб зараз ні на хвилинку не замовкнути. Закінчився танець, Іван відвів дівчину до гурту і несміливо пішов до хлопців, які стояли неподалік. Він не насмілювався підійти знову до Шури, бо мовчати стидався, а говорити не знав про що. І раптом помітив, що до неї підій-шов кучерявий красень Михайло. І у вальсі закружляла пара, тільки лунав дзвін-кий голос дівчини. «Ну як же мені діяти? – подумав Іван. – Може, підійти і запро-сити її відійти вбік, поговорити з нею, щоб знову хтось не запросив її на танець? Так і зроблю». Серце забилося, як у маленького горобчика, якому вдалося втекти від хижака. Підійшов і сказав: «Може, пройдемось трохи?». «Можна», – відпо-віла дівчина, і вони пішли у напрямку до Шуриної хати. Він зрозумів, що Шура

Седую голову понуря.Припомнишь всё – и всё поймешь,На прожитое взглянешь прямо,То с краской счастья, то стыда,И пред тобой, как панорама,Проходят дальние года.

301

не байдужа до нього. Вона уважно слухала його скупі розповіді і при найменшій можливості намагалась сміятися.

Постояли коло хати, як почувся сильний голос півня. Вона стрепенулась і сказала: «Ого! Як швидко минув час». «Шуро, я завтра прийду, ти вийдеш?». «Я чекатиму», – відповіла Шура. І кожного дня Іван зустрічався з дівчиною, а згодом одружилися.

Ваня працював теслярем у будівельній бригаді. Під час Великої Вітчизняної війни він був евакуйований за Урал, де виготовляли міни для фронту.

Все життя Іван Андрійович робив людям добро, ніколи ні з ким не сварився, намагався допомогти порозумітися, коли хтось між собою сперечався. А все тому, що вважав найголовнішим у житті – робити добрі справи. Пропрацював на одному місці 55 років. Навіть запропонував Шурі відзначити золоте весілля. Щасливо і добре прожило подружжя своє життя.

У 2008 році на 83-ому році життя перестало битися серце цієї доброї порядної людини – дяді Вані. А бармашівці згадують його добрим словом.

Івана Андрійовича Бернікова не забудуть.

Виконроб

Принциповий, рішучий чоловік зайшов до кабінету директора радгоспу. Це був ви-конроб. Він сказав: «До 1 вересня 1975 року все буде готово, школа обов’язково при-йме дітей.» На нараді фахівців радгоспу мені було приємно слухати радгоспного ви-конроба Ляпіна Петра Артемовича. Він був небагатослівним. Говорив скупо, рішуче, впевнено. Без сумніву можна було переконатись, що кожне слово тверде, як криця, в ньому немає краплини фальші. Побувши ще хвилин 10, він поспіхом пішов до ново-будови, яка красувалась на вулиці Радянській. Там було багато людей, які порались на кожному поверсі. Обійшов, оглянув, задумався і зрозумів, – впораються.

І дійсно. 1 вересня 1975 року школа прийняла перших своїх учнів. Хоч Петро Артемович не брав участі в її будівництві, а в акт прийому школи

його включили. Та акт він не підписав, бо не все відповідало дійсності: не працю-вали санвузли, а найнебезпечнішою виявилась каналізаційна башта, до якої був доступ cтороннім. Тут були глибокі ємкості для нечистот, які повинні були під-земним шляхом транспортуватись за село. Механізми не спрацьовували.

Досвідчений фахівець все це розумів, і тому не зміг поставити підпис у важливому документі, за що поплатився своїм здоров’ям і тиском з боку будівельної компанії.

П.А. Ляпін із сином Михайлом П.А. Ляпин (зліва)

302

Та він не переживав, адже це були дрібниці порівняно з тим, що йому траплялось на життєвому шляху. Ми всі розуміємо, що найстрашніше для людини – це смерть. А хіба один раз він дивився їй в очі? А було це під час ВВв. Миколаївщина... Перша зустріч з ворогом біля с. Піски Баштанського району. Тяжке поранення. Розірване плече. Шпиталь… і знову фронт. Друге поранення в ногу, і знову шпиталь. Встиг Петро ще звільняти міста і села нашої країни і країн Західної Європи.

Дійшов до Берліна. Там і почув це радісне слово – Перемога! Інвалід І групи, Петро Артемович Ляпін у серпні 1994 року переніс важку опе-

рацію. 50 років у легенях носив ворожу кулю, яка була вилучена досвідченими хірургами. В охайному будиночку, де колись жив Петро Артемович, нині про-живає його донька Надія, яка пишається своїм татком і розповідає про його складний життєвий шлях.

Галинина біла хата

Баба Галя три дні білила хату знадвору. Коли вже добілю-вала глуху задню стіну, хата її стала легка, як лебідь. І відразу повеселішали абрикоса на сонячному причілку, і все обійстя. Хата аж ніби підросла. Порпається на городі, розігне спину, а хата стоїть на спориші і сміється до неї.

І в хаті в баби Галі, як у писанці. Із стін рушники хмелем та полуницями яріють, Матір Божа на покуті до своєї дитини голову схилила, колише її. А від вишиваної скатертини про-меніє стільки привітності, ласки і свята, що й не хотів би, так сядеш за стіл.

Куняє баба помаленьку на самому краєчку столу та на свою хату дивиться, на сволоки побілені, на металевий гачок під стелею. Вигойдав він трьох діточок: Любу, Миколку і Сашка.

Все встигала вона робити. І порядок у школі тримати, і їжу приготувати, і обійстя ретельно доглядати. 30 років працювала технічкою Галя в школі. Скільки директорів пережила вона! І всі для неї були добрими, всі поважали Галю і цінували. Доброю була жінка, пригостить кожного, хто зайде на подвір’я. Веселою була, дуже любила співати, танцювати «Шаміля».

Велике горе спіткало Галину. Раптово помер син Миколка, померла здорова донечка Люба. І затьмарився світ для Галі. Не було чути її пісень, не танцювала свого «Шаміля».

Їй хотілося на люди від туги і горя. Вона йшла на посиденьки до своєї сестри Мані Халамеєвої. На причілку, під білою стіною, ніби на екрані, сидять сусідки. На ослін-чику всі не вмістилися. Там сидить Маня Халамеєва, Олена Ярошенко, Василина Баранова. Маня виносить табуретку із хати. Розповідають жінки про людей, які по-лягли у роки Великої Вітчизняної війни. Дуже боляче, що багато наших чоловіків пропало безвісти, – каже Василина Баранова. – А ми і не знаємо, хто пропав без-вісти. А я знаю, бо мій син Федя працює в конторі, він все знає, – каже Василина. Дуже страшно, що родичі і близькі не знають, де загинув Іван Барковський, Сергій Балбєкін, Іван Васильєв, Микола Вочков, Дмитро Грищенко, Іван Зосімов та інші. Розповідав Федя, що багато з наших напилися водички в Дніпрі. А Микола Вочков загинув з ешелоном. Як налетіли, пішло все догори колесами. Та ні крихтоньки не лишилося від ешелону. І хлопців побило, і коней, і всю амуніцію. Пропали. Такі молоді… А я все ще живу навіщось. Уже і Микола пішов… А я живу.

Ой, та скільки їх полягло, наших діточок, по світу білому. 14 березня на цвин-тарі біля братської могили, в центрі села, у пам’ять про наших синів зібралося все

Г.О. Іванова

303

село. Люди стояли і плакали, і молоді, і мужики з орденами поприходили. Директор школи перелічив усіх, хто загинув.

Сутеніло… Жінки порозходилися. Повернулася додому і баба Галя. Сіла на призьбу. До неї підійшла коза, треться бабі об ноги, нюшкотить їй в об-

личчя. Баба відпинає її та веде в хлівець, потім зачиняє. Причиняє і за курми двері, щоб лисиця, бува, не вкралася. А хата вже чекає нетерпляче на бабу, дихає відчине-ними навстіж дверима.

Вона заходить до хати. Лягає на ліжко. Не спиться їй. Все думає жінка, щоб і на-далі, коли тут житимуть люди, її хата була пристанищем усього доброго. Бабі не хотілося, щоб умирала її хата, така вдатна. Вона бачила чисте зелене подвір’ячко, а на ньому свою чепурну хату, молоду жінку і свого сина Сашка.

Вони були такі ніжні і красиві, як оті пісні, що співались у Бармашовому. До них підійшов Валентин Степанович, її чоловік. Він тримав за ручку маленького хлоп-чика і передав молодим, а сам повернувся до неї, до дорогої і рідної Галі, яка його дуже шанувала. Це була Галина Опанасівна Іванова.

Бесіда з онукою

Марія Іванівна Чередниченко – вчитель. Майже все життя пропрацювала в Бармашівській школі, викладала географію. Любили вчительку учні, поважали колеги. З чоловіком Воло-димиром Васильовичем виховували трьох дітей: Любу, Наталю, Валерія. Дуже любила Марія Іванівна своїх онуків, годинами вела розмови про природу, навколишнє середовище. Я була свідком однієї бесіди, яка відбулася у 1993 році. «Бабусю, а чому ти часто кажеш: березень і листопад – як братові брат? – спи-тала онука. – А тому, – каже бабуся, що березень запрошує в гості весну, а листопад замикає ворота осені. Тому і мовить-ся, що він жовтню син, а зимі – рідний брат».

Марія Іванівна пояснює онуці-шестикласниці, що в цю пору опадає з дерев останнє листя. Вся природа налаштовується на зимовий спочинок. «Бабуню, а цей місяць по всій країні називається листопад? – спитала онука. – Так, Наталю, всюди, по всіх регіонах. Але в народі є різні назви місяця – ворота зими, напівзимник, грудкотрус, падолист, листопадень, братчини».

Коли наступав листопад, то для хліборобів наставала пора перепочинку, тому що вони урожай зібрали, для домашніх тварин зробили припаси.

Отже, тоді люди давали можливість спочити примерзлій ниві, зібратися в гурт, повеселитися, поспівати, влаштувати забави, які називалися братчинами. Ці заба-ви нагадували храмове свято, але мали інший зміст. В цьому місяці зустрічали свято Михайла (21 листопада). До цього дня готувалися медові напої, на люди виходили молоді пари, які нещодавно побралися. Їм відводилося одне з найпочесніших місць. Жінки пекли обрядове печиво з медовою приправою, а чоловіки виготовляли осо-бливий напій за особливою рецептурою, котру тримали в суворій таємниці. Цей напій на травах настоювали в льохах кілька місяців. Він не тільки мав приємний смак, але й лікувальні властивості, особливо для дітей.

Марія Іванівна розповіла онуці і про те, що вбивати бджіл не можна, не можна і лихословити. Тому не випадково по сьогоднішній день люди не кажуть, що «здо-хли» бджоли, а кажуть «вмерли», або «загинули». Звичайно, всі ці традиції зникли після революції. Тепер пам’ятають старі люди. «Моя онуко, я тобі розповіла для того, щоб ти уявила собі життя і побут своїх пращурів». «Бабусю, ти весь час роз-

М.І. Чередниченко

304

повідаєш, що так було, те проводилось, інше проводилось, а чому воно зникає і не проводиться в наш час?».

«А тому, онуко, що змінюється наше життя, порядки, закони, були заборони, пе-реслідування. Виросли нові покоління, виховані на зовсім інших традиціях. Тепер вони розшукують людей, записують все те, що колись було, бо це майже повністю забута сторінка історії. Про те, як жили, працювали, проводили дозвілля наші пра-щури. І все ж знавці є. Один із них – це я, – сказала Марія Іванівна, – засміялась і міцно обняла свою онуку Наталію».

Я так розумію щастя

Вчора Леонід Іванович Будков завів розмову із сусідом про свої «сумніви». Твердив про те, що ми живемо тільки раз, світ існує у кожному із нас, і ми повинні його використати для особистого щастя: «Ти один, у тебе одне життя – шукай для себе великого щастя, всюди роби так, щоби тобі було як мож-на краще».

Сусід не погоджувався. Твердив своє: «Що ж, виходить по-твоєму, що всякими правдами і неправдами треба скорі-ше придбати побільше грошей, кожного дня влаштовувати гулянки, ходити по барах? Я думаю, що системне розважання стає степовою дорогою».

Ми живемо один раз і життя треба прожити щасливо. А як ти розумієш щастя? – спитав Леонід. Сусід, подумавши, ска-

зав: «Е, воно не існує саме по собі. Для особистого щастя людині потрібна палка прив’язаність до якоїсь справи, до якоїсь проблеми, до якоїсь «ідеї».

Леонід, посміхнувшись, сказав: «Тут я з тобою цілком згоден. Людина щаслива, коли вона досягає того, чого вона хоче. Сила переживання залежить від сили ба-жання. І якщо людина пристрасно бажає досягнути якоїсь мети, якщо це бажання не дає їй спокою, якщо вона не спить з цією пристрастю, – тоді задоволене бажан-ня приносить їй таке щастя, що весь світ здається їй сяючим, земля співає під нею. І нехай мети не досягнуто, важливо, щоб людина пристрасно бажала її досягнути, мріяла, горіла цією метою. Тоді людина розкриває свої здібності, азартно бореться з усіма перешкодами, кожний крок вперед обдає її хвилею щастя, кожна невдача б’є, як батіг, людина страждає і радіє, плаче і сміється – людина живе.

Мені сподобалось судження Леоніда, я бачила на його обличчі правду. Він розповів, як після демобілізації пішов працювати на Засільський цукровий завод. Але робота на заводі йому не припала до душі. Хотілося поля, тваринницьких ферм. І вирішив піти до радгоспу. Директор І.Й. Скарлат дав трактор Т – 150. Пропрацював 7 років. А щоб поповнити свої знання і вміти розбиратись у будь-якій с/г машині, вступив до Новобузького технікуму механізації сільського господарства. Після закінчення мене призначили майстром-наладчиком, пізніше механіком, начальником машин-ного двору, помічником головного інженера, згодом – бригадиром молочнотоварної ферми. Там я, – каже Леонід Іванович, – пропрацював, доки не розпався радгосп. І я вважався щасливою людиною, бо всі мої мрії здійснювались.Мені було радісно працювати з колективом, разом з ним радіти за успіхи і піднесення.

Не раз Леонід Іванович нагороджувався преміями, цінними подарунками, По-хвальними грамотами. За високі показники у надоях молока бригадир Будков Л.І. був нагороджений путівкою до міжнародного будинку відпочинку в Естонію.

Сьогодні Л.І. Будков теж не сидить без діла – він працює на землі, вирощую-чи зернові культури.

Л.І. Будков

305

Ярослав Галянт

Він народився 1936 року в селі Яблуньки Лісковського ра-йону (Польща) в українській сім’ї Галянтів. У 1946 році роди-на була депортована на Україну.

Тут, у Бармашовому, Ярослав закінчив середню школу, школу механізаторів і розпочав свою трудову діяльність. Ке-рівництво радгоспу виділило йому трактор, на якому він ви-конував польові роботи.

У 1955 році був призваний до лав Радянської Армії. Рік про-служив курсантом, а 1956 року був направлений до Угорщи-ни, де протягом двох років брав участь у придушенні контр-революційного заколоту, (як тоді вважали), де був поранений. Лікувався у шпиталі. Мешканці міста піклувалися про радян-ських воїнів, приходили до шпиталю, приносили гостинці. За мужність, проявлену при виконанні наказу, був удостоєний медалі «За бойові заслуги».

У 1958 році був демобілізований. По-вернувся до рідного села, де продо-вжував працювати механізатором. То в полі, то на фермі працював Ярослав. Керівництво поважало молодого меха-нізатора за його сумлінне ставлення до праці, за те, що все сприймав, як на-каз, ніколи не відмовлявся від доруче-ної справи.

40 років пропрацював на тракторі. Були премії, подарунки, грамоти, ме-даль «За доблестный труд». Але най-більшою нагородою Ярослав Ілліч Га-лянт вважав – повагу до себе.

Я.І. Галянт в Угорщині, 1965 р.

Перед демобілізацією Ярослава Галянта

Я.І. Галянт

306

Яскраві вогники долі

Віктор Дровняк часто згадує, як батько Дмитро Федорович брав його ще маленьким на підстанцію, де одним рухом руки, ніби чарівник, вмикав світло. В одну мить все навкруги сяяло яскравим вогнем…

Після закінчення школи Віктор навчався у технікумі, потім була служба у Збройних Силах на Далекому Сході. Мобілізу-вавшись, він без вагань вирішив:

– Буду, як батько, – електриком!Спочатку працював електромонтером, а з 2003 року, коли

батько пішов на заслужений відпочинок, Віктора призна-чили на посаду майстра Бармашівської дільниці Жовтневого філіалу ВАТ ЕК «МОЕ».

Бригада Віктора Дмитровича обслуговує такі села, як Бар-машове, Комсомольське, Партизанське, Засілля, Первомайське, Новоселівку, Костянтинівку, Водник, Червоне, Воровське, Грейгове, Петровське.

Дуже переживає, коли не може вчасно полагодити якісь пошкодження або руй-нування лінії. Роботи буває стільки, що додому приходить стомлений, вкрай ви-снажений, але тут його зустрічає добра і чуйна дружина, Людмила Василівна, його вірна подруга ще з шкільної парти.

Віктор з Людмилою виростили двох доньок, які зараз навчаються у Миколаїв-ському національному університеті імені Сухомлинського на факультеті інозем-них мов.

Для подружжя Дровняків найвища нагорода життя – любов, довіра і повага ото-чуючих.

У День енергетика бажаємо Віктору Дмитровичу і його підлеглим міцного здоров’я, терпіння, наснаги. Нехай у наших селах завжди буде світло, затишно і тепло.

Віктор Дровняк

307

Визначні людинашого села

308

Решетнев Михаил Федорович

Решетнёв Михаил ФёдоровичМихаил Фёдорович Решетнёв (10 ноября 1924 года, село

Бармашово Одесской области – 26 января 1996 года, город Железногорск Красноярского края) – ученый, конструктор, один из основоположников советской (российской) космо-навтики. Академик, доктор технических наук, профессор.

М. Ф. Решетнёву принадлежит более 200 научных трудов и изобретений. Под его руководством или с его непосред-ственным участием было разработано около 30 типов кос-мических комплексов и систем. Количество выведенных с 1959 по 1996 гг. на орбиту спутников, созданных возглав-ляемым им предприятием, – более 1000 единиц. Внес су-

щественный вклад в развитие российских систем спутниковой связи и спутни-ковой навигации. Оказал значительное влияние на создание сибирской научной школы, объединив вокруг себя талантливых ученых, инженеров, разработчиков ракетно-космической техники.

БиографияРождение, ранние годыМ. Ф. Решетнёв родился в селе Бармашово Снегиревского района Одесской об-

ласти, Украинской ССР (сейчас отнесено к Жовтневому району Николаевской об-ласти, Украина). В 1929 году семья переехала в город Днепропетровск; там же в 15 лет Михаил окончил среднюю школу. В 1939 году подавал документы для посту-пления в Московский авиационный институт, но не был принят из-за возраста.

СтановлениеВ 1940 году поступил в Московский авиационный институт. В 17 лет ушел до-

бровольцем (по другим данным, был призван) в Красную армию. Участник (1942–1945) Великой Отечественной войны: после прохождения курсов Серпуховской военной школы авиационных механиков служил в 26-м запасном истребительном полку в звании сержанта технической службы. Обучение завершил после войны, окончив Московский авиационный институт в 1950 году с отличием. Преддиплом-ную практику прошёл в НИИ-88, под руководством Михаила Клавдиевича Тихон-равова; дипломную работу защищал по ракетной тематике. С 1950 по 1959 год ра-ботал в «королёвском» ОКБ-1 инженером, ведущим конструктором, заместителем Главного конструктора.

Первой задачей Решетнева было конструкторское сопровождение серийного производства разработанных нами и сданных на вооружение ракет средней дально-сти Р-11М. Серийное производство осваивал Красноярский машиностроительный завод. Там же было организовано и производство двигателей Исаева, как для этих ракет, так и для ракет подводных, которыми занимался Макеев.

Расцвет, зрелые годыС 1959 года М. Ф. Решетнев, являясь заместителем Главного конструктора ОКБ-1,

Сергея Павловича Королёва, одновременно становится главным конструктором предприятия п/я 80 – начальником «восточного» филиала ОКБ-1 (с октября 1961 года именуется ОКБ-10), размещенного в городе Красноярске-26 (сейчас город Железногорск Красноярского края). С ноября 1962 года молодой конструкторский

309

коллектив принял от ОКБ-586, возглавляемого Михаилом Кузьмичем Янгелем, проект создания ракеты-носителя легкого класса. М. Ф. Решетнёву было 39 лет, когда руководимое им предприятие на основе боевой баллистической ракеты Р-14 завершило разработку универсальной ракеты-носителя «Космос»[2],[3]. В августе 1964 года с её помощью были выведены на орбиту первые спутники ОКБ-10.

Ярко характеризуют личность Михаила Фёдоровича воспоминания Бориса Ев-сеевича Чертока об истории передачи в Красноярск-26 семейства спутников «Мол-ния»:

– Кончили тем, что СП (Королев) заявил о своем намерении слетать самому, как он сказал, на «Енисей» и там на месте все решить окончательно. Оставалась не-большая надежда, что там, «на Енисее», Решетнев, сославшись на перегрузку ра-кетными делами, плохую работу завода, трудные отношения с местным руковод-ством, не захочет брать на себя новое задание. ... Летом 1960 года Королев вместе с Ниной Ивановной уже побывали на Енисее. Город имел еще не столь законченный вид, каким я его увидел спустя восемь лет, но удивил даже много повидавшего Ко-ролева. Он провел несколько дней в этом настоящем «атомграде». Имея возмож-ность своими глазами увидеть условия жизни и работы коллектива филиала № 2, Королев окончательно уверился в правильности своего решения по выбору места и времени создания новой организации и убедился, что не ошибся в назначении ее руководителя. Молодой Решетнев, конечно, жаловался по мелочам, но при этом не ныл и оставался оптимистом.

В 1967 году ОКБ-10 перестаёт быть филилалом, и именуется КБ прикладной механики (КБ ПМ), а М. Ф. Решетнев становится генеральным конструкто-ром самостоятельного конструкторского бюро, основной тематикой которого все последующие годы будет создание информационных спутниковых систем (связи, телевещания, навигации, геодезии) как для военных, так и для граж-данских целей. С 1977 года по день смерти – Генеральный конструктор и Ге-неральный директор НПО Прикладной механики, включившего в свой состав Механический завод и КБ ПМ.

Личная жизньО семье Михаила Фёдоровича Решетнёва известно не очень много.Жена – Людмила Георгиевна, дочь – Тамара Михайловна, внук – Михаил Юрье-

вич. По словам близких людей, был верным мужем, внимательным отцом, забот-ливым дедом. После смерти М.Ф. Решетнёва переехали в Москву. Внук окончил МАИ.

Михаил Фёдорович старался поддержать любого. Помогал с жильём, отправлял на лечение, вытаскивая даже безнадёжных. Однажды целый месяц занимался поиска-ми пропавшего в тайге человека – заказывал вертолёт, договаривался с военными. В другой раз сделал всё, чтобы привезти погибшего коллегу из далёкого района, ор-ганизовать достойные похороны. Нельзя сказать, что он был добреньким: оказался на редкость справедливым. За дело, а случалось всякое – и пуск срывали, и спутник в небе теряли, мог наказать очень сурово. Однако по мелочам не разменивался, за свое предприятие, за сотрудников стоял горой. И уже тем более – никогда не сры-вался на крик или грубости.

Человек твёрдых убеждений, прямого характера Михаил Федорович в то же время был чрезвычайно отзывчивым к людям и очень обязательным не только в работе, но и в личных отношениях. Никогда не бросал слов на ветер. И того же требовал от своих подчинённых и друзей. Наверное, поэтому и коллектив его предприятия, а мне приходилось там бывать много раз, какой-то по-особому сплоченный. Здесь всегда ощущается особый настрой на творчество, целеустремленность, доброжела-тельность, теплота во взаимоотношениях.

310

ДостиженияВ Сибири в 60-80 гг. XX века решались задачи создания космических аппаратов

различного назначения, обеспечения длительного времени их эксплуатации, эф-фективного функционирования космических информационных систем. Для этого выполнялся значительный объем фундаментальных и прикладных научных иссле-дований, что привело к качественному и количественному росту в таких отраслях знаний, как: математика, физика, информатика и вычислительная техника, мате-риаловедение, электроника, технология, науки о Земле и космосе.

Совершенствование космической техникиРакета-носитель Космос-ЗМ, производство и конструкторское сопровождение

которой было передано в 1970 году из Красноярска-26 в Омское производственное объединение «Полёт», эксплуатируется уже более сорока лет и является одной из самых массовых и надежных в своём классе [6]. Под руководством М.Ф. Решетнёва была создана автоматическая магнитогравитационная система ориентации с прак-тически неограниченным сроком службы, которая обеспечила полет многих отече-ственных космических аппаратов; им были выполнены работы по комплексному исследованию физики космических факторов, позволившие разработать методы надежной защиты космических аппаратов от их негативного воздействия; боль-шой теоретический и практический вклад был сделан М.Ф. Решетнёвым в меха-нику композиционных материалов, кинематику трансформируемых конструкций, разработку устройств исполнительной автоматики[7]. Его работы открыли новое направление в области специального машиностроения, создания связных, навига-ционных и геодезических спутниковых систем.

Системы спутниковой связи и вещания«Стрела-1» (1964); «Молния-1+» (1967); «Стрела-1М» (1969); «Стрела-2» (1970);

«Молния-2» (1971); «Молния-3» (1974); спутник связи «Радуга» (1975); спутник непосредственного телевещания «Экран» (1976); геостационарный спутник связи «Горизонт» (1978); «Радио» (1981); геостационарный спутник-ретранслятор «По-ток» (1982); «Молния-ГГ» (1983); «Стрела-3» (1985); геостационарный спутник связи «Луч» (1985); «Радуга-1» (1989); «Гонец-Д1» (1992); геостационарный спут-ник связи «Экспресс» (1994).

Спутниковые системы навигацииОрбитальные группировки навигационных серий: «Циклон» (1967); «Цикада»

(1976); «Надежда» (1982); «ГЛОНАСС» (1982); «Галс» (1994).

Спутниковые системы изучения ЗемлиГеодезические и научно-исследовательские: «Вертикальный космический зонд»

(1967); «Сфера» (1968); «Ионосферная станция» – она же «Космос-381» (1970); «Гео-ИК» (1981); «Эталон» (1989).

Подробное описание каждой из систем, разработанной с участием академика М. Ф. Решетнёва, заняло бы немало времени, и они (и Михаил Фёдорович, и пред-приятие, которое он создал, и спутники) несоменнно того заслуживают. Подведём итог лишь одной цитатой:

Разработанные в НПО ПМ в 1960-90-е гг. космические аппараты различного на-значения (в отдельные годы на различных околоземных орбитах одновременно работало до 120 спутников) составляли до 80% всей национальной орбитальной группировки и по праву заслужили называться самыми надежными отечественны-ми космическими апаратами.

311

ОценкиДепутат Верховного совета РСФСР. С декабря 1976 по декабрь 1984 года член-

корреспондент АН СССР, с 1984 года действительный член АН СССР. Решением городского Совета народных депутатов от 6 июля 1984 г. присвоено звание «По-чётный гражданин г. Красноярска-26».Один из наиболее точных отзывов принад-лежит генералу-полковнику Владимиру Леонтьевичу Иванову (с 1992 по 1997 г. ко-мандующий Военно-космическими силами России):

Что меня всегда восхищало, так это умение Михаила Фёдоровича работать без шума, как говорится, «без помпы» – на результат. Ведь многие десятилетия в стра-не по заведенному строгому порядку не принято было говорить в открытой печати о создателях ракетно-космической техники. Поэтому в космонавтике одним доста-вались торжественные сообщения ТАСС, восторженные статьи, всеобщая извест-ность и громкая слава, а другим очередные, все более сложные задачи. Возглавляе-мый Решетнёвым коллектив был как раз в числе этих других.

Имя Михаила Фёдоровича носят:предприятие – НПО ПМ (с 2008 года ОАО «ИСС» имени академика М.Ф. Решет-

нёва«);высшее учебное заведение – Сибирский государственный аэрокосмический уни-

верситет имени академика М.Ф. Решетнёва;общеобразовательная школа – Лицей № 102 имени ак. М.Ф. Решетнёва; улица и

площадь в городе Железногорске Красноярского края.В 2000 году Международный центр исследований малых планет при Смитсонов-

ской астрофизической обсерватории в Кембридже (США) утвердил предложение Крымской астрофизической обсерватории о присвоении его имени малой планете № 7046 КезЬе^пеу (1977 Ц62), открытой Н.С. Черных.

НаградыГерой Социалистического Труда (1974), Лауреат Ленинской премии (1980) и Го-

сударственной премии РФ (1995). М.Ф. Решетнёв награжден орденом «За заслуги перед Отечеством» III степени (1994), тремя орденами Ленина (1966, 1971, 1974), орденами Трудового Красного Знамени (1961) и «Знак Почета» (1956), Золотой медалью им. С.П. Королёва АР1 СССР (прилагаемую к ней денежную премию он перечислил в Фонд мира), другими медалями. В 1998 году Михаила Фёдоровича отметили посмертно медалью и дипломом Американского института аэронавтики и астронавтики (А1АА) за выдающийся вклад в развитие спутниковых телекомму-никаций.

БиблиографияПроектирование надежных спутников связи / В.Г. Афанасьев, В.И. Верхотуров,

В.Я. Заславский и др.; Под ред. М.Ф. Решетнева. – Томск: МГП «РАСКО», 1994. – 221 с. – 15В1М 5-88276-025-7

Системы электропитания космических аппаратов / Б.П. Соустин, В. И. Иванчу-ра, А.И. Чернышев, Ш.Н. Исляев; Отв. ред. М.Ф. Решетнёв; Рос. АН, Сиб. отд-ние, Краснояр. науч. центр, Отд. физики ультрадисперс. материалов. – Новосибирск: Наука; Сиб. изд. фирма, 1994. – 317 с. – I5ВN 5-02-030369-0

Динамика и управление космическими объектами : Сб. науч. тр. / Рос. акад. наук, Сиб. отд-ние, Иркут. ВЦ; Отв. ред. В.М. Матросов, М.Ф. Решетнёв. – Новоси-бирск: Наука; Сиб. отд-ние, 1992. – 214 с. – 15В1Ч 5-02-029725-9

Управление и навигация искусственных спутников Земли на околокруговых ор-битах / М.Ф. Решетнёв, А.А. Лебедев, В.А. Бартенев и др. – М.: Машиностроение, 1988. – 335 с. – I$ВN 5-02-030369-0.

312

ЛитератураАкадемик Михаил Фёдорович Решетнёв/ редсовет: Козлов А.Г. и др. – Железно-

горск: НПО ПМ им. акад. М. Ф. Решетнева, 2006. – 304 с.Бартенев В.А. Михаил Фёдорович Решетнёв (к 80-летию со дня рождения) //

Земля и Вселенная. 2005. № 1. С. 41–47. (идентификатор периодического издания 1551М 0044-3948)

Быховский М.А., Островский А.И., М.Ф. Решетнёв и развитие отечественных спутниковых информационных систем // Электросвязь. 2006. № 4. С. 67–68. (иден-тификатор периодического издания 15514 0013-5771)

Призваны временем. Т. 2: Ракеты и космические аппараты Конструкторского бюро «Южное» / Под общ. ред. Генерального конструктора, академика НАН Украи-ны С.Н. Конюхова. – Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2004. – С. 112–118. – 15В1Ч 966-7985-84-9

Черток Б. Е. Ракеты и люди. Горячие дни холодной войны. 3-е изд. перераб. и доп. – М.: Машиностроение, 2002. – С. 172,197, 200–203 и след. – 15В1М 5-217-03099-2

Михаил Решетнев: не только спутники-шпионы

Человек из «ящика»

Члены приемной комиссии долго раз-мышляли, что делать с юношей, прие-хавшим из украинского села поступать в Московский авиационный институт. Документы у него были в порядке: атте-стат о среднем образовании, блестящая характеристика, но возраст... Пятнад-цать лет – рановато и для института, и для получения паспорта. Решили: пусть сдает вступительные экзамены, а там бу-дет видно.

И вот пятнадцатилетний Миша Ре-шетнев становится студентом МАИ, но учебу, начавшуюся так стремительно, прервала война. Эвакуация с институтом в Алма-Ату. Здесь Михаил принимает

решение – его место на фронте. Юного добровольца направляют в Серпуховскую военную школу авиамехаников. Его уроки войны – подготовка самолетов к боевым действиям и ремонт тех, которые дотянули до родного аэродрома...

Учебу в институте удалось продолжить лишь после Победы. Обучение продли-ли еще на год: в МАИ ввели новый спецкурс – ракетостроение. После окончания института с красным дипломом (1950) Решетнева направляют в ОКБ-1 НИИ-88 – на тот момент один из самых засекреченных «ящиков» страны. С этого времени у него менялись должности, предприятия и города, но он так и остался человеком из «ящика». Официально таких званий в стране не было, но все знали – это спе-циалисты высокой квалификации, люди с незапятнанной биографией. Решетне-ву повезло: сын украинского крестьянина, он избежал немецкой оккупации – это обстоятельство обеспечило ему чистую анкету и возможность спокойно работать в оборонных отраслях.

313

Что собой представляло ОКБ-1, куда получил направление Михаил Решетнев? Еще когда он проходил здесь преддипломную практику – это был отдел 3 НИИ-88, в жизни – небольшое серийное СКВ, занимавшееся разработкой баллистических ракет дальнего действия. В апреле 1950 года СКВ было преобразовано в ОКБ-1 НИИ-88. Этим институтом со дня его основания до ареста в 1950 году руководил Герой Социалистического Труда генерал Л. Гонор. После Гонора НИИ-88 возгла-вил К. Руднев.

25 мая 1950 года начальником и главным конструктором ОКБ-1 НИИ-88 назна-чили Сергея Королева. На тот момент в ОКБ-1 работало около трехсот человек, объединенных в четыре отдела. Самым большим отделом – систем управления – с апреля 1950 года руководил Михаил Янгель, выпускник Академии авиационной промышленности, уже имевший после окончания МАИ солидный опыт работы в авиационных КБ страны и за рубежом (США). Вскоре Янгель стал заместителем Королева, а затем и директором НИИ-88 (май 1952 г.). Именно эти легендарные личности – Королев и Янгель – сыграли решающую роль в судьбе Михаила Ре-шетнева.

1950 год – важная веха в жизни ОКБ-1, в конце года на вооружение приняли ра-кету Р-1 разработки Королева. С позиций сегодняшнего дня она несовершенна и неэффективна, но, несмотря на все свои недостатки, именно «единичка» проложи-ла путь к созданию ракетного оружия СССР.

В том же году завершался первый этап летных испытаний ракеты Р-2, а Королев уже смотрел дальше: он всецело был занят разработкой ракеты Р-5. Параллельно приходилось заниматься серией геофизических ракет (Р-1Б, Р-1В, Р-1Д, Р-1Е), предназначенных для научных исследований верхних слоев атмосферы. Много сил уходило на подготовку технической документации для серийного производства ра-кеты Р-1.

В то же время директор института Константин Руднев требовал исполнения по-становления правительства от 4 декабря 1950 года о разработке ракет на долгохра-нимых (высококипящих) компонентах топлива. Никто из ближайшего окружения Королева и сам главный конструктор не проявляли интереса к таким ракетам. Счи-талось: нет смысла разрабатывать ракету с примерно такой же дальностью и с таким же боевым зарядом, как и у Р-1. Для многих это был уже пройденный этап. К тому же ракету предлагалось создавать на высококипящих (агрессивных) окислителях.

Однако и в ОКБ-1 нашлись энтузиасты использования новых топлив, среди них был и заместитель главного конструктора Михаил Янгель. Королев назначил его ответственным за разработку эскизного проекта, предоставив ему права главного конструктора ракеты Р-11.

Знал бы Королев, во что это выльется в конечном счете, скорее всего, поступил бы по-иному, а так все продолжалось по утвержденному сценарию. Янгель отобрал группу энтузиастов нового направления. Причем отбирал не столько опытных кон-структоров, сколько способных, энергичных, инициативных молодых специали-стов, среди которых был и Михаил Решетнев.

Разрабатывая эскизный проект тактической ракеты Р-11, молодежь знакоми-лась с двигателистами «фирмы» Алексея Исаева, создателями автономной системы управления (НИИ Николая Пилюгина) и наземного оборудования (КБ Владимира Бармина). Такая тесная связь со смежниками создавала прочный фундамент со-вместных разработок. Михаил Решетнев без колебаний согласился работать под руководством Янгеля. Михаил Кузьмич ни на кого, никогда не давил своим авто-ритетом, давал полный простор мыслям и действиям. Если и поправлял, то делал это корректно, стремясь подвести разработчика к более интересному решению.

Контакты и связь с Янгелем у Решетнева были тесными и постоянными, обще-ние же с Королевым поначалу – проблемным: главный конструктор часто выезжал

314

на испытания, наведывался к смежникам, под его руководством происходило ста-новление серийного производства, уйму времени и сил занимали встречи с мини-страми, руководителями ведомств и заказчиками.

Эскизный проект ракеты Р-11 – первой советской ракеты на долгохранимых (высококипящих) компонентах топлива – завершили в ноябре 1951 года, он по-лучил высокую оценку заказчика. Незамедлительно началась разработка конструк-торской документации, в цехах опытного завода №88 приступили к изготовлению деталей и узлов новой ракеты. Следить за всей этой цепочкой Янгель поручил Ми-хаилу Решетневу, назначив его ведущим конструктором ракеты Р-11.

С мая 1952 года М.Янгель – директор НИИ-88, круг его обязанностей неиз-меримо расширился, но он продолжал заниматься ракетой Р-11 вплоть до ее лет-ных испытаний первого и второго этапов. Новая ракета резко отличалась по кон-струкции от первых ракет Королева. По сравнению с ракетой Р-1 она была в 2,5 раза легче, хотя летала на ту же дальность. В заправленном состоянии Р-11 могла находиться больше месяца, ее боеготовность удалось повысить более чем в два раза, улучшилась и точность стрельбы. Упростилась технология изготовления ра-кеты, снизилась и ее стоимость. Намечался магистральный путь развития боевой ракетной техники.

Научно-технический совет НИИ-88 под руководством М.Янгеля одобрил решение о создании на базе ракеты Р-11 ряда ее модификаций для Сухопутных войск (Р-11М) и запуска ракет из пусковых установок подводных лодок (Р-11ФМ). Ведущим кон-структором ракеты для Военно-морского флота назначили Виктора Макеева.

После успешных зачетных испытаний вышло постановление правительства об организации на Оренбургском авиазаводе серийного выпуска оперативно-тактической ракеты Р-11 со стартовой массой 5350 кг.

Круг обязанностей Михаила Решетнева значительно расширился: ведение се-рийного выпуска ракеты Р-11 (8А61) в Оренбурге, модернизация оперативно-тактической ракеты Р-11М под атомный заряд (8К11), оперативная связь с созда-телями самоходного стартового агрегата для ракеты Р-11М на базе тяжелого танка Жозефа Котина.

В июне 1958 года С.Королев назначил кандидата технических наук Михаила Ре-шетнева заместителем главного конструктора ОКБ-1.

Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей...

На закрытом совещании в Кремле первый секретарь ЦК и председатель прави-тельства Н.Хрущев поставил оборонщикам новые задачи.

– Что у нас получается? – вопрошал Никита Сергеевич. – Все наши оборонные предприятия сосредоточены в европейской части страны. Известно ли вам, сколько времени требуется «ТОРАМ» и «ЮПИТЕРАМ», размещенным в Турции и Италии, чтобы долететь до нашей страны? Если кто не знает, я напомню – не больше десяти минут. За это время сто американских ракет обрушатся на наши города и оборонные центры. Мы поставили ПВО задачу защитить важнейшие объекты, но риск есть.

Огромный риск, – подчеркнул Хрущев. – Считаю, что у всех крупнейших обо-ронных предприятий должны быть дублеры за Волгой, на Урале, в Сибири. В пер-вую очередь это касается товарищей Курчатова, Королева, Янгеля.

...Первыми в глубине страны создали новый ядерный центр атомщики. Научным руководителем и главным конструктором Уральского ядерного центра стал уроже-нец Крыма, член-корреспондент АН СССР Кирилл Щелкин.

Главному конструктору ракетных комплексов стратегического назначения Миха-илу Янгелю предстояло определиться, где организовать свой филиал – в Омске или Оренбурге (и там и там начался серийный выпуск ракет, созданных на Днепре).

315

У главного конструктора ОКБ-1 Сергея Королева уже был филиал по производ-ству ракет Р-7 на Куйбышевском заводе «Прогресс» в старинном волжском городе Самара.

В самостоятельную организацию выделилось златоустовское ракетное КБ, кото-рое возглавил воспитанник ОКБ-1 Виктор Макеев. Со временем макеевское КБ превратилось в ведущее КБ страны по созданию межконтинентальных баллисти-ческих ракет для вооружения атомных подводных лодок.

«Одарив» Макеева «уральским наделом», Королев не забыл и о другом воспитан-нике ОКБ-1 Михаиле Решетневе – ему выделили «надел сибирский»: филиал №2 ОКБ-1 в Красноярске-26.

Любопытно, что академики Виктор Макеев и Михаил Решетнев словно братья-близнецы: оба 1924 года рождения, окончили МАИ, трудовой путь начали в ОКБ-1, работали ведущими конструкторами ракеты Р-11, получили «царские подарки» в виде новых разработок от М.Янгеля. И Макеев, и Решетнев стали главными, а за-тем и генеральными конструкторами.

Прилетев в Красноярск, Решетнев начал знакомиться с краем и своими «вла-дениями». Вверх по течению Енисея у подножия Саянских гор сооружали Красноярскую ГЭС. Саяны славились крупнейшим месторождением мрамора. По качеству он сродни знаменитому итальянскому. Когда решили перекрыть Енисей, потребовалась дорога. Мрамор взорвали – получилось много щебен-ки. «Золотой» мраморной щебенкой и вымостили тридцатикилометровую до-рогу к Красноярской ГЭС.

На правом берегу Енисея, вблизи Красноярска, расположен национальный за-поведник «Столбы». Севернее Красноярска, примерно в шестидесяти километрах вниз по течению Енисея, находится один из самых потаенных «ящиков» – Горно-химический комбинат (ГХК). Его спрятали глубоко под землей, точнее – под слоя-ми сверхпрочных скальных пород, в подземном гигантском котловане, вырублен-ном в граните 65 тыс. зэков и более чем 100 тыс. солдат (количество строителей ГХК приведены по официальным данным: «Правда», ноябрь 1989 г. – В.П.).

Красноярск – 26. Слева направо К. Грачев, М. Решетнев, Соколов

316

В ядерном подземелье – святая святых ВПК – находится центральный реактор-ный зал, запасы оружейного плутония, хранилища радиоактивных отходов, про-сторные залы и кабинеты, многочисленные лаборатории и даже двухкилометровый туннель под Енисеем, по которому свободно передвигаются автомобили...

Именно над этим ядерным погребом, в запретной зоне решено было создать фи-лиал №2 ОКБ-1. Соседство не из лучших, но в этом секретном городе, которого нет ни на одной карте, жил персонал, обслуживающий земную преисподнюю. Теперь здесь должны жить и ракетчики. По замыслу чиновников ВПК объединение атом-щиков и ракетостроителей в одной зоне позволило бы в кратчайшие сроки создать надежный ракетно-ядерный щит.

Первых сотрудников для сибирского филиала отбирали из ОКБ-1. Это было сложное дело: оставить интересную работу, насиженное место в Подмосковье и переехать в Сибирь. Решетнев отбирал не всех желающих, у него был свой, личный критерий подбора кадров, который оказался весьма продуктивным. Отобранные им первые 60 специалистов составили ядро сибирского филиала и на долгие годы стали верными соратниками 35-летнего главного конструктора.

В декабре 1959 года в Красноярск-26 прибыла первая группа москвичей. Как и ожидалось, Сибирь встретила смельчаков морозами, которые усиливались с каж-дым днем и к середине января 1960 года достигли 50 °С. Самым удивительным оказалось то, что в гостинице «Центральная», куда временно поселили первопро-ходцев, было тепло! Вообще, здесь многое удивляло. Снабжение было лучше, чем в столице. Никаких очередей за продуктами. Промышленные товары в основном были импортные, а если и отечественные – то высшего качества. Жилье – ведом-ственное, получить квартиру не составляло особых проблем. В городе было изоби-лие детских садов и ясель, школьники учились в одну смену, желающие посещали прекрасные бассейны. Одним словом – рай за колючей проволокой.

Летом 1960 года в Красноярск прилетел Королев. Осмотрев вместе с Решетневым строительные площадки будущих корпусов филиала, Королев пришел в неописуе-мую ярость и потребовал немедленно соединить его лично с Хрущевым. Перепу-ганное руководство города заверило главного конструктора межконтинентальных баллистических ракет: будут приняты все меры, использован весь потенциал, чтобы объекты филиала сдавались в установленные сроки. Приезд главного конструктора ОКБ-1 в Красноярск-26 сделал свое дело: вскоре сибирский филиал начал обретать черты современного предприятия.

Еще больше проблем было у Решетнева с кадрами. Ему удалось переманить ряд специалистов с Оренбургского авиазавода, где выпускалась оперативно-тактическая ракета разработки ОКБ-1. В свое время ведущим конструктором этой ракеты был Решетнев. Он хорошо знал многих специалистов завода, и они выразили желание работать в Красноярске-26. Некоторые из них, как, например, Григорий Чернявский, сыграли выдающуюся роль в становлении филиала, орга-низации производства и новых разработок ракетно-космической техники. Удалось Решетневу перевести в филиал и многих конструкторов Красмаша (Красноярского машиностроительного завода). И все же, в основном филиал пополнялся за счет молодых специалистов – выпускников различных вузов страны.

Начальные шаги сибиряков в ракетно-космической деятельности были не совсем удачными. Разработка – мобильная ракета дальнего действия с подвижным стар-том – по результатам конкурса досталась более опытному предприятию. Проиграла творческое соревнование и новая ракета Королева, ее также не приняли на воору-жение. Остро стал вопрос о судьбе филиала, созданного под выпуск королевской техники.

В какой-то мере ситуация сглаживалась тем, что Красмаш получил задание ор-ганизовать серийное производство янгелевской унифицированной ракеты Р-14У

317

(8К65У) наземного и шахтного базирования. Сибирскому филиалу предстояло подготовить конструкторскую документацию для серийного производства и обе-спечить завод чертежами. Началась творческая связь сибиряков с КБ Янгеля и Южмашем – головными разработчиками и изготовителями боевых ракет страте-гического назначения.

Решетнев стал чаще бывать в Днепропетровске, чем в Подлипках. Особо теплые отношения сложились у него с руководителями КБ «Южное» Михаилом Янгелем и Василием Будником, директором Южмаша Александром Макаровым, ведущими специалистами КБ и завода.

Происходила переориентация сибиряков с королевской на янгелевскую темати-ку. В этой связи существование филиала ОКБ-1 теряло всякий смысл. Янгель был против создания собственного филиала в Красноярске – хотел работать с само-стоятельной организацией. Таким образом определилась судьба филиала ОКБ-1, его реорганизовали в самостоятельное конструкторское бюро ОКБ-10. Начальни-ком и главным конструктором ОКБ-10 назначили Михаила Решетнева, его первым заместителем – Григория Чернявского.

В конце 1961 года сибиряки собрали первую ракету Р-14, основные узлы и агрега-ты которой поступали готовыми с Южмаша. На полигоне Капустин Яр состоялся первый пуск янгелевской ракеты, собранной в Красноярске. Так начиналось со-дружество ракетостроителей с берегов Днепра и Енисея.

Летом 1962 года сибиряков посетил Янгель. Он сделал непродолжительную оста-новку в Красноярске по пути на свою родину – в крохотную деревушку Зырянова на берегу Илима, главного притока Ангары. Янгель осмотрел завод, где серийно изготавливались его ракеты, встретился с Решетневым и Чернявским, их коллега-ми. Разговор шел о перспективных разработках и будущем ОКБ-10. В планах сиби-ряков было много интересных предложений, но четкого, магистрального направ-ления деятельности ОКБ-10 не просматривалось. Молодому КБ необходимы были и своя собственная ниша, и свой путь развития.

Работа на всю жизнь

Совещание у Главного было на редкость бурным. На первый взгляд, Янгель выска-зал прямо-таки крамольную мысль: передать часть собственных разработок другим организациям. Свое решение главный конструктор обосновал тем, что в последнее время в КБ образовалась многотемность, его портфель переполнился новыми идея-ми и разработками. Нельзя было расширяться до бесконечности и распылять силы, надо было помнить, чем все призваны за-ниматься и что должны делать.

Разгружая собственное КБ, Янгель передал все наработанные материалы по морской тематике специализированному КБ №385 (главный конструктор Виктор Макеев). Руководствуясь теми же сооб-ражениями, функции головного разра-ботчика спутников «Метеор» переложил на плечи Всесоюзного НИИ электроме-ханики, возглавляемого академиком Ан-дроником Иосифьяном.

Следующий шаг главного конструк-тора оказался еще более радикальным: Янгель передал разработку нового кос-мического носителя «Космос-2» (65СЗ) Капустин Яр. Старт ракеты Р-11

318

и космических аппаратов спецсвязи «Стрела» и «Пчела» молодому ОКБ-10 в Красноярске-26 (главный конструктор Михаил Решетнев). В то время бывший филиал Королева был фактически без работы, и подарки Янгеля сибирякам ока-зались воистину царскими.

Непримиримую позицию к решению Главного заняли его заместители В.Будник и В. Ковтуненко: «Нельзя это делать! Метеоспутники и спутники связи – золотая жила, работа на всю жизнь!» Казалось, Янгель поступил во вред собственной орга-низации, но с государственной точки зрения – мудро.

Из интервью с Григорием Чернявским, членом-корреспондентом РАН, пер-вым заместителем генерального конструктора НПО им.М.Решетнева (1960–1984):

– В нашем красноярском КБ на центральной лестнице висят два портрета – С. Ко-ролева и М. Янгеля. Мы родились из ОКБ-1 и признаем его первенство в организацион-ном создании нашего филиала, но идеологически, тематически работа ОКБ-10 была заложена Михаилом Кузьмичам Янгелем. Говорят: не та мать, которая родила, а та, которая воспитала.

Оппоненты Янгеля еще надеялись, что их поддержит Макаров, но директор Южма-ша одобрил решение главного конструктора: «Наш завод работает в три смены, без выходных, а в Красноярске люди сидят без работы».

Ким Грачев, руководитель группы ведущих конструкторов (1960–1972) ОКБ-10:

– КБ «Южное» и Южмаш сделали все, чтобы сибиряки быстрее освоили выпуск бо-евой ракеты Р-14 и космические носители «Космос-2» и «Космос-3» на ее базе. Идя навстречу Решетневу, днепропетровцы нам передали комплект нестандартного обо-рудования, оснастку, сварочное оборудование, массу специального и универсального ин-струмента. Одним словом, из Днепропетровска в Красноярск технику везли эшелона-

Космодром Байконур. После успешного старта. В центре – М. Решетнев, слева – полковник А. Завалишин. 1975 г.

319

ми. На постоянную работу в КБ Решетнева переехали ряд специалистов КБ «Южное» и Южмаша.

В начале 1964 года в Красноярске-26 собрали первые два космических носителя, там же изготовили и макеты первых трех спутников, работавших на батарейках для карманных фонариков. Летные испытания проводились на Байконуре. Техниче-ским руководителем испытаний был главный конструктор ОКБ-10 Михаил Решетнев. В состав государственной комиссии от головной организации был включен ведущий конструктор КБ «Южное» Вадим Паппо-Корыстин. Председатель госкомиссии гене-рал Александр Войтенко принял решение провести первый пуск 18 августа 1964 года.

Вадим Паппо-Корыстин, ведущий научный сотрудник КБ «Южное» им. М.Янгеля: – Для сокращения сроков и объектов работ было принято решение достроить раз-

рушенную 41-ю стартовую площадку, известную трагическими событиями, связан-ными с катастрофой при подготовке к первому пуску ракеты Р-16. «Полигонщики», суеверные люди, были против, но сибиряки решили использовать практически готовую площадку. Началась подготовка к пуску. И вот первое чрезвычайное происшествие: ракета упала со стартового стола! Выясняется причина: незаправленную ракету опрокинул порыв сильного ветра. Носитель прикрепляют к башне обслуживания. Вто-рая попытка – над полигоном появляется черная туча, порывистый ветер достигает скорости 27 м/с – пуск откладывается. Третья попытка – очередная неприятность: сбой в электросхеме. Испытатели меняют батарею. Через полчаса звучит голос стре-ляющего полковника Матренина: «Объявляю последнюю попытку!»

Лишь с четвертой попытки «Космос-2» вывел на орбиты одновременно три спутни-ка: «Космос-38», «Космос-39», «Космос-40». Это был настоящий триумф создателей нового космического носителя и прежде всего главного конструктора ОКБ-10 Михаила Решетнева. Выдержать все эти перипетии и такое напряжение – не каждому дано! Он был мужественным и сильным духом. К тому же очень крепок физически – не зря занимался тяжелой атлетикой. Работая с Решетневым длительное время, я убедился, у него было много общего с Янгелем: интеллигентность, доброжелательность, исклю-чительное уважение к коллегам, чувство нового.

...Успешно завершив испытания, набравшись опыта в производстве и эксплуа-тации космического носителя, М. Решетнев обрел и полную самостоятельность: накануне 1966 года Янгель предоставил ему все права и обязанности главного кон-структора ракеты 65СЗ (в дальнейшем – 11К65).

Параллельно с отработкой космического носителя, красноярцы занялись раз-работкой спутников связи военного назначения, созданием навигационных кос-мических аппаратов, совершенствованием системы дальней космической связи и телевещания. Это было именно то, к чему они шли, что стало главным делом их жизни.

С каждым годом КБ Решетнева непрерывно наращивало темпы создания новых типов космических аппаратов, ввода их в эксплуатацию, освоения разнообразных космических орбит. В связи с огромным количеством заказов на новые спутники и предельной загруженностью предприятия главный конструктор Михаил Решет-нев в 1970 году передал изготовление космического носителя 11К65 Омскому «По-лету», где он производится и по сей день, правда, уже под названием «Взлет». За годы эксплуатации носителя 1165К («Космос-2», «Космос-3», «Космос-ЗМ») было выведено на орбиту более тысячи ИСЗ различного назначения! Это один из самых надежных носителей своего класса.

Начало 70-х годов для сибиряков отмечено запусками новых спутников серии «Молния» – это глубинная модификация тяжелого высокоэллиптического (40

320

000 км) космического аппарата, сконструированного в КБ С. Королева. Решет-невские «Молнии» позволили создать первую в стране постоянно действующую систему дальней космической связи. Через сеть приемных станций «Орбита» группировка из трех «Молний» обеспечивала прямые передачи Центрального телевидения в Сибирь и Среднюю Азию, на Крайний Север и Дальний Восток. Благодаря «Молниям» производилась и опытная эксплуатация телефонно-телеграфной связи.

Важнейшим этапом деятельности ОКБ-10 стало освоение геостационарной орбиты. Космические аппараты, работающие на этой орбите, решали важней-шие стратегические задачи страны и в то же время позволяли одним, а не тремя спутниками, проводить круглосуточное вещание. Для запуска геостационар-ных спутников понадобился более мощный космический носитель «Протон» с разгонным блоком (генеральный конструктор «Протона» Владимир Челомей).

Рассказывает Анатолий Завалишин, генерал-майор в отставке, заслуженный ис-пытатель Байконура, президент Федерации космонавтики Украины:

– С Михаилом Федоровичем мы познакомились в 1975 году, когда на «Протонах» го-товились запускать его спутники.

При подготовке к запускам экспериментальных спутников телевещания «Экран» возникла непонятная ситуация. Запустили первый «Экран» – получили прямые телепередачи из Москвы на Якутию, Красноярский край. Запустили второй спут-ник – еще 18–20 млн. человек прильнули к голубым экранам. А дальше пошел сбой: «Протон» перестал выводить «Экраны» на орбиты. В течение 1978 года из восьми пусков «Протона» – три аварийных по вине носителя, но все при запусках «Экрана». Какой-то парадокс: космические аппараты «Уран» выводятся нормально, следует за ними «Экран» – авария, «Радуга» – летит. «Экран» падает за «бугор», две «Венеры» взлетают, «Экран» – «заваливается»... Причины аварий были установлены, все они не имели никакого отношения к «Экранам», но тем не менее в правительство, ЦК партии полетели жалобы и телеграммы с предложениями спутники телевещания запускать американскими ракетами.

Решетнев очень сильно переживал, что по причинам, от него не зависящим, наступил перерыв в работе системы «Экран». Вместо обвинений в адрес создателей «Протонов» Михаил Федорович делал все, чтобы повысить надежность носителя. Вот таким, в высшей степени порядочным человеком был генеральный конструктор Решетнев, за это его уважали и ценили.

...Особое внимание генеральный уделял повышению ресурса создаваемых в КБ спутников, увеличив срок их службы с нескольких месяцев до двух-трех лет. В дальнейшем этот ресурс удалось повысить до пяти и даже десяти лет. Можно лишь удивляться, как решетневцам удавалось достичь таких впечатляющих результатов при том уровне электроники, радиотехники, материаловедения, какой был тогда в стране. При этом разработчики не имели возможности участвовать в широкой международной кооперации, как это практикуют все страны. Если Решетневу слу-чалось выезжать на международные выставки ракетно-космической техники, ко-мандировку ему оформляли как завкафедрой Красноярского университета. Весь этот камуфляж вызывал улыбку за рубежом, так как там о Решетневе знали больше, чем у нас.

В 1985 году журнал Британского космического общества писал: «М. Решетнев – главный конструктор навигационных, геодезических, небольших военных и гео-стационарных искусственных спутников Земли («Радуга», «Экран», «Горизонт»)». В том же 1985 году в издательстве «Советская энциклопедия» под редакцией В.

321

Глушко вышел труд – «Космонавтика. Энциклопедия», но в ней нет ни одной строчки о Решетневе. В «Советском эн-циклопедическом словаре» (издание чет-вертое, исправленное и дополненное, 1989) напечатано следующее: «Решетнев Мих.Фед.(1924). Сов. ученый в области прикладной механики, академик АН СССР (1984), Герой СоцТруда (1974), чл.КПСС с 1951. Тр.по проектированию машин и сложных автономных систем. Лен.пр.» (стр.1135).

Нет никаких сведений о нашем земля-ке и в трудах украинских историков, и это несмотря на то, что космические ап-параты генерального конструктора Ми-хаила Решетнева позволили реализовать ряд приоритетных, никем ранее не осу-ществляемых проектов в мировой науке и технике.

В редких изданиях о космонавтике, где упоминается конструктор спутников-шпионов М.Решетнев, местом его рожде-ния указывается Одесская область, тогда как он родился в селе Бармашово вблизи областного центра, города корабелов Ни-колаева.

В советское время имена конструкторов, создателей оружия были под осо-бым запретом, а те, кто работал в ракетно-космической сфере, были известны лишь узким кругам специалистов, их рассекречивала только смерть. Лишь в годы перестройки на свет божий стали появляться имена главных и генераль-ных конструкторов – творцов ракетно-ядерного оружия. В созвездии этих имен нашлось место и Михаилу Решетневу. Так сложилось, что основные тру-ды академика были посвящены обеспечению национальной обороноспособно-сти страны: он создавал спутники военного назначения, спутники спецсвязи, спутники-навигаторы, спутники-шпионы.

В то же время были созданы космические аппараты научного, народно-хозяйственного назначения и навигационного обеспечения международных морских и воздушных линий: «Молния», «Горизонт», «Луч», «Экран», «Раду-га», «ГЕО-ИК», «ГЛОНАСС» и многие-многие другие. Всего были разработа-ны и сданы в эксплуатацию 27 типов космических комплексов и систем, а об-щее число решетневских спутников, выведенных на орбиты, равняется почти тысяче! В отдельные годы на разных орбитах трудились свыше 120 спутников разработки НПО прикладной механики, которое сегодня носит имя академика Михаила Решетнева.

Медаль им. академика М. Решетнева

322

Блінцов Володимир Степанович

Народився 17 травня 1948 року в с. Бар-машове Жовтневого району Миколаїв-ської області.

Проректор з наукової роботи, директор науково-дослідного інституту підводної техніки, завідувач кафедри електроо-бладнання суден та інформаційної безпе-ки Національного університету корабле-будування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв.

Член Президії Ради проректорів з нау-кової роботи та директорів наукових уста-нов МОН України, Науково-методичної ради МОН України за напрямом «Ін-формаційна безпека», Науково-технічної ради Міністерства України з питань над-звичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Академік Академії наук суд-нобудування України, Міжнародної ака-демії морських наук, технологій і іннова-цій, Академії наук навігації та управління

рухом (Росія), член Королівського інституту кораблебудування і морських інжене-рів (Великобританія). Доктор технічних наук, професор.

Нагороджений Почесною відзнакою Президента України «Заслужений діяч на-уки і техніки України», почесними відзнаками Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України, МНС України та Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Кавалер ордена «Козацька слава» МГО «Ко-зацтво Запорізьке».

У 1971 р. закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут імені адмірала Ма-карова. По закінченні працював стажистом-дослідником, асистентом, старшим викладачем, доцентом, професором кафедри електрообладнання суден у тому ж інституті.

У 1979 р. захистив кандидатську, а у 1999 р. – докторську дисертації. У 1984 р. йому присвоєно вчене звання доцента, а у 2001 р. – вчене звання професора. У 1984 р. пра-цює завідувачем кафедри електрообладнання суден, з 1990 по 2003 р.р. – декан елек-тротехнічного факультету та голова Ради факультету. З 2003 р. – директор інститу-ту автоматики і електротехніки та директор науково-дослідного інституту підводної техніки Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова.

Професор Блінцов В.С. – відомий вчений і організатор науки, керівник україн-ської наукової школи «Підводна техніка». Під його керівництвом протягом 1991-2010 р.р. запроектовано і виготовлено більше 20 підводних апаратів і систем, які впроваджено у морську практику українських і зарубіжних організацій, поставле-но на озброєння Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Його розробки відзначено грамотами і медалями Всеукраїнських виставок у номінації «Кращий вітчизняний промисловий товар року». Професор Блінцов В.С. зробив важливий внесок у підготовку інженерних і наукових кадрів суднобудівної галузі України, в інтеграцію вітчизняної науки у європейський науковий і освітянський простір. Під його керівництвом підготовлено й успішно захищено 10 кандидатських дисертацій (у тому числі іноземними аспірантами).

323

В.С. Блінцов – активно працюючий вчений, організатор і керівник морських екс-педицій на Чорному, Азовському і Балтійському морях, на Крайній Півночі Росії, де виявлено і знешкоджено затонулі об’єкти, що створювали загрозу судноплавству і життю людей. За допомогою створених під його науковим керівництвом підвод-них апаратів-роботів та новітніх підводних технологій українськими археологами відкрито й обстежено затонулі судна минулих епох, які мають високу історичну цінність. Ці відкриття, за визнанням ЮНЕСКО, поставили Україну в один ряд з країнами високих підводних технологій.

Автор 10 монографій та навчальних посібників з грифом МОН України, має більш ніж 300 наукових та науково-методичних праць і винаходів.

Дружина — Блінцова (Волошина) Людмила Іванівна, 1951 р.н., працює інжене-ром в НУК. Син - Блінцов Олександр Володимирович, 1982 р.н., працює в НУК інженером. Син – Блінцов Сергій Володимирович, 1979 р.н. працює в НУК науко-вим співробітником. Донька дружини від першого шлюбу – Буруніна (Кушнарьо-ва) Жанна Юріївна, 1971 р.н., працює в НУК викладачем

Профессор В. Блинцов: «Николаевские подводные роботы

призваны помогать водолазам» О мужестве водолазов написано сотни книг, снято десятки фильмов. Мы

привыкли, что при необходимости смелые парни уйдут под воду и выполнят свою тяжелую работу – найдут затонувшее судно, поднимут невзорвавшуюся бомбу, расчистят дно пляжа и т.п. И мы редко задумываемся над тем, всегда ли нужно посылать под воду людей. Ведь подводная стихия несовместима с жизнью чело-века и нередко наказывает его за вторжение. Альтернативой водолазным работам сегодня служат подводные аппараты-роботы, чье присутствие на рынке морской техники вносит коррективы в наши представления о подводных технологиях. Та-кие роботы создаются в Национальном университете кораблестроения имени ад-мирала С.О. Макарова.

Наш корреспондент беседует с проректором по научной работе этого универ-ситета, руководителем научной школы «Подводная техника», заслуженным дея-телем науки и техники Украины, профессором, доктором технических наук В.С. Блинцовым, который рассказывает о перспективах применения подводных робо-тов в Украине.

– Владимир Степанович, как появилась идея создавать подводные роботы в уни-верситете?

– В конце 80-х годов ректор нашего НКИ профессор М.Н. Александров привлек меня и других молодых ученых к созданию глубоководных технических средств для исследования Мирового океана. Первые шаги оказались успешными, однако вскоре Советский Союз ушел в небытие, и работы были свернуты. Однако позже на одной из международных конференций по подводным технологиям я услышал статистику потерь водолазов. Меня это потрясло – в мирное время спокойно гово-рится о людских потерях, и это воспринимается, как должное. А ведь потери – это гибель людей!

Так и появилась идея создания подводных аппаратов-роботов для облегчения во-долазного труда. И вновь хочу добрым словом вспомнить нашего ректора Михаила Николаевича Александрова, без чьей помощи и поддержки нам было бы трудно.

324

– Какова роль подводных аппаратов-роботов сегодня? Какие задачи они могут решать в Украине?

– Подводные роботы – очень эффективный инструмент для выполнения ши-рокого круга подводных работ, и украинским пользователям еще предстоит оце-нить их эффективность. Судите сами – на водолазных глубинах (а это примерно 50-60 метров) такой робот «даст фору» любому водолазу. Ведь у него выше ско-рость передвижения, он может практически без ограничений во времени работать в сложных погодных условиях днем и ночью, при этом морскому специалисту (стро-ителю, взрывнику, ученому) обеспечивается «эффект присутствия под водой». И главное – никакого риска для здоровья и жизни людей!

А ведь в водах Украины сегодня работают сотни водолазов, которые исследуют морское дно, ищут и обезвреживают затонувшее оружие и боеприпасы, строят и обслуживают сотни километров подводных трубопроводов. Даже обследование по-дводной части корпуса судна и его очистка от обрастания у нас сегодня выполняется водолазами. Это тяжелейшая по своим физическим нагрузкам ручная работа. Да-вайте представим себе, что вместо комбайна в поле используют серпы и косы. А ведь под водой сегодня – это норма.

И еще – это мы говорили о водолазных глубинах. Однако огромный пласт ра-бот ждет своего часа на «заводолазных» глубинах. Там лежат затонувшие объекты высокой исторической ценности, размещены объекты нефтегазодобывающей инфраструктуры. Для работы на этих глубинах альтернативы подводным роботам практически нет.

– Насколько актуальным является применение подводных роботов на Никола-евщине?

– Рынок работ для такой техники на Николаевщине большой. Достаточно вспо-мнить о необходимости периодического инспектирования причалов и портовых ак-ваторий, обследования корпусов судов на плаву перед докованием и предъявлением Регистру, обследования БДЛК, проведения таможенных операций в наших портах, инспекции выпускных коллекторов городских очистных сооружений, насосных станций мелиоративной системы области. Да и донную поверхность рек Южный Буг и Ингул, городских пляжей давно уже пора детально обследовать – ведь мы практически ничего не знаем о наших городских подводных «владениях». А там, как показывает наш опыт, кроется немало «сюрпризов».

– Вы имеете в виду «сюрпризы», обнаруженные на Кинбурнской косе?– Да, в ноябре прошлого года наш университет совместно с Управлением МЧС

Николаевской области провели уникальную морскую операцию по поиску и об-следованию взрывоопасных предметов в районе Кинбурна. Тогда даже «видавшие виды» сотрудники МЧС были поражены – только с небольшого участка морского дна было поднято несколько взрывоопасних предметов огромной разрушительной силы. Кстати, это еще один пример эффективности использования подводных ро-ботов, так как именно благодаря применению нашего робота «Инспектор» в целом было обнаружено около сотни единиц старого боезапаса, представлявшего угрозу жизни людей и судоходству.

Позже эти «сюрпризы» были уничтожены спецподразделением Николаевского управления МЧС. А в правительство ушло обоснование необходимости целевого бюджетного финансирования работ по масштабной «зачистке» акватории Кин-бурнской косы от взрывоопасных предметов.

– Не опасна ли такая работа?– Любая работа в море по-своему опасна. Не исключение – и подводная. Когда

впервые обследуешь затонувший предмет, никогда точно не знаешь о его свойствах. Работа на акватории Кинбурнской косы не была в этом смысле исключением. Но вопросы безопасности всегда были на первом месте – во-первых, наш робот имел

325

дистанционное управление, во-вторых, мы работали под управлением профессио-налов из МЧС. Впрочем, море есть море, – когда стало понятно, какую разруши-тельную силу таит один из выявленных нами предметов, даже сотрудникам МЧС стало не по себе.

– Как вели себя в этой обстановке ваши коллеги – ученые университета?– Своими людьми я доволен. Они доказали, что умеют не только создавать новую

робототехнику, но и применять ее в экстремальных условиях, демонстрируя при этом личное мужество и понимание государственного значения своей работы.

– Вернемся к подводным роботам. Какие роботы созданы вашим коллективом для Украины?

– Среди созданных нами подводных роботов уникально счастливую судьбу име-ет «Софокл», который мы построили для Института археологии Национальной академии наук Украины. Этот робот на протяжении последних двух лет нашел и выполнил обследование нескольких старинных судов, среди которых – боевая га-лера Византийской империи. Ее возраст – более 1000 лет, она хорошо сохранилась в сероводородном слое Черного моря. Эту находку мировое археологическое сооб-щество признало наиболее крупным археологическим открытием за последние 100 лет. В результате Украина стала членом ЮНЕСКО по направлению «Подводное культурное наследие».

В прошлом году «отличился» робот «Инспектор», успешно поработавший по за-данию Николаевской облгосадминистрации на Кинбурнской косе.

Кроме того, наши роботы «несут службу» в ВМС Вооруженных сил Украины, в организациях Минтопэнерго, Минтруда и социальной политики Украины, работа-ют во Вьетнаме и Китае.

– Какие роботы вы предлагаете николаевским городским, коммунальным и водолазным службам?

– В наших планах – уже в 2011 году предложить техническое переоснащение николаевских водолазных служб на основе наших аппаратов-роботов. Это будут практически «портативные» роботы-малыши, очень функциональные и удобные в эксплуатации. Мы стремимся к низкой себестоимости такой техники, чтобы сде-лать ее доступной широкому кругу николаевских пользователей – от водолазов-профессионалов до яхтсменов, неравнодушных к подводному миру.

Кроме того, мы разрабатываем высокопроизводительные технологии мониторин-га гидротехнических сооружений Николаева и области на базе наших подводных роботов. Готовы получать задания от соответствующих служб города и области как на создание роботов, так и на выполнение подводных работ с их помощью.

– Так что – конец профессии водолаза? Смогут ли подводные роботы полностью заменить человека?

326

– Конечно, нет. Человека под водой не заменит никакая робототехника, если надо выполнять сложную «ручную» работу, да еще и в нестандартных ситуациях. Однако освободить его от тяжелого рутинного труда, снизить риски для здоровья и жизни водолаза – наша задача.

Кстати, водолазные службы организаций, где работают наши роботы, уже не представляют своей морской деятельности без них. Яркий тому пример – водо-лазная служба ГАО «Черноморнефтегаз», которая более 15 лет использует наш робот «Атлет».

– Какие проекты вы разрабатываете сегодня?– Для Украины мы проектируем многоцелевой подводный робот для ВМС,

разрабатываем уникальный проект «Подводный музей Украины», уже упоминав-шийся робот-малыш для Николаева. Особо хочу отметить, что в наших ближайших планах – создание и ввод в эксплуатацию мобильной подводно-технической лабо-ратории на базе университетского судна «Дельта». Аналогов такой лаборатории на Черном море нет, ее появление поставит Украину в один ряд со странами высоких технологий в сфере подводной робототехники.

Кроме того, мы ищем заказчиков за рубежом, ведем переговоры о поставках на-ших роботов в Турцию, Индию, Туркмению.

Конечно, в условиях экономического кризиса непросто организовать такую ра-боту. Здесь неоценимую помощь мы получаем от ректора нашего университета профессора С.С. Рыжкова – от финансовой поддержки до личного участия. Актив-но помогают нам также наши проректоры Э.Б. Хачатуров и Г.В. Бидниченко – ведь любая морская деятельность всегда опирается на крепкий «береговой» тыл.

– Вопрос к вам, как к проректору университета. Как связана ваша научная школа с учебным процессом и подготовкой кадров в университете?

– В нашем университете на протяжении последних лет последовательно вне-дряется в практику принцип «Образование – через науку». Практически все наши специальности ведут подготовку студентов и аспирантов, опираясь на последние достижения той или иной области науки, в том числе – и на свои собственные научные достижения. Сегодня – это норма нашей работы. Отсюда и высокое каче-ство образования в нашем университете.

Что же касается подводной техники, то в университете аккредитована магистер-ская специализация «Электрооборудование и автоматика подводно-технических систем и комплексов», успешно работает аспирантура по ряду научных специ-альностей, связанных с подводной робототехникой. Таким образом, для молодых людей, увлекающихся морской тематикой, есть возможность получить отличное образование и проявить себя в чрезвычайно важной и очень романтичной дея-тельности.

Пользуясь случаем, приглашаю молодежь Николаева в наш университет для по-лучения современных инженерных и научных знаний.

«Вечерний Николаев«, 2 февраля 2011 г.

Море доверяет ему свои тайны

Наверно, проще проследить путь птицы в небе, чем понять, почему в головах у одних рождаются решения сложных технических задач, а у других – нет. Почему так происходит, у проректора по научной работе НУК им. адмирала Макарова Вла-димира Блинцова ответа нет. Свое первое изобретение он буквально «увидел во сне» – настолько сильно было желание решить задачу, что мысли о ней не поки-дали молодого аспиранта ни днем, ни ночью. Всего же на сегодняшний день про-фессор Блинцов опубликовал около трехсот научных трудов – монографий, статей

327

и изобретений, подготовил десять кандидатов технических наук. Однако особую гордость Владимира Степановича составляют созданные его научной школой подводные аппараты. О них профессор готов говорить часами.

Выпускник НКИ, сейчас Владимир Блинцов – не только проректор по научной работе родной alma mater (сменившей название, но не отказавшейся от своей сути), но и доктор технических наук, профессор, Заслуженный деятель науки и техники Украины, академик Академии наук судостроения Украины, академик Международ-ной академии морских наук, технологий и инноваций, академик ряда зарубежных академий. Достичь этого, если не жить в науке и наукой, просто невозможно. И у жизни этой есть прочная опора – любовь к морю.

– Надо жить любовью к делу. Если тебе нравится какое-то дело, оно дает тебе силы, интерес к жизни. А у меня, как и у всех корабелов, работа «замешана» на любви к морю. Это такая романтика, такая сказочная деятельность, когда ты со-здаешь что-то новое и видишь плоды своего труда. Это и есть счастье, – с улыбкой говорит Владимир Степанович.

Любовь к морю зародилась еще в детстве, когда родители подарили ему «комплект №1» – ласты, трубку, маску и подводное ружье. В студенческие годы Владимир Степанович занимался в клубе подводного поиска «Садко». А сейчас вместо него морские глубины исследуют его «детища» – подводные аппараты. У них много имен – есть и «Полярная звезда», и «Черномор», и «Искатель», и «Инспектор». Но самый знаменитый – это «Софокл», на счету которого не-сколько подводных археологических открытий мирового уровня. Это –зато-нувший в ХIХ веке английский барк «Аgnes Blaikie» («Софокл» даже поднял с барка артефакт – прекрасно сохранившуюся мебельную дощечку), и затонув-шая предположительно в Х веке боевая галера Византийской империи, и зато-нувший в августе 1941 года теплоход «Ленин». Кстати, любой выход в море то ли «Софокла», то ли «Инспектора», профессор Блинцов старается не пропус-кать. И на это есть свои причины:

– Когда робот погружается в неизведанное место, весь экипаж волнуется. Это необычно, ведь там никто еще не был, и то, что мы сейчас увидим, до нас не видел никто!

И с улыбкой добавляет:– Я не собираюсь отдавать пальму первенства подводных открытий молодежи –

пусть они пока выезжают вместе со мной. Пока еще палуба подконтрольна, я буду на ней стоять.

Планов у профессора Блинцова много, потому что очень много перспективных направлений для морской деятельности. Например, Владимира Степановича ин-тересуют возобновляемые источники энергии – он хочет спроектировать и создать в будущем морскую волновую электростанцию.

Значительная часть его внимания и далее будет уделяться любимым подводным аппаратам: сегодня в НУК им. адмирала Макарова уже спроектировали уникальный подводный аппарат под проект украинского корвета, который Вла-димир Блинцов любовно называет «сторожевой собачкой» корабля. В целом, профессор считает просто необходимым наличие на каждом корабле или судне небольших подводных аппаратов, которые помогут избежать напрасного риска погружения для водолазов. Конечно, полностью заменить человека не сможет ни один робот, но лучше сначала «узнать брод», прежде, чем посылать туда человека. Кроме того, огромную пользу могут принести такие аппараты и при обследова-нии подводных частей гидротехнических сооружений (тех же мостов или при-чалов): «болезнь» подводной части причала лучше увидеть в самом начале и вов-ремя принять действенные меры по ее «лечению». А на «заводолазных» глубинах альтернативы таким аппаратам просто нет.

328

Одной из первостепенных задач этого года Владимир Степанович видит «разору-жение» акватории Кинбурнской косы от обнаруженных в прошлом году «Инспекто-ром» крупнокалиберных снарядов и глубинных бомб, покоящихся на морском дне со времен Второй мировой войны. Но не меньшую опасность таит и Ягорлыцкий залив, где в иле и водорослях скрыто не меньше взрывоопасных «сюрпризов», которые еще надо обнаружить и нейтрализовать.

Что ж, профессор Владимир Блинцов и его команда готовы к выходу в море.

Профессор Владимир Блинцов:

«Инспектор» готов к выходу в море – Кинбурн надо очистить от «эха» прошлой войны»

НУК им. адмирала Макарова, пожалуй, единственный из николаевских вузов со-ответствует классическому понятию «университет»: здесь не только готовят кадры, но и занимаются наукой, уделяя значительное внимание инновационным разра-боткам. Что это за инновационные разработки, о которых в недавнем интервью Mukola.net говорил губернатор Николай Круглов, рассказал проректор по научной работе НУК им. адмирала Макарова Владимир Блинцов.

Владимир Блинцов – доктор технических наук, профессор, Заслуженный деятель науки и техники Украины, академик Академии наук судостроения Украины, акаде-мик Международной академии морских наук, технологий и инноваций, академик Академии навигации и управления движением (Россия), член Королевского ин-ститута кораблестроения и морских инженеров (Великобритания) – робототехни-

329

кой занимается уже 20 лет, но эту тему оставлять не намерен. И не только потому, что спроектированные под его руководством подводные аппараты «Софокл», «Ин-спектор» и «Черномор» хорошо зарекомендовали себя в деле, но и потому, что это перспективное направление – как в науке, так и в жизни.

У «Софокла» вообще удивительно счастливая судьба, говорит Владимир Степа-нович. Он был рожден и впервые использован в 2009 году по заказу Института ар-хеологии НАН Украины, и первые же его «выходы» в море были крайне удачны. За навигацию 2009 года он обнаружил несколько покоящихся на дне Черного моря кораблей, в частности – затонувший в ХІХ веке английский барк «Аgnes Blaikie» (с помощью манипулятора «Софокл» даже поднял с барка артефакт – прекрасно со-хранившуюся мебельную дощечку). Также «Софокл» обнаружил и обследовал за-тонувший в августе 1941 года теплоход «Ленин»: по словам В. Блинцова, это была трагедия – там погибло 4 тысячи беженцев из Одессы, теперь же установлена и при-чина – теплоход подорвался на мине, может быть, и советской. Но самым крупным открытием стала боевая византийская галера, приблизительно Х века, и археологи всего мира признали, что это стало самым крупным подводным открытием за по-следние 100 лет.

Прошлый год был очень сложным по гидрологии (большие течения), поэтому «Со-фоклу» не удалось поработать на подъеме старинных амфор с галеры. А вот для «Ин-спектора», который исследовал акваторию Кинбурнской косы, год был успешным: этот подводный аппарат оправдал свое название, обнаружив взрывоопасные «отго-лоски» прошедшей войны.

– Я считаю, что государство должно вкладывать деньги в Николаевскую об-ласть, чтобы решить эту проблему. Речь идет о заповедной зоне, о лебяжьих островах, белейших песках (я достаточно много попутешествовал по миру, и такие пески я видел только во Вьетнаме в одном месте)… И рядом с этим – эхо прошлой войны. Да какое эхо! Сотни крупнокалиберных снарядов, глубинные противолодочные бомбы, – говорит проректор по научной работе НУК им. ад-мирала Макарова.

Не меньшую, а может быть, и большую опасность, по мнению В.Блинцова, пред-ставляет собой Ягорлыцкий залив, который на сегодняшний момент не обследо-ван.

– В военное время там затонула баржа с боеприпасами, которую в послевоенные годы подорвали, вместо того, чтобы разоружить, и достигли лишь того, что боезапасы разбросало по всему заливу. А там очень сложные подводные условия (ил, водорос-ли) – там ничего не видно! Но мы готовим на этот год исследование – будем ставить на «Инспектор» не только манипулятор, но и гидроакустику, которая «увидит», что прячется в зарослях и иле. И только потом будем это поднимать, – рассказал Владимир Блинцов.

Но у подводных аппаратов, которые спроектированы в НУК им. адмирала Ма-карова, может быть более широкий спектр применения, чем археология и «ра-зоружение» акваторий. Речь идет об инспектировании гидротехнических со-оружений – мостов, причалов, перекачивающих станций систем орошения, нефтегазодобывающих платформ.

– В 90-е годы мы в порту Дудинка по заказу российского «Газпрома» нашим подводным аппаратом обследовали причал (он был длинным, по сути – соединенных два 100-метровых причала) и выяснили, что оба причала «висят» только на крайних точках – все остальное было вымыто. Через некоторое время этот причал просто бы рухнул – с людьми, транспортом. К чести дудинских гидротехников, когда мы че-рез год приехали обследовать газовые магистрали, которые идут через Енисей, уже был возведен новый бетонный причал. Вот пример эффективности использования подводных аппаратов-роботов на мелководье, – рассказал Владимир Блинцов.

330

В нашей области причалов достаточно, а будет еще больше, так что вопрос их качественного обследования с каждым годом будет все более актуален. В США, к примеру, существует государственная программа, в соответствии с которой об-следуются все гидротехнические сооружения. В Украине говорить о подобной го-сударственной программе, наверно, рано. Но такие обследования не помешали бы: получить объективную «картинку», фактически увидеть собственными гла-зами (на мониторе), а не со слов водолаза, который не является специалистом-гидротехником, – это важно. Кроме того, в случае использования подводного ап-парата исключен риск для жизни и здоровья идущего под воду человека. Героев у нас, конечно, всегда хватало, говорит профессор, но сколько можно рисковать жизнью людей?

Не менее привлекательно использовать подводные аппараты и для охраны укра-инских водных границ. Ведь не секрет, что на сегодняшний момент они охраняют-ся преимущественно с поверхности. Такие аппараты могли бы решить проблему охраны государственной границы в полном объеме. Конечно, они должны быть более мощными, чем тот же «Софокл» или «Инспектор», потому что задачи у них иные. И в НУК им.адмирала Макарова уже спроектировали мощный подводный аппарат среднего класса для проекта украинского корвета. Пока нет ни опытного образца, ни названия у этого «детища», но проектанты-подводники университета верят, что у него большое будущее.

Рассказал Владимир Блинцов еще об одной оригинальной идее – организовать виртуальный подводный музей. В этом случае работа нашлась бы «братьям» «Со-фокла»:

– Поставить такие аппараты у «знаковых» подводных объектов, вывести на по-верхность коммуникации и транслировать «увиденное» аппаратами в Интернет,

На снимке: В.С. Блинцов (в центре) с сотрудниками у подводного робота «Софокл».Фото Александра Кремко (из архива редакции).

331

чтобы из любого детского сада или школы в образовательных целях можно было бы их посмотреть. Технически это реально, дело – за инвесторами.

Но все это дело будущего, хотелось бы верить, что не такого уж и далекого. А первоочередная задача этого года – «разоружить» нашу курортную зону на Кин-бурнской косе. И к этому подводный аппарат «Инспектор» и команда профессора Владимира Блинцова готовы.

Программа «Горожанин года» и «Человек года» – итоги за 2005 год

18 марта в областном Дворце культуры состоялось торжественное чествование

победителей программы «Горожанин года» и «Человек года» за 2005 год. Более чем двухсотлетняя история нашего города знает немало ярких и самобытных личнос-тей в различных областях человеческой деятельности. Есть такие люди и сегодня, и необходимо, чтобы о них и об их делах было известно как можно больше. Именно с этой целью осуществляется ежегодная городская программа «Человек года», кото-рая в этом году отмечает свое десятилетие.

Членами оргкомитета являются почетные горожане. Председатель оргкомите-та – директор издательства «Возможности Киммерии» Валерий Карнаух. Опред-еление горожан, добившихся наибольших профессиональных успехов в 2005 году, осуществлялось по двенадцати номинациям. Им присваивается звание «ГОРОЖА-НИН ГОДА». Отдельно определяется «ЧЕЛОВЕК ГОДА» за наиболее значительный вклад в жизнь города в целом. Определение производилось с помощью экспертного опроса в каждой экспертной группе.

По номинации «Наука и высшая школа» выразили свое мнение 175 экспертов, выдвинуто 7 кандидатов. Лидеры – Пехота Елена Николаевна, декан факульте-та последипломного образования Николаевского государственного университета имени В.А. Сухомлинского; Шебанин Вячеслав Сергеевич, ректор Николаевско-го аграрного университета; Блинцов Владимир Степанович, директор Института автоматики и электротехники при Николаевском университете кораблестроения. «Горожанин года» – Е.Н. Пехота (69 голосов).

При всей стремительности жизненного старта Владимира Блинцова, его биогра-фия – не такая уж необычная среди коллег в Национальном университете корабле-строения.

На четвертом десятке «остепенившаяся» молодежь начинает растекаться ручей-ками по интересам — кто нацеливается на новые высоты в науке, кто почувствовал тягу к административной карьере, а кто увлекся изобретательской деятельностью. И при этом все — пишут научные статьи, методические разработки, читают лекции студентам, ведут семинарские занятия, лабораторные работы и прочая, прочая...

Владимир Блинцов не избежал ни одной из перечисленных тенденций. В 36 он не только поднялся до звания доцента, но и возглавил кафедру электрооборудования судов. А в 1990 году назначен деканом электротехнического факультета.

На горизонте возникала докторская диссертация, подрастали сыновья Сергей и Александр, дочь Жанна, которые явно следовали по стопам отца - жизнь, как говорит-ся, удалась! И тут в биографии Владимира Степановича произошел знаменательный поворот. Однажды по дороге на работу его догнал автомобиль М.Н. Александрова. Ректор НКИ не просто подвез коллегу до учебного корпуса. А, как бы между про-чим предложил подключиться к работе над подводной техникой — необитаемыми подводными аппаратами. Молва приписывает Михаилу Николаевичу такую форму-лировку: «Там у них не хватает электричества».

332

Блинцов добавил делу не только электричества. «Шеф продумывал методи-ку применения проектируемых аппаратов, находил заказчиков. В общем, сформиро-вал рынок, как мы говорим», – поделился один из бывших студентов Блинцова, а ныне один из ведущих специалистов НИИ подводной техники Д.В. Костенко.

Начиная с 1992 года, коллектив под руководством В.С. Блинцова создал и внедрил в промышленных масштабах 7 подводных комплексов. Николаевские аппараты работают на севере – в устье

Дудинки и на юге — в море Уэддела (Антарктида), на Балтике и на Черном море. Два из них приняты на вооружение Военно-Морских Сил Украины, один - Ки-тая. Достижения ученых и инженеров Института автоматики и электротехники НУК отмечены Золотой медалью и Грамотой победителей Всеукраинской выставки в номинации «Лучший отечественный промышленный товар года».

Когда есть реальные достижения, то и наука двигается, считает зам. директора по научной работе Г.В. Бабкин. Несколько сотрудников защитили кандидатские диссертации, а Блинцов в 1999 году — докторскую. Владимир Степанович стал признанным руководителем отечественной научной школы «Подводная техника», организовал новую для Украины специализацию «Электрооборудование и автома-тика подводно-технических систем и комплексов».

Всего же за годы независимости в учебных программах Института автоматики и электротехники НУК появилось 6 новых специальностей, созданы 4 новые кафедры, организован Учебно-научно-методический комплекс по непрерывной подготовке специалистов для судостроительной отрасли. В последнее время состоялись 7 украинско-польских научно-технических конференций, а так-же 2 европейские научно-технические конференции «Unconventional Electro-mechanical and Electrical Systems».

Вместе с профессором Блинцовым в институте сегодня работают 50 докторов и кандидатов наук, активно действуют несколько научно-производственных коллективов, выполняющие сложнейшие инженерные заказы отечественных и зарубежных предприятий. Сам Владимир Степанович написал 5 монографий с грифом Министерства образования и науки Украины, имеет более 220 научных и научно-методических работ и изобретений, подготовил к защите кандидат-ских диссертаций десятки аспирантов (в том числе первого в нашем городе ино-странного специалиста). Его избрали академиком Академии наук судостроения Украины, Международной академии морских наук, технологий и инноваций.

333

Блінцов Степан Федорович (07.01.1924-03.09.2006)

Ветеран Великої Вітчизняної Війни Блінцов Степан Федорович народив-ся 7 січня 1924 року на Миколаївщині (село Бармашове) у багатодітній селян-ській сім’ї. З дитячих років пізнав тяжку селянську працю, пережив Голодомор 1932-1933 років. Допомагав батькам у важкі й голодні роки, суміщаючи на-вчання у школі з роботою у колгоспі, де нарівні з дорослими заробляв трудодні (у ті роки на селі грошей за роботу майже не платили, а на зароблені протягом року трудодні видавали пшеницю та інші сіль-ськогосподарські продукти).

Степан Федорович зі шкільних років мріяв про подальше навчання й здобут-тя вищої освіти, він хотів стати вчителем. Але цим планам не судилося збутися, оскільки одразу після отримання атеста-ту зрілості (так тоді називали атестат про загальну середню освіту) 22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на нашу державу. – розпочалась Велика Вітчизняна війна.

Німецькі війська швидко окупували Миколаївщину, увійшли й до села Бармашо-вого, де залишилось багато молоді і школярів. Майже 3 роки всі вони прожили під гнітом фашистських окупантів, і лише в березні 1944 року Червона армія визволила Миколаївщину від ворогів. Тоді ж Степан Федорович був призваний до лав Черво-ної армії і в її рядах пройшов славний бойовий шлях, звільняючи міста і села Укра-їни, Молдови, Румунії, Угорщини й Австрії від фашистських загарбників.

Степан Федорович воював кулеметником 4-го Українського фронту, брав участь у визволенні Одеси, Кишинева, Бухареста, Відня. У важких боях був двічі поране-ний, став інвалідом війни, але до кінця війни не залишив ряди Червоної армії. Ві-йну закінчив на посаді секретаря комсомольської організації моторизованого пол-ку, День Перемоги 9 травня 1945 року зустрів у Відні (Австрія).

Після закінчення Великої Вітчизняної війни Степан Федорович повернувся до рідного села, де брав активну участь у відродженні сільського господарства. Одру-жився зі своєю однокласницею Петроченко Надією Петрівною, яка після закінчен-ня з золотою медаллю середньої школи також мріяла про вищу освіту, але і ці мрії зруйнувала війна. Степан Федорович працював спочатку рядовим колгоспником, потім секретарем партійної організації радгоспу. У повоєнні роки Степан Федо-рович здобув вищу сільськогосподарську освіту й отримав кваліфікацію «учений агроном», після чого протягом 15 років працював директором радгоспу на Мико-лаївщині.

Разом з дружиною Надією Петрівною виховав двох дітей: сина Володимира (1948 р.н.) і доньку Валентину (1951 р.н.), які подарували їм онуків Жанну (1971 р.н.), Юрія (1977 р.н.), Сергія (1979 р.н.). та двох Олександрів (1981 і 1982 р.н.). Свої мрії відносно вищої освіти подружжя Блінцових зреалізувало у своїх дітях і онуках – всі вони отримали повну вищу освіту і стали інженерами, економістами, науковцями.

334

Трудову діяльність ветеран та інвалід Великої Вітчизняної війни Блінцов Сте-пан Федорович завершив у 1988 році на посаді головного державного інспектора по закупівлях сільськогосподарської продукції Жовтневого району Миколаїв-ської області.

За бойові та трудові подвиги Блінцов Степан Федорович нагороджений багатьма орденами і медалями.

Похований у Корабельному районі м. Миколаєва.

Биография Семенова А.Ф.

Семенов Александр Федорович родил-ся 28 декабря 1922 года в селе Бармашово Баштанского района (ныне Жовтневого района) Николаевской области.

Его отец – Семенов Федор Авдеевич (20.05.1894 – 05.02.1969) из крестьянской семьи (кроме него в семье были братья Трофим и Степан, сестра Наталья), был участником 1-й мировой войны, награж-ден за мужество Георгиевскими креста-ми, после войны работал в колхозе ко-нюхом, в 1944 году был угнан немцами на работы в Австрию (г. Грац), после Победы над фашистами возвратился в родное село.

Его мать – Семенова (дев. Бернико-ва) Елена Мартыновна (20.05.1901 – 05.05.1968) также из большой крестьян-ской семьи (кроме нее в семье были сестры Даша, Поля, Маня, Муся и брат Федор), работала в колхозе разнорабочей.

В 1940 году Семенов А.Ф. с отличием окончил среднюю школу и был при-зван на воинскую службу. Начало Ве-ликой Отечественной войны встретил на Кавказе, где проходил военную по-дготовку и в обороне которого потом принимал участие. Окончил коман-дирские курсы. Командовал взводом армейской разведки. Неоднократно хо-

дил в тыл врага для получения необходимых разведданных. Освобождал Укра-ину и Польшу от фашистских захватчиков. Был ранен во время наступатель-ной операции по освобождению территории Николаевской области. Окончил войну в поверженной Германии после участия в операции по взятию Берлина. Награжден двумя орденами Красной звезды, орденом Отечественной войны 2 степени, медалями: «За отвагу», «За оборону Кавказа», «За взятие Кенигсбер-га», «За взятие Берлина», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.» После окончания Великой Отечественной войны ко-мандир 99-й отдельной моторазведывательной роты, старший лейтенант Се-менов А.Ф. проходил службу в Пинске (Белоруссия), где в августе 1946 года

335

женился на Чувашовой Нине Ивановне, 26.12.1926 г.р., которая после оконча-ния финансово-экономического техникума в пос. Калашниково Калининской (ныне Тверской) области, была как бухгалтер направлена по распределению в лесосплавную контору г. Пинска. После демобилизации из армии вместе с женой возвратился в родное село Бармашово.

А.Ф. Семенов справа, май 1945 г. Сухуми

А.Ф. Семенов пятый справа в среднем ряду

336

Вместе с женой воспитал двух детей: сына – Юрия, 1948 г.р. и дочь Ольгу, 1955 г.р., которые порадовали своих родителей внуками: Александрой (1972 г.р.), Владиславом (1978 г.р.), Сергеем (1979 г.р.), Юрием (1983 г.р.).

Трудовую деятельность после демобилизации начал в 1947 году инспектором по мобилизационно-секретной работе и кадрам Засельского хлебоприемного пред-приятия. С 1950 года находился на партийной работе: был пропагандистом, заведу-ющим организационным отделом, вторым секретарем Жовтневого райкома Ком-партии Украины.

С сентября 1956 года по июнь 1960 года был слушателем высшей партийной школы при ЦК КП Украины.

После завершения учебы работал вторым секретарем, а с августа 1961 года – первым секретарем Жовтневого райкома Компартии Украины, с 1962 по 1965 г.г – секрета-рем парткома Снигиревского производственного колхозно-совхозного управления, а затем по сентябрь 1973 года – первым секретарем Жовтневого райкома Компартии Украины. Более 10 лет (до ухода на пенсию в октябре 1983 года) проработал заведую-щим областным отделом по использованию трудовых ресурсов.

На всех постах, которые занимал Семенов А.Ф., он проявлял себя инициативным и умелым сотрудником. Его отличали принципиальность и требовательность, скромность и уважительное отношение к людям.

В мирное время Родина высоко оценила трудовые заслуги Семенова А.Ф., наградив его орденами Ленина, Октябрьской Революции, Трудового Красно-го Знамени, медалью «Ветеран труда». К 40-летию Победы в Великой Отече-ственной войне с учетом его боевых заслуг был отмечен орденом Отечествен-ной войны 1 степени.

Персональный пенсионер республиканского значения Семенов А.Ф. умер 29 но-ября 1986 рода и похоронен в Корабельном районе г. Николаева.

На заднем плане слева А.Ф. Семенов. Польша, 30 августа 1944 г

337

БіографіяСеменова Юрія Олександровича

Семенов Юрій Олександрович народився 19 травня 1948 року в селі Бармашо-ве Жовтневого (на той час Баштансько-го) району Миколаївської області в сім’ї службовців.

У 1966 році після закінчення із срібною медаллю Жовтневої (смт Жовтневе) се-редньої школи розпочав навчання в Ми-колаївському кораблебудівному інституті (МКІ) на факультеті електрообладнання суден, який закінчив у 1972 році за фахом «інженер-електрик». Після закінчення інституту і до жовтня 1974 року працював у МКІ стажистом-дослідником, потім – аспірантом на кафедрі електрообладнан-ня суден.

4-го жовтня 1974 року був призваний на військову службу до Комітету держав-ної безпеки УРСР, проходив службу як оперативний співробітник в УКДБ по Миколаївській області, а з грудня 1980 року – в КДБ УРСР (м. Київ). З 1991 року працював на керівних оперативних поса-дах в Службі безпеки України.

З жовтня 1994 року по червень 1998 року працював в органах виконавчої вла-ди – головою Державної служби України з питань технічного захисту інформації, а потім – після її реорганізації – першим заступником голови Державного комітету України з питань державних секретів та технічного захисту інформації.

З червня 1988 року по березень 2004 року працював на керівних посадах в СБУ. З березня 2004 року по жовтень 2005 року – помічник директора Інституту проблем національної безпеки з міжнародних зв’язків та безпеки при Раді національної без-пеки і оборони.

У складі офіційних урядових та відомчих делегацій відвідав Австралію, Францію, Німеччину, Чехію, Угорщину, РФ, Білорусь, Ізраїль та США.

В серпні 1995 року отримав звання генерал-майора, в жовтні 2005 року вийшов у запас СБУ.

З лютого 2008 року – радник (на громадських засадах) голови Всеукраїнської Спе-ціальної Колегії з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Одружений. Дружина – Семенова Ольга Іванівна, 1948 р. н., пенсіонерка. Має двох дітей: доньку – Олександру, 1972 р. н. і сина – Владислава, 1978 р. н. та

трьох онуків – Микиту (2001 р.н.), Ксенію (2005 р.н.) і Варвару (2005 р.н.).

26.02.2011 р.

338

Визначні люди нашого села

1. Агняніков Георгій Сергійович – голова сільської ради три десятиліття. На-городжений багатьма орденами і медалями. Та найбільша нагорода – оцінка громади: авторитет, дбайливість, енергійність, упевненість в своїй вимогли-вості, велика унікальна пошана до людей.

2. Блінцов Володимир Степанович – проректор з наукової роботи, директор науково-дослідного інституту підводної техніки, завідувач кафедри електро-обладнання суден та інформаційної безпеки Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв. Нагороджений Почесною відзнакою Президента України «Заслужений діяч науки і техні-ки України», почесними відзнаками Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України, МНС України та Державної служби спеці-ального зв’язку та захисту інформації України. Кавалер ордена «Козацька слава» МГО «Козацтво Запорізьке».

3. Блінцова Анна Тимофіївна – перша дівчина-комсомолка, секретар Бар-машівського осередку, пропагандист при окружкомі, вчитель історії, вела підпільну роботу в тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни.

4. Брек Яків Федотович починав свою трудову діяльність на першому тракторі Фордзоні, був директором радгоспу імені Шевченка, освоював цілинні землі.

5. Будков Леонтій Онисифорович, який у 1941 році добровольцем пішов на фронт. За форсування Керченської затоки і подвиги, здійснені на кримській землі у боях з гітлерівськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР 16 травня 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

6. Васильєва Ольга Григорівна – із 1949 року по 1980 р. працювала лікарем у нашому селі (31 рік). Депутат Бармашівської сільської ради, протягом двох скликань була депутатом обласної ради. Нагороджена орденом «Знак поша-ни», медалями. Найбільша нагорода – пошана людей до свого лікаря.

7. Висоцький Петро Йосипович – тракторист, нагороджений орденом Тру-дового Червоного Прапора.

8. Гламаздіна Лідія Григорівна – солдатська вдова.9. Дергунова Тетяна Федорівна – директор Бармашівської школи. Завдяки

її наполегливості і старанності збудована триповерхова школа. 10. Дорожон Катерина Михайлівна – шанований учитель школи.

339

11. Жигалкін Олег – народний артист України.12. Капашилов Віталій Григорович – земляк-спонсор. Завдяки йому ми ма-

ємо «Історію села», ч. I. 13. Капошилов Григорій Васильович – чверть віку очолював технічні під-

розділи радгоспних відділків. Медаль «За трудову доблесть» – нагорода не тільки за працю, а за людяність, доброчинність, почуття громадянського обов’язку.

14. Капошилов Федір Васильович – комбайнер, кавалер трьох трудових ор-денів та медалей.

15. Копит Микола Харлампійович – академік Інженерної Академії України, завідуючий проблемною лабораторією фізики аеродисперсних систем при Одеському університеті.

16. Майстренко Валентина Костянтинівна – учасниця клубу доярок-тритисячниць, портрет занесений на районну Дошку пошани.

17. Мартинова Олена Іванівна, доярка, «Майстер тваринництва першо-го класу». Нагороджена медаллю «За трудову доблесть», орденом Трудо-вого Червоного Прапора.

18. Макасєєв Іван Маркович – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, нагороджений багатьма орденами і медалями.

19. Полякова Зінаїда Іванівна – передова трактористка села. Була п’ять скликань депутатом Бармашівської сільської ради, два скликання депутатом Жовтневої районної ради. Нагороджена орденом Трудової Слави ІІІ ступе-ня, призом «Радянська жінка», медаллю «Ветеран труда».

20. Решетньов Михайло Федорович – вчений, конструктор, один із основоположників радянської космонавтики. Академік, доктор техніч-них наук, професор, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії і Державної премії РФ, нагороджений орденом «За заслуги перед Отечеством» ІІІ ступеня, трьома орденами Леніна, орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», Золотою медаллю ім. С.П. Коро-льова, посмертно – медаллю і дипломом Американського інституту ае-ронавтики і астронавтики.

21. Романова Анна Петрівна – солдатська вдова.22. Семенов Олександр Федорович – перший секретар Жовтневого райко-

му Компартії України. Ініціативний, принциповий, вимогливий, скромний і поважний у відношенні до людей. Батьківщина високо оцінила трудові за-слуги Семенова О.Ф., нагородивши його орденами Леніна, Жовтневої ре-волюції, Трудового Червоного Прапора, медаллю «Ветеран праці», орденом Вітчизняної війни І ст.

23. Семенов Юрій Олександрович працював у НУК стажистом-дослідником, аспірантом на кафедрі електрообладнання суден. З 1974 року на військовій службі в Комітеті державної безпеки УРСР, оперативний співробітник в УКДБ, працював на керівних посадах в СБУ, помічник директора Інституту проблем національної безпеки з міжнародних зв’язків та безпеки при Раді національної безпеки і оборони.

340

24. Сніткін Григорій Максимович, вчитель, протягом довгого часу був го-ловою ради, нагороджений орденом Жовтневої Революції, бронзовою ме-даллю ВДНГ СРСР.

25. Сушко Мирослав Васильович після закінчення Одеського технологіч-ного інституту харчової промисловості імені М.В.Ломоносова працював інженером-механіком на Засільському заводі, директором (1985 р.), вико-навчим директором (гол. менеджером), головним президентом товариства «Таврія-цукор» (1998 р.). Велика любов людей, їхні довіра і повага до Ми-рослава Васильовича.

26. Скарлат Іван Йосипович – добрий, шановний, сердечний, уважний до людей директор радгоспу.

27. Трибульцова Олександра Василівна – солдатська вдова. 28. Фролова Марія –заслужений лікар України. 29. Шевченко Іван Петрович – комбайнер, нагороджений орденом Знак

пошани. 30. Якубовський Олексій Петрович – завкафедрою – філософських та

соціально-політичних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України. (Українська Академія держслужбовців).

31. Явкін Іван Андрійович майже все життя був керівником на відповідаль-них ділянках села.

341

Музика вічна

342

Все в житті минає, тільки музика вічна...

У нашому селі було багато баяністів, а тому його і називали «співуче Бармашове». Тільки настане вечір, вже чути перелив мелодії баяна то в одному, то в іншому ку-точку села. І вже пісні не змовкають до третьої-четвертої години ночі. Оксамито-ві і шовковисті голоси дівчат виводили чудові пісні під супровід такого музичного інструменту, як баян. У селі жило багато баяністів, які не тільки були справжніми майстрами своєї справи, а й самі виготовляли ці інструменти.

Тищенко Михайло Амросович та його син Іван саме і були майстрами баяна. З ве-ликою любов’ю, ніжністю і ревністю відносились вони до свого заняття – створен-ня баянів. За всіма необхідними матеріалами для їх виготовлення чоловіки їздили до Миколаєва на «толчок» (базар). Звідти вони привозили заготовки з дерева бука, берези та ялини для корпусу баяна, спеціальний картон для міхів. Для оздоблення купували хромовані (нержавіючі) косинці, перламутрові мушлі, з яких виточували листочки. Такою інкрустацією прикрашали боки баяна.

Дуже цікаво було спостерігати за чоловіками, коли вони після роботи брались за улюблену справу. Баяни, виготовлені Михайлом Амросовичем та Іваном Михайло-вичем, славились особливим звучанням і якістю. З різних місцевостей до них при-їздили люди, щоб купити баяни. А своїм симпатіям чоловіки їх просто дарували.

Іван чудово грав і на акордеоні. Білосніжний переливчастий інструмент італій-ської фірми «Paoco Soprani» йому подарував фронтовий друг. У виконанні Івана Михайловича дуже гарно звучали такі твори, як «Амурские волны», «Дунайские волны» та інші.

Музика – душа народу. Чоловіків запрошували мешканці села на важливі події. Скільки весіль, вечорів-проводів у солдати, родин-хрестин відіграли чоловіки! Та й не тільки у своєму селі, а й у сусідніх селах – Новоолександрівці, Червоному, Грей-

Іван ТищенкоІван Роздобудько (справа)

343

Семен Шерстюк (із бубном), Віктор Качалов (з баяном)

Віктор ВочковМихайло Амросович Тищенко

344

говому, Явкиному, Лоцкиному, Засіллі – грали Тищенки. Їх популярність зростала з кожним роком, хоч у селі було чимало інших баяністів. Син з батьком завжди, незважаючи на зайнятість, знаходили час для музики. Все нове, що з’являлося в музиці: пісні, танцювальні мелодії – вони вивчали і грали для людей.

Часто під акомпанемент Івана співала його дружина – Надія Миколаївна. На фронті їх обох звело кохання і музика. У Надії був чудовий голос – сопрано, який дозволяв їй виконувати арії з оперет, ліричні і народні пісні. Її часто запрошували виконати пісні із «Сільви» та пісню «Русские косы».

Обидва музиканти навчили багатьох дітей села цього мистецтва. Популярними музикантами на селі пізніше стали Іван Роздобудько, Федір Саплєв, Данило Глиб, Семен Шерстюк, Костянтин Циганков, Михайло Мартинов, Віктор Качалов. Лише Михайло Васильович Мартинов нині з нами, всіх інших музикантів вже немає на світі. Залишилась пам’ять та вічна музика, що живе в душах односельців.

А пам`ять про добру родину жива...

Оленка жила на Уманщині. Вона любила своє село, поля, річечку. Їй усе було рідне і дороге.

Влітку, на канікулах, завжди допомагала мамі. І ось сьогодні, коли минуло так ба-гато років, вона згадала сінокоси, вечірні зорі, коли йшла у дівочому натовпі польо-вою дорогою із дзвінкими піснями, а за житом крізь колосся – догоряючий відблиск сонця. Мама не раз говорила Оленці своїми піснями, що у неї будуть такі ж зірки, буде все, що проходить так швидко і надовго змінюється на сільські турботи.

Тоді була юність, безтурботна молодість. Закінчивши школу, вступила до Уман-ського бухгалтерського технікуму. А коли закінчила його, то за направленням

Баяніст М.В. Мартинов

345

приїхала працювати до нашого села, бухгалтером в робкооп. Це був 1957 рік. Така вихована, принципова, розумна дівчина не могла не привернути увагу бармашів-ських парубків. Її кучеряве волосся сподобалось Миколі Жадьку, який недовго роздумуючи,засватав Оленку і одружився з нею.

Мати Миколи – Тетяна Василівна, 1909 року народження і батько Деомид Ан-дрійович Жадько, 1902 року народження, полюбили свою невістку і прийняли Оленку в свою родину, як рідну.

Тетяна Василівна і Деомид Андрійович Жадьки з дітьми – Ніною і Миколою

346

Тетяна Василівна була доброю свекру-хою, бо росла сиротою (рано померла мама). А батько одружився вдруге. А ма-чуха – не рідна мати.

Тетяна і Деомид працювали на масло-заводі. Вона виготовляла масло, він був теслярем. Микола працював завідуючим відділенням зв`язку у Бармашовому. Часто згадують бармашівці Миколу Де-омидовича. Він вів велику роботу серед людей, щоб охопити всіх передплатою, звертався у районну службу, якщо десь загубився хоч один номер газети чи жур-налу. Чітко, без затримки, працювали листоноші.

Своєчасно, незважаючи на примхи природи, кореспонденція доставлялась його власникові. За таку професіональну діяльність Миколі Деомидовичу була запропо-нована робота у Жовтневому. Він займав посаду заступника начальника відділення зв`язку.

Пропрацювавши 14 років у Жовтневому, Микола Деомидович з родиною пере-їжджає жити і працювати у своє рідне Бармашове.

Постаріли батьки, не стало здоров`я. А тому в селі Микола влаштувався диспетче-ром у радгоспі «Бармашівський», а Олена – бухгалтером у сільській раді, де і про-працювали до виходу на пенсію.

Сьогодні живе Олена Іванівна у батьківському будинку із двома синами.Нема батьків, помер і чоловік. Залишились лиш спогади про дружну, добру роди-

ну Жадьків.

Свято у Бармашовому

Моє рідне село… Багато чудових пісень складено про нього, бо тут живуть пре-красні люди: працьовиті, красиві душею та справами. У нашому серці вічно житиме пам’ять про тих, хто творив історію, бо пам’ять – це невичерпна ріка, яка має поча-ток та не має кінця: Ольга Григорівна Васильєва – лікар, Григорій Васильович Ка-пашилов – комбайнер, Олена Іванівна Мартинова – доярка, Василь Якович Олек-сієнко – вчитель, Григорій Васильович Жигалкін – учасник бойових дій.

«І сьогодні у нашому селі є чимало людей, – говорив у своєму вступному слові сільський голова Сергій Сергійович Розсоха, – які заслуговують пошани та вдяч-ності».

Це директор школи О.А. Брунарська, завідуючий сільським клубом В.С. Хоме-нюк, завідуюча дитсадком І.Д. Секрет, завідуючий медичною амбулаторією М.Т. Юзьвак, начальник поштового відділення О.Є. Духова. Установи, які вони очолю-ють, були нагороджені цінними подарунками. Також були відзначені кращі пра-цівники цих установ, фермери, приватні підприємці, автор цих рядків, спонсори, кращі спортсмени: Л.Л. Величко, Т.М. Шинкарьова, В.В. Бєлкіна, Л.В. Сиванич, І.А. Ментеш, П.І. Величко, М.О. Козирєв, В.І. Холодулькін, С.А.Здубицький, Н.І. Переяславець, С.А. Лакутін, В.Г. Капашилов, О.В. Капашилова, С.В. Зосимов.

В цей день вітали Якова Трохимовича Кирпиченка та Григорія Сергійовича Ша-вокіна з присвоєнням їм наступного військового звання.

Цінні подарунки вручили кращим господиням села: Л.І. Капелюш, Г.А. Дзен-дзель, Т.М. Крижановській, Н.І. Зосимовій.

Олена Іванівна і Микола Деомидович Жадько

347

Мешканці села, що заповнили Буди-нок культури, раділи від того, що з кож-ним роком справи у селі покращуються. Люди забезпечені водою. Цього року ми маємо змогу купувати очищену воду. Від-ремонтовані дороги, обгороджено цвин-тар та дитячий садок, газифіковано село (більше 350 домівок забезпечені газом). Тепло прийшло і до школи. Незабаром з’явиться газ і у дитсадку, і в амбулаторії.

Наш голова намагався нікого не про-пустити, відзначити за сумлінну пра-цю і відданість рідному селу. Але чи не найбільшої подяки заслуговує сам Сер-гій Сергійович, адже у все, що зроблено останніми роками для збереження і від-родження нашого села, вкладено час-тинку його доброї і щедрої душі. З таким головою оживає віра у краще майбутнє. З ним і праця, і свята на радість.

На святі присутніх порадували своїми піснями Настя і Тетяна Качалови, Віта-лій Алексєєв, Анжела Соколова, Наталія Вареник, Володимир Поліщук та Надія Березнева. Ігор Брильов ще молодий виконавець, а вже завоював славу у своєму Бармашовому.

Наймолодшою виконавицею була Софійка Сиванич, першокласниця. Вона ра-зом з Анжелою Соколовою теж порадували присутніх своїм співом.

Чудовими піснями бармашівців привітали і гості з району: Олександра і Дарина Іващенки, Геннадій Дрига.

Прекрасними були виступи солістів зразкового ансамблю «Фантазія» (керівник Анатолій Колов); танці ансамблю «Водограй» (керівник Світлана Чебан); ансамб-лю «Евріка» (керівник Ія Ментеш).

Святкування Дня села закінчилося, але ще довго лунали пісні і радісні гуляння людей…

Новорічне тепло

Воно прийшло у найважливіші сільські соціальні заклади славного села Бармашо-ве: дитячий садок та амбулаторію. Газові котельні побудовані завдяки дбайливості сільського голови Сергія Розсохи та ретельності підрядчиків Володимира Овчарен-ка і Віктора Скалія. Похвали заслуговують не тільки виконавці-будівельники, а й начальник філіалу газового господарства у районі Сергій Ротар. Їх відзначив сіль-ський голова Грамотами, а урочисте зібрання службовців обох закладів, родичів малих бармашівців, і вони самі, відчуваючи очікуване тепло і добро, підтвердили подяку Сергія Сергійовича оплесками.

29 грудня скупо світило зимове сонце, тому літнє тепло огорнуло загал тільки у приміщеннях, що прийняли його після перерізання стрічок головою фракції Партії регіонів Жовтневої районної ради Олександром Бурганенком, заступ-ником голови райдержадміністрації Оленою Ткаченко та заступником голови райради Миколою Тимощуком. Багряні відрізки стрічки взяли собі на згадку гості і винуватці церемонії. У своїх вітальних словах керівники району схваль-

Величко Петро Іванович з дружиною Лідією Леонідівною

348

но відзначили заслугу в благородній справі керівника сільської громади, зусилля підрядчиків, колективи тепло-користувачів.

Розчулено дякували доброчинцям Те-тяна Дмитрієва, фельдшер амбулаторії та завідуюча дитячим садком Ірина Се-крет. Його вихованці, опікувані Люд-милою Соколовою, в лад дорослим, по-дитячому голосно і старанно віршували слова задоволення увагою і теплом. До того ж деякі з маленьких споглядали на своїх мам, яких теж запросили на уро-чистості. Ірина Ширяєва, Тетяна Ци-буля, Наталія Брек, Олена Борисенко, Ірина Предко, Тетяна Карпук, Тетяна

Токар – молоді жінки, які виховують двох і більше дітей, отримали новорічні подарунки від районної організації Партії регіонів. Вихованцям і матерям їх вручили керівники району, сфотографувавшись на згадку.

Скромно підсумовуючи свою благодійність, на якій наголошував кожний ви-ступаючий, Сергій Розсоха від імені бармашівської громади дякував депутатам фракції Партії регіонів обласної і районної рад, які з розумінням проблеми сіль-чан допомогли сільській раді отримати значні кошти, що визначили будівництво і запуск опалювальних систем у згаданих закладах медицини і освіти.

В свою чергу Олександр Бурганенко привітав присутніх з їх маленьким святом від імені губернатора, голови обласної організації Партії регіонів Миколи Круглова та голови обласної ради Ігоря Дятлова.

Похвально, що і колишня контора господарства теж поступово освоюється з приходом сюди тепла. В окремому кабінеті господарює Євгенія Мохленко, голо-ва сільської ветеранської організації. Виступаючи перед зібранням, Євгенія Ва-силівна дякувала виконкому сільради, його голові за належну увагу до ветеран-ського руху, постійні звертання за порадою молодих активістів села до умудрених досвідом колишніх керівників сільського виробництва, місцевої влади, освіти, медицини, культури.

– І ми з радістю радимося з представниками нової хвилі українського відро-дження, – задоволено резюмувала лідер бармашівських ветеранів, – з наступаю-чим Новим роком вітаю сьогоднішніх щедрих гостей, а з ними – малих і дорослих бармашівців!

Над Бармашовим пишно зоріло грудневе сонце.

Леонід Дуденко.«Вісник Жовтневщини» №1, 1/І – 2011 р.

Без минулого немає майбутнього

Майбутнім цікавляться дедалі більше. Про нього пишуть, його прогнозують. Майбутнє спеціалізувалось – є майбутні генетики, кібернетики, енергетики. У кожної спеціальності є свої прогнози, своя фантастика, свої астрологи. Така зацікавленість майбутнім часто буває викликана необхідністю передбачення. Відкриття відбуваються одне за одним, повороти надто круті, а швидкість ве-лика.

Тетяна Миколаївна Дмитрієва – фельдшер

349

Звістки звідти, з майбутнього, час-то нас лякають, вони тривожні. Але ж ми звикли повторювати – без знання минулого не може бути майбутнього. Отож, у минулому теж є багато болю-чого і тривожного, приємного і втіш-ного, що слід пам’ятати.

Наведу такий приклад: жив у нашому селі Агафон Петрович Капелюш, який народився у 1883 році в селі Засіллі Херсонської губернії. Про нього гово-рили – виродок. Батьки були непись-менні, а синок все тягнувся до світла, до книги. Порадились батьки і вирішили за будь-яку ціну вивчити сина. Вони вважа-ли, що людина неграмотна є нещасною, незрячою. Повчився синок у приход-ській школі, навчився писати і читати, і став поважною людиною в селі. До нього звертались за порадою, звертались тоді, коли справа була пов’язана з паперами. Хоч родина Капелюшів була бідною, їх поважали пани, сина часто запрошували на панські наради і уважно прислухались до його порад.

Свідоцтво Капелюша Агафона Петровича

А.П. Капелюш у середньому ряду (справа) другий

350

А коли його забрали до війська, там його відразу запримітив батальйонний ад’ютант. Він викликав Агафона до себе і сказав: «Будеш навчати молодих воя-ків, але спершу тебе навчимо». У 1902 році його послали на курси учбового Брест-Литовського кріпосного піхотного батальйону, які він успішно закінчив 21 листо-пада 1902 року.

У свідоцтві про закінчення курсів записано:

Поведенія былъ отлічнаго. Командир баталіона Полковникъ Фараон Улишин Батальйонный Адъютантъ Штабсъ Капитанъ Щербінікъ 2.11.1902

Штабне начальство високо цінило Агафона Петровича, хлопця з бідної-пребідної сім’ї. І всі мешканці села заздрили цій людині. Він виховав трьох по-рядних синів – Івана, Петра і Олександра. Іван і Петро загинули на війні 1941- 1945 рр., а Олександр повернувся живим, але пораненим: була роздробленою нога, всередині багато осколків.

Агафон Петрович загинув на фронті несправедливої, загарбницької, імперіаліс-тичної війни 1914 року.

351

Фольклор

352

Фольклор села

Ой, на Івана Купалочка, Там купалася ластівочка. На бережку сушилася, Дівка Гафійка журилася.

Записано від Дарини Федоренко, 1900 р.н.

Замовляння

Щоб корова молоко давалаДоброго ранку, корівонько. Ти стоїш на святій земельці, маєш три джерельця.

Одне водяне, друге – медяне, третє – молочне. Я прийшла за молочним, і своїй Вишенці-красуні на ум привертаю грубий сир, жирне молоко, густу сметану, жовте масло, щоб вона мала чим своє дитя годувати, щоб я мала що продати і за спасибі добрим людям дати.

Записано від Олени Лопуленко, 1908 р.н.

Ой, ще рушничків не напрала,А вже матінка заміж віддала.Ой, ще рушничків не вбілила,А вже матінка одділила.

353

Щоб причарувати любов

Підморгнула луна у віконечко, Пробіжить по росі до схід сонечка. Ти святої води випий зранку, Хай навіки буде твій Іванко.

Від усякої бідиЗдрастуй, дубовий колодязь Павло! Земля Тетяна, дай мені води від усякої біди!

Від бородавокГосподь приступає, бородавочки забирає, розсипає по мохах, по болотах, по тем-

них лісах, по синіх морях, по високих горах, на широкий степ, на високий дуб. Там бородавочки будуть сухого дуба крутить, ламать, а Галину до здоров’я закликать. Сонечко зійде, роса на землю упаде, а бородавочка із пальчика згине, пропаде.

Прокльони

Хай ти сказишся. Будь ти проклятий. Пропади ти пропадом. Я тобі покажу, де раки зимують. Щоб тобі очі повилазили. Щоб ти луснув.

Порівняння

Боїться, як чорт ладану. Бігає, як посолений заєць. Б’ється, як риба об лід. Вода чиста, як сльоза. Глухий, як пень. Гризе,як іржа залізо. Дивиться, як кіт на сало. Дурне, як пробка. Збирає гроші, як пес блохи. Німий, як риба. Написав, як курка лапою.

Загадки

Що ніяк не може наздогнати передніх, а передні не можуть втекти від задніх? (Ко-леса).

Його у нас часто просять, а тільки покажеться – ховатися почнуть. (Дощ).Людей годую, сама голодна. Часом гаряча, часом холодна. (Ложка і тарілка).Стоїть півень на току у червонім ковпаку. (Мак).Восени не в’яне, взимку не вмирає. (Ялинка).Дві зірки весь світ бачать. (Очі).

ПрикметиКури обскубуються – на дощ.Не можна витирати стіл голою рукою – не буде грошей.Не можна тримати в хаті в хаті розбитий посуд чи розбите скло.Не можна класти шапку на стіл – великий гріх.Якщо син схожий на матір, а дочка – на батька, будуть щасливі.Підкова приносить щастя.

Записано від Доброніченко Варвари та Шинкарьової Катерини

354

Будкова Любов Олександрівна народилася у с. Бармашовому 11 листопада 1946 року. Тут закінчила школу, майже все життя пропрацювала на Засільському цу-кровому заводі. Нині – на заслуженому відпочинку. Має дві одружені доньки: Олену, Наталію, 4 онуків, одного правнука. Любить співати. Пісні записала від своєї бабусі.

***Пасла стадо овец деревенская Катя-пастушка.

И понравился ей кучерявый Андрей, молодой и красивый Андрюшка.Давай, Катя, с тобой переменим мы жизнь деревенскую на городскую.

Разодену тебя в шёлк и бархат, атлас, и куплю тебе шаль голубую. И вот годик прошёл, а Андрея всё нет.

Не вернётся он больше к Катюше, И с ребёнком в руках, проклиная судьбу, Катя едет разыскивать мужа.

Научилась она водку горькую пить. Научилась она в рестораны ходить,

Где случайно его повстречала. Здравствуй, муж дорогой и ребёнку отец.

Как давно я тебя не видала. Посмотри на меня, вот красавец сынок.

В честь тебя я Андреем назвала. Уйди прочь от меня, ненавижу тебя, даже знать я тебя не желаю,

А ребенка того, что ты мне говоришь, Я за сына его не считаю.

Закипела в груди молодецкая кровь И в грудь ножик ему я вонзила.

Вот тебе за любовь, за измену твою.Я за сына тебе отомстила.

*** Ой, матросы, моряки, алые в вас губки, Вы возьмите меня с собой, сяду в одной лодке. Садись, милая моя, поезжай со мною, Я на платье наберу, будь моей женою.

Пойду к маменьке родной, попрошу совета, Что я еду с моряком на край бела света.

Мать совет такой даёт: бросай, дочь, матроса. Матрос тебя не возьмёт, только насмеётся.

Любов Будкова

355

Не послушала она матери совета, Уехала с моряком на край бела света.

Живёт год, живёт другой, горечка не знает, А про матерь и отца день и ночь мечтает.

Прошёл годик и другой, идёт дочь уныло, На руках она несёт матросёнка сына.

Прими, мать, прими родная, семья не большая, Матросёнок будет звать: «бабушка родная».

Иди дочь, иди туда, с кем совет имела. Ты совета моего слушать не хотела.

Идем, сын, идём родной, здесь нас не примают Сине море глубоко, там нас ожидают.

Они к морю подошли, море всколыхнулось, Рукой сына обняла, море пошатнулось.

Неверная жена

В одном большом посёлке, у берега реки, Стоял красивый домик, в нём жили рыбаки. В нём жил старик с старухой рыбачьего труда, И было у них три сына, красавцы, хоть куда.

Один любил крестьянку, второй любил княжну, А третий сын-красавец – охотника жену. Любовь была их тайной, никто о ней не знал. Любовь была напрасна, а он по ней страдал.

Осеним ранним утром, охотник шёл на дичь И встретил он цыганку, что может ворожить. Раскинула все карты, боится говорить: Жена твоя не верна, семерка в ней лежит.

А туз – её могила, цыганка говорит. Охотник с большой злостью цыганке уплатил, А сам же той дорожкой к Татьяне поспешил. Подходит он поближе и видит у крыльца Стоит его Татьяна, целует рыбака.

Послышался здесь выстрел, последовал второй, Упал рыбак на землю, кровь полилась струёй. Через некоторое время упала и она. Тихонько простонала, и здесь же умерла.

Татьяна ты, Татьяна, - неверная жена, Зачем было влюбляться в простого рыбака?

356

Фольклор села

Жодне весілля, жодні проводи до армії не обходились без них, цих співучих, голосистих, веселих дівчат: Шинкарьової Катерини, Доброніченко Варвари та Блінцової Зіни.

Шинкарьова Катерина народилася у 1930 році в родині, де було дев’ятеро дітей. Родина була дружною, і кожна дитина відзначилась колосальною добротою, як і Катерина.

На весіллях, проводах вона співала, пританцьовуючи. Ось і частівки, які вона співала:

На зеленом сарафане Ленты белые подряд. Я пойду и завлеку Бармашовских ребят.

Бармашовские девчата Знают, с кем знакомиться. У кого одежды много И корова доится.

Девочки, девчоночки Отбили мне печеночки. Остался без печеночки, А все ж люблю девчоночек.

Лейтенанты, лейтенанты, Лейтенанты модные. Пайки по бабам разнесли, А бойцы голодные.

Кто военного не любит, Я советую любить. Он хорошенький мальчишка, Знает, что поговорить.

Я военного любила, Оказался рядовой. Размоталася обмотка, И запуталась ногой.

Где мы с миленьким встречались, Был уютный уголок. А теперь пойду я гляну – Только веет ветерок.

Когда с миленьким стояли, Была ночка лунная. Для нас играла балалайка И гитара семиструнная.

Говорят, что осень-осень, А трава зеленая. Говорят, что милый бросил, А я все веселая.

Из-под дуба, из-под дуба Вылетает белый пух. Никому я не поверю, Что мой милый любит двух.

Катерина Шинкарьова

357

А мой милый любит двух, Но я не ревнивая. Пускай любит десятёх – Я его любимая.

Ой, война, война, война, Ты меня обидела. Ты заставила любить, Кого я ненавидела.

Гармонист ты, гармонист, Играешь и ломаешься. Не одну меня ты любишь, За другой гоняешься.

Говорят, что боевая, Да ещё и ветрена. А я не только боевая, Я ещё приветлива.

У меня миленок лысый, И куда мне его деть?. Если зеркала не будет, Буду в лысину глядеть.

Сколько раз я зарекалась Под гармошку песни петь. А гармошка заиграла, Не могу я усидеть.

Блінцова Зінаїда народилась у 1935 році. І сьогодні, хоч пішов уже восьмий деся-ток, любить поспівати. Ось частівки, які вона співала в молоді роки:

Милый бросил – наплевать, На примете ещё пять. Неужели из пяти Лучше его не найти?

Меня милый разлюбил, Такую детинушку. Сам другую полюбил, Похожу на скотинушку.

Приезжали ко мне сваты С позолоченной дугой. Пока пудрилась, румянилась, – Они уехали к другой.

Говорят, что некрасива, Правда – не красавица. Кто в любови понимает, Краса не касается.

Ой, подружка моя Варя,Мы с тобою только две.Мы нигде не подкачали-Ни в работе, ни в гульбе.

Ой, подружка моя Варя,Мы с тобою робки.Ели пряники, конфетыИз одной коробки.

Если б я была цыганка,Я была б красивая.Полюбил бы меня цыган,Я была б счастливая.

Мне не надо лейтенанта,Мне не надо кубарей.Дайте грязного шофераИ машину сухарей.

Я иду, а бабы лают:«Плохо одеваешься»Я за ваших сыновейЗамуж не собираюся!

Белый дом, белый дом,Занавесочки кругом.Через годик, через дваВ этом доме буду я.

Приезжали ко мне сватыНа серой кобыле.Все приданое забрали,А меня забыли.

Меня маменька рожала,Деревушка вся дрожала.И кричал весь народ – Хулигана Бог дает!

Говорят, колхозник плох,А мне очень нравится.С председателем гуляю,Бригадир гоняется.

У меня милёнка нет, Заявлю я в сельсовет.В сельсовете разберутИ милёнка мне пришлют.

358

Пісня про рідне село

Слова Н. Шевченко-Овчинникової

1.Тихим стогоном вітер у полі. Білим снігом степи замело. Височіють над шляхом тополі, Шлях веде мене в рідне село.

Приспів:Ой, село ти моє, Бармашове,Золотяться під сонцем поля.І ставок, наче стрічка шовкова,Найрідніша у світі земля.

2. Заспівають у клубі дівчата Українські народні пісні, І село, що душею багате, Розцвіте, мов садок навесні.

3. Я іду по знайомій стежині, Не лякають ні холод, ні втома. Я прийду і вклонюся родині, І зрадію. Нарешті я вдома.

Полюбила я парнишку, А он, гадина, косой. Я иду прямой дорогой, А он шпарит по косой. На дубу сидит ворона, Кормит воронёночка. У какой-нибудь раззявы Отобью миленочка.

Зінаїда Блінцова

Белая косыночка В море полоскалася.Хорошая девчоночкаДураку досталася. Обсудили меня бабы,Обсудили мужикиА суда я не боюся – Им отсохнут языки.

У моего милёночкаХитрая мамаша.Где не встретит, говорит:«Невестушка ты наша»

Девки замуж, девки замуж,А на третий день домой.Чем свекрови подчиняться,Лучше маменьке родной.

Не ходите, девки, замуж,Замужем невесело.Я на что бедовая,И то нос повесила.

Меня милый не целует, Только обещается.А любовь без поцелуевСтрого запрещается.

Милый бросил водку пить,Чтобы денег накопить.Накопил – пальто купил,Не донес домой – пропил.

359

Осыпаются белые розы

1. Осыпаются белые розы, Осыпается цвет голубой, Где скрываются карие очи, Уезжает мой милый с другой.

2. Уезжает, меня он бросает, Он, наверно, не любит меня. У него есть, наверно, другая, Боже, Боже, несчастлива я.

3. Напишу я письмо дорогому, И пускай прочитает его. Может, сердце его встрепенется, Может, вспомнит про бедну меня.

4. Лучше б, милый, тебя я не знала, И знакома с тобой не была. Лучше б немцы меня расстреляли, Чем теперь я осталась одна.

Катерина Жигалкіна

Песня была записана от Жигалкиной Екатерины Ивановны и Блинцовой Зинаиды

Сільські поети

Кузнєцов Віктор Авксентійович народився 15 вересня 1944 року в селі Спаське, Сумського району Сумської області у родині колгоспників. Він був наймолодшим серед шістьох дітей, серед яких чотири хлопчики і дві дівчинки. Після закінчен-ня школи, в 1960 році, вступив до Сумського сільськогосподарського технікуму. Закінчивши його, в 1965 році був направлений у Миколаївську область на посаду агронома. У листопаді цього ж року був призваний на службу до Радянської армії. Там почав писати вірші на найрізноманітніші теми. Після демобілізації приїхав у

360

наше село, яке стало його домівкою. Тут одружився, має двох доньок, троє онуків. Нині він на заслуженому відпочинку. Пише поезії на найрізноманітніші теми.

Кохання моє неприхованеПрисвячую своїй дружині Мірі

Мар дитячих моїх нагорода, Я у щасті й коханні живу. Я так пізно зустрів тебе, шкода, Ти для мене тепер наяву. Ти дитинства мого насолода, Богом послана, доле моя, Ти росистая вранішня врода Ти краплинка роси, ти моя.

Почуття свої не проміняю На коштовності й золота мань, Тільки я всю ціну її знаю Ніжність уст, очей люблячих рань. Ти унікальна, моя господине, Пригостити умієш гостей. І розмову ведеш так гостинно Що бажання невпинно росте.

Віктор Кузнецов

У своєму житті повсякденнімІ господі – хазяйська рука.Варить борщ, ну такий офігенний,Проковтнеш в одну мить язика.

А до страв ми повернемось знову,І вона отака молодець.Стара назва, а смак страви новий,Отакий мировий холодець!

Ти – краса, світ якої не бачив, Горем зібраній з цвіту весни,Із троянд різнокольорових,Подарованих нам в наші сни. Я з тобою ділю і радість, і горе,А відлуння твоєї краси.Скільки б нам не відміряла доля –В почуттях мені вірно нести!

А котлети смачні, натуральні!Очі радують, запах п’янкий.Так, дружина моя – ідеальна!А тому я розумний такий. Січень, 2011 року.

***

361

Свиняча нагорода

Це було в пострадянськую днину, У селі, як колгосп панував. На правлінні в вечірню годину Керівник-бригадир виступав.

Що в колгоспі посіяли просо. Не просте, а китайських сортів. Товстий стовбур, важкі дуже коси, Хоч сокирою тни, сто чортів.

Поламали мізки, та й рішили, Взяли дозвіл в колгоспних свиней. Протокол, всі папери підшили, Та й відправили їх в рай оцей. Розділили паї, святий Бог їм поміг. Хто сильніш, в лісосмузі і осів, Хто слабіш, та знаходився поруч, Просто неба боки собі грів.

І пішла на тім лані робота: Землю рили та їли зерно. В певний час всі свинячі турботи Перейшли в кольорове кіно.

Секс став в стаді такий безпардонний, Скільки треба і хто з ким хотів. Хтось болячку привіз з-за кордону, Роздарили за декілька днів.

Десь свиня головна прочитала У журналі якімсь : «Чи це так?», Щоб болячки нас не турбували Май в аптеці коноплю та мак.

Моє дитинство

Біля нашого дому криниця, А в ній, мабуть, святая вода. Та криниця дала мені матір, І мене породила вона.

Тяжко мати на полі трудилась, У ділах від зорі до зорі. Скажемо так, що від ночі – до ночі. За колгоспні оті трудодні.

І з’явились обкурені хрюшки,Дехто нюхав товар залюбкиДо землі опускалися вушкаСпинки стали як гострі кілки.

Захиріли всі підсвинки в стаді.Крик охриплий, ну щось тут не так:Якісь злобні, нічому не раді.Без дурману ні в бар, ні в кабак.

Розвели паразитів в клопотах,Кровососи та ціпкі кліщі.Хабарі кров’яним беруть потом,Хоч не хоч, викладай, не пищи!

Все зрівняли з землею, все з’їли. Залишились одні деркачі.Ось останню заначку відкрили – Закордонні купили харчі.

За заначку придбали не мало,Зажили, як то кажуть, на – во! Їли, спали, і знов їли, спали.Ту продукцію із ГМО!

Вилучали з аптек глюкогени,Щоб з примарой любитись навік! Так з’явився на людяній сценіЗ почуттями свині чоловік.

Дарвінізм заперечити можна! Волю Бога та, мабуть, же ні.Ну а що це виходить із кожним Мабуть, рід наш пішов від свині! Січень 2011 р.

Копійчана була то робота.Хоч роботи великий об’єм.Не було ні неділі й суботи,Щоб в країні не стало проблем. В мами шестеро діток удома,Невибаглива їжа така.Смак цукерок на рік дворазовий,Не забуде ніколи рука.

362

Про любов

Про любов вже сказали багато, Як без неї нам жить на землі. Із любові народжена мати, Без любові немає рідні.

Де любов є, там злагода, спокій, Де немає, там прокляті дні. Полюбити – це поклик високий Йдеш на плаху, не кидай її.

Як оновите серце любов’ю,Навіть світ навкруги зігріваОдин погляд, два сказаних слова:«Я люблю», і в душі вже весна. Так нехай вона вічною буде!Це надбання людського буття.Не губіть, не губіть його, люди! Це найкраще в житті почуття.

Брати з батьком сидять на фасаді, Розмовляють, що правди катма, Та закрийте роти, бо посадять, Що робитиму я із шістьма?

За хорошу роботу в колгоспі Бригадир нам коня позичав. Свині тушку везли в місто поспіль З неї татко сімейний кошт мав. Ночували ми в місті за рогом, А надвечір пішли ми в собор. Це була перша зустріч із Богом, Прихожанки вели розговор.

Ти ж кладеш по-другому розп’яття, Зведи пальці, ложи їх хрест навхрест. Так як ти його ложиш на себе, Може тільки лихий антихрист.

Попросив я прощення у Бога, Не учив нас ніхто, я й не знав. Помолившись, я став на коліна І від Бога прощення прийняв.

Ну а потім ми з батьком уранці, Коли батюшка всіх пригощав, На причастії тому святому Святий хрест у отця цілував.

Так відкривши отцю всі тривоги, На душі стало легко мені. Коли ми довіряємось богу То світліші стають наші дні.

Ось і школа, настало навчання.Всього, що так потрібно в житті.Полотняна сумка й начинняЗошит, книжка, чорнилка в чохлі.

Так почалось шкільне виховання.Пізнавав, гриз науку ту я.І в свідомості літер визнанняВсім відоме від А і до Я.

Була стежка від дому до школи.Там постійно паслася коза.На тій стежці вона нахилила Войовничі козячі рога.

Став я думкою її проганяти,Та вона зачепилась за ріг.Прибіг з плачем до рідної хати,Мати кажуть: «Чого ж ти прибіг?»

Я кажу: «Коза сумку забрала».Як забрала? – Мене не сміши!Наді мною так довго сміялись,Що я сумку козі залишив.

Йшли роки, ось кінець семирічці,Випуск в школі, в руках документ.Гуркіт маминої прялки при свічціПерервав мій появи момент.

Була радість – оцінки хороші,Так кмітливий синок уже як.Та малий зароблятиме гроші,Іде пасти гусей на байрак. Січень 2011 р.

363

Ось і школа, настало навчання.Всього, що так потрібно в житті.Полотняна сумка й начинняЗошит, книжка, чорнилка в чохлі.

Так почалось шкільне виховання.Пізнавав, гриз науку ту я.І в свідомості літер визнанняВсім відоме від А і до Я.

Була стежка від дому до школи.Там постійно паслася коза.На тій стежці вона нахилила Войовничі козячі рога.

Став я думкою її проганяти,Та вона зачепилась за ріг.Прибіг з плачем до рідної хати,Мати кажуть: «Чого ж ти прибіг?»

Я кажу: «Коза сумку забрала».Як забрала? – Мене не сміши!Наді мною так довго сміялись,Що я сумку козі залишив.

Йшли роки, ось кінець семирічці,Випуск в школі, в руках документ.Гуркіт маминої прялки при свічціПерервав мій появи момент.

Була радість – оцінки хороші,Так кмітливий синок уже як.Та малий зароблятиме гроші,Іде пасти гусей на байрак. Січень 2011 р.

Алексєєв Віталій Зоревич народився 28 грудня 1959 року в Пермській області в родині робітників, у яких було четверо дітей. У 1978 році приїхав у Бармашове, по-знайомився з гарною бармашівською дівчиною Людмилою Івановою, яка згодом стала його дружиною. У 1979 році одружились. Вірші почав писати у 1976 р. На його рахунку сотня поезій, які можна віднести до інтимної лірики. У Віталія і Людмили двоє дітей, четверо онуків. Подружжя – активні учасники художньої самодіяльнос-ті, перші помічники ветеранської організації. У вільний час пише поезії.

Віталій Алексеєв

Осенняя тоска

Грохочет гром, рыдают тучи, На землю льется море слез, А я стою, мне безразлично: Жара сейчас или мороз.

Осенний дождь стучит уныло, Сверкают молнии во тьме. Меня ты, видно, позабыла И не воротишься ко мне.

Приди, приди, тебя молю я, И нежной ласкою согрей, Под проливным дождем тоскую В воспоминаньях прежних дней.

Нам мило солнце улыбалось, Звенели птицы над землей, Цветы в аллеях распускались, Нам было весело с тобой.

Ну почему, ну отчего жеБылое в небыль унеслось,Жду под дождем в слепой тревоге,Хоть знаю то, что не прийдешь. Так безнадежно дни промчатся, Бесследно лето улетит,Прощай, любимая, родная,Смогу ли я тебя забыть?

Ничто на свете не поможетВернуть тебя ко мне опять.Ничто на свете не поможет Тоску и грусть в душе унять.

364

Придьма Раїса Петрівна Ця красива дівчина народилася в мальовничому куточку України – Полтавщині.

Там пройшло її дитинство, там закінчила школу, Хомутецький зооветеринарний технікум і за направленням приїхала до нашого села Бармашового у 1973 році.

Старанно ставились до своїх обов’язків, серйозна, працьовита. І керівництво рад-госпу її призначає бригадиром молочнотоварної ферми. І тут вона показує свої ви-сокі здібності.

Сьогодні Раїса Петрівна Придьма на заслуженому відпочинку, але не стоїть осторонь життя людей села. Вона працює, бере активну участь у художній самодіяльності.

Активний член ветеранського ансамблю «Надія». У вільні хвилини пише пісні, які виконує на сцені Будинку культури, вірші, які пропоную вашій увазі:

Осенний дождь(Песня)

Муз. и сл. Раисы Петровны Придьмы

А на улице дождь, а на улице ветер, Только в сердце моем все горит огонек. Ты приедешь ко мне, прилетишь, поцелуешь, И обида куда-то вся сразу уйдет.

Так у жизни ведь есть, так у жизни бывает, Что хотим мы быть рядом, хотим вместе быть, Но Всевышний ведь точно распределяет И виднее всегда, как ему поступить.

Жаль, что годы летят, не вернуть никому их, Увядает краса и задор молодой. Берегите, цените и любите друг друга Сердце сделало выбор, это выбор есть твой.

Вот закончился дождь, и утих южный ветер, Только в сердце моем все горит огонек. Если ты, друг, не сможешь, ко мне не приедешь, Позвонишь, успокоишь, и исчезнет упрек.

Первая любовь

Пусть первая любовь моя последней будет, Пусть сердце кровью обольется, все равно. Тебя, любимая, вовек я не забуду, На то судьбой мне право не дано.

Другого любишь ты, ну что же? Насильно мил не будешь никому. Как это горько мне, но все же Свою любовь ты отдаешь ему.

Люби его, но об одном прошу я, Под лунным светом, где в вечерней тишине, Ты лишний раз в саду его целуя, Как бы случайно, вспомни обо мне.

Раїса Придьма

365

А на улице дождь, дождь холодный осенний, А я жду все тебя не один уж денек, Знаю точно, ко мне ты приедешь, Коль зажгла в твоем сердце я свой огонек.

И пускай идет дождь, и пускай шумит ветер, Ты стоишь и стучишь у крыльца моего. И лечу я навстречу с распахнутой дверью, Потому что люблю лишь тебя одного.

Ой, як же добреПрисвячую ветеранському ансамблю «Надія»

Ой як же добре, як було добре, Коли були ми молоді. Життя неслось, як буйна річка, А ми пливли в ній, як човни.

Не чули сил, не знали втоми, Скільки запалу в серцях було. Вставали рано, лягали пізно – Таке життя у нас було.

Життя не можна повторити

Прийшла зима снігами вкрита.Все побіліло, аж блищить.Мороз тріщить, січе потроху –Мікробам смерть він шепотить.

Та як зима б там не гуляла,І місяць лютий не крутив,Весна прийшла, тепло настало –І наче світ увесь ожив.

Птахи в садах нам заспівали,Комахи ширять, хто куди.Трава кругом зазеленіла І сонце світить навкруги.

І так це кожен рік буваєПриходить літо, осінь і зима.Потім весна – все оживає,Людям тепло дає вона.

Та лиш в людей так не буває,Не можна повторити мить,Частку життя знову прожити,Яка у пам’яті бринить.

І сплинув час, роки минули,Серця лишилися в нас молоді.І оглянутись ми не встигли,Як вже до фінішу прийшли.

Хай не болять натрудженії руки,Хай ноги в танцях дріботять,Щоб дарували радість людямІз щирим вогником в очах.

Хотілось, щоб було сімнадцять,І тридцять, сорок, п’ятдесят.Та лиш відкрилося віконце,А там усі вже шістдесят.

366

Пісні бармашівців

Напевно, ці пісні, які тут подано, співають у будь-яких місцях. Пісні співали скрізь: у церкві, в школі, на весіллях, на святах, на проводах в рекрути. Співали в полі, вдень і ввечері, взимку і влітку, в будні і в свята, весною і восени, над колис-ками в хатах і на подвір’ях.

Пісні співали дід і баба, тато і мама, сестра і брат, куми з кумами, тітки з дядька-ми, хлопці з дівчатами, священики і дяки, вчителі та учні.

Пісні народжувалися, як люди, але з великою різницею: люди вмирають, пісні залишаються вічними. Хоч в пам’яті людській і одне, і друге.

Не знаю, хто би міг сьогодні згадати найстарішу бармашівську пісню. Із поколін-ня в покоління передавалися відомості про наших співаків, якими ми пишаємося: Євдокією Атрощенко, Поліною Рощиною, Ганночкою Пеліковою, Оленою Капра-новою, Ніною Жигалкіною, Діною Мерзлою, Тетяною Михайлівною Качаловою, Тетяною Юхимівною Качаловою, Любов’ю Лакутіною, Раїсою Придьмою, Ольгою Фірман, Надією Ляпиною, Софією Агняніковою, Катериною Шинкарьовою, Зи-ною Блінцовою, Варею Доброніченко, Миколою Меренковим, Данилом Блінцо-вим, Олегом Жигалкіним, Гаврилом Федькіним, Антоном Весьолкіним, Максимом Холодулькіним, Юхимом Бєлкіним, Михайлом Циганковим, Василем Яшніковим, Кирилом Вочковим, Карпом Атрощенком, Зиновієм Атрощенком.

Наш церковний хор сьогодні складається з молодих бармашівських співачок з оксамитовими, солов’їними голосами : Здубицької Світлани, Меренкової Оксани, Розсохи Людмили, Сушко Олександри, Меренкової Анжели.

Вони заслуговують високої оцінки.

Тлумачний словничок бармашівських діалектів

Бацька – батько Бяроза – береза Вокни – вікна Вуксус – оцет Гастінець – подарунок їстівний Жаніх – наречений Масьол – кістка Нарадзіуся – народився Нашто – чому Перть – нести Пацалунок – поцілунок Сарахван – сарафан Сяні – сьогодні Сяло – село Цвяток – квітка Вутка – качка Тирло – місце для доїння стада корів в обідній час Кочкі – грудки землі після оранки Ток – город Сушка – висушені фрукти для варіння узвару Чекушка – дикий голуб.

367

Школа

368

Школа

Школа – це, перш за все, вчитель В.О. Сухомлинський

Як і сьогодні, бармашівці завжди розуміли, значення освіти дітей, роль шко-ли в їх вихованні, у житті села, і збудували дві школи: одну на одному боці села, а другу – на іншому. Завідувачем школи був Аксьонов Юрій Борисович. Він був високого зросту, стрункий. Було йому років 28, дуже любив спорт, катався на ковзанах, і всі дивувались його майстерності. Його змінив Вишневський Федір Гнатович, про якого говорили, що він дуже уважний і добрий душею чоловік. А коли семирічка переформувалась у десятирічку, директором став Бородаченко Степан Опанасович. Він викладав історію стародавнього світу та середньовіч-чя. Його все цікавило, і він завжди приходив на допомогу учням. А ще він дуже влучно стріляв з дрібнокаліберної гвинтівки, був дуже активний у громадсько-му житті: читав лекції дорослим, організовував гуртки художньої самодіяльнос-ті, сам виконував головні ролі у п’єсах. Він завжди казав, що школі має бути со-ромно, якщо випускник не вміє влучно стріляти, тому вчив дітей цієї справи.

Пам’ятають бармашівці, ті, кому вже 80, свого вчителя Павлюченка Сергія Опа-насовича, який викладав історію у випускному класі. А Бичков Ілля Михайлович викладав географію, та так захоплююче, що складалось враження, ніби він сам по-бував у кожній країні, про яку розповідав.

Ніколи не забудуть бармашівці своїх дорогих вчителів:

Балбекіну Клеопатру Гордіївну,Єльфимову Марію Євдокимівну, Ярошенко Марію Март’янівну – вчителів початкових класів;Бичкова Іллю Михайловича – вчителя географії,Бородаченка Степана Опанасовича,Павлюченка Сергія Опанасовича – вчителів історії; Балбекіна Олександра Федоровича, Кропчатова Григорія Тимофійовича,Карпенко Анну Петрівну – вчителів математики;Кржижановського Миколу Миколайовича – вчителя мови, Явкіна Івана Андрійовича – вчителя фізкультури.

А коли випускники збиралися всі разом, то згадували своїх дорогих вчителів, які піклувалися про те, щоб їх вихованці здобували тверді знання і були гідними грома-дянами своєї Вітчизни. І кожен з великою вдячністю говорить про своїх вчителів. Особливо вдячні вони за те, що школа навчила їх дружити так, що дружба їхня ніколи не послаблюється, незважаючи на роки. Іноді так хочеться прийти на урок до свого вчителя, спитати про все, що тебе хвилює, тому що ще зі школи ми вірим в те, що вчитель може знайти відповідь на будь-яке запитання. Школа все життя з ними, вона живе в їхніх серцях, допомагає зберегти в душі вірність заповітам і мріям юності.

Учні з теплотою писали твори про своїх батьків. Ось декілька:«Я пам’ятаю свого батька, Сушка Василя Петровича, з того часу, як пам’ятаю

себе. Ось і тепер він стоїть переді мною – гарний, високий, добрий, рідний. Дитинство батька було дуже важким. У родині росло п’ятеро дітей. До школи він ходив всього три роки, але вчився дуже добре. Завжди допомагав батькам по господарству: рубав дрова, заготовляв сіно, сапав на городі, доглядав мо-лодших братів, знав столярну справу. А коли підріс, почав їздити на заробіт-ки. Зароблені кошти були мізерними, бо доводилось виконувати ту роботу, яку

369

пропонували господарі. Був він у Німеччині, у Франції. Мій батько добре во-лодів польською, німецькою, французькою та українською мовами. Він багато і часто розповідав про своє дитинство, юність, і кожна розповідь западала в пам’ять. У 19 років він пішов на війну. А коли йому було 35, почалась Велика Вітчизняна війна. Батько всі роки війни воював чесно і хоробро. Мав тяжкі по-ранення, повернувся зі шпиталю без ноги. Коли на День Перемоги він виходив на вулицю при повному параді, в орденах, всі дивилися на нього. Я пишаюся своїм батьком. І я щасливий, що мій батько зміг побороти всі життєві негараз-ди. На прикладі його життя я зрозумів, що найголовніше – жити за законами совісті, а не шукати легких шляхів, завжди і в усьому залишаючись людиною.

Мирослав Сушко, випускник 1962 року.

«Моя мама, Ждан Ольга Федотівна, народилася у красивій місцевості Укра-їни – с. Кобиляки Полтавської області. Вона була дуже працьовита, ніякої роботи в житті не боялася. Я завжди дивуюсь: як могла неграмотна людина керувати колгоспом? А це було дійсно так. Моя мама довгий час була головою колгоспу там, на Полтавщині. А коли переїхала на Миколаївщину, то її обрали головою сільської ради. Дивно, але неграмотна людина обіймала керуючу по-саду. Це було у 1945-1955 рр. Люди маму дуже поважали, ніколи не відмовля-лись виконувати її доручення.

Я пишаюсь своєю мамою за її доброту, чуйність, повагу до людей. Галина Ждан, 1950 рік

Жити за законами совісті. Завжди залишатися людиною…Скільки хвилюючих нас сьогодні проблем виховання було б вже вирішено, якби з ди-

тинства в юній душі закладались ці початки…

Учні 1928 р. Капелюш Олександр Агафонович (перший справа у верхньому ряду)

370

Школа – це фундамент, на якому будується все людське жит-тя! Це стартовий майданчик для польоту у завтрашній день!

Кожний шкільний день – відкриття. Для учня – це відкрит-тя світу.Величезного і прекрасного. З першого дзвоника, з першого уроку, з першої книги, з першого рядка зошита, а потім – все людське життя.

Для вчителя – це відкриття скарбів дитячої душі, це тор-кання до невичерпного джерела дитячих вигадок, кмітливос-ті, фантазії, це зустріч з багатокольоровим, складним, чудер-нацьким світом неповторних характерів, почуттів і вчинків, інтересів і обдаровань.

Чим старші наші учні, тим складніше нам увійти у вну-трішній світ юності. Навіть при взаємній повазі і довірі. І не важким характером пояснюється така душевна замкнутість.

Просто наші учні стають дорослими, і не всі почуття і бажання, як було раніше, в розкритому дитинстві, виносять напоказ. Тому вчителеві не треба ображатися на них, нарікати на замкнутість і нечуйність.

Навпаки, в пору швидкого формування особистості наші вихованці заслугову-ють виключно сердечної уваги. Пройдеш байдуже повз, образиш непродуманим словом – і виникає крижана гора відчуження, яку важко подолати. Прикро, коли пізніше, дізнавшись, що за шкільним порогом розкриваються здібності твого учня, шо не примітив у ньому ясної іскорки покликання.

Відношення між вчителями і учнями, поскільки я працювала у школі, мені зна-йомі, то їх висвітлила на сторінках першої книги і якоюсь мірою у цій.

Нехай святиться ім'я твоє, вчителю!

Ты твори! Ты дерзай! Ты гори! Ты сияй! Чистым светом Добра Ты весь мир озаряй! Меньше требуй себе – Для других созидай, Только в высшем служенье – Награда и Рай. Владказар.

Ще з малих років Світланочка мріяла стати вчителькою. Збере, бувало, своїх по-друг і каже: «Сідайте, діти, почнемо урок». Роздасть їм ручки, аркушики паперу і «починає вести урок». А коли навчалася в школі, то, звичайно, у своїх роботах за-вжди писала, що буде вчителькою, як її мама – Євгенія Василівна.

Після закінчення школи проблем зі вступом до Миколаївського педагогічного інституту не було, адже мала при собі солідний багаж знань. Швидко промчали сту-дентські роки, і ось – перші кроки у Бармашівській школі.

Дуже хвилювалась, що буде розповідати дітям на першому уроці. Чекала дітей з нетерпінням. Ось вони перед нею. «Добридень, діти, я – ваша вчителька. Я навчу вас, чому буває день і ніч, чому йде дощ і віє вітер».

А потім пропонувала дітям повторити слово, нею вимовлене, повільно, розтяг-нуто, пошепки – «мама», «тато», «Батьківщина». Слова вимовляла протяжно, пошепки, щоб розвинути у дітей слухове сприйняття, фонематичний слух і ви-

П.Л. Явкина – шкіль-ний бібліотекар

371

кликати у них увагу і зацікавленість. Вона це слово вимовляла біля дошки, трохи нахилялась вперед і таємниче його шепотіла, не відриваючи звуки один від одного і не відокремлюючи їх, як окремі одиниці. Діти слідом за нею вигукували «мамо»: але дехто не встигав. Світлана Іванівна викорис-товувала прийом нашіптування їм на вушко. Це подобалось дітям, і кожен з них виявляв бажання відповісти. Потім вчителька пропонувала нові інші сло-ва. Вона підходила до дітей, а діти, обі-йнявши її за шию обома руками, шепо-тіли слова. Світлана Іванівна гладила їх по голівці і казала: «Дякую». Деякі діти відповідали правильно, деякі – ні. Тоді вчителька пропонувала дітям покласти слова на язичок. Як тільки вона махне рукою – треба було це слово вимови-ти. А після цього діти вже розбирали речення. На дошку вчителька віша-ла малюнки, а учні складали речення. Світлана Іванівна Лакутіна, 2008 рік

С.І. Лакутіна з останнім своїм класом

372

В кінці уроку Світлана Іванівна підбивала підсумки і нагадувала дітям, що тре-ба підготуватись до наступного уроку – математики. Починалась перерва…

Один рік лише пропрацювала Світлана Іванівна в Бармашівській школі вчитель-кою початкових класів. Потім вийшла заміж і продовжила улюблену справу вже у Первомайській загальноосвітній школі, де працювала з 1986 по 2008 рік. За 22 роки праці в школі стала ця жінка шанованою серед колег, учнів та батьків. Учні неодно-разово вітали свою улюблену вчительку і присвячували їй вірші, надсилаючи свої привітання до районної газети.

Перша вчителька

З 1986 року працює в Первомайській середній школі вчителем початкових класів Лакутіна Світлана Іванівна. Минулого року моя донька, а також інші діти прийшли до першого класу, і їхньою першою вчителькою і класним керівником стала шанов-на Світлана Іванівна. Це справді людина, для якої професія вчителя стала зоряним сяйвом на все її життя. З дитинства мріяла Світлана Іванівна стати вчителем, і ось її мрія здійснилася.

Є в російській мові таке прислів’я «Свет не без добрых людей» і, дійсно, це сло-ва про нашу Світлану Іванівну. Це людина щирого серця, відкритої душі, лагідна, наче квітка навесні. У нашому класі 31 учень, але для кожного знайдеться у неї до-бре слово і підхід.

Протягом навчального року у класі відбулося кілька свят, сценарії до яких були на-писані Світланою Іванівною. Дозвольте мені від імені батьків і дітей подякувати Вам, люба Світлано Іванівно, за вашу нелегку працю і побажати успіхів у роботі, міцного здоров’я, добробуту у вашій оселі. Хай щастить Вам, шановна Світлано Іванівно!

Від імені батьків і дітей 1-б класу Усенко Лариса Миколаївна«Вісник Жовтневщини» від 02.03.1997 р.

Душа-человек

Вот и закончился учебный год. 25 мая состоялись праздничная линейка и послед-ний звонок. Начались летние каникулы, отдых. Но каждый из учеников скучает летом за своей учительницей Светланой Ивановной и за школой, за уроками, за школьными переменами.

Есть у нас в поселке Заселье человек, Нежности и доброты которой Не сыскать на всей земле вовек.

Этими словами я хочу начать свою небольшую заметку о Светлане Ивановне Ла-кутиной, учителе начальных классов Первомайской средней школы. Об этой милой женщине можно говорить бесконечно. Она завоевала уважение и любовь родите-лей и детей класса. И в поселке так же хорошо отзываются о Светлане Ивановне.

Душа – человек, так и только так можно ее назвать. Хороший учитель, совет-чик, верный попутчик, отличная мама для своей дочери, добрая, нежная, ласко-вая, как солнышко. Сколько праздников было у нас в классе за эти три года! Их просто не счесть.

Слова благодарности только для Вас, уважаемая Светлана Ивановна. Спасибо Вам большое за Вашу заботу и внимание. Дай Вам Бог крепкого здоровья, любви, счастья, благополучия в Вашем нелегком, но благородном труде.

Пусть солнышко светит Для Вас очень ярко,

373

Пусть греет своей теплотой. За душу открытую Низкий поклон Вам земной.

С искренним уважением Лариса Попова,председатель родительского комитета и ученики 3-б класса Л. Усенко, Н. Калу-

гер, О. Сидоренко, Н. Тесла, Т. Яворская, М.Руденко, Е.Власенко, Я.Бутович, В.Лисиков, В.Мужила и др.

«Вісник Жовтневщини» від 28.06.1999 р.

ВітаємоЗ 35-річчям від дня народження і з днем учителя вітаємо чарівну, добру, ласкаву

вчительку Світлану Іванівну Лакутіну. Бажаємо Вам, шановна Світлано Іванівно, щастя, здоров’я, успіхів у роботі. Велике спасибі Вам за те, що в дорозі до знань Ви не втратили жодної дитини. Дорогу до знань Ви дітям відкрили, як мати. Де треба – сварили, де треба – жаліли. За Вашу вимогливість, ніжність, порядність – низький уклін Вам до самої неньки-землі.

З повагою до Вас батьки і учні 1-б, 5-б і 7-в класів Первомайської середньої школи.

Чимало віршів, пісень склали батьки, колеги для Світлани Іванівни. Вашій увазі пропоную вірш Л.Попової

Вірш – вчительці

Милая, нежная, славная, добрая – Все это есть только в Вас. Самая красивая, самая скромная Наша Светлана Ивановна Учительница – просто класс! Спасибо за заботу и внимание, За труд Ваш, нелегкий порой. Но мы получаем отличные знания И носим пятерки домой. Хоть иногда не слушаем, Немножечко шалим, Но мы Вас очень любим И от души благодарим. За все, за все, пожалуйста, Простите нас, С сердечной благодарностью Ваш третий-б класс.

Велику увагу вчителька приділяла патріотичному вихованню. Часто проводила зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни як у школі, так і вдома. Ось що на-писали батьки учнів 3-б класу у статті до районної газети:

Перемога! Перемога, довга-довга крізь війну дорога…Такими словами розпочалося свято «Для вас, ветерани» у 3-б класі Первомай-

ської середньої школи. Учні і класний керівник Світлана Іванівна Лакутіна запро-сили ветеранів. На жаль, не всі змогли прийти, але свято було дуже цікавим. Осо-бливо сподобалася «Смуглянка», «Катюша», «Эх, дороги».

374

А як уважно і з якою цікавістю слухали і дивилися всі п’єсу «На війні, як на війні», де головні ролі виконали Л.Ф. Мужила і Н.Ф. Набок. В кінці свята Л.Ф. Мужила прочитала свій вірш «Три ромашки». Притихли діти, а на очах ветеранів – сльози.

Потім ветеранам вручили квіти, подарунки. А ветеранів Г.Т. Кибалка, І.Ф. Пе-тренка, С.Д. Погребняка, котрі не змогли бути присутніми на святі, діти привітали вдома.

Хочеться подякувати вчителю С.І. Лакутіній, батькам Л.Ф. Мужилі, Н.Ф. Набок, учню 11-б класу Віталію Меренкову за організацію і підготовку цього свята.

Батьки учнів 3-б класу, смт Первомайське. «Вісник Жовтневщини» від 03.06.1999 р.

Цікава екскурсія

У 1986 році наш 7-ий клас їздив на екскурсію до Волгограда. Багато екскурсій було у нашому шкільному житті, бо клас завжди був переможцем у всіх змаган-нях. Ми збирали макулатуру, металевий брухт, змагались на кращу клумбу з квіта-ми, за кращий санітарний стан класу, за 100-відсоткову присутність на фіззарядці, яка проводилась кожного дня до уроків, за присутність на політінформаціях і т. д. Класним керівникам у нас була Євгенія Василівна Мохленко.

І ось ми у Волгограді, у місті на Волзі, яке датський письменник Мартін Ан-дерсен Несе назвав «Невгасимою зіркою над світом». Ось ми в центрі міста. Тут є площа Загиблих воїнів. Тут поховано героїв громадянської війни. Цій площі судилося відіграти історичну роль у Великій Вітчизняній війні. Саме тут пролунали фінальні акорди Сталінградської битви. Від екскурсовода, молодої симпатичної Інни ми дізналися, що війська 38-ї мотострілецької бригади пол-

Учні 7 кл. з кл. керівником Мохленко Є.В., головою батьківського комітету Заможньою Л.Д. на Мамаєвому кургані у Волгограді

375

ковника Бурмакова в будинку універмагу полонили німецький штаб 6-ї армії на чолі з фельдмаршалом Паулюсом.

Ми піднімались на Мамаїв курган, звідки видно всю велич міста – проспекти, квартали, заводи. Без хвилювання не можна було вислухати все, що тут відбува-лось.

Спустившись з кургану, ми автобусом їздили вулицями міста і знайомились з його досягненнями.

Дуже виріс Волгоград після війни. У ньому проживало, коли ми були, вісімсот тисяч жителів.

З Волги вимальовуються білокам’яні будівлі, пам’ятники, корпуси заводів. Могутня російська ріка Волга збирає данину із семи тисяч річок, – і місто-герой, яке збирає заслужену данину любові зі всього світу. Волгоград на той час – найбільший центр важкої індустрії південного сходу Російської Федера-ції. Тут збудували алюмінієвий завод – найбільший у Європі. Були на Волзькій ГЕС імені ХХІІІ з’їзду КПРС.

Ми бачили тракторний завод, який називають серцем Волгограда. Екскурсовод повідомила нам, що у 1938 році на виставці в Парижі трактор СТЗ-НАТІ одержав премію «Гран-прі». Пізніше з конвеєра зійшла нова машина ДТ – 75, яка удостої-лась такої ж премії на виставці у Брюсселі і відзначена золотою медаллю на ярмарку у Лейпцигу. Волгоградські трактори купували майже сорок країн. Їх можна бачити на полях Югославії, Куби, Польщі, Болгарії, молодих країн Африки.

Після цікавої зустрічі ми пішли відпочивати на берег Волги. Ніколи не забуду випадок, який стався на березі. Учениця нашого класу Марина Оченєва почала котитися, до води. А берег був дуже крутий. Ми спочатку сміялися, а потім нас охопив жах, і всі кинулися рятувати дівчину. Ми її схопили і потягнули на вершок берега. А потім, коли їхали додому, весь час сміялись, як «котилася торба з висо-кого горба».

Випускниця 1989 року Валентина Троян

Мої дорогі вчителі

Здоров`я вам від Бога й від роси! Високого польоту – думці, мрії! І щедрої, душевної краси! Любові щирої, і Віри, і Надії!

У кожної людини є свої враження, свої спогади про школу. Погані або хороші.Одних вчителів памятаємо, інших ні, одні класні товариші врізались у память,

інші забулись. І не завжди це можна пояснити, чому так відбувається. Тут діють, напевне, якісь приховані, складні причини.

Це саме відбувається з нашими спогадами і враженнями про вчителів. Мені назавжди запам`яталися мої дорогі вчителі – Євгенія Василівна Мохленко і Георгій Сергійович Агняніков.Завжди хотілося, щоб їхні уроки ніколи не за-кінчувалися.

Я пам`ятаю перший урок у 5-му класі. Заходить молоденька чорнява вчителька до класу і каже: «Добридень, діти, мене звати Євгенія Василівна, я у вас буду ви-кладати українську мову і літературу». Я незчувся, як продзвенів дзвоник. Думаю: «А чому такий короткий урок?» Але побоявся спитати, бо я у класі був новачок, ми переїхали із радгоспу «Піонер». Останнім уроком була фізкультура, її вів теж молодий і дуже смішний вчитель – Георгій Сергійович Агняніков. Може, я не так

376

висловився, «смішний». Ні, він був дуже гарний, але, що нам не скаже, ми сміємо-ся, аж ходором клас ходить.

Ці вчителі були дуже добрими, ви-дно, що вони сильно нас любили, ніко-ли не ображали. Євгенія Василівна мене завжди гладила по голові і говорила: «Молодець,Сашко!». Мені це дуже подо-балося. Я одного разу взяв ручку і ставив помітки на папері, скільки разів вчитель-ка мене похвалила, виявилось – 29 разів. Я летів додому окрилений і з порогу кри-чав «Мамо, я – молодець!».

З того часу я полюбив уроки мови і лі-тератури, багато читав. По всіх предме-тах, крім фізкультури, я мав «3» і «4». А з мови і літератури у І чверті – «4», а в 2, 3,4-ій – «5».

По фізкультурі теж мав «5». Георгій Сергійович мене не називав по прізвищу, а казав – «Спортсмен». І всі діти мене на-зивали Спортсмен. А одного разу Георгій Сергійович відвів мене в бік і тихо спи-тав: «Ти не ображаєшся на мене, що я тебе так охрестив?» – «Та ні», – зніяко-віло відповів я. І вже Спортсменом був я, поки не закінчив школу.

Коли Євгенія Василівна ставила оцінку будь-кому із нас, то і ми одночасно ста-вили оцінку, вчителю. За справедливість, за об’єктивність. Цю залежність, звичай-но, добре знають вчителі. Наша любов до вчителя складається із таких оцінок. І любов до вчителя народжувалась по-різному. Мені здається, що ці два вчителі дуже талановиті. А талант – це рідкість. Талановитим стати не можна, а люби-мим можна. І любимими вчителями для нас, учнів, були ті вчителі, які вчили, «як жити». Вони завжди відповідали нам на наші запитання, далеко не по темі уро-ку, ми хлопчики, часто задавали інтим-ні питання, дівчата теж. Ми бачили, що Євгенія Василівна, якось несміливо, со-ромлячись, але відповідала. Георгій Сер-гійович, завжди у свою відповідь встав-ляв якесь смішне слово і клас «гудів».

Наприклад:«А ще не зарано тобі це знати? Ого, он куди ти гнеш,ти що наду-мав під вінець іти?» Але ж на кожне пи-тання давав відповідь, і ми уважно його слухали.Є.В. Мохленко

Г.С. Агняніков. 1968 р.

377

Ми ще у шкільні роки переконалися, що вчителі – це, перш за все, – вихователі-проповідники.

І я вважаю, що краса і щастя учительської професії в тому, що він може і повинен вчити жити.

Євгенія Василівна завжди мала, вірніше, створювала дружні і хороші класи. За-вжди з нами готувала концерти, вечори, збирала металобрухт, макулатуру.

А коли готувались до огляду пісні і строю на День Перемоги, то з нею ми ішли після уроків у поле і там до заходу сонця марширували, співали. І завжди одержу-вали І місце. Наш клас постійно був переможцем у змаганні. Нас нагороджували путівками, ми об`їхали весь Радянський Союз.

Я згадую із шкільного життя не знання, не предмети, а те людське, що вклада-лося в нас.

У мене сьогодні троє дітей, вони учні 11-го класу, 8-го і 5-го.Мені дуже шкода, що у них нема такого захоплення, як у мене було. У них нема дружби у класах, нема дорогих вчителів.

Я впевнений, що настане час, на учителів будуть іти вчитися найкращі діти. Хо-четься, щоб диплом вчителя діставався важкою працею.

Я думаю, що цьому званню і цій роботі будуть заздрити, як найважливішій, дуже почесній, поважній.

Олександр Коваль, нині бізнесмен, мешканець Харкова

Вчителька англійської мови

У селі не має людини, яка б не знала цю струнку, біляву вчительку. У школі ви-кладала англійську мову, її поважають, люблять.

Все життя пропрацювала вона у нашій школі. Пам’ятаю той день 1968 року, коли вона приїхала до села. Така гарна, в салатному платтячку з коротким рукавчиком, спитала: «Де тут знаходиться школа?». І я зрозуміла, що до нас приїхала нова вчи-телька. Другого дня ми познайомились, дізнались, що вона закінчила Житомирський державний педагогічний інститут імені І.Я. Франка, факультет іноземних мов.

Мохленко Є.В., Пастушенко Л.М., Ярмашевич А.В., Чередніченко М.І., Жигалкіна К.І. (зліва направо у I ряду) з випускниками школи, 2001 р. Зустріч через 25 років

378

Батьки з дитинства вчили доньку, що здійсненню мрій передує копітка праця. Ще в школі відзначалася працелюбністю, організованістю, вимогливістю до себе. Не випадково дитяча мрія стати вчителем англійської мови здійснилась: вчитель, заступник директора з навчально-виховної роботи, виконуюча обов’язки директо-ра школи, секретар парторганізації – скізь добросовісна, порядна, чесна.

На одній із нарад школи вчитель біології Володимир Васильович Чередніченко так охарактеризував молоду вчительку: «Наш педагогічний колектив поповнився тала-новитою, ерудованою, молодою вчителькою. У неї словам тісно, думкам просторо».

Вона любила дітей, душею зрослася з ними, з колегами.Розсудлива, вміла перейматися чужими проблемами, готова допомогти, за це її

любили і поважали, колектив неодноразово обирав її головою профкому школи, депутатом сільської ради.

Вона завжди була у творчому пошуку.Людмила Миколаївна Грибук – вчитель вищої категорії. Справедлива,сувора,

добра – так про неї говорили діти, які відчували до себе не тільки вимогливість вчительки, а й повагу, розуміння. Учні Людмили Миколаївни були переможцями районних олімпіад, слухачами МАН стали студентами факультетів іноземної філо-логії вищих навчальних закладів.

Свою долю ще тоді, в молоді роки, поєднала із бармашівцем Сергієм Пасту-шенком. Це була гарна родина, зразкова, якій заздрили інші. У них народилось двоє дітей: донька Оленка і син Олександр, обидвоє закінчили школу із золотою медаллю, вступили до вищих навчальних закладів. Та не судилося бути щасливою Людмилі Миколаївні. Після тяжкої хвороби на 38-му році життя перестало бити-ся серце її чоловіка.

Тендітні жіночі плечі немало перенесли на життєвій стежці. Однак, складається таке враження, що всі негаразди не змогли застати її зненацька. І сьогодні ті ж теплі промінчики із лагідних очей співпереживання до чужої біди.

Жаль, що так миттєво пролітають роки, незчулася, як прийшов час іти на пенсію. Сьогодні Людмила Миколаївна на заслуженному відпочинку, має двох онуків, ра-діє життю.

Не проходьте мимо...

Не проходите мимо чужого горя, Рядом оно или где-то вдали, Людям так хочется доброго слова, Доброго взгляда и доброй души.

Вона творила, горіла, сяяла чистим світлом добра, – такою була Лакутіна Світла-на Іванівна

У грудні 1999 року Світлана Іванівна брала участь у професійному конкурсі «Вчи-тель року-1999». У газеті «Вісник Жовтневщини» №104 (7744) від 25.12.1999 р. з’явилася стаття «Кожен вчитель – то велика сила», у якій сказано: « …вчитель по-чаткових класів С.І. Лакутіна на своїх уроках пропонує дітям «Авторське крісло». Сідаючи в нього, діти розповідають все те, що вони дізналися з прочитаної книги. Вчителька використовує у своїй роботі інтегровані уроки. Вона гармонійно поєд-нує уроки окремих дисциплін, творчо підходячи до розв’язання теми уроку. Такі уроки, звичайно ж, потребують надзвичайно великої підготовки».

Автор цієї статті Т. Фабрикова зазначає: «Кожен з учасників конкурсу одержав пам’ятний приз, грамоту, квіти. Вважаю,що проведений конкурс став корисним і

379

вчителям, і школярам. Бо це є вдосконаленням роботи наших педагогів, які постій-но працюють над змістом освіти».

Кожен урок Світлани Іванівни, кожен виховний захід – це свято, яке проводи-лось на високому рівні, бо вчителька дуже ретельно до них готувалась, прикладала багато зусиль.

23 травня 2008 року на 43-му році життя перестало битися серце С.І. Лакутіної…

Співчуття, співчуття, співчуття

Вона залишиться у наших серцях! На 43-му році життя перестало битися

серце Лакутіної Світлани Іванівни, вчи-теля початкових класів, голови профкому Первомайської школи, у якій вона почала працювати з 1986 року.

Успішно володіючи організаторськими здібностями, Світлана Іванівна приді-ляла велику увагу розвитку, навчанню та вихованню дітей. За високі досягнення у праці їй було присвоєно звання «Стар-ший учитель».

У наших серцях назавжди залишиться пам’ять про винятково благородну, по-рядну, чесну, надзвичайно багатогранну особистість, талановитого вчителя Лаку-тіну Світлану Іванівну.

Відділ освіти, райком профспілки пра-цівників освіти висловлюють щирі спів-чуття рідним та близьким покійної.

Педагогічний та учнівський колективи Первомайської школи глибоко сумують з приводу передчасної смерті вчителя початкових класів Лакутіної Світлани Іванівни, талановитого педагога, доброї і чуйної колеги, щирої, доброзичливої, життєрадісної, лагідної і турботливої людини.

Висловлюємо щирі співчуття батькам, доньці Крістіні, рідним та близьким.Первомайська газета «Шкільна пора» №1 від 19.09.2008 р.

Наша пам’ять і біль Вона залишиться у наших серцях! На 43-му році життя від нас пішла Лакутіна

Світлана Іванівна, вчитель початкових класів, голова профкому Первомайської школи, у якій вона почала працювати з 1986 року, непересічний керівник гуртка «Юний кореспондент». Адже саме при її співпраці ця газета почала друкуватися, і зараз ви тримаєте перший номер, який вийшов після смерті Світлани Іванівни. Ми – її колеги, учні повинні продовжити цю справу, щоб вона, як і душа Світлани Іванівни, жила серед нас, щоб наша газета була для вас цікавою та корисною, як кожне слово, що посіяла вона у душі своїх вихованців

В.Боровик, керівник гуртка «Основи журналістики».

С.І. Лакутіна.

380

Памяти Лакутиной Светланы Ивановны

Хорошие люди живут так недолго,Их Бог забирает на помощь к себе.Родным остаются печаль и тревога,И чистая память, Светлана, тебе.

А ты ушла рано, внезапно, мгновенно,Оставила праведный след на Земле,Во многих сердцах ты осталась нетленной,Незыблема память, Светлана, тебе.

Тебя вспоминают хорошие люди,Украдкой слезу утирая себе.Детишек учила, себя отдавала,И светлая память, Светлана, тебе.

Дорога наша, рідна, кохана, щира, добра донечко! Як важко на світі нам без тебе жити! Хоч ми і розуміємо закони природи, але твоя смерть нестерпно важка для нас. Мила, люба, незабутня Світланочко, ми щодня в думках з тобою.

Ми розуміємо, що Карл Маркс був правий, повторивши слова Епікура: «Смерть – горе для тих, хто залишився живий».

А приходить весна, ще більше жаль… Без тебе, люба, дорога Світланочко, краса не чарує… Біля твоєї могили ми, твої батьки, доня твоя Крістіна, внучка Влада, брат Валера з родиною. Щорічно приходять твої однокласники, друзі, колеги. Тут завжди багато квітів.

Ось уже пройшло три тужливих роки, а туга не проходить, все, наче сьогодні. У гру-дях душа журиться, серце щемить, думки не вірять. Тобі про все це розкаже шелестом свого листя молода берізка, що росте поруч з твоєю могилою.

Прощавай, наша дорога дитино, пухом тобі земелька!

Вчитель у вишиванці

Наше село на Миколаївщині не відрізняється від інших, бо особливого, начебто в ньому нема нічого.

Коли приїдете на відділок №3, то погляд одразу спиняється на примітній споруді. Це колишня земська школа, але сьогодні тут господар – фермер Микола Михайло-вич Грабарчук.

Саме у цю школу на початку 60-х років приїхав вчителювати молодий учитель.Ми, учні, зацікавлено вдивлялися в чоловіка у вишитій сорочці, добре випра-суваних брюках, начищених черевиках. Хтось із моїх подруг сказав: «Це вчи-тель української мови». А чому ти так думаєш? Звідки ти знаєш, – посипались запитання. – А тому, що він у вишитій українській сорочці. – Ми посміялися і дочекалися, поки вийшов до нас на подвір`я наш класний керівник Павло Єфремович Тищенко.

Він сповістив, що приїхав учитель української мови і літератури Павло Ілларіоно-вич Кужільний. Ось перший урок. Тільки-но вчитель зайняв місце за столом, клас завмер. Кожен намагався не пропустити жодного слова.

Він випромінював стільки енергії, що, здавалось, перед нами вчитель, який хоче зробити найбільше, найшвидше, найкраще.

А мама и папа страдают безмерно,Они тебя видят все чаще во сне.Улыбку твою разве можно не помнить?И долгая память, Светлана, тебе.

Я знаю, что Бог тебя принял в объятья,Ты много страдала на грешной земле.Никто не забудет тебя, дорогая,И вечная память, Светлана, тебе. Светлана Руденко, 19.05.2010

381

Кужільний Павло Ілларіонович (зліва третій)

Мета кожного вчителя – прагнути за поглибленням знань учнів і їх найповнішої реалізації в подальшому житті. Як цього досягти? Треба, вважав Павло Ілларіонович, викликати в учнів інтерес до поповнення знань. Нібито просто, елементарно. Однак досягають цього, на жаль, далеко не всі.

Ми відчували справжню доброту старшого, непідробне прагнення вчителя повес-ти за собою у світ знань. Кожен урок літератури вчитель починав п`ятьма хвили-нами поезії. Напередодні він пропонував нам вивчити і прочитати вірш,близький тематично до того твору, який належить аналізувати за програмою.

Схвильовано звучать рядки поезії А. Малишка про те, як «ходить полем молодис-тий». Кожен новий рядок народжує питання до класу. – Що означають слова Тиха злива... віша в небі килими»?

– Дощові хмаринки!– Ні, це райдуга!З`являлося чимало різних припущень. Вчитель вміло спрямовував нас до єдино-

правильної думки. Причому, робив це так, ніби ми всі були праві, всі говорили пра-вильно, лише по-різному висловлювалися. Ми були дуже задоволені, що відповіді сподобались вчителю.

Коли ми вивчали вірш «Сіяч» Бориса Олійника, він запропонував нам піти в бі-бліотеку і познайомитися з біографією поета.

На наступному уроці ми розповідали про двічі Героя Соціалістичної Праці, академіка В.М. Ремесла. Бажаючих відповідати було багато. Ми розповідали, що академік виростив багато нових сортів пшениці. Був на війні і носив у ки-шені зерна, щоб потім посіяти. Його пшениця зветься «Миронівська». А після цього вчитель пояснював, як автор вірша змальовував видатного вченого у ві-рші «Сіяч». Пізніше, кожний із нас говорив, що нам найбільше сподобалося у вірші.

Він весь час направляв нас до самостійної роботи, бо тільки це забезпечує розви-ток творчого мислення, формування особистості.

Павло Ілларіонович вчив нас виділяти головне, швидко читати і осмислювати прочитане.

382

А на уроках мови він вчив нас писати твори, творчі роботи на різні теми. Ми пи-сали зміст радіопередач, телевистав, кінофільмів.

Пам`ятаю, коли вивчали вірш «Сіяч», вчитель дав нам завдання – написати твор-чу роботу: «Вирощувати хліб – це подвиг чи ні?».

Ми писали, що справжні подвиги бувають не лише на війні, а й у мирній праці. Ми писали про славних людей села: Лакутіна Ігната, Духового Сергія, Ждан Оль-гу, Ярошенко Олену, Степанову Глафіру і багатьох інших. Багатьом учням нашо-го класу подобалося те, що наш учитель із кожним із нас працював індивідуально, давав кожному інше завдання. Сильним учням складні завдання, а слабим – лег-ші. Нам подобалося, що Павло Ілларіонович дозволяв нам на уроці користуватися складеним вдома планом і відповідями на запитання. Ми старалися бігати в бібліо-теку, вишукували цікавий матеріал. Наш вчитель завжди нас перевіряв, хвалив. Ми підтягувались, і враз зростало бажання гарно вчитися.

На екзаменах у 10 класі ми одержували п`ятірки і четвірки, трійок не було. І все це завдяки нашому дорогому вчителю – Павлу Ілларіоновичу Кужільному.

Згодом, його призначили завучем школи, а пізніше – директором. Пам`ять про нашого любого вчителя у вишиванці вічно житиме в наших серцях.

Валя Чибізова На першій парті у п`ятому класі сиділа симпатична дівчинка. Дві заплетені косич-

ки з великими білими бантами робили її схожою на великого лебедя, що плаває по ставку. Чубчик такий кумедний і кучерявий, наче його тільки накрутили на гаря-чому гвіздку. Мені здалося, що вона весь час посміхається. Придивившись до неї, я помітила, що ямочки на щічках роблять її такою, наче вона посміхається. Дівчинка була дуже активною на уроці. Це Валя Чибізова. Її батько Євген Васильович – учи-тель історії, мама – доярка, а дівчинка – відмінниця.

Вона вболіває за весь клас, їй хочеться, щоб не було жодного невстигаючого учня, а тому допомагає виконувати домашні завдання слабшим. Всі культурно-виховні заходи теж лежать на її плечах. То вона пише сценарій проведення ранку на тему: «Ми тебе не забудемо, Тарасе!», то складає план проведення КВК до свята Матері, то думає над частівками на відповідну тему. Ось такою активною росла, навчалась, виховувалась дівчинка.

І школу закінчила із золотою медаллю. А із вступом до вищого учбового закладу проблем не було, бо мала великий багаж знань і вибір був протягом усіх років на-вчання незмінним.

«Буду тільки вчителькою», – твердила Валя. І з першого разу вступила до Мико-лаївського університету ім. В. Сухомлинського на факультет філології.

Через 4 роки Валентина Євгеніївна Чибізова одержує ди-плом за фахом «вчитель української мови та літератури». Валя – красуня. Класичний профіль, правильний овал об-личчя, гордо посаджена голова, симпатичний носик надава-ли їй інтелігентного вигляду, а волошкові очі наче іскрились, особливо, коли вона зверталася до когось стороннього. Тоді і губи складалися в таку приємну посмішку, що й іншим хоті-лося посміхнутися.

Трудову діяльність Валентина Євгеніївна почала в Микола-єві і незабаром вийшла заміж. З цієї причини дівчина пере-їхала на постійне місце проживання до Москви.

А в школі є стенд «Наша гордість», на якому фотографія старанної та незабутньої Валі Чибізової. Валя Чибізова

383

Вчителі-новатори1988 рік

АКІМОВА Ніна Миколаївна – Калинівська СШ, співавтор підручника «Історія України«.

АФАНАСЬЄВА Ганна Миколаївна – Котляревська СШ, апробує методику Шу-лєшко в початковій школі.

АФТЕНЮК Сергій Сергійович – Українківська СШ, переможець обласного кон-курсу «Золотий ключ».

БЕРЕКЕТ Людмила Олексіївна (Погорілівська СШ), ЛЕВЧЕНКО Любов Бори-сівна (М.-Ларинська СШ) – автори програми з хореографії.

ДОДИК Аліса Василівна – Лупарівський дитячий садок, співавтор програми з хореографії для шкіл та дошкільних закладів.

ЗУРНАДЖІ Зінаїда Іванівна – Галицинівський дитячий садок, працює над про-грамою з художньої праці для дошкільних закладів.

ІВАНЦОВ Володимир Арсентійович – Котляревська СШ, працює над складан-ням підручника «Математика на народознавчій основі».

КОНОПАКА Валентина Василівна– Первомайська СШ, працює над удоскона-ленням програми з геометрії для 11 класу.

КУЛІКОВСЬКА Ніна Пилипівна – Галицинівська СШ, здійснює статеву дифе-ренціацію в початкових класах.

ЛЮБКЕВИЧ Любов Михайлівна – Воскресенська СШ, здійснює диференційо-ваний підхід у викладанні математики.

МОХЛЕНКО Євгенія Василівна – вчитель Бармашівської СШ, працює по влас-ній програмі з народознавства.

МОЗГОВА Фелікса Броніславівна – Червонянська школа, працює над удоскона-ленням програми з біології.

ПАНЧЕНКО Олександр Григорович – Первомайська СШ, працює за власною програмою з географії.

ПОХОДЕНКО Зінаїда Володимирівна – Лучівський дитячий садок, апробує про-граму з розвитку творчих здібностей дітей старшого дошкільного віку.

ПАСНІЧЕНКО Людмила Іванівна – Грейгівська СШ, апробує експерименталь-ну програму Бєлікова.

ТЛУСТА Любов Миколаївна – вчитель біології М.-Ларинської СШ, розробила програму «Економічне виховання на уроках біології і в позакласній роботі».

ХОРОЛЕНКО Антоніна Олександрівна – Первомайська СШ, диференціація з математики для початкових класів.

ЩЕРБАТА Галина Василівна, КУЗЕВИЧ Віра Романівна, ДРАГУНСЬКА Наталя Іванівна – керівники обласної школи передового досвіду.

ЮРЧЕНКОВА Тетяна Василівна – Зайчевська школа, співавтор програми «Ди-тина в народному мистецтві«.

ГРАМОТОЮ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ УРСР НАГОРОДЖЕНО:

ДОМАРАЦЬКУ Валентину Степанівну – вчительку біології Засільської восьми-річної школи.

ДРУГАЛЮ Валентину Миколаївну – виховательку групи подовженого дня Пер-вомайської середньої школи.

ЗЕЛЕНСЬКУ Валентину Вікторівну – вчительку російської мови і літератури Полігонівської середньої школи.

КУЛІНУ Ольгу Василівну – вчительку французської мови Михайло-Ларинської школи.

384

МОХЛЕНКО Євгенію Василівну – вчительку української мови і літератури Бар-машівської середньої школи.

РОСОШИНСЬКУ Анну Михайлівну – вчительку початкових класів Калинів-ської середньої школи.

ХОРОЛЕНКО Антоніну Олександрівну – вчительку початкових класів Перво-майської середньої школи.

ХОРОЛІВСЬКУ Олександру Володимирівну – вчительку обслуговуючої праці Полігонівської середньої школи.

Наша чемпіонка

На території села є так звана частина – Жуківка. Саме тут 22 жовтня 1968 року у родині Літвінових Любові Ми-хайлівни та Федора Андрійовича народилася донька Світ-ланка. У 1975 році радісні батьки повели свою синьооку доньку до школи. Швидко промайнули шкільні роки, на-став час йти в самостійне життя. Із вибором професії про-блем не було – всі роки мріяла стати медиком. Світлана успішно закінчила Миколаївський медичний технікум і до сьогоднішнього дня працює медичною сестрою мікро-хірургічного відділення.

Вона – щаслива мати. Має доньку Інну, яка у 2010 році за-кінчила Київський національний університет фізичної куль-тури. З 15 років – майстер спорту з фехтування. Неодноразо-во виїздила на змагання за кордон. Була в Ізраїлі, Південній

Кореї, Німеччині, Голландії, Польщі, Угорщині, Франції, Італії. Має 28 нагород. Сьогодні, після закінчення навчання, мріє повернутись до рідного краю і вихову-вати спортсменів, які будуть захищати Україну на всіх змаганнях.

У 2005 році у місті Лобні проходили Олімпійські змагання шпажистів. Хочу вам запропонувати ознайомитись з одним моментом командної дуелі.

«…Казалось, что арена Дворца – огромный походный лагерь армии мушкетеров короля Людовика XIV. А когда накал борьбы возрастал, зал напоминал поле брани. Звон оружия, боевые выкрики, стоны проигравших, возгласы победителей…

В день командных соревнований шпажистов во Дворце спорта было особенно шумно и многолюдно: на всех фехтовальных дорожках шли командные соревно-вания юношей и девушек. Одновременно в зале находилось более ста спортсме-

нов: кто-то проводил поединки, кто-то разминался, кто-то «болел», а кто-то отдыхал между боями.

На первый неискушенный взгляд, то тут, то там хаотично вспыхивали жар-кие схватки. На деле все было подчине-но строгому регламенту соревнований. Каждый член команды должен был либо продержаться три минуты, либо нанести пять уколов сопернику. При этом нуж-но было сражаться так, чтобы команда как можно быстрее набрала 15 очков, поставив точку в изматывающей силы командной дуэли.

С.Ф. Літвінова – мама Інни

Інна Руденко

385

Звуки на поле сражения становились все тише и тише… Одна восьмая… Одна чет-вертая… Полуфинал… И наконец перед финалом все стихло.

Главный судья вызвал на финальный помост девушек Украины и Эстонии. Борь-ба была интригующей и драматичной. Сборная Эстонии рассчитывала на победу, ведь в личном первенстве девушки заняли весь пьедестал почета, допустив на тре-тье место российскую спортсменку. Эстонская делегация выступала, как мощная организованная группа поддержки. Однако фортуна была на стороне украинок. Вот результат:

1-ое место – УкраинаРуденко ИннаРейзмина ЕленаФирсова АлександраПочкалова Анфиса».

(Із статті в газеті) Тож маємо ми, бармашівці, пишатись нашою чемпіонкою – Руденко Інною, адже

її коріння у Бармашовому!

Из футболисток – в мушкетеры

16-летняя Инна Руденко сменила мяч на шпагу и стала одной из лучших молодых фехтовальщиц Украины.

Благодаря упорству и вере мы часто достигаем намеченной цели. Кто-то на достигнутом останавливается, а кто-то... Юная фехтовальщица, мастер спорта Украины, учащаяся Николаевского высшего училища физкультуры Инна Ру-денко на достигнутом не останавливалась. В этом году завоевала титул чемпи-она Украины и пополнила коллекцию своих медалей «золотом» игр стран СНГ и Балтии. Она – надежда николаевского фехтования.

– Инна, почему ты выбрала такой небезопасный вид спорта?– В детстве очень любила погонять

мяч с мальчишками, хотела заниматься им профессионально. Но в пятом классе впервые пришла на тренировку по фех-тованию и взяла в руки шпагу.

– Не боялась фехтовать?– Нет. Мой первый тренер Тамара Не-

стеровна Цебеняк, которая сейчас живет в Америке, учила меня: «Если боишь-ся – действуй!». Недаром одна из самых известных пословиц в фехтовании: «Луч-шая защита – нападение».

– А синяки от уколов шпаги оставались?– Поначалу нет, а вот когда стала зани-

маться фехтованием более профессио-нально, появились и синяки, и ушибы...

– А когда ты вышла на профессиональный уровень?

– После поступления в НВУФК у меня появился новый тренер – Владимир Ни- Інна Руденко на заняттях

386

колаевич Сапонько. Уже в училище я начала тренироваться дважды в день и отно-ситься к спорту намного серьезнее.

– Инна, в чем различие между шпагой, рапирой и саблей?– Главное различие – это клинок. В шпаге он трехгранный, в рапире –

четырехгранный, а в сабле – двухгранный. Еще одна разница – шпага и рапира являются колющим видом оружия, а сабля – режущим. То есть, в шпаге и рапире наносятся уколы (шпажистам разрешается колоть во все части тела, а рапиристам засчитываются уколы только в грудь), а в сабле – удары. Причем, нанесенные толь-ко в туловище.

– Были моменты, когда хотелось бросить фехтование?– Да. Когда в прошлом году на соревновании в Харькове на моих глазах проколо-

ли спортсмена...– Когда выполнила норматив мастера спорта?– В этом году на чемпионате Украины, где завоевала первое место.– Чего больше всего боялась в Москве на международных играх СНГ и Балтии?– Ничего. Я была хорошо подготовлена, двухнедельный тренировочный сбор на

олимпийской базе в Конче-Заспе дал результат.– Кто поддерживает тебя на соревнованиях?– Тренеры Владимир Сапонько и Петр Челпанов, мама, любимый, и подруга

Маша.– Какие планы?– Хочу выиграть первенства Европы и мира. Ну и приложу все усилия, чтобы по-

ехать на Олимпиаду в Пекин.

Моє рідне село

Село моє, для мене ти єдине, Криниця чиста з саду вигляда. Хатина біла, сонях біля тину – Така ріднесенька моя земля.

Розкинулось моє село ліворуч траси Миколаїв-Снігурівка. А при в’їзді до ньо-го стоїть гармата часів Великої Вітчизняної війни, а біля неї стела гвардійцям 10-ої кубанської дивізії, що відзначилась при розгромі 79-ої дивізії фашистів 14 березня 1944 року.

А навкруги поля і поля! Село розділяється на дві половини ставком, берегами яко-го ростуть верби, квіти, очерет. Верби привіз для села директор радгоспу – Скарлат

Іван Йосипович. Яка тут краса! До школи я завжди ходила вузенькою стежкою понад

ставком і по старенькому місточку переходила на інший бік села, де розташована школа. Особливо я любила школу восени, коли чаклунка-осінь вкривала всю землю золота-вим листям.

Моє село велике і гарне, хоч останнім часом в ньому з’явилося багато розвалених будинків. Навесні воно вдяга-ється у білий цвіт яблунь, слив, груш. Чепурні хатинки тоді ще привітнішають у цьому вінку. А коли селом лине пісня, в серці кожного відлуню є добром і теплом.

Коли я почала ходити до школи, на його околицях були тваринницькі ферми, на яких працювало багато людей.

Інга Мохленко (учениця 9 кл.)

387

Сьогодні їх уже нема, продали і порозвалювали. Наше село прославляло багато людей, які нагороджені орденами і медалями за великий внесок у працю. Це О.І. Мартинова, І.П. Шевченко, Г.В. Капашилов, І.А. Димов, І.А. Берніков, І.Й. Мохленко, В.В. Сушко, І.Й. Скарлат, В.Г. Мавродієв, М.П. Гінкул, І.Ф. Мірошник, З.І. Полякова, А.О. Ярошенко і багато інших. На жаль, більшості з них вже нема з нами.

Після навчання в Бармашівській школі я закінчила Миколаївський технікум (митна справа) і вступила за цією ж спеціальністю до Полтавського інституту, який закінчую цього року.Коли я приїжджаю на канікули додому, мені стає дуже сумно, що моє село гине. Хат стає все менше і менше, а з ними і людей меншає. Все одно мені тут все близьке і рідне. Це колиска мого дитинства. Правду в народі кажуть, що та земля мила, де мати народила. Милішої землі для мене ніколи не буде, бо саме тут народились мої батьки, діди, прадіди і я.

Мохленко Інга

Що таке щастя?

Там, де трудніше, де важче. Швидше знайти його вдасться. Руки твої роботящі – Ось твоє щастя.

Мені здається, що на це питання нема однозначної відпові-ді. Дивишся на людину, все в неї є: і гроші, і улюблена робота, і машина, а чогось не вистачає! Може, саме щастя?

Одного разу спитала я у свого татка: «Ти щасливий, татку?» Ну, звісно! Посміхнувся, поклав руку на плече і уважно вдив-лявся мені у вічі.

Я йому сказала: «Ну яке це щастя, коли ти зранку до ве-чора без вихідних і без відпустки ореш землю, втомлений і запилений приходиш додому?» Знаєш, – Таню, – справа не в тому. Щастя не можна помацати, його треба відчувати сер-цем. За нього треба боротись, вболівати і воно обов’язково прийде. Прийде навіть тоді, коли ти його не чекаєш, як у пісні співається:

Живи, нічого не бійся, Борись, сподівайся, надійся!

І тато розповів, що у нього улюблена робота, бо вона приносить велику користь людям. Він оре землю, вирощує хліб.

Здрастуй, хліб, на ниві, в печиві, Здрастуй – в будень на столі, Здрастуй, хліб, на свято спечений… Ти – це чесні мозолі… Т. Поволоцький Щастя – це коли поруч з тобою кохана людина, твоя мама, яка готова допомогти

у будь-яку хвилину. А головне, коли є здоров’я.

М.В. Брек

388

Ось у мене все це є, тому я щасливий. Пам’ятай, дочко, що щастя йде до людини, яка любить життя, уміє бачити красу навколишнього світу, у якої серце завжди від-крите для добра.

Учениця 8 класу Брек Таня

Мій дорогий вчитель

Недавно, увімкнувши телевізор, я побачила на екрані жахливу картину: старшо-класники однієї із шкіл знущались над вчителькою фізкультури. Я до глибини душі була пригнічена побаченим. Для мене вчитель був завжди святою людиною, світо-чем знань, добра, носієм чесності, моральної чистоти і порядності.

Я зріла людина і з великою повагою згадую свого класного керівника – Євгена Михайловича Кулівожка. Ми не тільки вчились у школі, набирались знань, а й брали участь у житті колгоспу. Він водив нас у поле збирати колоски на скоше-ному пшеничному полі, водив на ексурсію до лісу. Там ми збирали ягоди, гриби, горіхи з ліщини. Фотографував нас. Він був молоденький, читав у нас арифме-тику. Одного разу до класу зайшов директор школи, а з ним Євген Михайлович і ще один вчитель Антон Федорович. Директор сказав: «Діти, віднині математику у вас буде читати Антон Федорович, а Євген Михайлович іде виконувати священ-ний обов`язок перед Батьківщиною. Завтра він іде в армію«. Ми всі посхилялися на парти, почали плакати. Директор і Антон Федорович вийшли з класу, а Євген Михайлович стояв посеред класу, дивився на нас і заспокоював. Уроку не було. Ми гірко плакали, що втрачаємо нашого доброго вчителя. Продзвенів дзвоник, ми обступили його, попритулялися, цілували його. Ми плакали, а він якось не-

5-й клас Застіноцької школи. Євгенія Сушко (друга зліва) в останньому ряду.Кулівожко Є.М. (справа) класний керівник

389

весело сміявся. Ми були тоді у 5 класі. Другого дня до нас прийшов на урок Антон Федорович, він був другом Євгена Михайловича, але його він нам не замінив. Переді мною завжди був мій дорогий вчитель, назавжди закарбувався в пам`яті. Більше ніколи я його не зустрічала.

І ось тепер, подивившись нещасну передачу, я подумала: чому у нас з`явилися такі діти? А пояснення тут просте, тому що з екранів телевізорів зрання до вечора насаджується культ насильства.Це негативно впливає на слабеньку психіку підрос-таючого покоління, виховуючи у нього звірячі інстинкти: принижуй і знищуй.

Є й інший бік медалі. Напевне, правий письменник Валентин Распутін, який го-ворить, що із зникненням сіл розмиваються і моральні засади суспільства. Адже не в місті, а в селі з давніх-давен культивувались моральні цінності: порядність, чес-ність, повага до старших і один до одного. Місто не об`єднує людей, а на відміну від села – роз`єднує. Міщани живуть за принципом: своя сорочка ближче до тіла.

Наведу приклади, які підтверджують ці слова. Влітку я була у своєї родички у міс-ті. Вона живе на І поверсі. Три хлопчики гралися під вікном у м`яча. Моя родич-ка попросила їх відійти від вікна, піти далі. Але хлопці продовжували бити ногами м`яч, поки не влучили у шибку і не розбили її. Родичка взяла хлопця за руку і повела до батьків. Але вони накинулись із сваркою на родичку.

У нас в селі був звичай при зустрічі з дорослими людьми вітатися, хлопці знімали кашкета і кланялись. А якщо дитина не привіталася і дорослий поскаржився роди-чам, то її карали батьки, і це більш ніколи не повторювалося.

Погано, звичайно, що відношення людей один до одного змінилось в гірший бік. Але тішить те, більшість викладачів продовжують виховувати дітей чесними і по-рядними громадянами.

Побільше б таких викладачів, як мій класний керівник – Євген Михайлович Ку-лівожко, і завдання морального виховання учнів було б вирішено.

Ганебний вчинок з школярами-хуліганами більше б не повторювався.

Євгенія Мохленко

Людська краса

Коли був маленьким, мої батьки завжди мені нагадували, щоб я доброзичливо поводився з друзями. Я ставив їм десят-ки питань, а як це розуміти? І вони терпляче мені поясню-вали, що потрібно навчитися вибачити людину, бути друже-любними, не робити іншим такого, чого б не хотів для себе. Я думав, що це мені не під силу. Як себе примусити вибачити Миколі, який мені підставив ногу, коли я біг на урок. Я впав, носом з розгону ударився об асфальт, ледве підвівся. І відчув, що з носа потекла тепла юшка, витер рукою, а це була кров. Микола стояв і сміявся, а я від образи не знав, що робити. Побіг до ставка, вмився і пішов на урок.

Вже пройшло 10 хвилин уроку. Попросив у Валентини Олексіївни, вчительки, вибачення за спізнення, вона ска-зала: «Сідай!». Я йшов до парти, а Микола сидів і сміявся. Мені було боляче не тому, що я сильно вдарився, а тому, що нахабно поводився мій шкільний товариш.

На перерві вчителька залишила нас обох у класі і почала розпитувати, що ста-лося. Я мовчав, Микола розповідав про пригоду. Вчителька сказала: «Як же тобі

Володимир Мохленко

390

не соромно, Миколо? І що далі?». Вона пильно дивилася на нього, а він не міг витиснути із себе жодного слова. І, нарешті, сказав: «Пробач, друже, я повівся негарно!».

Вчителька довго розмовляла з нами. А під кінець розмови сказала: «Миколо, я хочу, щоб у тобі заговорила людська краса». Микола здивовано подивився на Валентину Олексіївну, яка прийшла до висновку, що він її не зрозумів. «Я хочу, щоб ти був ко-лективістом у класі, скромно без пози день у день виконував свої обов’язки. Роби так, щоб твої слова не розходились з ділом. Отоді про тебе скажуть: «Людська краса».

З того часу Микола змінювався на очах. Він став лідером у класі, його всі поважали. У п’ятому класі його обрали старостою. Мені здається, що оцей не-щасний випадок з розбитим носом якоюсь мірою сприяв появі людської краси у бешкетника класу.

Володимир Мохленко

Мої шкільні роки

Як часто люди мріють про вічність, вічність почуттів, життя. Вічність тікає від нас з вічною швидкістю, тому нам не дано її впіймати. У цьому ми переконуємось, стоячи на пероні вокзалу шкільних років у чеканні потягу життя.

Коли ми ще сиділи в залі чекання вокзалу, то думати, що так буде вічно, адже десять років не так і мало. Але час має надзвичайну властивість швидко рухатися, коли його життєва бігова доріжка невблаганно стає коротшою.

А колись усе було першим: перший вересневий дзвоник, схвильований учитель і перший урок, перший клас, перша парта біля вікна і перші оцінки в щоденнику.

Потім перші труднощі, несміливі відповіді біли дошки, незвична указка в безпо-радних руках, перші переживання перед першим іспитом.

Протягом усіх років навчання я навчилася читати між рядків, угадувати, що при-ховано в мудрих незвичайних ліричних рядках, знайшла чіткі розходження між до-бром і злом, поняттями совісті й честі, порядності й лицемірства.

На мою думку, шкільні роки – це найкращий, найважливіший період у житті кожної людини. За цей час у дитини формується її характер, світогляд, інтелект, йде процес становлення дорослої самостійної людини. Усі роки нас оточують щирі й доброзичливі друзі й учителі, які назавжди залишаються в нашій душі.

Пройшло багато років, десятки років…Я заплющую очі і бачу той день, коли над осяяним сонцем двором нашої малень-

кої школи велично і радісно пролунав перший дзвоник, і моя перша вчителька, Дорожан Катерина Михайлівна, завела нас, першокласників, до нашого кабінету, біля вчительської. Це було так урочисто! Це було справжнє свято! У Лесі Українки є мудра думка: «У світі головна річ – порядність», вона точно характеризує всіх моїх вчителів.

Класний керівник – це людина з великої літери. Мій класний керівник, Федо-ренко Світлана Павлівна, вчитель хімії. З 5-го по 10-й класи я завжди відчувала на собі вимогливий та пронизливо-материнський погляд, такий ніжний, добрий.

З Світланою Павлівною завжди було добре, тепло, спокійно. Великий розум і му-дрість цієї гарної Людини завжди мені допомагає в моїй роботі, бо вчителем я стала, тому що пам’ятаю, як мене вчила уроків добра і любові моя друга мама, мій класний керівник.

Я вірю, що любов лежить в основі життя, і вона подолає все гірке – і це свята правда, правда, яку дарує нам Всесвіт!

391

Мохненко Євгенія Василівна, вчитель української мови і літератури, завжди прищеплює повагу до рідного слова й до науки про слово. Я із вдячністю зга-дую всі уроки цієї, відданої своїй спра-ві, людини; Євгенія Василівна обда-ровувала нас, учнів, великим багажем знань. Інтелігентна, делікатна, завжди усміхнена – такою була тоді, коли вчи-ла мене, моя вчителька, такою залиша-ється і зараз. Її нітрохи не змінили ні роки, ні перипетії життя. У неї я беру майстер-клас любові до рідної мови, до України, до рідної землі і просто до життя. Євгенія Василівна, бажаю Вам щастя і добра, любові і натхнення.

Багато вчителів, які навчали мене і у старій, і у новій школі, уже перебувають на заслуженому відпочинку. Це віддані своїй справі люди.

Чесна, самовіддана праця цих вчителів привела їх до визнання.

Сьогодні, говорячи про майстерність, добропорядність вчителя, можна сказати, що не пройшли безслідно вчительські уроки не тільки для мене, а й для багатьох випускників нашої школи.

Я дуже вдячна своїм вчителям: Гулик Антоніні Василівні, Агняніковій Валенти-ні Федорівні, Агнянікову Георгію Сергійовичу, Михайлишиній Ользі Степанівні, Пастушенко Людмилі Миколаївні, Жигалкіній Катерині Іванівні, Золотовій Нелі Антонівні, Капелюш Лідії Степанівні, Омельченко Любові Миколаївні.

Всі вони обдаровані незвичайним даром – Любов’ю. Тією великою любов’ю, яка тримає світ – любов’ю до людей. І це правда їх життя. Я з гордістю говорю, що вони мої вчителі. Бажаю Вам, усім моїм вчителям, здоров’я, щоб Віра, Надія, Любов збе-рігали Ваші серця. Сили Вам на цілий довгий вік!

З пошаною до Вас,Випускниця 1977 року Пастушенко Люба (Кривонос Л.)

07.03.2011 р.

Любов Михайлівна Пастушенко-Кривонос

Випуск 1999 р.

392

1925-й рік

1940-й рік

1929-й рік. О.П. Жигалкін у першому ряду четвертий справа

393

1946-й рік

1949-й рік

394

1949-й рік

1948-й рік

Крижановський Адольф Климентійович – директор школи. 1978 рік

395

1950-й рік

1954-й рік

396

Верхній ряд: (зліва) Шуткін Коля, Юрченко А., Федькін Федя, Фролов Толя, Тіщенко Жора, Атрощенко Вова, Фролов Толя, Мохленко Петя, Павлов В., Журов Вітя, Завірюха Тамара.

II ряд: Борисенко Діна, Тищенко Тамара, Удалова Рая, Грищенко Валя, Кривонос Рая, Семено-ва Тамара, Козирєва Валя. III ряд: Карюхина Валя, Микола Леонтійович Дяченко, Павло Єф-ремович Тищенко, Сніткін Григорій Максимович, Жигалкіна Діна, Коваленко Валя, Ярошенко

Люся, Кирпиченко Люба, Ігнатьєва Діна, Атрощенко Алла, Коваленко Олена, Агнянікова Валя, Шинкарьова Люда. 1954 р.

Зустріч через 15 років. Вчителі (у першому ряду) зліва: Є.В. Мохленко, С.І. Лакутіна, Т.М. Ісаєва

397

Про автора

398

Євгенія Сушко у дворічному віці

Євгенія Сушко у п’ятирічному віці (друга справа) із сестрою Марусею

Сушко Маруся – сестра

В.П. Сушко – батько Сушко Михайло – брат Євгенії

Сушко Володимир – брат

Сушко Мирослав – брат

А.С. Сушко – мама Мохленко Іван (чоловік Євгенії)

Діти – Володимир і Світлана Євгенія із восьмимісячною Світланочкою

399

Євгенія Сушко у четвертому класі біля вчительки Ямнюк Іванни Михайлівни (зліва)

Студентські роки. Є. Мохленко у нижньому ряду зліва –третя. 1961 р.

400

Є.В. Мохленко з донькою Світланою. 1989 р.

На весіллі у Світлани

Євгенія із Світланою

401

На весіллі у сина Володимира

Правнук Рибак Тимур Правнучка Влада Головко

402

Посвящаю уважаемой учительнице Мохленко Евгении Васильевне

Храни тебя Господь, храни тебя судьба, Пускай бегут года, ты сердцем не стареешь. Уж дети взрослые и внуки у тебя, Но жить лишь для себя ты не умеешь

Приехала ты к нам девчушкою совсем (И этого душа не забывает) Из тех краев, где яблоневый цвет, Как тополиный пух, дорогу устилает.

А здесь, в степном краю, где звезды ярко светят, Где неба синь купается в ставке, Ты первую любовь – Ивана – встретила, С которым много лет идешь рука в руке.

Любовь вторая твоя – школа: Учительство, директорство, музей. И каждый день в трудах, заботах, Но сердце настежь – для близких и друзей.

Олена Мохленко (невістка) Даша Мохленко, 12 р. (внучка)

403

Неумолимые года виски посеребрили, Пора на отдых, на покой. Но где находишь столько силы? – В душе, которая осталась молодой.

И снова – в бой, покой нам только снится, Вновь судьбы новые, и встречи, и дела. И вновь сидит селькор над новою страницей, И творческих идей полна она.

Всё: заседанья ветеранского совета, И праздник улицы, история села, И встречи новые, вопросы и ответы – Всё в сердце щедрое вместить смогла.

Храни тебя Господь, Евгения Васильевна, Пусть счастьем одарят тебя родные и друзья. Ты же всё умеешь, дорогая, Будь такою умницей всегда!

Литвинов Ф.А. жовтень, 2007 р.

Уроки творчості, поваги і добра

На жаль, у роботі пленуму за якихось причин не

змогла взяти участь голова Бармашівської органі-зації ветеранів Мохленко Євгенія Василівна. Жінка настільки відома і шанована, що навіть її відсутність помічали і відчували всі.

У далекому 1961 році після закінчення культпрос-

вітнього училища повернулася Євгенія Василівна до Бармашового. Як виявилося – назавжди. 21-річний спеціаліст стала працювати директором нового Бу-динку культури. Все закрутилося у вирі життя. Для молоді запрацювали драматичний, танцювальний гуртки, проводилися репетиції та організовувалися виступи місцевого хору. Тільки не такий характер був у молодого керівника, щоб зупинитися на досяг-нутому. Цілеспрямовано іде вона до здійснення го-ловної мрії життя. Тож закінчивши заочно факультет української філології Миколаївського педінституту, пройшла шлях від вчителя до директора школи. У 1980 році Євгенія Василівна була нагороджена знаком «Відмінник народної освіти України», має вищу категорію та звання «Старший вчитель». Чверть століття обирається депутатом Бармашівської сільради. Особливої поваги у односельців заслуговує вона за активну громадську діяльність та творчі досягнення. З учнями місцевої школи вона організувала гру-

Є.В. Мохленко

404

пу «Пошук». Віднайдені матеріали і зібрані експонати дозволили створити Музей бойової слави та краєзнавства. Разом із юними пошуковцями вдалося встанови-ти зв’язок з 30-ма сім’ями воїнів, які загинули під час визволення Бармашового. Воїни-визволителі заслужили вічну Пам’ять, і у селі вона зберігається, як святиня, та передається із покоління в покоління.

А хіба не є громадянським подвигом те, що у період загальної руйнації наших культурних і духовних цінностей, їй вдалося зберегти експонати рідного музею. Люди довірили цій жінці найдорожчі сімейні реліквії, і вони будуть і далі сприяти патріотичному вихованню молоді та збереженню історичної спадщини села. Для того, щоб жодне зернятко правди не загубилося, щоб жителі Бармашового пиша-лися своїм минулим завжди, Євгенії Василівні вдалося справжнє диво: вона видала об’ємний фоліант «Історія села Бармашового». Не знаю, чи є аналоги в якомусь ін-шому селі нашої області або за її межами, але майже впевнений, що ні. Бо справжні автори – творці – це така рідкість! Почитайте книгу Євгенії Мохленко і матимете задоволення від спілкування з талановитою людиною. 20 років роботи над книгою дали чудовий результат.

Колективу редакції особливо приємно привітати з творчими успіхами Євгенію Василівну, адже з 60-х років вона – постійний позаштатний кореспондент район-ки. Її матеріали про ветеранів війни та праці, історичні пошуки завжди викликають інтерес у читачів. Не забуваймо і про те, що завдяки Євгенії Мохленко Бармашів-ська ветеранська організація, яку вона очолює, є однією з кращих у районі.

Щиро зичимо, щоб здоров’я і наснаги вистачило на довгі роки, адже ваша діяль-ність так потрібна людям для торжества добра і справедливості.

Валерій Мурга від імені активу районної організації Ветеранів та редакція газети «Вісник Жовтневщини»

Зустріч з учасниками ВВв: (зліва направо) Н.К. Малявькою, С.А. Сушко, Т.Є. Качаловою, Є.В. Мохленко, А.В. Ярмошевич, З.С. Воробйовою, А.М. Гламаздіним, Л.В. Воробйовим.

405

Дорогій Євгенії Василівні в день ювілею від колеги Холодулькіної О.С.

29.11.1995 р.

Здається, що зовсім недавноЯ Вас зустріла юну, гарну, молодуУ старій школі Ви казали:«Я в п’ятий клас на свій урок іду». А під дверима Ваші діти – Мала Світланка із Валериком в руці.Тоді Ви думали, щоб швидше підросталиСиночок й донечка без нагляду оці.

І працювать як-небудь Ви не вміли,Завжди в роботі першою були.За це визнання і повагуУ школі нашій здобули. Вас в Бармашово кожен знає:Того Ви вчили, цих підтримали тоді.А ще шматочок серця їм віддали Й подарували роки молоді.

Хай огортають Вас літа тепломТаким, що з серця Вашого струмує, Хай доля Вас ощедрює добром,З яким у серці жінка юність чує. Хай сонце Вам силу й наснагу дає,Зозуля сто років нехай накує,Щоб Ваше здоров’я, як кремінь було!!!І щастя сімейне його зберегло!!!

Мій життєпис

Я, Мохленко Євгенія Василівна, народилася у с.Яблуньки Лісківського району, Львівської області. Нас у родині було семеро : батько – Василь Петрович Сушко, мама – Анна Семенівна, брати Михайло, Володимир, Мирослав, сестра Марія і я – Євгенія.

Батько – інвалід Великої Вітчизняної війни.З раннього дитинства батьки привчали нас до складної, важкої праці. Наша Укра-

їна, в своїй історичній основі, є хліборобською, а тому ми вміли багато чого робити, вирощуючи хліб.

А ще ми пасли корів, коней. Ми не знали таких слів : не хочу, не буду. Ми знали : те, що сказав старший, те треба було і робити.

О.С. Холодулькіна

406

Наші батьки були, нема таких слів, – одна ласка і доброта. Ніколи ні з ким не сварилися, всім допомагали, раділи за успіхи близьких.

Наша родина, як і інші українці, у 1946 році були примусово депортовані із тієї те-риторії Польщі на Україну. Пам’ятаю той день, як у сні, бо я була маленькою. Цвіли сади. У нас він був вкритий біло-рожевим цвітом, посередині стояла новозбудована хата, на яку стягувалися наші батьки. Нам сповістили, щоб до 14-ї години дня ми вибралися з хати. Мама впала на коліна перед образом Матері Божої і гірко запла-кала, проголошуючи : «За що, за що нас виганяють з рідної землі!». Татко стояв блі-дий і просив маму, щоб вона заспокоїлась. Не одні ми їдемо, а всі українці із села. І йому було шкода і боляче розлучатися з рідною землею, на якій народився він і всі ми, наші діди і прадіди, де востаннє вони бачать могили своїх рідних і дорогих людей.

Ми від’їжджали, позаду залишилось неописаної краси село Яблуньки. Воно по-топало в зелені садів, розмаїтті квітів, численних криниць із чистою джерельною водою. Кам’яні дороги, обабіч яких було багато капличок, в яких знаходилась ста-туя чи образ Матері Божої. Хто не йшов, не їхав, зупинялися, хрестилися і їхали далі. В селі не було п’яниць. Люди поважали один одного.

І ось ми приїхали в Бармашове. Село голе, криниць немає, польові доро-ги. Коли ішов дощ, болото по вуха. Люди чорні, засмаглі на сонці. Було дуже страшно подумати, що в цьому селі доведеться жити. Щоб напитися води чи щось зварити, ходили до сусідів просити води (у них були басейни, де збира-лась дощова вода).

Йшов час. Батько з мамою влаштувались на роботу, а ми, діти, вчилися. Позна-йомилися з людьми, зрозуміли, що це буде наша друга батьківщина і остання. Тут жили люди таких національностей : українці, вірмени, росіяни, білоруси, євреї, ли-товці, татари.

Ніхто нікого не ображав. Вони кумувалися, одружувалися, не дивлячись, якої на-ціональності. Кожний розумів: ми – один народ, усе у нас спільне, всі дивимось в один бік і дружно ішли до однієї мети.

Ми розуміли, народ добрий, завжди прийде на допомогу. Він поруч: і в радощах і в біді.

Батьки працювали. Ми, діти, вчилися. Я закінчила Миколаївський культурно-освітній технікум (режисерське відділен-

ня), Ленінградську Вищу Професійну Школу, Миколаївський педагогічний інсти-тут. Все життя пропрацювала в рідному мені селі. Зустрічалася з односельцями, уважно слухала їх розповіді про життя і різні пригоди. П’ять років я пропрацювала директором Будинку культури, 33 роки у школі.

Стверджую, що пишаюся односельцями-бармашівцями. Серед них нема зрадників, донощиків. Тут я зустріла свою долю, народила донь-

ку Світланочку, сина Володю. Виростила і виховала їх, вивчила. Хотілося нам, щоб були працьовитими і над усе поважали і любили людей. Думаю, що це нам вдалося.

Але у 2008 році на нас чатувала страшна трагедія. Жорстока смерть забрала у свої обійми нашу дорогу донечку.

Відтоді життя стало нестерпним. Я молюсь і промовляю : «Боже, не дай нікому хоронити своїх дітей, бо тоді сенс життя втрачений».

Сьогодні я на заслуженому відпочинку, очолюю ветеранську організацію. Наша рада організовує майже всі свята в селі, зустрічаємося з ветеранами праці і війни, вітаємо ювілярів, відвідуємо немічних.

Маю багато друзів у своєму селі, в різних областях України і Росії, з якими під-тримую теплі стосунки.

Сьогодні у нас є радість і втіха – наш син Володимир з невісткою Оленою, три онучки: Крістіна, Інга, Дариночка. Маємо двох правнуків : Головко Владочка

407

Євгенія Василівна Мохленко. 2009 рік

408

28.08.2007 року народження і наймолодший із родини Мохленків – Мохленко Тимурчик 1.12.2010 року.

Якщо зробити висновок моєї 38-річної роботи, то я дякую Господу Богу, своїй долі, моїй небесній зірочці за те, що на моєму життєвому і трудовому шляху, по-руч зі мною в повсякденному житті йшли десятки людей, батьків моїх учнів, са-мих учнів, які допомагали мені жити, працювати, ділити труднощі, радіти за наші спільні успіхи і перемоги. Я задоволена, що обрала в житті стежку педагога, про яку мріяла з дитинства і наполегливо йшла по ній, щоб досягти мрії. І якби я була чарів-ницею і змогла повернути час назад, а мене спитали : «Ким ти хочеш бути, дівчино, в житті?». То відповідь була б однозначною – тільки вчителем!

Моя скромна праця оцінена: Відмінник народної освіти УРСР, звання «Старший вчитель», «Вчитель вищої категорії», численні грамоти райвно, облвно, Міністер-ства освіти, подарунки, подяки.

Я дуже вдячна своєму чоловікові Івану Йосиповичу, який все життя крокував зі мною, допомагаючи, не звертаючи уваги на домашні негаразди і моє пропадання на роботі зрання і до пізньої ночі.

Розумію, скільки тепла, ласки, просто материнської уваги я не додала своїм дітям. Адже роботі сільської вчительки віддавалася сповна.

409

ЗМІСТ

Від автора ................................................................................................... 3Слово до читача ......................................................................................... 4

Витоки ........................................................................................................ 5Життєпис Бармашового ............................................................................ 8Витоки ........................................................................................................ 11Стисла історія села .................................................................................... 13Село в 1904 – 1914 г.г. (Дополнения) ....................................................... 15Аграрный кризис ...................................................................................... 17Первая мировая война...............................................................................17Громадянська війна ................................................................................... 18Хто він, оцей Євграф? ............................................................................... 18

А це було колись .......................................................................................... 21Від долі не втечеш ...................................................................................... 22Щирість – це радість ................................................................................ 23Федір Пилипович Корнієнко – досвідчений косар ................................. 24А врожай буде .......................................................................................................24Наші жнива ...........................................................................................................26Горбенко Тодося ..................................................................................................27Наш тік .................................................................................................................28А це було... ............................................................................................................28Все починається з дитинства ...............................................................................30Розповідала Єва Драгущак ...................................................................................31Майстер криниць .................................................................................................33 І стало Засілля рідним для Ткаченків .................................................................34Лелеки знають, де їм оселитися ...........................................................................35Одарчине весілля ..................................................................................................36

410

Засілля на початку XX століття .............................................................................39Засілля на початку ХХ століття (Бармашове) .....................................................40Будівництво нового життя ...................................................................................40Колективізація у селі ............................................................................................42К новой жизни ......................................................................................................44Преимущества коллективного труда ...................................................................50Очевидець заснуваня села ....................................................................................51Очевидець – Марія Штомпель ............................................................................52Сусіди ....................................................................................................................53Людина .................................................................................................................55Зелені свята ...........................................................................................................57Великій тарілці 120 років .....................................................................................58

Без праці не родить хліб, не квітнуть троянди........................................................59Людина красива добрими справами ....................................................................60Зосімов Іван Афанасійович .................................................................................60Коли хліб на возі, нема біди в дорозі ...................................................................62Рослини – це її захоплення ..................................................................................62Наша бригада ........................................................................................................63Бджоляр ................................................................................................................64Чи пам’ятаємо своїх людей? Чи знаємо, як вони жили? ...................................65Найкращий будівельник ......................................................................................67Медсестра дитсадка ..............................................................................................67Трактористка .......................................................................................................68Михайло Михайлович Воронков – бригадир .....................................................69Колгоспний вівчар ...............................................................................................70Дмитро Іванович Тимчук – щасливий ...............................................................70Що прикрашає людину? ......................................................................................71Династія Бернікових ............................................................................................73«Не имей сто рублей, а имей сто друзей» ...............................................................74Вона з династії Меренкових ................................................................................76У мене вистачить сили волі... ...............................................................................77Трактористка Люба ..............................................................................................78Здружені ...............................................................................................................79Не боялась ніякої роботи .....................................................................................80Вірю серцем .........................................................................................................80Діма Духовий ........................................................................................................82Наш соловейко .....................................................................................................82Із святом Вас, люди в білих халатах! ....................................................................83Дочка лейтенанта Петра Макасєєва ....................................................................85Партійний секретар .............................................................................................86Дівчинка з Польщі................................................................................................87Механизатор на линии .........................................................................................88Струни пам’яті ......................................................................................................89Сильный «Колос» или Стократное умножение! ................................................90Три прикордонники з Бармашового ...................................................................96Наказ №64 ...........................................................................................................98Володя Калина .....................................................................................................99Агафія Матвіївна .................................................................................................100

411

Улюблена справа ..................................................................................................102Десантник Сашко .................................................................................................103«Разом з Вами до кращого життя» .......................................................................105Бармашове у 2010 році .........................................................................................106Мала батьківщина – рідне село ...........................................................................109Моя квітуча Україна .............................................................................................111

Велика Вітчизняна війна........................................................................................113Велика Вітчизняна війна ......................................................................................114Коник Орлик ........................................................................................................142Хата моя, рідна хата… ...........................................................................................143Дощ віщував біду... ...............................................................................................144Фашисти вступили до Бармашового ...................................................................145Тил – це Батьківщина, за яку йшли в бій ............................................................146№9/117 А ...............................................................................................................147На межі життя і смерті..........................................................................................147Прикрість – не радість .........................................................................................148Вдова .....................................................................................................................149Остарбайтер Катя Сержук ....................................................................................151Мінкін Федір Афанасійович ................................................................................152Пропав безвісти... .................................................................................................153Доля мене оберігала .............................................................................................154Віра, Надія, Любов ...............................................................................................155Тищенко Надія Миколаївна ................................................................................156Старший лейтенант Степанов .............................................................................156Прожектористка ...................................................................................................158Єва та Ілля Драгущаки – остарбайтери ..............................................................159Дар'я Павлівна Кирпиченко ...............................................................................160Зустріч з солдатською вдовою..............................................................................160Знову на Батьківщині ...........................................................................................161Вірна .....................................................................................................................162Анастасія Петрівна Іванова – солдатська вдова ................................................163Він повернеться ....................................................................................................164Разведывательная сводка .....................................................................................165«И помнит мир спасенный, Мир вечный, мир живой...» ...................................167Тривожні дні і ночі переможного березня 44-го .................................................168Их было тринадцать ............................................................................................171Участь свою не выбирали .....................................................................................177Рядом с человеческой болью ...............................................................................180Огненні дороги .....................................................................................................182Я не бачила війни .................................................................................................183Кавалер ордена Слави ..........................................................................................186Балбекін Панфіл Костянтинович ........................................................................187Яскрава доля земляка ...........................................................................................188Воины – уроженцы с. Бармашово, .....................................................................189Воины – уроженцы с. Бармашово, пропавшие без вести ..................................191Воины – уроженцы с. Бармашового, погибшие и умершие от ран в годы Великой Отечественной войны ................................................................192Воины-освободители села, похороненные в братской могиле ..........................195

412

Воины-освободители вернувшиеся с войны .......................................................196Дорога у Вічність .................................................................................................200Він з нами .............................................................................................................200Іван Власович Барковський ................................................................................201Сивина відраховує роки .......................................................................................202Гонтар Дмитро Григорович .................................................................................203Дитина війни пам`ятає... ......................................................................................204Доля дітей .............................................................................................................205Іванове кохання ....................................................................................................206Дитина війни ........................................................................................................207Гонтар Єфросиня Петрівна .................................................................................208Дети войны ...........................................................................................................210

Шануйте ветеранів війни, прислухайтеся до їх правдивого слова .........................211Бармашове після війни ........................................................................................212Поважайте історію Вітчизни ................................................................................213Не забудемо ..........................................................................................................215Марія Абрамівна Нікітіна – мати Героя Радянського союзу .............................216Пам'ять жива ........................................................................................................218Пам ’ятаємо ..........................................................................................................219Таких людей не забувають ...................................................................................221Вахта праці – вахта миру ......................................................................................223Про них пам'ятають ..............................................................................................224Ми пишаємось тобою, танкісте! ..........................................................................226Сльози за синами у всіх матерів на землі однакові .............................................227Зустріч із ветераном .............................................................................................228Село, обпалене війною .........................................................................................230Доторкнемося серцем до пам’яті .........................................................................231В степ, на курган крутий іде старенька зморена журавка... ................................232Найкраще свято на землі .....................................................................................233Пам'ять повинна бути вічною... ...........................................................................234Вклонись ветерану ...............................................................................................235Моє дитинство було жахливим ............................................................................236Ми пишаємося своїми людьми ............................................................................237Память и слава ......................................................................................................238Кохання моє неприховане, я до тебе навіки прикована .....................................241Життя без кохання – то небо без сонця ..............................................................242Наречена ...............................................................................................................243Жіноча природа ....................................................................................................245Ідеальна пара ........................................................................................................245Джерело радості і щастя .......................................................................................246Слава на все село стала... ......................................................................................247Рід Рибаченків ......................................................................................................248Кароока красуня ..................................................................................................250Знівечена доля .....................................................................................................252«А я ту суперницю поведу на мельницю...» .......................................................... 254Сенс життя ............................................................................................................255Мелодія життя – одна на двох .............................................................................256

413

У кожного своя доля і свій шлях широкий .............................................................259Людська краса ......................................................................................................260Рятівник ................................................................................................................261Людина – творець власної долі ............................................................................262Секретар Надія .....................................................................................................264Кучеряве дівча ......................................................................................................264Праправнук Євграфа Духового ............................................................................265Льотчик Іван Фролов ...........................................................................................267Батьківська хата – пристань душі ........................................................................269Євгенія Сидорівна Павлова .................................................................................270Федоренко Тамара Михайлівна ...........................................................................271Жигалкіна (Федоренко) Наталія Павлівна .........................................................272

Мамо, ти найдорожча від усіх ...............................................................................275Матусю наша рідна! .............................................................................................276Мама Валя, донька Люда, онука Анжела ............................................................277Щаслива мати .......................................................................................................279Не бери з мене приклад .......................................................................................280Хрещена мати .......................................................................................................281Мамо, ти найдорожча за усіх... ............................................................................283Моя дорога матуся ...............................................................................................283Обращение к моей мамочке .................................................................................285

Слів не розкидаєш, добру славу маєш ....................................................................287Рід Пастушенків ...................................................................................................288Ісаєви ....................................................................................................................289Прадавній рід Степанових ...................................................................................290Лідія Филимонівна Степанова.............................................................................291А все це було насправді... .....................................................................................292Олександра Никифорівна Ляпина ......................................................................293Непроста доля.......................................................................................................295Грищенки .............................................................................................................297Що прикрашає людину ........................................................................................300Виконроб .............................................................................................................301Галинина біла хата ................................................................................................302Бесіда з онукою ....................................................................................................303Я так розумію щастя ............................................................................................304Ярослав Галянт ....................................................................................................305Яскраві вогники долі ............................................................................................306

Визначні люди нашого села ...................................................................................307Решетнев Михаил Федорович .............................................................................308Михаил Решетнев: не только спутники-шпионы ...............................................312Блінцов Володимир Степанович .........................................................................322Профессор В. Блинцов: «Николаевские подводные роботы призваны помогать водолазам» ...........................................................................323Море доверяет ему свои тайны ............................................................................326

414

Профессор Владимир Блинцов: .........................................................................328Программа «Горожанин года» и «Человек года» – итоги за 2005 год ..................................................................................................331Блінцов Степан Федорович ................................................................................333Биография Семенова А.Ф. ...................................................................................334Біографія Семенова Юрія Олександровича ........................................................337Визначні люди нашого села .................................................................................338

Музика вічна .........................................................................................................341Все в житті минає, тільки музика вічна... ............................................................342А пам`ять про добру родину жива... .....................................................................344Свято у Бармашовому ..........................................................................................346Новорічне тепло ..................................................................................................347Без минулого немає майбутнього ........................................................................348

Фольклор ...............................................................................................................351Фольклор села ......................................................................................................352Замовляння ...........................................................................................................352Прокльони ............................................................................................................353Порівняння ...........................................................................................................353Загадки ..................................................................................................................353Прикмети ..............................................................................................................353Неверная жена ......................................................................................................355Фольклор села ......................................................................................................356Пісня про рідне село ............................................................................................358Осыпаются белые розы ........................................................................................359Сільські поети ......................................................................................................359Кохання моє неприховане ...................................................................................360Свиняча нагорода ................................................................................................361Моє дитинство .....................................................................................................361Про любов ............................................................................................................362Осенняя тоска .......................................................................................................363Первая любовь .....................................................................................................364Осенний дождь .....................................................................................................364Ой, як же добре .....................................................................................................365Життя не можна повторити .................................................................................365Пісні бармашівців ................................................................................................366Тлумачний словничок бармашівських діалектів .................................................366

Школа ...................................................................................................................367Школа ...................................................................................................................368Нехай святиться ім'я твоє, вчителю! ....................................................................370Цікава екскурсія ...................................................................................................374Мої дорогі вчителі ................................................................................................375Вчителька англійської мови .................................................................................377Не проходьте мимо... ............................................................................................378Співчуття, співчуття, співчуття ............................................................................379

415

Наша пам’ять і біль ..............................................................................................379Памяти Лакутиной Светланы Ивановны ............................................................380Вчитель у вишиванці ............................................................................................380Валя Чибізова .......................................................................................................382Вчителі-новатори .................................................................................................383Наша чемпіонка ...................................................................................................384Из футболисток – в мушкетеры ..........................................................................385Моє рідне село ......................................................................................................386Що таке щастя? ....................................................................................................387Мій дорогий вчитель ............................................................................................388Людська краса ......................................................................................................389Мої шкільні роки ..................................................................................................390

Про автора .............................................................................................................397Посвящаю уважаемой учительнице Мохленко Евгении Васильевне ...........................................................................402Уроки творчості, поваги і добра...........................................................................403Дорогій Євгенії Василівні в день ювілею від колеги Холодулькіної О.С. .............................................................................405Мій життєпис .......................................................................................................405

БАРМАШОВЕ:л ю д и і д о л і

Частина друга

Видавець і виготовлювач Видавництво Ірини Гудим

54030, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20

Тел. (0512) 37-37-18 (0512) 37-27-00

irina.gudym@gmail.com gydim.nikportal.net

Свідоцтво суб,єкта видавничої справи МК № 3 від 14.05.2002

Підп. до друку 26.09.2011 Формат 64х90/32. Папір офсет.

Гарн. TimesNewRoman. Друк офсет. Ум. друк. арк. 16,0.

Наклад 500 прим. Зам. № 31

Коректор Кочеткова Н.В.

Верстка, дизайн Сівак В.В.

Мохленко Євгенія Василівна

Літературно-художнє видання

(українською мовою)